Декілька секунд лежу, намагаючись зрозуміти, хто я, де я і куди подівся океан.

Блін, як уява може створювати такі реалістичні сни? Я б дуже хотіла це обдумати, проте вже 7:30. Новий день чекає.

В моїй малесенькій квартирі завжди пахло кавою. Звичайно, життя в центрі старого міста над кав'ярнею має свої плюси. Тож і я вирішила почати ранок традиційно. Мені пощастило з великим вікном, яке відкривало мені вигляд на старі будиночки і кам'яниці. І деколи мені здається, що вони теж живуть тут щодня різною історією. Обожнюю придумувати кожному з них свою історію. Оо, ще і кава сьогодні дуже смачна. 

Таак, я знову у мріях, але навчання не чекає. В одній руці тримаючи пальто, в іншій сумку з ключами, я вибігла з дому. Як завжди, нікуди не встигаю.

Львівська бруківка!!! Ненавиджу тебе всім серцем! Поки спотикаюсь на ній, дзвонить Маша.

-Лія, ти де? - взагалі моє повне ім'я Лілія, просто я постійно нервуюсь, коли мене називають отак, - Не кажи мені, що ти знову проспала і тільки починаєш малюватись. Я знаю, скільки часу в тебе це займає, скажи, що ти вже вийшла...! – поки моя подруга висловлює думки про мене вголос, я нарешті защіпаю пальто, а мої нещасні туфлі починають відчувати рівненьку плитку Проспекту свободи.

-Не парся, я вже майже на місці. Чекаю тебе. - Я сама в шоці, як встигла опинитись тут так швидко. Традиційно, я зустрічаюсь з Машою прямо перед театром у центрі, тож зараз стою і розглядаю австрійські візерунки на вхідних дверях, чекаючи ту ненормальну. От і вона: Вже здалеку я побачила маленьку постать з купкою рудого короткого волосся на голові. Маша, тобто Марія, мала дрібні риси обличчя з веснянками по щоках і  неймовірної краси сині очі з вкрапленням жовтого та сірого.

Сьогодні на ній, як завжди, були гетри в полоску і її улюблена червона спідничка. Скажете, так детально описую її, що ,напевне, заздрю такій зовнішності? Та яке, мене увагою не обділяла ні природа, ні протилежна стать.

-Ти знову в своєму світі? - погляд подружки був скептичним. Та вона вже звикла, тож ми обійнялись і пішли здавати останні доповіді для другого семестру 11 класу в школу.

Поки ми йдемо і Марі (деколи називаю так її у своїй голові) з захопленням розповідає про новий магазин з оригінальною корейською косметикою, я розкажу трошки про себе. Ну, з чого б почати... Я - Лія. Саме так, ні в якому разі не Лілія! Мені 17 і, як кажуть багато моїх знайомих, я ненормальна. В якомусь сенсі... Думаю, ви з часом зрозумієте. Сім'я? Мої батьки і брат поїхали до родичів в Нову Зеландію, та під час подорожі вирішили залишитись там на довше, отже, в мене є квартира у повному розпорядженні. Зараз я закінчую перший семестр останнього року в школі. Одним словом - рутина, дооовга і нудна рутина... Добре, хоч гроші передають батьки і через них паритись не треба. От би здати доповідь і життя просто шик..

-...і я купила його за пів ціни, уяви!!! - Маша і далі посвячувала мене в таємниці маркетингу магазинів косметики.

На щастя, недовго, бо ми якраз заходили у ворота школи. Всі, хто побував у ній хоч раз, кажуть, що вона нагадує в'язницю. Височенні шестиметрові, місцями залиті дощовою водою стелі, які тримають зелені та жовті стіни, вицвілі на сонці впродовж десятків років, холодна плитка з стертими взуттєвими підошвами візерунками, вічно у пилюці, скільки її не протирай. І в оцій велетенській коробці допотопних часів нам і належало сидіти за партами, слухаючи таких же старезних викладачів. Єдине, що повертало нас у реальність, це голоси одногрупників, а серед них і один противний чоловічий баритон. Ми з Машею зупинились біля групки "наших", вона повторювала доповідь, а я все ніяк не могла зосередитись на своїй. Голос... Цей ненависний голос, який ще недавно шепотів мені "кохаю", руки, що забирали волосся з шиї, плечі, які я обнімала в надії, що так буде завжди. Я просто краєм вуха слухала його і відчувала як серце пришвидшується до такої степені, що мене починає трусити. Блять, чому спогади накрили мене саме зараз? Зараз, коли через декілька хвилин представляти доповідь перед групою. Тільки я трохи заспокоїлась, як  шалений ритм серця різко зупинився. 

Баритоном прозвучало моє ім'я. 

Коліна просто підкосились... "Не треба..не треба, тільки не зараз,"-в мене була тільки одна думка. В голові і далі чулось, як він кличе мене. А всередині стискає все, ніби вакуумом. Зникає здатність говорити, ходити, навіть думати. Я не озираюсь. Маша дивиться на мене з тривогою: розуміє, що я в жодному разі не обернусь, просто не зможу. Благо, викладач прийшов раніше і відкрив кабінет. Не запитуй, якими зусиллями мені вдалось заспокоїтись і ледве здати цю злощасну доповідь. Андрій Валерійович, історик, хоч і був строгий, проте вирішив не завалювати мене зайвими питаннями. Якби він знав, яка я була йому вдячна. Машу він допитував значно більше, претензії через що я і слухала після уроку. Ми виходили зі школи, як на зло там стояла компанія моїх друзів, серед яких і оцей мій "хороший" знайомий. Я попрощалась із ними і раділа, що він не кликав мене вдруге, а тільки пропалював мою спину поглядом, поки ми з Машею не звернули за ріг старого неоренесансного будинку. Подруга запрошувала піти в кафешку, але в моїй голові було таке потрясіння, що я просто хотіла додому. Дорогою туди я обдумувала все, але в голові виникали лише запитання без відповідей: Чому він після шести місяців ігнору заговорив до мене? Навіщо знову починати все, якщо це ВІН не захотів бути разом далі, бо "це була просто короткочасна симпатія", за його словами? Навіщо він починає все знову, знає ж, що я так легко згадую все і ніби проживаю весь біль знову. А я тільки почала забувати!!! З такими думками підійшла до вхідних дверей у під'їзд, вже хотіла натиснути код, але хтось поклав руку на моє плече...