Те відчуття, коли ти йдеш поряд з людиною. Людиною, яку знаєш дуже малий проміжок часу, але яка стала тобі ріднішою, ніж більшість друзів і знайомих. Те відчуття радості, коли дивишся їй в очі, а у її погляді бачиш те саме, що відчуваєш ти. Боже, ці карі очі. Світлі карі очі, в яких ти можеш потонути. Руки, які обнімають і тобі нічого більше не потрібно в цьому світі. Губи, які цілують так, ніби ти - це все що їм потрібно, ніби вони не цілували нікого раніше, і не будуть цілувати нікого крім тебе. Цей жахливий характер, який ти любиш попри все, неймовірна впертість і безкомпромісність, заради яких хочеш людину ще більше. З цими думками притискаєшся до людини так сильно, ніби вона от-от полетить від тебе. Піднімаєш голову і цілуєш так пристрасно, ніби це востаннє. От тільки ще не розумієш, що цей поцілунок справді виявиться останнім...

_________________________________________________________

По дотику я відчуваю, що рука точно чоловіча. Я обертаюсь так повільно, як тільки можу, бо знаю, хто стоїть да моєю спиною. Піднімаю очі і... Бачу не карі очі з чорним волоссям, а світло-сірі, які, здається, чужі, але шось у них таке знайоме. Одягнутий в усе чорне, тільки біла футболка контрастувала з сережкою з бірюзи в формі каплі на його вусі. Він починає говорити, а слова ніби "теплі", якщо так можна сказати, нагадують і колір його волосся: русий з вкрапленнями темних пасем, які ще не встигли сильно вигоріти на сонці.

- Привіт! Я надіюсь, ти не забула мене? - Його очі настільки переповнює надія, що я навіть не знаю, як йому відповісти.

- Еее... Ну як сказати... - Ні на шо більше я просто не спромоглась.

- Ейй ти гониш? Табір 2015!!! Наша П'ята група і куратор Мішаня! Як ти могла забути?

- О Боже, Діма? Це ти??? - я згадую все і кидаюсь його обнімати. - Ясно, що я б тебе не впізнала, ти ж тоді був нижчий, ніж я!

Ми ще довго обнімались, поки він не запропонував піти купити випити і прогулятись містом. Я побігла додому перевдягнутись і через пів години ми вже гуляли старим парком, кожен з пляшкою "Somersby" в руці. Не скажу, що ми були п'яні, але нареготались ми на декілька років наперед, коли згадували табірні історії про те, як розмалювали помадою сплячого хлопця і кураторів, які хотіли напитись і думали, що ми нічого не бачимо. Ми проходили повз вуличних музикантів, періодично танцювали в такт їх улюблених пісень Океану Ельзи. Таких вечорів я не мала вже давно.

Коли після цього всього я пила чай у своїй квартирі, то думала , як же мені пощастило, що у моє життя повернувся цей майже двометровий хлопець з сережкою в вусі і неймовірним почуттям гумору.

Вночі мені не спалось. Ну ще би, стільки подій за один день, аж страшно. Добре хоть, завтра вихідні. Зазвичай я люблю потусити суботніми вечорами, але ні, не цієї. Завтра посвячу день собі.

***

Це лише я завжди, коли дивлюсь на себе у дзеркало, придираюсь до всіх недоліків, а потім приходжу до висновку, що вони мене доповнюють? Так от і сьогодні я пів години думала, завеликий в мене ніс, чи це таки моя особливість. Дівчата такі дівчата...

А в мене ще й звичка розмовляти сама із собою. Ну але як вже є. Я з рушником, обмотаним навколо мого вологого темнокаштанового волосся, зробила чай і забралась на улюблене підвіконня. Ратуша якраз відбила дванадцятий удар. Взяла книжку Джоан Роулінг і якраз думала, наскільки прекрасно почався ранок. І тут стук в двері. Хм дивно, до мене приходить тільки Маша, але сьогодні вона на дні народженні у бабусі, тому це явно не вона. Я злізаю з підвіконня, тугіше завязую пасок на халаті і йду до дверей. Не знаю, чому я не подивилась у вічко, я про це пошкодую. Трохи привідкриваю двері і завмираю в шоці. За дверима він. Але шляху назад нема. Я бачу ці очі і мене починає трусити. Голос, про який ви вже чули, промовляє:

- Лія, відкрий двері, благаю.

- Йди на*уй, Саня! Що ти тут робиш?

- Я просто хочу поговорити, не виганяй мене.

- Ти мені вже все сказав. Після шестимісячної мовчанки ти вирішив ще шось додати? - Я була настільки зла на нього що відкрила двері майже повністю, щоб він побачив: я дійсно не в настроі говорити.

- Ти не розумієш, я скучав за тобою! Дуже скучав! Я не можу без тебе, але не знав, як сказати тобі про це. - він дивиться таким поглядом, ніби боїться, що я ось ось випаруюсь в повітря і він не зможе сказати більше нічого.

А я просто розумію, що маю шанс повернути ту людину, яку я любила. Ту, заради якої була готова на все.

Він, здається, розтлумачив мою мовчанку по-своєму і вирішив переконати мене у своїх намірах. Не встигаю я отямитись, як він притискає мене до стіни у коридорі моєї квартири. Його руки давно розв'язали халат і вже детально перевіряють кожен сантиметр мого тіла. Він цілує мою шию, і одночасно шепоче: "Будь-ласка, я хочу, щоб ти знову була моя, я зробив велетенську помилку". Вже гарячі губи спускаються нижче і тільки тоді я розумію, що я не зможу довіритись йому знову. Я починаю розуміти, що відбувається, штовхаю його і пробую зав'язати халат. Саня ж так просто не здається і робить другу спробу, бере мою ногу під коліном, піднімає її, приходиться по стегну, ще більше притискаючись до мене, після чого я не витримую, до мене вертається голос, і вдруге штовхаю його зі словами:

- Та як ти не зрозумієш!!! Не можна просто так послати мене, а через пів року думати, що я знову прибіжу до тебе, як тільки ти попросиш!

- Але ж Лія, я кохаю тебе, так само як і колись!!

- Запхай ці слова собі сам знаєш куди і пі*дуй, звідки прийшов!!!

Я примудряюсь виштовхнути його з квартири, з силою закриваю двері і не можу зрозуміти, що сталось. Повертаюсь у кімнату, беру чашку вже охололого чаю, але розумію, що руки так трусяться, що не можу пити. Я сідаю просто на підлогу і сльози нарешті отримують волю. Всередині мене ніби ураган, який знищує абсолютно все, що ще в мені залишилось. Шкіра досі горить від таких бажаних раніше поцілунків, а серце розлітається на ще дрібніші частки. Чому цього не було тоді, коли я хотіла?? Чому люди завжди роблять так боляче! Я просто не знаю, що робити. Хочу, щоб він щез, ніби його ніколи не існувало, бо кожен погляд на нього нагадує всі ті пережиті дні. Мені просто треба підтримка. Треба людину, з якою зараз стане легше. Погляд падає на телефон, а руки набирають тільки один номер. Бо тільки одну людину я хочу бачити зараз....