Першого листопада 2023 року, Тейлор проник на територію монастиря сектантів, у сніжних горах Європи. Це єдине відоме місце на планеті де зберігається справжня свята олія. Нажаль сектанти, які в ньому проживають, якимсь невідомим чином, змогли створити кулі які блокують магію. Тейлору вдалось викрасти необхідний літр олії, але разом з цим він піймав кілька куль. Прямо у монастирі він відкрив портал у пекло та увійшов туди, після чого одразу відправився на місце зустрічі, де його вже чекав Кроулі.

− Як я бачу, все пройшло не дуже.

− Є таке, ось твої матеріали.

− Я перевірю їх. – сказав Кроулі та заглянув до мішку. – Все ціле та справжнє, тримай оплату. – сказав він та передав згорнуту папір на якому був список компонентів для одного унікального закляття.

− Очманіти… а це взагалі можливо?

− В теорії, хоча підтверджень не маю і за побічні ефекти не відповідаю. До побачення.

− До побачення і удачі з некромантією.

Кроулі розчинився у тіні, а Тейлор, використавши магію, сховав закляття та почав стікати кров'ю. З останніх сил він подзвонив Столасу, та відключився. Демон проігнорував дзвінок, він був надто зайнятий сімейними справами. Тейлор стік кров'ю та помер.

Спенсер вже почав хвилюватись, навіть впадати істерику. Алексія намагалась заспокоїти чоловіка, хоча сама була ледь не в гіршому стані ніж він. Лише Грот був спокійний як скеля, він відчував, що Тейлор все ще його хазяїн, хоча й відчув його смерть, але, пам'ятаючи останні слова батька, заспокоївся і попросив усіх почекати трохи. В цей же час кристал, що вживив собі Тейлор почав випускати фіолетове сяйво, воно направлялося до всіх ран та переломів. Кулі, що лишились у тілі, самі почали покидати його, а рани заживлятись. Коли тіло було в ідеальному стані, сяйво направилося до голови, амулет почав розігріватися та навіть обпікати шкіру. Тейлор відкрив очі та зробив надглибокий подих. Він частково втратив пам'ять за останні дні, а його свідомість так взагалі не розуміла, що відбувається. Коли йому трохи полегшало він повернувся додому.

− Ти де був, ідіот? – спитав Спенсер.

− Сам не знаю. – відповів Тейлор. – Останні кілька днів як в тумані, але якщо судити по вигляду, було весело та боляче.

− Я тебе придушу колись. – сказав Спенсер.

− Не дозволю. – відповів Грот.

− Обставини трохи проти тебе. – прокоментував Тейлор.

− Про що, бляха, ти думав!? – спитала Алексія.

− Вигода та… щось. Не пам'ятаю нічого. – відповів Тейлор.

На вулиці прозвучав звук подібний до грому. Столас довідався про план Кроулі, який намагався провести ритуал з власного воскресіння прямо в пеклі. Принц Гоетії його спіймав, не церемонячись поглинув його душу. Жодна душа, що потрапила до пекла, не має права втекти з нього чи іншими способами врятуватись, такий закон. Поглинувши душу, Столас отримав частку спогадів Кроулі і таким чином дізнався про того хто дістав йому матеріали, і яка була оплата. Але закляття яке було віддано як кінцеву нагороду, він не знав, навіть як воно працює.

Тейлор зрозумів, що його бізнес досить небезпечний, а проживання в місті з грішниками ще небезпечніше. Він пообіцяв, що знайде будинок в який можна буде переїхати, в іншому місті, без грішників, а сам бізнес можливо взагалі стане доступним виключно для народжених у пеклі. Через кілька годин Тейлор, як і обіцяв, зателефонував своєму знайомому, щоб вирішити проблеми з нерухомістю, а саме приміщення під склад та три квартири. Наступного дня, зранку, всі вже оглядали квартири, агент з нерухомості підібрав близько п'ятнадцяти варіантів. Спенсеру та Алексії сподобався будинок з описом «Типічний будинок з американських серіалів», три спальних кімнати, два поверхи, є гараж на два автомобіля, невеличка земельна ділянка. Розташування дуже вдале, у відносній близькості до нього знаходяться кілька міні-маркетів, магазини зброї, тир, декілька шкіл на різні тематики. А ціна будинку усього сімдесят п'ять тисяч іонів, причина такої низької ціни є відсутність будь-яких інцидентів пов'язаних з ним. При його зведенні, жоден працівник не поранився, навіть не вживали ненормативну лексику, додатково в будинку не було зареєстровано жодного убивства чи подібних подій. Тейлор просив спокійний та затишний будинок для брата, а агент зрозумів все надто буквально. Але Спенсеру та Алексії сподобалось, тому вони з радістю купили цей будинок з планами на дитину у найближчому майбутньому. Наступними на черзі були Тейлор та Грот і останній висловив бажання мати окремий будинок чи квартиру, але щоб вона була поруч до батька, і за необхідності можна було прийти та провідати його. Це стало невеликим випробуванням для агента, але він справився та запропонував чудовий варіант на стику двох районів міста. Невеличкий двокімнатний одноповерховий будинок з гаражем на одну машину для Тейлора, та однокімнатна квартира у багатоповерхівці поруч. Обидва були задоволені варіантами та одразу купили їх. Але окрім квартир також було замовлення на склад і агент підготував пару варіантів. Ознайомившись з даними про приміщення, Тейлор обрав варіант який влаштовував його, а оглянувши склад, він лише підтвердив свою думку. Об одинадцятій ранку вже почалося активне перевезення та закупівля майна на нові місця. А вже о четвертій вечора готувалися документи на продаж офісу.

Маєток Столаса всередині мав переважно темно-коричневі тони, більша частина м'яких меблів мають червоний колір, додатково ледь не кожен предмет має золотий орнамент. Об одинадцятій ранку, п'ятого листопада, принц, одягнутий у свій пурпурний халат, сидів у їдальні, попиваючи міцну чорну каву та читаючи книгу, під класичну музику. До нього підійшла його донька Аурелія, одягнута у високі темно-фіолетові чоботи, чорні штани, фіолетову футболку з золотими зорями а зверху чорна шкіряна куртка.

− Тату, я хочу тебе попросити про дещо…

− Будь ласка.

− Тільки обіцяй не сваритись!

− Мені це вже не дуже подобається, але обіцяю. Проси чого ти там хотіла.

− Можна я піду на побачення з хлопцем?

Від такого питання Столас поперхнувся кавою та закашляв, а його очі одразу стали ідеально круглими, в нього не було слів.

− Ти обіцяв не сваритись. – про всякий випадок нагадала Аурелія.

− Тільки через мій труп. – відповів Столас.

− Не перетворюйся на свого батька! – крикнула з сусідньої кімнати Долорес. – Їй за пару тижнів вісімнадцять, дай дівчині трошки волі!

− Я хвилююся за неї! – відповів Столас криком. – Згадай нас у її віці!

− В її віці ми вже рік я були одружені! І вона вже була як яйце. – крикнула Долорес. – Тобі тридцять шість років, подорослішай!

Спостерігаючи за цим, Аурелія ледь не червоніла від сорому, вона мріяла провалитися під землю, щоб не бачити цього, не чути цього, не приймати в цьому участі.

− Я дозволю піти, але дай відповідь на кілька питань. Добре? – звернувся Столас до Аурелії.

− Я відповім.

− Скільки йому років? Як ви познайомились? Як довго будете гуляти?

− Йому влітку виповнилося дев'ятнадцять. Звуть Френк. Познайомились в Інтернеті пару тижнів тому. В планах погуляти кілька годин. – вона сказала як правду так і брехню, але відполіровану до блиску так, що відрізнити одне від іншого майже неможливо.

− Коли плануєте зустрітись?

− Через двадцять хвилин.

− Схоже моя заборона особливо нічого не змінить. Добре, можеш йти, але у випадку чого...

− Дякую, тато! – радісно крикнула Аурелія та обійняла батька.

Щирі обійми доньки змусили Столаса посміхнутись їй у слід. Вона направилася до гаражу де застібнула свою куртку, одягнула мотошолом та сіла на свій чорний мотоцикл. Аурелія попрямувала у місто до невеличкого кафе з назвою «Сьома печать». Вже на місці її чекав демон-папуга, більша частина оперення була насиченого синього кольору, але обличчя було наче злегка висвітлене більш блідним відтінком синього, а очі були повністю жовті. На Френку були невисокі срібні чоботи, чорні джинсові штани зі шкіряним поясом, чорна футболка на якій зображено багато кіл, вписаних один в одного, зверху срібна шкіряна куртка. Хвіст у демона наявний, він був довгим але до підлоги не діставав, буквально на пару сантиметрів. А на шиї висять цікаві окуляри, вони подібні до тих які колись використовували льотчики та гонщики.

− Ти вже тут! Я спізнилась? – спитала дівчина знявши шолом.

− Це я надто рано прибув. – відповів Френк. – Сьогодні ти прекрасніша ніж в минулий раз.

− Дякую, ти також. – відповіла Аурелія та посміхнулась. − То чим займатися будемо?

− Ну я тебе запросив до одного з найкращих кафе в місті… можна або пообідати, а далі прогулятись у парку, або… я навіть не знаю…

− Я трошки хвилююсь.

− Немає причин хвилюватись, все буде добре, як і в минулі рази. Тільки ти свого залізного коня кудись сховай.

Аурелія встала з мотоциклу, та зняла його праву ручку, як тільки вона це зробила, він буквально розчинився у повітрі. «Непогані фокуси», − прокоментував Френк та ввічливо запросив даму до кафе. Вже всередині вони сіли за один зі столиків біля вікна та почали робити замовлення. Аурелія, будучи всеїдною, замовила стейк з м'яса зебри та смаколик який представляє з себе смажених у клярі змій з мишами всередині. Френк же замовив овочевий салат та кілька котлет з мух. Вірогідно, через свою видову належність він не може їсти м'ясні продукти, його ліміт це комахи. Також він замовив собі келих червоного сухого вина 1876 року.

− Поки ми чекаємо на замовлення, може поговоримо про себе? – запропонував Френк. – А то вже третій раз зустрічаємося, а про один одного майже нічого не знаємо.

− Чому ні? Тільки не знаю з чого почати.

− Ну я б хотів дізнатися про твоїх батьків.

− Мій батько Столас, принц Гоетії, а мама старша сестра Андреалфуса.

− Оце так… А я старший принц клану Каслів. Вже більше року.

− Серйозно? Касл?

− Так, не думав, що колись буду зустрічатись з Гоетами. Сподіваюсь я тебе не образив?

− Ні, така назва навіть трошки смішить.

− Якщо чесно, я думав, що Гоети це переважно якісь… старомодні дідугани.

− Розумію, я й сама так часто думаю, особливо якщо глянути на батьків.

− А що з ними?

− Дуже люблять королівський шик, обидва.

Коли їх замовлення принесли вони спокійно пообідали, продовжуючи розмову на тему своїх сімей. Так Аурелія дізналася, що батьки Френка загинули у серпні 2022 року від рук ангелів, власне так він і отримав свій ранг принца. Вона висловила свої співчуття, але він не сильно переймався через цю тему, за рік вже звик. Коли настав час оплати рахунку, вони прийняли рішення оплатити кожен за себе, щоб бути в рівних умовах. Френк намагався вмовити Аурелію, щоб він оплатив все, але не успішно. Коли вони вийшли з кафе то прийняли рішення прогулятися по одному з парків. Аурелія хотіла проїхатись на байку, але у Френка була краща ідея, він попросив одягнути шолом, а сам одягнув свої окуляри, після чого взяв дівчину на руки. Час почав сповільнюватись поки він ледь рухався, єдина істота яка продовжувала рухатись був принц Каслів, навіть більше, він міг прискорюватись і розвивати неймовірні швидкості. Для Аурелії пройшла мить і вони були в одному з парків, а для Френка пройшло кілька секунд, за рахунок його швидкості та сприйняття часу, він був найшвидшим демоном за всю історію.

− Це не схоже на телепорт. – сказала Аурелія, злізла з рук та зняла шолом.

− Це моя сила, рух і простір. Я можу дуже швидко рухатись, а через те, що час і простір нерозривно пов'язані, моє сприйняття часу залежить від швидкості. Ще на додачу я можу бачити магічні сліди, впливати на портали і володію покращеною формою телекінезу. Ним я можу, наприклад, ремонтувати предмети, як от розбиту чашку чи… щось подібне.

− Не бачила такої магії раніше… і ще раз… пробач, що зачепила тему батьків. Я не…

− Та заспокойся, ти не могла знати про них. Ну принаймні про те, що ті демони яких убили в минулому році були саме моїми батьками. Я спокійно до цього ставлюся.

− Хочеш з моїми батьками познайомитись?

− Якщо чесно, я тільки за. Хоча у мене є деякі побоювання.

− На рахунок чого?

− Не в образу, але я не знаю як твій батько відреагує.

− Не хвилюйся, я єдина жінка в світі яка здатна його контролювати, − відповіла Аурелія з усмішкою, − якщо знати підхід, а я його знаю, він буде дружелюбніший за цуценя.

− Ну… якщо ти наполягаєш… опиратись не буду. Твій маєток далеко?

− Зараз гляну. – сказала Аурелія та глянула на небо. – Пара кілометрів на захід. Можливо проїдемся на мотоциклі?

− Чому ні, хоча є вірогідність, що я загину від нудьги.

Коли вони були біля дороги Аурелія дістала з кишені його ручку та поклала на землю, вона піднялася у повітря і мотоцикл знову з'явився. Дівчина одягнула шолом, а Френк свої окуляри. Вони разом сіли та поїхали. Принцу Каслів довелося обійняти Аурелію за талію, щоб просто не впасти з мотоциклу, вона не була проти цього, а дуже навіть за. Вже через кілька хвилин вони були біля маєтку та заводили мотоцикл да гаражу, а потім почали блукати по маєтку в пошуках Столаса з Долорес. Знайшли їх у вітальні.

− Тату, мамо, це Френк. – сказала Аурелія.

− Вітаю. Приємно познайомитись особисто. – сказав Френк та потиснув руку Столасу.

− Значить… ось який він, викрадач серця моєї доньки. Що ж приємно познайомитись. – відповів принц Гоетії.

− Я прошу пробачення, але з якого роду ти йдеш, Френку? – спитала Долорес.

− Я старший принц клану Каслів. – відповів Френк.

− Цікаво… дев'ятнадцять років, а вже принц. – прокоментував Столас.

− Тату! – крикнула Аурелія.

− В цьому нема нічого страшного. Проста цікавість. – сказав Френк щоб заспокоїти Аурелію. – Мої батьки рік тому були убиті чейсерами, мене призначили в екстреному порядку. – відповів Френк.

− Передаю свої щирі співчуття. – сказав Столас.

− Дякую, але це зайве. Можна пару питань поставити? – запитав Френк.

− Звичайно можна. – відповіла Долорес.

− Так, можна. – відповів Столас.

− Можна я буду зустрічатися з вашою дочкою на постійній основі? – спитав Френк.

− Тільки через мій труп. – відповів Столас.

− Столасе! – крикнула Долорес.

− Тату! – крикнула Аурелія.

− Я чудово розумію ваші переживання, − сказав Френк, − як і будь-який гарний батько, ви бажаєте захистити свою справді прекрасну доньку, і в цьому нема нічого поганого. Якщо необхідно, я готовий піти на все аби досягти вашої довіри.

− Френку, не треба, це зайве. – сказала Аурелія.

− Так, хлопче, це зайве. – додала Долорес. – Краще йдіть погуляйте маєтком, або по території поруч, а я тут розберуся.

− Дякую, мамо! – відповіла Аурелія, та схопивши Френка за руку, потягла його за собою.

− Чому ти його так зневажаєш? – спитала Долорес.

− Я його не зневажаю. У мене дивні почуття до нього. – відповів Столас.

− Тільки не кажи, що …

− Не через це.

− Тоді що не так з Френком?

− Не з ним… все якось… швидко… ще вчора я про нього не знав, а сьогодні вони вже як ті голубки.

− Чому ти вирішив, що все відбувається швидко? Можливо вони вже кілька місяців зустрічаються, а сьогодні просто… просто вирішили вивести свої відносини з тіні.

− Дуже можливо, але все одно якось некомфортно…

− Вимикай в собі імбіцила. Я серйозно. Зранку тобі казала і зараз повторюю, дай дівчині свободи. Чи ти хочеш, щоб вона як і ми − одружилась не з тим кого кохає, а з тим на кого вкажуть? Нам відносно пощастило, ми змогли знайти спільну мову, але іншим… іншим не так пощастило. Як от Андреалфусу, він не тільки не знайшов спільної мови з дружиною ще й розвівся з нею, а це… ну сам знаєш.

− Твій брат… складна особа…

− Я знаю, ти недолюблюєш його за… його смаки. Які власне і стали однією з причин розлучення.

− Через нього я перестав пити і курити, загалом це добре. Але те, що він побував у мені… взагалі ні.

− Ти чудово знаєш, що йому за це перепало. Повертаємося до нашої доньки. Просто дай їй свободи. Так твої методи виховання кращі за ті, які використовували мої батьки, чи твої, але…

− Я зрозумів, ти права… треба мінятись, я дивився на те, що сам пережив і… Так треба дати їй волю.

Після екскурсії по маєтку, Аурелія вивела Френка на зовнішню територію. Вони прогулювалися по саду, та зупинилися біля невеликого штучного озера. Вони присіли на лавці та дивилися у воду.

− Маєток у вас гарний… але у твоїх батьків справді любов до королівського шику… і розміри мені не підходять. А кімната в тебе гарна, в моєму смаку.

− Кілька років вмовляла батьків, щоб ремонт зробити під мене. Найскладніше було вмовити на звукоізоляцію. А ти як живеш?

− Маєток я передав родичам, він все ще належить мені, але я в ньому не живу, а живу у невеликому будиночку. Сам готую їжу, сам прибираю, сам ремонт роблю за необхідності, сам все закуповую. Не люблю коли хтось робить щось замість мене.

− Цікавий у тебе світогляд. А як ти магією володієш?

− Гарно, але надаю перевагу власній швидкості. Ну вивчаю я все однаково, але майже не користуюсь.

− Слухай, а покажи той телекінез… особливий.

Френк підняв з землі камінь і дав його Аурелії, він попросив щоб вона зламала його телекінезом, а потім спробувала відновити. Вона перетворила камінь у пил, але при спробі відновити його, нічого не вийшло. Френк перехопив рештки каменя і влаштував невелике шоу. Спочатку він перетворив пил на газ та змусив його покружляти навколо, перетворив його на рідину, а в самому кінці відновив оригінальний вигляд каменя.

− Вау… немає слів, наче ти реальність міняєш…

− Ні, я просто можу впливати на зв'язок між молекулами. В теорії, можу гоїти рани від освяченої зброї, але не впевнений… на органіку важко впливати.

Френк різко підірвався з місця, він побачив слід досить химерної магії і почав йти за ним, Аурелія йшла слідом. За кілька хвилин вони спинились біля великого дерева, принц Каслів витягнув з-під землі уламок бісівського рогу, це був ріг Тейлора.

− Що за хрінь? Наче ріг біса, але просочений магією чортів…

− Я не впевнена, але це схоже це відламаний ріг Тейлора.

− Хто це такий?

− Якийсь напівкровка, я бачила його пару разів за все життя. Якщо не помиляюсь батько знайомий з ним з дитинства і вони мають якусь домовленість. І якщо я не помиляюсь, то він гей і можливо намагався звабити тата. А батько мій бісексуал.

− Цікаві знайомства...

− І після 2018 року, якщо я не помиляюсь, вони майже не бачились. Можливо однією з причин стало те, що батько по п'яні переспав з Андреалфусом. – далі Аурелія глянула на здивоване обличчя Френка. – Вибач, накипіло.

− Та нічого страшного, просто інформація важкувата для обробки.

− Що далі будемо робити? – спитала Аурелія у спробі розрядити обстановку.

− Гадки не маю якщо чесно. − далі Френк глянув на годинник. – Бляха… мені треба йти, зустріч з старшим монархом. Завтра зустрінемось?

− Так, думаю батьки не будуть сильно проти. Ну мати так точно. – відповіла дівчина та поцілувала його на прощання у щоку, він відповів взаємністю та зник.

Аурелія, наче повернувшись у щасливе дитинство, радісна пішла у бік маєтку, з ціллю добити цей день і розпочати новий, кращий.

П'яте листопада, десята вечора, Тейлор прокинувся від дивних звуків, що йшли з кухні на першому поверсі. Він підвівся з ліжка, та взявши ножа, пішов перевіряти будинок. Був погром, важко сказати з якою метою проникали у будинок, нічого не було вкрадено, на перший погляд. Але вже зранку наступного дня, Тейлор виявив пропажу, була викрадена фотографія з ним, Спенсером, Алексією та Гротом. Здавалося б, ніякої цінності, але використовуючи чари, можна багато якого зла натворити з тими кому не пощастило опинитись на фото. Єдиним хто мав бажання нашкодити всім їм був Джон.

О дев'ятій ранку в двері маєтку Столаса подзвонили, прислуга яка хотіла відкрити їх була відсунута убік Аурелією. Френк прийшов забрати її на чергову прогулянку. Вони разом пішли просити дозволу на це у власника маєтку, він як раз був на кухні і попивав каву.

− Столасе, доброго ранку. – сказав Френк.

− Доброго, чого прийшов? – спитав Столас.

− Ми хочемо прогулятись, можна? – відповіла питанням Аурелія.

− Звичайно… − Столас хотів відмовити, але глянув у очі доньки, − … звичайно можна.

− Дякую, тату! – радісно сказала Аурелія та обійняла батька.

− Дякую вам. – сказав Френк.

− Нема за що. – відповів Столас.

Аурелія одягнула свій шолом, а Френк окуляри, після чого взявши її на руки, миттєво зник з маєтку. Столас лишив чашку з кавою на столі та направився до свого кабінету, вже в ньому він сів на крісло та поклав руки на кришталеву сферу, його очі наповнилися зорями і він почав бачити все пекло. Його ціллю була Аурелія, і він успішно знайшов її, не витративши й десяти секунд. Не відриваючи одну руку від сфери, Столас зателефонував Тейлору і назвав точне розташування своєї доньки, йому було необхідне спостереження за нею. Принц Гоетії відірвався від спостереженні, лише коли на місці був напівбіс. Закохані демони, вони вже чудово розуміли це обидва, але до одруження вирішили зачекати, життя − річ хаотична, ніколи не знаєш, що буде завтра, а їхньому віці тим паче. Аурелія з Френком мирно гуляли по набережній, нічого поганого, чи хоч чогось, що могло зашкодити їм обом. Тейлор спостерігав за ними, переховуючись по кущам та деревам, це йому не сильно подобалось, але такі вже умови договору зі Столасом і вони примушують його виконувати це, інакше будуть проблеми. Аурелія запропонувала випити гарної кави і вирішила сама сходити за нею, а Френка лишити на лавці, він намагався її умовити, але вона не міняла думки. Йому довелося покірно сісти і чекати. Тейлора від спостереження за цими ніжностями ледь не нудило, а коли він на мить втратив пильність, Френк зник. Як виявилося демон вже був у нього за спиною. Він схопив напівбіса за шию, підняв у повітря та притиснув до дерева.

− Ти біс, але просякнутий магією чортів. Тейлор?

− Т-так. – ледь витиснув з себе Тейлор.

− Сумніваюсь, що ти стежив би за нами просто так. Готовий поставити кілька тисяч іонів на те, що ти шпигував за наказом Столаса, я правий?

− Так.

− Тоді я дарую тобі чарівну можливість втекти, підтиснувши хвоста. Якщо ще раз помічу, я тобі роги обламаю та ними ж каструю тебе, а потім встромлю тобі в очі. Я зрозуміло висловився?

− Т-так.

− Я тебе вітаю, у тебе три «так». А тепер пішов геть звідси.

Коли Френк відпустив напівбіса, той справді підтиснув хвоста та втік як можна далі. Демон знову сів на лавці в очікуванні коханої. Вже за кілька хвилин підійшла Аурелія з двома склянками свіжої кави.

− Нарешті ти прийшла! – радісно крикнув Френк. – Це були справжні тортури.

− Настільки неприємно бути самому? – з усмішкою спитала Аурелія.

− Настільки неприємно сидіти на місці і не рухатись.

− Куди далі підемо?

− Можна… не знаю. У мене фантазія слабенька.

− Тоді, пропоную просто продовжити нашу прогулянку.

− Не ідеально, але краще ніж нічого.

Взявшись за руки вони далі гуляли по набережній, а коли Френк спробував каву, на нього ринули спогади з дитинства.

− Ця кава просто щось. Наче з дитинства.

− Ти був на материку Мамона?

− Я там народився і жив до січня 2018 року. Цілий рік, кожен день запах кави з плантацій. В якості робочої сили були змії та… павуки… начебто, біси були точно.

− А чому переїхали?

− Клан розширявся, тому верхівку, ну сама знаєш королів, принців та князів з їх родини, було переміщено на столичний материк.

− І як? Сумуєш за старим домом?

− Трохи є. В основному через погоду, там же максимум це дощі і вони всі теплі, а тут клімат міняється по чотири рази на рік. То крижана зима, то холодна але красива весна, то на диво комфортне літо, а в кінці ця мерзенна осінь. І на кожну пору року треба купувати одяг, дико не зручно.

− Ну а ми звикли до такого. – усміхнувшись сказала Аурелія.

− Та я також звик, але все одно неприємно.

Тейлор спостерігав за ними з даху будинку який був достатньо близько, щоб бачити демонів через бінокль, але достатньо далеко, щоб вони не помітили його. Принаймні він так думав, поки в один момент Френк не повернув свою голову рівно й бік напівбіса. Бінокль почав деформуватися і перетворився в точну металево-скляну копію рогів Тейлора, які ледь не викололи йому очі. Це було нагадування про слова які він казав ще на набережній. Напівбіс хотів продовжити спостереження, але сталося дещо непередбачуване, йому подзвонила Алексія і він почув постріл. Тейлор, про всякий випадок, відстежив звідки був дзвінок, це був будинок Спенсера, і направився туди, повністю ігноруючи наказ Столаса. Разом з цим, Аурелія запропонувала Френку спокійно пройтись до її маєтку і лишитись там на обід або вечерю. Він не відмовився.

Коли Тейлор був вже під дверима будинку, він почув постріл. У нього не було часу на обережність, тому йому довелося вибивати двері, щоб увійти в будинок. На кухні він побачив тіло Спенсера, на ньому була купа порізів та куля в серці. Поряд лежала Алексія, їй вистрілили у голову, але вона все ще була жива, Тейлор цього не встиг помітити бо його відволік Грот, криком: «Тато!». Коли він повернув голову, щоб глянути на сина, то побачив, на його шиї був золотий ошийник покори, а ланцюг від нього йшов до невеличкого кільця, на пальці Джона.

− Ховатися за спиною гончого… в якому ж ти відчаї.

− А що ж ти його синком не називаєш? Він же тебе татусем кличе.

− Та срав я на нього. Взяв лише тому, що у нього до мене було шість хазяїв.

− Змій в родоводі маю я, але холоднокровний тут ти… що ж ти за чудовисько таке?

− Те яке тобі обличчя відірве за Спенсера та Алексію.

− Ти знаєш, що висить на шиї твого пса?

− Знаю, нашийник покори. Дехто використовує їх у ліжку, трикляті збоченці.

− Наче ти не такий, ти ж не приховуєш свої смаки.

− Типу ти кращий, спиш з чортом.

− Як і твоя мати. Але я свою сім'ю не покину на відміну від твого батька.

− Просто стулися.

− Якщо ти так хочеш. Але я скажу, що зараз буде. Один з вас уб'є іншого, але хто? Хазяїн пса? Чи пес хазяїна?

− Вмреш тут тільки ти! – крикнув Грот.

− Мовчати! – одночасно крикнули Тейлор та Джон. − Я тобі слово не давав. – сказав Джон.

− Може відпустиш його? Не хочу вбивати цуценя. – сказав Тейлор.

− Я його не відпущу, а спущу. Фас! – крикнув Джон та відділив ланцюг від кільця.

Грот, перебуваючи під повним контролем Джона, напав на Тейлора. Напівбіс не використовував магію, бій був чистий та чесний, лише фізичне протистояння. Грот, весь у сльозах, намагався вбити того, хто дав йому більш-менш нормальне життя. Він рвав на шмаття Тейлора голими руками та відгризав шматки зубами, але й напівбіс не відставав у цьому, він звичайно не кусав свого противника, але удари були сильні. Грот впав на підлогу, а Тейлор продовжив вбивати в нього свої кулаки, коли йому це набридло, він просто зламав шию гончому своїм же хвостом. Джон, скористався цим та розбив напівбісу об голову стільчик, чим відправив його у відключку. Потім він взяв великий ніж м'ясника, який був на кухні, та відрубав ним голову Гроту, після чого запакував її у пакет і відніс до своєї машини. Далі він повернувся у будинок і взяв Тейлора, той спав настільки міцно, що його можна було сплутати з мертвим. Склавши тіло у багажник, Джон сів за руль і поїхав геть за місто. Зробив він це як раз вчасно, через пару хвилин до будинку під'їхало пара поліцейських машин та пара карет швидкої допомоги.

Медики оглянули тіла і виявили, що Алексія жива, вони перенесли її в одну з машин де надали першу допомогу та відвезли до лікарні. Тіло Грота та Спенсера вони забрали і відвезли до морга в тій самій лікарні, після того як поліцейські зафіксували місце злочину. Алексії провели термінову серію операцій, щоб врятувати життя, їм вдалося стабілізувати стан, та почати відновлення тіла з допомогою відновлювального зілля. Тілам Грота та Спенсера провели розтин. Причиною такого бережливого відношення було медичне страхування, Тейлор оформив його для всіх. Коли всі необхідні процедури були виконані, адміністрація лікарні переглянула номера телефонів найближчих родичів Алексії, Тейлор не відповідав оскільки був у полоні Джона, решта мертві, окрім Столаса. Коли на його номер дзвонили, не знали хто відповість.

− Доброго дня.

− Доброго, хто це?

− Ви Столас?

− Так, а ви хто?

− Схоже хтось пожартував і записав ваш номер до списку родичів якогось біса, вибачте, що потурбували.

− Нічого страшного, до побачення.

− До побачення.

Поліцейський підійшов до лікаря та спитав: «А хто це був?»

− Столас, не знаю як його номер там опинився.

− Так вони родичи Тейлора.

Вони увійшли до палати в якій лежала Алексія у стані коми. Її рани загоїлися але стан все ще жахливий, лікарі вважають, що вона може не прокинутись.

− Тейлора? Того самого.

− Так. Ну а гончий сам розумієш.

− Розумію. А де ж сам Тейлор?

− Без найменшого поняття. Його ДНК знайшли в під кігтями гончого і в шлунку трохи. Кров, шкіра, м'язи. Ти краще розбираєшся.

− І куди ж він зник… можливо був хтось ще.

− Може бути майже все, у нього ворогів було достатньо.

− Можеш сюди своїх направити? Потрібно охороняти Алексію.

− Можу, але нащо?

− Я сумніваюсь, що Тейлор зрадіє, якщо її уб'ють.

− Логічно, краще не псувати йому настрій якщо він ще живий звичайно.

Тейлор отямився в якомусь дерев'яному приміщенні без вікон, лежачи на ліжку, прив'язаний руками та ногами, навіть хвостом, а до нього під'єднанні крапельниці з цілющім зіллям. Майже кожен сантиметр його тіла був прихований під просоченими власною кров'ю бинтами.

− Нарешті прокинувся. – сказав Джон, який як виявилося був у кімнаті, схований у тіні.

− Бити по голові, ще й нападати з-за спини… низько навіть для тебе.

− Можливо й низько, але ефективно. А і рекомендую не кричати зайвий раз, рухатись також не рекомендую.

− Що ти зі мною зробив?

− В даний момент, вирвав з лап смерті. Не дякуй.

− Я б і сам справився.

− Без магії… дуже сумніваюсь. Справа ось в чому, я вживив тобі в тіло трохи освяченого металу, магія для тебе заблокована.

− Розумно, де мій брат? Чи хоча б Грот.

− А ти хіба не пам'ятаєш? Що ж… нагадаю. – сказав Джон та відкрив холодильник, світло з нього освітило кімнату, а в ньому лежала голова Грота.

− Це… ненормально. Ти вбив гончого який міг бути корисним. І був ним якщо чесно.

Джон закрив холодильник та підійшов до ліжка Тейлора і почав дивитись йому в очі, він, використовуючи свої навички з гіпнозу, повільно проникав у свідомість.

− Хочеш мене зламати? Удачі. Навіть зараз у мене достатньо сили, щоб протидіяти.

− На моєму боці час, не тільки він якщо бути чесним. Зілля, яке я в тебе вливаю, дуже слабке, на відновлення підуть тижні, особливо якщо врахувати освячений метал. Тому я можу тебе дуже довго мучити. Рано чи пізно ти зламаєшся.

− Ну зламаєш ти мене, а далі що? Перетвориш на раба чи… слугу.

− На дуже потужне зброю.

− Поважаю. Але я такий собі союзник.

− Це не тобі вирішувати. Раджу не опиратись.

− І просто віддати тобі перемогу у змаганні розумів? Я так не граю.

− Це не гра. В тебе нікого немає. А Столас як бачив тебе у ролі інструмента, так і бачить.

− Я тебе прошу, ну так Спенсер був ріднею, але нема нічого незамінного. А Столас… плював я на нього, у мене були плани, але він виявився міцнішим та кращим ніж я думав.

Упродовж наступних днів, а то й тижнів, Джон планував сидіти перед Тейлором, майже безперервно дивитися йому в очі і повільно, але впевнено повертати його на свій бік.

О першій годині дня, Аурелія разом з Френком вийшла з кінотеатру, фільм був заснований на реальних подіях, але нажаль він жахливий. Навіть не додивившись його до кінця, вони вирішили піти геть. Аурелія вже втомилась, не скільки фізично скільки ментально, тому їй хотілось додому. Френк взяв її на руки і вже за мить вони були біля маєтку, та поцілувались на прощання до завтра, але раптом дівчину осяяла одна ідея, і вона попросила лишитись його ще на пару хвилин. Вони знайшли Столаса з Долорес, ті як раз після обіду відпочивали в саду.

− Мамо, тату, можна вас про дещо попросити? – спитала Аурелія, а Френк почав панікувати.

− Звичайно, доню, звичайно. – відповів Столас.

− Можна Френк лишиться на вечерю з нами? – спитала Аурелія, по обличчю Френка було видно, що він не знав про її план, але він намагався триматись.

− Звичайно можна! – відповіла Долорес. – Навіть переночувати. – додала вона глянувши на чоловіка.

− Звичайно, мої любі дівчата. – відповів Столас з натягнутою посмішкою.

− Дякую! Ви найкращі! – крикнула від щастя Аурелія та обійняла обох батьків.

− А що ж наш гість їсть? Перепитую про всякий випадок. – поцікавилася Долорес.

− Майже все. Єдине що… я м'ясо не їм, моя межа це комахи, вірогідно це через мою видову належність. – відповів Френк.

− Це не проблема, наші слуги приготують все, чого забажаєш. – заспокоюючи відповіла Долорес.

− Френку, які у тебе смаки по кімнаті? – спитав Столас. – Треба підготувати її.

− Я не вибагливий якщо чесно. На материку Мамона знайти ресурси в необхідній кількості було проблематично, тому я звик обходитись з мінімумом. Проста гостьова кімната мене задовільнить повністю. – відповів Френк.

− Чудово, за пару годин все буде готово. – сказав Столас.

− Тільки кімната буде поруч з Аурелією, ніхто не проти? – спитала Долорес.

− Я тільки за! – відповіла Аурелія.

− Я не проти, але не я вирішую. – відповів Френк.

− Столасе? – звернулася Долорес до чоловіка, в її погляді можна було прочитати певні погрози.

− Якщо це ощасливить мою донечку і не зашкодить їй… хай буде. – відповів Столас.

− От і чудово. Я повідомлю всю інформацію слугам. – підсумувала Долорес та направилася у бік маєтку.

− Доню, можеш лишити нас на хвилинку? – спитав Столас. − Я хочу поговорити з Френком.

− Добре, тільки тату, не треба нервувати. – відповіла Аурелія і направилася до маєтку. – Я буду чекати на вас вже вдома.

− Звичайно доню. – відповів Столас. – Як ви познайомились? – спитав він у Френка, коли донька була достатньо далеко.

− Вперше ми зустрілись в кінці літа, нам пощастило зайти в один і той самий магазин одягу. Я собі обирав костюм для святкування дня вилуплення, а вона… не пам'ятаю. Наші погляди пересіклись кілька разів, а вже на виході з магазину ми не могли відірвати погляди один від одного. Вирішили обмінятись номерами телефонів і в соціальних мережах познаходили один одного.

− Яка романтика…

− Знаю… Виглядає не дуже… але так воно і було.

− Що ж, я даю добро зустрічатись вам повноцінно, але знай, кожна зірка на небі це мої очі.

− Напевне вам не дуже зручно спати але добре. Я це врахую. Та і мені не звикати, моя кузина рослинністю керує, вона… полюбляла шпигувати ледь не за усіма.

Коли Столас дізнався те, що його цікавило, він попрямував до маєтку разом з Френком. Принц Гоетії, повільно але впевнено починає поважати хлопця.

Десь у лісах пекла відкрився портал, він був не демонічний і виглядав інакше, замість великої діри у просторі, була невелика вертикальна лінія золотого кольору, ангельський портал. З нього вийшов найнижчий представник небес, ангел-хранитель. Його звали Вільям, незважаючи на його небесне походження, виглядав він не так вже й гарно. Зріст у нього як і всіх бісів, а зовнішньо він був наче копія Спенсера, відмінності полягали у тому, що шкіра була блакитна, очі білі, а райдужка синя, роги відсутні, але над головою літає золотий німб, хвіст також відсутній, присутні ангельські крила, вони були наче з твердого світла і не були приєднані до тіла. Одягнутий він у чорні туфлі, чорні брюки, сірий светр, на поясі було дві кобури з небесними пістолетами, патрони їм не потрібні, але є ліміт з пострілів, після якого треба пару секунд почекати перед тим як почати знову стріляти. З порталу вийшов ще один хранитель, жінка. Її волосся було довгим та білим, очі, шкіра, німб та крила були як у Вільяма. Ім'я їй Небула, вона одягнута у білий костюм з темно-синьою сорочкою.

− А тебе хоч нащо прислали? – спитав Вільям. − Я й сам би справився.

− Тобі нагадати кого ми маємо ліквідувати? Краще нагадаю. Трьох бісів і гончого, які займаються двосторонньою контрабандою між пеклом і Землею, а також убивають на замовлення. – агресивно відповіла Небула.

− Мене одного вистачить.

− Ну тоді йди на небеса, поки портал відкритий, пиши заяву, а я ліквідую цілі і отримаю премію. – одразу після цих слів, портал зачинився. – Ой як не зручно…

− Добре, як діяти будемо?

− Літати по всьому пеклу поки не знайдемо цілі.

− Серйозно? Ти серйозно зараз? Це не спрацює!

− Тоді пропоную парі, хто перший ліквідує всі чотири цілі, той отримує дві премії. Як тобі?

− Домовились!

− Ну тоді удачі, містер-нудота. – сказала Небула та полетіла в пошуках цілей.

− Як була курвою так і лишилась. – прошепотів про себе Вільям, в цей момент на його німбі з'явилась невелика тріщина, але він її не помітив.

Хранитель злетів у повітря, він планував накопати як можна більше інформацію про цілі, а лише потім ліквідовувати їх. Вільям направився до найближчого поліцейського відділення, всіх хто міг представляти загрозу, він просто присипляв дотиком, тим самим скорочуючи кількість жертв до мінімуму. У поліцейській базі даних він знайшов чотири особистості, які підходять під його цілі, але проблема в тому, що двоє з них мертві, одна лежить у лікарні під охороною, а четвертий зник безвісті. Вільям направився до четвертої столичної лікарні, переглянувши документи він знайшов палату Алексії, і по дорозі до неї присипляв усіх. Коли він глянув на неї, на німбі з'явилася нова тріщина, яку він знову не помітив. Бажання убити ціль зіткнулось з бажанням знайти решту цілей швидше за Небулу, ще й зв'язок з небесами слабшав через повільне руйнування німба в комбінації з перебуванням у пеклі. Все це викликало в нього ступор який коштував йому непомітності, один з охоронців прийшов до себе та закричав: «АНГЕЛ!», − Вільям у паніці схопив Алексію і пробив своїм тілом стіни будівлі, після чого направився у невідомому напрямку. Адміністрація лікарні повідомила про це поліцію, але ті вирішили, щоб не влаштовувати паніку, приховати факт того, що ангел опинився в пеклі і викрав когось з лікарні. Але справу все одно вели, це робили окремі загони поліції.

Сьома вечора, в маєтку Столаса розпочалася вечеря. Слуги приготували для хазяїв їх стандартні страви, а для гостя готували окремо. Столас сидів поряд зі своєю дружиною, а Френк навпроти Аурелії. Коли принц Каслів скуштував одну зі страв, Долорес спитала: «Наші слуги задовільнили твої потреби?».

− Так, все смачно. Але я більше люблю сам собі готувати їжу. – відповів Френк.

− Серйозно? І як у тебе виходить? – поцікавилась Долорес.

− Досить непогано. У мене було достатньо часу і бажання, щоб розвити талант до кулінарії. – спокійно, без зайвого вихваляння, відповів Френк.

− А який твій рівень володіння магією? – спитав Столас.

− Оцінити свої магічні можливості я можу як достатньо високі. – відповів Френк. − Але користуватися магією я не дуже люблю, мені до вподоби робити все власноруч.

− Цікаво… а можеш розповісти, щось про свою родину? – спитав Столас.

− Столасе! Його батьки померли, май совість. – ледь не криком сказала Долорес.

− Тато… − сказала Аурелія.

− Спокійно, для мене це не заборонена тема. – відповів Френк дівчині. – Ну про батьків ви й так знаєте, особливо нічого додати.

− Перепрошую за Столаса… він інколи наче має кам'яне серце… − сказала Долорес.

− Нічого страшного, хоча я дещо цікаво можу сказати. У мене є старший брат, Рауль, він старший на шість років і має ранг графа. Відповідальний за емоції та почуття. – сказав Френк.

− Співчуваю твоїй утраті. Пробач, що підняв цю тему – сказав Столас.

− Нічого страшного. Мені насправді ці вибачення більше не подобаються ніж питання про батьків чи сім'ю загалом. – відповів Френк.

Решта вечері пройшла у відносній тиші, а після неї принц Каслів вирішив прогулятись перед сном. До нього приєдналась Аурелія, вони вийшли в сад де трохи погуляли від зоряним небом. Потім у Френк з'явилась одна ідея, він згадав про просте закляття левітації і застосував його на собі, діє воно буквально двадцять хвилин. Вони обійнялися та злетіли на пару сотень метрів, там зависнули у повітрі та просто слухали музику з плеєра, на щастя їх смаки збігалися майже повністю. В якийсь момент Френк глянув на небо, і серед зір побачив силует Столаса, принц Гоетії спостерігав за ними вже якийсь час, але нічого не робив, а коли зрозумів, що його помітили, зник. Коли дія закляття почала підходити до кінця, вони почали спускатись. По приземленню Френк поцілував Аурелію та одразу направився до виділеної під нього кімнати. Він не роздягаючись, просто ліг на ліжко та моментально заснув. Сім'я Аурелії, як і вона сама, ще кілька годин займались своїми справами, а після всі пішли відпочивати.

Шосте листопада, друга година ночі, Алексія отямилась у покинутому будинку в лісі, лежачи на дивані у повній темноті. Вона перейшла у сидяче положення та раптом пітьма була розсіяна Вільямом, його крилами та німбом, цим він налякав дівчину і трохи осліпив її.

− Прошу не вбивайте мене!

− Ти була у комі, якби я хотів тебе вбити, ти б не прокинулась.

− Чому ви так схожі на Спенсера?

− Знаю хто це, але гадки не маю чому він схожий на мене. Я хочу задати тобі пару питань.

− А якщо я нічого не скажу?

− Тоді я вб'ю тебе і почну шукати Тейлора. Вся твоя сім'я у списку, але твій Спенсер та Грот уже мертві й без небес.

− Спенсер? Навіть Грот?... О ні… Я згадала… це Джон був.

− Не знаю хто такий Джон, але він полегшив мою роботу. Якщо ти скажеш де Тейлор, я зможу підробити твою смерть.

− Я нічого не знаю, чесно…

− Тоді мені доведеться влізти тобі в голову і витягнути це.

− Прошу в гості, мені втрачати нічого!

Вільям приклав свою руку до лоба Алексії, по ним пройшли іскри, а з очей почало вириватися світло. Рівно як хранитель опинився у свідомості біса, так і вона опинилася у свідомості ангела. Вони бачили спогади один одного, відчували біль від них. Кордони між хранителем та бісом почали стиратись, а німб руйнуватись. Вільям розірвав зв'язок, як раз вчасно ще кілька секунд і він міг поїхати глуздом. Алексія ж відчула, що він справді подібний до її чоловіка і її почуття почали розгорятись, вона вже трохи збожеволіла від втрати Спенсера, вона намагалась знайти когось подібного до нього. Раптом Вільям сказав: «Зроби вигляд наче ти непритомна. Швидко», − вона це зробила без жодних запитань і як раз вчасно. З вулиці був гучний гуркіт від приземлення, до будинку увійшла Небула та спитала: «Ну як твоє розслідування?».

− Дуже навіть успішне. – відповів Вільям та поглядом вказав на Алексію.

− Чому вона досі дихає?

− Вона в комі, скоро я її розбуджу і допитаю. А в тебе як справа йде?

− Все погано, нічого не знайшла. Може об'єднаємось?

− Ні-ні! Ти ж запропонувала парі, тому кожен працює окремо.

− Який же ти… правий… − сказала Небула, вийшла з будинку та відлетіла геть.

− Можеш вставати. – сказав Вільям як тільки його напарниця була достатньо далеко.

− Хто це була?

− Небула. Небажана напарниця та головний конкурент.

− В тебе німб…

− Що? – перепитав Вільям та почав перевіряти німб. – О ні… це… не відвернути…

− Все в порядку?

− У мене мало часу. Пропоную угоду. Я допомагаю тобі з помстою Джону, а в обмін я тебе відпускаю і ти не заважаєш з ліквідацією Тейлора.

− Але…

− Просто скажи так чи ні.

− Так, я згодна…

− Тоді підводься, почнемо пошуки прямо зараз.

Вони вийшли на вулицю, Вільям злетів у повітря на невелику висоту, взяв Алексію під руки та поніс з собою. В їх планах було побувати в тих місцях, які, так чи інакше, пов'язані з Джоном. Алексія вказувала адресу та напрямок, а Вільям летів туди. Вони перевіряли поліцейські відділки та чорні ринки, були в найрізноманітніших місцях пекла, від бідних районів, до елітних хмарочосів. Вільям, наче машина, не відчував нічого, просто літав від точки до точки поки йому це не набридло і він спитав: «А є щось, що здатне полегшити пошуки?», − на це Алексія відповіла: «Він використовує освячену зброю, чи ангельську, не знаю точно». Ця інформація була справді корисна, оскільки хранитель може відчувати подібні речі на величезній відстані. Вільям залетів на найвищий хмарочос який тільки бачив і почав принюхуватись до всього пекла, він відчув необхідний запах освяченої зброї, і на його здивування її було досить багато. На пошуки Джона підуть дні.

О сьомій ранку прокинувся Френк, першим чином він перевірив телефон. Там він помітив повідомлення яке прийшло, ще вчора ввечері від короля Еріка, старшого монарха. «Твій дядько вкоротив собі віку, повернись на материк Мамона, треба організувати похорони та прийняти участь у передачі рангу барона своєму кузену. Очікуємо тебе о сьомій тридцять ранку.», − ця новина сильно його розчарувала. Йому потрібно було поспішати. В цей час як раз прокинулась Аурелія з батьками і йшли снідати.

− Френку! Ти вчасно, сніданок готовий. – сказала Долорес.

− Вибачте, але сталися непередбачувані обставини. Мій дядько вкоротив собі віку… треба повернутися на материк Мамона і організувати похорон, ще й його ранг передати… десь на тиждень зникну. Навіть поснідати не встигаю, у мене є двадцять хвилин, а спізнюватись не можна. – пригнічено відповів Френк.

− Що ж, бажаю удачі. – сказав Столас.

− Дякую. – відповів Френк.

− Але… а… − Аурелія не знаходила слів.

− Я не зможу кожен день бігати між материками, додатково буду під наглядом. Але мені можна дзвонити. Наприклад по відео тричі на день. Там страшний графік, все ледь не по секундам розписано. – сказав Френк.

− Ти прямо зараз йдеш? – спитала Аурелія.

− Нажаль так. Тому, всім до зустрічі. – сказав Френк.

Коли він вже збирався піти, Аурелія поцілувала його на прощання, Столас все зрозумів і відвернув голову, Френк поцілував її у відповідь та зник. Принц Гоетії почав більше поважати потенційного нареченого, разом з цим по трохи прив'язуватись до нього.

Дев'яте листопада, Джон ще не зламав волю Тейлора, але наніс йому серйозні пошкодження психіки, на даний момент він являється абсолютно нестабільною бомбою, яка буде безкінечно вибухати і нищити все та всіх. Майже ідеальна зброя. До того ж, Тейлор переконаний, що більша частина його проблем в житті через Столаса, який не мав жодного відношення до нього і намагався відійти від напівчорта якнайдалі. Шкода Алексія та Вільям не знали про це. Коли вони знайшли Тейлора, ангел був спантеличений і замість ліквідації, хранитель витяг освячений метал з тіла напівбіса, останній одразу почав використовувати магію для зцілення. Алексія заглянула до холодильника через дивний запах і побачила голову Грота. Вільям з допомогою ангельських сил зміг відновити голову до свіжого стану та зчитати з неї частку спогадів, він оволодів знаннями про магію чортів та купу інформації про Тейлора. Ангелу здалося чудовою ідеєю залізти в голову до Тейлора. Але в голові напівчорта він знайшов лише купу болю та чистий хаос. Тейлор прокинувся, засліплений гнівом, він відкинув хранителя у бік і налетів на Алексію, від смерті її відділив Вільям, який встав рівне перед нею і перехопив обидві руки напівкровки. В очах напівбіса були біль та безумство, а в хранителя спокій та холоднокровність. Фактично повні за природою протилежності боролися між собою. Раптом Тейлор впізнав у зовнішності Вільяма свого брата, це змусило його вирватись та втекти. Ангел направився за ним, щоб перехопити його та вбити. Небула за ними стежила і напала на Алексію, остання намагалась відбиватись але, що може біс перед ангелом-хранителем. Коли лише один удар відділяв біса від смерті, ангел був спинений звуком приведення пістолету у бойове положення.

− Вільяме! Що ти коїш!

− Вона ще має пожити.

− Ти мусиш убити її! Вона зло! Вона породження пекла! Вона вбила сотні людей яких ми мусимо захищати! Вона спаплюжила тисячам людям життя!

− Без магії чортів, вона нінащо не спроможна. І до того ж вона мені потрібна.

− Вб'єш мене і падеш! Тебе будуть бажати вбити всі кому не лінь!

− Я вже пав! – крикнув Вільям та показав німб, який вже ледь не розсипається.

− Тебе охопило безумство… Але це можна виправити, просто дай її убити і я зцілю тебе, ти знову вознесешся, та навіть станеш героєм.

Вільям вистрілив Небулі прямо в обличчя, вона впала на підлогу, її крила лишили слід на ній, нім перетворився на пил і потекла золота кров, потім її тіло почало сяяти і згорати, за лічені години від неї нічого не лишиться. Німб повсталого хранителя розбився об підлогу, з його очей потекли чорні сльози, шкіра почала темнішати, а крила скидати пір'я. Пістолети також змінилися, золотий колір змінився на чорний, а білий на криваво-червоний, вони не втратили свої властивості, але стали інакшими, проклятими. Зброєю, що створена для знищення ангелів та демонів. Тіло ангела почало змінюватися під реалії пекла, він став подобою бісів, через схожість на Спенсера, а також наявність спогадів про нього, роги стали рівно такими ж як і в нього, виріс хвіст як у бісів, а крила стали подібні до крил кажана. Шкіра стала червоною, очі пожовтіли а райдужка почервонішала.

− Вільяме? – з невеликим острахом спитала Алексія.

− Ти в цьому винна. Ти все почала!

− Все буде добре, все буде добре… − відповіла Алексія, вона хотіла заспокоїти його.

Коли вона була надто близько, Вільям згорнув їй шию голими руками. Тіло впало на підлогу а з рота Алексії почала витікати чорна, наче смола, кров.

Десяте листопада, восьма ранку, Тейлор хоча й не був підконтрольний Джонові, але через значні ушкодження психіки, в нього сформувалася чиста ненависть до Столаса, додатково зник інстинкт самозбереження та відчуття болю. Це все разом зробило його справді небезпечним, але магія чортів убивала його через це. Він знайшов продавця освяченої зброї та вбив його, щоб отримати пістолет та пару ножів. З того хто намагався вибудувати взаємовигідні відносини з демонами, він перетворився на психа, який бажав убивати демонів, а розпочати зі Столаса і його сім'ї. Тейлор направився до маєтку пішки, через ціле місто, убиваючи все, що йому заважало.

Десята ранку. Тейлор в розідраному і заплямованому кров'ю одязі, весь покритий опіками від безконтрольного використання магії чортів, яку нездатне витримати його тіло, підійшов до маєтку Столаса. Він вибив двері телекінезом і вбивав всіх слуг та охоронців, які ставали у нього на шляху. Його свідомість була у владі гніву, який живився всім болем, що Тейлор пережив. Так він дійшов до вітальні в якій і була вся сім'я демонів.

− Тейлоре, якого хуя ти твориш! – крикнув Столас.

− Я втратив все через тебе! Я втратив сім'ю! – крикнув Тейлор.

− Яким це боком я відношусь до твоїх проблем у житті? – спитав Столас. – Ти дахом поїхав, йди лікуйся!

− Через тебе… все через тебе! Всі мертві через тебе! Через твій королівський зад на який полював Джон! – крикнув Тейлор.

− Та тобі насрати було на сім'ю! Тебе завжди цікавив лиш власний кар'єрний зріст.

Напівчорт, використовую магію, закрив всі виходи з кімнати, щоб ніхто не втік. Столас підійшов до нього з метою убити божевільного, але Тейлор повернув голову демону на сто вісімдесят градусів, після чого вдарив його по вразливій частині колін, а після чого з усієї сили вдарив рівно між ніг. Принц закричав від болю. Тейлор відкинув його телекінезом у бік стіни, чим зламав йому спину та сильно пошкодив стіну. Долорес яка хотіла підійти до шафки де була зброя, була зупинена потужною хвилею вогню. Вона не завдала демону суттєвої шкоди, але шкіру обпекла. «Я зроблю те саме, що зробили зі мною, але буду відносно більш милосердним. Після твоєї сім'ї, я вб'ю і тебе», − сказав Тейлор, та зробив постріл у Аурелію, а в Долорес він жбурнув ніж. Столас повернув голову у нормальне положення та відновив спину, після чого почув: «Тато…», − він підбіг до своєї доньки, обійняв її та почав ридати, вона помирала на його руках. А в її очах почало згасати світло. Тейлор ще один раз вистрілив, він добив Долорес, але коли підійшов до Столаса, допустився страшної помилки. Демону не було чого втрачати і він не бажав помсти, тільки самого факту убивства. Лиш однім поглядом, принц перетворив напівкровку в камінь і розбив на тисячі уламків.

− Доню… не йди!

− Тату… я бачу пітьму… вона повсюди… − сказала Аурелія і очі її згасли.

− Ні! – криком повторював Столас, не вірячи у те, що відбувається, а зоря яка мала стати дарунком для доньки вибухнула. – Мені вже нічого втрачати… − сказав принц та прикликав книгу з ритуалом по виклику божественної сутності.

Столас взяв у ліву руку книгу, а в праву монету з чистого срібла. «Dominus temporis, antiquior deo, Stark, veni ad precem meam, et semel precem meam imple!», − прочитав демон та підкинув монету. Вона долетіла ледь не до самої стелі, а при падінні спинилась, а разом з нею і весь час. Столас озирнувся і побачив Старка у демонічній подобі. Він був одягнутий у темно-синій костюм з чорною сорочкою, та чорними туфлями, на лівій руці срібний годинник.

− Столас, повелитель зірок і майстер некромантії. Моє ім'я Старк, я прийшов на твій клич.

− Ти знаєш для чого я тебе прикликав?

− Так, але хочу почути це від тебе.

− Воскреси мою сім'ю.

− Я зроблю краще, я зроблю так, що вона ніколи не вмирала. Додам одну подію в час і вона врятує їх. Але плата… ти впевнений, що зможеш?

− Так.

− Одного дня, я до тебе прийду і попрошу привести в дію одне закляття, яке в моїх руках може знищити всесвіт, а мені це не потрібно. Ти його використаєш і борг буде сплачено. Став свої питання, поки я не змінив час.

− Як я буду пам'ятати про борг, якщо я тебе просто не прикличу?

− Головне щоб я його пам'ятав. Коли я прийду до тебе, ти будеш бажати використати закляття. Нічого більше.

− В книзі сказано, що Старк це онук Столаса, але жодна моя ітерація не мала онуків з таким ім'ям, як і дітей зі ім'ям Аксис. Як це можливо?

− До цього всесвіту був інший, а до нього ще один, він же перший. У Столаса там була зовсім інша історія і доля, як власне і у всіх. Але сталася війна, між небесами і пеклом. За результатами лишилось лише чотири сутності. Я, моя сестра, моя майбутня дружина і за сумісністю творець всесвіту, а четверта сутність спить. Більше тобі не треба знати.

− А яку саме подію ти створиш?

− Вона невелика, але відіграє значну роль. Ну і як бонус я заберу книгу, завдяки якій ти викликав мене. Вона виконала своє призначення в цей момент історії.

− Тобто ти знав, що станеться?

− Так, а книга була спасінням. Якби я її тобі не дав, після смерті доньки ти б збожеволів, почав би нищити все та всіх. Люциферу довелося б піти на угоду з небесами, згідно з якою, ти сидів би вічність в їх тюрмі. Поклавши книгу тобі на стіл, я дав шанс в першу чергу тобі.

− А чому одразу не створити необхідну подію?

− Це не цікаво. Якщо я буду діяти за вас, у вас не буде волі. Я вмішуюсь лише тоді, коли все йде шкереберть і навіть так я даю вам можливість стати на правильний шлях самостійно.

− Звідки в тебе стільки сили?

− Я маю вельми цікаве походження, завдяки якому мене можна спокійно назвати богом. Я відповів на всі питання які мусив. Ти мене не пам'ятатимеш, але до зустрічі. – сказав Старк і клацнув пальцями.

Три хвилини на одинадцяту, материк Мамона, Френк, одягнутий у просту білу футболку та легкі сірі шорти з великою кількістю кишень, сидів у сучасному білому кабінеті з вікнами від стелі до підлоги в оточенні купи паперів. Він займався підготовкою документів для передачі своєму кузену ранга барона. Аж раптом почув голос Старка, але звучав той як власні думки хлопця: «Подзвони Аурелії».

− Треба подзвонити Аурелії, − сказав Френк та глянув на годинник, − хоча ні, ще кілька годин.

− А ти подзвони їй, вона буде тільки рада.

− Хоча-а… можна її обрадувати. Ну так, кілька хвилин ролі не зіграють і їй буде приємно, і мені не складно. – сказав Френк та подзвонив їй, у відповідь він чув лише гудки. – Можливо зайнята, або… телефон сів.

− Або з нею щось сталося.

− Або з нею сталося щось погане. Чудово тепер я нервую… бери ж слухавку.

− Вона в біді.

− А раптом вона в біді? Ні поруч з нею Столас, він сильний демон та люблячий батько, він не дасть її скривдити, нікому.

− А якщо він вже мертвий?

− А якщо його вбили? Бляха! Мене уб'є власна цікавість та параноя… краще перевірити особисто ніж потім побачити в новинах.

Старк вклав в голову Френка необхідні думки і останній розігнався до ледь не максимальної швидкості для свого нормального стану. На мить демону здалося наче він бачив тінь, що була біля нього, але бажання перевірити стан Аурелії затьмарило всі його думки. Він пішки перебіг весь океан пекла та вже був біля маєтку Столаса. Френк відкрив двері та спинився, він прислуховувався і почув постріл, зреагувавши, він направився на джерело звуку. Йому довелося розбити на шматки вхідні двері вітальні. Френк спинив ніж, який летів у Долорес та встромив його у підлогу, після чого схопив Тейлора і жбурнув його у вікно, напівбіс відлетів на кілька десятків кілометрів. Нажаль демон лише після цього помітив, що Аурелія поранена. Френк акуратно вклав її на підлогу, ледь стримуючи власну істерику, він поклав руку рівно на рану від кулі, на щастя куля пролетіла наскрізь. Використовуючи свій особливий телекінез, він планував заживити рану коханої. Перетягуючи з різних частин тіла необхідні клітини, він повільно заживлював рану, в якийсь момент його очі почали мигати, а слідом за ними всі увімкнуті електроприлади. Френк підживлювався від усього до чого міг дотягнутися, окрім демонів оскільки це могло їх убити, разом з цим рани стягувалися. Вже за хвилину він зцілив рану, Аурелія зробила глибокий вдих та обійняла його. Принц Гоетії підійшов до своєї доньки та обійняв її, як тільки вона відпустила Френка.

− Як? – спитав Столас − Я не бачив жодного закляття яке могло б побороти рани від освяченої зброї.

− Це не закляття, а телекінез. У мене він… особливий. – відповів Френк та демонстративно відремонтував вікно з дверима та стіну.

− Це неймовірно… Дякую за порятунок моєї зіроньки і дружини… я навіть не знаю, що було б якби…

− З усією повагою, Столасе, але біси… не найкращі друзі, особливо напівкровки. Я звичайно всієї історії не знаю, але біс справді жахливий.

− Знаєш що? Візьми Аурелію з собою. Я тобі довіряю, з тобою вона в безпеці. І вона зможе глянути на щось крім… цього всього. – сказав Столас.

− Я також тільки за. – додала Долорес. – І дякую за порятунок.

− Ви серйозно? – спитала Аурелія, вона не вірила своїм вухам.

− Так. Кілька днів побудеш з ним у безпеці, а потім повернешся. Сподіваюсь я виправлю все до вашого повернення. – відповів Столас.

− Дякую за довіру. – сказав Френк.

− Це тобі дякую. – відповів Столас. – Тільки прошу, не робіть мені онуків раніше ніж треба, я не готовий до цього.

− Жарт смішний, але я з вихованої сім'ї, Аурелія, принаймні з того, що я бачив, також з вихованої сім'ї, тому далі поцілунків, нічого не зайде. Напевно. – сказав Френк і одразу ж Аурелія стрибнула йому на спину, схопившись як можна міцніше, і звичайно вона не забула про безпеку очей, тому одягнула окуляри подібні до Френкових. – Оу… я цього не очікував… що ж, до зустрічі через кілька днів.

Коли закохані демони зникли, Столас обійняв свою дружини, як і обіцяв Старк ніхто нічого не пам'ятав, оскільки цього просто не відбулося, але неприродне відчуття щастя було присутнє, ніхто й не був проти цього.

Вже на материку Мамона, Аурелія злізла зі спини Френка, в процесі подорожі вона на мить бачила океан, це її трошки збентежило, але хлопець заспокоїв її, сказавши, що відстань навіть для нього величенька, тому побачити океан можна, але зі складностями.

− Зараз я прискорюсь і зроблю всю роботу, а вже потім прогуляємось, тобі треба й одяг підходящий купити, бо тут спека страшенна, і… ще щось… розберемся! – сказав Френк.

− А я й не проти, тільки якщо ти можеш все швидко робити, чому одразу не зробив все в перший день? Було б більше вільного часу. – спитала Аурелія, дивлячись у вікно і розглядаючи тропічні види.

− В часі як раз і проблема, раніше ніж треба мене звідси не відпустять, а робити тут нічого… було нічого… − відповів Френк та усміхнувся. – Можна було б проводити час з братом… але Рауль… він полюбляє вечірки з ріками алкоголю, я таке не дуже люблю.

Френку довелося прискоритися достатньо, щоб за кілька хвилин вирішити всі складності з документами, але при цьому не знищити їх самим фактом руху. Коли все було готово і вони вже планували витрачати звільнений час на себе, до кабінету увійшов Рауль, його оперення було блакитним, навколо очей є зона виділена більш світлим відтінком, самі очі були рожеві, дзьоб чорний, хвіст ковзає по підлозі, його ноги мають одну пару колін, одягнутий він у білосніжний костюм з темно-синьою, злегка розстебнутою, сорочкою.

− Френку, мені сказали, що ти покидав матери-и-ик… − сказав Рауль. – Як я розумію це причина твого забігу? Приємно познайомитись.

− Рауль, це Аурелія, викрадачка мого серця. – відповів Френк та обійняв дівчину.

− Тоді вітаю в наших скромних володіннях. – сказав Рауль та нахилився, щоб виявити повагу.

− Дуже приємно познайомитись, але нахилятись не треба було. – сказала Аурелія.

− Що ж привело, таку симпатичну дівчину зі столиці в наші краї? – спитав Рауль. – Невже бажаєте спробувати тутешню каву? Чи щось… цікавіше? Френка ще ніхто в житті не куштував, тому він трохи ексклюзивний.

− Сталась одна неприємність, з якої Френк витягав мене з батьками і вони вирішили, що з ним мені безпечніше. – відповіла Аурелія.

− Я їх не знаю особисто, але повністю підтримую. Френк дуже сильний, в усіх планах. І якщо він за тебе хвилюється, знай, ти в цілковитій безпеці. – сказав Рауль.

− Ну все, досить, зараз почервонішаю. – сказав Френк.

− Все дійшло до того, що у родині, та навіть в клані, його інколи називають демоном-хранителем – сказав Рауль.

− Це трошки забавно. – прокоментувала Аурелія, усміхаючись.

− Знаю. Але один недолік у нього є. Він не любить коли його хвалять чи критикують. – сказав Рауль. – Більше не скажу, не хочу щоб мене зробили єдиним з найближчим деревом. Таке було пару разів, не сподобалось. – додав Рауль пошепки.

− Ти в нас знавець моди, ну і жив ти тут довше, тому прошу допомоги. Що б ти порадив їй одягти для нашого клімату? – спитав Френк.

− З радістю допоможу, але мені треба знати який одяг вона з собою взяла. – відповів Рауль.

− Лише той, що на ній. – сказав Френк.

− Зрозуміло… ну тоді треба, щоб вона сама обирала в магазині. Тут поруч є один з гарним асортиментом. – сказав Рауль. – Але не факт, що там знайдеться те, що їй до смаку.

− Діватись мені особливо нікуди, тому буду обирати з того, що є. – сказала Аурелія.

− А ти гарно вихована! Не зрозумій мене неправильно, я просто очікував… не такого. Ну знаєш… більш… я не можу висловитись так, щоб обережно було. – прокоментував Рауль.

− Я зрозуміла. Насправді я сильно відрізняюсь від батьків. Мені не сильно до душі весь той пафос, хоча й надмірну простоту я також не люблю. – сказала Аурелія.

− Йдіть за мною, я вас довезу до магазину. Френку, знаю ти любиш особисто все робити, але зараз краще побудь з коханою, думаю вона не буде проти глянути на місцеву природу. – запропонував Рауль.

− І завжди знаєш на, що тиснути. Вмовив. – відповів Френк.

Демони вийшли з будівлі, та сіли до білого пікапу без даху, Рауль сів за кермо. Материк Мамона не такий як материк Люцифера, він же столичний, окрім тропічного клімату, тут інакше й населення, міст в рази менше, але невеликих поселень дуже багато. Міста грішників присутні та ізольовані, додатково їм підходить більше назва «місто-тюрма» через те, що будинки представляють з себе прості але міцні бетонні конструкції, додатково територія навколо міст обнесена величезним парканом з колючим дротом, щоб ніхто не пройшов туди. Місцеві й самі обходять їх десятою дорогою. Рауль заїхав до найближчого поселення, воно з себе представляло ділянку дороги, по обидві сторони якої були будинки. Це могли бути магазини, готелі, поліцейські відділення та лікарні, і як правило в парі кілометрів від них були розташовані саме містечка. Після столиці, це все трохи дивувало Аурелію, але нічого такого, що б сильно бентежило її. Вони зайшли до магазину з одягом і дали волю дівчині, вони ходила поміж рядів та шукала те, що і їй подобається, і до клімату підходить.

− А хто саме в неї батьки? Пам'ятаю, що хтось з принців, а хто саме, ні. – поцікавився Рауль.

− Столас. – відповів Френк.

− Серйозно? І як він?

− Сильний, розумний, але старомодний.

− Ну старомодність не так вже й погано.

− У ньому вона в іншому виражається. Проти одягу нічого не маю, але маєток… це щось, наче в музеї побував. Все в коричневих тонах, з золотом і червоні вставки. Єдина нормальна кімната в Аурелії.

− Уже був у неї в кімнаті? А її батьки були в домі тоді?

− Хотів би я не знати про, що ти подумав, але нажаль знаю. У нас нічого не було, це просто екскурсія була так би мовити.

− Який же ти нудний… тебе ще вчити і вчити…

− Коли час прийде, якось розберуся.

− Ну-ну.

− До того ж я вже знайшов ту єдину, а ти й далі на вечірках влаштовуй випадкові знайомства.

− Прямо за живе зачепив… − саркастично відповів Рауль.

Аурелія нарешті показалась у новому образі. Білі шорти які були нижчі за коліна та світло-блакитна сорочка з білими зірками на ній. А свої чоботи вона замінила на легкі сірі кросівки.

− Вау… ти чудово виглядаєш, тобі підходить тутешній клімат. – прокоментував Френк.

− Підписуюсь під кожним братовим словом. Мені лінь щось вигадувати. – додав Рауль.

− Дякую. Куди далі підемо? – спитала Аурелія.

− Якщо чесно, тут зайнятись особливо нічим. Хіба церемонія де Франческо буде отримувати звання барона… вона завтра буде, а так тут нудота страшна. – відповів Рауль. – А ну і Френк не полюбляє такі заходи.

− Є таке. – сказав Френк вже на вулиці, підходячи до пікапу.

− Знаєте? Я можу зробити вам невеликий подарунок. Оскільки через пару днів ви вже назад відправитесь, я звільню вас від обов'язку бути на церемонії. Насолодитесь природою, можливо дізнаєтесь щось нове про один одного. Як вам ідея? – поцікавився Рауль.

− Я тільки за! – не стримуючи щастя, відповіла Аурелія.

− Не вірю, що ти щось розумне запропонував. Я за. – відповів Френк.

− Тоді я відвезу вас в одне місце, воно вам обом має сподобається. Тиха місцевість, просторий будинок, я зазвичай використовую його для відпочинку. – сказав Рауль та сів за руль.

Коли Аурелія з Френком сіли на пасажирські місця позаду, пікап поїхав. Рух відбувався достатньо швидко, щоб за короткий проміжок часу дістатися місця призначення, але разом з цим можна насолоджуватись природою.

Восьма година вечора дванадцяте листопада, Тейлор прокинувся у дуже великому ліжку, на ньому був чужий одяг, а рани, в тому числі опіки від магії відсутні. Раптом вмикається світло, це сліпить його на пару митей, та коли його зір звикає, йому стає зрозуміло де він. Кімната мала переважно білі тони, з додаванням срібних та блакитних елементів, додатково була легка прохолода і стиль всього мав зимню тематику. Двері в кімнату відчинились в них показалась фігура подібного до орла демона, його оперення було переважно білим, навіть дзьоб був білого кольору, голова досить витягнута та гостра, також частина пір'я володіла невеликою кількістю блідо-синіх вкраплень, очі насичено-блакитні. Ноги мають дві пари колін, як і в абсолютної більшості демонів старого покоління. Статура вельми струнка, зріст близько трьох метрів, хвіст ковзає по підлозі, одягнутий у чорні штани, блакитні черевики на невеликих підборах, а зверху білосніжний піджак під яким була блакитна сорочка. Ім'я йому Андреалфус, демон Полярної зорі, повелитель крижаних вітрів.

− Нарешті ти прокинувся, бісе. – сказав Андреалфус.

− Андреалфус… Що я тут роблю? – спитав Тейлор. – Не буду питати чому я не в своєму одязі.

− Ну для початку, називай мене Андре. А от втрата пам'яті це погано… Що останнє пам'ятаєш?

− Як я зайшов до будинку Спенсера.

− Нічегонько тобі пам'ять відбило… твій брат десь тиждень являється трупом.

− Нормально так я забув все… Може я напився, але це не пояснює як я тут опинився.

− Грот також у морзі.

− Ну… його можна замінити.

− З Алексією цікава ситуація, вона просто зникла. Поліція про це не розкаже, але насправді її викрав ангел, досить малий ангел, зростом з біса.

− Весело тут було.

− А ну і на додаток ти поза законом.

− А тут з подробицями хочу.

− Ти напав на Столаса, ледь не вбив Аурелію, я б тебе не лишив в живих якби не Френк який врятував її . Потім Столас надав прямі докази твого нападу на його маєток, додатково були знайдені сліди куль та ангельської зброї з чорного ринку, продавець був убитий тобою.

− Я не виключаю того, що міг напасти на Столаса. Але щоб на Аурелію... це навіть для мене занадто.

− Я бачив твою свідомість, вона була зламана вщент. Абсолютне безумство та сліпий гнів. В такому стані ти був не довго, дай но я тобі поверну пам'ять. – виключно з ввічливості попросив Андре та лише одним дотиком до лоба Тейлора повернув йому пам'ять. Всю яку він втратив за останній час.

− Скільки всього я накоїв… шкода, що був не зовсім при собі.

− Я тут зламав деякі твої чари і знайшов ось цю річ. – сказав Андре та дістав згорток з закляттям, оплатою Кроулі.

− Хапати чужі речі не виховано, ти барон і маєш знати.

− А ти не хочеш випробувати це закляття? Перетворитись на демона і все таке.

− Я приберіг його для особливого випадку.

− А хіба зараз не такий випадок? Твоя родина мертва, а фінанси та нерухомість вже конфісковані, на додаток твоє походження розкрили, ще й замах на Столаса… ти зараз жива мішень. Тобі просто нічого втрачати, чому б не використати закляття?

− Я може й не проти, але ти не боїшся за себе? Не боїшся, що тебе… позбавлять всього? Ти і так в досить хиткій позиції після ночі зі Столасом.

− Поки я сумлінно виконую свої обов'язки, мене не будуть чіпати. Навіть враховуючи мою… справді дурну славу.

− Ти надто самовпевнений.

− Просто скажи «так», або я зроблю це насильно. Мені не важко.

− Та роби, що хочеш. Я раніше не сильно чіплявся за те, що мав. А зараз мені просто нічого втрачати.

− Втрачати завжди є що, бісе. І будь обережний з фразами. Мої бажання… бувають збоченими.

Андреалфус вже мав все для ритуалу: монета з чистого золота Азазеля, перо демона, його власне, тринадцять грамів палаючих пісків, кристал вічної криги, а тепер і фінальна деталь у вигляді крові того кому не пощастило прийняти участь у трансформації. В самому низу було перо демона полите кров'ю біса, далі лежала золота монета, на ній крига, а коли були висипані піски, все спалахнуло. Лист з закляттям спалахнув і притягнувся до решти, коли все само собою перемішалося, воно злетіло у повітря та направилося до Тейлора. Увійшовши в контакт з його тілом, воно було поглинуте ним, після чого почалась трансформація. Роги відпали, зі шкіри почало лізти пір'я, хвіст почав перетворюватись на пташиний, очі засяяли фіолетовим кольором і повністю залилися ним. Тіло почало витягуватись, волосся зникати, а ноги ламатись та зростатись, статеві органи стали менш помітними, а під шаром пір'я майже невидимі. В кінцевому результаті, посеред кімнати стояв триметровий, подібний до орла, демон, голова була витягнута і загострена, в тому числі обличчя. Статура струнка і майже ідентична до Андреалфуса. Очі фіолетові, оперення переважно чорне, але деякі пір'їни мають червоний краєчок, а обличчя загалом червоне з чорним дзьобом, та чорною підводкою навколо очей, голос став трохи вищим. Хвіст ледь дістає до підлоги, ноги мають дві пари колін. Нажаль з одягу, лишився лише амулет, все інше розірвалося в процесі трансформації. На перший погляд в цьому немає нічого страшного, але Андреалфус являється геєм і нове тіло Тейлора його зацікавило. Він почав кружляти навколо нового демона, оглядаючи його.

− Ти бляха вирішив до мене підкотити?

− Можливо...

− Ти серйозно думаєш, що зможеш зацікавити мене?

− Ну в Столаса ж вийшло.

− У нас з ним нічого не було. І це мало бути вигідним мені, я хотів отримати більше можливостей таким чином. Але ні алкоголь, ні трава, ні його емоційна виснаженість, не змогли принести бажаного результату... можливо й на краще.

− А який сенс тобі зараз відмовлятись від цього? Нове тіло, нова особистість, я можу згодитись.

− Вибач, але я в зав'язці. – сказав Тейлор та спробував відійти.

− Ти ж навіть не знаєш всіх можливостей нового тіла, − відповів Андре та миттєво опинився перед Тейлором, − а я можу їх показати.

− Дякую, не треба. Сам розберусь.

Андре ж звичайно не послухав, він схопив Тейлора та почав чухати йому потилицю дзьобом. «Ти хочеш висмоктати мій мозок?», − спитав новий демон. А вже за кілька секунд все його пір'я стало пухнастим, тіло майже паралізувало, а фізичні відчуття були дуже бентежливі.

− І як би ти про це дізнався?

− Що ти зробив?

− Привів твоє тіло у збуджений стан. Параліч це короткочасний ефект.

− Послав би тебе кудись… але ти ж буквально туди підеш… паскуда.

Використовуючи телекінез, Андре перемістив Тейлора на ліжко і почав повільно йти до нього.

Восьма година ранку, тринадцяте листопада, Столас разом Долорес снідали у їдальні, через тиждень у Аурелії день вилуплення і вони спілкувалися на тему подарунку, поки їх донька не відкрила двері. Вона одразу ж кинулась обіймати батьків.

− Доню, ми за тобою сумували! – сказала Долорес.

− Як все пройшло? І де Френк? – спитав Столас.

− Френк зараз бігає між материками, деякі свої речі перетягує. А пройшло все просто чудово! Материк Мамона це переважно тропічні джунглі та гори. Міст небагато і відстань між ними титанічна, але є невеличкі поселення та містечка. – відповіла Аурелія. – Однім словом відпочила.

− Головне, що все пройшло гладко. – сказала Долорес.

− Ледь не забула, мамо, для тебе невеликий презент. – сказала Аурелія. – Тільки б все вийшло, тільки б все вийшло. – промовила Аурелія та відкрила портал з якого дістала пакунок та передала мамі.

− Ти навчилась відкривати портали? – спитав Столас.

− Френк допоміг, у нього бібліотека просто неймовірна. Є книги майже з усієї магії, навіть копії твоїх книг, тату, присутні. По ним він мене й вчив. – відповіла Аурелія.

− Це плаття? – здивовано спитала Долорес. – Дякую доню, не очікувала такого.

− Не просте плаття, а з ніжного шовку та вплетеним сріблом Вельзивула. Якщо з розміром не вгадала, його можна змінити закляттям. – відповіла Аурелія.

Столас просто обійняв свою доньку та зі сльозами на очах сказав: «Цього більше не повториться, я не дам тебе скривдити. Нікому!», − він обіймав її наче не бачив цілу вічність. Френк прибіг, він вже змінив своє вбрання, одягнутий у сіру толстовку з каптуром, чорні джинси та червоні спортивні кеди, на шиї так і висять його окуляри.

− Як я бачу один подарунок вже видано, тому ось ще один. Столасе, він для вас. – сказав Френк.

− Френку, дякую, що зберіг мою зіроньку. – сказав Столас та відпусти Аурелію. – Іншого подарунку мені й не треба.

− Будь ласка. – відповів Френк та дістав з кишені запечатану у паперову обгортку книгу. – Вона впізнала вас, це добре. – сказав він та протягнув книгу Столасу.

− Вона? – перепитав Столас та розпакував пакунок. Коли він торкнувся книги, по ній пройшла хвиля з блакитного полум'я. – Невже це…

− Так, ваша загублена література. – відповів Френк. – Обирав між цим і алкоголем, але ви не п'єте тому вибір пав на книгу.

− Навіть не знаю як дякувати… − сказав Столас.

− Дякувати маю я. Завдяки вам я зміг провести з Аурелією кілька чудових днів. – відповів Френк. − Як і обіцяв, далі поцілунків нічого не зайшло.

− А як все пройшло у тебе зі справами? – спитав Столас.

− Все пройшло чудово, хоча в урочистостях я участь не приймав. Не люблю зайвий пафос. – відповів Френк. – А з Тейлором, його ж так звуть? Що з ним? Знайшли, вбили?

− Я передав купу даних на нього в поліцію. Його розшукують. Він й до цього був… нестабільним, але зараз він перейшов межу, він нашкодив моїй сім'ї, а таке я не потерплю. – відповів Столас.

− Розумне рішення. Я казав раніше і скажу ще раз. З бісів виходять погані друзі… − сказав Френк.

− Він мені не друг. Гарний знайомий але не більше… але так чи інакше я шкодую, що для того щоб дійти до такої очевидної речі, я ледь донькою не пожертвував. – відповів Столас. – Я… я не хочу більше повертатися до цієї теми.

− Взагалі без проблем. – сказав Френк. – І в мене є одне питання. Як ви відноситеся до того, щоб я навчав Аурелію магії? Просто демон її рівня… має володіти магією.

− Загалом я не проти, але для початку, я б хотів тобі дещо показати. Може пройдемо до саду? Тільки я та Френк. – запропонував Столас.

− Мені не подобаються ці секрети… − прокоментувала Аурелія.

− Сумніваюсь, що буде щось погане. Я піду. – сказав Френк.

Столас швидко змінив халат на чорний костюм та вийшов до саду, принц Каслів пішов за ним. Долорес вирішила відволікти свою доньку простою розмовою, ну і дізнатися як Аурелія провела кілька днів на іншому материку. В садку Столас відкрив портал та увійшов до нього, Френк пішов за ним. Вони опинились на темному боці місяця.

− Ти в повну форму здатен трансформуватися?

− Так, а нащо вона?

− Трансформуйся і лети за мною.

Столас набув своєї повної демонічної форми і очікував на Френка. Принц Каслів окутався чорним туманом та почав збільшуватись у розмірах. Подібно до Столаса, його форма була гігантською версією птаха на якого він схожий. Гігантська папуга з чорним димчатим оперенням, сяючими жовтими очима та блискавками того ж кольору, що бігали по всьому тілу. Він також використовував передні крила для переміщення по землі. Коли він відкривав дзьоб, то було видно як його нижня та верхня частина були поєднані темною матерією. Зріст був близько шістнадцяти метрів. Столас злетів з поверхні місяця та полетів далеко за межі сонячної системи, Френк легко наздогнав його і без жодних проблем йшов на ідентичній швидкості. За кілька секунд вони вже були біля фіолетової зорі. Демони приземлилися на один з астероїдів та повернулися до свого нормального стану.

− А ви швидкий як для свого віку. – прокоментував Френк.

− Я бачив, що ти навіть не на повній швидкості був. – відповів Столас. – Ось, що я хотів показати тобі. Це подарунок до дня вилуплення Аурелії.

− Це… виріб мистецтва. У мене немає слів. Чому ви мені його показуєте?

− Ця зоря, являється потужним джерелом магії. Я накопичував її роками.

− Долорес знає про зірку?

− Звичайно, вона запропонувала. Але я вирішив приберегти до вісімнадцятиріччя.

− Ви справді майстер. Але ви так і не відповіли, нащо мені це показувати?

− Щоб ти навчав Аурелію простій магії, поки вона не отримає зорю. Ну і показати свою довіру.

− А чому так? Чому лише проста магія?

− Вся складна магія потребує джерела енергії, я хочу, щоб Аурелія мала цю зорю як джерело. Чисте, надійне та неймовірно потужне джерело. Не хочу, щоб вона паплюжила себе чимось складним і темним, я хочу кращого для неї.

− Тобто ви хочете, щоб вона була справді подібна до вас?

− Так. Я з самого її дитинства потроху підживлював її від зорі, а зараз хочу, щоб їй надали статус у Гоетії, щоб вона мала власні ітерації. Це і є мій дарунок.

− Це найбільший в історії подарунок. Я нікому про це не розповім. Обіцяю.

− Знаю. Можеш вчити її магії, але до дня вилуплення лише щось просте.

− Взагалі без питань.

− Ну тоді повертаємось додому.

Вони знову набули повних демонічних форм та повернулись на місяць, цього разу портал, за власним бажанням, відкривав Френк. Він став рівно перед місцем де був відкритий портал з саду, вивів праву руку вперед та розвів три пальці у так, що їх кінці формували трикутник, якщо провести лінії. В центрі з'явився невелике жовте коло. Прокрутивши руку за годинниковою стрілкою, він відкрив портал, той самий який створював Столас. Це одне з його магічних умінь, яке він використовує на постійній основі, завдяки можливості впливати на простір, в нього розвилась і можливість керувати порталами. Навичка безумовно корисна, але треба знати точне місце де був портал, щоб відкрити його повторно і в цьому йому допомагає здатність бачити сліди магії. Вони не постійні і здатні вивітритися, а час того як довго вони тримаються, залежить від сили заклять. У випадку з порталами, їх сліди можуть триматися роками. Демони увійшли до порталу і знову опинилися в саду, Долорес змогла чудово зайняти доньку, час для них пролетів непомітно.

− О ви вже повернулись! То як пройшла розмова? – поцікавилась Долорес.

− Все чудово, як виявилося, Аурелія не навчалась магії через відсутність спеціального амулету. – відповів Френк. − Типу до вісімнадцяти років, вивчати магію без нього… може бути небезпечно. У мене є знайомі які могли б такий амулет зробити, але на це піде кілька тижнів.

− Ну мені не складно почекати тиждень. – сказала Аурелія.

− Чудово, ви кудись підете? – поцікавився Столас. – Чи з нами побудете?

− Ну я хочу з вами побути, кілька днів вас не бачила. – відповіла Аурелія.

− А мені б не завадило повернутися до тутешніх обов'язків. – сказав Френк. – Звичайно я не проти кудись піти погуляти, але наполягати не буду.

− Тоді до дзвінка? – спитала Аурелія.

− До дзвінка. – відповів Френк.

На прощання він поцілував її у щоку та побіг. Аурелія почала вести бесіду з батьками, вона сумувала за ними і переймалася за них.

О дев'ятій ранку Тейлор прокинувся у ліжку, поруч лежав Андреалфус, вони обидва були оточені пір'ям, яке вилітало з них, та й сама кімната була не в найкращому стані. «Що я накоїв… − прошепотів він про себе та затулив обличчя руками, − але як це було гарно!»

− Ти не зробив нічого такого, чого б не хотів. – відповів Андре.

− Згоден. – сказав Тейлор та перейшов з лежачого положення у сидяче.

− І який сенс був цих страждань? – спитав Андре та перемістився ближче. – Тобі вже легше. – він обійняв Тейлора за талію. – Перед тобою, перед нами, новий світ який чекає на нас.

− Ти серйозно хочеш постійних відносин? – спитав Тейлор та спробував обережно прибрати руки від себе. – Ти ще більший псих ніж я думав.

− А чому ні? – спитав Андре та поцілував у шию. – Твоє старе життя позаду, починай нове, краще життя. Сам подумай, тебе убити може хіба ангельська чи освячена зброя, а жити можеш десятки тисяч років. Насолоджуйся! Разом зі мною… я можу дати тобі владу, обмежену… і працюватиме вона виключно через мене, але вона буде.

− Ти так кажеш наче я проти. Але з чого ти пропонуєш почати це нове життя? – сказав Тейлор, в даний момент він вже не був собою, в емоційному сенсі його перетворили на зручну глину, з якої можна зліпити будь-кого та будь-що, а скульптором являється збочений демон.

− Почнемо з простого, треба забути старе ім'я. Якщо різко з'явиться демон з твоїм іменем, можуть виникнути підозри. Є ідеї?

− Браян. Просто перше, що спало на думку.

− Згодиться, ну і стиль одягу не завадило б змінити. Шкіряна куртка це звичайно стильно, але краще й це змінити про всякий випадок.

− Чорний светр з високим коміром, чорні туфлі, темно-сірий костюм.

− Ти вирішив мої фантазії в реальність перенести? Можеш не відповідати знаю, що так. Але дай відповідь на пару питань. Звідки ти стільки поз та рухів знаєш? Ну і як тобі тіло?

− Досвід маю, інше неважливо. Ну а тіло наче й непогане, але нові коліна це просто жах. Ще й хвіст, рухати можна, але не так, якщо раніше це була повноцінна кінцівка, то зараз це якийсь жалюгідний придаток.

− Ну я помітив, ти кілька разів робив незрозумілі рухи хвостом. Зізнавайся, придушити мене хотів?

− Говориш так наче ти був би проти.

− Ну все-все, пішли одягнемось, погуляємо по місту. Все буде просто чудово. Але пам'ятаєш?

− Я чудово пам'ятаю, Тейлора нема, є лише Браян. Мозок у мене хоч тепер і курячий, але він працює так само гарно як і раніше.

− Яка ж ти скотина.

− Така сама як і ти.

Демони зайшли до гардеробу та одягнулись у те, що хотіли. Браян як і планував, одягнув сірий костюм з чорним светром, а свій амулет він сховав під одягом, щоб ніхто не бачив, Андреалфус же одягнув точну копію свого костюму в якому він був вчора ввечері. Коли вони були готові, сіли до лімузину на якому планували проїхатись містом. Серед планів демона Полярної зорі було дізнатися про Браяна більше з іншого боку. Він хотів знати його не тільки як гарного бійця, а і як особистість, можливо почати справжні відносини з ним.

П'ятнадцяте листопада, друга година дня. Джон прокидається в одному зі своїх будинків, які він використовує під час роботи і ніколи більше, прив'язаний до стільця, а перед ним стоїть Вільям, якого він прийняв за Спенсера.

− Тебе вже мали черви пожирати… якого… – сказав він.

− Ну власне Спенсер годує червів, як і Грот, як і Алексія яку ти вбити не зміг. А тепер я хочу знати, що ти зробив з Тейлором і де його шукати.

− З моменту його втечі, я не знаю де він. Але те, що я з ним зробив… це мистецтво! Я звів його з розуму, заполонив його свідомість ненавистю, але не зміг підкорити… це мене пригнічує.

− Ти натравив на нього поліцію ледь не всього пекла, гідно поваги.

− Дякую, хоча мені здається, що він вже мертвий. Я дуже сумніваюсь, що його тіло могло витримати.

Вільям почав мовчки вибивати з Джона все лайно, що в ньому є. «Можеш бити мене скільки хочеш! Померлих це не поверне, а Тейлора не врятує!», − кричав він. Раптом побиття зупинилось. Вільям розправив свої крила, а по його очам пройшла легка блакитна іскра, решти тієї ангельської сили.

− Якого… що ти таке?

− Як я і казав, Спенсер не пережив зустрічі з тобою без Тейлора. Моє ім'я Вільям, ангел-хранитель… павший. Бо ти не зміг убити Алексію.

− Як вона може бути пов'язана з небесами?

− Алексія, Спенсер, Грот і Тейлор мали свою… організацію. Вони виходили на Землю і займались майже всім: контрабанда в обидва боки, ліквідації, захист, крадіжки. Думаєш небеса сліпі? Думаєш ми не бачили, що вони творять?! – ледь не криком запитав Вільям. – Ми все бачили і нарешті вирішили припинити це! – його хвіст почав охоплювати шию Джона та повільно душити. – Через вас я пав! Через вас я вбив іншого хранителя! Через вас мені не буде прощення! – крикнув він і його хвіст розслабився, ти самим врятувавши Джона – Виправити я цього вже не зможу, але небасам я услужу і буду нищити тутешню погань, – Вільям схопив Джона за роги. – і ти один з перших. – потягнувши роги у різні сторони, він розірвав голову напівкровки на дві частини.

Ангел, що пав вперше за тисячі років, не піддався злу до кінця, він обрав шлях нищити його зсередини. З цього дня, з цього моменту Вілям став серійним убивцею, що обирав та убивав цілі, жахаючи пекло своєю жорстокістю.

Дев'ятнадцяте листопада, сьома вечора. Андреалфус повернувся до маєтку разом з Браяном, вони були в ресторані. Колишній біс вже звик до нового тіла та навчився кільком магічним трюкам від демона Полярної зорі. Нажаль коли його тіло стало повноцінно демонічним, він втратив зв'язок з магією чортів, але отримав можливість користуватись вищими чарами демонів. Його улюбленими, а за сумісністю й тими в яких він зміг досягти значних вершин за короткий проміжок, були чари пов'язані з тінями. Використовуючи їх, Браян міг легко переміщатися у пітьмі, створювати різні конструкти та навіть зцілювати. Але найбільша її цікавість полягала у можливості впливу на грішників, з невідомої причини вона здатна з відносною легкістю взяти їх під контроль, хоча далеко не завжди. Андреалфус ще на їх першому, умовному, побаченні в ресторані, пообіцяв, що буде навчати Браяна магії, в міру власних сил та можливостей. Але не тільки це сталося з ними за ці кілька днів, відносини між ними стали більш реальними та міцними. Якщо на початку їх можна було сприймати як взаємовигідні, то зараз в них був досить сильний емоційний зв'язок, навіть була якась збочена подоба любові.

Приблизно в цей же час Френк відправився у особисту майстерню в своєму будинку. В ній було все необхідне: гори інструментів на всі випадки життя, найрізноманітніші матеріали та простір для роздумів. Він хотів освідчитись Аурелії, і в нього було майже все необхідне для цього. В першу чергу треба створити каблучку, в якості матеріалу для самого кільця був обраний сплав із чистого золота Азазеля, та білого золота Мамона. З допомогою свого телекінезу, йому за лічені хвилини вдалося створити необхідний сплав та надати форму кільця. А от з каменем були труднощі. Звичайні коштовні камінці не підходять, з сильною магією також ні. Були звичайно й майже ідеальні варіанти, але банально колір не підходив. Це могло б зайняти цілу вічність, але Френк знайшов ідеал «кривавий камінь тринадцяти проклять», колір підходить, чари наявні, але не надто сильні. Він інкрустував його в кільце, камінь був достатньо великий та помітний, але не вибивався із загальної картини. Тепер настав найскладніший етап – створення необхідної атмосфери. Різні публічні місця він одразу відсунув геть, дійство мало відбутись у повністю контрольованих умовах − у нього вдома.

Будинок Френка був у одному з тихих та елітних районів міста. Він був двоповерховий, всі вікна були від стелі до підлоги, з електронною системою тонування, навколо будинку була невеличка земельна ділянка на якій росли кілька дерев. Всередині будинок був виконаний у стилі мінімалізму, у чорно-білих та сірих тонах. Основну внутрішню площу займала бібліотека, розділена на кілька кімнат та поверхів. Френк привів будинок у презентабельний стан за дуже короткий проміжок часу, після чого почав готувати. Це була чудова можливість для демонстрації свого таланту у плануванні свят та кулінарії і він без зайвої думки скористався нею. Знаючи смаки Аурелії, він склав ідеальне меню та чіткий план дій. А опівночі він планував почати готувати святкові страви, як по приводу дня вилуплення, так і по приводу освідчення.

Двадцятого листопада о четвертій ранку, Столас увійшов до кімнати Аурелії, вона мирно спала, він привітав її з днем вилуплення, а після відкрив портал на темний бік місяця, в який увійшов разом з донькою та збирався відвести її до зорі.

− Доню, для подарунку треба навчити тебе однієї речі. Приймати повну демонічну форму.

− А хіба на це не здатні лише основні демони?

− Це в певному сенсі частина подарунку.

− Ну я можу спробувати… але як?

− На початку простіше за все буде використовувати емоції. Оскільки форма назначена для бою, спробуй думати про те, що викликає в тебе гнів, можливо страх, або все разом. Пізніше можна буде по власному бажанню в будь-який момент трансформуватись. Головне спробуй.

Аурелія, за порадою батька, спробувала викликати в себе негативні емоції. Вона уявляла як тримала мертві тіла Столаса та Френка у себе на руках. Це дало необхідний ефект, її переповнювали гнів та страх. Очі дівчини засяяли, її почало огортати чорним туманом, він ріс, а разом з ним і вона. В кінцевому результаті на місяці повстала фігура, висотою у п'ятнадцять з половиною метрів. Візуально це був гібрид сови та орла, який мав чорне та світло-фіолетове оперення, де останній колір сяяв. Вона була справді масивна і відчувалась неабияка сила. Як і батько, і як Френк, вона використовувала свої крила в якості додаткових кінцівок на землі. Столас також набув своєї форми, та швидко навчив Аурелію основам польотів, а потім разом з нею направився до зорі. Як люблячий батько, він був поруч і за першої ж необхідності допомагав доньці, а також вказував шлях. За кілька хвилин вони вже були на місті та приземлились на один з астероїдів. Політ був такий довгий через те, що Аурелія іноді не управлялася та врізалась в планети, інколи знищуючи їх вщент. Але по приземленню Столас навчив доньку повертатись у звичайну форму, на початку для цього треба думати про щось хороше. Аурелія уявляла щасливе майбутнє де вона вийшла заміж за Френка і має щасливу родину. Зоря відреагувала на їх появу та стала яскравіше сяяти.

− Що це за місце? Що за зірка?

− Вона твоя, доню. Цю зорю я створив ще коли ти була маленькою.

− Дякую, але чому ти даруєш її зараз?

− Хотів щоб ти була готова до цього. Завдяки цій зорі… ти зможеш стати такою як я, як Френк.

− Тобто іменитою?

− Так. Я наповнював цю зорю магією роками та годував її планетами. Все для того, щоб дати тобі почесне місце в Гоетії, на рівні зі мною, а можливо й вище.

− Тату! Дякую! Але ти перестарався з подарунком. – сказала Аурелія та обійняла Столаса.

− Знаю. – відповів він та поцілував її у лоба. – Підключись до зорі. Просто сконцентруйся на ній, відчуй її, вона тебе прийме.

Аурелія відпустила батька та направила праву руку у бік зорі, потім заплющила очі. Вона направляла всі свої думки в бік світила в очікуванні відповіді. Зоря відповіла, в цей момент в очах дівчини на мить з'явилась іскра, а слідом її покрило фіолетове полум'я, того ж кольору, що і зоря. Коли вогонь згас, стались необоротні зміни, Аурелія підключилась до зорі, її сили почали швидко зростати.

− І як доню?

− Я відчуваю себе дивно… наче гарно відпочила, наче маю купу енергії та сил.

− Значить все як я і планував. Повернемося до пекла, пам'ятаєш маршрут?

− Так, пам'ятаю!

Вони набули своїх повних демонічних форм та полетіли у бік Землі. Цього разу все пройшло в рази краще, іменинниця не врізалась у планети чи метеорити, на подорож вони витратили близько двох хвилин. На темному боці місяця Столас відкрив портал назад у маєток, спочатку він пропустив доньку і лише потім зайшов сам. За ними весь цей час спостерігав Старк, його силует можна було бачити в сузір'ях та скупченні планет, а поруч з ним був силует Елізабет.

Вже в маєтку Аурелія увійшла до своєї кімнати, щоб перевдягнутися, та на столі вона помітила невеликий конверт, адресований їй. Відкривши його, вона виявила, що написав його Френк. «На набережній через двадцять хвилин, каву я вже взяв.», − було написано в листі. Дівчина одягнула білу блузку, та чорні брюки, ну і звичайно простенькі туфлі без підборів. Зачіску свою вона зробила більш обережною, а саме зібрала своє умовне волосся в хвоста. Після чого, використовуючи портал, перенеслася на місце зустрічі. В той же час Столас зайшов до їдальні, щоб поснідати разом з дружиною.

− Як все пройшло? Їй сподобалось? – спитала Долорес.

− Так. Вона стала сильною, я б навіть сказав могутньою. Я відчув це. І так, їй сподобалось, вона неймовірно щаслива.

− Це головне. Як ти відносишся до того, щоб Андреалфус прийшов на святкування?

− Ти зараз знущаєшся? Так пройшло вже цілих п'ять років, але я пам'ятаю той день наче вчора.

− Знаю, тому й питаю. Просто ми навіть Паймона запрошуємо.

− Добре, хай приходить якщо хоче. Чув у нього хлопець з'явився, сподіватимусь ці голубки натрахаються до святкування і мене не будуть чіпати.

Долорес після цієї розмови одразу подзвонила Паймону, він відмовив. Потім вона подзвонила Бафомет, сестрі Столаса, але слухавку взяв її чоловік і він сказав, що вони зайняті. Потім вона подзвонила Андреалфусу, він погодився оскільки мав на це час і бажання, і він вже був у дорозі.

Аурелія ледь від нудьги не померла, поки очікувала Френка, тепер вона розуміла як він себе почуває з тими хто повільніший за нього. Портали хоч і не на пряму але зрівняли її з ним. Раптом з'являється він, одягнутий у білий костюм, чорні туфлі та чорну сорочку, навіть без своїх бігових окулярів. «Сьогодні ти прекрасніша ніж будь-коли», − сказав Френк, він був справді приголомшений виглядом дівчини. Аурелія мала багато варіантів того, що може слугувати приводом для такої зустрічі, але побачивши Френка більша їх частина просто щезла. Ті що лишились, були затьмарені любов'ю. Близько десяти хвилин вони просто ходили по набережній, та в один момент принц Каслів вирішив взяти все в свої руки і першою на черзі була Аурелія. В одну мить вони вже були в нього вдома, за столом. Закохані спокійно спілкувались, а у дівчини в голові повільно, але впевнено, складалась картина, з кожною секундою, з кожним словом, з кожною фразою ставало все менше й менше варіантів. Френк це розумів і тому вирішив зруйнувати план дій та зробити все до болю банально. Він встав з-за столу, підійшов до Аурелії та став на одне коліно.

− Аурелія, чи згодна ти стати моєю, єдиною і неповторною, дружиною? – з кишені на його піджаку вилетіла каблучка та зависла прямо над долонею.

− Так! – відповіла Аурелія, без жодних вагань.

Френк підвівся на ноги, а коли дівчина підняла руку, він одягнув каблучку їй на середній палець. Аурелія просто стрибнула на нього та повисла, вона цілувала його, не як раніше, а по справжньому щиро та по-дорослому, він відповів їй у цьому взаємністю. В якийсь момент в очах дівчини на пробігла іскра, разом з цим її зоря спалахнула яскравіше. Обох демонів огорнуло фіолетове полум'я, вони не звернули на це уваги, й було це лише на пару миттєвостей. Разом з полум'ям згас і поцілунок, що йшов більше хвилини, яка відчувалась вічністю.

− Не очікував такої реакції. – з усмішкою сказав Френк та обійняв Аурелію ще сильніше.

− Зате вона правильна. – відповіла Аурелія.

Демонів почали потихеньку брати під контроль почуття, на щастя Френк вчасно отямився. Вони не зробили нічого про, що б могли шкодувати потім, або з насолодою згадувати цей момент, натомість вони просто увімкнули телевізор та переглядали один з фільмів знятих на Землі. Щодо фільмів, їх смаки повністю збігалися − людські вироби кіноіндустрії їм подобались, в той час як більша частина стрічок знятих у пеклі були нудними помиями.

О дев'ятій двадцять Андреалфус вже був на порозі, слуги пустили його та Браяна до маєтку, останній, йдучи коридорами, згадував день коли він напав на Столаса. Вони йшли з Андреалфусом, тримаючи один одного під руку, слуги відвели їх до вітальні, хазяїни маєтку вже очікували.

− Долорес! Давно не бачились. Столасе, вітаю. – сказав Андре. – То, де ж іменинниця?

− Відпочиває. – відповів Столас. – Зранку у неї була невелика прогулянка.

− Невже подарував їй прогулянку у світі смертних? – з насмішкою спитав Андре.

− Побачиш. – відповіла Долорес. − А як я бачу, ти й досі по чоловікам течеш… І яке ж ім'я у цього демона?

− Мене звуть Браян. – відповів демон.

− І як же ви познайомились? – з ввічливості поцікавився Столас.

− Довга історія. – відповів Браян.

− То… коли Аурелія вийде? – спитав Андре.

− Коли буде готова, тоді й вийде. – відповіла Долорес.

− Добре. Ще одне питання. Чому це пахне смаженими комахами? – поцікавився Андре. – На нову дієту сіли?

− Це для її хлопця. – відповів Столас. – Він з Каслів.

− Касли… там багато папуг… ну я не засуджую. – сказав Андре. − І мої вітання. Ти вже виривав собі пір'я на голові?

− Дуже смішно. – відповів Столас.

− Пробач, не втримався. – сказав Андре.

О дев'ятій тридцять п'ять до вітальні зайшли Аурелія та Френк, дівчина перед сім'єю сказала: «Ми з Френком одружуємося!», − та показала перстень на пальці. Долорес ледь не божеволіла від щастя, в її очах почали бігати блискавки, як і по всьому тілу, одна з них влучила в Андреалфуса, тим самим ледь відправила його в стіну, але його встиг упіймати тінями Браян, який, не подаючи виду, радів, що не зміг нашкодити Аурелії і вона буде жити повноцінним щасливим життям. Столас ледь стримував сльози щастя. Френк же трохи соромився, він очікував більш стриманої поведінки від майбутньої дружини та й від усіх взагалі. Коли Долорес трохи заспокоїлась вона привітала обох та обійняла нареченого.

− А ось і познайомився з хлопцем племінниці. – прокоментував Андре.

− Як я розумію, ви Андреалфус? – спитав Френк. − Демон Полярної зорі.

− А ти знаєшся на Гоетії! Похвально. – відповів Андре.

− А ти являєшся нестриманим геєм, який любить відкушувати більше ніж може проковтнути. – сказав Френк. – Я ознайомлений з усією трагічністю пов'язаною з тобою. Тому прошу лише про одне, будь обережніший, особливо зі мною. Ще жодна істота не бачила мене в гніві.

− Може він і з Каслів, але яйця в нього як у Гоетії. – прокоментував Андре, його настрій різко погіршився, але хлопець йому сподобався поведінкою.

− З твоїх вуст це звучить… не дуже. Вбачається непотрібний контекст. – відповів Френк.

− Френк, ти вже телепатії навчився? – спитав Столас. – Складається відчуття наче так.

− Ні, просто брат навчив бачити усіх наскрізь. – відповів Френк. – А ви когось ще чекаєте?

− Начебто ні. – відповіла Долорес. – Решта зайняті. А що?

− Слуги ведуть когось по коридору. – відповів Френк.

Двері вітальні відкрились в них увійшла старша на шість років сестра Столаса, а за сумісністю одна з королев Гоетії і старший монарх, Бафомет, демон Сатурна. Вона виглядала як сова, більша частина оперення мала піщаний відтінок з коричневими вкрапленнями, але разом з цим її обличчя було білим. Очі були помаранчевого кольору. Її хвіст був неймовірної довжини та виглядав з-під її довгого плаття. Вбрана вона була справді як королева, біла сорочка зверху якої багряний жилет. Її плаття було переважно світло-сірого кольору але на ньому були й накладання з червоних тканин та хутра білого леопарда. На її плечах був багряний королівський плащ, він був досить короткий і закривав лише саму спину. Її ноги мали дві пари колін, як і в Столаса. Бафомет прийшла не сама, а зі своїм чоловіком Стеном. Він являвся гібридом павича та лебедя. Його оперення ділилося на два кольори, на білий та перламутно-зелений. Шия Стена була справді довгою, як результат він був вищий за решту демонів і мав зріст близько трьох метрів та тридцяти сантиметрів. Його дзьоб був як у лебедя, очі темно-зелені, статура була одночасно масивною та тендітною. Одягнутий він у простий чорний костюм без прикрас. Але головною його унікальністю було те, що частина оперення на голові імітувало досить довге волосся і все воно було зачесане назад.

− Столасе! Брате! Давно не бачились, де моя вже доросла племінниця? – спитала Бафомет.

− Тітка Бафомет! Не думала, що ти прийдеш. – сказала Аурелія та кинулась в обійми.

− По телефону Стен казав, що ви зайняті. – сказала Долорес.

− Та не слухай його, − відповіла Бафомет. – я б в житті не пропустила таку подію. А що це за симпатичний хлопчина?

− Ну вже наречений. – відповіла Аурелія та показала каблучку.

− Це чудово! А ім'я? – поцікавилась Бафомет.

− Мене звуть Френк. Старший принц клану Каслів. – відповів Френк, в очах Бафомет почала виднітись певна збентеженість.

− Бафомет, все добре? – поцікавився Столас.

− Так, просто… відчуваю біда буде. – відповіла Бафомет.

− Чому це? – спитав Френк.

− Касли підкоряються виключно Джеку, а Гоетія лише Люциферу. Ну а нагадувати які стосунки між ними не треба. – відповіла Бафомет. – Я сумніваюсь, що вони зірвуть все, але щось точно буде.

− Якщо хтось вирішить нашкодити Аурелії, їм треба пройти через мене. – сказав Френк.

− Я в тобі не сумніваюсь, хлопче. – відповіла Бафомет.

− А що тут цей півень робить? – спитав Стен, дивлячись на Андреалфуса. – Ще й не один.

− Кого ти тут півнем назвав? – запитав у відповідь Андре.

− Тебе. – відповів Стен.

− Досить! – крикнув Френк та з допомогою телекінезу розсунув демонів. Він згадав останні дні своєї сім'ї де була схожа сварка, прямо на його день вилуплення. – Хочете сварку? Йдіть геть з очей Аурелії! Можливо вас виховували інакше, але мене вчили тому, що інколи краще запхнути всі почвари в далекий ящик.

− Френк правий. – додала Бафомет. – Стене, навчись мовчати в потрібні моменти. Забули це і починаємо з нуля. Коли весілля?

− Складне питання. – відповів Френк. – Як на мене, краще все влаштувати десь на початку грудня. І час на планування з підготовкою буде, і дату обрати можна гарну.

− Я просто питаю, бо мені потрібна точна дата, щоб звільнити як мінімум тиждень. – сказала Бафомет.

− Тоді хай це буде четверте грудня. – сказала Аурелія. – Часу вдосталь на все. Але я відкрита до пропозицій.

− Ну в мене взагалі грудень майже повністю вільний. – сказала Бафомет. – Якісь події починаються лише ближче до кінця. Мене влаштовує.

− В мене також все вільно. – додав Столас.

− А в тебе Френк? – спитала Аурелія.

− Також все вільно, а щодо родичів, вони прийдуть. Ну брат та кузени точно. – відповів Френк.

− Тут ти трохи не вгадав, Френку. Це вважай об'єднання двох кланів, прийдуть усі. Таку подію ніхто не має пропустити. – сказала Бафомет.

− Серйозно? – перепитала Аурелія.

− Так. – відповіла Бафомет. − Про подарунок ледь не забула. Ауреліє, я і твій батько зв'язались щодо подарунку тобі. Він дав тобі зорю, а я висунула пропозицію про надання тобі особливого статусу. Якщо все пройде як треба, ти отримаєш ітерації та, вірогідно, статус королеви.

− Що? – перепитала Аурелія. – А хіба таке можливо?

− Завдяки Джеку, як не дивно. – відповіла Бафомет. − Його вплив у пеклі росте з кожним днем, завдяки цьому Гоетія отримала трохи більше свободи.

− Дякую! – сказала Аурелія.

Всі пройшли до обіднього столу де почалося святкування, на диво все йшло спокійно та без сварок.

Двадцять четверте листопада, перша година ночі, Джек йшов по вулицям пекла, одягнутий у темно-сині джинси, чорні кросівки та світло-сіру толстовку, каптур був на голові бо йшов дощ. Принц пекла підійшов до маєтку Столаса та постукав у двері, за кілька хвилин її відкрив слуга, він впізнав гостя і одразу ж запросив до середини, після чого закрив двері та відвів у вітальню. Принца Гоетії будить слуга зі словами: «Володарю, до вас прийшов гість.»

− Хай йде додому… − відповів Столас, не відкриваючи очей.

− Це принц пекла Джек. – промовив слуга.

− Не буди решту. – сказав Столас та з допомогою магії миттєво одягнув свій щоденний костюм.

Принц Гоетії попрямував у вітальню де навпроти каміну, на кріслі, сидів Джек, тримаючи в руці келих вина, а поруч на столику стояла пара пляшок з ромом та склянки під нього. Аурелія та Френк в цей момент були у сусідній кімнаті, вони мирно цілувались поки не зрозуміли, що поруч скоро буде цікавіше ніж в них. Тому вони були напоготові підслуховувати.

− Столасе, дякую, що впустив. – сказав Джек.

− Чим можу услужити? Ваша високосте. – спитав Столас, сідаючи на диван поруч.

− Не треба цієї офіційності, − відповів Джек роблячи ковток, − і не треба мені служити. Але я прийшов по одній справі.

− По якій саме? – поцікавився Столас.

− Зараз ця справа підслуховує крізь стіну. – відповів Джек.

Одразу після цього до вітальні увійшли Аурелія з Френком, принц пекла запросив і їх присісти поруч.

− Не бійтеся, я не прийшов убивати чи карати. – сказав Джек.

− А чому ви прийшли? – спитав Столас. – Ви так і не відповіли.

− Я прийшов через майбутнє весілля Аурелії та Френка. – відповів Джек.

− Ви маєте щось проти? – спитав Френк.

− В жодному разі. – відповів Джек. – На мою думку весілля між представниками двох кланів це чудовий початок мирних відносин. Можливо початок шляху до створення нового клану.

− А як ви дізналися про це? – спитала Аурелія.

− Соціальні мережі, діти не говорять про це, але й не приховують, а також свої люди в Гоетії та серед рицарів, ну і не варто забувати, що Касли коряться мені. – відповів Джек. – Я не маю нічого проти вашого весілля, а от Люцифер істота непередбачувана.

− Ви вважаєте, що ваш батько може завадити весіллю моєї доньки? – спитав Столас. – Але нащо це йому? Який йому з цього зиск?

− Він просто пихатий псих. – відповів Джек. – Він бажає війни в якій переможців не буде. Це…

− Я зрозумів. – сказав Столас.

− Ви знаєте як з'явилась Гоетія? – спитав Джек.

− Ні… − синхронно відповіли демони.

− Тоді вам буде цікаво. Кілька десятків тисячоліть тому, по Землі ходили сімдесят два чаклуна, вони володіли неймовірно потужною темною магією. Ви їх знаєте, особливо Столас, він був одним з них. – сказав Джек.

− В якому сенсі? – спитав Столас.

− Ці чаклуни були настільки могутні, що могли відвертати смерть. – продовжив Джек. − Вони прожили майже сотню років, поки про них не дізнались ангели. Небеса тоді були більш агресивні і недалекоглядні, як наслідок замість отримання сильних союзників, вони прокляли чаклунів та вбили. Всі вони потрапили до пекла. А разом з ними і їх сила, і кожна книга яку вони написали. Чаклуни ці були сильніші за решту грішників, навіть за грішних лордів, навіть за демонів, їх не могли стримати міста. Вони вийшли за межі міста і бродили по всьому пеклу. Почали повзти чутки, з'являлися міфи. А потім на них почали полювати, від пекельних псів до рицарів, умова лише одна, дістати їх живими особисто Люциферу. Першими вистежити чаклунів вдалося гріхами, але через сильну перевагу у числі, схопити цілі їм не вдалося, тоді в гру вступили рицарі, але і їм не вдалося. Лише коли люцифер прийшов, він спинив чаклунів і в той день він прийняв одне з останніх своїх правильних рішень, він не покарав грішників, а перетворив на демонів, птахоподібних. Когось на сову, когось на орла, когось на лебедя чи павича. Далі він об'єднав їх у єдиний клан і дав їм можливість створювати сім'ї.

− Це неймовірно… − перебив Столас.

− А через пару сотень років стався перший напад чейсери, − продовжив Джек, − за сумісністю й один з найбільших. Саме тоді Гоетія змогла показати свій військовий потенціал, вони мужньо відбивали атаки ангелів, і змогли зберегти тисячі життів. Тоді Люцифера наповнив страх, він боявся втратити таких цінних демонів і вирішив дати їм безсмертя, через ітерації. З цією історією все.

− У мене немає слів. – сказав Френк.

− А щодо Каслів. – сказав Джек, глянувши на Френка. − У вісімдесятих роках минулого століття, я зустрів сучасних магів, ну звичайно в якості грішників. Їх уміння були інакші, не такі як в Гоетії, магія тісно співпрацювала з технологіями і наукою. Вони також були сильні і навіть межі міст могли покидати, але робили це обережно, мені пощастило їх вистежити. Тоді я вирішив врятувати їх від гніву Люцифера, перетворивши їх на демонів. Так з'явився клан Каслів. Нажаль через закони Люцифера, на них перейшла і можливість створення ітерацій та ієрархія. Створивши сім'ї, ці демони створювали таких як Френк, нове покоління іменитих демонів. Більш миролюбних, хоча у Френка і є легіон в розпорядженні. Люциферу це не сподобалося, хоча наші відносини тоді вже й так були зруйновані вщент… старий вилупок.

− Вибачте за можливу грубість, − одразу перепросив Френк, − ваші історії цікаві, але нащо ви нам їх розповіли?

− Хотілось висловитись. – відповів Джек. – А взагалі, повернемося до теми твого весілля. Ви не проти, якщо я буду на ньому присутній?

− В жодному разі. – відповіла Аурелія. – Якщо бажаєте, приходьте.

− Підтримую. – сказав Френк.

− За звичайних умов, я б не прийшов, але Люцифер може наказати рицарям, щоб ті все зіпсувати, ну або сам прийде. – сказав Джек. – А зі мною буде безпечніше. І коли весілля буде?

− Четверте грудня планується. – відповіла Аурелія.

− Чудово! В мене як раз весь день вільний. Я прийду. – сказав Джек. – А зараз я піду, вибачте, що потривожив ваш сон.

− Вам парасольку дати? – спитав Столас.

− Не треба, я люблю дощ! І сніг. – відповів Джек. – Вони позбавляють голову від зайвих думок.

Принц пекла покинув вітальню і вийшов на вулицю, дощ ще йшов, його це більш ніж влаштовувало.

− Стоп, чому ви не спите? – спитав Столас у наречених.

− Нічна прогулянка… − відповіла Аурелія.

− По дощу? – перепитав Столас.

− Так. – відповів Френк.

− Не буду питати чому одяг легкий, а ви ідеально сухі. – сказав Столас.

− І не треба. – сказав Френк та переглянувся з Аурелією.

− Йдіть вже спіть. – сказав Столас та пішов у бік своїх покоїв.

У Аурелії з Френком після такої цікавої розмови зникла будь-яка романтика, вони пішли спати, у одну кімнату, у кімнату дівчини. Решту ночі вони спокійно спали, не чіпаючи один одного.

Зранку Джек спокійно відпочивав у себе в кабінеті у головній офісній будівлі столичного міста номер один, так було до тих пір поки туди не зайшли троє рицарів пекла. Азазель, Мамон, Сатана.

− Нарешті ви прийшли. Як там Люцифер? – спитав Джек.

− Безумець як і раніше. – відповів Азазель.

− А як справи у решти рицарів? – спитав Джек.

− Левіафан та Вельзевул подають надії. – відповів Мамон. – Вони починають ставити незручні питання в бік Люцифера.

− А що з Асмодеєм та Беелзебаб? – спитав Джек.

− Беелзебаб як і раніше фанатично намагається вгодити Люциферу. – відповів Азазель. – А що з Асмодеєм ти і сам можеш дізнатися, він же спить з однім з гріхів.

− З Блудом. – сказав Джек. – Думав ви щось нове скажете, що ж сумно. Якщо нічого нового немає, можете йти.

Азазель та Мамон вийшли з кабінету, Сатана лишився і сказав: «Є новини по Гоетії».

− Я знаю про шлюб між Гоетіїю та Каслами. – відповів Джек.

− Не це. Вони хочуть збільшити своє число до сімдесяти трьох.

− А яка причина?

− Столас створив особливу зорю у вимірі смертних, а на днях підключив до неї свою дочку. Потім Бафомет висунула пропозицію про надання Аурелії статусу королеви.

− А це вже цікаво. Ще щось?

− Так, її хочуть назвати демоном останньої зорі. Яке ваше рішення?

− Не заважайте їм. І повідом про це Азазелю з Мамоном, якщо вони не знають.

− Звичайно, до наступної зустрічі, Джеку. – сказав Сатана та покинув офіс.

Принц пекла розвернув своє крісло у бік вікна і почав оглядати ледь не все пекло, а його обличчя розтіклося у легкій посмішці.

В цей же час до тронної зали Люцифера, яка була схожа на давньо-грецький храм, зайшла Беелзибаб з новинами. У короля пекла була невелика криза, він не знав чим себе зайняти, тому просто днями сидів на троні.

− Беелизабаб, чого прийшла?

− Є важлива новина. Четвертого грудня буде весілля між двома демонами. Ваша присутність, бажана.

− Хіба весілля пари демонів може бути настільки важливим?

− Так. Це весілля між Каслами та Гоетією. Якщо точніше то між Аурелією, донькою Столаса, та Френком, демоном руху та простору, сином Аластора.

− Пам'ятаю їх. Якщо не помиляюсь, Бафомет подала запит щодо надання Аурелії особливого статусу та рангу королеви.

− Так, до речі, що з цим робити?

− Я схвалюю цей запит.

− Добре, ви будете присутні на весіллі?

− Буду. Якщо нема інших новин, можеш йти.

Шоста година вечора того ж дня, Вільям зайшов до одного зі старих покинутих будинків десь за містом, з його очей почали текти насичено-сині сльози, тіло почало трансформацію. Через те, що він убивав різних істот з пекла, змінилася його самоідентифікація, а разом з нею і тіло. Шкіра почала ставати сірою, очі повернули білий колір, але райдужка стала жовтою, волосся з усього тіла зникло, хвіст втратив свою списоподібну зовнішність, крила стали ангельськими за однім виключенням, виглядали вони обскубано та неохайно. Німб повернувся і він був білим, але роги лишились. Вільям був шокований, він не знав, що таке можливо, що можливо повернутися на вірний шлях. Але йому не могло навіть в голову прийти, що за ним стежать тіні, а якщо точніше той, хто навчився ними керувати, Браян. Тіні набули його форми, а потів він сам вийшов з них.

− Спенсере? – спитав Браян.

У відповідь в нього вистрілили, та йому вдалося спіймати кулю однією з тіней.

− Це я Тейлор! – крикнув Браян.

− Тейлор? – перепитав Вільям. – Спенсер був убитий, я лише схожий на нього ангел-хранитель. Але уламки особистості твого брата навіть трохи його спогадів.

− Це ти убив Алексію?

− Так. І Джона, і багато-багато кого, і все це щоб дійти до тебе.

− Я прийшов… навіть не знаю нащо. А хоча ні, знаю, ти труп. – сказав Браян та почав душити Вільяма, у ангела не було й шансу.

Життя повільно покидало його тіло, а в самому кінці демон пробив рукою грудну клітину і відпустив. Вільям впав на землю, з його очей та рота вирвалось помаранчеве сяйво, яке спалило його крила і почало нищити тіло. В цей момент Браян втратив надію на повернення до старого життя, він повернувся до маєтку Андреалфуса де той працював над черговим проєктом за дорученням старших монархів Гоетії.

Восьма година ранку, двадцять дев'яте листопада. Столас був у себе в кабінеті, він допомагав Френку у організації весілля чим міг. Поки за його спиною не з'явився Старк.

− Пора сплачувати борг, Столасе.

− Дякую, що нагадав. – відповів Столас підводячись на ноги.

Старк переніс себе та Столаса на території активних крижаних вулканів на материку Сатани. Він дав папірець з закляттям. Принц Гоетії взяв його та прочитав у весь голос: «Tenebrae tegentes animas, aperi mihi ianuam tuam, fac me intro», − як тільки закляття було промовлено, відкрились ворота у пітьму − місце куди раніше потрапляли сутності демонів, ангелів та грішників після остаточної смерті. Ворота виглядали як чорна діра у просторі з синім обведенням.

− Що це? – спитав Столас.

− Не хочу говорити, все одно ти забудеш про це і про мене. – відповів Старк.

Коли Столас кліпнув він вже був у своєму кабінеті і не пам'ятав, що сталося. Він продовжив працювати над організацією майбутнього весілля.

Третє грудня, десята ранку, на столичному материку настала зима, вже все засипано снігом. Джек був у глибині лісу в десятках кілометрах від найближчого міста. Він був одягнений у сині джинси, темно-коричневі черевики, а зверху чорна легка куртка. Помахом руки Джек розтопив невелику зону снігу у формі кола, став в її центрі та склав руки разом. «Михаїл, не будь козлом, спусти свій зад з небес поговори з племінником», − сказав він, після чого вийшов з кола. З-під землі почало вириватися блакитне полум'я а потім в центрі з'явився архангел Габріель, він був одягнутий у білий костюм під яким був сірий светр. Його волосся було майже досягало плечей та мало світло-каштановий колір, а з його спини росло три пари крил, всі золотого відтінку. Та пара, що по центру, була найбільшою, ті які вище були менші в два рази, а ті які були знизу в три. А його очі були блакитно-зеленими.

− Я ж хотів з Михаїлом поговорити, нащо мені ти? – спитав Джек.

− Михаїл зайнятий, я замість нього. – відповів Габріель. − Чого ти хочеш, Джек?

− І ти зійдеш, але мусиш передати послання моєму дядькові слово в слово.

− Обов'язково передам. То яка причина нашої зустрічі?

− Коли я вб'ю Люцифера, хочу в першу чергу зустрітись з Михаїлом, домовитись.

− В тебе підніметься рука на батька?

− Він псих, убити його це справжня милість. І хіба ви самі не хотіли убити його?

− Хотіли але Михаїл змінив нашу політику. І ти впевнений, що подужаєш? На його боці зрадники, яких тут називають рицарями.

− Вони не проблема, гріхи на моєму боці, а рицарі повільно переходять до мене. Люцифер скоро лишиться сам, як і хотів цього.

− Чому ти називаєш його по імені?

− Він не заслужив бути батьком, як і Ліліт бути матір'ю. Але вона хоча б намагалася робити щось, в той час як він все глибше впадав у безумство.

− Михаїл отримає твоє послання. Ще щось?

− Не підсилайте сюди своїх ангелів сюди. Я знаю про двох хранителів які сюди прийшли недавно. Один помер через пару годин, а інший лише кілька днів тому.

− Як ти дізнався про них?

− Я не Люцифер, я спостерігаю щоб прийняти рішення. А не приймаю його і спостерігаю за наслідками.

− Тоді попіклуйся, щоб ваші біси не гуляли по Землі.

− Ті хто це робили вже в могилі. А решта не має навіть близько потрібних ресурсів, але добре, я прослідкую.

− До зустрічі, принце. – сказав Габріель та зник, разом з ним згас і вогонь.

Джек, з невеликим полегшенням на душі, направився у бік столичного міста номер один, вона ж просто столиця, готуватись до завтрашнього весілля між демонами.