Уже наступного ранку я збиралася на співбесіду, хоча тіло вперто протестувало. Воно вимагало, щоб я ще трохи поспала, ще трохи відпочила, адже вчора ми майже до опівночі гуляли, тому, підозрюю, Яніна почувалася не на багато краще.
Але я так хотіла не спізнитися, що прийшла раніше, ще навіть магазин не відчинився. Усі кафе поблизу були теж іще зачиненими, отже, навіть кави не поп’ю.
– Дідько, просто чудово! – вилаялася я собі під ніс. – Міс, у вас усе гаразд?
Від переляку та несподіванки я впустила з рук сумку, з якої, як за законом підлості, усе висипалося.
Незграбно попросивши, я присіла навшпиньки, щоб зібрати речі.
Мій співбесідник допоміг мені, але від цього почала ще більше нервувати.
– Я можу вам щось підказати? – запитав чоловічий голос.
Тоді промайнула думка, що цей голос знайомий мені, але одразу ж відігнала її.
– Так, я прийшла на співбесіду. А ви працюєте тут? Ми закінчили прибирати мої речі із землі, і чоловік підвівся раніше та елегантно подав руку, допомагаючи мені.
– Так, я керую цим магазином, Ірино.
Тільки тоді я підняла на нього очі, подих перехопило. Мене мов у цементі залили, не могла поворухнути ся, просто очі полізли на лоб, його я менше за все очікувала тут побачити.
– Дуже несподівана зустріч, Ірино.
Та я майже не чула його, продовжувала стояти, мов приліплена до землі. Ми ще мить постояли в німій тиші, а потім Леопольд запропонував увійти досередини. Лише тоді я трохи оклигала й почала реагувати, але все ще мов у сповільненому перегляді. Та все ж слухняно попрямувала за власником магазину.