Щойно вежеві дзиґарі пробили дванадцяту, двері темниці привідкрилися, з них визирнула Фіра і поманила хлопців рукою. Вони перезирнулися і пішли до дверей, але за ними не побачили ані Фіри, ані Селі. Хлопці шукали дівчат очима у темному коридорі, але їх ніби слід простиг. Натомість на підлозі лежали непорушно охоронці. Здивовані, Павло і Славко тихо пішли у коридор, намагаючись не порушувати тиші. І раптом перед ними вигулькнули Фіра й Селі – нізвідки. Налякані їхньою несподіваною появою, хлопці відсахнулися.
Дівчата тримали у руках темний, пошарпаний плащ старомодного покрою.
– Що, ніколи не бачили плаща-невидимки? – беззвучно розсміялася Селі. Хлопці ж лише похитали головами. – Залізайте, бо нас можуть побачити. – вона накинула на всіх чотирьох старий плащ.
Коридорами вони блукали довго. Траплялися стражники і охоронці, які ніби дивилися на них своїми суровими очима, хоча кожен розумів, що вони не побачать втікачів.
За темними коридорами вигулькнув світлий прохід, освічений факелами на стінах, полум’я яких вигравало крізь пітьму золотими та червоними язиками. Тут стояли два чоловіки, також вкриті зеленою лускою. У одного з них на руках були величезні лискучі клешні, а на голові – довжелезна, аж до підлоги, грива. Він притиснув клешнею горло іншого, маленького на зріст чоловіка із сірою, непомітною лускою. Голова його була обрамлена важким гребінцем.
– То ти скажеш чи ні? – прогарчав той, що притискав горло бідолахи, і ще дужче натиснув на нього. Той лише щось про хрипів.
Павло здивовано озирнувся на дівчат, але вони ішли далі, і скоро чоловіки залишилися за рогом коридору.
– Хто це були?- після довгої хвилини мовчання спитався Славко.
– Це вже не важливо. Зараз ми заведемо вас у невеличкий будиночок, де зможете відпочити. Ви повинні сидіти тихо і не виходити, ми потім прийдемо.
Нарешті друзі вийшли у довгий коридор, в кінці якого були важкі залізні двері, на яких висів замок. Селі витягла з кишені зв’язку ключів і почала підбирати до замка потрібний ключ. Нарешті маленький золотий ключик із червоним камінцем увійшов у замок, і, декілька разів рипнувши, впав на підлогу. Гучний звук луною пробіг коридором. Холод пройшовся по спинах втікачів.
Коридором почулися важкі кроки: це, певно, був один зі стражників.
– Мерщій! – прошепотіла Фіра, і всі четверо, досі накриваючись плащем, вибігли назовні.
Виявилося, що чорний хід вів у внутрішній двір палацу. Тут розкинувся невеликий сад, де були висаджені численні клумби із підводними квітами. Звідси виднівся чудовий краєвид на скелясті виступи і підводні гори. Певно, саме сюди король приходив на прогулянку.
Компанія пройшла через хвіртку у брамі і вийшла на невелику вуличку. Тут стояли будинки з конусоподібними дахами, із невеличкими віконечками. Ця вуличка вивела друзів на площу, де було особливо гамірно. Посередині площі стояла арка, у якій, на тонесенькій нитці, висіла величезна перлина. Вона мінилася на сонці усіма кольорами веселки, вигравала різноманітними барвами.
– Перлина низько, це означає, що один з королів вирішив про щось попередити. І дивлячись на кут падіння променів, ця новина не дуже добра,-пояснила Селі офіційно-діловим тоном здивованим хлопцям.
Вони знову спускалися по сходинках, що йшли від площі до нової вулички. Будинки тут були більшими й вишуканішими, видно, на цій вулиці жили заможніші підводні мешканці.
Нарешті друзі дійшли до невеличкої хатинки, схожої по формі на гарбуз. Опуклі стіни були пофарбовані у жовтий, випуклий дах був темно-червоним. Двері до будиночка мали округлу форму, на них були вирізьблені лінії: рівні, криві й хвилясті. Золота ручка дверей красувалася у самій їх середині. Фіра натиснула на неї і відчинила прохід до будиночка.
Усередині хатинки було просторо, вікна – округлі, стеля низька. Стояв скляний стіл, ніжки якого були чудернацько звиті між собою. На поличках, що були вбиті у стіни, стояли різноманітні сувеніри: скарбнички, шкатулки, статуетки міфічних істот. Коло стіни височіли шафи, красувалися охайно застелені ліжка. Уся атмосфера будиночка створювала тепло й затишок.
– Прийшли. – озвалася Фіра. – Скоро в нас далека дорога, тож можете тут жити й розпоряджатися всім, як захочете.
Дівчата безшумно вийшли, поклавши перед цим плащ-невидимку у найдальшу шухлядку шафи.
– Чому вже другий раз вони виходять і залишають нас заінтригованими? – спитався, звертаючись чи то сам до себе, чи то до Петра, Славко.
– Не знаю, вже така їхня вдача. Треба буде в них спитатися, чи вони мають близьких друзів. – лягаючи, сказав Петро.
Хлопці досить довго чекали на дівчат, але, так і не дочекавшись, заснули.
Тим часом Фіра і Селі розминулися коло роздоріжжя. Фіра пішла до Чорного Короля, а Селі – до Білої Королеви. Дівчата лише збрехали, що були фрейлінами при королівському дворі, а хто ж вони були насправді на деякий час залишиться для нас загадкою. Хоча, я сподіваюся, скоро ви самі все зрозумієте.
Біла Королева була дуже гарною жінкою, вбраною у білу сукню із легкої тканини, всіяну сріблястими перлами і стразами, що мінилися під променями, які падали у тронну залу з вікна. Королева не мала ані луски, ані плавців, а була звичайною жінкою зі сріблястим, ледве кучерявим волоссям, блакитними очима та упевненим, зосередженим поглядом. Обличчя королеви було бліде, і лише очі яскраві, як два блакитних озера.
Тронна зала палацу була викладена мармуровими плитами, прикрашена колонами, які закручувалися у чудернацькі спіралі. Стіни були оббиті численними коралами різноманітних форм та забарвлень, між якими плавали маленькі сріблясті рибки.
По мармурових сходах застукотіли каблуки Селі, і ось вона увійшла до зали, захекана, але задоволена.
– Ваша величносте, - присіла у реверансі дівчина.
– Ну нарешті! – полегшено зітхнула Біла Королева. Пасмо її волосся впало на плече, видаючи хвилювання. – Я вже думала, що чекатиму тебе вічність. Як вони? Чорний Король не надто їх налякав?
– Що ви, ваша величносте, звичайно, що ні, - усміхнулася Селі. – Зараз вони у нас, так що їм уже не страшно. Але ми дещо бачили, коли йшли коридорами Чорного Палацу… - прошепотіла раптом Селі. Біла Королева насторожено поглянула на неї. – Ми бачили розмову Ернеста із Кретом. Крет притискав його горло й про щось розпитував. – швидко проговорила дівчина, видаючи своє хвилювання.
– Отже, Крет все знає про хлопців, а отже, знає і Чорний Король. Ну звичайно, ця відданість радників, брехливе підлабузництво! – Королева скривилась. – Лише б Ернест нікому не розповів про наші подальші плани.
– Не хвилюйтеся, ваша величносте, він – надійна людина, не розкаже навіть під тортурами, - мовила Селі. - До того ж, ми б хотіли захистити хлопців від Чорного Короля.
– Добре, нехай переїдуть в замок. Ми підготуємо покої. – спокійно кивнула Біла Королева. – Вони дуже дорогі для нас, адже ми над усе бажаємо потрапити в їхній світ. По легенді, хто перший там опиниться, той буде правити в ньому. Ми з Білим Королем маємо перші туди потрапити. Але все може бути по-інакшому, ніж ми собі уявляємо, - схвильовано промовила королева.
Селі лише кивнула, зробила реверанс і пішла. Вона довго думала про хлопців, прямуючи коридорами Білого палацу. Такі незахищені, кволі, взялися за таку пригоду, дику, небезпечну. Їй було шкода їх, але зрадити Білій Королеві – вже краще померти! Стільки років Селі прислуговувала їй, щоб втертися в довіру, стати її довіреною особою.
Дівчина блукала вуличками, забрівши до крамниці омара. Тут продавали найрізноманітніші товари: рифи, загорнуті у кольорові фантики, щупальці, посипані цукровою пудрою, скляні льодяники, живий планктон. Дівчинка вирішила купити в омара, що люб’язно привітався із нею, кольорових рифів із молюсками. Розплатившись старими подряпаними монетами, Селі вийшла з крамниці й сіла на лавочку, щоб перекусити.
Ось такі пригоди у хлопців. Як думаєте, чи справді дівчата хочуть їм допомогти? Чи бажає добра Біла Королева? Куди ж пішла Фіра? Все це - у настурній частині другого розділу!
Дякуємо, що читаєте! Нам дуже важливі ваші уподобання і коментарі, тому не бійтеся їх писати! Пам'ятайте, що саме ти можеш змінити хід подій у книзі!
Всіх цілуємо і обіймаємо ❤️