Хлопці спали неспокійно. Вони крутилися, їм снилися кошмари, але прокинутися щораз не вдавалося. Саме так закінчувалась дія чарівного напою «Зіллєкоху».

 Ранок видався доволі темним, сонячних променів майже не було видно. Хлопці вмилися, силкуючись збадьоритися і пригадати подай щось зі снів минулої ночі. Снилися обом одне й те саме: божевільно довгі коридори, щупальці, які обвивають руки й ноги, несамовитий крик, ніби вирваний з самої душі...

   Двері до їдальні були зачинені, натомість риба у довгому жакеті сказала, що сьогодні відбудеться генеральне прибирання усіх зал у кімнат, тож хлопцям порадили поснідати на балконі. 

   Вперше за все перебування у Білому палаці, хлопці вийшли на зачинений досі балкон. Він був просторим, підлога – така ж слизька, мармурова, поручні – залізні, прикрашені об’ємними завитками й скісними лініями. 

   Тут стояв столик на вигнутих дерев’яних ніжках, з вирізьбленими квадратиками на боках. На столі була розкладена скатертина з ажурними краями, на якій уже чекали гарячі страви. Посередині столу красувалася ваза із червоними коралами. 

   Вид з балкону був просто незабутній! Видно було не лише внутрішній дворик і алею, якої хлопці досі не помічали, а й усі володіння Білого Короля: гори із скелястими виступами та пологими вершинами, трав’яні ліси, луки, звичайно, з водоростей, будинки різноманітних форм із найнезвичайнішими дахами. 

   На балконі віяла досить прохолодна течія, тож хлопці, щоб зігрітися, вирішили поїсти. Принесли велику тацю, повністю заставлену тарілками з наїдками. Тут були і смажені креветки зі скоринкою, й молюски, і салати з водоростей. Славко і Петро заходились їсти, щоразу поглядаючи на незвичайні, чаруючі морські краєвиди, що відкривалися звідси. 

   Після сніданку за ними зайшли дівчата. 

   Здається, ані Петро, ані Славко, вже не відчували дивної тяги до них, що також видалося дивним і незвичним. Петрові навіть здалося, що він відчуває певну огиду до цих зеленошкірих створінь. 

– Як спалося? – єхидно запитала Селі, накручуючи на палець свій білосніжний локон. 

– Непогано. – рівно відповів за обох Славко. Йому не сподобалась насмішкувата усмішка Селі й погано приховане розчарування Фіри. 

– Може, підемо покатаємося на дельфінах? – раптом запропонувала Селі. Фіра увесь цей час лише сумно мовчала. 

– Гаразд, - погодився за обох Петро. Дівчата мовчки кивнули.

   Вони пішли у задній двір палацу, про який хлопці навіть гадки не мали. Це була велика галявина, повністю очищена від водоростей та рифів. Посеред галявини стояла статуя якогось бога, зовні схожого на Посейдона, бога морів та океанів. Здається, він ось-ось зійде з постаменту та змахне своїм величним посохом. 

   На галявині плавала зграйка дельфінів, що красувалися білими животами й видовженими плавцями. Один з них розкрив зубасту пащеку й видав звук, схожий на скрегіт. 

– Це – афаліни. Щороку вони мігрують, заходячи у бухти то Білого, то Чорного палаців. Ми використовуємо їх як транспортний засіб, плаваємо на них на далекі відстані, наприклад, передати вісті у інший палац чи скликати нараду. – пояснила Селі. – Пропонуємо вам покататися. – Вона засвистіла, й до дівчинки підплив сірий дельфін, на спині якого зяяв глибокий шрам. – Свен порізався у битві за Коралову бухту. Це було на війні, коли Білий та Чорний Королі воювали… - голос Селі притих. – На ньому билися мої батьки, на жаль, вони загинули… - дівчина глибоко зітнула. 

– Війни між двома королівствами тривають уже понад століття, - продовжила Фіра. – Білий та Чорний Королі не можуть поділити свої царства, щоразу влаштовуючи війни. Для них важливий кожен камінчик, кожна піщинка, якої на території чижинця більше. Саме через це розгоряються скандали й битви. Прикро, що через це страждають прості жителі… - у голосі дівчини відчулася гіркота. 

– Кожному з королів хочеться мати більше, ніж суперник, але й поступатися нікому у володіннях жоден не збирається. – продовжила розповідь Селі. – Тож війни тривають майже постійно… До недавнього часу. – вона на мить замовкла, ніби хотіла щось приховати. Але, подумавши, продовжила: 

– Саме через вас жоден король не може почати війну. Ви – така собі гарантія безпеки та миру між обома державами. Доки ви знаходитесь у одного короля, інший нізащо не наважиться напасти, побоюючись втратити такий важливий дипломатичний козир. 

– Тому ми намагалися вас захистити, - вела далі Фіра. – Вберегти від тирана – Чорного Короля, який міг би завдати вам шкоди. 

– Але й тут нема певності, що ми будемо в безпеці. – обірвав розповідь Славко. – І чому ми – такі важливі тут? Адже ми – просто хлопці, яких занесло сюди хвилями моря. 

– Й до пуття нам ніхто не пояснив, де ми. – додав Петро. – Лишень вирішують все за нашою спиною, як бажають, а нас залишають у тіні. Розкажіть нам нарешті все! – Хлопцеві хотілося дізнатися більше від дівчат, що так несподівано розговорились. Адже й справді, ні Славко, ні Петро, не розуміли, що відбувається і чому вони тут – ніби коштовні камені. 

– До того ж, - кивнув, погоджуючись з другом, Славко, - ви обіцяли, що Біла Королева нам все розкаже. А цього так і не сталося. 

   Фіра прогладила сіру спину Свена, почухала животик. 

– Сідайте на дельфінів, проїдемось, а заодно й повідаємо вам усю історію. – сказала вона. 

   Хлопці обрали собі двох сірих дельфінів та ухопилися за їхні верхні плавці. Із шаленою швидкістю вони попливли за дельфінами Фіри та Селі. 

– Ви – це надія, що війни нарешті припиняться й Морським світом правитиме один-єдиний король. Це дуже важливо для нас, простих жителів, адже у війнах помирає чимало риб та істот. От-як наші батьки… – почала розповідь Фіра.

– У старих літописах сказано, що незадовго до доби братовбивства та жаги до влади у Морський світ долею-недолею занесе двох прибульців із виміру, де живуть дивні істоти – люди, що можуть робити на своїх машинах нечувані речі. Їх світ скоро вимре від руйнувань цих машин. Й тоді, коли один з королів Морського світу зайде на сушу, страждання людей припиняться й ними правитиме єдиний король. – прорекла голосом мудреця Селі. 

– У літописах також розказано про минулі дружні стосунки наших світів. – продовжила Фіра. – Вони були одним цілим, єдиним світом, морські жителі дружили з людьми й ми допомагали одне одному. Але люди почали використовувати свої жахливі машини й боротися з нашими жителями, виловлювати рибу, нищити природу. Тому ми переселилися на саме дно моря, знайшовши тут притулок. Люди швидко забули про нас, надаючи перевагу лише своїй техніці. Забули про давню дружбу. Тож нам доводиться ховатися від них та їхніх жахливих машин. Саме тут ми в безпеці. 

– Біла Королева та Білий Король створили тут своє царство, тоді ж об’явилися Чорний Король та його підступна дружина – Чорна Королева. Саме після цього й почалися війни. – зітхнула Селі. 

   Славко мовчав. У його душі відбувалося щось дивне: він відчув жалість до морського народу. Хлопець  думав, що хотів би врятувати їх, чимсь допомогти їхній важкій долі. 

   Аж раптом попереду себе він  побачив зграйку морських коників. Вони із шаленою швидкістю пливли на нього. Як тільки дельфін Славка почав втікати, звертаючи у різні боки, коники наздогнали і обпливли його, не зачепивши.

   Вони були різного кольору і форм. Були зелені, сині, червоні з пряжками і без. Пряжки відблискувала на сонці. Все це виглядало дуже фантастично і кольорово. Складалося враження, ніби кольорова веселка спустилася з неба і рукою протягнула по воді. 

– Як гарно, - зачудовано мовив Славко.  

– Так, це справді фантастично виглядає. Морські коники дивовижні. Це період коли вони собі шукають пару, плавають у пошуках партнера чи партнерки на все своє життя.

   Сонце вже заходило, воно пускало свої промінці по піску і камінцях. Рифи і корали виблискували і наче танули під його золотими нитками. Сонце розмалювало все помаранчево-вогненними та жовтими мазками, лишаючи їх на пам’ять про своє м’яке й тепле світло. 

   Течія м’яко обіймала дельфінів та молодих вершників, створюючи приємний холодок. 

– Ми можемо якось вам допомогти? – обережно спитався Славко. 

– Так, саме тому ми покладаємо на вас великі надії. – відповіла Селі. – Ви відкриєте нам потаємний хід, який забере одного з королів, найбільш достойного, і залишить іншого, єдиного короля, що правитиме нашим світом. 

– Але що це за хід? – здивовано запитався Петро, прагнучи отримати негайну відповідь дівчат. Але ті, наче по команді, замовкли.

   Деякий час вони всі пливли мовчки. Обличчя друзів осявало золоте сяйво сонця, воно кидало промінці на коштовні камені, що відбивали їх і створювало таке собі світлове шоу. 

– Ми не можемо вам все пояснити. – зітхнула Фіра. – Це має зробити Біла Королева. Ми й так забагато вам розповіли. Це була дипломатична таємниця. 

– Але хто насправді ви? – у Славка ще лишалася надія розговорити дівчат. – Кому ви служите? 

– Ми – таємні радниці Білої Королеви, - відповіла Селі. – Саме тому нам було доручено привести вас до палацу у цілковитій таємниці. 

– Ми дуже багато чого знаємо, - продовжила Фіра. – Тому нам не дозволяють мати друзів, щоб ми ненароком не розповіли якийсь важливий секрет. 

– До вашого прибуття ми займалися розвідкою у Чорному палаці, - заглибившись у роздуми, мовила Селі. – Переказували Білим Королю й Королеві про ситуацію на володіннях Чорного Короля, шукали найслабкіші місця, коротко кажучи, готували все до початку війни. – у очах дівчини Петро помітив дивний сум, здається, ці спогади були не надто їй приємні. Хто б міг подумати, що такі тендітні дівчатка займаються підготовкою справжніх війн! – Вам  подобалась така робота? – обережно запитав Славко, щоб не засмутити дівчат.

– Насправді, вона була дуже небезпечною. Якби нас побачили, неодмінно вбили би. – відповіла Фіра. – Та й ці таємниці, що нам 

довіряли, зберігати було вкрай важко. Але у нас не було виходу – ми самі у цьому світі, тож мусили якось виживати.

   Хлопці сумно дивилися на таємних радниць. Бідолашні дівчата, до чого їх змусило життя! Друзям хотілося забезпечити цьому світові мир, щоб Селі й Фіра не мусили працювати таємними радницями та виконувати накази жорстоких королів. 

– Знаєте, - раптом порушила тишу Фіра. – Ми обманули вас… За наказом королеви дали "Зіллєкоху", який змушує закохуватися у першого зустрічного. Ми не хотіли вам нічого поганого. – Фіру з самого ранку гризла думка про те, що вони брешуть хлопцям. Увесь час… Варто було сказати правду. 

– Ми здогадувалися, що це було магія, - Петро лукаво усміхнувся. Славко промовчав, лише зустрівся із Фірою очима. Чи справді між ними щось є? Може, він помилився?

   От чому вона має йому брехати? Виходить, цей поцілунок був просто поцілунком. Це все зілля. Але вона справді щось відчувала. Чи, може, спочатку треба вбити цей вогник, аби він не розгорівся і не спричинив пожежу? Фіра не знала. 

   Славкові здавалося, що він теж обманює Фіру. Може, це зілля допомогло? Допомогло висловити почуття? Чи це лише тимчасова закоханість? Але ж по її очах він бачив, що вона була щирою із ним. 

   Далі їхали мовчки. 

   Хлопці не помітили, як допливли до заднього двору палацу. Дельфіни сповільнили рух, і хлопці відпустили плавці. Тварини швидко попливли до зграйки інших дельфінів. 

   Фіра поплескала по спині Свена, щось промовила самими лише губами, й він поплив до своїх родичів, граційно змахуючи хвостом. – Ходімо до палацу, - запросила хлопців Селі. 

   Стомлені довгою подорожжю хлопці з радістю попрямували мармуровими сходами до своїх покоїв у надії добряче відпочити. Але коли вони зайшли до кімнати, там на них чекала Біла Королева. 

   Таємні радниці лише присіли у реверансі й вийшли, лишивши королеву з хлопцями наодинці. 

   Біла Королева була зовні схожа на богиню – біле волосся, бліде лице, блакитні, ніби озерця, очі, довжелезна сукня з м’якої тканини збиралася у складки, а довгі просторі рукави були схожі на крила химерної пташки. 

Сподіваємося, тобі сподобалася ця частина книжки. Дякуємо за ваші вподобання та прочитання! Чекаємо на твій коментар, адже ти зможеш висловити свою думку і зробити книжку кращою! 

Всіх цілуємо і обіймаємо ❤️