Як тільки вежеві дзиґарі пробили північ, хлопці вирішили діяти. Витягнувши простирадла і надійно їх закріпивши на рамі, з якої випинали кілька барельєфних гілочок, вони вирішили, що Славко полізе першим. За ним поліз Петро. Серце хлопців калатало, вони міцно трималися за мотузку, обхоплюючи її руками. 

   Раптом згори вони побачили малесенькі яскраві кульки, що світилися яскраво-золотим кольором. Це були ліхтарики охоронців, які, зачувши недобре, вирішили все ретельно оглянути. 

– Злазьте, негайно! – суворим голос прокричав хтось внизу. 

– Не  потрібно на них кричати, - сказав інший голос. – Ми самі з ними розберемося. 

   Хлопці миттю впізнали голос Фіри. 

– Селі, - прошепотіла дівчина. – Зроби чай і не забудь дати ту настоянку з верхньої полички у кухні. Будемо діяти за королівським планом.

   Селі кивнула і швидко зникла в темряві. Тим часом Фіра завела хлопців в їхні покої і накрила пледами. Петро і Славка здивувало те, що їх ніхто не насварив за втечу, не посадив до в’язниці. Тим часом до кімнати увійшла Селі із тацею в руках. Наче нізвідки з’явившись, вона безшумно підійшла до хлопців. 

– Попийте, ви, напевно, голодні, до того ще й змерзли.

   З першим же ковтком, Петрові і Славку почало темніти в очах і крутитися в голові. Дівчата вийшли, а друзі лягли і міцно заснули. Вони підозрювали, що їм щось підсипали, але хлопці не були в цьому впевнені на всі сто відсотків.

   Зранку прокинувшись, вони побачили над собою Фіру і Селі. Звісно, друзі забули про зілля і про те, що їм здавалося. Вони були впевнені, що дівчата – найгарніші з тих, яких вони досі бачили. Без сумніву, вони їх любили, просто не усвідомлювали цього раніше. Їхні великі і глибокі блакитні очі грали веселістю. Петро знову заплющив очі і згадав їхню першу зустріч. Такі самі блакитні очі і білосніжні кучері. Ще з того дня вона сподобалася йому, але він не знав, як їй це сказати.

   Славко теж дивився на Фіру закоханим поглядом: її каштанові кучері спадали на плечі, а очі – ніби два блакитних озерця, у яких щораз танеш, коли заглядаєш. 

   Дівчата лише посміхнулися й вийшли з кімнати, залишивши хлопців наодинці з їхніми думками. 

– Ну от навіщо Біла Королева обрала саме нас? – застогнала Селі, коли вони з Фірою вийшли у коридор. – Тепер ще цих двох закоханих втікачів терпіти. Хіба не можна було придумати щось інше, а не лише використання «Зіллєкоху». Тепер будуть закохані ходити, доки дія настоянки не припиниться. 

– Ну, вони доволі милі, - хихикнула Фіра. – До того ж дія зілля пройде через два дні. 

– Тільки не кажи, що Славко тобі подобається, - закотила очі Селі. Фіра тихо розсміялася. 

– Принаймні вони не втечуть із замку. Власне, для цього Біла Королева і дала їм настоянку. – Так, вона все продумала, лише королева закохала їх у нас, а не у себе. Хоча тоді ревнував би Білий Король. – посміхнулася Селі. 

– У всьому є щось хороше. – неуважно докинула Фіра.

   Тим часом хлопці сиділи у кімнаті, досі не оговтавшись від пережитого. Звідки це кохання, яке так несподівано з’явилося? 

– Ти теж відчув? – спитався першим Славко. 

– Та ж вони – справжні відьми! – обурливо докинув Петро. – Причарували нас так, що я навіть ім’я своє забув! 

– А найдивніше те, що як тільки вони пішли, я вже нічого не відчуваю. – кивнув Славко. 

– Ти пам’ятаєш, щоб вони робили якісь чаклунські рухи, промовляли заклинання, чи, може, мали чарівні палички? А може, вони нас чимось споїли? – раптом запитав Петро. 

– Ні, - відповів задумливо Славко. – Після того, як нас спіймали і повернули у кімнати, я нічого не пам’ятаю. 

– Я теж, - зітхнув Петро. – Отже, навколо палацу дуже щільна охорона і ми так просто не втечемо. 

– А навіщо тікати? – знуджено сказав Славко. – Мені й тут добре. Годують непогано, поки що нам нічого поганого не зробили, не беручи до уваги нашу раптову закоханість. 

– Це вже на тебе чари діють, - зітхнув Петро. – Але й мені чомусь розхотілося тікати. Лише дуже хочу спати. – Петро солодко позіхнув.

   Але заснути хлопцям так і не судилося. До кімнати зайшли дівчата. 

– Ми би могли провести вам екскурсію палацом, адже тепер це – ваш новий дім. – Селі кокетливо відкинула волосся з плечей. Петро й Славко не були проти, тому компанія пішла довгим мармуровим коридором. 

   Спершу дівчата повели їх до різних зал, що були зазвичай викладені з фігурної плитки, мали чудернацькі барельєфи, розписані стіни й ажурні люстри. Найбільше сподобалася хлопцям бальна зала. Навіть стіни тут змушували уявити граційні пари, що кружляли в танці під бурхливу музику, як розвивалися довгі сукні, грав оркестр. Уся атмосфера цієї зали була урочисто-піднесеною, тож Фіра і Селі закружляли у танці. 

   Далі дівчата показали залу для гостей, де були виставлені оббиті шовком крісла й дивані із закрученими ніжками, скляні столики. Саме тут компанія вирішила перепочити, розглядаючи різної форми люстри, що висіли тут у величезній кількості. Одні, ніби невагомі пір’їнки, інші – наче ажурні красуні-танцівниці. 

   Раптом Селі згадала, що дещо забула у своїй кімнаті, Петро, звичайно, погодився піти з нею. Фіра й Славко залишилися наодинці. 

– Потанцюємо? – запитала Фіра. Звичайно, хлопець не міг їй відмовити. Пара закружляла у простому, але невагомому, легкому танці. Фіра не танцювала, а літала. Її блакитні очі дивилися прямо на Славка. Хлопець замилувався її обличчям і очима. 

   Обличчя Славка занадто близько наблизилось до величезних очей-озер Фіри, він відкинув неслухняну прядку волосся дівчини назад, зазирнув в очі. 

   Фіра уже відчувала дихання хлопця, але не пручалася. Щось не давало їй відхилитися. Очі хлопця були так небезпечно близько. Славко торкнувся коралових уст дівчини і вони злилися у ніжному поцілунку. В цю мить Славко відчув себе найщасливішим хлопцем у світі, нехай навіть в підводному. Фіра ж відчувала піднесення, вона ніби літала високо над землею, наче мала крила. Її душа рвалася вгору, цей поцілунок окриляв її. 

   Важкі кроки каблуків по мармуровій підлозі змусили Фіру відсахнутися й відійти на деяку відстань від Славка. Дівчина подивилася на його вуста, яких вона щойно ніжно торкалася своїми. Хлопець робив те саме, дивився на її губи. Фіра відчула себе незручно, не могла навіть поворухнутися. 

  До зали зайшла висока риба у фартусі й покликала на вечерю. Довелося скоритися й попрямувати за нею, бо риба ні в якому разі не хотіла йти, доки всі не зберуться у залі, де подавали їжу. 

   Славко торкнувся Фіриної руки, але дівчина відкинула її. Не варто, щоб хтось бачив, що між ними щось є. Тим паче це був лише мимовільний поцілунок. Може, у Славка є інша дівчина в його світі, а вона - лише забавка? Та запитувати Фірмі аж ніяк не хотілося. Нехай це буде їхньою таємницею.

   По дорозі до друзів приєдналися Петро й Селі, загадкові усмішки яких свідчили про чудово проведений час разом. Компанія увійшла у довгі золоті двері, оббиті срібними візерунками, й опинилася у їдальні. 

   Це була простора зала, посередині якої стояв довгий дерев’яний стіл, застелений ажурною білосніжною скатертиною. Навколо столу стояли стільці, оббиті оксамитовою тканиною, із м’якими бежевими сидіннями. Друзі розсілися за столом, чекаючи, доки принесуть різноманітні наїдки. 

   Через деякий час двері знову розчахнулися, і у них зайшли Білий Король і Королева. Вона виглядала особливо гарно: пишна біла сукня, волосся, зачесане уперед, срібна діадема із діамантами, високі каблуки кришталевих туфельок, невагомий шлейф. Білий Король одягнув білий костюм і чорну галантну краватку. За ними прямували слуги-риби, зазвичай у костюмах, а фрейліни – у пишних сукенках. Король з Королевою сіли на самому початку столу, загриміли стільці, й за столом опинилося чимало риб.

   Продзвенів короткий дзвоник, і звідкись долинув запах печеної риби. До зали влітали тарілки із наїдками: печена, смажена, варена риба, салати з водоростей, тушкований планктон, мариновані молюски, в’ялена гідра, але найбільше вражала різноманітність десертів: пунш, шоколад, льодяники з коралів, пудинги, чаї, заварені на морському моху й травах. 

   Тарілки ставали кожна навпроти певної риби, певно, кухарі знали смак кожного слуги, стражника чи фрейліни. Перед Білою Королевою зупинилася тарілка із салатом з водоростей і креветок, Білий Король уже смачно ласував печеним планктоном, Фіра й Селі насолоджувалися зеленими водоростями. 

   Нарешті тарілки Петра й Славка знайшли своїх власників: хлопці отримали смажену рибу із якоюсь невідому їм травою. Риба виявилася дуже смачною, кожен шматочок танув у роті, тож зовсім скоро порожні тарілки полетіли геть, а друзі випили по чашці чаю, що мав певний морський присмак, хоч і був цілком схожий на звичний їм чай. 

   Після вечері усі відправилися до своїх кімнат, хлопці не стали виключенням. Їжа їх розморила й вони солодко заснули у своїх ліжках.

   Фіра й Селі стояли у коридорі й тихенько перемовлялися. 

– Нарешті цей день скінчився! – стомлено видихнула Селі. – Завтра дія зілля пройде й все стане на свої місця, бо мене вже замучили ці віддані, закохані погляди. 

– А як на мене, вони були дуже милими. – усміхнулася Фіра. – Здається, між мною та Славком є певний… мммм… зв’язок. 

   Селі на це лише гмикнула. 

Ось такі от справи у хлопців :) Думаєте, між Фірою та Славком спалахнула іскра любові? Чи дізнаємося ми всю правду? 

Дякуємо за ваші вподобання та прочитання! Сподіваємося, вам сподобалася ця глава. Ми чекаємо саме на твій коментар, тому не бійся його писати! Для нас важлива кожна думка! 

Всіх цілуємо та обіймаємо ❤️