Тим часом Петро і Славко міркували, що ж їм робити далі. Чи показувати Білому Королю і Королеві печеру і чи вийде перейти у людський світ? Яким правителем буде Білий Король? Що буде з їхнім світом, з їхнім містечком та їхніми друзями? 

   Обидва мовчали, знаючи, що друг думає про те саме, що й він. Їм було сумно, адже, можливо, вони самі роблять шкоду своєму світові. Але ж хто б міг подумати, що проста прогулянка берегом моря може перетворитися на небезпечну пригоду?

   Думати було про що. Ані Білий Король, ані Королева не вселяли довіру. Занадто заплутано тут усе й не зрозуміло, хто друг, а хто – ворог. Хлопці мали лише добрі наміри, але їм важко було зрозуміти своїх нових друзів. 

   Що ж їм робити далі? Як бути? Кому вірити? – питання крутилися у голові кожного з них. 

   Цей день був дуже насичений, тож хлопці втомлено посідали на ліжках. Йти на обід не хотілося, думки були зайняті дечим набагато важливішим. У кімнаті було тихо, лише вогонь тріскотів за склом старовинного каміна. Першим цю тишу порушив Петро: 

– Що ти про це думаєш? – спитався він, навіть не повертаючи голову до Славка. 

– Ми маємо показати їм печеру. Навряд чи вона перенесе їх до нашого світу. Заковинка має бути в дечому іншому. Якби все було так просто, хтось із підводних жителів уже давно тинявся би на суші. Я не повірю, що ніхто й ніколи не знав про цю печеру. 

– Ти маєш рацію, - кивнув Славко. – Але раптом у них вийде? Я дуже хвилююся, вони ж можуть будь-що зробити з нашим світом! 

– Еге ж, - погодився Петро. – Ти бачив, куди виводить інший бік печери? 

– Здається, він був завалений камінням, - задумливо відповів Славко. Він почав пригадувати, як вони потрапили у підводне царство. – Але у нас нема іншого виходу, ми мусимо показати це місце, інакше… 

– Що інакше? – обурливо перервав друга Петро. – Що вони нам зроблять, доки думають, що ми знаємо, як потрапили сюди? 

– Та все одно, - не вгавав Славко. – Від них можна очікувати що завгодно! Їм байдуже на якісь там два життя, вони убивають тисячі таких, як ми! Тож краще послухаймось їх і покірно зробимо свою справу. 

– А якщо вони ще більше обуряться, якщо не зможуть перейти у людський світ? – відказав Петро. – Тоді нам гаплик! Вони вважатимуть, що ми навмисне не хочемо їм допомогти. І тоді що? 

– Давай все ж подивимось, що буде, а потім робитимемо висновки. Якщо вони нас вб’ють, така вже наша доля. Зрештою, проблеми варто вирішувати по мірі їх надходження. – відповів Славко. 

– Не розумію, як ти можеш бути таким спокійним, - не вгавав Петро. Але сперечатися надалі йому не хотілося. – Може все ж підемо на вечерю? Раптом подумають, що ми втекли, - тихенько розсміявся він. 

– Занадто багато ми думаємо про те, що ж подумають інші. На тебе це не схоже. – мовив Славко. – Але я й справді зголоднів, тому не відмовився б від тарілки з молюсками. 

– Я також, - примирливо кивнув Петро. 

   Хлопці пішли лабіринтами коридорів та галерей. Вони ніколи не могли знайти їдальню з першого разу, адже виявилося, що стіни тут переміщувалися у залежності від бажання того, хто йде повз них. А оскільки палацом постійно переміщувалися риби, у коридорах можна було легко заблукати. Про це якось проговорилась Фіра. 

– Я довго блукала, доки дійшла до ваших покоїв, - жалілася вона. – Стіни постійно завдають незручностей, адже переміщуються за бажаннями тих, хто ними йде. Тому ніколи не знаєш, за чиїм бажанням рухаються стіни. Одного разу вони вивели мене у комору, де перуть одяг. А іншого ледь не зайшла до покоїв самого короля. – хихикнула Фіра. 

   Тим часом хлопці й справді зайшли у зовсім інший коридор, який вів до дверей із золотою оббивкою. З-за неї хлопці почули знайомі голоси, і, перезирнулись, приклали вухо до холодного мармуру. – Навіть не кажи більше, що ти до нього щось відчуваєш! – почувся голос розлюченої Селі. – Фіро, ти ж чудово знаєш закони нашого палацу – дипломатія, дипломатія, і нічого окрім неї! Ти ж знаєш, Біла Королева планує зав’язати найміцніші відносини із Чорним Королівством – родинні зв’язки! Ти думаєш, їй так хочеться видавати свою дочку чи сина за дітей Чорної Королеви? Звичайно що ні. А ми маємо налагодити мир у нашому світі, інакше як? Наші батьки завжди прагнули миру та спокою, ти ж знаєш! – голос Селі на мить обірвався. – Ніколи мені більше цього не кажи. – й дівчина розплакалась. 

   Хлопці здивовано перезирнулись. Ото маєш! Ще одна болюча тема для роздумів. 

   Вони попрямували коридором, щосили бажаючи нарешті дістатися їдальні. І ось показалися знайомі барельєфи та галереї із картинами звитяжних боїв. 

   Їдальня була майже порожня – лише в кутку виділи дві риби й про щось захоплено перешіптувалися. Хлопці спізнилися на обід. Але як тільки вони сіли за стіл, до них вилетіли дві тарілки із молюсками. Хлопці вже знали, що за деякий час до сніданку, обіду чи вечері треба забажати те, що хочеш поїсти – й отримаєш саме цю страву. 

   Смачно поївши, хлопці попрямували назад. До своєї кімнати вони дійшли без пригод й одразу звалилися у сон – так їм хотілося спати. 

   Прокинулись обидва аж під вечір. Одразу ж вони почули за дверима чиїсь голоси. Хлопці сіли на ліжках, вслухаючись. Нарешті двері прочинилися й вони побачили Фіру та Селі, а за ними – дівчину й хлопця. Дівчина була цілком схожа на людину, лише по спині у неї були довжелезні плавці, що спліталися із волоссям. З вигляду років їй було сімнадцять-вісімнадцять.  Хлопець також мав людську подобу, лише його спиною ішов довгий гребінь із луски. 

   Дівчина була білява, набагато старша за Петра і Славка. Її очі були темно-зелені, обличчя біле, губи – яскраво-червоного кольору. Вона була вбрана у довгу пишну білу сукню, яка шурхотіла при кожному її кроці. 

   Хлопець був дещо молодшим. Волосся кучерями спадало на обличчя, очі сяяли невимовною радістю. Вбраний він був у чорний костюм із синьою краваткою. 

– Знайомтесь, - взялася представляти гостей Селі. Від обідніх сліз не лишилося й сліду. 

– Це – принц Фредар та принцеса Еліна, діти Білої Королеви й Короля. Вони будуть з вами за нашою з Фірою відсутності. Тож знайомтесь та розважайтесь. А в нас дуже багато справ. – І дівчата вийшли. 

   Еліна зацікавлено звела очі, прикрашені довжелезними віями, на хлопців. Фредар теж дивився на них з деякою повагою та зацікавленням. 

– Ми багато чули про вас, але не випадало нагоди познайомитися раніше. – мовив чистим, дзвінким голосом принц. 

– На скільки ми знаємо, ви прибули зі світу людей. – усміхнулася й Еліна. – І ви благали провести короля й королеву до вас, щоб вони правили там вірою і правдою. Дуже розумне рішення з вашого боку. – дещо зверхньо мовила вона. 

– Еліно, це ж лише чутки, - знуджено закотив очі Фредар. – Ти досі їм віриш? Інші кажуть, - він різко обернувся до хлопців – що ви 

погодилися на пропозицію нашої матінки. Еліна вірить лише своїм фрейлінам. – він знову зробив знуджену гримасу. Сестра блимнула на Фредра ворожим поглядом.

– Так, це була пропозиція Білої Королеви, - кивнув Славко. - І ми погодились.

–  Я так і думав! - вигукнув Фредар. Еліна лише скоса зиркнула на нього. 

   Хлопцям дедалі більше симпатизував Фредар, ніж його сестра. Вони розуміли, як і будь-який брат і сестра вони один одного не долюблювали, хоч і були королівської крові. Звичайно, їх старалися виховати якнайкраще у мирі та злагоді. 

–  Давайте ми покажемо вам картинну галерею. Але незвичайну: в цій галереї картини рухаються і живуть власним життям,– мовила Еліна. – Все одно у цьому палаці жахливо нудно. – простягнула вона. 

    І знову компанія попрямувала через просторі коридори. Незабаром вони прийшли в вишукану простору залу. На мармурових стінах висіли картини, майже всі рами яких були вкриті золотом. 

   В хлопців відібрало дар мови. Це все виглядало дуже велично, це не можливо було описати словами. 

   На одних картинах були зображені битви, коли на них дивилися, то аж холод йшов по шкірі. На других були граційні дами в саду, які через смішні окуляри розглядали дивні квіти.  

  На одній з картин було зображено схід сонця. На передньому плані були намальовані постать і тінь. Це була постать музиканта і тінь самотнього дерева. В руці чоловік тримав гітару, на якій грав пісню про самотнє життя. Мелодія розходилася залою дивовижними звуками. В Еліни на очах навіть виступили сльози. Компанія довго стояла біля неї, вслухаючись в кожну ноту. Та згодом вони пішли далі. 

   На картині, що висіла зліва, було зображено призахідне небо, сонце розмазувало на ньому помаранчеві, багряні, жовті, фіолетові, бузкові мазки, розливало навкруг золотаве світло своїх промінців, кидало доріжки на тихує, рівну поверхню моря, що обережно, щоб не сполохати цієї красномовної тиші, лоскотало берег солоними хвилями. На піщаному березі сиділи чоловік і жінка. На золотих променях вони були, ніби чорні тіні. Запах моря й бризки хвиль розліталися галереєю, дозволяючи присутнім зануритися у атмосферу вечірньої тиші. 

    На одній із стін висіла найбільша картина з усіх. На ній художник зобразив два галантних чоловіка. Один був французом, а інший - англієць. У руках англієць тримав чашечку чаю. Збоку біля нього стояла закрита парасолька, а француз мав галантний капелюшок і смішненькі вусика. Один з них був високий і пузатий, а інший той що з вусиками маленький і худий. Вони вели жваву розмову, на незрозумілій для компанії мові. Дивлячись на неї, хлопці почали сміятися. Еліна подивилася на них, як на малих дітей.   

    На іншій картині стояла пузата фарфорова ваза, у якій красувалися величезні голівки жовтогарячих соняшників. Коло вази лежали розкидані червоно-багряні яблука й осяйно-жовті груші. Крізь вікно до кімнати заглядали квітучі гілки яблуні, білі квіти яких падали на стіл, пелюстки кружляли, ніби сніжинки, й опускалися на яблука, груші, на сумні голови соняшників. Пахощі розходилися залою, манячи поглянути на картину, опинитися у її чудовій осінньо-сумній атмосфері.

    Але що найбільше здивувало хлопців, це те, що всі картини рухалися і видавали різні звуки. На одних проходили звитяжні бої, на інших жінки у вишуканих ажурних сукнях співали милозвучні балади, на наступних обіймалися чоловік у золотій короні із смарагдами та жінка у простенькій сукні служниці.

   Хлопці зачаровано вдивлялися у образи на картинах, повільно йдучи галереєю

  – Хочете, ми вам покажемо залу майбутнього? Там є велична статуя колишньої королеви Білого Царства, вона – провісниця майбутнього. 

   Картинна галерея разом із її вишуканими образами, лишилася позаду. Біля виходу маленька дівчинка між високих буйних трав та кольорових цяток квітів привітно помахала їм рукою. Хлопці помахали їй у відповідь. 

– Вона ж несправжня, – знуджено мовила Еліна, нагородивши Славка та Петра байдужим поглядом. Фредар лише закотив очі до стелі. 

   Вони прямували довжелезним коридором, розглядаючи ажурно розмальовані срібними завитками стіни, чудернацькі барельєфи на стелі та вази із квітами, які зачудовували своїми вишуканими формами, різьбленням на пишних боках та кольоровими квітами й коралами, що ніжилися на промінцях сонця, які ледь-ледь проходили крізь віконні рами. 

   Хлопці зі своїми новими знайомими пройшли до просторої зали, посередині якої стояв постамент. На ньому стояла статуя білої мармурової жінки, що велично тримала у руках ніжну квітку троянди, але ця ніжність і тендітність квітки надавали жінці якоїсь нової сили, додаючи їй незалежну та вільну королівську велич. Жінка була вбрана у пишну сукню із довжелезними полами, широкими складками сукні та довгими рукавами. Волосся жінки нерівно спадало на плечі, надаючи її фігурі певної ніжності. Очі жінки, застиглі у німій емоції розпачу, дивилися на хлопців, заглядали ніби у саме серце, вишукуючи у ньому звивини та вади, додаючи душі людяності та чеснот, цінностей, що так необхідні людям, що були давно забуті та вкладені у найпотаємніші її закутки. 

  -Це – колишня королева нашого королівства. Вона була справедливою та доброю, але за непередбачених обставин вона померла. Кажуть, цю статую замовив чоловік королеви, щоб вона постійно нагадувала йому колишню дружину. А ще я чула, що він збожеволів від цієї довгої розлуки із коханою, – мрійливо промовила Еліна. 

– Знов плітки твоїх фрейлін? – хихикнув принц. За це він отримав запотиличника від сестри. 

– Підійдіть до неї й вона заговорить до вас, розкаже, чого остерігатися в майбутньому. Але пам’ятайте, говорити з нею можна не довше, ніж упаде остання пелюстка її троянди. Інакше королева затягне вас у минуле, звідки немає вороття. 

   Хлопці обережно пройшли мармуровою підлогою. Кожен крок відлунювався залою довгим та протяжним стуком. 

   Коли вони були вже біля самого постаменту, усе навколо них затягло легенькою імлою туману. Вони обернулися - Еліни та Фредара у залі не було. 

Дякуємо, що слідкуєте! Відтепер глави виходитимуть двічі на тиждень. Дякуємо за вподобання! Для нас важливий кожен читач, а також ваша думка. Тому чекаємо на твій коментар! 

Всіх цілуємо і обіймаємо ❤️