Люблю спостерігати за тим, як змінюється краєвид за вікном, коли ти сидиш у купе та їдеш прямою дорогою у нове життя. Рідні до болю пейзажі потертих часом вуличок та провулків змінювалися ландшафтами вечірніх галявин та лісів. Дивлячись у вікно, я тоді й не здогадувалась, що зовсім скоро все моє життя зміниться і так сильно, що мене затягне вир неймовірних випадковостей, які перетворяться на доленосну неминучість. Я спостерігала за небом: воно не просто заворожувало, воно полонило своєю красою та неповторністю. Мені завжди подобалося дивитися, як мчать хмари, як відтінки небосхилу неминуче змінюються за ледве відчутну мить.

Ще вчора я лише мріяла про можливість виїхати з цього нудного міста. Життя тут було надто сірим, надто чужим, але приємно спокійним. Я хоч і жила тут завжди, але вже давно ледве витримувала одноманітність днів. Чим би я не займалася, чи то музика, танці, навчання чи просто неробство, все це тільки давило на плечі, немов велетенський валун.

Я вже давно вирішила вступати до університету в іншому місті і ось нарешті це відбулося. Прямо не віриться, що мені вистачило сміливості переїхати. Сумно залишати тут було лише тітоньку. Як вона тут сама? Ех, сподіваюся, вона таки приїде до нас із бабусею, коли розбереться з усіма справами та проблемами. Все-таки важко їй буде залишити позаду власну крамничку, хоч і маленьку.

Як же я сподіваюся, що переїзд докорінно змінить моє життя! Все, звичайно, зміниться, все-таки в мене вийде вступити до університету. Добре було б якби мене прийняли, тут яскравіше ніж в моєму рідному місті. Хоча причиною моєї нудьги там де я жила раніше могло бути те, що у мене в школі зовсім не було друзів. А може, були інші причини, про котрі я не знаю. У будь-якому разі в мене назріло непереборне бажання щось змінити. Хтось у такі моменти змінює імідж, хтось — коло спілкування чи рід діяльності, ну а я так довго не могла вирішитись, що обставини вирішили за мене. Вже майже рік я тільки й думала, чи варто їхати на навчання до іншого міста. І тепер цікавість таки перемогла страх невідомості. Але останньою краплинно було те, що бабуся покликала в гості і переконала мене випробувати везіння, та подати документі в місцевий вуз.

Місяць неквапливо виплив на небосхил, прикрашений зоряним мереживом, коли поїзд, у якому я сиділа та пила чай, прибув на нову зупинку мого життя. Мені вдалося набратися рішучості та зустріти зміни з високо піднятою головою. Можливо причина тому, що повітря було пронизане запахом нового міста, та нового життя, але моє серце почало витанцьовувати в незвіданих ритмах, а подих перехопило так, наче я з високого трампліну стрибнула в воду.

На платформі юрбилися люди, які зустрічали рідних та близьких, що сходили на перон. Хтось обіймався, хтось сварився та скаржився, а були й ті, хто просто самотньо йшов у бік виходу. Швидше за все, я якраз одна з останніх. Напевно, мені варто зателефонувати бабусі та спитати адресу, щоб викликати таксі. Востаннє я приїжджала до Києва ще в дитинстві, і я все погано пам'ятаю. Та й тоді мене тітка Марічка всюди водила, тож я не запам’ятовувала дорогу. Знайома мелодія перервала мої спогади про щасливе і таке далеке минуле. Я почала шукати по кишенях свій смартфон.

— Вибач, сонечко, ми вже в дорозі. Почекай нас біля виходу. Ми будемо за хвилин тридцять. У пробку потрапили, — почав виправдовуватися знайомий голос із динаміка. Судячи по всьому, мене таки хотіли зустріти.

— Все нормально не переживай. Я зачекаю, – відповіла я. Бабуся ще щось говорила, та я вже не слухала.

Чекаючи, поки за мною приїдуть, я відійшла і сіла на порожню лавочку у сквері біля вокзалу і спостерігала за рідкісними перехожими. Люблю цим займатись: люди такі різні. Іноді нудьгуючи, я спостерігаю за оточуючими незнайомцями. Моя фантазія в такі моменти нашіптує мені про них історії, а іноді ці історії виявлялися правдою. У мене була звичка такі збіги списувати на випадковість, хоч мені часто казали, що це все інтуїція.

Втративши відчуття часу, я не помітила, як почала розглядати незнайомця, що стояв з іншого боку вулиці. Було в ньому щось таке знайоме і таке близьке, але що саме це було, я не могла зрозуміти. По шкірі мимоволі пробігав озноб від однієї тільки думки, про це. Наші погляди несподівано зустрілися, і я відвела свій погляд на інших перехожих, що снували повз. Але в думках виникало лише одне питання: «Звідки ми можемо бути знайомі?». Це було так дивно, адже у Києві я вперше за останні десять років.

Я крадькома поглядала на цього незнайомця в спробах розгледіти його краще, сподіваючись, що згадаю, де його бачила. У нього було настільки світле волосся, що при денному світлі здавалося майже білим. Але колір не головне, що мене здивувало. Мою увагу прикувала його зачіска. У цього незнайомця волосся було зібране в низький хвіст, у моєму рідному місті рідкість побачити хлопця з довгим волоссям. Тому цей нюанс зацікавив мене майже відразу, як я його побачила. Риси обличчя були дуже гармонійні і навіть певною мірою красиві. Він був у темно-синіх джинсах та в шкіряній куртці з ремінцями на боках. Найдивовижніше в ньому було те, що в мене складалося враження, ніби ми не просто десь бачилися, а навіть близько знайомі. Позбутися думок про цього незнайомого блондина, я змогла лише коли бабуся відібрала у мене сумку з речами.

— Це що, всі твої речі, золотку? — як завжди, дбайливо поцікавилась вона.

Бабуся Валя зовсім така ж, як і за останньої нашої зустрічі. Час ніби обминув її, і вона зовсім не змінилася. Я обернулася, шукаючи очима незнайомця, але він наче зник. Цей момент мене здивувало, адже він вислизнув від мого погляду лише мить назад. Дивно це все було, а може, мені здалося. Можливо, не було ніякого незнайомця з довгим волоссям? Раптом це моя фантазія?

— А що не так? Мені вистачає, — здивувалася я такому зауваженню.

Після цього мене так само дбайливо посадили в машину. Коли ми від'їжджали від вокзалу, дивилася у вікно. Мій погляд перебігав від одного перехожого до іншого, але раптом я здивувалася побаченому. Несподівано я помітила, що той самий незнайомець знову опинився на тому самому місці, де він був перед несподіваним зникненням. Він проводжав мене вивчаючим поглядом. Цікаво, а куди він зникав і чи зникав загалом. Зважаючи на все, мені все-таки здалося ніби він щез тоді з виду, або я просто не знаходила його в натовпі перехожих. Дивний хлопець, якого мені важко було викинути з голови заповнив мої думки питаннями, на які я навряд чи не знайду питання. А може він думає про мене так само? Напевно, ми з ним більше не побачимося, хоч інтуїція змушувала засумніватися в цьому ствердженні.

Пейзаж за вікном авто змінювався досить швидко, але я встигала розглянути будинки та провулки. Іноді мій погляд чіплявся за зламані лави або розбиті ліхтарі, але не тільки вони привертали мою увагу. Я завжди помічала в першу чергу саме людей. По вулицях і сквериках раз у раз кудись поспішали перехожі. Іноді зустрічалися радісні дітлахи, які грали у вигадані ігри. Вони фантазували та хотіли втілити свої фантазії. Ці перемінні картини, нагадали мені про далекі наївні надії дурненької дитини, яка мріяла про щось казкове. Але час минув, а казок так і не з'явився в моєму житті і мені довелося змиритися з цим, як і багато з чим іншим.

Згодом міські пейзажі з високими, і не дуже багатоповерховими будинками перетворилися на самотні будиночки приватного сектора. Іноді зустрічалися маленькі та старі будинки, а іноді навпаки навіть надто розкішні. Ми проїжджали повз викувані з металу та дерев'яні паркани, кам'яні та звичайні бетонні огорожі, за якими іноді і не було видно будівель. Здавалося, деякі з них були майже однакові, інші вражали своєю красою. Найчастіше вони гармонійно виглядали з будинком, який огороджували, але бувало й навпаки. Я звернула увагу на кілька будинків, через внутрішній дисонанс викликаний їх зовнішнім виглядом. Погляд чіпляли будинки, які були старі, але огороджені новим парканом або нові, навіть у чомусь розкішні, будинки та огороджені напіврозваленою огорожею. Але загалом минаючі повз пейзажі були досить одноманітними і навіть гармонійними. Розглядаючи картинки, що змінюються, моя фантазія розбурхувала думки. Складалося враження, що обставини прагнули прикликати натхнення, яке зазвичай приносить з собою пензель з фарбами, або олівець з папером.

Моя бабуся жила у приватному будинку неподалік центру міста. Мене зацікавило, як туди діставатися і скільки часу займе дорога до університету. Це питання я записала в блокноті для нотаток, щоб потім запитати у бабусі Валі. Швидше за все, мені доведеться шукати університет із гуртожитком. Хоча думаю, що це не проблема, адже сьогодні при кожному з них є в розпорядженні хоча б один гуртожиток. Розглядаючи у вікні картини, що стрімко змінюються, я і не помітила, як знову занурилася у вир своїх думок. Проте різниця між Києвом і Вінницею, де я виросла, була дуже помітна і чомусь мені тут подобалося значно більше. Думаючи про своє, я навіть не помітила, що краєвиди за вікном стали вже досить знайомими. Найсильніше бабусю здивувало, що я не згадала її будинок. Хоча воно не дивно, в останній мій візит сюди мені було років п'ять, а то й менше.

— Приїхали. Занеси речі до кімнати на другому поверсі і спускайся. Вечеря готова, — доброзичливо сповістила мене бабуся Валя. Вона навіть не подумала, що я могла забути, де була моя кімната.

Так склалося, що я рідко тут бувала. Влітку я ходила на купу різних курсів та занять. Тітонька знаходила хороших викладачів і записувала мене до різних шкіл мистецтв. Я з дитинства звикла до подібного ритму життя. Мені тітонька Марічка завжди дозволяла вибирати собі заняття до душі. За свої шістнадцять років я освоїла кілька музичних інструментів, вмію співати, малювати та можу читати художню літературу кількома мовами. Тому так уже склалося, що коли мене в гості кликала бабуся, у мене завжди була купа занять та справ, що були куди цікавішими, ніж приїхати сюди і безцільно поневірятися містом. Одна річ на пару днів приїхати, а інша на все літо. В останньому випадку я бі знудилася навіть без друзів тут.

— А в яку саме кімнату? — вирішила я уточнити це питання. Бабуся вдарила себе по лобі, почувши моє запитання, ніби вибиваючи власну забудькуватість із голови. Вона якраз відчиняла двері до будинку і ключі з гуркотом випали з її рук на бруківку, якою були викладені доріжки.

— Перші двері праворуч, — відповіла вона і шумно зітхнула, відчиняючи переді мною вхідні двері. — Колись це була кімната твоєї мами.

Мене дуже здивувало це уточнення, тітонька не любила згадувати мою маму. Та й як я пам'ятаю, бабуся теж не любила запитання про моїх батьків. Треба якось спробувати розпитати її на цю тему. Раптом вона все ж розповість мені хоч трохи про них, або хоча б фотографії покаже. Тітка мала лише кілька фото і то вони були в поганому стані.

— Не може бути! — коли ми зайшли до будинку, мене просто вразило те, що тут нічого не змінилося. Я навіть згадала, як бігала цими коридорами, коли була тут востаннє. Найдивовижніше, що не тільки розташування меблів та речей збереглося, а й їхній стан. Все тут не здавалися старими, наче в будинку для всього зупинився час. Я будинок, звісно, погано пам'ятаю, але таки хоч якісь образи в пам'яті залишилися.

Сходи з різьбленими із дерева поручнями були одразу навпроти входу і вели на другий поверх. Перше, що я побачила, коли я піднялася нею, це коридор, наприкінці якого було вікно. У нього з вулиці заглядала гілками черешня, завдяки чому було зручно збирати стиглі ягоди. Адже було досить просто відчинити вікно, і дотягнуться до черешні рукою. Бабуся Валя розповідала мені колись, що це дерево посадила власними руками, будучи дівчам. Сам коридор був досить звичайним. Єдиною окрасою стін були двері із різьбленими візерунками, за якими ховалися житлові кімнати. Тут не було меблів лише прості настінні світильники литі з металу, а самі стіни були пофарбовані в колір кави з молоком. Кожна з них імітувала магічних істот, що тримають джерела світла, у формі лампочки. Загалом житлових кімнат на другому поверсі було п'ять. Дві з них приховували двері праворуч і три навпроти. Наприкінці коридору крайні двері приховували ванну кімнату.

Кімната була така сама як у моїх дитячих спогадах. Найбільше мені подобалося це вікно з широким підвіконням, на якому я любила читати. Тут так само стояв стіл біля вікна з моїм маленьким колючим другом, кактусом. Щоправда, кактус уже був не такий маленький. Зважаючи на це, бабуся його доглядала. Треба буде їй подякувати за це. Тільки ліжко здавалося меншим, як і незмінна шафа навпроти неї, поряд з якою був комод і книжкові полиці. Кімната, мабуть, була дуже старою, як і весь будинок. Хоча це видавала лише легка потертість речей довкола.

Але крім цього все виглядало так, ніби лише кілька днів тому тут зробили ремонт. Навіть зелена фарба на стінах виглядала так, ніби нещодавно висохла і зовсім не виглядала вигорілою. Той самий насичений зелений колір, що й за останнього мого візиту. Я навіть подумала, що тут стіни перед моїм приїздом перефарбували, але на стіні за ліжком красувався мій дитячий малюнок великої троянди. Швидше за все його не вдалося б зберегти настільки ж чітким і яскравим як раніше, а значить з якоїсь причини тут все збереглося в первородному вигляді. Я вже тоді добре малювала чи мені просто подобається мій малюнок. Моменти, що спливли в моїй пам'яті, нагадали, що я таки була тут останній раз на сім років, якраз перед тим, як мене тітонька відправила до художньої школи.

Я швидко розклала речі та спустилася вниз на кухню. До цього часу стіл уже був накритий скатертиною та сервірований. Вечеря пройшла спокійно, мене закидали запитаннями, які вимагали відповіді. Я хотіла було чинити опір цим розпитуванням, але безрезультатно. Бабуся легко та невимушено вивідувала відповіді на те, що її цікавило найбільше. А після трапези я встала з-за столу і пішла нагору. День був досить важкий, поїздки завжди так сильно втомлюють, що можна провалятися в ліжку більше доби, перш ніж повернутись у норму. Ледве зібравши сили, я освіжилася в душі і попрямувала до кімнати. Після важкого дня я майже одразу заснула. Варто було торкнутися м'якої поверхні ліжка, як втома пересилила мене і затягла в казковий світ Морфея.