Я так би й надалі насолоджувалась своїми млинцями, пливучи потоком своїх думок і спогадів, якби не одна прикра картина, що зіпсувала мені весь настрій. На жаль, я стала свідком не дуже приємної ситуації. Якийсь хлопець із галасливої компанії, що сиділа за кілька столиків від мене, вирішив самоствердитись за рахунок офіціантки. Я дала б йому максимум років двадцять п'ять, якщо судити по зовнішності. Все почалося з того, що він різко поставив підніжку рудій дівчині та формі офіціантки з підносом у руках. Дівчина була приблизно мого віку. Бідолаха впустила тацю із замовленням за крок від столика. А далі сценарій простий та типовий. Викликали адміністратора, який почав лестити і підлабузнюватися перед клієнтом. Коли він почав вичитувати і почав звільняти невинну дівчину, я швидко закінчила зі своїм замовленням і замість чайових для тієї дівчини вирішила подати урок адміністратору.

— Будьте ласкаві, дайте книгу скарг та пропозицій! — не звертаючи уваги на адміністратора, що кричав, попросила я вільного офіціанта.

— Що ви хочете записати туди? — ніяково уточнив хлопець.

— Пропозиція, не хвилюйтеся, — відповіла я, офіціант видихнув і зник за дверима з табличкою «службове приміщення».

Офіціант повернувся через кілька хвилин із товстою папкою формату А4 у руках. Я, недовго думаючи, дістала ручку з рюкзака і почала зосереджено складати текст моєї «пропозиції». Зрештою я озвучила свої варіанти написання офіціанту.

— Як думаєте, який варіант кращий? — серйозно спитала я. — «Мені сподобалася атмосфера та обслуговування у вашому кафе, але рекомендую змінити персонал, який своєю поведінкою змушує поспівчувати офіціантам і відбиває будь-яке бажання приходити сюди знову. » Або є ще один варіант: «Для покращення якості обслуговування пропоную змінити ставлення адміністрації до розгляду конфліктних ситуацій. Адже ті методи, якими вирішуються конфлікти, на даний момент показують, наскільки адміністратори не компетентно виконують свої обов'язки».

— Ви серйозно? — я поставила в ступор не лише офіціанта, якого звернулася. Ці варіанти я озвучила так голосно, що мене почув кожен присутній, а не тільки той хто озвучив питання. Адміністратор, який ще хвилину тому вичитував співробітницю, замовк від подиву.

— Цілком. Хм, про точно напишу так: «Якщо ви хочете підняти рівень вашого закладу, рекомендую вам змінити внутрішню політику та адміністративний склад працівників. Тому що нинішні менеджери не є компетентними у питаннях роботи зі співробітниками. Своєю неналежною поведінкою вони відлякують клієнтів», — озвучила я кінцевий варіант запису в Книгу Скарг. Відразу після озвученого я почала записувати свої слова на папері. Офіціант подивився на мене з щирою повагою у погляді, але сказати нічого не наважувався.

Той хлопець, що був джерелом конфлікту, виглядав як дитина, в якої відібрали цукерку. Руденька офіціантка набралася сміливості і вирівняла поставу, вона глянула на мене з вдячністю. Я легко кивнула їй у відповідь і вийшла з цього кафе. Уся ця ситуація відбила мені будь-яке бажання ще хоч колись навіть проходити повз. Навпроти цього закладу розкинувся парк, в якому я гуляла до того, як зголодніла і знайшла, де вгамувати голод. До мене прийшло рішення заспокоїтись і насолодитися улюбленою музикою. Але спочатку довелося знайти місце, де ніхто б не завадив мені поринути у роздуми.

Люблю парки, вони ніби невеличкі острівці природи серед цих гнітучих висоток та міських будівель, які нагадували мурашники. У спробах відволікти свої думки, прикуті до того, що сталося раніше в кафе, я пройшлася до далеких лавок. Моя пам'ять говорила мені про те, що в дальній частині парку та народу менше, і не так спекотно в тіні дерев. Я йшла повільним кроком, намагаючись не думати про ту сцену, яку мені не пощастило побачити нещодавно. Вже переключивши свої думки на вибір університету, мою увагу привернула знайома руда дівчина. Вона сиділа і з заплющеними очима про щось думала. Хоч я не звикла заважати незнайомцям, але вирішила відволікти її від сумних думок. Судячи з виразу обличчя, вона була засмучена тим, що сталося, і це не дивно.

— Ти не проти, якщо я сяду поряд? — звернулася до колишньої офіціантки. Вона мене теж впізнала. Руда дівчина вивчила мене поглядом і мовчки, кивнула у відповідь. Я важко опустилася на лаву поруч із нею. Повисла незручна тиша, але я не знала, як її перервати.

— Дякую, — зітхнула дівчина, перервавши тишу. — Адже ти фактично стала на мій бік у тому конфлікті.

— Не бери в голову, мені неприємно було дивитися як той самовдоволений хам самостверджувався за твій рахунок, — трохи ніяково призналася я.

Тільки тепер мені вдалося розглянути її краще. У кафе я тільки й помітила що вона руда, та з купою милого ластовиння. У неї були трохи дитячі, але гарні риси обличчя. Її зовнішність зачаровувала з першого погляду, приковуючи івагу. Найпривабливіше в ній було вбивче поєднання вогненно-рудого волосся з зеленими очима. А ластовиння, якими було всипане не тільки обличчя, та й плечі дівчини, лиш додавало їй виразності та шарму. Їх плечі не приховувала легка літня майка, що була підібрана під колір її очей. Сказати, що зовнішність дівчини була приваблива, нічого не сказати. Весь образ завершували щедро всипані пірсингом вуха. На перший погляд, я нарахувала близько восьми дірок зі стильними сережками. У правому вусі вона носила в мочці дві сережки і «індастріал» у хрящі, а в лівому мочку прикрашали три акуратні сержки, а в хрящі красувалося одне колечко. Загалом вона виглядала досить яскраво і привабливо.

— І давно ти працюєш? — запитала я. Мені здалося, що ми з нею одного віку. Але враховуючи, що вона працює, швидше за все вона старша за мене.

— Ну... мабуть років зо три вже, — подумки підрахувавши, відповіла руда дівчина.

— Хм, а тобі скільки років? Ой, і до речі я Аня, — якось це все не властиво для мене знайомитися і проявляти ініціативу в спілкуванні, але я просто не втрималася. Було щось у цій рудій дівчині, що зачепило мене і не хотіло відпускати. Поруч із нею було якось спокійно і приємно, незважаючи на якусь напруженість.

— Скоро вісімнадцять. Я Настя. Приємно познайомитися, — дивно, я думала, вона молодша за мене. А виявилося ми майже однолітки, адже мені нещодавно виповнилося сімнадцять.

— Я так розумію, ти цього року вступаєш до університету? Вже вирішила, куди? Чи ти вже навчаєшся десь? — іноді мені здається, що сама точно не знаю чого хочу. Не люблю надлишкове спілкування з людьми, а іноді мені його не вистачє. Хоча скоріше я, як завжди перебільшую.

— Роблю. Я так розумію, ти також? Поки що не знаю куди. Батьки хочуть, щоб я вступала до НУМН. Але мене зупиняє те, що він досить далеко, а їм не завадила б моя допомога з моїми молодшими братами та сестрами. Тому й доводиться працювати на канікулах... — мабуть, даремно я намагалася якось її відволікти. Тема все одно повернулася до цього. — А ти?

— Ну як сказати. Я ще думаю над варіантами, але схиляю свій вибір до НУМН. Хоча поки що не визначилася остаточно. Хм, збіг? — задумалася я.

Мені здалося, що вона хороша і добра. Напевне, тому я і вирішила з нею познайомитися. Тітонька часто казала, що в мене загострене почуття справедливості та добре розвинена інтуїція. Вся ця ситуація справді вивела мене з себе. Адміністратор у тому кафе злий і огидний, навіть слухати не хотів, а вважай, одразу звільнив ні в чому не винного співробітника. Бісить, як можна через якихось покидьків, так із персоналом поводитися? Хоча у багатьох закладах діє правило: «клієнт завжди правий». Я сумно видихнула, подумавши про цю несправедливість.

Я й сама помітила,що в мене добре розвинена інтуїція, і завдяки цьому мені завжди вдавалося чудово відчувати людей. Перше враження, що в мене про когось склалося майже завжди вірне, хоч і виключення теж бувають. Як кажуть: «Винятки підтверджують правила». Я не знаю чим, але Настя привернула мою увагу. Може, справа в її зовнішності, а може було щось ще. Вона ніби світилася на тлі оточуючих. Але найдивніше, що через якусь незрозумілу для мене причину вона викликала в мене почуття повної довіри. І це з огляду на той факт, що ми знайомі менше години.

— У цьому світі немає збігів. Доля може маскувати неминучості під випадковостями, але насправді направляє нас туди де ми повинні бути, — спокійно відповіла дівчина. Ця фраза здалася мені дуже знайомою, але я не могла згадати, де я її чула раніше. — У мене мама так каже.

— Можливо, вона й має рацію... — погодилася я, намагаючись згадати від когось, чула цю фразу раніше.

В результаті ми говорили до вечора, а потім домовились зустрітись завтра. Я б ще з нею посиділа, але їй час був додому. Як виявилося у неї троє молодших братів та дві сестри. Ех, велика родина — це щастя. Ну, це звичайно, якщо з боку подивитися, напевно. Як на мене так все краще, ніж з дитинства в порожньому будинку та на самоті. Ми разом пішли на автобусну зупинку і коли він приїхав, зрозуміли що і тут нам по дорозі. Настя щиро засміялася, коли побачила, що й виходити нам разом. Мене справді приємно здивував той факт, що ми потоваришували і до всього ще живемо недалеко один від одного.

— …ня, ти мене взагалі чуєш? Що хочеш на вечерю? — наполегливо спитала бабуся Валя. Я так задумалася, що й не помітила, як дійшла додому. Загалом зі мною часто таке буває. Коли мене поглинають думки, я рідко помічаю щось довкола. Головне, що в такі моменти внутрішня навігація мене не підводить і, не без зусиль, призводить до наперед обраної мети.

— Хм, мені все одно. Може допомогти? — вже повернувшись до реальності, відповіла я. Вираз обличчя бабусі в цей момент змінився і тепер все говорило про те, що вона щось задумала. Хоча я можу помилятися.

— Ні не потрібно. Хм, як день минув? — я сіла на стілець і почала спостерігати за тим, як моя бабуся вже почала завалювати стіл інгредієнтами нашої сьогоднішньої вечері.

Мені поки що налили чашку чаю, і я почала розповідати як пройшлася берегом Дніпра, де в дитинстві любила читати. Потім про прогулянку в парку і бачила гойдалку, де часто годинами могла блукати у світі своїх думок. А потім згадала про інцидент у кафе та нову подругу. Іноді складалося враження, що мене не слухають. Хоча це враження зникало в ті моменти, коли бабуся цікавилася подробицями моєї розповіді. Виходячи з цього, було зрозуміло, що мене все ж таки слухали і досить уважно. Поки я говорила, бабуся вже приготувала їжу і поставила переді мною на стіл тарілку. Хм, невже я так довго розповідала? День не був такий насичений, щоб я так довго могла говорити. Зрештою, я не помічала за собою такої балакучості. Може, я просто втомилася і розговорилась з Настею.

Після вечері ми з бабусею ще поговорили, попили трав'яного чаю з печивом, яке вона приготувала ще до мого повернення, і меня почало хилити е в сон. Я відразу після того, як допила чай, відчула всі м'язи. Кожна клітинка мого тіла немов кричала про те, як багато я сьогодні ходила і як сильно втомилася.

— До речі, а ти вже обрала університет? — спитали мене, коли я вже прямувала до дверей із кухні.

— Поки що ні, але думаю найвідповідніший варіант — це НУМН, — сонно відповіла я. Почувши мою відповідь, бабуся схвально кивнула.

— Твої батьки теж його закінчили, — бабуся вже вдруге згадала моїх батьків за останні два дні. Я за багато років не чула більш частої згадки про них. Мені навіть іноді здавалося, що у цій сім'ї про них зовсім забули. А все тому, що на всіх сімейних заходах теми, які стосувалися їхнього минулого, всі обходили стороною. Так ніби їх ніколи в цьому світі не існувало. Від думок про те, що їх пам'ятають, у мене потеплішало на душі. Десь у серці почала жевріти надія, що настане день, коли я дізнаюся про них хоч щось.

У результаті я змусила себе залізти в душ і вдягнути піжаму, хоча бажання це робити не було. Як же таки приємно загорнуться в м'яку ковдру. Переплетіння втоми та легкості непомітно віднесло мене до країни сновидінь, але це сталося непомітно швидко.