Прохолодний літній ранок, ясне сонце помірно крокує по небосхилу повільніше, ніж узимку, але вже швидше, ніж на початку літа. Знайома вуличка з безліччю будинків по обидва боки від дороги, але не пам'ятаю, як я тут опинилася. Мені не вдавалося згадати, чим саме мені знайоме це місце. Пустотно навколо, немає ні душі, тільки маленька дівчинка зі світлими хвостиками катається на гойдалці біля багатоповерхового будинку. Мене стурбувало, чи не забули її, чи можливо вона загубилася. Я вирішила підійти спитати, чому вона тут сама і де її батьки. Миле дівча проігнорувало мої слова, а у відповідь розплакалося, а всі спроби заспокоїти були марними.

— Ти загубилася? Давай я тебе відведу до батьків, — схлипуючи, малеча злізла з гойдалки і взяла мене міцно за руку. Дівчинка вела мне кудись повз будинки, а в результаті я відчула, що вона тягла мене с тією силою, чка невластива дитині.

Поки ми довго кудись ішли дівча мовчало, а я намагалася за нею встигати. Весь шлях я намагалася дізнатися її ім'я або хоча б якусь інформацію, яка допоможе знайти її батьків. Незважаючи на всі мої зусилля, я так і не змогла ні довідатися хоч щось, ні навіть наздогнати її. Не знаю, скільки ми йшли, коли опинилися на галявині десь у якомусь лісі. І дивним було не лише це. Коли дівчинка зупинилася і розплакалася, я хотіла підійти ближче, але теж не могла до неї наблизитися біль ніж на кілька кроків.

— Е-е, а де твої батьки? Де ми? — зрештою запитала я, але ця дитина просто зникла. Я хотіла її знайти, але зрозуміла, що навряд чи вийде. Я навіть не помітила як опинилася посеред лісу де навкруги не було нічого крім дерев, трави та кущів. Хоча точніше я знаходилась на галявинці де було безліч польових квітів, та неподалік починався густий ліс. Неодноразово намагаючись відшукати її серед найближчих дерев, я не могла відійти від галявини надто далеко. Хоч мені кілька разів вдалося пройти трохи глибше в ліс, але знову і знову я виходила на цю галявину.

Тоді я вирішила її дослідити, на перший погляд нічого примітного довкола не виявляла. Несподівано приблизно в центрі з'явився силует людини зі старою книгою в руках. Я не могла підійти надто близько, але й звідси було видно, що людина з'явилася у чорному балахоні з капюшоном, що приховував обличчя. Скільки б я не намагалася, мені не вдавалося підійти ближче. Навіть спроба бігти не дала результату, мені не вдалося наблизитись і на сантиметр ближче до центру галявини. Спроби придивитися краще, концентруючи зір теж не дали ефекту.

Людина у чорному балахоні голосно щось начитувала, спотвореним голосом, якоюсь дивною мовою. Я й слова не зрозуміла, але звучання цих слів наганяло страх і змушувало чітко відчути загрозу. Чим далі читали, тим голоснішим ставав його голос, але було важко збагнути кому він належав. Текст чувся надто грубо для жіночого голосу, але надто високо для чоловічого тембру. Наче ця людина спеціально змінила його звучання. Але, можливо, справа була не в цьому. Чомусь я подумала, що це може бути побічний ефект заклинання. В якусь мить до мне прийшло розуміння, що мені не вдавалося і пальцем поворухнути. Відчувався параліч немов я безсила статуя, але при цьому виразно бачила все навколо себе.

Плавно голос незнайомої постаті в капюшоні злився з дивним гулом, який ставав дедалі голоснішим. Одночасно голос людини в центрі галявини повністю поглинув звук, що розривав зсередини барабанні перетинки. Цей шум нагадував звук ревучого мотора гігантських розмірів. Синє безхмарне небо змінилося до невпізнання, тепер всюди буянила гроза. Вже через мить я побачила джерело несамовитого гулу, який був близький до реву гігантського монстра. Моему погляду відкрилася картина великої трагедії. Невідомо звідки з'явився літак із турбіною, що горіла.

Немов величезний поранений дракон, цей літак падав із передсмертними стогонами, несучи в череві сотні життів. Навіть незважаючи на смертельну рану літак, намагався вирівнятися і плавно приземлиться на землю. Побачивши це, людина в чорному плащі матеріалізувала з повітря посох з чорнім кристалом на кінці. За допомогою цього магічного артефакту маг, що стояв у центрі галявини, закинув у падаючого з небес сталевого гіганта заклинання. Після цього всі турбіни літака вийшли з ладу і спалахнули. Останнім, що я бачила, був океан вогню і кіптяви, а останніми почутими звуками стали крики, які благали вищі сили про спасіння.

Прокинувшись зі сльозами на очах до мене прийшло розуміння, що до останнього моменту не було усвідомлення того, що то був сон, адже все було настільки реальним. Я навіть відчувала жар вогню своєю шкірою, а вуха трохи боліли від почутих криків. Страшно уявити, скільки життів забрала ця аварія. І даремно що це був сон, мої батьки померли так само, мені про це якось розповіла тітонька. Це був той єдиний раз, коли вона відповіла мені на запитання, яке стосувалося моєї матері. Я не пам'ятаю всього цього, адже мені було менше року. Мама тоді залишила мене у бабусі, коли вони з моїм батьком мали злітати у справах до Європи. Через трагічну випадковість вони так і не повернулися.

Поки я відходила від жаху, який бачила уві сні, мені вдалося абияк привести себе в нормальний вигляд і спуститься вниз на кухню. На першому поверсі було чотири кімнати. Праворуч від сходів був камінний зал, що слугував іноді вітальнею де приймали гостей, там стояла купа книжкових шаф і затишний диван, біля якого розташувався невеликий журнальний столик. Я пам'ятаю, що бабуся часто засинала на ньому із книгою в руках. За камінною залою була ще одна ванна кімната.

Зліва від сходів розташувалася вітальня, яка була поєднана зі їдальнею. Тут зазвичай дивилися на дивані телевізор або вечеряли всією родиною. Пам'ятаю, ми якось приїжджали на бабусин ювілей, тоді стільки родичів з'їхалося, що довелося забирати диван і доставляти ще стіл. Такої кількості родичів я більше ніколи не бачила. А останньою кімнатою на першому поверху, що була за вітальнею, була кухня. Вона була невелика, якщо порівнювати з іншими приміщеннями в цьому будинку, але тут було достатньо місця для приготування, і навіть був невеликий обідній столик з кількома стільцями. Найімовірніше, вони були тут для повсякденних трапез. Мені було ліньки йти у вітальню, і я влаштувалася за цим столиком. Підозрюю, що з цієї причини він тут і з'явився.

— О, ти вже прокинулася? А вже хотіла тебе будити! — зраділа бабуся. Як тільки я опустилася на стілець, вона поставила переді мною тарілку з апетитними на вигляд млинцями. Голод, що спав до цього моменту, несподівано дався взнаки потойбічним звуком, який долинув з глибин мого шлунка.

— Я бачу, і твій апетит вже прокинулася! — бабуся по-доброму засміялася. Я завжди розрізняла людей по сміху. Якщо людина щиро посміхається, то й натура у неї теж щира. Бабуся Валя завжди була дуже доброю і від її сміху стає на душі так спокійно і тепло — Приємного апетиту, Анютко.

— Спасибі — червоніючи, сказала я, беручи в руки вилку. Не люблю колись до мене прикуто занадто багато уваги, але бували ситуації, коли з цим нічого не поробиш. Млинці справді виявилися дуже смачними, а ще й з домашнім бабусиним варенням. Важко підібрати слова, щоб хоч на половину передати усі якості смакової палітри цього шедевра кулінарії. І завершальним штрихом цієї казкової ранкової картини був бабусин трав'яний чай. Зазвичай він завжди різний, але з моменту приїзду, його смак один і той самий. Хоча я не бачу в цьому нічого поганого. — Я такої смакоти давно не їла.

— О, до речі! Чим ти плануєш сьогодні зайнятися? — дбайливо спитала бабуся. А й справді чим його зайнятися? Якось я і не думала про це до цього. Раніше, коли приїжджала, цілими днями читала десь у парку чи біля озера.

— Навіть не знаю, — задумливо відповіла я. Почувши таку відповідь, бабуся Валя здивовано подивилася на мене.

— Ну, тоді прогуляйся містом. Я тобі принесла брошури з університетів. Тож може, подумаєш який обрати. Вони лежать при виході, на поличці, — запропонувала бабуся.

Я вже й забула мету свого приїзду! Я збиралася вступити до одного зі столичних університетів. Перед приїздом сюди, я навіть думала спочатку заїхати в кожен і озирнутися. Плюс до всього це допоможе перевірити, скільки часу я витрачатиму на дорогу туди щодня. Можливо, доведеться і до гуртожитку заселиться на час навчання.

Після сніданку я накинула піджак і, захопивши брошури, вилетіла надвір. Бабуся дала мені трохи грошей, на кишенькові витрати та побажала добре провести час. Може мені пошукати роботу, бо якось незручно в неї на шиї сидіти. Але якось неправильно найматися на кілька тижнів на роботу. Я ж не знаю, чи вийде поєднувати підробітку та навчання. Але в принципі непогано, коли є небагато грошей, які можна витратити на приємні дрібниці.

Десь за годину я встигла прогулятися по всіх своїх улюблених місцях. Хоч я не пам'ятала дороги, як то кажуть, та ноги вели мене самі. За час прогулянки я встигла прочитати всі буклети і навіть пошукала в Інтернеті інформацію про університети, що сподобалися. У блокноті, який завжди був зі мною, я склала списки для кожного університету, де записала у два стовпці всі плюси та мінуси.

Приблизно о другій годині дня я знову зголодніла і зайшла до найближчого кафе. Пощастило, що бабуся про мене подбала і дала кишенькові гроші. Я, звісно, не дуже люблю подібні заклади. Вдома у будь-якому випадку смачніше, але для того, щоб повернутися, я витратила б надто багато часу. Дивним було те, що прогулянкою я не звернула уваги, на те стільки часу минуло, і навіть не помітила, що встигла зголодніти. Мені не залишалося нічого, крім як зайти в цей заклад і перекусити.

У кафе було дуже затишно, і була низка столиків на терасі, прибудованій до кав’ярні. Я зайняла там столик просто неба. Свіже повітря та приємні теплі промені піднімали настрій і робили атмосферу тут приємнішою. Кожен столик був огороджений від інших невеликими клумбочками з квітами, що приємно пахли. Все тут було обставлено у стилі французьких кафе. Та й у меню були, загалом лише круасани та млинці. Вибирати не було з чого, адже все в меню не виглядало досить ситним. Шумно видихнувши, я тицьнула пальцем у меню, замовляючи навмання. Як і наказав мені метод «наукового тику», я замовила млинці з полуничною начинкою.

Коли мені принесли замовлення, я була приємно вражена. Добре, що порції тут досить великі. Хоч замовлені мною млинці не такі смачні, як бабусині, але не такі вже й погані. До них я замовила чорний чай з бергамотом, який влучно підкреслював їх смак. Хоча й шанувальниця домашньої кулінарії, але повинна визнати, ці млинці досить приємні на смак, а начинка з полуниці та вершків відмінно їх доповнює. Мій настрій завдяки цьому піднявся з рівня «звичайний» до «хороший». Я думала залишити гарні чайові офіціантці, яка була дуже милою та усміхненою.

Поки я смакувала, вирішила перечитати брошури, які раніше відклала. Бабуся дала мені п'ятнадцять буклетів. При першому перегляді я відмовилася розглядати сім. Тепер вибір був із восьми буклетів, решта залишилися у внутрішній кишені мого жакета. Довго думаючи і перечитуючи описи основних факультетів, я все ж таки зупинилася на двох. Я перевірила чи всі плюси та мінуси цих університетів записала до блокноту. Паралельно аналізуючи у яких із них більше переваг. У результаті прийшло викреслити ще чотири навчальні заклади, оскільки список «плюси» був коротшим від списку «мінуси». Потім із чотирьох, що залишилися, я викреслила ще дві з того, що переваг і недоліків у списках була однакова кількість. З двох, що залишилися, вибір був не складний, адже тільки в одному з них був свій гуртожиток при університеті. Зрештою я дістала смартфон і почала шукати детальнішу інформацію про потрібний навчальний заклад.

"НУМН (Національний Університет Математичних Наук)" красувалося у шапці сайту, на який я знайшла, передрукувавши з буклету його адресу браузері. Читаючи сторінку за сторінкою сайту цього університету, мене залишали сумніви. Там чудовий викладацький склад та гуртожиток, з добрими умовами. За півгодини вивчення інформації про НУМН, перед очима почало плисти, мені здалося, що слово замість слова «математичних» у назві написано «магічних». Якщо зір вже настільки зі мною балується, значить, настав час відкласти це заняття на потім. Перевтома теж погано, особливо якщо вибір вже зроблено і залишилося лише дізнатися деталі.

Я все життя мріяла стати фізиком, багато хто вважає це дивним. Коли я про це комусь говорила, у відповідь люди часто здивовано витріщалися на мене. Але мене тітка з дитинства привчила не звертати на думку оточуючих особливу увагу. Тітонька Марічка часто казала: «Скільки не намагайся догодити оточуючим, все одно знайдеться той, кому ти будеш гидка». Я ж ще з дитинства хотіла дізнатися, чому світ такий, яким він є. Фізика ж могла дати відповідь майже на будь-яке запитання, яке мене цікавило. Принаймні так було до сьогодні. Ніколи не помічала за собою особливої схильності до точних наук, але складними вони мені здавалися. Проте мені дуже подобається фізика і те що цією наукою пронизане все наше життя.

Але такий вибір майбутньої професії не означає, що я не творча особистість. Все ж таки я закінчила музичну та художню школи з відмінними оцінками. Але навіть, незважаючи на це, я все-таки вирішила здійснити дитячу мрію, тим більше, що я все-таки добре знаюся на фізиці хоч і на рівні шкільної програми. Мені правда також хімія подобається, хоч і не настільки сильно. Пам'ятаю, вибирала між цими двома спеціальностями, скільки часу, що тітонька Марічка вже жартома, пропонувала мені звернутися до ворожки.

Дивно, якось мої думки після приїзду стали часто наповняться спогадами з минулого. Ніколи не помічала за собою такої сентиментальності, але від цього я нікуди не подітися. Ці спогади наче морські припливи не контрольовано наповнювали мої думки. Вир роздумів з цього приводу поглинув мене на стільки, що я і не помітила коли і встигла випити майже весь чайничок замовленого мною раніше чаю.