І шовк синяво-чорного волосся вогнем горить у його руках, оксамитова шкіра тонкої шиї не дає спокою йому, полонить слідом за вічним образом смутку, застиглих у зелені виразних очей, що так і мечуть блискавки, люто горять, як алмази. Марево дзвінкого голосу чується йому, безперервною мелодією дзвенить у вухах його, а пристрасть, що засліплює, так і необачно штовхає на зустріч бажаній ілюзії, де не розрізняє капітан, де дійсність, а де сон, коли сам не свій непроглядною тінню ступає на палубу під покровом ночі, негайно ж зникаючи за дверима, що приховують за собою ту, чий образ він не мав сил забути навіть уві сні. Навряд чи відав капітан, чому ж так запала йому в душу дикунка, чи то від туги за жіночим теплом, спричиненої довгим шляхом у морі, чи то від того, що було в ній щось, чого не мала жодна досі зустрінута ним жінка. Та не намагався знайти відповіді, тільки лише усвідомлював, що зробить її своєю, приручить і до диявола пошле той час, який забере це завоювання, – все одно рано чи пізно стане дикунка його надбанням.

Крихітне, сире приміщення з єдиним маленьким круглим вікном з чорним, ледь-ледь мерехтливим від місячного світла морем, яке виднілося за ним, сховало в собі лише кілька дощок, кайданів, колюче сіно і кволу, іржаву решітку, за якою в самому кутку – там, звідки виднівся той жалюгідний шматок пейзажу, сиділа тоненька фігурка дівчиська. Чорне, кучеряве волосся недбало розсипалося по тендітних плечах, спадало неслухняними пасмами донизу, приховуючи дикунку, що сиділа в півоберті, точно під невеликим покривалом. І бачив капітан лише м’який абрис, освітлений тонкою смужкою холодного, місячного світла, та тріпотливі, довгі вії, але погляду не міг відірвати, вдивлявся в ніжний профіль, аж доти, доки не розвіялося будь-яке зачарування німфи, що купається в сталі. Серед непроглядної темряви виокремилося бліде личко дикунки, звернене до нього – враженого і спантеличеного від пристрасті, що знову прострелила.

Крики, лайки, нескінченні прокльони, що лавиною ллються на нього, – все що завгодно готовий був почути він, але чужі губи навіть не здригнулися, немов би крижана маска застигла на зовсім молодій постаті, з якої з живого дивилися на нього лише бездонні очі – великі та сумні, які в темряві ночі здавалися двома прірвами.

– Назви своє ім’я, savage. – голос його хрипкий і низький, віддає незнайомими йому нотками. А дикунка разюче мовчазна, все сидить, підібгавши ноги, та дивиться точно в гнилу душу капітана, який ледве змусив себе не здригнутися від мелодійного голосу, що пролунав.

– Воно Вам ні до чого, – каже дикунка, роздратовано підтискаючи губи, – Забирайтеся!

Знову промайнув абрис витонченого профілю, негайно ж ховаючись за розсипаними пасмами – дикунка цілком підтверджувала своє прізвисько – неприступна, дика, небезпечна, подібно до руйнівної стихії океану, та капітан на те й моряк, що може приручити вируючі води, підпорядкувати своїй волі, розрізаючи їх кораблем, що прямує у далечінь.

– Твій норов не так легко приборкати, – з ледь помітною успішкою пирхає чоловік і, поправивши край нічної сорочки, склав руки на прочинених вирізом грудях. – Мені це симпатизує, але все ж таки дослухайся до моєї поради – підкорися волі долі, змирися з твоїм нинішнім становищем і зможеш отримати все, чого твоя душа прагне…

– Та як ви смієте?! – яскравий спалах ненависті немов би збадьорив, допоміг в одну мить схопитися на тонкі ноги, що тремтять, і різко піддатися на зустріч замовклий пірату, на обличчі якого жоден м’яз не здригнувся – знав, що так і трапиться, кинеться на нього, мертвою хваткою чіпляючись за прути решітки. – Про яку волю долі Ви говорите?! Це Ви знищили все те, що було дорогим моєму серцю, і жодна доля, Бог або ж злий фатум не є виправданням цьому!

Яскравими смарагдами виблискує широко розкритий погляд дикунки, хмурить вона широкі брови, кривить червоні губи і з таким натиском стискає іржаві прути, що немов би ось-ось, та вирве їх з корінням, обрушить всю ненависть на завмерлого капітана. Дівчинка, що зачаровує своєю експресивністю, жвавістю та енергією, полонить капітана, змушуючи так і застигнути, спантеличеному так сильно, наче б кувалдою по маківці вдарили. Серце його глухо відбиває надривний ритм об грудну клітку, стукає десь у горлі й не може він ворухнутися, все вдивляється у скривлене в ненависті личко, відчуваючи, як хтива пристрасть спалахує в ньому з кожним словом.

– Ви причина мого горя, і я ніколи, чуєте?! – з риком подалася дівчинка до пірата, притулившись до іржавих прутів, і захриплим голосом ледь чутно сипить, – Ніколи не поклонюся перед Вами. Усе зроблю, щоб помститися, заподіяти такий самий біль, який ви заподіяли мені.

– Ти дивовижна, – шелест шепоту змушує здригнутися дикунку, розгублено заплескати віями, силкуючись зрозуміти, чому ж так заворожено дивиться на неї пірат, чому ж зазвичай викривлене в глузуванні зморшкувате обличчя його начебто зблідло, застигло в нечитабельному виразі. Статна, могутня постать його ніби змарніла, розгубила всяку колишню велич, і варто було лише ковзнути їй ближче, як спробувала було негайно Аліє відсахнутися, та холодні долоні її опинилися взяті в полон чужих – великих, мозолистих і сильних.

– Ненавидь мене, дикунко, – захоплена усмішка блукає на тонких губах, глибоко посаджений погляд його ледве примружений, ще сильніше трагічно опущений донизу – до тонких зморшок, які промінчиками розходяться вздовж високих вилиць, –

помстися, якщо хочеш, адже, думаю, що я цілком заслуговую на це, але також не забувай про те, що тобі доведеться прийняти свою долю.

– Божевільний, – одними губами хрипить Аліє, відчуваючи, як той ненормальний, чужорідний страх щодо чоловіка знову хвилею накриває її, благає, кричить про те, щоб відскочила назад, вивільнила в мить спітнілі долоні з капкана. – Ненавиджу, забирайтеся геть! – знову видала вона крик, метеликом стрепенулася в бік, негайно ж зачіпаючи ногою недоторкану, мізерну вечерю на глиняній тарілці. З глухим дзенькотом вона розлетілася на маленькі уламки, що обсипалися біля босих ніг капітана – немов би оговтався від темного затемнення.

Мірний скрип дощок корабля, що погойдується на хвилях, надривно виє свою пісню, гостре світло повного місяця відбивається ясними відблисками в погляді полоненого капітана, й усім духом бажає він торкнутися оксамитової, зворушеної засмагою шкіри дикунки, й начебто має намір виконати його, та лише в останню мить нервово стискає кулаки, впивається короткими нігтями у власну шкіру, оговтуючись, доходять до ясного глузду.

– Хто б говорив, дикунко, – посмішка, що наостанок промайнула, порівнянна з гострим лезом ножа, – ти не менш божевільна, ніж я.

– Забирайтеся! – гнівний крик хльостко б’є в широку спину капітана, який неквапливо зник на сходах.

І не відає Аліє, чому ж припав інтерес капітана саме на неї, чому ж не дасть спокою, врешті-решт не забере життя так само легко, як у тих, хто був дорогий серцю її. І незнання це майже доводить до шаленої ломки жаху, змушує зранене серце птахом битися в грудях, забираючи всілякі сили до тієї міри, що темні закутки темниці незворотно кружляють перед її тремтячим поглядом. Стрункі, довгі ноги наче свинцем налилися, не змогли витримати ту вагу вантажу, що впала на худенькі плечі дівчатка, і негайно ж звалилася вона наче підкошена на сирі дошки з колючим сіном. Самотня і понівечена волею долі залишилася нещасна душа наодинці з сумними спогадами, де теплі, ласкаві руки сестри Глорії гладили її волосся, де заливистим дзвоном дзвоника лунав сміх її подруг, а високі стіни монастиря, який замінив дім, зводилися над маківкою, здається, захищаючи від усіх бід. Лише вічний супутник Місяць зміг розділити її смуток, лагідним світлом погладжував силует фігурки, що раз у раз схлипувала, але так і не змогла забутися в холодному просторі – нервово метушилася з одного боку в інший, не в змозі розрізнити, де сон, а де дійсність.

Важка застуда здолала її, і навіть коли перший, боязкий промінь сонця бешкетно засвітив точно в ледь прочинені очі, то не змогла Аліє знайти собі сил навіть просити про допомогу, адже не було кому допомогти їй, залишилася наодинці зі своїми бідами, тому тільки лише й могла, що видати тихий хрип і притиснутися до підлоги, бажаючи увібрати в себе всю прохолоду. Темне забуття накрило її розум, де немов би й руки ніжно гладять її, тремтливо скидають заплутане волосся з блідого обличчя, а чийсь голос усе не припиняє, кличе її, ледь чутно пробиваючись рідкісними відгомонами фраз.

– Тримайся, дикунко, – грудний бас раз у раз збивається, неприкрите хвилювання долає його, – Не смій помирати! Пам’ятай про свою помсту, живи заради неї!

Сильні руки все притискають її до широких грудей, що нервно здіймаються, все чуються крики іноземною мовою, а кисень повною мірою проникає в її ледь працюючі легені. І навряд чи свідомість приходила до неї, та відчуває м’який матрац під собою, повністю промоклий від лихоманки, що била її. Ілюзія радісного минулого накладається на те, як трепетно мозолисті руки обводять все тремтяче тіло, як тихий шепіт лоскоче забуту свідомість, намагаючись злякати солодку дрімоту хвороби. Палає вона точно в пекельному полум’ї, метається, не в силах розплющити очі лише доти, доки затемнення не відпускає так само швидко, як і полонив.

Сниться їй сестра Глорія – радісна і дещо напущено сувора, простягає з ніжною посмішкою на губах старечі руки, обтягнуті небесною тканиною, і здавалося, от-от візьме Аліє її волю, кинеться в обійми, але жахлива доля наздоганяє стареньку – величезним валом обрушується, не залишаючи жодного сліду – лише червону калюжу крові, що розтікається, що зміями тягнеться до дівчинки, сумними краплями спадає на долоні, змушуючи негайно ж з криком підхопитися – повернутися до гнітючої реальності.

Широко розкритий, вкритий серпанком хвороби, що відпускає, погляд хаотично метушиться незнайомою кімнатою, де і яблуку не було місця впасти – часто-густо завалена вона скринями, різними скарбами, картами, та подекуди залишеною зброєю. Невелика каюта, що ледь погойдується, з’явилася перед нею, залита теплим світлом гасових ліхтарів, залишених то на огрядному столі, що скромно стояв у кутку, якраз біля невеликого круглого вікна з червоним заходом сонця, який виднівся за ним, то на тумбі біля ліжка, що розташувався поруч із нею. Тонке, колюче простирадло вкриває її тіло, обтягнуте чоловічою сорочкою, і не може Аліє зрозуміти, де вона перебуває, – лише загальмовано плескає віями, дивиться на власні долоні, все силкуючись пригадати, як могли зміниться сирі дошки в’язниці на м’яке ліжко.

Надривний крик чайки, що перебивається нерозбірливими відгомонами фраз за стінами каюти, ледве встигає повною мірою донестися до слуху дівчини, яка вражена, що сидить під простирадлом, як двері, що сховалися на правому боці стіни, різко відчинилися. Впустила найбільший страх її, чий великий, войовничий образ так і завмер непорушною горою, немов уражений громом. Грізне, обвітрене обличчя його всього на мить перетворилося на щире здивування, щоб негайно ж натхненно начебто прояснитися, пом’якшитися. Важкувате тіло його стрімголов кинулося до враженої дівчини, поспіхом знімав він важкий ремінь зі зброєю, що дзенькнула дзвінко брязнула, і впав на коліна якраз біля невеличкого ліжка.

І було вже смикнулася Аліє, намагаючись схопитися на ноги, хоча б відповзти від несподіваної близькості, та знову долоні її виявилися взяті в полон чужої хватки.

– Усе ж прокинулася, дикунко, – радісно каже капітан, ледь схиляючи голову до холодних, ніжних пальців, – Ти напрочуд сильна, але прошу тебе залишити всі прокляття при собі. Побережи себе.

Та чужорідна ніжність, що несподівано тінню промайнула на обличчі чоловіка, віддалася в глибині Алії шоком, що збиває з пантелику, недовірою. Чому ж такий милий його тон, чому ж намагається вберегти ту, що вбила одного з його солдатів, врешті-решт ту, в чиєму тілі бачив він не більше, ніж рабиню на продаж? І хочеться їй вирватися з полону нищівних запитань, зрозуміти приховані мотиви злочинця, та погляду не може відірвати від того, як занепокоєно зазирає їй в обличчя, як лагідно прибирає пасма, що прилипли до чола.

– Чому не дозволили мені померти? – голос її нехай і тихий, та знову чути в ньому колишню жвавість і мелодійність, однак лише холодний її тон, переповнений невисловленим відчаєм перед невідомим, – Чому ж Ви настільки милі до мене? Невже із сорому перед створеним?

Відчайдушно Аліє насуплює густі брови, мне покусані губи, що повернули колір, і заглядає в саму душу явно дещо збитого з пантелику капітана. Усе намагається знайти відповіді в його погляді сталевих, небесних очей, та не знаходить – лише ще більше боїться сили й жорстокості, що плескається в ньому. І напрочуд мовчазний капітан, відпускає лише задумливо її пальці, втомлено пригладжуючи короткий їжачок темного волосся.

– Ні, дикунко, – серйозно відповідає чоловік і впевнено розправляє плечі, обтягнуті жорсткою шкірою камзола, – Мені чужі такі поняття, як сором і співчуття, адже довгі роки служби королеві викорінили їх з мене. Я не шкодую про зроблене, мені байдуже до тих, хто загинув від моєї руки, адже я пірат, розбійник, і немає сенсу думати про тих нещасних, у яких я забрав життя, минуле або майбутнє.

Вражена Аліє до глибини душі одкровеннями капітана, жорсткістю, холоднокровністю його слів, і голова її напрочуд порожня, хлюпоче в ній лише одна думка – страшний пірат, тікати їй потрібно від нього. Та чи був у неї вибір, коли навколо неї лише безкраї води дикого океану. І ніколи не зможе він знову стати людиною, навіки опоганив усяку колишню мораль, яка в його словах звучала лише як жалюгідна подоба – понівечена і знівечена.

– Я грабую на благо своєї країни, дикунко, але не намагайся зрозуміти мене, адже все одно тобі це не під силу. – тонких губ чоловіка торкається крива посмішка, а рука його знову м’яко торкається оксамитової шкіри щоки розгубленої Алії, – Через твою юність і наївну віру в доброту людей ти ще чиста, і не зганьблена ні грошима, ні бажанням влади.

Широко розкритий, обрамлений густими, чорними віями погляд Аліє намертво прикутий до схиленого чоловіка з тією самою усмішкою на вустах, який, ледь торкаючись, обвів ніжний абрис, змахнувши неслухняний локон за тендітне плече. Тихі уривки фраз долинають до її слуху, шум моря пестить його, та наче зачарована вона – все вдивляється в обличчя чоловіка, силкуючись зрозуміти, до чого ж він веде.

– І мені відомо, що саме я став причиною твого горя, знаю, що знищив твоє минуле, – упевнений дотик до відкритого, гострого плеча змушує Аліє злякано податися назад, судомно стиснути кулаки та внутрішньо стиснутися від теплого відчуття важкості, яке неквапом проковтнулося уздовж руки, – Мені байдуже, ким ти була, хто був дорогий твоєму серцю і як ти жила. Не в моїх силах повернути тобі колишнє, але, знай, дикунко, – упевнений погляд, що прострілив душу Алії, і чоловік знову стискає її тремтячі долоні, – я можу обдарувати тебе світлим майбутнім, де дам тобі і гроші, і статус, і навіть ту ж саму владу. Подарую впевненість у наступному дні.

– Про що Ви…? – горло Алії немов стиснули невидимі руки, холодний піт пробіг уздовж усієї спини, перш ніж чоловік із запалом подався до неї.

– Лише стань моєю, і нехай не в моїх силах кинути весь світ до твоїх ніг, – глузування ковзає в тоні капітана, – адже я не король і навіть не принц, але точно вже зможу дати все, що забажаєш.

– Ви марите, – ошелешено шепочуть губи Алії, яка так і завмерла – ні жива, ні мертва.

– Я знаю, дикунко…знаю, – сміється капітан, схиляючи голову, і сміх цей породжує в глибині Аліє ще більший страх. Не інакше, як збожеволів він, адже як же може людина без будь-якої моралі, натяку на притаманне кожному співчуття, так лагідно дивитись на неї, так дбайливо стискати в мозолистих долонях її обличчя, – Відьма ти, адже полонила одним тільки поглядом, і не можу думати ні про кого іншого, окрім тебе. Немов приворожила і не знаю, як скинути цю ману. – Обличчя капітана дедалі наближається і може дівчинка розрізнити і зморшки, що сховалися на високому чолі, та біля глибоко посаджених очей, і кожний блідий шрам, що залишилися в численних бійнях. Дивний блиск сяє в його погляді, що наближається, а хрипкий шепіт немов би гіпнотизує нещасну, – тому прошу тебе ще раз – стань моєю.

Дзвінкий звук ляпаса, здається, оглушив і саму Аліє – розлючену і розгублену. Впевнено виблискувала озлобленим поглядом на чоловіка, що стиснув губи, з ледь схиленою в бік головою, і не відчувала вона ні жалості, ні страху чужого гніву. Тліла лише глибока образа й ненависть на кричущу пропозицію безумця.

– Я ніколи не стану Вашою, – гордо піднято м’яке підборіддя Аліє, нібито й випромінює образ її надуманої впевненості, та все ж б’є тіло велике тремтіння до тієї міри, що довгі ноги, вкриті лише тонким простирадлом, зводить у болісній судомі. – Як посміли подумати про таке після всього, що зробили з моїм будинком? О, Святі, у воду зістрибну, візьму тяжкий гріх на душу, нехай заберу своє життя – все, що завгодно, але тільки ніколи не віддамся Вам!

– Ні, дикунко, – образа хлюпається в сталевому погляді, злісна посмішка торкається його губ, коли в одну мить підводиться з наміром схопити дівчинку за підборіддя і з силою смикнути на себе, ледь підводячи голову, – “Святих” тут немає, забудь про всякого Бога, адже відтоді я заміню його. Твоє життя в моїх руках і як би ти не відкидала мене, але все одно результат неминучий – станеш моєю і вибору не залишу!

– Ви чудовисько! – люто скрикує Аліє, подається назад і різко вивільняється з грубої хватки, злісно мнучи губи. Лють поглинає її, та жах перед постаттю чоловіка, що височіє, не дає і зітхання зробити, лещатами стискає грудну клітку, змушуючи серце в п’яти йти. Напружене її тіло наче тятива, чекає вона лише одного швидкоплинного руху, щоб схопитися на ноги, але капітан непохитний – усе нависає над нею і раптово осяюється в усмішці – глузливій, неприємній.

– Ти вражаюче спостережлива, дикунко! – знову чомусь веселий сміх виривається з горла чоловіка, що, почувши крики на борту, поспіхом відступив до дверей, щоб, йдучи, в півоберті кинути:

– Але май на увазі, що це “чудовисько” може дати тобі більш гідне життя, яке ти мала раніше!

Шалений ляск дверей змусив жалібно підскочити на м’якому матраці ошелешену Аліє, що й не помітила, як увесь цей час до побіління кісточок стискала простирадло в тремтячих руках. І не могла вона зімкнути очей навіть коли небо за вікном почорніло, окропилося ясними зірками, адже все оглушливим дзвоном билося в її голові – станеш моєю, і вибору не залишу! Страхітлива фраза позбавляла всякої надії нещасну, і знала вона, що й справді не залишалося для неї вибору і, можливо, не відала про майбутнє, але усвідомлювала лише одне – нізащо не стане іграшкою пірата, навіть якщо їй доведеться хоч очей не стулити, очікуючи на повернення хазяїна в каюту, хоч у воду кинутися, якщо потрібно буде.