Навряд чи знала Аліє, скільки минуло часу від поспішного відходу капітана, але ніч все стояла у верховенстві, місяць завзято підморгував їй з віконця, що виднілося, а принесена вечеря так і вистигала на приліжковій тумбі поруч із гасовим ліхтарем, що дедалі більше втрачав світло. У напівтемряву опустилася каюта, страхітливі образи виднілися в ній, і не могло дівчинко впоратися зі своїм страхом – підібгала ноги до себе, та дивиться невідривно в темряву, нерішуче мнучи покусані губи. Золота клітка змінилася на сиру в’язницю, і не знала вона, що ж краще, не відала, як вибратися з безодні незворотного майбутнього, і лише усвідомлення власного безсилля змусило її безшумно покинути ліжко й тінню кинутися до єдиних дверей.

Громіздкі, надійні – не піддавалися вони відчайдушним спробам Аліє, чиє напівголе тіло, приховане лише бавовняною чоловічою сорочкою, метеликом тріпотіло з боку в бік. Тінь її, що відкидалася теплим світлом ліхтарів, люто тріпотіла, відскакуючи від дерев’яних стін, які ходором ходили перед її поглядом. Шум моря, що чомусь розбурхалося, вдарив по натягнутих нервах, а підлога під босими ногами активно то піднімалася, то опускалася, раз у раз намагаючись збити дівчинку з тремтячих ніг.

Із лютим криком знову кинулася Аліє на двері, вдарилася тендітним плечем, але немов би й не помітила болю, що прострелив руку, – з новою силою налетіла вперед, злобно смикаючи позолочену ручку. Жодним зусиллям не піддавалася злощасна ручка – надривно скрипіла, але намертво виявилася прикрученою до дверей. У шаленому безсиллі підкинула нещасна руки, ривком розвернулася, щоб, злісно відкинувши темне пасмо, яке впало на обличчя, уважно озирнутися в пошуку хоч якоїсь підмоги. Купа мотлоху оточувала її, зброя виявилася завбачливо прибраною з каюти, і в сліпому гонінні за уявною свободою стрімголов кинулася Аліє до столу й, узявши до рук важкий канделябр, із силою обрушила його на ненависну ручку дверей, за простором яких почулася тиха, упевнена хода.

Завмерла дівчинка диким звіром, заціпеніло дивлячись на те, як після ключів, що задзвеніли, неквапливо відчинилася вона, знову впускаючи високу фігуру капітана.

– Ну що за теплий прийом! – насмішка знову ковзає в удаваному, радісному тоні чоловіка. Знову гостра посмішка його видається Алії оскалом і начебто й ловить променистий погляд із ледь піднятими, темними бровами, але все ніяк не може відповіді знайти – суцільною загадкою був для неї чоловік – небезпечною і такою, що не віщує нічого доброго. – Дивись, як швидко сил набралася, вже й двері починаєш вибивати!

Підлога під ногами дівчинки хитається, норовить збити її з ніг, але вона все вперто стоїть точно перед стрибком, ледве пригнувшись і люто стискаючи багато списаний канделябр. Дихає раз через раз, не дозволяючи собі навіть моргнути – відкрито вдивляється в розслаблене обличчя чоловіка, який, зачинивши двері, обережно ступив на зустріч.

– Віддай мені це, люба, – ніжно, наче просячи в недбайливої дитини віддати цукерку, промовляє капітан і все ж таки обережно забирає річ із чужих рук без жодного опору.

– Я Вам не мила, – грізно відповідає Аліє, підкидає гордо підборіддя і відчуває, як моторошний холодок пробігає вздовж її хребта. Посмішка капітана відгукується в ній крижаним жахом, що підганяється сказаними нещодавно словами, що всі звучать у її голові передсмертним маршем. Образ її нехай, мабуть, і не колишемо, та ненароком відступає вона назад – подалі від капітана, що нависає над нею величезною тінню.

– Як скажеш, дикунко, – глузлива відповідь негайно злітає з тонких губ, і тільки-но Аліє встигає знову відступити назад, як негайно ж знову переслідувана вона впевненим кроком, який швидко нагнав її.

Знову мовчазний капітан, виблискує ясним поглядом, нависає важкою статуєю і неминуче чує Аліє і гучний стукіт його серця, і важке дихання, і неприємний запах спиртного, який шекотить ніс. Безсила вона перед ним, до ненависного нікчемна і відчуття віддається бридким роздратуванням усередині неї, полоснуло гострим пазуром по власній гордості, яка відверто заховалася за страхом перед напідпитку чоловіком.

– Що Вам потрібно? – тихо промовляє Аліє, дивлячись точно в ледь примружений, пустотливий погляд. Не може більше слухати дзвінку тишу, що застигла в каюті, не може витримати важкого погляду, що переслідує її навіть уві сні. А капітан усе мовчить, лише після надривного, сповненого сліпого відчаю зітхання, ледь похитнувся вперед, бажано пропустив крізь пальці м’який шовк темного волосся.

– Ти й сама знаєш, дикунко, чого я прагну, – промайнуло перед обличчям Аліє власне, темне пасмо, яке м’яко повисло на руці капітана, що наче зачарований – ледь схиляється, лишаючи на ній невагомий поцілунок, – Лише тебе потребую я.

– Киньте! – у розгублених почуттях люто відступила назад, хотіла було втекти від нав’язливої уваги, та знову судно під потугами вітру похитнулося під її ногами, змушуючи ривком припасти до стіни. – Ніколи цього не буде! Краще вже вбийте!

Запилені черевики важко ступили вперед, лише на мить затримавшись, упевнено зробили другий крок, щоб зупинитися впритул до босих, акуратних ступнів Алії, яка в немислимому бажанні випаруватися втиснулася в стіну, встала на шкарпетки, нехай і короткими нігтями зашкрябала мостинами, але погляду не сховала. Широка, темна постать затуляла собою весь світ, глибокі тіні грали на вольовому обличчі, ховалися в глибоких зморшках, тулилися темрявою в потемнілому погляді й немов щупальцями охоплювали всю увагу нещасної, в грудях якої, здається, й серце перестало битися. Хмільний запах алкоголю знову вдарив їй у ніс, майже оглушив і дезорієнтував так, що немов би сили покидають її натягнуте тіло слідом за затьмареною свідомістю.

Усе намагається Аліє зігнати жахливе марево, розгублено схиляє голову й безглуздо нишпорить поглядом широкими плечима, все так само обтягнутими шкірою камзола та бавовняною сорочкою під ним, розглядає незліченні пасинки, які охоплюють талію чоловіка, який, не маючи сил боротися з низькими бажаннями, знов охопив обличчя Аліє, чий вираз так і кричав про страх, розгубленість і безсилля.

– Ні, дикунко, – чує Аліє в надривному шепоті низьке почуття, сліпа впевненість ковзає в ньому, – Відтоді не втекти тобі, не забере тебе навіть сама смерть із моїх рук.

Ось-ось норовить капкан зачинитися, адже полонений дикою чарівністю, капітан схиляється до блідого обличчя, щоб скуштувати бажаний смак незайманих губ. І внутрішньо метушиться Аліє, ошелешено озирає постать чоловіка і бачить, як гострим відблиском промайнув ніж, що спочивав якраз на одному з ременів, перев’язаних на стегнах. Усього мить, що вислизнула точно перед поглядом капітана, і лезо його ж ножа люто виблискує біля його горла – ледь торкається, раз у раз зіскакує, та не збирається розлючена дівчинка опускати тремтячі руки.

– Чого ж ти зволікаєш? – тонкі губи його викривляються в усмішці, густі брови злітають на самий лоб, відкриваючи навмисно сильно розкритий погляд сталевих очей – недобрих, насмішкуватих. Зовсім страх не хлюпається в його образі, а навпаки – упевнено піднято його підборіддя, а великі руки добродушно розпростерті, немов би підганяючи нещасну, одурманюючи і збиваючи з пантелику. Чому ж дає їй можливість заповнити низьке бажання, чому ж відверто грається з нею? І неминуче потрапляє Аліє в нехитру пастку, не може й поворухнутися, а власна бездіяльність ненависть породжує до самої себе.

– Давай, – шелест шепоту отруює її, підбиває в розгубленості підкинути відчайдушний погляд, – зроби це!

Різкий, наполегливий порив у мить остиглого чоловіка, і точно уві сні бачить Аліє, як перехоплюють її руки, як підносять кінчик ножа до шкіри сильної шиї, з силою натискаючи настільки, що вени візерунками розбухають на ній. Не варто йому жодних зусиль відкинути її руки, спробувати врятуватися з лап смерті, але страх скував тіло нещасної, гострими голками впився в кожну частинку її серця, що тремтить на грудях, і не може навіть поворухнутися вона. Важкі думи величезним роєм захопили свідомість, і в цьому вихорі, що збиває з пантелику, зовсім загубила Аліє ту нищівну мить, коли знову тінь ніжності прослизнула в чужому погляді лукаво примружених очей, як із надривним стогоном подався чоловік до неї, із силою вириваючи холодну зброю з враз заціпенілих рук.

З дзвінким, скреготливим звуком упав злощасний кинджал поруч із босими ногами дівчинки, і відчуття виникло таке, нібито разом із ним розбилася і всяка надія, яка тільки-но зародилася в ній і осколками опала слідом за серцем, що глухо ухнуло. Пристрасний натиск пірата, що притулився до її тіла, намертво прикував до стіни, яку зовсім і не відчувала вона, адже гіркий присмак чужих губ в мить вибив будь-яке усвідомлення того, що відбувається. Немов підлога звалилася з-під її ніг і не залишалося нічого більшого, ніж грубі руки, що палюче стискають її щоки, та сухі губи, що люто терзають її власні. Мокро і низинно, припав чоловік у хтивому гріху до неї і з таким напором знову втиснувся в тонке тіло, що ненароком із тихим звуком зіткнувся зубами.

– Припиніть! – власний, відчайдушний хрип зовсім не впізнає Аліє, яка впирається в широкі плечі, тремтить метеликом у чужих руках і все сподівається на жалість пірата, але всілякі нікчемні спроби виявилися жорстоко обірвані. Знову з тихим гарчанням припечатує капітан її руки до стіни, однією рукою заводить над головою і, коліном розсуваючи тремтячі ноги, стискає м’яку щелепу, щоб із запалом припасти до опухлих губ.

Сліпий він і глухий до благання дівчинки, ведений лише пристрастю, що охопила його, і в гонінні лише язиком проникає в чужий, вологий рот, неспішно обводячи кромку зубів. Порок отруює брудну душу його, чужий опір лише підкидає дров у полум’я, що люто палає в ньому, вогонь бажання, і він не має сил відірватися від звабливих вуст, які різко зімкнулися, люто кусаючи. Хмільний присмак сталі обпалив його, та все ж змусив відсторонитися від звабливого бачення і язиком скуштувати власну кров.

Бридка усмішка торкається його рота, погляд його збуджено розкритий і захоплено спрямований на закривавлені, червоні губи Аліє, з чийого обличчю все дивиться на нього зелень очей і лише більше породжує бажання вчинити страшний гнів. Немає більше шляху назад, немає йому прощення, та готовий капітан усе втратити, аби володіти дикункою.

– Що ж ти зробила зі мною? – розпач прослизає в тоні пірата, сповнений одержимої ніжності його погляд, але черговий поцілунок подібний до тисячі лез, які пронизали не стільки понівечені губи, скільки серце Аліє, що розбилося.

Але не залишає вона спроб вибратися з чужих рук, все нечленороздільно мукає в кривавий поцілунок і встигає випустити лише тихе зітхання, перш ніж з силою чоловік розверне спиною до ліжка. Присмак власної крові одурманює його, змушує за два рвучких кроки, що наганяють, привести дівчину до краю ліжка й одразу ж грубо штовхнути у вузькі плечі.

І світ перед очима Аліє стрімко закрутився в пекельному танці, люстра, що висіла якраз на голову, майже засліплювала, начебто і давала уявну надію на промінь світла, але він сховався за навислим над нею чоловіком. Тінь затемнення зійшла над нею, і сили в одну мить повністю покинули її – лежала подібно до безликої ляльки і відчувала, як кожен грубий дотик пірата горів пекельним вогнем, дотла спалюючи занепалу душу.

Жорсткий матрац прогнувся під чужою вагою, жалібно заскрипіли старі дошки ліжка, коли, осідлавши тонке тіло, навалився чоловік усією вагою на нього, погладив шорсткими долонями голі, гострі плечі, і одним ривком розірвав бавовняну сорочку. Тріск тканини змусив підкинути тонкі руки в намірі вкрити голе тіло від маслянистого погляду капітана, але навряд чи виявилося для нього це перепоною, адже стиснув у руках худеньку талію, грубо погладив смагляву, оксамитову шкіру і припав губами до довгої шиї, що відкрилася. Стукіт чужого, маленького серця, що люто билося під його дотиками, віддавався тим самим шаленим ритмом, що пекельною симфонією грав у ньому, оглушав і засліплював до тієї міри, що гортанний стогін виривався з його горлянки, коли, відірвавшись від солодкої шкіри, одним ривком розсунув тремтячі ноги дівчатка.

Тремтячі пальці намагалися прикрити власну честь, хоч якось відтермінувати власне падіння, але що ж могло надати щупле дівчисько дорослому чоловікові? Наче збожеволілий залишає він незліченні візерунки засмоктувань по всьому тонкому тілу, стискає невеличкі груди й повільно опоганює їх, дивиться з-під ледь прочинених повік, тремтливих повік у зелень очей, та проводить язиком якраз поміж грудей, дряпаючи ніжну шкіру густою бородою. І хоче Аліє вибрати з брудних пестощів, долонями впирається в напружені плечі, але сил вистачає лише на те, щоб судомно стиснути шкіру камзола, коли знов пірат ледь відсторонюється від неї. Брязкіт бляшки ременя голкою пронизує свідомість нещасної, немов прискорює незворотній час і не чує вона власного зойку, не відчуває гіркого смаку сліз, які кристалами спадають з її блідих щік.

Рівномірний скрип ліжка хльостко б’є по нервах Аліє, що так точно лялька – бездушна і немов не жива, лежить на ліжку, накрита ледь тремтячим тілом капітана. Цілує він кожну занепалу сльозу, тихо стогне в червоні губи і знову з напором впивається в них, долонею зариваючись у синяво-чорне волосся, що розсипалося на білому простирадлі. Все ж таки осквернив капітан її, грубо оволодів нею і осквернив і тіло, і душу.

І навряд чи Аліє знала, скільки тривав кошмар, що втілився в реальність, але коли зм’якле тіло розпаленого чоловіка тяжко опало поруч із нею, то вже не чула вона власного голосу, адже зірвала його – кричачи від болю, що раз у раз прострілював. Кожен поштовх нібито вибивав з неї все живе, і навіть очей зімкнути не було сил – прислухалася до тихого, п’яного сопіння пірата й усвідомлювала лише одне – можливість помсти сама прийшла до неї до рук, жевріла в ній самій же, і не боялася нещасна смерті, бо ж внутрішньо була мертва вже.

На носочках тихої ночі тінь кралася каютою, гола і зіпсована безліччю плям, що зяяли на смаглявій шкірі, стрімголов кинулася вона до необачно не зачинених дверей і почула лише наостанок хрипкий окрик. Грізна буря зустріла її, люті хвилі язиками полоскали борт судна, що хиталося з одного боку в інший, та й не ворухнулася Аліє – впевнено ступила на мокрі дошки, щодуху поспішаючи до дерев’яної огорожі. Розлючений вітер тріпав її волосся, дряпав холодом голе тіло і ясною піснею завивав у голові. Адже кликав її океан у свої обійми, благав прийняти його волю і злісно наганяв хвилі, от-от намагаючись збити дівчину, що стоїть на краю, донизу.

– Дикунка! – чується хрипке, надривне за її спиною і негайно ж прострілює її холодний погляд душу капітана, що вискочив.

Ненависна сцена постала перед чоловіком – тонке, голе тіло його дикунки стояло якраз на краю прірви, світло місяця м’яко обрамляло шкіру, немов би підсвічуючи, і яскравою плямою світла шкіра здавалася йому серед усієї темряви, яка обрушилася на океан. Не було діло йому ні до стурбованої команди, яка відчайдушно намагалася прив’язати все награбоване до палуби, ні до лютої бурі – дивився лише в зелень очей і зітхання не міг зробити.

– Не роби цього! – у благанні кричить капітан, схиляє коліна і підкидає великі руки, подібно до того, немов би оспівував він молитву високій постаті, що маячила перед очима. – Убий мене, якщо бажаєш, помстися, але будь жива!

Омріяний образ не колишемо, наче вишукана статуя вона – прекрасна і до жаху холодна, млява, волосся перекриває частину блідого обличчя, та все ж чує капітан уривки фраз:

– Моє ім’я Аліє! – люто кричить дівчинка, гордо піднімаючи підборіддя, – Запам’ятай це ім’я, пірате, адже стане воно твоєю погибеллю!

Сліпуче світло блискавки, що гуркотіла якраз біля корабля, оглушило капітана, змусило відчайдушний крик вирватися з орла, і лише на мить затулило його очі, щоб негайно ж побачити, що на місці, де стояла його дикунка, лише місяць майорів на горизонті. Ніби весь світ обірвався, здригнувся і кинувся капітан слідом за своєю душею, слідом за тією, що зачарувала його і полонила. Немає життя без неї, немає сенсу грабувати в ім’я країни – все марним здається пірату і ось-ось, та вискочить він за борт, та міцні руки команди зупиняють його, з силою зіштовхуючи на палубу.

– Let me go, goddamn it! I’ll save her! – надривно кричить капітан, лютим звіром б’ється в чужих руках, що плющами обвивають його тремтяче тіло, але лише безликі образи хитають головою, примовляючи:

– Too late, Captain, she’s already a prisoner of the ocean waters!!

І пекельна симфонія грала у вухах в мить зблідлого пірата, все стояла перед очима тендітна постать дикунки, що й справді стримала своє слово – помстилася йому, розтерзала гнилу душу і забрала на дно океану слідом за собою його серце.