Схоже, що моя дівчинка виросла.....
1 Вересеня 2014 р
—Привіт, тату!!! —гукаю з порога.
—Привіт, доню! Як там пройшов перший день у школі?! —з кабінету гучно говорить Юра.
—Все як завжди, окрім..... —і тут я впадаю в легкий ступор, в взагалі як я маю сказати рідному батькові, що в перший же день іду на зустріч із незнайомим хлопцем.
Доречі Остап дуже навіть симпатичний:голубі очі, темна чуприна, так і хочеться його намалювати, але СТОП!!!! Міло ти, що оговтайся.....
Тим часом тато вже спускався по сходах, тримаючи вже допиту каву у руках.
—Окрім чого, дорогенька?
—Ну...... Сьогодні у наш клас прийшли двоє нових учнів і одиного із них звати Остап і він.... —не встигла я договорити як втрутився тато.
—Запросив тебе на побачення?! —із загадкою в очах запитав він.
—Навіть не знаю як це назвати.... Остап хотів відсвяткувати разом початок нового навчального року, а оск друзів у нього поки що немає він сказав, що хотів би заодно і познайомитися із сусідкою по парті —Фууххх договорила.
—Так це ж чудово, доню. Познайомишся, поспілкуєшся, а там гляди і закохаєшся—почав вже зпдирати Юра.
—Та ну тебе. Все я пішла збиратися!—вже йдучи по сходах відповіла я.
* * *
Так і що ж мені одягти? Оце проблема. Хоча раніше я й не задумувався, щоб то одягти, адже зазвичай я ходила у старих вже повністю заляпаних штанах та футболці із надписом : <>. Ооо ця кофтинка гарно пасує до цієї спідниці, мабуть оберу їх. Переодягнувшись я розчесала волосся та вже було хотіла виходити, як раптом почула стукіт камінця у вікно.
—Хто там? —визирнувши з вікна запитала я.
І на мій подив я побачила на ганку усміхненого Остапа.
—Привіт, ти готова?
—Так, уже спускаюсь!!! —прокричала я та пішла спускатися до низу.
Спустившись в коридор я перший раз поглянула на себе в велике дзеркало, яким до цього ніколи не користувалася(аж дивно стало). Відчинивши двері я вже без подиву в очах поглянула на Остапа та запитала:
—А ми хіба не мали зустрітися біля "Вірменки"?
—Так, але я вирішив скпроводжувати свою спутниую до самого кафе, адже уже темніє—все ще із усмішкою на вустах говорив хлопець.
—Ну гаразд, мабуть я дозволю вам провести час у моїй компанії трішки довше —із удаваною чемністю сказала я.
—Які ви люб'язні Мадемуазель Міла, дякую вам за таку можливість —ще елегантніше відповів Остап.
—Завжди рада старатися....
І тут ми обидва починаємо сміятися аж до болю в животі.
—Ну що ж Панно ви готові до найкращого вечора у своєму житті?
—Сподіваюсь, що так.
І двоє підлітків занурилися у атмосферу вечірнього Львова...
А з вікна Мілиного будинку на двох молодих людей дивилася пара очей.
—Схоже, що моя дівчинка виросла......
* * *
Ми прекрасно проводили вечір. Я дізналася багато нового про свого однокласника . Наприклад те, що він перед тим як перейти у нашу школу чотири роки вчився в Америці і приїхав сюди, щоб поступити у львівський національний університет імені Івана Франка. Спочатку мені було трохи ніяково та незвично, що я спілкуюся із особою чоловічої статі(зазвичай це був лише Лорд та тато), але потім я почала трохи менше нервувати....
—Ітак, я розповів багато чого про себе, але досих пір не почув нічого цікавого про вас Панно Міла? —із цікавинкою в очах запитав Остап?
—Нууу...гаразд. У мене є п'ятирічний пес на ім'я Лорд, я обожнюю малювати усе насвіті, а особливо портрети людей....
—Справді? Круто, можливо покажеш мені якось свої роботи, я впевнений у тебе їх чимало?
—Авжеш, звісно..... Розповідати далі?
—Так, так вибач, що перебив.
—Я обожнюю сидіти в саду та дивитися на зоряне небо та уявляти, що я одна із тих далеких, але яскравих зірочок;обожнюю пити каву, а саме латте із корицею.
—Невже? Я також обожнюю цей напій. Офіант!!! —голосно покликав Остап хлопчину.
—Так? Що бажаєте замовити?
—Два латте із корицею будь ласка.
—Звичайно, уже несу!
Вививши гарячої та запашної кави ми вирішили прогулятися по казковому місту. Говорили ми досить довго та на різні теми, що було дуже дивно, адже я не пам'ятаю коли останній раз так сміялася. Остап провів мене аж до самих воріт мого будинку.
—Ну, що ж пора закруглятися Мадемуазель Міла, бо завтра проспимо Алгебру.
—Так, дійсно пора. Дякую тобі за сьогоднішній вечір, я давно так ні з ким не спілкувалася. Бувай!
Я вже хотіла заходити як раптом Остап взяв мене за руку
—Надобраніч, Міло.... —із іскрою у очах сказав юнак.
—І тобі гарних снів...
Попрощавшись я зайшла у дім та ще довго стояла біля дзеркала. Що ж його могло у мені зацікавити? Це питання ще довго крутилося у мне в голові доки я не зайшла у свою кімнату та заснула ледь торкнувшись подушки.
—Привіт, тату!!! —гукаю з порога.
—Привіт, доню! Як там пройшов перший день у школі?! —з кабінету гучно говорить Юра.
—Все як завжди, окрім..... —і тут я впадаю в легкий ступор, в взагалі як я маю сказати рідному батькові, що в перший же день іду на зустріч із незнайомим хлопцем.
Доречі Остап дуже навіть симпатичний:голубі очі, темна чуприна, так і хочеться його намалювати, але СТОП!!!! Міло ти, що оговтайся.....
Тим часом тато вже спускався по сходах, тримаючи вже допиту каву у руках.
—Окрім чого, дорогенька?
—Ну...... Сьогодні у наш клас прийшли двоє нових учнів і одиного із них звати Остап і він.... —не встигла я договорити як втрутився тато.
—Запросив тебе на побачення?! —із загадкою в очах запитав він.
—Навіть не знаю як це назвати.... Остап хотів відсвяткувати разом початок нового навчального року, а оск друзів у нього поки що немає він сказав, що хотів би заодно і познайомитися із сусідкою по парті —Фууххх договорила.
—Так це ж чудово, доню. Познайомишся, поспілкуєшся, а там гляди і закохаєшся—почав вже зпдирати Юра.
—Та ну тебе. Все я пішла збиратися!—вже йдучи по сходах відповіла я.
* * *
Так і що ж мені одягти? Оце проблема. Хоча раніше я й не задумувався, щоб то одягти, адже зазвичай я ходила у старих вже повністю заляпаних штанах та футболці із надписом : <
—Хто там? —визирнувши з вікна запитала я.
І на мій подив я побачила на ганку усміхненого Остапа.
—Привіт, ти готова?
—Так, уже спускаюсь!!! —прокричала я та пішла спускатися до низу.
Спустившись в коридор я перший раз поглянула на себе в велике дзеркало, яким до цього ніколи не користувалася(аж дивно стало). Відчинивши двері я вже без подиву в очах поглянула на Остапа та запитала:
—А ми хіба не мали зустрітися біля "Вірменки"?
—Так, але я вирішив скпроводжувати свою спутниую до самого кафе, адже уже темніє—все ще із усмішкою на вустах говорив хлопець.
—Ну гаразд, мабуть я дозволю вам провести час у моїй компанії трішки довше —із удаваною чемністю сказала я.
—Які ви люб'язні Мадемуазель Міла, дякую вам за таку можливість —ще елегантніше відповів Остап.
—Завжди рада старатися....
І тут ми обидва починаємо сміятися аж до болю в животі.
—Ну що ж Панно ви готові до найкращого вечора у своєму житті?
—Сподіваюсь, що так.
І двоє підлітків занурилися у атмосферу вечірнього Львова...
А з вікна Мілиного будинку на двох молодих людей дивилася пара очей.
—Схоже, що моя дівчинка виросла......
* * *
Ми прекрасно проводили вечір. Я дізналася багато нового про свого однокласника . Наприклад те, що він перед тим як перейти у нашу школу чотири роки вчився в Америці і приїхав сюди, щоб поступити у львівський національний університет імені Івана Франка. Спочатку мені було трохи ніяково та незвично, що я спілкуюся із особою чоловічої статі(зазвичай це був лише Лорд та тато), але потім я почала трохи менше нервувати....
—Ітак, я розповів багато чого про себе, але досих пір не почув нічого цікавого про вас Панно Міла? —із цікавинкою в очах запитав Остап?
—Нууу...гаразд. У мене є п'ятирічний пес на ім'я Лорд, я обожнюю малювати усе насвіті, а особливо портрети людей....
—Справді? Круто, можливо покажеш мені якось свої роботи, я впевнений у тебе їх чимало?
—Авжеш, звісно..... Розповідати далі?
—Так, так вибач, що перебив.
—Я обожнюю сидіти в саду та дивитися на зоряне небо та уявляти, що я одна із тих далеких, але яскравих зірочок;обожнюю пити каву, а саме латте із корицею.
—Невже? Я також обожнюю цей напій. Офіант!!! —голосно покликав Остап хлопчину.
—Так? Що бажаєте замовити?
—Два латте із корицею будь ласка.
—Звичайно, уже несу!
Вививши гарячої та запашної кави ми вирішили прогулятися по казковому місту. Говорили ми досить довго та на різні теми, що було дуже дивно, адже я не пам'ятаю коли останній раз так сміялася. Остап провів мене аж до самих воріт мого будинку.
—Ну, що ж пора закруглятися Мадемуазель Міла, бо завтра проспимо Алгебру.
—Так, дійсно пора. Дякую тобі за сьогоднішній вечір, я давно так ні з ким не спілкувалася. Бувай!
Я вже хотіла заходити як раптом Остап взяв мене за руку
—Надобраніч, Міло.... —із іскрою у очах сказав юнак.
—І тобі гарних снів...
Попрощавшись я зайшла у дім та ще довго стояла біля дзеркала. Що ж його могло у мені зацікавити? Це питання ще довго крутилося у мне в голові доки я не зайшла у свою кімнату та заснула ледь торкнувшись подушки.
Коментарі