16 Грудня 2014 р

Проходили місяці, я завзято готувалася до перших іспитів, які мали б відбутися вже в кінці грудня. Ви всі напевно хочете дізнатися як справи у нас із Остапом. Ми —друзі не розлий вода. Відколи він з'явився у моєму житті усе змінилося на краще. Нарешті у мене з' явився справжній вірний друг.

*   *   *

Наближалися свята, зокрема Святого Миколая. Хоча вже був Грудень, відчувалася все ще осіння погода,снігу не було. Я вирішила зробити подарунок Остапові. Мені вдалося роздобути у нього його фото(знали б ви як він випитував мене для чого воно). Я спромоглася настільки відтворити риси його обличчя, наскільки змогла. Загалом малюнок мені дуже подобався. Він чітко відображав сутність юнака:вірний, добрий, красивий та мужній водночас.


18 Грудня 2014 р

Здавалося б, що сьогодні звичайний день, але мені чомусь у це не дуже вірилося. Із самого ранку Остап поводився дуже дивно: весь час був розсіяний, але це було мені лише на руку адже я змогла в кінці дня легенько підкласти йому у сумку малюнок. Я весь вечір була сконцентрована на одній думці:"Чи йому сподобалося?". Тому щоб лишній раз себе не напрягати вирішила трохи почитати книгу: я саме закінчувала читати дуже цікавий детектив. Раптом у моє вікно щось стукнуло. Дивно адже уже друга ночі. Виглянувши у вікно я побачила його. Остап дивився на мене своїми голубими, як море очима та промовляв самими лише губами:

—Спускайся...

—Вибач не можу, батько почує.

—Тоді стрибай я тебе зловлю — їх посмішкою промовляє юнак.

—Ти, що з дуба впав! Це ж небезпечно! А якщо ти не зловиш ?!—обурено відповідаю я.

—Не бійся зловлю!

—Точно?

—Точно, Стрибай!

—Ну гаразд...

Я вилізла на край вікна та подивилась вниз. Не довго думаючи, я закрила очі та стрибнула та вмить була вже в обіймах Остапа, який сильно притулив мене до себе....

—Злякалась, маленька? —із грайливим виразом обличчя сказав хлопчина.

—Трішки.... —ніби то перебуваючи в якомусь трансі, сказала я.

—Поставити тебе на землю, чи далі хочеш обіймати мене? —Вже із не прихованим задирством сказав Остап.

—Нууу..... —і я почала все наближатися до його лиця.

Остап весь аж почервонів, а я ледве стримувалася щоб не засміятися. І вже майже торкаючись його губ сказала:

—Ні......

І тут ми обоє починаємо голосно сміятися. Та так, що аж за животи хапаємося.

—Ходімо вже, жартівнице,але перед тим я дещо зроблю.....

І все враз зробилося чорним.

—Навіщо ти мені зав'язав очі?

—А тобі тре знати все і зразу? Так не цікаво жити. Тримай мене міцно за руку, а то загубишся.


І Остап повів мене, ніжно тримаючи за руку. Ми проходили повз місто лева, де гучно грала музика та можна було вловити запах кави; він вів мене через ліс, адже було чутно гукання сов та хруст гілочок під ногами.... Нарешті ми зупинилися через деякий час.

—Мені вже можна зняти пов'язку?

—Можна... —пролунало шепотіння хлопця над самим вухом.

Враз передо мною відкрилася небачена ше мною досі краса: зорі виблискували яскравіше сонця, легенький вітерець приносив із собою легкий запах молодої травиці, було чутно цвірінькання нічних пташок та шум струмочка поблизу.

—Ах... —лише змогла вимовити я.

Постоявши так хвилин 10 я відчула на своїй шиї щось холодне.

—Це тобі подарунок від мене —сказав ніжно юнак.

На моїй шиї красувався срібний кулончик із літерою М.

—Яка краса, я ніколи його не зніму, Дякую тобі! —я кинулася обіймати друга, так приємно мені було.

—Це тобі дякую за малюнок—все ще обіймаючи мене сказав Остап.

—Тобі він сподобався?

—Ну звичайно, що так! Я ніколи ще не отримував таких дорогих подарунків. Ти просто неймовірно талановита художниця!

—Та нічого особливого.... —Вже почервонівша сказала я.


Цей вечір я запам'ятаю на усе життя.....