(поема-трагедія) Мороз на дворі, місяць лютий. З’явились зіроньки вночі. Старенька хата, верхній кут*, Клекоче вогник від свічі… У хаті темрява, пітьма. З печі повиглядали малі діти І зазирають крадькома У шибку. Слабкі, аж мліють, гомонять. На дворі сніг пухкий блищить. А ті не сплять. Не можуть спати. І біля столу, сон згубивши, Сидить з шиттям похмура мати. В віконце зорі заглядають, Вона не спить, усе гадає. «Лягайте, любі мої, спати…» Бува почне вона казати, Й сама крізь сон уже куняє. І все гадає бідна мати: «Чим же я буду годувати?..» Дітей малих, напівсиріток; Бо ані борошна, ні жита. Бо геть усе позабирали, Повигрібали; чи то люди? Чи то ні? Чи сам Люци'фер* взагалі, В людському нібито вбранні, Пройшов по нашій всій землі Й посіяв зло? Таке було. Отак жили колись-то люди, Така-то доля! Відведи, Святая матір, божа сила! Отак-то Україна жила По всій землі: усюди, скрізь. Страшні й безжалісні часи, Туга і пам’ять їм усім, Тим людям… бідолашні… Та врешті-решт, поснули діти. У челюстях вугілля тліє. В хатинці душно якось, парить, З печі у хату тягне жаром, Танцюють тіні на стіні. У тиші мертвій і німій Жовтою плямою стрибають. В трубі хурделиця задула, І тільки місяць сам блукає. Поснули люди… й все поснуло… Світає. В хаті прохололо: І піч й підлога, скрізь подолу, Все біла наморозь вкриває Й мороз так швидко проникає В убогу глиняну кімнату. Протерла очі свої мати, Закутала дітей своїх, У товсту шерстяну хустину, І почала на двір збиратись, Щоб у сусідів попитати І взяти в борг хоча б хлібину. І якось місяць протягти Та пережити люту зиму. Стареньку куртку начепила, Платком добряче обмоталась, Тихенько вийшла, зачинила, Взяла торбину, і подалась. А в ранці тихо. Сонце сяє, Скрипить під чоботами сніг. Мороз лютує, все кріпшає, За ніс і щоки, аж кусає. Так замело, що – ні доріг. І ще із ночі навалило. Сніжок під променями грає І сліпить в очі світлом білим. Такий-то сніг навколо ліг. Отак селом вона й пішла. Біля ставочку, понад гаєм, Дорога жінку повела Повз кладовище. А вже далі, Де поросли дуби чималі, На іншу вулицю села. Небо похмуре, посіріло. Обличчя й руки оніміли Й не чутно в чоботах тих ніг. Та хоч іти вже небагато, Бо видно з-за лісочку хату, Яка стоїть вдалечині. І ось, нарешті, вже дісталась. Зайшла, вклонилась, привіталась, Присіла трошки обігрітись, Та й розказала як там діти. Й сама в людей стала питати, (То їх була хрещена мати.) Як се здоров’я? як малі? Чи є чим в хаті протопити? І як із харчем взагалі? Та й час якийсь прогомоніли. «…Я дуже вдячна тобі, Маша, – Біля порогу ще вклонилась, Коли додому заходилась, – Як би не хліб, не поміч ваша, То і не знаю, щоб робили. Усе вже в хаті попоїли, Що тільки можна і знайти. Як люту зиму пережити? Як до весни хоч дотягти? Я і сама, навіть, не знаю, Буває іноді згадаю, Отак, прокинувшись вночі, І страшно на душі, І виходу не бачу, Лежу собі, закривши очі, І до світання так проплачу…» «Тримайтесь, Галю, слава Богу, Хоч якось ми ще живимо… Ти не соромся, Галю, чуєш, Приходь завжди, як буде треба… Он подивися на дорогу, Зима збісилася немов, Посидь, голубонько, не йди, Он подивись у теє небо: Зчорніло, наче в нічку темну, Хоча б ще трохи пережди. Побудь же, Галочко, не іди…» «Ой, добре, Маша, бігти час, Бо не дай Боженька як раз, Потраплю ще у хуртовину. І день і ніч молитимусь за вас, Спасибі, матінко, спасибі За хлібину. Побіжу…» Не стала жінка час втрачати, Запнулась, взулась, куртку вділа, Сінешні двері відчинила, Вийшла із хати і побігла. «Хоч би, і справді, це я встигла, Он яка хмара насуває, Напнулась, дійсно, почорніла. Колючий вітер, клята сила, Он подивися – з ніг збиває. Й сніжок дрібненький пролітає. Хутчіше – треба поспішати…» Подумала про себе мати І повернула край села. А тут, зима, – як загула(!) Реве, лютує – хуртовина, На пів руки вже геть не видно. Свищіть, триклята, завиває, Нестерпний вітер: в груди, в спину, В обличчя снігу закидає. А темно так, як у ночі, І що робити, хоч кричи. Стіною сніг, що геть не видно. Ах, жінка, жіночка та бідна, Іде, іде, бреде, – куди!? Пішла вона та не туди! У ліс дорогою звернула, Обличчя коміром закрила, Зігнулась, помацки ступає. А вітер дужче все мете, Усе сильніше завиває… Зима лютує, мов збісилась. І жінка, вибившись із сили, Заледве ноги підіймала. Ішла, ішла, а потім впала. Руками вп’ялась у хлібину І до останньої хвилини Молила Бога за дітей… Всю ніч мело… на ранок вщухло. Старенька хата. Покуть. Образи'. Горіла, мерехтіла… і потухла, Свіча від лиха… й Божої сльози'… *Верхній кут (або ще кажуть головний кут, красний, божий) - це місце в хаті, де ставляють люди іконку з ломпадкою. *Люцифер - це Сатана, у даному випадку символізує радянський режим тих часів, який по-звірячому діяв проти українського народу.