Вірші
"Голодомор"
(поема-трагедія)
Мороз на дворі, місяць лютий.
З’явились зіроньки вночі.
Старенька хата, верхній кут*,
Клекоче вогник від свічі…
У хаті темрява, пітьма.
З печі повиглядали малі діти
І зазирають крадькома
У шибку. Слабкі, аж мліють, гомонять.
На дворі сніг пухкий блищить.
А ті не сплять. Не можуть спати.
І біля столу, сон згубивши,
Сидить з шиттям похмура мати.
В віконце зорі заглядають,
Вона не спить, усе гадає.
«Лягайте, любі мої, спати…»
Бува почне вона казати,
Й сама крізь сон уже куняє.
І все гадає бідна мати:
«Чим же я буду годувати?..»
Дітей малих, напівсиріток;
Бо ані борошна, ні жита.
Бо геть усе позабирали,
Повигрібали; чи то люди?
Чи то ні? Чи сам Люци'фер* взагалі,
В людському нібито вбранні,
Пройшов по нашій всій землі
Й посіяв зло? Таке було.
Отак жили колись-то люди,
Така-то доля! Відведи,
Святая матір, божа сила!
Отак-то Україна жила
По всій землі: усюди, скрізь.
Страшні й безжалісні часи,
Туга і пам’ять їм усім,
Тим людям… бідолашні…
Та врешті-решт, поснули діти.
У челюстях вугілля тліє.
В хатинці душно якось, парить,
З печі у хату тягне жаром,
Танцюють тіні на стіні.
У тиші мертвій і німій
Жовтою плямою стрибають.
В трубі хурделиця задула,
І тільки місяць сам блукає.
Поснули люди… й все поснуло…
Світає. В хаті прохололо:
І піч й підлога, скрізь подолу,
Все біла наморозь вкриває
Й мороз так швидко проникає
В убогу глиняну кімнату.
Протерла очі свої мати,
Закутала дітей своїх,
У товсту шерстяну хустину,
І почала на двір збиратись,
Щоб у сусідів попитати
І взяти в борг хоча б хлібину.
І якось місяць протягти
Та пережити люту зиму.
Стареньку куртку начепила,
Платком добряче обмоталась,
Тихенько вийшла, зачинила,
Взяла торбину, і подалась.
А в ранці тихо. Сонце сяє,
Скрипить під чоботами сніг.
Мороз лютує, все кріпшає,
За ніс і щоки, аж кусає.
Так замело, що – ні доріг.
І ще із ночі навалило.
Сніжок під променями грає
І сліпить в очі світлом білим.
Такий-то сніг навколо ліг.
Отак селом вона й пішла.
Біля ставочку, понад гаєм,
Дорога жінку повела
Повз кладовище. А вже далі,
Де поросли дуби чималі,
На іншу вулицю села.
Небо похмуре, посіріло.
Обличчя й руки оніміли
Й не чутно в чоботах тих ніг.
Та хоч іти вже небагато,
Бо видно з-за лісочку хату,
Яка стоїть вдалечині.
І ось, нарешті, вже дісталась.
Зайшла, вклонилась, привіталась,
Присіла трошки обігрітись,
Та й розказала як там діти.
Й сама в людей стала питати,
(То їх була хрещена мати.)
Як се здоров’я? як малі?
Чи є чим в хаті протопити?
І як із харчем взагалі?
Та й час якийсь прогомоніли.
«…Я дуже вдячна тобі, Маша, –
Біля порогу ще вклонилась,
Коли додому заходилась, –
Як би не хліб, не поміч ваша,
То і не знаю, щоб робили.
Усе вже в хаті попоїли,
Що тільки можна і знайти.
Як люту зиму пережити?
Як до весни хоч дотягти?
Я і сама, навіть, не знаю,
Буває іноді згадаю,
Отак, прокинувшись вночі,
І страшно на душі,
І виходу не бачу,
Лежу собі, закривши очі,
І до світання так проплачу…»
«Тримайтесь, Галю, слава Богу,
Хоч якось ми ще живимо…
Ти не соромся, Галю, чуєш,
Приходь завжди, як буде треба…
Он подивися на дорогу,
Зима збісилася немов,
Посидь, голубонько, не йди,
Он подивись у теє небо:
Зчорніло, наче в нічку темну,
Хоча б ще трохи пережди.
Побудь же, Галочко, не іди…»
«Ой, добре, Маша, бігти час,
Бо не дай Боженька як раз,
Потраплю ще у хуртовину.
І день і ніч молитимусь за вас,
Спасибі, матінко, спасибі
За хлібину.
Побіжу…»
Не стала жінка час втрачати,
Запнулась, взулась, куртку вділа,
Сінешні двері відчинила,
Вийшла із хати і побігла.
«Хоч би, і справді, це я встигла,
Он яка хмара насуває,
Напнулась, дійсно, почорніла.
Колючий вітер, клята сила,
Он подивися – з ніг збиває.
Й сніжок дрібненький пролітає.
Хутчіше – треба поспішати…»
Подумала про себе мати
І повернула край села.
А тут, зима, – як загула(!)
Реве, лютує – хуртовина,
На пів руки вже геть не видно.
Свищіть, триклята, завиває,
Нестерпний вітер:
в груди, в спину,
В обличчя снігу закидає.
А темно так, як у ночі,
І що робити, хоч кричи.
Стіною сніг, що геть не видно.
Ах, жінка, жіночка та бідна,
Іде, іде, бреде, – куди!?
Пішла вона та не туди!
У ліс дорогою звернула,
Обличчя коміром закрила,
Зігнулась, помацки ступає.
А вітер дужче все мете,
Усе сильніше завиває…
Зима лютує, мов збісилась.
І жінка, вибившись із сили,
Заледве ноги підіймала.
Ішла, ішла, а потім впала.
Руками вп’ялась у хлібину
І до останньої хвилини
Молила Бога за дітей…
Всю ніч мело… на ранок вщухло.
Старенька хата. Покуть. Образи'.
Горіла, мерехтіла… і потухла,
Свіча від лиха… й Божої сльози'…
*Верхній кут (або ще кажуть головний кут, красний, божий) - це місце в хаті, де ставляють люди іконку з ломпадкою.
*Люцифер - це Сатана, у даному випадку символізує радянський режим тих часів, який по-звірячому діяв проти українського народу.
0
0
313
"Богдан"
«Богдан»
(Історична поема)
Пролог
Це відбувалось в Україні,
Давно це діялось колись,
Минає час, і знову нині,
І кров, і сльози полились.
I
(про походження Богдана)
Іще за тих часів далеких, -
Про це історія нам свідчить:
Давно-давно це все було,
Десь за дванадцяте сторіччя, -
Під Києвом, десь недалеко,
Цвіло собі одне село.
(У ті часи вже Русь була).*
І жив у тім селі Петрусь.
Була в Петра того й дружина.
Свій дім, садок, худобу мали.
І був синок у них – дитина,
Хлоп’я того Богданом звали.
Ось… як тоді… ті люди жили?
Ходили в поле: обробляли,
Самі і сіяли, і жали.
Ловили рибу, полювали;
Тримали люди і худобу,
Самі і здобу випікали.
Збирали ягоди, сушили,
Оте і їли, що надбали.
Одне сказати – працювали.
Звичайно, був нелегкий час.
(Якщо історію читали)
То був період, що якраз,
Усюди люди воювали.
Були й князі' тоді, й царі',
Ходили війська у походи.
По всій теперішній землі:
Від Закарпаття і до сходу,
Країну нашу шматували.
Ділили бідну, катували.
Притихне тільки – й знову, й знов
Ті суперечки не вщухали.
Топтали землю табунами.
І все життя отак жили:
Полями, луками, степами.
І честь, і славу добували
У боях.
Було таке. По всій-усюди.
Але й в те врем’я нелегке,
Й тоді жили звичайні люди.
Які хотіли просто – жити.
Та що ж робити, як таке?
Куди тим людям бідним дітись?
Отак ті люди і страждали
Та виживали, як могли.
Були часи такі, були.
Й чого ті люди не зазнали…
Та ось ізнову насувалась,
На наші землі чорна хмара.
На Русь походом наступали,
Ордою цілою татари.
Усе триклятії змітали,
Лавиною до нас йдучи.
Фортеці, замки підкоряли, –
Стирали вщент. А у ночі,
Усі міста вогнем палали,
У дзвони цілу ніч б’ючи.
Вбивали всіх: жінок, дітей,
Кого в полон стадами гнали,
Дуже знущалися з людей.
Так, кровожери катували,
Що хай Бог милує! Молю!
Щоб люди більше не зазнали,
Ані страждань тих, ані лиха.
А жили тихо, як в раю.
Та чи можливо це?.. не знаю.
Буває іноді гадаю,
Що ані Бога, ані раю,
Нема й не буде на землі.
Живе собі так чоловік,
Кудись іде, чогось бажає.
Проходить швидко його вік,
А потім, звісно, помирає,
Йдучи в останню путь-дорогу…
Та чи піде душа до Бога?
Ніхто й довіку не пізнає…
Дійшли чутки і в те село.
Про ті набіги та наскоки.
Тоді Богданові було,
Здається, вже шістнадцять років.
І вирішають батько й мати,
Віддати хлопчика з людьми, –
Що йшли до Києва молитись, –
Щоб мав він змогу там навчатись.
Й на якийсь час ще залишитись.
Хоч як не плаче в ночі мати,
А треба сина віддавати.
(Авжеж спокійніше було).
Не буду я вже малювати,
Як проводжали всім селом:
Його, та ще декілька хлопців.
Були між ними і дівчата.
Отак вони й пішли гуртом,
У монастир один, навчатись.
II
(деякі відомості про монастирське життя хлопця)
…Минає з того часу місяць.
Вже зо два тижні, як дістались.
Богдан живе в монастирі.
Там і доросліші, й малі,
Усі однаково навчались:
У цій же монастирській школі.
Жили всі разом; просто долі,
Лягали покотом і спали,
Лише солому підстеляли.
А так: підлога й стіни – голі.
Щоранку засвітла вставали,
Всі свої ліжка застеляли,
(вмивалися вони на дворі)
І йшли всі снідати до столу.
Поснідав, хлопці вирушали,
Гуртом навчатися до школи.
І так щодня, окрім неділі.
В неділю хлопці висипались.
Цей день для них був відпочинком.
Гуляли містом, йшли до ринку,
Скупляли деякі харчі.
Все самостійно готували.
Усе самі – хазяйнували.
(Варили їжу у печі**.)
Отак і жили: не багато,
Але всі дружні; і завзято
Та наполегливо навчались.
Звичайно, час був відпочити,
Наприклад, ось колись зібрались,
Й пішли гуляти до Дніпра.
Настала лагідна пора:
Кінець весни, початок літа,
У небі тепле сонце світить,
Співають дзвінко і радіють,
Між вітами дрібні птахи;
Та виринають, червоніють,
У рясній зелені дахи.
Кругом споруди і будівлі, –
Милує око місто Київ.
Блищать під сонечком покрівлі,
Усе цвіте, усе рясніє,
Й на серці любо. Все радіє…
Веселі жарти: всі сміються.
А промінці стрибають, ллються,
Крізь густі крони, щільне листя,
Лягають тінню на обличчя.
«Ах, щастя! Щастя! – жив би вічно…»
Богдан собі тоді подумав,
І друзів щиро обійняв.
Але тоді він ще не знав,
По чиїй станеться так волі,
Й яка його спіткає доля.
Ніхто не думав, не гадав,
Що так повернеться життя.
Що він, на вид іще дитя,
Зуміє взяти в руки зброю.
Але це після. А невдовзі,
Вони звернули по дорозі,
Йдучи повз церкву, зупинились,
Перехрестившись, поклонились, –
На паперті дали на свічки, –
Та життєрадісні і жваві,
Пішли хлоп’ята собі далі.
Відпочивати біля річки…
III
(у рідному селі)
А що ж там дома? У селі:
«Як там наш вчений? чуєш, мати?..»
Почав до жінки промовляти,
Сидячи в хаті, чоловік.
У небі місяць вже гуляє,
Блідно-блакитний і рогатий.
Поміж хмаринок виринає
І заглядає людям в хати.
Палають, сяють ясні зорі,
Глибокий вечір став на дворі,
І час вечеряти сідати.
Жінка до столу накриває, –
З вогню знімає рогачем,
Чавун дрібненький із борщем, –
Та й чоловіку насипає.
Й собі слідком іще налила,
І походивши трохи, сіла.
«Що хоч ті хлопці там їдять? –
Мати із сумом відказала, –
Мені Проценкова казала,
(Вона відвідувала сина)
Що всі вони там долі сплять.
Сувора, каже, дисципліна.
Треба і нам колись сходити.
Хоч на три дні, хоча б з недільку,
Побути це б мені з Богданом,
Я б більшого і не благала…»
«Нічого, – діло це велике:
Навчання – світ, невчення – тьма.
Хай вчиться – буде чоловіком.
Ти ж розумієш все сама…
Подай, будь ласка, мені сало».
І знову в хаті тихо стало.
«…Сьогодні я оце почув,
Одну жахливу новину.
Був по обіді на ставку
І люди там розповідали:
Татари ввечері напали,
І повбивали геть усіх:
Старих, дорослих і малих.
Неподалік від нас: за гаєм.
От іроди, нечиста сила.
Передушити їх замало.
Що далі буде, я не знаю.
Пограбували… і спалили.
Нікого жити не лишили…»
І знову в хаті стало тихо…
«Ой , яке горе! Яке, лихо!..»
…Коли це чують віддаля,
Крізь маячню і ґвалт на дворі,
Як йде зі сторони від поля,
Якийсь низький, як хвиля стукіт,
Що аж здригається земля.
Одразу всі повибігали,
І в цьому шумі розпізнали,
Безпомилково кінський тупіт,
Який ішов прямо на них.
Підняли на ноги усіх.
Всі перелякано кричали:
«Татари йдуть! На нас напали!»
І ціла хвиля випливала,
З-за небокраю факелів.
Вогні помітно наближались.
Смертельним вогнищем палали,
І освітляли морди ко'ней,
Відображаючись в очах.
А в селі паніка і жах.
Куди ховатись? Куди бігти?
Кричать і плачуть малі діти,
Усі у купі стоячи'.
Не знають бідні, що робити,
Під пильним поглядом ночі'.
Коли один якийсь, з дідів:
Повів городами людей.
Тільки й лишились, де-не-де,
В селі одні чоловіки.
Вони за вила всі побрались,
Й зібрались тих відволікати,
Щоб зберегти жінок й дітей,
І щоб ті встигли заховатись.
Але й зосталась також мати:
Богдана мати – на біду!
«Іди, кажу тобі, тікай!»
Почав на неї він кричати.
«Ні! Я без тебе не піду!
Пусти! Не хочу! Не чіпай!
Жили удвох, і двох вмирати!»
Несамовито кричить мати.
І так вони і залишились.
(Батьки Богданові… Разом).
У небі стріли полетіли,
І стало видно, як у день.
Палахкотіло все вогнем,
До всього, чого доторкались:
Сараї, стріхи, бані, хати,
Усе у мить одну здіймалось,
І починало все палати,
Нестриманим… і безжалісним вогнем.
Горить усе: горять садиби,
І рвуться коні на диби';
І під стрілою впала мати,
До неї чоловік підбіг.
(І, навіть, важко щось писати).
Усе змішалось: ґвалт і скрегіт,
І дикий регіт татарви.
…Стояли люди пліч о пліч,
Й припали разом до трави…
Село палало цілу ніч…
І в ту же ніч, в монастирі:
«Богдан, чого ти спохватився?
Чи знову жах тобі наснився?»
«Страшне побачив я у сні,
Мені жахливо і казати:
Село моє горить в огні.
Татари вбили батька й мати...
Гарцюють коні на тілах…
У грудях серце, наче птах…»
«Лягай, кажу тобі – облиш.
Ти вже дві ночі, як так спиш…»
IV
(Богдан не знаходить собі місця)
…Минула ніч страшна та ранок.
Немає спокою в Богдана,
І те жахливе сновидіння
Озвалось глибоко в душі.
«Ні. Треба діяти – мерщій,
Авжеж, навчання почекає…»
І ось, неділю як пото'му,
Богдан у ранці вирушає,
І направляється додому.
… На дворі ранок. День почався.
Погода теплою була.
Богдан здаля вже показався,
Звернувши в бік свого села.
Йдучи повз став, на пів дороги,
Зустрів він хлопчика малого,
І той йому все розповів:
І як напали, як спалили,
І хто лишився, й кого вбили.
А потім стежкою повів,
І показав на дві могили…
Глибока ніч. Богдан не спить.
Так і просидів під вербою,
Один, самітно, сам з собою.
Вогонь в ночі палахкотить,
Чорніє листя, лопотить,
І озивається журбою.
У глибині… його душі…
V
(Богдан стає на шлях воїна)
І з того часу все змінилось.
В житті, ще юного, Богдана.
Так він, і хлопці - не довчились.
Бо після того незабаром
Татари Київ обложили.
Вбивали іроди, трощили,
І Київ весь в огні палав.
Богдан у ті часи попав
У полк. І став пліч о пліч він до бою.
Й відважно землю захищав,
Тримаючи смертельну зброю,
Ще зовсім юною рукою,
В боях кривавих воював…
…Пройшли літа ті, пролетіли.
(Стояли теплі літні дні).
І поросли ті дві могили,
Біля ставочку, в бур’яні.
Ось їде вершник, зупинився.
Коня пастися відігнав.
Покинув зброю, обдивився,
І до обох могил… припав…
Це відбувалось в Україні.
Давно це діялось колись.
Минає час, і знову нині,
І кров, і сльози полились.
…………………………………………
* Київська Русь – це вже була, на ту пору, держава, яка утворилася на території наших земель, починаючи десь з кінця IX століття… центр якої був у місті Києві. Це було об’єднання східно-слов’янських племен під владою династії Рюриковичів.
Київська Русь є першою формою української державності… яка залишила яскравий слід в історії нашої землі, і дала початок подальшого розвитку й встановленню теперішньої України…
** Піч, як підказує нам історія, виникла трішки пізніше, десь наприкінці VXI століття… тут розумілося під словом «піч» - місце, на якому люди готували собі їжу. Вогонь.
Кінець.
(1.06.2015 червень)
0
0
290
