Я легко пробрався всередину. Пройшов охорону, знешкодивши вченого, і в його одязі зайшов далі. Мені повірили, що я теж учений. Після виконаних дій я вирішив просто зайти до камер, але на вході стояв охоронець.
— Ваш пропуск, — суворо сказав він.
— Але я ж учений, навіщо мені перепустка, якщо ви мене тут щодня бачите? — спитав я.
— Без пропуску не пущу, — відповів він злісно.
Тоді я вирішив трохи його обдурити.
— У мене десь був пропуск, здається, заубив його у себе в кімнаті. Можна пройти? — спробував я.
— Ні! — відповів він з кам'яним обличчям.
— Тоді, якщо ви мене не пропустите, ви самі знаєте, хто вас пустить під трибунал, ясно? — сказав я з гнівно.
— Добре, проходьте! — відповів він налякано.
Пройшовши далі, мене зустрів вчений. Я думав, що мене зараз викриють, и все пропало.
— Здоров, Петрович, — привітався він.
— Привіт, — відповів я.
— Як відпочив? — запитав він.
— Емм... нормально, ввечері тільки трішки зайвого хильнув, — це було перше, що спало на думку.
— Куди йдеш? — спитав він.
— До полонених, — відповів я.
— Навіщо? — запитав він з підозрілим поглядом.
— Таємне завдання від уряду, — відповів я з обережністю.
— Ну, зрозуміло. Удачі з цим завданням, — усміхнувся він.
— Бувай, — сказав я по-дружньому.
— Бувай, — відповів він і пішов до кліток із монстрами.
Фух, пронесло, подумав я. А ось и друзи, яких я так давно не бачив. Вони одразу мене впизнали, и я почув, як у спину лунали слова:
— Гад! — крикнула Оля.
— Іуда! — підтримав криком Олег.
— Зрадник! — додав Влад.
Я підійшовши до важеля, що відкривав камери...