Бурхливе Середземне море величезними хвилями піднімалося вгору і розбивалося об гострі скелі занедбаного берега.
Хвилі знову і знову поверталися назад, щоб повторити свій грандіозний вихід. Все живе ховалося, щоб перечекати цей божевільний спалах гніву багатовікової стихії. Проте, два маячки далеко цілеспрямовано рухалися до кінцевої мети. Потужні лапи дикого звіра впевнено ступали вздовж узбережжя. Здавалося, нічого не зможе його зупинити. Високо в небі літав птах - велична гарпія. Один помах її крил наводив жах на всю дрібну звірину. Гарпія невпинно стежила, щоб з вовком нічого не сталося. Дві тіні на мить зупинилися, щоб перевести подих і зникнути в темних глибинах таємничого гроту.
***
Серце шалено вилітало з грудей, крапельки холодного поту виступили на лобі, а від спертого повітря в кімнаті було важко дихати. Я вдягла халат і вийшла на балкон. Ранкова прохолода прогнала видіння геть, але залишила чітку картину події перед очима. Цей сон я бачила вже давно. Чому, я поки не знала, але відповідь була десь поруч, варто було лише поставити правильне запитання.
У вікнах багатоповерхівок яскравим полум'ям відбивалися золоті промені сонця. Вулиці дихали спокоєм, приємною прохолодою, усамітненістю та чистотою. Мені завжди було легше вранці. Перед тобою відкритий день з новими можливостями, випробуваннями, радощами та помилками, без яких, насправді, життя не було б таким захоплюючим.
Це були студентські роки, коли в голові грає музика з “Індіани”, а в одному місці сидить шило і постійно хочеться нових вражень. Тоді було простіше закохуватися, робити божевільні вчинки і дихати на повні груди. Хоч й іноді особисті драми життя вибивали ґрунт з-під ніг, та зараз ці фрагменти проскакують швидкоплинними спогадами про легкість та безрозсудність.
Ця історія - лише фантазія оповідача і вона аж ніяк не пов'язана з реальністю. Однак, хто знає, може ці моменти вам здадуться близькими. Можливо, вони вже колись траплялися, або ж ще трапляться у вашому житті? Як загадковий мудрець, у бездонних очах якого читаєш увесь світ, ця книга починає свою розповідь.
***
- Пані, пані! Ви щось будете замовляти? – я ніби отямилася. Офіціантка на ім'я Вікторія, усміхаючись, стояла біля мене зі стравописом у руках.
- Ви, мабуть, запрацювалися. - мовила вона.
- Швидше за все. - усміхнувшись, відповіла я. - Принесіть мені, будь ласка, еспресо!
У цьому кафе я була постійною гостею. Часто приходила працювати за ноутбуком. І місце в найдальшому закутку було вже поза очі моїм. Вікторія працювала тут десь півроку, і за цей час вона завжди виконувала свою роботу з великою пристрастю, ніби це посада її мрії. Якось ми з нею розмовляли і вона зізналася, що хоче відкрити свій особистий ресторан, і їй потрібно знати всю кухню цього бізнесу зсередини. Повірте, її працьовитості та спокою можна було позаздрити, адже не завжди гості кафешки були порядними. Іноді їй доводилося терпіти грубі висловлювання від відвідувачів за якісь дрібниці, хоч сам клієнт міг помилятися. Віка ніколи не видавала, що це її зачепило. Спостерігаючи за нею, я намагалася і до своєї роботи ставитись з пристрастю. Я завжди пам'ятала, заради чого це роблю. Так, сама того не знаючи, Вікторія була в моєму житті маленьким мотиватором на шляху до великих цілей.
- Ваша кава, - дівчина принесла замовлення і м'яко запитала, - Точно більше нічого не будете? - Мабуть, вигляд я мала зовсім паршивий.
- Поки що ні. - відповіла я. - Хоча, стійте! Можна я вам поставлю одне запитання?
- Так звичайно. – відповіла та.
- Вам колись снився один і той самий сон протягом…скажімо, півроку?
- Та, начебто, ні. – відповіла вона.
- Гаразд, перепрошую. Я вас, мабуть, відволікаю... А знаєте, будьте ласкаві, принесіть мені «Наполеон»! Знаю, він у вас дуже смачний, – попросила я.
- Найкращий! – гордо відповіла та й побігла до барної стійки.
Витягнувши із сумочки люстерко, я подивилася на себе: сині кола під очима, запалі вилиці та тонкі бліді губи.
Закривши дзеркальце я кинула його в сумку і почала розглядати оточуючих. Вони нагадували мені бджіл у вулику: офісні планктони, безтурботні студенти, закохані парочки, життєрадісні туристи, школярі. Хтось надзвичайно серйозно і захоплено обговорював свої справи, у когось грала «весна» в голові, інші зосереджено вплітали свій обід. А комусь і зовсім було все одно до того, що відбувається навколо. Вони мали свій світ.
Мені подобалося залишатися в тіні. Вивчати людей, їх емоції, почуття та поведінку. Це завжди цікаво. Ти малюєш у голові образи, продумуєш ситуації, наділяєш людей роллю чи відбираєш її, згодом залишаєш простір для фантазії. Але особливо я акцентувала увагу на погляді. Ви навіть не уявляєте, як багато про людину можуть розповісти її очі. Клац і ти у пастці. Вираз обличчя ще може сховати правду, але очі ніколи. Наполегливий погляд впритул видавав навіть найбільш майстерного брехуна!
- Ваш "Наполеон". Розкажіть потім, чи вам сподобалося! - Вікторія прибігла до мене з величезною тарілкою, де сидів маленький шматочок «Наполеона». Торт був з обох боків прикрашений крапельками джему, з ягодами чорниці та малини. Зверху посипаний цукровою пудрою та з листочком м'яти. Ніколи не розуміла, навіщо такому маленькому шматочку тортика така величезна тарілка.
- Звісно, дякую. - усміхнувшись, відповіла я.
- Ви мені вибачте, але я не втрималася і поділилася нашою розмовою про сон з барменом.
- Так? І що він відповів? - зацікавлено запитала я.
- У нього схожа ситуація зі снами! – захоплено сказала вона.
- Як цікаво ... Він ще щось сказав?
- Взагалі, він скоро здаватиме свою зміну. Якщо хочете, можете поспілкуватися з ним. – відповіла дівчина.
- Це було б круто. Скажете йому, що я тут сиджу? - попросила я.
- На жаль, працівникам кафе не можна тут перебувати у неробочий час. Давайте передам йому, що ви хочете з ним поговорити! - з нетерпінням сказала вона.
- Звісно, це було б чудово. І разом принесіть, будь ласка, рахунок.
Моя кава вже трохи охолола, але не втратила своїх смакових якостей. Насичений і терпкий напій розбурхав усі мої смакові рецептори. Я заплющила очі і вдихнула його аромат. Ідеальні зерна середньої прожарки, густе тіло та легка кислинка у післясмаку. Така кава могла врятувати будь-який день! Відрізавши шматочок торта, я почала жувати його. "Надто солодко", - подумала я.
У голові крутилися думки про майбутню розмову. Я гадки не мала, про що говоритиму з хлопцем, але відступати було нікуди. Через кілька хвилин дівчина прибігла до мене з рахунком.
- Макс вийде за кілька митей. А ви поки зачекайте його на лавочках навпроти кав’ярні. - сказала вона.
- Добре, спасибі. - сплативши рахунок і залишивши чайові, я вийшла на вулицю. Пекуче сонце піднімалося все вище і лише легкий вітер дарував ледь відчутну прохолоду. Я сіла на лаву і заплющила очі. Здавалося, час зупинився і завмер на місці, щоб показати світові його велич.
***
- Софос? Ти тут? - старий сидів у кріслі за прилавком і читав книгу. Він настільки злився з інтер'єром, що Маркус не одразу його побачив. Сьогодні в магазині було напрочуд порожньо. Все тому, що на острові вже кілька тижнів поспіль відбувалися невеликі підземні поштовхи. Через це туристи не особливо хотіли ризикувати своєю безпекою та вважали за краще залишатися у своїх номерах.
- Маркус, радий тебе бачити! – привітав той друга.
Софос був близькою людиною для Маркуса, який завжди приходив на поміч у скрутну хвилину. Він тримав на острові свій антикварний магазин і багато знав історію Санторіна. Софос також пам'ятав час, коли землетрус 1956 року забрав життя п'ятдесяти мешканців містечка. Йому ж тоді було десять. Його брату Аресу - п'ятнадцять. Тієї страшної ночі їхні батьки зникли під завалами і братів під опіку взяла бабуся. Багато років вони були один для одного опорою та підтримкою, але потім Арес різко віддалився. Він рідко з'являвся вдома і постійно розповідав про якісь дослідження. Молодому Софосу було не до дурниць брата. Він мріяв вступити до Віденського Університету на факультет Астрономії та серйозно замислювався залишити рідний острів.
Після завершення навчання він час від часу викладав у себе на Кафедрі Філософії і з головою поринув у дослідження стародавніх писань. Минулий світ тягнув його покинути все і розпочати свою подорож. Що він і зробив через кілька років. За роки мандрівок Софос жив в Індії, Китаї, у горах Непалу. Набуті знання дозволяли йому заробляти життя екскурсоводом. У робочий час він водив туристів популярними місцями, просвітлюючи допитливі очі.
У вільний час він відвідував свого гуру, багато медитував, пізнаючи себе та світ навколо. Різні місця він навідував лише двічі. Один раз на ювілеї коханої бабусі, другий - на її похороні. Більше він не бачив сенсу відвідувати місце, яке забрало рідних і принесло стільки болю. До того ж його брат Арес зник зовсім. Софос навіть не знав, де той, і чи він живий взагалі. Але через тридцять років поневірянь, пошуків рідного дому і себе в цьому світі, він усвідомив, що весь час втікав. Від правди та питань, відповіді на які знаходилися зовсім поруч. Врешті, він повернувся на острів і відкрив свою невелику крамничку з антикваріатом і дрібничками для туристів. Десять років його життя нагадувало, швидше, повний штиль. Але рано чи пізно завжди настає час шторму, коли назовні спливає все, до чого боявся звернутися.
- Софос, Арес та його люди тут не просто так, і ти це чудово розумієш. До того ж, ці підземні зсуви. Вулкан прокидається. - Маркус підійшов до вікна. Сонце повільно сідало за обрій, прикрашаючи небо в ніжно-рожеві пастельні кольори. - Ми маємо щось зробити.
- Поки що, у цьому немає потреби. - він закрив книгу, що лежала перед ним. – Тільки от привези на острів Макса.
- А як же…?
- Доля вже подбала про все. - кутики його очей усміхнулися.
– Вони вже зустрілися? - спантеличено запитав той.
- Каміння каже, що зустріч відбулася. Тільки вони ще дуже далеко один від одного.
- В сенсі? - здивувався Маркус.
– Вони дивляться, але не бачать. - відповів Софос і запалив пахощі. Дим повільним струмком піднімався вгору, наповнюючи кімнату ароматом сандалу. - Але це тимчасово.
Старий підвівся і підійшов до полиці з книгами. Поставивши одну, він зосереджено шукав іншу.
- Щодня ми робимо вибір, який впливає на наше подальше життя. – почав він. - Але обираючи ми не чуємо голос нашого вищого «Я». Він звучить надто тихо.
- Софосе, ти весь час говориш загадками. - відповів Маркус.
Той лише посміхнувся і підійшов до стелажу з книжками. Взявши стародавній рукопис, Софос довго шукав потрібну сторінку і раптом зупинився. Він глянув на хлопця своїми золотаво-карими очима. Там горіла іскра, наче розпалене багаття в далекій пустелі.
- Нам часто здається, що довкола нас нічого не відбувається. - Голос старого звучав тихо, але кожне його слово відбивалося від стін, нагадуючи гуркіт грому весняним днем. Він продовжив. - Здається, ніби життя котиться, немов візок, запряжений віслюком. Повільно та нудно. Але думка, народжена в певний час, схожа на дію. Вона здатна змінити світ навколо. Ми повинні обирати свої думки, плекати їх і відповідати за кожне сказане слово.
- До чого це? І хіба не ти сам нещодавно казав, що якщо нам щось накреслено долею, цього не змінити?
- Доля нам дарує шанс та мільярди можливостей. Ми можемо багатьма шляхами йти до того, що обов'язково здійсниться.
- Тоді навіщо намагатися щось виправити і метушитися, якщо це все одно станеться?
- А ось тут і ховається підступна річ. Ти можеш отримати своє, але не усвідомити цього. Просто не побачити його і пропустити. Але якщо твоя свідомість буде достатньо відкритою, щоб впустити подію у своє життя, якщо ти пройдеш випробування, даровані нагодою, якщо знайдеш відповіді на питання, що цікавлять, тільки тоді зможеш розпізнати і прийняти свою долю.
- Як це стосується нашої ситуації? - задумливо спитав Маркус.
- Вони обоє не бачать. Там надто багато хаосу та нетерпіння, претензій до світу, до себе, до людей. Їм треба багато чому навчитися. Твоє завдання зараз допомагати, але не заважати. Будь поряд, але не змінюй перебіг подій. Ти й так уже багато знаєш.
Старий сів у своє крісло і заплющив очі.
- А тепер дай мені трохи відпочити. Потрібно набратися сил. На нас чекає нелегка дорога.
- Я маю ще одне питання. – обережно почав Маркус.
– Ми з ним не бачилися тридцять років. - передбачивши запитання, відповів Софос. - Це ніяк не позначиться на нашій спільній меті.
Маркус глянув на старого. Його спокійне обличчя випромінювало легкість. Та зморшка між бровами все ж видавала цю одвічну втому та схвилювання. Хлопець вирішив білььше не допитувати його і вийшов на вулицю.
Небо палало загравою заходу сонця. У повітрі пахло грозою. Вітер посилювався і ніби сама природа говорила про зміни. Маркус ніколи не розумів Софоса до кінця. І його часом лякали думки старого, але він довіряв йому з незрозумілих причин. Навіть зараз, коли ситуація нагадувала запеклі спроби врятувати свій корабель під час шторму, він вірив його словам.
***
- Про що ви хотіли зі мною поговорити? – я підняла голову і побачила високого міцного хлопця років 30. Блакитні очі, темне волосся, вилиці, що підкреслюють ідеальне обличчя середньостатистичного красеня, за яким бігають безнадійно закохані дівчата. Він був трохи похмурим та стомленим. Погляд його раз у раз блукав між дахів будинків, не бажаючи зустрічатися безпосередньо з моїм.
- Вітання! - Відповіла я і жестом запросила його сісти, але він навіть не ворухнувся. - Мене Енн звати. - Продовжила я.
– Про що ви хотіли поговорити? - Він повторив своє запитання.
"Він точно не милий." - подумала я.
– Як довго ви бачите свій сон?
- Десь півроку. – відповів той. - А ви? - він поставив зустрічне питання.
- Цікаво… Приблизно скільки ж. - Замислено сказала я. Він уперше уважно глянув на мене.
– А про що ваші сни? - Запитала я.
Витримавши невелику паузу, той відповів.
- Припустимо, про подорожі. А ваші? Про що ви бачите свої сни? - Запитав він.
- Теж про подорожі. - примруживши, відповіла я. Його очі видали небажану усмішку. “О, невже там є надія на щирість”, - подумала я.
- І куди ж ви подорожуєте? - запитав той, виймаючи пачку цигарок і металеву Zippo. Я звернула увагу на гравіювання. То був напис на дуже знайомій мові.
Клац. І спокійне полум'я торкнулося краю цигарки. Клац. І нікотинова пастка відкрилася. Дим нерівними лініями піднявся вгору, розчиняючись у слабких потоках вітру.
- До моря. - відповіла я, зупинивши погляд на тліючій цигарці в його пальцях. — Наче вовк, я біжу за птахом. Гарним таким, великим. Місяць освітлює нам шлях і ми наближаємося до якогось гроту. Потім сон обривається і я прокидаюсь. Десь п'ятій-шостій ранку.
Він мовчки дивився на мене. Я бачила у цих очах інтерес і навіть хвильку роздратування.
- Це етеокритський? - я вказала на запальничку.
– Звідки ти..? - з подивом запитав той.
– Я вивчаю стародавні письмена вже досить давно.
- Тому тобі й сниться віляка нісенітниця. - зухвало відповів він.
- Це не нісенітниця. - обурено відповіла я.
Макс кинув сигарету повз смітник і хотів було вже йти. Та на мить завмер. Подивившись мені прямо у вічі він промовив. - Не надавай цьому значення. Забудь і живи собі спокійно. Добре? - сказав він і зник між течії людей та автівок.
Мене накрило шаленими думками. Цигарка продовжувала тліти на сухому асфальті. Я автоматично підняла її та кинула в смітник. Остання фраза дзвоном лунала у вухах. Закинувши рюкзак на плече, я повільно попрямувала до метро.
***
- Ти чого такий злючий? – Макс як завжди після роботи зустрівся з другом дитинства – Кирилом. Він був його другим «я». Їх пов'язувала особлива братня дружба. Вони знали одне про одного все. Кір відразу відчув, що Макс не в гуморі.
- Нічого. – буркнув той.
– Зрозуміло. Знову сон?
– Ні. - відповів він і, трохи повагавшись, додав, - не я один бачу його.
- Серйозно? – здивувався той.
– Сьогодні до нас прийшов один відвідувач. Дівчина… Я часто її бачу, вона сідає майже завжди на тому самому місці, або працює, або спостерігає за всіма. Дивна.
- Нарешті тебе хтось зацікавив. - перебив його друг, але Макс не звернув увагу на це і продовжив.
- Ця дивачка запитала нашу офіціантку Віку про те, чи бачила вона колись один і той самий сон. Та, звісно ж, прибігла одразу до мене.
- А ти?
- А я здавав якраз зміну і вирішив вийти поговорити з цією дивачкою. – відповів Макс.
- І що вона сказала? – нетерпляче запитав той.
- Що бачить сон, у якому вона вовк, а над нею літає птах. Вони біжать вздовж узбережжя до гроту, а потім йдуть всередину і вона прокидається. - відповів той і витяг цигарку.
- Слухай, кидай давай із цими сигаретами. – невдоволено сказав Кирило.
- Кину, але пізніше. – відповів він. – І найцікавіше, що це триває вже півроку.
– Як і в тебе! - Вигукнув той.
- Так.
– І що ти їй сказав? - Запитав Кір.
- Не надавати цьому значення і взагалі забути.
- Я сподіваюся, це не виглядало як погроза? Ти вмієш так сказати, що жити не захочеться. - Сказав той.
- Скажімо так, вона була трохи здивована. – відповів Макс.
- Ти ідіот, знаєш про це? - але той у відповідь лише усміхнувся. - Макс, це тільки початок.
- Це ще нічого не значить. - сказав він. – До Фіри від нас 2500 км. Я сумніваюся, що якимось дивом ми опинимося на острові одночасно. Та й узагалі, мої розкопки давно припинилися.
- Максе, ти граєш з вогнем. Ось побачиш, доля дуже підступна штука. - Кирило зупинився і глянув на нього. Він щиро переживав за друга, адже знав, що той має надзвичайну здатність втрапляти у всякі пригоди.
- Та заспокойся, все буде гаразд. Ідемо, нас уже зачекалися! – сказав Макс.
- А як її хоч звуть? - Зацікавлено запитав той. Макс на мить зупинився.
- Енн. - відповів він.
- Як вона виглядає? - продовжував той розпитувати.
- У неї довге русе волосся та золотаві очі. Біла шкіра та ластовиння на обличчі.
- Оооо, друже! Та ти закохався? - вигукнув Кирил.
- Та йди ти. - відповів той.
Макс прокручував у голові їх зустріч знову і знову, намагаючись зрозуміти, було це знаком, чи збігом обставин. А може й справді пророцтво починає збуватися? Ці сновидіння, дати та її ім'я, почувши яке він був готовий бігти до Софоса і вимагати пояснень. Все сходилося до дрібниць. І лише одна деталь відрізняла його сновидіння від сну цієї дівчини – він завжди був птахом.
***
Після нашої зустрічі з Максом я замислилась, що до цієї розмови не помічала його взагалі. Я приходила в те ж кафе майже щодня протягом півроку. І лише зараз у голові виникали образи і якісь нечіткі спогади, що я його вже бачила. Декілька днів після зустрічі я переживала хвилі різних почуттів. Я злилася і обурювалася на його останню фразу. Зрештою, я вирішила знову піти в кафе, але вже не розмовляти з ним, а просто продовжувати працювати.
Хоча погоджуся, руки тремтіли, коли входила всередину. Чому, я так і не розуміла.
«Вулик» як завжди гудів у своєму звичному режимі, я вийняла ноутбук і поринула в роботу. Не минуло й кількох моментів, як мені стало ніяково. Здавалося, ніби температура в приміщенні впала до мінусової і мене різко почало морозити. Я озирнулася. Всі продовжували займатися своїми справами, ніби нічого не помічаючи. Накинувши куртку на плечі, мені стало спекотно, немов у пустелі. Ковтнувши води, я зрозуміла, що просто починаю задихатися. Я схопилася з місця, зачепивши тацю і зваливши її на підлогу. Всі озирнулися на джерело галасу.
- Вибачте, так незручно, - бурмотіла я, допомагаючи прибиральниці.
- Нічого нічого. Я впораюсь. Облиште, – відповіла вона.
Мене морозило. Я витерла на лобі холодний піт і хаотично дивилася на відвідувачів. Я відчувала на собі погляд. Дуже пильний і глибокий. Озирнувшись я побачила незнайомця, але все, що зараз можу згадати – це його очі. Карі, темні, сповнені глибокої внутрішньої сили, вони ніби обволікали і тягли вниз, у лякаючу і невідому порожнечу. Хтось вдивлявся мені в душу, намагаючись доторкнутися до потаємного. На якусь мить усе навколо ніби поринуло в прірву і завмерло. Голоси стихли, а час застиг на місці. Секунди здавалися вічністю.
Думки в голові точно злякали, атакували, розігнали, як зграю риб розганяє господар морських джунглів. Однак, від цього погляду мені точно стало...легше. Жар і спека минули. Приємне відчуття почало розливатися в грудях мирною рікою, наповнюючи кожну клітину мого тіла та вириваючись за межі розуму.
- Ви в порядку? - офіціантка стурбовано дивилася на мій блукаючий погляд.
Погляд зник з поля зору. Навіть здалося, що того чоловіка не було, і він мені здався. Але він був там, я відчувала його присутність.
- Так ... я ... дякую. - мені хотілося втекти звідти якнайшвидше, на свіже повітря, кудись, тільки геть, подалі. У скронях пульсувало. Мозок відмовлявся приймати будь-яку інформацію. Я вперше не могла контролювати себе. Розплатившись, я вибігла на двір, ніби божевільна.
«Та що ж таке! Що це, чорт забирай, було!», – думала я й бігла, не помічаючи нічого довкола.
- Стій! - хтось різко смикнув мене за руку, буквально відкинувши з проїжджої частини, де за кілька секунд на шаленій швидкості пронісся мотоцикл.
- Ти вирішила покінчити з собою? Навіжена! - Макс роздратовано хотів ще щось додати, однак побачив мій розгублений погляд і замовчав.
Серце вилітало з грудей. У цю мить я не змогла скерувати своїми емоціями і розплакалась.
- Що з тобою, дивачка? – пом'якшивши тон, запитав він.
- Нічого. - видавила я з себе, витираючи сльози.
Спокійно видихнувши, він промовив:
– Я зараз зайду на роботу. Дещо заберу, і потім ми з тобою пройдемося. Добре? Тільки ти нікуди не йди. Дай мені кілька хвилин.
Він дивився мені у вічі, намагаючись заспокоїти своїм поглядом. Наче маленьку дівчинку, яку щойно образили. Я стояла навпроти і кивала головою, розуміючи, що якщо промовлю хоч слово, знову розплачусь.
- Сядь на лавочку, і почекай мене там. Домовилися?
- Так. - промовила я.
Мізками я не хотіла знаходитися тут жодної хвилини, але щось всередині мені говорило, що я маю довіритися. Дихаючи глибоко я намагалася згадати, що ж мене так налякало. Чому погляд незнайомої людини так вплинув на мене? Але будь-які спогади розвалювалися, як картковий будиночок.
- Ходімо. - я здивувалася, як швидко Макс повернувся і без зайвих запитань пішла за ним. Не знаю, скільки часу ми йшли, але я потихеньку почала приходити до тями і думала, навіщо я взагалі йду кудись з ним. Раптом ми зупинилися біля новобудов.
– Нам сюди. - скомандував Макс.
– Але це приватна територія. – сказала я. Однак той впевнено пройшов повз шлагбаум.
– Молоді люди ви куди? - літній охоронець з сонним виглядом перегородив нам шлях.
- У гості до знайомого. – почав Макс.
- Якого? – недовірливо спитав той.
- Дуже доброго, він на нас чекає. – нетерпляче відповів той.
- Як звуть? Запиту не було на двох!
- Як же не було? Ось ми! - Макс тицьнув пальцем на запис у зошиті.
- Маргарита? - прочитав охоронець і глянув на Макса.
- Так. Ось вона. – Макс показав на мене.
- Слухайте, ми до друзів. Мене просто не назвали. Пропустіть? - Усміхнувшись, сказав Макс охоронцеві.
– Документи покажіть. – не здавався охоронець.
- Ми забули вдома... Слухайте, ми йдемо відвідати нашу подругу, а я хлопець Рити і ми ну просто зобов'язані зараз там бути, інакше людина зараз щось зробить ще з собою, у неї там трагедія особиста сталася... - Макс тараторив усю цю ахінею, а я тільки дивилася на нього.
- Все, все, досить, достатньо. Ідіть уже. - Охоронець явно хотів якнайшвидше повернутися до перегляду улюбленого серіалу, ніж з'ясовувати, куди прямує двоє ненормальних. - Ви начебто не схожі на злодіїв. Ідіть. Тільки поставте підписи!
- Звісно! - Макс усміхнувся йому, поставив закорючку навпроти імені, і ми благополучно увійшли на територію комплексу.
- А якби він не пропустив? - Запитала я.
- Потрібно вирішувати проблеми по мірі їх надходження. Щось вигадав би.
– Але це ірраціонально. – відповіла я.
– Зате ефективно. - відповів той і відчинив двері будинку. - Йдеш? - Запитав Макс. Я закотила очі, однак мовчки увійшла всередину.
- Що ми робимо? Звідки маєш ключ, якщо ти тут не живеш? - Запитала я.
- Зараз побачиш. – відповів він.
Я дивилася на його профіль і думала, чому саме він опинився у цей момент поряд. Той, хто спочатку викликав негативні емоції, був поруч у момент суцільного хаосу в моїй голові. Більше того, я внутрішньо чомусь довіряла йому.
Ми вийшли на чотирнадцятому поверсі і вперлися в металеві двері.
- А далі? Теж вирішиш проблему по мірі її надходження? - іронічно відмітила я, але Макс вийняв з кишені інший ключ і вставив у замок.
- Звичайно, - усміхаючись, відповів він. – Прошу!
Те, що ми побачили на даху, викликало у мене німе захоплення. Я широко розплющила очі і лише вимовила “яка краса…”. Сонце повільно опускалося, а вечірнє небо переливалося різноманітними фарбами. Місто здавалося майже ідеально намальованою картиною талановитого художника. Тут, на даху, навіть повітря здавалося чистішим.
– Я приходжу сюди подумати. – сказав Макс.
Часто? – запитала я.
- Останнім часом частіше.
– А охоронець?
– Цей новенький. Є ще один, мій добрий знайомий. Вони тут два на два чергують. – відповів той.
– І ключі тобі дав він.
- Так. Чоловік хороший. Якось я знайшов його папку з документами та грошима. Виявилося, що той усе життя збрав доньці на квартиру і хотів уже віднести до банку, але загубив. Думав, що вкрали злодії. А в цій папці було все: документи, фотографії, валюта.
Він як дитина плакав і радів, коли я з'явився за адресою в паспорті. Хотів мені відплатити якось, але я нічого не взяв. І Василь, щоб віддячити, запросив мене до себе в гості. У нього чудова родина, дружина добра і донька лише школу закінчила. Вони такі світлі, знаєш. Тоді я дізнався, що він тут працює охоронцем і попросив один раз пустити на дах. Так він мені вручив запасний ключ, тільки попросив бути обережним і не світитися, щоб не привертати зайвої уваги.
- І ти так необережно сьогодні мене привів. - сказала я.
- Тебе треба було відволікти. Ти б бачила свої очі на той момент. Що в тебе сталося? – поцікавився він.
- Побачила декого…
- Примару? - іронічно спитав той.
- Майже ... - замислено відповіла я. - У тебе коли-небудь було таке відчуття, коли не розумієш, треба залишатися чи бігти стрімголов? Коли в голові хаос без вагомої причини. - запитала я.
- Навіть не знаю, - задумався Макс, - мабуть, не було. Кого ж ти побачила там? Колишнього? - усміхаючись запитав той.
– Ні. Тобто побачила когось, але спочатку в мене по тілу пробіг холод, потім в одну мить стало дуже спекотно.
- Те, що в тебе стався перепад температури після вулиці у кафе з кондиціонером, це ще нічого не означає. – добродушно зауважив той.
– Ні, це не те. Загалом ніхто в залі нічого не помітив. А в мене мороз по шкірі, ніби хтось увімкнув кондиціонер прямо перед носом. Потім стало спекотно, немов у мене жар. І я зіткнулася поглядом із незнайомцем. Я навіть не запам'ятала його обличчя. В цю мить усі голоси стихли і утворився якийсь вакуум. І ніби час зник. Та разом з тим мені не було страшно.
- Щось ти плутаєшся, ти ж казала, що злякалася? – зауважив Макс.
- Так, тривога була, організм реагував на те, що відбувається по-своєму, але внутрішньо я відчувала спокій. Через це я не розуміла, що взагалі відбувається.
- І що потім? - Запитав він.
- Нічого. Віка запитала, чи я в порядку і погляд зник.
- Може, ти просто не виспалася? – припустив Макс.
- Та хто його знає ... - видихнувши, сказала я. - Ще й ти якийсь дивний був тоді.
– Я? - піднявши брови, здивувався той.
- А хто?! Наказав мені забути про все і не надавати значення снам. Думаєш, ти звучав добродушно?
- Вибач, останнім часом сам до ладу не сплю нормально. Не звертай уваги. - сказав той і вийняв цигарки.
- Навіщо ти палиш? - запитала я.
- Я не палю. – відповів той.
- Угу, і пачку підкинули.
- Так і є, - усміхнувшись, відповів він.
- Ти не схожий на курця. – помітила я.
- Так я ж і кажу, це не моє. Так, граюся. – відповів він, дивлячись на тліючу цигарку. - Звідки ти знаєш етеокритський? Це стародавнє письмо, ще часів мінойської цивілізації. Я не знаю нікого, хто б взагалі чув про нього. - сказав він.
- Я історик та археолог. Мені таке належить знати. До того ж, я давно захоплююсь історією стародавньої Греції. А ти звідки це все знаєш?
- Відпочивав на Санторіні та купив у одного антикварника. Він й розкповів. Нічого незвичайного. – сказав Макс.
Ми замовкли. Кожен поринув у свої думки. Я спостерігала, як птахи спокійно пролітали між багатоповерхівок, опускалися на землю, гордовито підбирали чергові смаколики і відлітали геть. Місто ставало спокійним, чистим. Зверху воно здавалося таким спокійним, що всі його недоліки стиралися і разом з подихами вітру здіймалися вгору, відлітаючи далеко за обрій.
- Час йти, - порушив Макс тишу.
- Так, йдемо. – відповіла я.
Тієї ночі мені довго не вдавалося заснути. У голові крутилися думки про помилковість суджень. Про те, як людина, на перший погляд дивна чи груба, може виявитися інакшою. Як випадкові нитки долі проходять крізь одна одну і дивують неймовірними збігами.
Так буває, коли, здавалося б, незначний фрагмент із життя виявляється тобі фатальним. Коли зустрічі набувають важливості, а розмови стають набагато глибшими. Коли починаєш бачити нехарактерний зв'язок, проводиш паралелі і бачиш, що все сходиться, наче ідеально спроектований механізм, якому бракувало кількох деталей. І ось нарешті ці частинки сходяться. Маленька шестерня приводить у дію потужну машину, яка дає зовсім новий виток твого життя.
Події останніх днів для мене були загадкою, яку хотілося розгадати, але водночас тікати від неї. Мені до останнього не хотілося надавати цьому значення, але всім нутром я відчувала, що це був лише початок.
Я заснула далеко за північ. Вперше за довгий час картина сну змінилася. У головній ролі був чоловік років шістдесяти. Високий, міцний, трохи смаглявий. Його скронь вже торкнулася шляхетна сивина, а зморшки біля очей говорили про багаторічні мандрівки, ніяк не про старість.
Він був одягнений у темно-коричневі штани з гравірованим шкіряним ременем та чохлом для зброї. Лляна сорочка з короткими рукавами оголила міцні засмаглі руки. На його правому плечі красувалося татуювання у вигляді фестського диска. Шию та руки мандрівника прикрашали амулети.
Спостерігаючи за мерехтливими зірками і співаючи під ніс якийсь мотив, він виглядав спокійним і впевненим у собі. Раптом чоловік подивився на мене. В його очах, здавалося, були відповіді на всі питання світобудови. Він зробив крок назустріч і простяг мені руку. Я вагалася, чи варто йому довіряти, але всім нутром відчувала, що потрібно йти за ним. Зробивши крок назустріч, ми в одну мить перетворилися на птахів. Минаючи гори та річки, степи, поля та ліси, ми летіли все далі, змінюючи краєвиди один за одним. Наздоганяючи вітер ми раптом перетворилися на диких вовків. Неймовірна міць та сила нового тіла дивувала. Здавалося, я можу бігти всю ніч, аби не відставати від мандрівника.
Потім ми зупинилися на вершині гори неподалік якогось племені, що поселилося біля величезного дерева. Гілки цього гіганта прагнули вгору, до місячного світла.
Жінки племені зачаровували своєю красою. Їхні шиї та руки прикрашали амулети, як у мандрівника. В їхніх очах читалася відвага. Чоловіки племені стояли сміливо, впевнено. І у кожного з них на плечі красувався єдиний малюнок – фестський диск.
Мій друг ступив до них назустріч. Плем'я уважно спостерігало за його діями. Він впевнено попрямував до багатовікового дерева. Усі пішли за ним. Раптом мандрівник зупинився і схилився перед деревом. Всі інші наслідували його приклад. Я зробила те саме, відчувши єдність із цим народом, ніби мого минулого до цього моменту не існувало. Немовби моє місце тут, серед них. Дерево життя прийняло мене, і я нарешті відчула, що знайшла себе.
***
На ранок Макс прокинувся від раннього дзвінка у двері. Хтось наполегливо вимагав відповіді.
- Йду, йду, - буркотливо відповів він сонним голосом. Відчинивши двері Макс заціпенів. Перед ним стояв його друг Маркус. Все б нічого, ось тільки живе він у Греції. Кого-кого, а його він точно не очікував тут побачити.
- Марк! Друже, ти що тут робиш!? - вигукнув Макс.
- Я теж дуже радий тебе бачити. – усміхаючись, відповів Маркус.
- Вибач, я просто не очікував тебе побачити. Проходь! - сказав той і обійняв друга. – Чому не попередив, що прилетиш? Я зустрів би.
- Не було часу. Я тільки-но дізнався, одразу ж і вилетів до тебе.
- Що дізнався?
– На острові з'явилися люди Ареса. – Макс одразу ж змінився в обличчі. - Сідай. Розповідай.
- Кілька днів тому на околицях Акротірі Арес зі своїми знову поставили намет і вони збираються продовжувати розкопки. Я одразу ж побіг до Софоса. Як виявилося, вони в нього теж побували. Шукали щось, перевернули все догори-дриґом, але Соф сказав, що нічого не зникло.
- Ключ… - сказав Макс.
- Швидше за все.
- Щось ще було?
- Так. На острові відбуваються поки що ледь помітні підземні поштовхи. – відповів той.
- Скільки разів на день?
- Два-три. Ти сам розумієш, це поганий знак.
Макс задумливо відкинувся на спинку стільця.
- Добре. Ти вже взяв квитки назад? - запитав він.
- Ти ж мене знаєш! – усміхнувшись, відповів Маркус. – Вилітаємо завтра вранці. Встигнеш?
- Так. Ти поки що розташовуйся, а я збирати речі! - сказав Макс і залишив друга.
«Але ця дівчина. - Макс весь час прокручував події останніх днів. Його зустріч з Енн не була випадковістю. І життя вже підготувало для нього черговий сюрприз.
***
Я приїхала в аеропорт за кілька годин до вильоту. Інші колеги з моєї експедиції повинні були вже бути на острові. Я ж отримала свій конверт останньою і квитки довелося брати нашвидкоруч.
У кишені задзвонив телефон.
- Так, мамо. - з самого ранку моя турботлива і дуже схвильована матуся встигла набрати мене разів з десять. - Все добре, не хвилюйся. Як сяду, відпишусь тобі. І після приїзду теж. Так. Так, все взяла. І таблетки від застуди. І бинт. Мамо! Будь ласка, не хвилюйся ти так за мене. І татові привіт. Люблю вас. Бувай!
Поклавши трубку я видихнула. Мама завжди була гіперактивною і намагалася всім допомогти, всюди влізти і зробити «як треба». Вона могла роздратуватися і образитися на дурість. Тато ж навпаки, завжди був спокійний і терплячий. І він мав свій ключ до маминого неспокійного серця: за будь-яких обставин, де б вони не знаходилися, він починав співати їхню улюблену пісню. Мамине серце тануло і вона вже не могла ні на кого злитися. Працювало безвідмовно десятки років.
Розуміючи, що найближчі кілька місяців я буду далеко від дому, мені стало трохи сумно. У цьому місті я залишила своє серце, всі свої спогади та минуле, що змінило моє сьогодення. Через три місяці я планувала повернутися і вирушити до іншої експедиції. Вже за океан і надовго. Для цього мені потрібно було показати себе або зробити відкриття. Як би там не було, я хотіла зробити у своєму житті щось справді важливе. Зробити вагомий внесок, який переверне уявлення про навколишній світ.
Я подивилася на табло, мій рейс затримували. Щоб не заснути, я взяла собі каву і сіла ближче до вікна. Читати не хотілося, і я почала розглядати людей.
Хтось тішився, чекаючи на свій рейс. Хтось боявся довіряти своє життя величезній металевій машині і, нервуючи, відволікав себе порожніми розмовами з попутниками. Хтось, як і я, спостерігав за іншими. Такі різні, поєднані обставинами в аеропорту, ми відлітали до різних куточків світу. Величезного та неосяжного. Долі тисяч людей перепліталися в одному моменті і розбігалися потім назавжди.
В одному з магазинів я помітила жінку. На неї було важко не звернути увагу. Точніше, на те, як вона поводилася: високо і елегантно. Кожен її рух був стриманим, але водночас легким та невимушеним. Та фетровий капелюшок прикривав половину обличчя і мені не вдавалося його розглянути. Лише каштанові локони розбурхували фантазію, вигадували їй образи і домальовували характерні риси. Я перевела погляд на літаки та злітні смуги.
- Перепрошую, чи можу сісти поруч з вами? - я підняла очі і побачила ту саму жінку з фетрововим капелюшком. Вона була схожа на якусь відому кіноакторку. Тонкі губи вона акуратно підвела червоною помадою. Гострі вилиці, акуратний маленький ніс, правильної форми чорні брови та зелені очі – вона була ні на кого не схожа. Але в той же час я ніби бачила її десь. Жінка усміхалась та зацікавлено дивилася на мене.
- Так звичайно. Сідайте. – відповіла я.
– Сьогодні чудова погода для перельоту. - сказала вона. Я подивилася у вікно. Небо було затягнуте густою пеленою сірих хмар і мрячив неприємний дощ.
- Не знаю навіть. - відповіла я.
- Це лише на землі така погода. Там буде сонячно. – радісно відповіла вона, змахнувши рукою до неба.
Жінка сяяла, ніби була впевнена у своїх словах.
– Ви мені нагадуєте одну акторку.
- Кого? - не приховуючи інтерес, спитала вона.
- Моніку Белуччі з “Малени”, - почувши відповідь вона розреготалася, закинувши голову трохи назад. У куточках її очей виднілися легкі зморшки. Але вони лише надавали їй свого шарму.
- Ви вибачте мені, - не знаючи, як реагувати на її сміх, сказала я. - Вона така ж загадкова, як і ви.
- Я справляю враження загадкової жінки? - щиро дивуючись, запитала вона.
- Трішки. - усміхнувшись, відповіла я.
- Ну що ж, мабуть все це через мій капелюшок. Віе мені дістався ще від бабусі. А мода циклічна, тому я не думаючи дістала її з шафи! - сказала вона.
- Капелюшок дуже стильний. Він вам личить. - відповіла я.
- Дякую. Куди ви прямуєте? - запитала вона. - Якщо не секрет, звісно.
- Ні, що ви. Я лечу до Афін. Звідти на Санторіні.
- Оооо, ці санторинські заходи! Мабуть, до хлопця летите?
- Так, йому близько п'яти тисяч років. – серйозно відповіла я. Очі жінки округлилися. Вона здивовано подивилася на мене.
– Я археолог. - розсміявшись, відповіла я.
- Ах ось воно що! - відповіла вона. - І ви летите на острів на розкопки? А де ваша команда? - запитала вона.
- Вони вже, мабуть, прилетіли. Мені лист прийшов лише кілька днів тому. Я не думала, що мене візьмуть. - відповіла я.
- Це приголомшливо! Я спілкуюся зі справжнім археологом! Вибачте, я не представилася. Мене звуть Маргарет. Маргарет Волш. Можна просто Марґо. - простягнувши руку, сказала та. Я глянула на бордового кольору велюрові рукавички. Вказівний палець правої руки прикрашало кільце з рубіном. Я простягла руку у відповідь.
- А мене Енн звуть. Дуже приємно познайомитися.
- Навзаєм! - відповіла вона. - І вам подобається, чим ви займаєтесь? - запитала вона.
– Дуже.
- А чому саме Санторіні? Там же понад п'ять днів робити нічого. - сказала вона. - Захід сонця гарний, так, але що там може бути незвичайного? Це ж острів!
- Острів, який у 1600 році до н.е. пішов під воду через найсильніше в Європі виверження вулкана. Вважається, що тоді зникла мінойська цивілізація і місцеві досі знаходять залишки великої імперії.
– Як це цікаво. - відповіла Марго. - Слухайте, а можна до вас якось приїхати? Так цікаво подивитись на процес.
- Я гадаю можна буде щось придумати. Не обіцяю, що зможу провести по всіх майданчиках, але дещо зможу влаштувати. - відповіла я.
Ми обмінялися контактами і я пообіцяла Марго, що обов'язково покажу їй процес проведення розкопок.
- Чи можна поцікавитися, чим ви займаєтеся? - Запитала я.
– О, я скульптор. Зрідка малюю картини. Але, переважно, створюю скульптури багатим гаманцям на замовлення їх нестерпних чоловіків. Це приносить добрі гроші. А у вільний час я фантазую та створюю нові світи.
- Як це? - запитала я.
Марго показала мені фото деяких своїх робіт. Це були невідомі мені птахи та напівлюди, напівбоги. Вони стояли непорушно, але могли будь-якої хвилини зійти з п'єдесталу і піти геть.
- Я була б рада, якби мої скульптури ожили та пішли. Мистецтво має жити! - натхненно відповіла вона.
- Вони живуть у людях. І житимуть вічно. Повірте. - відповіла я. - такі, як ми, подбають про це.
Вона засміялася.
- Ось точно! Яка я рада нашій зустрічі! - відповіла вона.
– І це взаємно. - відповіла я. - Ваші роботи чудові.
- Мені дуже приємно, правда. Ви знаєте, я лечу на мою виставку в одній паризькій галереї. Вона відбудеться завтра. Там збереться вся богема і буде багато нудних людей, які абсолютно нічого не розуміють у моєму ремеслі. Вони навряд чи зможуть оцінити мою скульптуру. - відповіла вона.
- Але тільки сліпий не побачить красу! Вони ж справжній скарб! – із запалом відповіла я.
- Краса в очах того, хто дивиться. - відповіла Марго. – Я ціную ваше захоплення. Дуже. І заради таких моментів я готова далі творити.
- Повірте, ви зобов'язані творити не лише скульптури для заможних, але й ті, які вам подобаються. Це ж наше головне завдання. Йти за покликом свого призначення.
– У цьому є логіка. - сказала вона.
- Звісно! Адже, якщо ви робите щось із пристрастю та любов'ю, це може принести користь комусь. І навіть вилікувати. Картини великих художників могли вилікувати від найскладніших хвороб. А музика – повертати до життя безнадійно хворих! Я впевнена, що ваші скульптури можуть змінити життя тисяч, а то й мільйонів людей.
- Ви маєте рацію. - задумливо відповіла Марго. - Ще в юності мені доводилося перебиватися дрібними замовленнями, щоб хоч якось вижити. Потім мене помітив один відомий чоловік і познайомив із впливовими людьми. Так я потрапила у високе суспільство, де багаті люди тільки й розкидаються грошима. Це було дико, дивно, але в той же час я хотіла бути між ними. Згодом я отримала чого хотіла: славу і визнання, великі гроші полилися до мене рікою. Чоловіки, дорогий одяг, квитки на будь-які закриті вечірки, шопінг у дорогих магазинах. Але це не давало мені повноцінного відчуття щастя. Тоді я паралельно почала створювати скульптури, які приходили самі до мене. Начебто моїми руками хтось інший працював. Я дуже довго створювала всю цю колекцію, але навіть зараз її погодилися виставити за умови, що у залі будуть скульптури цих жінок мільярдерів. Звичайно, я погодилася. Так все ж сподіваюся, що мої скульптури помітять, відчують.
- Той, хто мусить відчути, обов'язково це зробить. Головне, не зраджуйте собі.
Марго подивилась на мене. В її очах я бачила щастя. Вона сяяла від того, що в неї вірили.
- Я так вам вдячна за ці слова. Здавалося б, тільки слова, а яку силу вони мають.
- Слова зцілюють. Але й можуть зруйнувати. - відповіла я.
- Ви знаєте, у мене є для вас дещо. - Марго вийняла з сумки маленьку коробку. - Ось візьміть. Я купила це тільки-но, але в мене цих дрібничок повно, а я хочу, щоб у вас залишилася пам'ять про мене. - я відчинила коробочку, там лежав срібний кулон у вигляді голуба.
- Але ж це дуже дорогий подарунок! – відповіла я. - Я не можу.
- Усе ви можете, - засміявшись, відповіла вона. – Я не знала, навіщо купую цей кулон. Просто щоб був. Але поспілкувавшись з вами, я зрозуміла, він має бути вашим! Також, я запрошую вас відвідати мою виставку. Напишіть мені ваш e-mail, я надішлю персональне запрошення та точну адресу.
- Але ж ви казали, що виставка відбудеться завтра? - запитала я.
– Вона пробуде до кінця цього року. Обіцяйте, що присвятите мені один день.
- Добре. Звісно, я прилечу. - відповіла я.
- Яка радість! - вигукнувши, відповіла вона. - Мені вже час бігти на мій рейс. - сказала Марго. - Але ми з вами зустрінемося. Пообіцяйте.
Вона обійняла мене і я відчула аромат дорогих парфумів. Ми попрощалися. Я провела поглядом цю дивну, але дивовижну жінку. Вона виглядала дорого, гарно, елегантно. Але я бачила маленьку дівчинку, яка захоплювалася всім, що відбувається довкола. Її літак вирушив у місто художників, романтиків та мрійників. Париж дуже пасував їй. Такий же вільний, легкий, загадковий і романтичний. Наша випадкова зустріч змусила мене замислитись над своїми словами. Настільки дивно і парадоксально буває, коли ми даємо поради комусь, забуваючи самі дотримуватися цих правил.
Мій рейс оголосили, і я попрямувала до свого гейту. Подивившись на кулон, я пообіцяла собі, що обов'язково маю прилетіти до Парижу і відвідати виставку Марго. Я розуміла, що ця зустріч також була невипадковою.