- Енні! - Я озирнулася і побачила його. Давньогрецького бога. Тільки в кедах та джинсах. Високий, підтягнутий, з мигдальними очима, яскраво вираженими вилицями і темно-русявим, злегка хвилястим волоссям. Він був страшенно гарний! Але в очі впадала не його привабливість, ні. На правому плечі я побачила цей фестський диск зі сну. Він помахав мені, оголюючи свою білосніжну усмішку.
"Голлівудський актор", - подумала я.
- Енні, привіт!
- Добрий день!
- Мене звуть Маркус. Я вас одразу впізнав! Давайте поможу з речами, – усміхаючись, сказав той. Я здивовано підняла брови. Як він міг мене впізнати, адже він навряд чи мав доступ до моєї особової справи. Він був власником готелю, але не працівником археологічної спілки. - Етикетка на вашому наплічнику. BAA - The British Archaeological Association. - він вказав на шеврон.
- Ах так, точно. Дякую! - Відповіла я, віддаючи сумку.
– Ви, до речі, прилетіли першою.
- Серйозно? Мені надіслали листа лише днів тому. Я гадала навпаки, що всі вже на місці. - здивовано відповіла я.
- Так, більшість летіло рейсом з Ванкуверу. Однак, там оголосили серйозний шторм на кілька днів, тож рейси перенесли. Але ви не турбуйтеся, все-одно ми приступимо до роботи за дві неділі. Тож, поспішати нікуди. Ви поки освоїтеся, відпочинете, а потім за роботу. – сказав Маркус.
- Окей, сподіваюся з рештою все буде добре. - усміхнувшись, відповіла я.
- Безумовно! Ви не будете проти, якщо я вам складу компанію? - запитав той.
– Це було б дуже добре. Я нічого тут не знаю. - “Ще б пак”, подумала я. Поруч з тобою хоч на край світу.
- Ну і чудово! Ходімо. Покажу вам місцеві визначні пам'ятки, а за дві години ми полетимо на острів. Домовились?
- Звісно. – відповіла я.
Мені кортіло оглянути Афіни і я була в передчутті чогось особливого. Але через деякий час зрозуміла, що це місто звичайне. Однотипні будинки з довгими білими балкончиками, нескінченні лабіринти бетонних вулиць, розписаних вуличними художниками під манер кримінальних 90-х, купа магазинів з дрібничками, квіткові лавки і таверни. Криза, постійні страйки, занепад - все це дуже відгукнулося в місті. Та й місцеві не намагалися виправити ситуацію. Їх усе влаштовувало.
- Тут все таке ... похмуре? - розчаровано запитала я.
- Ні, - засміявшись, відповів Маркус. - Ви просто ще Акрополь не бачили. Не поспішайте робити висновки!
Я усміхнулася, адже навіть не очікувала, що місто ще зможе мене здивувати. І йому це вдалося. Коли ми під'їхали до священного місця і піднялися до руїн Парфенона, я усвідомила всю могутність цієї землі. Порослі зеленню неприступні скелі, застиглі в часі величні колони, руїни, як символ спокою серед бурі людського невігластва, і цей вид на цегляні дахи, пагорби та синє море вдалині. Я сіла на одну з руїн. Минуле та сучасне тісно перепліталися між собою. Точно не було жодних тисячоліть, воєн, перемог та падінь. Здавалося, цей храм стояв тут завжди і сам Посейдон досі оберігає його від бід і негараздів.
- Вигляд тут чудовий, - почав Маркус.
- Дуже. – відповіла я.
- Хочеш на найвищу точку міста? - запитав він. - Нічого, що я на "ти"?
- Так звичайно!
- «Так, звичайно» – на перше чи друге питання? - усміхаючись, запитав той.
- На обидва... - відповіла я, не помічаючи, як почала кокетувати з Маркусом.
- Добре. Ми піднімемося на гору Лікавіт або, як її ще називають, Лікабет. До певного часу там були дикі звірі і вона вся була вкрита зеленню. Сама її назва походить від грецького «лікос» - «вовк». Але греки не були б собою, якби не вигадали чергову легенду.
- Так. Ви в цьому майстри. - Примруживши очі, сказала я. – Розкажи!
- Усі знають, що Афіна була дівчиною… з характером. І ось захотіла вона якось піднести собі святилище на Акрополі і відірвала вона частинку гори Пентелікон. Але дорогою чи то когось побачила, чи з кимось посварилася.
- Вона отримала погану звістку від ворона і кинула шмат гори прямо на цей пагорб. - Усміхаючись, закінчила я розповідь.
– Ти знала! - вигукнув той.
- Можна було придумати щось веселіше. – відповіла я.
- Не сперечаюсь.
- Тут, мабуть, гарно вночі. – я перевела погляд на місто.
- Так. Коли на вулицях запалюють ліхтарі, все стає... як це слово Malakos. Таким… «м'яким»! Ось. Не видно жодних вад. Потрібно якось влаштувати тобі нічну екскурсію. - підморгнув Маркус.
- Неодмінно! - усміхнулася я у відповідь своєю наймилішою усмішкою.
Поки ми їхали до гори, на небі згустіли грозові хмари.
- Ми вилетимо за такої погоди? - Запитала я.
- Маємо. – відповів той. - Зараз я все дізнаюся.
Поки ми піднімалися Маркус намагався додзвонитися до диспетчерської. Я скоріше пішла вперед і перша піднялася на вершину. На місто масивними клубами насувалась справжня гроза. Суворі хмари, здавалося, зараз впадуть на землю, вкриваючи її своєю невідомістю. І лише сильні «руки» вікових титанів уже багато століть берегли це місто від стихії. Неспокійний вітер колихав гілки дерев, птахи літали низько, розрізаючи своїми крилами вітер і своєю мовою попереджали про шторм. Я вдихала свіже морське повітря, відчуваючи, як природа наповнює мене.
- Політ не скасували. - Почула я ззаду голос Маркуса. - Гроза має скоро відступити. Тож вилетимо вчасно.
- Це добре. – відповіла я.
- Давай сядемо десь. Починає капати.
А "десь" - це, як не дивно, єдина кафешка на цій вершині світу. Туди ми й попрямували.
У цей момент природа розпочала свій сольний концерт. Незрівнянний оркестр грав на своїх унікальних інструментах. Холодні краплі дощу в такт грому барабанили по дахівкам будівель. Блискавки кривими лініями розрізали синьо-чорне море.
І нехай стихія говорила з людьми своєю мовою, її розумів кожен.
- Це зачаровує. - не відводячи погляду, сказала я.
- Ти ще грозу на острові не бачила! – відповів той.
- Боюся уявити. – відповіла я.
Вільних столиків не виявилось, туристи окупували весь заклад. Ми піднялися на другий поверх і сіли за барною стійкою.
Маркус замовив нам фраппе з традиційним грецьким смаколиком. Це був ніжний рулет із молочною начинкою, він мав незвичний смак та аромат.
- Це що, приворотний торт? Його спекли відьми? Такого просто не буває, він не з цієї планети! - говорила я смакуючи десерт. Маркус залився сміхом.
- Це кумедно і ... мило, - відповів він, - Хочеш ще візьму?
- Ні, ні-ні. Досить з мене. Або ж стану круглим пончиком і не влізу ні в одні джинси.
- Впхнемо! - сміючись відповів той.
Гроза поступово стихала і море ставало спокійнішим. Маркусові хтось подзвонив і він відійшов. Я вийняла свій щоденник.
«Санторині. Частина I» - моя рука зависла над першим рядком. "А що далі?".
Відкинувшись на спинку стільця я звично почала розглядати відвідувачів, але раптом моє тіло огорнуло холодом. У вухах дзвеніло. Мене ніби висмикнули з часу і помістили у неосяжний вакуум. Той самий стан, як удома! Не помітивши, як підійшов Маркус, я «прокинулася», почувши його голос.
- Ходімо? – спитав він.
- Так-так звичайно.
- Ти якась бліда. - зауважив Маркус.
- Все добре, потрібне свіже повітря! - відповіла я. - Переліт, розумієш…
- Звичайно, йдемо тоді до таксі, тобі треба відпочити! - відповів той.
Післядощове морське повітря привело мене до тями. Однак я відчувала всім нутром, що це лише початок. Відправна точка якогось шляху, таємниці та загадки, яка увірвалася в моє життя і круто її перевернула.
Ми вирушили до аеропорту. Маркус намагався не діставати мене розмовами і я могла спокійно розібратися зі своїми почуттями, які на той момент били на сполох. Мозок кричав «Повернися додому, у свою кімнатку і зачини двері на всі замки!», але голос серця всередині твердив «Не смій!». Так, я заснула, вперше без снів і просто зникнувши з цього світу на кілька годин.
***
Насамперед після прильоту на острів Макс вирішив відвідати Софоса. Цей старий завжди його дивував своєю невблаганною жагою до пригод. Перше їхнє знайомство було, як мінімум, дивним.
Сталося це в першу поїздку Макса на острів. У той день він блукав околицями руїн венеціанської фортеці форт Лондза. Де й помітив досить дивного старого, який виділявся з натовпів туристів і навіть місцевих. Старий спокійно стояв осторонь і милувався заходом сонця. На ньому була безрукавка з льону і шкіряні коричневі штани із набедренною пов’язкою поверх.
Руки чоловіка прикрашали амулети. На шиї висіла підвіска у вигляді подвійної сокири. Але увагу Макса привернула незвичайне татуювання незнайомця. Він підійшов ближче, щоб роздивитись її. Це був фестський диск. Той самий, який відкрив би таємницю у світ минулого. Раптом чоловік обернувся і подивився прямо Максу прямо в очі. Але у погляді не було невдоволення чи агресії. Ні. Навпаки, некритий інтерес та іскра, яку важко не помітити.
- Так, це фестський диск. – почав той. - Напевно, ви намагаєтеся розгадати його таємницю. Він розбурхує людську уяву вже багато століть.
Макс мовчав і не міг поворухнутися. Погляд чоловіка ніби прикував його до місця.
- Не бійся. Я тобі не ворог. Мене звуть Софос. - усміхнувшись сказав він і простяг руку. Макс подивився на його долоню.
– Макс. - відповів він й обережно простяг у відповідь свою.
- Я знаю, - хлопець запитливо глянув на чоловіка, - це все Стефанія. Вона часто розповідає про своїх гостей, – сказав Софос.
Макс трохи розслабився.
– А чому фестський диск?
- Навіщо тобі це?
- Ну, ви ж самі сказали, він розбурхує уяву людства. Мені також хочеться розгадати його таємницю.
- Іноді минуле має лишитись у минулому. - відповів той. - Ідемо я краще пригощу тебе чаєм.
Так почалася їхня дружба. Дивна для Макса, очевидна для Софоса.
Софос часто розповідав факти стародавніх цивілізацій, які, здавалося, він знав та бачив особисто. Хлопець відчував, що старий багато знає про фестський диск і стародавнє письмо, але він завжди щось замовчував. Все блукав околяса.
Сьогодні Макс поспішав до нього розповісти про події останніх тижнів. Він бачив у Софосі батька та мудрого наставника. Адже рідний батько хлопця ніколи не був із ним таким близьким. Часті сварки та розбіжності тільки віддаляли їх один від одного, і невдовзі Макс перестав щось змінювати у цих взаєминах. Тому дружба з Софосом для нього була такою важливою.
- Софосе, ти де? - Макс увійшов до магазину. Приємний запах пахощів та трав наповнювали простір.
- У себе. - голос старого пролунав із іншої кімнати. - Закривай двері та проходь. - сказав той.
Макс зачинив вхідні двері та повісив вивіску «Зачинено». У кімнаті подалі мала бути підсобка, але Софос продовжив її з іншого боку і обладнав приміщення для своїх занять та медитацій. Там відчувалася особлива атмосфера спокою. Там був інший вимір. Увійшовши до кімнати, Макс побачив старого, що сидів на килимку для медитацій. Свічка стояла прямо перед ним. Густий дим від пахощів різав очі і Макс зупинився біля входу.
- Проходь. Можеш відчинити вікно. - хлопець зайшов усередину і відчинив вікно. Приємне морське повітря одразу наповнило кімнату.
- Я чекав на тебе. – сказав старий.
- Маркус сказав? – Софос кивнув.
- Слухай, Соф. Пам'ятаєш, ти передбачав мені зустріч з дівчиною. Навіть її ім'я назвав. Це було чотири роки тому.
- Пам'ятаю, - кивнув старий.
- Я не дуже вірив у це. Ти ж знаєш, моє ставлення до пророцтв. – відповів Макс.
– Знаю. - усміхнувшись, відповів Софос.
- Але, хоч би як це не було дивно, ми зустрілися. – хлопець замовк. Софос продовжував сидіти нерухомо.
- Я помилявся. Вибач. - сказав Макс.
- Тобі нема за що вибачатися, мій друже. – відповів той.
- Але є ще дещо.
- Продовжуй.
- Півроку тому мені почав снитися один і той самий сон. День у день.
- І що ж тобі снилося? - запитав Софос.
- Я ніби летів над нашим островом, а вздовж узбережжя біг вовк. Ми прямували до гроту, зупинялися перед ним і заходили всередину. Але що було далі я так і не зміг дізнатися. На цьому сон завжди обривався.
- Це чудовий сон. – відповів Софос.
- Не знаю... - сказав Макс. - Але ця дівчина, Енні. Я її зустрів буквально кілька тижнів тому, як ти й казав. Але мене вразило навіть не це.
– А що ж? – поцікавився Софос.
– Вона теж бачила цей сон! Але завжди була вовком. Ти можеш собі це уявити? - від хвилювання Макс почав ходити кімнатою.
- Присядь. – спокійно сказав Софос. Хлопець опустився на стілець. - Що вона тобі сказала?
- Що бачила цей сон. Після цього ми з нею ще раз зустрілися. Вона розповіла, як бачила незнайомця, дуже дивного, від погляду якого їй стало ніяково. Дивне дівчисько. Знаєш, я годинами думав про всю цю історію. Це ж дивно і неможливо, щоб одразу кілька людей бачили один і той самий сон упродовж тривалого часу. Мені навіть здалося, вона бреше. Ось тільки навіщо це їй… Незрозуміло.
- Нічого дивного. – відповів Софос.
- Ти знаєш, чому це відбувається?
- Не можу сказати. Довірся і постарайся прийняти те, що Всесвіт на нас завжди має свій план. - усміхаючись, відповів той.
Макс мовчав, думаючи над словами старого. У ньому горіла цікавість.
- Це пов'язано з нашими розкопками? - запитав Макс.
Софос підвівся і підійшов до невеликого дерев'яного столика. Діставши сірники він запалив білу свічку.
- Полум'я має величезну силу, яка може зруйнувати все. Вода, - він зачерпнув рукою воду з глечика, - здатна погасити цей жар. Так і у взаєминах з людьми: хтось вогонь, хтось вода. Поєднуючись воєдино, може існувати гармонія.
– Вона вода, а я – вогонь? - Запитав Макс.
- Я можу лише сказати, що розкопки займають дуже важливе місце у вашій історії. І якщо ти прислухаєшся до того, що тобі говорить навколишній світ, тоді зможеш прийняти те, що має статися. - Софос замовк. Тінь від дверей падала на половину його обличчя. Від чого його слова набували містичного, сакрального сенсу.
Він підійшов до Макса. Знявши свій кулон у вигляді сокири, він вклав його в руку хлопця.
- Відтепер ти повинен дотримуватися моїх вказівок. І якщо твоє внутрішнє полум'я буде досить сильним. Якщо ти зможеш винести всі уроки, не похитнутися перед випробуваннями долі, то зрозумієш, наскільки важливо мати чисте відкрите серце. Воно поведе тебе і зможе освітити шлях навіть у темну ніч. І треба буде зібрати всю свою мужність, всю волю та мудрість, щоб гідно винести всі випробування.
- Софосе, ти мене лякаєш. – сказав Макс.
Старий подивився на нього. Спокійно та умиротворено. Це завжди був глибокий, сильний, сповнений турботи, погляд. Внутрішня сила, що горіла всередині цієї людини, могла розтрощити ворога. Але й одночасно, вона мгла вилікувати того, в чиєму серці було світло.
Макс відчував його підтримку. Він знав, що незважаючи ні на що, Софос завжди буде поруч.
***
Ми пролітали над островом і я вперше побачила ці біло-блакитні будинки на схилах коричневих скель. Я побачила знамениту кальдеру, що зберегла свою руйнівну силу. Потрапляючи в таке місце, тобі здається, що ти вже тут бувала. Он на тій скелі знімався якийсь голлівудський фільм. А поряд відкрита тераса, де зроблено сотні-тисяч інста-фото.
Від аеропорту ми взяли таксі. Потім йшли пішки хвилин п'ятнадцять до нашого готелю.
- Ми прийшли. - сказав Маркус. Це був сімейний готель, власниками якого був Маркус та його мама.
Так, як тут не було високих огорож, можна було легко оглянути територію будь-якого будинку. До тераси нашого готелю вела кам'яна доріжка, облагороджена з боків квітами та зеленою травою. На подвір'ї росли оливкові дерева, а обвитий плющем будинок височів на пагорбі. Але головне - це дивовижний вид на море.
До нас назустріч вийшла жінка. Її темне волосся, акуратно зібране в тугий пучок, відкривало світле обличчя. Їх схожість із Маркусом було складно не помітити: ті ж мигдальні очі та відкрита усмішка.
- Познайомся, це моя мама - Стефанія, - сказав Маркус.
- Geia sas agapité! - жінка радісно привітала мене і міцно обійняла. Від неї приємно пахло свіжою випічкою. - Доброго дня, моя люба! Як долетіла?
- Дякую, все добре. Але хочеться відпочити. - відповіла я.
- Звичайно, тобі треба добре виспатися. – сказала Стефанія.
- Ходімо, покажемо твою кімнату. - наказав Маркус.
Стефанія взяла мене за руку і повела на другий поверх.
- Ти одна з перших, тож у тебе буде гарна кімната. - сказала вона.
- Ви так добре розмовляєте українською. – відмітила я.
– У нас часто зупиняються іноземці, і групу археологів приймаю завжди я. Тож залюбки вивчила. - відповіла вона. Стефанія на мить зупинилася.
- Ми підтримували вас у складні години війни і хвилювалися за твою країну. Ви сміливі люди. Сміливіші, ніж будь-хто на цій планеті. - коли вона промовила це, у мене пробігли мурахи по всьому тілу і до горла підступив зрадливий клунок болю.
- Я вдячна вам. - проковтнула я, згадуючи, що мій народ пережив.
Ми увійшли до кімнати. Тут не було нічого зайвого: двоспальне ліжко, пара тумбочок, комод та лоджія з видом на море. А біло-блакитні стіни, милі світильники біля ліжка та квіти на столі робили кімнату затишнішою.
- Як же тут гарно! - Не стримавши свого захоплення, сказала я.
- Дуже рада, що тобі подобається. – відповіла Стефанія.
- Ще й так смачно пахне. Ви щось готуєте? - Запитала я.
Очі Стефанії округлилися, але, нічого не відповівши, вона кулею вибігла з кімнати.
- Мама забула, що настав час вимикати її коронну страву. – сказав Маркус у відповідь на мій багатозначний погляд.
– Я казала, що вона мені подобається? – сказала я.
- Вона чудова, згоден. - розсміявшись, відповів той. - Тут і справді гарний вигляд.
- Гарний? Він чудовий! – відповіла я.
- Коли живеш тут усе життя, звикаєш. Але, у нас із мамою є ритуал: хоча б раз на тиждень ми спостерігаємо за заходом сонця, щоб пам'ятати про важливі речі.
- Які? - зацікавлено запитала я.
- Ну, наприклад, кохання! - відповів той і подивився на мене. Я опустила погляд. Маркус мав природну чарівність і шарм. Він був добрий, цікавий і дуже галантний, що мене завжди підкорювало у чоловіках.
- Ви тільки з мамою тримаєте готель? - вирішивши перевести тему, запитала я.
- Так. Батько пішов від нас, коли мені було десять років. Він полетів за своєю мрією.
- За мрією? - Здивовано запитала я.
- Він завжди хотів побачити світ, прагнув жити у великому місті. За його словами, він тут почував себе ув'язненим «у клітці». Ну і одного дня, зібравши всі речі, він полетів у Нью-Йорк. Хотів і мене забрати за собою, але мати не дозволила.
- Коли ти бачив його востаннє?
- Років зо два тому. Ми з ним сиділи біля пірсу, багато розмовляли. Він знову кликав мене з собою, але я не можу залишити маму одну. Та й, до того ж, у мене тут хороша робота. Трохи нудно коли не сезон, зате є можливість подорожувати світом. Загалом, я маю бути тут.
- Ти сумуєш за ним. - помітила я дещицю смутку в його голосі.
- Так, трохи. Мені його не вистачає. Але він не міг тут жити, і я його розумію. Мама так і не змогла пробачити. Ми з нею не розмовляємо про це.
Це була досить незручна розмова, проте, він дозволив мені краще зрозуміти, чому молодий, сповнений сил і енергії хлопець сидить у такому місці. Я задумалася, а може, не місце визначає щастя людини, а навпаки? Адже думка про великі можливості, постійний рух і кругообіг подій у великому місті – це лише стереотип. Не всім треба ставати великими. Достатньо робити свою справу добре і приносити людям радість. Хіба не це головне? Бути на своєму місці.
- Маркусе, ти де? – я здригнулася. Голос здався мені дуже знайомим.
- Не може бути... - прошепотіла я.
- Зараз йду! – відповів Маркус. - Вибач, я на хвилину, - сказав він і поспішив до дверей.
Я сіла на ліжко та прислухалася. "Ні, цього не може бути". - Запевняла я себе.
- Енні, можеш вийти на секунду? - покликав мене Маркус. - Хочу познайомити тебе де з ким.
"Ні, це не може бути він" - думала я, невпевнено прямуючи до дверей.
- Познайомся, це мій друг Макс. Він один із вашої команди. – Це був він. Макс, своєю персоною стояв переді мною і так само ошелешено дивився на мене.
- Привіт... - сказала я. Він дивився то на мене, то на Маркуса.
- Ти! - нарешті сказав він.
- Ви знаєте одне одного? — здивувався Маркус.
- Ну, не зовсім. Макс врятував мене від мотоцикла. - відповіла я.
– Від мотоцикла? – перепитав той.
– Вона вискочила на проїжджу частину. – сказав Макс.
- Випадково. - уточнила я.
- Нічого собі! - вигукнув Маркус. - Ну що ж, якщо ви знайомі, це полегшить ситуацію. - усміхаючись, сказав той. - Мені зараз потрібно вирушити до Афін. Ще прилетіли ваші колеги. Сьогодні якесь божевілля. То кажуть, що прилетять згодом, то тепер раніше прилетіли. Максе, ти зможеш Енні показати тут все? - запитав той.
- Так, не турбуйся. - усміхнувшись другові, відповів той.
- Енн, у тебе немає мого номера телефону! - сказав Маркус. – Записуй.
Поки ми з Маркусом обмінювалися контактами, Макс, спершись на стіну, дивився на мене.
- Побачимося! - коли Маркус пішов, ми не змовляючись зайшли до мене в кімнату.
- Ти що тут робиш? – запитав він.
- Аналогічне питання до тебе! – різко відповіла я.
- Ми тут не перший рік проводимо розкопки. Якого тебе занесло сюди? - запитав Макс.
- Після трьох років невдалих спроб мені цього року дали дозвіл на участь у експедиції.
- Трьох? – перепитав Макс.
- Так. Постійно відмовляли, а потім розкопки припинилися. І цього року вони самі надіслали мені запрошення. Я, звісно, погодилася. - відповіла я.
- Ти не маєш бути тут. - підсумував Макс.
- Чому це? - здивовано запитала я.
Він глянув на мене.
- Ходімо. Дещо покажу.
Ми вийшли на двір і деякий час йшли мовчки. Я тільки встигала розглядати місто, захоплюючись схилами, урвищами, будинками та тісними вулицями.
- Куди ми йдемо? - Запитала я.
- Побачиш. - відповів той.
Сонце майже торкнулося моря. Момент був настільки приголомшливий, що мені хотілося зафіксувати його на фото. Але, я не помітила корч, що стирчить, і мало не впала. Міцні руки Макса встигли мене зловити за мить до зіткнення із землею.
- Чому ти така… неуважна?
- Просто в деяких людей талант падіння. Я у цьому вже фахівець, але постійно вдосконалюю свої навички. - обтрушуючись від пилу, буркотіла я.
Макс усміхнувся.
- Ходімо. Ми вже близько. - сказав він.
Ми пройшли ще хвилин п'ять і вийшли на пагорб, де відкривався панорамний вид на все селище. Було чітко видно кальдеру вулкана, далеко відпливав черговий паром, а сонце опускалося все нижче до лінії горизонту.
- Ти любиш висоту? - Запитала я.
- З чого ти взяла? - не відводячи очей від моря, відповів Макс.
- Перший раз ти привів мене на багатоповерхівку. Сьогодні на вершину гори. - відповіла я.
- Нагорі почуваєшся вільно. - відповів той. – Але зараз не про це. Бачиш той табір? - він показав на кілька наметів.
– Бачу. - відповіла я.
– Це люди Ареса.
- Бога Війни? - ледве стримуючи сміх, сказала я, але Макс був серйозним.
- Ім'я дуже чітко характеризує цю людину. Ти не розумієш, у що вплутуєшся. Тут тобі не гра у пісочниці. У людей Арес тут усе під контролем. Вони уклали договір із владою і тепер кожен має свою частку. На цьому будуються величезні гроші. А щоб ні в кого не виникало питань, греки періодично влаштовують революції та протести. Так, для відводу очей. Тому до розкопок майже нікому немає справи.
– І ви на них ніяк не можете вплинути?
- Ти ж знаєш, як працюють всі ці всесвітні організації.
- О так. - під час війни в Україні ми добре побачили, на що вони всі здатні. - Макс продовжив.
- До нас приїжджали консули, представники ЮНЕСКО, але над цим стоїть хтось вищий. Майже рік тому ми згорнулися. Фінансування припинилося, та й ми просто втомилися тупцювати на одному місці. Але вже кілька місяців поспіль на острові відбуваються підземні поштовхи. Є думка, що вулкан прокидається, і ми вирішили діяти. Ще раз звернувшись до всіх інстанцій, ми таки отримали дозвіл і фінансування, щоб продовжувати розкопки. Адже якщо вулкан справді прокинувся, у нас залишилося дуже мало часу.
- А хто такий Арес? - запитала я.
- Брат мого дуже гарного знайомого. Він жив тут колись. Ця людина дуже жорстока і вперта. Заради грошей він готовий на все. Тому тобі тут нема чого робити. - підсумував Макс.
- Як це, нічого! – обурено відповіла я. - Тепер мені тут якраз і треба бути.
- Ти, мабуть, переглянула Індіану Джонс? Це справжнє життя. Тут немає сценаріїв. Ми ризикуємо життями безневинних. – не здавався Макс.
- Розумію. І усвідомлюю можливі наслідки. Але це мій вибір і шанс дізнатися таємницю. І мені вирішувати, як розпорядитись цим шансом. Все моє нутро каже, що це правильний вибір.
Макс злісно штовхнув кулаком у дерево. Його вилиці стискалися від напруги, дихання було нерівним, збитим. Я підійшла і тихо поклала йому руку на плече. Від доторку він ледве помітно здригнувся, але стояа нерухомо. Я уявила, як з моїх грудей йде світло, проходить по руці, обіймає його за плечі і проникає в серце. Ця величезна сила, мов спокійне море, прибрала залишки роздратування і злості. Його дихання стало рівнішим і тихішим. Я помітила на кісточках його лівої руки кров.
- Треба перебинтувати. – сказала я.
Він глянув на руку і сховав її у карман.
- Нам час додому. – відповів він тихо і попрямував назад до стежки. Я йшла за ним мовчки, але тримала це створене мною світло непорушно. Він був сильніший за всяке зло. У ньому сяяла Вічність.
***
- Вони вже познайомилися одне з одним. - Маркус негайно вирішив відвідати Софоса і розповісти про те, що сталося. - Як ти міг знати про це?
- Їхня зустріч провіденційна. - усміхаючись відповів той. - Вона розгублена?
- Коли ми були в акрополі, в одну мить вона ніби випала з реальності і ніби взагалі нікого не бачила довкола. - відповів той.
- Це було очікувано, - відповів той. - Вона поки що дуже розгублена і налякана, але нічого, я на неї вже чекаю.
- Мені привести її? - спитав Маркус.
– Не варто. Вона сама знайде дорогу. – відповів старий.
- Чому ти не розповіси все Максу?
- Проливаючи світло на майбутнє, ми змінюємо перебіг подій. Цього не можна робити. Все має йти згідно із законом природи. Ми й так знаємо чимало. Наше завдання зараз спрямовувати, але не заважати. Вони все зрозуміють, але на все свій час.
- Але ж розповівши їм зараз, вони змогли б уникнути помилок! - не зупинявся Маркус.
- Їм потрібні ці помилки, щоби бути готовими. – Софос підійшов ближче до хлопця. - Зрозумій, життя нам не дає уроків просто так. Кожна людина та ситуація нам потрібні для усвідомлення. Якщо ти цього не проживеш, тобі ніяк не вийти на новий рівень. Саме в дорозі відбуваються важливі, часом фатальні та невідворотні події, що змінюють нашу свідомість та вибір. Головне в цьому всьому – терпіння. Я тебе дуже прошу, дочекайся, коли вони все усвідомлять самостійно. Як би не було складно, хоч би як вони падали. Гадаючи, що допомагаєш, ти можеш тільки нашкодити і зробити ще гірше.
- Добре. - сказав Маркус. - Дай відповідь лише на одне запитання. - він замовк і глянув на Софоса. Той підійшов до вікна і спрямував погляд на море. Сонце вже сідало за обрій, кидаючи свої останні промені на спокійну морську гладь.
- Коли це трапиться?
- Цього я тобі сказати не можу. Я й сам не знаю. - відповів той.
- Ти не знаєш? - здивовано запитав Маркус.
- Є речі, які краще не знати.
***
Наступного дня Маркус познайомив мене з рештою колег з нашої команди. Деякі, як і я, були тут уперше.
Стефанія посадила всіх за стіл і без жодних відмов намагалася нас нагодувати.
- А де Макс? - Запитала я Маркуса.
- Він пішов рано-вранці, сказав, що прийде пізніше. У нього з'явилися якісь термінові справи.
Після вчорашньої розмови ми більше не бачилися. Мені довго не вдавалося заснути. Хіба Арес був такий небезпечний? Тоді чому Макс вплутався в цю історію і хіба не наражалися на небезпеку всі 20 чоловік з нашої команди?
- Про що ви так зосереджено думаєте, Енні? - молодий хлопець на ім'я Роджер, з чисто аристократичною англійською зовнішністю і наполегливим інтересом вже встиг усіх стомити. Примруживши очі, він спробував зав'язати зі мною розмову.
- Задумалася про розкопки та майбутні відкриття. - відповіла я, посміхнувшись йому.
- І що ж така тендітна дівчина мріє тут знайти? Славу та багатство? - відкинувшись на спинку стільця, саркастично запитав той.
- Що ви, сер, слава та гроші цікаві людині досить обмеженій у бажаннях та пріоритетах. І на відміну від вас, у мене винятково дослідницький інтерес. - дивлячись йому прямо у вічі, сказала я. Інші тихенько засміялися. Роджер був із тих людей, які вважали своїм обов'язком залізти не у свою справу, тим самим доводячи свою дурість. Але сам він вважав себе всезнайкою і найкращим із команди. Чим явно дратував інших. Мені він здався просто недолугим.
- Ви гадаєте, що бачите мене наскрізь, але глибоко помиляєтесь. Є дещо набагато вище за примітивні людські бажання. - відповів той.
- І що це, дозвольте поцікавитися? - вже усміхаючись, відповіла я.
- О, не зображайте, що не знаєте. Усі ми розуміємо, навіщо ми тут! - відповів той.
– У кожного своя мета. - продовжувала я.
– Атланти. - нахилившись ближче до мене, відповів Роджер. Усі розмови навколо затихли. Очі Роджера горіли цікавістю.
- Ви вірите теорії про Атлантиду? - запитала я.
- А ви ні? - посміхнувшись, запитав він у відповідь.
- Я вірю в мінойську цивілізацію та наукові докази. Міфи мене мало цікавлять.
- Я б на вашому місці не був таким категоричним.
— Але ж ви не на моєму місці. - дивлячись впритул відповіла я Роджеру.
- Ойєє, друзі, досить про роботу! Зараз я вас нагодую! – Стефанія принесла нам сніданок. Вона розрядила обстановку свої заразливим сміхом. Мої думки швидко відлетіли геть. Страви Стефанії мали такий аромт, що хотілося швидше спробувати все й одразу. Першим вона поставила на стіл традиційну грецьку страву - мусаку, неймовірний аромат якої зводив з розуму! Потім, грецький салат, долму і хрумкий, тільки спечений хліб з оливками, а також сирну тарілку з маслинами.
- Що ви любите додавати у свої страви? – звернулася я до Стефанії. - Відчуваю у долмі якісь спеції, але не можу розібрати, що тут.
- Це секрет кухаря, моя люба! - підморгнувши, відповіла вона.
- Я можу припустити! - сказала дівчина з надзвичайно красивими зеленими очима і довгим рудим волоссям. "Ірландка", - подумала я.
- У мусаці відчувається чебрець і мускатний горіх. У салат ви додали сушений базилік та білий перець. А в долмі, мені здається, є нотки… – вона задумалася, – кориці? - запитливо глянувши на Стефанію, відповіла та.
- Дивно! Просто неймовірно! - вигукнула Стефанія. - Ти вгадала практично все.
– Це в мене від бабусі. Вона в мене найкращий кухар у Каліфорнії! - засміялася та.
Як пізніше виявилося, дівчину звали Мері, і вона була родом із Сан-Дієго. Але по батьковій лінії у неї в роді справді були ірландці. Ще у воєнні роки її прабабуся зустріла молодого офіцера американської армії, закохалася і відлетіла з ним за океан. Всі зв'язки дівчини з минулим давно загубилися, але генетику не обдурити і через кілька поколінь на світ з'явилася зеленоока дівчинка з рудим волоссям. Пізніше, ми з Мері потоваришували і я багато чого в неї навчилася. Здавалося, кожен її день був наповнений жагою до життя, прагненням все дізнатися, побачити, відчути і спробувати. Я ніколи не бачила її сумною. Задумливою – так, але не сумною. Незважаючи на свої роки, вона була надзвичайно мудрою та справедливою. У поразці вона бачила можливість, у перемогах – подяку. Її шлях мені здавався легким, але варто було ближче дізнатися долю Мері і я зрозуміла, наскільки вона сильна духом людина. Такі люди носять усередині неосяжний Всесвіт.
Після сніданку я, Мері і хлопець на ім'я Майкл вирішили вивчити місто. Майкл прилетів сюди з далекої Австралії. Дуже добродушний, простий і смішний. Йому Мері одразу сподобалася, це було помітно неозброєним оком. От тільки вона не помічала нічого, крім своєї мети на острові. Майкл, очевидно, зрозумів її пристрасть і діяв стратегічно. Мені він видався ідеальною парою для Мері.
***
Сам острів невеликий та найцікавіші місця можна було дослідити за кілька днів, але цього вистачало, щоб закохатися в нього з перших миттєвостей. У синьо-білі будиночки, бездонну глибину Егейського моря, неосяжний простір, що розкинувся на сотні кілометрів, і це повітря. Він тут просякнутий морською сіллю, приправлений пряним ароматом середземноморських трав і витриманий під пекучим сонцем у полудневу спеку. У нього особливий, приємний післясмак. Як коли ти вперше куштуєш гарне вино, відчуваєш весь його букет, насолоджуєшся кожним ковтком і відчуваєш приємне розслаблення в тілі. Тут ти просто відчуваєш світ навкруги, впускаючи його в центр своєї сутності.
Ми спускалися вниз по кам'яних сходах, завертаючи у внутрішні дворики. Блукали між вузьких вуличок, спостерігаючи при цьому, як золотисті промені сонця заграють з ідеальною морською гладдю. Натикалися на закриті готелі та потрапляли у найпопулярніші туристичні місця. Йшли повз натовпи китайських туристів та, врешті, підійшли ближче до урвища, щоб розглянути кальдеру.
- Неймовірно, як природа змогла спорудити такий прекрасний і водночас жахливий витвір. - почала Мері.
- Вона багато може, - відповіла я, - І люди лише маленька частина великого механізму. Мені здається, вона скоро скаже всім нам «Вибачте, ви мене дістали». І матиме рацію. Щоправда, не дуже хотілося б це застати.
– Це вже не нам вирішувати. – весело відповіла Мері. - Нам зараз варто просто ловити момент та насолоджуватися. - Відповіла вона, підставивши сонцю обличчя і заплющивши очі.
- Ти так спокійно про це говориш. - відповіла я.
- А навіщо хвилюватись про те, що ще не трапилося і невідомо, коли станеться?
- Так, але це якось наводить на сумні роздуми.
- Чим сумувати і даремно засмучуватися, краще постаратися зробити світ навколо тебе радіснішим і щасливішим. Хіба не таке наше завдання? Принести трішки світла у серці кожного зустрічного.
Я тоді не розуміла, про що вона каже. Вважала її доброю дивачкою, яка живе у світі казок. Але як же вона мала рацію! І як багато мені ще самій варто пройти і зрозуміти.
Ми піднімалися і опускалися нерівною дорогою, але за дві години прогулянки вже стомилися і вирішили десь пообідати.
У Ойі немає рівної берегової лінії, тому всі кафешки розташовані на схилах. Ми помітили невелику таверну й вирушили туди. Біля входу над дверима висіла вивіска «Кαλώς όρισες!» (Ласкаво просимо!).
Ми сіли на терасі в тіні винограду. Я відкинулася на спинку стільця і заплющила очі. Хлопці говорили про майбутню роботу, свої враження та своє минуле. Я бачила, як Майкл старанно сподобався Мері, от тільки та не бачила нічого навколо і тримала його на відстані витягнутої руки. Нам принесли напої і я остаточно випала з розмови. Теплий вітер відніс думки далеко за горизонт, а шум моря доносив уривки своєї пісні до мого серця.
- Але вони тут уже кілька днів – почула я Мері.
- Так, вони повернулися. Ще й з новим обладнанням. – відповів їй Майкл.
Я одразу зрозуміла, про кого йшлося. Арес був ключовою фігурою у нашій справі. Якщо він дістанеться джерела першим, вважай нам тут уже робити нічого. Мені хотілося побачити його, зрозуміти, що це за людина, і чому його так усі бояться. Майкл нахилився ближче до нас і майже пошепки сказав:
- Ти знаєш, що ім'я Ареса на цьому острові практично не згадують. Він вкрай неприємна людина і взагалі, коли ще був молодий, так посварився зі своїм братом, що тому довелося на багато років покинути рідні краї.
- А хто його брат? – поцікавилася я.
- Його звуть Софос. У нього тут свій магазин, де він торгує різною дрібницею для туристів.
- Він живе на острові?
- Так. Софос повернувся через тридцять років. Відкрив антикварний магазин і проводить приватні екскурсії для туристів. Але до справ брата намагається не лізти. У них дуже складні стосунки. - підсумував Майкл.
- А ти звідки це все знаєш? - поцікавилася Мері.
- Вмію заводити нові знайомства. - відкинувшись на спинку стільця, з усмішкою відповів той.
- І збирати плітки. – сказала я.
- Ну, не так грубо. Це факти, які розповідають мешканці острова. - відповів той.
- Слухай, а де цей магазин? – поцікавилася я. - Цього вашого Софоса.
- Навіщо? Хочеш купити собі сувенір? - розсміявшись, запитав Майкл.
- Звісно. Фігурку з вулканом.
- Я б теж сходила до нього. - сказала Мері. - А що, раптом він має щось цікаве для нас. - підморгнувши, відповіла вона.
- Чудово! Зараз же і відвідаємо старого! – сказала я.
- Тільки давай забіжимо додому, мені потрібно дещо взяти. - сказала Мері.
- Звісно. - відповіла я.
Поки ми йшли до готелю я знову поринула у свої роздуми. Хто такий Софос і чому він у таких стосунках із братом? Мені хотілося його побачити, розпитати про Ареса: що він знає і що тут шукає.
Я забігла до себе в кімнату і переодяглася в лляну сукню в підлогу і взяла накидку. На випадок, якщо пізно повернуся. Спустившись вниз, я почула голос Макса. Він був на кухні і розмовляв з кимось.
- Вітання! - коли я зайшла на кухню, Макс стояв до мене спиною і говорив щось Маркусові. Той сидів на підвіконні, склавши руки навхрест і був захоплений своїми думками.
- О, Енні! Як тобі острів? - усмішка Маркуса засяяла яскравіше сонця. Від колишньої зосередженості на розмові не лишилося й сліду. Макс лише повернув голову і сухо привітав мене.
- Дуже мальовничий та доброзичливий. - відповіла я.
Взявши яблуко зі столу, я поклала його до сумки.
- Ось, заглянула на хвилинку і вже біжу.
- Куди плануєш піти? – поцікавився Маркус.
– Ми з Мері хотіли заскочити в одне місце. Щось на кшталт антикварної крамниці. Так, подивитися дрібнички для рідних.
- О, у вас на це буде ще багато часу. - зауважив Маркус.
- Далі буде робота, я навряд чи зможу вирватися. Доки є вільний час ми погуляємо ще. - відповіла я. Весь цей час Макс просто дивився у вікно, намагаючись відгородитися від нашої розмови і не зустрічатися зі мною поглядом. Це виглядало дивно, але в той же час зачепило мене.
- Енні! - Майкл покликав мене з вітальні.
- Гаразд, гарного дня. Я побігла! - Усміхнувшись Маркусу, сказала я і вийшла з кухні.
- А де Мері? - Майкл був один, я зрозуміла, що щось трапилося.
- Вона у себе в кімнаті, їй стало недобре. Напевно, тепловий удар чи переліт так позначився. Загалом, вона просила передати, що сьогодні не зможе піти з тобою.
- Ти лишишся з нею? - запитала я, розуміючи, що Майкл - це перша людина, готова будь-якої секунди опинитися поряд з Мері. А тут така нагода побути героєм.
- Звісно. - відповів той, підморгнувши.
- Добре. Адже тобі можна довіряти? - запитала я.
- Ти все одразу зрозуміла, чи не так? - поставив він зустрічне запитання.
- Ти не особливо й ховався.
- Так, але помітила це, швидше за все, лише ти. – зазначив Майкл.
- Мені здається, у вас все ще попереду. Дай їй час. Я на твоєму боці. – сказала я.
- Дякую. Ти мені одразу сподобалася! - розсміявшись, відповів той.
- Гаразд, біжи до Мері і передай якнайшвидшого одужання. А я, як прийду, заскочу до неї.
- Звісно. Успіхів! - відповів Майкл і побіг до Мері.
Я не хотіла заважати хлопцеві підкорювати серце Мері, тож просто довірилася йому. До того ж, таких щирих і добрих людей бачиш одразу. Вони сяють зсередини і в мене було відчуття, що стосунки Мері з Майклом були вже визначені.
Попрощавшись із Майклом, я вирушила шукати крамничку Софоса. Google-карти показували всього 15 хвилин пішки і я не зволікаючи вирушила по заданому напрямку. Через 10-15 хвилин я вже стояла навпроти загадкового магазину, не наважуючись увійти. Щось усередині мене дуже сколихнулося. Прискорене серцебиття та легке хвилювання ніби перед іспитом. Я мало не заплющила очі перед тим, як увійти.
"Що з тобою, Енн?!", - подумала я про себе. Зробивши глибокий вдих і видих я рішуче відчинила двері.
Усередині виявилось прохолодніше, ніж на вулиці. З боків біля дверей горіло дві свічки. Приємний легкий запах пахощів створював атмосферу усамітненого храму високо в горах.
За прилавком нікого не було і я почала розглядати стелажі. На полицях з лівого боку стояли ручної роботи вироби, статуетки, захисні амулети, аромаолії та пахощі. Під скляною вітриною біля прилавка красувалися прикраси із золота та срібла, коштовне каміння, підвіски та кільця. Праворуч всі полиці були заставлені різними журналами та книгами. На нижніх стелажах розмістилися сучасні видання. Далі йшли книги кінця XX-XXI століття, а на верхніх - витвори кінця XIX-початку XX століття. Останні мене й зацікавили.
- Тут є хтось? - запитала я, але ніхто не відгукнувся.
Було вже дві години після полудня і, швидше за все, власник пішов на обід. Я вирішила трохи почекати і почала розглядати магазин. Тут мою увагу привернула одна книга. Точніше, рукопис. Озирнувшись на всі боки і переконавшись, що нікого немає, я наважилася зайти за прилавок і обережно взяла її. Екземпляр був настільки древнім і унікальним, що юний археолог у мені тремтів від захоплення!
Книга була написана від руки на старому пергаменті на етеокритському. На її сторінках часто зустрічалося одне слово - «Ατλαντίδα».
- Я можу вам чимось допомогти?
- Ой, - я здригнулася від несподіванки, мало не впустивши книгу. - Добрий день, вибачте. - Нікого не було і я оглянула тут все. Вибачте! - Сказала я, поклавши книгу на місце.
Переді мною стояв чоловік. На вигляд йому було років шістдесят, але міцні руки і постать видавали в ньому колишнього спортсмена. Свої чорні, як смола, волосся з рідкою сивиною він затягнув у високий тугий пучок. На ньому були коричневі вільні штани з пов'язкою на стегнах поверху і простора сорочка з вишитим орнаментом. Шию та руки прикрашали намисто та амулети. На правій руці я помітила браслет із унікальною символікою періоду мінойської цивілізації.
Чоловік виглядав доброзичливо і від нього йшла світла енергетика. Я її відчувала дуже сильно. І лише один момент мене привів у тихий жах – його очі.
- Я Софос, - представився він.
- Рада вітати. Мене звати Енні. - насправді мені хотілося тікати звідси, що є сили, але щось утримувало мене. Софос усміхнувся і перевів погляд на книгу.
- Цікавий вибір, як для молодої дівчини. Багато хто воліє прикрас, пахощів, статуеток. Але ви взяли найбільш древню книгу з моєї колекції.
- Вибачте. - сказала я, - Ми тут з групою археологів прилетіли на експедицію. От і зацікавилася артефактом. Перепрошую, що без дозволу.
- Не вибачайтеся, я вас чудово розумію. - відповів той. - Атлантида… таємнича та захоплююча. Вона притягує своєю загадкою, багатовіковою таємницею і розбурхує уяву! Складно встояти і не піддатися спокусі дізнатися більше про таке містичне явище… Чи не так?
Його погляд проникав у саму душу, від цього ставало ніяково. Я намагалася втихомирити свій тривожний розум, але раз у раз згадувала ту зустріч у кафе. Але, хоч би як я намагалася заспокоїтися, все було марно. Я почувала себе метеликом, що летить на згубне світло.
- Книзі більше тисячі років. - продовжував Софос. - Я знайшов її випадково, допомагаючи розібрати будівлю, що обвалилася. Там був підземний хід і ми відкопали багато цікавих речей мінойської цивілізації. Але я змовчав про свою знахідку. Так, це можна назвати злочином. Однак я знаю, що вони зробили б з нею. І вирішив вивчити книгу самотужки.
- Про що вона? - не приховуючи інтерес, спитала я.
- Про життя. - коротко відповів той.
- Ви не боїтеся, що я можу розповісти про це?
– Ні. - усміхаючись, відповів той.
- Ви такі впевнені. - здивовано сказала я.
- Тобі також цікаво. - відповів він.
- Звісно. І тому я як археолог можу у вас її вилучити. На абсолютно законних підставах.
– Ні. - спокійно сказав він і сів у своє крісло. У його очах читалася впевненість.
- І все ж. - не поступалася я.
- По-перше, ти не палеограф. По-друге, тебе не підпустять до книги на гарматний постріл. Ти не зможеш навіть краєм ока на неї подивитись. По-третє, ти відчуваєш, що я знаю багато. Тобі цікаво. У тобі горить інтерес. Ні жага популярності чи слави, ні користь, а цікавість маленької дівчинки, яка мріяла все своє життя розгадати таємницю. Тож, ти тут.
Я була приголомшена. Він бачив мене наскрізь, наче знав про мене все і читав мої думки. Зі своєю приголомшливою спокійною впевненістю. Мені навіть здалося, що він знав про мій візит.
- Припустимо. Тоді розкажіть мені. - я намагалася бути такою ж спокійною. - Адже видно, що книга, швидше за все, написана за допомогою Лінійного письма, який досі не розшифрований. - продовжила я.
- Правильно. Офіційної розшифровки немає. Є припущення, але вони хибні.
- Чому ви так вважаєте? - здивовано запитала я.
– Я просто знаю. - відповів він.
- Ви дуже дивна людина. - вже не приховуючи свого невдоволення, відповіла я.
- Дивний, бо незрозумілий вам? Чи тому, що не відповідаю вашим уявленням про те, яким має бути продавець якогось магазину з сувенірами? - мені не подобався його тон. Але треба було йому віддати належне, він мав рацію.
- Кожен із нас трохи не в собі. У цьому наша унікальність. - відповів він м'якше і продовжив. – Є думка, що Атлантида загинула внаслідок виверження вулкана Санторін. Ще Платон казав, що вона зникла через землетруси та потоп.
- Є теорія, що острів атлантів пішов на дно через опускання суші XVII століття до нашої ери. - продовжила я. Софос кивнув головою. - У 70-х роках тут було виявлено величезне місто, яке збереглося лише завдяки тому, що було поховано під товстим шаром вулканічного попелу. А відомий археолог професор Марінатос зміг відновити стародавній вигляд міста. – я замовкла.
- Продовжуй! - схвально відповів Софос.
- Місцеві жителі були більш розумними й талановитими, ніж інші племена, що заселяли континент. Про це говорила вся наукова спільнота. Все, що збереглося, тільки підтверджує теорію: стіни будинків, статуї, предмети побуту, облаштування міста.
- Абсолютно вірно. - підсумував він. - Що тобі ще відомо?
- Лише те, що знаходиться у загальнодоступному вигляді. Але, письмо…ви знаєте щось про це. – сказала я. – Софос трохи помовчав і, уважно спостерігаючи за мною, почав говорити.
- Під час розкопок Маринатос знайшов давню чашу, на якій побачив напис. Але коли її забрали на дослідження, напис зник. І лише лабораторна обробка допомогла «виявити» її. На чаші критськими письменами було написано "А-ре-са-на". Що означає ім'я богині родючості аналогічне Аріадні.
- Дочки царя Міноса та Пасіфаї. - продовжила я.
- Правильно. – кивнув Софос.
- Чаша стала доказом надзвичайного розуму та талантів мінойської цивілізації. Навіть мені хотілося побачити її. – сказала я.
- Так, вона цікава, але це не найважливіше у нашій історії. - усміхнувшись, сказав Софос.
– А що ж? - зацікавлено запитала я. Старий усміхнувся.
- Вибач, я тобі не запропонував сісти. Може, ти хочеш чаю? - запитав той.
- Дякую, поки що не хочеться. - відповіла я.
- Ну що ти. Гості мого будинку повинні спробувати мій особливий трав'яний чай! Ти поки що сідай, а я зараз принесу все. - сказав той і пішов до іншої кімнати.
Я сіла в крісло і звернула увагу на відкриту книгу, що лежала на столі. Нахилившись ближче, я побачила замітки на полях незрозумілою мовою, і зупинила свій погляд на діалозі:
«- Не сподівайся отримати бажане перебуваючи у бездіяльності. - капітан Грегорі стояв біля штурвала і дивився на море. Хлопець слухав кожне його слово, ніби то була його остання надія на порятунок. Капітан продовжив. - Всесвіт любить рух. Це її основна мета. За розпадом слідує відродження. Закони ентропії незмінні. Якщо ти звик просто чекати, цілі будуть поступово віддалятися від тебе, наче той корабель, що мирно пливе вдалині. Не варто нарікати на долю, говорити, що нічого не працює і життя несправедливе. Людина завжди отримує шанс.
- Але що робити, якщо я втратив свій шанс? – сумно запитав хлопець.
- Прийняти і не звинувачувати себе. - капітан замовк на мить, ніби обираючи правильні слова. - Ти маєш пробувати. Намагатися. Змінюватися. Страшно? Кидайся в гущавину бурі. Все найкраще стоїть по інший бік страху. - Він глянув хлопцеві в очі. - Я з тобою. Мій дух і мій Всесвіт підтримає тебе навіть у найважчу хвилину…»
- Іноді книги приходять до нас у потрібний момент, чи не так? - Софос вийшов з кімнати і поставив переді мною тацю з двома чашками, невеликим чайничком і ступкою для меду.
– І несподівано. - додала я.
Я вдивлялася в обличчя цієї людини і вже не могла точно сказати, скільки ж йому насправді. Тепер він здавався мені молодшим років на 10. Я бачила в його усмішці наївність дитини та мудрість старця. Щось легке було в його поведінці. Усі його рухи були плавними, точними, спокійними.
- То що ж важливіше за чашу? - запитала я.
- Люди, звичайно ж. - відповів той і провів чайний ритуал. Спершу він налив чай у свою чашку, потім вилив його назад у чайник. Проробивши цю дію ще раз, він трохи почекав і налив чай вже мені. Я взяла філіжанку до рук і відчула приємний аромат трав. Напій був справді приголомшливий.
- Цей метод заварювання чаю я запозичив у свого друга з Далекого Сходу. Приємна людина. На жаль, наші зв'язки обірвалися, але він подарував мені прекрасний ритуал заварювання чаю.
- Справді, дуже смачно. - відповіла я. - Але, повернімося до нашої розмови. Яких людей ви маєте на увазі? - запитала я.
- Звичайних. З двома ногами-руками, обличчям...
- Ви зрозуміли мене.
- Ти все дізнаєшся свого часу. А поки що, розкажи мені про свої очікування. Що ти хочеш тут знайти? – сказав Софос. Здивувавшись самій собі, я не стала суперечити старому.
- Лише хочу знайти більше свідчень про існування мінойської цивілізації і, можливо, розгадати таємницю лінійного письма.
- Яким чином? – запитав він.
- Саме це я й спробую дізнатися. – сказала я.
- А що тебе привело до мене?
- Кажуть, ваш брат розгорнув тут свою експедицію та намагається знайти…
- Я не маю жодного відношення до цієї людини. – перервав мене Софос.
- Розумію, у вас з ним складні стосунки, але раптом ви знаєте щось про це. - обережно продовжила я.
- Ти нічого не знаєш про наші стосунки. - відповів той.
- Ви маєте рацію. Я не маю права втручатися. Але знаючи більше про Ареса я зрозумію, чого мені чекати від нього. – сказала я.
- Тобі краще з ним не зв'язуватись ніколи. Ця людина може надто глибоко поранити таке тендітне створіння, як ти. Він напрочуд сильний і я можу порадити, щоб ти трималася від нього подалі. - відповів той. - Але, ти мене не послухаєш і вплутаєшся, куди не треба. - підсумував він.
Я сиділа здивовано. Насправді я не збиралася шукати Ареса і ба більше втручатися в його справи.
- Я не шукатиму з ним зустрічей. - відповіла я.
– Не будеш… – задумливо відповів він та підійшов до свого столу, звідки дістав дерев'яну скриньку. Софос довго шукав щось і, нарешті, дістав кулон із каменем, золотисті грані якого переливались під м'яким промінням вечірнім сонцем. - Ти маєш зараз дуже уважно мене вислухати. Це аксиніт. Мінерал має велику захисну силу. Носи його біля сонячного сплетіння. Важливо, аби він завжди був з тобою. Адже якщо ти його втратиш, я не зможу до тебе прийти на допомогу. А коли опинишся у важкій ситуації — звернися до мого образу, і я допоможу тобі.
Його брунатні очі в якийсь момент стали золотистими. Я не до кінця розуміла, про що говорить цей божевільний, але прийняла його дар і вдягла кулон.
- Ви схожі на одну людину, яка з'явилася мені уві сні нещодавно. - відповіла я.
- Твої сни… - усміхнувшись, сказав він. – Це портал у світ без часу. Записуй їх, у них криється безліч відповідей на твої запитання.
У цей момент зайшли відвідувачі. Я намагалась втримати кожну фразу з нашої розмови, щоб випадково нічого не забути, адже розуміла, що в ній ховається багато мудрості.
Перед тим, як попрощатися, Софоса сказав мені ще дещо.
- Поруч із тобою зараз твої ангели-охоронці. Вони з тобою у якості друзів. Пам’ятай про це, коли здаватиметься, що весь світ проти тебе.
Я вийшла з крамниці. Вже вечоріло і у повітрі відчувався приємний морський запах. Час пролетів непомітно, як і наша розмова. Мої думки плуталися, але одне було очевидно точно. Мені потрібно було розплутати ці таємниці і, можливо, зробити величезне відкриття сучасного світу.
***
Макс зачинив двері і сів на ліжко. У кишені куртки він намацав кулон, який йому подарував Софос на їх останній зустрічі. Це була срібна секира із зовнішнім гравіюванням слов'янського походження. Він бачив цю символіку під час розкопок стародавніх слов'янських міст. Датована вона десятим століттям. Він також знав, що цей символ аналогічний скандинавському молоту Тора, здатний наділити його власника силою та захистити від зла. Чому Софос дав йому цей амулет, він поки що не знав.
Проте, Макс усе більше розумів, що його доля якимось чином пов'язана з Енні. І хоч він намагався уникати її, внутрішньо все ж відчував це незрозуміле тяжіння. Наче з кожним днем їх міцніше зв'язувало невидимими тенетами і тягнуло один до одного. Навіть зараз їх за іронією долі поселили до сусідніх кімнат. Він все більше плутався у думках і не знав, куди його веде доля.
Макс підійшов до столу. Місячне сяйво падало на комод, де стояло фото його матері. Олена Вікторівна любила його всім серцем. Він це знав, відчував. Мати завжди була єдиною людиною в його житті, яка приймала і розуміла його буквально без слів.
У голові хлопця крутилися безладні думки, які постійно намагалися завоювати його увагу. Щоб відволіктися, він вирішив прогулятися до моря. Тиха вода манила своєю величчю, силою та красою, але м'якими хвилями попереджала про майбутні випробування. Йому було спокійніше тут. Вітер забирав думки за обрій, піднімаючи їх у зоряне небо, разом із піщинками часу.
Макс думав, кого хотів утримати і кого забажав відпустити. Все, до чого прагнув, за чим біг, за що хотів ухопитися. Думав про тих, хто йому подобався і кого він, можливо, любив. Спогади виникали у пам'яті секундними фрагментами. Він згадував дитинство і ранню юність, коли доводилося виборювати своє місце в світі підлітків. Часто вони могли грубо образити Макса, зачепити, зробити боляче морально. Мати бачила, як син часто сумував і намагалася пом'якшити його біль. Вона завжди підбирала необхідні слова підтримки та мріяла, щоб він виріс сильним, вихованим чоловіком. Вона дарувала йому все кохання, на яке тільки було здатне її серце. Цього йому було достатньо. Просто знати, що у світі є людина, яка відчуває його та розуміє.
Макс не був відмінником у школі. Він часто прогулював уроки. Сідав на автобус і їхав, поки знайомі дороги не відводили подалі від усього. Він любив виходити в село, йшов до річки, читав книги про подорожі та малював. Портрети та емоції людей давалися йому найкраще. Він мав феноменальну пам'ять. Міг подивитися на людину і тут же намалювати її портрет. Але малювання залишалося лише хобі. Одного разу під час шкільної екскурсії до музею Макс відкрив для себе світ археології. Його привабила ця старовина, перш за все, своєю таємничістю. Тоді він і зрозумів, що хотів би присвятити своє життя науці. Він цілодобово проводив час у бібліотеках, блукав старими музеями, що й послужило новій хвилі глузувань з боку однолітків. Адже археологія – це, за їх словами, не престижно. Інша річ нові технології та програмування. Але Максу було все одно. Він знав, що кожен має свій шлях. І для себе він уже все визначив.
Він чітко вірив у свою мрію та знав, куди йому варто вирушити. Атлантида манила його своєю таємницею. Багато століть людство намагалося дізнатися, чи жили атланти насправді, куди вони зникли і що стоїть за десятками досліджень у всьому світі.
Макс познайомився з Маркусом, коли вперше відвідав острів ще студентом. Тоді й зав'язалася їхня міцна дружба. Марк був таким же легким на підйом і йому завжди було цікаво, про які речі говорить Макс. А той твердив про теорію змови, таємні братства і, звичайно ж, цивілізацію атлантів, яка живе досі. Макс не знав. Він просто відчував, що правда лежить десь на поверхні.
Раптом він підняв голову вгору. Макс здивувався, наскільки зоряним, величезним і неосяжним було сьогодні небо. Міріади зірок відбивались у спокійних водах Егейського моря, стаючи чимось більшим для всього живого. У цей момент він відчув, як усі його страхи і образи йдуть разом із цією темною годиною перед світанком. Як і все, що було до цього моменту, стало зовсім неважливим. Був лише момент тут і зараз. Він відчував його усією своєю сутністю. Макс точно злився із зоряним пилом, відчуваючи всю її міць і позачасову силу в собі. Він вдихнув. Глибоко і на всі груди. Усвідомлюючи, наскільки дурними та безглуздими були його спроби щось довести до цього світу. Він видихнув. На горизонті з'явилося ледве помітне світло. Час йшов повільно, але невідворотно. Те, що сталося кілька днів тому, вже було неважливим. Найважливішим для Макса стало те, що він усвідомив за цей час.
Була вже десь четверта ранку. Вперше за довгий час він відчув легкість у душі. Ця ніч щось змінила у ньому. Вперше в житті він довірився долі.
Макс глянув на лінію горизонту. Темне небо поступово ставало дедалі м'якшим. Хмари розсіювалися, залишаючи по собі лише фрагменти минулої ночі, разом з якою він відпустив усе, що тримало його у своїх ланцюгах. Макс зрозумів, що настав час скинути з себе товсту броню, оголивши душу, яка всю вічність прагнула до світла.
***
Цей ранок був особливо чудовим. М'які промені ранкового сонця, разом із прохолодним південним вітром, ніби кружляли в повільному танці.
Заваривши собі пряну каву, я вийшла на терасу, сіла на плетені гойдалки і вдихнула цей свіжий запах ранкового моря. Мені подобалося його слухати та спостерігати, як прокидається все живе. Як природа хвилина за хвилиною нанизує на прозору нитку низку спогадів.
Але Стефанія завжди вставала раніше за будь-кого. Вона, здавалося, чує мій будильник, що брязкає на другому поверсі і поспішає очолити своє царство першою. В обідній час вона мала законний відпочинок. На годину-другу вона усамітнювалася у своїй кімнаті, щоб відновити сили. Під час приготування вона не підпускала нікого до себе. Дозволялося лише принести картоплю, набрати води чи ще щось подібне, але процес приготування вона брала лише на себе. На її кухні панував свій «порядок». Для мене, звісно, це був хаос. Вона знала всі свої коробки, банки для спецій і де який лежить мішок із травами.
- Енні, ти їстимеш? – радісна Стефанія визирнула у вікно.
- Із задоволенням! - усміхнулася я і зайшла на кухню.
На сніданок вона приготувала омлет з помідорами, моцарелою та соусом, з додаванням шафрану. На десерт – свіжі фрукти, йогурт з медом та горіхами.
Біля вікна було ідеальне місце, щоб вранці спіймати перші промені лагідного сонця та увібрати атмосферу моменту. Так, насолоджуючись початком нового дня, я помітила на обрії знайомий силует. То був Макс. Його пом'ятий вигляд свідчив про те, що він не лягав сьогодні. Але, незважаючи на це, на його обличчі сяяла усмішка. М'яка і навіть збентежена. Куточки його губ та очі видавали просте щастя.
- Максе, ти що навіть не лягав сьогодні!? - Стефанія з очима сповненими жаху дивилася на Макса, який тільки-но увійшов.
- Саме збираюся цим зайнятися. - відповів той. - Привіт, Енні. - звернувся він до мене. - Як твоє знайомство з островом? - я трохи здивувалася його питанню.
- Острів прекрасний. Дякую. - відповіла я, зніяковівши.
- Це добре. - відповів він. – Ну, я піду. Хочу пару годин покімарити.
- Звісно. - відповіла я.
- З глузду можна з'їхати! Що можна було робити всю ніч! – не заспокоювалася Стефанія. - Це все через те, що він не має дружини! Ай-е! Ось зійшовся б з нашою Діанзе, вона б йому і дітей народила, і чекала б завжди вдома. Чи ти був із кимось усю ніч? Такий щасливий стоїш весь. - примруживши очі, спитала вона.
- Мамо! Знову ти Макса хочеш одружити? – на кухню зайшов Маркус.
- Хотів би, давно вже одружився. – бурчала Стефанія. Маркус лише засміявся і поцілував матір у щоку.
- Доброго ранку, моя найулюбленіша жінка в світі.
- Дякую за вашу турботу, Стефаніє. У мене є ви. Як я можу вас проміняти на когось! - відповів Макс.
- Айєєє, стара я! Он, подивися скільки навколо тебе дівчат завжди. Обрав би собі якусь.
- Мамо! - заступився за друга Маркус. – Це його життя. Нехай робить з ним що хоче.
- Я піду трохи відпочину. – сказав Макс.
- Звісно. Я по обіді зайду. Є питання, які потрібно буде вирішити ввечері. - відповів Маркус.
- Домовилися. - сказав той і пішов до себе.
- Як сьогодні твій настрій? - звернувся до мене Маркус.
- Я рада бути тут. Такий омлет зробить будь-яку людину щасливою. - відповіла я.
- Чув, ти ходила вчора до Софоса? – запитав він.
- Так, він у вас такий цікавий. Своєрідний. - Відповіла я, дивуючись, звідки він міг знати.
- Мені Мері сказала. Вона, до речі, вже краще почувається. - відповів він.
- О! Я мушу до неї зайти! - згадавши, що обіцяла забігти до неї вранці, я схопилася з місця.
- Стефаніє, дякую вам за сніданок! Ви – богиня. - сказала я і поставила тарілку в раковину.
- Ну що ти. - ніяково відповіла та. - Це моя робота.
- Маркусе, ти зустрів вчора решту групи? - запитала я.
– Так, це вже всі. Сьогодні ввечері представлю вас один одному і за кілька днів вирушимо на місце розкопок для ознайомлення. І мені потрібна буде твоя допомога. - сказав той.
- Звісно! Буду рада. - відповіла я. - Ще побачимося. Піду до Мері, дізнаюсь, як вона.
- Звичайно. - відповів Маркус.
Я піднялася на другий поверх і помітила, що двері в кімнату Макса були трішки відчинені. Я зазирнула всередину і побачила, що він завалився на ліжко просто в одязі, навіть не знявши з себе взуття. Залишити його так просто я не могла і зайшла всередину. Він мирно спав. Усмішка так само не сходила з його обличчя. Він мав умиротворений вигляд. Я намагалася не розбудити його. Зняла взуття, поставила біля ліжка та вкрила його пледом. Краєм ока я помітила на комоді фотографію. Швидше за все, це була його мати, адже риси обличчя нагадували Макса, тільки очі його були блакитні, у жінки - карі. Я поставила фото на місце і тихо вийшла з кімнати, зачинивши двері. Він відкрився мені з іншого боку. За його неприступною і холодною бронею жила дуже глибока і вразлива людина.
- Енні, ти тут! - я побачила радісну Мері, яка вже виходила зі своєї кімнати.
- Вітання! Якраз йшла до тебе. - зрадівши, сказала я. - Як ти себе почуваєш?
- Дякую вже краще. Вчора, мабуть, дався взнаки переліт. Ти була у Софоса? - запитала вона.
- Так. Він досить цікава людина. - відповіла я.
- Про Ареса вдалося щось дізнатися?
- Не дуже. Він не хотів мені нічого розповідати.
- Нічого. Сьогодні разом підемо. Прорвемо оборону! - засміявшись, сказала вона.
- А де Майкл? - запитала я.
- Він пішов кудись із Роджером, щось там для ноутбука купити.
- Ясно. Тоді пішли до Софоса разом.
- Ти щойно була у Макса? - примруживши очі, запитала Мері.
- О, ні, це я виходила зі своєї кімнати і саме йшла до тебе. Ми ж поруч із ним живемо. - відповіла я, несподівано для себе приховавши правду.
- Добре. Тоді йдемо! Нам сьогодні ще потрібно буде познайомитися з усіма іншими членами групи та підготуватися до розкопок.
Ми спустилися вниз. На кухні поралася Стефанія, у вітальні працював телевізор. Мабуть, там відпочивав хтось із хлопців. Ми вийшли на двір. Це маленьке містечко крутилося у звичному ритмі. Десятки туристів блукали вуличками, шукали свої локації для фото і просто насолоджувалися місцем. Тут справді було приголомшливо.
- Ти пам'ятаєш, як туди йти? - запитала Мері.
- Звісно. Це взагалі поряд! - відповіла я, перебуваючи у впевненості, що точно знаю дорогу. Але ми раптово заблукали і нам довелося ходити між тісних вулиць на сонці більше двох годин.
- Слухай, мабуть, не доля нам сьогодні дістатись до нього. - втомившись від нескінченних блукань канючила Мері.
- Я точно пам'ятаю, що йшла цією дорогою. Це містика якась! Магазин ніби зник. Це дивно. Дуже дивно. - бубоніла я собі під ніс, але до останнього вірила, що знайду його.
- Давай сядемо тут відпочити? - Мері вказала на затишну таверну в тіні плюща. - Візьмемо собі щось перекусити. Я вже не можу.
- Гаразд. - змилувавшись, відповіла я. – І ми сіли на терасі. Було вже близько півгодини. - Це що, Майкл із Роджером? - побачивши вдалині два силуети, запитала я.
- Справді, вони! - Відповіла Мері і помахала хлопцям. Майкл радісно помахав нам у відповідь і потяг за собою Роджера. Той явно не був радий нашій зустрічі.
- Мері, ти тут. Вітання! Енні. – привітав і мене Майкл.
- А що це ви тут робите? - спитав Роджер.
- Не повіриш. - Мері штурхнула під столом мою ногу і подивилася на мене. - Каву п'ємо, виглядом насолоджуємося. - відповіла я. Роджер автоматично викликав у мені гострі напади іронії та сарказму.
Поки Мері з Майклом воркували про свої справи, Роджер вирішив налагодити наші стосунки та заговорив першим.
- Тобі тут подобається? - запитав той.
- Звісно. Я б тут не була тоді. - відповіла я і почала ретельно вивчати свій фраппе.
- А мені ось тут якось спекотно і народу купа. Якби не розкопки, взагалі не розумію, що тут гарного. - відповів той.
- Навіщо себе мучити тоді? По світу є купа інших локацій, де можна проводити розкопки та бути щасливим. – сказала я.
- Це не те. Тут для мене є новий виклик. Я як Ді Капріо, який «вижив» на цьому дикому острові, я повинен боротися з цим, навіть ціною власного життя.
"Ідіот", - подумала я і закотила очі, але промовчала.
- Ясно. - коротко відповіла я і подивилася, як черговий корабель відпливає в далечінь.
- А ти що сьогодні ввечері робиш? - раптом запитав Роджер. - я подивилася на відсутній годинник на моїй руці. - У мене сьогодні надто багато справ.
- А завтра? – не відставав той.
- І завтра теж. І післязавтра. - відповіла я наперед.
- Тоді, колись, коли в тебе буде час, не хочеш сходити на каву? - я дивилася на його жовтуваті зуби та посмішку, яка нагадала мені «Грінча».
- Ти знаєш. Я гадаю, у мене на це часу не буде. Вибач. - відповіла я і піднялася.
- Ти куди? - здивовано спитала Мері.
- Я все-таки хочу знайти цей магазин. Ти зі мною? - Запитала я.
- Я тебе наздожену. Хочу ще трохи відпочити.
- Добре. - відповіла я, краєм ока помітивши задоволену усмішку Майкла. Той явно радів, що Мері обрала його компанію. Роджер сидів склавши руки і навіть не глянув на мене.
- Побачимося пізніше! - сказала я, залишивши пару доларів за фраппе і вирушила шукати загадкову крамницю Софоса.
Я йшла вгору звивистою доріжкою і думала про своє. Мені не подобався Роджер, але було до нього якесь співчуття, чи що. Він був обмеженою, але людиною, яка навряд чи комусь нашкодила б. З цими думками я мало не врізалася в осла, який з'явився просто звідки. Туристи бачили розвагу у знущанні з бідних тварин, яким доводилося тягнути на спинах туристок значних розмірів.
Я йшла точно навпомацки і яким було моє здивування, коли за рогом будинку я знайшла крамницю Софоса. Як ні в чому не бувало вона була відкрита для відвідувачів. Я увійшла всередину. Приємний запах пахощів вже просочив тут кожен куточок. Свічки горіли, як і минулого разу. Все тут було на своєму місці. Ось тільки книги я вже не помітила.
- Софос! - гукнула я його.
- Я чекав га тебе. - голос пролунав із іншої кімнати.
- Чомусь ми з подругою довго не могли знайти вас. Але якось дивно ваш магазин щойно з'явився ніби з-нізвідки.
- Що правда? - Софос визирнув зі своєї комірчини. Його обличчя світилося від щастя. - це місце просто чарівне. І лише особливі люди можуть його знайти. - відповів він. - Сідай! – радісно сказав той.
- Ви сьогодні якийсь інший. – помітила я.
- О так! Сьогодні мені прийшов дуже цінний екземпляр, дивовижний артефакт із минулого, за яким я ганявся понад 10 років.
- І що ж це? - запитала я.
- Лише картина одного маловідомого художника.
- Ви захоплюєтеся живописом?
- Трішки. - відповів той. - То що тебе до мене привело?
- Я не знаю. - відповіла я. - Ми з Мері йшли до вас. Вона хотіла щось тут подивитися, але ми так довго шукали вас, що вона залишилася з хлопцем трохи відпочити. А я прийшла до вас.
- Ти носиш камінь. – помітив він.
- Як ви й веліли. - відповіла я.
- Йдемо покажу тобі дещо.
Ми ввійшли у внутрішню кімнату. У ній було багато світла, і я одразу звернула увагу на картини. «Створення Адама», Мікеланджело, «Приборкання марафонського бика Тесеєм», Карла Ван Лоо. Але я звернула увагу на «Останній день Помпеї», Брюлова.
- У ній стільки болю. - сказала я, підійшовши ближче до картини. - Вона нагадує нам про смерть та її постійну присутність.
- Про смерть не треба думати. Так само, як і не потрібно її чекати чи боятися. Але коли вона прийде, треба прийняти її як рівну. – дуже спокійно сказав Софос. - Бачиш священика біля жінки з дітьми?
- Так. - відповіла я, придивившись до картини.
- Він спокійний, тому що бачить незворотність ситуації і йому нема за що хвилюватися. Він віддався своїй долі. – сказав Софос. – Священик уже готується до переходу в інший світ.
- Але ж це безглуздо. - заперечила я. - Людина має боротися та намагатися змінити ситуацію до останнього.
- Ніхто не каже, що він не намагається врятуватись. Придивися, на його обличчі немає того жаху, зображеного на обличчях інших. Він спокійний тому, що прийняв той факт, що може померти. І від цього він перебуває у стані прийняття. Це різні речі, чи не вважаєш?
Я замислилася. Адже він мав рацію. Люди часто живуть у вимірі можливих результатів. Ми приміряємо себе ситуації, яких може і не бути. Ми багато думаємо про те, що буде, які розмови на нас чекають і живемо в страху перед важливими рішеннями. Але тільки тому, що не можемо прийняти те, що сталося. Ми не можемо прийняти життя.
- Чому ця людина така спокійна? За ним стоїть інший священик, але на його обличчі я бачу страх. - запитала я.
- Розумниця! Тут усе дуже просто. Брюлов таким чином зробив відсилання до того, що настав час християнської доби. Він ніби говорить «Ось, дивіться, всепоглинаюча любов до Бога набагато важливіша за язичницькі уявлення про світ». Тоді, як язичник, переймається тим, як би врятувати речі для здійснення обрядів. Християнський священик не потребує цього всього. Він смиренно вірить. І його віра допомагає йому врятуватися.
- Я далека від релігійної теми. – сказала я. - Хоч й в цьому є сенс. Віра в його випадку дарує умиротворення.
- Саме так, моя люба. – сказав Софос. - Спокійне прийняття відкриває перед тобою двері.
– Приймати іноді складно. Неможливо людині завжди бути в гармонії із собою. У нас дуже багато емоцій. Ми б не були людьми.
- Тибетські ченці з тобою б посперечалися. – помітив той.
- Так, але всі не житимуть у Тибеті.
- І це правильно. - сказав Софос і підійшов до свого столу. Він відсунув тумбочку і дістав невеликий клунок. Обережно розгорнувши його, Софос дістав дерев'яну руну.
- Це руна Лагуз із червоного дерева. Її мені подарував один старий шаман. І коли я не можу знайти правильної відповіді, завжди звертаюся до неї. Вона допомагає побачити те, що приховано від сторонніх очей.
- Мені не зовсім зрозуміло, як будь-який символ допомагає людині знайти відповіді. Як ви правильно помітили, я палеограф і дуже часто стикалася з символікою минулих епох, вивчала безпосередньо руни і завжди запитувала себе, чому їх використовують у передбаченні? Рунам відводять особливе місце у трактуванні майбутнього.
- Ти віриш у те, що руни можуть розповісти тобі минуле, сьогодення та майбутнє? - запитав він.
- Не дуже, якщо чесно. Це писемність, яка існувала з І-ІІ до XII століття в Скандинавських країнах. У деяких поселеннях навіть до XIX ст. Але після прийняття християнства руни як писемність замінили латиницею. І чому вони досі мають свою вагу та силу у багатьох людей? Що ви бачите у них такого? Як на мене, це просто писемність. Як Лінійне письмо у мінойців чи наскельні малюнки єгиптян.
- Дай мені ліву руку і заплющи очі. – Софос дивився на мене з цікавістю. - Не бійся. - сказав він. Після всіх його загадок мені не залишалося нічого іншого, як зробити те, що він просить. Я простягла руку і заплющила очі. Він вклав мені в долоню руну.
- Зосередься на своїх відчуттях. Довірся їм. Що ти відчуваєш? - я розплющила одне око і скептично подивилася на нього.
- Роби, що кажу. - скомандував той.
Я знову заплющила очі. Уся ця витівка з відчуттями мене навіть веселила. Я не відчувала нічого, але вирішила включити всю свою акторську майстерність.
- Вона гаряча, о боги, я відчуваю щось! - Вигукнула я і розсміявшись розплющила очі. Софос незворушно і дуже серйозно дивився на мене. Здавалося, він бачить мене наскрізь, цілком і повністю.
- Гаразд. - Пробурчала я і знову заплющила очі. Моя увага перенеслася до руни. Але довго чекати не довелося і я побачила її образ, що світиться. Вона ніби летіла до мене на всіх швидкостях крізь час і матерію. Яскравий, світлий і дуже потужний образ цього символу стояв переді мною. Він був поруч, наче людина. Від цього почуття стало гаряче, а по всьому тілу розлився вогонь.
- Що це? - глибоко дихаючи я розплющила очі. Я була здивована і спантеличена. Софос усміхнувся і забрав руну.
- Розкажи, що ти відчула?
І коли я детально переповіла свої відчуття, Софос задумливо глянув на руну.
- Візьми. Вона тобі потрібна.
– Що? Чому ви так вирішили? – я була здивована його подарунку. - Це ваше.
– Руна діє на тебе сприятливо. І вона «обрала» тебе.
- Що означає «обрала»? - я стояла здивовано.
- Ти її активізувала, сама того не розуміючи. Вона допоможе тобі більше слухати себе. Звертайся до неї, коли не можеш знайти відповіді на запитання.
- А як ви? – Софос усміхнувся.
- Тобі вона потрібніша.
- Спасибі вам. Не лише за руну. Я відчуваю, що вам можна довіряти. У мене відчуття, ніби ми з вами вже колись були знайомими.
- Кармічні зв'язки тягнуться віками. Іноді ми домовляємось один з одним зустрітися у наступних життях, переплітаючи між собою долі та інших людей. Це дивовижна мозаїка, яка поєднує нас усіх. Просто знай, що кожна людина у твоєму житті допомагає вирішити твоє завдання. Так само і ти відіграєш важливу роль у житті інших людей.
- Так само й ми з вами? - Запитала я.
- Безперечно. - відповів він.
Після цієї зустрічі мені хотілося прогулятись до моря. Я знайшла спокійне місце далеко від туристичних місць і сіла біля урвища. Спостерігаючи за морем у моїй голові крутилися зграї думок-птахів. Про Софоса, його слова, моє життя. Зізнатися, я не розуміла, до чого все це приведе, але знала точно - моє місце тут.