Я прийшла додому вже коли всі зібралися на вечерю. Сьогодні Стефанія вирішила приготувати нам рибу та мусакас. Це страва з баклажанів, запечених у печі з помідорами, м'ясним фаршем, часником та цибулею, зверху залиті білим соусом бешамель. А також сир та вино. Як виявилось, вся наша команда вже була в зборі. Як виявилось, дехто з команди вже працював раніше разом і знали один одного. Я оглянула всіх поглядом і побачила Макса у бальному кутку їдальні. Під час усієї вечері я намагалася не зустрічатися з ним очима. Мені було все ще незрозуміло, як поводитись після нашої розмови. Але, загальна ситуація була мені тільки на руку. Всі щось активно обговорювали, сміялися та згадували смішні історії під час попередніх розкопок.
За вечір я кілька разів змогла вникнути у суть розмови. Решта часу залишалася просто спостерігачем.
- Друзі, з вами весело, але я сьогодні дещо втомилася, напевно, вже піду спати. - підвівшись з-за столу, сказала я.
- Я теж вже хотіла б відпочити. - Мері піднялась з-за столу.
Ми попрощалися зі всіма та вийшли з кімнати.
- Ти бачиш, як Майкл захоплений тобою? - вже відверто запитала я Мері.
- Бачу, звісно. Тільки я маю чоловіка. - відповіла вона.
- Чому він не тут?
- Він не поділяє мою пристрасть до археології. Та й ми з ним посварилися перед від'їздом. Три місяці розлуки для нього, за його словами, нестерпно. Але я знаю, що він бреше. – вона замовкла.
- Чому ти так думаєш? – обережно запитала я.
- Він зраджує мені. Тому я й погодилася на цю пропозицію. Щоб побути подалі від нього і зрозуміти, чи потрібні мені ці стосунки.
- Як такій красивій, розумній та освіченій дівчині можна взагалі зрадити? - здивувалася я. - Як ти дізналася, що він тобі зраджує?
- Ти ж знаєш, ми завжди це відчуваємо. У нього змінилося ставлення до мене. Він відсторонився. Я намагалася з ним поговорити на цю тему, але він ухиляється від розмови. А одного разу я побачила чек на кольє. Зраділа, думала він мені купив його на день святого Валентина, але він подарував мені якусь книгу. Навіть із жанром не вгадав. Хоча за три роки він вже міг пізнати мене. Загалом багато було чого. Тому я тут. Адже якщо в парі щось не складається, винні обидва. Ось тільки я не розумію, чому не можна поговорити. Якщо він знайшов іншу – чому не сказати? Я ж бачу все.
- Можливо, ти собі вигадала все? Ми любимо себе накрутити.
- Повір, у моїй історії все було дуже очевидно.
- Так, вірю. Розумію, як це, коли на всі 100% відчуваєш брехню, але людина продовжує маніпулювати тобою. Це не просто.
- Я ж його любила. Дуже. - ми сіли з нею на невеликий диван у холі біля вікна. Звідси відкривався чудовий краєвид на пагорби. Сонце вже майже сіло за обрій, і небо переливалося ніжно рожевими та червоними кольорами. Ми з Мері з перших хвилин розуміли одне одного. Це, що кажуть, своя людина.
- А потім? - запитала я.
- Потім почалася рутина і ці безглузді «три роки».
- Як у Бегбедера? - усміхнувшись, запитала я.
- Так.
- Але, ти ж розумієш, що справжнє кохання не має «терміну придатності».
- Ось і я ставлю таке ж запитання. Кохання не має часу. Воно трансформується у щось більше. Якщо двоє резонують у певний життєвий період – це чудово. Однак, іноді їх шляхи розходяться. Їм просто треба йти далі, вже окремо.
- І ти це відчуваєш зараз?
- Поки що не знаю. Але, хіба якщо любиш, забуватимеш людину?
- Що ти маєш на увазі?
- Мені навіть ніяково признатися, але я іноді не пам'ятаю його обличчя.
- Як таке може бути? - здивовано запитала я.
- Я знаю, як він виглядає, його риси обличчя, але коли згадую нас, він ніби постійно розчиняється. Я не маю чіткого уявлення, як виглядає Філіпе. Розумієш?
- Я іноді не пам'ятаю людей, з якими познайомилася нещодавно. Але щоб так.
- От і я про те. Напевно, у нас справді кохання пройшло всі три стадії і нам немає сенсу більше йти далі разом. - відповіла вона.
- Любов незрозуміла річ. – сказала я. - вона піднімає вище небес і може сильно розмазати по землі в ту ж хвилину. Але без неї ніяк. Побудь цей час одна, розберися зі своїми почуттями, а потім і не забудь на Майкла подивитися. - Підморгнувши, сказала я. - Він божеволіє від тебе.
- Я бачу, що він небайдужий до мене. Але я маю побути зараз одна. - сказала вона.
Ми ще побалакали хвилин десять і вирушили по своїх кімнатах. Я увійшла до себе і одразу пішла в душ. Перед сном мені захотілося вийти на балкон. Сівши в плетене крісло, мене зустрів прохолодний середземноморський вітер та міріади зірок. Вони віддзеркалювалися від ідеально рівної поверхні Егейського моря і заколисували своїм спокоєм.
- Ти тут? – я почула Макса. Наші балкони були відокремлені лише тонкою перегородкою. Ми чули, але не бачили одне одного.
- Так. - відповіла я.
- Як тобі наша команда? – спитав він.
- Ти знаєш, кожен по-своєму цікавий і самобутній.
- Усі. Окрім Роджера. - відповів Макс і я засміялася.
- О так! Цей зануда сьогодні намагався підкатити до мене.
- Ви були б ідеальною парою.
- Ось вже не думала, що ти про мене такої думки.
- Добре, добре. - відповів він. Я відчула, що Макс усміхнувся. - Хотів подякувати тобі.
- За що? - Запитала я.
– Ну, за ранок. За те, що вкрила мене пледом і зняла черевики. Двері зачинила. - я мовчки кивнула.
- Не могла пройти повз і залишити тебе так. Що з тобою сталося вночі?
- Я багато міркував. І не помітив, як уже настав ранок. У тебе бувало таке?
- Коли не помічаєш часу? Буває, звісно.
- У мене вчора сталося щось неймовірне. - відповів він.
Ми були за кілька метрів один від одного і я відчувала його настрій. Він ніби світився зсередини і це передавалося мені. Його настрій, стан. Це було незрозуміло. Але мені було спокійно на той момент.
- Коли я була маленькою, часто їздила кататись на великах із друзями. Ми доїжджали до одного пагорба, з якого відкривався неймовірний вид на місто, сідали на самій вершині і спостерігали. Дивилися, як на небі з'являється перша зірка, як місяць повільно креслить свій низовинний маршрут і як усе навколо стає таким чистим. Ніби скидає із себе пелену і оголює перед тобою душу. Я лягала на траву і мені хотілося плакати від того, наскільки величезним здавався цей незвіданий, таємничий світ. Ці далекі зірки були частиною чогось більшого, чого мені не усвідомити. Мені, маленькій дівчинці, якій так хотілося розгадати найважливішу у світі таємницю. Від цього я могла розплакатися.
- Чому? – запитав він.
- Через цю силу. Її не зрозуміти, не пояснити. Її треба відчувати. Знати мало. Найважливіше довіряти відчуттю. І ось тільки зараз я починаю згадувати, як дитиною мені було простіше довіряти Всесвіту. Ми з нею були заодно.
- А зараз? - Запитав Макс.
- Іноді я його не чую. Або себе. Тому що існує страх. Який обмежує, тримає у своїх лещатах, керує та маніпулює.
- І ти йому піддаєшся. – зауважив він. Я почула, як Макс підвівся і підійшов ближче до перегородки.
- Чи можна тебе щось запитати? - сказав він.
- Звісно. Запитуй.
- Ти віриш у долю?
- Дивлячись, що називати долею. - відповіла я.
- Те, що написано раніше.
– Мені здається, написаного не існує. Щодня ми робимо вибір і він впливає на наші подальші дії. Ми пишемо цю історію і обираємо з-поміж тисячі варіантів. А зустрічі. Можливо, вони невипадкові.
- А ти як вважаєш? - запитала я.
- Я не маю відповіді на це запитання. - сказав він.
Ми замовкли. Я спостерігала, як міріади зірок, ніби запалені вдалині свічки, поступово висвітлювали далеким мандрівникам їхню дорогу. Як Чумацький Шлях протікав крізь вічність. Як світове сонце м'яко торкалося глибини відкритого серця, освітлюючи там найпотаємніші куточки замкнених кімнат. Це був момент одкровення.
- Знаєш, а я ж тобі не розповідала, - порушила я тишу, - Перед поїздкою, буквально за кілька днів, мені наснився ще один сон. Тільки він відрізнявся від попереднього.
- І яким він був? - Запитав Макс.
- У ньому був присутній мандрівник і Дерево Життя.
- Дерево?
- Так. До мене прийшов мандрівник. Уже немолодий чоловік. Його волосся було затягнуте в пучок, руки прикрашали амулети із символікою мінойської цивілізації. На шиї у нього висіла підвіска у формі сокири. Він узяв мене за руку і ми перетворилися на птахів. Ми пролітали над горами, ріками та степами. Змінювали форму та вигляд: спочатку були птахами, потім вовками. І в кінці, коли ми опинилися біля краю і знову прийняли людську подобу. Там на нас чекало плем'я. Ми проходили обряд чи щось на зразок того. Переді мною височіло величезне Дерево Життя і в той момент, уві сні, я відчула величезну силу та єднання з цим народом. - я замовкла. - Мені здається, тоді уві сні я бачила Софоса, його народ та плем'я.
- З якими у тебе, мабуть, існує зв'язок. – продовжив він за мене.
Я промовчала.
- На добраніч, Максе.
- Добраніч і ... ще раз дякую. – відповів він.
***
Мене розбудив настирливий дзвінок. Це була мама, що мене вкрай здивувало, адже ми з нею спілкувалися лише вчора вранці WhatsApp.
- Привіт, мамо, - відповіла я сонним голосом, - У вас щось трапилося?
- Доню, у тебе все добре? За новинами передавали страшний шторм в Афінах! А до вас там взагалі недалеко.
- Та ні все добре. Вчора було тихо. - відповіла я і підійшла до вікна. На вулиці справді було неспокійно. Вітер раз у раз намагався зірвати з дерев листя, а море поступово заходилося своїми істеричними хвилюваннями.
- Ну і слава Богу! - сказала вона. - Ти дивися там. Будь сьогодні в номері і не виходь нікуди. – суворо наказала вона.
- Звісно, мам. Дякую, що подзвонила. У тебе все добре?
- Ой, сьогодні тато таке удивив... - ще хвилин 20 я слухала побутові проблеми моїх батьків, які то сварилися, то мирилися через банальні дрібниці. Але це завжди мене розчулювало. Ці дрібні сварки говорили лише про їхню вічну любов і вірність одне одному.
- Так, мамуль. І тату поцілуй за мене. Обіймаю! Бувай.
Я поклала слухавку і шубовснулася на ліжко. Була всього сьома ранку і хотілося ще повалятися, але сьогодні в моїх планах було допомогти Маркусу з підготовкою до розкопок, а ввечері я хотіла знову забігти до Софоса.
Швиденько почистивши зуби, вмившись і переодягнувшись, я спустилася в хол. Там уже стояли хлопці з нашої команди на чолі із Маркусом.
- О, Енні! Як добре, що ти тут. - радісно помахавши мені рукою, сказав він.
– На жаль, наші розкопки переносяться. На острів насувається буря і починати щось не рекомендується. Також попрошу сьогодні всіх залишатися у своїх номерах і не виходити навіть на балкон.
- Але як же! - вигукнула я. - Ця буря що, така сильна?
- Третьої категорії. - Почула я позаду себе голос Макса. - Можливо, четвертої, якщо не пощастить. - сказав він і попрямував до кухні.
- Так, шторм буде досить сильний, тому сьогодні вже побудьте вдома. - сказав Маркус.
- Що ж, доведеться зайнятися чимось менш корисним у себе в номері. Дякую, Марку. - відповіла я.
Ми з командою попрямували на кухню і почали обговорювати, хто чим займеться сьогодні і які фільми варто переглянути. Однак, у природи були свої плани і по всій окрузі вимкнули світло.
- Цього варто було б очікувати. - Роджер сидів на чолі столу і з самовдоволеною усмішкою читав свою газету. Я проігнорувала його та підійшла налити собі каву.
- Тітонько Стефанія, ви сьогодні теж можете відпочити. Фруктів та овочів купа, нам буде що поїсти. – сказала я.
- Що ти, люба! Я готуватиму навіть якщо в усьому світі не буде електрики і потрібно буде розводити багаття. - розсміявшись, відповіла вона. - Бери каву, сідай, зараз поставлю яєчню.
Я розчулилася її прагненням створити комфорт скрізь, де вона тільки не була.
– Ви – богиня! – сказала я.
Усі дружно закивали та засипали Стефанію компліментами. Я сіла ближче до вікна і подивилась на обрій. Море у цей день було максимально недружнім, але, зізнатися, стихія заворожувала. Кораблі сьогодні не ризикнули перевозити людей і від цього море здавалося більш пустельним і зловісним. У нього були свої закони, яким людина могла тільки підкорятися.
- Заворожує. - до мене підсів Макс. Він відпив своєї кави і поглянув на море.
- Так, дивовижне видовище.
- Я хочу тобі дещо показати. Це стосується наших розкопок. Після сніданку чекаю тебе у себе. - сказав він і підвівся. - Тітонько Стефанія, дякую вам за сніданок. Ви як завжди неймовірні.
– Ой, ну що ти. - відповіла та, зніяковівши від такої кількості компліментів на її адресу.
Макс не припиняв мене дивувати то своєю відкритістю і бажанням допомогти, то різкою холодністю і відстороненістю.
- Що це могло б означати. - біля мене села Мері, змовницьки при цьому підморгнувши. - Такий весь таємничий і похмурий містер Макс, якого ніхто поки що не розкусив. - сказала вона і розреготалася.
Я засміялася разом із нею.
- Він дивний, але розумний до біса. І мені дуже цікаво, що він хоче мені показати.
Мері грайливо підняла брови. Я легенько штовхнула її в плече і зрозуміла, що сама зніяковіла.
- Облиш. Це ж Макс. Таємничий і похмурий. Що з нього взяти? - засміялася я і підсунула тарілку з омлетом ближче до себе.
- Ага. - відповіла та й взялася за свій сніданок.
Макс не був мені другом, не був потенційним коханцем. Але мене до нього тягнуло. Дивною, незрозумілою силою. І іноді мені не хотілося пручатися.
Поснідавши, я піднялася спочатку до себе. Мені треба було взяти блокнот із ручкою. Раптом це було щось важливе. Я трохи нервувала. Перед дверима я зам'ялася, але глибоко вдихнула і постукала.
- Відкрито. – відповів Макс.
– Я увійшла. У кімнаті приємно пахло сандалом. Макс сидів за своїм столом і розглядав якусь книжку.
- Підійди. - він підвівся і запросив мене сісти.
- Що це? - зацікавлено запитала я.
- Це рукопис, датований 3000 роком до нашої ери. - Мої очі округлилися.
- Такого бути не може. – прошепотіла я. - Це неможливо.
– Можливо, але зараз не про це. - Макс сів на стілець поруч і подивився мені у вічі.
- Те, що я тобі зараз покажу, буде вкрай дивним і, можливо, лякаючим. Пообіцяй мені, що не почнеш плакати, кричати чи істерити. Добре?
- Гадаєш, я якась ненормальна? - відповіла я.
- Це я про всяк випадок. Так ось. Почнемо з передісторії.
Звичайно ж, ти знаєш, що мінойський народ відрізнявся надзвичайними досягненнями. Жителі острова мали складну систему релігійного культу та стійкі торгові традиції. Вони використовували різьблені самоцвіти для своїх духовних цілей і створювали витвори мистецтва, які виявилися чимось більшим, ніж культурна пам'ятка. Особливо ця книга. На жаль, вченим не до кінця вдалося розгадати Лінійне письмо, але все ж є деякі зачіпки.
Я слухала його і намагалася не ставити запитань. Вже той факт, що переді мною лежить такий цінний артефакт викликав захоплення.
- А тепер дивись. - він узяв пінцет і обережно перегорнув пергамент. Я пильно подивилася на ілюстрації. Від побаченого у мене почастішав пульс. Хотілося вибігти на вулицю, сісти на пором, на літак і полетіти додому, до своєї кімнати, куди завгодно, аби бути не тут.
- Це…
- Так. – відповів Макс. - Ти в порядку? – спитав він.
- Все добре. Продовжуй. - відповіла я, але відчувала, як до горла підступає ком.
Сторінка за сторінкою я бачила сцени з життя мінойців. І на останній сторінці я не втрималася і видала ледь чутний вереск. Прикривши рота долонею, я заплющила очі.
- Це ти. – сказав Макс.
Я не могла повірити у побачене. Як таке було взагалі можливо, щоб ми були настільки схожими з цією дівчиною? Я бачила те саме перетворення на птаха і вовка. Бачила мудреця, бачила дерево Життя та ритуал. Довге волосся дівчини розвівалося по вітру. Макс відсунув книгу і взяв мої долоні до своїх.
- Слухай. Ми мандруємо у часі. Просто не в тій формі, яку собі уявляємо. І ти справді народилася, виросла, жила зі своїми батьками, як звичайна людина. Але від долі не втекти. Ти бачиш сон, який я бачив. Я – посередник між тобою та ними. У тебе є завдання, яке потрібно виконати і це необхідно прийняти.
У моїй голові на той момент було так багато запитань. Я не вірила у те, що говорив мені Макс і просто дихала. Однак, перед моїми очима змінювався час, світи та події, які поєднувалися в єдину картину.
- Я можу глянути ще раз?
- Звісно. - сказав Макс і простяг мені пінцет. - Залишу тебе наодинці. - сказав він, але я вже була вся поглинена книгою.
Вдивляючись в обличчя цієї дівчини, я намагалася знайти хоча б найменшу відмінність. Але не знаходила. Навіть родимка над правою бровою, та ж форма губ, розріз очей, її постать. Все було ідентичним. Навіть моє нещодавнє вбрання чимось нагадувало її.
Я дивилася на мандрівника, на старця, який снився мені і картина нашої недавньої розмови ставала дедалі яснішою. Мудрець нагадував Софоса і тепер я розуміла, чому він був таким загадковим. Все лише тому, щоб не налякати мене.
А я вимагала від нього надто багато. Хоча, правду кажучи, я зараз же хотіла побігти в його магазин і розпитати все.
Подивившись у вікно, я вирішила, що буря не така страшна, щоб не встигнути перебігти з готелю в крамницю старого.
Сфотографувавши всі ці ілюстрації, я визирнула в коридор. Нікого довкола не було і я тихо спустилася вниз. У вітальні хтось розмовляв і я вислизнула з готелю.
В цей час здійнявся страшний вітер. Я чула, як на задньому дворі Маркус і ще якісь хлопці намагаються вберегти дерева від стихії, вкриваючи їх чимось на кшталт брезенту.
"Чудово", - подумала я. Ніхто й не помітить моєї втечі.
Повернувши за ріг я побігла у напрямку магазину. В цей час уже починав капати дощ. Вітер зносив так, що іноді мені доводилося зупинятися і триматися за щось, щоб не впасти.
З кожним кроком мені ставало все важче йти. Вітер піднімав із землі весь пил і навіть побачити що-небудь було неможливо. Дощу все ще не було, але блискавки розрізали небосхил так, що здавалося зараз одна точно влучить у мене.
Одного разу небо спалахнуло таким громом, що я просто присіла.
- Вічно ти лізеш, куди не треба. - Макс стояв наді мною і дивився своїм сердитим поглядом. Він підняв мене, як пушинку, і притиснув до себе, щоб мене не здійняло вітром. Я відчула терпкий аромат його тіла.
– Я не могла не піти до нього. - почала я виправдовуватися.
– Знаю. Тому й хотів спочатку відволікти Маркуса та всіх інших, а потім разом із тобою піти до Софоса. Але ж ти не можеш почекати.
– Ти міг сказати мені.
- Навчися чекати. - відповів він.
Буквально за дві хвилини ми вже стояли перед дверима магазину. Звичайно ж, тут було закрито, але Макс постукав. Я зрозуміла, що це була абетка Морзе (--- - -*- *-* --- *—).
Двері відчинилися.
- Вічно цей здивований погляд. - відповів Макс, розуміючи мій подив.
Ми ввійшли всередину. Тут було, як завжди, спокійно і тихо, ніби за вікном нічого не відбувалося. Свічки так само спокійно мерехтіли, створюючи свою атмосферу, а запах пахощів обіймав своїм м'яким полотном.
- Радий вас бачити. - Софос сяяв. Сьогодні від нього виходила особлива енергетика. Я відчувала його піднесений настрій і бачила, як він хоче чимось поділитися з нами.
- Ти сьогодні схвильований. – сказав йому Макс.
- Я радію новому дню! - захоплено відповів він і вказав на крісла. Ми сіли і я хотіла вже розпочати розмову, але Софос приставив вказівний палець до губ і усміхнувся.
Я подивилася на Макса, той уважно вивчав стелажі, наче бачив їх уперше. Мені нічого не залишалося, як просто чекати. Софос пішов у свою кімнату. Було чутно, як він грів воду, заварював чай, ставив чашки на піднос. Я глянула за вікно. Там вирувала стихія. Блискавки люто розтинали небо, зникаючи у темних водах Егейського моря.
Мені було так само неспокійно. Серце прискорено билося і хотілося швидше почати розмову, розпитати Софоса, що відбувається і чому я така схожа на ту дівчину з книги. Може, вони все підлаштували, і насправді це якийсь розіграш? Мені вже було все одно. Я хотіла почути правду.
- Всьому свій час. - ніби прочитавши мої думки, сказав Софос, виходячи із кімнати. - Ти ж не підганяєш щойно посаджене дерево. Воно не виросте швидше, якщо ти весь час дивитимешся на нього або проситимеш зробити це прямо зараз.
– Так, але це інше. - заперечила я.
- Це те ж саме. Ти ще надто наївна, щоб усвідомити.
- Якщо я настільки дурна, чому я тут. І чому мені ніхто нічого не може до ладу пояснити? - я роздратовано піднялася і підійшла до вікна. Мені здавалося, що стихія повністю відображала мій внутрішній стан. У мені кипіла злість. У кімнаті було тихо. Софос розливав чай по чашках і мене дратував його спокій. Але в цей момент я зрозуміла, наскільки безглуздою була моя злість. Я озирнулася і подивилася на них. Софос сидів у своєму кріслі і вказав мені на чай. Я підійшла і взяла чашку. Сівши в крісло, я мовчки спостерігала, як чаїнки опускалися на дно. Від одного ковтка чаю всередині мене розлилося тепло. Моє дихання вирівнялося.
- Ти не мусиш знати все. Особливо зараз. Ти знаходишся в цьому місці, бо так розпорядилася доля і твій час настав. Чому я дуже радий. І те, що тут Макс - мені вдвічі радісніше. – сказав Софос.
- Чому? - запитала я.
- Він твій «охоронець». Це так зараз називають? - засміявшись, сказав він.
- Скажіть, це ви до мене приходили у кав’ярні тоді? Це я вас бачила на вершині Акрополя?
Софос раптом змінився на обличчі і поставив свою чашку на стіл.
- До тебе приходив хтось?
- Я думала спочатку, що це ви. Коли побачила вас та ваші очі. Вони були дуже схожі на ті, що я бачила ще вдома. Але у вас погляд зовсім інший. У мене немає страху, як тоді.
- Опиши ті свої відчуття. – сказав Софос.
- Мене ніби висмикнули з цього світу. Я опинилась у якомусь вакуумі. Було складно контролювати себе і хотілося втекти. Цей погляд був дуже глибоким і лякаючим. Я й досі пам'ятаю свій стан. Але саме того дня я й познайомилася з Максом. Він урятував мене. – я подивилася на нього. Макс уважно слухав мене. Його губи зімкнулися в тонку лінію, а очі висловлювали занепокоєння.
Софос мовчав, ніби переварюючи сказане. За кілька митей я продовжила.
- Вдруге я побачила ці очі в Акрополі. Вже тут. Зі мною був Маркус і це відволікло мене. Очі так само раптово зникли, як і з'явилися.
- А обличчя? Ти пам'ятаєш обличчя? - запитав Макс.
- Вона б не запам'ятала обличчя. – відповів за мене Софос. - Арес завжди вмів зробити так, щоб людина не пам'ятала ні облич, ні імен.
- То це був…
- Мій брат.
У кімнаті запанувала мовчанка. Я чула стукіт свого серця.
- Ти маєш блокувати його. Він не повинен мати доступу до твоїх думок. Інакше він зробить тебе своєю маріонеткою. Арес поки що вичікує, але раптово завдасть нищівного удару.
Софос підвівся і почав хаотично щось шукати на полицях із книгами. Макс спостерігав за його діями, а я просто сиділа та переварювала свої думки. Як раптом серце почало битися, я відчула легкий холод, який пронизував всю мою сутність.
- Зачиніть вікно, щось прохолодно стало.
Софос зупинився і не підводячи погляду запитав:
- Ти носиш камінь, що я тобі дав?
– Забула одягнути. - відповіла я.
Він миттю відкрив тумбочку і дістав дерев'яну скриньку. Нервово перебираючи речі, що там лежали, він вийняв маленьку пляшечку з блакитною рідиною.
- Випий це. – наказав Софос.
- Навіщо? - здивовано запитала я.
- Швидше. - я взяла рідину і не заперечуючи випила. На смак вона нагадувала журавлинний сік.
- Що це? - скривившись від кислинки, запитала я.
- Що ти відчуваєш? - запитав Софос. - Тобі так само холодно?
- Ніби-то ні. Чому ви так стривожилися?
– Це був Арес.
Я замовкла, але глибоко вдихнула і піднялася. Софос спочатку хотів заперечити, але я підняла руку і подивилася прямо йому прямо у вічі.
- Зараз ви розповісте мені все. - Мій голос звучав дуже тихо, але спокійно та впевнено. Я бачила, як на обличчі Софоса з'явилося спочатку роздратування, потім інтерес, але в результаті розуміння та прийняття. Він усміхнувся.
– Саме так і діє цей еліксир. Блокуючи підсвідомість, людина стає невразливою, безстрашною, впевненою.
- Енні ... - почав Макс. Я й забула, що він був у кімнаті. Але спокійно подивилася на нього і побачила в його очах турботу.
- Арес має доступ до моєї свідомості? Яким чином? Якою силою він володіє, що може так легко маніпулювати мною? Тоді у кафе я бачила не його, а лише образ?
Я кинула на всі ці запитання на Софоса, але той спокійно дивився на мене і слухав. Він відповів.
- Так має. Ти земне втілення богині Аріадни. У тебе її сила та потужний зв'язок із мінойським світом. Арес має силу, здатну впливати на людей на відстані. Так, як ти ще недосвідчена і слабка, ти дозволяєш йому входити до твоєї підсвідомості. І він може бачити де ти, з ким. Камінь, який я тобі дав, блокує твоє поле, не дозволяючи Аресу проникнути в нього. Ніколи не знімай його, чуєш? Хоча б, поки не навчишся протистояти йому. Цей еліксир, який ти випила, затримає його на деякий час. І так, у кафе тоді ти справді бачила лише його тінь.
- Камінь. Я можу втратити його. Мені треба навчитися блокувати Ареса інакше. – відмітила я.
– Саме тому ти тут. Сьогодні розпочнеться наш перший урок. Я зараз увійду до твоєї свідомості. Постарайся блокувати думки. Не дозволяй мені керувати тобою.
- Добре. - відповіла я і зосередилася. - Але, зачекайте, я ж випила еліксир.
– Софос працює з іншими енергіями. – сказав Макс. - Для нього цей еліксир не стане на заваді.
- Окей. Я готова. - відповіла я.
- Я вже у твоїй голові. - усміхаючись, сказав Софос.
Перед очима я побачила гарного скакуна. Його великі очі дивилися на мене і здавалося це чоловік, а не кінь. Його срібляста грива майоріла на вітрі. Ми стояли на скелі. На вигляд це була Шотландія. Картинка була настільки чіткою, що навіть по відчуттях я ніби була там. Я озирнулася. Софос сидів склавши руки і дивився на мене. Макс підпирав бороду рукою і дивився на мене, ледве стримуючи усмішку.
- Як таке можливо? - це все було надто дивно і водночас викликало інтерес. - Як ви перенесли мене в те місце?
– Я показав тобі свій спогад. Ти маєш відчувати, як хтось входить у твій простір і блокувати це.
- Яким чином? - запитала я.
- Закрий очі і уяви навколо себе напівпрозору кулю. Її не пробити нічим матеріальним. Вона настільки щільна, що не чути ні галасу навколишнього світу, ні вітру, ні бурі, нічого.
- Уявила.
- Добре. А тепер спробуй звузити її настільки, щоб вона щільно прилягала до фізичного тіла. Відчуй її, нехай вона обтікає тебе, немов вода. Начебто ти повністю занурена в неї. З’єднуйся з нею, будь в ній, будь нею.
Слухаючи Софоса я намагалася відчути цю матерію, бути її частиною. Однак мені вдавалося лише уявити картинку, але не зануритися в неї, як того просив Софос. Я розплющила очі.
- В мене не виходить. Думки всі блукають довкола. Я не можу зосередитись.
- Це прийде не одразу. Повторюй щодня. Починай з малого, щоб досягти великого. А зараз я знову проникну в твою підсвідомість. Спробуй захиститись.
Після його слів я відчула зміну температури. Відразу змалювавши навколо себе захисне коло, я побудувала навколо себе стіну, але Софос був надто сильний.
- Ось тому я дав тобі камінь. Ти маєш носити його доти, доки не навчишся відбивати атаку.
- Добре.
Ми практикували ще кілька годин. Час пролетів непомітно. Я постійно то випадала зі свого кола енергії, то відбивала атаки і, врешті, знесилено опустилася на підлогу.
- Більше не можу. - промовила я.
- Вже пізно. Ти сьогодні добре попрацювала. Відпочинь. На сьогодні поки що все. Макс, попіклуйся про Енні. - звернувся він до мене, - Я розумію твоє хвилювання і страх, але довірся. Повір своєму внутрішньому відчуттю. Ти сама все знаєш. Дозволь усьому трапитися і прийми свою долю зі спокоєм.
Після його слів мені хотілося просто мовчати. Усю цю розмову та ситуація сьогоднішнього дня змусили переглянути багато речей та поглядів на життя. Ми йшли з Максом мовчки, кожен у своїх думках. Я бачила, як далеко ще блищали блискавки. Гроза йшла у море, забираючи із собою фрагменти величі. Буря залишила помітний слід. На землі валялися гілки, деякі старі дерева повалилися на підлогу, а на дорогах утворилися дрібні струмки. Море ставало спокійнішим, небо забарвилося в темно-сині кольори.
Цей день пролетів для мене надто швидко і я тільки зараз зрозуміла, що їла лише вранці.
- Ти, мабуть, голодна. - запитав Макс.
- Є таке.
- Ходімо. Тут поряд є одне місце, мене там завжди раді бачити.
І ми пішли до таверни, що зветься «для своїх». Тут не було фешенебельних залів чи туристичних вивісок. Нічого, що говорило б про комерційну складову. Тут пахло чимось домашнім та рідним.
Нас зустрів чоловік похилого віку. Він радісно привітав Макса, обійнявши його, немов старого друга.
- Калімера. - усміхаючись сказала я.
Чоловік щось добродушно відповів і примружив очі, подивившись то на мене, то на Макса.
- Йдемо за той столик. - Макс показав на місце біля вікна.
Чоловік протер стіл і поставив на нього свічку. Макс щось сказав йому. Той, радісно піднявши руки, вигукнув щось і пішов на кухню.
- Що ти йому сказав? – поцікавилася я.
- Щоб приніс його фірмову страву та улюблене вино.
Мені навіть не хотілося знати, що нам принесуть. Мої думки були далеко. Моє життя змінилося за ці кілька днів. Я розуміла, що так, як раніше, не буде вже ніколи.
- Це складно. – сказав Макс.
- Досить копирсатися в моїй голові. - сказала я.
- Вибач. Давай тоді про щось інше поговоримо?
– Наприклад? - запитала я.
- Чим схожі жираф та папуга? - я точно не очікувала такого питання від Макса.
- У тому, що вони обоє строкаті? - сказала я перше, що спало на думку.
– Ні. Вони обоє можуть сидіти на деревах і уявляти себе птахами.
Я засміялася на весь голос. У цей момент я відчула, що мені поряд із ним було добре. Кудись зникла скутість і стислість. Сьогодні щось у мені змінилося.
- Ти це щойно придумав.
- Ні, я виношував цю думку все своє життя, щоби комусь це розповісти. А ще жаби не квакають, а видають ультратонкий звук, який приваблює інопланетян.
- Ах ось воно що! Значить, щовечора вдома я чула саме шаманський клич жаб. - я не могла більше себе стримувати і просто сміялася від душі. Макс теж сміявся і я вперше його бачила таким. Безтурботним та легким.
За півгодини офіціант приніс нам свою фірмову страву. Це була риба запечена в тісті з хрусткою скоринкою. На гарнір він подав овочі і салат з фетою та оливками. В окремій тарілці нам принесли оливкову олію зі спеціями та біле вино. Я зробила невеликий ковток. Напій приємно зігрів мене зсередини.
Чоловік щось промовив, підморгнув мені, але не йшов.
- Він хоче бачити твою реакцію на його страву. Йому важлива твоя думка. Тільки спочатку відламай невеликий шматочок хліба і промокни його в оливковій олії. Після приступай до риби. Вона без кісток, можеш спокійно її їсти.
Я послухалася поради Макса і зробила все, як він сказав. Як тільки хліб торкнувся мого язика, я забула про все на світі і заплющила очі. Запашне масло зі спеціями порушило всі рецептори, а хрумкий хліб просто розтанув у роті!
- О Боже! - сказала я і відкусила ще шматочок. Потім я відрізала трохи риби і поклала її в рот. Я відчувала, що кухар використав розмарин, майоран та шавлію. Зовсім трохи солі та оливкової олії. Страва була приготована дивовижно.
- Це прекрасно. Просто неймовірно! - відповіла я з повним ротом.
Макс засміявся, а наш новий друг зі щасливою усмішкою на обличчі пішов на кухню!
- Ти його дуже втішила. – сказав Макс.
- Це він мене втішив.
- Їж, ти за сьогодні втомилася дуже. Тобі потрібно відновити сили - відповів той і взявся за свою порцію.
Поки ми їли, на вулиці вже звечоріло. У закладі грала легка музика, а на душі в мене ставало все спокійніше.
– Макс. - почала я. - Я ніколи не вважала себе особливою. Мені здавалося, моє життя надто посереднє.
Він глянув на мене з подивом.
- Мої таланти не були визначними. І я зараз кажу це не для того, щоб мені хтось заперечив. Ні. Тільки тут до мене прийшло усвідомлення цінності кожної людини окремо. І наскільки ми важливі одне для одного. Адже ми не просто так з тобою зустрілися, вірно?
- До чого ти ведеш?
- До того, що будь-яка людина в нашому житті, навіть звичайнісінький продавець у овочевій крамниці - він твоє відображення. Розумієш, до чого я?
Він задумливо дивився на келих і мовчав.
- Сьогодні у Софоса я багато чого усвідомила. У своєму житті я часто нервувала через дрібниці і засмучувалася, якщо не отримувала бажаного. Але те, що має бути твоїм по праву, нікуди не подінеться. Більше того, ти лише можеш собі нашкодити та посилити ситуацію. Іноді наша внутрішня сила лише заважає втіленню ідеї.
- Не згоден. Як тоді йти до своєї мети, якщо не виявляти свою наполегливість і силу?
- Ти не так мене зрозумів. Наполегливість потрібна. Ось тільки якщо вона підкріплена внутрішнім спокоєм та вірою в те, що твоя ідея чи бажання збудеться. Внутрішній спокій – ось до чого я веду. Ти просто знаєш і тобі не потрібне підтвердження. А якщо щось не виходить, не варто засмучуватися. Просто твій час ще не настав. Я три роки хотіла потрапити на цей острів і бути серед команди всіх цих крутих археологів.
- Навіть поряд із Роджером? - грайливо спитав той.
- І навіть поряд із ним. - засміявшись, відповіла я.
Але якби я отримала відповідь тоді, нічого цього не сталося б. І я не була б до цього готова.
- Ти ніколи цього не дізнаєшся. - відповів той і відкинувся на спинку стільця.
- Так, але я не хочу думати про те, що було, «якби»... Не хочу хвилюватися про те, що буде чи має статися. Я вперше усвідомила, наскільки важливо відпускати свої думки.
- Це складно.
- Так, але складніше жити з постійними дурними діалогами у собі. Складно жити зі страхами, це ні до чого не призводить.
Макс трохи помовчав і сказав.
- Знаєш, коли я був маленький мама завжди говорила, що якщо я чогось дуже захочу, мені потрібно написати бажання на аркуші паперу і сховати в скриньку. Маленьку таку, із замочком. Цю записку обов'язково забере домовик та виконає моє бажання.
Домовим була моя мама, звичайно ж. І одного разу я попросив на Різдво залізницю. Гарну, на батарейках, щоб вона блимала на поворотах. Я таку бачив у якомусь фільмі і так її хотів, що навіть намалював і повісив біля ліжка, щоб завжди бачити її. Так я візуалізував цю залізницю. Але ми жили не дуже багато і дозволити собі такий дорогий подарунок мама не могла. І ось одного разу ми гуляли в парку. Я, як завжди, бив байди і не дивився собі під ноги. Прямо, як ти.
- Гей! - засміялася я.
- Так ось. Звичайно ж, я впав. Мама одразу ж підбігла до мене. Я роздер коліна, але це було неважливо. Я побачив під лавкою старенький і потертий гаманець, у якому лежала величезна на той час сума. Ми з мамою зрозуміли, що хтось його втратив і вирішили почекати. Раптом власник вирішить повернутись. Того дня ніхто так і не прийшов. Ми забрали гаманець із собою і вже вдома подивилися, що там усередині. Окрім грошей, там були якісь записки та одна фотографія. На ній була зображена літня пара. Усміхнені та милі старі люди.
Наступного дня ми вирушили до місцевої ділянки, щоб нам допомогли знайти цих людей.
- Знайшли? - з надією запитала я.
- Так. Знайшли номер квартири та телефон. Ми прийшли до цих людей і повернули їхні гроші.
- Слухай, як цікаво виходить. Той сторож у приватному будинку, адже він теж втратив гроші і ти їх повернув.
- Так, мені щастить на таке.
- Цим людям поталанило з тобою. - відповіла я.
Макс усміхнувся і продовжив.
- Ми посиділи в них, випили чаю і трохи поговорили. Старий сказав, що ці гроші були потрібні на операцію їхньому синові. Вони були дуже вдячні, навіть хотіли віддати частину грошей мамі, але ми відмовилися. Тоді він попросив трохи почекати і пішов кудись. Повернувшись, він дістав велику коробку з тією залізницею, про яку я так мріяв. Він сказав, що в молодості працював на іграшковому заводі і це останнє, що він змайстрував. Моєму щастю не було меж! Тоді я зрозумів, що якщо чогось дуже захотіти, воно обов'язково до тебе прийде. Навіть якщо надії, начебто, немає.
Я відчувала, як Макс ставав все більш відкритим зі мною.
- Дякую тобі за цю історію.
Трохи помовчавши, я зважилася поставити Максу питання, яке довго мучило мене.
- Можна тебе запитати дещо?
- Звісно. - відповів той.
- Кажу одразу, я не хочу образити тебе. І не вимагаю відповіді. Якщо ти не захочеш відповідати, я зрозумію.
- Говори. - коротко відповів той.
- Ти дуже закрита людина і це мене спочатку дуже відштовхувало. Я злилася на тебе і мені було незрозуміло, як така розумна й освічена людина іноді може бути такою нестерпною.
- Ну дякую. - сказав той.
- Але це було доти, доки я тебе не дізналася ближче. Зараз я бачу, що ти зовсім інший. Чому ти не підпускаєш до себе людей? Чому ти такий холодний?
- Це не так.
- Ні, так. Ти свідомо блукаєш всюди один і не шукаєш компанії. Якби не вся ця історія, ти б мене не підпустив до себе на гарматний постріл.
Макс стискав вилиці і дивився на одну точку.
- Можеш не відповідати. Я все зрозумію. - сказала я, відчувши, що перейшла межу.
– Ні. Це ти вибач. – трохи помовчавши, він відповів. - Так простіше. - Макс підняв очі і глянув на мене. - Простіше не підпускати, щоб не втратити людину.
- Але ж це безглуздо. Люди йдуть так чи інакше. Вони ніколи не належать. Якщо ти не можеш до себе нікого підпустити, щоб не втратити, ти все одно залишаєшся один.
Він продовжував дивитись на мене. Зосереджено та спокійно. Але я хотіла йому це сказати і розуміла, що будь-яке моє слово може бути сприйняте надто особисто. Макс усередині був ранимою людиною, з якою трапилося багато поганого.
- Я один. Ти маєш рацію, але у мене немає прихильностей. Нема пристрастей.
- Немає почуттів. - продовжила я.
- Так. На цьому й закінчимо. - відповів він і підвівся.
Я не сказала йому нічого. Ми розплатилися, вийшли з таверни і попрямували додому мовчки. Я не шкодувала про сказані слова. У мене було надто багато емоцій та усвідомлень того дня. І тієї ночі я не могла заснути ще довгий час, постійно прокручуючи наш діалог. Тільки вранці, коли небо повільно виходило з темряви, я побачила свій сон.
***
Наступного ранку ми всі зустрілися на кухні. Команда вже бурхливо обговорювала деталі розкопок. Я мовчки налила собі кави та сіла біля вікна. Морський вітер м'яко обдував моє обличчя. Я згадувала події дня, що минув. До мене підсіла Мері.
- Привіт подруга! Ти куди вчора зникла? Цілий день тебе не бачила. Я вже почала хвилюватися.
- Все добре. Я ходила до Софоса, забула в нього дещо. І перечекала там весь цей буревій. Милий дядечко. Багато чого знає.
– І Макса вчора теж не було. – Мері усміхалася. По ній було видно, як вона хоче почути від мене відверту розповідь про нашу з ним зустріч.
- Боюся, я тебе розчарую, але гадки не маю, де вчора знаходився Макс. - відповіла я.
- Його досі немає. - відповіла вона.
- Навіщо він тобі?
- Просто цікаво. Він у нас Містер Загадка та таємниця, вкрита мороком. - сказала вона. Вона відкинула своє шикарне руде волосся назад і підставила обличчя сонцю. Така легка, безтурботна та водночас сильна жінка. Мені хотілося мати такі якості, але я за своєю натурою була завжди надто задумливою та вразливою. Я подивилася на море. Воно відбивало мою внутрішню потребу бути в гармонії із собою.
- Ну що, друзі! Час на базу. – Маркус увійшов на кухню. Від нього завжди виходила потужна енергія, яка заряджала своїм ентузіазмом усе довкола. Багатьом із жіночого оточення складно було чинити опір його силі. Це було помітно не озброєним оком, але щось мені підказувало, що його цікавили зовсім не дівчата.
- Так як вчорашня буря внесла корективи в наші плани, на місце розкопок їдемо всі разом. – повідомив він.
- Енн, у тебе все добре? - Маркус підійшов до мене після того, як допоміг завантажити усі речі в авто.
- Так, чому ти питаєш? - здивувалася я.
- Вчора тебе не було цілий день. Я хвилювався. - сказав він.
– Я була у Софоса. Забула дещо забрати після нашої зустрічі і думала, що встигну до початку бурі, але затрималась у нього на весь день. Дякую, що турбуєшся. - відповіла я.
– До речі, ти не знаєш, де Макс? - запитав той.
- Гадки не маю. Не бачила його з учорашнього дня. - відповіла я.
- Дивно. І слухавки він не бере. Куди ця людина знову зникла… Сподіваюся, він під'їде до нас пізніше. - сказав Маркус.
- Макс людина волелюбна. Він прийде, я впевнена. - відповіла я.
- Сподіваюся. - відповів той.
За півгодини ми всі сіли в машину. Поки ми їхали до місця розкопок, я натрапила на роботу одного маловідомого археолога. У статті він міркував про побут мінойської цивілізації.
Він припустив, що цивілізація не могла так просто зникнути. Цей народ оволодів знаннями, які не мала в той час жодна громада і що вони вигадали спосіб переміщення в просторі. Звичайно ж, у суспільстві наукових дослідників його ідея була рознесена в пух і порох. Дехто вважав його божевільним. Інші – генієм. Я ж намагалася не давати оцінок, а просто вивчала всі матеріали, щоби скласти своє особисте враження.
- Що читаєш? - зацікавлено нахилився до мене Маркус.
- Та так. Припущення одного божевільного.
- Божевільні завжди розумніші. Ти знала? - сказав він, підморгнувши мені.
Я всміхнулася і продовжила читати.
«Під час виверження вулкана мінойці «перемістилися» у безпечніше місце. Але саме тоді й почалося розшарування великого народу. Незважаючи на здібності, розум і перспективи вони виявилися звичайними людьми, зі своїми капризами та бажаннями. Очевидці говорили, що зустрічали невеликі сім'ї дивних кочівників у Європі, Центральній Азії та Північній Америці.
Але деякі сім'ї захотіли повернутись на батьківщину. Туди, де все почалося. Великі мінойці через якийсь час спробували повернутись на Санторін. Тоді він ще називався Стронгіла.
Але повернувшись у рідні місця, вони виявили обрив, який вів до внутрішньої бухти завглибшки 380 метрів. Так звана кальдера.
Чорні, червоні, жовті породи — ось що було «тілом» розпорошеного вибухом та обвалами старого вулкана. Стронгілі було стерте з лиця землі, ніби його ніколи й не існувало. Відомо, що при швидкості 150 км на годину і за температури понад 600 градусів лава спалює все на своєму шляху. І той вибух вважався одним із найсильніших в історії нашої планети. Для середземноморського регіону така трагедія дорівнює землетрусу, пожежам, цунамі та іншим природним катаклізмам разом узятим.».
- Знаєш, а Макс міг би тобі сподобатися, якби не був таким урюком. - Мері відвернула мене від книги.
- Чому ти хочеш, щоб у нас щось з ним було? - відповіла я.
- Ви мені здається ідеальною парою.
Я усміхнулася і відвела погляд. Макс справді викликав у мені суперечливі, але дуже теплі почуття. Зараз мені не хотілося обмежувати ні себе, ні його. Вперше я просто зайняла позицію спостерігача і з інтересом чекала, що ж сьогодні підкине мені доля.