Розділ другий
—Рівняйсь! Струнко! Рівняння до середини! — подав команду, стоячи посеред плацу перед строєм, майор Ігнатов, начальник штабу.
На плац прийшов комбат, підполковник Морозенко, зупинився перед строєм.
—Слава Україні! — промовив він.
—Героям слава! — відповів батальйон.
Шикування проводилось з нагоди Дня Захисника України, бійців нагороджували медалями, орденами, грамотами, комусь давали нові звання. Олег почув своє прізвище, вийшов зі строю та, зробивши три стройових кроки, підійшов до замполіта батальйону майора Івашина.
—Молодший сержант Дмитрук по вашому накази прибув!
Замполіт вручив Олегу медаль, потиснув руку.
—Дякую за службу, — промовив Івашин.
—Служу народу України.
—Стати до строю!
—Слухаюсь.
Олег розвернувся та встав у стрій. Він отримав медаль "За оборону Авдіївки". Він добре пам'ятав той 2016 рік, коли його підрозділ тримав промку, багатьох побратимів там втратив, багатьох сам витягував з лінії вогню. Дуже довго то все стояло у нього перед очима...
******
_Осінь 2016 р. Авдіївка, зона АТО_
Сепари крили мінометами та гарматами майже всю ніч. І звідки в них скільки снарядів?! Мабуть в шахтах знайшли, російських військ на Донбасі ж нема.
Олег сів на бетонну підлогу, обпершись спиною об стіну будівлі, закурив цигарку. З його роти в строю залишилось 30 чоловік, скоро повинно підтянутися підкріплення, БК залишилось на декілька днів, сепари лізли кожного дня по декілька разів, але всі атаки відбивались, а також була одна надія на підкріплення, яке повинні прислати на днях. Через декілька хвилин обстріл скінчився, настала довгоочікувана тиша. Іван "Крук", напарник Олега, подивився в теплік через бійничку, яка була вибита кувалдою у стіні будівлі.
—"Боєць", підійди до мене, — погукав Олега Іван.
Олег підійшов до Крука.
—Подивись, походу сепари лізуть, — промовив Іван, передаючи тепловізор.
Олег затушив цигарку та подився в тєплік. Побачив червоні цятки, які метушаться, почав нажимати деякі кнопки в тєпліку не відводячи ока від прибору, дивився декілька хвилин. Потім дістав прибор нічного бачення, усміхнувся та поклав прибори на стіл, на якому, лежали рація, тепловізор, ночник.
—То собаки бігали, — промовив Олег.
Зашипіла рація.
—Гепард, я Дніпро, на зв'язок, — почулося в рації.
—Гепард на зв'язку, — відповів Олег.
—Обстановка?
—Чотири-п'ять-нуль.
—Плюс.
Олег дістав з кишені фліски телефон, розблокувавши його подивився скільки годин, показувало 02:25. Скоро зміна прийде. Почулася розмова та тупіт ніг.
—Свої, Слава Україні, — промовив Петро Іванович, заходячи в еспешку.
З Івановичом також був Максим Вельцов, з позивнии "Веселий", молодий хлопець, років двадцяти трьох, на контракті не довго, лише два місяці, Авдіїка його бойове хрещення, хоч на війні він вперше, але страху не показував. Олег накинув на себе бронежилет, повісив на шию автомат.
—Нормально крили, суки! — промовив Іванович. — На дворі нові воронки з'явились, малий як наїбнувся в воронку, я гадав, що вбився, — засміявся. — А у тебе "Боєць", що нового, що тєплік показує?
—Все тихо, собаки тільки по полю бігають.
—Які саме собаки? Ті що з білими пов'язками чи ті, що наші друзі, які бігають на чотирьох лапках?
—Друзі, — усміхнувся Олег.
—Цим можна бігать.
—Добре, скучної зміни, — промовив Крук, виходячи з еспешки.
На дворі було геть темно. Олег та Іван трохи постояли, доки очі звикнуть до темряви, і побігли до іншої будівлі. Там увікнули ліхтарі на телефонах та спустилися до підвалу де всі жили. Олег ліг на ліжко, укрився спальником та провалився у сон, заснув дуже швидко.
Прокинувся від пострілів, поступила команда "до бою". Олег швидко підвівся, накинув на себе бронежилет, одягнув каску, схватив автомат і вибіг на вулицю. Сонце вже яскраво світило, небо було синє, жодної хмаринки. Всі побігли на позиції, кругом стріляло, над головами свистіли кулі. Олег спустився в окоп, обережно роздивився обстановку. Сепари наступали малими групами, без прикриття, в повний зріст, де-не-де присідаючи. Олег зняв свій АКС з запобіжника, прицілився, випустив три кулі. Один сепаратист намертво повалився на землю.
—У нас "триста"! — почулося зліва.
Олег побіг на крики. В кулеметній точці лежав закривавлений кулеметник, осколок з АГСного ВОГа потрапив йому у плече, над ним сидів Діма Шкляр, перебинтовував йому рану.
—Дніпро, я Гепард, у нас "300", — промовив Олег у рацію.
—Плюс.
—Допоможи йому дійти до медиків, — звернувся Олег до Шкляра.
Той кивнув та пішов з кулеметником по окопу. Дмитрук встав за ПКМ, відкрив чергу по противнику, декілька сепарів повалилися на землю, почулися крики. Патрони в ленті скінчились, Олег відсік ворога чергою з автомата і швидко поміняв ленту в кулеметі, заслав патрон в патронник та відкрив довгу чергу.
Прибіг Шкляр. Олег передав йому кулемет, а сам побіг далі, відсікати ворога з флангів. Обзор був поганий і вирішив трохи вилізти з окопа, щоб ворога бачити, як раптом, відчув біль в районі лівого предпліччя, куля пройшла на виліт. Олег сів на дно траншеї та затягнув турнікет.
—Зараза! Впіймала мене, — промовив Олег, поклавши автомат на бруствер окопу, так і стріляв по сепарам.
Через деякий час прибіг Микола Куліш. Побачивши, як Олег перезаряджає автомат однією рукою, Микола кинувся до нього.
—Ти поранений, тобі потрібна евакуація, — промовив він.
—Прикинь, а я не знав, що мене куля прошила, — сказав у відповідь Олег. — Краще допоможи затвор передьорнуть.
—Єбать, ти обєзбашений!
—Я знаю.
Микола заслав патрон в патронник та віддав автомата Олегу, тепер вони удвох відсікали сепарів. Через декілька хвилин сепаратисти відступили. Олег пішов до медика, потім евакуація і госпіталь.
Через декілька місяців він повернувся на передову, знову ж в Авдіївку, і знову через декілька місяців отримав поранення, тільки тепер осколкове. "Не везе мені з Авдіївкою", — говорив Олег потім.
*****
Після шикування всі порозходилися, хто пішов у місто гуляти, тобто починати завтрішнє свято, хтось додому, хтось у казарму відпочивати. До Олега підійшов Микола.
—Завтра ж свято, ми тут з хлопцями вирішили на річці шашлики посмажити, випити і вьо такоє, — сказав Микола. — Не хочеш з нами?
—А хто буде?
—Та наші, "старі", атошники, нас уже мало в роті залишилось.
—Чому б і ні, — погодився Олег.
—Ну тоді до завтра, сильно медальку не обмивай, — Іван хлопнув Олега по плечу та пішов до свого авто.
—Плюс, — усміхнувся Олег. — Ти теж.
—Я знаю, що ти Авдіївку терпіти не можеш, а я сьогодні нахєрачусь, — засміявся Іван і сів за кермо.
Олег зателефонував до Даші, вона швидко взяла слухавку.
—Привіт коханий, — почувся радісний голос.
—Привіт дорогенька, що ти там?
—Нормально, їсти готую.
—Тут таке діло... я медаль отримав, не хочеш це діло обмити? — запропонував Олег.
—Який ти молодець. Я горжуся тобою милий, я не проти, я тебе чекаю, цілую.
—Цілую, маленька.
Олег вже деякий час жив у Даші, це йому запропонувала сама Даша. Йому звісно було неудобно проживати у дівчиній квартирі, він мріяв щоб у нього була своя хата, щоб міг привести туди жінку, а не жити в приймах, як він каже.
По дорозі Олег зайшов у АТБ, купив дві пляшки вина та 0,5 коньяку, він міг би і з Дашею вина випита, але потім буде печія, також купив лимона, шоколадку, "Колу" та ще щось на закуску.
Олег увійшов у квартиру, Даша зустріла його з обіймами та поцілунками.
—Що за медаль отримав? — спитала Даша.
—Медаль як медаль, — протягнув дівчині футляр з нагородою та документом.
—Ого, ти в Авдіївкі був? — здивовано запитала Даша.
Олег лише кивнув і відповів, роззуваючи берці:
—Де мене тільки не було?
—Ти мені про війну геть нічого не розповідаєш.
—Там і розповідати нічого.
—Можна я медаль повішу на твою форму з нагородами?
—Звісно, маленька, — з усмішкою промовив Олег та поцілував дівчину в щічку.
В Олега було багато нагород, але він чомусь їх ніколи не одягає і не показує. На кітелі, кольору мультикам, у нього висіли зароблені ним нагороди: Орден за мужність, 2 Ордена Богдана Хмельницького, медалі "За відвагу", "Захисник Вітчизни", "Учасник бойових дій", "За оборону Маріуполя", Президентська "Учасник АТО", "Ветеран війни", яка додається до УБД, а тепер ще добавилась "За оборону Авдіївки". Є чим гордитись, але він чомусь своїми нагородами не гордився, він важає їх просто красивими цяцьками. Даша, коли цепляла на кітель чергову медаль, роздивлялася його нагороди. "Як він ще Героя не отримав?", — подумала вона. Також дівчина розуміла, якою ціною заробляються ці нагороди, яке пекло пройшла ця людина і що ховається за цими нагородами. "Я цього ніколи не зрозумію". Їй стало шкода Олега, спокійний, урівноважений, а що бачили його очі і що в нього на душі? Страх, біль, втрати, тяжкі бої, не кожна людина зможе це пройти і залишитись людиною, а не стати звірюкою. Кажуть, що всі атовці контужені, хворі на голову?! Нехай кажуть! У військових більше людяності ніж у цивільних, бо військові вміють цінити і знають, що таке втрачати, військові бачили те, чого не судилося бачити цивільним і за це вони воюють, щоб цивільні не бачили того пекла, яке бачать військові на передовій, але цивільні не цінять тієї тяжкої праці, де на кону життя. Кажете, за гроші? Нехай і так, але ви сидите вдома, в теплі, а хлопці в окопах, ризикують своїми життями за вас, невдячних. Хочете таких же грошей? Військкомат недалеко. Такі думки були у Даші, бо вона сама знає, як це втрачати, у неї самої батько загинув в АТО, захищаючи мирний народ України.
Олег тим часом виклав усе з пакету, заховав те все в холодильник та пішов переодягатись. Даша повернулась до кухні, насипала в тарілку гречневого супу, який щойно зготувала та поставила на стіл. Невдовзі увійшов Олег, вже переодягнений у цивільне і сів за стіл.
—Чому ти нагороди не одягаєш? — запитала Даша.
—А навіщо їх одягати? Є якийсь привід?
—Завтра свято, чому б не надягнати?
—Та ні, навіщо?
—Ти їх стидаєшся?
—Не за ті залізяки я воюю, за Україну, тепер уже за тебе, моя рідненька.
Потім Олег підсів ближче до Даші та поцілував її.
—Я кохаю тебе більше всього на світі, — тихо промовив він.
Через деякий час Олег дістав з холодильника все, що він купив та розставив на стіл, порізав скибками лимон, потрусив його цукром. Сіли за стіл, собі він налив у стакан коньяку, розмішавши його з кока колою, Даші налив вина.
—За тебе, Олеже, ти моя гордість, — промовила дівчина.
Олег лише усміхнувся і зробив пару ковтків свого пойла. Допивши перший стакан, він знову почав мішати в стакані коньяк з кока колою і вже почав показувати Даші фото з телефону: це я в розвідці служив, це я під Авдіївкою, це на блокпосту під Слов'янськом, це вийшов з Іловайська, це перед зачисткою Попасної, це біля адміністрації в Бахмуті, тоді це ще був Артемівськ.
—А це я на строковій, — показав фото, де він ще зовсім молодий, лице як у дитини, стоїть біля БТРа у чорній формі з написом "міліція".
—Ти в міліції служив? — здивовано запитала Даша.
—Майже, ВВ, ну... внутрішні війська, виконували задачі ППС.
—То це ти Майдан розганяв?
—Та ні, — Олег засміявся, — ще цього мені не вистачало, коли був Майдан я вже дємбєльнувся.
Відкрив інше фото, де був сфотографовуваний весь його взвод, всі були одягненні у синю міліцейську зимню форму, на головах шапки-ушанки, і в нього защиміло серце.
—Дубенко, не ту дорогути вибрав, — тихо промовив Олег і знову він згадав подію 2014 року...
*****
_Літо 2014 рік, неподалік Артемівська_
Українська армія наступала вперед в сторону кордону з росією, звільняючи від сепаратистів донецьку землю. Місцеве населення з ненавистю дивились на українських військових, називаючи їх фашистами, окупантами, бандерами, також були люди які підтримували Україну, але їх була меншість.
Підрозділ Дмитрука окопався в полі, за декілька кілометрів від Артемівська, а за 500 метрів стояв блокпост, над яким віднівся "прапор" ДНР. Звісно сепари кошмарили укрів з АГС, "Утьоса", іноді прилітало РПГ, та і наші не мовчали, по сепарами насипали добряче.
Олег роздивля в бінокль позиції ополченців, вивчав де їх вогневі точки, скільки людей, о котрій годині у них зміна поста. Раптом, він побачив знайоме обличчя. Спочатку не повірив своїм очам і далі дивився в одну точку. Невже! Ігор Дубенко, родом з Артемівська, разом строкову служили, приймали разом присягу, присягали народу України, а він обрав іншу сторону, зрадивши присязі.
В Олега ще залишався його номер телефону, хотів йому зателефонувати, було багато питань, але не наважувався. Одного дня все-таки вірішив зателефонувати. Пішли гудки, значить номер телефону не змінився.
—Братан, дарова, — почувся голос Ігоря у слухавці.
—Не братан ти мені.
—Чєво ти так са мной разґаваріваєш?
—Я тебе бачив. Як ти зміг зрадити Батьківщину?
—Какую Батьківщину?! Мєня лішили Батьківщини ваши кастрюлєґаловиє укромайдауни, каториє скакалі на Майданє.
—Ти ж присягав народу України, що будеш його захищати...
—Стопе, я народ нє прєдавал, каґда нацисти прішлі к власті і началі убівать народ Данбаса я запісалса в народноє апалченіє Данбаса, защіщать свой народ ат бандеравскіх ублюдкав.
—Які нацисти?! Які бандерівці?! Ти з глузду з'їхав? Який народ Донбасу? Ми один народ, ми одна Україна, ми захищаємо своє.
—Каво ви защіщаєтє? Ми нє хатім бить с вамі, ми хатім атдєлітса, ми нє хатім хадіть пад бандеравскай хунтай і нє хатім в Європу.
—Україна це і є Європа, пидивись карту.
—Ладна, мнє бєжать нужна, а ти падумай, каво ти защіщаєш і каво убіваєш.
В Олега було дуже кепсько на душі. Як же так, разом служили, дружили, були майже братами, а тепер стали ворогами?! Він не знав як поступе в бою. "Я його не зможу вбити, хоч він і сепар, не зможу, рука не підніметься", — подумки говорив сам собі Дмитрук. Раптом, він уявив як стріляє в Ігоря і вбиває його. Від цього уявлення в Олега потекли сльози, а потм схаменувся. "А він мене, мабуть, не пожаліє, застрелить і рука не дрогне, так що досить нити.
Наступного дня задзвенів телефон. Висвітився номер Ігоря. Олег взяв слухавку.
—Прячтєсь в укритія, сєчас па вам "ґрад" хєрячіть будєт.
—Чому ти вирішив допомагати?
—Давєрься мнє.
Олег всіх попередив, мало хто йому вірив, але все-таки поховались по бліндажах. Десять хвилин чекали обстрілу, але нічого не було. "Збрехав твій "друг", зараз сепарня зайде і гранатами нас закидає", — говорили Олегу. Ні, сепар не збрехав, через декілька хвилин почали бити "гради", нарахували 40 приходів.
Ігор декілька разів попереджав наших про обстріл, доки сепари не пішли на штурм. Вороги вже підходили до українських позицій, але українські військові добряче відбивали штурм. Ігор стояв декілька метрів від Олега, вони один одному дивились в очі.
—Стрєляй! — кричав Ігорю чоловік у формі старого зразка з погонами капітана.
Ігор довго вагався і все таки націлив свій АКМ на Олега, але Олег його випередив і випустив чергу зі свого АКС у свого колишнього товариша, а потім вистрілив у голову тому капітану. Ігор упав на землю, з його живота точилась кров, але він ще був живий, стогнав, тримаючи руки на ранах. Олег виліз із окопа і поповз до Дубенка та потіг його до свого окопу.
—Ігорь, тримайся, — говорив Олег. — Ти мене чуєш?! Не помирай.
Ігор усміхнувся та поклав свою закривавлену руку на Олегову шию.
—Братан, — тихо промовив хлопчина з георгієвською стрічкою на рукаві та закрив очі.
—Ігорюнь, братику, ти чого? Не здумай, ми ж з тобою...
Олег нахилився над бездиханним тілом Ігоря та розридався. Клята братовбивча війна, будь проклята росія! Будь проклятий той, хто це все почав!
До Дмитрука підійшов сивий чоловік у тєльняжці та поклав руку на його плече.
—Твій друг? — запитав сивий.
Олег кивнув, витираючи сльзи.
—Так, — відповів, — разом служили.
—Друже, це війна, як не ти його, то він тебе. Я он теж бачив свого друга-афганця, разом у Шенданді воювали, він мене пораненого витягував. От так воно бува, разом в Афгані воювали, а тепер я тут, а він по іншу сторону, я й сам не знаю, чи зможу в нього вистрілити.
*****
Розплвідаючи цю історію Даші, в Олега помокріли очі, він ледве стримував сльози. Даша його ніжно обіняла його та поцілувала в щоку.
—Не розкисай, рідненький, — промовила вона. — Як би ти не вістрілив у нього, то він би тебе вбив. Коханий мій.
Олег подивився в її сині очі та поцілував її в губи. Він був дуже радий, що в його житті є та дівчина, яка його розуміє, може заспокоїти та приголубити як рідну дитину, бо чоловік і є, як та дитина, яка полюбляє ласку, ніжність, йому нічого не потрібно крім щирої любові. Олег взяв Дашу на руки та поніс її в спальню, поклавши на ліжко та розціловуючи її личико, шию, добрався до грудей. Була гарна ніч для них обох, отримували справжній кайф один від одного, здавалося, що вони були создані один для одного, що раніше ні з ким не було так добре.
14 жовтня, президент поздравив українських захисників зі святом, говорив красиві слова про патріотизм, про любов до Батьківщини. Олег недолюблював Володимира Олексанровича, особливо через розвід військ на Донбасі і через постійні перемир'я, про заборону стріляти у відповідь, можна було лише відповідати після команди з верху, тобто з Києва. Олег з сумом подивився на фото з зображенням його побратимів, яке висіло на стіні, половини тих хлопців, що були на фото, вже немає на цьому світі.
З Миколою домовились зустрітись об одиннадцятій годині. Олег одягнув штани кольру мультикам, цивільну чорну вітровку, взув тактичні кросівки кольору койот.
—Дуже не напивайся, — усміхаючись сказала Даша. — А там вже як вийде.
Олег її обійняв та поцілував у губи.
—Можеш телефонувати в любий час, щоб не думав, що я зраджую, — добавила Даша.
—Дурненька, — усміхнувся Олег та поцілував її в щічку.
—Яка є.
Зустрілися в центрі міста, їх було лише 13 чоловік, тих хто служить в підрозділі майже з початку війни, когось забрала війна, хтось вже звільнився по закінченню контракту, а тепер живе мирним та цивільним життям, хтось перевівся до іншої військової частини. Першим ділом вони поїхали на кладовище на Алею слави. Там помовчали, пом'янули своїх побратимів, що були там поховані, згадали фронтові будні. Потім поїхали до річки, на їхнє старе місце, розпалили багаття, накрили стіл.
Доки шашлик смажився, побратими вже випили по чарці. У автомобілі Петра Івановича заграла пісні гурту "Вертеп" — "Побратим". Хлопці почали підспівувати: "...Сьогодні кров твоя змішалася з моєю, удвох горіли з тобою у вогні, ми побраталися донецькою землею, такою рідною тепер тобі, мені...".
—Коли ще ми так відпочивали? — запитав Іван "Крук".
—Ще у дев'ятнадцятому році, дев'ятого травня, — відповів Микола.
—А! Це коли ми весперів ганяли? — засміявся Петро Іванович.
—Ну да, Боєць красава, носяру ВСПешнику зламав.
Олег усміхнувся та опустив очі.
—Нічого було лізти до справжньої чоловічої компанії, — сказав він.
—Ага, а потім нам догани влупили, — добавив Макс "Веселий".
—Ну, догана не тріпер, можна й поносити, — наливаючи горілки по чарках, сказав Микола.
На плац прийшов комбат, підполковник Морозенко, зупинився перед строєм.
—Слава Україні! — промовив він.
—Героям слава! — відповів батальйон.
Шикування проводилось з нагоди Дня Захисника України, бійців нагороджували медалями, орденами, грамотами, комусь давали нові звання. Олег почув своє прізвище, вийшов зі строю та, зробивши три стройових кроки, підійшов до замполіта батальйону майора Івашина.
—Молодший сержант Дмитрук по вашому накази прибув!
Замполіт вручив Олегу медаль, потиснув руку.
—Дякую за службу, — промовив Івашин.
—Служу народу України.
—Стати до строю!
—Слухаюсь.
Олег розвернувся та встав у стрій. Він отримав медаль "За оборону Авдіївки". Він добре пам'ятав той 2016 рік, коли його підрозділ тримав промку, багатьох побратимів там втратив, багатьох сам витягував з лінії вогню. Дуже довго то все стояло у нього перед очима...
******
_Осінь 2016 р. Авдіївка, зона АТО_
Сепари крили мінометами та гарматами майже всю ніч. І звідки в них скільки снарядів?! Мабуть в шахтах знайшли, російських військ на Донбасі ж нема.
Олег сів на бетонну підлогу, обпершись спиною об стіну будівлі, закурив цигарку. З його роти в строю залишилось 30 чоловік, скоро повинно підтянутися підкріплення, БК залишилось на декілька днів, сепари лізли кожного дня по декілька разів, але всі атаки відбивались, а також була одна надія на підкріплення, яке повинні прислати на днях. Через декілька хвилин обстріл скінчився, настала довгоочікувана тиша. Іван "Крук", напарник Олега, подивився в теплік через бійничку, яка була вибита кувалдою у стіні будівлі.
—"Боєць", підійди до мене, — погукав Олега Іван.
Олег підійшов до Крука.
—Подивись, походу сепари лізуть, — промовив Іван, передаючи тепловізор.
Олег затушив цигарку та подився в тєплік. Побачив червоні цятки, які метушаться, почав нажимати деякі кнопки в тєпліку не відводячи ока від прибору, дивився декілька хвилин. Потім дістав прибор нічного бачення, усміхнувся та поклав прибори на стіл, на якому, лежали рація, тепловізор, ночник.
—То собаки бігали, — промовив Олег.
Зашипіла рація.
—Гепард, я Дніпро, на зв'язок, — почулося в рації.
—Гепард на зв'язку, — відповів Олег.
—Обстановка?
—Чотири-п'ять-нуль.
—Плюс.
Олег дістав з кишені фліски телефон, розблокувавши його подивився скільки годин, показувало 02:25. Скоро зміна прийде. Почулася розмова та тупіт ніг.
—Свої, Слава Україні, — промовив Петро Іванович, заходячи в еспешку.
З Івановичом також був Максим Вельцов, з позивнии "Веселий", молодий хлопець, років двадцяти трьох, на контракті не довго, лише два місяці, Авдіїка його бойове хрещення, хоч на війні він вперше, але страху не показував. Олег накинув на себе бронежилет, повісив на шию автомат.
—Нормально крили, суки! — промовив Іванович. — На дворі нові воронки з'явились, малий як наїбнувся в воронку, я гадав, що вбився, — засміявся. — А у тебе "Боєць", що нового, що тєплік показує?
—Все тихо, собаки тільки по полю бігають.
—Які саме собаки? Ті що з білими пов'язками чи ті, що наші друзі, які бігають на чотирьох лапках?
—Друзі, — усміхнувся Олег.
—Цим можна бігать.
—Добре, скучної зміни, — промовив Крук, виходячи з еспешки.
На дворі було геть темно. Олег та Іван трохи постояли, доки очі звикнуть до темряви, і побігли до іншої будівлі. Там увікнули ліхтарі на телефонах та спустилися до підвалу де всі жили. Олег ліг на ліжко, укрився спальником та провалився у сон, заснув дуже швидко.
Прокинувся від пострілів, поступила команда "до бою". Олег швидко підвівся, накинув на себе бронежилет, одягнув каску, схватив автомат і вибіг на вулицю. Сонце вже яскраво світило, небо було синє, жодної хмаринки. Всі побігли на позиції, кругом стріляло, над головами свистіли кулі. Олег спустився в окоп, обережно роздивився обстановку. Сепари наступали малими групами, без прикриття, в повний зріст, де-не-де присідаючи. Олег зняв свій АКС з запобіжника, прицілився, випустив три кулі. Один сепаратист намертво повалився на землю.
—У нас "триста"! — почулося зліва.
Олег побіг на крики. В кулеметній точці лежав закривавлений кулеметник, осколок з АГСного ВОГа потрапив йому у плече, над ним сидів Діма Шкляр, перебинтовував йому рану.
—Дніпро, я Гепард, у нас "300", — промовив Олег у рацію.
—Плюс.
—Допоможи йому дійти до медиків, — звернувся Олег до Шкляра.
Той кивнув та пішов з кулеметником по окопу. Дмитрук встав за ПКМ, відкрив чергу по противнику, декілька сепарів повалилися на землю, почулися крики. Патрони в ленті скінчились, Олег відсік ворога чергою з автомата і швидко поміняв ленту в кулеметі, заслав патрон в патронник та відкрив довгу чергу.
Прибіг Шкляр. Олег передав йому кулемет, а сам побіг далі, відсікати ворога з флангів. Обзор був поганий і вирішив трохи вилізти з окопа, щоб ворога бачити, як раптом, відчув біль в районі лівого предпліччя, куля пройшла на виліт. Олег сів на дно траншеї та затягнув турнікет.
—Зараза! Впіймала мене, — промовив Олег, поклавши автомат на бруствер окопу, так і стріляв по сепарам.
Через деякий час прибіг Микола Куліш. Побачивши, як Олег перезаряджає автомат однією рукою, Микола кинувся до нього.
—Ти поранений, тобі потрібна евакуація, — промовив він.
—Прикинь, а я не знав, що мене куля прошила, — сказав у відповідь Олег. — Краще допоможи затвор передьорнуть.
—Єбать, ти обєзбашений!
—Я знаю.
Микола заслав патрон в патронник та віддав автомата Олегу, тепер вони удвох відсікали сепарів. Через декілька хвилин сепаратисти відступили. Олег пішов до медика, потім евакуація і госпіталь.
Через декілька місяців він повернувся на передову, знову ж в Авдіївку, і знову через декілька місяців отримав поранення, тільки тепер осколкове. "Не везе мені з Авдіївкою", — говорив Олег потім.
*****
Після шикування всі порозходилися, хто пішов у місто гуляти, тобто починати завтрішнє свято, хтось додому, хтось у казарму відпочивати. До Олега підійшов Микола.
—Завтра ж свято, ми тут з хлопцями вирішили на річці шашлики посмажити, випити і вьо такоє, — сказав Микола. — Не хочеш з нами?
—А хто буде?
—Та наші, "старі", атошники, нас уже мало в роті залишилось.
—Чому б і ні, — погодився Олег.
—Ну тоді до завтра, сильно медальку не обмивай, — Іван хлопнув Олега по плечу та пішов до свого авто.
—Плюс, — усміхнувся Олег. — Ти теж.
—Я знаю, що ти Авдіївку терпіти не можеш, а я сьогодні нахєрачусь, — засміявся Іван і сів за кермо.
Олег зателефонував до Даші, вона швидко взяла слухавку.
—Привіт коханий, — почувся радісний голос.
—Привіт дорогенька, що ти там?
—Нормально, їсти готую.
—Тут таке діло... я медаль отримав, не хочеш це діло обмити? — запропонував Олег.
—Який ти молодець. Я горжуся тобою милий, я не проти, я тебе чекаю, цілую.
—Цілую, маленька.
Олег вже деякий час жив у Даші, це йому запропонувала сама Даша. Йому звісно було неудобно проживати у дівчиній квартирі, він мріяв щоб у нього була своя хата, щоб міг привести туди жінку, а не жити в приймах, як він каже.
По дорозі Олег зайшов у АТБ, купив дві пляшки вина та 0,5 коньяку, він міг би і з Дашею вина випита, але потім буде печія, також купив лимона, шоколадку, "Колу" та ще щось на закуску.
Олег увійшов у квартиру, Даша зустріла його з обіймами та поцілунками.
—Що за медаль отримав? — спитала Даша.
—Медаль як медаль, — протягнув дівчині футляр з нагородою та документом.
—Ого, ти в Авдіївкі був? — здивовано запитала Даша.
Олег лише кивнув і відповів, роззуваючи берці:
—Де мене тільки не було?
—Ти мені про війну геть нічого не розповідаєш.
—Там і розповідати нічого.
—Можна я медаль повішу на твою форму з нагородами?
—Звісно, маленька, — з усмішкою промовив Олег та поцілував дівчину в щічку.
В Олега було багато нагород, але він чомусь їх ніколи не одягає і не показує. На кітелі, кольору мультикам, у нього висіли зароблені ним нагороди: Орден за мужність, 2 Ордена Богдана Хмельницького, медалі "За відвагу", "Захисник Вітчизни", "Учасник бойових дій", "За оборону Маріуполя", Президентська "Учасник АТО", "Ветеран війни", яка додається до УБД, а тепер ще добавилась "За оборону Авдіївки". Є чим гордитись, але він чомусь своїми нагородами не гордився, він важає їх просто красивими цяцьками. Даша, коли цепляла на кітель чергову медаль, роздивлялася його нагороди. "Як він ще Героя не отримав?", — подумала вона. Також дівчина розуміла, якою ціною заробляються ці нагороди, яке пекло пройшла ця людина і що ховається за цими нагородами. "Я цього ніколи не зрозумію". Їй стало шкода Олега, спокійний, урівноважений, а що бачили його очі і що в нього на душі? Страх, біль, втрати, тяжкі бої, не кожна людина зможе це пройти і залишитись людиною, а не стати звірюкою. Кажуть, що всі атовці контужені, хворі на голову?! Нехай кажуть! У військових більше людяності ніж у цивільних, бо військові вміють цінити і знають, що таке втрачати, військові бачили те, чого не судилося бачити цивільним і за це вони воюють, щоб цивільні не бачили того пекла, яке бачать військові на передовій, але цивільні не цінять тієї тяжкої праці, де на кону життя. Кажете, за гроші? Нехай і так, але ви сидите вдома, в теплі, а хлопці в окопах, ризикують своїми життями за вас, невдячних. Хочете таких же грошей? Військкомат недалеко. Такі думки були у Даші, бо вона сама знає, як це втрачати, у неї самої батько загинув в АТО, захищаючи мирний народ України.
Олег тим часом виклав усе з пакету, заховав те все в холодильник та пішов переодягатись. Даша повернулась до кухні, насипала в тарілку гречневого супу, який щойно зготувала та поставила на стіл. Невдовзі увійшов Олег, вже переодягнений у цивільне і сів за стіл.
—Чому ти нагороди не одягаєш? — запитала Даша.
—А навіщо їх одягати? Є якийсь привід?
—Завтра свято, чому б не надягнати?
—Та ні, навіщо?
—Ти їх стидаєшся?
—Не за ті залізяки я воюю, за Україну, тепер уже за тебе, моя рідненька.
Потім Олег підсів ближче до Даші та поцілував її.
—Я кохаю тебе більше всього на світі, — тихо промовив він.
Через деякий час Олег дістав з холодильника все, що він купив та розставив на стіл, порізав скибками лимон, потрусив його цукром. Сіли за стіл, собі він налив у стакан коньяку, розмішавши його з кока колою, Даші налив вина.
—За тебе, Олеже, ти моя гордість, — промовила дівчина.
Олег лише усміхнувся і зробив пару ковтків свого пойла. Допивши перший стакан, він знову почав мішати в стакані коньяк з кока колою і вже почав показувати Даші фото з телефону: це я в розвідці служив, це я під Авдіївкою, це на блокпосту під Слов'янськом, це вийшов з Іловайська, це перед зачисткою Попасної, це біля адміністрації в Бахмуті, тоді це ще був Артемівськ.
—А це я на строковій, — показав фото, де він ще зовсім молодий, лице як у дитини, стоїть біля БТРа у чорній формі з написом "міліція".
—Ти в міліції служив? — здивовано запитала Даша.
—Майже, ВВ, ну... внутрішні війська, виконували задачі ППС.
—То це ти Майдан розганяв?
—Та ні, — Олег засміявся, — ще цього мені не вистачало, коли був Майдан я вже дємбєльнувся.
Відкрив інше фото, де був сфотографовуваний весь його взвод, всі були одягненні у синю міліцейську зимню форму, на головах шапки-ушанки, і в нього защиміло серце.
—Дубенко, не ту дорогути вибрав, — тихо промовив Олег і знову він згадав подію 2014 року...
*****
_Літо 2014 рік, неподалік Артемівська_
Українська армія наступала вперед в сторону кордону з росією, звільняючи від сепаратистів донецьку землю. Місцеве населення з ненавистю дивились на українських військових, називаючи їх фашистами, окупантами, бандерами, також були люди які підтримували Україну, але їх була меншість.
Підрозділ Дмитрука окопався в полі, за декілька кілометрів від Артемівська, а за 500 метрів стояв блокпост, над яким віднівся "прапор" ДНР. Звісно сепари кошмарили укрів з АГС, "Утьоса", іноді прилітало РПГ, та і наші не мовчали, по сепарами насипали добряче.
Олег роздивля в бінокль позиції ополченців, вивчав де їх вогневі точки, скільки людей, о котрій годині у них зміна поста. Раптом, він побачив знайоме обличчя. Спочатку не повірив своїм очам і далі дивився в одну точку. Невже! Ігор Дубенко, родом з Артемівська, разом строкову служили, приймали разом присягу, присягали народу України, а він обрав іншу сторону, зрадивши присязі.
В Олега ще залишався його номер телефону, хотів йому зателефонувати, було багато питань, але не наважувався. Одного дня все-таки вірішив зателефонувати. Пішли гудки, значить номер телефону не змінився.
—Братан, дарова, — почувся голос Ігоря у слухавці.
—Не братан ти мені.
—Чєво ти так са мной разґаваріваєш?
—Я тебе бачив. Як ти зміг зрадити Батьківщину?
—Какую Батьківщину?! Мєня лішили Батьківщини ваши кастрюлєґаловиє укромайдауни, каториє скакалі на Майданє.
—Ти ж присягав народу України, що будеш його захищати...
—Стопе, я народ нє прєдавал, каґда нацисти прішлі к власті і началі убівать народ Данбаса я запісалса в народноє апалченіє Данбаса, защіщать свой народ ат бандеравскіх ублюдкав.
—Які нацисти?! Які бандерівці?! Ти з глузду з'їхав? Який народ Донбасу? Ми один народ, ми одна Україна, ми захищаємо своє.
—Каво ви защіщаєтє? Ми нє хатім бить с вамі, ми хатім атдєлітса, ми нє хатім хадіть пад бандеравскай хунтай і нє хатім в Європу.
—Україна це і є Європа, пидивись карту.
—Ладна, мнє бєжать нужна, а ти падумай, каво ти защіщаєш і каво убіваєш.
В Олега було дуже кепсько на душі. Як же так, разом служили, дружили, були майже братами, а тепер стали ворогами?! Він не знав як поступе в бою. "Я його не зможу вбити, хоч він і сепар, не зможу, рука не підніметься", — подумки говорив сам собі Дмитрук. Раптом, він уявив як стріляє в Ігоря і вбиває його. Від цього уявлення в Олега потекли сльози, а потм схаменувся. "А він мене, мабуть, не пожаліє, застрелить і рука не дрогне, так що досить нити.
Наступного дня задзвенів телефон. Висвітився номер Ігоря. Олег взяв слухавку.
—Прячтєсь в укритія, сєчас па вам "ґрад" хєрячіть будєт.
—Чому ти вирішив допомагати?
—Давєрься мнє.
Олег всіх попередив, мало хто йому вірив, але все-таки поховались по бліндажах. Десять хвилин чекали обстрілу, але нічого не було. "Збрехав твій "друг", зараз сепарня зайде і гранатами нас закидає", — говорили Олегу. Ні, сепар не збрехав, через декілька хвилин почали бити "гради", нарахували 40 приходів.
Ігор декілька разів попереджав наших про обстріл, доки сепари не пішли на штурм. Вороги вже підходили до українських позицій, але українські військові добряче відбивали штурм. Ігор стояв декілька метрів від Олега, вони один одному дивились в очі.
—Стрєляй! — кричав Ігорю чоловік у формі старого зразка з погонами капітана.
Ігор довго вагався і все таки націлив свій АКМ на Олега, але Олег його випередив і випустив чергу зі свого АКС у свого колишнього товариша, а потім вистрілив у голову тому капітану. Ігор упав на землю, з його живота точилась кров, але він ще був живий, стогнав, тримаючи руки на ранах. Олег виліз із окопа і поповз до Дубенка та потіг його до свого окопу.
—Ігорь, тримайся, — говорив Олег. — Ти мене чуєш?! Не помирай.
Ігор усміхнувся та поклав свою закривавлену руку на Олегову шию.
—Братан, — тихо промовив хлопчина з георгієвською стрічкою на рукаві та закрив очі.
—Ігорюнь, братику, ти чого? Не здумай, ми ж з тобою...
Олег нахилився над бездиханним тілом Ігоря та розридався. Клята братовбивча війна, будь проклята росія! Будь проклятий той, хто це все почав!
До Дмитрука підійшов сивий чоловік у тєльняжці та поклав руку на його плече.
—Твій друг? — запитав сивий.
Олег кивнув, витираючи сльзи.
—Так, — відповів, — разом служили.
—Друже, це війна, як не ти його, то він тебе. Я он теж бачив свого друга-афганця, разом у Шенданді воювали, він мене пораненого витягував. От так воно бува, разом в Афгані воювали, а тепер я тут, а він по іншу сторону, я й сам не знаю, чи зможу в нього вистрілити.
*****
Розплвідаючи цю історію Даші, в Олега помокріли очі, він ледве стримував сльози. Даша його ніжно обіняла його та поцілувала в щоку.
—Не розкисай, рідненький, — промовила вона. — Як би ти не вістрілив у нього, то він би тебе вбив. Коханий мій.
Олег подивився в її сині очі та поцілував її в губи. Він був дуже радий, що в його житті є та дівчина, яка його розуміє, може заспокоїти та приголубити як рідну дитину, бо чоловік і є, як та дитина, яка полюбляє ласку, ніжність, йому нічого не потрібно крім щирої любові. Олег взяв Дашу на руки та поніс її в спальню, поклавши на ліжко та розціловуючи її личико, шию, добрався до грудей. Була гарна ніч для них обох, отримували справжній кайф один від одного, здавалося, що вони були создані один для одного, що раніше ні з ким не було так добре.
14 жовтня, президент поздравив українських захисників зі святом, говорив красиві слова про патріотизм, про любов до Батьківщини. Олег недолюблював Володимира Олексанровича, особливо через розвід військ на Донбасі і через постійні перемир'я, про заборону стріляти у відповідь, можна було лише відповідати після команди з верху, тобто з Києва. Олег з сумом подивився на фото з зображенням його побратимів, яке висіло на стіні, половини тих хлопців, що були на фото, вже немає на цьому світі.
З Миколою домовились зустрітись об одиннадцятій годині. Олег одягнув штани кольру мультикам, цивільну чорну вітровку, взув тактичні кросівки кольору койот.
—Дуже не напивайся, — усміхаючись сказала Даша. — А там вже як вийде.
Олег її обійняв та поцілував у губи.
—Можеш телефонувати в любий час, щоб не думав, що я зраджую, — добавила Даша.
—Дурненька, — усміхнувся Олег та поцілував її в щічку.
—Яка є.
Зустрілися в центрі міста, їх було лише 13 чоловік, тих хто служить в підрозділі майже з початку війни, когось забрала війна, хтось вже звільнився по закінченню контракту, а тепер живе мирним та цивільним життям, хтось перевівся до іншої військової частини. Першим ділом вони поїхали на кладовище на Алею слави. Там помовчали, пом'янули своїх побратимів, що були там поховані, згадали фронтові будні. Потім поїхали до річки, на їхнє старе місце, розпалили багаття, накрили стіл.
Доки шашлик смажився, побратими вже випили по чарці. У автомобілі Петра Івановича заграла пісні гурту "Вертеп" — "Побратим". Хлопці почали підспівувати: "...Сьогодні кров твоя змішалася з моєю, удвох горіли з тобою у вогні, ми побраталися донецькою землею, такою рідною тепер тобі, мені...".
—Коли ще ми так відпочивали? — запитав Іван "Крук".
—Ще у дев'ятнадцятому році, дев'ятого травня, — відповів Микола.
—А! Це коли ми весперів ганяли? — засміявся Петро Іванович.
—Ну да, Боєць красава, носяру ВСПешнику зламав.
Олег усміхнувся та опустив очі.
—Нічого було лізти до справжньої чоловічої компанії, — сказав він.
—Ага, а потім нам догани влупили, — добавив Макс "Веселий".
—Ну, догана не тріпер, можна й поносити, — наливаючи горілки по чарках, сказав Микола.
Коментарі