Розділ перший
_Вересень 2021 рік, Черкаська область_
Черговий день служби скінчився, після шикування на плацу весь батальйон рушив до КПП. Пред'являючи перепустку днювальним, чоловіки в піксельній формі виходили у місто. Олега Дмитрука, молодшого сержанта, наздогнав Микола.
—Не хочеш сьогодні гульнути? — запропонував Олегу Микола.
—Та ні, давай завтра, як раз буде п'ятниця, потім вихідні...
—Як хочеш. До речі, я з дівахою познайомився, можу попросити щоб із собою подружку взяла. Ти ж у нас одиненьнький.
—Ще не знайшлась, яка мене достойна.
—Завтра хоч потрахаєшся.
Вони вийшли за КПП. Микола сів у свою машину та поїхав у невідомому напрямку, а Олег попрямував на зупинку, де стояли, як здавалося, одні військові. Ось під'їхала його маршрутка, Олег показав водію своє посвідчення УБД та посунув далі по салону, не дивно, що водій не кривить свою морду, коли йому показують УБД, у цій маршрутці, що вранці, що ввечері, їздять майже одні військові, і всі атовці.
Від військової частини Олег жив не дуже і далеко, іноді він ходив додому пішки, любив пройтися містом, особливо весною або в теплу сонячну погоду, хлча, так роблять майже всі люди. Проживав він на зйомній квартирі, в одній з п'ятиетажок на третьому поверсі. Увійшов у пусту квартиру, зняв берці, йому було якось не по собі знаходитись самому у пустій квартирі, раніше він проживав зі своєю дівчиною, яка його кинула ще зимою, коли він був на Донбасі, пішла до якогось цивільного, тепер, доки він служить, довіри до дівчат немає зовсім.
Наступний день почався як зазвичай: прокинувся, умився, попив кави з цигаркою на балконі, одягнув військову форму та пішов на зупинку, приїхав до військової частини. О восьмій годині шикування на плацу, потім шикування роти біля казарми, де командир роти, капітан Сергій Петров, "нарізав" завдань на день, з якими контрактники справились за пару години і до обіду лежати в казармі, дивитись якийсь фільм або читати книгу, потім строєм в їдальню, з їдальні у за КПП до магазину, кави попити.
—Ну що, сьогодні моя пропозиція в силі? — виходячи з магазину зі стаканом кави, спитав Олега Микола.
—Звісно, — відповів Олег.
—Ну тоді... давай о восьмій у Кафе "Вікторія".
—Плюс, — викидаючи пустий стаканчик в урну, сказав Олег.
День служби підійшов до кінця, контрактики порозходились по домам, а хтось з них залишився у казармі. Олег повернувся до своєї квартири, зняв військову форму та пішов до душа, потім зробив собі кави та вийшов на балкон, закурив цигарку. На душі було якось сумно, чогось не вистачало, в АТО/ООС було якось краще, там не було так одиноко, там було якось все інакше, а вдома щось душу шкрябає. Не хотів він йти ні на які гульки, ніякі кафешки, тим більше він знав з якими дівчати полюбляє знайомитись Микола, по любому дівчина з якою він познайомить не припаде до душі. Але йти прийдеться, все-таки пообіцяв.
Олег вперше за тиждень одягнув на себе цивільний одяг і вийшов з квартири. До тієї кафешки він дійшов за годину. За столиком його вже чекав Микола з двома дівчатами.
—Знайомся, це Натаха, — показав Микола на дівчину, що сиділа біля нього поруч, — а це Даша, — показав він на дівчину, що сиділа збоку.
—Олег, — представився та присів напроти Даші.
Олег та Даша зустрілися очами, а потім відвели свої погляди один від одного.
—Лєжа, — давай по "п'ятдесят", — запропонував Микола.
—Та ні, дякую, я буду хіба що пива.
Микола замовив бакал пива, та почав наливати собі та дівчатам горілку.
—Ні-ні, я не буду, — сказала Даша, відставивши чарку.
—Ти що, забув вона в нас не п'є, — сказала Натаха.
Олег наблюдав за Дашою, яка маленькими ковтками пила вино, йому здпвалося, що він закохувався в неї, мовчазна, світловолоса, синьоока красуня, від якої важко відвести очей. Тільки Даша на нього гляне, він одразу відводив свій погляд на Миколу. Вона теж придивляся на Олега, теж мовчазний, русявоволосий, спортивної тілобудови, але бачила в його сірих очах якусь розгубленість, якийсь сум.
Микола вже був на підпитку, однією рукою обійняв Наталью за плечі, а іншою вже тягнувся до її грудей, вже розповідав про АТО, а вона вже була готова йому віддатися прямо в кафе. Олег звернув увагу, що Даші, як і йому самому, було тут не довподоби, їй було не цікаво.
—Даша, може підемо звідси? — запропонував Олег.
—Я не проти, — відповіла мелодійним голосом.
Вони вийшли з кафе та пішли кудись по тротуару, неважливо куди, головне вдвох, в тиші, в спокої та просто говорили.
—А це правда, що ти раніше в розвідці служив, — запитала Даша.
—Микола вже розповів?
—Так.
—Так, ще в чотирнадцятому.
—Ого, це ти з початку війни?
—Так, як тільки Крим забрали я відразу пішов у армію. А ти чим займаєшся?
—Працюю в магазині, зміна тиждень через тиждень, раніше ще волонтерила, також їздила на Донбас, возила бійцям волонтерку.
—Молодець, таких мало.
В ці моменти Олегу було дуже добре, спокійно, він не хотів щоб цей вечір закінчувався, хотілось з Дашою гуляти, говорити про все на світечку, таке було відчуття, що він її знає все життя. Також обмінялися номерами телефонів.
Олег провів Дашу до її під'їзду. Їм обоїм не хотіломя розлучатися, але боялися швидкого зближення, бо обоє розуміли, що перша зустріч завжди обманлива.
—Завтра ще зустрінемось? — запитав Олег.
—Так, звісно, — усміхнулась Даруся.
—Тоді до завтра?
—Так, —Даша зробила крок до нього.
Вони обнялися на прощання, не як хлопець з дівчиною, а як давні друзі. Від неї пахло солодкими парфюмами та дівочими шампунями, Олег так хотів з нею залишись, Даша теж не хотіла йти від його ніжних обіймив, але їхні дороги розійшлис, вона увійшла в під'зд, а Олег пішов до себе.
—Прийдеш додому –зателефоноюєш, — сказала на прощання Даша.
—Так, звісно, — усміхнувся Олег.
По дорозі він думав лише про неї. Яка вона тепла, приємна! Як же хочеться з нею ще побути, відчути її обійми, почути її голос, побачити її сині добрі очі, в яких хочеться потонути.
Даша увійшла в квартиру, зачинила двері. "Який приємних хлопець, хоч і військовий", — подумала вона. Вона ніколи не хотіла мати хлопця військового, бо більшість з них, як вона гадала, блядуни та зрадники, вона хотіла справжнього кохання.
Олег ввійшов в мвою квартиру. "Треба до Даші затефонувати", — подумав він. На годиннику вже було перша ночі і він почав ввагатися, думав, що вона може спить в такий час, а будити зовсім не хотілося. Олег вирішив написати повідомлення: "Я вже вдома, якщо не спиш – відпиши мені". Відповідь прийшла одразу. Олег набрав номер Дарини.
—Я гадав, що ти вже спиш, — сказав він у слухавку.
—Щось не спиться, — сказала у відповідь Даша.
—О якій годині зможемо побачитись?
—Можна й по обіді.
—Тоді близько дваннадцятої я тобі наберу.
—Добре. Дякую тобі за приємно проведенний вечір.
—І тобі дякую, мені давно не було так добре.
—Тоді до завтра?
—Точніше до сьогодні, — посміхнувся Олег.
—Так, звісно, до сьогодні.
Олег поклав свій телефон на тумбочку, а сам улігся в ліжко. Даша не виходила з його голови, він хотів ще з нею побачитись, хотів просто бути з нею, згадував її приємне, янгольське обличчя, її струнку фігуру, її янгольский голосок, її посмішку.
По обіді вони зустрілися в центрі міста на набережній річки. Даша була одягнута в білу сукню, що було видно коліна, Олег одразу звернув увагу на її рівні ноги, у нього помутніло в очах. "Вдень вона ще красивіша", — промайнула думка. Була тепла сонячна погода, а коли Олег побачив Дашу погода стала йому ще сонячнішою.
Вони пішли до центального парку, який був засаджений каштанами та кленом. Раніше тут були атракціони, різні розваги, а зараз все зачинено, працюють лише кафешки, в бесідках відпочиває молодь.
—Як я люблю таку тиху, теплу осінню погоду, — промовила Даша.
—Так, погода сьогодні чудова, — глянувши чисте голубе небо, сказав Олег.
Вони присіли на лавку.
—Ти каву п'єш? — запитав Олег.
—Так, звісно.
—А яку?
—Любу, крім еспресо.
—Зараз я прийду.
Олег повернувся через декілька хвилин з двома стаканчиками кави, один з стаканчиків протягнув Даші, вона подякувала та зробила маленький ковточок.
—Смачна, — з усмішкою сказала Даша. — Де ти її взяв?
—Та тут, недалеко, я іноді після служби тут каву п'ю.
—Покажеш потім, я тут недалеко працюю, але каву ні разу не брала.
—А ти як, з батьками живеш чи сама?
—Мама за кордоном живе вже дуже довгий час, а тато... — Даша опустила очі. — Тато в Дебальцево загинув.
—Вибач, я не знав.
—Та нічого, не вибачайся. Після його смерті я почала волонтерити, так мовити, продовжила татове діло, але не зі зброєю в руках.
В цей час Олег хотів її обійняти приголубити, але боявся, що Даша його не правильно зрозуміє, вона не з тих, що буде зажиматися з першим стрічним, та і Олег не з тих, що думає лише про полові відношення і не з тих, що буде розпускати свої руки при першій же можливості.
—А твої де батьки? — запитала Даша.
—Тато був чорнобилець, помер коли я був ще дитиною, мами не стало ще на початку війни.
—Дуже тяжко втрачати рідних людей, — сумним голосом промовила Даша і перевела тему:
— Я чула ти не тутешній...
—Так, я з села, п'ятдесят кілометрів від міста, але вдома буваю дуже рідко, не полюбляю самотність.
Даша взяла його руку в свою і подивилася Олегу в очі.
—Ти не самотній, — дивлячись йому в очі, промовила Даша. — Ти ніколи не будеш самотній, я тобі обіцяю.
Олег хотів її поцілувати в губи, але в Даші зателефонував телефон. Вона вибачилась та дістала свій телефон з сумки.
—Задовбав, — тихо промовила Даша та, вимкнувши звук, поклала телефон назад до сумки.
—Щось сталося?
—Та ні, колишній хлопець, я вже з ним як пів року не живу та не зустрчаюсь, а він мене повернути хоче. Пізно схаменувся! Нічого було від мене гуляти, а тепер мабуть нікому не потрібен і про мене згадав.
—Може давай я з ним поговорю?
—Та ні, не треба, позадовбує та відчепиться.
—Довго ви з ним зустрічалися?
—П'ять років.
—Як і я зі своєю, теж кинула, коли я в АТО був, п'ять років до одного місця.
—От-от, вона хоч тебе не переслідує.
—Я навіть не знаю де вона, доки я воював вона зібрала речі, написала повідомлення і поїхала.
—Тяжко, коли довіряєш людині, а та людина так до тебе...
—Знач не доля, доля сама тебе находить, все приходить вчасно, головне час.
Вони допили кави та пішли далі попід річкою. Олег розповідав Даші про випадки в армії, про свою юність, дитинство, а вона його уважно слухала, їй подобались його розповіді і вона була готова його слухати і слухати.
Олег провів Дашу до під'їзду, вже хотіли прощатися, як вона побачила свого колишнього з квітами, як зазвичай у спортивному костюмі.
—Мала, я тобі дзвоню, а ти чогось трубку нє бєрьош, — промовив той.
Олег побачив у цьому чоловікові не колишнього Даші, а звичайного тітушку або гопника.
—Міша, відчипись, не кохаю я тебе, скільки ти мені болю спричинив!
—А! Я бачу ти вже новага хахаля нашла, бистра.
Той почав підходити все ближче. Олег заховав Дашу за свою спину і підійшов до Міші на відстань витягнутої руки.
—Ти кто такий абще?! Я са сваєй дєвай абщаюсь, нє лєзь.
—Вона не твоя і твоєю ніколи не буде.
—Ти чо, ахрєнєл, галава, ану атайді.
Міша хотів ударити Олега, але той швидко повалив "тітушку" на землю та заламав руку за спину, що та й у нього хруснула. Міша почав кричати від болю.
—Атпусті, больна! Тварь, я тєбя убью!
—Тепер ти зрозумів, хто я?
Олег заломив йому руку сильніше.
—Ще раз до Даші підійдеш хоч на кілометр, я тобі руку зламаю і в дупу запхаю, та ще й з гранатою без кільця. Ти мене зрозумів?!
—Да, да, всьо, поняв, отпусти.
Олег відпустив йому руку. Міша підвівся, обтрусив коліна на, плюнувши собі під ноги, нічого не сказавши, пішов геть. Даша підійшла до Олега та обняла його.
—Дякую, — промовила, — але він состоїть в колективі і в тебе можуть бути проблеми через мене.
—Які проблеми? — Олег посміхнувся, — Ти моїх побратимів не знаєш, ото ходяча проблема, за одного нашого все місто рознесуть.
Даша йому усміхнулась.
—Може до мене зайдеш? — запитала вона.
Олег хотів відмовитись, піти додому, але чомусь відповів:
—Так, я не проти.
Вони піднялись на п'ятий поверх девсятиповерхівки та увійшли в квартиру. Роззулися, зайшли в кухню, де пахло спеціями та смачною їжею. Даша увімкнула газову плиту та поставила грітися кастрюлю, помішавши щось там черпаком.
—Їсти будеш? — запропонувала Даша.
—Ні, дякую.
—Може ти все-таки подумаєш? — усміхнулась Даша.
—Ні, вибач не хочу.
—По очах бачу, що хочеш, ти такого борща ще ніколи не їв.
—Ну добре, — усміхнувся Олег.
Даша насипала гаряченького в тарілку, поставила біля Олега, подала ложку, нарізала хліба. "Справжня хозяйка",— подумав Олег. А борщ справді виявився дуже смачний. Доївши борща, Олег хотів по старій звичці помити за собою посуд, але Даша його зупинила.
—Ти чого,? Не вигадуй, — забравши з його рук тарілку, промовила Даша.
Він ще з годину побув у дівчини та пішов додому. Йому здавалося, що це був його найкращий день в його житті, він хотів ще повернути цей день. Як же йому було сьогодні добре, затишно. Олегу здавалося, що він ще більше і більше закохувався у цю дівчину. "Ну Колян і постарався", — промайнула думка. У нього давно не було таких почуттів, йому здавалося, що він сходить з розуму від однієї лише думки про Дашу.
******
Міша знайшов на Фейсбуці того хлопа, що був з Дашею. "Так ти в нас ваяка..", — подумав він. Скачав фото та пішов до свого старшого в колективі. У нього була жага помсти, його, так мовити, "попустили" перед дівчиною.
—Тут такоє діло, — почав говорити старшому, — на мєня наєхалі.
—Хто? — відповів старший, чоловік років близько тридцяти п'яти.
—Ваяка один, с моєй тьолкой шорхався, я з цвєтами, а он мене мордой в пол.
—Це з якою тьолкою?
—З Дашкай моєй.
—Так ти сам її кинув, називав її шмарой, тут, при всьому колективі.
—Ну-у-у, когда ж це було?
Старший зробив крок до нього.
—Чуєш ти, голова?!— зменшивши тон промовив старший. — Це твоя діваха і сам розбирайся, а військового не чіпай, не по поняттям.
—Та він мнє чуть руку не сламав.
—Хоч ще раз підійдеш до Дашки або тронеш військового я сам тобі руку зламаю, або навіть і голову відкручу. Зрозумів?
—Поняв, — опустивши очі сказав Міша.
*****
Вихідні пролетіли швидко. Понеділок день не з легких, не хотілось йому нікуди йти, тим більше сьогодні заступати в добовий наряд, черговим КПП, Олег поголився, одягнув чисту військову форму, статутну кепку, взув статутні берці "талани", бо в наряд ходити не в статутній формі було заборонено. Майже рік він не взував ті "талани", вони йому були не зручними та сильно жаркими влітку та холодними взимку. Приїхав до військової частини близько десятої ранку, ще є час повалятись в казармі, бо в наряд заступати о дваннадцятій.
Невдовзі приїхав Микола, який заступав у варту чатовим. По його обличчю було видно, що йому було не добре, вихідні у нього вдалися.
—Що там з Дашкой, все норм? — запитав Микола в Олега.
—Нормальна дівчина, — відповів Олег, не підводячись з ліжка. — Красива, приємна, мила, простенька.
—Ти чо? Закохався? — заміявся Колян.
—Я й сам не розумію.
—Натаха казала, що вона дівчина хороша, тільки колишній був додіком, накуриться різної херні і починав, то руку піднімати, то різну ахінею нести, зраджував їй, а вона ще крайньою залишалась, коли мені Натаха розповідала я ледь не розплакався.
—Я вже з колишнім познайомився.
—Тобто?
—Я йому ледь руку не зламав, на мене плигати зібрався. Представ – на мене!
—Він мабуть безсмертний, — розсміявся Микола. — А те що ледь руку не зламав, то правильно, нічого на дівча руку підіймати. До речі, ви з нею пара, ти спокійний, урівноважений, хоч і кантузій у тебе... але вона тобі підходить, не тупи, дій.
—Всьому свій час.
—То твоє діло. А я не шукаю серйозних відносин, мені таке, на одну ніч і досить, мені лише тридцять, я ще молодий.
—І то таке, значить не знайшов ще ту, від якої будеш втрачати голову.
—Я вже це пережив, і закохувався, і втрачав голову, і я зраджував, і мегі зраджували, а зараз живу для себе і ні про що не парюсь.
Олег подивився на годинник, вже пора збиратись. Піднявся на етаж вижче, щоб взяти з собою двох строковиків, які будуть у нього днювальними.
—Струнко! — подав команду днювальний роти.
Олег випрямився по команді і обернувся назад, гадаючи, що разом з ним увійшов командир частини або ротний, але за ним нікого не було.
—Ти кому "струнко" подав, воїн? — запитав днювального Олег.
—Вам, товариш сержант, — відповів хлопчина років дев'ятнадцяти.
—Ти Статут вчив?
—Так точно, ще на учебці, весною.
—Кому подається "струнко"?
—Я вперше на "тумбочці" стою, — почав строковик. — Я не пам'ятаю!
Олег дістав з тумбочки Статут Збройних сил, відкрив потрібну сторінку, де був заголовок "Обов'язки днювального".
—Щоб вивчив! — тицьнувши пальцем в "обов'язки" сказав Олег. — Прийду після розводу – перевірю, не вивчиш до розводу після наряду відпочивати не будеш, будеш у мене зубрити. Зрозумів!
—Так точно, товариш сержант.
—Плюс.
Дмитрук взяв з собою майбутніх днювальних та пішов з ними до іншої казарми, де знаходилось КЗЗ, там отримав три штик-ножа, два з яких роздав строковикам, а один повісив собі на ремінь, втрьох розписались в журналі отримання зброї та пішли до штабу, там у чергового частини взяли бірки : один "черговий КПП", два "днювальний КПП", потім повернулись в казарму. Там Олег перевірив вигляд солдат, щоб берці були покремлені, форма була чиста, обличчя поголені. Тепер можна йти на розвод.
На розводі начальник штабу провів інструктаж, у солдат попитав обов'язки. Після команди "розійдись" всі пішли по своїх точках. Олег зі своїми бійцями зайшов на КПП, строковики перевірили порядок в приміщенні, сам Олег передивився документацію. У приміщенні КПП чисто, документація заповненна вірно, тепер Дмитрук прийняв наряд та відпустив попередній. Потім він сів за стіл, почав заповнювати журнал: "Днювальний КПП солдат Саєнко М.; днювальний КПП солдат Васильєв К.; черговий КПП молодший сержант Дмитрук О."
Вийшов на вулицю закурив і тут згадав того днювального. Викинув недокурок в урну та пішов до казарми, залишивши за старшого Саєнка.
—Черговий роти на вихід! — подав команду новий днювальний.
—Відставити, — махнувши рукою промовив Олег.
—Відставити!
Олег підійшов до чергового роти, свого побратима сержанта Пилипенка Сергія.
—Де той днювальний, що стояв перед розводом на тумбочці? — запитав Олег.
—Гавриленко?
—Та звідки я знаю?! Я весінній призов не знаю ще.
—На ліжку, в кінці, телефон мучає.
Олег пройшов до краю казарми, на ліжку лежав той днювальний.
—Ну що, вивчив?
Хлопчина підвівся з ліжка.
—Так, — відповів.
—Кому подається команда "Струнко"?
—Командиру роти та вище, начальнику штабу, а також черговому частині та оперативному черговому.
—Добре, повірю.
Олег пішов до виходу та підійшов до Пилипенка.
—Ти там займися днювальними та особовим складом, — сказав Олег. — Особливо займись молодняком, бо мені сьогодні "струнко" подавали.
—Плюс, — усміхнувся Сергій.
Дмитрук повернувся до КПП.
—Що тут у вас, без пригод? — запитав у днювальних.
—Все добре, ніхто не заходив, ніхто не виходив.
—Плюс, добре, я схожу до магазину, скоро повернусь.
Олег залишив свій номер телефону днювальним та вийшов за військову частину. В магазині купив цигарок, 10 стіків кави "3 в 1", замовив одне еспресо та вийшов з магазину. Попив каву з цигаркою біля магазину та по дорозі до військової частини вирішив зателефонувати Даші.
—Привіт, — радісно відповіла Даша.
—Привіт, що ти там?
—Нормально, на роботі. А ти що?
—Та теж в наряді.
—Капець я вже втомилась, хочу додому, лягти на м'якеньке ліжко, щось подивитись по телевізору або в інтернеті позаліпати.
—Як я тебе розумію... Ти завтра до скількох працюєш?
—Як звичайно, до сьомої вечора.
—Ти цей... не проти щоб я тебе завтра зустрів з роботи?
—Ні, звісно, — почувся радісний голос. — Я не проти завтра з тобою побачитись. Але ж ти, мабуть, після наряду втомися, відпочити захочеш.
—До сьомої вечора я разів п'ять зможу відпочити, не хвилюйся.
—Тоді до завтра? Бо в мене покупці прийшли.
—До завтра.
—А телефонувати можеш в любий час.
—Добре, — усміхнувся Олег, — працюй, передзвониш.
Повернувшись на КПП, він відправив днювальних до їдальні, бо вже почався обід, а сам залишився передивлятися деякі документи, бо за час перебування в ООС забув як їх заповнювати.
Доба тягнулася довго, Олег не міг дочекатися кінця наряду, щоб знову побачити Дашу, всі думки були лише про неї, про її прекрасні очі, її дотики...
****
—Що ти така зачарована, — спитала Дашу Діана, її подруга, стоячи на порозі магазину.
—Тобто?
—Якась задумчива, на своєй волнє.
Даша усміхнулась, подивилась в очі Діані. Вона не знала, що їй відповісти, бо в даний час думала про Олега. Невже так бува, подумала Даша, незнаючи людину можна так закохатись? Він їй видався приємним хлопцем, спокійним, милим.
—Мабуть я закохалась, — все-таки відповіла Даша.
—Це в кого? — здивовано запитала Діана.
—Ти його все рівно не знаєш.
—В того військового? — здогадалась подруга.
Даша опустила очі, які в цей момент загорілися.
—Ти не чуди, — почала Діана, — ти ж його не знаєш. Всі військові блядуни, один раз виїбе і викине...
—Він не такий.
—У мене теж був "не такий", поїхав в АТО, а приїхав у відпустку з тріпером.
—Ну не всі ж такі...
—Тим більше він атовець, а атовці усі хворі на голову, контужені, ще приріже тебе вночі.
—Що ти мелеш? Мабуть ти хвора на голову, — усміхнулась Даша.
—А скільки були випадків? Поприїжали з того АТО і починають підриватися, жінок своїх вбивати...
—Він не такий, він хороший, добрий, милий, —Даша з сумом опустила очі і додала:
—Але не мій.
—Ну і добре, краще бути самой, ніж з військовим, а ти для нього просто подруга, ще предложе секс по дружескі...
—Знаючи його – не предложе.
—Я тебе попередила.
Даша замислилась над Діаниними словами. І справді, можливо Олег вважає її лише подругою, більшого не хоче, тим більше його дівчина зрадила, не дочекалась із зони ООС. Але Даша згадала, його погляд, як він дивився на неї, і як хотів поцілувати. А може Діана права – у військових лише одне в голові.
*****
Олег зустрів Дашу з квітами у руці, у нього долоні були спітнілі від хвилювання, боявся, що вона його не так зрозуміє. Хоча, що тут розуміти? Даша здивувалася, побачивши Олега у військовій піксельній формі з двума личками на погоні та з квітами у правій руці. Одночасно було і здивування, і радість, що хлопець, який їй дуже подобається зустрічає з квітами.
—Це тобі, найпрекраснішій дівчині, — лагідно промовив Олег та простягнув дівчині квіти.
—Прям найпрекраснішій? — з усмішкою промовила Даша, її лице почервоніло, а очі загорілися, вона не зводила очей з Олега.
—Так, найпрекрасніша, наймиліша. Вибач, може щось не так?
—Ні-ні, все так, дякую, мені ще ніхто не дарував квітів.
Олег здивувався. Як так, дівчині 25 років, красивій, милій, добрій ще ніхто не дарував квітів.
—Брешу, — засміялась Даша. — Два рази, один раз ще в школі однокласник подарував.
—Я сам рідко дарую квіти, але ти винудила мене, — усміхнувся Олег.
—Тобто, "винудила"?
—Такій дівчині як ти, гріх не дарувати квіти.
Даша засмущалась, її щічки почали червоніти, вона не знала, що відповісти, але комплементи їй подобались. Олег хотів їй ще щось сказати, але промовчав, щось його зупинило, він не міг підібрати слів, не знав як це сказати і з чого почати, лише предложив провести додому.
Майже всю дорогу вони мовчали, думали про щось своє, щось їх обох хвилювало і щось хотіли сказати один одному. Олег довів Дашу до під'їзду, вони на прощання обійнялись і Олег проводжав її поглядом, а коли Даша підійшла до дверей під'їзду він голосно промовив її ім'я, Даша зупинилась. Олег підійшов до неї.
—Даша, я хотів тобі сказати, — почав він, в його голосі відчувалось хвилювання. — Може ти мене пошлеш подалі... але... ти дуже добра, гарна, мила... я б хотів... я б хотів бути твоїм хлопцем... ти моєю дівчиною.
—Ну ти, звісно, умієш робити пропозицію, — засміялася Даша.
Олег опустив очі. Він зрозумів, що відповідь "ні", на душі стало кепсько, він не знав куди себе діти, навіть пожалів, що зробив пропозицію. Даша підійшла до Олега ближче і тихим голосом промовила:
—Я згодна.
Олег не повірив своїм ушам. Невже? Тобто? Даша зробила ще крок до нього та поцілувала у губи, Олег ніжно обійняв її за талію. Так вони і стояли біля під'їзду декілька хвилин, обіймаючись, цілуючи один одного.
Черговий день служби скінчився, після шикування на плацу весь батальйон рушив до КПП. Пред'являючи перепустку днювальним, чоловіки в піксельній формі виходили у місто. Олега Дмитрука, молодшого сержанта, наздогнав Микола.
—Не хочеш сьогодні гульнути? — запропонував Олегу Микола.
—Та ні, давай завтра, як раз буде п'ятниця, потім вихідні...
—Як хочеш. До речі, я з дівахою познайомився, можу попросити щоб із собою подружку взяла. Ти ж у нас одиненьнький.
—Ще не знайшлась, яка мене достойна.
—Завтра хоч потрахаєшся.
Вони вийшли за КПП. Микола сів у свою машину та поїхав у невідомому напрямку, а Олег попрямував на зупинку, де стояли, як здавалося, одні військові. Ось під'їхала його маршрутка, Олег показав водію своє посвідчення УБД та посунув далі по салону, не дивно, що водій не кривить свою морду, коли йому показують УБД, у цій маршрутці, що вранці, що ввечері, їздять майже одні військові, і всі атовці.
Від військової частини Олег жив не дуже і далеко, іноді він ходив додому пішки, любив пройтися містом, особливо весною або в теплу сонячну погоду, хлча, так роблять майже всі люди. Проживав він на зйомній квартирі, в одній з п'ятиетажок на третьому поверсі. Увійшов у пусту квартиру, зняв берці, йому було якось не по собі знаходитись самому у пустій квартирі, раніше він проживав зі своєю дівчиною, яка його кинула ще зимою, коли він був на Донбасі, пішла до якогось цивільного, тепер, доки він служить, довіри до дівчат немає зовсім.
Наступний день почався як зазвичай: прокинувся, умився, попив кави з цигаркою на балконі, одягнув військову форму та пішов на зупинку, приїхав до військової частини. О восьмій годині шикування на плацу, потім шикування роти біля казарми, де командир роти, капітан Сергій Петров, "нарізав" завдань на день, з якими контрактники справились за пару години і до обіду лежати в казармі, дивитись якийсь фільм або читати книгу, потім строєм в їдальню, з їдальні у за КПП до магазину, кави попити.
—Ну що, сьогодні моя пропозиція в силі? — виходячи з магазину зі стаканом кави, спитав Олега Микола.
—Звісно, — відповів Олег.
—Ну тоді... давай о восьмій у Кафе "Вікторія".
—Плюс, — викидаючи пустий стаканчик в урну, сказав Олег.
День служби підійшов до кінця, контрактики порозходились по домам, а хтось з них залишився у казармі. Олег повернувся до своєї квартири, зняв військову форму та пішов до душа, потім зробив собі кави та вийшов на балкон, закурив цигарку. На душі було якось сумно, чогось не вистачало, в АТО/ООС було якось краще, там не було так одиноко, там було якось все інакше, а вдома щось душу шкрябає. Не хотів він йти ні на які гульки, ніякі кафешки, тим більше він знав з якими дівчати полюбляє знайомитись Микола, по любому дівчина з якою він познайомить не припаде до душі. Але йти прийдеться, все-таки пообіцяв.
Олег вперше за тиждень одягнув на себе цивільний одяг і вийшов з квартири. До тієї кафешки він дійшов за годину. За столиком його вже чекав Микола з двома дівчатами.
—Знайомся, це Натаха, — показав Микола на дівчину, що сиділа біля нього поруч, — а це Даша, — показав він на дівчину, що сиділа збоку.
—Олег, — представився та присів напроти Даші.
Олег та Даша зустрілися очами, а потім відвели свої погляди один від одного.
—Лєжа, — давай по "п'ятдесят", — запропонував Микола.
—Та ні, дякую, я буду хіба що пива.
Микола замовив бакал пива, та почав наливати собі та дівчатам горілку.
—Ні-ні, я не буду, — сказала Даша, відставивши чарку.
—Ти що, забув вона в нас не п'є, — сказала Натаха.
Олег наблюдав за Дашою, яка маленькими ковтками пила вино, йому здпвалося, що він закохувався в неї, мовчазна, світловолоса, синьоока красуня, від якої важко відвести очей. Тільки Даша на нього гляне, він одразу відводив свій погляд на Миколу. Вона теж придивляся на Олега, теж мовчазний, русявоволосий, спортивної тілобудови, але бачила в його сірих очах якусь розгубленість, якийсь сум.
Микола вже був на підпитку, однією рукою обійняв Наталью за плечі, а іншою вже тягнувся до її грудей, вже розповідав про АТО, а вона вже була готова йому віддатися прямо в кафе. Олег звернув увагу, що Даші, як і йому самому, було тут не довподоби, їй було не цікаво.
—Даша, може підемо звідси? — запропонував Олег.
—Я не проти, — відповіла мелодійним голосом.
Вони вийшли з кафе та пішли кудись по тротуару, неважливо куди, головне вдвох, в тиші, в спокої та просто говорили.
—А це правда, що ти раніше в розвідці служив, — запитала Даша.
—Микола вже розповів?
—Так.
—Так, ще в чотирнадцятому.
—Ого, це ти з початку війни?
—Так, як тільки Крим забрали я відразу пішов у армію. А ти чим займаєшся?
—Працюю в магазині, зміна тиждень через тиждень, раніше ще волонтерила, також їздила на Донбас, возила бійцям волонтерку.
—Молодець, таких мало.
В ці моменти Олегу було дуже добре, спокійно, він не хотів щоб цей вечір закінчувався, хотілось з Дашою гуляти, говорити про все на світечку, таке було відчуття, що він її знає все життя. Також обмінялися номерами телефонів.
Олег провів Дашу до її під'їзду. Їм обоїм не хотіломя розлучатися, але боялися швидкого зближення, бо обоє розуміли, що перша зустріч завжди обманлива.
—Завтра ще зустрінемось? — запитав Олег.
—Так, звісно, — усміхнулась Даруся.
—Тоді до завтра?
—Так, —Даша зробила крок до нього.
Вони обнялися на прощання, не як хлопець з дівчиною, а як давні друзі. Від неї пахло солодкими парфюмами та дівочими шампунями, Олег так хотів з нею залишись, Даша теж не хотіла йти від його ніжних обіймив, але їхні дороги розійшлис, вона увійшла в під'зд, а Олег пішов до себе.
—Прийдеш додому –зателефоноюєш, — сказала на прощання Даша.
—Так, звісно, — усміхнувся Олег.
По дорозі він думав лише про неї. Яка вона тепла, приємна! Як же хочеться з нею ще побути, відчути її обійми, почути її голос, побачити її сині добрі очі, в яких хочеться потонути.
Даша увійшла в квартиру, зачинила двері. "Який приємних хлопець, хоч і військовий", — подумала вона. Вона ніколи не хотіла мати хлопця військового, бо більшість з них, як вона гадала, блядуни та зрадники, вона хотіла справжнього кохання.
Олег ввійшов в мвою квартиру. "Треба до Даші затефонувати", — подумав він. На годиннику вже було перша ночі і він почав ввагатися, думав, що вона може спить в такий час, а будити зовсім не хотілося. Олег вирішив написати повідомлення: "Я вже вдома, якщо не спиш – відпиши мені". Відповідь прийшла одразу. Олег набрав номер Дарини.
—Я гадав, що ти вже спиш, — сказав він у слухавку.
—Щось не спиться, — сказала у відповідь Даша.
—О якій годині зможемо побачитись?
—Можна й по обіді.
—Тоді близько дваннадцятої я тобі наберу.
—Добре. Дякую тобі за приємно проведенний вечір.
—І тобі дякую, мені давно не було так добре.
—Тоді до завтра?
—Точніше до сьогодні, — посміхнувся Олег.
—Так, звісно, до сьогодні.
Олег поклав свій телефон на тумбочку, а сам улігся в ліжко. Даша не виходила з його голови, він хотів ще з нею побачитись, хотів просто бути з нею, згадував її приємне, янгольське обличчя, її струнку фігуру, її янгольский голосок, її посмішку.
По обіді вони зустрілися в центрі міста на набережній річки. Даша була одягнута в білу сукню, що було видно коліна, Олег одразу звернув увагу на її рівні ноги, у нього помутніло в очах. "Вдень вона ще красивіша", — промайнула думка. Була тепла сонячна погода, а коли Олег побачив Дашу погода стала йому ще сонячнішою.
Вони пішли до центального парку, який був засаджений каштанами та кленом. Раніше тут були атракціони, різні розваги, а зараз все зачинено, працюють лише кафешки, в бесідках відпочиває молодь.
—Як я люблю таку тиху, теплу осінню погоду, — промовила Даша.
—Так, погода сьогодні чудова, — глянувши чисте голубе небо, сказав Олег.
Вони присіли на лавку.
—Ти каву п'єш? — запитав Олег.
—Так, звісно.
—А яку?
—Любу, крім еспресо.
—Зараз я прийду.
Олег повернувся через декілька хвилин з двома стаканчиками кави, один з стаканчиків протягнув Даші, вона подякувала та зробила маленький ковточок.
—Смачна, — з усмішкою сказала Даша. — Де ти її взяв?
—Та тут, недалеко, я іноді після служби тут каву п'ю.
—Покажеш потім, я тут недалеко працюю, але каву ні разу не брала.
—А ти як, з батьками живеш чи сама?
—Мама за кордоном живе вже дуже довгий час, а тато... — Даша опустила очі. — Тато в Дебальцево загинув.
—Вибач, я не знав.
—Та нічого, не вибачайся. Після його смерті я почала волонтерити, так мовити, продовжила татове діло, але не зі зброєю в руках.
В цей час Олег хотів її обійняти приголубити, але боявся, що Даша його не правильно зрозуміє, вона не з тих, що буде зажиматися з першим стрічним, та і Олег не з тих, що думає лише про полові відношення і не з тих, що буде розпускати свої руки при першій же можливості.
—А твої де батьки? — запитала Даша.
—Тато був чорнобилець, помер коли я був ще дитиною, мами не стало ще на початку війни.
—Дуже тяжко втрачати рідних людей, — сумним голосом промовила Даша і перевела тему:
— Я чула ти не тутешній...
—Так, я з села, п'ятдесят кілометрів від міста, але вдома буваю дуже рідко, не полюбляю самотність.
Даша взяла його руку в свою і подивилася Олегу в очі.
—Ти не самотній, — дивлячись йому в очі, промовила Даша. — Ти ніколи не будеш самотній, я тобі обіцяю.
Олег хотів її поцілувати в губи, але в Даші зателефонував телефон. Вона вибачилась та дістала свій телефон з сумки.
—Задовбав, — тихо промовила Даша та, вимкнувши звук, поклала телефон назад до сумки.
—Щось сталося?
—Та ні, колишній хлопець, я вже з ним як пів року не живу та не зустрчаюсь, а він мене повернути хоче. Пізно схаменувся! Нічого було від мене гуляти, а тепер мабуть нікому не потрібен і про мене згадав.
—Може давай я з ним поговорю?
—Та ні, не треба, позадовбує та відчепиться.
—Довго ви з ним зустрічалися?
—П'ять років.
—Як і я зі своєю, теж кинула, коли я в АТО був, п'ять років до одного місця.
—От-от, вона хоч тебе не переслідує.
—Я навіть не знаю де вона, доки я воював вона зібрала речі, написала повідомлення і поїхала.
—Тяжко, коли довіряєш людині, а та людина так до тебе...
—Знач не доля, доля сама тебе находить, все приходить вчасно, головне час.
Вони допили кави та пішли далі попід річкою. Олег розповідав Даші про випадки в армії, про свою юність, дитинство, а вона його уважно слухала, їй подобались його розповіді і вона була готова його слухати і слухати.
Олег провів Дашу до під'їзду, вже хотіли прощатися, як вона побачила свого колишнього з квітами, як зазвичай у спортивному костюмі.
—Мала, я тобі дзвоню, а ти чогось трубку нє бєрьош, — промовив той.
Олег побачив у цьому чоловікові не колишнього Даші, а звичайного тітушку або гопника.
—Міша, відчипись, не кохаю я тебе, скільки ти мені болю спричинив!
—А! Я бачу ти вже новага хахаля нашла, бистра.
Той почав підходити все ближче. Олег заховав Дашу за свою спину і підійшов до Міші на відстань витягнутої руки.
—Ти кто такий абще?! Я са сваєй дєвай абщаюсь, нє лєзь.
—Вона не твоя і твоєю ніколи не буде.
—Ти чо, ахрєнєл, галава, ану атайді.
Міша хотів ударити Олега, але той швидко повалив "тітушку" на землю та заламав руку за спину, що та й у нього хруснула. Міша почав кричати від болю.
—Атпусті, больна! Тварь, я тєбя убью!
—Тепер ти зрозумів, хто я?
Олег заломив йому руку сильніше.
—Ще раз до Даші підійдеш хоч на кілометр, я тобі руку зламаю і в дупу запхаю, та ще й з гранатою без кільця. Ти мене зрозумів?!
—Да, да, всьо, поняв, отпусти.
Олег відпустив йому руку. Міша підвівся, обтрусив коліна на, плюнувши собі під ноги, нічого не сказавши, пішов геть. Даша підійшла до Олега та обняла його.
—Дякую, — промовила, — але він состоїть в колективі і в тебе можуть бути проблеми через мене.
—Які проблеми? — Олег посміхнувся, — Ти моїх побратимів не знаєш, ото ходяча проблема, за одного нашого все місто рознесуть.
Даша йому усміхнулась.
—Може до мене зайдеш? — запитала вона.
Олег хотів відмовитись, піти додому, але чомусь відповів:
—Так, я не проти.
Вони піднялись на п'ятий поверх девсятиповерхівки та увійшли в квартиру. Роззулися, зайшли в кухню, де пахло спеціями та смачною їжею. Даша увімкнула газову плиту та поставила грітися кастрюлю, помішавши щось там черпаком.
—Їсти будеш? — запропонувала Даша.
—Ні, дякую.
—Може ти все-таки подумаєш? — усміхнулась Даша.
—Ні, вибач не хочу.
—По очах бачу, що хочеш, ти такого борща ще ніколи не їв.
—Ну добре, — усміхнувся Олег.
Даша насипала гаряченького в тарілку, поставила біля Олега, подала ложку, нарізала хліба. "Справжня хозяйка",— подумав Олег. А борщ справді виявився дуже смачний. Доївши борща, Олег хотів по старій звичці помити за собою посуд, але Даша його зупинила.
—Ти чого,? Не вигадуй, — забравши з його рук тарілку, промовила Даша.
Він ще з годину побув у дівчини та пішов додому. Йому здавалося, що це був його найкращий день в його житті, він хотів ще повернути цей день. Як же йому було сьогодні добре, затишно. Олегу здавалося, що він ще більше і більше закохувався у цю дівчину. "Ну Колян і постарався", — промайнула думка. У нього давно не було таких почуттів, йому здавалося, що він сходить з розуму від однієї лише думки про Дашу.
******
Міша знайшов на Фейсбуці того хлопа, що був з Дашею. "Так ти в нас ваяка..", — подумав він. Скачав фото та пішов до свого старшого в колективі. У нього була жага помсти, його, так мовити, "попустили" перед дівчиною.
—Тут такоє діло, — почав говорити старшому, — на мєня наєхалі.
—Хто? — відповів старший, чоловік років близько тридцяти п'яти.
—Ваяка один, с моєй тьолкой шорхався, я з цвєтами, а он мене мордой в пол.
—Це з якою тьолкою?
—З Дашкай моєй.
—Так ти сам її кинув, називав її шмарой, тут, при всьому колективі.
—Ну-у-у, когда ж це було?
Старший зробив крок до нього.
—Чуєш ти, голова?!— зменшивши тон промовив старший. — Це твоя діваха і сам розбирайся, а військового не чіпай, не по поняттям.
—Та він мнє чуть руку не сламав.
—Хоч ще раз підійдеш до Дашки або тронеш військового я сам тобі руку зламаю, або навіть і голову відкручу. Зрозумів?
—Поняв, — опустивши очі сказав Міша.
*****
Вихідні пролетіли швидко. Понеділок день не з легких, не хотілось йому нікуди йти, тим більше сьогодні заступати в добовий наряд, черговим КПП, Олег поголився, одягнув чисту військову форму, статутну кепку, взув статутні берці "талани", бо в наряд ходити не в статутній формі було заборонено. Майже рік він не взував ті "талани", вони йому були не зручними та сильно жаркими влітку та холодними взимку. Приїхав до військової частини близько десятої ранку, ще є час повалятись в казармі, бо в наряд заступати о дваннадцятій.
Невдовзі приїхав Микола, який заступав у варту чатовим. По його обличчю було видно, що йому було не добре, вихідні у нього вдалися.
—Що там з Дашкой, все норм? — запитав Микола в Олега.
—Нормальна дівчина, — відповів Олег, не підводячись з ліжка. — Красива, приємна, мила, простенька.
—Ти чо? Закохався? — заміявся Колян.
—Я й сам не розумію.
—Натаха казала, що вона дівчина хороша, тільки колишній був додіком, накуриться різної херні і починав, то руку піднімати, то різну ахінею нести, зраджував їй, а вона ще крайньою залишалась, коли мені Натаха розповідала я ледь не розплакався.
—Я вже з колишнім познайомився.
—Тобто?
—Я йому ледь руку не зламав, на мене плигати зібрався. Представ – на мене!
—Він мабуть безсмертний, — розсміявся Микола. — А те що ледь руку не зламав, то правильно, нічого на дівча руку підіймати. До речі, ви з нею пара, ти спокійний, урівноважений, хоч і кантузій у тебе... але вона тобі підходить, не тупи, дій.
—Всьому свій час.
—То твоє діло. А я не шукаю серйозних відносин, мені таке, на одну ніч і досить, мені лише тридцять, я ще молодий.
—І то таке, значить не знайшов ще ту, від якої будеш втрачати голову.
—Я вже це пережив, і закохувався, і втрачав голову, і я зраджував, і мегі зраджували, а зараз живу для себе і ні про що не парюсь.
Олег подивився на годинник, вже пора збиратись. Піднявся на етаж вижче, щоб взяти з собою двох строковиків, які будуть у нього днювальними.
—Струнко! — подав команду днювальний роти.
Олег випрямився по команді і обернувся назад, гадаючи, що разом з ним увійшов командир частини або ротний, але за ним нікого не було.
—Ти кому "струнко" подав, воїн? — запитав днювального Олег.
—Вам, товариш сержант, — відповів хлопчина років дев'ятнадцяти.
—Ти Статут вчив?
—Так точно, ще на учебці, весною.
—Кому подається "струнко"?
—Я вперше на "тумбочці" стою, — почав строковик. — Я не пам'ятаю!
Олег дістав з тумбочки Статут Збройних сил, відкрив потрібну сторінку, де був заголовок "Обов'язки днювального".
—Щоб вивчив! — тицьнувши пальцем в "обов'язки" сказав Олег. — Прийду після розводу – перевірю, не вивчиш до розводу після наряду відпочивати не будеш, будеш у мене зубрити. Зрозумів!
—Так точно, товариш сержант.
—Плюс.
Дмитрук взяв з собою майбутніх днювальних та пішов з ними до іншої казарми, де знаходилось КЗЗ, там отримав три штик-ножа, два з яких роздав строковикам, а один повісив собі на ремінь, втрьох розписались в журналі отримання зброї та пішли до штабу, там у чергового частини взяли бірки : один "черговий КПП", два "днювальний КПП", потім повернулись в казарму. Там Олег перевірив вигляд солдат, щоб берці були покремлені, форма була чиста, обличчя поголені. Тепер можна йти на розвод.
На розводі начальник штабу провів інструктаж, у солдат попитав обов'язки. Після команди "розійдись" всі пішли по своїх точках. Олег зі своїми бійцями зайшов на КПП, строковики перевірили порядок в приміщенні, сам Олег передивився документацію. У приміщенні КПП чисто, документація заповненна вірно, тепер Дмитрук прийняв наряд та відпустив попередній. Потім він сів за стіл, почав заповнювати журнал: "Днювальний КПП солдат Саєнко М.; днювальний КПП солдат Васильєв К.; черговий КПП молодший сержант Дмитрук О."
Вийшов на вулицю закурив і тут згадав того днювального. Викинув недокурок в урну та пішов до казарми, залишивши за старшого Саєнка.
—Черговий роти на вихід! — подав команду новий днювальний.
—Відставити, — махнувши рукою промовив Олег.
—Відставити!
Олег підійшов до чергового роти, свого побратима сержанта Пилипенка Сергія.
—Де той днювальний, що стояв перед розводом на тумбочці? — запитав Олег.
—Гавриленко?
—Та звідки я знаю?! Я весінній призов не знаю ще.
—На ліжку, в кінці, телефон мучає.
Олег пройшов до краю казарми, на ліжку лежав той днювальний.
—Ну що, вивчив?
Хлопчина підвівся з ліжка.
—Так, — відповів.
—Кому подається команда "Струнко"?
—Командиру роти та вище, начальнику штабу, а також черговому частині та оперативному черговому.
—Добре, повірю.
Олег пішов до виходу та підійшов до Пилипенка.
—Ти там займися днювальними та особовим складом, — сказав Олег. — Особливо займись молодняком, бо мені сьогодні "струнко" подавали.
—Плюс, — усміхнувся Сергій.
Дмитрук повернувся до КПП.
—Що тут у вас, без пригод? — запитав у днювальних.
—Все добре, ніхто не заходив, ніхто не виходив.
—Плюс, добре, я схожу до магазину, скоро повернусь.
Олег залишив свій номер телефону днювальним та вийшов за військову частину. В магазині купив цигарок, 10 стіків кави "3 в 1", замовив одне еспресо та вийшов з магазину. Попив каву з цигаркою біля магазину та по дорозі до військової частини вирішив зателефонувати Даші.
—Привіт, — радісно відповіла Даша.
—Привіт, що ти там?
—Нормально, на роботі. А ти що?
—Та теж в наряді.
—Капець я вже втомилась, хочу додому, лягти на м'якеньке ліжко, щось подивитись по телевізору або в інтернеті позаліпати.
—Як я тебе розумію... Ти завтра до скількох працюєш?
—Як звичайно, до сьомої вечора.
—Ти цей... не проти щоб я тебе завтра зустрів з роботи?
—Ні, звісно, — почувся радісний голос. — Я не проти завтра з тобою побачитись. Але ж ти, мабуть, після наряду втомися, відпочити захочеш.
—До сьомої вечора я разів п'ять зможу відпочити, не хвилюйся.
—Тоді до завтра? Бо в мене покупці прийшли.
—До завтра.
—А телефонувати можеш в любий час.
—Добре, — усміхнувся Олег, — працюй, передзвониш.
Повернувшись на КПП, він відправив днювальних до їдальні, бо вже почався обід, а сам залишився передивлятися деякі документи, бо за час перебування в ООС забув як їх заповнювати.
Доба тягнулася довго, Олег не міг дочекатися кінця наряду, щоб знову побачити Дашу, всі думки були лише про неї, про її прекрасні очі, її дотики...
****
—Що ти така зачарована, — спитала Дашу Діана, її подруга, стоячи на порозі магазину.
—Тобто?
—Якась задумчива, на своєй волнє.
Даша усміхнулась, подивилась в очі Діані. Вона не знала, що їй відповісти, бо в даний час думала про Олега. Невже так бува, подумала Даша, незнаючи людину можна так закохатись? Він їй видався приємним хлопцем, спокійним, милим.
—Мабуть я закохалась, — все-таки відповіла Даша.
—Це в кого? — здивовано запитала Діана.
—Ти його все рівно не знаєш.
—В того військового? — здогадалась подруга.
Даша опустила очі, які в цей момент загорілися.
—Ти не чуди, — почала Діана, — ти ж його не знаєш. Всі військові блядуни, один раз виїбе і викине...
—Він не такий.
—У мене теж був "не такий", поїхав в АТО, а приїхав у відпустку з тріпером.
—Ну не всі ж такі...
—Тим більше він атовець, а атовці усі хворі на голову, контужені, ще приріже тебе вночі.
—Що ти мелеш? Мабуть ти хвора на голову, — усміхнулась Даша.
—А скільки були випадків? Поприїжали з того АТО і починають підриватися, жінок своїх вбивати...
—Він не такий, він хороший, добрий, милий, —Даша з сумом опустила очі і додала:
—Але не мій.
—Ну і добре, краще бути самой, ніж з військовим, а ти для нього просто подруга, ще предложе секс по дружескі...
—Знаючи його – не предложе.
—Я тебе попередила.
Даша замислилась над Діаниними словами. І справді, можливо Олег вважає її лише подругою, більшого не хоче, тим більше його дівчина зрадила, не дочекалась із зони ООС. Але Даша згадала, його погляд, як він дивився на неї, і як хотів поцілувати. А може Діана права – у військових лише одне в голові.
*****
Олег зустрів Дашу з квітами у руці, у нього долоні були спітнілі від хвилювання, боявся, що вона його не так зрозуміє. Хоча, що тут розуміти? Даша здивувалася, побачивши Олега у військовій піксельній формі з двума личками на погоні та з квітами у правій руці. Одночасно було і здивування, і радість, що хлопець, який їй дуже подобається зустрічає з квітами.
—Це тобі, найпрекраснішій дівчині, — лагідно промовив Олег та простягнув дівчині квіти.
—Прям найпрекраснішій? — з усмішкою промовила Даша, її лице почервоніло, а очі загорілися, вона не зводила очей з Олега.
—Так, найпрекрасніша, наймиліша. Вибач, може щось не так?
—Ні-ні, все так, дякую, мені ще ніхто не дарував квітів.
Олег здивувався. Як так, дівчині 25 років, красивій, милій, добрій ще ніхто не дарував квітів.
—Брешу, — засміялась Даша. — Два рази, один раз ще в школі однокласник подарував.
—Я сам рідко дарую квіти, але ти винудила мене, — усміхнувся Олег.
—Тобто, "винудила"?
—Такій дівчині як ти, гріх не дарувати квіти.
Даша засмущалась, її щічки почали червоніти, вона не знала, що відповісти, але комплементи їй подобались. Олег хотів їй ще щось сказати, але промовчав, щось його зупинило, він не міг підібрати слів, не знав як це сказати і з чого почати, лише предложив провести додому.
Майже всю дорогу вони мовчали, думали про щось своє, щось їх обох хвилювало і щось хотіли сказати один одному. Олег довів Дашу до під'їзду, вони на прощання обійнялись і Олег проводжав її поглядом, а коли Даша підійшла до дверей під'їзду він голосно промовив її ім'я, Даша зупинилась. Олег підійшов до неї.
—Даша, я хотів тобі сказати, — почав він, в його голосі відчувалось хвилювання. — Може ти мене пошлеш подалі... але... ти дуже добра, гарна, мила... я б хотів... я б хотів бути твоїм хлопцем... ти моєю дівчиною.
—Ну ти, звісно, умієш робити пропозицію, — засміялася Даша.
Олег опустив очі. Він зрозумів, що відповідь "ні", на душі стало кепсько, він не знав куди себе діти, навіть пожалів, що зробив пропозицію. Даша підійшла до Олега ближче і тихим голосом промовила:
—Я згодна.
Олег не повірив своїм ушам. Невже? Тобто? Даша зробила ще крок до нього та поцілувала у губи, Олег ніжно обійняв її за талію. Так вони і стояли біля під'їзду декілька хвилин, обіймаючись, цілуючи один одного.
Коментарі