Перші паростки зла (Моя перша смерть)
Свою першу смерть я пам’ятаю добре. За святковим столом сиділи я, мої батьки, та люди, яких я не пам’ятаю, але що я маю вважати за родичів. Моя бабуся наготувала багато нездорової їжі, що мені не давали. Я й не просив. Не знаю, що тоді святкувалося, але навкруги всі сміялися, жартували. Я теж мав сміятися і жартувати, хоча багато чого не розумів. Мати якраз відійшла за пляшкою напою для дорослих, як задзвонив телефон.
Мені було лише вісім років, і коли всі навкруги сміялися, я теж сміявся, коли плакали — і я плакав. Але тоді сталося щось дивне. Бабуся взяла слухавку і вмить її випустила.
«Його більше немає», — проговорила вона, захльобуючись сльозами. Я розумів, про кого вона говорить. Усі розуміли.
Вмить святковий вечір перетворився на вечір трауру. Ніхто більше не промовив і слова, кожен перестав їсти, пити. Усі скорбили по моєму старому батьку, що останні три місяці боровся із хворобою, якої я не знав. Я пам’ятаю, як нас залишали наодинці. Як його бридкі старечі руки торкалися мене, як у нього тхнуло з рота; як його жовті очі постійно сльозилися, і він забував моє ім’я.
І з усіх зібравшихся за святковим столом посміхався тільки я.
Мені було лише вісім років, і коли всі навкруги сміялися, я теж сміявся, коли плакали — і я плакав. Але тоді сталося щось дивне. Бабуся взяла слухавку і вмить її випустила.
«Його більше немає», — проговорила вона, захльобуючись сльозами. Я розумів, про кого вона говорить. Усі розуміли.
Вмить святковий вечір перетворився на вечір трауру. Ніхто більше не промовив і слова, кожен перестав їсти, пити. Усі скорбили по моєму старому батьку, що останні три місяці боровся із хворобою, якої я не знав. Я пам’ятаю, як нас залишали наодинці. Як його бридкі старечі руки торкалися мене, як у нього тхнуло з рота; як його жовті очі постійно сльозилися, і він забував моє ім’я.
І з усіх зібравшихся за святковим столом посміхався тільки я.
Коментарі