Колючі сніжинки з розмаху били мене в ніс весь шлях до того противного тюленя, який пошкодував для онуки гойдалки. Навідуватися до нього, знаючи подарунок, не дуже хотілося. Тому я просто залишив коробку на порозі та подзвонив у двері. А коли старий вусач пішов у дім розпаковувати, вмостився на підвіконні. 

О! Це треба було бачити своїми очима! Я думав, що його інфаркт схопить, від тих блискіток! Але  ні! Інфаркт його схопив, коли він приміряв щелепу й побачив, що в другій коробці торт! Так ще й пані Сноу ніби відчувала й подзвонила йому, бажаючи приємного. Такого ж приємного, як гойдатися на зламаній гойдалці. Від чого дід оскаженів на лиці й став носитись по дому. 

 І я б обов'язково затримався б трохи довше подивитися на його розлючену  пику, але гостинця від бабці виявилося надто мало і тепер живіт надокучливо вимагав продовження свята. Тому я сів на мітлу й  вирішив поекспериментувати з місцевою магією, аби знайти на мапі де б поживитися. Поет з мене був такий собі, зате мотивації в шлунку було море. 

«Не треба мені подарунки чи Мурка,
Покажи мені, мапо, де в місті є курка!»

На моє здивування, вона освітилася червоними вогнями по всій поверхні. Моєму щастю не було меж! Біда була в тому, що...коли я підлетів до однієї з таких цяток, мені в ніс мало не дали дзьобом. Живим таким, а не смаженим, як я хотів! От тобі й бажання...

Чкурнувши знову в небо, я сварився на чому світ стояв. Потім трохи заспокоївся і спробував ще раз точніше сформулювати бажання:

"Безсовісна мапа, допоможи!
І шлях до котячого щастя знайди!
Там смажена курочка, торт чи сметанка, —
Усе, щоб світилася мордочка зранку!"

Плям значно поменшало, але одна якраз збіглася з тією самою, куди мені треба було доставити подарунок. Тому я вирішив поєднати приємне з потрібним й взяв курс на цятку, підписану як "Мармеладка". Назва була вкрай спокусливою, а розуміння, що там мене точно чекатиме банкет — додавав моєму хвосту швидкості.

Шуканим місцем виявився дивний будиночок в лісі, чимось схожий на ресторанчик. Я хутчій кинувся до вхідних дверей і навіть не помітив величезну будку, з якої на мене вистрибнуло справжнє чудовисько — триголовий білий пес. З його пащек  стікали слини та розвивалися на вітрі. Блискучі чорні очі викликали страх, змушуючи притискати до серця свій пухнастий хвіст, аби його випадково не відкусили.  Пес завмер в десяти сантиметрах від моєї тушки й ледь не...втопив мене у цьому дощі.

— Боже, який же неперевершений запах! — вигукнув цербер, щасливо розбризкуючи свої бактерії по подвір'ї та цибаючи як коняка. — У тебе там що, кісточка від Санти? — пробасило чудо, поки мене накривало усвідомлення…

— Ти..."Мармеладка"...? — жахаючись перепитав й сів на місці. — О це так підстава від Санти...О це так, нахабна блоха... О це так знущання!

— Дай мені її, мерщій, — не чула "Мармеладка", плигаючи на прив'язі. — Я такий голодний, що жах!

— Ти...хлопчик? — здивувався ще більше, таки знаходячи підтвердження під хвостом. — Це ж хто додумався пса назвати дівчачою кличкою?

— То не я, то дід сліпий попався, — надувся пес всіма своїми мордами. Вкрай кумедне явище, але все одно вселяло праведний  страх.  — Знайшов мене в лісі, прихистив поки я був цуценям й назвав для внучки "Мармеладкою". А коли стало ясно, що я "Мармеладк", то кличка вже прижилася і їм було лінь змінювати. Одна Санта мене зве Мармуром... Свята дівчинка!

Мій погляд зачепився за три морди цього пса і я тактовно промовчав. Свята — не свята, а от відьмочка чистокровна! Такі підстави робити, треба мати вроджений талант.