Святі блохи! Я лечу! На цьому драному вінику, пропахлому хвоєю та прикрашеному новорічними іграшками! Хто б міг подумати, що таке взагалі можливо? Юху! Мені б його до мого світу, і я б став найщасливішим котом на всій планеті! Літав би по найгарніших містах, залітав би у найвишуканіші ресторани та їв би найсмачніші делікатеси. А потім на мітлі тікав би від місцевих буркотунок, які пошкодували справжньому гурману чогось зі столу. Ідеально!

 Лапки міцніше вхопилися за дерев'яну ручку і я відкрив мапу, шукаючи шлях. Папір під моїми кігтиками засвітився, показуючи зірочками кілька пунктів призначення. Цікаво, а вона завжди показувала родичів Санти чи ця блоха сама нанесла їх? 

Мій погляд зачепився за мілкий напис на зворотній стороні:

«Інструкція. 

Для пошуку необхідного, зверніться до мапи у віршованій формі та чітко вкажіть шуканий об'єкт. Не забудьте подякувати!»

Мої вуса закрутилися від нісенітниці і я витріщився на це чудо техніки, як на бантик, яким мене часто хотіла надурити господарка. Це що за такий світ, де магія працює на віршах? Смішно, аж до кінчика хвоста! Невже якийсь бовдур дійсно у це повірив? Я хоч і потраплянець, але ж не блоха без мізків. Те ж мені, знайшли кого надурити. 

Потерши лапки, я подивився на найближчий пункт призначення і направив туди мітлу. В животі неприємно забуркотіло, тому я поспішив, щоб швидше здихатися роботи та поїсти. Потрібний дім знаходився в десяти хвилинах польоту. Він був прикрашеним святковою ілюмінацією і нагадував той самий будиночок з печива, як в старих казках. Бурхлива фантазія розігралася й шлунок знову неприємно звело. 

 Обережно спустившись на сніг лапками, я взяв відповідний подарунок і направився до відчиненого вікна. З нього доносився неперевершений запах...сметанного крему?! Від одного усвідомлення, слинки потекли аж по животику, тому я поспішив полізти у відкриту кватирку. Подарунок полетів крізь раму першим та впав на кухонний стіл. А от я...я потягнувся до тортика, який саме вистигав поруч і...застряг своєю найдобрішою частиною! 

— Це ще що таке?! — вигукнула якась бабуся у фартуху, хапаючись за серце. На її носі були величезні окуляри, але вона все одно поспішила втулити його в мою морду, щоб розгледіти неочікуваного гостя. 

— Я подарунок прилетів передати вам, — ніяково мовив, опускаючи ніс вниз, щоб не сильно були видні слинки. Аромат випічки стояв божевільно спокусливий! — Он там, на столі. 

— Прилетів? — розсміялася бабця та стала гладити за вушком. Від ніжного дотику я розслабився і повис на рамі, як зв’язка сардельок. — Це ж треба, яка в мене внучка! Створила поштового кота, замість голуба! А крила де? 

— На вулиці, — буркнув через таке образливе  порівняння, — припаркував біля заднього входу, щоб не налякати вас свою ангельською душею. А то побачили б кота з крилами — схопив би інфаркт, а мені потім перед Сантою виправдовуватися...

— А почуття гумору в тебе є! — посміхалася кухарка, поглядаючи, як я косився на тортик. — І смаку теж... А от совісті не дуже...

Ні краплі не шкодуючи за свої слова та вчинки, я мовчки знизав плечима і підпер лапкою щоку, щоб було зручніше роздивлятися смакоту на столі. Певно бабця зрозуміла, що совісті не знайде навіть через телескоп і підійшла до вікна аби мене витягнути. 

От тобі й розвіз подарунки. І чого вони кватирки роблять такими маленькими? Я ж то думав, що в цьому світі хоч вікна ширші будуть. А ні...реальність нова, а проблеми старі.