Безсовісна господарка
Шляхетний містер Кексик
Поштовий кіт
Подарунок старому тюленю
Мармеладка
Нахабна породиста морда
Великі потреби животика
Епілог
Ілюстрації
Великі потреби животика
Дивовижно, наскільки швидко летить час, коли ти щасливий. От поїв я від душі у Мармеладки — і відразу буркотіти перехотілося, і посилки стали швидше розвозитись. Я навіть не помітив, як вручив останні пакунки подружкам цієї шкодниці. Просто залишив на підвіконні, обачливо не намагаючись пролізти в їх маленькі кватирки, й полетів далі.

Повертатися до Санти було напрочуд легко. Я вже знав, де вона жила, і знав кудою краще слідувати. Тому поквапився швидше добратися і забігти в її кімнату, в надії, що вже все готове до відправлення додому.

В кімнаті було тихо. Санта саме складала останні шматочки магічної кулі, коли побачила мене й кинулася на радощах обіймати.  

— Кесику, ти — чудо, а не кексик! — посміхалася вона, намагаючись зробити мене жертвою святкового настрою. — Я так сміялася, коли дідусь отримав склеєну щелепу! Навіть не знала, як йому вручити її так, щоб мене не насварили. А тепер мені не дістанеться! Помста вдалася на славу!

— Ти бачила? — здивовано протягнув, намагаючись відліпити від себе цю блоху. — Як це?

— Відразу видно, що ти не звідси, — зарозумілося дівчисько, хитаючи головою. — У мене дзеркальце прив'язане до подарунків. Це ж "Е-ле-мен-тар-но".

— "Е-ле-мен-тар-но"! Ти мені кулю полагодила? — буркнув, ображено надуваючи щоки. —  Мене там кохання всього мого життя чекає, а ти мене тут безсовісно змушуєш страждати.

— Готова... Готовісінька... — фиркнула блоха і копіюючи мене теж надула щоки. Але куди там її людським щокам було до моїх! Тому ніяка совість навіть вухом не повела. — Подарунок теж готовий.

— Який ще подарунок...? — підозріло запитав, оглядаючись по сторонах. — Це ще що за погроза?

— Чому відразу "погроза"? В мене дуже гарні подарунки!

— Ага, — фиркнув, — ти забула, хто їх розвозив? Я що, не бачив їх? Е ні! В невинність маленьких шкодливих відьом я ніколи вже не повірю!

— Дарма ти так, — образилася малеча і поставила цілу кулю на стіл. — Я від всієї душі! А ти...

— А я не вірю в душу! — відрізав, складаючи лапки та підіймаючи вуса вгору. — Спробуй доведи, що вона існує та ще й потребує чогось. Інша справа — живо-о-отик. Тут відразу видно, що він є, — погладив лапками м'якеньку шерсть, в очікуванні побачення з моєю курочкою. — І відразу зрозуміло, які в нього потреби.

— Великі, — констатувала дівчинка. — Тримай свій подарунок і йди вже до своєї коханої. Розіб'єш знову кулю й опинишся вдома. Вона потім сама збереться, я постаралася.  На випадок, якщо ти надумаєш знову завітати до мене.

— Може й завітаю, — замахав хвостом, з ностальгією згадуючи проведений час і роздивляючись в лапках скляну іграшку.

Не те щоб я збирався сумувати за цим місцем, але були тут речі, які мені подобалися. Чого варте лише те, що мене розуміли! І не треба було ніякими багатозначними поглядами добиватися уваги — можна було чудово слати словами. А в мене то, словниковий запас величезний!

— Як хоч звати твою кохану...? — сумно протягнула Санта, шарпаючи носком по підлозі. — Гарна напевно...?

— Ще і як, — мрійливо згадував мою смакоту в дрібних деталях. — Золотава, з пишними формами, з пружними стегнами...запечена в духовці аж до хрумкої скоринки, яка прямо тане в роті!  М-м-м... Моя курочка...

— Курочка...?

— Ага, — хилитнув носом. — Ку-у-урочка...

— Запечена?

— Ага, — знову підтвердив, — запе-е-ечена.

— Ти проміняв мене на якусь курочку?! — обурилася Санта, шукаючи щось кругом себе. Потім схопила капець, в якому стояла і замахнулася. Але перш ніж вона встигла кинути, я розбив кулю й схопив свій законний подарунок.

Блакитне світло промайнуло по кімнаті і якась невидима сила знову потягнула мене невідомо куди. А не збрехала Санта! Таки запрацювала! Головне не втратити дорогою хвоста чи ще якогось життєво важливого органу.  

© Юлія Богута,
книга «Кексик для Санти».
Коментарі