Людина без слова – не людина.
Слова зробили нас тими, ким ми є. Слова нас окреслюють, підносять, принижують, лікують і вбивають. Із слова починається життя. Поезії – це слова, яких не кажуть вголос.
Усі мовчать про щось своє – таємне. Те, що тільки мистецтвом розповісти можливо. Отам справжні почуття й думки ховаються. Те, про що прагне відати кожна людська душа. І не просто від цікавості, а щоб знати, що я не сам і не одна.
****
Людина без минулого – не людина.
Минуле нас формує. Воно нас привело туди, де ми є зараз. А згодом і «зараз» стане минулим. Історія, котру ми собі розказуєм про себе, – зіткана і вишита нитками спогадів. Червоні, білі, романтичні, блакитні, злі, вбиваючі, любовні, світлі й темні нитки.
Ми навіть про майбутнє думаєм минулим. А мить теперішнього – це лиш зустріч спогадів з фантазією.
Що було, те й буде, але по-іншому.
****
Людина без людини – не людина.
Тож все, про що ми думаємо й мріємо, тривожимось і любимо, ненавидимо й молимось, – є люди. Без них ми лиш слова, що вирвані із речень. Без них ми клаптики історій без сюжетів. Ми – ніхто, якщо про нас ніхто не думає, не пише вірші й не згадує, коли їх читає.
Не сам і не одна. З минулим. У майбутнє.