Димний сморід гнилих квітів обволікав простір маленької квартири. Нестерпний запах мертвої органіки, що розкладається. Михайло вдихнув його повними грудьми, як якийсь вишуканий аромат. Йому подобалась ця суміш запахів: старі квіти, прогіркле масло, піт, сеча і щось інше, що він не міг чітко ідентифікувати. Щось солодке, тривожне і водночас таке знайоме.

З'їдений міллю килим під ногами хлюпав від вологи невідомого походження. Він пройшовся босими ногами, відчуваючи кожен мокрий ворс між пальцями. Його босі ступні залишали темно-червоні відбитки, які зникали за кілька кроків. Плями не висихали – вони всмоктувались у килим, немов той був живим організмом, що харчувався його слідами.

Той день розпочався, як і сотні інших: прокинувся серед недопалків, порожніх пляшок і розкиданих шприців. Сеча на простирадлах висохла, залишивши жовті контури там, де його тіло торкалося матраца. Набрякле обличчя відображало місяці безперервного алкогольного отруєння і недосипання.

Годинник показував чотирнадцяту тридцять. День знову починався лише після обіду. Михайло потягнувся до тумбочки, де зазвичай тримав пляшку горілки. Пальці намацали лише порожнечу.

"Сука", – прошепотів він, згадуючи вчорашню ніч.

Фрагменти спогадів пропливали серед алкогольного туману. Він пам'ятав, як привів її з бару. Вона була гарною і пахла дешевими квітами – тими самими, що продають на вокзалах п'яні бабусі з божевільними очима. Її звали...

"Ірина", – згадав він. "Чи Інна? Можливо, Ілона?"

Він заплющив очі, намагаючись відновити вчорашню картину. Розмиті кадри: її червона сукня, яка піднімається вище колін, коли вона сідає на його ліжко. Коли це було, вчора? Два дні тому? Тиждень?

Михайло підвівся на ліктях і спробував сфокусувати зір. Його квартира виглядала, як після бомбардування. Книжкова полиця перекинута, розкидані сторінки вкривали підлогу, немов сніг. Звідкись крапала вода – повільно, методично, відраховуючи секунди його пульсуючого головного болю.

Кап. Кап. Кап.

Він стер засохлу слину з куточка рота і повільно підвівся. Власні рухи здавалися механічними, ніби ним керував хтось інший. Хтось, хто поселився в його голові та повільно заволодівав свідомістю.

У ванній не працювало світло. Михайло не пам'ятав, коли востаннє платив за електрику. Мабуть, відключили. Він навпомацки знайшов кран і підставив долоні під струмінь крижаної води. Обличчя у тріснутому дзеркалі здавалось розмитою плямою. Але навіть без чіткого відображення він знав, що виглядає жахливо.

Вода застрягла в горлі, коли він спробував проковтнути. Щось заважало. Він закашлявся, і з рота вилетіло кілька пелюсток троянд. Михайло здивовано розглядав їх на своїй долоні. Бордові, майже чорні від крові, вони здавалися абсурдно реальними на фоні його брудної шкіри.

"Що за хуйня?" – прошепотів він, розминаючи пелюстки між пальцями.

Раптом спогад вдарив його, наче товста книга по голові: вона лежала на його ліжку, розкинувши руки, а з її горла стирчало розбите горло пляшки. Троянди, які він купив їй (чи вкрав?), були розкидані навколо тіла, наче якась хвора весільна церемонія.

Михайло повернувся до кімнати, повільно, неначе уві сні. Запах ставав сильнішим з кожним кроком. Тепер він чітко розумів, що це: поєднання квіткового аромату і сладкуватого смороду гниття. Запах смерті, прикрашений дешевим парфумом.

Він відкинув брудне простирадло.

Вона лежала там, з широко розплющеними очима, які дивилися в стелю, не бачачи нічого. Її рот застиг у німому крику. Її шия була розрізана так глибоко, що можна було побачити хребці, які тьмяно блищали серед почорнілої від згустків крові плоті. Весь матрац просочився темною рідиною, яка тепер нагадувала мелясу. Троянди, колись червоні, тепер стали чорними від засохлої крові, їхні стебла примхливо перепліталися з її довгим чорним волоссям.

Михайло сів на край ліжка і погладив її холодну щоку. Шкіра вже почала набувати сіруватого відтінку, а там, де він торкався, залишалися вм'ятини від його пальців, ніби вона була зроблена з глини.

"Пробач, люба," – сказав він з ніжністю, якої ніколи не проявляв до живих жінок. – "Мабуть, я знову переборщив."

Він витягнув цигарку з пачки, яка лежала на грудях трупа, і запалив, глибоко затягуючись. Дим змішувався із запахом розкладання, створюючи нову, ще більш відразливу комбінацію ароматів.

Скільки їх було до неї? Михайло намагався пригадати. Чотири? П'ять? Він втратив рахунок. Всі вони закінчували однаково – роздерті горла, порізані вени, розбиті черепи. Залишки його гніву, якого він не міг контролювати, коли алкоголь зносив останні бар'єри його розуму.

За вікном починало темніти. Треба було щось робити з тілом. Сусіди вже почали нарікати на запах з його квартири, хоча списували все на його антисанітарний спосіб життя. Але коли запах стане нестерпним, хтось може викликати поліцію.

Михайло відкрив свою стару валізу і почав методично розбирати тіло. Спочатку відрізав кінцівки кухонним ножем, хрустячи суглобами і розриваючи сухожилля, наче розчленовував курку для супу. Кістки, однак, чинили опір, і йому довелося використати молоток з набору інструментів, які він зберігав під ліжком саме для таких випадків.

Кров майже не текла з тіла – вона вже згорнулася всередині, перетворившись на густе желе. Лише коли він розрізав живіт, звідти вилилася темна рідина з кислим запахом, змішана з напівперетравленим алкоголем і шлунковим соком.

Михайло працював механічно, відсторонено, наче м'ясник з тридцятирічним стажем. Він робив це стільки разів, що кожен рух був відпрацьований до автоматизму. Відрізати, розрубати, запакувати, витерти.

Коли валіза була заповнена, він прийняв душ, намагаючись змити з себе кров і запах смерті. Але той, здавалося, в'ївся в його шкіру, став частиною його самого. Навіть вода, яка стікала в каналізацію, була рожевою, наче він потів кров'ю.

Одягнувшись у чистий одяг, який знайшов у шафі, Михайло взяв валізу і вийшов на вулицю. Ніч була темною, без місяця і зірок – ідеальна для того, що він збирався зробити.

Він пішов знайомим маршрутом до річки, де вода була темною і глибокою, а течія – швидкою. Місце, яке він обрав, було далеко від людських очей, заховане за занедбаною промисловою зоною.

Але щойно він дістався берега, як відчув дивну слабкість. Руки та ноги стали важкими, наче наповнилися свинцем. Перед очима танцювали чорні метелики, а у вухах дзвеніло так, ніби хтось бив у дзвони прямо у його черепі.

Валіза випала з рук і розкрилася, вивергаючи свій жахливий вміст на землю. Частини тіла розкотилися берегом, немов хворий пазл, який тепер неможливо було скласти докупи.

Михайло впав на коліна, його знудило. Але замість блювоти з горла виходили пелюстки троянд – сотні, тисячі пелюсток, які зливалися в кривавий потік. Вони забивали дихальні шляхи, не даючи вдихнути. Він задихався, відчуваючи, як щось проростає зсередини, розриваючи внутрішні органи.

У його останньому видінні він побачив усіх їх – жінок, які стояли навколо нього. Їхні тіла були покриті відкритими ранами, очі – порожні й безжиттєві, але руки простягнуті до нього, ніби в якомусь макабричному танці.

А потім з їхніх ротів почали сипатися пелюстки квітів – чорні, засохлі, просякнуті кров'ю. Вони падали на нього, покриваючи його тіло, заповнюючи рот, ніс, очі. Він був похований заживо під горою мертвих квітів, які пахли гниттям і солодким ароматом дешевих парфумів.

Михайло зробив останній вдих, відчуваючи, як щось прориває його легені, проростаючи назовні через горло. Останнє, що він побачив, була троянда, яка виростала з його грудей – чорна, блискуча від крові, з шипами, що пронизували його плоть.

Коли його тіло знайшли через тиждень, воно було повністю обплетене дикими трояндами, які проросли зсередини, перетворивши його на моторошну квіткову скульптуру. Поліцейський, який першим опинився на місці, пізніше клявся, що квіти пахли не гниттям, а дивно солодким ароматом – запахом учорашніх квітів, які хтось забув у вазі і які вже почали тихо вмирати.