Ніяких “женехів” не наснилося, натомість снилися якісь жахи. Ранок вітав сірим, затягнутим хмарами небом. Вночі дощило, калюжі було застелено збитим вітром виноградним листям та квітами. У печері було темно, прохолодно і голодно – жодного натяку на каву чи їжу.

Швидко вдягнувшись, Єва пішла у бік набережної, у пошуках бадьорячої чашки кави та теплого круасану з шоколадом.

Бувають такі дні влітку, коли на заміну спеці приходить життєдайна прохолода, і повітря, насичене вологою, кутає тебе, наче в ковдру. В ці дні легше дихається, голова стає яснішою та вільною від зайвих думок. Пустою. У такі дні виникає бажання опинитися у скандинавському високогір’ї, та годинами міряти землю кроками, роздивляючись складні візерунки хмар.

Людей майже не було, хоч вже була восьма ранку. Ритм життя туристичних країн та міст завжди захоплює своєю неквапливістю – ніхто не поспішає на роботу, ніхто не женеться за капіталістичною мрією, люди приймають спокійний плин життя, як норму.

Де не де були відчинені магазини та кав’ярні, ресторани сонно потягалися на різні боки пустими стільцями, чепурилися добрими руками прибиральниць і, мабуть, так само сильно, як Єва, мріяли про каву.

Зранку Которська затока видавалася більш грандіозною, аніж вночі: гори на обрії складалися у многошарову мозаїку, набували об’єму. Яхти виглядали менш ошатними та ближчими до людей – ранкове світло збиває пиху, заземлює. Вітер доносив запах водоростей та солі, ніжно торкався обличчя, грав волоссям, хаотично перекидаючи його на всі боки. Білизна будинків та бруківки підсилювалася сталевим небом, контрастувала з синевою гір та води.

Повернувши ліворуч, Єва пройшла повз дорогі апартаменти, що висіли над самою водою. Перший поверх прикрашала невеличка кав’ярня зі скляними дверима. З приміщення лунала французька музика та аромат свіжої випічки. Прикинувши, що тут кава коштуватиме вдвічі дорожче, Єва повернула назад та обійшла лакшері район з боку вулиць без білої бруківки.

Біля банків вже вибудувались у чергу чорногорські пенсіонери. “А в нас більше спільного, ніж здається” – посміхнулася про себе Єва. Попереду, праворуч, навпроти затишного скверу з дитячим майданчиком, який, незважаючи на ранню годину вже був окупований дітьми, сховалася маленька кав’ярня на три яскраво-червоні столики. Єва зайшла всередину, попередньо начепивши маску на обличчя – о, карантинні часи – та замовила американо і місцеву випічку з сиром, що виглядала цілком апетитно.

Мабуть, якщо спитати будь-яку людину, що для неї хороший день, вона не зможе відповісти чітко. Гарні дні не схожі один на одний, а іноді стається й таке, що день – цілковите гівно – несподівано стає гарним увечері через якісь не суттєві обставини.

Якщо б ви спитали у Єви, що таке хороший день, вона б відповіла, що він має розпочатися із спокійної вранішньої кави та смачного сніданку. Для неї це було однозначною запорукою внутрішнього балансу – мати хоча б годину спокою зранку, часу, коли можна просто споглядати світ, не поспішаючи, не переживаючи, не ускладнюючи.

Об одинадцятій потрібно було виїхати з печери, тож, забігши попередньо за смаколиками у пекару, Єва відправилася до чудових нових знайомих, які запропонували свою допомогу з переїздом. Будинок прикрашала безліч інсталяцій з каміння, розписи стін та меблів, затишні гамаки і ліхтарики. Цікаве спостереження – гарні люди часто мають магічні здібності щодо перетворення будь-якого місця на острів затишку, краси та комфорту.

Жителі будинку тільки прокинулися та якраз збиралися снідати, тож Євині смаколики вчасно дісталися ранкового столу. Отримавши ще одну порцію кави, вона домовилася принести до них свою горе-валізу та вирушити у Будву після сніданку.

Хазяйки печери не було, гроші за ніч довелося залишити на столі, ключі у дверях. “Тим краще” – подумала Єва. Зустрічатися з хазяйкою не було особливого бажання. Попередньо, вона ще раз передивилася усі доступні варіанти житла у Будві і, зітхнувши (бо останнє бронювання житла виявилося рулеткою, у якій Єва поставила не на те поле) та схрестивши пальці на удачу, тицьнула “забронювати”.

За годину вона вже їхала на задньому сидінні автівки, роздивляючись околиці – Єва проїжджала тут вже разів сім, але роздивляння, як процес, було все ще цікавим. До того ж, згадалася історія про кіз із розами та циган біля старої автівки, і виявилося, що цигани – не зовсім цигани, а албанці, і що той малий шматочок їхніх нетрів, що вона бачила вчора – то крапля у морі. Вдалині розкинулося ціле албанське поселення: дерев’янні будиночки і надбудовані на них другі та треті поверхи, строкаті полотна тканини та поліетилену, що слугували чи то за тенти, чи то за двері у житло, майоріли над цим табором безтурботності.

У Єви навіть промайнула думка, що було б непогано приїхати у Тіват на день, дійти до поселення та познімати місцевих мешканців, проте вона одразу ж відкинула цю ідею – з таким самим успіхом можна б було просто принести їм свій фотоапарат, телефон і гроші.

Не те щоби вона упереджено ставилася до представників албанського народу, проте маючи неодноразовий неприємний досвід комунікації з різного роду маргінальними елементами, вирішила бути більш обережною та менш наївною щодо людей в цілому.

На контрасті із печерою квартира здалася величезною – за цілком прийнятні гроші, якимось дивом, вдалося винайняти невеличкий, проте гордий, пентхаус із терасою, що за площею була така ж, як кімната. Єва нарешті змогла спокійно видохнути – вперше за два дні вона не перебувала у підвішеному стані та мала житло, з якого непетрібно було кудись їхати чи йти цілий тиждень!

День промайнув, на місто наповзав вечір, ліхтарі розжарювалися жовтим, автівки вмикали фари. Єва пішла пройтися містом, але, спочатку навідалася у кафану біля автовокзалу, яка затишно втикнулася у кут будівлі навпроти нього.

Повітря було важким, вогким, але свіжим, над горами збиралися чорні хмари, знаменували прихід осені, пророкували скору зиму.

Ліхтарне світло заспокоювало, шум шин по вологому асфальту медитативною колисковою торкався самої душі. Ластівки низько кружляли, не даючи надії на сонячну погоду на завтра. Люди мурахами розповзалися по домівках, до затишку синіх екранів та гарячої їжі.

Кафана приваблювала дешевим вином та смачною кавою, яку Єва і замовила. У навушниках грала музика, вона чекала на замовлення. У голові з’явився образ: літня жінка, що усе життя прожила у Будві, не покидаючи її ні на хвилину. Вона приходить у кафану, п’є каву, слухає розмови навколо. Уявляє, що чекає на автобус, що прибуде за півгодини та відвезе її – неважливо куди, точки Б на мапі розмиті і нечіткі. Сидить там з усвідомленням, що вже за півгодини місто лишиться позаду, разом з усіма розмовами та людьми, планами та нездійсненними бажаннями. з образами та щасливими моментами, з родичами, які часом є абсолютно чужими та незнайомцями, які, часом, ближче за родичів.

Вона уявляє собі літак до Парижу. Автобус до Будапешту. Потяг до Берліну.

Вона уявляє собі життя, яке могло б бути її життям. П’є каву, подивляється на годинник. Вдивляється в обличчя новоприбулих у місто біля моря – місцеві, чи чужинці, туристи, чи орендарі житла, працівники заправки, чи танцівниці нічних клубів – калейдоскоп облич, калейдоскоп життів, історій, доль.

Вона уявляє літак до Сіднею. Літак до Мадриду. Літак до Бону.

Вона уявляє бруківку неходжених вулиць, холод небачених стін, зелень невідомих дерев. Вона уявляє смажені каштани, світло білих галерейних стін, переповнене метро. Вона уявляє мости, парки, кав’ярні, газети безліччю невідомих їй мов.

Вона заплющує очі. Вона уявляє себе там.

Зітхає. Розплющує їх. Лишає євро за каву та двадцять центів чайових, піднімається та поволі іде додому, щоб на завтра знову прийти у кафану і проживати життя за життям, примірювати образ за образом.

“Було б прикольно написати оповідання про цю жінку” – промайнуло у Єви в голові.

Вона допила каву, лишила євро за каву, двадцять центів на чайові, піднялася та рушила додому, щоб заснути, прокинутися, та проживати своє життя – на повну, на скільки це можливо.