Літак полетів, вона лишилася. Люди прагнуть пригод у своєму житті, але не завжди цілком розуміють, що пригоди – це не лише про задоволення та веселощі.

Так було у її випадку. Повертатися у місто, покидаючи яке 9 годин тому вдивлявся у обрій, де зливається море з небом з думками про те, що невідомо, коли побачиш його знову, за яких обставин, і чи побачиш взагалі – як мінімум дивно.

Шлях назад завжди видається коротшим – тобі відомо, що побачиш за наступним поворотом, знаєш, як виглядає високогірне місто – стара королівська столиця, з червоною черепицею на облізлих будинках, знаєш, де стоять екскаватори, що вихоплюють своїми залізними зубами гірську породу, змінюючи ландшафт, готуючи плацдарм для появи нових готелів.

Низькі хмари наповзли на гори, маршрутка, вщент забита бажаючими опинитися біля моря, сховалася у одній з них. Дивитися на місто, що з’являлося знизу, було дивним. “Це все через те, що я не кинула монетку у воду, щоб повернутися. Неможна просто так покинути узбережжя, не сплативши данину” – посміхнулася до себе Єва.

Маршрутка продовжувала кружляти серпантинами, місто наближалося, невідворотньо тягнуло до неї свої вулиці та проспекти. Сьогодні вона не збиралася лишатися у ньому – вже буле заброньоване житло у Тіваті, тож обіцянку погодувати море блискучими монетками вона відклала на потім.

Через майже дві години шляху, маршрутка зупинилася на автовокзалі. Дивина та й годі – який сенс робити аеропорти та автовокзали поза містом, якщо до них неможливо дістатися інакше як пішки, чи на таксі? На таксі гроші витрачати не хотілося – досить фінансових втрат на сьогодні.

За спиною було зламана валіза, яка ледь катилася на поторочених колесах. Довелося обходити автовокзал та йти через парковку, на виході з якої стояв чотиризірковий готель, що у цій місцині, поміж трасою, дорогами, морем, пусткою та албанськими нетрями виглядав дещо комічно.

Перед центральним входом тягнулися клумби з різнокольоровими трояндами. Троянди не лише радували око, але й, скоріш за все, мали пречудові смакові якості, що доводила непідробна цікавість до них місцевих кіз. Двійко, сіра та чорна, стояли перед центральним входом готелю, та натхненну жували троянди, і, здавалося, були цілковито задоволені життям.

Єва витягла фотоапарат та підійшла до них ближче. Кози ліниво озирнулися, і, не побачивши зазіхання на їхню вечерю, продовжили нищити працю місцевого садівника.

У віконному прольоті з’явилася постать працівника готелю, який цоканням, фуканням та змахами рук намагався відігнати кіз від кущів. Проте, ті не звертали на нього особливої уваги, продовжуючи свій акт вандалізму.

Єва перехопила розгублений погляд готельного працівника, та посміхнулася йому. Він теж посміхнувся, і розвів руками, мовляв “що з ними поробиш”.

Трохи далі, біля повороту на трасу, стояла червона колимага, оточена циганами різного віку. Чоловіки щось обговорювали, змахували руками, сперечалися. Хлопчики уважно слухали, час від часу відволікаючись на те, щоб залізти всередину через відкриті вікна, або зробити коло-інше навколо автівки.

Тротуари у цій країні чи то не були передбачені, чи то самознищилися через непопулярність пішої ходи. Як би не було, але прогулянка розбитим узбіччям мала тягнутися ще хвилин 15, валіза не витримувала, та намагалася розпастися на крихітні частинки.

Діставшись, нарешті, вулиці, Єва пустилася у пошуки будинку. Він опинився у глибині, затиснутий між іншими віллами для бідних – три поверхи, по 2-4 апартаментів на кожному, балкони із переможними відпочинковими знаменами купальників та потворних рушників овивав виноград.

Кімната виявилася форменою печерою – одне невеличке вікно було надійно закрите ролетом, щоб жоден сонячний промінь не зміг пробитися у цю обитель темряви. До стелі не те що можна було дотягнутися рукою – проходячи по центру кімнати, потрібно було ухилятися від пласкої лампи на стелі, щоб, ненароком, не розбити об неї лоба.

Єва сіла на диван, заплющила очі і зітхнула. Єдине чого хотілося – просто ні про що не думати, ні про зміну бронювання та, наново, пошук іншого житла, ні про те, що треба буде знову кудись йти чи їхати.

У стресових ситуаціях іноді найвірнішим рішенням є просто встати і піти ходити, лишивши речі, думки та проблеми до повернення. Цим вона й вирішила зайнятися, і вже за п’ять хвилин крокувала вниз по вулиці, думаючи про те, що усе, що їй потрібно після такого дня – їжа і вино.

На щастя, магазин був досить близько. Італійське біле сухе, літр води, пакет не потрібен. Прийнятної їжі не знайшлося – біля вагів для овочів нікого не було, у хлібному відділі з полиць дивилися втомлені від життя буреки з сиром та зеленню. Тож вона прийняла це за знамення, що вода і вино – усе що їй нині треба для душевної рівноваги.

Вечір був досить теплим, хоч прогноз погоди віщував зливи та грози саме з цього дня. Которська затока світилася численними вікнами численних будинків у численних поселеннях, що взяли її у щільне кільце.             Набережна була наводнена людьми – у кафанах й ресторанах не було вільних місць, підлітки окупували парапети та пили там пиво, голосно сміючись,  слухаючи музику та поводячи себе так, як поводять себе підлітки у будь-якій чатині земної кулі.

Набережна, що дарувала пішоходам можливість милуватися мариною та калейдоскопом яхт, була прекрасною. Світла плитка, пальми на кожному кроці, будівлі на березі відблискували у світлі ліхтарів глянцем вікон та розкішшю – дорогі готелі, лакшері апартаменти, брендові магазини, осяяні лоском гігантських яхт, вартість яких на квадратний метр вимірювалася, мабуть, сотнями тисяч доларів.

Єва прогулювалася, не поспішаючи, не чіпляючися оком за щось конкретне, без особливих емоцій та думок – просто була тут і зараз, і почувала себе цілком спокійно.

Замислена, ледве не налетіла на нічого не підозрюючого чоловіка.

Зойкнувши від несподіванки, вона підняла очі і побачила перед собою справжню підстаркувату фешон-ікону. Коротке та рідке рожеве волосся трохи завивалося від вологості повітря, пів обличчя закривали окуляри для зору у прозоро-рожевій оправі, на (здається рожевій) сорочці красувався товстезний золотий ціпок, три пальці правої руки прикрашали золоті масивні кільця, а розгледіти паттерн на рожевих шортах було неможливо (чи то від випитого на пустий шлунок вина, чи то від тьмяного жовтого освітлення).

Спочатку Єва видавила з себе перелякане “Сорі”, але вже за мить ще раз огледіла його з ніг до голови, та не втрималася, щоб не навішати чоловікові купу компліментів, щодо його зовнішнього вигляду. Той спочатку зніяковів, але, зрозумівши, що компліменти щирі, і не мають на меті його висміяти, розплився у посмішці та почав дякувати та радо демонструвати кільця на пухкій маленькій руці.

Побажавши чоловіку-у-рожевому гарного вечора, Єва рушила далі. Вікна ресторанів здавалися вітринами магазинів, що продають красиве життя – вдоволені відвідувачі неспішно попивали вино та теревенили, діти мухами кружляли навколо столиків, граючи у зрозумілу лише їм одним гру.

Час тече повільніше, коли ти за ним не слідкуєш, так і Єві здавалося, що вже має бути має опівночі, втім, виявилося, що на годиннику лише дев’ята.    Табак закінчувався, і вона рушила на його пошуки крізь широкі вулиці, що прославляли щасливе життя, звертаючі на більш тихі і менш охайні бокові, де можна було зустріти сплячих котів та циганок напідпитку, що кричали услід невідомі прокльони.

Пошукова експедиція не завершилася успіхом – усі тобако-шопи вже було зачинено, а супермаркети, на світло яких метеликами зліталися охочі випити щось міцніше за пиво та дешевше за вино у місцевих закладах, не мали табаку у асортименті, пропонуючі їй лише папірці, фільтри та небажані компліменти відвідувачів.

Єва вирішила зробити ще коло по марині, щоб подовжити відчуття перебування в конкретному моменті і місці, і за півгодини рушила у бік своєї печери, яка на сьогодні слугувала їй за дім.

Кілька кварталів пішки, милуючись квітнучим олеандром, вдихаючи на повні груди солодкуватий аромат інжирних дерев, трохи вгору, ліворуч, і ось вже вона витягає ключі від кімнати, під покровом величезних листів ківі, що ростуть тут так само часто, як виноград.

Зібравши останні сили у кулак, вона розстелила диван, змінила дати бронювання, та почала пошуки житла у додатках. На вулиці почулися голоси, і Єва вирішила визирнути з кімнати. До того ж, це цілком збігалося з її планами – у валізі знайшлася старе пакування від табаку, залишків у якому вистачило на самокрутку.

На вулиці відбувалося заселення її щасливих сусідів по першому поверху будинку. Не відаючи ще про свої майбутні страждання, майже двометровий хлопчина щиро за щось дякував власниці будинку. Єва скористалася нагодою, та підійшла до неї, щоб повідомити про зміну планів та бронювання. Хозяйка будинку, струнка та підтягнута жінка років 50, після звістки зробила трагічне обличчя, піджала губи та, невдоволено зітхаючи, підтвердила зміну дат.

На щастя, новоявлені туристи не знайшли в кімнаті туалетного паперу, тож хозяйка ретирувалася разом зі своїм невдоволеним обличчям, чим зробила велику послугу Єві, у якої вже закінчилася фантазія для пошуку відмазок щодо небажання жити у печері.

Зайшовши у кімнату, вона впала на диван, вирішивши, що шукатиме нове житло завтра зранку, і, блискавично, заснула, встигнувши лише пробурмотіти подумки забобонне “Сплю на новому місці, наснись жених невісті”.