Ранок не привітав сонцем — важке сіре небо нависло над містом, пророкуючи зливу. На вулиці було прохолодно — після нічного дощу усі столики зібрано та занесено у заклади.

Єва йшла вулецею до кав’ярні, кава у якій минулого разу здалася менш гидкою, ніж у інших місцях. Втім, того разу, вочевидь, їй просто пощастило і працівниця кав’ярні переплутала пакети з кавою, насипавши у кавомашину зі смачного пакета, що точно не був призначений для відвідувачів.

Цього разу помилки не сталося — кава була гірка і мерзенна, як в усіх інших місцях, а штрудель з вишнями, який Єва замовила, був наче обсмаженим в олії, і їсти його було абсолютно неможливо.

Після такого недолугого сніданку лишалося лише повернутися додому та з’їсти ненависну вже яєшню, що Єва і зробила. Поки яєчня смажилася, вийшло сонце, тож, користуючись моментом, вона швидко поснідала і побігла на море.

Над горами вирували хмари — вітер на висоті був потужним, вони збивалися у купи і танули з рекордною швидкістю. Окрім неї на пляжі було ще двійко людей, хлопець і дівчина, що дуже раділи невеличкому шторму, голосно сміючись одне до одного.

Дівчина посміхнулася і Єві, та привіталася, відчувши у ній споріднену душу — та йшла з такою ж натхненною посмішкою.

Плити під водою було приємно: вода ще пам’ятала нещодавні +35, і не встигла охолонути, а галька, перекочуючись під натиском хвиль, співала своїх шарудливих пісень. Єва виринула на поверхню за ковтком повітря і зустрілась лицем до лиця зі зливою.

Море мало неймовірний колір — тікучий аквамарин блискотів між пальцями, дощовий дріб розбивав водну поверхню, додаючи білого. Єва розвернулася обличчям до берега і захоплено спостерігала, як сірі хмари, мереживом, вкривали гори, перетворюючись на суцільну білизну дощової стіни. Вітер розривав мереживо та виплітав нове.

Вода блакитніла під руками і Єву охопило відчуття абсолютного, якогось дитячого щастя. Наче в момент вона усвідомила велич природи та її явищ, відчула, як входить у цей безумний танок водної стихії, як поринає у нього, розчиняється, стає його невід’ємною частиною.

Злива закінчилася так само швидко, як почалася. Вдоволена і щаслива, Єва вийшла на берег, продовжуючи посміхатися.

– Як вода? Не холодна? — озвалися до неї дві пенсіонерки, що якраз проходили повз.

– Гарна вода, тепла! — посміхаючись відповіла Єва.

– А не страшно купатися? — поцікавилася бабуся зі стильною короткою зачіскою фіолетово-сивого кольору.

– Та ні, не страшно, дуже гарно!

Пенсіонерки, дивлячись на неї, теж почали радісно посміхатися і продовжили свій шлях до одиноких шезлонгів, які, якимось дивом, не прибрали з пляжу.

Єва зібрала речі та вийшла на бруківку набережної. Свіже повітря було насичене ароматами хвої та осіннього лісу.

По обіді потемніло так, що здавалося, наче білого світу й не було ніколи — місто охопив непролазний морок. Чорні гори сховалися у чорних хмарах, чутно було, як у горах заходиться грім, як вітер співає своїх чудернацьких пісень, зриваючись на перше сопрано.

Прямо над морем висіла велетенська хмара, у якій, без жодного пострілу, без жодного звуку, вибухали блискавки. “Такого я ще не бачила” — Єва вийшла на терасу та, затамувавши подих, спостерігала за спалахами. “Наче Одін влаштував вечірку у клубі з гарною шумоізоляцією” — посміхнулася сама до себе Єва — “Час фарбувати губи і йти на неї, незважаючи на відсутність запрошення”.

Дощ вгамувався, лише блискавки роздирали небо на шмаття.

Єва вийшла з дому та попрямувала у бік старого міста. Проходячи вже добре знайомим маршрутом, звернула на бічну вуличку та вийшла до церкви, біля якої розкинулося крихітне кладовище, на 40–50 поховань. “Скидається на те, що у Будві смерть не має великої популярності” — Єва підійшла до огорожі та зазирнула всередину. Чорні та сірі плити байдуже дивилися в темряву. Ворота були зачинені, навкруги панувала тиша, тільки шини автівок шуршали по мокрому асфальту.

Єва пішла далі. Біля старого міста дорога звертала праворуч, і, якщо пройти повз великий новий готель, що світився тисячами ліхтарів для підсвітки, можна було вийти до дороги, що, овиваючи скелі, вела до віддалених пляжів.

Море лютувало, бризки від хвиль розліталися в усі боки, осідали на обличчі та волоссі. Ворота було зачинено — мабуть, щоб одинокі туристи, що вирішили піти з життя, кинувшись у море, робили це в іншому місці.

Єва вдивлялася у темінь, намагаючись нашарити поглядом обрій. Зайняття це було марним — чорна вода поглинала чорне небо, і навпаки, море видавалося киплячою каструлею, кришку якої зірвало від несамовитого бурління.

Небо час від часу розрізало блискавками, і лише у ці короткі секунди можна було зрозуміти що є хоч щось, крім цієї глибокої чорноти. Спалахи підсвічували дорогу до пляжів — вона йшла попід скелями, на її початку стояли зачинені ворота.

Уява намалювала Єві примару жінки з довгим чорним волоссям, у білій нічній сорочці та темним обличчям, на якому виднілися очні яблука з більмами та діра на місці рота, що наче застигнув у німому вереску.

Це через неї закрили ці ворота — вона скинулася зі скелі прямо на каміння. Люди казали, що це від нещасливого кохання, але правда була у тому, що вона просто не могла знайти свого місця в житті, відчувала себе чужою всюди. Вона думала, що смерть, нарешті, її звільнить, але світ підступний — вона потрапила у пастку, і тепер вічно змушена бути в місці, яке було так вороже до неї за життя.

Єва з опаскою поглянула праворуч — при наступному спалаху їй здалося, що жінка стоїть посеред дороги вдалині. Ще спалах, і вона вже наче біля самих воріт!

“Так, заспокойся, все в порядку, жінки не існує, ти тільки що її вигадала” — але, незважаючи на умовляння, Єву пронизав страх. Їй подумалося, що наступний спалах застане жінку прямо перед нею, і тепер вона намагалася навіть не кліпати. Ледве не зриваючись на біг, Єва вийшла з темного закутку, в якому стояла і, намагаючись не озиратися, попрямувала до міста живих — з ліхтарями, музикою і яскравими вітринами сувенірних магазинів.

Вибігши з свого укриття, вона знову опинилася у вирі життя. Відвідувачі готелю їли рибу та морепродукти на критому літньому майданчику ресторану, сміялися, офіціант розливав вино по келихам. Ніщо не нагадувало про те, що лише за якихось 40 метрів може бути місце тотальної темряви й тиші.

Єва спустилася на пляж, на який можна було потрапити з-зовні — обійшовши мури та прослизнувши поміж столів та стільців ресторанів, або з середини, через низьку, крихітну арку, яку можна було й не помітити, просто прогулюючись містом. Вона скористалася першим варіантом і за хвилину вже стояла на порожньому березі, де споглядати шторм було спокійніше, комфортніше і підступна фантазія не накидувала у голову моторошних видінь.

У навушниках заграла “Wolf like me” — TV on The Radio. “Боже, да це ж ідеальна пісня для споглядання шторму!” — Єва відбивала такт ногою, посміхалася, а потім і зовсім почала пританцьовувати, з широкою посмішкою на обличчі.

Вдруге за день вона почувалася абсолютно щасливою.

Несподівано почалася злива. Єва зайшла у місто крізь непомітну арку і спостерігала, як запізнілі туристи тікають, лишаючи місто абсолютно порожнім. Вона звернула у вуличку, по якій ще не ходила і натрапила на цілий лабіринт, що вів її все далі і далі, заводячи у саме серце міста. Вона торкалася руками багатовікового каміння — холодне, шершаве, гладке, мокре, десь слизьке — воно наче дихало сотнями історій, яке могло б нашепотіти на вухо, аби знайшовся охочий.

Будинок за будинком, впритул одне до одного, як кращі друзі й найближчі родичі, місто вивело промоклу наскрізь Єву на невеличку площу. “Площа пальм” — прочитала вона на стіні. “Площа пальм” — відлунням до слів в голові збиралися образи закоханих сотні років тому. Рибалки й продавчині фруктів, мореплавці та пекарки, дочка мера, син міської знахарки, чоботар, коваль, повія, солдат австрійської армії, прачка, крадій. Скільки слів і сліз, поцілунків та ляпасів, сварок та обіцянок, обітниць вічного кохання бачили ці мовчазні стіни?

Злива набирала обертів, Єва вже була наскрізь мокра, потоки води заливали ноги ледь не по щиколотки. “Так, потрібно поспішати додому, доки кросівки сухі” — подумала вона та почала рухатися на вихід зі старого міста. Світилися лише магазини сувенірів, на двері яких підприємливі продавчині вже навішали дощовиків усіх кольорів веселки та невеличкі бари, у яких найзатишніше перечікувати такі природні сюрпризи.

На виході з міста небо вирішило скинути на землю тонни води, тож Єва сховалася під навісом китайського ресторану. Блискавки осяяли небо, і у їхньому світлі можна було побачити стіну дощу, що виводив по воді химерні малюнки, навіть не маючи на думці закінчитися найближчим часом. Вітер налітав потужними поривами, зриваючи з столиків меню та келихи, намагаючись розірвати навіс навпіл. Брязкіт розбитого скла, розкати грому.

Єва була промокла і замерзла, будинок — у хвилинах п’ятнадцяти ходи, тож єдиним вірним рішенням видалося повернутися в старе місто за дощовиком. Назад, старими вуличками, втопленими у воді, перестрибуючи потічки, вона домчала до крамниці. Всередині було світло та затишно, всередині стояли жінки, одна з них курила тонкі сигарети прямо в приміщенні. Наче острів тепла посеред оскаженілої природи, магазин був наповнений сувенірними дрібничками, магнітами та рушниками з написом Montenegro.

– Що, трохи мокро на вулиці, так? — підморгнула Єві жіночка з цигаркою.

– О, так, невеличкий такий дощик! — посміхнулася їй Єва.

– Такий невеличкий, що скоро риби вулицями ходитимуть — жіночка зареготала, а Єва уявила антропоморфних риб у гумових жовтих чоботах і строкатих рибальских плащах. Деякі з них мали колоритні вуса та курили люльку, матері-риби везли мальків у гігантських мушлях на колесиках та бурмотіли на чоловіків-риб, що вже час пообідати, а усі рибо-бари зачинені.

Лишивши жінку з жінками перечікувати дощ в крамниці, Єва віддала 5 євро за білий дощовик, і за кілька хвилин знову йшла вузькою вуличкою, відчуваючи краплі дощу лише на обличчі, запакована у пластик, надійно захована під поліетиленовою мембраною.

Дощ не збирався закінчуватися, але це вже не мало ніякого значення. Попереду була дорога додому та ніч, дощова і пуста, які бувають лише у вересні.