1

…Жуга Ісаєв з кожною секундою хмурнів. Я бачив, як він нервово стискає кулаки, аж кісточки його пальців почали біліти. Ніздрі у голови приказу роздулися до неймовірних розмірів. Ще трохи й він був готовий кинутися на мене та розірвати на маленькі шматочки. Жуга ледь себе стримував, впершись очима у поверхню свого столу.

Перша думка, яка виникла в моїй голові, була: «А невже Горяна нічого не доповідала»? Чому це Ісаєв дивиться на мене бісом? Невже Жузі взагалі ніхто не розповідав про те, що коїться в Південній Берестянці? Чого він так різко реагує, наче вперше почув про негаразди, які царювали в тому краї алоду?

Лише трохи згодом мені стало зрозумілим, що берестянські справи курирував Чаруша… Не знаю, як він те робив… але в результаті довів ситуацію до кипіння. Це або цілковите нехлюйство, або…

Стій, Боре! А Чаруша, між іншим, «на ножах» з Ісаєвим. Чи ти вже про те забув? Тому питання: не могло так статися, що Чаруша навмисно приховував від голови приказу хід справ у Берестянці? – раптом промайнула така думка в голові. – Але навіщо це йому?

Як відповідь напрошувалось одне: показати, що той Ісаєв і мишей не ловить. Сидить, та дарма борщ сьорбає…

Моя розповідь була відносно сухою. Я нічого не прикрашав, а також не додавав власних роздумів. Просто доповідав, як все сталося та чому саме я був особисто свідком. Що до розмови із Борисом, де він натякав на наше знайомство та співпрацю, то тут обережно обійшов стороною цей бік доповіді.

Дізнавшись про жорстоку страту ельфами банди Сіверського, Ісаєв видав якийсь дивний звук, схожий на глухий стогін. Здається, він потім ще щось пробурчав, але я не розчув ані слова. Перепитувати не став, лише на мить забарився та продовжив доповідати.

Жуга уважно слухав про знайдений схрон, про зраду серед стражників, саботаж місцевих справників, напад невідомих бандитів на Бортицю, про незрозуміле яким чином виникле поселення вовкулаків у Загубі, про ситуацію на верфі, спробу захопити її заколотниками з Горішку… Кожного разу, коли я починав «нову сторінку» своєї розповіді, голова приказу закусував нижню губу, наче стримував себе від фрази: «Ще й це сталося»? І вже наприкінці моєї розповіді вона через те сильно розпухла.

Історія ж з ельфійським магом Ентоні ді Вевром, м’яко кажучи, привела Ісаєва у цілковиту лють. Він потемнів, немов весняна земля в розораному полі, а його погляд, якщо зараз міг, то спопелив би все навколо.

Я не став з тієї ситуації анічого приховувати. Розповів все від початку до кінця. Казав про дослідження ді Вевра, про його викрадення Борисом Сіверським, про якогось Гудю – Гудимира, який наказав доставити ельфа на верф… Очікував, що Жуга зараз почне лаятися, мовляв, чому про те не розповів ще коли дізнався. Чого приховував?

Але Ісаєв довго мовчав. Я вже закінчив, а він все мовчав.

–Коли, кажеш, ти дізнався про досліди того ельфійського мага? – глухим замогильним голосом запитав Жуга.

Я нервово здригнувся. Чаруша, який тихо сидів в куточку кімнати, скорчив таку пику, буцімто проковтнув здоровезну жабу. Він перелякано поглянув на мене та облизав пересохлі губи.

Я мовчав. Повторюватись про Ентоні ді Вевра не став… Здається і так багато розповів.

–Це... це... це нехлюйство! – раптом гаркнув Жуга.

Він щосили грюкнув кулаком по столу. Вийшло занадто сильно, бо я помітив, як Ісаєв намагався стримати гримасу болі.

–Та як же так? – все тим же мертвецьким голосом просипів він. – Чому ти, Боре, відразу не повідомив?.. Треба було негайно мені повідомити! Негайно!

–Ета правал, – пискнув Чаруша. От же гнида! Зараз почне мене «топити». – Полний правал…

–Заткни свою пельку! – гаркнув Ісаєв, піднімаючись вгору. – Теж хороший! У самого під носом орудують розбійники... коїться казна-що… в лісах вештаються вовкулаки… на шляхах грабують та вбивають людей… А Бортиця? То ж я думаю, чого це мене на нараду терміново викликають.

–А що, зуреньці до сих пір не поскаржилися.., – почав я здивовано перепитувати Жугу.

Той жестом наказав мені замовкнути, а сам з люттю в очах втупився у свого помічника.

–Так ми… так там.., – наче молодий баранчик замекав Чаруша.

–Я не хочу чути ніяких «там»! – крикнув голова приказу. Він підійшов до невеличкого віконця та глянув назовні. – Знай, якщо я піду на дно, то тільки разом з тобою, – проричав Жуга, звертаючись до Чаруши. Мабуть тільки моя присутність стримувала Ісаєва від того, щоб дати стусанів своєму підлеглому.

Я чесно зізнаюсь, що мандрівка по Західному тракту мене виснажила. Не тільки у фізичному плані, а й морально. Прибувши в столицю, я очікував на відпочинок… Скоріш би повернутися до Заї… нормально поїсти… виспатися, врешті решт…

Але спочатку, звичайно, треба було переговорити із Жугою. Я був впевнений, що він очікував на мене. Тож діставшись Розшукового приказу, передав секретареві, щоб той повідомив про моє прибуття… Але замість Ісаєва, назустріч вийшов Чаруша. Він повідомив, що голова приказу зараз зайнятий, тому доповідати прийдеться саме йому.

Далі було щось схоже на те, коли дві конкуруючі торговки на ринку зчіпляються у бійці за свого клієнта. Я відверто заявив, що Чаруша може йти парити собі качана, і не чекати від мене доповіді.

–А гівна ти ще мерзлого не хочеш? – додав я, збираючись йти геть. – Вважаєш, що про Соті всі забули? Якщо б Жуга не умовив мене про те мовчати, то сидів би ти зараз у холодній!

Ооо! Тут треба б було бачити обличчя Чаруши. Воно вкрилося різнокольоровими плямами… У відповідь понеслися прокльони та обіцянки «зґнаіть мєня в самом сраном мєстє ва всьом Сарнаутє». Де таке знаходиться, Чаруша не пояснив.

–Ваабщє, савєтую тєбє дружить са мной! – зіщулився мій співбесідник.

–А інакше що? Приріжеш, як того гіберлінга біля озера?

На наші крики звідкись з’явився Жуга. Він побачив мене та тут же запросив до себе в кімнату. Кинувши невдоволений погляд на свого підлеглого, Ісаєв жестом наказав йому також пройти слідом за нами.

Отак мене зустріли в Розшуковому приказі, хоча, звичайно, що на молоко із медом я не очікував…

Жуга як і раніше стояв біля вікна. Він все ще нервово стискав кулаки, дивлячись назовні. Здається, він все ще намагався осягнути масштаби того, що відбувалося в Південній Берестянці.

–Ельфи, хай їм грець! – голосно кинув голова приказу. – От не чекав від союзників такої... такої... підлості!

–Ані всєгда іграют па своєму, – знову подав голос Чаруша. – Закрутят так, што патом нє разґрєбйош!

Жуга зіщулився та повернувся до мене:

–Боре… Боре… Якщо б ти відразу розповів…

–А яка різниця чи відразу, чи згодом? Ентоні вже було викрадено… Я ж лише намагався його відшукати… Впевнений, що те ж саме мені б наказали і ви!

Ісаєв невдоволено хмикнув, а потім раптом спитав навіщо я дав можливість ельфам вбити Сіверського?

–Адже він міг чимало чого розповісти… То ж як так? Чому ти не перешкодив їм? – Жуга навіть нахилився вперед, питаючи про те.

–Так он с німі васіца! – підгавкнув Чаруша.

Я не відразу зрозумів сенс слова «васітись». Судячи з усього, Чаруша натякав на мої теплі відносини з ельфійською місією в Новограді.

–Заткнися, мать твою! – гаркнув голова приказу, звертаючись до Чаруши. Мені здалося, що Жуга зараз лопне від переповнення емоцій. – Ви взагалі обидва розумієте, що відбулося? Мало того, що ми втратили свідка нападу на алод Клемента… так ще виявляється, загубили ельфа, який намагався навчитися відкривати портал будь-де! Уявіть, що заколотники, які зараз сидять в Горішку, тепер зможуть легко втекти звідти… Або навіть заявитися сюди, в столицю! Захопити владу в Лізі! Ви те розумієте?

–Це перебільшення, – промовив я. – Якщо б…

–Це правда! – рявкнув Жуга. – Це те, що може статися будь-якої миті… Навіть додам: уявіть іншу ситуацію, коли ці знання попадуть до Імперії. І завтра ми побачимо відкритий портал з Ігшу, через який сюди хлине хадаганська армія. Отаке!

Ми мовчали. Навіщо сперечатися? Навіщо виправдовуватися? Ситуація хєрова… тут нічого не попишеш. Ентоні ді Вевр, який потрапив до рук бунтівників – доволі важлива фігура. Знання, які приховані в його голові, варті того, щоб за них поборотися.

Саме про це я і заявив Ісаєву, який нервово бубонів, що ми все просрали.

–Якщо б Ентоні розповів би бунтівникам з Горішку про створення порталу в будь-якому місці Сарнаута, ми б зараз бачили ворога в столиці! – впевнено заявив я голові приказу.

Той повернувся за свій стіл. І ледь присів, як неочікувано у нього пішла носом кров. Жуга схопив якусь ганчірку і квапливо приклав її до ніздрів. Голова приказу зараз виглядав розгубленим хлопчиськом.

–Далі! Що далі? – подав він голос, намагаючись приховати кров.

–Нада далажить савєту! – запропонував Чаруша. – Саабщіть про ельфійскій…

–Та замовкни вже, Ніхазів сину! – Жуга швидко отямився. Він знову стукнув кулаком по столу, але цього разу вже не так гучно. – Значить так, – голова приказу подивися в мій бік: – ти, Боре, поки вільний. Йди до своєї Заї… Але попереджую відразу: нікуди зі столиці не їхати. Може, ти нам ще знадобишся... Швидше за все знадобишся.

Я чомусь рефлекторно торкнувся власної шиї. На секунду-другу перед очима промайнули спогади про гострі жала Мизгиря, з яких звисала отруйна слина. Якась мить, і вони вп’ються у тіло…

–Ти заснув? – сердито кинув Жуга.

–Та… та… е-е-е… Ні, не заснув! – захитав я головою. – Можу йти?

–Іди! Я тебе викличу… потім…

Відкланявшись, я вийшов геть і за хвилину вже був на вулицях Торгового Ряду. Хотілося скоріше потрапити додому… до Заї…

Я раптом зловив себе на думці, що чомусь назвав трактир власним домом…

2

…Скакати цілий день верхом на единорозі було утомливо. Хоча, сказати по правді, той виявився доволі спокійною твариною. Я швидко до нього пристосувався. Підійшов, протягнув руку… торкнувся теплого рогу… Звір тихо хрюкнув та ткнувся мордою в мою долонь.

Андре знову зазначив факт якоїсь дивної прихильності єдинорогу до мене.

–Я такого ніколи не бачив… і не чув, – додав він, розводячи руками. – А ти так легко зійшовся з ним.

Приходилось погодитись з тим: я також не міг знайти цьому пояснення… Хоча, яке може бути пояснення для дій тварини?

К вечору наступного дня я досяг західного краю Зуреньського Серпа. Зупинився на нічліг в Межовому Гаї. Розвів вогнище, повечеряв та почав моститися для сну поблизу пагорба.

В голові знову спливли уривки з розмов із Борисом. От цікаво, чи я дійсно зрадник, чи ні? Що робив раніше, до нападу на алод Клемента? Чим займався? Одні питання… неприємні питання… Правда і відповіді на них ведуть до неприємних висновків.

От, Ніхаз те бодай! – лаявся сам на себе. І раптом звідкись винирнула думка, що може я був таким собі розвідником у стані заколотників? Жуга ж казав про службу на Інгосі… Чи не пов’язано воно якось із цим?

Загорнувшись у теплу накидку, я спробував прогнати дурні думки. Не знаю, яким чином, але «смаження голови» припинилося. Я навіть не помітив, як заснув мертвецьким сном.

Мені анічого не снилося. Мозок немов провалився у темряву. Проте, ледь зажеврілось небо, як він прокинувся і вже за хвилину я знову був на ногах.

Єдинорога ніде не було видно. Свиснувши кілька разів, я спробував пошукати тварину, витративши на це десь півгодини. Так і не знайшовши звіра, повернувся до вогнища, де, зазирнувши у похідну торбу, витяг останні їстівні запаси.

Перед очима постав образ Заї, її усміхнене обличчя з глибокими ямками на щоках. Раптом стало якось тоскно… захотілось повернутися до трактиру… до нашого ліжку… торкнутися заїної шовкової шкіри…

Хмм! Від подібних думок, я, зізнаюсь, злегка збудився. Тож труснувши головою, немов скидаючи з себе настирливу мошкару, спробував зосередитися на своїй справі… А от коли вже повернуся до Новограду, тоді й дам волю своїм бажанням…

Отже нашвидкуруч поснідавши та запивши все водою з фляги, я почав збиратися в дорогу. За пару годин дістався широченної стрічки Західного тракту та попрямував убік верфі. Якщо все правильно прорахував, то до неї близько півтори доби швидким рухом.

Західний тракт, чого вже тут приховувати, був доволі поганим шляхом. Його почали прокладати майже відразу після закладки нової столиці, щоб поєднати судноверфі із іншими частинами алоду. Спочатку робили тракт з кругляка, скріпленого спеціальним розчином для міцності. Але чим далі від центру, чим далі від Новограду, тим гірше була якість роботи. Вже тут, в Межовому Гаї, замість подрібнених каменів, сипали звичайний гравій. Ніякого розчину, ніякого утрамбування… Навіть верстових стовпів, які вказували б відстань до столиці, вже не було помітно. Лише жителі Березівки більш-менш поліпшили свою ділянку шляху, додавши в якості скріплюючого розчину гаряче вапно. А далі тракт знову перетворювався на жалюгідну пародію…

Мій шлях зараз пролягав крізь нешироку ущелину. Правий її бік був майже прямовисною скелею, а лівий – більш пологий та земляний – був густо порослий непрохідним чагарником. Тракт примхливо зміївся, затиснутий між двома абсолютно протилежними сторонами. Ані перехожих, ані якихось поселень… Я рушив у цілковитій самоті, наданий лише власним думкам.

Та частина Світлолісся, що розташувалася за цим «кам’яним горлом», була більш пустинною. Окрім фортеці Горішок, судноверфі та розташованого поряд поселення Котловиця, тут знаходилось кілька хуторів, на яких зазвичай займались вирощуванням коней.

Увечері я дістався роздоріжжя. Тут тракт поділявся надвоє: одна його частина завертала убік Гадючих косогорів, а звідти тягнулася на південь до фортеці; інша ж йшла до Західної верфі, тягнучись повз сірих гранітних громадин двох прямовисних скель, які в народі прозивали Братами.

Я зупинився та озирнувся, наче на щось або когось очікуючи. Але навколо як і раніше було тихо та безлюдно. Лише напівсухий степ, який рівним однокольоровим килимом убігав на північний схід… А ще сині пики старих гір, котрі чітко і ясно виднілися на південно-західному обрії… Над головою покритий сухозлітним золотом вечірній небосхил.

Навіть не віриться, що зараз глибока осінь… Неймовірна краса!

Цікаво, а мені раніше доводилось бачити степ? Де взагалі я бував? – промчалося в голові. І тут же згадалися дивні картини начебто порту Такалік, що був на Ельджуні. Але вони були розмиті, нечіткі.

Який же насправді великий цей Сарнаут… Великий та різноманітний… І у всьому цьому відчуваєш себе якоюсь дрібною комашкою… мурахою, яка повзе по своїм не менш дрібним справам...

О, Сарне! Дійсно ж, якими ж дріб'язковими планами ми всі живемо! Гриземося один з одним... А навколо такий мальовничий… нескінченний світ! Прекрасний, теплий... як матусині руки...

Я заплющив очі й втягнув носом вологе вечірнє повітря. Запахи принесли із собою якісь дитячі спогади. Вони також, як і з Такаліком, були нечіткі, розпливчасті... Проте я був впевнений, що це саме мої спогади.

У них було таке ж високе небо… на ньому виднівся золотий диск вечірнього сонця… проте замість степу та гір попереду бачився величезний зелений луг з цяточками кристальних озер…

Я стою… дивлюсь вдалечінь... моє волосся пестить теплий вітерець... Саме він і приніс далекі жіночі співи. Так-так, співи!

Я напружився, намагаючись розрізнити хоч якісь слова.

–Оййй… люуу… ййй… яаа…

Голоси відносить убік, але в голові незрозумілим чином почали вималюватись рядки якоїсь знайомої пісні. Я намагаюсь підспівувати:

–Ойй… ойй…

І раптом наче впали якісь невидимі шори:

Ой, хмелю ж мій, хмелю,

Хмелю зелененький,

Де ж ти, хмелю, зиму зимував,

Що й не розвивався?..

Я навіть розплющив очі від здивування… Але не через те, що пригадав слова. Там, у степу справді хтось співав пісню… Прямо зараз співав…

Чи ні? – озираюсь, дивлюсь навсібіч, але нікого… Я взагалі тут один!

Але ж той голос… голос… Я ж його почув! Це… це ж материн голос! – мене аж тіпнуло. – Я його впізнав!

О, Сарне! Це ж спогади!.. Спогади маленького хлопчика, який стоїть біля тину… вглядається вдалечінь, очікуючи, коли мати повернеться додому… А там, крізь луг, по вузькій дорозі йдуть якісь люди… Серед них бачу жінок… дівчат… А ще мої очі розрізняють одну до болі знайому фігуру…

–Мамо? – від звуку власного голосу мене знову тіпнуло.

Здалося… привиділося… Нікого тут немає… нікого… Тьху ти, нелегка! – розгублено пробурмотів я. Але тільки-но рушив далі, як вухо вловило оксамитовий голос:

Ой, сину ж мій, сину,

Сину молоденький,

Де ж ти, сину, нічку ночував,

Що й не роззувався?..

І знову зупинився, знову поглянув вбік степу. А звідки лише дмухнув вітерець, який наче підспівував жінці:

Ночував я нічку,

Ночував я другу,

Ночував я у вдовиці,

Що сватати буду…

Я спробував напружитися і пригадати хоч якусь деталь, яка могла б прорвати пелену, що огорнула мою пам'ять. Не знаю чому, але це зараз здавалося дуже важливим. Я навіть знову примружився… на якусь хвилинку…

Але марно! Мозок зачинив всі свої комори, буцімто говорячи:

–Рано ще тобі, Боре, про те знати.

Як це «рано»? – розсердився я.

У наступну мить щось темне вискочило з-за невисокого пагорба. Пам'ятаю, як здригнувся від несподіванки… А коли повернув було голову, щоб розгледіти це «щось», світло в очах померкло і розум поринув у суцільну темряву...

3

…–Ссс дароґі! Заснул, што лі! – гаркнув хтось позаду. Я ледве встиг відскочити в сторону…

Ні тобі степу… ні нападу… Навкруги Торговий Ряд… смердить якоюсь гидотою…

Отже, я в столиці.

–Еей! Тєбє сказал! – гаркнув все той же противний голос.

Важкий віз, завантажений якимись брудними сірими мішками, повільно виповзав в квартал крізь міську браму. Візниця клацнув батогом і крутобокий широкогрудий кінь сердито храпнув. Його густа давно нечесана грива сіпнулася в такт з великою головою, зачіпаючи залишки затоптаної жовтуватої соломи, що була розсипана на бруківці.

–Ссс дароґі! – знову крикнув візниця, звертаючись до натовпу. – Ззза-дав-лю!

Люди кинулись врозтіч. Хтось голосно вилаявся, хтось сипонув прокльонами.

–Паря-а-адак! – загорланили стражники, які стояли біля стін.

Вмить все стихло: візниця рушив кривою вулицею, перехожі розбіглися по своїх справах.

Я ще раз озирнувся та попрямував крізь браму, намагаючись вибратись із душної столиці. Все ніяк не можу звикнути до завузьких вуличок та кам’яних громадин будівель.

На голову мрячив дощик. В останні дні зовсім похолодало. Здається, скора можна очікувати на сніг.

Зима в цьому році, судячи із розмов місцевих, явно забарилася. Почорнілі голі дерева та кущі нервово поглядали на небо, явно очікуючи, коли їм подарують нові пухнасті білі шуби.

Життя в слобідках кипіло на свій лад. Люди тут продовжували поратися на подвір’ях, закінчували із ремонтами хат або господарських будівель, запасалися на зиму дровами. І, звичайно, справляли весілля.

Я рушив місцевими вулицями, намагаючись відмітити якісь зміни, які сталися під час моєї відсутності. Не скажу, що їх було багато, але такі знаходились. Десь півгодини і ось я нарешті дістався трактиру.

Сьогодні біля нього та й всередині будівлі було майже порожньо. В повітрі як завжди висів характерний запах здоби, а ще смаженого м'яса. Біля вікна виднілася весела компанія декількох матросів, яка розпивала пиво та голосно між собою перемовлялася. Хазяйський кіт сидів біля входу до льоху, явно очікуючи на те, щоб потрапити до їстівних запасів, та посьорбати там сметанки, чи пожувати ковбаски.

Я озирнувся та жваво спустився в підкліт.

–... тут! Ось сюди! – почувся мені знайомий жіночий голосок. – Ну, ти роззява! Хто ж так робить! Дивись-но!

Біля печі спиною до мене стояла Зая. У своїх руках, забруднених мукою, вона тримала широку дерев'яну лопату. Поряд з Корчаковою стовбичила цибата дівчина в розшитій узорами червоній сорочці. Побачивши мене, вона тут же ойкнула і відскочила в бік.

Зая неквапливо повернулася до сходів. Побачивши мене, вона розгублено впустила лопату:

–Боре?

Секунда, друга і Корчакова кинулася до мене:

–Борусику!

В ніс вдарив знайомий запаморочливий запах її тіла. Він був змішаний з якимись кухонними прянощами… і тим ще більше мене збуджував…

–Повернувся! Нарешті повернувся! – лепетала жінка, заглядаючи мені в обличчя.

–А ти не вірила? – посміхнувся я, хапаючи Заю за руки.

Помічниця у червоній сорочці миттю вискочила геть з підкліту і ми залишилися удвох з Корчаковою. Зая щільно втиснулася мені в плече й довго-довго не відпускала з обіймів.

Щось гаряче торкнулося моєї шиї.

–Ти що, плачеш? – запитав я, намагаючись відсторонитися та заглянути в обличчя Заї.

Зізнаюсь, мій голос тої митті надколовся… тріснув… Наче сказав хтось інший.

–Я? – хрипко перепитала Зая, ще сильніше втискаючись в мене. – Ннні… не плачууу…

Зараз раптом разом забувся і Жуга зі своїм носом, з якого бігла кров; забулися проблеми в Лізі… І взагалі – все-все-все.

Кілька хвилин ми стояли не рухаючись. Зая нервово жмакала руками мій смердючий акетон, поки я раптом не помітив:

–У тебе в печі щось горить!

–Ой! – Корчакова підстрибнула і миттєво розгорнулася на місці. – Ой, матінко! Горить, їй-богу горить!

Вона схопила свою лопату і спритно витягла з розпеченого нутра печі рум’яно підсмажену паляницю. Скоринка у вигляді півмісяця парила густою білою хмаркою.

Мій живіт зрадницькі забулькав, а в роті набігло стільки слини, що можна було жабу втопити.

–Ти, мабуть, голодний? – озирнулася Зая. – Зараз... почекай трохи… Зараз…

–Добре, почекаю, – посміхнувся я. – Схожу тільки в баню. Негоже таким замурзаним...

–Ох, Борусику! Рідненький! – і знову жінка кинулася до мене. – Куди ж ти? Тільки-но прийшов…

–Та я зараз… Я швидко!

–Постій трошки… Постій, прошу! – руки Корчакової міцно впилися в мої зап’ястя. – дай-но хоч тобою подихати!

Хтось таке інший говорив, я б вважав ці слова фальшивими. Але від Заї вони прозвучали настільки пронизливо, настільки відверто, що на якусь мить мені наче в серце впився якісь ніж. Дихання сперло… руки спітніли…

Обличчя Корчакової зараз було схоже на неспокійну гладь озера: то воно щиро посміхалося, виблискуючи радісними очима, але тут же її руки тягнулися витерти сльозу, що накотилася від емоцій. Зая бурмотіла про якісь справи, а секундою пізніше кидалася жарко обніматися й знову плакати.

Чесно кажучи, я навіть не знав що робити, як реагувати. Розгублена посмішка плавала на моєму стомленому обличчі.

Знову булькнув живіт. Зая кинулась вбік, витягнула звідкись зелений штоф і хлюпнула з нього в скляну чарку. Я чисто рефлекторно потягнувся до неї та одним махом випив грушевої настоянки.

–Залишай речі тут, – плеснула руками Зая. – Я виперу… а інше віднесу до кімнати…

Знявши заяложену торбу, відстібнувши бляху ременя та скинувши мечі, я знову підійшов до Заї.

Ночував я нічку,

Ночував я другу,

Ночував я у вдовиці,

Що сватати буду…

–Що ти кажеш? – здивувалась дівчина, почувши від мене бурмотіння.

Замість відповіді я її поцілував, а потім пустотливо додав, що скоро повернусь. Десь хвилин за десять дістався бані, а ще через годину, чистий та вимитий, разом із Корчаковою сидів за столом в затишному і теплому підклеті.

–Схуд ти щось? – зауважила Зая.

Стіл, як то кажуть, ломився від різноманітних страв. Я розгубився, не знаючи із чого починати. Корчакова трохи нахилила голову, а секундою пізніше я допетрав, що вона роздивляється темну пляму біля моєї скроні.

–А що це? – тихо запитала дівчина, торкаючись її.

Я на секунду завмер й знехотя, але як можна спокійніше, відповів, мовляв, то невеликий опік.

–По дурості якось вийшло... Пусте!

–По дурості? – здавалося не повірила Зая, але тут же стала розповідати про власні справи.

А я полегшено видихнув. Слава Сарну, що не прийшлось розповідати правду…

4

…Мене трохи нудило. Груди чимось стисло і від того дихати було неймовірно важко. Знаєте, ото як буває, коли ти занурюєшся глибоко-глибоко під воду.

Стій! Я що ж, тону? – мої повіки ну ніяк не хотіли розплющуватися.

Я спробував вдихнути на повни груди. Здається, з них вирвався стогін… І ось нарешті мені все ж вдалося розплющити очі. Перед ними відразу ж замайоріло потемніле малинове небо. Тьмяні зірочки на сході, які ледве запалилися вгорі, весело переморгувались одна з одною.

За мить я зрозумів, що то ніяке не мерехтіння, а просто мене хтось жваво трясе.

«Несуть, чи що»? – від подібної думки мозок запрацював швидше. Голова дійсно трусилася, та так, що аж напіввідчинені щелепи голосно клацали зубами.

–Що то за ніхазівня тут відбувається? – спробував я вилаятися.

Зірки перед очима завмерли, а потім раптом чомусь над головою опинилася… земля.

Чекай, Боре! Як це «над»? – і я спробував приборкати ту дивну круговерть. І за мить зрозумів, що виссю догори ногами.

Шурхіт і легке потріскування ліворуч змусили мене повернути шию. В наступну секунду я перелякано обімлів: моє тіло було щільно закутане напівпрозорими липкими мотузками, через які й відчувався той неприємний тиск. Я дійсно висів, закріплений до гілки старого голого дерева. А напроти… напроти… напроти сидів величезних розмірів павук.

Ні, не величезних… а неймовірно величезних. Неймовірно, неймовірно, неймовірно величезних! Той павучок Андре проти цього бридкого створіння, був як горобець у порівнянні з жирним індиком… Як хробак проти змії! Як… як… як… Ох ти ж псяче хутро!

У чорних здоровезних перлинах-оченятках цієї потвори відбилося моє перелякане обличчя. Не дивлячись на пізню годину та погане освітлення, мені навіть вдалось чітко розрізнити деякі його деталі.

Оце влип! Оце попав! – закрутилося в голові. В животі відразу закрутило, а по тілу пробіг морозець.

–Ну чого вишкірився, падлюко? – крикнув я, спробувавши розірвати павутиння. Але воно, навіть не дивлячись на одяг, боляче впилося в тіло. – Ніхазового сина робота! Не порвеш!

Сонце вже майже повністю зникло за далеким обрієм. Повітря похолоднішало, але це мене зараз анітрохи не хвилювало, бо перед очима все ще стирчали гострі ікла павука, на яких проступили густі напівпрозорі крапельки отрути.

Відразу ж пригадалися слова Андре про те, як живляться справжні павуки. Мовляв, спочатку вприскують у свою жертву отруту, а згодом, буцімто, висмоктують з тіла живильні соки… Бррр! – мене кинуло у холодний піт. Перспектива, бачу, недобра!

Ну і здоровезна тварюка! – я втупився очима в мохнату фігуру. Заплющуй повіки, розплющуй, а все одно розміри павука зменшуватися не стануть. – А щоб ти луснув! Щоб твоєю пикою просо молотили!

Чорна потвора зробила невеличкий крок, наблизившись до мене. Я знову було спробував розірвати мотузки... вірніше, ту кляту павутину... Та де там! Всі зусилля призводили лише до того, що мене ще міцніше стисло у путах.

А жала були неймовірно близько. Я сіпнувся, хотів відсторонитися… Але натомість через свої потуги мене розкачало та кинуло вбік павука. Через те на скроню і потрапила отрута. Спочатку було відчуття, наче до шкіри доклали неймовірно холодний шматок льоду. За якусь пару секунд той холод перетворився на болючий опік. Такий, що я аж закричав... почав нервово смикатися… вириватися…

Павук все ще стояв, розшерепивши лапи та дивлячись на мене своїми мертвими оченятками.

Ну дійсно! Куди йому квапитись? Жертва сповита, вирватися не зможе… Можна і почекати, хай потішиться… хай вважає, що її зусилля не марні…

Ніколи не бачив, щоб муха могла вирватися із павутини. Скільки б не билася, скільки б не рвалася, але врешті-решт її доля ясна – бути сніданком чи вечерею для павука.

А я не якась там муха! – сердито прошипів сам собі. – Я людина!..

Мої очі раптом наткнулися на сагайдак. Він лежав десь в трьох кроках праворуч. Одна із зачарованих стріл вивалилася назовні. ЇЇ передня частина була направлена трохи осторонь від тіла павука… Лише трохи…

Голову осяяла зовсім дурна думка.

–Ляєн-Бліт! – загорланив я. – Спалах! Нумо, суча дочко!

Стріла не ворухнулась. Скоріш за все був потрібен контакт із нею… Торкнись я її хоча б пальцем, хоча б нігтем, то закляття могло б і подіяти. А так як віссю за десять верст від неї…

–Ляєн-Бліт! – у відчаї знову крикнув я.

І раптом моє тіло полетіло вниз. Удар прийшовся в плече… потім віддало у спину… здається, навіть, щось хруснуло… Сподіваюсь, не хребет. В якусь мить мені подумалось, що вже прийшов кінець. Що зараз я знову побачу вогники чистилища Тенсеса.

Але ні! І шия крутилася… і в очах не темніло… та й руки-ноги здається трохи рухалися… Отже, живий! Нічого не зламав!

Дотягнутися б до стріли… доповзти б до неї… нехай і як гусінь, але доповзти!

Не знаю яким чином, але мені вдалось трохи вивернутися. Очі виловили в сіріючих сутінках фігуру павука, який… який чомусь хутко мчав геть звідси.

–Що то за ніхазівня! – вирвалося само собою.

За кілька секунд почувся тупіт чиїхось ніг. І ось поруч зі мною опинилася групка галасливих гіберлінгів.

–Жени його, Туле! – заволав хтось праворуч. – Нумо ж!

Ноги затупотіли далі. Здається кілька гіберлінгів кинулися за павуком.

–Це Мизгирь! – почувся другий голос – спокійний, впевнений. – То ж стережіться із ним… Він, падлюко, хитрий! Може зачаїтися та кинутися зі спини.

Невідомий, який надавав вказівки, наблизився до мене та присів навпочіпки. Це був сивуватий, трохи сутулий, але вельми вправний гіберлінг. Він витягнув кривий ніж і вміло розпоров павутину.

–Оох! – закрехтів я. Відчуття, наче з мене зняли скелю.

–Відразу не підводься! – промовив мій визволитель. – Може в голові запаморочитися…

–Чому? – прохрипів я, торкаючись опіку на скроні. Палило так, о можна було вогнище розпалювати.

–Зараз кров стрімко побіжить по всіх твоїх венах… Якщо вскочиш – від голови відхлине, вона піде обертом… та ще до того – знудить... Виблюєш усю свою вечерю! – хихикнув гіберлінг. – А взагалі, хлопче, тобі несказанно пощастило!

–Не просто пощастило, а неймовірно пощастило! – додав хтось праворуч.

–Точнісінько! – підморгнув мені гіберлінг. – Знаєш, хто на тебе напав?

–Павук, щоб йому скисло! – огризнувся я.

–Точнісенько так! – захитав головою мій співбесідник. – Але не звичайний… Це сам Мизгирь!

Я нарешті зміг присісти. В голові ще шуміло, к горлу підкотила нудотна грудка. Невже дійсно блювати почну?

Гіберлінг же продовжував своїм напівжартівливим тоном розповідати про якогось давнього павука, який мешкав в цих місцях.

–То він спустився з гір, – додав другий гіберлінг. – Там, видно, вже снігу намело.

–Мабуть так, – погодився старий. – Знаєш, хлопче, чому тобі пощастило? – знову звернувся він до мене. – Не через те, що ми тут проходили та випадково побачили, як Мизгирь бавиться новою іграшкою… Просто зараз холодно, вже можна сказати не сезон активності павуків. Взагалі-то вони вже по своїх норах зимують, а Мизгирю, очевидно, ще не спиться. Тож вештається краєм… Але на щастя він тебе не вкусив. Мабуть через осінню кволість… А то б давно висмоктав тебе, як якогось жука.

–Не зрозумів, – нахмурився я.

–Павуки як їдять? Знаєш? – і не дивлячи на те, що я сказав «знаю», гіберлінг продовжив повчати: – Вприснуть отруту, а коли через неї твої кишки, серце та печінка… загалом – усі нутрощі… Коли вони перетворяться на такий собі холодець, то залишиться тільки його висмоктати, а кістки – висрати в полі, – гіберлінг махнув кудись убік і я, простеживши його вказівку, побачив чийсь зотлілій скелет.

–Овва!

–Отож, друже! – підвівся мій співбесідник.

–Дякую за допомогу. Не знаю, ворався б, чи ні…

–А ти, бачу, хлопець не з боягузливих. Інші як Мизгиря бачать, дристають три дні!.. То ж давай-но знайомитися. Я – Брас. Ось то мій брат – Бран. А Брюс, наш третій, на верфі залишився. Чекає нас з походу… А тебе як кличуть?

–Бор.

–Ти чого сюди забрів?

До нас повільно підходили інші гіберлінги, які ганяли Мизгиря. Я нарахував сімох. Уся на вигляд наче мисливці.

–Та ось йшов на верф, – відповів я. – А ви тут чого ходите?

–Збираємо слину павуків. Вони зараз по норах поховалися… усі сонні… непритомні… Саме те, щоб безбоязно спробувати дістати їхню слину.

–Навіщо вам та гидота?

–Тю! Ну ти чудний! – розвів руками Брас. – Для суднобудівної справи! З неї добра клейова суміш виходить… До речі, сімейка Тихих гарні луки майструє за допомогою павучої слини. Клеєні! Такі б’ють вдвоє дальше, ніж звичайні… Можуть із сівєрійськими потягатися!

–Найліпша слина, між іншим, – додав Бран, – у тенетників… Злипнеться так, що хрін відчепиш! – похвалився гіберлінг. – У хрестовиків вона посередня… але теж згодиться…

–Ти, Боре, навіщо крізь Сиві пагорби пішов?– звернувся до мене Брас. – Дорога ж на північ від них проходить!

–Так, нібито, і йшов саме по дорозі, – не зрозумів я, оглядаючись навколо.

–А опинився аж в десяти верстах південніше. Якщо тобі до верфі, то треба між Братами проходити…

–Його, напевно, голоси сюди затягнули, – припустив хтось з гіберлінгського загону. – То ж він і опинився в павукових угіддях.

–Голоси? – обережно перепитав я. – Заманили? – відразу ж пригадалися спогади про Інгос, про матір… пісні… – А що то за голоси?

–Кажуть, в цих місцях іноді чують чиїсь голоси, які затягують одинокого мандрівника в пастки або тенета гігантських павуків. Тут, за «кам’яним горлом», треба бути пильним. Трохи зівнеш, і прокинешся в чистилищі вашого Тенсеса...

Гіберлінгі ще з хвилину теревені правили, розповідаючи якісь жахи, приправлені розповідями про смакові вподобання місцевих тенетників та хрестовиків. Додали скільки перехожих восени та ранньої весни тут зникає. Для впевненості знову продемонстрували чиїсь давні кості. Брас перервав пусті розмови та запропонував мені піти із його загоном.

–Ось там внизу, за тими пагорбами, наш табір,– повідомив гіберлінг. – Переночуємо, а завтра рушимо на верф. Ну що, ти з нами? Чи залишишся чекати на Мизгиря?

Я огризнувся у відповідь, бо скажу чесно, що мені було неприємно, оскільки своїми жартами гіберлінги явно намагалися зробити із мене якогось прителепкуватого бовдура, який глупо попався до лап павука.

–Слухай, – не відчіплявся Брас, – а що тобі треба на верфі?

Замість відповіді я продемонстрував йому знак Розшукового приказу. Гіберлінг стримано хмикнув в свої довгі вуса, а потім здивовано додав:

–Швидко ви реагуєте. От не очікував!

–Тобто?

–Та я про напад… на верф…

–Напад? – прийшов час дивуватися мені. – А що у вас там сталося?..

5

…А що сталося? Чому це я так рано прокинувся? – озирнувся, поворушився, облизав пересохлі губи.

Кімната… ліжко… за віконцем сіріє небо…

Що таке? Що не так? Звідки та тривога? – я спробував підвестись. Опустив ступні на холодну дерев’яну підлогу. Зая щось сонно пробурмотіла і, загорнувшись у тепле кольорове покривало, засопіла далі.

Чого це я раптом? – знову промайнуло в голові. – Може, через сни? А що мені саме снилося?

Я напружився, спробував пригадати, але між тим моментом, коли ми нарешті із Заєю заспокоїлися та лягли відпочивати та моментом пробудження зіяла суцільна порожнеча… темна порожнеча… Анічого…

Еге-е-еххх… якось все це дивно, Боре… Ти так не вважаєш? – але у відповідь інша, більш твереза частинка моєї души, пробубоніла, щось на кшталт: «Відчепись! І так якось тоскно… нудно… мерзотно… хоч вовком вий».

Чому раптом так? Звідки все це? Що мене так гризе? – зашурхотіли в голові «хробачки». От не дають вони мені заспокоїтися. Видно, це через ті мої мандри Світлоліссям… Все не можу прийняти той факт, що зараз знаходжусь не в лісі чи горах, а в столиці, у відносній безпеці. То ж, мабуть, і чекаю на якусь підступну підлість.

Я безшумно одягнувся і вийшов на двір.

Сірий затхлий ранок.. Холодно… З рота клубить пар… У повітрі висить стійкий запах диму… Навколо царить тиша. Де-ніде чується похрюкування свиней, іноді замукає недоєна корова… Півні заледащіли, навіть якщо який вилізе на тин, й кукурікати не буде. Лише крилами похлопає, шию витягне і… стрибне назад, на землю.

Пізня осінь не дуже гарна пора року. Скоріш схожа на давню стару, яка лякає своїм виглядом оточуючих. От візьми б хоча б дерева… оті, що навколо трактиру… Та і по всій слобідці так само. Що бачиш? Голі чорні стовбури, що вкриті вогкими туманними шатами, лячно стирчать із залитою багнюкою землі. Наче якісь кістки… почорніли кістки невідомих монстрів…

Тьху ти, Ніхаз те бодай!

Я обійшов подвір’я, будівлю, дістався потемнілої від часу лави, що стояла біля ліхтарного стовпа, та якось розгублено присів на неї.

Брудно… смердить гівном… А взагалі моє око чомусь ніщо тут не радує. Чи то через поганий сон, чи то через погоду…

Хоча чого виправдовуватись? Якщо чесно, то навколо Новограда, особливо в цей період року, зі слів місцевих жителів, завжди було якось бридко. Царює багнюка, виє тугою… Зараз навіть на вулицю зайвий раз не охота виходити… Тим паче, вони в слобідках і без того погано прохідні.

Треба сказати, що сама столиця відразу ж після заснування почала забруковуватися. А щодо околиць, то тут і досі панувало повне безладдя. Ні, деякі частини слобідок (більш заможні) спромоглись хоча б і частково, але теж прокласти бруківку або дерев’яні бруси. Але треба бути відвертим: здебільшого вулиці слобідок нагадували непрохідні болота.

–З чого починали, до того і повернулися! – жартували в такі години городяни, натякаючи на те, що столиця заснована на низинах.

Взагалі-то дивно, що Новоград не побудували на березі Білого озера. Там і місця більш гарніші, і взагалі це було б цілком логічним кроком. Але скоріш за все свою роль відіграла близькість до астрального моря. Хоча я чув й іншу думку, мовляв, місто побудували на старовинному джунському капищі. Саме зараз там стоїть головний собор Церкви Світла.

Чутки? Можливо… Городяни полюбляють ними лякати приїжджих. Що з того правда, що вигадка – мені важко зараз сказати. Але бажаючих відвідати це величезне місто менше не ставало.

Воно і зрозуміло. Не дивлячись ні на що, статус столиці привів Новоград до процвітання поміж іншими великими містами Ліги. І чи зіграло в тому його місце розташування, чи якісь інші фактори, на кшталт впливу «таємничої джунської магії» з не менш «таємничого капища», але врешті-решт Новоград перетворився на справжнього велетня проміж інших столиць канійських земель. Чого б ми не торкнулися – мистецтва, архітектури, торгівлі, ремісництва – тут усього було вдосталь. Місто швидко притягувало сюди усілякі нововведення.

Ельфи, наприклад, принесли із собою появу так званих мануфактур, гоблини – банків, гіберлінги прославили Новоград усілякими майстернями... Що до людей, то вони жадібно вбирали все це разом, поступово відтісняючи всі інші народності. Сюди їхали з Сівєрії, з Умойру, з Інгосу, з Темноводдя… Дехто залишався тут назавжди, дехто розчаровано повертався назад…

Проте, звичайно, не можна було порівнювати таке явище, як Новоград із давніми ельфійськими містами, такими як, наприклад, Коррія, Вілаум чи Карумна. Я хоч сам там і не був, але зі слів канійців, яким пощастило побувати в цих «поселеннях», то тут нічого і порівнювати. Людям, – казали вони, – ще далеко до того, щоб досягнути такої величі та краси, яка панувала в ельфійських містах.

От взяти ту ж ситуацію із чистотою вулиць… Як то кажуть, вона вже стала людським посміхом. Отже, розповідаю в чому суть.

З приходом сутінків брами Новограда не зачинялись, як то було в інших містах. Столиця продовжувала приймати усіх перехожих, мандрівників, купців… та тих же паломників, котрі прибували до міста, щоб оглянути святі місця, помолитися в головному соборі… Все через давній указ, в якому зазначалось, що ворота повинні бути відкритими як в світлу годину доби, так і в ночі, аби усі бажаючі «могли на власні очі переконатися у величі та приязності лігійської столиці».

А от тепер уявіть скільки сміття залишалось після всіх відвідувачів Новограду. Та додайте до того, що торговий люд столиці, наприклад, замкнувши ввечері свої лавки та перебираючись у шинки чи інші різноманітні господи, взагалі не переймався прибиранням за собою. І це тільки один приклад. А майстерні? А ті ж мануфактури?

Місто просто тонуло в смітті. То ж на черговій нараді прийшлось піти на те, щоб найняти ледь не цілу армію прибиральників вулиць. Проте через слабке фінансування, прийшлось згодом обмежитись тільки головними напрямами.

А ось ельфи пішли дещо інакше. Вони, по-перше, обмежили вхід до свого кварталу, а по-друге – не стали економити на прибиранні. То ж вони спромоглись навести відносний лад на своїй частині столиці. Відтепер це свого роду взірець для наслідування… Шкода, що Міський приказ до нього не дуже тягнеться…

Ще на початку закладання Новограда однією із головних умов, яки висунули ельфи до майбутньої столиці, було вирішення питань із нечистотами. Вони відразу наполягли на будівництві підземних каналів для їх відводу, і навіть вклали в це власні кошти.

Канали були прокладені дуже майстерно і, кажуть, закінчувались виходами до астрального моря, куди й витікала усіляка бридота. Крім того ними користувалися під час відводу зливових вод, якими періодично намагались втопити місто рясні дощі.

До чого я взагалі все це пригадував? Щоб зайвий раз посердитися через непрохідний бруд в слобідках? Перетворююсь на якогось буркотуна… типового буркотуна з тієї ж Мєльніци, чи іншої столичної слобідки, який постійно невдоволений станом речей, будь вони навіть ідеальними…

Псяче хутро! Ну як тут не перейнятися тугою? Як не почати хандрити, га?

Чесно зізнаюсь: не знаю що мені зараз робити. Занурившись у стрімкий потік лігійських перипетій, досі не можу вибратися на берег та, отряхнувшись й скинувши чужі тривоги, повернутися до власних справ.

От що там вчора говорила Зая? Наче важко купити рибу у гіберлінгів… що ціни на м'ясо підросли… що цього річ неврожай капусти… та й цибуля поганенька…

Всі ці фрази, наче уламки якогось іншого світу. От я стою, слухаю все те, намагаюсь щось зрозуміти… А в той же час мій мозок хапається за інші справи.

Дивно все якось… А взагалі, увесь наш світ якийсь дивний… Дивний та незрозумілий...

Хоча то нам так здається. Сарну, який створив його, мабуть все ясно, як погожого дня.

Нумо чекай! Що ти, Боре, зараз сказав? – і я раптом пригадав, що мені снилося.

Вірніше, то були лише клаптики снів. В них було астральне море… і маленькі-маленькі острівки, які пливли в мерехтливому тумані. Такі собі шматочки суши… залишки Сарнаута, колись великого квітучого світу, населеного красенями-ельфами, загадковими джунами, лютими орками, хитрими корисливими гоблінами, веселими гіберлінгами та іншими народами, серед яких, звичайно ж, ми, люди…

–Сарн і Сарнаут, – промовив я вголос, наче намагався спробувати на смак ці слова.

Пригадалось, що в лубочних картинках, які демонструють перехожим на ярмарках, бога Світла часто зображували у вигляді величезного рогатого красеня¬-оленя, який ніс на собі сонце… Поряд з ним росло величезне дерево, яке вуличні потішники прозивали Сарнаутом. Гілки на ньому були схожі на розлогі роги, серед яких ховався місяць та зірочки…

Дивно… Якщо Сарн походить від «сарни», то чому у нього настільки великі роги? – полізли в макітру дурні питання.

Труснув головою у спробі розігнати думки та нічні спогади, але відчув, що вони лише стали більш чіткими… Я навіть застиг, намагаючись дістатися найпотаємнішого їхнього змісту…

Сарн зовсім не такий! Він не схожий ані на сарну, ані на оленя… І я в тому був абсолютно впевнений.

Варто було заплющити очі в черговий раз, і перед внутрішнім зором постала чиясь фігуру… Велика людиноподібна фігура… сліпучо-біла…

Вона знаходилась у цілковитій темряві… намагалася розірвати дивні нитки… розірвати павутиння… Але кожний ривок залишав на світлому тілі незнайомця глибокі чорні плями… І чим більше він спромагався вирватися, тим темнішою ставала його фігура… Тим темнішою ставала його сутність…

Хто це? Кого я бачу?.. Одне зрозуміло, то хтось інший… то не я… Зовсім не я. Ні в минулому, ні в майбутньому… ні в сьогоденні… Це хтось чужий!

Невже мені наснився Сарн?

Що з ним? Де він? – питання повистрибували, наче гриби після дощу. – Який же дивний сон я бачив!

«Тисячі років…. Тисячі років! – пролунало в голові. Здається, це говорив зв’язаний незнайомець, якого я прийняв за Бога Світла. – Тисячі років у темниці власних страхів…»

–Хто ти? – крикнув я у темряву.

Світла фігура завмерла, а в наступну мить різко обернулась до мене…

–Мене ніщо не зупинить! – пролунало прямо над вухом. Це було схоже на розряд блискавки. – То ж вибирай: чи ти зі мною, чи…

Останнє «чи» прозвучало так зловіще, що мене охопив якийсь ступор. Я різко озирнувся, але окрім ліхтарного стовпа, кривої лави та багнюки нічого більше не помітив.

Саме через це я і прокинувся. Ось звідки тривоги… ось звідки страхи… Наснилось бозна-що, а тепер душа не на місці. Тьху ти!

–Фухх… Що то за ніхазівня твориться? – неголосно пробурмотів я, наче і справді побоювався когось поряд виявити. – Привидиться ще усіляка хєрня… а потім починаєш шукати якісь підступи… Тьху ти!

Над головою промчала одинока ґава. Вона зробила невеликий пірует та присіла біля калюжі. Через холодний ранок вода в ній на краєчках вкрилася крихким льодом. Птиця підстрибнула ближче, стукнула дзьобом по прозорій поверхні й потім голосно каркнула.

–Пішла геть! – роздратовано кинув я. – Тебе ще тут не вистачало!

–Мрієш? – чийсь знайомий голос розвіяв тканину моєї самотності.

Я повернувся та помітив фігуру Бернара. Його темні крила повільно, чи навіть ліниво, тріпотіли в повітрі, підтримуючи тіло ельфа над брудною землею.

–Радий тебе бачити! – промовив я, піднімаючись на ноги.

Бернар широко посміхнувся і наблизився до мене. Ми щиро обнялися та обмінялися привітаннями.

–Ти давно повернувся до столиці? – запитав я у ельфа.

–Третього дня… А ти, дивлюся, практично не змінився. Я вже думав побачити закоренілого вояку… Що, Розшуковий приказ ще не встиг висмоктати з тебе всі соки? – Бернар знову посміхнувся і ми з ним присіли на лаву.

–Я так розумію, що ти до мене не в гості прийшов, бо це занадто рано, як для ельфів. Ти по справах? – прямо запитав я.

–Чого приховувати? – паладин скорчив кислу пику. – Так, я дійсно до тебе із офіціальним візитом. Після того, як ти, м’яко кажучи, посварився із Андре було вирішено послати мене…

–Посварився? – мій голос миттєво задзвенів сталлю. – Ти б бачив, що той Андре разом із Мішель накоїли в каменоломнях! То була показова страта! Як на мене – дуже дурна затія!

–Я все знаю… все розумію… Скажи, друже, що сталося з Ентоні ді Вевром? Ти вирушив на верф, буцімто на його пошуки. Але повернуся сам. То ж місія хоче…

–Не місія, а П’єр ді Ардер, – хмикнув я.

–Гаразд, нехай П’єр ді Ардер, – хитнув головою паладин. – Він вимагає звіту по цій справі.

–Звіту?

–Так… Ми розуміємо, що ти, Боре, дещо ображений. Що чекати на твій прихід до місії марно. Проте дозволимо собі нагадати, що ти обв’язався служити Дому ді…

–Ображений! О, Тенсесу! От від кого не очікував підступу, так це від вашого П’єра! Начебто ми з ним не на одному боці… Чого ж він тоді щось приховує? Чого хитрує?.. Псяче хутро! Оці ваші ельфійські ігри, коли всередині команди всім роздають різні завдання, при тому вимагають приховувати те від інших… Ти знаєш, що ані Андре, ані Мішель не знали, чим насправді займався Ентоні? А я, між тим, не знав, що в каменоломнях може ховатися Борис Сіверський… Не знав, що П’єр наказав його стратити…

–То не зовсім провина П’єра, – розвів руками Бернар. – На нього тиснуть клани… Особливо Дім ді Дазірє… То ж той випадок зі стратою скоріш продиктований тим, щоб заткнути рота усім, хто вимагає негайної розплати. А що до розділення, то подібний підхід збоку П’єра цілком виправданий. Він часто дозволяє…

–Припини! Не треба виправдовувати голову місії! – відмахнувся я. – Ти от сам, Бернаре, достатньо знаєш? Тобі П’єр все розповів, чи показав лише якийсь маленький клаптик загальної картини?

–А ти порозумнішав, – зітхнувши відповів паладин. – Гаразд, залишимо сентименти! Ти знаєш мене, я знаю тебе… Тож не будемо ходити околясом. Де маг? Тобі вдалось щось вияснити?

–У Горішку, – сухо відповів я.

–Де? – обличчя Бернара трохи потемніло.

–Так, він скоріш за все, в бунтівній фортеці. Мої спроби знайти Ентоні більше нагадували перегони. Кожного разу, як я прибував на місце, з’ясовувалось, що мага тут немає. Що він вже «перемістився» кудись за далекі моря, за високі гори. Відверто кажучи, я просто не встиг його наздогнати.

–Тобто… на верфі його не було?..

6

…Вже пообідді ми дісталися верфі. Вартові, які охороняли підходи до Котловиці, поселення корабелів, насторожено дивилися на мене. Тільки через те, що я рухався разом із загоном гіберлінгів, вони не стали чіплятися.

Хоча за це не варто було і перейматися. Продемонстрував би знак Розшукового приказу… Він діє на людей так, що ті відразу в ступор впадають.

Отже, минувши варту, ми пройшли вузькою ущелиною і десь за чверть години опинилися у величезній, закритій з трьох боків високими прямовисними скелями, бухті. У самому її центрі, недалеко від берега, виднілися три остови споруджуваних кораблів. Але поряд з суднами чомусь нікого не спостерігалося.

Я помітив, що Брас помітно занервував. Він кинув на мене розгублений погляд, проте нічого не сказав.

Вчора ввечері ми з ним говорили про напад на верф. Зі слів Браса, якась банда хотіла захопити управу.

–Намагалась пограбувати? – спитав я.

–Взагалі важко зрозуміти, що їм було потрібно… Мене не покидає думка, що нападникам насправді був потрібний сторожовий шлюп, який охороняє місцеву бухту. Але справа в тому, що він пішов з Котловиці десь за два дня до того…

–Шлюп? Навіщо він їм?

Брас розвів руками:

–Ситуація незрозуміла. Налетіли, побили, поламали… проте нічого не вкрали! Нічого! Не знаю, чим би взагалі все закінчилося, якщо б шлюп стояв на приколі, – казав гіберлінг. – Можливо б сіли на нього та дали б драпака!

–А чому ти вважаєш, що нападники шукали судно?

–Чув, як вони перемовлялись… а потім лаялися через те, що шлюпа немає! Кляли морочників, що ті ввели їх в оману. Начебто, обіцяли наявність судна, а вийшло так, що того на місці не було!

–Нападники це люди?Канійці?

–Так, так… Чоловік десь до півсотні.

–Ми послали за підмогою в табір Володимира Залеського, який стоїть біля Горішку, – підключився до розмови Бран. – Та поки вона прибула, нападники втекли…

–Куди? – поцікавився я.

Ясна річ, гіберлінги про те не знали. Брати скорчили кислі пики та пожалілися на погану охорону верфі.

–Між іншим, – додав Брас, – ми полонених захопили.

–Кого?

–Та тих самих морочників… сімейку гіберлінгів... Недолугі. То ми їх так прозвали. Вони, звичайно, не зовсім бандити. Кажуть, що самі в полоні були. А про судно сказали навмисно, бо буцімто передбачали, що ми їх захопимо.

–Оце вони накрутили! Схоже на брехню, – сказав я. А у самого в голові закрутилося: гіберлінги… сімейка гіберлінгів… морочники… тобто провидці… Той охоронець з каменоломень також казав про гіберлінгів… Отже я на правильному шляху!

–А більше нікого з бандитами не було? – спитав я у братів. – Ельфів, наприклад?

–Ельфів? – Брас задумався. – Не пам'ятаю такого… Взагалі все вийшло сумбурно! Може хтось і бачив якихось ельфів, але я – ні.

–А що кажуть захоплені гіберлінги? Оці Недолугі?

Брас з Браном чомусь переглянулись один з одним, а потім відповіли щось незрозуміле.

–Якщо схочеш, то сам з ними поговориш, – додали вони наприкінці нашої розмови.

–Сам, то сам, – погодився я.

І от ми зараз крокували стежкою убік дерев’яних будинків.

Котловиця була скоріш не селом, а робітничім поселенням, хат десь до сотні, трохи більше. Здебільшого, тут жили лише найомні працівники, які прибували для будівництва кораблів для потреб Адміралтейства Ліги.

В столиці мені якось краєчком вуха доводилось чути про якісь негаразді на верфі. Начебто казали про постійну нестачу тесль, ковалів, майстрових людей… чи щось на кшталт того… Через що так відбувалося, я не цікавився.

Раптом Брас, який йшов майже в голові загону, зупинився та похмуро кинув:

–Що там відбувається? Гей, Туле, нумо збігай до Кульгавого.

Один з гіберлінгів жваво кинувся вперед, убік поселення, що височіло ліворуч, на кам’яному кряжі.

–А що таке? – запитав я у Браса.

–Та ось бачиш, працівники чомусь товпляться біля майстерень… А на березі ані души.

І точно: трохи нижче ремісничих будиночків, на які вказав мені гіберлінг, було видно близько півтори сотні людей. Здається вони щось жваво обговорювали, іноді голосно викрикуючи: «Любо»!

–Нумо, до них! – наказав Брас.

За кілька хвилин ми дісталися натовпу. В загальному гулі голосів я почув заклики до того, щоб кинути роботу й відправитися по домівках. І знову почулося «Любо», аж вуха заклало.

–Кто нас тут защітіт? – кричав голосніше за всіх довготелесий худий чолов'яга, що стояв ближче до саморобної трибуни. – Ані токма язиком трєпать мастакі! А как дєло жарєним запахло...

–Ти, Гришуню, чого горланиш, наче на пожежі? – закричав пустотливим тоном Брас.

Нас помітили, голоси трохи вщухли. Гіберлінг рішуче рушив вперед, продираючись крізь натовп до того самого крикуна Гриші.

–О-о, заявілісь! – огризнувся чолов’яга. – Куда-но бєгалі, ґа?

–Далеко! – вже більш серйозним тоном промовив Брас. – Так що там у тебе? Чого воду баламутиш?

–Ми трєбуєм.., – почав говорити той Гриша, але в цю мить піднявся такий ґвалт, що я анічого більше не розчув.

–Ти-и-ихо! – спробував вгамувати працівників Брас. – Як ті ґави, чесне слово! Ти-и-ихо!

Я краєчком ока помітив якийсь рух. Обернувся та побачив, як з-за дерев’яних зрубів поселення з’явилися кільканадцять озброєних чоловіків, що супроводжували невеликий загін різношерстих гіберлінгів. Менше ніж за хвилину це помітили і працівники верфі. Вони згрудилися один біля одного, перетворюючись на щільну людську масу.

Я про всяк випадок відсторонився убік. Не вистачало ще помилково отримати по потилиці.

–Ти-и-ихо-о! – загорланив один із вояків. – Нумо ти-ихо-о!

Гіберлінги зупинилися десь в півтора десятках кроків від людей, і відразу ж повисла мовчазна тиша. А з нею і важка напруга.

Наперед вийшов старенький сивий гіберлінг в хутряній шапці, який підняв руки вгору, закликаючи всіх до спокою.

–Храмой! Ета Храмой! – линуло збоку людей. – Ед Храмой… Пусть ґаваріт.

Гіберлінг встав на невеличкий валун та голосно кинув:

–Ось що, хлопці, чи є між вас такий, хто може розтлумачити, що за нарада підчас робочого дня, га?

–Грішка, давай! – закричали поодинокі голоси.

Вперед вийшов все той же довгоногий мужичок. У нього було вищерблене обличчя, яке носило сліди перенесеної в дитинстві віспи. Криво посміхнувшись, Гриша почав:

–Ми хатім дастойнава к сєбє атнашєнья! Вот так!

–Як це розуміти? – спитав Кульгавий Ед.

–Таво дня, каґда бандіти варвалісь на верьфь, ви, ґіберлінґі закрилісь в управє, а нас аставілі в мастєрскіх… да на береґу... Кінулі адніх! Сємнадцать душ заґубілі! Сємнадцать!

–Нападники загнали нас до управи, – спокійно заявив Кульгавий. – Тож ми не сховалися… а були вимушені відступити…

–Брєшєш!

–Ось тут ти, Гришу, брешеш! – гаркнув один із вояків, хапаючись за меч. – Ти бачив, як нам прийшлось оборонятися? Ні? То ж мовчи, поки я…

–Спокійно! – Ед зупинив жестом чолов’ягу та знову звернувся до людського натовпу. – Ніхто ніде не замикався, ніхто нікого напризволяще не кидав. Ви всі самі бачили, що бандитів було занадто багато… І подолати їх, м’яко кажучи, важкувато… То ж, і ви це знаєте, ми послали до Залеського.

–Добре, що нападники втекли, – додав Брас.

–Сємнадцать чєлавєк! – знову заволав Гриша. – Ми схаранілі сємнадцать сваіх таваріщєй! Двадцать два ранєних! Тяжєло ранєних! Ім тєпєрь тут, на вєрьфі, дєлать нєчєва, бо какіє ані работнікі? Калєкі! Кто ім заплатіт? І будут лі ваащє платіть?

–Те, що загинули працівники верфі, звичайно, сумно. Але не треба забувати, що і серед стражників, та й нас, гіберлінгів… майстрових… дванадцять душ загинуло, а семеро поранено. То ж ми всі…

–А-а-а… У-у-у… О-о-о…

Піднявся такий страшенний ґвалт, що я взагалі втратив розуміння того, яка ніхазівня тут відбувається. Чому збунтувалися працівники, стало ясно тільки після того, як хтось заволав про гроші.

–Виру! Виплачуйте виру! – понеслося з різних боків.

Ед знову підняв руки, призиваючи до тиші.

–До чого тут «вира»? – загорланили тепер гіберлінги. – Яка вира? Ви що, блекоти об'їлися? Це хіба ми напали на верф? Чого це саме нам платити?

–Трєбуєм віру! – загуло над площею.

Люди заволали, що їх ніхто не захищає, що гроші постійно затримують, або недоплачують… що вони піддаються утискам… Що напад був спланований саме гіберлінгами, щоб і далі не платити робітникам!

–Наживаєтесь на нас! – ледь не плював Гриша. – Ми єлі-єлі канци с канцамі сводім! Так ви ещйо і абіжать нас удумалі!

–Побійся Сарна! – суворо крикнув Ед. – Як взагалі твоє помело могло такі речі говорити!

–Віру давай! – підтримували Гришу інші працівники.

Почулися пропозиції йти до управи, ламати сундуки та виймати звідти гроші.

–А патом па дамам! Нєчево тут лавіть! – підбурювали натовп крикуни.

–Нє дадітє віри, так і сдєлаєм! – заявив Гриша.

–Вира сплачується з ватаги, коли вона не видає винного! – заявляли гіберлінги. – То ж хіба ми винні у нападі? Що за маячню ви тут торочите?

–Винні! Винні! – була на те відповідь. – Хіба в тій банді не були гіберлінги?

–Та це тут до чого?

–Нє парьтє нам качани! То всйо ваши прадєлкі! – не вгамовувався натовп, а особливо Гриша: – Ви нас дурітє!

–Якщо така пісня, – відповідали гіберлінги, – то це ви нам виру повинні виплатити, бо банда цілковито складалася із людей! Може ти, Гриню, пов'язаний із цим? Га? Хотів чужі гроші загарбати та не вийшло, то ж тепер підбурюєш інших?

Гриша аж-но плямами покрився.

–Нє нада тут нам зуби заґаварівать! – підперши руками боки парирував він. – Срєді напавших билі люді… с етім саґласєн, но срєді ніх нєту наших родічєй! А вот тє марочнікі, тє правідци, каторих Ед ховаєт в управє… Развє ані нє радня Браса та Брана? Га? Што, сказать нєчєва? Папаліся?

–А-а-а… О-о-о… У-у-у…

Чесно зізнаюсь, мене кинуло в жар. Як вправлятися із натовпом, який не хоче чути ніяких пояснень, було незрозумілим.

Я дивився на стражників, які стали щільною стіною між майстрами–гіберлінгами та корабелами, котрих хтось переконав в тому, що їх залишать без оплати. Ще якась мить, і мені здавалося почнеться кровава сутичка.

Не знаю як, але я опинився біля Браса. Той розгублено дивився на людей, а потім, чомусь звернувшись до мене, сказавши, що вся ця колотнеча через страхи.

–Працівникам і до цього хтось голову морочив, але ж, звичайно, до подібного бунту не доходило… Тепер через той клятий напад.., – і Брас почав голосно лаятися на своєї мові.

–Провидці ваші родичі? – спитав я, пригадуючи ту незрозумілу відповідь, яку почув від Браса з Браном стосовно допиту полонених.

–В деякому роді – так, – неохоче кинув гіберлінг.

–Нє будєт дєнеґ, – закричав хтось збоку корабелів, – ми спалім, к Ніхазу, всє суда!

–Да-а-а… У-у-у… О-о-о.., – линуло над бухтою.

Спалять, як пити дати, спалять! – зрозумів я із всією ясністю. Справа явно виходила за межі контролю. Я вже почав прораховувати власні кроки, якщо прийде пекло. І тут знову Кульгавий Ед спробував достукатися до розлючених людей:

–Чекайте! Дайте сказати!

–А-а-а… Дє дєньґі?Укра-а-а-лі!

–А де насправді гроші? – спитав я у розгубленого Браса. – Вкрали нападники?

–Немає грошей. Досі зі столиці не привезли… Через те, що на Західному тракті якісь негаразди, навіть із харчами становиться важкувато. От чому ці колотнечі й відбуваються!

–Чекайте! – нарешті Ед зміг трохи втихомирити людей. – От як ми зараз зробимо! Пошлемо посильного до столиці й будемо просити…

–Просіть? – пискнув Гриша.

–Вибачайте… обмовився… Будемо вимагати про виплати сім’ям загиблих належної їм частки… ту саму виру… Причому з розрахунку, якщо б вони відпрацювали весь термін, на який наймалися.

–Правільно! Вєрно ґаваріш! – линуло збоку корабелів.

–С мйортвимі ясна, а с живимі-то как? – крикнув хтось збоку. – С намі што? Снова нам качани паріть будут?

–По-перше, треба посилити охорону верфі. Звернемось Адміралтейства… чи до самого Ізбора Іверського, – заявив Ед. – Будемо вимагати ще пару десятків вояків. І якщо Ізбор хоче, щоб судна зійшли зі стапелів в свій термін, то, вважаю, не стане відмовлятися.

–Харч! Дєньґі! – посипалися наступні питання.

Ед почав запевняти, що вже спромігся в певному сенсі врегулювати ці болючі теми.

–З табору Залеського завтра прибуде обоз із харчами, – казав старий гіберлінг. – Я вмовив його поділитися певною часткою їжі. То ж, запевняю, вже скоро будете снідати, як боги.

Ще десь хвилин десять Ед заспокоював працівників своїми розповідями про «кисільні берега та молочні ріки». А коли люди почали розходитися, рішуче рушив до управи. Інші майстри також покрокували слідом за ним. Брас схопив мене за рукав та потяг за собою.

–Еде, стій! – крикнув він.

–То ти, Брасе? Бачив, що твориться, га? – старий управитель корабельними справами. – Ми були на межі реального бунту! Ще трохи й спалили б кораблі!

–Бачив… бачив… Того Гришку треба захопити та відправити до Новограду! До речі, тут до нас з Розшукового приказу людина прийшла.

Ед зупинився, глянув на мене та стомлено вичавив із себе:

–Вітаю. Бачите, в яких умовах приходиться працювати?

–Може дійсно схопити підбурювачів та відправити їх до холодної? – спитав я.

–Ви що, молодий чоловіче! Це викличе ще більші суперечки… Тут і так постійно скаржаться, що нам, гіберлінгам, платять більше, ніж іншим. Мовляв суцільний утиск що до людей… А Гриша, між іншим, гарний тесля. То що він склочний ще не привід його арештовувати… До речі, як вас звуть?

–Бор, - представився я.

–Ми його на Сивих пагорбах знайшли, – промовив Брас. – На нього Мизгирь напав. Ледь не зжер.

Волохаті брови Еда поповзли вгору:

–Ти що там робив?

–Випадково туди потрапив, – пробурмотів я…

7

…–Я ж не знав, що Сиві пагорби, свого роду заборонені землі, – відповідав я Бернару. Той перед цим здивовано спитав, чому мене понесло саме туди.

–Усі шляхи пролягають на північний схід від тих місць, – сказав ельф. – Взагалі, то не заборонені землі… Я б їх назвав заповідними.

Ми зараз йшли по вузькій брудній вуличці Торгового ряду. Вона зміїлась повз порослі мохом кам’яні стіни якихось господ, поступово спускаючись у напрямку брами до ельфійського кварталу.

–А ти, друже, не думав, чому верф побудували так далеко від лісу? – раптом спитав мене паладин.

–Навіть не замислювався.

–А даремно! Ти мало не поплатився своєю головою за власну безпечність, – кинув Бернар. Він посміхнувся та почав мені поясняти: – У будівництві астральних кораблів застосовують «павукову слину». Це відомий факт серед корабелів. Вона дуже надзвичайна за своїми властивостями…

–Добре склеює… Я вже те чув.

–Так-так… щось на кшталт того… Як розумієш, добувати цю речовину дуже небезпечно. Не всі погоджуються займатися подібною справою…

–Можуть опинитися з’їденими павуками? – спробував пожартувати я.

–І з’їденими, й покаліченими.

–Невже через цю слину варто так ризикувати власним життям?

Бернар нічого на те не відповів. Він лише хмикнув та знову заглибився у повчальний процес:

–У цієї слини термін зберігання не дуже довгий. Вона швидко псується, тому гіберлінги й «розводять» павучків на Сивих пагорбах, щоб встигнути доставити до верфі зібрану речовину.

–Що значить «розводять»? Як худобу?

–Вони доглядають за цими створіннями, – делікатно висловився Бернар. – Завозити слину з того ж Плата Коба, сам розумієш – занадто нерозумно й невигідно.

–А що, на тій частині Святій Землі також «розводять» павуків? – забаламутив я.

–Плато Коба – це найбільш загадкове місце Святої Землі, – якось невизначено промовив ельф. – Там крутяться маги, вчені та дослідники і з Ліги, й з Імперії. Чув про Істориків?

–Кого?

Бернар раптом похмурнів. Якийсь час ми йшли мовчки. Мені здавалося, наче паладин намагається переконати самого себе, щоб розповісти мені дещо важливе.

–Історики це.., – почав Бернар і тут же запнувся. – Якщо говорити просто: це щось на кшталт ордену… спільноти, яка поставила себе за мету вивчати минуле нашого світу… В неї входять не тільки маги та вчені, а й усілякі пройдисвіти як з боку Лігі, так і з боку Хадагана.

–Це як так?

Ельф замість відповіді лише розвів руками. Мені здалося, що він чомусь не дуже приязно відноситься до тих Істориків. Я не став питати про причини цього, сподіваючись, що Бернар сам розповість.

–Очолює Істориків, що цікаво, – казав паладин, – відомий тобі давній маг Найан.

–Той самий?

–Угу… той самий, хто разом із Скраканом першим дізнався про те, як захистити землі від згубної дії астрала. Він же автор так званого «Літопису минулого», який ліг в основу прийнятого в нашому світі літочислення.

–Скільки ж йому років? – здивовано спитав я.

–О, про те ніхто не знає… Дуже багато, – захитав головою Бернар. – Це досить загадкова особа… досить загадкова… А знаєш, що цікаво: після того, як Сарнаут розвалився на частини, майже не збереглося ніяких інших документів про його минуле, окрім.., – Бернар навмисно зробив паузу і глянув на мене.

–Окрім літописів Найана?

–Ага, саме так! Цікавий факт?

–Скоріш, підозрілий!

–Ото ж і я про те торочу, – погодився ельф. – Зараз головним алодом, де мешкають Історики є Авалон.

–Ніколи не чув, – зізнався я.

–Він розташований далеко від загальних судноплавних шляхів. Зізнаюсь, що я ніколи там не був… Все ще знаю, засновано на розповідях інших.

–Мені здається, чи ти дійсно недолюблюєш тих Істориків?

–Ну… скажімо так, що через них трапляються деякі негаразди, – більше Бернар нічого не додав. Він лише повідомив, що серед Істориків чимало ельфів.

–І ді Дюсери також?

Мовчання ельфа стало яркою відповіддю.

Вулиця нарешті припинила виляти збоку-вбік. Ми дісталися перехрестя та опинилися біля череди збройових крамниць. Тут вешталося чимало чоловіків, серед яких виднілися й досвідчені вояки, які приглядались до виставлених зразків. Мені відразу ж згадалось, в якому стані зараз справи на Світлоліссі.

До речі, – промайнуло в голові, – треба і самому буде лук приглянути, – бо свій я зламав під час падіння в каменоломнях.

За наступним поворотом ми з Бернаром вже були повинні вийти до воріт в ельфійський квартал.

–На Святій Землі, – Бернар повернувся до розмови, – Історики зайняли підступи до Храму Тенсесу. Вони найняли цілу армію якихось головорізів… то ж не вдається поки домовитися про вільний прохід…

–А навіщо вони те зробили?

–Щось шукають біля піраміди. Копають, мати їх драти, що ті кроти!

Давно я не чув від Бернара лайливих промов. Очевидно, паладини разом з церковниками щось не поділили з орденом Істориків.

–А щодо гіберлінгських провидців, – раптом заявив паладин, вертаючись до моєї розповіді про верф, – ось що я тобі скажу: це небезпечні хлопці. Мені якось доводилось чути, як вони впливали на розум людей. Мій близький товариш розповідав, як на власні очі бачив задуху полоненого імперського солдата. Йому вселили в розум думку, що на нього напав удав. Ось так!

–Той солдат помер?

–Саме собою.

–Хто такі? – дорогу нам із Бернаром перегородили якісь вояки.

Судячи з усього, патруль. Я швидко витягнув знак Розшукового приказу і показав його товстому десятнику.

–Вибачте, – відступив той. – Самі розумієте, служба.

І патруль пішов геть.

–Вже тиждень в столиці ввели додаткові караули, – сумним тоном сказав Бернар.

–Щось негаразд в Новограді?

–Ходять чутки про шпигунів, про підбурювачів. То ж в місто стягнули додаткові сили… А взагалі-то, мабуть, всім тим намагаються подолати невдоволення серед містян. Столиця в останній час більше схожа на осине гніздо. Всі скаржаться на посилення утисків та на приниження збоку міської влади, яка боїться повторення Горішку. Боюсь, якщо так і продовжиться надалі… якщо влада буде перелякано тиснути на городян, то нас буде чекати якась недобра річ.

–Бунт?

–Знаєш, як буває, коли усіма силами намагаєшся уникнути неприємностей, але своїми діями лише приближаєш та посилюєш їх. Ось так і зараз!

Незабаром ми дісталися брами, вільно минули їх й опинилися на колоритних вуличках ельфійського кварталу. Бурштинові ліхтарі висвітлювали чисту бруківку, доглянуті будинки. Біля дерев ані натяку на сухе листя. По кутах не ростуть зарослі якихось незрозумілих кущів. Різниця між Торговим рядом та ельфійським кварталом вражаюча.

Між іншим, я з подивом помітив чималу кількість терас, розташованих на площах та широких вуличках. Здається, минулого разу подібного не було… Чи то я просто їх не помітив...

–Найан, – мої розмірковування та споглядання розірвав голос Бернара. Здається, він все ще думав про того давнього мага. – Найан походить із Дому ді Дерньє…

–Про такий і не чув, – промовив я. – А взагалі, скільки було Домів до Катаклізму?

–Багато… Був ді Трістес, – почав називати паладин, – ді Війон, ді Труен… е-е-е… ді Труазен… Знаєш, Боре, минуле ховає в собі стільки загадок, що іноді важко осягнути масштаби втраченого.

–Що до втрати минулого, тут тебе добре розумію, – хмикнув я у відповідь. – В мене, до речі, народилось одне питання.

–Яке саме?

–Ти служитель культу Світла, отже тоді служиш і Сарну. То ж мабуть багато чого знаєш про богів. А я, зізнаюсь, якось задумався про те, звідки вони взялись.

–О-о-о! – Бернар навіть зупинився та поглянув на мене з дивуванням в очах.

–Це не жарти, – запевнив я ельфа. – От сьогодні вночі мені раптом наснилось, що я знаходжусь в якомусь дивному місці: темному, зловісному… страшному… І там був дехто… Він був сліпучо-білий. Я вирішив, що то Сарн…

–Цікаво, – промовив паладин. – Він говорив із тобою?

–Те невідоме створіння сказало, що вже давно знаходиться в тій темниці, повній власних страхів.

–Так і сказав! – Бернар схопив мене за плече. Його очі дивно блиснули.

–Ну… приблизно… А що?

Паладин стривожено озирнувся, а потім нахилився до мене і пошепотів:

–Подібний сон бачив колись і я… Та ще й не один раз.

–І що це означає?

–Мені думалось, що це свого роду знак, поданий Сарном. Я вважав, що таким чином він натякав мені на те, що треба кинути некромагію… та інші справи… й перейти до служіння силам Світла. Боре! Боре! – гаряче заговорив Бернар. – Ти мене не дуриш зі своїм сном?

Я запевнив паладина в своїй відвертості, і саме в цю хвилини ми з ним дісталися місії. Розмова про Сарна тут же припинилася. Паладин натякнув, що до неї ми повернемось трохи згодом.

Біля будівлі стояли озброєні ельфи, спостерігалося якесь пожвавлення.

–Що відбувається? – тихо запитав я, на що Бернар лише знизав плечима.

Ми підійшли до високих різьблених дверей. Вартові впізнали паладина і пропустили нас всередину будівлі.

Тут було чимало якихось ельфів. Взагалі місія гуділа, наче бджолиний рій, що ще більше вселило в мене тривогу.

Навіть дивно, як це я погодився на вмовляння Бернара до П’єра ді Ардера! Якби не натяки на мої зобов’язання, то, Ніхаза б лисого, припхався бозна куди!

Нас із паладином попросили зачекати, мовляв, у посла зараз була якась важлива аудієнція. То ж ми коротали час за розпиванням молодого вина. Довго говорили про всяку нісенітницю, поки не почулося:

–Пане Бернаре! Пане Боре!

До нас величаво «підпливла» красива ельфійка.

–Прошу, йдіть за мною, – щиро посміхнувшись, промовила вона. – П'єр ді Ардер очікує вас у власних покоях.

І ми, відставивши високі скляні бокали, рушили слідом за дівчиною. Нас провели по сходах і за кілька хвилин провели до відносно невеличкої кімнати.

На моє здивування, посол був одягнений у військове вбрання, не позбавлене, правда, якоїсь елегантності. Його, безумовно, гарне обличчя виглядало напруженим.

–Я вас вітаю! – діловито промовив П'єр. – Бажаєте чогось випити?

Ми чемно відмовилися.

–Добре! – хитнув голою посол, запропонувавши нам присісти на високі м’які подушки. – Тоді перейдемо до справи. З доповідями Андре і Мішель я вже встиг ознайомитися. Що до їх дій…

–Ви під словом «дії» розумієте страту Сіверського?

–Що до їх дій, – П’єр проігнорував мою «шпильку», – то ми згодні з їх недоцільністю. Правильно б було доставити Бориса сюди, в столицю, щоб вияснити усі нюанси нападу на Клемента ді Дазірє… Але зробленого не вернеш. То ж повернемось до Ентоні ді Вевра. Ви ж, Боре, відправились до верфі, так? То що ж вдалось вияснити?

Я переглянувся з Бернаром, який тут же подав мені непомітний послу знак заспокоїтися та піти на примирення.

–Добре, – кивнув я. – Скажу відразу, почуте від мене вам, П’єре, не дуже сподобається.

І я почав свою розповідь...

8

…–Що ти робив на Сивих пагорбах? – здивовано спитав мене Кульгавий Ед.

Щоб уникнути зайвих питань я повідомив, що женусь за бандою.

–Мені здається, що її сліди призводять саме сюди, на верф!

–Ти натякаєш, що то вони напали на нас? – гіберлінг зіщулився. – Цікаво, а як ти збирався їх подолати?

–Подолати?

–Так… Чи ти хочеш сказати, що лише… слідкував за ними? – Ед хоч і спитав це, але мені стало ясно, що на відповідь він не очікував. – Отже слідкував! – підсумував гіберлінг. Він задумливо погладив свою борідку, а потім подав знак йти за ним. – Що ж ті бандити наробили, окрім того, що напали на нас? І взагалі, чому вони напали? Яка причина?

–Якщо б я все знав, то… то мабуть сидів в головній башті цього алоду! – пожартував я. – За цією братією стелиться дорога з убитих та поранених. Суцільні напади й пограбування… А чого вони рушили до верфі, навіть гадки не маю.

–Вважаю, що питати, а куди взагалі дивиться Розшуковий приказ, сенсу немає, так? Якщо ці хлопці вже такі відомі в Світлоліссі, то чому ж вони вільно вештаються островом та нападають на кого схочуть? – розсердився Ед. – В Південній Берестянці зараз панує якийсь хаос! Безвладдя! Бачили сьогоднішній бунт? Знаєте в чому його причини?

–Я все розумію! І всіх розумію! – холодно обірвав я намагання гіберлінга зробити мене винним в усіх гріхах. – Але зробити нічого не можу! Пропоную заспокоїтися та переговорити, що до того нападу.

–Гаразд, – із зітханням погодився Ед.

Ми увійшли в поселення та рушили убік управи. Котловиця здалеку була більш привабливою, ніж коли я опинився на її вуличках. Тоскне видовище, я вам скажу! Якесь все недоглянуте, убоге…

–Скажіть, – почав я розмову, – серед нападників не був помічений ельф?

–Не бачив, – сухо промовив Ед. Мені здалось, він не дуже охочий до відвертості.

–А що до пійманих гіберлінгів, яких, зі слів Гришка, ви переховуєте у себе?

–Хмм! – Кульгавий, як мені здалось, розсердився. – Попереджаю, я не віддам їх вашому Розшуковому приказу!

–Це чому?

–Тому що вони гіберлінги! – була холодна відповідь.

–Це якось повинно впливати на їхні дії?

–А які їхні дії? Вони були свого роду заручниками. Ясно?

–Не дуже… Я хотів би з ними переговорити.

Управитель корабельними справами зупинився:

–А вам відомо, що вони морочники? Не злякаєтесь піти до них?

Бравадитися я не став, але зі «шпилькою» в голосі спитав, чи не намагається Ед мене відшити.

–Ми, начебто, на одному боці, – говорив я йому. – Хіба ні? Якщо ваші морочники ні в чому не винні, то хай сидять в управі. А якщо…

–Вони не винні! – повторив Ед. – Ви, канійці, ледь відчуєте власну перевагу, так починаєте тут гоголем ходити! Я на Святій Землі всіляке повидав, – останнє було сказано вже іншим голосом. – І зраду, і обман, і підступність… і все з вашого, людського, боку.

–Я так розумію, що я піймав облизня, тому мені слід забиратися звідси геть. Тоді добре, але завтра-післязавтра я повернусь вже не один.

Старий гіберлінг невдоволено зітхнув, та спитав, чи мені раніше доводилося стикатися із морочниками.

–Скоріш за все, що ні, – зробив висновок Кульгавий Ед, не чекаючи на мою відповідь. – Впевнений, що тобі розповідали якісь байки…

–Про те, що вони можуть передбачати майбутнє? – згадав я слова Брана під час нашої вечірньої розмови.

–І про те, що вони здатні впливати на розум живих істот, – похмуро додав Ед. – Так?

–А це неправда?

–Правда в тому, що навіть я її не знаю! Ми сховали морочників не через те, що вони родичі Брана… або, як стверджує Гришко, що вони хотіли викрасти гроші. Ситуація занадто важка для розуміння…

–Що ви ходите околясом? Кажіть, як є.

–А якщо я заявлю, що був свідком того, як морочники на Святій Землі викликали у ворожих ратників марення, що начебто вони б’ються з натовпами уявних солдатів, а на справді – один з одним, га?

–Марення? – питаю і раптом розумію, що цих морочників бояться навіть свої.

–Так… уявні картини… яких в дійсності не існує… Тепер ти зрозумів, що не так із тією сімейкою?

–І… і… і багато у вас народжується подібних… е-е-е…

–Істот, ти хотів сказати? – ощирився Ед. – Відомо, що в нашому народі ніколи не було Великих магів. Не знаю, можливо то якісь природні відхилення, або… або ще якась причина… Проте іноді серед нас народжуються морочники. Ось така особливість… така ось загадка…

–Дивно!

–Що саме?

–Як вони, оці ваші морочники, наче такі всесильні, опинилися у полоні бандитів? Мені це здається підозрілим.

–Й на мудрому Ніхаз катається!

–Це і все пояснення?

–А що мені тобі, Боре, поясняти? Я сказав усе!

–Я бачу, що вам не подобаюсь… проте на те мені начхати. Мабуть, ота нелюбов через те, що я служу у Розшуковому приказі, – прямо заявив Кульгавому. Той анічого не відповів, дивився, наче сич. – І що ж ви будете робити з Недолугими?

–Відправимо на Нову Землю! – заявив гіберлінг. З його вуст це прозвучало доволі двозначно, наче Ед натякав на таке собі заслання. – Скоро звідти прибудуть посланці, то ж заберуть морочників із собою.

–Навіщо?

–А навіщо їх тут залишати? – здивувався Кульгавий. – Хай що говорять про них, але серед вас, людей, їм не місце. А на Новій Землі є кому за ними придивитись… Ну що, Боре, не передумав говорити із нашими полоненими?

–Коли Сарн не попустить, то свиня не вкусить, – хоробро відповів я, а у самого по спині мороз.

–Сміливець! – пожартував Ед. – Отже ти хочеш, щоб чужі повідчиняли потаємні скриньки в твоїй свідомості?

–Які скриньки?

–А ті, в яких ми всі ховаємо те, що не хочемо показувати іншім. Такі, в яких зберігаються не самі приємніші спогади… Та й хіба мало чого ті морочники знайдуть такого, чого краще б світ і не бачив.

Тут би зупинитись мені та обдумати, але я засоромив сам себе, мовляв, чого вже відступати, коли кинув виклик долі.

Нарешті ми дісталися управи, зупинилися біля дверей, які охороняли декілька ратників. Кульгавий Ед увійшов першим, за ним Бран, ще кілька гіберлінгів, а потім вже і я.

–Ну чого застиг на порозі? – штовхнув мене під бік Ед. – Заходь, не бійся, вони не кусаються.

Під розумінням слова «вони» Кульгавий вказував на трьох невеличких прителепкуватих із зовнішнього вигляду гіберлінгів. Вони сиділи на широкій лавці у далекому кутку кімнати. Одягнена в бозна-що, ця сімейка більше нагадувала якихось дивних тваринок. Гіберлінги майже не рухалися, притиснувшись один до одного. Вони чи то дрімали, чи то були не в собі… Взагалі, їх поведінка мене насторожувала.

І ледь ми всі увійшли, затупали, заговорили, як Недолугі стрепенулися та жваво озирнулися.

Здається, я видавав свою стурбованість та невпевненість, бо дійсно застиг біля порога. Стою, мнусь з ноги на ногу… облизую пересохлі губи… А все через ті слова Еда про потаємні скарбнички в моєму мозку. Раптом ці морочники розбудять мої загублені спогади про минуле… про ту ж співпрацю із Сіверськими? – і знову мороз по шкірі. – Не думай про те! Зовсім не думай!

Я труснув головою та наблизився до сімейки Недолугих.

–Це, хлопці, прийшли до вас! – звернувся Ед до морочників. Він присів за стіл та зробив вигляд, наче його цікавить обстановка за вікном.

Недолугі усі разом повернулися до мене, втупившись своїми чорними намистинками очей. Я намагався не глядіти на них. Швидко привітався і квапливо почав:

–Мене направив Розшуковий приказ. Кульгавий Ед каже, що ви були у полоні бандитів. Це так?

Намистинки закліпали, волохаті головки закрутилися, наче переді мною були не гіберлінги, а якісь гігантські сови.

–Справа в тому, – невпевнено продовжив я, – що мені необхідно розшукати одного ельфа… Я шукаю ельфа... мага.., – повторював Недолугім, намагаючись второпати, чи вони взагалі чують мої слова. – Може… е-е-е… перебуваючи в полоні у бандитів, ви бачили...

–Бачили! – кивнув один з них. У нього був глухий тихий голос, але не дивлячись на те, я відчув, що він прозвучав, наче солдатський горн. – Його звали Ентоні ді Вевр.

Я застиг. Невже, – питаю себе, – нарешті, вийшов на слід того мага? – мене навіть охопив трепіт.

–Негайно всім вийти з будівлі! – обертаючись до Кульгавого та його братів, наказав я. – Подальша розмова не для всіх вух!

–Ти хочеш залишитися із ними наодинці? Не боїшся, що…

–Виходьте!

Гіберлінги перезирнулись, глянули на Еда, а той, крекчучи, наче старий дід, жестом вказав усім на вихід. Ледь ми залишились із Недолугими сам-на-сам, я наблизився та присів напроти них:

–Так, того ельфа звали Ентоні ді Вевр! Де він? Чи був з вами під час нападу?

–Був, – дещо здивованим тоном сказав один із гіберлінгів. Його поведінка мене збивала з пантелику. На якусь мить здалося, буцімто я говорю з ним іншою мовою. – Звичайно, був, – захитав головою морочник. – Напевно, нападники забрали його із собою…

–Так він живий? – це була скоріш констатація, ніж питання.

–Так… звичайно… Іван ним дуже дорожив.

–Який Іван?

–Їхній ватажок… Іван Іверський, – додав інший Недолугий.

–Він також був серед нападників? – і не дочекавшись підтвердження, я сипонув питаннями: – Чому вони полонили ельфа?Навіщо вивезли з каменоломень метеоритне залізо?

–Ми не знаємо, – розвели руками морочники.

–А чому вони кинулися сюди? Мені казали, наче бандити розшукували сторожове судно.

–Ті люди хотіли збігти з цього алоду разом із ельфом… і з нами.

–А навіщо ви їм знадобились?

–Вони хотіли, щоб ми їм допомогли уникнути зустрічі із загонами варти та реєстровиків, які бродять Берестянкою… А ще, щоб зачарувати того ельфійського мага.

–Як це «зачарувати»? – відсахнувся я.

–Вони казали, що Ентоні знає дещо важливе, проте не хоче це розповідати, – неквапливо говорив морочник. – Вони спочатку самі намагалися спромогтись його розворушити… Покликали лиходіїв, але ті виявились безсилими.

–Так… так… так.., – розхвилювався я. – Ви змогли примусити Ентоні розповісти те, чого хотіли люди Івана Іверського?

–Ні, – захитали головами усі гіберлінги разом. – Ентоні зачинився всередині себе. Його нічим звідти не витягнеш.

–Як це «зачинитися»?

–Так саме, як те вийшло із тобою!

–Що? – завмер я. – Ви про що торочите?

В голові раптом запаморочилось. Мені здалось, буцімто я завалююсь навзнак… кудись лечу… А потім почув хрипкий голос:

–Ти знаходишся в передпокої, – заявив він. – Далі ні ти, ні ми зазирнути не можемо.

Я розплющив очі й тут же допетрав, що лежу на підлозі. Гіберлінги стояли навколо мого тіла, дивлячись намистинками очей в моє обличчя.

–Бачиш, до чого призводить, коли ми намагаємось туди пролізти, – заявили морочники.

–Що відбувається? Я анічого не розумію!

–Ми також… Нам ніколи не доводилось бачити подібне.

Я присів, труснув головою, намагаючись розігнати дивний туман, а потім перелякано наказав гіберлінгам відійти осторонь.

–Не бійся! – заявили вони, але все ж відійшли.

–Кажіть, що ви бачили? – вимагав я.

–Ти це не він… А він це не ти…

–Псяче хутро! Кажіть зрозуміло!

–Тут був інший.

–Де? – розсердився я, викрикуючи питання.

–Тут, – і один із гіберлінгів торкнувся м’якенькими пальчиком моєї скроні.

–Я втратив пам'ять, так? Ви на те натякаєте?

–Ну… скоріш, ти повернувся… а той пішов…

–«Той», це моя минула особистість?

–Той – інший! – була відповідь.

–Він… він.. він знав Бориса Сіверського? – спробував я уточнити.

–Знав, а ось ти – ні! – заявив морочники. – Той іншій був… був…

–Який? Як його звали? Бором?

–Ні… Бор, це ти! – ще більше заплутали мене Недолугі. – Ми не можемо сказати більше.

–Чому?

–Там дуже міцний «замок», – і знову м’якенький пальчик торкнувся моєї скроні. – Можна спробувати підсилити наші посили.

–Яким чином?

–За допомогою астрального льоду… Ці кристали ростуть на самому краєчку островів. Якщо тобі вдасться їх розшукати, то ми можемо спробувати проникнути глибше. Правда, вони можуть висмоктати з нас забагато сил, – пожалілись гіберлінги. – Та й тебе виснажать…

–А де саме шукати той ніхазів лід?– від хвилювання мене навіть кинуло в жар. – Куди треба йти?..

9

…Вітер на моє здивування дув навіть на самому краю суши. Та й при тому не слабенький. Холодне на вигляд астральне море переливалося дивними блискітками, воно наче манило і кликало до себе.

Вже вечоріло. Сонце заховалося за скелями Зуренського Серпа, тому все навкруги вкрилось сірими тінями.

Я зупинився та спробував перевести дух. Йти крутими звивистими стежками уздовж скелястого берега було важкувато, але бажання за будь-яку ціну знайти той астральний лід, як його назвали морочники, було сильнішим.

Зізнаюсь, що розмова з сімейкою Недолугих про існування в мені іншої особистості, яка зналася із Сіверськими, спантеличила мене. Навіть забувся той Ентоні ді Вевр, якого я шукав. В голові крутилася одна думка: «Невже я скоро зможу пізнати себе»? Вона так сильно пекла мозок, що я ледь не втратив пильність та не видав себе.

Спочатку було так:

–Невже дізнаюсь про себе правду? – радісно розмірковувала моя свідомість. – Залишається знайти той лід… кристали… бозна яку ще хрінь… і Недолугі відчинять замкнені скрині мого розуму…

А потім бац – наче я наштовхнувся на стіну. Чекай, – кажу собі, – Боре! А ти впевнений, що дійсно цього хочеш? – в обличчя наче водою бризнули.

Як я потім не намагався поговорити із Недолугими стосовно того, що вони побачили в моїй голові, але в результаті отримав від них лише сухі відповіді. З них бозна-що виходило! От наприклад, хто той «він», який не «я»? Ви щось второпали? І я також ні!

Врешті-решт Недолугі припинили відповідати. Вони знову натякнули на кристали, пояснили де їх можна розшукати й відійшли осторонь.

Отже, – розмірковував я згодом, крокуючи місцевими скелями, які суворо дивилися в астральне море, – боюсь, Боре, ти дійсно товаришував із заколотниками. Недолугі відкриють приховані скриньки твого мозку і виявиться, що ти допомагав захопити алод Клемента ді Дазірє… Оце буде фортель!.. Тепер не дивно, що в мене такі добрі навики вправляння мечами та луком.

От цікаво, я по своїй волі погодився на співпрацю із Сіверськими? – промайнула «рятувальна» думка. Адже так хотілось, щоб вона була правдою. То ж знову терзаю себе припущеннями: – Може я був змушений те робити? Чому ж ні? Цілком імовірна версія...

І знову я зупинився та чомусь озирнувся, буцімто хотів побачити за спиною відповіді. Відчуття досади, що я виявився злодієм, ніяк не хотіло відпускати мене.

–Боре, а як гадаєш: звідки ти прибув? – свідомість перестрибнула на іншу тему. – З Інгосу?.. Мабуть, що так… бо оті спогади… вони наче вказують на щось таке… .

І тут серед всього мотлоху, який сплив у мізках, раптом промайнули напівзабуті туманні картини із якимись людьми племені Зем. Бачу мерехтливе зелене світло… чую дивне гудіння… шепіт старочеських вуст… холодні залізні пальці Повсталих, які торкаються моєї шкіри… А ще пригадую того дивного ельфа-некроманта…

Що це таке? Га? – накинувся я на свою розгублену свідомість. – Звідки ті ведіння? Хіба ти їх вже забув?

І тут мої очі наткнулися на ледь помітне блакитне мерехтіння, яке сяяло на уступі прямовисної скелі. Я зіщулився, намагаючись розгледіти джерело того мерехтіння. Здається, то було щось схоже на тонкий шар льоду, який вкривав камені. Дістатися нього було справою нелегкою. Для того потрібно якось вилізти на «язик», який стирчав убік астрального моря, пройти ним з десяток кроків, присісти та заглянути в безодню астрала.

–Ух! – мене так тіпнуло, що я аж підстрибнув. – Розтритисячі бісиків розірви мою іскру!

Але лайся чи ні, все одно той лід ближче не стане.

Ледь рушив вперед, як ліворуч, майже з-під землі, стрімко вирвалась купа темних тіней, яка хутко зметнулася до неба. То ж я невільно позадкував, але через власну незграбність мої ноги перечепилися і дупа смачно гепнулась на камені.

–Псяче хутро! – боляче, що хоч вий. Здається, я куприком довбонувся.

Тіні як з’явилися, так і раптово зникли. Лише тільки після цього я докумекав, що то були кажани, що переховувались в невеликий ущелині. Моя присутність наполохала їх і вони стрімко помчалися геть звідси.

Оговтавшись від несподіванки, я підвівся та обережно рушив далі. Залізти на «язик» було важкувато. Крім того найменша похибка в русі могла призвести до того, що моє тіло зірвалось би вниз та я міг би опинитися у згубному астралі. То ж приходилось міцно чіплятися пальцями за будь-який уступ, будь-яку щілину.

Нарешті я виліз та спробував випрямитися. Зізнаюсь, що вид, який відкривався знизу – така собі нескінчена безодня – ледь не запаморочив мою голову. Мене навіть захитало.

Крок. Потім ще один… Дістатися прозорого шару – це пройти десь сажнів десять… без підтримки… без можливості за щось вхопитися… ото вам скажу – лячно! В душі сидить страх, що раптом скеля під ногами трісне… І полечу я в астрал...

Крок… крок… вже минув десь половину шляху… У скроні бухкає… Я присів навпочіпки й торкнувся рукою холодної гладкій поверхні під ногами. Це трохи заспокоїло схвильований розум...

А тонкий шар льоду між тим ліниво мерехтів... манив... звав до себе... Я віддихався та покрокував вперед. Крок за кроком, наблизився ще на сажень... ще на одну… Ось нарешті й дістався краєчку…

Я приліг та заглянув вниз: блискуча смужка льоду переростала в довгі сосульки, які стирчали у різні боки, наче дивовижні кристалічні кущики. Пальці пробіглися по ним, відчуваючи прохолоду та легку пульсацію...

Астральні припливи, – промайнуло в голові. Щось про те колись розповідала друїдка на далекому таємничому острові. Цей лід реагує на приливи, то ж і мерехтить… пульсує…

Відірвати хоч шматочок цієї сосульки було майже нереально. Я взяв камінець і кілька разів стукнув ним по найближчій «гілці». Після третього удару почувся мелодійний дзвін і я, схопивши пальцями кристал, нарешті відірвав його від скелі.

Недолугі говорили, що їм потрібно трохи цього льоду. Я прикинув осколок по вазі й обережно сховав його в похідній торбі. Потім акуратно піднявся і все також обережно почав відходити назад.

Крок... Ще крок… Повертався вже трохи швидше... Тут головне не підковзнутися та не спіткнутися…

–Кудись зібрався? – чужий голос був схожий на тріск сухих гілок під важкої ногою.

Я стрепенувся і підвів очі: переді мною кроках за тридцять біля товстого валуна стояло щось неймовірне: людина... не-людина… Якась потвора! Росла, висока, з намотаною навколо стегон вовняною спідницею… На голові великі нарости… буцімто роги… чорне кучеряве волосся... тіло волохате-волохате, та й обличчя від нього не відстає… наче ведмеже… божевільний погляд величезний очей... А саме дивне, це нижня частина тіла: немов у цапа, навіть копита є...

Що за козлоноге чудовисько? – промайнуло в голові.

Те, як легко ця істота застрибнула на валун, мене насторожило ще більше. Я тут ледь ходжу, бо побоююся звалитися вниз, або зламати ногу, а цей… хєр-знає-хто… скаче, наче молода серна!

Козлоногий хижо вишкірився, демонструючи свої довгі жовті зуби. Я рефлекторно потягнувся до меча, одночасно прикидаючи свої подальші кроки.

Не скажу, що злякався. Трохи розгубився від несподіванки – це правда… Але відступати не збирався. І тим паче – тікати, хай навіть і знаходжусь на кам’яному «язиці», який оточений астральним морем…

Місце для бійки, що тут поробиш, дійсно незручне… От був би у мне зараз лук, застрелив би цю істоту не вагаючись.

–Сухуватий ти якийсь... нежирний, – вищирився незнайомець. В його дебелих кулачищах було стиснуте древко дворучного шестопера.

Я встиг оцінити й зброю, й свого супротивника. Видно, що добрий боєць… Судячи з рухів, побував не в одній бійці.

Що ж ти за створіння, Ніхаз тебе бодай? – стрибали, наче блохи, думки в моїй голові. – Та ще по-людські балакаєш…

–Відчуваю, буде мені сьогодні вечеря! – загоготав козлоногий. – Люблю, знаєш, мозок з ваших, людських, кісточок посмакувати.

Залякує, падлюко… Хоча, хто його знає, може він і дійсно людожер!

–Дивися не подавися! – голосно відповів я, а сам неспішно витягнув фальшіон. – Ти чого скалишся? Чого тобі треба?

–Та я по тебе, хлопче! Півалоду пробіг, щоб тільки наздогнати… Як ти до того павука потрапив, думав все, але тобі, бачу щастить: гіберлінги врятували! – очі козлоногого блиснули недобрими вогниками. – А якщо так, то, думаю мабуть духи тебе для мене притримали!

–Ти що тут верзеш? – не зовсім второпав я. Невже, – думаю, – ця потвора за мною слідкувала? Невже гналась?

–А ти що там у своїй торбинці ховаєш? – вищирився цап. – Що ти там, на краєчку каменя, знайшов?

–Що знайшов, те не для тебе! Якщо так цікаво, сходи та наламай собі…

Цап знову загоготав, демонструючи чималі зуби.

–Тебе хтось послав по мене? – спробував я вияснити якомога більше.

У відповідь козлоногий лише підстрибнув ще ближче. Від нетерплячки він навіть тремтів. Видно, що від рішення напасти ця потвора відмовлятися не збиралася.

Я також неквапливо наближався, намагаючись зайняти більш зручне місце. Шестопер у мого противника мав достатньо довге древко, щоб мати перевагу переді мною. Цікаво, де це він таку зброю надибав?

Цап раптом завмер, його очі розширилися до неймовірних розмірів. Він голосно щось «прогавкав» та, шалено розмахуючи шестопером, в три стрибки досяг мене. Я навіть не парирував його замах. Лише трохи змістився ліворуч від лінії атаки й одночасно з тим викинув руку з мечем вперед. Фальшіон легко пропоров незахищений живіт нападника. Шкіра глухо лопнула й розійшлася вгору та вниз. На камені стрімко хлинула темна кров, від якої запарило, немов крізь незачинені двері сільської лазні. В ніс вдарив різкий сморід.

Козлоногий здивовано поглянув униз, потім на мене, скалячись своїми брудно-жовтими, проте міцними зубами. Я витягнув меч та зробив широкий крок назад. В наступну секунду тіло цапа обм’якло та гуркотом впало на камені.

Крок вперед. Потім нахилився над цією істотою та, схопивши його за козляче вухо, крикнув щодуху:

–Хто тебе послав?

Цап прохрипів, навіть спробував схопити мене за штанину, але сили швидко його залишили, й козлоногий безвільно застиг на каменях.

–Ось він! Ось він! – пролунало з-за кутка.

Звідти вискочив Брас зі своїми братами, а трохи далі я побачив ще з десяток озброєних гіберлінгів.

–А ти… ти… Ну і спритний же ти хлопець! – Брас швидко наблизився до місця сутички. – Ми думали, що не наздоженемо його… Ну він і смердить!

Хоч цап не рухався, проте було помітно, що він ще дихав.

–Та добий ти його! – промовив гіберлінг. – Все одно він вже не жилець!

Я гидливо витер лезо меча о кошлату спину волохатої потвори, а потім різким поштовхом ноги, скинув тіло в астральну прірву. Гіберлінги згрудилися біля берега, спостерігаючи на політ вбитої потвори.

–Хто це такий? – запитав я, коли вже трохи віддихався.

–Ельфи їх називають сатирами, – відповів Брас, повернувшись до мене.

–Як?

–Сатир. Ніколи не чув? – брат Браса Брюс весело хмикнув.

–Не чув… Звідки вони такі беруться?

–О! В Темноводді подібних тварюк, як бліх на собаці! – заявив Брюс. – Місцеві канійці розповідають, що від цих сатирів життя немає! Вештаються лісами, нападають зграями на поодинокі хутори… А хто ризикне у дальні ліси піти наодинці, від того потім лише ріжки та ніжки знаходять...

–Бачив, які у нього зуби! – вигукнув Бран. – Людожер! Вони майже всі люблять людським м'ясом ласувати.

–Ви мене сюди лякати прийшли? – розсердився я. – До речі, ви як тут опинились? За мною слідом йшли?

–Та де там! – відмахнувся Бран. – Наші мисливці повернулися… то ж і розповіли про сліди цієї тварюки!

–Так, так! – захитав головою один із гіберлінгів. Він наблизився до мене та почав поясняти, як знайшли у степу сліди сатира. – Він за тобою йшов! – заявив мисливець. – Саме за тобою! Нам це згодом стало ясно!

Я здивовано глянув у очі оповідача. Не схоже, що він хитрував, чи перебільшував.

–Перші сліди цього сатира, – продовжував мисливець, – ми побачили відразу за «горлом». Думали, що він просто вештається Світлоліссям, але згодом стало зрозумілим, що він когось переслідував.

–Мене?

–Так… так… Сатир відставав від тебе на якусь добу… не більше… І майже настиг, але ти того часу потрапив до Мизгиря… Ми вважаємо, що подальші події розгортались приблизно так: збірники павучої слини тебе врятували, сатиру залишалося лише спостерігати здалеку… Він вибрався на скали та звідти дивився, чекаючи на слушний момент. Побачивши, що ти рушив наодинці на побережжя, вирішив напасти… Ми ледь встигли дістатися Котловиці та всіх підняти!

–Але ти й сам впорався! – підморгнув Бран. – Спритно ти його! Дуже спритно!

–Переслідував… Він мене переслідував, – задумливо бурмотів я. – Цікаво, навіщо?

–Тепер цього не дізнаєшся…

–Хмм! І кого тільки немає в нашому багатостраждальному Сарнауті! – хитнув я головою. – Тролі, вовкулаки… сатири…

–Є одна канійська легенда, – промовив Брас, жестом запрошуючи піти геть від цього місця, – що сатири походять від вас, людей. Кажуть, колись, у прадавні часи в одному лісі було чарівне джерело, з якого дозволялося пити тільки звірам. Одного разу дівчинка пішла по гриби зі своїм маленьким братиком. І він...

Я раптом розсміявся:

–І він випив з калюжки… й перетворився на козеня!

–Що? – не зрозумів гіберлінг. – Чому «з калюжки»? Він випив з того забороненого джерела… і дійсно перетворився, але не на козеня, а на сатира.

–Це не легенда, це дитяча казка! – заявив я, рухаючись геть звідси.

–Сумніваюсь, що то казка, – насупився Брас. – Між іншим, те джерело, кажуть, до нинішніх пір знаходиться десь в лісах Темноводдя. Його охороняють оці сатири!

–Саме так! – вторив Бран. – Здається воно в Окаянних нетрях.

–Та ні! – побився об заклад Брюс. – У Гнилих болотах.

–Припинить сперечатися! – підняв я руку. – Яка різниця, де знаходиться та ваша казкова калюжа?

–Отже, ти не віриш в правдивість тієї легенди? – набундючився Брас.

–Якщо у все вірити.., – почав я мудрувати, але так і не знайшов, чим закінчити фразу.

Ми спустилися до підніжжя скали, коли вже досить стемніло. Гіберлінги спочатку спробували дізнатися чому я вештався по берегу, але мені швидко вдалось примусити їх відчепитися, бо розповідати про пошук кристалів для того, щоб Недолугі змогли допомогти мені із «забудькуватістю», було б дурнуватим кроком. Чим менше навколо знають щодо мене, тим краще… і спокійніше…

–В мене свої справи! – відрізав я наостанок. А потім почав вимагати, щоб мене відвели до Недолугих.

Десь за півгодини ми дісталися до хати Кульгавих. Виявилось, що Ед таємно наказав перевести морочників до себе. Видно, все ще побоювався підступу збоку розсерджених корабелів.

Недолугі сиділи в куточку кімнати. Я знову відмітив їхній блукаючий погляд. Такий буває у прителепкуватих дурників.

Мій повторний прихід не дуже порадував Кульгавих. Ед чисто заради пристойності розпитав про сатира, а потім спитав чого мені треба від Недолугих.

–Є ще одна важлива справа, – заявив я, скидаючи на підлогу похідну торбу. – Знову змушений попросити вас вийти з будівлі.

Кульгаві переглянулись один з одним, але противитися не стали. Ледь вони вибрались з приміщення, я наблизився до Недолугих.

–Приніс… Чуєте? – гіберлінги майже не відреагували на мій голос.

Лише продемонструвавши «сосульку», мені вдалось заволодіти їхньою увагою. Побачивши кристал, морочники заворушилися й скупчилися біля мене. Я хотів було віддати їм астральний лід, але гіберлінги тут же відсахнулися, а один з них різким ударом вибив «сосульку». Вона глухо стукнулась о підлогу й закрутилася дзиґою. Недолугі посідали на коліна та закопошилися, наче курки в пошуках зерен. Вони щось невиразно бурмотіли, періодично плюючи на астральний лід.

–Ух... ух... ух.., – все, що вдалось розчути.

Один з морочників обережно потягнувся пальцем до застиглої «сосульки», а коли він її торкнувся вся сімейка разом впала на підлогу, ніби повні тюки. Провидці позакатували очі й загарчали, буцімто розсерджені коти. Я розгублено порачкував, не розуміючи що тепер робити. Чи бігти назовні й кликати на допомогу, чи залишитись та чекати на подальші події?

Гіберлінги припинили битися в конвульсіях і в мене народилося відчуття, наче вони… заснули. Минуло десь хвилин п’ять, може трохи більше, я вже збирався бити на сполох, як раптом один з морочників різко підняв голову і порожнім поглядом втупився в мене.

От, клянуся, я навіть фізично відчув той погляд. Мене пройняв такий ступор, що не сісти, ні продихнути. Була б можливість, кинувся б звідси стрімголов.

–Ми бачили... все бачили! – глухим голосом промовив гіберлінг.

–Що саме?

А у самого вже склалося: «Ти – зрадник Ліги»!..

От, псяче хутро! Треба було не влізати в ці хащі.

І тут чую:

–Тобі слід поспішати до столиці!

Гіберлінги заворушилися й підвелись на ноги. Вони вже не нагадували тих лопушків, які сиділи на лаві й колупали пальцем дошку. Недолугі обступили мене, при тому дивлячись якимось розфокусованим поглядом. Від подібної картини у мене на голові заворушилося волосся, і я миттєво покрився неприємним липким потом.

–Ви можете пояснити більш ясніше? – заявив я, збираючись духом.

–Ельфа майже «зламали». Їм потрібен портал на Ігш! – сказав старший з сімейки Недолугих.

–Якого ельфа? Який портал? Ви про що?

Кричу це і раптом розумію, що ми зараз говоримо про Ентоні ді Вевра.

–А нехай ти всрешся! – вирвалося само собою. – Ви куди заглянули? – накинувся я на морочників. – Ми ж з вами домовлялись про мене… Про мене!

–Бунтівники Горішку знають, – подовжували морочники, – що ельфійський чаклун з'ясував, як можна відкривати портал з будь-якого місця.

–Звідки вони про те дізналися?

–Їм розповіли. Ельфи розповіли.

–Які ельфи? Хто?

Недолугі замотали головами, мовляв, не знаємо.

–Про те дізналися, а інше, виходить, скрито туманом! – розсердився я.

–Заколотники хотіли доставити Ентоні в Хадаган, тому хотіли захопити на верфі сторожове судно.

–В Хадаган? Ви кажете про тих бандитів? Про людей Івана Іверського? – така заява ні в які ворота не лізла. – Ви нічого не переплутали?

–Заколотники з Горішку попросили допомоги у Імперії… Вони сподіваються, що відкривши портал у фортеці, вони отримують армію для боротьби із столичною владою… із Лігою! У них вже є попередні домовленості, що до «відкупних»…

–Та ви з глузду з’їхали! Ви себе чуєте?

–Зараз Ентоні ді Вевр в темниці, його страшно катують. Страшно катують! – майже по складах повторив старший морочник. – За те взявся сам Гудимир Бельський. Ще трохи і чаклун здасться... та розкаже, як відчинити портал… Ми бачили це в його думках...

Гудимир… Гудимир… Я вже чув це ім’я. В каменоломнях… Так, саме там! Тоді Борис Сіверський вирішив, наче мене послав Гудя… Гудимир…

–Ми ж, начебто, домовлялись про моє минуле поговорити, – розгублено бурмотів я. – А ви через той кристал, виходить, проникли в свідомість Ентоні…

–Вибач! – морочник розвів руками. – Але ми не в силах потрапити до тебе… навіть з допомогою астрального льоду… Як вийшло так, що ми зв’язалися з Ентоні, теж незрозуміло!

–Може ще раз спробуємо? – нахилився я вперед.

–Навряд, – захитав головою гіберлінг. – У тебе дуже міцний замок.

–Ми втомилися, – раптом заявив інший морочник. – Нам потрібно відпочити. А ти, Боре, хутчіш поспішай до столиці. Хутчіш!

З цими словами вся сімейка впала на підлогу, а їхні очі знову закотилися вгору…

10

…–Хадаган! – повторив голова місії. – Отже, заколотники звернулися до Хадагану!

Мені здалося, що мій доклад його анітрохи не здивував. Невже він про те вже знав, а я лише підтвердив відому йому інформацію? – промайнуло в голові.

–Я все розповів в Розшуковому приказі, – чесно заявив я. – Вірніше, майже все.

–Розповів… майже… Добре, – якось байдуже відповів П’єр ді Ардер. Він подивився на мене якимось туманним поглядом. – Я так розумію, що відтепер Жуга прийде до мене вимагати сатисфакції.

–Що вимагати? – не второпав я.

–Пусте! – байдужим жестом відмахнувся голова місії. – Скажи ліпше, про Хадаган ти також йому розповів?

–Не ризикнув, – тихо промовив я.

Відразу ж пригадалась гаряча промова Ісаєва: «Уявіть іншу ситуацію, коли ці знання попадуть до Імперії. І завтра ми побачимо відкритий портал з Ігшу, через який сюди хлине хадаганська армія»!

–Але він здогадується, – додав я.

–Отже тоді Жуга на своєму місці… якщо здогадується, – посміхнувся П’єр.

–Вам би слідувало подумати про дещо інше, а саме про ельфів, які розповіли заколотникам про те, чим займався Ентоні ді Вевр! Серед вашого оточення є зрадники!

Голова місії нервово здригнувся. Думаю, він і так про це здогадувався, а моя фраза лише досипала солі на болючу рану.

–Ельфи… ельфи… зрадники.., – повільно пробурмотів П’єр.

Він кинув косий погляд на Бернара. Той на якусь мить забарився, а потім раптом повідомив нам, що у нього термінові справи. Хвилина, і ми залишились з головою місії наодинці.

–Знаєте, – начав я, – упродовж всіх цих , м’яко кажучи, пригод в Південній Берестянці, у мене було дивне відчуття… наче за мною стежать.

П’єр ді Ардер нахилився вперед та втупився в мене уважним поглядом.

–Отой напад дикого вепра, який потім виявився лиходієм, – перелічував я. – Сатир, який переслідував мене до самого астрального моря… Були й інші моменти. Все це тільки додавало впевненості, що хтось наказав розшукати саме мене… Питається: «А навіщо то йому»?

–І хто він? – додав голова місії.

–Так-так… Не думаю, що та особа з приказу Жуги Ісаєва, бо в мої обов’язки входило лише розшукати схрони зі зброєю. А цим займався не тільки я… Про зниклого чаклуна, а також про те, чим він займався в приказі й не здогадувались. Інша справа ельфи! Та й слова морочників, що хтось з них розповів заколотникам…

–Ді Дюсери, – заявив П’єр.

–Ви все ще вважаєте, наче цей Дім причетний до…

–Вважаю! – різко сказав голова місії.

–Хто всрався – невістка, так чи що? Чому у всіх гріхах ви звинувачуєте Дім ді Дюсерів?

–Боре, ти багато чого не розумієш!

–Так поясніть!

–Ти не зрозумієш… Не зрозумієш.

–Ви саме через свої забобони, що до ді Дюсерів й осліпли! Тепер ясно, чого ви відправили Бернара геть звідси…

–Нічого ти не розумієш! – сталевим голосом промовив П’єр. – Справа куди глибша!.. Давай припинимо це безглузде сперечання!.. Ти славно потрудився, – цілком серйозно заявив голова місії. Він трохи посміхнувся та додав: – Твоя допомога, без зайвої похвали, дуже ціна для нас.

–Яка ж допомога? Я ж не зміг привести Ентоні до вас…

–Головне, що ти його знайшов.

–Але ж…

П’єр ді Ардер різко підвівся, наче закінчуючи розмову.

–Дозвольте ще одне питання, – підступив я до нього. – Хто такий Гудимир Бельський? Коли я називав його ім’я, ви нервово стрепенулися… То ж, вважаю, ви знаєте цю особу.

–Це зрадник! – сухо кинув голова місії. – Серед всіх народів, чого тут приховувати, завжди були зрадники… І серед людей, і серед ельфів… тих же орків...

– Туманна відповідь що до того Бельського… Він же зараз в Горішку?

–Хмм! – зіщулився ельф. – Поки ти ходив нам дещо стало відомо… Я кажу про заколот в Горішку! В Раді вважають, що головним ініціатором…

–Ким?

–Що зачинателем бунту, його керманичем… є саме Гудимир Бельский. Ти от питаєш, хто це такий? Ну… ну скажімо так, що це можливий кандидат на роль Великого мага.

–Тобто?

–Дивись ширше. От уяви, що Світлолісся намагаються захопити. Змінити владу, як кажуть бунтівники з Горішку. Що стане тому перепоною, як думаєш?

Я зізнався, що поки не розумію, куди схиляється розмова.

–Мова йде про Айденуса! – заявив ельф. – Він тримає цей алод від того, щоб той не поглинув астрал. Чи знаєш ти реальну силу цього мага? А я тобі заявляю, що без його відома тут, в Світлоліссі, ніяка миша не пискне! Все, що робить, наприклад, та ж місцева влада відбувається під його керівництвом.

–Прямо все?

–Я кажу про загальні речі, а не про якісь окремі випадки. Рада, Розшуковий приказ, Міський приказ… навіть Захисники Ліги… Церква Світла з паладинами… все це такі собі інструменти, якими керує Айденус… Намагається керувати.

–Що значить «намагається»?

–А те, що ця палка має й інший кінець! Ті ж сили використовують Айденуса у своїх іграх. Розумієш? Вони без нього ніхто, але і він без них не може обходитися…

–До чого все це?

–А до того, що прийде до влади інша сила… наприклад переможуть заколотники з Горішку… Куди їм звертатися? Звичайно, що до Айденуса. Але чи схоче він з ними знатися? Чи не знищить, буцімто якусь мураху? Не думай, що бунтівники зовсім без розуму…

–Гудимир Бельський? Він хоче стати наступним Великим магом цього алоду?

–Хоче, – погодився голова місії. – Але скажу тобі прямо: він ще слабкий для того… То ж і звертається до Хадагану, шукає від Імперії якоїсь допомоги.

–Допомоги у Хадагана? Це досить дивно… Хто при своєму розумі стане просити допомоги у голодного вовка? Той Гудимир не боїться, що Імперія його використає, а потім викине на смітник?

–Якщо Бельський пішов на такий крок, значить у нього є козирі.

–Ви сказали, наче він слабкий маг?

–У відносному плані, звичайно… Це якщо порівнювати його та того ж Айденуса.

–То ж ви знаєте Бельського?

–Мені чимало чого відомо про цього мага… Гудимир завжди прагнув до влади. Він навіть колись допомагав і нам, ельфам.

–В чому?

–У розшуку членів сім'ї ді Дюсер. Гудимир сам запропонував свою допомогу. Проте згодом вияснилося, що Бельський таємно бажав заволодіти знаннями переслідуваного Дому. Сподівався тортурами вивідати їхні секрети… Твій товариш – Бернар – також попав в його руки. Він, мабуть, тобі про те не розповідав? Клемент ді Дазірє витяг твого паладина з лап Гудимира… Дякуючи йому той все ще живий. Отаке!

–Тобто… тобто Гудимир намагався…

–Він не прийшов допомагати нам шукати зрадників, а хотів зміцнити свої сили за рахунок ді Дюсерів. Клемент вивів його на чисту воду та одним з перших відкликав свій дозвіл на «полювання»…

–Полювання? Наплюй мені горобець на макітру! Так ось як ви називали переслідування Дома ді Дюсерів? О, Сарне! Чого я ще не знаю про боротьбу з ді Дюсерами?

–А навіщо воно тобі?

–Бо чим далі ми йдемо, тим більше помилок минулого стає нам перешкодою. Отже, Клемент також приймав участь в пошуках та затриманні ді Дюсерів?

–Чому відразу «приймав»? – посміхнувся ельф.

–Але ж дозвіл на «полювання» дав?

–В той час картина виглядала трохи інакше, чим ми її бачимо зараз…

–Які ж ви всі… мерзотники! Картина… інакше.., – прошипів я. – А те, що ви загубили стільки життів, це як назвете?

–Вважати ді Дюсерів абсолютно безвинними – суцільна дурня! В тому, що тоді сталося на Балу більше помилок саме тієї сім’ї! Інші ж…

–Інші, це Даккар ді Дазірє? А він, виходить, святий?

–Тихіше, мій друже! Всі помиляються! – обірвав мене П’єр. – Який же ти категоричний, Боре! – голова місії миролюбно похлопав мене по плечу. – Біле – чорне… світле – темне… ворог – друг… Але й дитині ясно, що це все крайнощі! В Сарнауті чимало сірого кольору. Всі ми сірі, чого вже гріха таїти! – П’єр підійшов до невеликого круглого столика, де стояли келихи насиченого гранатового кольору. Налив в два з них вина, через що в повітрі повис солодкий запах якихось прянощів. Ельф підніс мені келих та, лукаво зіщулившись, промовив: – Це все «політік»! Тонка гра.

–Тонка? – насупився я. – Ви зараз кого виправдовуєте? Клемента? Гудимира? Свої дії стосовно ді Дюсерів? Хіба не ясно, що помилки минулого і призвели до того, що зараз відбувається в Лізі? Я не кажу тільки про Горішок… Ситуація стосується вашого Ентоні ді Вевра! Я вам казав, що його викрадення скоріш за все було сплановано Гудимиром… Мені про те натякав і Сіверський, страчений вашим Андре… і… і… Тьху ти!

–Заспокойся, Боре! – сердито кинув голова місії.

–Шукати зрадників слід не серед ді Дюсерів… і я в тому впевнений… а серед тих, з ким товаришував ваш Бельський…

–Друже, ще раз кажу, ви не все можете осягнути…

–Та йди ти в дупу! – гаркнув я. – Пропонуєш мені послатися на обставини, мовляв, все через них так вийшло… А дзуськи!

П’єр все ще стояв з протягнутим в руці келихом. Я бачив, як затремтіли крила у нього за спиною. У повітрі зависла напруженість.

–Ось що, – холодним тоном почав ельф, – у мене через годину Рада... Велика Рада… Мені треба підготуватися. Прошу у вас вибачення, але мені треба йти!

З цими словами П’єр поставив обидва келиха на столик та рішуче вийшов геть. За хвилину після його відходу в кімнату впурхнула світловолоса ельфійка. Вона привітно посміхнулася і мелодійним голоском сказала:

–Пане Боре, я прошу вас пройти за мною. Голова місії розпорядився видати вам нагороду.

–Нагороду? – розгублено перепитав я.

–Все вірно. Ходімо!..

11

…Увесь наступний день мені довелося ходити Новоградом. Спочатку я відправився до Ісаєва, але не заставши його в приказі, пішов на головну площу Торгового ряду до гоблінів-лихварів, щоб погасити борг Заї. Справа в тому, що вона у мою відсутність зичила у них гроші, щоб полагодити дах, на який звалилася береза під час шквального вітру.

–І сильно пошкодило? – спитав я, здивований тим, що вперше чую про цю подію.

І дійсно цікаво, – мовчки міркував мій розум, – чому Зая мені раніше про те не розповіла?

Корчакова не стала скаржитися. Чесно скажу, що взагалі ніколи не бачив, щоб вона колись на щось скаржилася, або репетувала, мовляв, як їй тяжко справлятися одній. На моє питання вона досить лаконічно сказала, що проблему треба було вирішувати негайно, то ж вона самостійно знайшла вихід: позичила гроші у гоблінів, найняла майстрів, ті все й полагодили… Зая розраховувала, що протягом зими назбирає відповідну суму та розрахується із боргом.

–Ось така історія! – розвела руками дівчина.

Ні слова докору в мій бік. Все було сказано так, наче Зая розповідала про якісь незначні речі.

Ох, як це мене присоромило! Як я скипів, аж-но вуха запали.

–А Ніхаз тебе бодай! Лайно ти не роздушене! – лаявся сам на себе. – Залишив дівчину наодинці, сам поїхав долю світу вирішувати… хай ти скиснеш!.. а тепер питаєш, мовляв: «Чого це я нічого не знаю»? Та ти хто взагалі? Хазяїн трактиру? Може Заїн чоловік? Хто ти, Боре, щоб ходити тут півнем та кукурікати? Га?

І справді: я дійсно займаюсь бозна чим… якимись власними справами… вештаюся Новоградом, розмовляю із зарозумілим виглядом з тими ж ельфами… коли в той самий час поряд є люди… людина… якій моя допомога була б доречна.

–А ти, Боре, – сердито гарчить моя свідомість, – навіть не поцікавився, чи треба тій же Заї чимось допомогти! Прийшов, як той кіт! Поластився, помуркотав та й знову здриснув по своїх справах.

Я обережно спитав про борг перед лихварями. Корчакова неохоче про те повідала, потім спробувала перейти до іншої теми, більш нейтральної. А мене все ще тіпало. Свідомість пекла розпеченим залізом совісті.

–Тримай! – я витягнув з торби чималий капшук.

Треба відмітити, що в якості «нагороди», яку раптом запропонував мені П’єр ді Ардер, я отримав півсотні срібників.

–За що? – не втримався та запитав тоді у ельфійки, яка протягнула мені цей капшук з монетами.

–За вірність, – сухо відповіла та. – Ми, ельфи, подібне ставимо вище інших якостей.

–За вірність? – перепитав я.

–Так… А ще за мовчання…

Отут вона мене зовсім вразила. Яке мовчання? Я ж повідомив П’єру, що розповів Ісаєву про Ентоні ді Вевра.

Можливо, це свого роду глузування? Типу, а ми, ельфи, свої обіцянки виконуємо… Навіть якщо ти, Боре, не завжди тримаєш язика за зубами…

От, псяче хутро! – сердився я. Але відмовлятися не став та узяв ті гроші, бо вважаю, що все одно чесно їх заробив.

Скажу відразу, що не мав на них якихось особливих видів. Взагалі до грошей відношусь байдуже: якщо вони є, то добре, а як немає – то і немає!

–Тримай! Бери скільки треба! – сміливо казав я, і тут же, протягуючи Заї отриманий капшук, раптом густо почервонів.

А якщо, – думаю, – вона вирішить, наче таким чином пробую відкупитись від неї? Чи ні! Підкупити її!

–Це… це… це ельфійська плата за мої послуги, – ледь не заїкаючись, промовив я, поясняючи Заї походження грошей.

Дівчина розгублено взяла важкуватий мішечок і охнула.

–Що ж то за послуги, за які стільки платять? – жартома запитала вона.

Я ще більше почервонів. І мабуть в цей час на моєму обличчі дещо відбилося, бо Зая трохи позадкувала, повертаючи назад мішечок, розшитий трав’яними візерунками. Її очі втупилися у підлогу, щічки поблідли.

–Ти казала про дах… про борг перед гоблінами.., – забелькотів я, намагаючись хоч якось викрутитись з того положення, яке утворилось наразі. – Тут навіть більше, щоб його погасити… То ж ти завтра… А хочеш, то зроблю і я? Віднесу гроші лихварям. Добре?

–Та я і сама… якось…

–Чекай! – нарешті я опанував себе. – Давай з’ясуємо, хто ми один для одного. Ким ти мене бачиш?

–Ну… ну.., – тепер прийшла черга Заї червоніти.

–Якщо ти думаєш, що я прийшов заграбастати твій трактир, то повір – справа не в ньому! Мені чхати на «Пєтуха»… Розумієш?

Зая знизала плечима. Вона явно виглядала розгубленою.

–Це не красне слівце! – гаряче запевняв я. – Трактир мені не потрібен… Інша справа – ти.

Дівчина раптом відвернулась. Я так і застиг з розкритим ротом, не в силах второпати, що сталося. Невже, – думаю, – чимось образив? Невже ляпнув якусь дурість? Хотів же, як краще… хотів порозумітися…

Боре, Боре, ти такий дурний, як сало без хліба! З жінками напролом не можна! Не можна!

І от стою я, дивлюсь на Заїни плечі, на її волосся, що вибилося з-під білої хустки… на капшук зі срібниками, який все ще тримаю у долоні… на тихий вогник в печі підкліту…

–Зає! – я втомлено видихнув та рішуче кинув капшук на підлогу (гори він вогнем). – Зає, ти чуєш? Я… хмм… я тебе кохаю!

Ох! Вийшло якось прісно… натягнуто… та й ще дурнувато, – облаяв сам себе. – От зараз скажу їй… скажу їй… скажу їй все чесно та відверто…

То ж зробив широкий крок до дівчини та рішуче повернув її обличчям до себе. Відкрив свого рота, а натомість слів – задихнувся…

Зая мовчки плакала. Так-так, плакала… Крупні сльози неквапливо текли по щоках, і я дивився на них, як те кошеня в каганець. А самому страшно хотілося провалитися крізь землю…

–Що трапилося? – в роті пересохло, слова звідти виповзали, наче їх тягнули назад за ноги.

–Тхи… ти.., – Зая судорожно проковтнула. Здається, її слова також не могли прорватися назовні.

–Ти заспокойся.

–Що ти сказав?

–Хмм… У мене буває таке дивне почуття… по відношенню до тебе… Особливо воно ярко проявляється, коли ти… ось тут… поруч зі мною… як от зараз.., – кажу все це, а у самого в голові суцільний туман. Щоб якось виплутатися з нього, я схопив дівчину за плечі, та заглядаючи їй в очі, промовив: – Я сказав, що кохаю тебе.

Замість того, щоб вирватися, загруз ще більше. Пам’ятаю лише, як ми міцно обняли один одного… потім жарко цілувалися… Всередині мене буцімто щось вибухнуло. Пригадую, як довго мої пальці возилися із Заїними зав’язками… А ще пам’ятаю її тонку шовковисту шкіру…

Ми навіть не піднімалися нагору, до нашої кімнати. Все відбулось спонтанно… прямо тут, в підкліті… Але скажу відверто: такої пристрасті між нами не було з самого першого дня знайомства.

–Я тебе кохаю… відчайдушно.., – шепотів я згодом, коли ми втомлено лежали на мішках із мукою. – Ти віриш?

Зая притислася до мого плеча своїм обличчям і я відчув характерний жар на своїй шкірі. Знову ці гарячі дівочі сльози…

–Ти… ти.., – захлинулася Корчакова.

–Я від тебе нічого не вимагаю, – чесно зізнався їй. – Нічого! Якщо ти хочеш обдумати… то ж зачекаю…

–А якщо відповідь буде «ні»? – тихо промовила Зая.

–Я все зрозумію…

Дівчина нічого більше не додала. Але вранці я помітив в ній зміни. Не знаю, можливо то був самообман, проте мені здавалося, наче Зая світилася зсередини. Дивлячись на неї крізь нещільно заплющені повіки, я не міг позбутися думки, що вона також мене кохає.

Корчакова прокинулась першою. Одягнувшись, вона за своєю звичкою відправилась в пікліт. Я спустився туди трохи згодом і знову заявив, що відправлюсь до гоблінів погасити борг за ремонтований дах. Зая погодилась з тим кивком голови, а потім попрохала домовиться з водяниками щодо привозу свіженької риби до трактиру. Вона радісно цвірінькала ще про щось, але я дещо розгублено хитав головою, а в той самий час мої очі ніяк не могли відірватися від дівчини.

І раптом стало зрозумілим, що оте вчорашнє моє «кохаю», не було якоюсь пустою балачкою чи обіцянкою. Я дійсно відчував до Корчакової дивовижні почуття. Не можу їх з чимось порівняти, бо не пригадую анічого схожого…

Звичайно, в своєму забутому минулому можливо я когось і кохав… чого тут сперечатися… Але зараз… зараз я почував себе щасливим, аж до неба!

–Добре? – повернулась до мене Зая. Її оченятка лукаво заблищали.

–Добре, – хитнув я, одночасно намагаючись пригадати суть розмови. – Домовитися про рибу… з водяниками… Ага.

Тож, узявши ельфійські гроші, я рушив до столиці, збираючись після Розшукового приказу, відразу ж піти до гоблінів.

Не можна сказати, що прямо з перших днів заснування Новограду тут з’явився і цей народець, але зараз вони вважалися його невід’ємною частиною.

Ситуація в Імперії, де гобліни й досі зазнають страшного пригноблення, так би мовити лихої долі, призвела до виникнення кровавих бунтів, в результаті яких деяка частина цього племені змогла збігти з Хадагану. Хтось з них дістався Святої Землі, а саме – Ельджуна, а дехто потрапив до Світлолісся. Завдячуючи саме щирій лігійський гостинності біженцям вдалось знайти тут нову батьківщину.

Та частина міста в якій дозволили селитися імперським гоблінам, стала свого роду їхнім культурним осередком. Окремого кварталу, як у ельфів, канійців чи гіберлінгів, ясна річ, у них не вийшло, але це скоріш через малу чисельність біженців. І все ж не дивлячись на те Рада гарантувала їм рівні права та відповідні привілеї, як й іншим народностям, що тут мешкали.

Але не можна сказати, що гобліни були новачками в Лігійських землях. У розмовах з канійцями я дізнався, що в Сівєрії, виявляється, споконвіку проживали клани так званих «справжніх гоблінів». Це вони так себе прозивали.

–І багато їх там? – цікавився я.

–О-о-о… як комарів над болотом! – мовив оповідач – сутулий бородатий чолов’яга із заплилим лівим оком. – Наскільки пам’ятаю… там близько п’яти кланів. Усіх тобі не назву… Стикався лише з «народом, що живе на березі» та «народом з Великої гори».

Зі слів цього чоловіка «справжні гобліни» Сівєрії були носіями дуже оригінальної культури, й на відміну від імперських біженців, які забули свої давні традиції та вірування, вважали себе «чистими».

Я не був в тій частині алоду, тому не можу сказати, як дійсно виглядає «справжній гоблін». Але, схоже, на відміну від столичних, вони були дуже войовничі.

Нові поселенці столиці стали цікавим явищем в Лізі. Вони виявили неабиякий хист до ведення ділових справ, а саме таких, які стосувалися грошей. Через велику кількість різноманітних монет, що ходили Сарнаутом, з’явилась потреба в особах, котрі б розбиралися у вартості цих монет... Тобто – в міняйлах.

Спершу, кажуть, гобліни тулилися у невеличких лавках, де допомагали приїжджим та дрібним торговцям в обміні грошей. А вже згодом дійшло до того, що вони почали змагатися із самими ельфами. Столичні гобліни не тільки бралися за розмін, а й за ведення рахунків деяких купців, стягуючи з того свою частку. Отже згодом вони досягли чималого успіху в подібних справах та непогано на тому розбагатіли.

Якось Бернар спробував мені це пояснити, але я лише більше заплутався та відмахнувся від того.

–Розрахунки можна робити не тільки грішми... монетами, – все одно повчав мене паладин, – а й замінними розрахунковими документами...

–Чим?

–Векселями. Чув що то таке?

І знову Бернар корчив з себе зарозумника. Я зробив вигляд, що слухаю його, хоча насправді не бачив в тому нічого цікавого.

–Вексель… розписки… заставна.., – сипав якимись фразами Бернар.

–Тобто, дурять вони нашого брата!

–Чого відразу дурять? – набундючився ельф.

–Ти би чув, що новоградці кажуть про тих гоблінів. Підле плем'я – це найм’якіша фраза, яку я чув.

–А ти сам що ж?

Я зробив вигляд, наче не зрозумів питання, а потім ми взагалі перейшли до іншої теми. Проте слова про відношення щодо гоблінів якийсь час смикало мою свідомість. Треба чесно зізнатися, що насправді я їх недолюблював. Можливо саме через їхню діяльність... Бо чесна людина гроші заробляє своєю працею! І тільки працею! Оті махінації, з яких живуть гобліни, як по мені, схожі на суцільний обман.

Ні, я не проти цього народу! І взагалі чесно зізнаюсь, що відношусь до будь-якого народу Сарнаута з відповідною часткою поваги, бо вважаю, якщо Сарн створив тих же гоблінів, орків, гіберлінгів – то ми, люди, не в праві казати щось проти того.

Кажу те, а подолати неприязнь не можу. І ось зараз, стою напроти того гобліна, який позичав Заї гроші, а всередині аж-но перевертається. Між іншим, той і сам скорчив незадоволену пику, ледь я пояснив суть мого приходу.

Гоблін якось неохоче прийняв у мене монети, неквапливо їх перерахував, а потім вже повернув розписку.

–А добру ви собі частку відхопили, – промуркотав собі під ніс лихвар.

Я не відразу допетрав, в чому суть цієї фрази. Лише склавши до купи оцю комбінацію невдоволення та розчарування, яка прямо-таки виблискувала на огидній мармизі гобліна, та слова про «відхоплену частку», второпав, що оцій позичальник мав види на трактир. Мабуть вважав, якщо Зая не розрахується, на дурняка отримає ласий шматочок.

–Питання закрите? – зіщулившись, спитав я його. – Корчакова більше нічого не повинна?

–О-о-о… звичайно, пане, – гоблін протягнув свою тоненьку противну ручечку.

Я її міцно стиснув, так що лихвар навіть тоненько пискнув, та рушив геть з його контори, хай вона згорить в Ніхазовій печі!

Далі мені треба було відправитись у квартал до гіберлінгів, щоб знайти водяників та згідно проханню Заї домовитися з ними про поставку риби.

Необхідно сказати, що торгівля в Новограді займала поважне місце. Нею займалася мало не п’ята частина городян. В основному ¬– канійці. Столичне купецтво загалом розділялося на три категорії. Першу складали багатії, які вели свої справи й на інших алодах Ліги. Це були досить заможні родини, навіть цілі клани, зі своїми складами, кораблями, охороною. Другу категорію складали цеховики та заможні ремісники. А третю – перекупники й дрібні крамарі. Останні між іншим, були досить обмежені в асортименті свого товару, й мусили постійно вибивати дозвіл у Міського приказу.

Що до водяників, так тих майже не пускали торгувати в столицю. Важко сказати з чим це було пов’язано, але факт залишався фактом довгий час. Лише не так давно нарешті їм пішли на зустріч та дозволили розмістити декілька дрібних лавочок, та й те лише в гіберлінгському кварталі. Можливо таким чином влада хотіла окультурити цих дикунів.

Як я вже казав, торгівлею займалася приблизно п’ята частина населення столиці. Мені часом здавалося, наче Новоград – це якийсь один ринок… І саме це найбільше набридало!

До речі, чого тільки в ту столицю не привозили: з ельфійських алодів тягнули тонкі тканини, дороге сукно, модний одяг; з Умойру, наприклад, господарські товари – плуги, сокири, серпи, коси; з Фороксу – сідла та кінську упряж; із Сівєрії – хутро... Була і зброя, бачив я і олов’яний та цинковий посуд... і чудернацькі прянощі… якісь дивні овочі та фрукти… стояли клітки з дивними птахами та звірами… Кажуть, привозили й контрабанду з Хадагану, здебільшого те здійснювали через порт Такалік.

Одним з важливіших продуктів торгівлі Новограда звичайно була риба. Жива, сушена, солена – її брало чимало як жителів столиці, так і приїжджих. Щоб забезпечити гарантію якості цього продукту Міський приказ ввів спеціальну посаду і дозволив маркувати бочки з рибою тавром у вигляді рибацького гака, який тримав у кігтях лігійський орел.

Рибу привозили не тільки з Білого озера та місцевих річечок, а й з Темноводдя та Сівєрії, не менш багатими водними просторами. От, скажімо, мені дуже смакував вертишський омуль гарячого копчення. Непогана і чорна кілька… і сріблястий оселедець з Астрального узмор’я… Користувалася чималим попитом сівєрійська стерлядь… Мені доводилось спробувати з неї юшку – ото скажу ще та смакота!

Якось в порту я бачив, як привезли рибу навіть з Інгосу. То був місцевий лосось – строката головатиця. Але скажу чесно, це був єдиний раз, коли мені зустрічалась риба, яку піймали за сотні астральних верст звідси. Вважаю, що її скоріше привезли не через бажання отримати тавро, а для спроби продати на столичних ярмарках.

Останні, між іншим, проводили ледь не кожного свята. Ото тоді в Новограді штовханина стояла. А який гам! Можна почути мови та говори зі всіх куточків Ліги.

На всю рибу, яку привозили до Новограду, постачальники намагались отримати бажане тавро з гаком, щоб потім втридорога продати на інші алоди – Умойр чи Форокс, наприклад. Тому не дивно, що для того прибігали навіть до підкупу чиновників. Ясна річ, рівень якості риби в таких випадках значно падав… Ось тому Зая казала звертатися до водяників. Вони не ганялися за таврами, а просто привозили свій улов та продавали його в невеличких лавочках, більше схожих на житло якоїсь бідоти.

Деякі крамарі користувались відносною наївністю водяників та часом скупали їхній товар задешево, пояснюючи дикунам, мовляв, ми йдемо вам на зустріч. Товар без тавра ніхто брати не буде… То ж ми вас пожаліли, прийшли виручити.

Між іншим, до водяників дійсно не часто заходили покупці. По-перше, через місце розташування – Тупий кут, та ще діра гіберлінгського кварталу. А по-друге, через самих водяників: ельфи та канійці в своїй цілковитий масі не дуже прагнули до спілкування з диким народцем. Зовнішній вигляд, сморід, незрозуміла мова – погодьтесь, це могло відштовхнути певну верству населення.

Не знаю, чи осуджувати когось за подібне ставлення, чи ні… Я хто взагалі такий? Святий? Аж смішно! Ось тільки на гоблінів наговорював, то ж чого мені когось соромити що до любові до анчуток?

Нарешті я дістався Тупого кута. Водяники вже давно розпродали свій товар, їхні лавки були зачинені. І все ж мені вдалось знайти одного з дикунів, який ще не встиг піти геть, і ми з ним півгодини намагалися домовитися що до поставки риби. Розмова явно не клеїлася, бо лупата потвора лише мовчки хитала головою.

–Ну так що? – все ще намагався я добитися хоч якоїсь більш-менш виразної відповіді.

–Гаразд!

–Що «гаразд»?

–Гаразд… гаразд…

–Псяче хутро! Ти інші слова знаєш?

–Так… гаразд…

–Риба! Чуєш? Мені потрібна риба?

–Чуєш… гаразд…

І знову все по колу: пояснюєш, розповідаєш що до чого, а у відповідь «гаразд».

–Куда? – нарешті промовив водяник нове слово.

–Що «куда»?

–Куда? Риба куда?

–Ти привезеш прямо до мене? – нарешті второпав я.

Водяник захитав головою. То ж на пальцях демонструю скільки риби мені треба, потім питаю про «Красного пєтуха»:

–Знаєш, чи де він стоїть?

–Так…

–Туди вези. Чуєш?

–Гаразд!

–Ох, як ти мене втомив!

В мені дійсно вже йшла обертом голова. Я сьогодні так набродився по столиці, так наговорився, що тільки рятуйте кричати й залишається. У лісі та степу було легше, ніж в столиці. Увесь цей шум, ґвалт, товкотнеча… розмова з дурнуватим водяником… Все це доводило мене ледь не до сказу.

І тільки повернувся в трактир, де думав знайду хоча б якийсь відносний спокій, як виявилося, що і тут страшний тарарам. Людей, хоч греблю гати. Співають, танцюють, лізуть обніматися… А горілку п’ють, що твій Ніхаз!

Я насилу протиснувся та ледь зміг знайти Заю. Перекрикуючи весь той гамір, запитав, мовляв, що відбувається?

–Так – весілля ж у Міли. Це моя троюрідна сестра збоку маминої рідні.

–Весілля? Тут? – розгубився я. Ніколи не бачив, щоб весілля справляли в трактирі.

–Тут, – розсміялася Зая, хитаючи головою.

Музики біля дальнього кута весело заграли й цілий натовп гостей пустився крутити увиванець. Я ледь встиг відступити до стіни, щоб не потрапити до танцюючих пар. Зая вхопила мене за кисть та пустотливо посміхнулася.

–Я ж тобі вранці про це розповідала, – промовила вона.

–Вибач, я щось… е-е-е… а-а-а.., – розгублено почав я виправдовуватися. І тут, наче прорвавши невидиму перепону, пригадалися окремі фрази. – Так ось що ти мала на увазі! – захитав я головою.

–Ти проти? – здивувалась Зая.

–Та що ти! Просто через той Новоград… трохи втомився…

–До речі, з водяниками говорив?

–Угу. Завтра з ранку привезуть відбірну...

–Зранку? – здивувалась Зая.

–Раніше не виходить… А куди ти стільки риби береш?

–Тю! Так на весілля ж! Як ти мене вранці слухав!

Я зніяковіло усміхнувся та почав пояснювати, що до чого.

–Між іншим, – пригадав я рятувальне виправдання: – вони її випотрошену вже привезуть. Не треба буде чистити від луски та кішок! – це, між іншим була правда. Вже уходячи я кілька разів наполягав водяникові, щоб той так і зробив. А він все хитав лупатою макітрою, бурмочучи свій «гаразд».

Зая втомлено зітхнула, але лаятися не стала. Я почервонів, відчуваючи себе якимось хлопчиськом, котрий зробив чергову шкоду.

–Гаразд, вранці, значить вранці, – промовила жінка.

–Ой, не кажи більше цього слова, – скорчив я невдоволену пику.

–Якого?

–«Гаразд»… Гаразд? А тьху ти! Аж-но сам заразився! – і я поквапився піднятися нагору, щоб переодягнутися.

Зая тут же рушила слідом.

–Вчорашня розмова, – тихо мовила Корчакова, ледь ми залишились наодинці в кімнаті.

–Що «вчорашня розмова»? – не відразу второпав я. У думках промайнуло, мов, знову щось забув зробити.

–Я подумала, – червоніючи заявила Зая. Вона підійшла до віконця та глянула назовні.

Я наблизився та хотів було взяти її за руку. Шовкова ніжна шкіра дівочих пальців ковзнула в моїй твердій шорсткій долоні...

–Чекай… спершу послухай.., – тихо промовила Зая.

Я напружився. Навіть коли був схоплений Мизгирем, так не хвилювався, як зараз. Серце калатало, наче дурне.

–Я вирішила, – Корчакова повернулася до мене та глянуло прямо в очі. – Я вирішила… Все вирішила…

–Кажи! – доволі різко промовив я. А потім схаменувшись, повторив вже м’якше: – Нумо, кажи… прошу…

–Так, – хитнула головою Зая. –Так.., – вже тихше повторила вона.

Я різко потягнув Корчакову і вона, охнувши, ледь не звалилася на мене.

–Хочу попередити, що ти мене абсолютно не знаєш! – тихо промовила дівчина. – Абсолютно…

–Мені достатньо того, що я бачив… що відчув…

–Я не так примітна собою… невелика… красунею не звусь… Ти не знаєш нічого про моє минуле: звідки, як жила, як потрапила сюди… чим займалась… Крім того, в мене був чоловік… Чи впевнений ти, що кохаєш мене?

–О, Сарне! Що ти таке кажеш? До чого все те?

–Я кажу, що люди тобі можуть розповісти не зовсім приємні речі… Деякі з них можуть бути правдою.

–А мені начхати! – цілком серйозно мовив я. – По-перше, ти й мого минулого не знаєш… Але не думаю, що воно стане перешкодою… А взагалі, якщо вже йти з іншого боку, то без нього – того самого минулого, не було б ані тебе, ані мене сьогоднішніх!

–Не було… Гаразд…

–Гаразд? – посміхнувся я, пригадуючи Заї своє прохання.

–А, призабула… Отже, якщо ти кажеш, начебто тобі на те начхати… то пропоную таку умову: якщо в тебе, наприклад, чи в мене з’являться якісь питання, то ж задамо їх один одному без остраху… та й чесно розкажемо. Добре?

–Я згоден.

Ми обнялися та якийсь час стояли мовчки. Знизу чулася музика, гомін радісних голосів, тупіт ніг. Весілля було у розпалі.

–А може ну їх, тих гостей! – тихо сказав я. – Давай залишимося тут. Га?

Зая м’яко посміхнулася і трошки почервоніла.

–Не можна… Я обіцяла свою допомогу…

–А я б ліпше залишився з тобою тут...

–Розумію, але не можна! – повторила Зая. – Поки не можна… Підемо туди разом! – запропонувала Корчакова. – Разом завжди легше, так?

Я погодився, хоча і неохоче. Ми спустилися вниз, де щосили танцювали гості. З такою наполегливістю ті могли проламати підлогу, бо так гупали, аж весь трактир гудів.

Зая ковзнула вбік підкліту, там піймала одну з наймичок в червоній сукні та за мить зникла з тією внизу. Я між тим відправився на пошуки вільного місця, намагаючись уникати натовпу.

Отже, те Заїне «так», сказане кілька хвилин тому, чого тут приховувати – привело мене в трепіт. Але тепер піднімалось інше питання: «А що робити далі»?

Дійсно, як бути? – відповіді я не знав, бо… бо… бо просто її не знав! Без всяких пояснень!

Бенкетування, як то кажуть, було в самому розпалі. Староста – пузатий чолов’яга, ледь тільки трохи стихло, різко підвівся зі свого місця та наказав принести часник, зерно та монети.

Дівчата, що сиділи осторонь, вочевидь подружки нареченої, хутко вскочили та побігли кудись на двір.

–…плетення… розплетення.., – вловило моє вухо уривок фрази.

Вже стало зрозумілим, що прийшов час розплетення коси нареченої. На Інгосі також проводили цей давній обряд. І хоч я не зовсім пам’ятаю деталі того, але сам факт існування цієї давньої традиції закарбувався в моїй пам’яті.

Раптом ледь не над вухом почулися голосні дівочі голоси:

Летять галочки у три рядочки,

Зозуленька попереду,

Усі галочки по лугах сіли,

Зозуля — на калині…

Молоду посадили на лаву посеред кімнати. Якась жінка, скоріш за все мати, почала розплітати її коси.

Я відчув, що хтось схопив мене під лікоть. Озирнувся, а то Зая. Вона схвильовано втупилася на ридаючу наречену. А дівчата все напружували свої дзвінкі голоси:

Ой чи жаль тобі татонька свого,

Чи подвір’ячка його,

Ой чи жаль тобі русої коси,

Чи дівочої краси?

Нарешті мати закінчила розплітати й прийшла черга свекрові. Вона взяла у старости часник, пригорщу зерна та декілька монет. Наблизившись до молодиці, жіночка чимось змочила її довге волосся, а потім прийнялась майструвати нову косу, куди періодично вкладала взяті у старости речі.

–Щоб тебе обходило усіляке зло! – бурмотіла стара жінка, вкладаючи часник. Коли прийшла черга зерен, свекрова почала бурмотіти щось про майбутніх діточок. А вкладаючи монети, вона побажала добробуту.

Коли коса була заплетена наново, жінка скрутила її особливим образом та пов’язала на голову дівчині строкату хустку.

–Нумо, дорогенькі батьки! – вийшов наперед староста. – Прийшов час вести молодих опочивати.

Чолов’яга загорнув в скатертину смажену курку та попрохав батьків благословити дітей. Було помітно, що староста вже добре піддав, оскільки збивався, чим викликав цілу хвилю веселого сміху збоку гостей.

Молодих благословили, потім провели на подвір’я, де усадили в бричку, і та повезла наречених в їх нову хату, що була, зі слів Заї, десь на північній околиці слобідки.

Наймички скористалися своєрідною паузою та жваво накрили другий стіл. Музиканти знову дружно заграли й староста зі свахою кинулися жарко витанцьовувати в центрі кімнати. Слідом кинулася і молодь. Решта гостей або весело поплескувала в долоні, а то – просто вели п'яні розмови.

Ми із Заєю присіли біля дальнього віконця. Швидко втамувавши голод, я потягнуся за кухлем ароматного пива. Танцюристи разом із червонопиким старостою втомилися та розсілися по своїх місцях. З різних боків кімнати понеслися вітальні величання. Не минуло й п’яти хвилин, як жінки затягли «Гаю, гаю».

Зая притулилася щокою до мого плеча. Її очі заблищали, і вся вона наче засвітилася зсередини. Дівчина тихо-тихо підхопила разом з хором:

Гаю, гаю, зелен розмаю,

Любив дівчину, сам добре знаю.

Любив дівчину півтора року,

Доки не дізнали вороги збоку.

А як дізнали, – розщебетали...

Бодай же вони щастя не знали!

Вона співає, а сама стискає мою руку. Та так, що аж до хрусту.

Сусіди близькі, вороги тяжкі,

Пийте, гуляйте, як самі знайте!

Пийте, гуляйте, як самі знайте,

Де двоє ходять, не розлучайте!

Пісня скінчилася і в повітрі повисла напружена тиша.

–Не розумію, – пошепки сказав я тоді Заї, пробуючи трохи жартувати, – чому на весіллях співають сумні пісні? Хіба це не свято?

Дівчина знизала плечима і чомусь зітхнула, при тому непомітно витираючи в куточку ока маленьку сльозинку. Зая підвелася та пішла до підкліту.

Тим часом біля вхідних дверей я помітив якогось ратника. До нього вже приставали зазивали, підносячи чарку горілки.

–…служба… служба.., – розводив руками розгублений вояка.

Його очі між тим стрибали по гостям, наче когось розшукуючи. Я допив пиво, потім неквапливо підвівся та підійшов до солдата. Побачивши мене ратник, який було вже потягнувся до чарки, тут же випростався і різко кивнув головою в знак вітання.

–Імперські замашки! – пробурчав старий, що сидів біля дверей та курив люльку. – Ось в наш час не так старших шанували. Понатягали звичаїв поганих зі Святої Землі... Тьху ти!

–Е-е-е… ви Бор? – запитав ратник.

Зблизька було помітно, що він ще зовсім молодий хлопець. Ратник зніяковів і якось розгублено подивився мені в очі. В мене народилося відчуття, що він чекає на прочухана в свій бік за погану «продемонстровану шану».

–Слухаю, – спокійно сказав я.

–Я від Ізбора Іверського...

–Кого? – не зрозумів я.

–Е-е-е… від Ізбора Іверського… Вірніше, мене послав Ісаєв… він зараз у Ізбора… був…

–Цікаво-цікаво… І що?

–Загалом, вам слід завтра до обіду прийти... прийти…

–Куди прийти?

Хлопець говорив так плутано, що я зовсім не зрозумів сенс його послання.

–До нього... додому...

–Додому? Чийого дому?

–Ну… до Ісаєва…

Тепер вже я розгубився.

–Ти від кого прийшов? – здивовано питав я.

Почались плутані пояснення. З них я зрозумів лише те, що тільки-но закінчилась зустріч між Ісаєвим та Іверським.

–Жуга наказав відшукати вас та наказати, щоб ви прийшли до нього… завтра…

–Ясно, – хитнув я головою, намагаючись звести все до купи.

Судячи з усього, цей хлопець дійсно був людиною Іверського… А той факт, що саме Ісаєв віддав йому наказ говорив… говорив… говорив, що Ізбор та Жуга про щось змовились, і мало того, голова Розшукового приказу не довіряючи своїм людям, послав непоказного хлопця Іверського, щоб заплутати сліди.

–Добре, прийду, – промовив я, відпускаючи ратника.

–Що трапилося? – до мене підійшла Зая.

–Поки нічого.

–Знову ельфійські справи? – жартівливо сказала дівчина.

–Майже…

Тут грянула така весела музика, що мої ноги ледь самі не почали дригатись у танці. Розрум’янена Зая, схопивши мене за руки, потягнула до центра кімнати. Ото ми там дали! Я, навіть, сам від себе подібного не очікував!.

Гаряче дівоче дихання, блискучі Заїни очі, солодкі губи... О, Сарне, що треба для щастя? – питаю себе, тримаючи Корчакову за талію. Тривогу, яка було зародилася після зустрічі з молодим ратником зникла, наче дим…

Нумо, Боре! Гуляй!

Цієї миті до вуха донеслося чиєсь зауваження, спрямовані в мій бік:

–Бач, який у Корчакової видний залицяльник.

Зая теж почула ці слова і пустотливо посміхнулася. І ми з нею закружляли разом з іншими молодими парами...

12

…Жуга жив в кінці Борового провулка.

Двох'ярусний цегляний будинок, в стилі якого добре проглядалися ельфійські мотиви; критий залізом дах; на ньому висока прапориця у вигляді скакуна, що мчав на зустріч вітру; масивні дубові двері з різьбленим орнаментом – відразу видно, що господар цих палат був людиною заможною.

Я озирнувся по сторонах, відзначаючи чистоту, що панувала в цьому провулку, яка дуже контрастувала з тими вуличками, якими мені прийшлось сюди добиратися. Не ельфійський квартал, звичайно, але більш-менш чистеньке місце.

Недалеко від входу до будинку височів ліхтар, а поряд з ним біля глухої стіни – масивна дерев’яна лава та стовпчики для прив'язування коней. Навіть тут не було помітно яблук кінського гною складених пірамідками, чи чогось на кшталт того.

На мій стукіт двері відчинила худенька висока жінка з приємним добрим обличчям. Погляд її карих очей був пронизливим, від чого я навіть розгубився, та забіляв, наче козеня:

–А-а-а…е-е-е… Вітаю… е-е-е.., – і усі слова зникли.

Як звернутися? – промайнуло в голові. – Хто переді мною?

Жінка посміхнулася, але лише кінчиками губ. Я ж між тим встиг роздивитися її одяг, манеру поведінки й вирішив, що це хазяйка.

–Вітаю ясну пані! Я… я… я до Жугі… Ісаєва… Скажіть йому, що прийшов Бор… е-е-е… Сріблястий.

Жінка ще раз оглянула мене і лише після того, як оцінила ступінь довіри, пропустила всередину. Звідкись вискочили дві дівчинки, які з неприхованою цікавістю подивилися на гостя. Видно, до господаря рідко хто заходить.

–Поклич батька! – наказала жінка і старшенька з дівчаток кинулася нагору по масивних дерев'яних сходах. – Прошу, можете присісти ось тут та зачекати.

Мені вказали на лаву біля входу, після чого жінка взяла другу дівчинку за руку й пішла з нею геть.

Дочки Ісаєва (а я був впевнений, що ці дівчатка це саме вони), не дивлячись на всі чутки про те, що начебто були йому не рідними, обличчям дуже походили на Жугу. Особливо верхньою частиною. Рослі, як їх мати, з тим же кольором волосся, одягнені в ельфійські сукні – здавалося, наче вони зійшли з картинок ілюстрованих книг.

І раптом десь глибоко-глибоко промайнула думка про власних дітей.

От цікаво, – зосередився я, – а хотілось би мені мати сина або дочку? – до цього подібні розмірковування навіть не заходили в мою макітру. Але народилось відчуття, начебто щось змінилося… Світ став якимось іншим… Або це просто стало іншим моє світосприйняття?

У багатьох дорослих та зрілих людей є діти. У заможних та багатих, у бідних та хворих… Цікаво, а вони теж колись задавалися подібними питаннями, чи рушили торованим поколіннями людей шляхом? Родився, чомусь навчився… потім одружився… народив дітей… зістарився та й помер. Ось і весь шлях, яким йдуть сотні та тисячі живих істот.

А що до мене? Який шлях обрав я? – питаю себе та розгублено розумію, що не знаю відповіді, бо живу, як та тріска, яка опинилася у стрімкому потоці.

Виходить, буцімто я – звичайна людина… Тю! А ким ти, Боре, себе вважаєш? Надзвичайною людиною? – мені аж смішно стало.

А ось з іншого боку, то мабуть всі люди навколо вважають себе особливими. Просто хтось має більше нахабства та заявляє про те вголос, а хтось – плекає власне самолюбство.

І тут раптом мені подумалось, що історичні події складаються саме через оте почуття особливості. Люди народжуються, копошаться, щось роблять – чи то будують, чи то руйнують… приносять біди або радощі… І тільки наступні покоління вирішують, чи були їхні пращури особливими, чи нічім не примітними… Травою або могутнім деревом! Великими злодіями чи великими вождями!

А що ж визначає подібне ставлення нащадків? Хіба тільки результат, до якого призвели дії пращурів? Якщо так, то злодії бувають більш корисними, ніж благодійники… В такому випадку їх не можна було б називати злодіями…

З цього приводу мені згадалася фраза Бернара, коли ми з ним розмовляли про справи минулих днів.

–Знаєш, Боре, гідним особам пам'ятники не ставлять, – казав тоді ельф.

–А кому ж тоді? Злодіям?

Паладин не відповів, наче натякаючи на те, щоб я сам знайшов відповідь.

А, може, так і є? – розхвилювався я зараз. Думки стрімко мчали вперед, живлячи мій розум купою різноманітних міркувань. – А якщо дійсно так і є? – повторював я, пригадуючи слова Бориса Сіверського стосовно Свєрра. Правду той казав, чи лише якісь чутки, то друге питання. Я спробував міркувати ширше: – Хто той чолов’яга? Хто Свєрр? Герой, якого запам’ятали після битви на Інгосі, чи зрадник, котрий погодився служити Імперії? Де він справжній? Чому у нас, в Канії, запам’ятали лише його благородні дії, а не те, що він (і знову – якщо то правда) погодився служити ворогам?

Ні, Боре, ти мабуть дещо не враховуєш! – сперечалася інша моя частинка. – Ну звичайно, що всі ми здійснюємо як добрі вчинки, так і погані. Але справа в тому, з якого боку на те дивитися! Що добре одному, то може виявитися поганим для іншого.

А ось ще тобі нюанс, – продовжував я. – Це доля… Ми часто посилаємось на неї, як на силу, котру неможливо подолати. Чи існує насправді таке явище, як доля? От гіберлінги в те вірять… А ельфи? Чи не може так бути, що доля – то лише відмовка, на яку ми посилаємось у випадку невдачі?

І знову я повернувся до шляху, яким торує людина. Доля може бути на ньому тим же диким звіром, який чатує в кущах… або грабіжником… Вона може бути щедрим паном, який одарив перехожого дзвінкою монетою. Доля – це ураган, це дощ… це спекотне сонце… це й печерка, в якій можна перечекати негоду…

Виходить, це якесь універсальне поняття, – посміхнувся я. І тут моє вухо вловило тихе поскрипування.

Я миттєво розігнав дурнуваті роздуми та тут же підвівся. За хвилину вниз спустився господар будинку – Жуга Ісаєв.

–Прийшов? – сухо кинув він, навіть не дивлячись в мій бік.

Показавши жестом слідувати за ним, Жуга розвернувся на місці й покрокував вперед. Ми пройшли у велику світлу кімнату, стіни якої були прикрашені яркими картинами.

–Я тебе покликав по одній дуже делікатній справі, – промовив Ісаєв.

Його голос був помітно глухуватим, як це буває, коли говориш на якусь не дуже приємну тему.

Жуга виглядав втомленим, навіть розгубленим. Мені чомусь здалось, що він провів не дуже приємні та важки години… Але де? Та с ким? На Раді? Серед ельфів, у того ж П’єра? Чи у Ізбора Іверського? А, може, серед всіх них?

Жаліти Ісаєва я не збирався. Кожному, я к то кажуть, своє. То ж нехай розбирається із своїми проблемами сам.

А він між тим запросив мене жестом присісти на вкриту ведмежою шкурою широку лаву, яка стояла біля вікна, а сам повільно заходив туди-сюди.

Поруч від мене був низенький квадратний столик, на гладенькій полірованій поверхні якого виднілись триколірні восьмикутники. На деяких з них стояли упереміш чорні, білі й червоні різьблені фігурки. Судячи з усього вони були виконані з якихось напівкоштовних каменів.

Жуга зупинився і простежив мій погляд, застиглий на спогляданні тих фігурок.

–Знайома річ? – запитав він, киваючи на столик.

–Ні. А що це?

Ісаєв підійшов ближче і якимсь втомленим поглядом втупився на фігурки. Тут були й єдинороги, і катапульти, і м'язисті орки з сокирами, і навіть дракони. Деяких фігурок було багато, інших – поменше, а деякі взагалі стояли в єдиному екземплярі.

–Це… це.., – зіщулившись, намагався щось сказати голова приказу. Він силою розігнав свою розгубленість, та більш зібрано промовив: – Це, мій друже, девью-бата. Дуже цікава гра.

–Гра? – перепитав я.

–Старовинна гра. Її придумали ще перші ельфи... Так, принаймні, гласять давні легенди. Вона – своєрідний аналог їхньої Великої гри. У нас її прозивають «алодами». Все тому, що девью-бата дуже схожа... на теперішнє життя, – з останніми словами Жуга примружив очі й повернувся до мене. – До речі... а хочеш, я покажу тебе? – несподівано запитав Ісаєв. І не чекаючи відповіді, підняв над столом червоного чоловічка, в руках якого був тонкий кинджал, а за спиною невеликий лук. – Ельфи прозивають цього персонажа пронирою. А ми, канійці, – маскою.

Дивне порівняння, – промайнуло у мене в голові. – Чому це я якась пронира?

–Небезпечна і непередбачувана фігура, – похмуро заявив Ісаєв. – Діє поза встановлених правил. При його атаці, ніхто з гравців не може перекрити шлях масці іншою фігурою. То ж при вмілому керуванні, цей пронира може таких справ у стані противника накоїти, що буде ой-ой-ой… До речі, й своїм може бути непереливки.

–Навіщо ж така фігура потрібна, котра шкодить і своїм, і чужим?

–А без неї ніяк, – розвів руками Жуга. – Без неї гра зайде в глухий кут.

–А з нею, відчуваю, може бути й того гірше.

Нарешті Ісаєв трохи посміхнувся.

–Маски, це як проталини, що з'явилися ранньою весною на великій галявині, – почав якось розлого розповідати Жуга. – І начебто травичку видно крізь них… але що насправді ховається під снігом – хрін його знає! – голова приказу поставив фігуру на місце і присів навпроти мене. – Розвідка… виявлення слабких сторін супротивника… атака на сильні фігури... ключові... Ось, яка сутність пронири, згідно гри. Розумієш?

Все що я насправді розумів, наче ми з Ісаєвим зараз вели розмову не про гру, а про мене. Так, саме про мене. Але, до чого вся ця вистава з розповідаю про ельфійську девью-бату – залишалось загадкою.

–Завдання масці ставлять складні, – продовжував Жуга. – І в основному до кінця гри у гравців не залишається жодної такої фігури...

–Не залишається? Чи добре я розчув?

–Ти все правильно почув… Ось бачиш того старого у високій шапці. Ми звемо його магом. Він володар «алоду», як в житті… І якщо впаде він – кінець гри.

–Кінець? А що до пронири? Він сильна фігура? – я наполягав на прямій відповіді.

–Це важлива фігура. З нею легше, без неї – важче! – Ісаєв раптом замовк. Його обличчя знову стало похмурим.

–Судячи з опису, цей пронира – лише вбивця, який хоче бути схожим на героя…

–Скоріше, це герой, який хоче бути схожим на вбивцю, – парирував Жуга.

Ми обидва замовкли, не знаючи, що сказати один одному.

Невгамовний промінець світла пробився крізь різнокольорові вітражі вікна і затанцював на гладких відполірованих дошках ігрового столику. Я розгублено втупився на цей танок, і захопившись його спогляданням, зовсім не помітив того, що Жуга почав про щось розповідати.

–…думав, що не скоро буду тебе... турбувати, – пробився в мій мозок голос Ісаєва. – Але не виходить… Як без того ж пронири…

–Що не виходить? – у мене між лопатками проковзнув неприємний холодок.

–Гра не виходить… Вона зайшла в глухий кут…

Ми перезирнулись один з одним. Тепер стало зрозумілим, до чого ці розлогі розповіді про маску, про «алоди»… про те, що жодної фігури пронири не залишається наприкінці гри…

–Горішок? – тихо перепитав я.

Ісаєв кивнув головою і щільно стиснув губи.

–Наказувати? Так чомусь не виходить, – згодом промовив він. Не схоже, щоб Ісаєв лукавив. Але між тим подібна його розгубленість наводила на недобрі висновки. – Проте більше нікому те зробити... Не думай, що я не розумію, що тобі довелося пережити під час подорожі Західним трактом, які рішення прийшлось приймати…

–Давай не ходити околясом, добре? Всі твої ридання за моїм спасінням схожі на те, як вовк плаче, коли хоче козу з’їсти.

–Я був відвертим! – образився Жуга. – Чесно скажу, що моє серце вже давно очерствіло, але дивлячись на тебе, зізнаюсь, відчуваю… відчуваю…

Голова приказу замовк. Було помітно: він вже жалкував за тим, що почав відкриватися переді мною.

–…утримати в руках владу! – долинули якісь залишки його фраз. – Нам не можна давати слабину, інакше…

–Слабину? – перепитав я. – А хіба не помилки теперішньої влади й призвели до того, що в самому серці Канії зародився заколот? Про яку слабину ти торочиш? Ви просто всі зараз зрозуміли, що справа може вивернути не на вашу користь, тож…

–Помилки! Помилки! Помилки! – голосно запричитав Жуга. Він раптом махнув рукою, буцімто хотів комусь знести голову. – Ідеальних держав не буває. Скрізь присутня і брехня, і зрада, і біль, і розчарування… Але треба розумітися на власних помилках, виправляти їх… та прагнути кращого, – так неочікувано закінчив він свою тираду. – Побороти себе, свої темні сторони... Думаєш це легко?

–Нічого я не думаю. Я лише констатую той факт, що ми… що ви самі винні в заколоті.

–Оце здивував! Звичайно що винні, згоден! Але не тільки ми, між іншим…

–Але саме ви повинні шукати компроміс один з одним!

–З ким це? Із заколотниками?

–Ліга – це суспільство для вільних…

–О! – перебив мене Ісаєв. – Я зрозумів, куди ти хилиш.

–Якщо так, то ти (я непомітно для себе відкинув поважне «ви» і розмовляв з головою приказу, наче ми були рівні) повинен розуміти, що Ліга – це не Хадаган! Що Канія, це не Хадаган!

–Звідки тобі знати, який з себе той Хадаган? – відмахнувся Жуга. – А по-друге, свобода – це не безвладдя! Той, хто взявся керувати, повинен проявляти тверду руку… Ми повинні проявити силу, – із залізом в голосі говорив голова приказу, – щоб краще знайшло свій прояв у наступних поколіннях. І нехай вони потім судять, мали ми рацію чи ні!

–Я зараз слухаю тебе і мені здається, що то розмовляєш зовсім не ти…

–Боре! Не забувайся! – огризнувся Ісаєв. Він нервово закусив губу та пару хвилин збирався думками. Нарешті опанувавши себе, він холодно додав: – Я згоден з тобою, що Ліга – це спільнота волелюбних народів: людей, ельфів, гіберлінгів… Взагалі всіх, хто за наші ідеали всім серцем, всією душею. А боротьба за ці ідеали не буває та й не може без крові, болю і страждання.

–Овва! Ну і міцний борщ у тебе вийшов!

–Міцний! – погодився голова приказу. – Та ще й наваристий! Бо іншого не можна. Чому? А тому, що союзники не зрозуміють, адже їм потрібні сильні побратими. Розумієш?

–Я розумію те, що оті твої вагання чи варто мене кудись відправляти… чи буде при тому шкода мене, якщо трапиться біда… і таке інше… Все це, впевнений, вже унесло вітром за далекі далі.

Жуга виглядав так, наче його спіймали на гарячому. Він втомлено потер скроні та знову нервово закусив губу.

–Вчора була зустріч з Іверським? – спитав я, підштовхуючи Ісаєва до подальшої розмови. – Судячи з усього ви з ним чогось навирішували, так?

–Дійсно хочеш знати, що там було? – нахилився до мене Жуга. Судячи з його погляду, доброї звістки очікувати не приходилось…

13

…–Думаєш, я цього не бачу? – Ізбор зробив наголос на слові «я».

Він стиснув зуби так, що, здавалося, ті зараз почнуть кришитися. Його великий ніс, який дуже псував обличчя, почав червоніти.

–Мені теж розповідають байки й про тих, хто залишився без годувальника, захищаючи Лігу… а також і про тих, чий чоловік, батько або брат перейшов на бік бунтарів, та зачинився в Горішку… мовляв, вони ж також за Лігу, просто їх теперішня влада не задовольняє…

–Байки? – Жуга хмикнув та роздратовано хитнув головою. Після засідання Ради він був сильно збуджений й ніяк не міг подолати емоції, що вирували всередині нього. – У мене трошки інше визначення цього… Знаєш, я тобі розповім отаке: на сусідній вулиці живе сім'я Зубових, – продовжував голова Приказу. – Чоловік зараз під Горішком сидить. А його син, який, до речі, воював на Святій Землі, по інший бік стіни. Ось тобі й байки! – Жуга різко махнув рукою, ніби рубав когось мечем. – Уяви, як зараз матері… Я її добре знаю. Приходила кілька днів тому до моєї благовірної грошей просити. Вона не знала, що я вдома. Не знала, що сиджу в сусідній кімнаті. Чув, як плакала... побивалася... Що їй робити?

Ізбор різко піднявся.

–Ти мені жалітися сюди прийшов? – загарчав він. – Та я таких історій... та ще сльозлівіше за ці... та з десяток, а то й за сотню видам!

–Та не в тому річ.

–А в чому?

–В самому факті розколу! Він пройшовся не десь між, скажімо, інгосцями та умойрцями, або жителями Фороксу та Темноводдя, а прямо крізь родини, розірвавши їх надвоє! І одна річ, якщо б то була проста суперечка, мовляв, де грушу посадити – під парканом, чи за парканом? Справа куди глибша! І вже не важливо, переможемо ми, або програємо! – Жуга замовк. Його лоб покрила мережа глибоких зморшок. Голова приказу важко зітхнув та тихо додав: – Що робити далі? Хтось думав про це? На вулицях кожен другий кричить, мовляв, при Валірах такого не було. Порядок був!

–Що? – Ізбор розвернувся. – Так я їх... так ми...

–Саме так! Тільки те й можемо, що голови направо та наліво сікти.

–Ну, так нехай Імперія нас жере з потрухами...

–Та до чого тут Імперія? Ледь що, так їй прикриваємося. Це, мовляв, вона людей за людей не вважає. А самі що?

–Тут серединки немає! Або Ліга, або Імперія. З нами, або з ними. Усе! Третього не буде... Ти, друже, крамольні розмови ведеш. Не боїшся, що дізнаються в Раді?

Жуга голосно вилаявся, а потім сердито додав:

–Це розмова глухого із сліпим! Я тобі за сало, ти мені: «Дзюрчало»! Чи ти розумієш, що ми зараз на порозі реального протистояння брата з братом?

Обличчя Іверського стягнула личина, сповнена страждань. Він глухо рикнув і хитнув головою. Йому раптом пригадалось безпорадне стомлене обличчя Айденуса, коли ельфи й люди зійшлися в словесній перепалці, хто, мовляв, винен у нинішній ситуації, яка склалася в Лізі, а саме – в Світлоліссі. Пригадали один одному усі мало-мальські помилки. Одні лише гіберлінги вели себе стримано та майже не вступали у сперечання.

Великий Маг навіть не намагався втрутитися і це сильно розлютило Іверського. Потрібно було щось вирішувати, але ніхто так і не взявся керувати справами. З усіх боків сипалися взаємні звинувачення.

Ізбор хмикнув та повернувся, пильно вдивляючись в похмуре обличчя Ісаєва.

–Часом, – промовив неголосно голова Захисників Ліги, – я заздрю Імперії. Контроль і дисципліна… Чіткість та злагодженість… А у нас суцільне перетягування ковдри, аби собі тепліше зробити.

–Бачиш, тепер ти говориш крамольні речі! – посміхнувся Жуга.

–Та облиш ти, друже! Крамола! В нашому, лігійському, положенні взагалі дивно, що ми до сих пір протистоїмо Імперії. От хто командує? Подивись на них! Та і ким доводиться командувати? Я скільки сил поклав на Захисників Ліги, ти собі уявити не можеш!

–Ну чого так категорично? Прекрасно розумію…

–Знаєш, я й досі живу тезою мого предка Фалірота: «Будь-який вільний житель Канії своїм мечем повинен відстоювати цю саму свободу для себе та своїх близьких».

–Щось у цьому є...

–Та не «щось»! У цьому все моє життя! – Ізбор облизав губи та нервово стис кулаки. – Думаєш, мені дуже подобається відправляти в Горішок жовторотих ополченців? Будь на те моя воля, я ліпше взяв би найманців! Від них більше користі, ніж від усього цього наброду, який шлють під стіни фортеці! – Ізбор різко стукнув кулаком по столу. – А все через що? Бояться зради! Уявляєш?Вони страшенно бояться, що приведи я під Горішок Захисників Ліги, так ті відразу ж перекинуться до бунтарів…

–Тому що серед тих бунтарів саме Захисники Ліги!

–І ти туди ж? – розсердився Ізбор, знову пригадуючи, як в Раді кричали, мовляв, що у зраді винен Іверський, оскільки він відповідає за дії Захисників Ліги.

–Я лише констатую факт! – розвів руками Жуга.

–Факти! Факти! Обидві боки конфлікту приведуть тобі незаперечні факти власної правоти, бо у кожного з них буде своя правда! І тих же Зубових, про яких ти розповідав – батька та сина… у тих же Сіверських, хай вони будуть неладні! У всіх своя правда! – майже по складах промовив останнє речення Ізбор. – Чим вище фігура, тим начебто більше в неї правди… Але своєї правди! Чи є вона істиною – відразу і не скажеш!

–Значить ти все ж розумієш, про що я казав раніше?

–Жуго, припини мене смикати за вуса! Це закінчиться нашою з тобою сваркою! Ти ліпше повідай мені, яким чином у Горішку опинився той ельф? Як його там?

–Ентоні ді Вевр…

–Ось-ось! Це ж треба просрати під самим твоїм носом таке… таке…

–Ми будемо друг друга колоти, чи поговоримо без емоцій?

–Правда очі коле? – оскалився Ізбор.

–Тепер ти взявся за неї? А я вважав, наче ми домовились… Чи ні? – розвернувся Ісаєв убік виходу.

Іверський зітхнув та пробубнів дещо примирливе. Трохи згодом він додав, що все рівно треба очікувати на вторгнення Хадагану в Горішок.

–Вважаєш, що це неминуче?

–Упевнений. Та й розвідка сьогодні доповіла, – погоджувався Ізбор. – Залеський повідомляє...

–Занадто ти на нього надієшся, на того Залеського! – перебив Жуга. – Багато хто все ще пам’ятає про Павучий схил. Адже це його вина, що там...

Обличчя Ізбора посіріло:

–Жуго, я тебе, звичайно, поважаю, але не лізь туди, куди не слід. Я ж тебе борщ варити не вчу? Багато ти розумієш в ратній справі?

–Не забагато, – тихо відповів Ісаєв. – Але тут і сліпому стане ясно, що та битва, – він тут же виправився: – та бійня... так, саме бійня… що це жахливий прорахунок За...

–Припини! Залеського я знаю давно. Не він один винен у тих подіях. Окрім збігу обставин, сталось і таке, що хтось поспішив… типу Сіверських… а хтось не зрозумів… інші злякалися... Зараз легко судити, але тоді... Охх! – Іверський замотав головою. – Гаразд! Досить на цю тему говорити.

–Може і досить, ось тільки плоди тієї сутички на Павучому схилі дозріли нині. І урожай від них тхне такою гнилизною, що пів Світлолісся нею вкрилося!

–Я ще раз кажу – досить! Ми з тобою зараз не для того зібралися.

–Ну добре, слухаю тебе.

–Я вирішив перекинути до Горішку зі Святої Землі Синій полк з усім їх добром.

–Та ти що! Рада дізнається…

–Я вже вирішив! – махнув рукою Ізбор. – Ті бовтуни тільки й можуть язиком чесати! Комусь треба бути більш рішучим… інакше ми тієї болячки в Світлоліссі ніколи не позбавимось!

–То ж ти вирішив взяти все на себе?

–Я сподіваюсь і на твою допомогу. Чи вважаєш що знаходишся тут тільки щоб послухати мої плани?

–А чому ти вирішив, що я погоджусь допомагати?

–Ми один одного дуже давно знаємо. Не думаю, що ти сам не прагнеш розв’язати цей болючий мозоль із Горішком… То ж пропоную об’єднатися. Ну?

–Давай, послухаю тебе… а там скажу свою відповідь…

–Побоюєшся? – вимагав чесної відповіді Ізбор.

–Спочатку оціню твій план, – відповідав Ісаєв. – Я ж знаю, наскільки ти буваєш швидким… і до чого воно потім призводить…

–Мені треба організувати все по-тихому, – заявив Іверський. – Щоб жодна душа не прознала про перекидання полку, розумієш? Щоб коли про те вже нарешті довідались… бо розумію, що шила в мішку не сховаєш… Отже, сподіваюсь, щоб коли вже звістка дійде до Ради, то мої хлопці тим часом будуть стояли на баштах Горішку!

–Ти збираєшся знову штурмувати фортецю?

–Я з деким домовився, що до цього! З ельфами!

–Якими ельфами?

Обличчя голови захисників Ліги стало схожим на пику задоволеного кота.

–Не одному ж тобі, Жуго, хитри ігри вести. Гудимир Бельський забагато насолив деяким ельфійським магам…

–Ти що ж, домовився з ними про…

–Разламати браму та проникнути всередину фортеці – це не найважча частина штурму. Якщо б тільки те, ми б вже давно увійшли в Горішок.

–Я тебе не зовсім розумію.

–Тому що ти ніколи не бився на Святій Землі. Той Павучий схил, про який тільки-но мені нагадував, взяти силами лише реєстровиків – не склало б особливих труднощів, але справа куди глибша.

–Магія?

–Не просто магія, а джунська магія! Чи тобі відомо, що Гудимир таємно вештався Святою Землею? Моя розвідка доповідає, що він особливо цікавився давніми джунськими містами… а крім того – зустрічався з хадаганцями… Як бачиш, у мене теж є кому мишей ловити! – задоволено посміхнувся Іверський.

–Про походеньки Гудимира не чув, – захитав головою Жуга, – бо ми щось із тобою втратили взаємозв’язок… обоюдний…

–Отже, бачу, що з Бельським я тебе здивував! Погодься?

–Ну… Свята Земля, треба сказати – не Світлолісся… там все в сто разів важче… але і я також можу де що розповісти про Бельського. Він один з тих, хто стояв за нападом на Клемента ді Дазірє. Яка його роль – головна чи другорядна – поки достеменно невідомо. Проте, якщо вірити деяким свідкам, котрим вдалось врятуватись з того алоду, то начебто Гудимир наказав нападникам захопити усі наробітки Великого мага, особливо які стосувались джунів. А знаєш, що найцікавіше? Клемент виявляється вивчав взаємодію метеоритного заліза та порталів… Ентоні ді Вевр, як мені згодом удалось вивідати, був одним з тих магів, які допомагали Клементу в пошуках джунських речей на Святій Землі.

–Тобто… тобто…

–Тобто ельфи вже давно вивчають цю загадку. Принаймні, загиблий Клемент.

Ізбор невдоволено зіщулився. Він нервово почав барабанити пальцями по столу, дивлячись у стіну.

–Жуго, нумо, друже, викладай, що взагалі накопав про події на алоді Клемента, – почав вимагати голова Захисників Ліги.

–Я про це доповідаю особисто Айденусу. Він не давав мені дозволу, ділитися…

–Припини! Чи ми ні на одному боці?

Жуга напружився. Він не дуже бажав вивертати кишені перед Іверським, але той з іронією в голосі нагадав про «втрату взаємозв’язку», на яку тільки-но натякав Ісаєв.

–Пасок на поясок? – пустотливо підморгнув голова Захисників Ліги. – Ти мені, а я тобі… Там глядиш і повна картина складеться.

–Гаразд, – хитнув головою Жуга. І хоча він продемонстрував свою згоду, проте всього розповідати не збирався. Швидко оцінивши ситуацію, голова Розшукового приказу неквапливо повідав про деякі результати розслідування: – Алод Клемента для нападу скоріш за все був обраний з двох основних причин. Одна з них це все ті ж наробітки мага стосовно вільного переміщення між островами. А друга…

–І ти про те знав? – здивувався Іверський. – Про те, що ельфи займаються подібними дослідженнями?

–Ні… я ось тільки що мав розмову з П’єром ді Ардером… відверту.., – Ісаєв скривив обличчя, наче з’їв кислу ягоду. – Він і розповів про Клемента.

Ізбор невдоволено вилаявся.

–П’єр виклав мені результати власного розслідування, – додав Ісаєв. – Він вважає, що у нападі замішані члени опального Дому ді Дюсерів. Начебто вони змовились з деякими шляхетними родинами Канії... серед яких були й Сіверські… Кожний переслідував свою мету: ді Дюсери планували повернути свій вплив після поразки на Великому Балі, а наша шляхта разом з деякими Захисниками Ліги…

–…скинути владу Айденуса, – закінчив Іверський. – Яка банальщина!

–Це для тебе подібне може бути «банальщиною», – відмахнувся Ісаєв. – А інші свої голови кладуть, намагаючись втілити власні плани в життя. Алод Клемента, між іншим, повинен був стати свого роду плацдармом для майбутнього захоплення влади в Лізі. І це друга причина нападу… Можливо, як раз Гудимир був повинен зайняти місце Клемента… Повторюю – мож-ли-во!

–В чому ти бачиш підступ?

–Є інші свідчення, – пошепки промовив Ісаєв. – Ді Дюсери не дуже довіряли Бельському, бо, виявляється, він свого часу приймав участь в їхніх пошуках… та ще й намагався з’ясувати родині секрети стосовно магічних ритуалів… То ж вони, скоріш за все, планували якимось чином взяти під контроль Клемента.

–Тобто?

–Не знаю конкретики. Можливо, вони хотіли приспати Великого мага… та сонного контролювати… щоб астрал не проковтнув його алод… Розумієш? – нахилився вперед Жуга.

–Ти про це говорив Айденусу?

–Говорив… Він каже, що таке зробити важко, але можливо! Проте у ді Дюсерів щось пішло не так! Взагалі на алоді Клемента багато чого пішло не так! І це найголовніша загадка… Невдача на тому острові призвела до того, що заколотники вирішились на бунт, але вже в самому серці Ліги – в Світлоліссі!

Іверський задумливо зітхнув та втупився в підлогу. Деякий час він нервово погладжував свою коротеньку борідку, а потім глухо промовив:

–Ситуація непростенька… Ти мене, звичайно, вразив по саме… саме… Ох! – Ізбор розвів руками. – Ну, добре, якщо ми домовились про свого роду співпрацю, то ж і я маю дещо тобі розповісти стосовно цього заколоту. Мої розвідники виявили у бунтівників золото джунів. Судячи з усього, його вони використовують для покриття власних витрат.

–І звідки те золото?

–Спитай щось легше, – посміхнувся Іверський. – Вистежити джерело поки ще не вдалось. От якщо б нам захопити когось із верхівки…

–Та вже кажи про самого Бельського! Його б упіймати, він би таке розповів, – іронізував Жуга.

–Так як ти ставишся до мого плану, що до перекидання Синього полку?

–Я ж не обізнаний із ратною справою…

–Припини! Я цілком серйозно. Допоможеш з тим?

–Чим саме?

–Зробити все тихо. Є варіанти? Контрабандисти, наприклад?

Ісаєв посміхнувся:

–Контрабандисти! Ну ти... Завтра про твоє «перекидання» вся столиця буде пліткувати.

–А хто?

–Гільдії.

–Хто? – Ізбор насупився. – Ці недоноски, які вважають себе...

–Тихіше, мій друже, тихіше! Ти вже занадто кип'ятишся. Недоноски вони, чи гарні хлопці – це цілком суб’єктивний погляд.

–От давай без твоїх ельфійських викрутасів! Кажи нормальною мовою, ти ж канієць врешті-решт!

–Я про те, що хоча зараз, може, це поки і не дуже помітно, але за гільдіями майбутнє. Повір.

Іверський аж загарчав:

–Терпіти не можу цих зарозумілих індиків!.. Ну, гаразд. І що ж вони, невже погодяться?

Жуга не відразу відповів. Він хитрувато посміхнувся та промуркотав, мовляв, що свої люди є і там.

–Люди… люди… люди.., – затараторив Іверський. – Так, ти, Жуго, вмієш знаходити потрібних людей навіть серед ворогів… Проте таки байки ходять, що аж позаздриш твоїм вмінням! До речі, а є серед твоїх хлопців такий, на кого ти б поклався, як на себе?

–Навіщо тобі знати?

–А якщо я тобі скажу, буцімто у фортеці зберігаються плани заколотників? А ще – їхні списки, га?

Ісаєв випрямився та подався вперед:

–Що ти кажеш? – тихо промовив він.

–Я, звичайно, не ти, але також намагаюсь відшукати союзників, навіть серед ворогів. У нашого Бельського є… не знаю , як і назвати подібне явище… Вадою? Пристрастю? Таємним захопленням?

–Коротше!

–Він занадто багато довіряє папірцям… Я маю на увазі його бажання записувати будь-що: власні плани… або списки союзників, – голова Захисників Ліги підморгнув. – Уявляєш, який скарб знаходиться всередині Горішку? Уявляєш, що станеться, коли ці папірці попадуть куди треба? Скільки цікавого дізнаються в Раді!

–Ага, і скільки зрадників в ній виявиться! – хмикнув Жуга.

–І я про теж! Нам потрібні ті списки та плани.

–Щось не віриться, буцімто Гудимир настільки глупа людина! Хто при здоровому глузді стане подібне робити? Адже якщо папірці дістануться ворогам…

–Не мені судити про глузд Бельського. Але, думаю, він зовсім не дурень! Ті ж списки, наприклад, це своєрідна гарантія. Щоб у важкій ситуації можна було шантажувати, або...

–Все одно це нерозумно! – промовив Ісаєв. – Ці папери – така непередбачувана «коза»!

–Тому і потрібна вірна та відчайдушна людина, яка не побоїться взятися за цю справу. Уяви скільки охочих буде захопити списки, мало того – скористатися у власних інтересах… То ж кого рекомендуватимеш? Чарушу?

–Ти що! Ні в якому разі! По-перше, ніхто з моїх помічників на подібне не погодиться. А по-друге.., – Ісаєв різко замовк.

–Що? Нема кому довіритись? – тепер прийшла черга Іверського хитрувато підморгувати: – Гаразд, так ким же ти пожертвуєш?

Питання питанням, але ця фраза нагадала Ізбору той його перший випадок, коли він свідомо відправив на загибель своїх солдатів. Адже знав же і все одно відправив.

Іверський зараз намагався виглядати спокійним, але той давній спогад в останні часи вже занадто часто став спливати в пам'яті. І це було якось підозріло…

Ізбор тоді був ще молодим сотником. Прийшов наказ затримати наступ, поки основні сили Ліги перебиралися на протилежний берег через те прокляте болото. Він знав, що ніхто не зголоситься бути добровольцем. На очі потрапив той щуплий довгоногий десятник... Як же його звали? – Ізбор не зміг зараз згадати.

А тоді він досить спокійно віддав наказ. Десятник, між тим, розгублено стояв та дивився так, ніби думав, що це якийсь жарт.

–Виконувати! – гаркнув Іверський.

Йому відразу згадалися настанови батька, що слід відразу проявити твердість характеру: «Нехай знають, що ти не боягуз... Треба – значить треба. То ж не панькайся»!

Ось того дня Ізбор і зважився показати свій «крутий» характер.

–Я... я.., – розгублений десятник, здавалося, зараз заплаче.

Він був приблизно такого ж віку, що й сам Іверський.

–Сім'я є? – чомусь запитав його Ізбор, хоча йому насправді було байдуже.

–Так... так... і дружина, і двоє діточок...

–Ясно, – натягнуто посміхнувся Ізбор. – Ну, добре! Час тіснить. До справи!

Десятник намагався заглянути в очі Іверського, але той пішов на хитрість і діловито втупився в мапу. Старі ветерани, які стояли поруч з ним, зніяковіло опустили голови. Ізбор був упевнений, що ніхто з них не бажав викликатися добровольцем, хоча в душі кожний шкодував цього бідолаху десятника.

Так як же його звали? Ось пам'ять! – труснув головою Іверський.

Звичайно ж на тих болотах поліг увесь загін того десятника, але Ізбор тоді про своє рішення анітрохи не шкодував. Якщо треба пожертвувати малим, щоб врятувати більше, значить слід саме так і вчинити, – твердо бубнив собі під ніс молодий сотник. – Та й поганим той десятник був солдатом, раз боявся померти.

Іверський сумно посміхнувся. Тоді йому, молодому, здавалося, що солдат не повинен боятися смерті, адже вона чекає всіх. І він, вихований в родині, де всі чоловіки без винятку служили у війську, саме так і повинен був вчинити на тому болоті, адже померти в бою – це верх благородства.

А що змінилося зараз? Пройшли роки… набіг чималий досвід... а разом з ними прийшло розуміння того, що людям властивий страх. Всім: і сміливим, і боягузливим. Верх благородства тепер – врятувати життя, а не віддати його, навіть за високі ідеали.

Правда він сам все ще продовжував відправляти на смерть своїх солдатів, переконуючи їх, що вони роблять великий подвиг, котрий «не забудеться до кінця віків».

–В ім'я славного Тенсеса! – пафосно додавав Ізбор.

Але все це лише слова. Порожні слова… промовлені без віри.

«Іскра, що дарує безсмертя. Щось за все своє важке життя, я ні разу не бачив воскреслу або заново народжену особу, – подумав голова Захисників Ліги. – Отже, за порожніми словами стоїть суцільне безвір’я. І я його провідник».

Ось і тепер він просить відправити людину, щоб та добула секретні папери заколотників. І саме цікаве, що і зараз Ізбор із Жугою виступають за свого роду «безвір’я»… вірніше, намагаються врятувати ту систему влади, що склалася в Лізі. Правильна вона чи хибна – ніхто не задається цим питанням. Так саме ніхто і не задається питанням, що станеться із тією людиною, яка спробує дістати папірці Бельського. А її будь в якому разі чекає жахливий кінець. Знайде та принесе папірці – то ж не факт, що цю людину залишать свідком того… А як не принесе… то тут і казати нічого.

«Цікаво, у Жуги бувало щось подібне до мого? Чи доводилося йому відправляти на смерть свого «десятника»? – Ізбор пильно подивився на товариша. – Напевно було! Не може, щоб не було»!

–Людину, може, я і знайду, – згодом відповів Ісаєв. – От тільки не дуже хочеться розкидатися такими людьми.

–А що робити? – розвів у відповідь руками Ізбор. – На війні без цього ніяк...

14

...Я розгублено стояв посеред якоїсь вулички Торгового Ряду, намагаючись все ще отямитись після розмови з Ісаєвим. Відчував себе так, наче мене дружньо пригощали, а наприкінці бенкету повідомили про боржок. За що? – питаю у хазяїв. А вони кажуть, мовляв, за бенкет.

А гівна вам мерзлого не дати? – вирветься в такому разі. Але волай, тупоти ногами, рви волосся на макітрі – отже хоч як крути, а я все одне якимось незрозумілим досі чином залишився «боржником».

Як же так? Як я дозволив тому статися? – питаю себе і знову подумки повертаюсь до розмови із Жугою.

Свою доповідь про зустріч з Іверським, той закінчив словами: «Ось і вся історія, як то кажуть, у двох словах»! Після цього Ісаєв пильно втупився мені в очі, наче чекав на якусь особливу реакцію.

–«Людина», це хто конкретно? – тоді я прямо спитав у нього.

–Ти ж не мале дитя. Навіщо прикидатися?

–Маска… пронира… вбивця-герой… чи герой-вбивця… Яка ж ти падлюка! Сипав тут золотом, поливав зверху медом, а врешті-решт все виявляється… виявляється…

Я захлинувся в словах. Емоційне напруження було занадто високим, щоб язик встигав за думками. Мене, як то кажуть, аж-но розпирало.

А Ісаєв навіть бровою не повів. Він обережно відкашлявся та чітко, без усіляких недомовок, віддав наказ. І де, питається, ділось те: «Не можу наказувати тобі»? Очі Жуги блиснули холодною сталлю людини, яка вже давно зі всім визначилася. Я навіть не зміг второпати, в якому випадку голова приказу був відвертим зі мною: на початку зустрічі, чи він зараз виказав своє справжнє обличчя.

Отже, Горішок… Це було смертовбивче завдання. У порівнянні з ним штурм фортеці, який задумав Ізбор, здавався прогулянкою по околицях столиці.

–Якщо впораєшся, – зіщулившись казав голова приказу, – отримаєш більше, ніж звичайну нагороду… Піднімусь я, піднімешся й ти!

–Тобто? – закліпав я оченятками, наче молодий баранчик.

–Хіба ти не розумієш, які перспективи може відкрити ця справа?

–Я розумію, чим вона мені загрожує! Втратою голови! – наче дурнуватий хлопчисько кинув я. Зізнаюсь, сказав це навмисно, пригадуючи чиїсь повчання, що не треба показувати свої переваги перед начальством.

Я приблизно уявляв, про які «переваги» зараз натякав Ісаєв. А він між тим різко підвівся та всім своїм єством продемонстрував, що розмова «по душах» закінчена.

–Сподіваюсь, не треба попереджати, що нашої зустрічі, а тим паче – розмови, взагалі не було? – додав він вже біля дверей. – Адже сили, які бажають отримати папірці Бельського.., – Жуга замовк та озирнувся, наче чекаючи вже зараз побачити ті самі «сили».

Чому я відразу не відмовився? – питаю себе, стоячи на вулиці та кліпаючи оченятками, буцімто якийсь пришелепуватий бродяга. – Може, через той факт, що до цього дня я постійно погоджувався та виконував всі завдання Ісаєва… А може просто побоявся сказати «ні»?

Дурень! Який же ти, Боре, дурень! – від досади на самого себе хотілося завити вовком. – Ну нічого, нічого! – зло іронізувала моя свідомість. – Поплачеш згодом, то ж порозумнішаєш!.. Якщо, звісно, залишишся живим.

–От не треба мені жаб показувати! – розсердився я. Перший переляк вже зник і його місце заступила твереза частинка мого розуму. – Гіркі сльози, як кажуть в народі, лікують наш зір. Може мені й треба поплакати… щоб в мізках прояснилося… Тоді легше буде визначати, хто друг, а хто ворог!

Погода псувалася. По небу поповзли важкі темні хмари, які поганяв різкий північний вітер. Вони ледь не чіплялися своїми пухнастими пузами за шпилі веж… Відчувалось, що ось-ось у свої права вступить зима. Мабуть, саме через це Іверський так квапився зі штурмом Горішку. Якщо не встигнути до того, як все навкруги замерзне та замете снігом, то прийдеться чекати весни, а подібне означало втратити підтримку в Раді… А там і без цього вистачало незадоволених тривалою облогою фортеці.

Я попрямував на головну площу, навіть сам не знаючи чому. Думати про майбутнє завдання не хотілося… Все через те, що всередині мене відбулося якесь дивне розділення. Одна частина кипіла, наче вода в казані, обурюючись тим, що мене змушують зробити досить немислиму річ, а саме – дістати секретні папірці Бельського. Дістати першим!

Друга ж частинка віднеслась до всього цього із залізним спокоєм. Навіть, додам – із погано прихованим бажанням взятися за запропоновану справу. От звідки в мені подібна річ? Невже десь всередині сидить маленький хитренький астральний бісик, котрий підбурює свідомість до авантюрних дій? Скоріш, так, бо інакшого пояснення не знаходжу.

Але серед всього цього нагромадження, навіть участь у штурмі не здавалася таким вже і страшним та нездійсненим дійством. Мене більше лякало, що буде потім… Особливо після слів Ісаєва, що «маска до кінця всієї гри не доживе». Натяк зовсім не прозорий…

Взагалі, вся ця історія з папірцями дурно пахне! Переваги, про які казав Жуга – то щось на кшталт морковки для дурнуватого кролика… сира в мишоловці… Якщо мені дійсно вдасться дістати записи Гудимира, привезти їх до столиці та віддати Ісаєву, то…

Я аж зупинився, а по спині миттєво пробігся морозець. Після оприлюднення тих записів Бельського в столиці… Та що там «в столиці»! По всій Канії почнуться відкритті протистояння. Виявиться, що хтось тайно підтримував бунтівників, надавав їм допомогу… слав гроші… І тут їх всіх викривають! Це для них катастрофа!

О, Сарне! Не вистачало, щоб через мене почався розпад Ліги! Так, так, я не оговорився… Саме розпад! Горішок покажеться якимось малесеньким непорозумінням… На Об’єднаних алодах почнуться сутички, спроби захоплення влади, адже у невдоволених теперішнім станом речей після опублікування записів Гудимира не залишиться іншого виходу, як перейти до наступу, бо відтепер їм втрачати буде нічого! Або пан, або пропав!

Страшна картина! Якщо вона справдиться, Імперії навіть не прийдеться продовжувати війну з нами, адже ми самі себе розірвемо на шматочки.

А з іншої сторони, що робити зі зрадниками? Я маю на увазі не тих, хто відкрився і перейшов до активних дій, а скоріш тих, хто нерішуче коливається. Змушувати їх прийняти рішення буде схоже на спроби підштовхнути лавину. Не факт, що вони приймуть бік Айденуса… Так, Айденуса! Вся ця катавасія не може не бути під наглядом Великого мага.

Слухай, Боре, а от цікаво, сам Жуга розуміє, кому довіряє дістати ті папірці? А якщо ти вирішиш використати їх для власного зиску? Га? Якщо вже Гудимир шантажує своїх помічників – вільних чи невільних – чим я гірше?.. А це, між іншим, цікава задумка! Не менш авантюрна, ніж похід до Горішку…

Але, Боре, – насупилася тверезомисляча частинка мого «я», – в такому випадку, ти можеш залишитись, м’яко кажучи, у ролі об’єкта для полювання. Сам… наодинці… без «соратників»…

Ноги непомітно занесли мене до якогось натовпу. Я не відразу зрозумів, що це не черговий торг, а музичний виступ. В столиці останнім часом збиралось чимало мандруючих артистів. Часто можна було побачити лірників, бандуристів, домристів або скрипалів. Вони ставали на площах, на вуличних розвилках, в корчмах та трактирах, намагаючись розважити перехожих та заробити трохи грошиків.

Я б пройшов собі далі, але сьогоднішній виступ мене чимось зачепив… Мабуть, справа у голосі співака… а, може, і в самій пісні…

Я зупинився, озирнувся. Потім спробував побратися ближче. На старій бочці сидів чолов’яга в заяложеному одязі, який крутив корбу та натискав на клавіші старенької ліри. Своїм сильним голосом він виводив слова якоїсь пісні… знайомої пісні…

Ах ти ж, Канієнько, бідна годинонька тепер твоя:

Згинули лицарі, добрії юнаки, ах, кров моя.

Згинули лицарі, добрії юнаки, ах, кров моя.

Де ж ви, Валіри, де Фаліроти, де вся шляхта,

Смілії сотники, битні десятники, великі княззя?

Смілії сотники, битні десятники, великі княззя?

Якщо я не помиляюсь, це був «Плач по Канії»… але перероблений… Явно перероблений.

Люди навколо мовчазно стояли, дивились на лірника, слухаючи його спів. І була у всьому цьому якась дивність… якась туга… суворість… навіть урочистість, що хапали за душу, виймали її з далекої схованки, наче кажучи: «Он дивись! Бачиш, що сталося в світі»?

Споглядаючи на старання цього чолов’яги, я раптом спіймав себе на думці, що також жалкую за старими часами… за державою Валірів… за войовничою шляхтою, яка билася за рідну Канію… Де ж воно все ділося? Чого так сталося? Хто в тому винен? – пробігало в свідомості. Але головним було інше, а саме те, чому я також піддався цьому «плачу».

Десь в поля дикії, десь в нелюдськії смерть загнала,

А вісті нашого нещастя горкого вам не дала.

А вісті нашого нещастя горкого вам не дала.

Колись оркам-гоблінам, народу дикому, страх був від вас.

А тепер страх новий нашому людові — імперський приказ.

А тепер страх новий нашому людові — імперський приказ.

Людей значно побільшало. Навіть не дивлячись на сиру погоду, вони зупинялись, наближались до натовпу та просувалися поближче до лірника. Дехто почав кидати йому гроші, а мене між тим непомітно відсунули назад.

Я не противився. Відступив до стіни, постояв якусь хвилину та рушив геть. А в голові все звучав та звучав той хрипкуватий голос, що тягнув «Плач» під акомпанемент клавіш колісної ліри. Чолов’яга повторював рефреном кожний другий рядок, іноді ж робив довгі паузи, програючи сумну мелодію цієї давньої думи, тим самим все більше та більше збираючи навколо себе людський натовп.

Так опасали, так нас оступили зо всіх сторон,

Що тілько нашої крові канійської сам ждет ворон.

Браття хорошії, молойці гожії во крові лежать,

Без голови тії, без плеча другії пісок зоблять.

Кров ллється ріками, услані трупами побитих поля,

На канійців глови вложила окови тяжка неволя.

За провод, за дзвони сороки, ворони смутно крачуть,

Співця гласного, за птаха вільного вовки виють…

Я зупинився. Невже, – промайнуло в голові, – під «оковами» лірник має на увазі Лігу? Це щось нове! В давній версії, здається, шкодували за появою нової сили – Хадагану. А тепер шлях вивернув у інший бік… до Ліги.

Отаке!

Міська стража не втручалася, хоча зазвичай вона постійно ганяла вуличних музик. Зараз же троє доглядачів за порядком стояли осторонь, вслухаючись в наспіви лірника.

Мабуть, подібні пісні відтепер найпопулярніша річ у Новограді. Я вже не раз бачив та чув, як саме через них люди починали проявляти інтерес до виступу артиста.

Продовжуючи йти по бруківці, я все ще був не в змозі зрозуміти, чого ж так щипає мені очі. Чому все гнете? В голові крутилися рядки із думи, а у вухах звучав голос лірника, навіть коли я вже встиг відійти на значну відстань та звернути за ріг.

Ні трумни, ні ями, погреб меж пташками проклят маєм.

Бідна головейко, кровная долейко, чим ся стаєм?

Як много поганцьов з наших же бранцьов — діток малих?

З них неприятельов, з них тепер імперців маєм смілих.

Не один внук діда, не один сусіда сусід забив,

Власний брат на брата, батько на дитята меч нагострив.

Немаш вже ради, немаш і поради, що маєм ділать —

Ах, только горенько і вельми тяженько в куті думать.

Ах ти ж, Канієнько, бідна годинонька тепер твоя,

Згинули лицарі, славниє юнаки, ах, кров моя…

Згинули лицарі, славниє юнаки, ах, кров моя…

Щось мені здається, наша Ліга важко захворіла, якщо людям стали до вподоби подібні співи.

–Пастаранісь! – прогорланив хтось за моєю спиною.

Я нервово здригнувся та рефлекторно відійшов до стіни. Повз мене пройшов чималий загін реєстровиків. Їхній командир окинув мою фігуру похмурим поглядом та звернувся до солдатів:

–Бистрєє! Шєвєлітє сваімі задніцамі!

Я стійко чекав, поки загін прокрокує мимо, а сам спробував прикинути, скільки ще маю вільного часу, доки Ісаєв не призве до виконання завдання. Поки Синій полк зі Святої Землі прибуде в Світлолісся, поки він дістанеться Горішку, мине… мине… мине… днів сім... може десять… Це при всіх сприятливих умовах, головне, щоб погода до того часу остаточно не зіпсувалась, інакше, відчуваю, прийдеться мені заходити у фортецю самостійно, а не після штурму воріт.

За всім цим розмірковуванням, я раптом зрозумів, що не кваплюсь дістатися трактиру. Мабуть, це від того, що зараз не дуже хочеться знову опинитися в галасливій кампанії, яка справляє другий день весілля. Але день добігав кінця, а вештатись напівтемними вуличками столиці вже ставало небезпечно.

Я дістався трактиру досить пізно. Всередині все було прибрано, царювала тиша, навіть хазяйський кіт поводився сумирно. Гості розійшлися, розповзлися… роз’їхалися…

З підклету вийшла Зая, і, очевидно, через мій зовнішній вигляд (інакше не пояснити), схвильовано запитала, що трапилося.

–А чого ти вирішила, наче щось трапилося? – спробував я поводитися незворушно.

–Ти знову кудись їдеш? – нахилилась Корчакова. Її приємне червоне від печі личко перекреслила глибока складка на лобі. – І куди?

Зая не кричала, не злилася. Проте її очі стали на диво прозорими, від чого моє серце раптом стислося, перетворюючись на твердий камінець. Через що стало важко дихати.

Перед внутрішнім поглядом виник образ того заколотника, що стояв біля мутного озера каменоломень, а у вухах дзвоном линув його несамовитий зойк: «Ігарь! Синок»! Пам’ятаю, як він дивився на обм’якле тіло вбитого мною хлопця…

У того чоловіка був саме такий же погляд, як ось зараз у Заї. Але з однією відміною: його любимий син був уже мертвий… А Корчакова ж просто боїться втратити мене… мабуть саме так, як колись свого чоловіка, котрий відправився на Святу Землю.

Брехати не хотілося. Та й по відношенню до Заї це було б неправильно.

–Послухай, – почав я і тут же відчув наскільки фальшивлю.

Відкашлявшись, знову було взявся говорити, але в роті все пересохло, тому з нього вирвалося лише щось схоже на булькання та мекання.

–Я розумію, – тихо відповіла Зая.

Вона сховала очі, втупивши їх в підлогу.

–Розумієш? – розгублено перепитав я і тут же на себе вилаявся: «Дурень! Хіба ти не помічаєш очевидного»?

Ми довго мовчали. Я стояв переминаючись з ноги на ногу, і все що зміг згодом вичавити із себе, так це кисле «Пробач». Насправді хотілося сказати багато чого, але замість цього, раптом почав нести повну маячню:

–Я інакше не можу… Не виходить… Розумієш?

Саме дивне, що це було сказано чесно. Я з жахливою ясністю побачив, що ота моя роздвоєність власної свідомості пов’язана саме із тим, що мені не вдається порозумітися із самим собою.

О, Сарне, як же зі мною насправді важко! Навіть власно мені!

–Я інакше просто не можу, – повторюю цю фразу ледь не вп’яте. – Збоку мабуть здаюсь поганою людиною...

–Я все розумію, – раптом відповідає Зая, яка все ще не відірвала погляд від підлоги. – Не треба нічого казати!

Та краще б вона зараз накричала. Або вилаялася найбруднішою лайкою!

–Життя зі мною зовсім не спокійне, – починаю виправдовуватись, готуючись до пояснення власних дій. – Тобі мабуть здається, що я не та людина, яка потрібна…

–Я тебе кохаю, – зовсім тихо промовила Зая, перекреслюючи моє белькотіння.

Мене в цей момент аж тіпнуло. Так і застиг з відкритим ротом не закінчивши власну промову.

Так не буває! О, Сарне, чуєш? Такого ж не буває! – закрутилося в голові. Якщо бути чесним із собою, то я був впевнений, що щастя насправді немає… Ні, не так! Вірніше, я його не заслуговую! Тому в моєму житті його немає і не буде! Але оця сьогоднішня фраза Заї… Вона вмить розтрощила усі нагромадження моєї свідомості.

Те, що я відчував до Корчакової було ні на що несхоже. Ось вона стоїть… така тендітна… варто лише простягнути руку…

Душу переповнило емоціями. О, Сарн! – волала вона. – Що сьогодні за день такий! Це явно якесь випробування...

–Я просто тебе кохаю! – повторила Зая, обережно піднімаючи очі.

–Пішли!

–К-к-куди? – відсахнулась дівчина.

Я рішуче наблизився та, взявши її за руку, потягнув за собою. Ми вийшли назовні та рушили в ніч убік брами.

–Йдемо! – підбадьорював я Заю. – Не бійся!

–Навіщо? – нарешті зважилась Корчакова на питання.

–Що «навіщо»? – я зробив вигляд, наче не зрозумів її фрази.

–Навіщо ми йдемо туди? В Новоград? – і дівчина хитнула головою на високі мури.

–Ми йдемо до Собору. Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною! – ці слова прозвучали твердо і рішуче.

Зая трохи забарилася та потягнула мене за руку назад.

–Щось не так? – зупинившись, спитав я.

–Зараз же пізно… Нас туди не пустять!

Чесно зізнаюсь, я і сам вже про те думав, але відступати не хотів. То ж рішуче стис долоньку Заї та вперто потягнув її вперед.

–Ми будемо стукати в двері, поки не перебудемо усіх священиків, – жартуючи казав я. – Поки хтось з них не погодиться нас із тобою…

–Стій! – противилась Зая, перелякано кусаючи себе за губу.

–Чому? – питаю, а сам твердо говорю собі: «Якщо ми зараз цього не зробимо, то не зробимо ніколи»!

І тут же злякався подібній думці.

О, Сарне! – промчалося в голові. – Що то за дурня в моїй макітрі крутиться? Гони її геть!

–Стій! Давай завтра! Давай вранці! – шепотіла Корчакова. Вона вирвала руки та притисла їх до своїх грудей. Здається, мій порив дуже її злякав.

–Ти… ти не хочеш… бути моєю… е-е-е.., – розгублено пробурмотів я.

–Причому тут це? – щиро обурилась Зая. – Хіба ти не бачиш, що ніч навколо?

–Дурень! – сердито пробурмотів я. – Хлопчисько!.. нагадав собі…

–Стій! Чекай! Я не відмовляюсь! – підскочила Зая. – Але давай все обміркуємо… Мені не хочеться спонтанного рішення!

І вона почала вмовляти мене повернутися назад. Слухаючи її голос, я відчув, як починаю отямуватись.

–Добре, давай все обміркуємо, – погодився із Корчаковою.

Ми повернулись до трактиру та спустились в підклет, де тихо муркотіла пічка.

–Хочеш повечеряти? – тихо спитала Зая.

Вона швидко накрила стіл і ми сіли один напроти одного.

Я відчув, що дійсно зголоднів, то ж жадібно накинувся на їжу. Зая, опершись головою на долонь, якось розгублено гляділа на мене.

–Щось не так? – обережно спитав я. – Чого ти повернула назад?

–Ти пропонуєш одружитися, – якимось тріскучим голосом промовила дівчина. – Але ж не знаєш, яка я насправді… Чи підхожу тобі?

–Ми вже про те із тобою балакали… по минуле, про те що воно робить з нас теперішніх… Я тебе кохаю і мені цього достатньо! Все! Край!

–І все ж, невже тобі нема чого спитати?

–Я ні на чому не наполягаю. Якщо забажаєш, може розповісти, але ще раз повторю: це аніяк не торкнеться мого ставлення до тебе.

На обличчі Заї відобразилося, щось на кшталт, мовляв, а чи не квапишся ти, Боре, із заявами?

Не минуло й хвилини, як Корчакова все ж вирішилась на розповідь про своє минуле.

Почала здалеку, розповіла про дитячі роки на якомусь забитому хуторі в Смоляному бору, що стояв осторонь головних шляхів Світлолісся.

–То така глухомань… Туди навіть літом мало хто заїжджав, – зітхнула Корчакова. – Нас було шестеро: батько, мати, я та три брати… молодших брати… Найменшим було два та три рочки…

–Було?

–Було… Мої батько та матір були дуже роботящими, – глухим голосом продовжувала Зая. – Згадую ті часи й часто перед очима встає одна і та ж картина: запряжені два воли, які тягнуть величезного воза, на який тато наклав гною, ледь не вище даху будинку… Він керує тими волами, збирається їхати з ними поле удобрювати… те, що за Зміїною балкою… На обличчі батька світиться посмішка… В цю хвилину з хати вибігає мати, несе здоровезний кусень сала, окраєць хліба… ще щось… Дає батькові, бо той завжди, як то кажуть, снідав на ходу… У нас на хуторі було багато усілякої господарської роботи. Не пам’ятаю, щоб бачила тата за столом з чаркою горілки в руках.

Корчакова якось розгублено водила пальцем по поверхні столу, але в якусь мить вона застигла та дуже тихо додала:

–Тієї осені все змінилось… Було, як зараз – дерева оголились, трава пожухла… Мені тоді було десь рочків дев’ять.

Я слухав, дивися в Заїни прозорі очі, в яких затремтіли маленькі горошинки сліз. Подальша її оповідь призвела мене в таке сум'яття, що я ще кілька днів ходив сам не свій. Начебто вважав себе черствуватою людиною і між тим не міг подолати якийсь острах від почутих слів.

–Нас залишилось четверо, – заявила Зая, після невеличкої паузи. – Я та брати…

–А що трапилось?

Зая чомусь знизала плечима. Вона прибрала руки, подивилась кудись праворуч, стиснувши щелепи так, що на її скронях проступили жили.

–Пам’ятаю, що їх було багато… Вони приїхали вдень, не ховаючись… хизуючись своєю силою… Всі озброєнні, на випещених конях, вони нахабно увірвались в хату, схопили батька, скрутили його та витягнули назовні. Мати підхопила нас та загородила собою… кричала, щоб не чіпали дітей… Пам’ятаю, у неї був такий вигляд, що аж ватажок нападників порачкував. Мабуть, мати готова була впитися зубами йому в шию, загризти, як буде треба… Отаке!

–Хто «вони»?

–Не знаю… Навряд то були грабіжники, але поводились вони саме як грабіжники. То ж ці чоловіки забрали тата, відвели його кудись, а вже коли повернулись, я побачила, що у батька дуже розбите обличчя… А ще він кульгав… Мати кинулась було до нього, але її відштовхнули, так що вона звалилась. Нас, діточок, повиганяли з хати, а потім ті незнайомці завантажили весь скарб, що був в кімнаті, забрали волів, корову… навіть половили курей, пару гусок… Батька застрелили з лука! А матері…

Зая зблідла та прошипіла якісь прокльони.

–Вони сіли на коней та поїхали, – промовила дівчина. – Сказали мені, що якщо ми спробую втекти з хутора, вони нас порубають, як капусту. Так і сказав: «Як капусту»!

Я уважно глядів на Заю, а сам намагався зрозуміти підґрунтя подібного вчинку тих озброєних чоловіків. Корчакова нарешті опанувала себе, її голос став більш твердим, і вона після невеличкої паузи продовжила свою розповідь:

–Я дочекалась вечора… а потім, наказавши середньому брату приглядіти за молодшими, вирішилась визирнути назовні. Було тихо… дуже тихо… Тільки вітер гудів серед гілок. Я перелякалась… тому не побігла за допомогою, – Зая чомусь закашлялась. Я не відразу зрозумів, що вона намагається приховати ридання. Дівчина вже не дивилась мені в обличчя, а кудись вбік… Мабуть, їй так було легше говорити. – А до найближчого села верст двадцять… та все лісом… пагорбами… а я побоялася… Лише перетягнула, як змогла, тіла батьків до стайні… Потім повернулась, спробувала розвести вогонь в печі, покормити братів… Коли батьків не стало, прийшли важки часи. Вже на початку зими у нас все закінчилося. Тобто, все, що ми… що я змогла знайти… Обдурити голод було важко… Я вставала вранці, калапуцала юшку. Кидала зернятка у воду… з тих, що назбирала в коморі та по старих мішках… Додавала трохи соломи, а ще – сухого листячка… Було важко пояснити братикам, чого ми постійно їмо якусь вонючу бурду. Двоє найменших взагалі відмовлялись снідати… Я навіть їх силою намагалась.., – Зая знову «закашлялась».

А в мене між тим їжа стала поперек горла. Я застиг із ложкою, не в силах подолати той острах, що охопив мене.

Корчакова різко підвелась та відійшла до печі.

–Незабаром я помітила, як вони чомусь почали пухнути, – неголосно сказала Корчакова. – Пам’ятаю, лежать на лаві… а у самих великі животи… надуті, наче пузирі… А ще пригадую, що їхні голови стали схожі на обтягнуті шкірою гарбузи… сухі гарбузи… на таких тоненьких–тоненьких лелечиних шиях… Обличчя братиків перетворились на старечі маски… Вони вже й не плакали… А потім одного ранку… я підхожу, а у самої голова, що дзвін… руки-ноги не слухаються… То ж підхожу, а вони холодні… і не дихають…

Зая озирнулась та втупилась в мене. Та так глянула, що аж мороз по спині… Аж-но долонь, що стискала ту дурнувату ложку, змокла.

–Хоронити не було сил… Ми з середнім братом віднесли тіла до стайні та залишили їх до весни… разом із тілами батьків…

–А чому потім не прохали допомоги? – обережно спитав я.

–Хотіла було якось сходити, але спочатку через страх… а потім… потім вже іноді сил не було, щоб навіть з печі зліти… Та і йти наодинці крізь ліс небезпечно. В Смолянці чимало вовків вештається… Снігу намело по горло. Холодно, аж зуби клацають… І страшно! Дуже страшно! Як згадаю тих… тих.., – захлинулась Зая. Вона зачерпнула ківш води та жадібно відпила. Це трохи заспокоїло дівчину і вона продовжила розповідь: – Одне нас із братом врятувало, що весна того року була ранньою… Я виходила, лободички наривала. А якось натрапила на кволу мишу…

–А де твій брат зараз?

–А він поїхав… правда вже давно… в Сівєрію , – уточнила Зая, – Дуже давно. Якось заїжджав, а ось зараз щось взагалі про нього нічого не чутно…

–Як же ви з ним врятувалися?

–Повесні повз хутір проходили якісь перехожі. Вони нас і взялися до сусіднього села провести… А там я найнялася до однієї родини, а братик пішов пасти гусей. Так до осені й протрималися…

–Хіба в тебе не було родичів? А якже…

–Вони всі у Новограді, а як туди… сюди дістатися? Лише за три роки я вирішилась піти в столицю. Третє-десяте… працювала то тут, то там… згодом влаштувалась наймичкою сюди, в трактир… познайомилась із своїм майбутнім чоловіком…

Мені здалось, що Зая чогось недомовляє. Але наполягати на повній відвертості я не став.

Корчакова важко зітхнула та, потупивши очі, промовила, що її середній брат кілька разів говорив, що молодші брати померли через її юшку!

Я помітив, що Зая взагалі уникає називати імена своїх братів.

–Сказано те було без якоїсь злоби, – говорила дівчина. – Він просто сказав: «Вони померли через твою юшку»! – повторила Корчакова разів три-чотири. І то, як це вона сказала, несподівано показало всю глибину її болю. – А тепер я непогано готую? – спробувала пожартувати дівчина. – Скажи «так».

Проклята ложка ледве-ледве не вискакувала з моєї спітнілої долоні. Я дивився на добротно обставлений їжею стіл, а от змусити себе що-небудь взяти до рота змусити не міг.

–Скажи, смачно готовлю? – знову запитала Зая.

–Дуже!

Корчакова посміхнулася, але краще б того не робила. Це не була посмішка. Я подібну гримасу бачив у чоловіка, якому було чітко зрозуміло, що поруч нього стоїть смерть. Він теж посміхався... якось байдуже-гордовито посміхався. Як ось зараз Зая.

–А знаєш, що ще так ніколи і не буде мені зрозуміло? – запитала вона. – Так це хто ті люди, що приходили до нас... які забрали з хати все... Я ж ніколи їх не зустріну, не спитаю, мовляв, що за ніхазівня тоді творилася... Може, вони навіть і померли… давно померли...

–Напевно все ж якісь грабіжники.

–Напевно... напевно…

–Є такі речі, які назавжди залишаться без відповідей! – заявив я. – Вони просто існують... Їх причини або нескінченно глибокі... або їх зовсім немає... Нам того не впізнати.

–Як думаєш, якщо запитати Сарна... він відповість?

–Це компетенція священиків знати подібні речі.

–Так-так... можливо... Батьки, до речі, мені тепер теж нічого не розкажуть: хто ті люди, чого приходили, чого хотіли. От хіба що зустрінемося з ними в чистилищі Тенсеса і вже тоді... Тоді вони запитають, мовляв, а чому молодші братики тут... з ними? Як так сталось? – Зая навіть нахилилася вперед. Але вона зовсім мене не бачила. Корчакова дивилася кудись крізь моє тіло... немов заглядало в те кляте чистилище. – Запитають, чому не вберегла? А вони, брати, раптом заявлять: «Вона варила нам якусь лободу... Хотіла вбити... І вбила»!

–Ти зробила, що змогла, – спробував я згладити ситуацію.

–Ось бачиш, яка я насправді! – випросталася Зая. – Свого роду вбивця братів...

–Це дурниця! Це повна нісенітниця! Тобі було дев’ять років… Та й у вас була зовсім відсутня їжа, так що...

–З того часу, – перебила мене дівчина, – я присягнулася собі навчитися готувати... І так готувати, щоб ніхто ніколи не міг звинуватити мене в зворотному! – Зая обвела рукою накритий стіл.

Я хотів було підвестись та наблизитись до дівчини, обійняти її, сказати якісь теплі слова. Але вона жестом вказала мені залишатися на місці та холодно заявила:

–А знаєш, я ж хотіла, щоб вони померли... Приношу їм їжу... ту юшку… а вони в плач... в ридання... Хоч на стіну від цього лізь! То ж і кажу, мовляв, та щоб вас Ніхаз забрав!

–То було сказано в серцях! Не варто надавати цим словам...

–Ти мене чуєш? Я хотіла смерті своїм братикам... І це було не один раз! Я говорила ті гидотні слова ледь не кожного ранку. Ну то як? Все ще згоден взяти мене за дружину?

–Ти зараз кажеш зовсім не те, що насправді хотіла б казати! – твердо сказав я. – То в тобі лютує безсилля перед обставинами, які змусили проявити… проявити не зовсім гарні риси твоєї души. Насправді ти зовсім не така! Зовсім!

–Не така, – зіщулилась Корчакова. – Знаєш, мене ж прокляв навіть Сарн!

–Що ти верзеш!

–Тобі не дивно, що в мене і досі немає дітей, га? – тихо спитала Корчакова. – Скільки років у шлюбі, а я навіть не понесла! Бо така людина не повинна мати дітей!

–Це випадковість…

–Багато ти розумієш! – з образою сказала Зая. Вочевидь, оці думки в її голові важко буде чимось вигнати.

Я слухав Заю і поступово розумів причини того, що вона так відсахнулась від моєї пропозиції одружитися. Почуття провини з'їдало її зсередини... Свого чоловіка вона, швидше за все, не дуже-то і любила. Це було доволі легко помітно і з її поведінки, і з її випадкових фраз.

Щось підказувало мені, що зіткнувшись зі мною вона вперше пізнала суть справжнього кохання, однак минуле занадто сильно тримало її у власному капкані. Мабуть, вона також, як і я просто не вірить в щастя… Каже собі: «Такого не буває»! Не можуть боги за всі наші гріхи послати нам подібне… подібне… подібне щастя»!

–Ти говориш про своїх батьків, про тих незнайомців, – почав заспокоювати я Корчакову, – але треба просто прийняти все, що сталось, як таке, котре змінити неможливо. Воно вже трапилося і край! Все своє життя намагатися знайти якийсь потаємний сенс тих подій також безглуздо. Залишається лише взяти й рухатися далі! Все! Край!.. А що до твого питання, чи я і досі хочу одружитися із тобою, то відповідь залишається «так». Справа лише за тобою! Або ми разом, або…

Повисло мовчання. Зая потупила зір, витерла пальчиком куточки очей та підійшла до столу. Вона присіла поряд зі мною, прилинувши головою до мого плеча. Я відчув солодкий запах її волосся та теплоту тіла…

І нехай зараз назовні холодно та піддуває сердитий вітерець, мені із Заєю було добре. Я притиснув дівчину до себе, відчуваючи як вона тремтить.

Грубка тихо потріскувала палаючими дровами. Біля входу сидів рудий кіт, який старанно облизував свої лапи. Він навіть не дивився на нас, буцімто в підклеті не було жодної живої души окрім нього.

Я все ще стискав Заю, заглиблюючись у власні роздуми. Може поламати себе? – питаю у власної свідомості. – Зажити звичайним життям… як проста людина… Як прості чоловік та жінка, га? Кохатися один з одним… іноді лаятися, але ж обов’язково і миритися… разом працювати по господарству… А вечорами сидіти біля печі й мріяти про всілякі приємні дурниці, га?

Або все ж ми з Корчаковою не заслуговуємо на щастя? Де відповідь на те?

–Коли ти повернешся, – тихо промовила Зая, розганяючи густий дим від нагромаджень моїх думок, – тоді й зіграємо весілля…

15

…За тиждень прийшов Бернар. Виглядав він якимось похмурим, сердитим. Розмовляючи з ним, я взагалі не міг його впізнати. Якась інша особа… Можливо, все поясняється тим, що йому остогиділо постійно виступати в ролі посередника та приймати перший удар. Якщо так, тоді не ясно, чому він взагалі на подібне погоджувався.

Я як раз колов дрова на задньому дворі, які позавчора закупив в Медовій слобідці. Не знаю скільки часу прийдеться провести в Горішку, то ж вирішив заздалегідь допомогти Заї із запасами на зиму. Взагалі-то, дбайливий господар починає складати дровниці ще з літа, але я своє проґавив, то ж приходилось тепер надолужувати.

Коли повертався зі слобідки додому побачив знайоме обличчя. То був хлопець, який приходив від Іверського. Він явно чекав на мене, бо ледь помітивши, швидко наблизився та неголосно передав:

–Вам наказують післязавтра відправлятися до фортеці. Знайдете в таборі Залеського, передасте йому оцей документ, – хлопець витягнув якісь опечатаний та складений вчетверо папірець і протягнув його мені.

–Що це?

–Звідки я знаю, – знизав плечима ратник. – Мені сказали, що ви розберетеся.

І він пішов геть. Я проводив його поглядом та поїхав до трактиру.

Що ж, – промайнуло тоді в голові, – треба швидше завершати домашні справи.

І сьогодні вранці взявся за колун. Працював завзято, без перерви. Зая приходила декілька разів, звала їсти, а я все відмахувався, казав, що треба закінчити з дровницею.

–Що трапилося? Ти чого надутий, як індик? – ледь побачивши паладина, спитав я, відкладаючи сокиру вбік.

Спина у мене змокла, руки втомились, то ж невеличкий перепочинок не зашкодить.

–А ти, дивлюся, одомашнюєшся, – з якимось дивним піддражнюванням відповів той.

–Я допомагаю, – з викликом у голосі відповів ельфу. – Хіба це протизаконно? Або Церква дивиться на подібні речі якось…

–Церква подібне вітає! – ощирився паладин і це мені не сподобалось.

Видно, справи кепські, – вирішив в той момент я, – якщо він так поводиться.

–Ти, бачу, зібрався стати справжнім трактирником, – заявив Бернар. – Так завзято працюєш… То, кажуть, бігав наймати майстрів, щоб ганок полагодити. То їздив закупати…

–А ви що ж, слідкуєте? – тепер прийшлась моя черга скалитись. – Може, мені подобається подібне заняття…

–А хіба вовку навіть самий просторий вольєр замінить свободу?

–Якщо він вдосталь напитався кров’ю, то йому що ліс, що вольєр… Ти чого пожалував? – я різко перейшов до справи. – Відчуття, ніби тобі на сраку солі насипали, а потім всипали батогів, тож в тебе тепер пече, якщо ти відразу кусатися поліз. Ну, кажи вже свою не дуже приємну звістку… Або…

–Що «або»?

–Або то П’єр через тебе переказує чергове «вітаннячко». Так?

Бернар стримано посміхнувся. Він озирнувся, чи нема кого поряд, і лише потім неголосно промовив:

–Завтра сюди прибудуть ельфійські маги… ті, котрі погодились посприяти Іверському в придушенні заколоту в Горішку.

–Оце так! – посміхнувся я. – Ви вже і про те пронюхали?

А у самого закрутилася думка про папірці Бельського – чи про них П’єру відомо?

–Вважаєш, що у нас кожний ельф живе сам по собі? – не ясно про що висловився Бернар. – Це по-перше… А по-друге, то сім'я ді Вевр, так би мовити, посприяла зародженню думки у Ізбора про залучення ворогів Бельського, а саме – деяких сильних чаклунів, котрі колись зійшлись з Гудимиром у протистоянні… Розумієш?

–Вони, ді Веври, нашептали Ізбору, чи як?

–Хай так! Нашептали… або вказали шлях… Горішок треба звільнити, це розуміє і мале дитя! Тож для того всі засоби добрі!

–І що далі? Що потрібно від мене?

–Врятувати Ентоні ді Вевра. Витягнути його з Горішка живим та неушкодженим! Та передати сім’ї!

–Овва! Цікаво, яким чином я це зроблю? Візьму штурмом фортецю? А по-друге, що ж до запрошених чаклунів? Хіба вони не зможуть це зробити? – зі шпилькою у голосі спитав я.

–Не кип’ятись, Боре! – зітхнув Бернар. – Днями зі Святої Землі прибуде Синій полк...

–А ви вже і про те знаєте?

–Ісаєв скористався послугами гільдії, в якій служать представники Дому ді Вевр.

–Служать? Чи шпигують?

–Боре… ну давай-но припинимо штрикати один одного колючками, добре?

–Можна подумати, я перший те почав.

–Один з представників гільдії, – продовжив паладин, – ніхто інший, як Ніколя ді Вевр… Розумієш?.. Він відправиться під Горішок разом із Синім полком, і буде чекати на тебе в таборі Залеського. Його завдання – всіляко сприяти...

–Псяче хутро! Як же вам вдалося ошукати Ісаєва? – дивувався я. – Мало того, ви його ще і вплели у свій хитромудрий план!

–Сім’я ді Вевр мобілізувала усі свої резерви. Вона пішла на деякі домовленості, щоб врятувати Ентоні. Ти просто не зовсім розумієш його цінність…

–Цінність? Звучить, наче той Ентоні якась річ.

–Боре! – розсердився Бернар. – От не треба!

Я повернувся до дров. Взявся за колун та почав рубати поліна. Паладин стояв та дивився, переминаючись з ноги на ногу. Його крила за спиною різко затремтіли, викриваючи нервозність ельфа.

–Для нас гріх було не скористатися можливістю врятувати свого одноплемінника! – спробував виправдатися Бернар. – Хай для цього прийшлося трохи злукавити…

–Насправді ви рятуєте не його, а те, що він знає! Я маю на увазі ті досліди з порталами та метеоритним залізом.

–А ти пропонуєш віддати їх в руки заколотників? Або Хадагану?

–Ви мене дивуєте? А взагалі-то, це ти, Бернаре, скоріш мене дивуєш! Я не впізнаю тебе, друже!

–А що тут впізнавати… Скажу відверто, я також зацікавлений в тому, щоб ти врятував Ентоні ді Вевра.

–Чому?

–Мені здається, він зможе пролити світло на ситуацію із нападом на Клемента.

Я завмер. Кілька секунд ми з паладином дивились один на одного. Здається, Бернар не брехав.

–Добре, – хитнув я головою. – Давай поговоримо серйозно… Як я можу посприяти визволенню Ентоні?

–Боюсь, що при штурмі фортеці не будуть особливо перейматися долею ді Вевра… Розумієш, куди я хилю? Цей чаклун багато чого знає… або може здогадуватись… Я кажу не тільки про досліди із порталами. Мені, якщо чесно, начхати на них! Ми побоюємось…

–Хто такі «ми»? – перебив я.

–Вважай, що під цім словом треба розуміти мене та П’єра ді Ардера…

–Але я так розумію, що є й інші особи.

–Ми побоюємось, що під час штурму з Ентоні може статися усіляка неприємність. І мова йде не тільки про заколотників. Він занадто важлива ланка у…

–І знову ти про нього, наче про якусь річ!

–Ми боїмось, що він виявиться ласим шматком у іграх, котрі зараз йдуть нагорі. Живий або мертвий – то друге питання!

–Поясни, будь ласка?

–Уяви, що Ентоні може розповісти! Ми маємо на увазі – про зрадників… Якщо він знає, хто стоїть за його викраданням… хто стоїть за нападом на Клемента…

–Ти кажеш про ді Дюсерів? Чи також вважаєш, нібито за нападом можуть стояти деякі ельфи з інших Домів?

–Також? – перепитав Бернар. – А хто тобі ще казав подібне? Жуга?

–Це моє особисте припущення, – збрехав я, намагаючись контролювати свої слова у подальшому. – Не можуть тільки ді Дюсери бути причетними до нападу. Те, що деякі з них змовилися із тими ж Сіверськими та Бельським – ще не абсолютний доказ зворотного.

–А що думає Жуга? Він не планував захопити Ентоні?

–Я тебе здивую: по-перше, Ісаєв не ділиться своїми планами із виконавцями… зі мною… а по-друге, не впевнений, що він захоче влазити у ваші ельфійські справи, навіть якщо той Ентоні знає секрет переміщення між алодами. Для нього б було найліпшим, якщо б того чаклуна не було зовсім!

–Він таке казав?

–Це моя думка!

–А чому ти тоді з ним таємно зустрічався?

–А оце як раз вас, ельфів, і не стосується. Кажу відверто: не з приводу вашого викраденого чаклуна.

–Нам всім дорого стане смерть Ентоні. Ти це розумієш? – голос паладина заколихався.

–Не буду сперечатися, – примирливо відповів я. – Отже, ви пропонуєте мені прийняти участь у штурмі? Цікаво, а хто мене туди візьме?

–Не треба крутити хвостом, Боре! Нам відомо, що Ісаєв відправляє тебе до Горішку… Вони з Ізбором щось задумали… Щось дуже серйозне! – Бернар уважно втупився мені в очі. – Так що то за завдання?

–Ще раз повторюю, воно не стосується вашого Ентоні… Взагалі у мене відчуття, що ви скоро своїй сраці довіряти не будете. За всіма слідкуєте, усіх підозрюєте…

–Ти ухиляєшся від прямої відповіді.

–Гаразд! Так, я повинен відправитись до Горішку але… але, і в том даю тобі своє слово, не з приводу Ентоні! Цієї відповіді тобі буде достатньо?

–Боре, як друг прошу тебе допомогти!

–Ти просиш підставити голову під сокиру.

–Що тебе переконає? – випростався Бернар. Його обличчя стало неприємно колючим. – Гроші? Так їх тобі насиплють ледь не цілу гору!

Я, звичайно, не ханжа, але слова паладина визвали в мені внутрішній спротив.

–Невже, – питаю, – ніхто з ваших не хоче визватися врятувати чаклуна? Чому пристали саме до мене?

–Саме через те, що ти не ельф!

–Ясно… А скажи мені, Бернаре, якщо штурм не вдасться, що тоді?

Бернар не відповів. Кілька секунд він дивився вниз, а потім глухо додав, що також вирушає в табір Залеського, проте як представник Церкви Світла.

–То ж я також буду чекати тебе там, – закінчив паладин.

–Ти так це говориш, ніби я вже погодився… Мені треба подумати.

–Думай, – хитнув головою ельф. – І ще: з П’єром ді Ардером зараз зустрічі не шукай.

–Це чому?

–Не треба, щоб хтось бачив тебе біля місії.

–Переживаєш, що хтось буде слідкувати?

–Ти ось згадував про сокиру… Так ось спроба зустрітися з П’єром може прискорити її появу. Ну, до зустрічі біля Горішку! – хитнув головою ельф та рушив геть.

Я проводив його поглядом та продовжив рубати дрова. Вже десь після полудня повернувся до трактиру. Сьогодні постояльців було небагато та й з порту прибігало мало бажаючих випити-закусити. Зая як завжди клопотала в підклеті. Побачивши мене, вона наказала дівчатам-наймичкам накрити мені поїсти.

Я розташувався у дальньому куточку кімнати, сівши біля вікна. І тільки-но принесли обід, тільки-но я підніс ложку до рота, як за спиною почувся знайомий бас:

–Здрастуй, брате!

Обернувшись, я побачив у дверному отворі величезну фігуру Першосвіта. Він був доволі пристойно одягнений та вже виглядав справжнім городянином, а не тим пришелепуватим темноводінцем, який ходив по столиці із роззявленим ротом. Високі жовті сап’янці характерного військового крою, вузькі шкіряні штани, навколо стегон по типово ельфійській моді – коротенький оберрак – щось схоже на жіночу спідницю або намотаний шматок тканини, підколотий бронзовою застібкою. Користі від цієї речі ніякої, то ж одягали її лише для хизування, при тому прикрашали або китицями, або багатими візерунками. У Першосвіта нічого гне було. Простенький, але не позбавлений своєрідного шику оберрак.

На червоному ремені я побачив пристебнутий невеличкий широкий меч у добрих шкіряних піхвах. Зверху Першосвіт накинув коротеньку хутряну куртку, яка була неповністю застібнута мідними гапликами, а характерні залізні накладки з відлитими знаками на ліктях видавали в хлопцеві Захисника Ліги.

–О! – підвівся я. – Вітаю, друже! Ось думав відвідати тебе… а ти й сам заглянув. Сідай!

Ми з Першосвітом обнялись та сіли за стіл. Я жестом показав одній з дівчат, щоб та принесла нам пива.

–Як життя? – запитав у товариша.

–Так ось… прийшов попрощатися.

–Тобто? Що трапилося?

–Завтра вранці ми відправляємось в Горішок. Наказ Іверського!

–Ми? – не второпав я. – Ратний двір?

–Так… Тільки дивись, брате, нікому не бовкни. Це таємниця... Здається мені, що там щось замислюється!

Я стримано посміхнувся. Нам принесли пива. Першосвіт за кілька ковтків осушив кухоль, витер рукавом піну з вусів та сумно посміхнувся:

–Сам розумієш, якщо вже Ратний двір відправляють, то явно не на прогулянку!

–Ну тоді там і зустрінемося.

–Не зрозумів, – нахмурився гігант.

–Я ж теж скоро рушу в Горішок.

–А чого?

–Тихо, не кричи! Не треба зайвої уваги! Це теж таємниця, – підморгнув я. – Краще не питай, добре?

–Так і знав, що там затівається щось серйозне!

–Ти-то сам як? – спитав я, прикінчуючи свою порцію пива. – Бачу змужнів, зміцнів. Он який бугай!

–Та ну! – відмахнувся Першосвіт. – Я ж не дівчина, щоб мені компліменти роздавати… Зізнаюсь, спочатку важкувато було. А зараз – втягнувся, звик.

–Подобається?

–Можна і так сказати.

Я махнув дівчатам, щоб принесли нам ще пива. І тільки вони те зробили, Першосвіт різко підвівся та голосно промовив:

–Чесно і грізно!

Відчеканив, наче пописаному. Хлопець знову миттєво осушив кухоль та глянув на мене.

–Гаразд, – кивнув я, також підводячись на ноги, та повторюючи цей давній девіз Захисників Ліги: – Чесно і грізно!

–Поки ніч не закриє наші очі! – закінчив Першосвіт, присаджуючись на лаву.

А він дуже змінився. Пройшло не так багато часу, а я вже бачу перед собою справжнього солдафона… Такі себе зазвичай прозивають «патріотами»… це те ж якесь давне ельфійське слово… Такі люди часто прикриваються відповідними морально-етичними поняттями, ратують за боротьбу інтересів батьківщини та таке інше, але що до мене, подібна течія мала чимало й негативних рис.

Я допив пиво і також опустився вниз.

–Як це бути Захисником Ліги? – відверто спитав у Першосвіта.

–Як? – задумався хлопець, але лише на мить. Він випростався та гордовито заявив: – Скажу чесно, що відтепер я відчуваю себе справжньою особистістю.

–І в чому це проявляється?

–Ну… в мені прокинулось розуміння того, яку ланку я маю займати в Лізі! – Першосвіт навіть казав якось інакше. Я не відразу зрозумів, що його промова це калька чиїхось слів: – Я… тобто, ми – гаранти суверенності нової спільноти… Крок за кроком і ми прийдемо до перемоги… до справедливого життя… до існування, на яке заслуговує вільна людина!

–Тільки людина? – про всяк випадок спробував уточнити я.

–Я кажу про всіх осіб, які згодні жити вільно!

–Угу, – розгублено пробубонів я.

–А взагалі, – Першосвіт зіщулився та втупився кудись крізь стіни трактиру, – взагалі я зрозумів, що життя наше… воно швидкоплинне…

–Ти про що? – подібна заява змусила мене насторожитися.

Парубок спробував посміхнутися. Вийшло те поганенько, тому Першосвіт вирішив відволіктися від цієї теми. Він зробив великий ковток пива та глухо заспівав, щось веселеньке:

Гей, була в мене коняка,

Та й коняка-розбишака,

Був і меч, була й сулиця,

Ще й дівчина-чарівниця.

Ту коняку орки вбили,

Та й клинок мій пощербили,

І сулиця та зламалась,

І дівчина відцуралась.

–Що трапилося, друже? – спитав я, ледь хлопчина замовк, збираючись силами.

–Та нічого… Просто кажуть, що всі ми завтра підемо на смерть… Ні, я не боюся, – бравадився Першосвіт. – Доля солдата одна, то ж чого даремно боятися.

І він знову весело затягнув:

По степах далеких Кобо

Йдуть війська стежками хробро.

А я з плугом і з сохою

Понад нивою сухою.

Гей, гей, гей, мій чорний воле!

Лан широкий, стерня коле.

Вітер віє-повіває,

Казаночок закипає.

Повіває вітерочок,

Закипає казаночок.

Скоро все засне під млою,

Йдіть вечеряти зо мною.

Гей, хто в лісі відгукнися,

Гей, хто в полі, відкликнися!

Йдіть до мене вечеряти,

Серце моє звеселяти.

Зву. Луна за лугом гине...

Казаночок стигне, стигне.

Віє вітер, повіває,

Казаночок застигає.

–Щось не подобається я мені твій настрій, – промовив я. – Слухай, а ти взагалі чув, що трапилось в Горішку?

–Його захопили заколотники. Кажуть, вони хочуть перетворити образ нашого життя подібним до хадаганського! – сказане те було з певною часткою невпевненості.

–А який він, той образ?

–Ну… ну відразу так і не скажу, – розгубився Першосвіт. – Мабуть найголовніше, це встановлення вищості тільки якогось одного прошарку населення… Так саме міркують в Хадагані!

–Тобто?

–Я кажу про прояв неповаги до інших народів…

–А серед вас… у Ратному дворі є і ельфи? Гіберлінги? Чи тільки канійці?

–Тільки канійці, – чомусь розгубився Першосвіт. – Але це нічого не значить! Ми ратуємо…

–Припини, друже! Я трохи втомився від подібних промов…

Хлопець насупився. Ми між тим випили з ним по черговому кухлю пива. Я спробував перевести нашу розмову в інше русло. І це мені вдалось, то ж ми майже цілу годину розмовляли про наші мандри на острові Безіменного.

–А що з іншими? – запитав мене Першосвіт. - Де Бернар? Де Стояна? Не знаєш?

–Бернар разом із церковниками також збирається до Горішка. Може, ти його там ще побачиш. А про Стояну нічого не знаю. Казали, начебто вона пішла в Сівєрію.

Цієї митті з підклету виглянула Зая. То ж я поквапився повідомити Першосвіту, що збираюсь одружитися.

–Оце новина! – закліпав очима парубок. – На кому?

Я кивнув на Корчакову, яка наближалась до нас.

–Ось повернуся з Горішку, зіграю весілля… Запрошую і тебе, брате.

Першосвіт подякував, а, почувши далекий бій дзвону, раптом заметушився та почав прощатися:

–Мені вже пора. До зустрічі!

–То ж побачимось.

–Чесно та грізно! – знову проволав хлопець, як той справжнісінький солдафон.

Я помітив, як після цієї фрази зблідла Зая. Вона витерла руки о фартух та потупила очі. Ми з Першосвітом на прощання обійнялися і гігант рушив до столиці. Корчакова присіла на лаву та тихо спитала:

–Вже пора?

Я відкашлявся та сів напроти неї.

–Ти пам'ятаєш, що тобі обіцяв? – спитав я у дівчини. – Коли уходив минулого разу? Так ось, я тоді казав, що обов’язково повернуся.

Зая стиснула губи. Кілька секунд вона дивилась убік дверей, а потім неголосно промовила:

–Коли ти йдеш?

Вона знала, що цей день ось-ось настане, тому постаралася взяти себе в руки. Її обличчя трохи скривилося, а в очах застигли великі крапельки сліз.

Зая зараз була схожа на ту маленьку перелякану дівчину, якою я її уявляв під час розповіді про ту пам’ятну зиму на хуторі Смоляного бору… І знову дівчину залишали сам на сам…

–Я повернуся! – повторив їй сказані раніше слова і міцно притиснув дівчину до себе.

За вікном у світлі синього вечора тьмяно горіли вуличні ліхтарі. З неба сипалася дрібна мжичка. Було тихо-тихо. Жодного подуву вітерцю… Голі чорні дерева самотньо дивилися в вечірнє небо, ніби щось там виглядаючи, на щось чекаючи.

Я теж подивився туди й загадав повернутися.

І в цей момент десь знову пролунав далекий дзвін…

16

…Дивно, але на душі було якось легко. Нічого не обтяжувало, нічого не тягнуло назад. Можливо, я просто заздалегідь переконав себе в незворотності подій, і саме через те був такий спокійний.

Говорити, що це остання справа за яку я берусь, було б не зовсім правильно. Хто дасть мені піти просто так? Лише в разі щасливого результату можна сподіватися на таке собі «забуття». Хоча, який там щасливий результат! Завдання з обох боків дуже складні… Я навіть і не знаю, як до них підступитися. А тим паче не дуже вірю, що зможу їх виконати.

Я повернуся, – раптом пригадалась обіцянка, яку дав Заї. – А це легко сказати, ніж зробити… Попереду явно очікується суцільне пекло! І що ж тепер? Не ризикувати? Тікати від небезпеки? Аж смішно!

Звичайно, згідно негласного закону буття, у випадку «втечі» твоя удача відступає, і ти натомість досягаєш абсолютно протилежного результату. Я навіть би сказав: наближаєш небажане. Наприклад, боїшся втонути, тому не лізеш в річку, озеро чи ставок. І ось одного разу йдеш по справах і раптово підковзнувшись падаєш в неглибоку калюжу. Під час цього вдаряєшся макітрою о камінець, втрачаєш свідомість і захлинаєшся рідкою багнюкою.

Тож можливо Бернар все ж мав рацію, коли казав, що вовку потрібна воля, інакше він перестає бути вовком… а перетворюється на зайця… І вже тоді йому стерегтися не тільки мисливців, а й своїх побратимів.

Овва, куди мене потягнуло! Розмірковую, наче зарозумілий ельф! – посміхнувся я, одночасно правлячи коня, котрий все бажав зійти з тракту. – Якщо продовжу так занадто багато колупатись у своїй макітрі, то крізь отвори всі мізки повитікають.

Жарти жартами, але попереду явно не розважальна прогулянка. То ж слід якнайбільше сконцентруватися на справі, – почав наставляти я сам себе.

Дорога між тим завернула трохи ліворуч та вивела мене до узлісся. Погода сьогодні стояла холодна та сира. У низинах ховався мутний туман. Від нього тягнуло якоюсь дивною тугою. Морозний вітерець лизав спину, наче підганяв вперед. Калюжі біля дороги місцями затягнуло білястою скоринкою тонкого льоду. Отже, сліди молодої зими були все яснішими та ближчими.

Звичайно, перші снігопади ще не будуть означати її прихід. Я б скоріш порівняв би те зі стоянням у дверному отворі… А взагалі, вже хочеться зими. Дійсно хочеться!.. І снігу синюватого з низкою чиїхось плутаних слідів… Хочеться льоду прозорого… щоб аж блищав під світлом золотого сонця…

Кінь наче почув мій настрій та голосно заіржав, буцімто підтримуючи бажання прогулятися білим пухнастим світом.

–Стій! – раптом пролунало попереду. – Хто такий?

Я і не помітив, як дістався караульного посту. Подібне нововведення було задумане Ісаєвим. Не знаю, яку мету він переслідував, але за весь час на Західному тракті мені трапилося минати аж три таких поста. І кожного разу показуючи сторожі знак Розшукового приказу, я спокійнісінько обминав справників.

До табору Залеського дістався без особливих пригод. На все витратив три з половиною дні. За весь час не побачив та не зустрів жодного військового загону. І це було дивним, бо якщо вірити всім розповідям, то сюди, до Горішку, повинен був рухатися Синій полк зі всім своїм майном, серед якого, наприклад, ті ж катапульти. А це речі, м’яко кажучи, зовсім немаленькі. Їх в кишені не пронесеш.

В таборі у мене почались перші труднощі. По-перше, сторожа перегородила дорогу та відмовилась пропускати. Якийсь час ратники мене «трусили», намагаючись дізнатися, чому я «насправді прибув». Ні знак приказу, ні грамота від Ісаєва ніяк не діяли на чоловіків, котрі вперто товкмачили одне і те саме. Лише папірець із печаткою Іверського, який мені надав посильний напередодні від’їзду, зміг вгамувати охорону табору.

–І куди, кажеш, тобі треба? – перепитав реєстровик, дивлячись то на мене, то на папірець.

Насамперед мені було наказано відвідати Володимира Залеського. Тож я заявив, що прибув саме до нього.

–Гаразд! – і чолов’яга визвався мене провести. – Злізай з коня!

Біля входу у високий червоний намет, стояли кілька закутих у броню ратників. Стражник підвів мене до них та щось прошепотів головному охоронцю. Той лінивим рухом прийняв з моїх рук листа і зник за пологом. Чекати на запрошення довелося досить довго. За цей час я встиг розгледіти всю панораму навколо табору.

Вдалині за сіруватим туманом виднілися неприступні кам'яні стіни Горішку. На його баштах миготіли вогні. Мені здалося, що я розрізнив людські фігури, котрі ходили біля бійниць… Але до стін було занадто далеко, щоб казати напевно.

Величність старої фортеці прямо-таки вражала. Дивлячись на неї, як то кажуть зблизька, вже не здавалось таким дивним, чому до цих пір Горішок не могли захопити. Такі стіни та башти навіть магам буде важко зруйнувати. А якщо взяти до уваги попередню підготовку до можливої облоги (а я впевнений, що заколотники готувались до неї), то шанси на повернення фортеці перетворюються на мурашине лайно.

Як би не відноситись до тих, хто зараз переховувався за мурами Горішку, але свою оборону вони добре продумали. На невеликій відстані від фортеці заколотники змайстрували додаткові дерев’яні вежі, де несли чергування лучники. Відразу перед цими спорудами по всьому периметру стін був викопаний широкий рів, по схилу якого були встановлені гострозубі дерев’яні колоди, які ще більше ускладнювали підйом атакуючої сторони.

Дивно, що за весь час облоги Залеський досі не зніс цю оборону лінію. Очевидно, окрім видимої частини, вона мала і якісь приховані пастки.

Що стосується самого табору Захисників Ліги – його розташували на високому земляному плато. Він теж був огороджений гострозубим частоколом, а біля проходів чергували групи ратників. Інші вояки явно вешталися без діла, при тому частенько гуртуючись біля розпалених вогнищ.

Я раптом спіймав себе на думці, що обстановка навкруги виглядає такою, наче тут немає ніякого протистояння. Все спокійно, люди виглядають безтурботними. Який заколот? Яка облога?

Табір мав витягнуту прямокутну форму і чимось нагадував невеличке поселення із вулицями та майданчиками. Однотипні кожані намети вміщували десь до десяти реєстровиків. Що виділялось зі всього цього, так це офіцерське шатро, яке розташовувалось осторонь звичайних, та виглядало більш добротним. Ліворуч, судячи з характеру наметів – були трапезні. Поруч з ними – кухня з невеликим господарством: курми, гусьми та навіть з трьома коровами. Трохи далі по прямій виднілися ремісничі, пральня та стайня.

–Захаді! – пролунало позаду. З намету вийшов стражник, який тут же заявив: – Толька аружиє аставь нам!

Я застиг з відкритим ротом. Чолов’яга діловито простягнув руки, натякаючи на мечі.

–Іначє нє пущу! – суворо процідив він.

Я озирнувся та все ж віддав зброю, і тільки після цього отримав дозвіл увійти всередину. Тут було дуже тепло. На залізній жаровні, що стояла праворуч від входу, тліло червоне вугілля від згорілих полін. Гарячий дух розносився по шатру, зігріваючи його.

Тут царила відносна напівтемрява. Світло лилося з двох масляних лампадок, що висіли над обшарпаним похідним столом. За ним на кабанячій шкурі, накинутій поверх лавки, сидів високий сивий чоловік з коротенькою борідкою, одягнений в червоний кунтуш, судячи з усього, пошитий з дорогого ельфійського сукна. Позаду, на дерев’яній підставці, виднілись блискучі ратні обладунки, ідеальний стан яких вказував на те, що їхній хазяїн рідко користувався ними.

Важкий погляд глибоко посаджених очей вштрикнувся в мою персону, немов гостра голка. Я віддав шану та став напроти столу. Залеський кивнув на розпечатаний лист, який недбало лежав поверх інших паперів, та якось роздратовано запитав:

–Са сталіци, значіт, пріскакал?

–Саме так.

–Шо та для служкі Разискнова пріказа ти виглядіш как-та... как-та...

Воєвода так і не закінчив свого речення. Він знову взяв листа та пробігся очима по рядках.

–Ізбор тут пішєт, – казав Залеський, – што б я всячєскі тєбє садєйствовал. Можєт, поясніш? – питання прозвучала якось двозначно.

Взагалі, я чекав на щось подібне, тому відповів уже завченою фразою:

–Завдання моє просте: під час штурму проникнути в фортецю… і прослідкувати, щоб Гудимир Бельський не втік!

–Гудімір? Ти по євойную душу? – хитрувато примружився воєвода. – А так сразу і нє скажєш, што ти парєнь ушлий… І многа тєбє пріходілось «слідкувати, щоб хтось не втік»?

–Я подібного обліку не веду.

Залеський явно приймав мене за вбивцю. Або щось на кшталт того.

Ну, хай буде так, – посміхнувся я, помічаючи, що з одного боку це лякало Залеського. Мабуть, через те в мене і відняли зброю.

А ось с іншого погляду, воєвода не міг приховати й власного почуття цікавості, що так помітно виказували його емоції.

–Ти… ти… ти на Ізбора работєш? Ілі ваащє? – облизуючи пересохлі губи, спитав він.

–Так що стосовно усілякого сприяння? Мені є на що розраховувати? – обірвав я воєводу.

Той міцно стиснув щелепи та якось похмуро поглянув вбік виходу.

–Ну-ну, – згодом пробубонів він. Мені не сподобався його погляд. Такий буває у людей, які замислили якусь капость. – Штурм... штурм… штурм.., – бурмотів Залеський. – Угу… Вот што, парєнь, – воєвода випростався та втупився в мене незадоволеним поглядом, – я нє протів твоєво участія в етом дєлє. Главноє, што б нє мєшал моім рєбяткам!

–А я попереду всіх бігти не збираюсь…

–Ну-ну! Вот інтєрєсна, а ти нє сиканйош? Штурмовать крєпасть – дєло ой какоє сложноє… трудноє… крававає…

–Сподіваюся, що ні злякаюсь, – посміхнувся я.

–Ну спадєвайся дальшє. Нє такіє абсиралісь.

Десь с півхвилини ми мірялися поглядами. Воєвода чомусь важко дихав, наче до цього біг вгору.

–Ладна! – кинув він згодом. – Іді… пока… Кстаті, а дє ти рєшил размєстица?

–Поки нічого не вирішив.

–Угу… Тоґда найдйош Єгора Сівоноса. Я єво прєдупрєжу што до тєбя. Да! І вот што: прідйот врємя і ми тєбя пазавйом. А пока нє мішайся в лагєрє. Нє баламуть тут воду. Панятна?

Я кивнув та вийшов геть. Вартовий повернув зброю і на моє питання, де шукати Сивоніса, вказав убік стаєнь. Поки я з ним розмовляв, раптом з-за східних пагорбів зі степу виїхав чималий загін вершників. Майже відразу за ними з’явилася і ціла низка величезних возів.

–Ого! – здивувався стражник. – Нікак сам Ратний двор к нам пажаловал!

–Точно, ані самиє! – вторив з усмішкою його товариш. – Відать всйо жє што-та намечаєца!

Я зіщулився та помітив характерний прапор із зображенням голови дикого вепра. Здається, це був символ саме Ратного двору. Очевидно, через нього вартові так швидко визначили належність вершників.

Я відійшов в бік і придивився до них, намагаючись побачити Першосвіта. Та де там! На такий відстані всі вершники задалися однаковими.

–Ви Бор? – раптом запитав хтось з-за спини.

Я обернувся: голос належав молодому ельфу. Судячи з одягу, він був служкою Церкви Світла.

–Ніколя ді Вевр, – представився незнайомець.

–Мені здавалося, що ви приїдете разом із Синім полком, - зауважив я. – До речі, де він?

–Не так голосно, – Ніколя злякано озирнувся. Він взяв мене за рукав і повів кудись за намети. – Я тут, як служник Церкви, то ж до військових справ ніякого відношення не маю… Така офіційна версія.

Ніколя зараз був схожий на хлопчика, який ось-ось докладе палець до губ і прошипить: «Ц-ц-ц»!

–Угу, – відповів я, стримуючи усмішку. – Але, боюся, що твоя таємниця відома вже занадто багатьом іншим особам.

–Може й так, але все одно слід бути обережними.

«Цікаво, – промайнуло у мене в голові, – а кому цей Ніколя насправді залишається вірним: гільдії, церкві чи саме ельфам? Когось з них він точно дурить».

–Я прийшов відвести вас у власну палатку, – продовжував ельф.

–А звідки ти взагалі дізнався, що я прибув до табору?

–Мені сказав Тон Вітродуй.

–Хто? – я напружив пам'ять.

–Гіберлінг, якого ви врятували з того невідомого острова.

–А він-то тут звідки?

–Тон тепер розвідник у Залеського… Коли ви дісталися караульних, він і помітив вас. А потім розповів мені.

–Отже, в цьому таборі всі про всіх знають, – розсміявся я. – Де ж тепер твої таємниці?

Ельф розгублено закліпав очима. Я повідомив йому, що треба забрати мого коня, якого прийшлось залишити на вході у табір. Ніколя хитнув головою, обіцяючи привести його самостійно.

Ми пішли по своєрідній вуличці, повз довгих наметів, у напрямку півдня. Ельф легко оминав калюжі, перелітав над багнюкою, а ось мені прийшлось долати все це зі зрозумілими труднощами.

Типове канійське нехлюйство! Побудували табір, частокіл навколо нього, поставили намети, а вулички всередині довести до ладу не спромоглися. Хоча б дерев’яними брусами вимостили. Калюжі та багнюка ледь не на кожного кроці. Йдеш та стрибаєш, що козлик.

У зв’язку з цим мені пригадалась так звана «вічна калюжа» – своєрідна новоградська пам’ятка, про яку чули ледь не в самому дальньому куточку Ліги. Вона розташовувалась в Торговому ряді, недалеко від центральної площі. Зі слів городян, ця калюжа існувала ледь не з часів початку розбудови столиці. Пройде дощ, розтане сніг – і від стіни до стіни розливається суцільне море – не перейти, не перестрибнути. І що саме дивне, всі лаються, всі скаржаться, а ніхто й дупу не чеше, щоб якоїсь засипати ту «вічну калюжу».

Нарешті ми дісталися місця призначення. Намет Ніколя стояв трохи осторонь, зовсім недалеко від похідного казначейства. Всередині все було обставлено за типовою ельфійською модою. Кімната обігрівалась від залізної жаровні, зробленої у формі якоїсь химерної тварини. Напроти входу біля стіни розташувався круглий невисокий столик з ніжками у вигляді авіаків. На ньому стояв скляний глечик наповнений вином темно-рубінового кольору, лежали фрукти та якісь солодощі. Праворуч лежали дві великі м'які подушки з ніжно-зеленими трав'яним візерунком на блакитному тлі.

А ще тут пахло чимось квітковим… нудотним… жіночим…

Ніколя зайшов слідом за мною і тут же запитав:

–Щось не так?

Мабуть на моєму обличчі вже занадто явно відобразилися внутрішні емоції.

–По-простіше не можна було тут все обставити? – пробурчав я, не знаючи куди присісти. На м'якому візерунчастому килимі, який лежав знизу, залишилися брудні сліди від моїх чобіт. – Бачиш? Я ж не ви, не ельфи? Парити не вмію!

–Е-е-е…нічого страшного.., – розгубився Ніколя. – Розташовуйтесь зручніше.

Я закинув похідну торбу в дальній кут, сам підійшов до столика та налив собі келих вина. Ніколя сказав, що зараз піде по мого коня і вискочив геть. Я зробив невеличкий ковток та також вибрався назовні, аби не дихати тим квітчастим нудотним повітрям.

В мій бік рухалися п'ятеро чоловіків. Судячи з виразу їхніх облич, вони явно йшли по мою душу. Не минуло й хвилини, як незнайомці дісталися намету.

–Єнта ти Бор? – нахабно спитав один з них.

Це був середніх років чоловік, з густою темною шевелюрою, одягнений в теплу куртку з ведмежої шкури. Його обличчя було спотворене величезним носом, щільно укритим білими струпами. У правому вусі я помітив велику мідну сережку. Інші незнайомці, теж простенько одягнені, стали за ним та якось сердито втупилися в мене.

Я відсьорбнув вина та неквапливо оглянув прибульців.

–Ти глянь, какой ґусь! – почулося вигук одного з чоловіків. – Да єщйо вино ельфійскає попіваєт!

–Навєрна, єво служба прібильнєй, чєм наша! – відповів інший.

–Циц, баб’йо! – сердито гаркнув мужик із великим носом. – Так єнта ти Бор?

–Бор, точно.

–Єгор Сіванос, – представився ратник, випрямляючи спину. – Воєвода пріказал с тєбя пилінкі здувать!

–Це прекрасно! – пожартував я.

–А ми думалі, ти к нам прібєжиш… Так сказалі… А ти, виходіт, до церковніков падался, – Єгор чіпким оком оглянув мою фігуру, затримавши погляд лише на мечах.

–Подобаюся?

–Не дуже, – чесно відповів Єгор.

–Чого ж так?

Сивоніс покосився на «руку допомоги» – знак Розшукового приказу – але нічого не відповів. Проте цього погляду вже було досить, щоб зрозуміти відповідь на моє запитання.

–Гаразд, – почав я. – Можете порошинки поки не здувати, а краще скажіть, як близько можна підійти до фортеці?

–Каґда как. А зачєм то тєбє?

–Може, зводиш мене? Околиці покажеш, га? – запитав я.

–Нє труханйош? – змружився Єгор. – Там по кустах враж’ї лазутчікі хаваюца. Да лучнікі нє дрємлят. Можна і нє вєрнуца!

–Ось воно як! – промовив я, посьорбуючи вино. – Виходить, ви цю місцевість погано охороняєте… Бунтівники можуть ходити «кустамі» куди їм заманеться, так? Можуть на верф піти… або загін в Південну Берестянку відправити… Все одно ніхто їх затримувати не буде.

–Ета ти сєйчас тіпа над намі падтруніваєш?

–Це я зараз констатую факти. У мене взагалі склалося відчуття, що штурмувати Горішок ніхто не збирається… як, між іншим, і тримати облогу.

Єгор стримано хмикнув та поглянув на своїх товаришів. Здається, своїми зауваженнями я наступив йому на хвоста.

–Так що, околиці хтось покаже? – таким же нахабним тоном спитав я.

В цей момент з’явився Ніколя, який вів під вузду мого коня. Діставшись нас, він злякано втупився на прибульців.

–Це наша охорона, – заявив я, протягаючи ельфові келих. І тут же йому наказав: – Ось що, друже, до нашого повернення приготуй щось смачне.

–Не зрозумів, – часто закліпав очима Ніколя.

–Пажрать приготуй, чєво нє панятнава! – кинув хтось позаду Єгора.

–Я сказал циц, баб’йо! – гаркнув Сивоніс. – Значіт ти хочеш аколіци паґлядєть? – звернувся він до мене. – Єнта можна. Пашлі!

Ми пройшли весь табір наскрізь, дістались частоколу та зупинились:

–Вон ана, крєпасть-то! – кивнув у бік сірих стін Єгор.

–Я це і так бачив. Хотілось би підійти поближче…

–Ну, харашо! – посміхнувся Сивоніс, наказавши всім стояти тут.

Сам рушив до сторожі та якийсь час про щось з ними говорив. Очевидно, добившись дозволу на вихід, Єгор повернувся назад. І ми рушили крізь прохід.

Приблизно за півгодини мандрів колючими заростями, ми опинились недалеко від західного краю Горішку.

–Нє висовивайтєсь із кустов! – наказав Сивоніс та знову усіх попередив: – У ніх лучнікі атмєниє!

Ми поховались в заростях, дивлячись на найближчу сторожову башту, що була від нас десь у півсотні кроків. Я помітив, як в бійницю визирнула чиясь голова. Один з хлопців Єгора рефлекторно потягнувся до лука, явно збираючись спробувати стрільнути у ворожого спостерігача.

–Ну-ка, стой! – просипів Сивоніс, зупиняючи товариша.

Єгор напружив зір, а потім раптом приклав пальці до рота та три рази голосно свиснув. Незнайомець в бійниці напружився, вдивляючись в кущі, а потім також просвистів три рази. Сивоніс тряснув плечем та рішуче виступив вперед.

–Куда ти? – кинулись його товариші, але було пізно: Єгор вже вийшов на відкриту місцевість.

Він махнув рукою, незнайомець також відмахнувся, а вже потім Сивоніс кинув нам:

–Ета Коска із Тиняновкі! Ми с нім на Святой Зємлє вмєстє оркав білі у храма Тєнсєса.

–Щас тот Коска клікнєт сваіх, – пробурчали ратники, – і нас всєх пєрєстрєляют, как зайцєв!

–Егєй! Коска! – прокричав Єгор. – То ти?

–Я! – нахабно посміхнулася фізіономія Коски. Він дружньо махнув рукою Єгору.

–Слиш, а ти кагда далжок атдаш? – весело спитав той.

Раптом Коска стрепенувся та показав Сивонісу жестом, щоб той швидко забирався. А в наступну мить його голова зникла вглибині башти. Замиготіли якісь вогні, Єгор же спритно стрибнув до нас, а за мить на стінах показалося з десяток ратників.

Ми затихли, завмерли, перетворившись на тіні, побоюючись бути розкритими. Простояли десь з чверть години. Хлопці невдоволено бубоніли на Єгора, мовляв, вискочив побазікати.

–Так знакомєц мой! – скалився той. – Шєбутной парєнь.

–І багато у тебе тут «знайомців»? – тихо запитав я.

–Да, почітай, єсть коє-кто. С кєм-то кагда-то служилі вмєсте… Да разноє бивало! – тут Єгор раптом розсміявся: – Помню про нас с Коскай дажє пєсню прідумалі.

Тут він примружився, ніби згадував слова, а за кілька секунд тихо-тихо затягнув частівку:

На заборє Коска сіді-іт!

Пад забора-ам Ягор лєжі-іт.

Расвєло-о — Коска пайо-от,

А Яго-ор — ужє жуйот!

Я ще раз подивився на Сивоніса. Щось в його поведінці видавало колишнього розбійника. Але поки мені ніяк не вдавалося зрозуміти, що саме.

–Ну што, – хитнув він головою, розганяючи давні спогади та повертаючись до реальності, – ти паґлядєл на мєстниє аколіци?

–Є трохи!

–І што ж такова увідєл?

–Шо заколотники й вусом не ведуть.

–Ето што ж значіт?

–Що так в Горішку можна сидіти роками. Та ще теревенити один з одним…

Сивоніс підійшов ближче, встромивши в мене недобрий погляд.

–Ти на што намєкаєш? – просипів він.

–Просто цікаво, як воно, вбивати старих друзів. Чи мучить потім сумління? Чи ти виправдовуєшся тим, що вони зрадники?

–Прєдатєлі, ґаваріш? А єслі ані аказалісь заложнікамі бєзвихадной сітуациі? Єслі па друґому нікак нєльзя било поступіть?

–Ти їх виправдовуєш?

Сивоніс покрився плямами. А його ніс раз червонився, наче вугіллячко. Єгор ледь тримав себе в руках.

–Да ти, гляжу, любіш кусаца, – зчепивши зуби, вичавив він із себе. – Нє баішся астаца бєз зубов?

Я не став відповідати на грубість, а заявив, що вже треба повертатися. І ми всі обережно рушили назад до табору. Дістались його, ледь стемніло.

Сивоніс зі своїми хлопцями довів мене до самого намету. Єгор ледь не приказним тоном заявив, що залишить зі мною двох чоловіків.

–Пасідят возлє входа, – додав він.

–Щоб не збіг? – пожартував я.

–Мнє нє хотєлось би, штоб с табой пріключілась какая-то кавєрза! – Сивоніс скорчив хитру пику та пішов геть.

Я відкинув полог та зайшов всередину. У наметі окрім Ніколя був ще один ельф, котрий сидів за напівпрозорою фіранкою. Я вже по крилах визначив – це Бернар.

–Ти де лазиш? – грубо кинув той.

–Місцевість вивчав… та інше…

–І вивчив?

–Та так… скоріш – оглянув. Зрозумів, що у фортецю навіть миша не пролізе. Бо я, бачиш, вважав наче зможу щось придумати…

–Бачу! – перервав мої слова Бернар. – От скажи: навіщо так ризикувати? Не встиг дістатися, як побіг вештатися окраїнами Горішку.

–Ти чого такий сердитий? – спробував я перевести все до жарту.

–А тому, що тобі, Боре, зараз не слід бездумно ризикувати!

–Ось що, друже: не треба так зі мною говорити. Я не маленький хлопчик!

–Маленький… не маленький… То ж поводься тверезо! Добре? – почав послабляти тиск ельф, ледь відчувши мій спротив. – Просто на кону занадто великі ставки. Втратити тебе, значить... значить.., – паладин озирнуся, буцімто побоюючись когось побачити, при тому роздратовано насупившись. – Не забувай, навіщо ти сюди приїхав.

–Вечеря готова, – холодно, але доволі голосно, промовив Ніколя. Мені здалось, що цією фразою він спробував вгамувати нас із Бернаром.

Я поплескав його по плечу і зняв ремінь разом з мечами. Поки вмивався та переодягався, Ніколя накрив стіл, приніс вина і ми сіли вечеряти.

Ледь вгамували перший голод, то знову продовжили бесіду.

–Бачу, – промовив Бернар, киваючи головою убік входу, – воєвода не особо тобі довіряє.

–Схоже на те, – погодився я. – Можливо, це через таємні вказівки Іверського… а, можливо, думає, що я насправді приїхав сюди з перевіркою.

–Через Іверського? – насупився паладин. – А йому то що від тебе треба?

–А що, зазвичай, вам всім від мене треба? Вирішити власні проблеми!

Я взяв келих та зробив великий ковток вина. (От, кислятина! Все ніяк не можу привикнути до цього напою.)

–Я, здається, тебе колись попереджав з приводу того, що не варто демонструвати свої «можливості», – посміхнувся Бернар. – То ж ти тепер пожинаєш плоди власної необережності.

–Знаєш, мене лише одно підштовхує до того, щоб продовжувати допомагати і вам, ельфам, й іншим особам, – з наголосом на останньому слові, промовив я. – І це те, що, врешті-решт, мої дії приносять благо.

–Розумію, – хитнув головою паладин. – Добре розумію. Ти вважаєш себе своєрідною силою, до якої прибігають, щоб вирішити власні проблеми. Так? Проте відмічу, що насправді сила немає якогось кольору, чи відтінку. Справа в тому, хто її застосовує… для чого…

–Тобто ти пропонуєш мені не перейматися наслідками власних вчинків? Заспокоїти совість словами: «То не ти зробив, а ім’ярек»?

–Це довга тема для розмови, – додав паладин. – Якщо, звісно, бажаєш, то можна поговорити.

–А про що взагалі говорити? – голосно спитав я. – Моя поява у ваших іграх цілком випадкова! Згадай, як все починалося! Мова про той далекий алод, на який ми всі потрапили після падіння Клемента. Я йшов з полювання, до мене причепились голодні ратники… а потім закрутилося…

Вино в келиху закінчилося. Я подав знак Ніколя налити чергову порцію.

–Якщо аналізувати все наше життя, то виявиться, що на його шляху трапляються суцільні «випадковості».

–Прямо так і всі? – іронізував я. Сам припав губами до «кислятини» та всмоктав добру порцію.

–Більша частина, – виправився паладин. – От візьми, наприклад, Айденуса. Він також не збирався ставати Великим Магом Кватоха. Скракан залишив його тимчасово, поки сам розбирався із астральними демонами. Але у результаті того – загинув, і Айденус невільно став найголовнішою людиною Ліги.

–До чого тут Айденус? – розсердився я.

–Це ж був приклад…

–Справа не в тому! Взагалі не в тому!

–Я тебе не розумію.

–У мене, чесно кажучи, чимало інших питань, ніж цікавості до того, як Айденус став головним магом Ліги.

–Яких?

–Вони не стосуються ситуації з Горішком, – ухильно відповів я.

Насправді, мова йшла про моє кляте безпам’ятство. Але, зрозуміло, Бернар моє зауваження сприйняв в іншому сенсі. Раптом паладин нахилився вперед та неголосно спитав:

–Скажи-но, друже, а тебе більше не тривожать ті сни?

–Які сни? – не відразу второпав я, ледь не захлинувшись від не очікування вином. – Ти про ту дивну істоту, що сидить закутою в темноті?

Паладин хитнув, а помітивши мій швидкий погляд убік Ніколя, подав знак, щоб я говорив відкрито.

–Ні, подібних снів вже немає, – була на те моя відповідь.

Здається, це дещо засмутило Бернара.

–Ти ось, друже, згадував той острів, – хрипкувато промовив паладин. – Скажу тобі, що з тих пір ти сильно змінився.

–І в чому це виявилося? – з іронією спитав я, потягуючи вино.

Здається, про зміни в мені вже колись хтось казав. Може, то був і сам Бернар… Чомусь я призабув те.

Обличчя паладина стало похмурим. Він відкашлявся та промовив:

–Ти став розумнішим, обережнішим... Навіть, зізнаюсь, більш підступнішим.

–Овва! Навіть так?

–Навіть так. Люди навколо тебе побоюються… І це помітно!

Я не знав, що і сказати у відповідь. А паладин між тим додав, що мені було б добре сходити до Церкви та поговорити з настоятелями. Я відмахнувся та прямо сказав, що не особо довіряю церковникам.

–Від всіх їхніх розповідей тхне… якоюсь нещирістю… штучністю… Ти, Бернаре, не ображайся, але це правда.

Ніколя завмер та перелякано подивився на свого старшого товариша.

–Але ж в силу Покровителів ти віриш? – зіщулився паладин.

Я сердито кинув, що ми ведемо пусті балачки та різким рухом налив собі ще один келих вина. Здається, воно вже встигло трохи запаморочити мені голову. Проте, я все одно осушив чергову порцію та заявив, що втомився і хочу прогулятися.

Розмова мені здалася не тільки пустою і нудною, а ще дратівливою. Можливо через те, що я не міг чесно зізнатися у своїх проблемах. Не міг розповісти про власні труднощі… про страхи… Нікому сказати, що боюся розкриття того факту, де виявиться, наче я такий же зрадник, які зараз сидять за мурами Горішку. (А все складалося на користь саме цього висновку.)

Я підвівся та вийшов назовні трохи освіжитися. Біля намету вартували двоє чоловіків, яких залишив Єгор. Прокрокувавши повз них, я хутко звернув на чергову прямолінійну вуличку та рушив до частоколу, щоб ще раз подивитись на Горішок…

17

…–Підводься, соню! – тицьнув мене хтось в бік.

Я різко сів і перелякано озирнувся. Голова була важкою. У скронях бухало, в роті присмак, немов цілу ніч туди миші гадили.

Поряд стояв свіженький Бернар. За ним виднівся Ніколя ді Вевр. Виглядали вони дещо стурбовано, навіть – напружено.

–Котра година? Що відбувається? – я спробував зорієнтуватись.

–Давно за полудень! – відповів паладин сухим діловим тоном. Він відкашлявся та доповів: – Синій полк прибув… ще рано вранці… Вже почали табір розбудовувати. Мабуть к вечору закінчать. А там візьмуться за збирання метальних катапульт. А правильніше було б казати требюше…

Чесно кажучи, мені зараз було до сраки, що там правильно, а що ні. Слухати зранку повчання на тему, що ми, канійці, постійно плутаємо святе з грішним, було не до снаги.

–Ти коли-небудь бачив вибухові ядра? – спитав паладин.

Я важко видохнув та трохи із запізненням висказав свій подив, що до швидкої появи Синього полку.

–Він з неба звалився, чи як? Невже крокував сюди всю ніч?

Бернар нічого не сказав, лише стримано посміхнувся.

–Воєвода сьогодні збирав раду, – підключився до розмови Ніколя. – Думаю, там обговорювали майбутній штурм.

Я спробував підвестись, відчуваючи, як пливе під ногами земля. Підступне ельфійське вино! Навіщо стільки його вчора випив?

–А чого ви хочете від мене? – ледь не чужим язиком, який взагалі не хотів слухатися та заплітався між зубами, спитав я у ельфів. – Чого підняли?

–Бо за тобою вже прийшли, – з цими словами Бернар відкинув полог і я побачив назовні фігуру Єгора Сивоніса.

–Тєбя ваєвода завйот! – побачивши мене, промовив чолов’яга. Він не став заходити всередину.

–Зараз?

–Єщйо час назад! Сматрю, ти вчєра харашо наклюкался… Паслушай савєта: Залєскій нє любіт нєуважєніє, паетому паскарєй прівєді сєбя в парядок.

Це легко сказати. А коли під ногами постійно вібрує земля, коли перед очима крутяться образи, а до горла підкочується вчорашня вечеря, привести себе до ладу дуже складно.

–А чого від мене треба тому воєводі? – спитав я у Єгора, стримуючи пориви до блювання.

Сивоніс скорчив невдоволену пику та сердито кинув, що йому подібне не розповідають.

–Прідйош – узнаєш! – додав він. – Буду ждать тєбя возлє шатра Залєскава.

Я витратив близько години, перш ніж зміг хоч якось привести себе до ладу. Тут трохи допоміг Бернар, який запропонував якийсь кислючий напій.

–Мені в горлянку нічого не лізе! – відмахувався я.

–А ти пий через силу. Інакше до завтрашнього ранку будеш квакати під наметом.

Отже, приблизно година, і я вже зміг доплентатись до намету Залеського. Єгор стояв біля охорони та про щось тихо з ними перемовлявся.

–А ти очєнь бистрий! – зауважив він, ледь помітивши мене.

–Не те слово! – спробував пожартувати я. – так що, йдемо до воєводи?

–Тєпєрь жді, каґда он тєбя пазавйот! – нахабнувато посміхнувся чолов’яга.

Ми простояли десь з півгодини, перш ніж старший стражник повідомив, що воєвода чекає на нас.

Єгор рушив першим. Я ж трохи почекав, збираючись духом (бо відчував – попереду неприємна розмова), а потім покрокував слідом. Цього разу в мене зброю не забирали. Отже – почали довіряти, – вирішив я. – Або це свого роду такий хід, яким хочуть приспати мою пильність.

Взагалі, зізнаюсь чесно, відчував якусь халепу, яка очікувала мене після зустрічі із Залеським. І це почуття ще більше зміцнилось після того, як воєвода подивився в мій бік. В цьому погляді було стільки презирства, стільки зневаги, що аж через край.

–Заскучал, гляжу! – промовив Залеський. Він сидів за своїм столом, постукуючи пальцями по якимось папірцям. – Ну таґда для тєбя дєльцє талковоє єсть!

Ми помірялися поглядами. Початок розмови явно цікавий, але щось мене не тягне на пригоди.

–Я тут не для того, щоб займатися якимись справами, котрі не стосуються загального…

–Тут камандую я! – раптом рявкнув воєвода. Мене аж тіпнуло, від несподіванки. – Толька я! Уясніл? – губи воєводи скривилися в недобрій посмішці. – Нікакіх атґаворок!

Я помітив, як Єгор намагається стримати посмішку.

Псяче хутро! Що взагалі відбувається? – закрутилося в голові. – Звідки такі зміни в поведінці?

Ясна річ, воєвода і до цього не оказував особливої поваги, але сьогодні його щось перемололо, наче жито на муку.

–Ну так вот, – продовжив він, не дочекавшись моєї чергової порції заперечень: – нє успєлі даставіть да сабрать катапульти са Святой Землі…

–Требюше.

–Што? – осікся воєвода.

–Не катапульти, а требюше… Знаєте різницю між тим і тим?

–Што! – нарешті пригодилися повчання Бернара і я зміг спритно вибити лаву з-під дупи цього зарозумілого канійця. Обличчя воєводи перетворилося на різнокольорову пляму. – Што! Ти хочєш сказать, будта я нє знаюсь на воєнском дєлє?

–Я хочу сказати, що ви помиляєтесь, називаючи…

–Помиляєшся… так ета ти! Ми тєбє нє… Хм! – воєвода різко осікся, а потім вихопив на своєму столі зі стопки якийсь папірець, та голосно продовжив: – Вот, кстаті, мнє тут саабщают, что ви, гаспадін Бор, тот єщйо… хітрєц! – під словом «хітрец», Залеський явно приховав щось інше, лише в останню мить замінивши його на щось благозвучне. – Відіш лі, Єгор, пєрєд намі нє прастой чєлавєк. Он в адіночку… пачті в адіночку пєрєбіл атряд… уґадай каво? Баріса Сівєрскава!

–Сіверскава? Ви про Тятю? – Єгор аж присвиснув.

–Аґа, єво самова. Помніш, как ми под єво началом на Ельджунє хаділі? – якось хитрувато підморгнув Залеський.

–Ещйо би! – в унісон хмикнув Єгор.

–Ти, кстаті, Бор, слишал о стояніі на Крававой заставє? Нєт? Так вот, єслі би нє Сівєрскій, то нє разґаварівал би я сєйчас с табою. А твоі кості, Єгорка, нєбось падальщікі догризалі...

–Сіверський був змовником, таким же, як ті, що зараз переховуються в Горішку! – крижаним голосом промовив я.

Воєвода якось дивно посміхнувся.

–Бунтарі! – протягнув він, скрутивши губи качечкою. – Да, бунтарі!.. Так вот ані, ґаспадін Бор, как-то пронюхалі про прібитіє Сінєва полка, і папробовалі савєршить вилазку, што б напасть на нєво вночі… так сказать, пока тє в паходном парядкє шлі до нас. Двє катапульти сажглі!

–І що? – не второпав я.

–Думаєш мноґа людєй знало про прибитіє падмоґі? Отож! А тєпєр втарой нюанс: кто у нас тут із Разискнова пріказа? Кто знаєца на паімкє бунтарєй?

–Ви хочете, щоб я…

–…штоби ти, Бор, вмєстє с атрядом Єгора отправілся прачєсать всє мєстниє аврагі. Разискать лазутчікав… ілі найті прєдатєлєй… каториє якшаюца с сідєльцамі із Арєшка!

–При всій повазі, пане воєводо, – перебив я Залеського, бо як і раніше все ще відчував якийсь підступ, – моя присутність тут, в вашому таборі, передбачає зовсім інше завдання. Для подібних вилазок, і я в тому впевнений, вам вистачить сил власних людей. Справа не в Розшуковому приказі…

Обличчя воєводи залишилося кам'яним. Жодна емоція не позначилася на ньому, навіть мигцем.

–Сейчас ідйот вайна! – заявив він.

–Заколот, – виправив я Залеського. – Заколот.

Після вчорашньої пиятики, мій настрій набув «войовничості». Звичайно, я ще не розумію, в які ігри почав грати воєвода, але явно то була не його особиста примха, направити мене на розшуки якихось шпигунів та зрадників. Щось підказувало, справа набула нових чинників.

–Нєт, вайна! – відчеканив воєвода. – Імєно вайна. Можєт в сталіцє… в Разискном пріказє палагают іначє, но нам-то тут віднєє. Правда, Єгор?

Той у відповідь жваво закивав головою.

–А на вайнє, тєм болєє в майом лагєрє, дєйствуют іниє закони. Надєюсь, я дастаточна ясна висказался?

–Ви, пане воєводо, – почав я сперечатися, – не заходьте у крайнощі.

–Трудно с вамі, гасподін Бор, – воєвода недобре посміхнувся. – Помню бил у мєня случай: тожє коє-кто прікази аспарівал... Дал я єму как-та вазможнасть ісправица, а он вазьмі снова і сдєлай всйо па своєму. Сколька тагда людєй палягло на Паучєм-то склонє... Ужас! А пачєму? Бо нє стал он іскать лазутчікав, а мнє сказал, мол, што нєт там нікаво. Я єму павєріл... А там два палка імпєрскіх салдат в джунглях... Кагда ужє падаспєлі наші аснавниє сіли, ужє нєкава било спасать... Ґаварят, тот парєнь патом сільно пєрєживал. Совєсть так замучіла, што он в балотє утапілся... Вєрна ґаварю, Єгор?

–А я слишал, будта он павєсілся, – заявив Сивоніс.

–Да? Ну, ето нє важно... Вішь как, Бор, биваєт-то! А тєбя совєсть часом нє мучаєт?

Погроз я не боявся. Але зараз розумнішим було б погодитися на гру Залеського, ніж продовжувати з ним гризтися. До речі, можливо, саме останнього він і чекає, щоб запроторити мене під арешт і тим самим не дати змогу прийняти участь у штурмі.

Папірці Гудимира! – спалахнуло в моїй голові. – Невже Залеський також про них чув? Звідки? Може… може… Стій, а що то за лист він показував, де розповідали про мої «подвиги»? Від кого? – мені наче врізали по потилиці. – Псяче хутро! Що тут відбувається?

–Савєтую тєбє, – перебив мої розміркування воєвода, – харашєнько паразмисліть і прінять майо прєдлажєніє!

Я хитнув головою у відповідь та рушив назовні. Слідом вискочив і Єгор.

–Ти ж знав, що затівається? – накинувся я на нього.

–І што с таво?

І сказати на те нічого.

Я спробував взяти себе в руки. Треба, думаю, порадитись із Бернаром… Точно, точно!

–Ну так што? – не відчіплявся Сивоніс.

–Піду поснідаю… ось що! А потім… потім, десь за годину, чекай мене біля східного проходу.

Єгор посміхнувся та пішов геть. Я трохи почекав, а потім поспішив до намету ді Вевра.

Всередині мене чекав паладин. Він тільки глянув на мене, як тут же насторожено спитав, що трапилося. Мабуть, знову моє обличчя стало зрадником, видав власні емоції.

Я роздратовано присів на подушки та повідав про все, що сталося в наметі воєводи. Єдине, по що умовчав, так це про свої висновки стосовно папірців Бельського.

–Погано! – розгублено промовив паладин, ледь я скінчив розповідь.

–І це все, що ти зараз можеш сказати?

–Не думаю, що справа у такий собі помсті… Я кажу про Бориса Сіверського. Наскільки мені відомо, Залеський дійсно в свій час служив під його началом. Але згодом їхні шляхи різко розійшлися… Начебто через той же Павучий схил…

–І що робити?

–Воєводу характеризують глибоко релігійною людиною. Я постараюся, щоб Церква поговорила з ним. І ще наших магів пошлемо, нехай натиснуть...

–Дивись, щоб своїм тиском, ви мене часом не розплющили… А що мені зараз робити? Ігнорувати? Тоді виглянь назовні й побачиш, що навколо намету чатує з десяток ратників.

–Ти вважаєш, вони хочуть тебе вбити? Це ж смішно!

–Може тут, в таборі, й не вбити… А ось в ярах по за ним…

–Навіщо те воєводі? Ти перебільшуєш… Можливо, він нервує через напад на Синій полк та спробу пошкодити требюше, тому і звернувся до тебе.

–Ага! Тому і ратників послав слідкувати?

–Тоді, може, він вважає… особливо після твого вчорашнього споглядання околиць, наче ти зрадник, га? Думає, ти зараз спробуєш втекти…

Я хмикнув та сердито стиснув кулаки.

–А тобі, Бернаре, відомо, що за мурами Горішку сидять такі ж ратники, що і в цьому таборі?

–Ти говориш про те, що і вони колись були Захисниками Ліги? Так, мені це відомо! Це багато кому відомо!

–Так ось, хіба не дивно, що Залеський і досі не може розпочати штурм фортеці? Взяв її, начебто, в облогу… а вона дірява, як сито!

–Ти вважаєш, буцімто воєвода має якийсь стосунок до бунтівників?

Я промовчав. Чесно скажу, що в мене було тільки одне пояснення, і воно стосувалось списків заколотників. Про те, що я відправився за ними, знали одиниці, серед яких Ісаєв та Іверський. Інших Жуга не називав, але вони повинні були бути… Так ось, чи не є серед них зрадників? Або тих, хто хотів би заполучити папірці Гудимира для задоволення власного зиску? І ось, якщо продовжувати думку, то цей невідомий, м’яко кажучи, негідник, вирішив спробувати використати для того Залеського…

Стій! А, може, і сам Залеський у цих списках? Через те і нервує?.. І все одне, яким чином він дізнався, що я прибув за ними?

Дурня якась! Плутанина!.. Може дійсно все це лише мої «перебільшення»?

–Ти чого там бурмочеш? – нахилився паладин. Він торкнувся мого плеча та зазирнув у очі.

–Кажу… кажу, що напевно прийдеться мені відправитися із Сивонісом. Як ти там казав про вовків та свободу?

–А це тут до чого?

–Не залишатися ж мені зайцем серед хижаків? Грати, так до кінця!

Бернар насупився, задумливо говорячи:

–І все ж… про всяк випадок… дивись там по сторонах… Будь обережним. Зайвий раз не підставляй під обух свою голову.

–Що? Також почав сумніватися? – іронізував я, піднявшись з подушок та починаючи готуватися до походу. Мечі, лук, сагайдак… прихопив і похідну торбу, куди поклав трохи їжі.

–Береженого і Сарн береже, – додав наостанок паладин. – А я, між тим, з декім пораджусь…

Він все ще продовжував сидіти та неголосно міркувати. Видно, я все ж його зачепив, змусив почати сумніватися в тому, яка каша затівається в таборі.

–Боре, а ти мені все розповів? – вже коли я був біля самого виходу, кинув ельф.

–Що не так?

–Скажі-но, друже, чому насправді ти тут? Чого хоче Жуга?

–Того ж, чого бажає і весь Кватох – припинення бунту, – відповів я, вибираючись назовні.

І під погано приховані погляди спостерігачів, котрі робили вигляд, наче просто прогулюються в цьому краї, я рішуче покрокував до східного проходу…

18

…У холодному вечірньому повітрі, заповненому димом багать, які щільно розпалили у таборі, зазвучав чийсь голос. Незнайомець співав… і цей спів лунав з боку Горішку. Я не міг розібрати жодного слова, але зізнаюсь, що мені імпонував той сильний чоловічий голос. Мимоволі прислухався, але вітерець з півдня виривав слова з тексту, уносячи їх геть.

Ми з Єгором сиділи в засідці, очікуючи на появу лазутчиків. Сивоніс був впевнений, що сьогодні вночі вони знову зроблять вилазку.

А починалось все так.

Єгор зі своїм загоном чекав мене прямо біля виходу з табору. Ледь я наблизився, як він тут же діловито пояснив, що треба відправлятися у гайок, який розкинувся ліворуч фортеці. В манері розмови було помітно, що Сивоніс приймав на себе командування цією справою, а мені залишалось лише виконувати його накази.

–Там, – говорив Єгор, вказуючи на гайок, – аврагов, как мишиних нор! Надо бить астарожнєй! – Сивоніс був зібраним, серйозним та якимось задумливим. Глибоко зітхнувши, він глянув на мене та додав: – Как би нє нарваца на засаду.

Я напружився. Відчуття пастки тільки підсилилось.

Єгор рушив першим. Я – відразу за ним, а потім вже покрокували й інші ратники. Всього нас назбиралось близько двадцяти чоловік.

Відразу виявилось, що Єгор непоганий слідопит. Своїм досвідом він нагадав мені Стояну.

–У нас в джунглях на Асее-Тєпхє, – починав бурмотіти чолов’яга, помітивши черговий слід або ще якусь примітку, – бил вот случай…

І після цього Сивоніс пробував розповісти якусь історію. Чому «пробував»? Бо скажу вам, він ще той оповідач.

Ми досягли гайочку та, розбившись на групи, почали прочісувати яри. Приблизно за годину стало зрозумілим, що тут нікого немає.

–Апаздалі! – нахмурився Єгор, роздивляючись чергові сліди. – Відіш вот ето? Кто-та пріхаділ сюда із нашева лаґєря. Тут он встрєчался… ані долґа стаялі, а патом разашлісь.

–Якщо так, то треба питати у караулів, хто виходив сюди, – запропонував я.

Сивоніс задумався, глянув на мене якось підозріло, а потім хитрувато промовив:

–А ти вчєра вишєл із сваєго шатра… пашол до частокола, мол, паглядєть на крєпасть… А патом жє вдруґ прапал.

–Як це «пропав»?

–Маі хлопци тєбя патєрялі. Ти какім-та образом убйог ат ніх. І дє, спрашиваєца, прападал?

Чесно кажучи, я дійсно спробував вчора побути на самоті. Пішов кружляти по табору, але не намагався відірватись від спостерігачів. Мабуть, то вийшло само собою. А повернувся я вже запізно.

–Так што скажєш? – підморгнув Єгор.

Отже, виходить, що він та Залеський вважають, наче я зрадник. Пішов вночі до фортеці, зустрівся із заколотниками, розповів про Синій полк… Угу! От тобі й маєш!

–Дивись! – я підійшов до ледь помітних слідів та поставив свою стопу біля них так, щоб можна було порівняти розміри. – Нога у твого зрадника більше за мою. Бачиш?

–Бачу, – хитнув головою Єгор.

Судячи з його тону, він це і сам вже раніше помітив. А все ж від допиту не відмовився.

–Питань більше не має? – підійшов я впритул до Сивоніса.

–Напротів, іх стало ещйо большє!

–Я готовий.

Єгор стримано посміхнувся, але нічого більше не питав.

Вже вечоріло. Розумним було б відступити назад до табору, але невгамовний Сивоніс вирішив влаштувати засідку.

–Што-та мнє падсказиваєт, ані снова вийдут на ахоту, – переконував нас усіх Єгор. Він явно хотів довести цю справу до кінця.

–Скільки те може зайняти часу? – питав я. – Де гарантія, що той зрадник, ким би він не був, припхнеться сюди?

–Дє та дє! – сердився Єгор. – Ти слишал воєводу: нада паймать прєдатєлей! Кто-та ж бєгаєт пад стєни Арєшка… із сваіх… да расказиваєт што у нас тваріца!

–А раніше ви подібного не спостерігали? – іронізував я. – Ось взяти тебе.

–А што я?

–В тебе ж тут знайомців, що бліх на собаці.

Сивоніс зробив вигляд, наче не почув мої слова. Він наказав всім розділитися на групи. Кожній з них виділив окрему ділянку, а мене потягнув із собою.

І от ми засіли з ним на високому пагорбі в густих заростях шипшини. До стін фортеці було десь кроків двісті. Судячи з усього, там, в Горішку, вже зрозуміли про неминучість штурму, і, скоріш за все, вели підготовку до захисту. Щось за мурами гомоніло, хтось покрикував, чулись удари по залізу, скрип канатів. Виднілось чимало вогнів.

Повітря помітно похолоднішало. А через туман, який тихо опускався на землю, здавалось наче взагалі сидиш у ополонці. Я вже почав підмерзати.

В голові крутилися думки про зрадників… Погано, що мене заочно занесли до них. А взагалі здається, наче те зроблено навмисно… Псяче хутро!

От цікаво, що то за лист був у Залеського? Від кого? Хто розповідав про мої «подвиги»?.. Стій! Правильніше треба казати – хто знав про мої «подвиги»?

І, дійсно, а хто знав? Лише хтось із Розшукового приказу.

Гаразд, припустимо, що це так. Тоді питається навіщо це тій людині? Яку мету вона переслідує?

І тут пролунав той мелодійний спів…

Єгор сидів від мене десь в п’яти кроках. Ледь він почув голос, як нервово стрепенувся і навіть підвівся. Я сердито цикнув на нього, вказуючи жестом, щоб той знову заховався в кущах, а то через свою цікавість видасть наше місцезнаходження.

Єгор знову присів та схилив голову до низу. Його обличчя спохмурніло, губи стиснулися в тонку смужку.

–Що трапилося? – тихо запитав я у нього.

Чоловік мовчав. Його напруженість передалася і мені. Я спробував прислухатися до свого внутрішнього голосу, проте той мовчав.

–Так що трапилося, Єгоре? – знову спитав я Сивоніса.

–Знаєш.., – наступні слова потонули в горлянці у Єгора, і він наче задихнувся. Хвилину боротьби із самим собою, і ось чолов’яга глухо продовжив: – Знаєш, кто ета пайот? Коска… Ета єво голос…

–І що? Нехай співає.

Єгор глянув на мене так, наче я його чимось образив.

–Скарєє всєво, – глухо промовив він, – послєзавтра будєт штурм.

В принципі, я зрозумів, куди хилить Сивоніс: штурм – це ріки крови, купа вбитих товаришів… в тому числі й серед тих, хто за мурами фортеці. А там Коска… і ще дехто із друзів та знайомих…

–Ти тожє сабіраєшся в нйом участвовать? – запитав Єгор.

–Можна і так сказати, – сухо відрубав я.

–А зачєм оно тєбє?

–Такий наказ… Ти ж знаєш, що таке наказ?

Єгор відвернувся та утнувся поглядом в сумерки. Вітерець загудів серед гілок, знову приносячи нам співи Коски.

–Знаєш, што то за пєсня? – хитнув головою Єгор.

–Пісня, як пісня! – знизав я плечима.

Єгор щось пробурчав та раптом закрив рукою обличчя. Чесно скажу, мені не часто доводилося бачити, як плаче чоловік, але зізнаюсь – доволі моторошна річ.

Прорвавши пориви вітру, з-за мурів донеслося вже чіткіше:

...не пахана,

Ой, не пахана!

Кров'ю оми-и-та-а-а!

Димом опо-о-ви-ита!

–Ето «Чорна гора», – глухо промовив Сивоніс. – Ето наша пєсня…

Сказав так, наче мені це щось пояснювало.

А голос на стіні між тим міцнів, продовжуючи розливати свою тугу над тихим гайком:

Та й трупами сія-а-ана,

Вітрами овія-а-ана.

Кров'ю оми-и-та-а,

Сивим попелом вкри-и-та-а!

І знову слова розтанули в повітрі.

Тут, спочатку неголосно, затягнув і Єгор. Я аж крякнув від подиву, а моє серце перелякано затремтіло, очікуючи тепер нападу з Горішку.

Ой, в полечку-полі

За вражої волі

Двох друзів убито,

Братчиків убито!..

Сивоніс підняв на мене очі, дивлячись із якимось викликом. Його басовитий голос став гучнішим. Він сильно відрізнявся від більш дзвінкого голосу Коски, але пісні тим зовсім не псував. Співав Єгор з якоюсь злістю, немов зсередини нього хтось інший рвався назовні.

На браті старшому

Сорочка багата.

А на другому

Лиш латка картата!

Нема ні шнурочка.

Тільки ворон у рани

Терзає сорочку,

Кров’ю миє бур’яни...

Єгор запнувся і було замовк, але не минуло й хвилини, як на стіні почулися декілька інших голосів:

І чорні дмуть вітри

Над схилом Павучім.

Хмари чорні від ватри.

Кров’ю сповнені натри!

Чи довго будемо

Ми другі страждати?

Чи довго будемо,

Власно, долі чекати?

Раптом подумалось, що ситуація якась ненормальна. Можливо, мені чогось не зрозуміло, але… але все це вибивало з колії. Відчуття, наче я в самому епіцентрі якогось дивного ритуалу.

Голосів стало більше. Вже підключилися не тільки на стінах, а хтось із нашого загону. І ось над долиною понеслося:

Для брата старшого

Насиплють могилу.

А брату, біднязі,

Лиш каміння немиле.

Взяла їх могила.

Їх кістки біліють.

Сиротинці-дітки

Слізьми їх не вмиють!

І гадки не мають

Де їх тато загинув.

Дороги не знайдуть,

Шлях травою забило.

Раптом спів перервався. Замовкли й люди на мурах, і Єгор, і його хлопці. Стало так тихо, що здавалось, наче і вітерець затаївся.

Єгор знову закрив очі рукою, а з Горішком долинуло:

Там земле не пахана,

Ой, та не пахана!..

Я торкнувся плеча Єгора та вказав йому знаком, що треба вшиватися звідси. Ми розкрили себе, то ж треба уходити.

Сивоніс голосно свиснув в темряву. Звідти відповіли та ми почали обережно відходити назад.

О, Сарне, яка дурість! Зробити засідку, промерзнути кілька годин, а потім заспівати, щоб видати своє місце розташування.

–От що це було? – різким тоном спитав я, ледь ми трохи відійшли до ярів. – Ви що всі, з глузду з’їхали?

Єгор різко зупинився та повернувся до мене. Його голос зараз став схожий на шипіння роздратованої змії:

–Хоть ми всє сєйчас і стоім по разниє сторони етіх стєн, – чолов’яга хитнув головою убік Горішку, – аднака, ета нє значіт, што ми закарєнєлиє враґі! Каґда прайдйот штурм, мноґіє із нас акажутца на прійомє у Тєнсєса… Мнє би нє хатєлась там ґлядєть на сваіх таваріщєй, как на какіх-то… какіх-то… хадаганцєв… ілі орков… А, Ніхаз тєбя пабєй! Ти ж нє хрєна нє паймйош! Ні хрєна!

Єгор так рознервувався, що на мить втратив мову. Я не став сперечатися, вирішивши залишитися при свої думках.

Сивоніс стис кулаки та втупився кудись вбік…

Біля західного валу йшла муштра новобранців. Бравий десятник із завидними вусами голосно горланив на парубків, і це, судячи з усього, йому дуже подобалось:

–Хватіт за мамкіну юпку дєржаца! А то чуть што, соплі пузирямі і арут патом, как... А жизнь воіна нє стоіт нічєво! Слишитє? Ні-чє-во!

Сивоніс посміхнувся та пригадав свої молоді роки. Правда, тоді не тільки на словах повчали.

–У нашєва «учітєля» вот такая палка била! – Єгор розвів руки, демонструючи довжину «повчального пристрою» своїм товаришам.

Вони всі разом заржали, наче молоді коні.

–Ви його, хлопці, не слухайте! – раптом сказав сутулуватий високий старий, який проходив повз новобранців. Він хитнув на вусатого десятника та важко зітхнув. – Про те, чого варте ваше життя, запитайте саме свою мамку! Запитайте, скільки вона ночей не доспала, скільки бігала за вами... Піднімала, коли впали, годувала, коли голодували... Мамку, ось що потрібно пам'ятати! Мамка у вас єдина... Завжди пам'ятайте про це. Пам'ятайте, навіть, коли заносите меч над ворогом. У нього ж теж є... мамка...

Погляд старого трохи затуманився. Він втупився в землю своїми водянистими оченятами.

Єгор раптом відчув, як до горла підступила якась грудка. Слова чолов’яги зачепили за живе.

–Ти ета… іді-ка, давай! – відмахнувся десятник. – Нєчєва тут расхалаживать...

–Дурень ти, Олеже! – в серцях буркнув старий і пішов собі геть.

–Стривай, діду! – крикнув хтось із молодих. – Ти ж Іван, Довга Рука?

–Так, це я, – якось скромно відповів старий. – Тільки я не дід… Я зовсім не дід… не старий…

Іван, на прізвисько Довга Рука, розгублено захитав головою, прекрасно розуміючи, що його сивина, як і раніше, вводить всіх в оману.

Хлопці заворушилися і жваво схопилися з місць.

–Послухай... –те, – кинулись парубки до Івана. – А це правда, що ви на Павучому схилі стояли зі стягом в руках по коліно у ворожій крові? Чесно і грізно.

–Так, чесно і грізно, – кивнув той, зупиняючись та сором’язливо посміхаючись.

Єгор зіщулився, намагаючись пригадати цього чоловіка.

Точно, – промайнуло в голові у Сивоніса, – ета ж Длиная Рука! Боґ ти мой! Как же он ізмєнілся!

Іван же оглянув хлопців, котрі крутилися навколо нього, наче цуценята навколо мамки, та намагалися перекричати один одного, щоб дізнатися у знаменитого ветерана якісь цікавинки.

Він би міг зараз розповісти про ті страшні події на тому клятому Павучому схилі. Він би міг розповісти про те, як навколо нього падали поранені друзі й товариші… молоді та старі... Міг розповісти, як бувалі не раз в бою ветерани, лежачи на траві цієї далекої землі, голосно звали своїх мамок… згадували дружин… діточок… рідню... Особливо ті, хто був уже однією ногою в чистилищі Тенсеса… Як ридали могутні й міцні мужики, про яких свого часу казали, що вони приклад військової доблесті та незламності…

Він і зараз бачить їх. Ось лежить Радко… лежить, стискає в побілілих руках свої вивернуті кишки… Іван пам'ятав, яким божевільним і повним болю поглядом втупився Радко в небо… і як його пересохлі губи шепотіли ім’я матері. Він кликав її якось надривно. Так звуть маленькі діточки, яким здається, що вони знаходяться в оточенні страшних лісових чудовиськ. Дивно було бачити, як здоровенний міцний мужик, перетворився в переляканого хлопчика.

Іван раптом згадав і свою неньку. Перед очима спливла дуже давня картина: мати, яка сидить у похиленого від часу паркану на потемнілій лаві. Старенька, зморшкувата, з глибоким поглядом сірих ласкавих очей. За спиною – вросла в землю рідна хатинка, невеличкий колодязь... Одна. Зовсім одна. І не буде у неї вже нікого: ні чоловіка (батько помер років десять тому)… не буде навіть безпутного сина, в якого вона завжди вірила, навіть коли він помилявся...

Серце стислося так, що здавалося зараз просто зупиниться. В горлі пересохло... очі запекло…

Дим. Вогонь. Ріки крові... Дійсно – ріки крові. Без перебільшень.

Поруч повзе Собеслав… В його спині стирчать три імперські стріли.

Собеслав лається. Він завжди лається. Скільки його Іван пам'ятав, не було і хвилини, щоб з вуст його товариша не злетіла якась образлива лайка. Але вона була зовсім не злою. Швидше, це було просто за звичкою, чим сказано від серця.

У нього на батьківщині, в Темноводді, залишилася дружина: жінка вередлива, але чесна… гостинна… А ще у нього там троє дітлахів. Всі дівчатка.

Позаду лежали брати Голуби. Ще зовсім молоді... Неодружені... Старший, як і завжди прикривав спину своєму недотепі братові. А тільки вчора умовляв сотника Степана Шкрабу, щоб той не відправляв молодшого в яму за пияцтво і дебош.

А ось, кроків за десять, і сам сотник Шкраба… Лежить поряд з величезною тушею смердючого орка… Вони закололи один одного…

Час перетворив світ в якийсь дивний кисіль. Кожна секунда, кожна мить здавалися вічністю. Іван навіть зараз міг відновити в пам'яті будь-яку деталь, будь-якої дрібницю з подій того дня.

Він єдиний, хто зараз стояв на Павучому схилі. А навколо сотні й сотні тіл, мертвих і поранених, кричущих… навічно мовчазних… своїх і чужих…

Може десь і є те чистилище Тенсеса. Може, навіть, іскра потім і повертається в цей світ… чи в цьому тілі, або якомусь іншому... Все це може бути! Але тоді чомусь в те зовсім не вірилося. І кінець був настільки близький… просто нереально близький.

Внизу війська Імперії переформовували свої ряди для нової атаки. Ось вони підтягнули катапульти поближче. Ось несуть вогняні заряди.

Усе! Кінець! Підмоги не буде. Просто вже нікому прийти.

Іван облизати пересохлі губи. Він стояв у морі крові. Один, як перст. І що дивовижне – у самого не було жодної подряпини. Навіть малого порізу.

Стояв він, судорожно стискаючи побілілими пальцями важке древко прапора Захисників Ліги. Стояв, піднявши голову і довго-довго вдивляючись на полотно, що майоріло на вітрі.

Стояв чесно. Стояв грізно.

Так і готувався стояти, поки б ніч не закрила його очі...

Праворуч тріснула гілка і Єгор різко замовк, так і не договоривши своєї гарячої промови. За кілька секунд до нас підійшли й інші хлопці.

–Вазращаємся! – сердито кинув Сивоніс.

І ми тихо рушили назад до табору. Поки йшли, я думав про майбутній штурм. Якщо у людей Залеського подібні до Єгора настрої, то Ніхаза лисого ми когось переможемо! Це буде схоже на мовчазний саботаж. Може саме через це Іверський притягнув зі Святої Землі Синій полк?

До речі, а що я про нього чув? Що це відомий добірний військовий підрозділ Захисників Ліги, який зараз приймав активну участь у війні на Святій Землі. Туди набирали тільки неймовірно відданих та хоробрих людей. Здебільшого, це були піхотні загони гренадерів із залізною дисципліною. За свою вірність та заслуги в боях (а кажуть, що Синій полк ні разу не відступив та не здався ворогу) їм надали особливий статус та дозволили, так би мовити, відокремитись від інших полків через зовнішній вигляд. Солдати цього з’єднання використовували яркий розпізнавальний колір у своєму одязі та екіпіровці – так званий «валірський волошковий». Крім того, офіцери прикрашали себе купою срібних ґудзиків, та носили вишитий тонкий срібний кант на комірі.

Отже, – міркував я, – ці панькатися явно не стануть. Наказали штурмувати – будуть брати приступом.

З низькорослих кущів, що виднілись попереду, раптом назустріч вискочив якийсь чолов’яга. За ним ще двоє… і ще… В сизому тумані важко було зрозуміти, хто саме перед нами.

Солдати, які шли першими, навіть не встигли відреагувати. За те незнайомці рішуче перейшли до атаки. Закутана в довгий плащ фігура лише на секунду-другу забарилася, а потім в її долоні миттєво виросла вогняна кулька. В наступну мить вона помчала до найближчого дружинника. Його хутряна куртка спалахнула, немов була облита смолою. Ратник здивовано подивився на своїх товаришів, а потім в панічному пориві спробував розшнурувати вузли. Проте було вже запізно: вогонь в лічені секунди перетворив чоловіка у величезний факел.

–Твою мать! – вилаявся хтось праворуч.

Я і не помітив, як витягнув мечі. Світ наче лопнув і повітря розколов нелюдський дикий крик палаючого ратника. Всі, в тому числі і Єгор, порачкували назад, бурмочучи якісь прокляття.

Я, швидко прикидаючи розклад сил, кинувся в мовчазну бійку.

Крок вперед. Мах. І сакс легко розколов череп чаклуна-лиходія, котрий збирався створити другу кульку. Лезо досягло щелеп та застрягло в кістках.

Чомусь пригадались слова Горяни, про те, що Братам Воронам – моїм клинкам – періодично хочеться випити чиєїсь кровиночки. Щось частенько те стало траплятися. Вчепляться у своїх жертв так що не відірвеш.

Чаклун осів, а я атакував наступного чолов’ягу. Сталь розшила його живіт, вивертаючи назовні усі нутрощі. Третього я зірвав зі спини Єгора, який розтягнуся на траві, будучи захопленим зненацька. Зірвав та привичним рухом заколов.

А ось інші нападники вже дременули світ за очі.

Хлопці Сивоніса перелякано тулилися біля краю яру, дивлячись, як на землі каталася велика вогняна куля. Ратник репетував на все горло. Крізь вогонь виднілась шкіра, котра здувалася великими пузирями, оголюючи темне засмажене м'ясо. У повітрі ширився характерний неприємний запах паленого м'яса та волосся.

Я зробив широкий крок і увігнав вістря свого фальшіону в лівий бік нещасного ратника, в район серця. Мить, і він замовк. Інші втупилися на все це, як мені здалося, з однією лише думкою в очах: «Ти що твориш»? Але ніхто не промовив ані слова. Всі стояли, наче остовпіли. Навіть Єгор сидів на землі, крутив макітрою ухаючи, наче сова.

–Чого позасинали? – гаркнув я. – Ловить інших! Ви ж за цим сюди прийшли!

Здається, мій крик вивів солдат зі ступору. Хоча із опаскою, вони кинулись навздогін. Я ж підійшов до приголомшеного Сивоніса та допоміг йому підвестись.

–Што ета било? – розгублено пробурмотів він, продовжуючи ухати.

–Скоріш за все, твої лазутчики…

–Ета… ета… Спасібо, друг! – пробурмотів чолов’яга. – Я што-та растєрялся… растєрялся…

–Він тебе не поранив?

–Кажєца нєт.

Попереду почулося характерне скреготання сталі. Хтось закричав. Ми з Єгором кинулись вперед, а коли досягли місця сутички, то побачили лише двох вбитих нападників та натовп ратників біля них.

–Тваю мать! – забурчав Сивоніс. – Нам нужни билі плєниє!

–Глянь сюда, – крикнув хтось праворуч.

Біля куща лежало чиєсь тіло. Єгор різко наблизився та перевернув труп.

–Охх! – почулось мені. Сивоніс навіть позадкував. – Ета… ета…

–Ета Іван… Длиная Рука.., – закінчив за Єгора його товариш. – Он бил с німі…

Позаду почувся хрускіт гілок і за кулька секунд на галявину виштовхали якогось чоловіка. Той смачно звалився у багнюку та тут же вилаявся.

–А ета кто? – кинувся до нього Єгор.

–Єщйо адін бєгун! – зареготали хлопці, які привели незнайомця.

Я не зовсім зрозумів, що трапилося далі. Чітко запам’ятав лише те, що цей чолов’яга раптом підскочив, та, відчувши, що його руки вільні, сипонув яскравими сполохами. Дехто з хлопців схопився за очі, засліплений світлом, а в наступну мить мене та ще одного чоловічка поряд сильно вдарило в груди. Ноги стали наче чужими… неслухняними…

Я хотів підвестись, але сили мене занадто швидко покидали. Вони були наче водою, яка витікає крізь величезний отвір у сосуді.

Здається я почав падати… Проте якось довго падати. А коли нарешті вдалось розліпити повіки, побачив недалеко палаючий корабель… та чиєсь тіло, пронизане стрілами наскрізь...

Нумо стій! Це ж моє тіло! – від подібної думки навіть кинуло в жар. – А то – імперське судно! Он який хижий оскал його носової частини! Наче у щуки!

Краплі дощу падали на обличчя. У роті стояв характерний солонуватий присмак крові…

Псяче хутро! Що відбувається? Я що, поранений?

Хтось нахилився наді мною і прошипів, ніби змія:

–Ж-ж-живо-ой! – голос був тягучий, наче кисіль. – Тянітє єво на с-с-судно! – казав незнайомець. В його розмові відчувався дивний говір. – Ж-ж-жива-а! Мож-жєт, ещ-щ-щйо успєєм!

Очі заволокло сіруватим туманом. Я вже нічого не міг розгледіти. Та ще й той дощ, який заважав будь-якому огляду…

Холодно… дуже холодно… аж м’язи зводить судомою… Хочу розліпити повіки… а їх наче завалило камінням… Псяче хутро!

Нарешті продер очі, і, здається, мені вдалось побачити якісь колони… Під ними горіли сотні тьмяних свічок... пахнуло миррою...

Я озирнувся: наче би поруч хтось стояв... Чи то марення? А ні! Дійсно, хтось поряд… І не один... їх багато... Вони всі мовчать... стоять і дивляться... ніби зовсім неживі істоти...

Стій! Та це ж мерці!.. Тобто – іскри загиблих... О, Сарне, як їх тут багато... І орки... і гіберлінги... ельфи... звичайно ж і люди… Всі стоять і дивляться в темряву цієї нескінченної зали...

Свічки тихо потріскували... А потім мені стало зрозумілим, що хтось іде... Спочатку я побачив розмиту білясту пляму... Вона наближалась... наближалась... Почулося човгання старих ніг...

Це ж гоблін... Мабуть, служка Тенсеса!

–Ще один! – невдоволено буркнув він. – Як звати? Га?.. Мовчиш?.. То ж всі спочатку мовчать… Он їх скільки... Стоять, наче статуї.., – сміх служки луною помчав у темряву чистилища. – Пішли, буду тебе записувати... Як там, кажеш, тебе звуть? Свєрр?..

–Бор!..

–Що? – озирнувся гоблін.

–Бо-о-оре! – почулося над самим вухом.

Хтось торкнувся мого плеча. Я підскочив, наче ужалений.

Поруч стояв Бернар.

–Псяче хутро! – вирвалося само собою. – Ти чого тут?

–А де мені бути? – запитав ельф.

Я озирнувся. Де, врешті решт, знаходжуся? Де яри? Де кущі? Де фортеця?

–Це табір! – нахилився вперед паладин.

–Що за… Де вони? – закрутив я головою.

Питання стосувалося гобліна та іскор вбитих створінь. Але Бернар зрозумів його по-своєму.

–Як ти почуваєшся? – спитав паладин. – Нічого не болить? Не нудить? Тебе принесли зовсім ніякого… Мені здалося, що ти і не дихав…

–Як я опинився тут, в таборі? Ми ж були… були…

–Не повіриш, – казав ельф, – але ти дивом залишився живим… Тебе Єгор притягнув…

–А інші? Де інші?

–Майже всіх вбито!

Розум повільно повертався в цей світ. Я спробував відновити події: ми були на галявині… хлопці привели полоненого… здається, то був чаклун… ледь він звільнився, як…

–…атакував вас! – закінчив Бернар. – Він наклав закляття вогню та підпалив солдатів. Зі слів Сивоніса, люди спалахнули, наче факели.

–Всі?

–Ті, хто стояв поряд… Твій Єгор ледь впорався із тим чаклуном.

–А де він зараз?

–У Залеського… Доповідає про результат вашого походу… А правда, що ви знайшли зрадника? Івана Довгу Руку?

–Я лише бачив його тіло… на жаль ми його не допитали… Якщо він і був зрадником…

–Як це розуміти «як що»? Він же, начебто, був разом із лазутчиками…

–Ще раз кажу, що бачив лише його тіло. Але ж якщо він і був тим зрадником, то не думаю, що поодиноким у своїх діях. В цьому таборі співчуваючих заколотникам з Горішку ¬ – хоч греблю гати.

Паладин приклав долонь до мого лоба та потім запропонував піти до намету Ніколя.

–А знаєш, – озирнувшись навсібіч, промовив Бернар, – сьогодні чув, що солдати Синього полку бачили єдинорога на Гадючих косогорах.

До чого він це сказав? – я здивовано зігнув брови. Бернар зітхнув і знову повторив:

–Єдинорога... Білого, наче місяць... наче чисте срібло... Вони кажуть, буцімто той звір когось шукав... або чекав... Розумієш?

–Ні, – чесно відповів я.

Ельф подивився кудись удалечінь, в бік тих самих Гадючих косогорів.

–Єдиноріг приходить, щоб відвести іскру в чистилище... або – повернути її назад, в Сарнаут... Така чутка ходить серед людей… Така прикмета… А тут білосніжний єдиноріг… без темних плям… без смуг… Дехто із солдатів хотів його вполювати, але, слава Тенсесу, їм цього не дали зробити. Тоді б трапився страшний гріх...

Бернар виглядав якимось дивним. Я останній раз його таким бачив на тому далекому острові біля джунського Світоча. Тоді ельф теж бурмотів якесь безглуздя.

–Мабуть, – подав я голос, – то був єдиноріг, який належав Мішель ді...

–Єдиноріг ніколи й нікому не належить! – різко обірвав мене Бернар. – Вони самі знаходять собі... собі... тих, хто їм.., – тут ельф зовсім розгубився і якось злякано подивився на мене.

–Бернаре, що трапилось? – обережно покликав я його.

–Що? – ельф повільно озирнувся назад, а потім тихо пробурмотів, що нам слід йти до намету…

19

...Який довгий день... нескінченний день... От би зараз спромогтися розслабитися, хоч на кілька хвилинок… Передихнути, перепочити… але при тому не втратити контролю над ситуацією… Може все ж заплющити очі? Зробити глибокий вдих та віддатися сну?

О, Сарне, дай мені сил!..

Цей сірий похмурий ранок почався загальною побудкою. Мені вдалося трохи поспати, хоча, зізнаюся чесно, думки про пригоди в гайочку не давали спокою. А ще гадалось про те, яким буде день прийдешній. Попереду штурм… а в подібних справах мені ще не доводилось приймати участь. І саме ця думка терзала розум, розбурхувала душу, наче настирливий комар. Слова про те, що все буде добре, що не варто цим перейматися завчасно – натикалися на глухий паркан.

Я сердито гиркав на себе, намагаючись заспокоїтися. А коли прозвучав сигнал до підйому, схопився, наче переляканий заєць.

Сніданок здавався несмачним, хоча Ніколя дуже намагався догодити. Я їв майже повністю відсторонившись від дійсності. Потім почав готуватись до бою. Ретельно оглянув зброю, підточив клинки, підготував наконечники для звичайних стріл (можливо стануть у нагоді), перевірив стан луку, накинув нову тятиву… Про всяк випадок потренувався із зачарованими стрілами, чи не забув закляття.

Я не збирався йти в перших рядах, бо не настільки вже і дурний, щоб даремно ризикувати власною головою. Але після вчорашньої пізньої розмови із Залеським стан речей різко змінився. Воєвода прямо сказав, що або мені дадуть дозвіл йти з авангардом, або вже тільки після того, як захоплять Горішок. Я спробував сперечатися та дізнатися причини настільки дивних заяв, проте Залеський різко мене обірвав:

–Я всйо сказал! Вибірай!

От, псяче хутро! Який же це вибір? Мене просто штовхають на списи… Ось як це можна назвати.

–Гаразд! – роздратовано промовив я. – Кажете «в авангарді»? Хай буде так! Сподіваюсь, ви… ви…

Я замовк, так і не закінчивши фрази. Не хотілося поглиблювати наші із Залеським протиріччя. То ж розвернувся та вийшов геть від воєводи.

Про цю ситуацію розповів Бернару, коли той заглянув вранці у наш намет. Він нічого не сказав, сів напроти та, як мені здалося, почав шепотіти молитву.

–Послухай, ельфе, – перебив я паладина, – ми с тобою, здається, колись про те говорили, але чіткої відповіді мені й досі не відомо…

–Що таке? – Бернар випростався та із цікавістю в очах поглянув в мій бік.

–Тема все та же: ти сам-то віриш в переродження і повернення в Сарнаут?

–Що? – ельф вкрай здивувався. Він все ще дивився на мене так, наче шукав якийсь підступ у словах, але зрозумівши, що я не жартую, глухо відповів: – Ну, я ж служитель Церкви Світла!

–Тобто, це означає «так»? Гаразд… а скажи, ти сам хоч раз бачив того, хто дійсно повернувся звідти?

Ельф якийсь час мовчав. Він нервово покусував нижню губу, його кінчики крил нервово затремтіли. За секунду Бернар знехотя відповів:

–Одного разу... одного разу я, начебто, бачив такого...

–Начебто?

–Бачив! Більш твердо відповів ельф.

–Такого? – хмикнув я. Ну і визначення! – І який він?

–Дивний… Він був... був... дуже дивний...

–І хто він? Людина? Ельф? Може гіберлінг?

Бернар мовчав. Стало зрозумілим, що він так і не відкриє мені, хто то був.

–А скажи, друже, в чому проявлялася його дивність? – спитав я, намагаючись зайти з іншого боку.

Ельф примружився, наче підбирав слова, а потім якось розлого сказав:

–Чому ми боїмося померти, якщо віримо в безсмертну іскру? Якщо віримо в наше переродження?

–А чому ти так запитав? – здивувався я. Як для паладина, служника та захисника Церкви Світла, подібні слова були недоречні, бо віддавали якоюсь єрессю.

–Як знайдеш відповідь, то зрозумієш…

Що саме я повинен був «зрозуміти» ельф не договорив, бо в цей момент зовні почулися гучні вибухи. Земля під ногами завібрувала, скляні келихи, що стояли на столі, дрібно-дрібно задзвеніли.

–Що за.., – я аж підскочив.

–Ось і почався штурм, – промовив паладин. Він чомусь освятив мене знаменням, а потім повідомив, що це почали працювати требюше. – Спостерігав колись подібне?

Ми вийшли назовні та я побачив, як зібрані катапульти почали неквапливо жбурляти розривні ядра. Це були неймовірно величезні кулі, до створення яких, якщо вірити чуткам, приклали руку ельфи-чаклуни.

Ядро клали у чашу, обслуговуючий требюше бомбардир накладав на нього закляття, потім цілився, вираховував траєкторію. Його помічники після команди відпускали противаги, й куля, спалахуючи сліпучим світлом, улітала вдалечінь, залишаючи за собою довгий хвіст чорного диму. Вдарившись у мури Горішку, вона вибухала ярким полум'ям, вигризаючи зі стін шматки кам’яної кладки. Вони розлітались навсібіч, залишаючи після себе хмару пилу, що була схожа на квітку з темними пелюстками та вогняною серцевиною.

То я вам скажу видовище! Звичайно, опинитися у фортеці в цей час мені зовсім не хотілося, але все ж я ніяк не міг відірвати погляду від «розквітаючого букету». Було в цьому щось таке жахливе… щось дике… страшне… але воно чарувало, вабило… кликало!

Можна било тільки уявити силу одного такого вибуху. Не дивлячись на відстань, кожного разу після нього земля здригалася, корчилася, ставала дибки. А потім – починала тремтіти під ногами, наче перелякана тваринка.

За якусь годину катапульти Синього полку знищили усі додаткові дерев’яні башти, які спорудили бунтівники навколо Горішку. Мури фортеці були також значно пошкоджені. Наступною ціллю бомбардири обрали ворота. Залеський наказав зробити досить широкий пролом, щоб гренадерам було легше увірватися до фортеці.

Я повернувся до намету, начепив зброю та амуніцію, а потім попрощався із паладином. Той пробурмотів стандартне: «Бережи себе», та знову мимохідь згадав про єдинорога, при тому скоса поглядаючи на руну Арга на моєму акетоні.

В цю мить полог різко відкинувся вбік та всередину зазирнув Першосвіт.

–Ось ви де ховаєтесь! – голосно промовив він, хитрувато мружачись.

Ми привіталися і хлопець стиснув мене в своїх ведмежих обіймах, та так, що аж-но кістки затріщали. Він гигикнув та повідомив нам, що його загін поки ще чекає на команду.

–Першими не пустять, – сказав гігант. – До атаки зараз готуються гренадери із Синього полку. Он вони збираються біля проходів, – і Першосвіт махнув убік якогось натовпу.

Я озирнувся. В очі кинулись стрункі ряди ратників, які стояли прикриваючись довгими щитами пофарбованими у синій колір.

–Ще якась година, – продовжував весело нам розповідати товариш, – і почнеться гулянка!

Його веселість явно була показною. Я відчував, як тремтить голос, особливо, коли він промовив слово «гулянка».

В подібній колотнечі Першосвіт також ще не бував. Тож намагався бравадитись, грати бувалу людину. Я ж тримався стримано, хоча зізнаюсь, всередині живота щось крутило від хвилювання. Одна справа – мої колишні сутички, де приходилось битися проти двох, або трьох… чотирьох бійців… А тут – звалище.

У небі кружляла ціла зграя чорних воронів. Їх мерзенне каркання починало дратувати.

–Вот сукі! Прямо чуствуют! – злобно вилаявся якийсь сивий дружинник, що проходив повз нас.

–Што? Серйозно чуствуют? – здивовано спитав його молодий товариш.

–Куда серьйознєє! Еті чуствуют смєртушку за сто вйорст, – смачно описав чолов’яга картину навколо нас. Так смачно, що аж я трохи здригнувся.

Першосвіт зблід, ледь почув слова ратника. Я хлопнув його по плечу та кинув: «Давай, брате! Ще зустрінемось».

–Чесно та грізно! – вигукнув той.

–Побачимось за мурами, – відповів я йому, а сам рушив до гренадерів.

Командира авангарду, худорлявого бороданя невизначеного віку, знайшов біля частоколу. Він стояв опершись руками на металевий жезл та разом зі своїми помічниками дивився на фортецю, яка зараз густо-густо димила. Ледь я представився, то почув стримані хмикання. Здається, моя персона не дуже порадувала ані командира, ані його хлопців.

–Що ж там такого, якщо разом із нами посилають нишпорку з Розшукового приказу? – іронізував один з помічників.

Інші було кинулись жартувати на цю тему, але бородатий командир розсерджено рявкнув: «Цить»!

–Так ти з нами? – це не було схоже на питання. Чолов’яга зіщулився, оглядаючи мене з ніг до голови.

–Скоріш, за вами, – виправив я його.

–Ось що тобі скажу, хлопче: навіть «за нами» буде спекотно. Ти колись ходив у атаку?

Ми схрестились поглядами. От чого всі завжди хочуть показати свою крутість? Чого випинаються, надуваються, наче індики?

–Оре! – обернувся командир до когось до своїх помічників. – Оре, проводи нашого нового друга до загону.

Наперед вийшов непоказний чолов’яга, який жестом вказав слідувати за ним. Ми дісталися авангарду. Орій підвів мене до якихось двох ратників, поясняючи, щоб я тримався них під час штурму фортеці. А їм же шепнув, щоб придивлялись за мною.

–Це людина з Розшукового приказу, – говорив Орій. – Самі розумієте, що у випадку чого, нам попарять качана.

–Нащо він нам? – обурювалися ті двоє ратників.

–Цить! – кинув Орій, явно повторюючи інтонацію свого командира.

Він хлопнув одного з ратників по плечу та пішов геть.

–Як звати? – звернулись гренадери до мене.

–Кличьте Бором.

–І чого тобі, друже, не сидиться в таборі? Квапишся до чистилища?

–Гаразд! – промовив другий ратник. – Не переймайся! Від долі не втечеш… А взагалі, тримайся наших спин. Коли будемо драпати, то не барись, а біжи з нами! – останнє явно було схоже не жарт.

Катапульти все ще бомбардували браму, перетворюючи її на суцільні руїни. Мені протягнули здоровезний щит, показали як кріпити його до руки, щоб не впав під час наступу, і тут раптом пролунав ріг.

–Чесно і грізно! – понеслося між рядами.

Гренадери один за одним почали підходити до дерев’яної стіни на якій виднілися залізні гаки та чіпляти на них мідні монетки. Ті висіли на шкіряних тасьмах, протягнутих крізь просвердлені посередині отвори.

Я колись чув про цей ритуал. Але чути та бачити – це зовсім різні речі. Особливо, коли розумієш сенс подібних дій… Майже розумієш…

У гренадерів була стара приказка, що солдатське життя не варте і мідного грошу, який висить на їхній шиї. Згадуючи те, я відчув, як моє серце болісно защеміло. Скільки ж, – питаю себе, – відтепер монеток залишиться після цього бою… які вже і не заберуть назад їхні господарі?

Ратники, згідно заведеної традиції, прощалися, підтримуючи один одного давнім девізом:

–Чесно і грізно!

–Поки ніч не закриє наші очі!

Я стояв трохи осторонь, спостерігаючи, як здорові міцні хлопці (деякі з них вже були поважними чоловіками з довжелезними заплетеними в коси бородами) міцно-міцно обнімалися. Така собі суцільна синя маса озброєних людей, які плескали мозолистими долонями по спинах своїх товаришів.

–Чесно і грізно… і грізно… наші очі… Чесно і грізно… І ціна нам мідна копійка! – лунало з усіх боків.

Потім між рядів пройшлися капелани. Вони освятили солдатів перед битвою, призиваючи їх приєднатися до загальної молитви.

Обстріл Горішку почав вщухати. Крізь проходи потягнули величезні рублені стіни з бійницями, які були встановлені на товстелезні скрипучі колеса. Їх виставили в декілька рядів. Гренадери рушили слідом та зайняли свої місця позаду цих захисних стін.

Я рушив за своїми наглядачами. Ми були в останньому ряду. Ледь також стали за захисною стіною, я обережно визирнув у бійницю.

–Назад! – гаркнув хтось над вухом. – Зайвий раз туди не лізь! А то без ока залишишся.

–Чого спимо? – загорланив якийсь офіцер. – Нумо, штовхай! – пролунав його наказ, і ми всі разом почали переміщувати стіни до фортеці.

Ох, скажу вам, та ще справа! Не думав, що буде так важко. Крім того, що штовхаєш ту дерев’яну перепону, колеса якої постійно грузнуть в сирій землі, та ще тягнеш і власну амуніцію… Прийшлось щит закріпити за спиною, щоб не заважав рухатися вперед.

Ледь ми пройшли десь півдороги, як в Горішку нарешті отямилися. Зрозумівши, що почався наступ і обстрілу катапультами вже якийсь час не буде, на мурах та баштах з’явилися лучники.

Спершу мені здалося, наче на сонце найшла хмара. Якось потемнішало, а потім я почув дивний дріб, що лунав за стіною.

–Стережись! Стережись! – закричали з різних боків.

В наступну мить ратник, який знаходився десь в п’яти кроках ліворуч, глухо скрикнув та завалився на землю. З його ключиці стирчало древко стріли.

–Всім притиснутись! – був наказ. Я швидко зробив крок та тут же відчув, як щось стукнулося по щиту, який висів за спиною.

З неба, наче дощ, хлинув черговий потік стріл. І знову «бам-бам-бам» – забарабанило по дереву.

Крик праворуч… ліворуч… десь попереду…

–От, суко! – проворочав гренадер, що йшов зі мною поруч. – Луплять по нас, наче дощем поливають!

–Дощем? – хмикнув інший ратник. – У нас про такий рясний потік зазвичай кажуть: «Ллє так, буцімто корова дзюрить»!

Солдати загигикали, продовжуючи штовхати стіну.

Лучники стріляли навісом, намагаючись вразити нас зверху, дійсно, як каплями дощу. І чим ближче ми підходили, тим ряснішим ставав обстріл.

–Ніхаз вас всіх бодай! – кричали командири. – Хутчіше штовхайте! А то, як на завтра все робите!

Говорили вони це явно без злоби. А ми, впершись руками у стіни, продовжували рухати їх до Горішку.

У скронях бухало, вуха заклало... Озираюсь ¬– навколо лише якісь злі та сірі обличчя… Дехто блює… інші валяться на землю від напруження…

–Все! Стій! Стій! – віддали наступний наказ.

Я втомлено присів біля колеса, намагаючись віддихатися. Від хвилювання до горла теж підкочувалась нудотна грудка. А ще хотілося піти подзюрити.

Цікаво, як після подібного штовхання йти на штурм? – промайнуло в голові. – Поки притягнеш ці кляті «обози», вже жити не хочеться.

А з Горішку щиро поливали стрілами. Бунтівники навіть спробували підпалити захисні мури, за якими ховалися гренадери.

Десь чверть години ми сиділи, чекаючи на сигнал до наступу. Нарешті між рядів пролунало:

–До бою! Всім бо дою! Щити наперед!

До пролому було десь півтори сотні кроків. Я вже бачив, як там кучкуються захисники фортеці. Вони виставили довжелезні пики, перегороджуючи шлях до Горішку.

–Приготуватися до рукопашної! – побігло між гренадерів.

Приставлені до мене солдати порадили після наказу, відразу щодуху бігти вперед. Я дивився на них і бачив уже зовсім інших людей. Не знаю, що саме в цих хлопцях змінилося, але це не були ті веселі парубки, котрі підморгуючи один одному, сипали жартами стосовно моєї хоробрості.

–Треба стати блохою! – цілком серйозно говорив один з них. – Стрибати, скакати, рухатися… Головне, не зупинятися! Не озиратися! Вперед і тільки вперед! А вже там…

–З щитом побігаєш! – посміхнувся я.

–Можеш і без нього, – кинув другий ратник. – Але, чи встигнеш добігти? Бачиш, як щільно луплять їхні стрілки? Я свого часу також пробував хизуватися та ледь не перетворився на їжака.

–Чесно і грізно! – раптом загорланив хор чоловічих голосів.

–Ну, Сарн нас бережи! – кинули й мої наглядачі, виходячи з-за стіни. – Тримайся нашої спини.

Гренадери рішучою хвилею пішли в атаку. Робили те мовчки, без переможних вигуків, або залякування противника. З десяток-другий кроків були подолані без проблем. А вже потім на наші голови сипонув дощ зі стріл.

Я прикривався щитом, рухаючись ледь не останнім в авангарді. То тут, то там чулися крики й зойки поранених. Ратники переступали через тіла своїх товаришів, невпинно наближаючись до гігантського їжака з гострих пик.

Псяче хутро! І як ми його подолаємо? – промайнуло в голові. Я вже уявив, як моє тіло висить на гострих наконечниках та захисники фортеці таким собі лінивим рухом скидають його донизу й наколюють наступну жертву.

Менше хвилини і попереду вже закипів бій. Я ще не міг толком нічого розгледіти. До того ж боявся, що мене підстрелять, варто визирнути з-під щита. Тож намагався якнайшвидше добігти до стін, щоб хоч якось заховатись за ними.

Людей прибувало і вже скоро біля розтрощених воріт почалося цілковите стовпотворіння. Дзвін заліза, несамовиті крики, чиясь лайка, гуркіт. Я біжу, а в мізках крутиться: «Боре, який ти дурень, що погодився на подібну авантюру».

Бум-бум – зловіще заторохтіло щось по моєму щиту. А потім чую ¬ – ш-ш-ш-шурх, та й над самісінькою головою. Мені навіть здалося, буцімто це «щось» торкнулося волосся.

Озираюсь навкруги: обличчя у гренадерів бліді, що сраки. Всі перелякані також, як і я. Хоч це радує, а то вже подумував драпати назад.

Передні ряди заколотників почали задкувати. Не допомагали, навіть, довгі пики. Попереду гуготіло так, що аж лячно.

Дзень! Бум! Чийсь зойк… Ще один… Знову удар… Сніп іскор від схрещених клинків... В наступну мить мені на обличчя бризнуло щось гаряче.

Крок за кроком йду вперед. Під ногами каміння, ями… вбиті гренадери… Одного разу підковзнувся в калюжі чи то крові, чи то кішок.

Вскочив, озирнувся… Дивлюсь, попереду перекошена пика якогось чолов’яги. Дивиться на мене люто, аж по спині морозець.

Я стиснувся, наче жаба перед стрибком. Уперся ногами та різко виступив уперед, штовхаючи щитом цього свого першого супротивника. Той перечепився через камінь, впав навзнак і… запищав… Я аж завмер на мить.

Він пищав, наче дитя… А за секунду хтось із гренадерів, навіть не глядячи, таким собі байдужим рухом зарубав цього біднягу.

–Вперед! – гаркнули над самим вухом. – Не зупинятися!

Помах і удар… Парирування... Поштовх. Розворот… В щит влетіло щось масивне. Від удару я аж впав на одне коліно. Ремінь на руці раптово лопнув.

От лайно ж роблять! – розсерджено бурмотів я. Прийшлось відкидати щит вбік, бо він бовтався, як те гівно в ополонці…

Я підскочив та ринувся в атаку. Удар… удар… удар… Навіть не намагався щось видумати, просто лупив зверху. Чолов’яга позадкував і тут йому на допомогу кинувся пікінер. Я ледь встиг підсісти під його спис. Фальшіон прикрив мою голову.

Я хутко закрутився дзиґою, одночасно роблячи широкий крок вперед, тим самим підсаджуючись під руки пікінера та наносячи йому удар під кольчугу. І знову в обличчя бризнуло чимось гарячим...

Кров. Смак солонуватий. Тьху ти, псяче хутро! Тут, дивлюсь, чужою кров’ю напоять під самі гланди.

Зойк зліва… Потім справа... Хтось різко спіткнувся та навалився мені на плече.

Я перескочив через чиєсь тіло і притиснувся до стіни, щоб віддихатися та оглядітися.

Пікінерів попереду відтіснили. Від напору гренадерів вони відступили за межи зруйнованого проходу. І тепер атакуюча сторона вривалися всередину Горішку, наче вода крізь отвір у дамбі.

Люди продовжували вливатися на невеличку площу. Тут було важко розвернутися. З одного боку – зовнішні мури, напроти них – глухі стіни господарських будівель, яки височіли над нами, наче рукотворні гори. Ліворуч-праворуч – вузенька вуличка, перекрита з обох боків ворожими пікінерами… Але головне – це галереї та переходи між стінами. Обрамлені напівкруглими зубцями, вони давали змогу лучниками, які зараз жваво юрмилися над горі, безпечно вести обстріл по гренадерах.

Хтось злобно рикнув. Я озирнувся: за кілька кроків праворуч від мене вискочив величезний вовк. Він вгризся в горло одного із наших ратників.

–Твааайю мать! – вилаявся хтось за мною. – Рубі ету сссуку!

Я було відсахнувся, але зрозумівши, що треба користуватися моментом, поки вовк зайнятий своєю жертвою, рішуче пішов уперед. Сакс глухо просвистів, вриваючись у шию звіра. Лезо м’яко розрубило м'ясо, ледь не до самої кості. Вовк відчайдушно звив, я хотів було нанести другий удар, але тут мене знову вдарили в плече.

Поштовх був такий, що ледь вдалось втримати рівновагу. Я навіть присів, і, треба сказати, доволі вчасно, бо над головою сердито засвистіла сокира. Сакс випав з руки та дзвінко покотився по бруківці. Нападник було радісно кинувся вперед, очевидно вирішивши, буцімто справа вже вирішена.

Навіть не розумію, як в руці з’явився «кішкодер». Клинок наче жив своїм життям. Лезо встромилося прямо під пояс нападнику, там, де закінчувалася кольчуга.

–Ах ти ж… с-с-с.., – засипів вояка, важко хапаючи ротом повітря.

Я тиснув, тиснув… і тиснув… Лезо ривками входило в живіт. По руці побіг гарячий липкий струмочок чужої кров. Вона здалася мені якимось окропом. Через те я рефлекторно розтиснув пальці та відняв руку до себе.

Пораненого відштовхнули свої ж і я тепер залишився тільки з фальшіоном.

Ноги тремтіли, в голові починало паморочитися від напруження. Чогось стало важко дихати.

Я озирнувся. Гренадери продовжували наступ. Вже майже всі перейшли ту умовну межу воріт, увірвавшись до внутрішнього двору. Бунтівники задкували, розсипаючись на невеличкі групки. Дехто з них вже кинувся драпати.

І в цю мить раптом гучною луною пронеслася команда: «Стаять! Ка мнє»!

Ліворуч я побачив невисокого сотника, досить щільної статури з круглим щитом в руці. Він голосно волав, звертаючись до захисників фортеці:

–Станавісь, мать вашу так! Жива!

Його спокійний вольовий голос подіяв навіть на мене. Я розправив плечі, випрямився та озирнувся, намагаючись знайти свої клинки.

Бунтівники між тим швидко отямились та почали гуртуватись навколо сотника. Незабаром утворився щільний стрій, наїжачений в наш бік довгими списами.

–Шаг! Єщйо шаг! Впєрйод! – сотник стояв рівно посередині, командуючи своїми солдатами. – Ну-ка, всє дружна! Ну-ка, всє вмєстє! Шаг! Тєснім! Тєснім!

Тепер позадкували ми. Гренадери дещо розгублено дивилися один на одного. А між тим заколотники прискорили рух, і цей страшний їжак, голосно ухаючи з кожним своїм кроком, тиснув нас убік зруйнованих воріт.

–Кудааа? – закричав хтось за моєю спиною. – А ну-ка стаяяять! Войніловічі, дє ви, мать вашу?

З купи «волошкових» світок вибралися п'ятеро неймовірно величезних чоловіків. В очі кинулися різнокольорові стрічки, яки були вплетені в їхні бороди. Синя… дві зелені… червона…

Ну, синю та червону знаю за що дають – за особливо успішні дії проти ворога та за участь в битвах на Святій Землі відповідно. А ось дві зелені… такі бачу вперше.

Трохи згодом я дізнався, що то ця п’ятірка – легендарні брати Войниловичі з Сівєрії. Серед своїх товаришів, вони користувались неабияким авторитетом.

Здоровенні мужики з лютими пиками. Навіть я сторопів, дивлячись на них.

Найстарший, з чотирма косицями в бороді, зайняв місце в центрі. Брати щільно обступили його, а за мить до них приєдналися й інші гренадери.

–Ух! Ух! Ух! – загрюкали ратники по своїх синіх щитах.

І почався наступ… з обох протиборчих сторін…

Я знаходився біля напівзруйнованого входу до башти. Бажання приєднуватись до Войниловичів у мене зовсім не було. Але і ховатися було якось… паскудно… Тож я вирішив піти іншим шляхом. Швидко заскочив на валун, дістав лук (як він ще вцілів в цій каші) та потягнуся до зачарованої стріли.

–Вибух! – і ворожі ряди розірвало навпіл.

Люди летіли навсібіч, ніби пушинки. Слідом за першою стрілою рушила й друга… третя… четверта…

Гренадери спершу і самі перелякалися, але второпавши в чому справа, кинулися в пролом, який утворився серед ворожих рядів. Вони увійшли, ніби кравецькі ножиці. Попереду наступали Войниловичі. Сівєрійці легко розсунули чужих солдатів і почалося суцільне місиво.

Я припинив стріляти, вдивляючись у людське звалище. Там страшно билися. Нещадно билися.

–Стережись! – крикнув хтось мені.

З-за повороту вибігло кілька лучників, які чомусь цілили тільки в мене. Мабуть вирішили, що я зі своїми стрілами куди небезпечніше, ніж Войниловичі зі своїми товаришами. Я ледь встиг зіскочити вниз, як поряд почулося – дзеньк, дзеньк, дзеньк. Наконечники заторохтіли, буцімто маленькі дзвіночки.

І тут праворуч від воріт прямо по вулиці кроках десь в сотні, може трохи більше, від місця бійки, з’явилася юрба захисників Горішку. Їх було досить багато. Незличенно багато. А головне, що серед них я побачив лиходіїв у оточені вовчих зграй.

Поки ратники вишукувались для атаки, звірі, підкорюючись наказам своїх чаклунів, хутко помчали на гренадерів.

Я швидко змінив свою позицію, та, прикриваючись залишками дерев’яного перекриття (щоб забезпечити собі захист збоку ворожих лучників), приготувався до стрільби. Витягнув першу зачаровану стрілу, вирахував траєкторію її польоту, а потім пустив її вбік наступаючих загонів.

Постріл… Ще один… Третій… Крізь сірий дим згарища мчали блискавки, які легко прошивали ратників наскрізь. Ті падали, навіть не розуміючи, що відбувається. Стріли виривали з їх тіл гігантські шматки м’яса, розриваючи захисну амуніцію.

Що цікаво – жодного промаху. Наче мені допомагали вищі сили.

Музика скриплячої тятиви, її легкий дотик до підборіддя... стріли, яки весело виляли хвостовиками, несучись вдалечінь… Все це визивало в мені якісь дивні… часом навіть суперечливі почуття чи то радощі, чи то якогось безумства.

А сьогоднішній день явно ненудний! – прокинувся всередині мене жартівник.

Я розійшовся на повну. Навіть на якусь мить втратив пильність. Лише коли в брус впилась ворожа стріла, мене отверезило.

Псяче хутро! Ніколи валашатися, тож, Боре, не зволікай! Стрибай, як блоха! – і я хутко змінив позицію. Біг, а поряд дзенькали чергові стріли, які висікали іскри з бруківки. В животі залоскотало, особливо коли одна із стріл просвистіла біля вуха.

–Та поцілуйте мене в дупу! – реготнув я, ховаючись за черговим валуном.

Стрілки із захисників Горішку були хєрові. Вони або не досвідчені, або занадто схвильовані. Це було помітно, навіть, через їхні скрючені фігури. Стійка видавала в хлопцях непрофесіоналів, тому й били мимо.

За те я не промазав. Чергова блискавка влучила в голову одному з лучників, відриваючи її наче тієї й не було зовсім.

Ледь тільки перебрався в інше місце, як зверху, збоку зовнішньої стіни, зі страшним гуркотом почав відвалюватись велетенських розмірів уламок, який тут же поховав під собою купу гренадерів і захисників фортеці. Вгору злетіла непроглядна хмара темного пилу. Мене на мить оглушило, а горло стиснув нестерпний кашель. Прийшлось навіть закриватися рукавом акетону.

Я знову відступив, але вже під стіну будівлі. Дивлюсь, хтось несеться в мій бік.

–А Ніхаз із тобою! – вихопив стрілу та влупив у сіру фігуру.

Свій… чужий… А Сарн його знає! – я сердито вилаявся та поліз на уламки стіни.

Ох, що потім почалося! Виявилося, що наш авангард опинився у пасці: відрізані уламком від пролому з одного боку, а з двох інших затиснуті серед атакуючих бунтівників, гренадери відчайдушно намагалися втримати позиції. В той же час ворожі лучники повернулися на галереї, і тепер спокійнісінько стріляли по залишкам авангарду.

Хоча ні! Не стріляли, а розстрілювали!

Лучники спробували по буцатися і зі мною. Почали цілитись в мій бік. А я, дурень, ще й на камінь виліз, щоб оглядітися. Ні щита, ні ще чогось прикритися… Стою, оченятками кліпаю, все чекаю на підмогу, та гадаю про подальші дії. Поки поряд не задеренчали стріли.

Але замість переляку, мене охопило обурення. Можливо ще і через той стан, в якому опинилися хлопці з Синього полку.

Вистріл. Ще один. Я почав методично лупити по стінах. Від вибухів лучники кинулися врозтіч.

А тим часом залишки авангарду розпалися на маленькі групки, б’ючись на окремих ділянках. Гренадери все ще намагались відчайдушно утриматись до підходу допомоги… Адже ж вона повинна була підійти. Повинна! Чи як?

Я раптом з усією ясністю зрозумів, що наш загін скоро буде розбитий вщент…

От і все! Атака захлинулася! Захисники Горішку чітко та досить вміло відбилися від гренадерів. І тепер вся битва перетворилася на криваву різанину.

Навколо творилися неймовірно страшні речі. Кров лилася, наче вода. Лучники, розстрілювали Синій полк, немов зайців на полюванні… чаклуни-лиходії та їхні навчені бойові вовки – величезні сірі звірюки – розривали людей на шматки… пікінери натовпом кидалися на поодиноких ратників, наколюючи їх, наче якихось жуків…

О, Сарне! Який же сьогодні довгий день... нескінченний день...

Я було спробував заховатися від чергової атаки лучників, але послизнувся та звалився у брудну калюжу. Ледь свій лук не зламав. Грякнувся потилицею о каменюку. Зуби гучно клацнули… Добре що язика не відкусили…

Вилаявшись, я обережно визирнув з-за уламків стіни та швидко стрибнув за насип. Ноги знову послизнулися і моє тіло покотилося вниз, у велику яму…

20

…Який же сьогодні довгий день! Як я втомився!

І одночасно з цими думками народжується глуха злоба… роздратування… Хоч вовком вий!

Якась ніхазівня! – серджусь я, тупаючи ногою. – Все сплутано… все розбито вщент… Планувалося одно, вийшло зовсім інакше…

Нас зібралося кілька ратників. Втомлені… побиті… трохи розгублені… дехто і поранений...

Знайти нас не складе ніяких труднощів. Це всього лише питання часу. Оця яма під уламками стіни лише тимчасовий притулок.

Я озирнувся: всього без мене вийшло дванадцять чоловік. Гренадери розгублено дивилися один на одного, не знаючи, що робити далі. Ніхто не визивався командувати.

І тут в наш куточок майже закотився якийсь десятник. Його рваний нашийник бовтався навколо кольчуги. На обличчі глибока подряпина, кров з якої стікала за комірець.

Чолов’яга окинув нас поглядом і криво посміхнувся.

–Це всі? – запитав він, піднімаючись та обтрушуючись.

На вигляд десятнику було близько тридцяти років. Високий, зі скаженим поглядом пронизливих синіх очей. Смагляве обличчя та недовга іржава борідка з двома бойовими косичками, в які були вплетені дві стрічки. Блакитна та червона.

Я пригадав, що бачив цього вояку в таборі Залеського. Здається, його звали Михайлом. Або щось в цьому дусі.

–Охрініти! – прогарчав десятник. А потім весело підморгнув та промовив: – Ну що, хлопці? Обхезалися?

На те ніхто нічого не відповів. Ратники навіть попрятали оченятка.

–Зараз вас всіх, як зайців, переловлять та вуха й повідрізають! – продовжував казати десятник.

–А дє падмоґа? – заволав хтось позаду мене. – Дє…

–Де та де! Ми не подали сигналу… Тож яка тепер підмога?

–І що робити?

Треба визнати, що я теж сильно нервував. Руки тремтіли, немов листя на вітру. І вгамувати цю тряску ніяк не виходило. Тому я відчував такий собі сором перед самим же собою. Адже мені вже доводилося битися. В більшості випадків то було також в нерівних сутичках, але тут, у фортеці, наче дійсно «обхезався».

А з іншого боку, хто не злякається, коли навколо кричать, колють, відривають голову та розривають на частини? Встигай-но тільки макітрою крутити. Вогонь, кров, трупи... смерть...

Скільки людей сьогодні пішло до чистилища Тенсеса?

–Хто не тля, давай за мною! – раптом гаркнув десятник.

Це що, жарт такий? – не второпав я.

–Але їх там багато, – забубонів поранений в шию ратник.

–Багато, – якось радісно закивав головою десятник. – Але ми із Синього полку! Хіба колись нас зупиняла переважаюча чисельність ворога? Слухайте сюди: неволити нікого не буду. Хто не піде – сам за себе. А хто зі мною – з тим і удача. Адже ми з вами ще живі, то ж – нас ще не розбили! – чолов’яга чомусь глянув на мене та голосно додав: – До бою! Чесно і грізно!

Від його крику мене навіть вкрило гусячою шкірою.

–Бєшєний! – захоплено пробурмотів ратник, який сидів поруч зі мною. – Мішка Бєшєний... Рєбяткі, айда! Нє в такіх пєрєдряґах бивалі… Праб’йомся!

Десятник азартно розсміявся та чомусь знову подивився на мене.

–Ти лучник? Як тебе взагалі до нас занесло? Але Ніхаз із тим! – Михайло махнув мечем. – Займеш місце он на тому насипу.

Я розгублено хитнув головою.

–Не тремти, а то будеш промахуватись, – говорив десятник. – Бери лук, бери свої стріли й перетвори вулички в суцільне пекло. Пали та підривай все, що побачиш. Зрозумів?

Михайло розмірковував так, наче нас зараз було більше ніж зірок на небі. Невже цей дивак дійсно вірить в те, що декілька чоловік зможуть дати гідну відсіч цілому натовпу бунтівників?

Між тим десятник ще раз кинув погляд на всіх нас та вже більш спокійно додав:

–Слухай сюди, хлопці! Хто не боягуз, роби як я. У кого є щити, ставай до мене і прикривайте один одного. Йдемо до воріт… до того, що від них залишилось. Йдемо щільним кільцем.

–А у кого щита немає?

–Тому залишається сподіватись на милість Сарна, – цілком серйозно промовив Михайло. – Скажу чесно та відверто: повертатися ні за ким не будемо. Ясно? – і він, пригнувшись, вистрибнув нагору.

Я швидко вискочив за ним та вибрався на здоровенний валун, який лежав праворуч від вежі. Стрілу на тятиву, озирнувся, приготувався.

Картина, яка відкрилася з цього місця, була до неприємного відразлива: десятки закривавлених тіл вбитих та поранених солдатів, а серед них з десяток здоровезних вовків, які ходили та нахабно гризли чиїсь кінцівки або хлебтали людську кров, щедро розлиту на бруківці…

–Нумо! Чого чекаєш? – гаркнув Михайло.

Він махнув рукою убік невеличкого загону ратників, який стояв десь в сотні кроків від нас. Я видихнув і спустив тятиву. Стріла впилася в спину одному з вояків і в ту ж мить вона вибухнула, наче ядро з катапульти. Солдата розірвало на шматки. Зачепило і його товаришів, які тут же розлетілись навсібіч.

Наступний вистріл вже був майже без прицілювання. Треба було відігнати противника, залякати його. Тож я сипав вибуховими стрілами, намагаючись посіяти хаос.

Слідом за десятником з укриття вискочили й гренадери. Вони жваво скупчились, прикрилися щитами та покрокували до розлому в брамі. Ця жменька солдат почала пробиратися крізь розвалини. Я пустив ще з десяток стріл, а потім кинувся слідом за товаришами.

Бунтівники, треба віддати їм належне, доволі швидко отямилися. «Посіяти хаос» мені не вдалось. Не встиг я пробігти й десяти кроків, як вони, наче літня злива, хлинули на нас. Хтось спускався сходами зі стін, хтось вибігав із будівель або мчався вуличками. З’явилися і ворожі лучники.

Михайло, будучи на вістрі клина загону, вміло і швидко лавірував між ворожими солдатами. Бився він досить професійно. Атакував без зайвих рухів, вбиваючи нападників ледь не з першого удару.

Я зупинився, спробував відлякати лучників, які розташувались на верхніх галереях. Заховавшись за округлими зубцями, вони почали обстрілювати наш загін. Я прицілився та випустив в їх бік декілька вибухових стріл. Але добився протилежного ефекту: вони тут же зосередились на мені. Одна зі стріл боляче дряпнула по скроні.

А щоб ти всрався! – я стиснув зуби та прискорився. Від шаленого темпу вже бухало у вухах. Голова злегка паморочилася. Стало зрозумілим, що я так довго не протримаюся. А по-друге, раптом допетрав, що потужність моїх зачарованих стріл пішла на спад.

Псяче хутро! Вочевидь, це через мою втому! Напевно якимось чином я «підживлюю» стріли чарівною силою… І милість покровителя тут ні до чого.

Я стріляв без зупинки. І саме дякуючи оцій наполегливості зміг загнати ворожих лучників до їхніх схованок. Ледь зупинився, щоб оглядітися, як відчув, що мені опекло плече. З рота сам собою вирвався зойк. Темне оперення, біле древко – ворожа стріла встромилася в брус, який валявся на землі. Широкий наконечник подряпав руку, розрізавши рукав ацетону та діставшись до шкіри. Рана може і невеличка, але крові з неї потекло, наче з кабана, якого тільки-но закололи на свята.

Сука! Боляче!

В цю мить поруч просвистіло ще кілька стріл. Прийшлось відскочити під стіну.

М’язи гуділи, спину ломило, пальці кровоточили. Я зробив ще пару вистрілів, однак промахнувся.

А тут ще звідкись зненацька вискочили ворожі солдати… чоловік п’ять. Мабуть, підкрадалися, поки стріляв по лучникам. Я ледь встиг кинути лук на землю та вихопити фальшіон.

Атакувати почав першим. А чого чекати? Навіщо грати за нав’язаними правилами? Нехай нападники підлаштовуються під мене! Шкода, що в мене тільки один меч.

Фінт і удар! Підскок… випад… Ще один удар…

Мені здавалося, що зараз лопнуть вени на лобі. Я чув як тріщали сухожилля на руках. Від нестачі повітря перед очима починав стелитися білий туман. Слава Сарну, що мені якимось дивом вдалось відбитися від нападників. Бив їх нещадно… люто… іноді по-звірячому…

Через цю схватку я занадто віддалився від загону. Нас розділяло вже більше ста кроків.

Я глянув на гренадерів. Від загону залишилося вже дев’ять чоловік. Вони стиснулися в один наїжачений мечами кулак і вже більш повільно рухались по вуличці.

За спиною щось рикнуло. Я хутко озирнувся та побачив, що в мій бік мчить три вовки. Очі горять, з рота клуби пара, зуби, ніби кинджали.

Псяче хутро! Я ще й лук відкинув хєр знає куди!

Раптом чітко стало зрозумілим, що мені ані здогнати гренадерів, ані відбитися... Три вовки – тут не до жартів! Невже це кінець?

Я облизав спеклися губи та встав у бойову стійку… Ех, Боре, Боре! Зараз он той вовк, що біжить праворуч, постарається відвернути твою увагу та першим кинеться на тебе. І тільки-но ти замахнешся відбитися, інші два звіра атакують збоку. Один вчепиться в стегно, а другий спробує дотягнутися до горла.

От був би зараз щит! Або хоча б другий меч...

Я навіть не зрозумів, що потім зробив. Бачу, як вільна рука сама собою вихоплює стрілу із сагайдака. Далі я чисто рефлекторно шепочу заклинання «Вибух» та жбурляю її вперед.

Шматки бруківки розлетілися на всі боки, ніби зграя зябликів, які сховалися в полі. Вовки різко зупинилися, закрутилися на місці й… позадкували.

–Що, несмачне м’ясце попалося? – і я зі злістю жбурнув другу стрілу.

Вона відлетіла вже не так далеко. Вибухом вирвало з бруківки десятка два каменів. І треба ж так – один з них відскочив мені в брову.

Проте дісталося і вовкам. Одному відірвало макітру, та так, наче її й не було зовсім. Іншому переламало лапи, а третій піджав хвоста та дременув світ за очі.

От не думав, що серед вовків бувають боягузи.

Поруч щось стукнулось із дзвінким металевим призвуком. Тут же ще. Я покосився: ліворуч біля якоїсь будівлі стояли двоє лучників. Мене рятувало те, що через клуби диму їм було важко прицілитися.

Я кинувся та схопив лук, а потім з усіх ніг кинувся до своїх. Гренадери продовжували битися та просуватися до проходу. Добре, що нападникам не вистачало розуму згуртуватися та атакувати натовпом. Вони чи то по дурості, чи то через власну самовпевненість кидалися поодинці, в результаті чого добряче отримували по зубах.

Але не дивлячись на це, навіть сліпому ставало ясно, що нам не вдасться дійти до пролому. Ніяк не вдасться! Це ж треба, як наш авангард встиг заглибитися у Горішок! Я думав, ми майже не увійшли, залишились десь біля зруйнованої брами… А тепер виявляється, ніяк, мати його драти, не можемо звідси вийти, бо опинилися у Ніхаза в гостях!

Я накинувся на двох зівак, які не вирішуючись напасти на гренадерів. Вони стояли прямо у мене на шляху, тож щоб пробитися, прийшлось їх атакувати зі спини. Цього разу мені не вдалось швидко впоратися, хоч я і був більш моторним, ніж ці чоловіки. Але, слава Сарну, мій шалений натиск змусив солдатів розступитися. Відбувшись глибокими подряпинами, вони хутко відскочили на безпечну відстань.

–Сюди! Нумо! – Михайло вискочив з «кулака» та, схопивши мене за акетон, підтяг до гренадерів.

Чисельність захисників фортеці значно зросла. Тож продовжувати рух до пролому без серйозного бою годі й сподіватися.

–Здавайтеся! – гаркнув один із нападників. Він вийшов наперед, опустивши кінець клинка додолу. – Здавайтеся! Це безглузда бійка!

–Ти дурний, чи що? – гіркнув десятник. – Де ти бачив, щоб Синій полк здавався?

–Ви всі зараз помрете, – спокійно заявив чолов’яга. Він втомлено дивився на наше захисне кільце, повторюючи: – Це різня… різня, а не бій… Різня!

Бунтівників прибувало. Ми ж стояли, закриваючись щитами та оглядаючи ворожий натовп.

–Ще раз повторюю: ми – солдати Синього полку! – важко дихаючи, говорив Михайло. – То ж при всій повазі, говорю відкрито: ми ніколи не здаємось! Навіть, якщо йде різня!

–Чесно і грізно! – гаркнули гренадери, підтримуючи свого ватажка.

Це вже не був той бравурний окрик, який я чув у таборі Залеського. Солдати дуже втомилися, проте ніхто з них не вирішувався кинути зброю.

Судячи з погляду нашого співбесідника, він плюнув на «милість до ворогів». Не хочуть по-доброму, то ж нехай подихають, – щось подібне до цього читалось по його очах.

Ну що ж, я звичайно не боєць відомого всім Синього полку, якому за доблесть і хоробрість дозволили носити одяг «валірського волошкового» кольору, але хто на те буде дивитися. Заріжуть чи заколють… та ім’я не спитають.

–Якщо не визвемо підмогу, – прошепотів один з гренадерів, – то скоро опинимось в чистилищі Тенсеса…

–А там наших, хоч греблю гати! – невесело жартував інший. – Нудьгувати не прийдеться…

І тут я побачив лиходіїв. Їх було троє. В оточені кільканадцяти підготовлених вовків, вони неквапливо підходили з-за рогу будівлі.

От цікаво, – раптом промайнуло у мене в голові, – а як ці вовки розрізняють своїх та чужих? Чому не кидаються на ратників з числа захисників фортеці? У нас що, запахи різні?

Дурні думки, згодний. Але в такі часи чомусь в голову лізе всяка маячня.

Між тим мої руки самі зняли з плеча лук та звично потягнулись за стрілою. Здається, це будуть мої останні постріли.

Вибух... вибух… вибух…

Пил, дим, сморід… Ворожі ратники поховалися: хто за валунами, хто у нішах, хто взагалі дременув геть. Вовки зі своїми господарями відступили назад. Отже, трохи часу ми знову виграли. Мої постріли дали змогу ще трошки подихати вільним повітрям. Думаю, бунтівники все одно придумають, що робити далі, як подолати жалюгідний загін гренадерів… Ну і мене, звичайно!

–Поки, прибери свою цяцьку! – наказав Михайло, киваючи на лук. Він озирнуся та прошепотів, звертаючись уже до всіх нас: – Нумо, хлопці, всі разом відступаємо он до тих сходів! Закріпимося там.

Десятник кивав убік високої будівлі. Схоже то було сховище провізії. Або щось на кшталт того.

І тільки-но ми рушили, звідкись вискочив черговий солдат. Не знаю, що коїлося в його макітрі… можливо він гадав, наче одним своїм виглядом змусить нас обхезатись… або побачив слабкість в нашому захисті… Однак цей дурень кинувся в атаку.

Але я був спритнішим. Наскок, змах, обманний фінт і наступним рухом лезо фальш іона чиркнуло трохи вище залізного коміру, який прикривав шию бунтареві.

Подібні сутички завжди короткі. Три-чотири удари це взагалі-то найбільша їх кількість, яка зазвичай відбувається між супротивниками.

Десятник знову схопив мене за акетон, затягуючи під захист щитів. Кілька стріл цвіркнули по бруківці, одна встромилась в обід.

–До сходів! – повторив Михайло. – Відступаємо до тих сходів… Спробуємо заховатися в будівлі.

Ми обережно позадкували.

А між тим нападники вже почали готуватися до атаки. Я помітив, що вони тягнули довжелезні пики.

–Хутко, хлопці! Хутко! – шипів десятник.

Дзеньк! Дзеньк! – стріли чиркнули по наших щитах.

Добре, що у фортецях вулиці та провулочки зазвичай вузенькі, – подумалось мені. Тепер це грає в нашу сторону. Нападникам буде важко атакувати натовпом… Мабуть тому вони і вирішили спробувати застосувати пики.

Менше хвилини і ми вже піднялися по сходах. Двері були відчинені, то ж ми хутко увірвались всередину. Добре, що тут нікого не було… Я взагалі-то вважав, що в цій будівлі можуть бути заколотники… що нам доведеться з ними побуцатися… Але, бачу, нам знову щастить.

–От що, друже! – прокричав десятник, звертаючись до мене. – Хапай он тих двох хлопців і гайда з ними нагору! Ми ж забарикадуємось внизу… Нехай тепер спробують сюди пробитися.

Я поглянув уверх та спитав:

–І що нам там робити?

–Як лучнику, тобі буде зручнішим стріляти звідти. А крім того, підніміть на даху оцей прапор, – тут десятник ледь не впхнув мені в руки якийсь згорток тканини.

–Навіщо?

–Це сигнал Залеському! Він очікує на нього.

–Пришле допомогу? – зрадів я.

–Майже, – підморгнув Михайло, одночасно наказуючи забарикадувати вхід.

Нагору вели скрипучі дерев’яні сходи. Ми утрьох піднялися на другий поверх, хлопці забрали у мене прапор та хутко полізли на дах, а я, між тим, ринувся до віконного отвору. Скажу вам, розташований він був явно невдало. Звідси я міг побачити лише ту частину вулиці, що йшла праворуч. Крім того, галереї на зовнішній стіні були куди вище, ніж моє місце розташування. Отже, лучники знову мали перевагу наді мною… Хоча зачаровані стріли явно урівнювали наші шанси.

Кілька хвилин і прапор вже майорів над дахом будівлі. Пориви вітру розгорнули його полотнище. Сподіваюсь, що з табору Залеського вдасться розгледіти цей шматок тканини.

Захисники фортеці чомусь не квапились йти на черговий наступ. Можливо, я все ж відлякав їх своїми зачарованими стрілами.

Раптом на сусідніх стінах заметушилися лучники. Було добре помітно, як вони займали позиції біля бійниць, очевидно зрозумівши, що ми кличем на допомогу.

Дурня якась! – лаявся я, оглядаючи вузеньку вуличку, на який валялося чимало солдатів. – Звичайно, в штурмах приймати участь мені ще не доводилось. Але хіба слідом за авангардом не повинні були йти основні сили? Хіба той клятий Залеський разом із своїми помічниками не бачив того, що ми захлинулись в атаці? Чи він планує перебити Синій полк, щоб доповісти у столицю про марність штурму?

Псяче хутро! Це що, зрада? Чи дурість? Той Залеський повинен був послати підмогу відразу ж після того, як побачив, що ми увірвалися у фортецю… А він… він…

Підняти прапор, – пригадав я слова Михайла, який разом з іншими хлопцями зараз сидів внизу та чекав наступу. – А не запізно те робити? Нову хвилю може чекати така ж сама доля, що і нас… Псяче ти хутро!

Раптом стало помітно, що за рогом цієї ділянки вузенької вулички почалась якась метушня. Я обережно визирнув, а за мить покрився липким потом. Розкидаючи якісь вози та уламки стін, по бруківці крокувала величезна фігура… троля.

Чесно кажучи, я трохи перелякався. Цей велетень був приблизно в три людські зрости. Закутий місцями в сталеву броню, він впевнено рухався в наш бік. Здається мені, що цей троль значно більше того, якого ми били з Першосвітом та Бернаром на тому безлюдному острові.

За цим гігантом на безпечній відстані крокували ратники. Видно вони чекали на те, що він відносно легко дістанеться дверей та зруйнує їх вщент. А потім натовп увірветься всередину нашої будівлі й… привіт Тенсесу!

Сподіваюсь, нас все ж вб’ють швидко. Мучити не стануть.

Отже, нашу «маленьку фортецю» будуть штурмувати не ратники, а оця мерзотна потвора. Судячи з усього, двері не витримають і одного удару його кулачища.

–Гей, хлопці! – кинув я вниз. – До нас гості… Вірніше, поки один гість.

Михайло ледь не злетів по сходах. Він добіг до мене та також обережно визирнув назовні.

–А щоб тебе бісики замордували! – лаявся десятник.

–Де ж підмога? – спитав я. – І чи буде вона?

–Підмога? – Михайло хмикнув та пробурчав щось незрозуміле.

Я не став чекати на подальші міркування як нам бути, а витяг стрілу.

Що вибрати? Яке закляття? Вибух? Блискавка? Чи підпалити шкіру цій потворі?

Рано, – бубонів я собі під ніс, цілячись в голову велетню. – Ще рано… Ще трохи… ще…

–Та давай-но! – нетерпеливо захрипів Михайло.

Стріла зашурхотіла в повітрі й за кілька секунд сліпуча блискавка розірвалася яскравим спалахом на шоломі троля. Той було закинув голову до неба, і я вже подумав про свою вдачу, та куди там! Ця потвора зробила кілька кроків назад, намагаючись втримати рівновагу, а потім закрилася здоровезним щитом і вже більш хутчіше покрокувала до дверей.

–От ковінька хадаганська! – занервував Михайло. – Здається, ми в сраці!

Наступний вистріл був зроблений без вагань. Тут головне бити ворога як можна частіше, уподібнившись граду.

Вжик! Вжик! – стріли-блискавки, ніби сонячні відблиски на поверхні води, сліпили очі. Але троль залишався неушкодженим. Єдине, що можна було зараховувати – ворожі ратники все ще боягузливо тримались на відстані.

–От, ніхазівня! – лаявся тепер вже я.

Наступна стріла… прицілювання… вистріл…

Вибух зупинив троля лише на якусь мить, але не заподіяв ні найменшої шкоди. Стріла врізалася у його величезний круглий щит, проте на тому навіть не з’явилось і вм’ятини.

Здається вже і запаси «милості Арга» теж вичерпані. Невже все марно?

Я припинив стріляти, адже троль вже підійшов до сходів. Тепер, щоб прицілитися в нього треба було вилізти з вікна. А спробуй те зробити, коли лучники напроти так і чекають нагоди вполювати «цього клятого стрілка»…

Мені раптом стало смішно. Вкотре вже чекаю чергового кінця, але в останню мить коїться щось неймовірне. От цікаво, а зараз що нам врятує?

Михайло хлопнув мне по плечу та кинувся вниз.

Гу-у-ух! – почувся гучний удар булавою в двері.

–І хто там до нас стукає? – донеслося з першого поверху. – Що то за гості такі нетерплячі?

–Скоро побачите, – я також спустився до хлопців.

Лук убік, меч наголо… Якщо битися, то вже всім разом.

Гух! Гух! – після п’ятого удару нещасні двері запищали та нахилилися. Кілька секунд і потужний поштовх плечем дозволив тролю злегка просунутися у приміщення. Добре, що через свій зріст ця потвора не могла увірватися до нас лютим вітром.

Гренадери одночасно ринулися на гіганта, поки він ще намагався зрозуміти, що до чого. Троє ліворуч, Михайло та ще один ратник по центру, ще двоє праворуч… Я та ще два солдата стали на підхваті.

Як же битися з цим гігантом, коли його навіть вибухові стріли не беруть? Наші мечі для нього, як голки… та й ті, мабуть, зігнуться, так і не пробивши шкіри. Зараз цей троль нарешті влізе в «рукавчику» та передавить нас, як лиса курчат.

–По ногах! – кричав десятник. – Ріж його по ногах!

Гренадери намагалися підскочити ближче, щоб нанести удар тролю. Його волохаті смердючі лапи тупотіли по підлозі, яка жалісно скрипіла. Таку тушу не всяка дошка витримає.

Велетень все ніяк не міг залізти до будівлі. Заважав і зріст, і відносна невеликій розмір приміщення.

Нарешті солдатам вдалось трохи поранити троля. Той голосно заволав і різко рвонув уперед. Першим впав Михайло. Волохате бурмило вдарило його щитом і десятник відлетів до моїх ніг, наче сухий лист, який віднесло вітерцем. Троль повернувся до тройці гренадерів, що атакувала його ліворуч, та штовхнув найближчого з них руків’ям свої булави. Добре, що стеля заважала йому зробити добрий замах, інакше перетворив би він ратників на роздушені коров'ячі белеґі.

–Спалах! – я у відчайдушному русі, вихопив із сагайдака одну зі стріл та жбурнув її вперед.

Спалахнуло так, що аж очі засльозилися. Пам’ятаю, як хтось загорланив: «Бий по ногах»! А потім тріск дерева, страшний гуркіт…

Засліплений троль зробив крок, при тому перенісши свою вагу на передню ногу. Підлога не витримала, і велетень провалився вниз до неглибокого льоху.

–Коли його! – диким голосом загорланив Михайло. – Коли! Хутко!

Він все ще лежав недалеко від мене. Судячи з того, як виглядала його права нога – її було зламано.

Гренадери кинулись на застряглого троля. Але вразити мечем заковане в броню тіло виявилось не такою вже простою справою.

І тут в моїй голові виникла абсолютно дика ідея. Знову я вихопив стрілу, на раз-два добіг до велетня… до його голови… Головне зараз не провалитися вниз… не підвернути ногу… не звалитися…

Троль повернувся до мене. Його пика ощирилася, перетворившись на страшну маску.

–Вибух! – крикнув я закляття. – А-а-а-а!

Голова троля була на рівні з моєю. Він скалився, втупившись в мене лютим поглядом. А моя рука між тим вже вганяла кінець стріли йому в пащу.

Я ледь встиг відскочити, бо бабахнуло так, аж перекриття зверху стало дибки. Від макітри троля залишилась лише нижня щелепа… та й та без зубів і язика…

Кров бризнула густим фонтаном, піднімаючи догори клуби білого пара.

–Га-а-а-а! – продовжував хтось кричати.

І це вже був не я. Лише за кілька секунд мені стало ясно, що зовні щось відбувається. Що той крик… той гул йде звідти.

–Підмога! – прошепотів один з ратників. – Підмога, братці!

Я навпочіпки доповз до порогу та виглянув назовні. Щільний потік «волошкових світок» заполонив всю вулицю. Він розтікся, відтісняючи заколотників вглиб фортеці.

–Га-а-а! – неслося зі всіх боків.

Слідом за мною з будівлі вибралися інші гренадери. Двоє з них підтримували під руки Михайла.

–Ну ось, хлопці! – видихнув десятник, дивлячись на потік солдатів. – Ну ось і протрималися…

Я присів на сходинку, відчуваючи, що мене починає трусити. Але не від страху, а через напругу. Голова чітко все розуміла, але тіло не хотіло слухатися.

Накотилася така втома... Світ навколо на кілька секунд скотився у пітьму. Всього лише на кілька секунд, але вони раптом здалися нескінченністю...

21

...І все ж цей день, що не кажи, якийсь нескінчений. Кожна його секунда, наче вічність.

О, Сарне, прояви свою милість. Дай мені сили, щоб з душевним спокоєм зустріти все те, що принесе мені сьогоднішній день… У всяку годину, у всяку хвилину підтримай мене. Які б я не отримав звістки, які б несподіванки не таїлись на моєму життєвому шляху, навчи мене прийняти їх зі спокійною душею... з твердим переконанням, що така твоя свята воля…

–Боре, брате! – звідкись вийшла знайома фігура.

Першосвіт… Він наблизився та гаряче притиснув мене до себе. Очам раптом стало боляче, в них запекло, наче хтось рядом порізав цибулю.

–Ти жахливо виглядаєш, – спробував пожартувати гігант.

–Жахливо? – я хотів посміхнутися у відповідь, але натомість скорчив страшну пику. – Ми тут півдня буцалися… Тут не то що жахливо, тут було ще та спека! Посивіти можна.

–Півдня? Та минула якась година, – здивовано промовив гігант. – Поки ви штурмували головні ворота, другий загін вдерся на західні мури…

–Година? Західні мури? – кліпав я очима.

–Ну так! Мені хлопці сказали, що гренадери… ну тобто загін, з яким ти рушив до фортеці… повинен був відволікти увагу заколотників, стягнути до себе їхні сили, поки інша частина захопить західну частину Горішку. Там стіни ще толком не добудовані.

Першосвіт хитав головою та преспокійнісіньким тоном розповідав, як другий загін Синього полку ще зночі крався скелястими стежками, які ледь не прямовисною стіною спадали у астральне море. Діставшись до західної частини Горішку, солдати дочекались початку штурму в лобову, та після цього спробували атакувати збоку незавершених частин фортечних мурів. За якісь чверть години вони захопили декілька веж та прилеглих до них вуличних проходів.

–Закріпилися там добряче, – розповідав гігант. – Воно і зрозуміло, бо бунтівники не чекали нападу з того боку… Бачиш, там місцевість дуже небезпечна і незручна для штурму. Інша річ – головна брама, або східні мури.

Я мовчав. Стояв та дивився в нікуди. Перед внутрішнім поглядом пробігали окремі сцени штурму.

–Дай попити, – перебив я монолог свого товариша.

Той завмер, а потім квапливо витягнув флягу. Я жадібно припав до горловини, всмоктуючи воду. Вона задавалась якоюсь солодкою… П’єш її, п’єш, а напитися не можеш.

–А потім вже ви подали сигнал, – продовжив Першосвіт. – І тоді вже Залеський віддав наказ на штурм з обох боків…

Я озирнувся. Біля дальньої стіни в оточені щільного кільця своїх товаришів виднілися троє хлопців, з тих, що були зі мною в битві з тролем. Один з них сидів на камені й надривно плакав.

Першосвіт раптом запнувся, прослідивши мій погляд та втупившись у розгублену фігуру гренадера.

–Живий! Живий! – бурмотів той.

Я трохи скривився, бо відчув, що рана на плечі починала саднити. Тканина прилипла до шкіри. Спробувати її віддерти було боляче.

–Нам вдалось захопити більшу частину Горішку, – промовив Першосвіт. – Заколотники відступають до внутрішнього двору. Там, кажуть, те ще пекло.

–Ось що, друже, знайди мені з десяток розумних хлопців, – наказав я, повертаючи пусту флягу.

–Навіщо?

–Я ще не закінчив свою справу.

–Яку справу?

–Прошу, давай-но без зайвих питань, – мене раптом все почало дратувати. Можливо, це реакція на розповідь Першосвіта про штурм Горішку та відволікання ворога, яке припало саме нашому авангарду. Чомусь відчув себе якимось… якимось… якимось лайном. Невже, – питаю себе, – Залеський такий покидьок? Адже він знав, що загін гренадерів, який йде на розламану браму, це потенційні мерці, чому ж тоді кинув й мене до них?

Воєвода чогось боїться? А, може, не хоче, щоб я виконав своє завдання? Цікаво, а він взагалі знає, яке воно? – питань, як мух в жаркий день.

–Я тобі потім якось розповім. Добре? – промовив я Першосвіту. А сам хитнув головою, розганяючи оті настирливі думки, і потім додав: – Зараз піди та знайди мені хлопців. І прошу тебе по-швидше. Кожна хвилина дорога.

Бачу, Першосвіт трохи зам'явся. Стоїть, переминається з ноги на ногу.

–Слухай, брате, – кажу йому відверто, – у мене такі повноваження, що тобі й не снилися. Віриш? – в долоні тьмяно заблищав «золотий орел».

Першосвіт хитнув головою вниз, мовляв, зрозумів, та рішуче пішов убік пролому. Я ще раз озирнувся та попрямував до групки зв’язаних полонених, яка виднілася ліворуч від напівзруйнованої башти. «Золотий орел» дав змогу безперешкодно дістатися схоплених бунтівників. З хвилину я оглядав цих заколотників, вибираючи собі жертву.

Скажу відразу, що наступні дії не робили мені честі, але іншого варіанту поки не спостерігалося. Я розмірковував у той момент так: «Навряд хтось захоче відверто відповідати на мої питання. То ж слід показати серйозні наміри».

Десятник… Почнемо з нього.

Я підійшов ближче та схилився над замурзаним чолов’ягою. Нашийник у нього висів на чесному слові. Я різким рухом його відірвав та досить голосно, щоб почули інші заколотники, запитав:

–Де ельф?

–Какой, на хєр, ельф? – прохрипів десятник. Його розбиті губи скривилися в глузливій усмішці.

–А у вас тут ельфів, що комарів на болоті? – підколов я його.

–Та іді-ка ти в сраку!

От упертюх! – чесно скажу, що я розсердився. Миттєво скипів та рішуче підійшов до одного зі стражників. Забрав у нього бичка – товстого солдатського ножа. Перевірив його заточку, а потім повернувся до десятника.

У того очах блиснули злобні іскорки. Ну-ну, – наче казав він, – зі зв’язаним всякий впорається. Тож давай, демонструй своє вміння.

Я цикнув крізь зуби, нахилився та спритно розпоров рукав на світці у десятника. Розрізав до самого плеча. Всі навкруги напружилися. Навіть і охоронці.

Замах і бичок встромився прямо чолов’язі під пахву. Він зойкнув, його обличчя розчервонілося. Я тут же штовхнув ратника на землю, притиснув коліном та досить професійно, але такими собі повільними рухами, почав відрізати руку. Кілька секунд десятник мовчав, а потім дико заорав.

Ефект від моїх дій був такий, що навіть наші ратники позадкували, а ті, що із бувалих – скривили обличчя та відвернулися. Ніхто з них так і не вирішився сказати хоч слово представнику Розшукового приказу.

Ні, чекай! Брешу! Один все ж охоронець було кинувся, але побачивши мій зовсім не двозначний жест, зупинився та відступив назад.

Мені й самому було огидно. Але повторюю: зараз іншого виходу не було… Я його не бачив!

А, може, просто виправдовуюсь у власних очах? Якось треба собі пояснити оту лють, що перла зсередини. Невже то проявляється моя стара оболонка? Невже просинається моя стара суть? Адже якщо я був пов’язаний з заколотниками, то… то…

От чесно скажу, закінчувати цю думку мені зовсім не хотілося.

Стій, Боре! Склалась якась дика ситуація! Ти ось міркуєш про якусь моральність, а сам продовжуєш різати плече десятнику, притиснувши його коліном до брудної бруківки. Це ж не свиня, яку колють на свято! Це людина!

Нумо, заткни пельку! – рявкнув я сам на себе. – Роби, що робиш, але мовчи! Ясно?

Ніж розпоров м'язи плеча, потім його лезо впилося у суглоб. Кров лилася стрімким потоком, обпікаючи мої пальці.

Десятник аж зайшовся в крику. За якихось пару хвилин його рука була відрізана, а сам він забився в судомах.

–Гнида! – долинуло до мене з боку бунтівників. – Боягузлива сука!

Полонені сиділи в десятку кроках від мене. Двоє з них презирливо харкнули в мій бік.

Я навмисно не став добивати солдата, а підвівся, обтер забризкане обличчя та рушив до наступного заколотника. Вибрав високого красивого хлопця. У нього на диво не було жодної подряпини, навіть малесенького синяка. Лише порвані на коліні штани.

Жовна на його вилицях шалено ходили ходором, а оченятка розширилися до неймовірних розмірів. Він втупився у закривавлений ніж та напружено дихав.

Я на мить уявив себе на його місці. От що він зараз бачить? Про що думає?

Нахабний канієць… та ще сволота… махає перед своїми товаришами «золотим лігійським орлом»… впевнений у своїй безкарності… І оце він преспокійнісінько катує беззахисних солдатів. Катує по звірячому… без жалю та милосердя… А я, такий гарний хлопець… такий ще молодий… і зараз стану калікою через цього… цього… цього покидька. Зараз він також відріже мені руку… або ногу... А, може, й найцінніше, що є у чоловіка… З цієї падлюки станеться!

Отаке, мабуть, крутиться в макітрі цього красеня. А можливо, що він ще й свою мамку згадує.

Хлопець облизав пересохлі губи й перелякано подивився на мене.

–Де ельф? – прошипів я, нахиляючись над ним.

Він завагався, але все-таки мовчав.

–Впевнений, ти прекрасно розумієш про кого у тебе питають! – твердим тоном заявив я. А сам між тим ривком змусив чолов’ягу підвестись і в наступну мить зрізав бичком ремінь на його штанях. Вони неквапливо сповзли донизу.

–Е-е-е! Нє нада! – запищав хлопець.

–Де ельф?

Темна сталь закривавленого ножа, крики безрукого товариша – все це подіяло, і молодий солдат замекав:

–Е-е-е… е-е-е… Ти… ви… про калдуна?

–Так.

–О-о-он… он… он…

–Швидше!

–Он... он... в Сухарной башнє!

–Ти впевнений?

У відповідь солдат хутко замотав головою.

–Добре… Але якщо його там не буде, то я тебе живого на частини розріжу... та свиням скормлю…

–Да-да… да… Он там! Он бил там! Єво атвєлі в башню… Паставілі там ахрану!

–Гаразд, перевіримо.

Я відійшов від хлопця та покрокував до десятника. Нахилившись над ним, швидким рухом перерізав тому горлянку. Кров густою рікою ринула на бруківку. Очі ратника закотилися та за мить він попрямував у чистилище до Тенсеса.

Я повернув ніж охоронцю. Той гидливо його взяв і демонстративно плюнув прямо переді мною, за що відразу ж отримав по зубах. Товариші солдата швидко зреагували й загородили його своїми спинами.

–Йди-но, шановний, по своїх справах! – проричав один з них. – А то в цій фортеці з людьми усіляке трапляється.

Я не став сперечатися. По-перше, розумів свою неправоту… А по-друге, загинути від руки своїх же – дурніше ситуації не придумаєш. Тож я відступив та покрокував до пролому, збираючись там перечекати на повернення Першосвіта.

Штурм Горішку все ще тривав, тому тіла вбитих досі не прибирали. Кілька хвилин я лазив серед мертвих і, о чудо, знайшов свої мечі.

Аж не вірилось! Подумки я попрощався з ними, однак все обернулось інакше. Відразу в голові промайнуло, чи не є це якимось знаком? Або, може, ці клинки дійсно призначені саме мені? Тому, поки я живий, боятись втратити їх не варто. Чи ні?

Минуло ще хвилин п'ять і крізь пролом пробрався Першосвіт в оточені сімох солдатів. Схоже, вони також були із Ратного двору.

–Слухайте, хлопці, сюди, – почав я. – Нам треба дістатися Сухарної вежі. Це, якщо правильно розумію, он там… на північному сході. Знайдемо в ній одного полоненого ельфа та доставимо його в табір…

–Навіщо це нам? – запитав рудобородий.

–Ти всі накази обговорюєш? Ні? От і добре, – я вкотре вже за сьогодні витягнув золотий медальйон із зображеним на ньому гербом Ліги. Ратники тут же випростались. – Просто зробимо добру справу. Гаразд?

І ми попрямували вузенькими вуличками на північ.

Плутані вузькі проходи, високі галереї, парапети із бійницями, отвори в містках між стінами, крізь які можна було кидати каміння чи лити гарячу смолу на атакуючих ворожих солдатів, які бігли внизу… Якийсь суцільний непролазний лабіринт повний пасток та інших «приємних речей».

Ми ледь не заблукали в цьому клятому Горішку. За черговим поворотом натрапили на чотирьох заколотників, які спускалися кам’яними сходами. Це сталося біля будівель пустих казарм. Ані ми, ані вони не очікували на зустріч, тож не відразу допетрали, що робити.

Сутичка була короткою. Я зі свого боку навіть не встрявав у неї. Дивився, як хлопці кинулися на бунтівників такою собі зголоднілою зграєю. Судячи з їхніх облич, битися їм подобалось.

–Давайте швидше! – кинув я, натякаючи на виконання моїх справ.

Стояти та чесати язиками над вбитим ворогом, хвалитися точним ударом, або спритним випадом – це не моє. Ратники глянули на мене з часткою презирства. Особливо рудобородий.

–Чого спимо? – гіркнув я. – Нумо веселіше!

І ми покрокували далі. За пару хвилин вибралися на широкий двір, густо устелений трупами.

Псяче хутро! А тут було спекотно!

Заколотники вибралися на південну та західну стіни, тримаючи міцну оборону. Вони намагались не пропустити загони Залеського крізь двір, вихід з якого закінчувався запертою внутрішньою брамою. Судячи з усього, за нею також був черговий двір, а вже за тим – внутрішня фортеця, або Град.

Що не кажи, а Горішок будували великі розумники. Мало того, що вулицями не пройдеш широким фронтом, так ще сама фортеця була хитромудро поділена на таки собі осередки, утримувати оборону яких можна було навіть невеличкою кількістю ратників, в той час, як для штурму вимагалось неабияка їхня кількість.

Гренадери намагалися пробитися на флангові стіни. А звідти щедро поливали стрілами, кидали каменями, навіть лили окропом. Добре що не було захисних зубців, за якими би безпечно ховались захисники фортеці, а то інакше нашим силам було б непереливки. Заколотники лише стягнули до краю галерей бочки, якісь мішки, котрими користалися, як свого роду прикриттям.

Сухарна вежа була відразу за цим двором. Я навіть бачив її пузатий обрис, який майорів на фоні чорного диму згарищ. Щоб туди дістатися, треба було або розбити браму та пробратися у наступний двір, або спробувати вилізти на стіни й пройти до вежі вузькими галереями.

Вибрати перше? Так це скласти голову навіть не діставшись й середини двору. Захисники фортеці билися відчайдушно, розуміючи, що їм вже відступати нікуди. Тож нам залишалося спробувати якось вибратися на стіни.

Я помітив біля напівзруйнованого ходу до потерну невеличку групу солдатів, серед яких впізнав Єгора. Вони всі разом намагалися пробратися всередину проходу, щоб сходами видертись нагору.

–Нумо, до них! – наказав я, і першим ринувся уздовж стіни.

Менше хвилини, і ми приєдналися до Єгора. Той впізнав мене та якось бравурно затараторив про «пєкло». Його компанійці між тим розчистили прохід та колоском покрокували вузьким тунелем. Я не рвався бути попереду всіх. Мені вистачило участі в тому клятому штурмі, хай він згорить! Тіло й досі нило та просило про відпочинок. Навіть не розумію, як я все ще стояв на ногах та продовжував виконувати свою справу.

Отже, ми рушили на верхню галерею. Очі не відразу звикли до темряви. Я за звичкою потягнувся до сагайдака, збираючись запалити «факел». І тут попереду почулися характерні звуки бою. Судячи з усього, хлопці зчепилися із заколотниками. Ми різко зупинилися.

Прийти на допомогу своїм товаришам було поки не можливо саме через вузькість проходу. Ми наче опинились в своєрідній пасці. І тільки-но я подумав, що прийдеться задкувати, як солдати переді мною нарешті рушили по сходах. Хвилина, і ми всі дісталися верхньої площадки, опинившись в самій гущі бою.

Дякуючи своїй кількості, гренадерам вдалось пробити захист супротивника та відтіснити його вглиб галереї. Але якийсь десяток сажнів і наш наступ знову застопорився. Я бачив, стоячи за спинами солдатів, що попереду доволі спритно б’ється якийсь сутулуватий чолов’яга. Він залишився наодинці, але здаватися явно не збирався.

Прикриваючись щитом, цей вояка встигав битися одночасно з двома гренадерами. Удар-блок… удар-блок… удар-блок й випад… Ось і ще один з компанійців Єгора зігнувся навпіл. Його місце тут же зайняв наступний. І знову: удар-блок, удар-блок… наскок та тичок щитом. Гренадер похитнувся, втратив на мить пильність і тоді лезо чужого меча полоснуло йому по обличчю.

Удар-блок й випад. На каменях розтягнулися ще двоє.

–А ну всєм назад! – гаркнув Єгор, розштовхуючи ратників.

Бунтівник, важко дихаючи та трохи насупившись, дивився на нас спідлоба.

–Коска, братєц! – заговорив Єгор, звертаючись до нього. – Нє дурі, сдайся.

Судячи з усього, це був той самий Коска із Тиняновки, з яким Єгор служив на Святій Землі, та з яким вони разом нещодавно співали під стінами Горішку.

–Ага! – чолов’яга сердито хмикнув. – Наставляй кишеню, брате! Щоб я здався ¬– та викусіть!

–Ти шо, дурак? Нас вон сколька, а ти тут адін. Сдайся, пріятєль.

–Все одно голову відрубають. Тож, чому їй даремно пропадати?

–Ти чєво так рєшил?

–Я чув, що у вас наказ, мовляв, нікого в полон не брати.

–Брєхня. У нас пріказ захватіть Арєшек.

–За всяку ціну? – зіщулився Коска. – Отож!

Ми стояли навпроти нього з оголеними мечами. В очах цього солдата не було страху. Внутрішньо він уже приготувався померти. Єдине, напевно, про що зараз думав, так це прихопити із собою в чистилище побільше ворогів.

Хтось із гренадерів не витримав і зробив було випад. Коска легко його відбив. У повітря вирвався великий сніп іскор.

–Стаять, я ж сказал! – гаркнув Єгор, відштовхуючи свого компанійця. – Нє троґать єво! Я сам! – і обидва супротивника завмерли один напроти одного. – Ти, Коска, скажи, за шо б'йошся? За прєдатєлєй?

–За правду.

–І я за нєйо, за правду-то. Как на Святой Зємлє… Помніш?

–Угу… А ти?

–І я помню.

–Сьогодні, друже, наша з тобою правда відрізняється.

–Тут как ґлядєть! А вабщє люді ґаварят, што правда, абична, на старанє сільнава.

–Можливо і так, – криво посміхнувся Коска. – А можливо і навпаки!

–Слушай, нє дурі! Прашу тєбя! Падумай пра жєну, пра дєтак сваіх…

Обличчя Коскі раптом перекосилося:

–А я про них усіх кожного дня думаю! Коли зі Святої Землі повернувся, дивлюся, а немає ані мого будинку, ані...

Чолов’яга раптом запнувся та сердито хмикнув. Пару секунд він намагався себе стримати, а потім опустив лезо додолу і глухо додав:

–Зайцєв, сука умойрська… Він з цих, з нових…

–Зайцєв? – перепитав Єгор.

–Він, бач, вирішив, наче я все одно вже не жилець, якщо відправився до Святої Землі. Мовляв, назад не повернуся. Тож вигнав моїх з хати… з усіма правдами та неправдами… І це взимку! У самий мороз!

–Шо ти такоє мєлєш? – розгубився Єгор. – За шо ето он так?

–За мої борги… Я ж планував все повернути, ледь закінчиться термін служби. Гроші збирав, а коли вже прибув сюди, у Світлолісся… Сука! – Коска міцно стис в руці руків’я меча. Аж всі навколо почули тріск костей. – І ніхто з Тиняновки ані дружині, ані діточкам притулку не дав. Уявляєш? Ніхто не заступився! А я там кров проливав. За них... за всіх, мати їх драти! Суки!

Єгор різко закрив собі очі долонею.

–Ти ета… прасті, брат, – глухо промовив він. – Я нє знал.

–Та нічого, друже… Ліпше давай покінчимо з цим. І швидше.

Солдати навколо опустили мечі та одразу якось посмутніли. Єгор відняв руку від очей та приготувався до бою. Коска зробив випад, але якийсь кволий. Відбити його було не важко.

–Слушай, брат, а паєхалі са мной, а? – запропонував Єгор.

–Куди?

Я побачив, що Коска насправді поранений: на його лівій кисті з’явилась тоненька цівка крові.

–Куда да куда! Ка мнє, на Умойр! В Рогачі!

–Умойр? Твій Умойр вже повсюди! Навіть столиця і та якийсь притон навіжених умойрців!

–Е-е, давай бєз етава! Нє всє умойрци падлюкі, саґласісь?

–Дурнику ти, Єгорко. Ніяк не зрозумієш, – і Коска знову зробив випад. Але в цей раз вже без пустощів.

Єгор насилу парирував і за якусь мить вони вступили в серйозне протистояння.

Я не став його додивлятися. Поки звільнився прохід по галереї, вирішив скористатися нагодою. Та і взагалі, мені сьогодні й без того вистачало видовищ, щоб стояти та дивитися хто кого зараз заколе. Тож шепнув Першосвіту, щоб не зівав разом із своїми друзями.

Ми прошмигнули повз бійців та потопали вперед.

Більша частина цієї ділянки стіни була вже пуста. Заколотники відступили на північ.

Ми не пройшли й чверті путі, як нас зупинив один із солдатів:

–Стій! Ближче не можна йти!

Ми від несподіванки налетіли один на одного.

–Що за ніхазівня тут відбувається? – виліз я наперед. Дивлюсь, якісь ратники поховались в нішах, за стовпами, що підтримували навісний дах. – Чому не можна ? – сухо питаю у хлопця.

–Зараз сигнал подадуть і флотські почнуть обстрілювати Горішок з іншого боку. Треба якось примусити бунтівників до миру… А то тут кожна сажень, як на тому Павучому схилі – аж-но тоне в крові.

Я подивився на двір, густо вкритому вбитими та пораненими з обох сторін. Зараз там було відносно тихо. Ніхто не штурмував браму, ніхто не намагався влізти на галереї. Основні сили гренадерів відступили назад.

–От, Ніхаз тебе бодай! – сердився я. – Коли почнеться той обстріл?

–Та скоро, – знизав плечима хлопець.

До Сухарної вежі було приблизно сотня сажнів. Треба лише пройти по стіні, якимось чином обійти заслон, котрий побудували заколотники, а там… там…

А Ніхаз його знає, що там далі!

–Не пройти! ¬– наче прочитавши мої думки, промовив все той же хлопець. – Там вам не пройти!

–Чому?

–За цими бочками та мішками люті головорізи! Навіть якщо не потрапиш під обстріл ворожих лучників, то не зможеш подолати оті перешкоди. Поки будеш те робити, поки будеш лізти, то тебе легко насадять на пики та скинуть вниз.

І хлопець кивнув на кучу тіл, які лежали внизу в куточку двору на в місці стику двох стін.

Я глянув на свій загін. Бачу запалу поменшало. Навіть Першосвіт дивиться на мене з часткою боязкості.

–Знайдіть собі щити! – наказав я.

–А якщо ми.., – почав було питати рудобородий ратник.

–Роби як я сказав!

–Ви що зібрались робити? – здивувався хлопець, який перегородив нам шлях. – Атакувати? Це безглуздя!

–В мене є одна цікава річ. З нею, думаю, ніякі перешкоди не страшні. І взагалі краще це зробити зараз, поки ворог не перетворив цю ділянку на непрохідні хащі.

–Дурня!

–Слухай-но, бравий боєць, а де твій командир?

–Ось там, – ратник хитнув вниз на тіла, що розтягнулися на бруківці.

–Агов! А скільки у тебе людей?

–В мене? – перелякався хлопець та озирнувся назад. – Нас залишись близько двох десятків.

–От що, друже, накажи своїм товаришам також десь дістати щити. Зараз ми будемо наступати.

Вигляд у ратника був такий, нібито йому розказали якийсь жарт. Але побачивши в моїй руці «орла» та знак Розшукового приказу, парубок тут же випростався.

–Ти сам з якого загону? – спитав я. – З Синього полку?

–Е-е-е… ні… А що?

–Я так та і подумав! – моє їдке зауваження подіяло, наче ляпас. Хлопець почервонів та рушив до своїх товаришів, які подовжували переховуватись на галереї.

Кілька хвилин ми готувались. Я дістав лук, обережно підкрався до розбитої бочки та прицілився у перегороду. Сподіваюсь, що мені вдасться її зруйнувати. Вважаю, що вже минуло достатньо часу для відновлення моїх сил.

Дочекавшись, поки солдати згуртуються та вишукуються щитами наперед, я прицілився й спустив тятиву.

–Вибух! – закляття розпалило стрілу і вона стрімко полетіла вперед.

Гримнуло здорово! Мішки розірвало вщент. Вгору піднявся стовп чи то диму, чи то пилу. Все заволокло сірим туманом. Я пустив для вірності ще одну стрілу, а потім дав відмашку солдатам.

«Черепаха» рушила вперед. Збоку заколотників поки було тихо: ніхто не стріляв, не кидався каменями, навіть не кричав. Я влився всередину загону, крокуючи разом із всіма. Менше хвилини й ось ми вже біля перегороди. Вірніше, її залишків: три людських тіла в неприродних позах, розбиті бочки, вирвані шматки каменю та сіра завіса пилу…

Ось і все, що залишилось.

Передні ряди трохи уповільнили свій рух. Воно і зрозуміло, я б на їх місці також нервував. Де гострі списи? Де кричущі пики заколотників, які із шаленою люттю кидались би на атакуючих ратників? Чому царить така зловісна тиша?

А, може, я себе накручую? Може то нам просто нарешті посміхнулася вдача?

Між іншим, ми досягли досить важливого місця: це була свого роду розв’язка між галереями. Одна частина відкривала шлях до Сухарної вежі, а друга – вбік внутрішньої брами. Там на стінах також заскрипілися заколотники, збудувавши своєрідні барикади. Помітивши, що ми прорвали оборону, вони заметушилися, готуючись до можливої атаки з нашого боку.

–Що далі? – почулось питання збоку солдатів.

Мені було потрібно дістатися Сухарної вежі. Але залишати цю ділянку напризволяще, означало б відкрити власний тил. Якщо ми продовжимо рух по східній стіні, то заколотники, які зараз переховуються над брамою, спробують повернути собі розв’язку. Мало того, вони напевно вдарять нам у спину.

–Що далі? – цього разу вже спитав Першосвіт.

Я знову озирнувся, прикидаючи подальші свої кроки. І тут звідкись понеслося: «Га-а-а»!

По сходах, які вели в інший двір, піднімався загін захисників фортеці. Одночасно по східній галереї збоку Сухарної вежі наступав ще один. Задзвеніли клинки, хтось почав злобно лаятись, почулися крики та зойки. Раптом щось глухо впало на підлогу і тут же вниз покотилася чиясь голова.

Я навіть не встиг второпати, як заколотники так швидко увірвалися в наші ряди.

–Стіна! – загорлав Першосвіт. – Стіна! Всі до мене!

Дехто з ратників підхопив свого щита та пристроївся біля темноводинця. Менше хвилини і на галереї вже з’явився непробивний панцир щитів, який зайняв всю її ширину.

–Вперед! Крокуємо! – командував Першосвіт. – Ух! Ух! Ух!

От же молодець! Я, чесно скажу, розгубився. Але швидко себе опанував. Взявся за лук та спробував відігнати нападників. Стріляв по тим, що були в хвості, бо боявся, не дай Сарн, зачепити в цій колотнечі своїх. Блискавки прошивали людські тіла, змушуючи заколотників відступити. А «черепаха» між тим продовжувала крокувати вперед, скидаючи або затоптуючи всіх, хто траплявся їй на шляху. Але ледь вона дісталася перших стовпів, що підтримували навісний дах, як в її панцирі з’явилися перші «тріщини». Противник намагався розколоти наші ряди, користуючись ними.

Битися у вузькому проході біло важко обом сторонам. Але зважаючи на нашу більшість, заколотникам все ж не вдавалось дійти якогось паритету сил.

Я все ще намагався відлякати підкріплення. Ще п’ять-шість вистрілів і ворог «затремтів» та кинувся назад.

Лук на плече, мечі наголо і я кинувся вперед. Пробиратися крізь ряди ратників було трохи важкувато. Мене ледь одного разу не зіштовхнули вниз.

Хвилина, і я дістався «голови».

На невеличкій, проте досить вузький площадці стояв якийсь чолов’яга, через якого наш загін застряг на місці. Його лоб був розсічений, а по щоках котилися кілька цівок крові. Здавалося, що він не відчував цього і самозабутньо рубався відразу з трьома солдатами. Діяв цей боєць швидко і дуже професійно, навіть не дивлячись на свої роки, а йому, судячи з усього, було вже за п'ятдесят.

Не минуло й хвилини, як він зарубав усіх трьох. Інші завмерли, як укопані, не зважуючись на атаку.

Чолов’яга важко дихав. Він втупився в ратників та криво посміхнувся.

–Так це ж... це ж Іверський! Іван Іверський! – впізнав людину один з вояків, що стояв поряд зі мною.

Іверський? Батько Горяни? Так він… він… він все ж виявляється живий! Отаке! А я все ще сумнівався.

Мені тут же пригадався уривок із розмови з Борисом Сіверським.

–Так ми ж вчєра утром таво калдуна с рєбятамі Івєрскава атправілі, – казав той, коли ми з ним були в каменоломнях.

–Якого Іверського? – тоді спитав я.

–Ну, Ванькі Івєрскава! Он своіх хлопцєв пріслал…

Отже, ось він, як то кажуть, вживу. Стоїть тепер перед нами, розмахує мечем. Якщо Борис передав йому чаклуна, то…

Я аж спітнів від подальших думок. Виходить, – закрутилося в голові, – Іверський і досі стоїть на сторожі ді Вевра! Він не пропускає нас до Сухарної вежі, бо… Чекай! А якщо у вежі немає ніякого чаклуна? Якщо його перевели в інше місце? Або взагалі вивели з фортеці?

А далі мої думки почали плутатися. Стало лячно, але не за себе. Раптом, – міркував я, – Іверського вб’ють, тоді хрін я дізнаюсь, куди поділи ельфа.

Я відштовхнув солдатів та, виставивши вперед фальшіон, в два кроки дістався батька Горяни. Рана на голові та бій з переважаючою кількістю противників послабили його. Але все одно Іверський був небезпечний. Він швидко, без будь-якої розвідки, почав атаку.

Один-два-три… фінт та прихований удар… А я все ще стою на місці, наче нічого не відбувалось.

Іверський сердито поглянув на мене та щільніше притиснув до себе щит. І знову ми почали бій. Цього разу вже атакував я.

Фальшіон помчав зверху… Як і задумувалося ¬– супротивник підставив щит… В наступну мить я атакував саксом… зробив хитрий фінт… й Іверський з подивом побачив, як його меч відлітає убік. І тут удар «яблуком» фальшіона в щелепу, в результаті чого чолов’яга звалився на кам'яну підлогу.

Він глибоко і натужно задихав, намагаючись прийти в себе. Підвестись Іверському було вже важкувато, тим паче після того, як я притиснув його щит разом із лівою рукою своєю ногою. Лезо фальшіона опустилося йому на горлянку.

–Здавайся! – прошипів я.

–Сука! Зрадник! – до Іверського рвонувся якийсь солдат.

Він уже замахнувся мечем. Я ледь встиг виставити сакс, щоб відбити удар.

–Нумо назад! – гаркнув на солдата так, що аж по кам'яних галереях пронеслося гучне відлуння. – Нумо всі назад!

–Та ти що? – солдат насупився, та навіть підступив до мене, наче той молодий півень, який надумав показати, хто в курнику головний. Прийшлось знову натякнути на Розшуковий приказ. – Відійди, друже, назад! – повторив я холодним тоном.

–Трясця! Ти, між іншим, нам тут не укажчик!

–Хто торкнеться хоча б волоска цієї людини...

–То що? – перебили мене.

Питання задавав все той же рудобородий ратник, який прийшов разом з Першосвітом. А мій приятель-темноводінець, до речі, зараз стояв поряд з ним та розгублено крутив головою, не розуміючи, як йому реагувати. Я незадоволено гіркнув та заявив, що особисто відрубаю пусту макітру тому, хто рипнеться до Іверського.

–Що? – нахабно вискнув рудобородий. Він різко розштовхав своїх товаришів та підійшов до мене ледь не впритул.

Ще один півень, хай ти скиснеш! І чому вони саме зараз намагаються продемонструвати свою тупість?

Щоб не втратити пильності (бо хто знає, що ще викине той Іверський), я сильніше натиснув лезом на його шию, а сакс направив на рудобородого та махнув ним перед його носом.

–Хочеш мене випробувати? – спитав я у цього вискочки.

Рудобородий, між іншим, не злякався. В його оченятках заграли астральні бісики.

–Цей покидьок стільки людей тут угробив! – почав шипіти він у відповідь. – А ти, мати твою драти, його оберігати надумав?

–Це мій полонений. Я його обеззброїв... Тому мені вирішувати, що з ним далі робити. Ясно?

–Та йди ти попар качана комусь іншому! Твій… мій… хєр знає ще чий! Та я.., – проте закінчити промову хлопцю не дали.

Один із солдатів відсмикнув його назад та, звертаючись до мене, неголосно проговорив:

–Вибачте його, пане Боре. Самі розумієте, що в запалі битви ми не дуже себе контролюємо. Тож… тож.., – і чолов’яга розвів руками, так і не спромігшись знайти слів, щоб закінчити речення.

Тут я почув, як інший солдат прошепотів рудобородому про те, що перед ним вбивця на прізвисько Головоріз.

Ні, я не жартую. Так і сказав!

«Він стільки людей відправив до Тенсеса, що хай Сарн милує»! – продовжував розповідати на вушко чолов’яга.

–А я його не боюся! – розсерджено промовив рудобородий. – Крутив я їхній Розшуковий приказ на своєму качані, як голу бабу! І взагалі, цей вояка тут один, – хлопець кивнув на мене. – То ж що він спроможеться зробити проти всіх? Ти, Василю, дарма перед ним тут стелешся.

–Заткни пельку, бовдуре! – і товариш рудобородого щосили пнув його в спину.

–А що таке?

У відповідь нова порція стусанів.

Чолов’яги відступили до натовпу. Я поглянув на інших солдатів, відмічаючи, що вони явно не на моєму боці. Навіть Першосвіт і той вагається.

¬–Займиться краще обороною! – кинув я ратникам. – Ще одна атака і навіть мої стріли вам не допоможуть!

Це був свого роду удар під дих. З одного боку я намагався показати, хто допоміг втримати захоплені позиції, а з іншого – натякнув про власні приховані сили.

Той ратник, якого рудобородий назвав Василем, махнув рукою та, звертаючись до своїх товаришів, почав віддавати команди. А я нарешті зміг приділити увагу Іверському.

Іван все ще лежав на підлозі, тримаючись однією рукою за свій лівий бік. Його розбите обличчя не виражало анічого, крім величезної втоми. Здається, йому було вже байдуже, що з ним зараз можуть зробити. Заріжуть, то хай заріжуть. Відпустять, то хай відпускають.

–Де ельф? Де Ентоні ді Вевр? – спитав я. Іверський напружився. – Вважаєш, мені невідомо, кого ти віз від Сіверського?

–Ти хто такий?

Я проігнорував це питання, та знову спробував дізнатися про чаклуна.

–Він у вежі? Бачу по твоїх очах, що так воно і є.

–Мені байдуже, що ти там побачив…

–А я, пане Іване, знайомий із вашою донькою, Горяною!

Оце відразу подіяло. Іверський знову спробував підвестись. Я кликнув Першосвіта та наказав йому допомогти пораненому. Хлопець наблизився та, прибравши клинок, підхопив Івана під пахви. Секунда і він підняв чолов’ягу вгору.

–Зв’яжи його! – наказав я.

Поки Першосвіт це робив, ми знов повернулись до розмови.

–Так що, Іване, чаклун в Сухарній вежі? Де саме?

–Чому я повинен тобі відповідати?

–Чому? А хоча б тому, що я врятував вашу доньку!

Очі Іверського спалахнули дивними вогниками. Але він нічого не запитав. Просто втупився в мене, явно розмірковуючи над своїми подальшими діями.

–Це ти зі своїми людьми намагався захопити судноверф? – спитав я. Іверський тут ж нервово облизав пересохлі губи. – Я так і подумав! Намагалися вивезти ельфа до Хадагану?

–Чому це відразу до Хадагану? – обурився Іван.

–А куди? На який алод?

–Та йди ти в дупу!

–Ну, гаразд! Поговоримо при більш вдалій нагоді… Ось заберу ді Вевра, тоді займусь і тобою! Гей, Василю! – крикнув я ратнику. – Відповідаєш за нього своєю головою.

–За кого? – не відразу зрозумів той. А за мить невдоволено пробурмотів якісь відмовки.

–Я все сказав! І тобі, друже, краще повірити в те, що ти відповідаєш саме головою. І саме своєю.

–І що мені з цим Іверським робити? – зіщулився ратник.

–Відведеш його до табору Залеського. Там знайдеш паладина Бернара ді Прі. Ось йому і залишиш цього чолов’ягу.

Ми зустрілися з Василем поглядами.

–Може, я з ним піду? – спитав Першосвіт.

–Ні! Ти мені тут потрібний, – заявив я, і знову звернувся до Василя: – Тобі все зрозуміло?

Той нервово мотнув головою, а потім кликнув ще двох солдатів. Вони підхопили Іверського під пахви, та потягнули по галереї. Я трохи постояв, дивлячись їм услід, а потім повернувся до Першосвіта.

–Бери своїх хлопців, і гайда до вежі!

–Всіх брати?

–Та всіх… І того рудобородого теж.

І ось за якусь хвилину наш невеликий загін був знову готовий вирушити вперед. Ми обережно покрокували галереєю. Скоріш за все, заколотники заховалися на майданчику біля Сухарної вежі. Ледь ми пройшли половину дороги, як побачили, що десь вдалечині з боку астрального моря вгору зметнувся червоний вогник. Він змією полетів до неба і за кілька секунд раптом вибухнув, розцвівши дивовижною яскравою квіткою.

Слідом за ним полетів ще один. А потім ще.

–Ніхазівня якась! – глухо забурмотів Першосвіт.

Не встиг я йому щось відповісти, як по моїм вухам наче вдарили дошкою. Тіло раптом відірвало від підлоги й відкинуло до стіни. Останнє, що запам'ятав, так це думки про те, яким же твердим буває камінь. Особливо, якщо він врізається в потилицю…

22

…Астрал. От чесно скажу – Ніхаз його знає, що то за річ. Ми всі живемо поряд з ним, але навіть не задумуємось про те, що воно таке. Є та й є!

Ні, маги або якісь вчені, ясна справа, намагаються зрозуміти природу того астралу. Начебто вивчають його, шукають засоби застосування… Напевно, якщо когось з них спитати, мовляв, так що там, допетрав, то у відповідь можна було б почути, щось на кшталт того, мовляв, астрал – це велика магічна субстанція.

Так ось було у мене. Правда, я питав у Бернара, сподіваючись на його знання. Паладин зі звичним зарозумінням у голосі заявляв, що до сих пір ніхто, включаючи й Великих магів давнини, таких, як Скракан або Тенсес… чи імперський Незеб, не міг впевнено заявити, що розгадав природу астралу. Чи правильніше б було сказати Астралу! Як-ніяк, а ця річ заслуговує на те, щоб до неї відносились із повагою.

Бернар розповів, що декому все ж вдалось «порозумітись» із цією загадковою силою. То були вчені народу Зем. Вони виділили магічну енергію, яка була прихована в Астралі. Мало того, їм вдалось її приборкати та навчитися особливим чином застосовувати.

–Це як? – не второпав я.

–Особливим чином, – повторив паладин і через цю відповідь мені стало зрозумілим, що він не знає конкретики. – Тобі ж відомо, що відтепер кораблі використовують рушії, а не паруса, як колись? Так ось ці пристрої працюють саме на астральній енергії…

–Енергії? – перепитав я. – Знову якесь ваше ельфійське слівце.

–Так зазвичай називають міру взаємодії матерії.

–Ох ти! Ну закрутив! Це міць, іншими словами?

Бернар зіщулився та неохоче хитнув головою, мовляв, хай буде міць.

–Так ось, саме вченим давнього народу Зем – Повсталим – вдалось створити рушій, який відтепер водить судно по безкрайньому астральному морю. Течії, астральний вітер – все це вже в минулому. Отже, якщо не заглиблюватися у деталі, то Астрал це щось на кшталт… на кшталт… будівельного матеріалу! При правильному використанні з нього можна створювати все, що завгодно!

–Отаке!

–Так-так! Але поки ще ніхто не може похвалитися тим, що вміє творити з Астралу. Ніхто!.. До речі, корабельні гармати також працюють на перетвореній астральній енергії. Вони стріляють по ворогу магічними заклинаннями. Проте для користування ними не потрібен чаклун… Все відбувається без участі мага.

Ще пару хвилин Бернар розповідав, що колись військовий флот використовували тільки переважно для перевезення сухопутних армій, або їхнього обладнання. Сутички в астральному морі носили характер абордажних боїв.

–Якщо Хадаган створив такі речі як рушій та гармата, то яким чином ми про них дізналися? – здивовано спитав я.

Паладин на мить завмер. Він втупився кудись вгору, наче шукав там відповіді, а потом із кислою пикою проговорив:

–Десь всередині минулого сторіччя… вірніше – на початку його другої половини, коли Імперія вже заволоділа і секретом астральних подорожей за допомогою рушія, і коли вона вже озброїла свої судна гарматами, почався новий віток протистояння між Хадаганом та Лігою. Маючи шалену перевагу, Імперія вирішалась напасти на наші землі. І як би ми не намагалися битися, проте сили виявилися заслабкими. Залишки кораблів були змушені тікати та переховуватися від ворожого флоту, через що узбережжя наших алодів опинилося незахищеним. Однак сам розумієш, що битви в Астралі та битви на суші це зовсім різні речі. Хадаганці хоч і спромоглись висадитися, проте битися вглибині алоду їм прийшлося старими способами. Бо тут, бач, астральні пушки виявилися безсилими… Далеко від берега вони не працюють… Тому війна між Хадаганом і Лігою перейшла у затяжну стадію. І не відомо, скільки би все це тривало, якщо б Воїсвіт Бєлов – витязь Першого Круга Церкви Світла, теперішній Намісник Кватоху – не захопив ворожий корабель. Саме через це нашим магам та вченим вдалось розгадати секрет і рушія, і пушки.

–Бєлов? Це Воїсвіт Залізний?

–Так, це він… Герой війни… Після того, як ми відновили паритет сил, хадаганці відступили з нашого узбережжя. І тепер битви тривають лише на Святій Землі… або в астральному морі…

Чому я, лежачі зараз на кам’яній підлозі та дивлячись у холодне осіннє небо, пригадав цю розмову? Напевно через оті дивні квіти, які ми з Першосвітом захоплено спостерігали вдалині, бо вони виявилися нічим інакшим, як залпами судових гармат. А та дивна «дошка», яка бахнула мене по голові, була результатом вибуху магічного заряду.

Отже, скоріш за все, наш флот почав обстріл фортеці. І добре вже те, що перший залп не влучив у мене.

Нумо, Боре, – кажу собі, – закінчуй вже лежати та мріяти невідомо про що. Підводься та унось звідси ноги.

У вухах гуло. Голова, як пустий баняк. І взагалі, відчуття, начебто знаходишся всередині гігантського дзвону замість язика, який повинен гучно битися о бронзові стінки.

Я спробував підвестись, але тут же завалився на землю, наче був дуже п’яний. Прийшлось перевернутись на живіт, підтягнути до нього коліна та стати рачки. Голову стягнуло холодним обручем і в наступну мить я відчув, що зараз почну блювати. Кров різко відхлинула від обличчя, в очах все посіріло, руки та ноги стали якимись чужими, неслухняними.

–Дихай, Боре! Глибше дихай! – забубонів я собі під ніс.

Слабкість відступила десь за хвилину. Я присів на сідницю, опершись спиною о стіну та озирнувся. Недалеко лежав розпластаний Першосвіт, а трохи далі – ще двоє солдатів. Вибух розворотів галерею, зруйнував декілька стовпів, вивернув громадини брил. Аж не вірилося власним очам.

–Гей, брате! – кликнув я Першосвіта. Мій голос здався чужим. На якусь мить подумалось, що то взагалі не я казав. – Гей, ти чуєш мене?

Підлога знову затремтіла. Очевидно кораблі відновили обстріл Горішку.

Я підповз до бійниці й виглянув назовні. Збоку астрального моря виднілися обриси декількох військових галеонів. Жерла їх гармат, що стирчали з портів, яскраво спалахували, стріляючи магічними зарядами. Бомбардири Горішку спробували огризатися, відповідаючи слабкими та не дуже точними пострілами.

Я повернувся до Першосвіта і почав його трусити за плече. Він застогнав та за пару секунд розплющив очі.

–Що? Де? – прошепотів хлопець. – Яка ніхазівня тут сталась?

–Кораблі почали обстріл.

–Боре, це ти? – гігант присів та раптом схопився за свою голову. – Ми що, потрапили в церковний дзвін?

Я посміхнувся та спитав, чи нічого не болить. Першосвіт розвів руками та спробував підвестись.

–Ну, добре! Подивися, що з іншими хлопцями. А я піду до башти.

–Сам?

Замість відповіді, я відмахнувся та, хитаючись й періодично хапаючись рукою за стіну, покрокував напівзруйнованою галереєю. Треба скоріше знайти того клятого ельфа. Не вистачало, щоб він постраждав від обстрілу наших галеонів. Он як луплять зі своїх гармат! Так і алод трісне навпіл!

Йти було важко. Все ще не зовсім отямився після вибуху. Добре, що заколотники кудись відступили. Може поховалися?

Десь за чверть години я нарешті дістався пузатої Сухарної вежі та наблизився до вузьких дверей, що вели всередину будівлі. Поки очі звикали до напівтемряви, ноги обережно щупали сходинки, а руки хапалися на стіни. Я неквапливо спускався вниз. Не знаю чому, але подумалось, що ельфа могли замкнути у коморах, які розташовувались на нижніх рівнях.

Назовні гуркотіло так, що аж вежа тремтіла. Сподіваюсь, вона витримає попадання заряду. Інакше всіх, хто тут знаходиться, назавжди поховає у цій кам’яній могилі.

Раптом звідкись виринув незнайомий чолов’яга, який тримав в руці палаючий факел. Він квапливо піднімався вгору. Від несподіванки незнайомець крякнув та позадкував.

–Ти… ти… ти хто, Ніхаз забирай, такий? – невдоволено гіркнув він.

Я завмер, намагаючись гарячково вирішити, що робити. Те, що на мені не було «волошкової світки», зіграло на мою користь. Вочевидь, цей чолов’яга вирішив, наче я зі своїх. Інакше давно б схопився за зброю.

Отже, незнайомець був один. Я помітив у нього невеличкий меч, який висів на широкому шкіряному ремені. А поряд з ним виднілися ключі…

Ключі! О, Аргу! Невже ти мені підіграєш? Оце пощастило: відразу натрапити на охоронця тюремних камер! Адже він, сподіваюсь, ключі не від льоху із ковбасою та салом на поясі носить.

Оці всі думки та розмірковування не зайняли й секунди. Вони промайнули швидше вітру. Я неочікувано навіть для себе швидко атакував незнайомця, не даючи йому змоги отямитися. Удар кулаком у вухо збив охоронця з ніг. Смішно крякнувши, він впав на карачки та вилаявся. Підхопивши факел, я хутко дістав сакс та притиснув його кінець до шиї свого противника.

–Де ельф? Веди до нього!

Лякати смертю я нікого не став. Говорив спокійно, впевнено. Вважаю, що охоронець вже зрозумів – жартів не буде. Що перед ним ворог, який без вагань переріже йому горлянку.

–Нумо! – я дав копняка, змушуючи охоронця діяти швидше.

Той обережно піднявся та хитнув головою вниз, мовляв, нам туди. За мить ми попрямували вузенькими сходами у напівтемряву.

Луна наших кроків гулко віддавалася від стін. Я кілька разів підштовхував охоронця в спину, натякаючи на те, що уважно за ним спостерігаю. Щоб він не придумав якихось фокусів.

За хвилину ми досягли широкої галереї, вздовж якої виднілася купа дверей. Тут було відносно світло через те, що на стінах закріпили невеличкі масляні лампадки. Їхній вогонь раптом нагадав мені образи чистилища Тенсеса, які так часто спливають в моєму розумі. Навіть подумалось, що звідкись вийде той служка-гоблін із залізним кухлем у руці та спитає, чи не приніс я відкупні грошики.

Ми зупинилися. Я знову штовхнув охоронця та спитав, де ельф. Невдоволений чолов’яга хитнув головою убік низеньких дверей.

–Відчиняй! – сердито промовив я. – І без дурні! Ясно?

Чолов’яга поглянув на сакс та неохоче почав порсатися у зв’язці ключів.

–Швидше! – гаркнув я.

І в цей момент охоронець вирішився напасти. Але через свою повільність та відносну незграбність, все чого він зміг спромогтися, так це отримати лезо в пузо.

–Дурню! – сплюнув я, дивлячись, як чолов’яга опускається на коліна.

Мені не було шкода цього охоронця. Він сам вибрав, що йому робити: підкорятися або битися. Вибрав останнє, тож, думаю, йому зрозумілі наслідки цього кроку. А взагалі, мене зараз більше цікавив ельф, тому наблизившись, я швидким рухом добив ратника та зрізав з його ременя зв’язку ключів.

Підібрати потрібну відмичку виявилося справою кількох хвилин. Нарешті замок гулко дзвякнув та я штовхнув стулки. За відчиненими дверми виявилась невелика кімнатка з малесеньким віконечком. Вірніше – отвором, через яке навіть неба не побачити. Можна тільки визначати час доби: чи ніч на дворі, чи день.

В лівому куточку я помітив нескладну фігуру ельфа.

–Ентоні ді Вевр? – запитав я. – Гей! Ти там живий?

Ельф трохи поворухнувся і підняв голову. Його худе обличчя було блідим, наче у небіжчика, а глибокі великі очі дивилися крізь мене.

–Ти Ентоні ді Вевр? – знову запитав я.

Погляд ельфа став більш усвідомленим. Він поворухнувся та глибоким грудним голосом промовив:

–Так… це я…

Дивно, що чаклун не зміг вибратися із цієї кімнатки. Я вважав, що його зачарували, або обпоїли якоюсь магічною рідиною, щоб лишити сил… А ні! Ось він сидить на підлозі. Не зв’язаний… не побитий… З вигляду начебто нічого.

–Ти точно ді Вевр? – хмикнув я, наближаючись до ельфа. – Мені здавалось, ти повинен був бути трохи інакшим… Ну, гаразд! Мене послали за тобою… Ох, скажу тобі, скільки прийшлося побігати Світлоліссям, щоб вияснити куди тебе запроторили!

–Хто ти? – ельф дивився на мене поглядом, в якому читалось повна байдужість до того, що відбувається. – Хто тебе послав?

–П’єр ді Ардер!

В цю мить зовні знову гримнуло та на нас посипався пил зі стелі.

–Овва! – закрутився я. – Нумо, друже, підводься! Та давай-но швидше звідси забиратися!

–Що відбувається? – крила ді Вевра нервово затремтіли.

–Фортецю штурмують лігійські кораблі. Вони зараз палять з гармат по мурам та захисним вежам. Як би так не сталося, що нас із тобою тут завалить.

Я взяв ельфа під руку і допоміг підвестись. Він виявився якимось… легким! Так-так, важив, наче дитина.

–Ходімо! – підганяв я ді Вевра.

Той спробував йти, обпершись о мене. Ельф запитав ще раз про П’єра ді Ардера, чи точно він послав за ним.

–Чому ти сумніваєшся? – дивувався я, поки ми крокували коридором.

Ді Вевр щось пробубонів про особисте, через що мені стало зрозумілим – він з П’єром був не в самих гарних відносинах.

Ми якось довго піднімалися сходами. Аж занадто довго. Чи то може моя втома давала взнаки, чи то дійсно ельф гальмував рух, а хотілось все зробити якнайшвидше, проте замість заспокоєння, що мені нарешті вдалось розшукати та врятувати ді Вевра, народилась глуха озлобленість.

–Можна спитати? – промовив я, коли ми пройшли близько половину путі. – П’єр каже, наче ви дізналися яким чином можна мандрувати алодами не користуючись порталами джунів.

Ельф напружився. Я помітив, як нервово затіпалися його крила.

–Це лише припущення, – якось невизначено відповів ді Вевр.

–Припущення? Наскільки вони реальні? А по друге, чи ви знаєте, що вас хотіли перевезти до Хадагану?

–Знаю! – холодно сказав ельф, а потім раптом додав – Я тебе згадав! Це ж ти був тоді у гіберлінгів? У провидців? Так?

Моє серце тьохнуло та застрибало, наче заєць. Отже, якщо мова йде про морочників із судноверфі, котрі намагалися зв’язатися із викраденим чаклуном, тоді переді мною Ентоні ді Вевр.

–А ти дивна людина! – заявив ельф.

–Чому це?

–Я так відчуваю!.. До речі, в тебе дуже гарячі долоні, ти про те знаєш?

Дивне зауваження. Гарячі долоні, і що? Я ж не мрець, щоб вони були холодними.

–В тебе гаряча кров! – додав ді Вевр. – Чужа гаряча кров!

–Що ти таке мелеш? – напружився я.

–Хіба ти того не відчуваєш? – зіщулився ельф.

–Кров, як кров… Що з нею не так?

–В тебе мабуть і рани швидко заживають? – питанням на питання відповів ді Вевр. – Хіба це тебе самого не дивує?

Подальша розмова зійшла нанівець. Ельф більше нічого не додавав. Він взагалі зробив такий вигляд, наче не чує і не бачить. Розбурхав мене, псяче хутро, а тепер мовчить, що риба. І я не втримався та сердито вилаявся.

Нарешті ми досягли виходу з вежі. Відразу біля дверей зіткнулися з Першосвітом, який розгублено крутився на майданчику.

–Ти чого тут? – сердито буркнув йому. – Я ж казав забиратися звідси! Тут навіть бунтівники розбіглися, а ти…

Хлопець зареготав та спробував було пожартувати, що після початку обстрілу всі навкруги обісралися та дременули світ за очі. А він, бач, кидати мене самого не збирався.

–Це той, кого ти шукаєш? – запитав Першосвіт, маючи на увазі мовчазну фігуру ельфа.

–Сподіваюсь…

Сказав, а сам знову поглянув на полоненого. Все ж він якийсь дивний чаклун!

–Отщо, друже, – наказовим тоном почав я, – веди його до Бернара!

–А ти? – чомусь перелякався Першосвіт.

–В мене взагалі-то ще одна справа, але тут вже без тебе!

–Чому?

–Бо за неї можуть і голову відірвати, – сердито кинув я.

Знову недалеко від нас гримнув вибух. Я наказав обом заховатися в ніші, при тому різко штовхнувши ельфа в обійми Першосвіта. Потім хутко рушив по настійній галереї у східному напрямку, намагаючись виглянути в бійницю.

Бій між флотськими бомбардирами та гармашами Горішку був у самому розпалі. Поглянувши крізь отвір убік астрального моря, я помітив, що пару галеонів все ж зачепило. Одне із суден навіть почало розвалюватися на частини. На його палубі метушились перелякані людські фігурки. Якась хвилина і всі вони опинилися в астралі.

Кажуть, то страшна смерть! Вже краще бути зарізаним, ніж мучитися в астральному морі. Цікаво, а чому?

Я не став спостерігати за подальшим боєм та повернувся до Першосвіта та ді Вевра.

–Йдемо звідси! – казав їм. – Спробуємо повернутися назад.

–Так ти передумав? – здивувався Першосвіт.

–Мені потрібно знайти гренадерів, які збираються йти до внутрішньої фортеці, до Граду. Тож поки проводжу вас до головної брами… Вірніше того, що від неї залишилось. А потім ти, Першосвіте, рушиш до табору, а я…

Бу-бух! – пролунало неподалік. Щось я розтеревенився, хай йому грець! Треба йти звідси, поки ще голови на плечах.

Ми швидко покрокували галереєю, поки не дісталися кам’яних сходів. Внизу біля стіни я помітив тіло Василя, рудобородого сперечальника та ще кількох солдатів. Схоже, всі вони були мертві. Здається, попали під обстріл.

Поруч з ними лежав і пов'язаний Іверський. Хоч він і дихав, проте виглядав не дуже добре. Так мені, принаймні, здалося.

Ді Вевр, побачивши його, тут же напружився.

–Це… це.., – почав він тицяти пальцем у фігуру Іверського.

–Спокійніше! – рикнув я. – Він тобі нічого не зробить.

Ми спустилися вниз і я першим ділом наблизився до Івана. Витягнувши сакс, обережно розрізав мотузки на його руках.

–Йдіть, я потім наздожену, – кинув Першосвіту. – Нумо! Нічого вам дивитись!

Хлопець підхопив ельфа під лікоть та потягнув уздовж стіни.

Іверський важко дихав. Він спробував підвестися, при тому здивовано дивлячись на мене.

–Що далі? – прохрипів чолов’яга.

Ми стояли один напроти одного, міряючись поглядами.

–Давай роби те швидше! – невдоволеним тоном сказав Іверський. Він випрямився та гордовито задер підборіддя. – Серце? Горлянка? Куди ти звик бити?

–Як ти? – спитав я, ховаючи меч.

Іверський витер тильною частиною долоні розбиті губи, а потім хриплуватим голосом відповів:

–Терпимо… Вже приходилось бувати в подібних колотнечах. Так що далі?

–Йти можеш?

–Куди?

Я подивився на фігури Першосвіта та ді Вевра, які вже досягли повороту. Хлопець озирнувся, глянув на мене, а потім звернув в провулочок.

–Ти вільний! Скажи за те спасибі своїй доньці! – заявив я. – При інакших умовах… не зносити тобі голови.

–Що це значить?

Я оглянувся, чи нікого немає, а потім штовхнув Іверського в плече.

–Йди! І чим далі, тим краще.

Мої слова явно здивували Івана. Він зробив було крок, а потім знову повернувся до мене і гарячкувато запитав:

–Ти розумієш, чим ризикуєш?

–Я три рази повторювати не буду. Уходь, поки є можливість.

–Добре… Але дозволь ще спитати. Як вона?

–Хто? Горяна?

–Так-так, – захитав головою Іверський.

–Нічого… більш-менш влаштувалася… Зараз, напевно, в Новограді.

–Знаєш, я ж заради її життя пішов на це... заради її порятунку… Мені довелося... довелося… інакше, розумієш, було б таке...

–Мене це не обходить! – різко обірвав я Іверського.

– Її обіцяли вбити, – той все одно продовжував бубоніти, – якщо я б не погодився на співпрацю.

–А мені здалось, тобі подобається битися на боці заколотників.

–Ти не все розумієш. Я можу пояснити.

–Повторюю: мені байдуже!

–Але ж ти...

–Я просто дурник! Ось і все! Не знаю, чому тобі допомагаю… Не знаю… А взагалі, не раджу тобі вважати мене своїм другом.

Іверський потупив погляд та повернувся, збираючись уходити.

–Як ти пропав для своєї доньки, – кинув я йому в спину, – так же пропади й для них. Після сьогоднішньої різні тебе шукати не стануть. – Я говорив про заколотників. Сподіваюсь, Іван це зрозумів. – Тобі випадає шанс, так що скористайся ним розсудливо. Інакше наступна наша зустріч буде проходити зовсім інакше.

Іверський нічого не сказав, а лише не оглядаючись закульгав уздовж стіни. Скоро густі клуби диму заховали його фігуру від моїх очей. Я трохи почекав, а потім жваво покрокував за Першосвітом та ді Вевром. Наздогнав їх лише коли ми вони майже дісталися руїн головної брами.

В цій частині фортеці було повно наших солдатів. Всі вони очікували на команду до атаки, як тільки закінчиться обстріл. Дехто з гренадерів дрімав, інші їли, треті тихенько теревенили. Проте не зважаючи на відносно мірний характер їхніх дій, у самому повітрі відчувалось напруження. Мабуть, все через криваву різанину, яка сталася при штурмі воріт та не менш кривавих сутичках, котрі відбувалися на вузеньких вилочках Горішку. Люди виглядали озлобленими, їхні погляди… їхні очі… вони наче голки, які штрикали тебе наскрізь. Йдеш серед солдатів, і майже фізично відчуваєш їхній стан души. Відразу народжується бажання дременути звідси якнайдалі.

Не дивлячись, що штурм ще не закінчився, похороні загони вже займалися своєю справою. Вони ходили захопленими вуличками, сходами та галереями, збираючи тіла вбитих та виносячи їх за межі фортеці. Я бачив, як солдати-похоронці неквапливо розчищали проходи, відкидали убік уламки стін. Часто поряд з ними можна було побачити й фігури капеланів. Вони допомагали пораненим, причому з обох сторін.

–Де Іверський? – спитав мене Першосвіт, ледь я підійшов до нього. – Ти що ж його… ммм…

Речення він так і не завершив, лише кивнув на сакс.

–Ми ніякого Іверського не зустрічали. Ясно? – холодним тоном промовив я.

–Боре! – почувся чийсь крик.

Від невеличкої групи церковників відділилася знайома фігура. Це був Бернар. Його забруднений чужою кров'ю одяг, пропах димом. На втомленому обличчі паладина з’явилась подоба посмішки.

–Вдалося? – радісно запитав він, витираючи почервонілі очі. – Тобі вдалося, слава Тенсесу! – Бернар підскочив до Ентоні ді Вевра, який байдужим поглядом дивився навсібіч.

–А я вважав, ти будеш питати, чи не поранені ми із Першосвітом, – сумним тоном кинув я паладину.

Звідкись з'явився Ніколя ді Вевр. Молодий ельф хутко наблизився до свого звільненого родича та щось спитав на їхній мові. Ентоні не квапився відповідати. Він все ще розгублено оглядався навколо себе.

–О, Тенсесу! – захитав головою Бернар. – Я ж молився за тебе, Боре! Віриш?

–Дякуючи твоїм молитвам, мабуть, я і залишився живим.

–Ти даремно іронізуєш.

Ніколя ді Вевр кинувся кудись убік, і поки ми з Бернаром базікали про «важкий день», він повернувся із кількома високими міцними ельфі, одягненими в новесенькі сяючі обладунки. Вони послужливо взяли Ентоні під руки й повели до розлому в брамі.

–Ми проведемо його до табору! – заявив Ніколя всім нам. І тут же почимчикував слідом за процесією.

Я проводив її поглядом, притому намагаючись осягнути весь шлях, який мені прийшлось пройти, щоб нарешті врятувати ельфійського чаклуна. І від того, чомусь, не відчувалось полегшення.

–Жерти хочеться, аж страшно! – заявив Першосвіт, чухаючи потилицю.

Ми з Бернаром поглянули на гіганта. Чесно кажучи, я і сам би був не проти поїсти. Але де ту їжу знайдеш?

–А що таке? – роблено обурився Першосвіт, хлопаючи долонями себе по пузу. – Мій ненажер страждає.

Паладин відкрив було рот, явно збираючись промовити якусь колкість, але в цю мить з диму згарищ з'явилася ціла делегація ельфів. Вони йшли в оточені вишколених вояк. Із поважним виглядом, ці ельфи рушили до начальства.

–Маги, – кинув Бернар. – Це наші маги.

–Чого їм тут робити? – здивувався Першосвіт.

–Ти просто не розумієш, хто такий Гудимир Бельський. Наскільки він небезпечна особа.

Земля під ногами знову здригнулася від залпів корабельних гармат. Але, скоріш за все, це вже були останні постріли. Судячи з пожвавлення серед гренадерів, почалась підготовка до штурму внутрішньої фортеці, в якій засіли останні сили заколотників.

–Ти куди? – схопив мене за лікоть Бернар.

–Мені треба з ними, – відмахнувся я.

–Навіщо?

–Та він все одно не скаже! – підключився до розмови Першосвіт.

–Ти з глузду з'їхав? – розсердився паладин. - Зараз там буде гарячіше, ніж при штурмі головних воріт.

–Послухай, Бернаре, ви, ельфи, мені зобов'язані через врятування вашого Ентоні ді Вевра. Так?

–На що ти натякаєш?

–Поговори з тими магами. Нехай вони візьмуть і мене з собою.

Бернар підійшов впритул та втупився мені прямо в очі. Я витримав погляд. Мало того, змусив паладина відступити назад.

–Гаразд, – пробурчав він. – Але дорікай потім сам собі, ясно?.. Пані Лорейнє! – кликнув він убік процесії. – Пані Лорейнє, почекайте!

З групи магів відокремилася одна фігура. Це була висока чорнява ельфійка. Погляд її зелених очей прошив нас всіх утрьох наскрізь. Мені чомусь здалося, що жінка сліпа, і реагує лише на звук.

Бернар швидко наблизився до чаклунки й пристрасно почав їй щось розповідати.

–Отже, ти мене не береш? – ображеним тоном заявив Першосвіт.

–Ні, там я повинен бути сам… Проте ти для мене зробиш іншу справу.

–Яку?

–Знайди свіжого коня. Та ще приготуй запас їжі десь на три-чотири дні. І чекай за стінами Горішку… біля отієї східної башти. Коли я повернуся, то повинен негайно покинути табір Залеського. Негайно! І більше нічого не питай. Домовилися?

–Ну, добре, – погодився хлопець, притому щось сердито бурмочучи собі під ніс. Пару секунд він боровся із собою, а потім міцно обняв мене та побажав удачі.

Тим часом мене окликнув Бернар. Він махнув рукою, мовляв, підходь сюди. І ледь я наблизився, представив мені чаклунку:

–Це ясновельможна пані Лорейн з Дому ді Грандер.

–Молодий чоловіче, – ельфійка тут же перейшла до справи, – скажу вам відверто, що мені ніколи з вами возитися. І хоч пан Бернар пояснив, яку послугу ви надали нашому народу, це не означає, що я стану відволікатися на виконання ваших забаганок.

–Але я не вимагаю нічого особливого. Лише прошу дозволити піти з вашим загоном.

–Не думайте, що ми йдемо гуляти. Можливо, там буде найгарячіше місце…

Я знову запевнив пані Лорейн в тому, що все прекрасно розумію.

–Навіщо це вам? – спитала чаклунка.

Я вже був підготовлений до цього питання, та, навіть не мигнувши оком, пустився брехати:

–Скажімо так: мені потрібно переконатися, що Гудимира або схоплять, або… е-е-е…

–Це хто ж вам таке завдання дав?

–Розшуковий приказ… Жуга Ісаєв.

Лорейн подивилася на мене отім своїм незрячим поглядом і, різко розвернувшись, «поплила» за іншими магами.

–Це «так»? Чи мені відмовлено? – не второпав я.

Бернар сумно посміхнувся та неголосно промовив:

–Ну, благослови тебе Арг, Боре, щоб ти там насправді не робив! Адже я не пані Лорейн і розумію, що споглядання за стратою чи пійманням Бельського ти не збираєшся займатися.

Мені залишалось лише дивуватися прозорливості паладина. Але я не виказав жодної емоції на своєму обличчі з цього приводу… Принаймні, сподіваюсь, що не виказав.

Бернар не кинувся обніматися, як Першосвіт, а холодно кивнув головою на прощання. Я зробив теж саме та рушив за магами…

23

…І ось лежу я чи то в болоті, чи то якомусь в холодному ставку… Здається, десь посеред лісу… Навколо видніються велетенські сосни. Вітер гойдає їхні маківки, гудить в гілках. Лячно гудить.

Ось лежу я у тому холодному болоті й начебто розумію – щось не так. Випала якась ланка мого життя, тому пояснити собі, якого Ніхаза я роблю в цьому лісі, а тим паче у драговині, не можу.

Це сон, чи ні? – промайнула думка. Якщо сон, то коли я заснув?

–Ні-і-і-і, – тихо-тихо пошипів знайомий голос. – Ні-і-і-і…

Що «ні»? – питаю себе, питаю той голос. Сам намагаюсь второпати, що відбувається.

–Не-е-е сон…

–Це не сон? – перепитав я, дивлячись у холодне темне небо, сповнене сивих хмар.

Голос продовжував щось шепотіти… Чи може то гудів сердитий вітер? – думаю про те і раптом розумію, що занурююсь у драговину… тону в ній. – Псяче хутро! – лаюсь та намагаюсь щосили видертись із липкої темряви, котра охопила мене, наче смола з дерева, в якій застрягла муха.

Видирався довго. Видирався важко. Аж-но почав задихатися. І ледь виповз на більш-менш тверду поверхню, як вуха почули тоненький металевий звук.

Дзеньк! Дзеньк! Наче хтось б’є молоточком по чомусь залізному.

Я озирнувся, намагаючись зрозуміти джерело стуку. І одночасно з тим вияснити, що то за ніхазівня відбувається!

Що зараз? День? Вечір? А може вже й ніч?.. Все навкруги якось сірувато… темнувато. Не можу допетрати, де знаходжусь… який зараз час доби…

І знову: дзеньк-бум-бум! Дзеньк-бум-бум! Наче в кузні хтось постукує.

Звук лунав десь з лісу… збоку далекого-далекого вогника, що майорів в хащах.

Чесно зізнаюсь, що я страшенно змерз. Тут було настільки холодно, що аж з рота густими білими клубами повалив пар. В наступну мить мені стало зрозумілим, що ноги самі собою крокують до далекої плями дивного жовтогарячого світла.

Йти крізь зарості було важкувато. Мені здавалось, буцімто чорні голі гілки хапали за руки, за ноги, тягнули за одяг, наче не пускали всередину лісу. В якусь мить щось змусило озирнутися і очі тут же наштовхнулися… на людські тіла… які висіли на гілках високих сосен.

–Псяче хутро! – від подібної картини кинуло в жар.

На кожному дереві виднілося щонайменше три людини. Мертві, зі сплутаним волоссям, вони розміряно погойдувалися на вітрі, наче якісь… якісь… якісь… Фух ти! Аж мороз по шкірі!

Ніс відчув характерний нуднуватий запах мертвечини. А ще тхнуло сечею… Нестерпно тхнуло, аж вивертало нутрощі.

На лоб впала крапля. Ще одна. Я подивився вгору та перше, що кинулось очі, це голі ноги, які маячили майже над самісінькою головою. Протягни руку й торкнешся їх, оцих блідих ніг, по яким неквапливо збігали темні цівки… крові.

Так то не вода капала мені на лоб! – розуміння цього чомусь викликало щось на кшталт паніки. Ви навіть не уявляєте, який мене охопив жах. І головне – незрозуміло чому! Взагалі, я не боягуз. В житті встиг побачити усілякого лайна, побувати в бійках, опинятися в скрутних ситуаціях, але в ту мить вкрився липким потом та перелякано позадкував. Ноги задріботіли, перечепилися через корч, чи пеньок або гілку… Коли я поглянув униз, намагаючись розгледіти через що саме, то ледь не втратив язика. На землі стояла величезна чаша, в яку капала людська кров з розвішаних на деревах мерців. Навколо стояли десятки подібних чаш. І майже всі були до вінця наповнені темною липкою рідиною.

І я побіг звідти щодуху. Летів, наче вітер. Гілки лупили мене по обличчю, рвали акетон, коріння намагалося підставити підніжку. А я все біг… Ні! Тікав, наче заєць від зграї вовків, бо чужа кров волала про помсту! І не важливо, що я не був причетним до смерті всіх цих людей… Весь ліс пропитався чимось недобрим, чимось темним. Мій страх був пов'язаний ні з мерцями, а через сліпу помсту, до якої вони звали!

Я хотів утекти звідти, але як би не намагався те зробити, лише носився серед сосен, прикрашених повішаними мерцями.

В спину неслося каркання воронів, які сиділи на гілках, поряд з тілами. Вони неквапливо видирали шматки м’яса, викльовували очі. І кричали… кричали… нестямно кричали…

Той вогник, котрий я бачив ще з болота, все ще залишався десь вдалечині. Чомусь думалось, що спасіння саме там. Але ж як би не хотілось його досягти, ноги носили мене по лісу колами, буцімто їх хтось зачарував. А полум’я між тим танцювало, підстрибувало, горіло то сильніше, то слабкіше, але все ще було десь там… в гущавині лісу…

Я зібрався та ринувся вперед. В наступну секунду гучно шльопнувся… на бруківку.

–Ти чого? Задрімав? – засміявся ратник, який стояв в декількох кроках ліворуч.

Він весело мені підморгнув та відвернувся обличчям до двору.

Заснув, хай йому грець! – розсерджено забурмотів я, піднімаючись з колін. – Та ще й така маячня привиділась!

Перед внутрішнім поглядом пронеслися картини темного лісу… гілки, що були обвішані мерцями… сердиті круки, які клювали людські тіла…

Нічого цього не було. Попереду лише невеличка площа, в кінці якої стирчали стіни внутрішньої фортеці.

Я прийшов сюди разом з ельфійськими магами. Ми з ними пройшли вузенькими проходами та вуличками Горішку, де і наштовхнулися на барикади з бочок, возів та вивернутих каменів, зроблених солдатами Залеського. За всім цим виднілася оця площа, що була всіяна трупами ратників. То тут, то там щось димилося, щось горіло. І взагалі, на перший погляд виглядало так, наче якийсь велетень переорав бруківку, збираючись перетворити місцевість на своєрідний город.

На крутобокій стіні, яка здіймалася сажнів на п’ять, та яка захищала Град, за зубцями та бійницями ховалися залишки заколотників. Невідомо скільки їх ще залишилось, але впертість з якою вони билися, просто вражала. Їх нічого не лякало: ані переважаючі сили нападників, ані той факт, що допомоги не буде, ані то, що позаду немає ніяких рятувальних відходів, а лише зовнішня стіна та астральне море. І це був поганий знак.

Скільки ж сьогодні полягло солдатів з обох боків? – питав я себе, втомлено протираючи запалені очі. – Чи це варто було тієї цілі, за яку вони всі билися?

Ясна річ, що відповідей ніхто давати не збирався. Та і я сам не особо намагався на тому порозумітися. Залеський просто вимагав штурмувати останній «горішок» Горішку, не зважаючи на втрати. Ніякої облоги чи спроби домовитися про здачу. Атакувати, атакувати, атакувати – ось і вся казочка.

Поки я спостерігав за площею та за мурами, до ельфів наблизився якийсь полковник. Виглядав він не менш втомленим за мене. Зупинившись біля голови чаклунів Проспера ді Дазірє, чорнокнижника, який прибув сюди з Тєнебри, полковник неголосно привітався та, по хазяйські розставивши ноги, втупився в ельфів.

Я між тим вирішив протиснутися поближче, щоб почути перемовини із цим воякою.

–Що тут? – кинув Проспер ді Дазірє.

–Тут? – із дурнуватою пикою перепитав полковник. Але помітивши, що чорнокнижник не налаштований на жарти, почав говорити вже більш серйозно, але при тому якось роздратовано: – Мало того, що ця площа легко прострілюється і при наступі ми всі опиняємось наче в своєрідному «мішку», так ще їхні маги спопеляють нас вогняними вихрами.

І тільки після цих слів я допетрав, чому деякі тіла солдатів, які виднілися на площі, димляться, наче головешки.

–С-суки! – вилаявся полковник й сердито плюнув на бруківку.

–Хто? – не второпав Проспер.

–Чаклуни, мати їх драти! Кажу ж, що там не тільки лиходії зі своїми вовками, а ще «вогнеметальники». Ми спробували почати наступ, в результаті.., – полковник махнув на обгорілі тіла гренадерів.

–Інші підходи є? – втрутився я. – Ви не пробували обійти заколотників? Прокрастися до них?

Всі раптом повернулися до мене. Обличчя полковника миттєво набуло неймовірного багряного кольору, який буває, мабуть, восени у листя дикого винограду, котрий зараз густо заплів будівлі ельфійського кварталу. Він люто зиркнув на мою «руку допомоги» й зло промовив:

–Ви там в своїх приказах занадто розумні, як я подивлюся!

–Спокійніше, пане Гулевичу! – цикнув Проспер.

В цю секунду чиясь рука смикнула мене назад. То була пані Лорейн. Вона приклала палець до своїх губ, наказуючи мені мовчати.

–Спокійніше, – повторив чаклун. – Однак скажіть, чи дійсно немає варіантів пробратися іншим шляхом?

–В лоба нам не підійти, бо це самогубство! – продовжував доповідати полковник. – А щодо флангів, то галерея на зовнішній стіні… ось тієї, що ліворуч… Так ось вона зруйнована корабельними гарматами. Бачите, яка діра? Астральне море можна спостерігати! Крил у нас, ясна річ, немає, щоб перелетіти над розломом, – і старий вояка дурнувато хихикнув. Вочевидь, він таким чином жартував. – Погляньте праворуч, – трохи заспокоївшись, махнув рукою чолов’яга. Він вказував на довгу низеньку стіну солдатської казарми, що впиралася в захисний мур Граду. – Ані віконця, щоб стріляти звідти, ані проходу крізь стіну… Тож всередину укріплення не потрапити. Навіть дахом не скористуєшся, щоб видертися до заколотників. Все, як на долоні! Тільки встигай шльопати!

–Ну, загальна картина нам ясна, – в голосі Проспера почулися нотки роздратування. Йому явно не сподобався настрій полковника. Мені, до речі, теж. Якийсь-то він зрадницький… боязкуватий. – Так що плануєте робити? – запитав чаклун, звертаючись до старого вояки.

–А що тут зробиш? Посилати своїх хлопців, щоб вони просто голови склали – так на хєра таке щастя? Я розумію, – раптом якось зло накинувся полковник на ельфів, – що вас сюди прислали для допомоги. Тож хотів би дізнатися, якої самої. Підкажіть, як солдатам подолати вогняні смерчі?

Проспер не відповів. Він подав малопомітний знак, після чого всі маги відійшли в куточок та про щось зашепотіли.

Я наблизився до пані Лорейн, яка стояла трішки осторонь, та обережно поцікавився суттю проблеми.

–Невже, – питав її, – ельфи не в змозі подолати лиходіїв чи вогнеметальників? Вони сильніші за вас маги, чи як?

Пані Лорейн хмикнула. Мабуть, я трохи зачепив її ельфійське самолюбство.

–Вони всі язичники, – доволі дивно відповіла вона. В голосі пані Лорейн я почув щось схоже на невдоволення.

–І що?

Дійсно, якась незрозуміла відповідь.

Пані Лорейн повернула до мене своє гарне личко. І знову здалось, що вона сліпа. Її очі… вірніше – зіниці, були занадто великими, наче у тієї кішки, що вийшла вночі на прогулянку.

–Ви з Бернаром друзі? – раптом запитала ельфійка.

–Ну… можна і так сказати. А до чого тут Бернар?

–Хіба він тобі не розповідав про язичників? – пані Лорейн якось дивно хмикнула, коли промовляла цю фразу.

–Вибачте, але мені й досі незрозуміло, куди ви хилите. Те, що Бернар відноситься до язичників із часткою упередження – цілком помітно, але, вважаю, причина того у його приналежності до Церкви Світла.

–Так-так, церковники, м’яко кажучи, не полюбляють інші вірування, – загадково додала чаклунка. Вона посміхнулась та робленим здивованим тоном спитала: – Так ти, Боре, дійсно нічого не знаєш по минуле свого товариша?

–Що саме? – я відчув якийсь підступ у словах чаклунки.

–Давно з ним знайомі? Тобі відомо, що він не завжди був паладином Церкви Світла?

–Відомо. Він навчався некромагії, оскільки належав Дому ді…

–Чи тільки некромагії? – перебила мене чаклунка. – Він знався із язичниками, а саме із друїдами. Між іншим, кажуть у нього серед них була навіть наречена…

–Наречена? Людина? – щось ці одкровення не дуже гармоніювали з образом Бернара.

–Спитай у нього сам.

А хай ти скиснеш! От навіщо крутити, як той кіт на глині, а наприкінці казати: «Спитай у нього сам»?

–А яким боком Бернар до тих язичників? – розсерджено спитав я.

Чесно скажу, що за сьогодні дуже втомився, і бажання розгадувати ельфійські недомовки у мене не було.

–Хм! – пані Лорейн зробила такий вигляд, наче я якесь дитя. Скоріш за все, її дратувало сама тема розмови. Натяки на паладина, це свого роду більш-менш м’який спосіб сказати мені: «Йди в дупу»!

–Коза з вовком тягалася, тільки шкура й зосталася, – кинув я чаклунці. – Отже, бачу, ті вогнеметальники та лиходії для вас, ельфійських магів, твердий горішок.

Вуха пані Лорейн почали паленіти.

–Язичництво, – голос ельфійки надбав тріскучих ноток невдоволення, – спирається на примітивну магію. Ні, навіть не магію, а ворожбу, оскільки не можна називати ці потуги подібним словом.

–Примітивну?

–Тривіальну… неглибоку… просту… Зараз ясно? Це негідне для справжнього мага заняття.

–Ясно-ясно. Проте мені здається, що ви лукавите. Ця ворожба доволі міцна штука. Інакше навіщо сюди запросили «могутніх магів» з Тєнебри?

–Думай, що хочеш! А взагалі, я тобі ось що скажу: ви, люди, не відразу змогли второпати, що та як в цьому світі працює! – промовила пані Лорейн, чим відразу нагадала мені Бернара. От же любителі повчити інших, макнути їх носом у гівно. – Навіть не знали про Сарна, який саме і створив цей світ. Спочатку ви кидалися на похідні, а не на джерело.

–Бачу, казати незрозумілі речі, щоб здаватися хитромудрими, у вас, ельфів, у власній природі.

–У стародавні часи, – почала поясняти чаклунка, – оці заклинателі… або по-іншому – шептуни, відуни… шамани… Так ось вони намагалися допомогти своєму дикому племені вижити. Тому вчилися закликати тварин до мисливців, чи, наприклад, рибу до озер та річок. Намагалися лікувати хворих, користуючись якимись травками та зіллям. Ще ворожили, провіщали… задобрювали стихії… Або к віщунам прибігали, щоб отримати ім’я для новонародженого.

Ельфійка говорила все це з такою інтонацією, наче розповідала як паруються змії чи інші гади. Тож я ж з характерною для себе уїдливістю не міг вголос не замітити пані Лорейн, що ельфи також спираються на стихії, намагаючись керувати ними.

–Це зовсім різні речі! – розсерджено кинула чаклунка.

–А ось я так не вважаю!

–Тому що ти, Боре, не розумієшся ані на магії… на справжній магії… ані на інших речах. Навіть, впевнена, силу Світла заперечуєш.

–Гаразд, поясніть, будь ласка, що тоді не так. Тільки не треба казати, що мені не зрозуміти. Там, за мурами Граду, теж також ховаються маги… хай і не такі обізнані, як ельфи, але все ж маги, – от не втримався, щоб уїдливо не замітити це вголос. – Можете для себе прозивати їх як заманеться: шептуни чи відуни. Але факт того, що з Тєнебри запросили «справжніх чаклунів» більш-менш промовистий довід. Ви те не бачите?

–Хм! Лиходії тому і отримали таке призвістко, оскільки не цураються руйнівної магії, – промовила пані Лорейн. – Ці люди націлені на боротьбу… Все їх життя, це боротьба… В ті ж давні часи, про які я вже згадувала, до лиходіїв зверталися, щоб наслати прокляття і біди на своїх особистих ворогів, звести їх з розуму або навести страшну шкоду. Тоді це не вважалося гріхом, навіть навпаки – правомірним діянням. І ось в цьому також полягає різниця між нами та язичниками.

–В чому «в цьому»?

–В розуміння добра та зла.

–А хіба ви, ельфи, не прибігали до використовування шкідливої магії?

–Мова не стільки про ельфів, а скоріш про те, як слід використовувати свої сили…

Я розсміявся, бо не зміг втриматися:

–О, Сарне, яке ж блюзнірство! Самі робите те, за що інших осуджуєте!

–А ви, пане Боре, бачу по слово до батька не бігаєте! – напружилась ельфійка.

–А чому мені кривлятися? Сказав, як думав. Тепер, до речі, розумію, чому церковники дивляться на язичників, наче солдат на вошу.

Чаклунка насупилася, а потім роздратовано промовила:

–Знаєш, Боре, що я тобі скажу? Ані перед тобою, ані позаду тебе немає миру…

Я остовпів, не очікуючи на подібні відвертості. Відкрив рот, але так і не знайшовся, що на те сказати у відповідь. А ельфійка між тим продовжувала:

–Поряд з тобою його теж немає… і не буде… І взагалі, у тебе погляд вовка... а вони завжди дивляться в очі своєму противнику… бо всі навкруги для них противники… навіть друзі та товариши… І дивляться так, немов перевіряють на міцність... Чи злякається противник, чи навпаки – прийме виклик.

–І що це значить? – трохи розгублено спитав я.

Але пані Лорейн відвернулася. Судячи з усього, вона вважала нашу розмову скінченою. Ельфійка зробила пару кроків, наближаючись до своїх одноплемінників. А мені ж залишалось розсерджено хмикати та поглядати на мури, за якими ховалися заколотники… та Гудимир Бельський зі своїми паперами.

Ніхаз тебе бодай! Кляті папірці! Відчуваю, з ними мені дійсно буде непереливки.

Я вирішив було наблизитися до ельфів, щоб послухати їхню розмову, але раптом шлях перегородив один із їхніх охоронців.

–Почекай тут! – сухо промовив він. – Коли дозволять, тоді й підійдеш.

Я не став скандалити. На сьогодні усіляких сутичок і без цього вистачало. Тож відійшов убік та присів на розбиту бочку.

Небо посірішало. Його заволокло тучами, проте ані дощу, ані мряки не спостерігалось. Можливо їх не буде до самого вечора…

Вечір... Та коли вже він прийде? Попереду ще одна битва… якщо, звичайно, полковник вирішиться на черговий штурм… Скільки з нас доживе до вечора? Чи до ранку? Може оце і я відправлюсь у чистилище…

От дурні думки! Боре, Боре, скільки в твоїй макітрі усілякого мотлоху! – опершись спиною, я втомлено прикрив повіки.

Якась секунда, якась мить, і бачу, що немає ніякого двору, кам’яних мурів, розбитих бочок… Навіть гренадерів немає. Навколо болото… та сосновий ліс…

Ось так я і заснув та побачив оті дурнуваті жахіття. Сон тривав лише кілька хвилин, не більше. Але відчуття було таким, буцімто пройшло пару днів.

Що до дурнуватих видінь, – розмірковував я, потім знову присаджуючись на бочку, – в тому, мабуть, винні й сьогоднішні криваві сутички, й розмови з ельфійкою про язичників… Взагалі, все через втому та надмірне розмірковування над сенсом подій, учасником яких я і став. Їх накопичилось занадто багато. Перевтомленій свідомості не залишалось нічого, як перетворити думки на сни… Тож вона зліпила все в одну купу, і вийшло те… що вийшло…

А взагалі, мені ось що зараз спало на думку: той дурнуватий сон чимось нагадує інгоські розповіді гіберлінгських братів Задерихвіст про Чорного коваля. (Правда, я і досі не знаю, чи справжні ті спогади, чи народжені моєю хворою свідомістю.)

Оскільки ельфи все ще радилися, я знову присів та заплющив очі. Якась мить і подумки повернувся до Інгосу… На дворі зима… я сиджу біля ковальської піч, нутрощі якої лиже довжелезний вогняний язик. Тут тепло… характерно пахне димом…

Чекай, Боре! Ти сидиш не один… Поряд ще хтось…

Раптом зі всією ясністю стало зрозуміло, що в кузні сидять кілька дітей, серед яких і я.

Музика… грає музика… Чую постукування, мелодійний спів сопілки… але не можу розгледіти джерело цієї музики… Перед очима якась пелена… туман… Доводиться мружитися, щоб спромогтися побачити музик…

…І меч розм'якає у пеклі пічному.

Він молотів вдари тримає, та втому

Ховає в собі.., –

речитативом підспівував знайомий голос.

Нарешті очі змогли розгледіти три волохаті фігури гіберлінгів, які розмістились на лаві біля маленького віконця… Один грає на сопілці. Іншій – смикає варган. А третій, заплющивши очі та розмірено постукуючи долонею по обтягнутому шкірою бубну, хрипко співає:

…І меч розм'якає у пеклі пічному.

Він молотів вдари тримає, та втому

Ховає в собі, бо жадає створити

Із міцної сталі клинок, й гострити

Нестямно заліза знаряддя,

Що ковальським створено давнім приладдям,

Й занурено в холод льодяних осколків

Для міцності. Стук чується молотів дзвонких,

Що люто гарцюють на лезі стальному,

Щоб кров’ю воно в угарі хмільному

Напилося з плоті, та потім без тями

Пісень нам співало вовків голосами.

Клинок той отримає прізвисько славне,

І в схватці шаленій язик його брязне

По шкірі залізній сестри, чи то брата,

Такого ж нещадного до ворога ката...

Я слухаю слова, відчуваю, як всередині починає щось закипати. Так раптом схотілося взяти в руки той меч. Махнути їм. Випробувати.

А гіберлінг продовжує співати, акомпануючи собі бубном:

Їх клич розіллється в повітрі, щоб славу

Січі благородства співати криваву…

Це «Пасмо про Чорного коваля» – стародавня історія про жорстокого ельфійського чаклуна, який створив незвичайний магічний меч… Дай Сарн пам’яті. Як же він звався? Забув… вилетіло з голови!

–Деякі таємниці, – подовжував я пригадувати слова Задерихвоста, – ніколи не розповідають при світлі сонця, бо вони так і залишаться таємницями… Лише ніч розкриє справжню їхню суть. Лише темрява!

І знову гіберлінг починав свій монотонний спів.

Ліс… болото… мерці… ворони… Це ж частинки мого сну!

Слухай, Боре, – тіпнуло мене, – так це з того ж «Пасма»! І як ти відразу про те не здогадався? Отой вогник, до якого так намагався добігти… Він, скоріш за все, горів у кузні Чорного коваля… Чаші з людською кров’ю… Багато чаш… Брати Задерихвіст казали, що їх було щонайменше – тисяча. Кров’ю, що знаходилась в них, Чорний коваль пропитував свій новостворений меч. І відтепер кожний, хто погодився стати його власником, був повинний постійно поїти клинок чиєюсь кров’ю, інакше його магічні сили загасали…

–В такі часи, – розповідав старший з братів, – меч нападав на свого господаря… і пив вже його кров…

–А навіщо Чорний коваль створив цей меч? – питав я, притискаючись до теплої стінки печі.

–Однозначно про те «Пасмо» не розповідає… Дехто стверджує, що клинок кували за допомогою давнього жахливого ритуалу, щоб з його допомогою здолати зло. Тобто темрява проти темряви… Бачте, дітки, не всі благі справи в Сарнауті робляться лише молитвою!

–Ходять чутки, – промовив молодший з братів Задерихвіст, – наче до того ельфійського чаклуна звернувся хтось з великого роду Валірів. Він просив викувати таку зброю, удар якої неможливо відбити. Цей клинок повинен був рубати будь-який захисний обладунок, навіть магічний…

Ярий! Згадав, він носив це ім’я! Ярий!

Чекай, чекай! Що ж це виходить? – я навіть вскочив на ноги. – Отже, розповідь йшла про старшого брата… моїх клинків? Як там казала мені Горяна? Брати Ворони… Брати Ворони… Псяче хутро! – я напружив пам'ять, намагаючись витягнути з її надр розмову з Іверською.

–Ви не зовсім розумієте, що у вас за зброя, – так, здається, казала дівчина, коли подарувала «кішкодер». – І яка в цих мечах прихована сила.

Я тоді почав сперечатися. Хотів сказати про колишнього господаря фальшіона та сакса, ельфа Жана ді Вевра.

–Ці клинки кочували з рук у руки багато разів, – перебила мене Горяна. – Вони змінили чимало господарів. Це горезвісні Брати Ворони! Чули про таких?

–Ні, – зізнався я. А насправді ж щось чув, просто забув. Оце «Пасмо про Чорного коваля» розповідало про створення Ярого –¬ самого першого меча з родини Воронів.

–Ці клинки люблять кров! – заявила мені Горяна. – Якщо їх нею не поїти, то вони вип'ють хазяйську... тобто вашу, Боре! Ось це – молодший братик... Несамовитий, – дівчина вказала на сакс. – А фальшіон прозивають Співцем... бо він співає про смерть... У цих мечів є ще старший брат – Ярий. Це величезний бойовий меч... Їх всіх виготовив старий ельфійський маг Едельмір ді Дюсер, начебто на замовлення родини Валірів, як подарунок якомусь із молодших синів імператора... В цій «сімейці» прихована якась давня магія... Магія крові... А взагалі, скільки ж ця «сімейка» крові людської попила, просто жах!

Я глянув на ремінь, на трійцю клинків, що висіли на ньому, та питаю себе: «Чого раптом все це пригадалося? Чому наснилося? Може мене про щось попереджають»?

І тут, наче блимнуло В голові сплив окрик:

–Свєрре! Боре! Ви мене не уважно слухаєте!

Я навіть завмер. Це старший брат Задерихвіст насупившись, звертається до… до нас… до дітей… які неслухняно базікають біля теплої грубки…

Я настільки чітко пригадав ці слова, той вираз обличчя, з яким звертався гіберлінг, що зрозумів – це не вигадка або примха втомленого розуму. Так було насправді! Можливо, це єдиний реальний спогад!

Свєрр! Гіберлінг сказав саме «Свєрр»… а потім «Бор»… Що ж це означає? Серед дітей були оці двоє хлопців… Чекай, чекай! Але ж кого саме коваль назвав Бором та Свєрром? До кого він звернувся? До мене… бо я, власне, начебто Бор… Чи до когось ще?

На жаль, мій мозок більше не зміг нічого пригадати. Я схвильовано озирнувся, буцімто очікував, що відповіді знаходились десь за спиною, або лежали на площі.

Псяче хутро! – збуджено затупотіли думки. Я відчував, що дуже наблизився до такого собі уявного колодязя, всередині якого знаходились найголовніша відповідь, а саме – розгадка мого минулого. Треба лише спробувати знайти раціональні умовиводи, які б звели воєдино нагромадження оцих розрізнених картинок, снів, думок, спогадів.

Отже, я дійсно з Інгосу… як, між іншим, і Свєрр… Аж-но цікаво! Невже я дійсно знав Свєрра, того самого з давніх легенд? Чи той хлопчик просто носив схоже ім’я?

А коли жив справжній Свєрр? Що я про те пам’ятаю? – прийшлось спробувати пригадати розповідь старости Бортиці Бороміля Длушека. Здається, він казав, що битва між Свєрром та імперцями відбувались десь років сто тому… може трохи більше… Якщо так, то я ніяк не міг знати справжнього Свєрра, бо мені ж не сто років!

Чекай, а скільки мені тоді? – я знову остовпів. Чесно сказати, навіть і того про себе не знаю! Відчуваю, що молодий… Хоча з іншого боку, більшість з нас по-справжньому не задумується над власним віком. Застрягає на якомусь періоді свого життя, вважаючи себе молодим та гарним.

Але ж повторюся: мені все одно не може бути більше ста років! Не може! Я ж не ельф якийсь… чи Великий маг…

Отже, той хлопець, якого Задерихвіст назвав Свєрром, скоріш за все просто носив ім’я на честь легендарного ратника, – запевнюю себе, а сам тут же згадую картинки палаючих кораблів та лежачого на землі пораненого лучника... Скільки разів подібне проявлялося уві сні?

Брати Задерихвіст… їхня кузня… дітлахи біля печі, серед яких Бор та Свєрр…

А хто ці хлопці? Якщо Бор це я, тоді… тоді…

І знову мій мозок відмовляється прокладати шлях подальших умовиводів. Знову він стопорить. І між тим все ж помітна деяка дивність: чому я, інгосець, не пам’ятаю ні про якого Свєрра та його подвиги на Інгосі? Адже зі слів Бороміля, всі інгосці про те знають… І не тільки вони! А що ж тоді зі мною не так? Де заковика?

До речі, а чому мені сняться сни про смерть на березі астрального моря? Чому мені здається, начебто я знаю Гуннара Топуновські, ратника, який навчав Свєрра? Звідки то все? Невже в тому винна моя багата уява? Чи є ще щось?

Між іншим, ще одне «чому» – це Брати Ворони… Вони у мене… Не всі, але у мене! Як так сталося?

–Гей! Гей, ти! – окрик, а потім різкий свист. – Нумо, проснися!

Я озирнувся: мене кликав охоронець, який не пускав до ельфів на раду. Він подав знак, і тільки після цього я звернув увагу, що ельфи на чолі з Проспером вже стояли біля полковника. Очевидно, вони прийшли пропонувати свій план наступу.

Минувши охоронців, я наблизився до чаклунів, намагаючись почути їхню розмову.

–…Бельський… важко… Перед загонами ми створимо крижану стіну.., – це все що вдавалось розчути.

Але навіть з такої малості ставало зрозумілим, що Проспер знав, як подолати спротив вогнеметальників. Однак, полковник вагався.

–Я не хочу втрачати своїх хлопців! – суворо заявляв він. – А якщо ваша «крижана стіна» не впорається? От що, нехай ваш товариш продемонструє ваші ж можливості.

Полковник кивнув на мене. Чесно кажучи, я обурився після таких слів. Навіть відкрив рот, щоб сказати якусь колкість, але знову втрутилася пані Лорейн. Вона наче відчула мої наміри та хутко потягнула за рукав акетону до себе.

Проспер кинув косий погляд в мій бік та роздратовано промовив:

–Ми, пане Гулевичу, сюди прийшли не пустим бавитися.

–Я також. Сьогодні загинуло чимало добрих людей… Загинуло не за хєр собачий… тому вже вибачте, але я за смерть торгу вести не буду!

Піджаритися заради доказу сили ельфійських чаклунів – подібна перспектива мене не дуже вабила. Полковник хмикнув та відійшов убік, теж явно демонструючи власну позицію.

Що ж, ситуація у глухому куті. Саме це мене і обурило. Поки ельфи чухали макітри, а полковник, ніби красна дівиця, позував на фоні своїх солдатів, я вирішив піти на невеличку хитрість. Схопивши лук та зачаровану стрілу, швидко пробігся вперед та дістався величезного валуна, який вивалилися зі стіни. Присівши праворуч, я тут же прицілився убік воріт.

–Вибух! – пролунало закляття.

Мить і стріла злетіла вгору. Її кінець «розцвів» червонуватим полум'ям. Описавши широку дугу за кілька секунд вона досягла оббитих залізом дубових колод, і повітря гучно тріснуло, наче пролунав гуркіт грому. Ворота не рознесло на друзки, але вони добряче захиталися. Навіть я здивувався подібній мощі свого пострілу.

Вибух спантеличив не тільки заколотників. Полковник з ельфами здивовано поглянули в мій бік. Їхні сперечання наче здуло вітром. А я між тим пустив ще одну вибухову стрілу. Вона попала прямо всередину воріт, і цього разу, скажу вам, ефекту від пострілу було більше. На листах заліза з’явилась величезна вм’ятина.

Але не дивлячись на те, мені було зрозумілим, що анічого з воротами зробити не вдасться. Вибухи не мали достатньої сили й навряд зможуть зруйнувати браму.

Проте ворог подумав інакше. Зі стін щільною стіною полетіли стріли. Прийшлось хутко нирнути за валун, щоб сховатись від них. Ледь постріли вщухли, я знову пустив вибухову стрілу, намагаючись роздратувати заколотників. Їхньою відповіддю були дві вогняних кулі. Плюхнувшись на бруківку недалеко від мене, вони тут же розтеклися величезними палаючими калюжами.

Псяче хутро! Здається наступного разу подібна куля вже звалиться мені на голову. І де той обіцяний захист? Де стіна льоду, чи як вона там?

Хтось торкнувся мого плеча. Це виявилась пані Лорейн.

–Чого ти хочеш добитися? – сердито спитала вона. – Заколотники не вийдуть!

–Ясна річ! – хмикнув я. – Взагалі-то все це зроблено, щоб ви показали полковнику та його солдатам – боятися нічого. Захистить мене, поки я стріляю по воротах.

І не чекаючи на відповідь, я випустив наступну стрілу. Цього разу цілився по галереях на стінах, збираючись полоскотати нерви лучникам.

–Лід холодний… лід слизький, – забубоніла ельфійка. – Створений морозом…

–Швидше! – крикнув я, дивлячись, як пара десятків вогняних кульок помчало в наш бік.

Чаклунка заплющила очі, продовжуючи бубоніти якісь слова. І тут мене обдало холодом, та таким, що ледь очі не оскляніли.

Кулі вже майже досягли нас, коли раптом зашипіли й хутко згасли, падаючи на бруківку брудними паруючими грудками. Ще один залп й знову той же результат.

–Шикуйсь! – пролунало позаду нас. – Нумо!

Тупіт, брязкіт заліза, окрики. Дивлюсь на барикади, а там вже заворушилися солдати. Хвилина, і крізь площу повільно покрокував «броньований їжак». Лучники, які стояли позаду них, приступили до обстрілу стін, намагаючись відлякати заколотників з галерей. А ті у відповідь нещадно посипали атакуючих стрілами, вогняними кулями, або кидалися камінням.

Бум-бум… дзеньк… гуп… дзеньк… Щось свистить, щось шипить, бухає та дзвенить. Ми з пані Лорейн притислися до валуна, очікуючи на підхід «їжака».

Чаклуни рухалися позаду цього загону. Їхню крижану стіну я не бачив, а скоріш відчував. В мене замерзло все: і руки, і ноги, навіть дихати було важко. Пальці не слухались, тіло охопила трясучка.

Ось нарешті солдати пройшли повз нас із Лорейн. Чаклунка дочекалась ельфів та приєдналася до них. Я ж залишився на місці, очікуючи на штурм.

–Приготувати сходи! – почулась команда.

Частина «їжака» почала виламувати ворота. Солдати притягнули із собою таран та почали гупати ним по залізним листам. Інші приставляли дерев’яні сходи та перші сміливці починали лізти по них вгору.

Заколотники продовжували оборонятися. Зрозумівши, що вогняні кулі не допомагають, що скинути ворога зі стін майже не можливо, вони все одно люто кидалися на гренадерів. Нарешті піддалися і ворота. Щільний потік солдатів увірвався в серце фортеці.

Я якийсь час знаходився біля валуна, очікуючи на слушну мить, щоб преспокійно пройти крізь ворота та зайнятися пошуком паперів Бельського. Від думки про те, починало крутити в животі. Не вистачало ще всратися в штани.

Спокійно, Боре! От знайдеш папери та драпай звідси щодуху, – вмовляв я сам себе, між тим наближаючись до зламаних воріт.

А на мурах кипіли пекельні сутички. Я так заглядівся туди, що не помітив звідки вискочив той клятій вовк. Здоровезна, скажу вам, тварина. Лапи, наче ноги дикого бика. Відразу ж за ним з’явилась висока чоловіча постать. До них обох було кроків двадцять, може менше.

Незнайомець, одягнений в звірячу шкуру (схоже, що ведмежу), втупився мені в очі. Здається, він прийшов саме по мене. Не схоже на випадковість…

Обличчя лиходія було перемазане чимось чорним, волосся скуйовджене, зав’язане на маківці в товстий пучок. На скронях висіли білі щелепи з гострими зубами. Вони дуже контрастували із чорною пикою лиходія.

Чоловік неочікувано закричав, та щось таке дико неймовірне, що по спині тут же побігли мурашки. В тому голосінні почулося і завивання вовка, й істеричні крики божевільного, ухання пугача, противне виття зимового вітру.

Дивно, – промайнуло в голові. – Я взагалі-то вже сьогодні бився і з вовками, і з лиходіями… Але через те, що не був настільки близько до них, не розумів всієї небезпеки.

Язичник, мати твою драти! – сердито пробубонів я, пригадуючи залякування пані Лорейн. – Псяче хутро! – з тими словами вихопив зачаровану стрілу, швидко прицілився та із заклинанням «Блискавка» відпустив її вперед.

Мить і та блискавка згасла, наче облита водою головешка. Вона зашипіла, затріщала та рухнула на землю, так і не досягши цілі.

–Якщо пустить стрілу ворог мій в битві завзятій, – з хитрою усмішкою доволі голосно прокричав чолов’яга, – то гляну – і стріла, не долетівши, впаде погляду моєму покірна.

Вовк ощирився та зробив кілька кроків вперед. Я між тим вихопив другу стрілу, готуючись до пострілу.

Позаду почувся тупіт. Я кинув швидкий погляд та помітив, що на підмогу бігли кілька солдатів, озброєних щитами та списами. Лиходій не став чекати, а віддав команду своєму звірові й той, знову продемонструвавши свої чималі клики, стрибнув на мене.

–Блискавка! – і знову вона затухла, цього разу навіть не розгорівшись. – Псяче хутро! – з подібним я стикався вперше.

Тут хтось штовхнув мене в плече. Я не втримався та звалився на коліно. Подумав в сю мить: «Прокляття! Це кінець»! І тут перед самим носом бухнувся щит, який і загородив мене від нападу скаженого вовка.

–Тримайся! Стережись! Він зараз стрибне! – крики сипались один за одним.

Я розгублено закрутив головою.

–На списи його! Коли! Нумо! – гаркнув хтось ліворуч. – Коли цю суку!

–Обережно, він кидається!

Чую хрипле гарчання… потім глухий удар… чийсь скрик… знов удар…

Я підхопився на ноги. Бачу, переді мною гарцюють гренадери, які намагалися заколоти вовка списами. Той люто огризався, але щільний панцир з щитів не давав йому пробитися та вкусити живої плоті.

–От, курвисько! – я схопив звичайну стрілу, але прицілився вже в лиходія. Оскільки із зачарованими стрілами в мене зась, прийшлось скористатись іншим варіантом.

Тен-н-ньк! – плечі луки розпрямилися, тятива туго задзвеніла над самим вухом і стріла за секунду домчала до язичника, встромившись йому під ключицю. Чолов’яга похитнувся, зі здивуванням глядячи на хвостовик. – Тен-н-ньк! – і вже друга стріла увійшла прямо йому в праве око.

В цю мить тятива розірвалася навпіл, і мені не залишалось нічого, як відкинути лук за його непотрібністю, бо запасу в мене не було.

–Коли! – дико заволав один із гренадерів. – Коли! Хутчіш!

Відразу два списа встромились вовку в ребра, змушуючи тварину припасти до землі. Хтось із солдатів витягнув меч та розмашистим рухом відсік звіру голову.

Раптом зсередини Граду на площу хлинув потік ратників. Це були ті ж самі наші гренадери. Вони неслися, наче зграя переляканих зябликів. Я тут же напружився, вглядаючись вперед. А коли гренадери почали хутко тікати й зі стін, мене смаго почала охоплювати паніка.

Ратники, які билися із вовком, дременули геть. Я хотів було рушити за ними, але стид не дав те зробити.

Це дурня, згоден, проте уявіть мій стан. Стоїш собі, стискаєш руків’я меча та кажеш собі: «Боре, ти куди зібрався? Злякався? Ай-ай-ай, та ти що»!

В цей момент з воріт вирвалося ще кілька солдатів, а потім слідом один за одним почали з’являтися палаючі людські фігури. Вогонь, в який вони були закутані, рвався до неба сажнів десь на три. Величезні смолоскипи, інакше не скажеш. Одна… три… сім… одинадцять… Та скільки ж їх там? П'ятнадцять… і ще дві фігури… Деякі з них замертво звалилися, продовжуючи палати тягучим полум’ям. Інші трохи пробігли, потім теж падали… й падали… й горіли…

Люди палали, наче якийсь сухостій влітку. І при тому дехто з них оголошував округу таким диким криком, що кров стигла в жилах. Серед «смолоскипів» я побачив і полковника. Його обличчя пузирилося, буцімто вода у котлі. Він крутився дзиґою, розмахував руками, а потім впав на коліна, застигши в доволі дивній позі.

Мені здалося, що перелякалися навіть ельфи, що стояли осторонь воріт. Вони дивились на палаючих солдатів, наче не вірили своїм очам.

Я підскочив впритул до стіни та обережно підкрався до воріт та заглянув у Град. Прямо посередині двору стояв довгий сухорлявий чоловік, який тримав у руках величезний посох. Хижий погляд та гакоподібний ніс робили його схожим на величезного орла.

Напевно, це і був Гудимир Бельський.

Він виглядав спокійним, впевненим. Вочевидь, – подумалось мені, – цьому магу вдалось розчарувати «крижану стіну», якою ельфи намагалися захищати солдатів.

Гудимир щось голосно прокричав, наче зава до бою. Крізь ворота на нього кинулися пані Лорейн та ще одна ельфійка. Вони доволі легко «розправилися» з трьома заколотниками, які чатували у схованках: з мого місця було добре видно, як павутиння блискавок, якими сипонули ельфійки, перетворили нападників на криваву кашу, ледь ті кинулися в атаку.

І тут чаклунки різко зупинилися. Можна було вирішити, наче вони наштовхнулися на невидиму перешкоду. Жінка, яка була праворуч, захиталась, а потім дико закричала. Її одяг, волосся, вся шкіра – миттєво спалахнули сліпучим полум'ям. Вгору, ледь не до неба, зметнувся величезний жовто-червоний вогняний язик. Лорейн було спробувала кинутися назад, але запалала, як і її подруга. У ніс вдарив неприємний запах підгорілого м'яса, від чого до горла підкотився ком блювотиння. Шкіра на обличчі ельфійок «закипіла», як у полковника, а потім наче той віск зі свічки, потік вниз, оголюючи м'язи та кістки.

Я притиснувся до стіни та озирнувся назад. Тепер уже нікого з гренадерів поруч не було. Солдати в якомусь божевіллі бігли до барикад, навіть не озираючись убік Граду. Проти заколотників лишилися лише четверо ельфійських магів… і я, котрий переховувався біля воріт.

О, Сарне! Який же сьогодні довгий день! – промчалося в голові. Я щільніше притиснувся до кам’яної кладки, облизуючи потріскані губи. – Кожна секунда, наче вічність... Який же довгий цей день!.. О, Сарне, ну чому він такий довгий?..

Ельфи не зговорюючись зійшлися один до одного та почали повільно йти до воріт. Я помітив здивований погляд Проспера, який на пару секунд втупився в мою фігуру, наче говорячи: «Біжи звідси, дурнику! Зараз тут будуть страшні речі»!

А в наступну мить світ навколо убрався сотнями різнокаліберних та різнокольорових блискавок. Від їх гуркоту заклало вуха… Ні, навіть не так! Бабахнуло так, що здалось, наче це лопнула моя макітра. Перед очима все попливло, закрутилося… Я непомітно для себе на якийсь час втратив відчуття реальності… Пам’ятаю тільки, як сповз до землі… а потім лише суцільне затемнення…

24

…Сьогоднішній ранок був сонячним, проте все одне холодним. По синьому небу неслись клаптики білих хмаринок. Неслись швидко, наче за ким-то гналися.

А раптом це не хмаринки? – промайнула жартівлива думка. – Може це клуби диму, які випускає з люльки якийсь велетень? Чому ні?

Хмарки дійсно були схожі на дим. Також закручувались дивними кільцями, мчали по холодній сині неба… кудись вдалечінь… вбік Сівєрії…

–Стій! – почувся чийсь окрик.

Біля столичних воріт товпилося чоловік сто. Тут були й селяни з навколишніх хуторів, які везли до Новограда свої товари, й купці, ратники, мандрівники… люди, гіберлінги, навіть парочка ельфів… Всі вони чомусь галасували й лаялися, а стража у відповідь лише розводила руками, не пропускаючи нікого всередину міста.

Я зліз з коня та спробував проштовхуватися крізь натовп. В спину невдоволене лунало: «Куди преш»? Огризаючись, я нарешті пробрався до в'їзду, біля якого чатував невеликий загін солдатів. Серед них я помітив вже знайомого мені Гюряту.

–Чєво тєбє? – сердито кинув він мені.

Судячи з усього, сотник мене впізнав. Точно, впізнав.

–Рука допомоги! З повідомленням до Ізбора Іверського! – браво відповів я, демонструючи знак Розшукового приказу.

Ратник змінився в обличчі.

–Угу! – якось уїдливо пробурчав він. – С пріказа, виходіт? – Гюрята пильно втупився на мій знак, почухав кінчик свого червоного носа і лише потім, трохи мружачись, промовив: – Ладна! Прахаді!

–Пропустити? – перепитав здивований солдат.

–Да, прапускай! – махнув Гюрята. – Схажу-ка єво правєду. А ви тут сматрітє, шоб порядок бил!

Я взяв коня за узду та ми разом з сотником рушили крізь ворота. Ледь опинилися на вулицях, як я відмітив відносну безлюдність та тишу, що царювала тут.

–Ти аткєль такой взмилєний? – спитав Гюрята.

–З Горішку. Три дні сюди добирався…

–О-о-о! С Арєшка! – цокнув язиком ратник. – Там, ґаварят, тє єщйо дєла билі! Ти ета… наблюдал, как штурмуют? Да?

–Щось на кшталт того, – хитнув я головою, від чого у вухах чомусь загуло, як тоді, біля воріт Граду.

Напевно, я тоді втратив свідомість. Очухався, стоячи на колінах… весь у блювоті та соплях… В голові бухало, стукало, шипіло та верещало… Ледь оклигався.

Наші загони вже давно відступили до барикад. Вже ніхто не вирішувався на повторний штурм. Я підповз до воріт та зазирнув у внутрішній двір.

Проспер разом з іншими ельфами вже були там. Чаклуни напружено схопились за руки, перетворившись на своєрідне джерело блискавок, які стрибали навсібіч, наче шалені блохи.

Це було страшне видовище – оця мережа яскравих поламаних смужечок, які гучно витанцьовували по дворику та знищували рештки заколотників. Удари були такої сили, що від одного лише звуку лопалися дерев’яні стовпи, вилітали вікна, гнулися щити.

Ельфи ні з ким не церемонилися. Вони вбивали жорстоко, не шкодуючи навіть поранених. Блискавки багатократно прошивали людські тіла, які валились на землю, так і не встигнувши втекти з внутрішньої фортеці. Ніхто не врятувався.

Обличчя Проспера ді Дазірє аж блищало, від поту. Він разом з іншими магами нагадував мені кам’яні статуї, яких чимало стояло в ельфійському кварталі Новограда. Напружені постаті, цілеспрямовані погляди… Навіть не уявляю, скільки треба сил, щоб спромогтись керувати природними стихіями.

Чомусь пригадались каменоломні та оті велетенські створіння, які буквально розчавили Бориса Сіверського разом з його хлопцями, залишивши від людей лише криваві плями.

Отаке чаклунство, хай йому грець! Лорейн тільки-но розповідала, що то язичники більш схильні до використання руйнівної магії, але бачу насправді й ельфи ті ще молодці.

Схоже, Проспер разом із своїми товаришами був уже на межі своїх сил. Блискавки стали блідіше, їх міць та частота появи йшли на спад.

Я поглянув на Бельського, який все ще стояв посередині двору. Жодна блискавка не потрапила в нього… Жодна! Вони наче оминали його, врізаючись у бруківку та вириваючи з неї чималі булижники.

Гудимир не виглядав переляканим. Спокійний вираз обличчя, наче навколо нічого і не відбувається.

А ще мене вразила його байдужість до власних людей. Бельський з тонкою насмішкою на вустах дивився на те, як корчаться від болю люди, як вони падають на землю, кричать, б’ються в конвульсіях. Він навіть не намагався їм допомогти… Може, звичайно, і не міг те зробити, але судячи з тієї посмішки – не хотів.

Гудимир дочекався, коли ельфи втомляться, а потім різко стукнувши по бруківці посохом, викрикнув щось незрозуміле. Одного з чаклунів відкинуло вбік. Мені здалось, що я встиг побачити ледь помітний вихор, який виник прямо перед ельфом, а в наступну секунду його тіло вже розпласталося на землі сажнях у трьох позаду інших магів. Ще секунда, і нізвідки, з повітря, на нього звалилася величезна вогняна куля.

Наче вода… таке перше порівняння виникло в моєму мозку. Куля розтеклася по фігурі чаклуна, ярко спалахнувши сліпучим полум’ям. Кілька секунд і на місці падіння залишилися лише розпечені камені бруківки.

Агов! – мене аж тіпнуло. Така легкість, з якою Бельський впорався зі своїм противником, неймовірно вражала. Тепер розумію, навіщо прислали сюди стільки магів.

Здається, Проспер почав вагатися. Він та решта чаклунів спробували одночасно атакувати Бельського. І знову той якимось чином «закрився» від ударів блискавок.

Поки маги були зайняті, я вирішив обережно пробратися всередину. Тож, намагаючись бути не поміченим, проповз повз стіни та заховався за якимись мішками.

Папірці, мати їх драти! Де шукати ті кляті списки? – я оглядівся. – О. Боре, Боре! На яку дурницю ти зголосився!

Але жалійся, лайся, а від зобов'язань не втечеш! Давай-но міркувати логічно.

Отже, із собою Бельський носити такі речі не буде. То ж він або переховує їх у якомусь помешканні, або…

Тут знову гримнуло. Я аж підскочив. Глянув убік чаклунів – ще один ельф підсмалився.

Псяче хутро! Часу немає! – я хутко поспішив задвірками до сходів, які вели у невеличку башту, розташовану праворуч від воріт. Зі всіх помешкань, які є тут, у Граді, вона більше підходила для проживання Бельського… Адже не думаю, що цей чолов’яга вибрав би собі якийсь сарай.

Двері були зачинені. Прийшлось прикласти зусиль, щоб виламати замок. Я увірвався всередину та оглядівся. Стіл біля вікна, поряд різний стілець… парочка сундуків… В них, мабуть, і треба шукати. То ж швиденько відчинив скриньки та виваливши на підлогу все, що було в них, почав ритися, наче та собака в помиях.

Одяг… якісь незрозумілі приладдя… мішечки з тютюном… капшуки з монетами… старі товсті книжки… Паперів теж вистачає.

Ніхаз тебе бодай! І що ж то за папери? – я гарячково почав їх перебирати. Схоже не якісь листи… розписки… Тьху ти! Не розберу.

Я перекидав папери, заглядаючи в них. Лише останні викликали підозру, бо замість звичних літер тут були якісь дивакуваті значки.

–Що за ніхазівня? – почав було роздратовано бубоніти під ніс, і тут мене осінило: – Тайнопис! Ну звичайно ж! Хто при здоровому глузді буде подібне зберігати відкрито?

Я згріб все, що знайшов в одну купу та запхав у невеличку похідну сумку, яку знайшов біля столу.

Все! Треба забиратися звідси. Буду сподіватися, що це і є ті кляті папери.

Обережно відчинивши двері, я визирнув назовні. Гудимир все ще знаходився посередині двору, в той час як двоє ельфійських чаклунів намагалися одночасно зайти на нього з різних боків. Бельський спокійно спостерігав за їхніми потугами. Він стояв до мене спиною.

Не знаю, що в ту мить почало керувати мною. Замість того, щоб тікати, я хутко збіг сходами, та помчав на мага. В лівиці сакс, в правиці фальшіон… руки аж трусяться… В свідомості палахкотить думка: «Помститися».

Ноги несуть вперед, а сам боюся, що раптом Бельський озирнеться… І тоді ще одна кучка попелу осяде на землю. Хоч би ельфи відволікли Гудимира… хоч би відволікли…

І все ж він озирнувся, проте я був уже в кроці від мага… В одному кроці…

–А-а-а! – крик вирвався сам собою. Напевно через відчай… через страх бути спаленим.

Я відчайдушно замахнувся…

–Ти чєво? – відскочив убік Гюрята. – Чєво крічіш?

От, Ніхаз тебе бодай! Щось мене покрутило!

–В спині стрільнуло, – збрехав я сотнику. – Слухай, а що трапилося в столиці? Чому така тиша? Де городяни? – спитав я у чоловіка, озираючись навкруги.

Гюрята також озирнувся і майже пошепки сказав:

–Бунт, братік. Трі дня тому тут такоє било – жуть! – чолов’яга зробив такі величезні очі, ніби побачив самого Ніхаза.

Жуть… От у Горішку була жуть. А тут, в столиці, не дуже і схоже.

Я прокрутив в пам’яті й штурм, і битви на вузеньких вуличках, і намагання захопити останнє укріплення – внутрішню фортецю… Град…

Коли було найстрашніше? – питаю себе. Зараз важко оцінити. Мені взагалі весь той день здавався якоюсь безкінечною пригодою…

Пригодою? – ледь не засміявся. Оце порівняння.

І раптом подумалось, що найстрашнішим все ж була атака на Гудимира. Ось коли було лячно. Не знаю чому, але всередині аж похолоднішало. Пам’ятаю, як підскочив до чаклуна, замахнувся… а потім на якусь мить забарився… бо злякався…

Так, я злякався. Бельський повернуся до мене, глянув так, наче хотів спопелити… І зробив би те, якщо б фальшіон не впився в його макітру. Череп луснув, наче перестиглий гарбуз. Наступний був удар саксом. Його лезо увійшло в груди на глибину долоні… А потім вони обидва застрягли. Не туди, не сюди. Наче присмокталися до чаклуна, як та річкова п’явка.

Я кинув мечі та вихопив кішкодер. Наніс ним останній удар, цілячись у живіт Бельському. Бив занадто знервовано. Руки тряслися, як у затятого п’янички.

Гудимир упав навзнак, розкинувши руки в сторони. З такими ранами він ніяк не міг би ожити. Врешті-решт, Бельський теж смертний, – заспокоював я себе. А самого все ще трусить.

Ельфи здивовано погляділи на мене, але наближатися не поспішали. В цю мить я почув щось схоже на голоси…

Знаєте, як буває, коли спиш, а крізь сон пробиваються чиїсь слова. Буцімто біля ліжка сидять люди та перемовляються один з одним. А ти спиш собі, але якось неглибоко… якось поверхнево… тому чуєш окремі слова… деякі фрази… Але не можеш зібрати всіх їх воєдино. Тож і зараз ті голоси бубоніли, бубоніли й бубоніли.

Розмовляли кілька осіб… Здається, серед них була і жінка…

–Бо-о-оре-е, – прошепотіла вона. – За-а-а… лєзноє утро! – почувся натомість голос Гюряти.

Я навіть зупинився.

–Що? – озираюсь навкруги.

–Жєлєзноє утро! – хитрувато посміхнувся сотник. – Так ми єво празвалі!

–Кого? – не второпав я.

–Тє сабитія…

–А-а-а… І що ж тоді трапилося? Хто ж бунтував?

Я бачив, що чоловіку дуже хотілося почесати язика. То ж спробував підштовхнути його до відвертої розповіді.

Гюрята роблено зітхнув та, про всяк випадок озирнувшись у пошуках зайвих вух, почав говорити…

На зламі осені та зими зазвичай починався місячник Великого мученика Ферра, про якого в народі говорили «надійний, наче залізо». Самий час зачинати якусь добру справу. Вважалось, що тебе тоді буде спіткати удача у всьому, за що не візьмешся.

Саме в цей день Залеський почав штурм Горішку… А в столиці, між тим, вирішились розпочати заколот. Сили, які стояли за ним, так і залишились невиясненими. Постраждали, – як би сказав Жуга Ісаєв, якщо б знову почав порівнювати те з давньої ельфійською грою, – тільки дрібні… розміні фігурки.

Сподівання бунтівників на власну стрімкість і несподіваність, звичайно, могли б привести до їхньої перемоги, але натомість мала місце цілковита невпевненість та неорганізованість, що перекреслили все в накоренку.

Початком заколоту можна вважати чутки, які хтось запустив серед городян, наче велика частина бунтівників вирвалася з Горішку, перебила солдатів в таборі Залеського і відтепер преспокійно рухається до столиці озброєною колоною. Скориставшись тим фактом, що Захисники Ліги більшою частиною перебували біля далекої фортеці, і зв’язку з ними не було, частина військової старшини на чолі з полковником Жванським разом з вірними їм солдатами увірвалася в казарми, полонивши залишки столичного гарнізону. Підтягнулись і додаткові сили бунтівників, серед яких було чимало ветеранів із лав колишніх Захисників Ліги. Зім'явши нечисленну охорону, повстанці з легкістю взяли під контроль всі ворота міста. Але проблеми у них почалися вже біля ельфійського кварталу. Тут зав’язалася кривава сутичка, в якій не перемогла не одна із сторін. П’єр ді Ардер взяв на себе сміливість та доволі різко виступив перед нападниками, заявивши їм, що атака на місію, а тим паче на будь-якого ельфа буде розцінюватись як об’ява війни.

–Нагадаю вам, що ця частина столиці – ельфійська земля згідно із підписаним меморандумом від дев’ятсот…

–Віддайте зброю і ми нікого не чіпатиме! – послідкувала пропозиція.

На що П’єр ді Ардер категорично відмовився. Зрозумівши, що протистояння затягнеться, бунтівники трохи відступили та розташувалися біля воріт, не даючи змогу ельфам вибратися з міста та покликати на допомогу.

Сили повстанців розділилися. Невелика частина кинулася арештовувати членів Міського приказу та представників Ради. Інші рушили на головну площу й спробували пробитися до вежі Айденуса.

Паладини разом із Воїсвітом Залізним та іншими церковниками закріпилися у Соборі, перетворившись на черговий осередок спротиву. Крім того на шляху заколотників став окремий загін під командуванням Дмитра Мороза, який відбив атаку та забарикадував вхід до вежі Великого мага, щоб запобігти її захопленню. Не дивлячись на це, бунтівникам вдалось якимось чино тимчасово пошкодити портал, що знаходився всередині будівлі. Відтепер ані збігти з алоду, ані викликати підмогу не було ніякої можливості.

Повстанці довго радилися і нарешті вислали парламентарів до Ізбора Іверського, який перебував у вежі. Очолив переговірників старий сотник Ларіон Малий. Він сміливо зачитав голові Захисників Ліги послання, в якому була вимога негайно здатися, а крім того досить чітко і сміливо розписано бачення майбутнього Ліги. Зокрема, відмова від Ради, на якій на рівних правах мали слово всі три основні раси: гіберлінги, ельфи та люди. Повстанці вимагали, щоб керування перейшло до канійців. Потім сотник оголосив про початок реставрації роду Валірів. Крім того, він наполягав на знятті облоги з Горішку та амністії всім тим, хто зараз перебував всередині фортеці.

–Зняття облоги! Ммм… Не схоже, щоб подібні… подібні… подібні вимоги, – роздратовано проричав Ізбор, – була справа рук лише військових… Занадто хитромудро! Так хто стоїть за вами? Га?

–Люди, яким не байдужа доля Канії!

–Я так і подумав… А де ж, до речі, те велике військо, що знищило табір Залеського і рухається на столицю? – із глузуванням в голосі спитав Ізбор. – Отже, немає ніякого прориву… немає перемоги над воєводою… Та ви, пане Малий, виходить зрадник! І не треба прикриватися всякими відмовками, на кшталт турботи за долю Канії... Майте сміливість в цьому зізнатися.

–А ви, пане Іверський, майте сміливість зізнатися, що захопили собі виняткове право на свободу, яке дається всім від народження, – сердито відповів сотник. – Хіба це Ліга? Це тюрма! Тюрма народів! Ось що це! І ми самі себе в ній охороняємо…

–Тому, хто не навчився відрізняти добро від зла, не місце в суспільстві, – скипів Ізбор. – Ми знаємо, хто стоїть за вами, за бунтівниками! Імперія!

–Брехня! Не слухайте його, хлопці! – звернувся Ларіон до захисників вежі. – Ліпше подумайте про те, куди привели оці керманичі нашу державу. Подумайте добре та вирішить з ким ви залишитесь!

–Забирайся геть! Інакше я за себе не відповідаю, – лютим голосом крикнув Ізбор.

Ларіона проводили до виходу з вежі.

Наступним кроком бунтівники вибрали спробу «домовитись» із Воїсвітом Залізним. Але він навіть не пішов на перемовини. Тож заколотники певний час топталися на місці, все ще не визначившись, що їм робити далі.

Скоріш за все, – як потім розмірковували розумні люди, – заколот в Новограді був спонтанною витівкою. Його хоч і готували заздалегідь, але ситуація із штурмом Горішку змусила бунтівників почати захоплення столиці раніше наміченого терміну. Це був не інакше, як крок відчаю!

Десь опівдні в порт Новограда прибули судна, які везли загони полковника Черемоша. Їх планували відправити в Південну Берестянку для наведення ладу, через велику кількість розбійників, які вешталися селами та хуторами. Отже, з цього моменту подальші події закрутилися в зовсім іншому, доволі стрімкому потоці.

Перелякані стражники, яким вдалось втекти зі столиці, повідомили прибувши війська про дивну ситуацію в місті. Не розібравшись що до чого, вони розповіли Черемошу жахливі чутки, а саме – наче в Новограді зараз панують заколотники, які вирвалися з Горішку, перебивши загони Залеського. Самого воєводу, мовляв, повстанці стратили лютою смертю.

Бунтівники, які охороняли ворота, вирішили, що загони полковника Черемоша – це очікувана підмога, про яку їм розповідала старшина. Тому вони спочатку й пропустили солдатів, а коли зрозуміли свою помилку, вступати в бій було запізно. Стрімко прорвавши оборону, люди Черемоша просунулися до самої вежі Айденуса. Бої на вулицях хоч були короткими, але доволі кривавими. В запалі солдати полковника майже нікого не залишали в живих (хоча повстанці про те зовсім і не благали).

До вечора Новоград був повернений під владу Воїсвіта Залізного…

–А де був ти під час всього цього шабашу? – іронічно спитав я у Гюряти.

Обличчя чоловіка припинило щасливо сяяти й миттєво стало серйозним. Він якось нервово облизав губи.

–Помніш таво рижєва? – запитав Гюрята, поглядаючи в холодне небо. – Ну с каторим ти алєня нє падєліл? Вот он бил срєді тєх бунтарєй! Я відєл єво тєло на площаді…

–Цікаво… цікаво… А все ж, де був ти?

–Мєня связалі, – невдоволено проговорив Гюрята. – Захватілі врасплох… Я как раз спал, каґда в казарми варвалісь мятєжнікі.

Ми звернули за ріг та вийшли на вулицю, що вела прямо до башти Айденуса. Тут виднілося чимало солдатів, які, судячи з усього, охороняли підходи до головної будівлі цілого алоду.

–Я бивал в разних схватках, – якось подавлено промовив Гюрята. Він навіть зупинився, дивлячись на мене. – А тут так нєлєпо папасца! Связалі, как щєнка бєспомащнава.

Сотник роздратовано вилаявся та ляснув себе по стегну.

–Так чєво, ґаваріш, єдєш до Ізбора? – різко спитав він, втупившись мені в очі, наче в чомусь підозрював.

Тут я помітив, що від натовпу відійшло четверо солдатів, які попрямували прямо до нас.

–Треба дещо йому передати… особисте…

–Івєрскому? Лічна? А ти ж сєйчас в пріказє у Жугі? – Гюрята зіщулився та чомусь поглянув на мої клинки.

Не вистачало зараз чергової сутички.

І я напружився. Раптом промайнуло: невже і Гюрята з тих… з засланців? Невже за паперами Бельського полює? – моя долоня лягла на руків’я фальшіону.

–А ти чєво так вспатєл? – запитав сотник, киваючи притому руку, що лягла на меч.

Раптом стало важко дихати. Ліва рука сама потягнулась до шиї, яка до сих пір нила від тієї мотузки…

Ледь я пройшов крізь ворота Граду та рушив вуличками до виходу з Горішку, як наштовхнувся на цих двох підозрілих хлопців.

–Ти куда так паспєшаєш-та? – вони винирнули з-за рогу. Причому якось раптово, наче порив вітру. – Патєрял чєво?

Говір типово умойрський. Вухо вловило характерне акання.

–А хто питає? – кинув я, не припиняючи руху.

Очевидно втома давала взнаки. Увага притупилася, тому, мабуть, і не помітив третього. Він спритно підсік мою ногу. Я розтягнувся на бруківці, наче якась стара коняка, що не спромоглася дотягнути воза та всралася.

В наступну мить шию стягнув міцний зашморг. Поки третій душив, двоє інших схопили мене за руки. Ані поворухнутися, ані продихнути. В очах потемніло.

Псяче, ти, хутро! Ото попався, як дурнуватий заєць! – я спробував вирватися, але нападники знали своє діло.

–Дє бумаґі? – гарчав над вухом душитель. – Правєрь сумку! – наказав він одному з товаришів.

Я відчув, як трохи послабила хватка на лівій руці.

–Єсть! Тутачкі ані! – радісно прогорланив чолов’яга.

Я став провалюватися в темряву. Знову спробував вирватися від душителя, але куди там.

І раптом мої руки відпустили. Пальці тут же потягнулись до мотузки та я, зриваючи нігті, спробував скинути зашморг. І треба ж – він піддався та послаб.

Я захлинувся у кашлі та гучно бухнувся потилицею о бруківку. Аж зірочки промайнули перед очима.

Хтось ляснув мене по щоці та прошепотів:

–Гей! Підводься! Нумо, хутчіш!

Крізь сіру муть вдалось розгледіти чиєсь обличчя.

–Іване? – впізнав я його. І тут кашель знову стиснув горлянку.

Так, чолов’яга виявився Іверським, батьком Горяни. Я перевернувся на живіт та спробував підвестись. Іван підхопив мене під лікоть та допоміг.

Нападники лежали трохи осторонь нас. Судячи з усього, вони всі були мертві.

–Це хто такі? – звернувся я до Іверського.

–Це в тебе треба питати.

–Чому ти тут? Чого не пішов з Горішку?

–Не встиг вибратися…

Я нахилився та підняв свою торбу з паперами Бельського.

–Вони це шукали? – кивнув Іван головою на неї. – Що ти там тягнеш?

Моя рука чисто рефлекторно лягла на фальшіон.

–Спокійно! Спокійно! – відступи Іверський. – Я тобі не ворог… Принаймні зараз…

І він позадкував уздовж стіни.

Отже, мене намагались вбити та викрасти папери. Тільки випадкове втручання Іверського врятувало від відвідування чистилища. Навіщо він те зробив? Невже це свого роду акт відплати за те, що я його відпустив?

Дивне інше: хто ці нападники? – я знову поглянув на тіла. – Хто їх послав? Звідки вони знали про папери?.. Невже то справа рук Залеського?

Іван все ще продовжував відступати назад. Він відійшов кроків на десять, коли я вирішився подякувати йому за допомогу:

–Спасибі!

У відповідь Іверський лише повів плечами.

–Раджу все ж покинути цю фортецю! – хриплим голосом сказав я.

–Так і зроблю!

І ми з ним розійшлися…

Отже, може і Гюрята із засланців. Які полюють на папери Бельського? Чого він визвався мене провести до башти?

Між тим охоронці наблизились до нас із сотником. Один з них діловито спитав в чому справа.

–Да вот… к Ізбору спєшит, – якось невизначено промовив Гюрята.

–Ти єво знаєш?

–Нємноґа.

–Шо у тєбя к Івєрскаму? – питання вже було до мене.

–Зараз так і розповім! – уїдливо заявив я, демонструючи «руку допомоги»

–А ти, виходіт, із Разискнова пріказа? – продовжував питати чоловік. Він озирнувся, а потім все тим же діловитим тоном додав: – Глава Защітніков Ліґі нікаво нє приінімаєт!

–Мене прийме. Скажіть, що прибув Бор Головоріз і він…

–Іді-ка, братєц, в свій пріказ! – перебив мене чоловік. – Іначє атправім в халодную… для вияснєнія што да к чєму!

Він свиснув та підізвав одного із солдатів. Коли той наблизився, наказав відвести мене до Розшукового приказу.

–Атдаш лічна Чарушє! Ясна? – суворо заявив охоронець, явно підстраховуючи себе.

Мені прийшлось підкоритися.

А з іншого боку, – промайнуло в голові. – папери можна передати Ісаєву. Хай він розбирається з ними.

Біля Розшукового приказу нас зустріли кілька досить міцних хлопців. Супроводжуючий мене солдат щось пробубонів про Чарушу, на що отримав недвозначну відповідь йти в дупу. Я продемонстрував «руку допомоги», прив’язав коня й рушив всередину будівлі.

–Бо-о-оре! – почулося мені. Чи то порив вітру, чи то хтось прошепотів.

Я озирнуся – нікого поруч немає. Подумалось, наче здалося. Але ледь ступив пару кроків, як той же голос прошепотів другу фразу: «Біжи»!

Ноги на мить завмерли. Всередині щось стислося, серце зрадливо тьохнуло.

Мабуть, це все через втому. Накопичилось за ці дні, ось розум і народжує всіляку маячню.

Я рішуче махнув головою та покрокував до кімнати Ісаєва. Тут знаходилось кілька чоловіків, серед яких я помітив Чарушу.

–Аґась! – голосно крикнув він, підводячись з крісла Ісаєва. – Ти здєсь! Даскакал-такі!

–Да он как та кошка – живучій! – пробасив інший чолов’яга, який стояв біля віконця.

Я так і не зрозумів, чи то така проява радості, чи то здивування.

Обличчя Чаруши перетворилось на хижу маску. Воно стало якимось відштовхуючим, неприємним.

–Де Ісаєв? – обережно запитав я.

–Да он, відіш лі, тяжєло ранєн. Щас дома атлйоживаєца. А вот как ти сюда попал? В Новоґрад?

–Приїхав на коні! – сердито кинув я. Мене здавалась дивною ворожість Чаруши. Можливо то так впливає на характер роль тимчасового керманича приказу (у відсутність Жуги).

Периферійним зором я відмітив, що мене починають оточувати.

–А што ето там у тєбя? – кивнув Чаруша на торбу з паперами.

–Це послання Ізбору Іверському, – збрехав я.

–Да? Ат каво?

–Від Залеського.

–Ну-ка давай сюда.

–Ти при своєму розумі? Це послання секретне... Особисто для Ізбора…

–Дай сюда! І мєчі тожє.

–Що? – насторожився я.

–Падстілка, ти, ісаєвская! Мєчі атдай!

І тут, як по команді люди Чаруши оголили мечі. Такого дивного прийому я не очікував. Через це аж повіко почало тіпатись.

Відбиватися відразу від шістьох… та ще в такій невеличкій кімнатці… Здається, розклад явно не на мою користь.

–Ви що тут всі, блекоти об'їлися? – здивовано запитав у них, пробуючи відійти до виходу.

Але мене швидко обеззброїли. Один з хлопців схопив під руку та примусив сісти на лаву біля стіни, двоє інших приставили клинки до грудей. Торбу відняли, папери виклали на стіл.

–Ммм! – Чаруша спробував їх прочитати. – Што за хєрня!

–Тайнопис! – посміхнувся я, намагаючись демонструвати браваду.

–Ніхазов Бєльскій, маладєц! Викрутился! – весело промовив Чаруша і тут же прикусив язика. ¬

–А звідки ти знаєш, що то папери Бельського?

–Птічка данєсла! – роздратовано відповів Чаруша, кидаючи погляд на своїх людей.

Хай мене і схопили, але це не привід перетворюватися на равлика, – промайнуло в голові. Я прикинув свої шанси. Розумів одне: треба виграти час… треба його потягнути… а там, може, щось підвернеться.

–Що ви зробили з Ісаєвим? – відверто спитав я, свого роду переходячи до атаки.

–А чєво ти рєшил, што ми чєво-то там сдєлалі тваєму Ісаєву?

Я раптом пригадав ту дивну фразу Гюряти, коли він розповідав про заколот в столиці. Мовляв, Розшуковий приказ під час бучі повів себе якось дивно.

–Чому Ісаєв поранений? – вимагав я прямої відповіді. – Ким? Де зараз знаходиться?

–Думаєш, што Жуга тєбя спасйот? – Чаруша демонстративно сів на крісло Ісаєва. – Што он как і раньшє будєт пакривать тваі подвігі?

–Які «подвиги»?

–Які? – Чаруша нервово закусив верхню губу. Явний знак, що він не відповість чесно. – Гдє плєний ельф?

–Ентоні ді Вевр? Я відправив його до лікаря...

–К ельфам?

–Так, до них. В таборі Залеського майже всі лікарі – ельфи.

–Угу… угу… Знаєш, Бор, а твоєму Ісаєву павєзло.

–Це як?

–Павєзло, што рядам аказалісь вєрниє люді, – якось єхидно посміхнувся Чаруша. – Іначє б убійци давєлі свайо дєло до конца!

–Вбивці? Випадково не твої товариши?

–Пачєму ти так рєшил? – знову єхидно спитав Чаруша.

–Після фрази про належність паперів Бельському… Про те мало хто знав. Цікаво, як ти винюхав? А взагалі, я відчував, що в приказі є зрадник... Але не думав, що це ти… що це ви всі! – і я обвів рукою присутніх.

–Ми нє прєдатєлі!

–Всі зрадники так кажуть! – пройняло мене. – Відтепер стає зрозумілим, чому мене переслідували заколотники. І в лісі… і в Горішку, коли намагались відняти папери… А я все ламав мізки, намагаючись второпати причини. А вони тут! Сидять за столом Ісаєва!

–А ти парєнь башкавітий! – холодно посміхнувся Чаруша. – Што єщйо нам раскажєш?

–Що? Тепер ясно чому ти вбив того гіберлінга–перевізника... Бо ти пов'язаний з усіма тими справами: схронами зброї, нападами в лісах, викраденням ельфа... Це ти все підлаштовував. Це ти розповідав бунтівникам… та і розбійникам, які з ними працювали… про наміри Жуги та про...

–Даґадался, значіт! Ну-ну! Вот што я тєбє скажу, Бор! У мєня… то єсть у нас, – Чаруша обвів рукою всіх присутніх, – єсть цєль! Ми хатім відєть Канію вновь вєлікай! Хватіт мєчтать о билом… Хватіт плакать по увядшєму вєлічію! На всйо ето нєт ужє врємєні! Толька рєшитєльниє дєйствія прівєдут нас до цєлі! Толька сіла і парядок вастановят справєдлівасть! Я хачу, штоби тє жє, напрімєр, ельфи сматрєлі на нас, єслі нє на старших, то хатя б на равних! Мнє надаєло, што наши дєті заглядиваюца на ельфов… на Тєнєбру… і мєчтают жить по іх правілам, законам і традіциям! Ми впалнє самадастаточний народ, штоб падбірать крохі с чужих сталов! Ясна?

–Це все лише гучні слова! Ти... такі як ти, насправді, тягнуть в Канію Хадаган. Ви хочете бути схожими на Імперію, з якою і воюєте...

–Што ти нєсйош?

–Правду! Це правда!

–Хєрня на поснам маслє, а нє правда!

–Тоді скажи, хто хотів передати Ентоні ді Вевра в Незебград?

–Куда? – Чаруша нахилився вперед. – На імпєрскій Ігш? Ти ета хочєш сказать?

–А ти, виходить, і не знав, що заколотники зверталися до Хадагану з проханням про військову допомогу? Отаке!

Чаруша різко замовк. Його очі налилися кров'ю, немов у якогось дикого тура.

–О, Сарне! – єхидствував я. – Так ти не знав цього? Виходить, ти дрібна розмінна фігурка, яку використовували інші, поманивши дивакуватою мрією про Велику Канію!

–Заткнісь!

–Що, правда виявилась неприємно? Отже, тебе лише використовували… Скажи, друже, хто тобі наказав добути папери Бельського? Нумо! Ми тут сам на сам… я, між іншим, полонений… без зброї… Чого боятися? Скажи.

–Іді ти в сраку! – виплюнув Чаруша. Він підхопився та рушив до мене.

–Отже, ти лише пес, якому наказують справжні господарі. Кістка під назвою «Велика Канія», виходить, звичайна хєрня! – я розреготався. – А хочеш знати, чому тобі наказали добути папери? Бо в них імена твоїх розпорядників! Уявляєш, що буде, коли суспільство дізнається справжнє обличчя цих лицемірів?

Один з підручних Чаруши заїхав мене в щелепу. Я не очікував того, тому і звалився на коліна. Тут же послідував удар чоботом по ребрах. Це дав собі волю Чаруша.

–Сволач! – прошипів він. – Мєжду прочєм, хочєш і я тєбя чєм-та порадую, а?

–Спробуй, – прохрипів я, потираючи ребра.

–Прєдатєль… ето по-правдє ти! Думаєш, нам нє ізвесно твойо прошлоє?

–О, це вже цікаво! – стрепенувся я.

–Аґа! Очєнь цікаво! Думаєш, ми нє знаєм какімі дєлішкамі ти занімался с Сівєрскімі? Што ти задумивал, нападая на алод Клємєнта, а?

–Нумо, розкажи! – я став грати роль недосвідченої людини.

–Расказать? Так ета ти, скарєй всєво, бил связан с Імпєрієй. Баріс мнє как-та ґаваріл, што ти приєхал до нєво в Такалік на хадаґанском суднє. Вот так вот, Бор! Ілі как там тєбя по-правдє завут? Чєво паблєднєл-та?

–Так он, виходіт, імпєрскій лазутчік? – кинув товариш Чаруши, один з тих, що тримав мечі, направлені на мене. – Чєво ж он таґда убіл всєх Сівєрскіх?

–Штоб ані єво нє видалі! – посміхнувся Чаруша. – Да?

–Цікава історія, – стримано посміхнувся я. – А що ще говорив тобі Сіверський? Що там стосовно нападу на алод Клемента?

Чаруша закусив верхню губу і я відразу зрозумів, він більше нічого не знає.

–Ммм… Ти, Бор, всйо-такі страная лічнасть, – оскалився чолов’яга.

–Што будєм с нім дєлать? – запитав хтось за моєю спиною.

–Што да што! В чістіліщє етава прєдатєля... до Тєнсєса!

–Це хто зрадник? – я піднявся на ноги та заглянув у очі Чаруши. – Незеб тебе побий!

–Незеб? – чолов’яга миттєво зблід та позадкував.

Він не очікував почути ім’я Великого мага Хадагану. Мозок Чаруши залихоманило від однієї думки, що я дійсно імперський шпигун. Небезпечний, підступний, який може і вбити...

–А-а-а! – Чаруша відкрив рот, але не встиг нічого сказати.

Я діяв миттєво.

–Блискавка! – рука вихопила із сагайдаку зачаровану стрілу та ткнула нею Чарушу. Яскравий сполох прошив його тіло наскрізь. – Блискавка! – друга стріла вткнулась в людину ліворуч.

Я схопив сакс та фальшіон, які випали з рук вбитого, та закрутився в дикому танці. Сутичка тривала менше хвилини. Коли все скінчилося, я підібрав свої речі та обережно вибрався з кімнати. Треба було демонструвати незворушність, щоб ніхто в будівлі не запідозрив щось недобре. Тож, намагаючись бути спокійним, я покрокував до виходу.

В голові крутилася одна думка: «Що далі»? Адже все ж скоро дізнаються про вбивство Чаруши та його хлопців. І все буде вказувати на мене…

Що люди подумають? Ясна річ: я, можливо, один з тих заколотників, які намагалися захопити владу в столиці. Тож кинуться шукати… Ніхто шукати правду не стане. Та і в чому полягає правда? Щ я все ж знався із заколотниками?

Псяче хутро! Оце попав у халепу!

Мабуть, все ж треба дістатися Іверського. Віддати йому папери… та попросити у нього захисту… Розповісти про зрадників у Розшуковому приказі… Ізбор повірить… повинен повірити… і допомогти… Тим паче, коли отримає папери…

Якась чверть години і я знову був біля вежі Айденуса. Варта на вході перегородила шлях.

–Ти? – здивувався вже знайомий охоронець.

–В мене важлива справа до Іверського! Повідомте йому, що прибув Бор Головоріз. Він чекає на мене…

Я про всяк випадок продемонстрував «золотого орла». Чолов’яга зіщулився, але цього разу рушив всередину будівлі. За кілька хвилин він повернувся та знаком покликав за собою.

Якщо порівнювати цю башту із баштою Клемента, то це теж саме, як порівнювати небо і землю. Столична вежа Великого мага вражала своєї величчю. Вона також була збудована над джунським порталом. З обох боків вгору здіймалися широчезні кам’яні сходи. Другий поверх, до яких вони вели, знаходився десь на висоті двадцяті сажнів. Коли я досяг його та поглянув униз, то відчув легке запаморочення, тому ледь не покотився по сходинках назад. Схопився за перила й замружив очі.

Мене провели високим коридором до однієї з кімнат, де над масивним столом схилився кремезний чоловік, одягнений в бойові обладунки. Він щось писав на пом'ятому папері й, навіть не обертаючись до нас, сердито запитав:

–Що там?

–Це той самий чолов’яга, який прибув зі стану воєводи, – доповів супроводжуючий.

Ізбор різко випрямився і повернувся до мене.

–Ну?

–Я – Бор, на прізвисько Головоріз.

Іверський часто задихав. Він жестом наказав стражникові вийти геть.

–Дістав? – нетерпляче проговорив Ізбор. – Ти списки дістав?

Я поліз в торбу та за мить витягнув папери. Іверський різко їх вихопив та розгорнув. Він пробігся очами по рядках та кинув:

–Тайнопис! Ну, звичайно! От що, Боре, пішли зі мною.

–Куди? – не зрозумів я.

–Нагору! До Айденуса!

-А-а-а, – я відкрив рота, але так і не знайшовся, що сказати на цю пропозицію.

В голові, звичайно, крутилося, що треба розповісти про Чарушу, про його зраду. І чим раніше, тим буде краще для мене.

–Молодець! – хлопнув по плечу Іверський. – Ти просто молодець! Ісаєв не дарма тебе пропонував.

–А-а-а… а що з ним трапилося? Кажуть поранений.

–Так, якась наволоч напала на нього біля будинку і спробувала зарізати. Добре, що поряд були його хлопці... тож встигли прийти на допомогу…

–А нападник? Хто він?

–Ніхаз його знає!

–Я ось що хотів би вам сказати…

–Розкажеш-розкажеш! Пішли до Айденуса, там все і розповіси! Добре?

Скрутивши папери в трубку, Ізбор ділової ходою вискочив з кімнати, й ми з ним прокрокували до сходів. Піднялися аж на самий верх. Саме тут і були апартаменти Великого мага.

Біля дверей знаходилось з десяток стражників, які тут же розступилися, ледь помітили Іверського.

Зала, в якій мешкав Айденус, представляла собою величезну півсферу. Тут було дуже світло. Вже заходячи всередину, я почув відлуння чийогось крику:

–Зрада!

«А» ще довго відбивалося від стін. Іверський здивовано подивився назад, потім на солдатів.

–Що? – перепитав Ізбор.

–...а-ада-а! – знову вирвалося знизу.

Тупіт, брязкання заліза. Ми всі завмерли.

Від арки вікна відійшла висока довгоборода фігура якогось старого.

Айденус! Це Айденус! – промайнуло у мене в голові. І тут же всередині щось заворушилося. Щось дивне. Щось чуже.

–Зрада? – перепитав Айденус, при тому чомусь дивлячись в мій бік

Ратники, які стовбичили біля дверей, схопилися за мечі. За кілька секунд всередину кімнати увірвався розпатланий солдат. Це був той самий охоронець, який супроводжував мене до Іверського. Він важко дихав та все намагався щось сказати, але ми чули лише про «зраду».

–Що сталося? – кинув Ізбор. – Яка зрада?

–Ось він! Він! – замахав солдат на мене. – Хапайте його!

–Що він? – не второпав Іверський.

Айденус між тим зробив ще крок вперед, при тому втупившись в мене своїм немиготливим поглядом. Такий самий я бачив у гіберлінгських провидців на західній верфі.

–Він напав на Розшуковий приказ і перебив там їхніх людей! Вбив Чарушу! Це зрадник! Зрадник! – прогорланив охоронець.

І раптом мій розум наче огорнули якісь «шори». Я побачив величезну темну Тінь... яка виповзала… з мене…

О, Сарне! Що це таке! – перелякався я. Відчуття, наче знову повернувся до зали, де вбили Клемента…

Чекай! Що ти, Боре, тільки-но сказав? – мене наче опекло вогнем. – Чекай! Зала Клемента? Але ж його вбила… якась загадкова Тінь… Невже вона весь час була схована у тобі? Псяче хутро! Так ось яку роль я грав! Був носієм вбивчої Тіні!

І розум укутала дивна темрява…