1

…Тільки-но ми оминули мис Дозорний з неприступною кам’яною фортецею Горішок на самому його кінці, що стояла на сторожі столичного алоду та визвірялася вбік астрального моря купою гармат, як за ним відразу з'явилась столична гавань. Зізнаюсь – тут же оххх… отетеревів! Картина, що відкрилась звідси, вразила мене до глибини души. І справа, навіть, не в розмірах заливу.

Поки пливли по моторошному астральному морю, я звісно намагався уявити собі Новоград. Серед дурнуватих думок про небезпеку мандрів з алоду на алод, напади велетенських астральних демонів на одинокі кораблі та страху випадково опинитися за бортом, в голові також малювалися інші картинки… про вигляд столиці… Здебільшого уявлялися якісь гарні дерев’яні хатинки. Навколо них гуляли багато одягнені люди… Ну і в тому же дусі…

Все це більше ґрунтувалися на власній уяві. Проте дійсність виявилась просто вражаючою. «Отетеревів» не зможе передати усіх фарб емоцій, які мене обуяли.

З фіолетового, деінде місцями сіруватого туману проступали контури столичного порту, за яким виднілися невеличкі, проте доволі акуратні слобідські будиночки приховані поміж зелених дерев, а ще далі відкривалися види на височезні мури самого Новограду. А над всім цим височіла здоровезна башта Великого мага.

В мене аж дух запнуло… Та і не тільки в мене: купа народу ринула на верхню палубу, щоб помилуватися краєвидом.

Наші кораблі неспішно повернули в залив, який був щільно набитий судами всіляких мастей: від торгових до військових, від маленьких шхун до галеонів першого рангу.

Тут і там снували невеликі купецькі кораблі… Шастали верткі гіберлінгські шняки… На приколі стояли шикарні ельфійські яхти… Неподалеку несли вахту кілька військових сторожових бригів. Від всього цього великого різноманіття починала йти обертом голова.

Поява Новограда на березі цього залива справа випадкова. Так поясняв підпоручик, один з молодших офіцерів нашого судна. Навколо нього тоді зібрався чималий натовп слухачів, а він, очевидно радий тому, охоче розповідав усілякі байки та історії.

Отже, поява Новограда, зі слів підпоручика, справа випадкова. Не зруйнували б сто років тому стару столицю Канії, не було б цього міста, а біля заливу, як і раніше стояло б невелике поселення Велетнівка.

–А ви і не знали? – з хитрим примруженням на обличчі питав балакучий підпоручик. Він хвацько підкручував вуса та весело посміхався. – Так тут з давніх-давен існував невеличкий мисливський хутір... Жив на ньому такий собі Ладислав на прізвисько Вовкодав. А вже пізніше цей хутір розрісся до села... будинків близько до трьохсот...

–А чому Велетнівка? – спитав хтось із слухачів.

–Ніхаз його знає... сього не пам'ятаю... Розповім вам краще, як місце для нової столиці вибирали... Отже, видали указ, мовляв, треба з канійських алодів відписатися о можливих зручних місцях… де, що та куди... І почалося змагання, бо всі хотіли мати у себе столицю. І Умойр, й Інгос... багато хто… Однак на Раді обрали доволі нейтральне місце. Спочатку, правда хотіли стару фортецю Горішок перебудувати, але передумали. І стала Велетнівка Новоградом. Зібрали з усіх алодів Ліги різних майстрів, направили їх на будівництво... Скажу вам, що місто виросло досить швидко. Та і зараз продовжує старанно будуватися.

Новоград, зі слів підпоручика, був відразу розділений на три головних квартали. Один з них – Ельфійський – найкрасивіший та чистіший серед інших. Його віддали майстрам з Тєнебри й вони перетворили болото (а на місці кварталу дійсно було невеличке болото) в суцільне архітектурне чудо.

Крім цього кварталу, були ще Канійський та Гіберлінгський.

–Іноді там такі хащі, що хай Сарн милує! – посміхався підпоручик. – Якщо у ельфів все зрозуміло і заблукати серед вулиць майже не можливо, то в Канійському, а тим паче Гіберлінгському кварталах – сам Ніхаз ногу зламає. Більш-менш влучно побудовані це Шляхтянська вулиця… Велика Гайова, Старокутівська… Багато народу живе на Малій Глиняній, на Торговиці… Там взагалі непогано. А ось на Хлібну, Пісочну… Рівну, чи Над’ярну краще вночі не заходити. Можна не тільки без грошей залишитись…

Підпоручик знову підкрутив вуса та недвозначно посміхнувся. Потім трохи розповів про інші частини столиці. Вони через свою замале значення, швидше служили додатками до головних.

У Новограді крім людей проживало чимало всіляких рас: і ельфів, і гіберлінгів, і навіть вільних гоблінів. До речі останніх в Новограді ставало рік від ріку все більше. Немало їх тікало з Хадаганської імперії та оселялося в столиці. Місцева влада навіть дозволили цій расі побудувати власну каплицю та проводити там служби. На Нижньоспадській вулиці, біля Баштової площі, гоблінам дали привілей на розміщення власних дрібних крамниць та грошових меняйлень, чи бачірень, як їх прозивали ельфи.

Навколо ж Новограда продовжили розростатися передмістя та слобідки, в яких оселялось чимало приїжджих з інших алодів та місць Ліги.

Все це зараз знову пригадалося, ледь я побачив порт Новограда.

До речі, тільки-но ми відійшли від атолу, як всім пасажирам було об’явлено про поголівний перепис. Капітан дав наказ занести наші дані, щоб потім передати їх до столичної влади. Питали про все: звідки, чим займався, чи є родичі в Новограді, або десь ще… Потім всім пообіцяли по приходу до Новограда допомогти. Розмістити по притулках. Тих, хто мав якісь навички, тут же зазивали піти до цеховиків. Нібито там бралися всіляко допомогти біженцям з алоду Клемента.

–Якщо ви вирішите залишитись в Новограді, – повідомляв писар кожному з пасажирів, з яким вів бесіду, – то столична влада обіцяє рік не збирати з вас ценз. Влаштуєтесь, закріпитесь, станете повноправним жителем міста… і вже потім почнете платити податки, як і всі.

Шукали серед народу і воїнів. Я взагалі від всього відхрестився. Заявив, що не планую надовго затримуватись в столиці. Писар було спробував мене розговорити, але наткнувшись на недобрий погляд, тут же це припинив.

Отже, ми наближались до порту. Серед роззяв, що зачаровано роздивлялися гавань, я помітив фігуру Першосвіта. Підійшов до нього, торкнувся плеча та поцікавився:

–Ну ось ми уже і в Новограді… Які плани? Що станеш робити?

–Перш за все, безумовно, огляну столицю, – широко посміхнувся гігант. По його блискучих очах було помітно, що він у захваті. – Коли ще такий шанс випаде.

–А потім до дому? В Темноводдя? Чи залишишся?

–Хочу попитати щастя… Врешті-решт, якщо випала така доля, то гріх не скористатися. Запишусь до війська. Може пощастить.

–Тримай, – я простягнув йому п'ять срібних монет. – Вважай, що це твоя частка. Може, гільдійську накидку собі купиш.

Першосвіт голосно зареготав і взяв гроші.

Бернара я знайшов на кормі в великій просторій каюті. Він сидів у дальньому кутку на двох зелених подушках біля величезного вікна… і курив глиняну люльку. За подібним заняттям я заставав його вперше. От не думав, що паладинам дозволяється робити щось подібне.

Від своєї частки грошей Бернар тут же відмовився. І зробив це явно демонстративно… Хоча, якщо чесно, я і не розраховував на іншу відповідь.

–Можеш віддати її Першосвіту або Стояні, – відмахнувся ельф. – Їм, мабуть, буде потрібніше.

–Ти вже напевно знаєш, що я служу Дому ді Дазірє? – я не питав, скоріш констатував. Сам тут же присів поруч з паладином. – Проте добився того, що буду відносно вільною людиною…

–Тебе, вважаю, відразу викличуть. Знайдуть завдання, так що нудьгувати не будеш! – посміхнувся Бернар. Він пустив клуби диму та подивився кудись під стелю. – Можливо день, ну два, а потім обов’язково покличуть… Ти ж ніколи не був у Новограді?

–Ні, – захитав я головою. А сам подумав: «Здається, ніколи». Правда, хтозна, чи це дійсно правда.

–Давай домовимось, що післязавтра… десь опівдні… біля воріт в Ельфійський квартал.., – Бернар ледь не вичавлював із себе фрази, – я тебе і буду чекати. Думаю, ти його легко знайдеш.

–Навіщо?

–Скажімо так – я покажу місто. А то боюся, друже, ти заблукаєш, – і паладин чомусь розсміявся.

–Дякую, звичайно, проте я не дитина… Вважаю, можу дати собі раду.

А самому в цю мить подумалось, чи не збирається Бернар слідкувати за мною. Оця його опіка занадто підозріла.

–Даремно ти відмовляєшся, – ельф знову пустив дим та подивився на мене. – Отже, вирішено, що ми зустрінемось… До речі, що будеш робити в свій, так би мовити, «вільний час»?

–Походжу… подивлюсь, – я зараз сам собі нагадував Першосвіта. Йому задавав аналогічні ж питання. – Е-е-е… Взагалі, спробую зайве не муляти очі…

–Кому? – насупився ельф.

–Та всім, – невизначено відповів я, проте думки були про можливу помсту збоку канійської шляхти.

–Хочеш стати таким собі кротом? Зануритись під землю, щоб тебе і не бачили?.. Непогане рішення… але ти все одне залишаєшся сам на сам…

–Вовків боятися… ну далі ти сам знаєш!

–Головне, щоб ти не наробив дурниць, – додав наостанок паладин.

За той час поки галеон добирався до причалу та отримував «добро» на швартування, я встиг змовитися з одним із матросів, та купив у нього ємну торбу для всіляких речей, куди відразу склав всю амуніцію і одяг. За додаткові пару мідяків той же матрос віддав свою стару лляну невибілену сорочку, затаскану шкіряну куртку й парусинові штани. Переодягнувшись у все це, я став схожий на якогось портового робітника.

Галеон довго швартувався і от нарешті підтягнули здоровезний трап, міцно його закріпили та дозволили спуск на берег. Почалася довга «текучка». Я не став поспішати й вирішив йти десь в хвості.

Біля трапу з’явилась якась горласта жінка, яка нудним голосом людини, що в тисячний раз повторює одне і те ж саме, голосно закричала:

–Прівєтствуєм вас, гражданє Лігі, у врат нашєй новой століци — славного города Новограда!

–Це хто така? – почув я як хтось з натовпу запитав у одного з матросів.

-Так ето Вєрка Шилова! Зазивала із Городскова Пріказа... Тут такіх многа! – і чолов’яга розсміявся. – Сєйчас всєх жєлающіх потянут до пріютов… ілі в найм до цєховіков… Вам жє вродє обєщалі помощь? Ото ж єштє єйо ложкамі, помощь ету! – і матрос знову зареготав.

Здається, допомога столичної влади не зовсім те, на що всі сподівалися.

–Дєл у нас в Кватохє многа! – продовжувала кричати жінка. – В етом ви самі очєнь скоро сможєтє убєдіца.

Деякі люди явно зацікавились та скупчились біля Шилової. Вона трохи збавила напору та вже не так голосно волала про «кисільні берега та молочні ріки», які очікували всякого, хто побіжить до Міського Приказу.

–…которий так нуждаєца в любой помощі всєх жєлающіх.

Голос зазивали втонув у питаннях. Здається, слова жінки впали на благодатний ґрунт, і багато хто дійсно замислився над своїми майбутнім на новому місці.

–…стать однім із тєх, – прорвалося крізь людський гомін, – кто поможєт в строітєльствє століци… нужни камєнщікі, нужни…

–А-а-а… о-о-о… у-у-у.., – піднялось море голосів.

Я так і не зміг почути, про кого ще розповідала Шилова.

Ладно, якось сам впораюсь, – промайнуло в голові. – Зараз важливіше сховатися в столичному натовпі… від всіх подалі…

Неподалік від трапу стояла портова варта. Десятник чіпким оком оглядав тих, хто спускався вниз, наче когось відшукував. Натовп жваво завертали праворуч до високих та на перший погляд нескінченних дерев'яних сходів, які вели з причалу на площу.

–Живєє! – ліниво покрикував вартовий. Потім виловлював якогось роззяву та направляв його на правильний шлях. – Куда прьош? Нє відєш, чо лі? Сюда давай!

Нарешті дійшла і моя черга. Я пройшов повз десятника, який майже і не глянув у мій бік, видно не вважав досить цікавим. А, може, просто вирішив, що «з цього і поживитися нічим».

В цей час до сусіднього причалу неспішно підійшов красень галеон з вимпелом капітан-командора. Пришвартувався він досить швидко, і я почув, як хтось із портових службовців заговорив про відправлення реєстровиків на Святу Землю. Наче підтверджуючи його слова, з-за рогу якоїсь будівлі на пристань вийшов чималий загін латників.

–Ей! Нє зєваєм тут! Шєвєлімся! – гримнув десятник, судячи з усього мені.

Піднявшись по сходах вгору, я опинився на величезній площі. Оце, скажу вам, місце! Відчуття, наче опинився у велетенському мурашнику.

Біля стін парапету скрипіли лебідки, які піднімали з причалів чималі вантажі… туди-сюди по кам'яній бруківці снували вози, між ними бігали люди, гіберлінги, навіть гобліни з характерними козлиними борідками… голосно лаялись вантажники та перевізники… купці всіх мастей та рас укладали контракти… валандались якісь волоцюги та дрібні злодії… І над всім цим «парили» стражники, які з нудьгуючими обличчями, ліниво спостерігали за порядком…

Отже, суцільна штовханина та гомін. Людині незвичній до такої жвавості, легко було розгубитися. Тому я кілька хвилин стояв у ступорі й озирався на всі боки. А потім все ж знайшов сили зібратися та неквапливо рушив до столичних мурів, які виднілися за хатинками портової слобідки.

–Ей, парєнь! Стой! – гаркнув хтось праворуч. Я обернувся. – Работйонка нє нужна? – питав високий брюнет з акуратною борідкою. Його обличчя було досить «відкритим» і негативом не тягнуло.

–Дивлячись яка? – я постарався придати своєму голосу більшої впевненості та трохи змінити говір. Не хотілось якби відразу зрозуміли, що походжу з Інгосу.

–Мєшкі с зєрном надо на мєльніцу отвєзті. Смогйош?

–І скільки?

–Чєво «скільки»?

–Грошей скільки? – посміхнувся я, опускаючи торбу на бруківку.

–О! Чуствуєца… чуствуєца.., – чолов’яга так і не сказав, що йому відчувається, та чомусь радісно посміхнувся. – Даю четвертак і по рукам.

Я прикинув багато це чи мало… Та хрін його знає! З місцевими розцінками не знайомий (я і з грошима ще не зовсім розібрався). Проте відчуваю, що це якась середня оплата… А по-друге, якщо дійсно хочу зануритися та заховатися в натовпі, то потрібно погоджуватися. Врешті-решт, граю роль простого трудяги. А на цій портовій площі просто так не валандаються…

–Добре! – ми побилися по руках. – Але з тебе обід!

–Екій, молодєц! Посмотрім на тєбя в дєлє, а там відно будєт, – брюнет по-доброму посміхнувся. – Я – Копил Мухов. У мєня тут артєль…

Я також назвався, проте Ратмиром.

–Засранєц Малюта опять запіл, – поскаржився Копил. – А мнє кровь із носа, как грузчікі нужни. Понімаешь, Ратмір, раз подряд взял – надо виполніть! Такая моя натура!

І ми з ним рушили до парапету. Від побаченої гори мішків, я аж присвиснув. Тут їх стільки, що і до вечора не впоратись. Але відмовлятися було вже запізно.

Я скинув свою торбу і озирнувся.

–Ти нє бойся! – зареготав Копил. – За твоім добром я прігляжу. Кстаті, а ти сам откуда?

–Е-е-е… з Темноводдя! – збрехав у відповідь.

Копил потер маківку, та пробурмотів «ясно». Він подивився кудись вбік, а потім заявив:

–Іді вон к тому бородачу. Ето Сава. Будєш с нім в парє.

Я залишив свої пожитки біля Мухова та взявся до роботи. Завантаживши разом із Савою мішки, ми сіли з ним на воза й поїхали до млинів.

–Но, проклятая! – гаркнув напарник на коняку та вперіщив її по хребту віжками. – Тяні, суча дочка!

Віз натужно заскрипів та рушив з місця.

–Впєрвиє тут? – запитав Сава.

Я зрозумів, що видаю себе тим, що занадто уважно озираюся на всі боки.

–Та якось раніше все не вдавалось до столиці потрапити, а тут приплив та хочу придивитися, – невимушеним тоном відповів напарнику. – Слухай, друже, а де тут можна на нічліг зупинитися?

–Гдє? Ето завісіт сколько у тєбя дєнег, – жартома відповів Сава.

–Ну, скажімо, щось пристойне тут є? Проте і не шикарне… Людське!

–Вон слєва… за тєм доміком… Відіш трактір? Ето «Красний пєтух»!

Я подивився в зазначеному напрямку. Там була добротна висока будівля із шатровим дахом, на маківці якого виднілася прапориця у вигляді півника. Широкі червоні вікна трактиру були прикрашені різьбленою лиштвою у вигляді розкішного рослинного орнаменту, а карнизи нагадували здоровезні гребінці. З товстої цегляної труби валив густий дим, а в повітрі розлився запах свіжої здоби. І в цей момент я зрозумів, що страшно зголоднів.

З натовпу, який згрудився біля сходів до трактиру, вийшов якийсь чоловік в дивакуватому одязі. Він ліниво оглянув людей, та щось голосно вигукнув.

–Глашатай, – пояснив Сава. – Мєжду прочім, можєш у нєго спросіть…

–Що саме?

–Да всйо, что угодно! Про трактіри, про ночлєг, про работу… новості всякіє… І ето бесплатно! Такіх вот глашатаєв Городской Пріказ по всєй століцє наставіл около сотні!

Поки ми їхали до млинів, Сава, охочий до розмови, замість того ж глашатая, сам повідав купу всяких новин. Серед всього я вже дізнався, що він колись трудився на лісопилці, тієї яка на Східній вирубці. Але не так давно там раптом трапилось щось дивне: більшість працівників різко захворіла. Почали виясняти, проте і досі зовсім нічого не зрозуміло.

–Кто-то говоріт, что ето всйо чєрєз клєщєй! – хитав головою Сава. – Мол, кусают і оттово люді і болєют… страх как болєют… Лежат, акі мйортвиє, – видно остання фраза була чиїмсь цитуванням. – А двоє даже помйорлі! Слава Сарну, что мєня сіє омінуло! – і Сава почав розповідати про сім'ю, про трьох дочок та двох синів. – Кто за німі пріглянєт, когда і со мной что-то едакоє проізойдйот? Нєт, нєт, воврємя я ушйол до Копила… Мєжду прочім, он мужик порядочний… Слово свойо дєржіт! Євойная артєль – наіпєрвєйшая в порту!

Ми минули ряд добротних хат із солідними городами, які тягнулися до невеличкого лісочку, проїхали громадську баню, і ось, нарешті, з’явилися столичні мури. Тут наша дорога роздвоювалася і ми почали повертати ліворуч, вбік чи то складів, чи то ще якихось господарських будівель.

Треба сказати, що Новоград дійсно капітально розбудовувався. І Сава про це декілька разів згадав. Нове місто росло, можна сказати, з нічого! Споруджувалися міцні кам'яні будинки... а поруч зводилися укріплення, здіймалися догори кріпосні мури... з’являлися величезні площі, проводилися широкі вулиці... навіть каналізація і водопровід...

Так зараз розповідав Сава, який при тому експресивно розмахував руками. Що таке каналізація, він все ж толком розповісти не зміг. Проте додав, що «ету штуку ельфи прідумалі».

–В Новоград столько народа каждий год прієзжаєт, что хай Сарн мілуєт! – говорив він і тут же тицяв пальцями на робітників. – Но і нє мєньше уєзжаєт… Здєсь закрєпица тяжєловато.

Дорога, якою ми рухалися, петляла між складів, гігантських колод, чи не менш величезних кам'яних плит, які лежали прямо на узбіччі. Збоку здавалося, наче все місто було в риштуванні. Тут та там снували купи людей: і теслярів, і мулярів, і стропальників, і столярів... Та Тенсес його знає кого ще! Майстри гордовито походжали вздовж стін, про щось сперечалися. Гомін стояв такий, що Саві вже доводилося кричати, щоб я його почув.

Ми повернули повз чергову будівлю, і віз покотився вбік високого млина, який стирчав осторонь. Відразу за ним можна було побачити ще купу подібних споруд.

–Мєльница! – крикнув Сава. – Ми так етот край клічєм.

–І багато тут… мєльніц?

–Больше полусотні! Город огромний, корміть надо тьму народу…

–А які тут взагалі… краї? – я спробував зорієнтуватися.

–Ну… Портовая слободка… Ми єйо ужє проєхалі… Вот Мєльніца… Єщйо єсть Кузні… ето справа от порта… За Кузнямі – Воєная слободка… Там дозволілі сєліца рєєстровікам…

–А той бік? За Мєльніцей?

–Там? Сухарноє… В основном пєчі. Дєлают хлєб для армєйскіх да флотскіх нужд…

–Мені казали, що навколо Новограда повно слобідок.

–Знамо дєло много! Вот по другую сторону города стоіт Мєдовоє прєдместьє… Я как раз там і живу. Оттуда дорога лібо в Тємноводьє… чєрєз лєсопілкі… лібо виходіш на Западний тракт… до судовєрфєй і Орєшка!

–А в місті як?

–Как? Нє бойся, нє заблудішся… Ето на пєрвий взляд город похож на улєй. Будєш в сєрєдінє, поймйош, что всйо трошкі прощє.

–Ей! Сюда давай! – звідкись вискочив якийсь мужичок, який завзято замахав руками.

–Вот бєшєний! – посміхнувся Сава. – Здорово, Услав! Ти что ж думаєш, я нє знаю куда єхать-то?

–О, то ти Сава! А я гляжу на єнтава вот! – тут чолов’яга кивнув на мене. – Гляжу та думаю…

Я вже не слухав його, а хутко злазив з воза і починав тягати мішки. Всередині складу було на диво чисто. На столі, що стояв у невеликого віконця, сопів начищений до блиску самовар. У білосніжній вазі поруч з ним лежала в'язка бубликів та величезний медовий пряник. Судячи з усього Услав збирався снідати.

–Тпру, ти, ніхазова сіла! – потягнув за поводи Сава. Він легко зістрибнув і почав мені допомагати.

–Сколько-но вас сєводня трудіца? – питав мірошник, підстрибуючи поруч з нами. Видно, що він трохи сердився, що йому не дали попити чаю.

–Єщйо шєстєро, – казав Сава. – Да вон відіш, Іван ужє слєдом єдєт…

–Слушай, гдє такова гарячєва помощніка сєбє отхватіл? – посміхнувся Услав. Він підвів брови та з часткою похвали в мій бік додав: – Давно нє відєл столь р’яних работніков! Всйо п’яніци да лєнтяі! Ти откудава будєш, дружищє?

–Із Темноводья он, – відповів Сава.

–А-а-а… Відно єщйо нє прітйорся, раз пуп так рвйот! – Услав відмахнувся. Слово «Темноводдя» йому явно не сподобалося. – Ну, дружищє, вашіх тут пруд пруді! Одні бивают з головою, другіє – спасі да сохрані! Ти, відно, із пєрвих!

Ще декілька хвилин Услав мив кістки усім жителям Темноводдя. Ми тим часом перетаскали всі мішки. Потім розпрощалися із мірошником та рушили назад до порту.

–Жарко, – невдоволено пробурчав Сава, обтираючи обличчя хусткою. – Кваску б сєйчас, да холоднєнькова. А? Что скажєш?

–Не погано б, – погодився я.

–Давай в трактір до Заі заєдєм.

–Куди? До якої Заї?

–О-о-о! Да ето прозвіщє у хазяйкі… Хорошая дєвка… да вот с мужєм нє сложилося…

–Це як?

–Погіб гдє-то на Святой Зємлє, – скорчив невдоволену пику Сава. – На самом дєле Зая ето Зоряна Корчакова… Так что? Заєдєм? Вип’єм по кружєчкє кваса. У нейо ягодний квас такой, что аж... ууух! – тут Сава зобразив такий жест, немов з ополонки вискочив.

–Ладно, давай, - погодився я, правда не через спрагу, а від того, що хотів з'ясувати стосовно вільної кімнатки.

Прив'язавши коняку до ліхтарного стовпа, ми піднялися добротними дерев'яними східцями і за декілька секунд опинилися в величезній світлій кімнаті.

Я вважав, що в трактирах зазвичай брудно, як у Ніхаза в сраці. На подив всередині виявилося дуже чисто, навіть аж пахло по-домашньому. І якби не дубові столи, що стояли в приміщені, та які до речі були вкриті кольоровими скатертинами, не відразу б допетрав що перебуваю в трактирі.

Ми з Савою присіли недалеко від сходів, що вели в подклет. Звідки відразу потягнуло все тим же запахом свіжої здоби.

–Ей, дєвіци! – гримнув Сава молодим дівчатам. – Квасу нам! Да чтоб холоднава!

Одна з них в червоній сорочці пустотливо посміхнулася і кинулася вниз в подклет, виблискуючи голими п'ятами. Я не встиг озирнутися, як до нас наблизилась інша молода жіночка. Сава встиг шепнути, що то і є хазяйка трактиру.

–Хороша, правда? – підморгнув він.

–Ну… нічого.., – неохоче зізнався я. Насправді, дійсно гарна жіночка.

–Добрий дєнь! – промовила вона, надягнувши на обличчі дуже милу посмішку.

Більше за все мені сподобались її очі, які світилися якимось дивним блиском. Я мимоволі посміхнувся, відчуваючи себе хлопчиськом. З боку, мабуть, виглядаю дурнувато.

–Доброго і вам дня! – промовив я, злегка відкашлявшись. – Послухайте, шановна пані, мені тут кімнатку підшукати треба… невеличку… Дня на два, може три. Чи не знайдеться у вас чогось вільного?

–Отчєго же нєт… Чому ж ні! – голос у Заї був занизьким, грудним, але приємним. – Якраз одна така звільнилася. Нагорі.

–Чи зможете потримати до вечора? – я поліз за грошима, але жінка жестом показала не поспішати.

–Притримаю звичайно. Ви заходьте, як буде час.

–Сподіваюся, у вас тут і годують непогано, – я знову втягнув носом тепле повітря, що струменіло з подклету.

Хазяйка трактиру мило посміхнулася та мабуть хотіла ще щось промовити, але звідкись пристрибала дівчинка з двома кружками ягідного квасу.

–Натє! – галасливо крикнула вона, ставлячи їх на стіл. У тут же додала: – Халодний!

–Тихше, Лізо!.. будь-ласка… Що ж, – Корчакова повернулася до нас, – звертайтесь, коли буде потреба! – хитнула головою та пішла геть.

Ми з Савою одним махом осушили свої кружки, потім розрахувалися і вирушили вниз до воза. Я не втримався і озирнувся вбік Заї. Та щось говорила своїм помічницям, але наче відчула мій погляд і озирнулась у слід, одночасно червоніючи, буцімто зріла ягода.

–Понравілась? – пустотливо проговорив Сава. – Да, дєвка что надо! Потому і Заєй клічут… Хотя нрав у нєйо, скажу чєсно, порой крутой!

Ми сіли на воза та рушили в порт. Возилися із зерном майже до вечора. Потім Копил зібрав всю артіль і подякував всім добрим словом. Кожному роздав належне, а коли черга дійшла мене раптом сказав:

–А ти і правда парєнь ловкій да работящій! Услав мнє тєбя успєл расхваліть… да і Сава говоріт только доброє… Дєржі полтінік… і свєрху єщйо пятак… Ето большє, чєм обєщано…

–Дякую, – посміхнувся я.

Позаду почулися чиїсь невдоволені голоси.

–А айда-ка, братци, в трактір! – заявив Копил. – Всєх угощаю півом. А ти, Ратмір, как? С намі?

–Та я б і повечеряти був би радий… не тільки пива випити…

–Ех! Обєщал, так тому і бить. Братци, всєх угощаю і обєдом!

Трохи вмившись, ми галасливим натовпом вирушили до Корчакової. Копил всю дорогу сміявся і розповідав сальні історії.

–Так ти откєль такой ловкій пріпхался? – спитав один з хлопців Мухова, і тоном, скажу вам, який не передвіщав нічого приємного.

Він проштовхнувся крізь своїх товаришів та навіть встиг зачепити мене. Навмисно, чи випадково, проте стусан в плече був чутливим.

–Он с Тємноводья, – відповів замість мене Сава. – Ти, Мірон, до людєй-то нє цєпляйся… Лучьшє свою б лєнь отбросіл да за ум взялся.

–А кто тут цєпляєца? – хлопець, якого назвали Мироном, гордовито задер носа. Він знову штовхнув мене в плече. – Как тєбя клічут?

–Ратмир, – кинув я, поправляючи впавши торбу.

–Мир… Рат-мир, – здається передражнив мене Мирон. – Ну-ну…

–Ти б полегше, чи що, – примирливо кинув я хлопцю, піднімаючи свою ношу.

–Ох уж ето вашє нарєчіє! – занадто голосно промовив Мирон. – Полний Новоград тємноводінцєв набілся! Пройті нєгдє!

–Щось я не зовсім розумію. Що тобі не подобається?

–Что ти там мєлєш? Что проквакал? Совсєм тєбя не пойму... Ні слова! Ти на каком лопочєш? А?

–По канійські.., – чесно кажучи, я навіть впав в легкий ступор.

І це, здається, ввело Мирона в оману. Тому хлопець нахабно випростався, та вже більш голосно додав:

–Чєво? Каком, к Ніхазу, канійском? Чушь! Ви в свойом болотє… в Тємноводьє… да і на іних Сарном забитих алодах… ви там совсєм людской облік потєрялі! На канійском он говоріт! Ето какоє-то дурноє нарєчіє… іспорчєний малограмотнимі житєлямі Тємноводья канійскій язик... І єслі ви соізволілі пріпєрєца сюда із своєго болота, то будьтє любєзни говоріть на чєловєчєском язике! Ваша жє рєч, ето ні что іноє, как смєсь нєпонятно ч’іх слов… Пєрєкручєних… пєрєіначєних слов…

Я розгублено подивився на Мирона, потім на Саву, на Копила, на інших хлопців. Десь в середині почало бурлити, закипати…

–Мірон, ти вобщє ужє.., – сердито заговорив Мухов. – Какова хєра сєйчас напльол?

–Копил, я давно тєбє хотєл сказать, – злобно огризнувся хлопець, – что ти в послєднєє врємя частєнько нанімаєш вот такіх голодранцєв… І платіш ім поболєє моєго.

–Да іді ти в сраку! – насупився Копил.

–Самі ви всє ідітє! А ти, жаба тємноводєнская, валі в свойо болото! Нє совєтую гулять по городу! – крикнув Мирон та пішов собі геть.

Я стиснув кулаки, ледь стримуючи себе. Оце мене привітали в перший день прибуття.

Копил сердито сплюнув на землю та неголосно вилаявся. Потім пробурмотів, що Мирон дурень, не слід на нього звертати уваги.

Мене ж ще трохи тіпало. Навіть не розумію, як втримав себе та не заїхав Мирону по пиці. Можливо через ту ж розгубленість, неготовність до подібної ситуації.

–Ладно, ідьом в трактір! – сказав Копил та рушив першим.

Десь за чверть години ми вже розмістилися за широким дерев'яним столом біля червоного вікна. Всередині в правому куті недалеко від сходів грали веселі музики.

–Піва! – гаркнув Копил дівчатам. – Ей! Піва нам!

Я ти часом знайшов господиню і попросив показати кімнату. Ми з нею піднялися аж на третій поверх.

–Ота, – вказала рукою на двері Зая. Вона витягла ключ, відімкнула замок та штовхнула стулки.

Це була невелика комірчина з маленьким слюдяним віконцем, так таким, що тільки визначати час доби. Однак тут було все дуже затишно, а постіль пахла якимись свіжими травами.

–Візьміть все ж завдаток, – я простягнув Корчаковій п’ятак, який отримав від Копила. Потім кинув свою торбу в дальній кут.

Жінка протягнула мені ключ та рушила по своїх справах. Я зачинив комірку та спустився до компанії Мухова.

Увечері в трактирі вже було повно народу. В основному, то були якісь мандрівники, молодші офіцери з пришвартованих кораблів, купці середньої руки та дехто з портової варти. Як я зрозумів, «Красний пєтух» вважався місцем відносно пристойним, і аби хто сюди не завалювався.

Поки сьогодні їздив з порту до млинів, встиг звернути увагу на місцеву чоловічу моду. Що стосується більшості молодих хлопців, то вони здебільшого носили коротко стрижене волосся, при чому з навмисним підкресленням високого чола. Майже всі були безвусі, проте з невеличкою борідкою. Поверх косоворотки парубки носили шкіряну безрукавку, а на ногах – вузькі штани та чоботи до колін… А-а-а! І головне – це широкий ремінь з шикарною мідною пряжкою. У Мирона, між іншим, вона була у вигляді морди вовка, який хижо визвірявся.

–Да то слободкінскіє хорохоряца! – говорив мені Сава, коли я його спитав про цих хвалькуватих павичів. – Будєш в століцє, увідєш, что там всйо іначє!

Я підсів до своїх нових товаришів і одним махом випив кухоль пива, поки внизу в подклеті нам готували вечерю. Пиво виявилося напрочуд смачним.

–Єво тут на мєду варят, – повідомив Сава. – Рєцєпт знаєт только хазяйка.

Принесли ще по келиху, а незабаром і смаженого гусака. Вмолотили ми його в одну мить. Знову випили, Копил тут же голосно промовив, що я непоганий хлопець.

–Єслі надумаєш, пріході ко мнє в артєль! Говорю то открито… чесно… А на того дурака, Мірона, плюнь! Слишиш? Плюнь!

Я посміхнувся та відмахнувся.

–Не дівка, не розкисну! – сказав Копилу.

Ми доїли гусака, допили пиво та стали розбрідатися.

Йти спати було ще зарано. Не дивлячись на денну втому я вирішив трохи прогулятися по околицях. Треба було оглянутися, прикинути що до чого. Відвідування столиці вирішив перенести на ранок. Заодно пройдуся завтра і по крамницях, загляну на ринки, може дещо прикуплю.

Портова слобідка більше нагадувала якийсь добротний сільський хутір, ніж передмістя. З півночі до неї підступав густий ліс, а східніше можна було помітити великі вигони, звідки пастухи повільно гнали стадо корів. Потинявшись серед вуличок, я знову повернув вбік порту, та деякий час спостерігав з парапету за судами. В світлі вечірнього сонця гавань виглядала казково. Особливо зачаровувала гра кольорів в астральному морі. Такого бачити ще не приходилось, навіть коли сидів на березі острова Безіменного.

І ледь тільки почали запалювати ліхтарі, рушив до трактиру. Чесно кажучи, цього разу трохи заблукав і вийшов аж біля млинів. Неподалеку виднілася невелика капличка, поряд з якою стояла служниця Світла – тендітна ельфійка, яка була закутана в чорну рясу. Вона, судячи з усього, продавала міру якимось перехожим. Ті відсипали мідяків, забрали баночку і пішли геть.

–Що тобі, друже? – голос служниці відгукнувся дзвіночками. – Міри? Інших прянощів? Або ти просто прийшов помолитися?

–Ні, – було замотав я головою, і тут же усвідомив, що давно не відвідував подібних місць. – Хоча, стій! – порившись в кишені, я дістав декілька мідяків і теж купив невелику баночку міри, пару свічок та увійшов всередину каплички.

Біля входу по обидва боки висіли зображення Великого Тенсеса, під якими горіли маленькі лампадки. Я навіть розгубився, не знаючи, що треба робити. Тут на допомогу прийшла служниця:

–Якому святому ви прийшли помолитися?

–Ну... Святому Аргу… Слухайте, а можна це робити своїми словами?

–Не бажано, звичайно, – посміхнулася ельфійка. – А давайте вам допоможу.

–Стривайте, – я тут же простягнув служниці міру і свічки. – А ви можете помолитися замість мене, а я почекаю зовні?

–Але...

–Прошу вас, зробіть так.

Чесно кажучи, мені стало трошки ніяково. І чому це мене смикнуло попертися до цієї каплиці? Що тут забув?

–Як ваше ім'я? – тихо спитала ельфійка.

–Бор.

Дівчина прийняла міру, поставила свічки та увійшла вглиб приміщення. А я хутко вискочив та став чекати її біля входу. Молитва зайняла менше чверті години.

–Я звернулась до Тенсеса та Святого Арга, попросила у них для вас благості! – промовила ельфійка, вибравшись назовні. – А можу у вас дещо запитати? – і не очікуючи відповіді, дівчина промовила: – Чи проходили ви обряд Посвяти?

–Що?

–Знаєте, я не бачу Світла в вашому серці. Таке буває, коли навмисно не приймаєш його…

–Хммм! Обряд?.. Не пам’ятаю, якщо чесно… Напевно не проходив... А він допомагає? – звісно питання було дурнуватим. Проте хіба не таку людину я і повинен зображати?

–Воїсвіт говорить, що мало виконувати тільки ритуали, мало того, щоб піти просто купити міри й прочитати в «Молитвослові» потрібну молитву… А треба пустити Світло всередину себе...

–Овва! А що ж зараз всередині мене? Невже пітьма?

–Там суцільне безладдя…

–І ви це бачите? – здивувався я.

–Ви даремно іронізуєте, Боре. На вашому місці я б негайно відвідала наш головний храм в Новограді… і пройшла б обряд Посвяти! Покаялася, причастилася… омилася б святою водою…

Мені чомусь подумалось, що швидше за все цій бідній ельфійці не вистачає спілкування. Адже каплиця бозна де! І хто сюди заходить? Ведмеді та вовки! А суть вчення нести треба, і ось начебто шукає «заблукалих». Насправді вона нічого не бачить в моєму серці… Нічого!.. Хоча зізнаюсь, що на якусь мить я повірив її словам… І навіть трохи перелякався…

–Дякую! – перебив я ельфійку. – От зараз і піду в столицю… прямо до храму!

І розвернувшись, швидким кроком потопав геть. Вийшло, звичайно, грубувато і не тактовно, але так я б простояв до ранку, вислуховуючи проповіді.

Повернувшись до трактиру, я піднявся до себе в комірку і роздягнувшись впав на м'яке ліжечко. Ледь примружив очі, як майже миттєво провалився в сон.

Ось, Боре, і пройшов твій перший день в Новограді. Що, цікаво, видасть тобі другий?..

2

…Прокинувся від того, що пустотливий промінчик сонця світив мені прямо в очі. Кілька секунд намагався зрозуміти, де знаходжуся, і лише тонкий лоскотливий запах свіжої здоби пояснив моїй сонній свідомості, що я в трактирі у Корчакової.

Підводитись зовсім не хотілося, але голод того вимагав. Причому негайно. Зараз би вчорашнього гусачка… або якихось хлібців, що так смачно пахнули в подклеті.

Сьогодні кімнатка не здавалася мені вже такою маленькою. Цілком нормальна, тим паче, якщо треба тільки переночувати. Взагалі, відпочивати на ліжку значно приємніше, ніж валятися під кущем в лісі. Хоча, зізнаюсь, все одно розслабитися не дуже виходить, бо ніяк не можеш подолати внутрішні тривоги. А їх – греблю гати!

То в голові рояться думки про помсту з боку родичів Сіверських… а то раптом згадуєш про зобов’язання перед ельфами… чи розмірковуєш над тим, куди податися, чим зайнятися…

От нині, наприклад, я планував відвідати столицю. Проте треба враховувати, що як і раніше, мені доведеться грати роль простачка Ратмира, котрий прибув сюди з Темноводдя. Тому, по-перше, поки слід одягатися простіше, ніякого ельфійського акетону та такого іншого. Тільки простецький наряд, який прикупив у матроса. А по-друге, зброю приховати поглибше в торбу. Інакше це буде трохи дивно виглядати, коли такий собі наймит, що прибув до столиці в пошуках пристойної роботи, раптом з’явиться перед людьми з двома мечами, сагайдаком та луком.

Накинувши штани, куртку, та взувшись, я спустився вниз, до великої кімнати. Біля сходів сидів хазяйський кіт. Товстий, триколірний… з нахабними жовтими очима… Він подивився на мене так, ніби оцінював ступінь висоти, на яку здатний дострибнути. І видно зрозумівши, що за подібні витівки йому можуть дати йому копняка, демонстративно відвернувся.

Я пробрався до одного з вільних столів, присів та став чекати, поки хтось з дівчат в ярких червоних сорочках зверне на мене увагу. А вони, судячи з усього, з ранку чесали язики, обговорюючи свою хазяйку. З розмови мені стало ясно, що у Корчакової з’явились аж три залицяльники. Один – керуючий лісопилкою. Людина поважна, заможна… Дівчина, яка це розповідала, аж-но щоки надувала. А її подруги в такт словам хитали головами, а в очах такий блиск грошей, що хай Сарн милує!

Другий залицяльник – якийсь медовар, що проживав в північній частині Світлолісся. Здається, Корчакова мала з ним якісь ділові справи. Згідно описам, цей чолов’яга колись вже був одружений. У нього був великий хутір, декілька помічників… Правда недоліки теж промайнули: вік та глухомань.

–Тот єщйо отшєльнік! – додала одна з дівчат.

Про третього сказали мало. Тільки те, що він знатний мисливець, та непоганий собою. Якщо я правильно розчув, його прізвище ¬– Вижлятников.

Всі троє намагалися посвататися до «такої багатої нареченої», а вона «все носом крутить», – казала друга дівчина. І робила те з таким виглядом, наче мала з того якийсь зиск.

Зрозумівши, що я уважно слухаю розмову, дівоча зграйка миттєво розбіглася. Одна з базік рушила до мене.

–Чаво ізволітє? – прощебетала вона. Паном назвати мене не зважилася. Аж надто просто я був одягнений.

–А що є?

–Ну.., – дівчина знизала плечима, – ну… ватрушкі з творогом… пірогі з ягодамі…

Розуміючи, що розповідь затягнеться надовго, я прямо спитав про смаженого гусака.

–Нєма! Єсть куріца!

–Ну, нехай… А ще узвару якогось, та цю… ватрушку з сиром.

–Всйо? Щас прінєсу, – і дівчинка пурхнула, залишивши мене сам на сам.

Поснідати варто було б досхочу. А то хто його знає, коли мені ще доведеться сьогодні поїсти.

Поки чекав та роздивлявся що до чого, на порозі трактиру нізвідки з’явилась кудлата фізіономія якогось волоцюги. Він перелякано озирнувся і обережно увійшов всередину. Побачивши, що до нього не кинулися з кулаками, чолов’яга трохи осмілив та зробив ще пару кроків. Він все ще м'ятися, очевидно вигадуючи куди б податися далі.

Тут з подклету вискочила дівчина з розносом, на якому лежала підсмажена курка, і жваво побігла до мене.

–Кушайтє на здоров’є. Чуть позжє прінєсу… Е-е-е, ти опять пріпйорся! – і тут дівчина кинулася до волоцюги й мало не втришия почала його виштовхувати назовні.

Постояльці та відвідувачі байдуже дивилися на цю сцену. Жебрак стиснувся, зігнувся, немов очікував удару по голові.

–Пшйол! Давай! – стусан за стусаном в спину, дівчина гнала чолов’ягу геть.

Я ж, як і всі навколо, спочатку теж віднісся до сутички із байдужістю. Але в якусь мить щось всередині стислося. Судячи із зацькованого погляду жебрака, діватися йому було нікуди. В його очах промайнула така безвихідь, що моя уява тут же домалювала картину, в якій цей чолов’яга подумки звертається чи то до Святого Тенсеса, чи до самого Сарна, мов, а коли вже закінчаться його страждання, і він відправиться в чистилище.

Бродяга повільно повернувся, намагаючись не дивитися на людей, і пішов до виходу. Я знову озирнувся, поглянув на нього одночасно відмічаючи всю гаму емоцій, яка розігралася на його обличчі.

Чолов’язі хотілося заплакати, розридатися наче маленькому хлопчикові, якого тільки що вилаяла зла тітка за те, чого він не робив. Але будучи все ж дорослою людиною, він спробував стримати власні емоції. Взяти себе в руки.

Вийшло це дуже погано. І він те зрозумів, мабуть тому і відвернувся до всіх спиною, щоб не дати нікому привід для насмішок.

–Стривай! – голосно крикнув я дівчині. – Стривай, кажу! Чого він хоче?

Відповів бродяга:

–Та… та… та копієчку б… мені! – говорив він без надії в голосі.

–Да ви нє смотрітє на нєго так! – кинулася між нами дівчина. – Он тут постояно попрошайнічаєт… Іді в Городской Пріказ! Там каждому работу найдут... А то засєл у ворот і дєньгі сшибаєш с тєх, кто в потє ліца… так сказать… Тьху! Срамота! Вот чєго пруца в Новоград? Га? Откєль ви всє такіє тут появляєтєсь?

Мужичок осунувся, ховаючи голову в плечі, ніби побоюючись, що його зараз точно вдарять чимось важким, і знову поплентався геть. Зараз він мені здався схожим на дворового собаку. Добродушного, слабкого, але все ж ласкавого собаку. Такий два рази не просить, а зла не пам'ятає. Просто «все розуміє».

От, Ніхаз тебе бодай! – я дав сам собі уявного стусана. – Здався тобі цей волоцюга! Хай би йшов собі… Чого ти вліз?

–Гей! Як там тебе? – гаркнув я. – Йди-но сюди. Сідай поряд, поїмо разом! Від мене не відвалиться!

Дівчина демонстративно фиркнула і рушила було геть. А я їй в спину наказав принести пирогів та якоїсь каші.

Бродяга спробував посміхнутися, підійшов та став навпроти.

Ну, точно, песик! Зараз ще хвостиком замахає.

–Та сідай, ти! Адже не стовп!.. Як звати?

–Е-е-е… Ва-а-ася… Вася Ликових.

Я штовхнув до нього підніс з куркою, а тут ще кашу принесли. Чолов’яга сів та жадібно застукав ложкою, запихаючи собі в рот все, що бачили очі.

–Овва! Ти обережно, а то через голод заворот кішок трапиться, – посміхнувся я, відламуючи собі від курки невеличкий шматок. – Слухай, а чого ж ти дійсно на роботу не влаштуєшся? На хворого не схожий… Може, п'єш?

Вася знизав плечима, а його обличчя чомусь знову осунулось.

–Та, бачте... Я прошу вибачення, а як вас звуть?

Яка чемність! Аж дивно… Розмовляв цей Ликових аж занадто неприродно.

На вигляд йому було десь років до сорока. Місцями сивувата скуйовджена борода, довга замурзана сорочка, залатані штани, на ногах плетені личаки – все це якось суперечило його манері розмовляти. А ще більшим дисонансом в цій складній картини, виглядали його покриті мозолями долоні.

Типові робочі руки. Це добре було помітно…

–Я – Бо… е-е-е… Ратмир! – ледь себе не видав.

–Чи бачите, пане Ратмиру, я різьбяр по каменю… Приблизно місяць тому прибув на запрошення Міського Приказу для допомоги в будівництві Новограда. Але в порту мене пограбували, – голос Ликових став глухим і трохи затремтів. Він судорожно ковтнув, але взяв себе в руки та продовжив: – Забрали листа із запрошенням, всі гроші, які були… й навіть інструменти… Відлупцювали, ледь не до смерті, й майже голого та напівживого викинули в канаву. Коли прийшов до тями, то спробував, звичайно, відшукати допомоги... Ходив до міської варти, до Приказу… Та куди там! Мене не захотіли й слухати! Вирішили, наче я якийсь п'яниця, що пропив все, до останньої сорочки, та вигнали геть. Ось тепер не можу ні вибратися звідси, ні знайти роботу… Ходив й туди, й сюди… не беруть! Своїх, кажуть, не знають куди подіти, а то якийсь волоцюга припхався! Я знову до Приказу, а там стражники… схопили та втришия мене… Отож тепер біля воріт й сиджу. У людей коп.., – чолов’яга запнувся, наче подавився. Секундою пізніше я допетрав, що він намагається стримати сльози.

–Сумна історія! – кинув я. А сам подумав, що вона схожа на правду. – Що ж за стражники такі? Відказали, виходить, у пошуках злодіїв…

Ликових знизав плечима та навіть відклав убік ложку.

–Я… я… я навіть їм вказав тих бандитів, що мене пограбували. А вони лише розсміялися та самі мене ледве не побили. Сказали, щоб я йшов геть…

–Якщо так, то мабуть вони мають з тих грабіжників якийсь зиск.

–Ви так вважаєте? – здивувався Вася.

Тут знову з'явилася дівчина, яка принесла глиняний глечик з узваром та однин кухоль.

–І моєму товаришеві теж принесіть, – тут же наказав я їй.

Вона хотіла знову фиркнути, але, глянувши на мене, зблідла і мовчки пішла вниз.

–Велике вам спасибі, але я краще вже піду…

–Та не поспішай, Василю! Адже ти ж Василь, а не Вася? Так?

–Вибачте, не зрозумів.

–Кажу, ти ж Василь… та ще різьбяр по каменю… а не якась курва бродяча.

Ликових знову судорожно проковтнув, а його очі наповнилися вологою.

–Отже, тоді поснідай як людина, – продовжував я. – Скільки треба, щоб виїхати звідси? Скільки коштує місце на судні?

–Е-е-е… треба одна срібна «новоградка»... Але ж справа не в цьому, – Ликових зітхнув. – Інструмент шкода. Він був моїм хлібом… Його мені ще батько давав...

–Ось що, Василю, отримаєш півтори «новоградки», якщо проведеш мене по столиці. Я тут вперше, боюсь заблукати.

–А-а-а, – Ликових від подиву і язик проковтнув. – Але ж… але ж це дуже багато! Я не можу взяти стільки...

–Ти не береш, а заробляєш. Пий узвар, доїдай кашу і гайда в місто.

Знову пристрибала дівчина і принесла другий кухоль. Я розлив напій та зробив ковток. Тут на порозі з'явилися троє стражників. Судячи з усього вони поверталися із порту в місто та зайшли випити пива. Чоловіки пройшли всередину, озирнулися і попрямували до вільного столу.

Ликових трохи зіщулився і відвернувся убік.

–Що, знайомі пики? - запитав у нього.

Василь стримано кивнув, а потім пошепки додав:

–Он ті двоє мене і виштовхали з Міського приказу. А той, що ліворуч, взагалі хотів в ліс загнати, мов, нічого в столиці вештатись. Кожного разу, як мене побачить, завжди лупить по... по…

Договорити Василь не встиг, бо його помітили. Стражники про щось переговорили між собою і попрямували до нас. Одна з дівчат раптом схопилася і побігла кудись по сходах нагору, судячи з усього, кликати хазяйку.

Ликових хотів підвестись і піти, але я взяв його руку і примусив сісти назад:

–Пий узвар… Дуже смачний...

Василь взяв кухоль і тут же знову поставив його на місце.

–Снова ти? – пробасив здоровезний стражник в довгому багряному плащі. – Тєбя кто с лєса-то випустіл? Кто дозволіл здєсь появляца, срань ти подзаборная?

–Кіріл, та чєго ти с нім возішся? – крикнув другий стражник. – Гоні етого дармоєда в лєс, гдє ім всєм і мєсто!

–Точно! – розшерепився на весь рот третій чолов’яга. ¬– Вам, лєшакам умойрскім, чі інгоскім, тока в болотах своіх і сідєть. Ан нєт – всйо в століцу норовят забраца!

Здоровань немов мене і не бачив. Він нагло став біля нас, при тому натягнувши на обличчя дурнувату посмішку, явно очікуючи забави. Стражник потягнувся схопити Василя за комір. Його товариши, що стояли трошки осторонь, з подивом побачили, як цей чолов’яга раптом різко нахилився вперед і з усієї сили в’їхався пикою в стіл. На білосніжну скатертину бризнула кров.

Стражник заскиглив, наче вжалений собака, і став голосно всіх матюкати. Я міцно стиснув в руці кухоль і приготувався до наступного кроку. Закриваючи однією рукою розквашений ніс, другою здоровань потягнувся до меча. Він не встиг витягнути його і до половини, як отримав кухлем прямо по кісточках кулака. І знову скиглення, крутіння навколо себе дзиґою та нова порція матюків.

Напарники нарешті допетрали, що відбувається, і кинулися до мене, при тому заважаючи один одному. Я підскочив з лави і ткнув найближчого чоботом по коліну. Він заверещав, тут же впав, хапаючись обома руками за забите місце. Третій стражник на секунду сторопів, оглядаючи своїх товаришів, але потім зібрався духом і кинувся з кулаками.

Махав він ними дуже професійно. Я навіть ледве встиг ухилитися від прямого в щелепу. Ще один такий удар і прощавайте зуби.

Зробивши швидкий крок вперед, тим самим зближуючи дистанцію між нами, я виставив лікоть, цілячись прямо в обличчя стражнику. Удар вийшов не настільки потужним, як планувався, але досить ефективним. Нападник впав навзнак, зачіпляючи сусідній стіл.

Отже, нападники лежать та стогнуть. Ну от і вся бійка. Навіть якось нудно.

–Цей? – запитав я у переляканого Василя, вказуючи на самого першого стражника, того що був з розбитим носом.

–Т-т-так, – ледве видавив Ликових із себе.

–Прекрасно… Ось що, шановний охоронець порядку, – промовив я, наближаючись до стражника. – Мені чогось здається, що ти не там несеш службу.

–Когда кажеца.., – закінчити я йому не дав, бо щосили заїхав йому під дих, а наступним ударом врізав в лоб.

Гепнувся здоровань з таким звуком, ніби міська стіна обвалилася. З більш-менш притомних залишився тільки той стражник, що сидів з забитим коліном.

–Ну, давай до тебе, якщо інші мовчать, – я присів біля нього.

–Чєго хочєш? – зло, але все ж злякано прогарчав стражник.

–Де його інструменти? – хитнув я вбік Василя.

–Какіє ещйо.., – побачивши занесений кулак, чолов’яга вмить заговорив по-іншому: – Стой! Стой! Я дєйствітєльно нічєго нє знаю. На кой нам єго іструмєнти?

–Тобі вони точно не треба, бо звик жити на халяву… І все ж?

–Е-е-е… нє знаю… надо у Жєрєха спрашівать... Жєрєха Грабова... Ето єго людішкі баловалісь…

–Балувались? А якщо я зараз побалуюся?

–Да стой ти! – перелякався стражник. – Я бєз подначкі сказал…

–Де його знайти? Твого Жереха?

–Обично на портовой площаді. Там єго вотчина…

–Багато відстібає вам, той Жерех?

Тут вибігла Корчакова. Вона глянула на побоїще і сплеснула руками:

–Ой, мамо, що ж це таке?

–Завузькі тут у вас проходи, шановна хазяйко, - сказав я. – Ось хлопці і не розминулися... зі столами. Так?

Стражник тут же закивав головою.

–Як тебе звати? – запитав я у нього.

–І-і-іван… Стойлов Іван…

–Моя тобі порада, Іване, не варто вам більше працювати стражниками… Йдіть звідти… Якщо узнаю, що цього не сталося, то нарікайте на себе... До речі, на Святій Землі зараз добровольці дуже потрібні. Особливо такі могутні, як ви… Второпав?

–Угу… угу…

Звичайно, я блефував. Але все ж сподіваюсь, факт того, що вони анічого про мене не знають, хоч трошки змусить цих трьох бовдурів отямитися. Каятися та причащатися вони звичайно не стануть, проте декілька днів поживуть у страху.

Я розрахувався за їжу, дав ще зверху за розбитий посуд, потім взяв за руку переляканого Василя, і ми з ним вийшли з трактиру.

–К-к-куда… куда ми? – перелякано промовив Ликових.

–До порту! – браво кинув я, і тут же пожалкував, що не взяв із собою зброю. А вона могла би і знадобитись.

–Що ж ви… що ж ви… що ж ви наробили? Навіщо себе наразили… на… а-а-а…

Василь нервово закліпав очима. Він затремтів, наче осінній лист на вітру.

–Вас… вам… е-е-е… Вони піймають! Будуть бити! – шепотів він.

–А ми дамо гідної відповіді! – бравурно посміхнувся я. Але самому було не до бравади.

О, Сарн! Як все заплуталось! Причому швидко, що триндець! – чесно кажучи, я взагалі не розумів себе. Яка муха мене вкусила? Чого вчепився в цього Василя? Невже благородство заграло в дупі? Ти ж, Боре, хотів тишком-нишком… щоб ніхто тебе не помітив… Як то кажуть: «Нижче трави, тише води».

А що вийшло, хай йому грець? Зараз набіжать стражники в трактир, почнуть шукати баламута… тобто мене…

Тьху ти! Ніхаз його бодай! Дурень ти, Боре! Дурень! – лаюсь на себе, але розумію, що відступати вже пізно… Я вляпався по самий причандалля! Тепер не відразу вистрибнеш… бо штовхнув камінчик, а той вдарив другий, потягнув третій… і тепер все закрутилося, наче лавина.

Портової площі ми досягли відносно швидко, але питання: де шукати цього Жереха? По-перше, нам навіть не відомо, як він виглядає. А по-друге, цілком могло бути, що його сьогодні його тут немає. Та і як знайдемо, то що далі?

Боре, ну ти даєш! Нічого не прорахував… плану не склав… На що сподіваєшся?

–Ну, Василю, дивись! – промовив я своєму новому напарнику.

–Ку-у… ку-у-ди? – перелякався той.

–Повсюди! Може побачиш когось з тих, хто тебе лупцював… та грабував…

Ми дуже довго вешталися серед народу, і коли я вже хотів від усього відмовитися, Ликових злякано схопив мене за рукав.

–Що? Де? – запитав я, озираючись навсібіч.

–Он там, біля парапету… Бачиш вусаня? Поряд з ним рудий…

Я повернувся: на краю площі, біля самого парапету, за розвантаженою купою бочок із зображенням виноградної лози, яку викарбували на дошках, стояла невелика група людей. Двоє з них жарко сперечалися. Вусатий чолов’яга, одягнений більш-менш пристойно, сердито жестикулював та щось доказував іншому, схожому на купця. Навколо них згрудилися декілька підозрілих особистостей, серед яких був рудий кремезний мужичок, на якого вказував Василь. Я помітив, що на ремені у нього висів чималий ніж.

–Це він… він… він.., – затараторив Ликових.

–Грабіжник?

–Так-так… їх було троє… а цей мене схопив за горло та трусив, наче грушу…

–А інші хто? Не знаєш?

Василь завзято замахав головою, того і дивись зараз відірветься.

Я прикинув розклади. Отже вусань, який скоріш за все був за головного серед цього різномастого натовпу, щось вимагав від купця. Сумніваюся, що ми з Василем спостерігали пограбування. Принаймні відкрите… Мабуть купець просто намагався домовитись із місцевими злодюжками, щоб не чіпали його товар.

–Так! Ясно, – кинув я, і тут же наказав Ликових чекати біля ліхтаря.

–Ви що збираєтесь робити? – перелякався Василь.

–Поки сам не знаю, – знизав я плечима та рушив до бочок.

Мене швидко помітили і назустріч виступили двоє чоловіків. Між іншим також озброєних ножами.

Я помітив їхні дивні бляхи, зроблені по місцевій моді. На них красувався кабан.

Перегородивши шлях, один з чоловіків нахабно спитав:

–Тє чо, нємощний?

–Ну… розмова є… до того рудого…

–Чо?

–Вуха заклало? Йди продуй!

Чоловік отетеревів. Він тут же потягнувся до ножа на ремені. Я схопив його трохи вище кисті і великим пальцем натиснув на м'язи, одночасно намагаючись утримати від можливості витягнути зброю. Судячи по пиці, я зробив йому боляче. Чолов’яга секунду-другу боровся, але все ж кинув спробу оголити лезо.

–Чо там такоє? А, Новік? – звернув свою увагу вусань.

Він відступив від купця та втупився на мене.

–Поговорити б хотілося, – кинув я, відштовхуючи хлопця з ножем убік. – Ось з цим сонцеволосим.

Вусань з подивом глянув на свого підручного та розгублено спитав:

–С ні-і-м? А ти кто такой?

–Людина… А ти?

–Ну ти дєрзкій!

–Ето Жєрєх, дурєнь! – просипів мені Новік. Він сердито потирав зап'ястя.

–Ну, Жерех, чи Короп… проте також мабуть людина? – голосно кинув я.

–Жєрєх, дай лучьшє я єму рога обламаю! – крикнув рудий.

–Хмм! Успєєца, – зіщулився ватажок. – Ну і чєво ти хочєш от моєго чєловєка? – спитав він. – Можєш говоріть прямо мнє…

–Хочу Світло в його серце впустити, – відповів я.

–Хмм! – знову хмикнув Жерех. – А ти служітєль цєркві?

–Не зовсім… просто про благо дбаю… Вважаю, що людям треба допомагати слідкувати за власним станом душі, за чистотою іскри… Направляти на шлях очищення.

Поки говорив, мені чомусь пригадалась ельфійка біля каплиці. Мабуть, я зараз для Жереха в чомусь нагадую її.

–І что ж такова натворіл сонцєволосий? – недобре посміхнувся ватажок. – Какой грєх он допустіл?

–Дізнався, що сталася на портової площі жахлива подія! – в тон ватажку відповів я. Ми з ним схрестились поглядами. – І виною тому вчинок твоєї людини, Жереху. Він з товаришами напав на беззахисну людину і пограбував її до нитки. Яка ж це несправедливість! Який це гріх!

Ватажок поправив свої чорні вуса, і з посмішкою подивився на підручних. В його очах промайнула дика іскорка, яка буває у тих, що не вважають життя іншої людини цінністю.

–Слиш ти! – заступився той, якому я пом'яв руку. – Нє хотєл би до Тєнсеса отправіца? С нім обсудіть вопроси грєха і іскуплєнія?

–Тіхо, Новік, – підняв руку Жерех. – Чєловєк что-то імєєт протів мєня… То ж нєхай повєдаєт!

–А я все сказав… Додам лише, якщо ти захищаєш свою людину, то розділяєш з нею і гріх.

–Хмм! Любопитная історія. І чєм ми можєм... откупіца?

–По-перше, стати на шлях виправлення, – від цих слів мені і самому смішно стало. – А по-друге – повернути награбоване.

Жерех розреготався.

–Ти, парєнь, мнє опрєдєлйоно нравішся. І пошутіть умєєш, і дозволенова нє прєступаєш… Поетому можеш бєжать отсєль живим-здоровим.

–Ну, ти ж розумієш, що цього не буде, – цього разу я вже не жартував.

Ми знову зустрілись поглядами із Жерехом. Не скажу, що я не нервував. Але врешті-решт заплигнув в такі хащі, що відступати вже точно не можна. Тільки вперед… і вперед…

–Нє меча… нє ножа… дажє дубінкі нєт, – якось розлого промовив він. – Как свєрр… настоящій свєрр…

–Дозволь я єму сєйчас.., – рвався помститися Новік.

–Угомонісь! Он через тебя прошйол, словно через откритиє настєж двері. Знаю я такой народец. У нєго, Новік, дажє на лбу напісано, что свєрнуть тєбє шєю, как на брущатку сплюнуть. Ето, братци, свєрр!

–Що? – не второпав я. – Що ти сказав?

Жерех відмахнувся, мов , проїхали, та спитав, кого вони образили.

–Василя Ликових.

–Хмм! Ликових… Ликових… Нє помню такова…

Я кинув головою убік ліхтаря, під яким одиноко стояв Василь. Жерех зіщулився, намагаючись пригадати, та згодом пробубонів:

–А-а... етот замухришка...

Він розсміявся, але вже по-доброму, чого сказати чесно, я не очікував. А потім додав:

–Єво, мєжду прочім, своі ж «заказалі»… Я так понял, что мєшал он ім…. Очєнь мєшал!

–Чим?

–Трудно сказать… да ми і нє спрашіваєм… Можєт, мастєр он получьшє, чєм оні. А людская завість, сам знаєш, вєщ страшная… А люді оні гніловатиє… Повєрь, я в том толк понімаю. Ім би дєнєг отхватіть… і побольшє. А ми твоєво яхонтова дажє пожалєлі і кончать нє сталі. Кінулі в канаву і на том разошлісь.

–А інструмент?

–Інструмєнт? Кто єво знаєт...

–Вродє, в Кузні снєслі… Сємйону Копилю, – промовив за спиною ватажка рудий. – На пєрєплавку.

–Шкода, – труснув я головою. – Так що робити-то будемо?

Жерех здивувався. Він поправив вуса, а потім клацнув язиком та сказав:

–Когда убійца ідйот на поводу у справедливості, то дєло кінчається страшно… для всєх…

–Який вбивця?

–Ти, паря, дурака нє валяй… Шагай по добру, по здорову, пока нє позно.

І тут до мене дійшло, що він мене вважає вбивцею. А відсутність зброї… принаймні видимої… примушує його не нападати на мене. Саме відсутність зброї, я не обмовився.

–Сєводня разойдйомся міром, – повторив Жерех. – Ну а потом, каждий сам по сєбє… Нє всєм позволітєльно так со мной говоріть, как ето сдєлал ти. Уясніл?

Я кивнув на прощання та пішов до Василя. А в голові між тим гупає, наче по порожній бочці.

–О, Сарне! – кинувся до мене Ликових. – Н-ну навіщо ви так ризикували? – тремтячим голосом промовив він. – Навіщо?

Я не знав, що сказати. Мабуть, тому що дурний? Добре, що все добре скінчилося…

Подумав про те, і раптом згадав, як був свідком розмови одного старого, що сидів на кораблі до Новограда, в оточення своїх внуків, і поважного ельфа, який приндячись, спитав, мов, що треба для того, аби бути доброю людиною. Які для того треба виконувати умови.

–Тільки не кажіть, що треба бути безкорисливим… догоджати… От не повірю! – казав ельф.

–Ви просто зараз не можете цього зрозуміти, – відповідав старий. І ці слова в’язали ельфа за живе. Він навіть набундючився, наче індик. – А от спитайте у кого-небудь... спитайте, чи потрібні добру причини, щоб бути добром?.. Ні. Безумовно, що ні! Ось тому воно завжди перемагає зло... Добрій людині не треба причини, щоб залишатися доброю.

Почулися заперечення, але старий знову повторився, що ельф просто зараз не може цього зрозуміти.

Отож і я не можу зрозуміти, що мене тягне допомогти Василю. Навіщо воно мені? Який зиск?

Боре, що ти мелеш! – сердився я на себе. – Припини ці дурні перемовини сам із собою!

–Здається, мені відомо де ваш інструмент! – приголомшив я Василя. – Поквапимось, поки є ще шанс його знайти цілим.

–Ви… ви… ви… кажете щиро?

Чолов’яга захлинувся і подивився так пронизливо, що в мене по спині пробігли мурахи. Я тут же рушив вперед, не в силах витримати цей погляд.

Ми вийшли до Кузнів. Спитали у місцевих про Семена Копиля. Знайшли його ледь не на околиці. З невеличкої кузні вийшов коротконогий чоловік. Він відклав молот та спитав, чого нам треба.

–Вам тут якось інструмент занесли, – промовив я, дивлячись на Семена скоса.

–Хто заніс? І який інструмент?

–Хлопці Жереха… Грабова… Василю, розкажи-но, що в тебе було.

Ликових задумався, а за мить спробував пояснити.

–А-а-а, – захитав головою коваль. – Є… заносили… То, виходить, ваше?

–А чиє? – підморгнув я. – Жереха? Та він в житті крім ножа нічого не тримав.

–То правда, – погодився Семен. – Пощастило вам, хлопці, що я й досі лінувався переплавити ті цяцьки…

Коваль підійшов до стіни, схопив якийсь мішок та притягнув нам. Василь кинувся розв’язувати тасьма, і ледь закінчив, висипав на траву якісь залізяки. Секунда і він розридався.

–Е-е-е… чого це з ним? – перелякався коваль.

А в мене всередині так щось стислось, аж в горлі почало дерти.

–Чого, та чого! – ледь зміг вичавити з себе. А потім відкашлявся та сердито кинув: – Ти за кузнею своєю сумував би? Отож!

Я присів та почав допомагати Василю складати інструменти назад до мішка…

3

…Корабель на Умойр, невеличка торгова шнява, повільно розвернувся і, роблячи широку дугу, почав виходити з гавані, переливаючись напівпрозорими райдужними вітрилами. Позаду гудів старенький двигун, який неквапливо штовхав судно вбік відкритого моря.

Василя я вже не бачив. На палубі копошилися матроси, юрмилася невеличка групка пасажирів, серед яких було вже важко когось розрізнити. На березі біля парапету згрудився натовп проводжаючих. Люди відчайдушно махали руками і кричали, щось на кшталт «удачі»…

Коли ми забрали інструменти, та вибралися із Кузнів, я дістав дві срібні «новоградки» і простягнув їх Василю. Він спочатку обурився, кричав, що не візьме. Потім, що це занадто багато. Проте я навіть не слухав, а мовчки всунув гроші в його суху долонь та потягнув Ликових до пристані.

–Тобі на якій алод повертатися? – спитав у нього.

–Е-е-е… на Умойр…

–Пішли шукати, хто туди відправляється…

–А як же Новоград?

–Він уже тут стоїть, здається, років зо сто. І ще, дасть Сарн, сто простоїть.

–Але я ж обіцяв показати столицю... за це ж, мабуть, повинен отримати гроші…

–Сам розберуся. Не маленький…

–Послухай… послухай… Ти не можеш мені дати гроші просто так! Вірніше, я не можу їх просто так взяти! – відчайдушно жестикулював чолов’яга. На його обличчі з’явилася маска розпачу, а на очах заблищали крупинки сліз.

–Можеш… не можеш… хочеш, чи не хочеш… Все вже зроблено! І обговорювати ми це не будемо! – відрізав я, одночасно відчуваючи доволі суперечливі емоції.

Ми деякий час йшли мовчки. Василь плентався позаду, а потім торкнувся мого плеча і неголосно сказав:

–Дякую… я цього не забуду, – він потупив очі та декілька секунд нервово гладив свою борідку. – Через мене у вас будуть неприємності, – промовив чолов’яга.

–То нехай! – відмахнувся я. – Знав би ти, Василю, які неприємності, так би мовити, були декілька днів тому… то сказав би, що сьогоднішні події – весела прогулянка…

–О, Сарне! Невже ви дійсно не переймаєтесь власною долею? – дивувався Василь.

Я мовчав. А що відповідати? Зайве приндитись? Ні, все це дурня… Що зроблено, то зроблено, і причин тому шукати зась.

Ми спустилися вузенькими вуличками та десь за півгодини вийшли до пристані. Я піймав одного з портових служак та з'ясував про кораблі до Умойру. Він морщив лоба, крутив носом, проте побачивши мідний п’ятак вказав нам на декілька суден.

Ще півгодини ми з Василем обходили пристань, питали про вільні місця, і нарешті натрапили на невеличку шняву. Капітан повідомив про закінчення завантаження та відхід з порту за годину.

–Вот только забєру разрєшєніє в портовой управє, – додав він згодом.

Я розрахувався, потім майже силоміць заштовхав Ликових на борт та спустився до парапету.

Василь щось прокричав, проте в натовпі мені не вдалось анічого зрозуміти. Дочекавшись, коли корабель відійде від пристані та рушить в астральне море, я піднявся по сходах на площу і попрямував до столиці.

Було вже далеко за полудень. Настрій нарешті почав вибиратися на зустріч гарячому сонечку. Ота паскудна частинка, що гризла мою душу постійними докорами, мовляв, навіщо ти допомагаєш, відтепер занурилася в свою нірку, поступившись місцем «задоволенню», яке буває у людини, що виконала достойну справу… Я відчував себе прекрасно, як то кажуть – на підйомі. І з таким настроєм підійшов до портових воріт Новограда.

Охорона, чоловік десь з десять, втупилась в мене поглядом. Вірніше, солдати оглядали майже кожного виїжджаючого. Декого зупиняли та розпитували про мету прибуття.

От не думав, що в місто не всіх і пускають. В цю ж мить почув, як хтось сердито лаявся, мовляв, «нема що робити цим бовдурам».

–Вчора такого не було! – бурчав чолов’яга. – А сьогодні що змінилося? Кого, Ніхаз вас бодай, розшукують?

–У нас пріказ! – рявкнув один з солдатів. – А будєш пєрєчіть да прєрєкаца, вощє в холодную загрєміш!

Я протопав мимо, намагаючись не встрявати в суперечку.

Ворота були відчинені навстіж. Масивні, величезні… зроблені ледь не з вікових дубів… Та ці стулки сам Ніхаз не здолає! Їх, мабуть, і три десятки людей з місця не зрушить.

Я дивився на вирізьблені на дереві узори, а сам неспішно заходив під арку, прикрашену нехитрими цегляними пілястрами. Різкий перехід від світла до темряви на деякий час осліпив мене. Прийшлось навіть зупинитися.

Треба відмітити, народу тут вешталось – хай Сарн милує! Заїжджали вози, сунулися якісь натовпи богомольців… йшли торговці, солдати, матроси… то в середину, то назовні… Всі пруться, штовхаються… Мене це починало дратувати.

Нарешті очі по-обвикли. Всередині чималого проїзду з високими арками кам’яного зводу було доволі бруднувато та ще і воняло чимось тухлим. Відчуття, що то наче стіни обдзюрені сотнями відвідувачів.

Деінде виднілися мозаїчні сцени з життя Святого Тенсеса, поряд з якими стояли якісь приїжджі роззяви. По суті, найбільше тухлятиною воняло саме під цими образами. Може оці богомольці на радощах всикалися.

Я поквапився минути цей проїзд і нарешті вибрався в місто.

Квартал, куди відразу потрапив, звався Торговим Рядом. Скажу відразу, місце доволі колоритне. Розповідали, що тут здебільшого ніхто живе, а лише стоять якісь лавки, крамниці, конторки та склади. Так воно і здавалось на перший погляд. Проте трохи згодом я вияснив, що в цьому кварталі чимало заїжджих домів, які на ельфійський манер прозивали хотелями.

Головна вулиця, що йшла прямо від Портових воріт, мала назву Велика Хлібна. Закінчувалась вона Вічевою площею, поряд з якою розташовувались Міський, Ратний і Розшуковий Прикази.

Ледь я пройшов по бруківці кроків десь зо сто, як відчув наче щось тисне… Навіть озирнувся… і лише за мить второпав – будинки! Так, так… величезні кам’яні споруди, які наче гіганти з давніх легенд, нависали над людьми, суворо спостерігаючи за ними. Більшість будівель складалися з чималих валунів, які додавали спорудам більшої масивності. І від цього, мабуть, і той тиск.

Я поквапився проскочити цю вуличку, але куди там! Похід по ній затягнувся хвилин на п'ятнадцять. А будинки чим далі, тим масивніше ставали. Навіть не знаю в чому причина того дивного остраху, який охопив мене. Ходив печерами і то не так нервувався, а тут… Ще і ця штовханина на вулиці, суєта… Толком не пройдеш.

Слава Сарну я нарешті вирвався на площу та глибоко вдихнув. Серце заспокоїлось, стало трохи легше. Я наблизився до якоїсь величезної статуї, яка судячи з одягу, зображала мага, навколо якого в молитовному екстазі виднілись декілька фігур в довгих плащах із капюшонами до очей. Пам’ятник облюбували голуби, які вже встигли покрити його чималим шаром гівна.

До речі, в місті було багато всілякої живності. Різноманіття собак взагалі вражало: тут тобі й товсті песики з короткими лапами, і великі кошлаті потвори… руді, чорні, білі з плямами… Вибирай, якого схочеш.

А котів? Матінко моя! Вони важно крокували вулицями, наче купці, або якісь шляхтичі… сиділи на парканах, чи карнизах, роздивляючись перехожих з таким видом, яким міська стража оглядає різношерсту публіку, що прибувала в столицю… хитро виглядали з маленьких підвальних віконець, явно задумуючи якусь підлу справу…

Не можна обійти й птахів. Бруківка, дахи, паркани – усюди сиділи, літали, гуляли, срали жирні голуби, а між ними стрибали задиристі горобці.

Я зловив гав, поки дивився на кам’яного мага, і від того трохи не потрапив під віз, що перевозив сіно. Ледь встиг відскочити під сердити крики візниці. І ось в цей момент на очі потрапив шпиль Вежі Айденуса, прикрашений величезним золотим орлом, який споглядав за жителями Новограда. Башта мага, маківка якої зі слів місцевих була вкрита червоним золотом, знаходилась десь далеко в центрі міста, за внутрішніми мурами, які розділяли столицю на частини, тобто квартали.

Нарешті віддихавшись, я зрушив з місця та близько години блукав серед вуличок Торгового Ряду, заглядаючи в крамниці, підслуховуючи розмови перехожих. Скажу, що Бернар мав рацію, кажучи, що в Новограді було легко загубитися. І справа навіть не в мені, а в тій дурнуватій забудові цього міста, а особливо Торгового Ряду. Головне зрозумів одне: треба не випускати з поля зору Велику Хлібну вулицю і тоді можна буде повернутися до Портових воріт.

День вже добігав вечора, а навколо не вщухала метушня. Люди звично вештались столицею. Одні поспішали по наказних справах, інші торгували, треті щось купували, четверті оглядали столицю…

–Чєво ізволітє? – нахилився до мене якийсь літній чоловік.

Я озирнувся. Виявляється ноги занесли мене в якесь забите Сарном місце. Поруч стояв лоток з розкладеною військовою амуніцією, одягом та іншими речами. В цьому райончику було багато солдатів: і піших, і кінних, озброєних професіоналів та новачків, які ледь вміють правильно тримати меча.

–Что-то подсказать? – знову спитав мене торговець.

–Не знаю… Можливо, прикупив би щось з одягу… а у вас лише зброя…

–Ну, так на ето сєводня.., – чолов’яга чомусь зам’явся, а потім якось дивно посміхнувся. Його голос настав трохи іншим, я б сказав – офіціальним: – Сьогодні на це чималий попит!

Судячи з мого вигляду, торговець зрозумів, що я не в курсі нинішніх новин.

–Вночі, ходять чутки, – почав пошепки розповідати він, – нібито захопили нашу фортецю Горішок.

–Що? Хто? Як?

До нас наблизились двоє солдат. Вони явно почули слова торговця.

–Ти чєво мєліш? – гаркнув один з них йому. – Знаєш, шо за слухі биваєт?

–Хлопці… рєбята… я нічєво такова нє говорю! – злякався старий чолов’яга.

–Ладно, нє сси! Ми ж нє городская стража! – кинув другий і голосно розреготався. Очевидно, йому сподобалось, як товариш налякав торговця. – А про Орєшєк зря всйо-такі нє болтай! А то загрєміш до Жугі Ісаєва!

–А що там трапилося? – підключився я. – Захопили той Горішок, чи брешуть?

Солдати перезирнулись один з одним. Потім той, що був ліворуч махнув рукою та сказав:

–Завтра всйо-равно ім голови снєсут… а на площаді раскажут… Чєво скривать правду-то!

–Снєсут? Нам? – торговець позадкував.

–Та нє вам, дурєнь! А ім… бунтарям… Прівєзут в Новоград і шоб нє повадно іним – прілюдно враззз! – солдат щосили махнув рукою, буцімто відрубав комусь голову.

–Так значить щось в Горішку трапилось? – не відчіплявся я.

–Бунт! – додав другий, та з таким видом, буцімто хотів сказати, що я також дурень. – Но нічєво, щас с німі бистро справяца! Іван Івєрскій і нє такіх усмірял!

–Да-да! – вторив перший ратник. – Узнают, по чйом фунт ліха! Завтра услишитє!

З ким «бистро справяца» та про що ми почуємо ратник так і не пояснив. Ледь ці двоє солдатів пішли геть, як торговець розгублено пробурмотів:

–О, Сарне! Що ж то робиться? Отже вірно мені казали… вірно… Ох-ох-ох! – він осенів себе святим знаменням та щось тихо-тихо пробурмотів під ніс. ¬ Декілька секунд і чолов’яга почав жалітися на негаразди в Лізі: – Спочатку соляний бунт на Фороксі… потім рудокопи в Імлистих шахтах на Умойрі... тепер у нас на алоді почалось! Ех-ех-ех!.. Не знаю, що ці двоє балакають, проте заколоти ніколи без Імперії не обходились! Про те всі бають в місті… правда не вголос…

Я задумливо почухав маківку. Ото ж бо, дивлюся, чому по столиці чомусь чимало озброєних солдатів бродить… Та ще перевірки біля воріт… Оттепер все зрозуміло!

Я знову почухав макітру.

Фортеця Горішок… пам’ятаю, як про неї згадувалось в судовому журналі… Бернар тоді казав, що це один з найбільш укріплених центрів Ліги.

І от тобі візьміть ласуйте! Бунт! Що за хєрня? З якого переляку подібне трапилось?..

Слухай. Боре, а якщо до бунту дійсно приклала руку Імперія, то… то… то нам, м’яко кажучи, буде непереливки. Варто тільки висадитися ворожому війську, як в Світлоліссі почнеться кривава колотнеча. І війна вже буде не десь на далеких алодах, не на Святій Землі, а прямо тут, в самому серці Кватоха.

Картинка, скажу вам, намалювалась моторошна.

«Іван Івєрскій і нє такіх усмірял», – так заявив ратник. Отже, до Горішка вже мабуть направили якісь сили… Не стражників, зазвичай, а реєстровиків! Тих, що вміють голови рубати!

Проте, захопити Горішок буде дуже проблематично. Якщо вірити словам Бернара, то це практично неприступна фортеця. Яким чином ми завтра побачимо на площі бунтівників?

Дива та і тільки! – я відійшов від торговця та рушив собі далі. Мабуть, вже треба повертатися до трактиру… тим паче, що вже живіт бурчить.

Біля позеленілої від моху стіни помітив зовсім маленького гіберлінга. Скоріш за все, це була дитинка. Десь хвилина спостерігання за нею, і мені стало ясно, що вона загубилася.

Чисто по-людськи стало шкода цього малорослика. Я наблизився, присів, щоб бути на рівні із дитиною. Її маленькі чорні оченятка злякано втупилися в мою персону, явно очікуючи якогось підступу.

–Привіт! – посміхнувся я. – Як справи?

Відповідь гіберлінга більше походила на шамкання беззубого старого: ані слова не розібрати. Я перепитав і, напружуючись, зміг розібрати наступне: переді мною була дівчина на прізвисько Гггомасська… тобто – Ромашка. Вона разом з братами напросилася сходити в Торговий Ряд, нібито для закупівлі солі. І ось, як результат, відбилася і загубилася.

–Тобі треба повернутися в Гіберлінгській квартал, – промовив я, на що Ромашка тут же закивала головою. – Пішли, проведу…

Чесно кажучи, я лише приблизно знав, де знаходиться той квартал. Бачив ворота до нього, коли вештався вуличками. Ми рушили по бруківці й десь за півгодини блукання дісталися місця.

Високі кам’яні мури, що розділяли Торговий Ряд із Гіберлінгським кварталом були ще частково недороблені. Ми дійшли до брами і за кілька секунд вибралися до широчезної площі. Мене відразу вразила характерна відмінність архітектури, а саме – пузаті округлі будиночки… При чому майже всі дерев’яні…

Не скажу, що вони були акуратні, проте огиди не визивали. Більш-менш доглянуте село. Тільки з бруківкою.

Ось такий він, Гіберлінгський квартал. То тут, то там снували «ростки» в національному одязі – різнокольорових клітчатих килтах. Але були і ті, що носили якусь гримучу суміш в ельфійсько-гіберлінсько-людському стилі. Було і смішно, і цікаво одночасно. Людей тут було малувато, а ось ельфів – взагалі жодного. Хоча, якщо пригадати свої прогулянки Торговим Рядом, то там теж дуже рідко траплялися ельфи... А ось гіберлінгів – чимало.

Ромашка радісно підскочила і кинулась кудись бігти. Я тільки рота встиг відкрити, а потім махнув рукою. Про себе лише посміхнувся стосовно дитячої безпосередності. А, в іншому, діти і серед гіберлінгів діти.

Озирнувся, хотів було повертатися назад, а потім вирішив трошки пройтися по цьому кварталу. На відміну від Торгового Ряду, тут бруківка була не така чиста. У багатьох місцях виднілися купи сміття і кінського гною. Навколо продавали багато риби: і солоної, і в'яленої, і свіже спійманої. Її носили в корзинах, варили в величезних чанах, смажили на пательнях… потрошили… сушили... солили…

Загалом, навколо була суцільна риба. А жінки-господині діловито крутилися біля торговців, вибираючи щучок, омулів та карасів.

Маленькі, схожі на кішок, дітлахи з цікавістю розглядали мою персону. Одному такому я посміхнувся і навіть підморгнув, а той раптом злякався та кинувся бігти геть.

Невже люди тут рідкісне явище? – промайнуло в голові. І тут же я побачив величезну людську фігуру, яка на фоні маленьких волохатих гіберлінгів виглядала просто разюче. Якась мить, і я зрозумів що це Першосвіт.

Він сидів біля величезного казана, тримаючись руками за голову. Поряд метушилися кілька сердитих гіберлінгів, які щось кричали на своїй мові.

Обличчя Першосвіта було дуже опухлим, а під лівим оком виднівся синець. Одяг місцями порваний. Від хлопця за версту несло перегаром від якогось дешевого пійла.

–Гей, друже, добре виглядаєш! – посміхнувся я.

Першосвіт підняв каламутні очі й довго вдивлявся в моє обличчя.

–Боре? – пробурмотів він. – Як мені хріново…

Гіберлінгі завмерли і з часткою цікавості подивилися на мене.

–Що трапилося? – спитав я хлопця.

–Не пам'ятаю, – знизав той плечима.

Ані зброї, ані ременя… навіть торби немає… Можу побитися об заклад, що гроші у Першосвіта теж були відсутні.

–Як він у вас опинився? – звернувся я до сердитих гіберлінгів.

–Припхався півгодини тому! – неохоче відповів один з них. – Зламав нам воза… розсипав горщики… деякі взагалі розбив… Хто заплатить за те?

–Спокійно… спокійно… Я все оплачу.

Щось щастить мені сьогодні на добрі справи. При такій вдачі, ввечері слід очікувати на нагороду…

–Добре погуляв, – я присів навпочіпки біля Першосвіта і оглянув його синяк та подряпини. – Бився?

–Не пам'ятаю, – хлопець дохнув мені в обличчя моторошною сумішшю винних парів. – Зайшов до шинку... Все чинно так… скатертина, посуд... дівчата… Замовив пива… поїсти… а потім як в тумані… Здається, з кимось зчепився…

–Це помітно! Ти йти можеш?

Хлопець знизав плечима та пробурмотів, що спробує. І тут же обблював свої черевики.

–Ех, хлопчисько! – сердився я. – Другий день в столиці й вже встиг вляпатися в гівно!

Я підійшов до гіберлінгів, розрахувався за биті горщики та візок, а потім повернувся до Першосвіта, який все ще намагався підвестись. В цей час до нас наблизився якийсь старий, з виду поважний, гіберлінг. Позаду нього тупотіли ще двоє (судячи з усього – брати). І всю цю процесію оточувала чимала кількість озброєних гіберлінгів. Схоже, то була місцева стража, чи хтось на кшталт цього.

–Доброго дня! – хрипко промовив старий. Висока хутряна шапка на його голові, сіпнулася вбік, ледь він кивнув мені.

–І вам, шановний, – відповів я.

–Ми, – продовжив гіберлінг, – Сиві… гіберлінгські посли в Новограді… курируємо питання нашої громади…

Прозвучало якось офіційно. Я би навіть додав – занадто. І все ж, не дивлячись на холодність тону, як най можна ввічливо промовив у відповідь:

–Дуже приємно.

–Зараз склалася… скажімо так – дещо делікатна ситуація, – продовжив посол. Його колючий погляд не обіцяв приємну розмову. – Ваш друг пошкодив не тільки возик… Поки він ходив нашим кварталом, поки приходив до тями...

–Що трапилося? – напружився я.

–Айстри… квіти… Ваш товариш витоптав цілу ділянку айстр…

Я гарячково намагався второпати про що мова. Айстри… айстри… Це квіти? І що?.. Першосвіт витоптав квіти… Що за ніхазівня?

–Перепрошую, але я і досі не розумію, про що ми говоримо?

В голові був повний сумбур і здається Сиві зрозуміли мою розгубленість. За мить посол пояснив, що айстри висаджують біля входу до будинків, щоб ці квіти відганяли біди та неприємності.

–І-і-і? – я закліпав очима.

–Хммм… Це неввічливо, – продовжував гіберлінг. – Неввічливо, скажімо так, з’являтися в чужій домівці… а цей квартал і є наша, гіберлінгська, домівка… Так ось ми вважаємо, що ваш товариш зробив дуже дурний вчинок… він образив наші традиції… Грубо! Безцеремонно! Нахабно! – кожне слово, наче цвях.

Я стис кулаки, але спробував себе контролювати:

–Знову повторюсь, що перепрошую за свого товариша… Проте у його виправдання хочу додати, що він був випивши… а отже не контролював-а-а…

–Це його не звільняє від образи в наш бік! – перебив посол. – Скоріш додає ваги, бо з’являтися у когось вдома в подібному стані…

¬–Слухайте, ми не хочемо нікого кривдити… і ображати… І між іншим ви, гіберлінги, самі полюбляєте чимало хильнути зайвого! – сердито кинув я, відчуваючи, що починаю заводитися. – Отже розумієте, що в таки хвилини людині важко контролювати себе.

От не думав, що якісь квіти призведуть до скандалу. Ніхаз їх роздери! Та цих айстр, ромашок… васильків чи волошок хоч греблю гати!

А навколо нас тим часом вже згрудився чималий натовп. І здається зовсім не прихильників.

–Ми любимо випити, – роздратовано погодився посол, – але знаємо межі пристойності! Ми не ходимо по іншим кварталам і не гадимо у вас!

«У вас»? Мабуть цей посол вважає мене жителем людської частини столиці. Тепер розумію, навіщо стіни між кварталами – щоб не пускати нахабних чужинців!

–Гаразд… гаразд, – м’яко промовив я. – Не хочу суперечки… Ми з Першосвітом не хочемо суперечки… Отже, давайте про щось домовлятися! Що можемо вдіяти?

Посол не встиг відповісти. З натовпу вискочив один із гіберлінгів і голосно вигукнув:

–Боре? Ви ж Бор, правильно?

Я примружився, намагаючись зрозуміти, звідки я можу знати цього гіберлінга. Мені вони всі зараз здавалися на одне обличчя. Стоять навколо, дивляться своїми оченятками… Від цього відчуваєш себе чомусь голим… Знаєте, як буває уві сні: йдеш серед натовпу, і раптом розумієш, що на тобі немає одягу.

–Я Тон! – промовив гіберлінг. – Ну же! Тон Вітродуй... Пам'ятайте, хатину на березі?

–А-а-а… Тоне… згадав…

Сімейка Сивих і Вітродуй відійшли вбік та про щось тихо пошептались. Хвилина і посол повернувся до мене та більш примирливо промовив:

–Дуже радий, що ви, Боре, допомогли нашому одноплемінникові, Тону Вітродую…

Не можна сказати, що я дійсно чимось допомагав цьому гіберлінгу, проте вважаю, що поки слід триматися цієї версії. Здається, удача повернулася до мене… до нас із Першосвітом… Може вдасться викрутитися із цієї неприємності з ніхазовими айстрами.

–Боре, – продовжив посол, – ми згодні порозумітися, стосовно квитів…

–Це добре, бо ще раз повторю, мій друг те зробив ненавмисно… він не мав злого умислу…

–Гаразд, – посол підняв руки догори. – Поки наші хлопці допоможуть вашому товаришу, ви, Боре, не могли б прогулятися до нас в гості? – запропонував гіберлінг.

Я напружився, хоча спробував не подати виду. Йти до Сивих бажання не було, але розум підказував пересилити власні острахи. Та і взагалі… До речі, що «взагалі» мій розум пояснювати відмовився.

Я згідно кивнув та, похлопавши Першосвіта по плечу, рушив за послами. За нами відразу ув’язалися декілька гіберлінгів, судячи з усього, охорона. Поки йшли я помітив, що майже біля кожного будиночку ростуть квіти. І не просто квіти, а саме айстри… Не знаю в чому причина такої тяги до них, проте от вам факт.

Хвилин за п’ять ми дісталися великого бочкоподібного будиночку. Дах робив його схожим на якийсь гігантський гриб. Зсередини пахло копченою рибою, та якимись прянощами… А ще хвоєю.

Мене запросили зайти, посадили за мініатюрний стіл, і поки двоє інших братів посла готували частування, той присів навпроти і хрипким голосом промовив:

–Ми, гіберлінги, тут, в Новограді, наче одна велика сім'я, яка ділить горе і радість один одного. Думаю, Боре, ви це розумієте.

–Безумовно, – хитнув я головою у відповідь.

–Нам не хотілося б виглядати непривітними господарями… Погоджуюсь, що ми з вами удвох погарячкували… трохи… Отже давайте спробуємо розпочати розмову ще раз, вже як добрі друзі.

–Давайте.

–Тон нам все розповів, – заявив посол. Що він мав на увазі під словом «все», я поки ще зрозумів. – Знаєте, друже… Я же можу вас так назвати? Отже, кілька років тому ми відправили родину Вітродуїв на пошуки нашої Батьківщини... Вам, мабуть, відомо, що до великого Йок… ви кличете його Катаклізмом… наша раса жила на континенті Іса.

Про всяк випадок, я захитав головою. Але від посла очевидно не приховалась моя малообізнаність.

–Чи розумієте ви, що таке континент? – неголосно спитав посол. Не думаю, що він очікував на мою відповідь. – Величезний… неймовірно величезний шмат суши! Мені й самому важко уявити його розміри… І ось його «проковтнув» зловісний астрал. Наша Іса зникла, наче ніколи й не існувала…

–Але ви все ж в те не дуже вірите, якщо раз від разу відправляєтесь на її пошуки?

–Одного дня небо розкололося, – промовив Сивий. – Світ тріснув. І крижаний Вовк пожер сонце. Так часто цитують наші легенди… Астрал пожер Сарнаут, але ж не весь! Ми, наприклад, із вами і досі існуємо.

–Завдяки Великим Магам! – іронічно посміхнувся я. – Не хочу вас ніяк образити, але серед гіберлінгів ніколи не народжувались маги. Тим паче Великі! Тому чому ви всі й досі вважаєте, наче Іса залишилася цілою в астральному морі? Кому б вдалося стримати його наступ?

В цю мить принесли частування. Чесно кажучи, мене мало не знудило від одного тільки запаху. Я звичайно чув про національну гіберлінгську страву – «кислу рибу», чи ескгір (коли ми пливли в галеоні в Новоград, мені Лок встиг трохи про неї розповісти), але не думав, що вона має настільки неприємний запах. Готували, здається, цю справу так: засоленого очищеного омуля клали в якийсь відкритий посуд і залишали бродити. А згодом, коли риба «скисала» (а вірніше ¬ – псувалася) її й починали їсти.

І ось на столі переді мною поставили миску з есгіром. Та ще і з чималим шматком. До горла тут же підкотила нудотна грудка… Я навіть примусив себе дихати ротом…

За кілька секунд подали коржі, сир і холодний темний ель.

–Пригощайтесь! – посмішка Сивого була схожа на собачий оскал. Мої останні слова його все ж скаламутили, хоч він і намагався те приховати. – Пригощайтесь, Боре!..

Я обережно подякував.

–Ми, як вже було сказано, раді, що ви допомагали Тону на тому дивному острові, – продовжив посол. – Шкода, звичайно, що його подорож так сумно закінчилася. Не дивлячись на те, що не всі вірять в успіх в пошуках Іси, ми вважали, що у Тона перспективний напрямок розвідування. Але... але сталося, що сталося, то прийдеться знову продовжувати відправляти дослідників в усі куточки астралу. Може, комусь із них вдасться знайти Батьківщину… і наше Древо.

В цей час нарешті привели Першосвіта. Він важкими кроками спробував піднятися по сходах, але тільки-но переступив поріг і відчув запах «кислої риби», як його обличчя надбало блідо-зеленого кольору. Хлопець одним стрибком перескочив через усі ступені, а в наступну мить його знудило прямо на бруківку.

–Слабкий шлунок у вашого товариша, – іронічно посміхнувся посол. – А ви чого не їсте?

Я стримався від їдкого зауваження та зрозумів, що це свого роду іспит. Відмовитись, це значить ще раз образити місцеву гіберлінгську громаду. Отже, згадуючи їхні традиції, поклав на корж сир і трохи риби. Звернувши все в трубочку, я видихнув і відкусив перший шматочок. На подив омуль не був зіпсованим, як мені думалося. Солений на смак, та ще з сиром… а потім зверху ковток елю… Дуже не погано. Навіть – смачно!

Всі розповіді про те, що подібну їжу можуть їсти тільки варвари, вважаю чистою маячнею!

–Ви питаєте, навіщо ми шукаємо Ісу, нашу прабатьківщину? – промовив посол. Він взяв свою порцію елю та зробив невеличкий ковток. – Питаєте, чому ось вже багато років раз-за-разом споряджаємо кораблі, ведемо розвідку астрального моря?

Сивий зітхнув та раптом замовк. Його очі втупились кудись вдалечінь, за стіни цього будиночку. Мабуть, – думалось мені, – перед його внутрішнім поглядом пробігають картинки зі «старих прекрасних часів», яких він, звично, ніколи не бачив, проте сто разів чув.

–…коли не було ніякого астралу, – промовив чийсь голос.

І от вже я повернувся до якихось спогадів…

Кузня… брати Задерихвост… горить вогонь в великій печі…

–…коли на межі між льодом та полум’ям росло Велике Древо, – розповідають мені волохаті ковалі, – з гілок якого були створені перші гіберлінги – Ас та Емла...

Межа, – сказали вони. І я намагаюсь уявити, як би виглядав кордон між вогнем та льодом… Що то за місце? Що то за таке дивне дерево?

–…кожен гіберлінг по досягненню повноліття відправитися до Древа, щоб прожити там певний час, охороняючи те місце від набігів диких племен орків.., – додаюсь брати Задерихвост.

І в цю мить чомусь запекло в грудях… І вже я бачу темні силуети кораблів… тіла вбитих людей… сам лежу навзнак, дивлюсь в зоряне небо…

–Цікава ви людина, Боре, – голос посла раптом вирвав мене з тих дивних місць, де вешталась моя свідомість.

–Що? – перелякано перепитав я. Відчуття, наче звалився на дупу.

Озирнувся навкруги. Отже, знаходжусь в будинку Сивих. Сиджу біля столу. Їм «кислу рибу»…

Що за ніхазівня відбувалась хвилину тому? Що то було? Спогади? Гра власної уяви?

–Чим же я так цікавий? – нарешті опанував себе і спитав у посла.

–Знаєте Лока?

–Ще б пак!

–Він заходив до нас вчора… допоміг Тону влаштуватися... До речі, вони удвох навіть здружилися. Дивно, чи не так?

–Чому ж дивно? Обидва відтепер самотні… без братів та сестер… Чому ж не здружитися?

–Так, так… ви маєте рацію…

–До речі, ви так і не відповіли. Чому я «цікавий» в ваших очах?

–Хмм… Лок згадував пригоди на тому острові… дещо розповідав… Я чомусь уявляв вас зовсім не таким… але зараз подивився, і зрозумів, що помилявся, – говорив Сивий якимись загадками.

–І що ж Лок про мене такого сказав? – я знову відкусив саморобну рибну трубочку і запив це елем.

Двоє молодших братів посла так і не сіли з нами. Вони чомусь стояли трохи осторонь, і дивилися на нас майже не кліпаючи своїми чорними оченятками. Наче дві статуї.

–Лок описав вас, як суворого і непідкупного воїна… який слідує своїм древнім північним традиціям... Такий собі Свєрр.

Знову це ім’я. І знову вкотре мене порівнюють з цією давньої людиною… Хоча, чому «давньою»? Сто років, хіба це такий вже довгий термін?

–Свєрр, – повторив я, смакуючи це слово.

–Так... Ви ж з Інгосу? Тоді повинні знати, хто такий Свєрр, і чим він відомий.

Я невизначено знизав плечима. Посол м'яко посміхнувся і раптом заявив:

–Ви мені подобаєтеся, Боре! Тому скажу прямо, що ми завжди будемо раді вашому візиту до нас.

–Дякую, – кивнув я у відповідь.

Чомусь здалося, наче цей посол веде зі мною якусь дивну гру. Сенс її я ще не вловив, але вже починав щось невиразно уявляти. Особливо після фрази гіберлінга: «Якщо буде необхідна наша допомога – можете звертатися». Згідно місцевих традицій, я повинен заявити, що також готовий допомогти. А коли те зроблю, зажену себе в кут, бо від сказаного, як людина слова, відмовитися потім не зможу. Тому я і вагався.

Ми зустрілись з послом поглядами, в цю ж мить і вирішились мої подальші дії.

–Якщо буде потрібна моя допомога, – заговорив я, – і якщо вона не буде суперечити, звичайно, моїм… власним поглядам… то я готовий вам теж прийти на допомогу.

Сивий посміхнувся і знову відпив зі свого кухля.

–Рука руку миє, – неголосно промовив він, і я раптом подумав, що гіберлінги не такі вже лопухи, якими їх малюють обивателі. Їх «ігри» не менше хитрі та заплутані, ніж у ельфів.

Я жваво допив ель, доїв рибу, потім подякував послу за частування. Ми з ним розпрощалися, і в цю мить його брати винесли якийсь одяг.

–Візьміть… Це дарунок, – заявив Сивий. – Для вашого друга. Здається, він йому буде потрібний.

–І знову велике спасибі, – вичавив я із себе.

Мені прийшлося прийняти той одяг. Але в душі я був обурений, що доводиться так вчинити. Знову (хоча б формально) стану залежним від когось.

Я виглянув назовні. Першосвіт сидів кроках в десяти. Його обличчя все ще мало зеленуватий колір. Я підхопив хлопця під руку, допоміг йому підвестися і ми повільно рушили геть із кварталу.

В Торговому Ряду знайшли тихе містечко, де присіли на лаву.

–Ну що? – дозволив я собі сердито прикрикнути на хлопця. – Що з тобою робити?

–Оххх! – важко зітхнув Першосвіт, випускаючи зі своїх легенів такий ядрений вихлоп, що мені аж самому погано стало.

–Гаразд! Пішли до мене... Відіспишся, а вранці поговоримо… Може в баню сходимо.

–Спасибі, брате, – вичавив з себе парубок. – Я так і не второпав, чого від нас ті гіберлінги хотіли?

–Судячи з усього, ти їм добре напакостив! Вони, бачу, взагалі-то не полюбляють канійців… Мабуть місцеві їм немало лиха роблять. А тут ти, ведмідь драний, їм квітники пошкодив! Що ти хотів у відповідь? Меду із молоком?

Першосвіт хотів посміхнутися, але на обличчі відобразилась така потворна маска, що хоч плюй в неї, аби вночі не наснилася. Хлопець спробував встати самостійно, трохи похитнувся, проте втримався на ногах.

І ми з ним повільно поплентались до Портових воріт…

4

…Ледве я замкнув двері та спустився сходами, як до мене підійшла Зая Корчакова. Жіночка витерла руки забруднені борошном об свій фартух і мило посміхнулася. Ямочки на її щічках стали більш виразними, роблячи обличчя таким, наче воно світиться зсередини. Я навіть на мить завмер, любуючись хазяйкою трактиру.

–А вами, Ратмире, сьогодні цікавилися, – неголосно сказала Зая. – Після ранкової колотнечі, приходили з Міського Приказу.

–Стражники?

–Якійсь молодший урядник…

–Один?

–Та ні… із парочкою помічників… Я їх покормила, заспокоїла. Вони й пішли геть.

–Я вибачаюсь за ту дурну бійку, – пробубонів у відповідь, відчуваючи, як починаю червоніти. – І що ж вони хотіли?

–Питали хто та що… звідки… Але я ж і сама не знаю, – чомусь загадково посміхнулася жіночка.

–Якщо вам цікаво, я можу відповісти.

–Ну це не обов’язково… Я ні на чому не наполягаю, – Корчакова потерла кінчик свого носа, в результаті забруднила його мукою. – А у вас, Ратмире, доволі жорсткий… навіть чіпкий погляд. Не думаю, що ви матрос торгівельного флоту… чи вантажник, яким прикидаєтесь… Я в цьому вже набила руку.

От і кажи після цього, що жінки не водяться з Ніхазом. До речі, він, кажуть, покровитель кабаків, трактирів та шинків… Тому і не дивно, що у Заї такий нюх на людську природу.

–І ви нічого не сказали тому уряднику? – обережно запитав я.

–Нічого… А варто було б?

–Хто знає, що та чого варте, – знизав я плечима. – У мене до вас прохання. В кімнаті залишився відпочивати мій товариш. Чи не могли ви приглянути за ним?

–Добре, – хитнула головою Зая. В її очах я прочитав жіночий інтерес. – А ви куди ж?

–Треба повернутися до столиці… Дещо не закінчив.

–Так вже вечоріє. Я б не радила вештатись Торговим Рядом, як зовсім стемніє.

–А мені, чесно кажучи, не туди… Я до Ратного двору, – сказав, а сам смикнув себе за язика. Ну якого, питається, бісика, ти, Боре, про це сказав? От дурень!

Корчакова ніяк не показала, що їй нібито це цікаво. Вона знову почухала кінчик носика і ми з нею мовчки розпрощалися. Я вийшов з трактиру і рушив вбік Портових воріт.

Ну що, Боре? – питав сам себе. – Спробував перетворитися на непомітного «крота»? Всюди встиг відмітитися, хай йому грець! Бернар тебе ж колись попереджав, що слід спочатку думати, а потім вже діяти. А ти лопух ще той!

Але лайся, чи не лайся, відтепер зробленого назад не повернеш. Так що їж наслідки ложкою!

Я доволі хутко дістався брами, минув втомлену стражу, та рушив вже напівпустими вуличками Торгового Ряду. Відчуття тисняви повернулось, ледь ноги пройшли сотню кроків. Місце собак та кішок зайняли пацюки… Так-так, саме вони боягузливо пробігали понад стінами та ховалися в підвалах.

А ще на вулиці виповзли повії. Не треба мати багато розуму, щоб вияснити що то за дівки, які солодкаво поглядали на перехожих чоловіків. Поки сьогодні вештався цим кварталом, встиг почути розцінки на їхні послуги. Найдешевші, кажуть, починалися десь з п’ятнадцяти сівєрійських копійок.

–Але за ці гроші такі пики пропонують, що хай Сарн боронить! – гоготав оповідач, ляскаючи себе по боках.

Сонце ще не заховалось, було достатньо світла, проте завеликі будинки наводили морок. Вірніше, тінь, яку вони відбивали, робила вуличку схожою на печерний тунель… Я згадував свої мандри на острові Безіменного, вештання в темних проходах могильних гротів, де нас очікувала нежить, і від того нервово смикав себе за одяг, бо руки так і тягнулися до мечів, котрі начебто повинні були висіти збоку… Лише на площі до мене повернулось відчуття легкості та свободи.

Я знову дістався пам’ятника, віддихався та потопав до наступної брами, яка вела в головний квартал, де знаходилась Башта Айденуса. Ворота, вірніше проїзд, на відміну від Портового проходу був зроблений більш акуратно. Та і виглядав пристойніше. Тут не воняло тухлятиною, лайном та іншими «квітковими ароматами». Мозаїки сцен із життя Святого Тенсеса чергувались із видами давніх міст.

Я не затримувався та відносно швидко проскочив прохід, вибираючись на величезну площу. І перше, що відразу кинулось в очі, це вежа, яка здавалося здіймалася до самих хмар.

Невже, – думаю, – ось там десь наверху знаходиться той Айденус? Цікаво, а він взагалі виходить до людей, чи сидить, наче арештант?

О, Сарне! Які ж дурні думки в моїй голові рояться.

Я приклав до очей долоню та витріщився на шпилі. Навколо головного повільно хороводили величезні повітряні ліхтарі, які ярко освітлювали прилеглі вулички та площі.

Будівля мала восьмикутну форму і була складена з гладеньких гігантських каменів. Вони були так чітко підігнані один до одного, що аж-но не вірилось. Навіть не уявляю, яким чином можна було присунути до столиці подібних велетнів. Скоріш за все лише магічним засобом… Та ну! От не повірю, що шматок скелі можна просто так підняти та перенести… Та навіть перевезти! Це не можливо!.. Тільки чаклунство! Тільки так! І до шептухи не ходи! – я хлопнув себе по ляшці та рушив далі.

Ця частина міста разюче відрізнялася від попередньої. По-перше, тут було чистіше, а вулиці набагато ширші, і вже так не тисло на мізки. А по-друге, місцева публіка здавалась більш поважною. Ані галасливих торговців, ані іншої братії. Все доволі чемно, розміряно… По вулицях гуляло чимало франтуватих ельфів та не менш хизувато разодягнених людей… Були й гіберлінги. Вони ходили невеличкими групками, демонструючи повну відстороненість і байдужість, наче навкруги нікого окрім них і не було.

Взагалі, мене Новоград починав… Як би це пом’якше сказати? Дивувати? Ні… ні… Скоріш розчаровувати. Замість того, щоб поєднувати, це місто народжувало ще більші протиріччя та поглиблювало розколи.

Місцеві, та і ті, що прибули сюди за кращою долею, стрибали один перед іншим, наче блохи. Топили сусідів в «багнюці», аби самим вибратись вище них… Тьху! Ніхазове плем’я!

Відразу пригадалось підслухане в Торговому Ряді, коли якийсь чванливий товстун ганив вбік тих же гіберлінгів.

–Будинки? – нахабно посміювався він. – Ой не сміши! Оті дивакуваті бочки? Ти їх назвав будинками? Так собаки в кращих будках живуть, ніж ті гіберлінги!

Або розмова двох жіночок біля якоїсь крамнички, де одна з них повчала подругу, як підчепити «багатого мужичка».

Чужість… хизування… грубість… черствість… честолюбство… чванство… Так можна стояти та перелічувати усі вади, що існують в світі, аж до ночі. І отже всі вони будуть тут, в столиці, ледь не у кожного третього.

Я озирнувся та побачив в кінці однієї з широких вуличок доволі гарну будівлю. Скоріш за все, то був собор. Цікаво, чи не про нього тоді розповідала ельфійка в каплиці? – промайнуло в моїй голові. – Може дійсно туди варто сходити?

Я розгублено зробив пару кроків та тут же отримав поштовх в плече від якогось перехожого. Він сердито пробурчав якусь лайку та пішов собі далі. Я на мить розгубився, та ледве відступив вбік, як і сам в свою чергу налетів на якусь жінку. Вона голосно зойкнула і сердито втупилася на мене.

–Вибачте, – промовив я. – Тут така штовханина…

–А ти рота не роззявляй! – різко відповіла жінка.

Її обличчя було доволі красивим. Але ця красота скоріш примушувала напружуватись, ніж доброзичливо посміхатися. Мідно-руде розпущене волосся, що спадало на плечі… тонкі брови, суворий погляд холодних очей… горда постава… і біла-біла шкіра… Такої ще не бачив. Наче молоко.

Я позадкував і знову пробубонів вибачення.

–Дай мені руку! – раптом наказала жінка. – Нумо!

Чомусь послухався та простягнув їй свою бруднувату долоню.

–Хм! – жінка примружилася, розглядаючи її. Вона ще рази три хмикнула, а потім заявила: – Твоє майбутнє дуже туманне...

Овва! Ще мені цього не вистачало!

–А ви хто така? Віщунка? – запитав я, дивлячись в темно-сірі жіночі очі.

Зараз почне грошики вимагати, мовляв, а давай погадаю. Балагана вистава, хай йому грець! От не можна ходити по новоградським вуличкам, щоб не зустріти якусь халепу.

–Хм… Не сподівайся, що компас Покровителя вкаже тобі вірний шлях, – бурмотіла жінка. – Ти граєш зі своєю долею.

–І все це видно на долоні? – іронічно спитав я.

–Майже… майже, людина без шрамів…

І ось тут я завмер. Як вона мене назвала?

–Єлизавета Баришева! – заявила жіночка, відпускаючи мою долонь. – Це моє ім’я. А тебе як звуть?

–Б-б-б… Ратмир…

Єлизавета чомусь хмикнула та зіщулилась. В ній відчувалася якась нервозність… якась напруженість... Може це через її погляд? Була в ньому якась ненормальність…

Раптом зіниці Баришевої неймовірно розширилися. Ох, скажу, і перелякало це мене. Невже людина здатна сама керувати своїми зіницями?

Жінка гордовито посміхнулася і промовила:

–Отже, ти Ратмире… Рат-ми-ре… Нехай так… хоча це ім’я тобі не пасує… То з яких братів будеш? З Умойру? Інгосу? Темноводдя?

–Братів? – мені здалось, що я почув саме це слово.

–Так, братів…

Скоріш за все мова йшла про земляцтва. Вона мабуть вважає мене членом одного з них.

–Я сам по собі! – заявив Баришевій.

–Сам?.. Хмм… Отже, Ратмире… ти сам по собі…

Уривчастість її фраз виглядали схожою на накази. Пухкі червоні губи Єлизавети некрасиво скривилися і вона раптом заявила:

–Я – провісник. Проте говорю тобі прямо, що не кожному розповідаю його майбутнє... не кожному допомагаю з його шляхом…

–А хіба можна знати чиєсь майбутнє? Здається мені, навіть Великі маги цього не вміють.

Нарешті я себе трохи опанував.

–Вірити мені, або не вірити – твоє право! – заявила Єлизавета. Її зіниці повернулись до нормальних розмірів. – Але заковика в тому, що насправді ми всі здатні передбачати майбутнє… власне майбутнє… і корегувати свій життєвий шлях… Просто в силу деяких обставин не завжди те розуміємо.

–І я також можу? – іронічно спитав у провісниці.

–Можеш! І робиш! – з викликом заявила Єлизавета. – Ти кожного дня плануєш якісь дії… кожного дня інтуїтивно робиш те або інше, а потім пояснюєш друзям, що тобі пощастило… що це доля посміхнулась… А насправді несвідомо користуєшся власними силами, які приховані в твоїй природі… Це є у всіх нас!

–Ну, можливо… Проте не раз, і не два, і навіть не три буває таке, що мене спіткає невдача. Чи то бува щось втратив, або сталася якась неочікувана неприємність… Горе, нарешті! Як в такому випадку бути? Де моє передбачення? Куди воно дивилося?

–Невдачі не завжди невдачі! Якщо треба залізти в річку, щоб перебратися на інший бік, то так треба і зробити…

–Щось складнувато для мого розуміння… Якісь сім мішків гречаної вовни, не інакше!

–Хочеш простіше? Ну от уяви, що ти зламав ногу, впавши з коня. При тому звичайно почнеш скаржитися, кажучи всім про нещасний випадок… або щось на кшталт того… А дивлячись більш ширше, ти зможеш побачити дещо інше. Наприклад, що тебе не забрали на війну через кульгавість…

–Ох! Ну і похмуру ж картинку ти намалювала! А взагалі в народі в таких випадках кажуть, що немає лиха без добра… бо ми всі схильні шукати якісь приємніші речі, навіть в поганих справах… Ось так! – підвів я риску.

–Правда буття в тому, що ми самі в усьому винні… До речі бува і так, що іноді потрібно якби стріла ворога встромилася в твої груди, – і Єлизавета раптом тицьнула пальцем мені в ребра. І тицьнула так боляче, наче дійсно в груди встромилася стріла. – В такому випадку з коня не падають, і ноги не ламають.

Вона підморгнула та дивакувато посміхнулась.

–Якого бісу? – вирвалося в мене. – Ти про що таке кажеш?

–Про вибір шляху, – і жіночка знову чомусь тицьнула мені в груди.

–Отже, ти хочеш сказати, наче падіння з якогось там примарного… з того клятого коня було… було заплановано саме мною? І ногу я зламаю навмисно? – нахилився до Баришевої. І тут же роздратовано видав: – Та то дурня якась! Це хто ж при здоровому глузді стане шкодити самому собі? І до чого тут передбачуваність? Якщо я все ж залишився живий, звалившись з коня… або даху… то зазвичай в тому всі бачать руку Сарна… або прихильність Покровителя. Тоді кажуть, що це вони відвели біду.

Єлизавета нічого не відповіла. Вона прибрала руку, що зображувала стрілу та знову зіщулилася. Її зіниці на мить розповзлися та швидко повернулися до нормального стану.

–Це дурні розмови! – повторив я.

І чого, думаю, зчепився з цією Баришевою? Вибачився б та йшов би собі далі по власних справах.

–Ти так кажеш, бо боїшся визнати мою правоту! – заявила жінка.

–Хм! Ще чого!..

–Ти сліпо слухаєшся натовпу, який наївно вважає, наче все добре, що з нами трапляється, це воля Сарна, а погане ж приписують Ніхазу. А між тим, ще раз повторюся, все лише обумовлено нашим вибором… нашою волею…

–Та всратись не встати! – чомусь розсердився я. Верземо один одному казна що! – Ну добре, от наша зустріч це тоді що? Те ж мій план? Чи твій? Хто його передбачував, га?

–Очевидно, так було треба, щоб ти знайшов мене.

–Тобто? Кому треба?

–Тобі…

–І навіщо? – уїдливо запитав я.

–Бо бажаєш дізнатися напрям власного шляху…

–Отаке! Я що ж, виходить заблукав, раз прошу допомоги? – мені чомусь стало смішно. Здається, я натрапив на місцеву божевільну. – Якось це не зростається з розповідями про передбачуваність. Тобі так не здається?

–Чи заблукав, чи розгубився… Хтозна! Проте скажу тобі, як зазвичай відповідають гіберлінги: «Твоя Нитка ще тчеться».

–В твоїх словах чується якась невизначеність! – я хотів йти геть, бо не бачив сенсу від подальшої розмови.

Баришева очевидно теж не збиралась мене затримувати. Вона все ще дивакувато заглядала в мої очі, а потім неголосно додала:

–Твій талант, Ратмире, знадобиться всім: і людям, і ельфам, і навіть гіберлінгам. Всі вони тебе попросять про щось важливе… Якщо ти ризикнеш та виконаєш їхні прохання, то дізнаєшся про власне минуле.

–Овва! Так я ще і свого минулого не знаю! – кинув жінці, а сам, чесно кажучи, вкрився липким потом. Треба не подавати виду, що я розгубився. – Слухай… слухай… а це не забагата платня за таку таємницю, як моє минуле? Всім допомагати… то мене на подібне не вистачить.

–Жартуй, жартуй! Але з часом ти згадаєш мої слова…

Баришева розвернулася і пішла далі.

–До речі, – вона на мить зупинилася і кинула в мій бік, - Церква тобі не допоможе. Можеш поки не поспішати до покаяння.

Я стояв ошелешений. Мало того, що вона назвала мене людиною без шрамів, натякнула про загадкове минуле, так ще і про церкву сказала. Треба все ж спитати її прямо, що це діється!

–Геть з дороги! – заволав чийсь незадоволений бас.

Я ледве встиг притиснутися до кам'яної стіні, як повз проскакав якийсь загін озброєних людей. Вони навіть не скинули швидкості, наче навколо нікого і не було.

Ледь отямився, як зрозумів що Баришевої вже ніде не видно. Я сердито плюнув та спитав у найближчого перехожого, куди йти, щоб потрапити до Ратного двору.

–Куда? – нахабно посміхнувся той. – А ти откєль?

–А що? – не второпав я.

Чолов’яга оглянув мене з ніг до голови. Потім голосно розреготався та пішов собі далі, так і не сказавши де шукати Ратний двір. Я стояв, наче обпльований, дивлячись чолов’язі в спину. А він демонстративно поправив свій плащ, на якому були вишиті меч із орлом, що сидів на руків’ї, та гордовитою ходою потопав вбік далекого собору.

–Останній легіон Канії, – проговорив інший чолов’яга, який стояв осторонь та чухав потилицю. Його також ледь не збив той нахабний загін.

Судячи з одягу, це був один із столичних глашатаїв.

–Що ти кажеш? – наблизився я до нього.

–Кажу, що твій співбесідник з відомої в Новограді гільдії… Вона зветься «Останній легіон Канії». У них, між іншим, непоганий флот… потужні кораблі… Ти не звертай уваги, що він так до тебе. Просто побачив… е-е-е… просту людину, яка шукає Ратний двір, от і приндиться.

Глашатай явно хотів сказати не «проста людина», а дещо більш образливе, проте вчасно втримався.

–А ти підкажеш, де Ратний двір шукати? – спитав я у нього.

–Підеш за ріг, там ще з півверсти уздовж вулиці, і притопаєш прямо до здоровезних воріт. Це і є Ратний двір… А ти, друже, чого там шукаєш?

–Та так… хочу спитати про навчання…

Глашатай посміхнувся. Йому, мабуть, також було дивно бачити простецького хлопця, який буцімто збирався всунутися до Ратного двору. Зараз почне розповідати, мовляв, туди важко потрапити… або – не всіх беруть… треба багато грошей… зв’язки…

Але ж я туди йшов не власну долю влаштовувати, а Першосвітові. Хто ж винен, що цей лопух в перший же день потрапить в халепу. Спробую дізнатися що до чого, а там може і поталанить.

–Ну давай, друже, – хитнув головою глашатай.

–Слухай, – нахилився я до чолов’яги та неголосно запитав: – А що кажуть, нібито в Горішку якась біда трапилась?

Глашатай напружився.

–Е-е-е… а ти звідки… е-е-е.., – замекав він, боягузливо озираючись навсібіч.

–Знайомі вояки розповіли, – підморгнув я.

–Ну… е-е-е… мало хто знає, що там дійсно коїться…

–А в приказах що ж? Мовчать? Нічого не кажуть?

Глашатай знизав плечима. Я бачив, що він хоче втекти від мене, бо вочевидь тема розмови не дуже приємна.

–Ти це… йди-но, – махнув рукою мій співбесідник. – А то вже темніє.

Сказав, і сам жваво рушив на протилежний бік вулиці, а вже звідти попрямував до головної площі. Я озирнувся, відмітив, що вже дійсно починає сутеніти, тому поквапився дістатися Ратного двору. Десь за чверть години дійшов до невеликих арочних воріт, біля яких несли службу четверо солдат.

–Куда прьош, бєстолоч? – один з них став у мене на дорозі.

–Стій-но, друже! – припідняв я руки, демонструючи миролюбність. – Я тільки дещо дізнатися.

–Чєво тєбє? – горланив вояка. – Трактір? Так он слєва, за углом…

–Та до чого той трактир? Скажіть, хлопці, з ким можна із начальства поговорити з приводу вступу до…

Охоронники розреготались, так і не дав мені закінчити фразу. Мабуть, все ж я дійсно виглядаю дурнувато, тим паче біля цього місця.

–Провалівай! – зло кинув другий охоронець. – У тєбя дєнєг нє хватіт сюда попасть! Тут нє всєм дворянам по карману…

–І скільки ж воно коштує?

–Дорого!.. Слушай, а ти шо ж, в начальсвующіє люді рєшіл подаца? – насмішкувато спитав перший чолов’яга. – Прєдставляю ету картіну: голожопий засранєц командуєт полком!

І знову регочуть, аж за животи хапаються.

Боре, чим ти взагалі думав, коли перся сюди? От наївна душа!.. Та ні, скоріш дурень безмозкий!

–Так ви когось покличете? – сердито спитав я. Рука потяглась до пояса, але зупинилась, ледь пригадав, що ходжу без зброї.

–Іді, міл чєловєк! – промовив третій охоронець, подивившись на мою застиглу руку. – Іді от грєха…

Сперечатися і нариватися я не став. Зрештою так нічого не вирішити… Треба інакше… Як само, поки не знаю… але придумаю…

Я розвернувся та пішов було назад, але раптом зрозумів, що зголоднів. Тому рушив за ріг, аби повечеряти в трактирі.

Ото, скажу вам, місце! На відміну від закладу Корчакової, тісне та ще й душне. Віконця, що в казематах. Народу, правда, побільше, але у всіх такі підозрілі пики, що тільки й приглядай за гаманцем. Дівки, які обслуговували відвідувачів, були більш «виразні». Я б додав – аж занадто «виразні». Це відчувалося не тільки в поведінці та мові, але й в одязі.

Мені раптом спало на думку: чи не тут Першосвіт випивав? Якщо так, то не дивно бачити наслідки подібного його «відпочинку». З таких місць можна не тільки без штанів вибратися.

Хоч у трактирі, як то кажуть, яблуку ніде було впасти, я все-таки примудрився знайти невеличке містечко біля сходів. Обережно опустив свій зад на криву лаву, слухаючи як вона жалібно заскрипіла. Тут було темнувато, навіть не дивлячись, що на стіні горіла свічечка… Стіл був якийсь липкий, наче на нього пролили мед. А ще трошки смерділо чимось кислим.

–Чо подать? – нахилилась до мене одна із гарячих рум’янощоких дівчат. Її дебелі цицьки ледь не вивалювалися з-під вирізу на платті.

–Ковбаси… смаженої.., – я втупився в жіночі принади. – Пива…

Дівчина оглянула мене своїм вишколеним очком, оцінюючи ступінь платоспроможності, і шмигнула геть. Я тим часом оглядівся та помітив в дальньому куточку знайоме обличчя. Там сидів мій старий знайомий – рудий молодий десятник, який збирався у нас з Першосвітом реквізувати оленя, і якому я потім розбив ніс. На ньому вже красувалась гільдійська накидка.

«От встигають же деякі! – гірко посміхнувся я сам собі. – І пару днів не минуло»!

–Я і кажу, – почувся голосний бас якогось чоловіка, що сидів за сусіднім столом, – що мені поставляти, коли солдати навіть до Горішка не дісталися?

Товариш цього червонопикого базіки зробив знак говорити тихіше, але той все одно продовжував казати доволі голосно:

–Та ну! Завтра про те весь Новоград гудіти буде!.. Як то кажуть, ховай, чи не ховай погане, а воно ж таки гляне!.. Отже я йому одне кажу, а він на мене бичиться… горланить… Мовляв, начебто, терміново перекидають зі Святої Землі якийсь полк... і буцімто завтра той вже буде стояти біля фортеці! В одну мить! Ха-ха-ха! Ти таке чув?

Обидва чоловіки розреготались.

–Каже мені, мовляв, давай, щоб на той час там уже були обози із харчами! – скаржився червонопикий. – А сам руку тягне…

–Чого? Щось треба? – спитав інший чолов’яга.

–Тю! Ну ти даєш! Чого хоче, чого хоче… Хабара! – гаркнув цей мужичок. Було помітно, що він вже добряче напідпитку.

Червонопикий продовжував невиразно обурюватися, клянучи якогось столичного чинушу, та чомусь поминаючи недобрим словом то якихось лісовиків, то водяників. Мовляв приндяться та чинять перешкоди, тому приходиться із гіберлінгами зв’язуватись. Та ще через канцелярію усе проводити.

–От дурні! – захитав головою другий. – Невже ті гіберлінги не розуміють своєї вигоди?

–Та де! Вперлися рогами… і ні в яку! Приходиться угоду оформляти… а ти ж знаєш, як в приказах… тільки зав’яжись з ними.

Чолов’яга скрушно замотав головою та потягнувся до свого кухля.

Я ж раптом відчув біль… і саме в тому місці, куди тицяла Баришева.

Стріла в груди… Ну і нісенітниця! Взагалі, та вся розмова з жінкою суцільна маячня. Казна-що напатякала, а я і вуха розвісив… От хіба ми дійсно можемо передбачати своє майбутнє? Хіба можемо вибирати напрям власного шляху? А як же обставини? Як же воля богів?

Ні, я взагалі вірю в удачу… Як без неї? Проте вона не така часта гостя в моєму житті… і вважати її неусвідомленим почуттям передбачуваності майбутнього… таким собі підкажчиком напряму мого руху… Та ну! Ти хоч сам, Боре, не верзи казна-що!

–Та чи де бачене таке? – знову почувся голос обуреного постачальника харчу. Він почав занадто різко розмахувати рукою. – Дерти цілу «новоградку»! Там тієї риби – з мишачу бідницю! А прикажчики аж підстрибують… страх, як їм грошиків хочеться…

–Так скоро мито за торг підвищать! – підтакнув його товариш. – Їй-богу! Сам вчора чув, мовляв, в казні недобори за недоборами. От підвищать мито, клянусь Тенсесом!

–Та Ніхаз з тими недоборами й митами. Все терпимо, коли б не їхнє хабарництво трекляте!

Тут мені принесли здоровезний кухоль пива та смажену ковбасу. Пахло все непогано, та і з виду було нічого. Проте варто було спробувати того пива, щоб зрозуміти – рідкісна кислятина.

Не встиг я зробити й ковток, як зрозумів, що мене помітив рудий хлопчина. Він ляснув свого товариша по плечу і голосно прокричав:

–О-о-о! Глянь-ка, єщйо одного нєлйогкая занєсла!

А Ніхаз би тебе забрав! От падлюча пика, помітив таки!

Схилившись один до одного, компанія рудого нахаби довго щось обговорювала, при тому іноді голосно регочучи. Я зробив вигляд, наче їх не помітив та взявся за ковбасу. Пару разів укусив – не сподобалось. Занадто багато жил… Та і з прянощами перебрали.

Сміх став голоснішим. Я краєм ока помітив, що з-за столу встало четверо чоловіків разом із рудим забіякою. Побрязкуючи зброєю, вони попрямували до мене.

Всякій людині, в тому числі навіть бандиту, для того щоб зробити що-небудь мерзенне, потрібний привід. Хоч і формальний. Така вже природа людей: їм завжди необхідно виправдання власних дій. Ударив когось, наприклад, то всім кажеш наче захищався. Ну і в такому ж дусі.

Ось і зараз ця четвірка відразу в бійку не полізе. Я в тому впевнений. Спочатку почнуть задиратися, а вже потім скористуються нагодою.

Отже, бійки, мабуть, не уникнути… Слухай, Боре, а от цікава річ: щоб зараз сказала Баришева? Невже все також натякала, наче це я запланував бійку? – від подібної думки ледь не розреготався.

Чоловіки наблизились, стали навколо мене. Двоє розташувалися з боків, третій – за спиною. А попереду, звичайно ж, рудий десятник.

–Ну, здарова! – бадьоро вигукнув він. Здається хлопчак прийняв неабияку дозу горілки. Відразу хоробрість в дупі заграла. – Помніш мєня?

Якщо я якимось чином викручусь, не дам приводу, то ця зграя випивох не зможе відкрито напасти в трактирі. А швидше за все підстереже мене в темному провулочку, де не буде свідків їхнім падлючим справам. Мабуть, все ж ліпше мені бити їм пики на людях… бо хтозна, як воно потім повернеться.

Я відпив пива (вірніше тієї кислятини, що звалося пивом), при тому вдаючи наче слухаю потішну пісеньку місцевого грошового музики.

–Ей! Я к тєбє обращаюсь! – стукнув рудий по столу. Він хотів надати своєму голосу мужності, а замість того навіть пискнув в кінці фрази.

Зараз я знову зроблю вигляд, буцімто його не чую… ігнорую… Він схопить мене за грудки, тим самим вже на крок виявиться ближче до своєї мети, тобто – набити мені пику. Неповага це реальний привід для сутички. А якщо додати сперечання, то шансів отримати стусанів буде більше.

–До мене? То ж я чую, хтось пищить… думав миша пробігла, – кинув хлопцю.

–Помніш мєня?

–А повинен?

–Дурачка валяєш?.. Ну-ну! Ужє забил, как мясо оленєй крал? – рудий поставив руки в боки.

Отже, він має намір мене звинуватити. Судячи з усього, я повинен «закипіти».

–У кого? – спокійно питаю у хлопця.

–Что «у кого»? Ти у нас мясо воровал!

–Де це «у нас»? – відповідаю питанням і майже йому в тон, але спокійно, наче нічого і не трапилось.

–Бляяя! На островє!

–Чиєму острові? Твоєму, чи якому?

–Нє строй тут дурачка!

–Та я серйозно не можу зрозуміти, у кого і де я міг вкрасти м'ясо... Це по-перше. А по-друге, звідки в тебе власний острів? Ти що, типу Айденус? Великий Маг?

Я відпив пива, периферійним зором відзначаючи дії підручних рудого десятника. Вони все ще чекали наказу, чи якогось знаку, щоб кинутися на мене. А навкруги, дивлюсь, вже місцеві босяки та голодранці почали збиратися. Очікують на виставу.

Рудий, замість того, щоб лаятися, чомусь почав пояснювати, при тому доволі довго й плутано, що я неправий. Він так намагався довести власну точку зору, що аж розчервонівся. А я все попивав смердючу кислятину та продовжував робити вигляд, наче слухаю музику.

–Ей! – хлопчина смикнув мене за плече. – Я с кєм тут говорю? Ти шо ж, мєня нє уважаєш?

О! Почалось! Нарешті хоч щось народив. Тепер треба очікувати на…

Не встиг я додумати, як двоє чоловіків, що стояли із флангів, схопили мої руки і щосили притиснули їх до столу. Третій, який ховався за спиною, наліг на плечі, не даючи мені можливості піднятися.

Оце я проґавив початок бійки… Зараз рудий мені ніс розквасить. Юшкою заллюся, це як пити дати!

Я не чинив опору і, по-моєму, це змусило нападників трохи занервувати. Зробивши вигляд, що тиск на плечі змушує мене опускатися до столу, я нахилив голову і потягнув чоловіка позаду себе вниз. Він піддався та наліг сильніше. Рудий тепер не міг вдарити по обличчю, бо заважав і стіл, і його напарник, який тримав мене за руку.

–А ну-ка, поднімітє етого засранца! – бадьоро прокричав хлопець, при тому закачуючи рукав на правиці.

Я вперся ногами і вскочив, одночасно відкинувши голову назад. Потилиця глухо луснула у щось м'яке. Пролунав хрускіт та майже жіноче: «Ай-й-й!» Здається вмазав по носу… Я знову різко нахилився і також різко вскочив, відкидаючи голову назад. Цього разу удар вийшов потужнішим і чолов’яга, голосно лаючись, зіскочив з моїх плечей. Боковим зором я помітив його ногу і з усієї сили в'їхав в коліно. Жаліти не став: зламаю так зламаю!

Ох він і заверещав! Наче свиня перед смертю.

Це відволікло інших нападників. Я скористався їхньою розгубленістю та врізав по коліну тому, що був праворуч. Він зойкнув, звалився на дерев'яну підлогу… Отже, мій правий кулак звільнився…. Він із смачним плямкаючим звуком влетів в ніс чолов’язі, що стояв ліворуч.

Під ним щось приємно хруснуло. Це, здається, передні зуби…

Я схопив свій кухоль та жбурнув в обличчя рудому. Він влетів йому в ліву брову і відразу розколовся на дві частини. Хлопець рухнув, наче мішок. Стрибок, я опинився біля тіла та жорстким ударом п’яти зламав йому ключицю.

У трактирі повисла така тиша, що було навіть чутно, як біля віконець дзижчать мухи. Народ розступився і тут мені назустріч вийшли ще троє чоловіків, товариші оцих стогнучих нападників.

–Непогано, – сказав один з них. Чорна борода, коротке волосся, кривий ніс. Мабуть, переламаний у давніх бійках. – Непогано… Я ж казав, що він не отой темноводінський лопух… Було відразу помітно.

Судячи з останніх слів, «темноводінський лопух» міг оказатися Першосвітом. Отже, це йому тут пику начистили.

–Ну? – чолов’яга закотив рукава та вийшов наперед. – Правил немає?

Ох-ох-ох… А з цим бороданем запросто так не впораєшся. Видно, що бита голова. Одне мене радувало, що він не хапався за зброю.

Перший удар я пропустив. Кулак влетів в живіт, вибиваючи повітря з легенів. Я рефлекторно закрив руками обличчя і, треба сказати, вчасно, бо коліно бороданя стрімко попрямувало в моє підборіддя. Я покотився по підлозі, чіпляючи лави і ніжки столу. Щось звалилося на голову, ляснуло по спині та плечах.

Фух! Головне, Боре, піднятися на ноги… Нумо, зараза ти така! Вставай!

Віддихатися було важко. Удар був достатньо міцним… Щоб виграти час, я прослизнув під сусіднім столом і схопився на ноги.

На руці одного з товаришів бороданя блиснув кастет.

–Як ти там казав? – кинув я, намагаючись привести дихання в норму. – Правил немає?

Ліва рука схопила зі столу глиняний кухоль і тут же не замахуючись жбурнула його в найближчого супротивника. Він закрився руками, а я перестрибнув через стіл.

Удар… тримай другий… а ось тобі третій! – я махав кулаками зі швидкістю вітру. Присів… знову удар… попав в печінку… а потім підскочив і зверху в щелепу…

Бородань застогнав та осів на підлогу. Тут підскочили двоє інших… пам’ятаю, як перед самим носом пролетів кулак із кастетом… Я плазом звалився на спину, намагаючись увернутися від нього. Чолов’яга нахилився вперед і отримав удар обома ногами в живіт. Його тут же відкинуло кудись за сходи.

Я вже нічого не відчував: ані болю, ані втоми. Навіть думки кудись заховалися. Весь світ перед очима крутився, буцімто скажений собака за своїм хвостом.

Схопився з останнім, третім чолов’ягою. Він до речі вже встиг обійти мене з флангу і завдав два різких удари, цілячись то в голову, то в живіт. Перший я ледь не пропустив, лише якимось чудом підставив плече… А другий встиг перехопити і відразу ж відповісти ліктем, цілячись в похмуру пику. Було чутно, як клацнули щелепи і противник завалився навзнак.

Тут «ожив» бородань. Він зміг підвестись та окинув оком поле бою.

–Овва! Нічого собі! – облизав чолов’яга губи. – Давай-но, хлопче, заспокоїмося… Ти вже довів, що ми помилялися…

І він опустив руки. В цю мить хтось прокричав:

–Бєрєгісь! У нєво нож!

Бородань зрозумів, що ховатися більше немає сенсу. В його правиці блиснув ніж. І скажу вам – чималий.

–Сподіваюсь, відтепер ти розумієш, чим все скінчиться? – промовив я йому, облизуючи пересохлі губи.

–Розумію, – прошипів чолов’яга у відповідь.

Він зробив перший випад. Це була перевірка. Я лише подовжив дистанцію, яка розділяла нас. Бородань ощирився та зробив крок вперед. Він знову атакував, а я знову ж відступив, намагаючись при тому загортати ліворуч. Так ми «протанцювати» десь хвилину. Першим не витримав бородань. Чолов’яга перейшов к активному наступу, мені ж залишалось спробувати не поранитись.

Відступ… уворот… стрибок ліворуч… В якийсь момент нападник відкрився і отримав удар по ребрам. В наступну мить я перехопив його руку, затиснув її в замок та вивернув. І вже користуючись нею, наче важелем, змусив бороданя пригнутися до полу. Я тиснув, поки не почув характерний хрускіт. Потім перехопив зброю і відпустив чолов’ягу. Він звалився на підлогу і застогнав.

–Ти ж пам’ятаєш – правил немає! – зло пожартував я і увігнав лезо трохи вище лопатки. А для вірності, ударом кулака по рукоятці ножа, вбив його вістря в дерев'яну підлогу.

Бородань закричав не своїм голосом і тут же отримав від мене черевиком по пиці.

Я встав, озирнувся і сердито кинув:

–Ще бажаючі є?

–А ти вже закінчив? – почулося звідкись здалеку.

Натовп розступився і я побачив на порозі декілька стражників. Серед них стояв високий сухорлявий чоловік, одягнений в довгий каптан. Саме він і запитав мене.

Відвідувачі щось зашепотіли та розбіглися, наче таргани. Я лише встиг розчути: «Жуга Ісаєв! Пйос»!

Здається, час казати: «От твою мати! Я попав»!

Про Жугу розповідали чимало історій. Здебільшого то були чутки. Але серед них вистачало і правди…

Жуга Ісаєв, на прізвисько Злий Пес, був головою Розшукового Приказу. У мене склалась думка, що небезпечнішої людини в Новограді немає. Він, судячи з усього, людина небувалої кмітливості. Щодо розбійничого племені – жорсткий, нетерпимий… навіть із тими, хто їм допомагав. Казали, що на його рахунку купа загублених життів, чи винних, чи невинних – то вже інше питання.

–Якщо закінчив, – сухо промовив мені Ісаєв, – то прошу з нами.

Він оглянув місце бійки, проте, здається, його анічого тут не вразило. А ось стражники невпевнено переминалися з ноги на ногу.

–Ви хочете мене затримати? – я зробив наголос на слові «мене». – Вважаю, що це зовсім несправедливо…

Ісаєв зіщулився та хмуро хмикнув. Я йому явно не подобався.

–Несправедливо? – перепитав він. – Чому ж?

–А тому, що «проходити із вами» повинні вони, а не я! – запал бійки ще не стухнув. Якщо треба, буду відбиватися.

–Оці колоди? – хитнув головою Жуга. – Схоже, їм зараз потрібна допомога іншого характеру… Отже, семеро проти одного... та ще й з ножом... Бачу, все це не стало перешкодою для тебе. Ну і спритно ж ти їх!

–Тоді я не розумію причини моєї затримки. Якщо ви розумієте, що це був самозахист…

–От що, друже, досить сперечатися! Йдемо по хорошому! – Ісаєв ощирився та подав знак стражникам. І вони поповзли вперед.

Я прикинув розстановку сил. Прорватися крізь двері не вдасться. Вікна ж занадто вузькі, щоб вискочити. Стражники, судячи з усього, церемонитися не будуть: заріжуть і на тому кінець. А от якщо здамся, то можна буде спробувати вирватися на вулиці.

–Добре, – я зробив крок вперед. Ми зустрілись із Жугою поглядами. Відчуття, наче він намагався заглянути мені в душу. – Я звичайно піду… проте попереджаю відразу, що...

І тут мене наче огорнула якась темрява. Останнє, що пам’ятаю, як стрімко почала наближатись підлога…

5

…Тупий біль пульсував в районі потилиці. Саме він привів мене до тями. Я обережно підняв голову, боячись що вона зараз відвалиться, або лусне, наче перестиглий гарбуз. Біль посилився, але разом з тим і настала якась ясність в думках.

Виявляється, я напівсидів-напівлежав в якійсь кімнаті біля стіни на холодній кам'яній підлозі зі зв'язаними руками й ногами. Тут було замало світла, тому очі не відразу змогли роздивитися обстановку навколо.

–Добряче тебе причастували, – промовив чийсь голос. В інтонації незнайомця заграли нотки іронії. – Мабуть, думав: «От вийду зараз із шинку з цими бовдурами-стражниками на вулицю, і тоді шукайте вітру в полі! Дремену світ за очі». Так?

Я повернувся вбік голосу, але нерівне світло дохлої свічки та туман в голові не давали можливості достатньо розглянути чоловіка. Він сидів за величезним столом, склавши руки на грудях наче якась статуя.

–Що, к Ніхазу, тут відбувається? – запитав я, облизуючи пересохлі губи. Біль хоч і неквапливо, але відступав.

–Сам хотів би знати! – якось розлого відповів все той же чоловік.

Я зміг трохи повернутися та, напружуючи зір, незабаром зрозумів, що переді мною сидить сам Жуга Ісаєв.

От, Ніхаз вас всіх бодай! Що ж це сталося? Я, виходить, в Розшуковому приказі?

Не дивлячись на власну нервозність, нахабно кинув Ісаєву:

–У мене не той настрій, щоб словами грати. І ми ж взагалі не в балагані… врешті решт…

–А ти, друже, бачу не бздун! – Жуга раптом нахилився вперед і втупився в мене своїм колючим поглядом.

–Є таке маленько…

Ну що ж, Боре! Битися, так до кінця… А ховати хвіст – то собача доля.

Ісаєв встав та неквапливо наблизився. Лежачи на підлозі, мені здавалося наче його фігура була занадто високою. Ледь не до стелі.

–Ратмире, Ратмире… І який же ти, к Ніхазу, Ратмир! Адже насправді твоє ім’я Бор! – промовив Жуга. Це була скоріше констатація факту, ніж просторікування.

–Можливо, – процідив я крізь зуби. Те, що знали моє справжнє ім’я ще більше насторожувало.

–Ммм… Дійсно, що «можливо»… Ти навіть не уявляєш, наскільки близький до правди. Знаєш, куди потрапив?

–Не дурний-бо… Це Розшукової приказ.

–Точно так, – недобре посміхнувся Жуга. – До речі, за тебе вже приходили замовити слівце... Ельфи... Ті ще пронири. Вже дізналися, що ти тут… Проте саме по собі це не дивно, адже на тому загадковому… таємничому острові ти виявив вбивць Клемента ді Дазірє… Виявив та вбив їх за негласним проханням Аманди.

–І що? – напружився я.

–Виходить, ти нібито працюєш на родину ді Дазірє… Отаку історію мені зараз і пропонують взяти за факт… Цікаво, так?

–Що тобі «цікаво»? – я навмисно говорив з неповагою, навмисно тикав. Подивимось наскільки вистачить цього Жугі.

Той присів біля мене навпочіпки. Ми зустрілися з ним поглядами.

–Цікаво, що це лише один бік історії, – відповів Ісаєв. – А ось з іншого розповідають не менш захоплюючу казочку.

–Ти про канійську шляхту зараз торочиш?

–Угу… Зі слів шановного панства, яке ти примудрився образити, будучи на тому клятому острові, виходить наче…

–Дай вгадаю. Наче я найманець?

–Найманець… вбивця, який був знайомий з бунтівниками. А саме із Сіверськими.

–Овва! Так вони не захищаюсь цю сімейку?

Жуга почухав ніс та загадково хмикнув.

–За повідомленнями, – неголосно промови він, – які нам передали до нападу на Клемента і його алод, виходило, наче ти прибув з Інгосу… та був рекомендований в загін особливих доручень. Так?

Це перевірка, чи що? – промайнуло в голові. Тон, з яким Ісаєв мені все це розповідав, не обіцяв нічого хорошого. Було в тому щось підступне, якась пастка…

–Якщо ти кажеш, то так, – спробував знизати я плечима.

–Ммм… Є одна біда… В живих вже немає жодної людини, яка тебе рекомендувала!

–Тобто? І що ж ними трапилося?

–Померли! – якось іронічно відповів Ісаєв. – Мало того, ми не змогли найти нікого з Інгосу, хто би знав тебе особисто… Всі описи непрямі… Хтось щось чув, та не більше. Цікава розповідь?

–Цікава, – вичавив я із себе. – І що ж, всі листи з рекомендаціями несправжні?

–Як раз напроти! Справжні!

–Так що ж ви хочете?

–Розібратися, – Жуга почав ходити туди-сюди, заклавши руки за спину. – Хочу ретельно у всьому розібратися. Знаєш, Боре, є ще один нюанс, як то кажуть ельфи. Ще одна особливість… Це звіти деяких свідків, які повернулися з острова разом із тобою. За ними виходить нібито ти дуже непогано володієш мечем, влучно стріляєш. І ось ще сьогодні з'ясувалося, що і в рукопашній непогано вправляєшся... Отже маємо наступні цікавинки. Ти спритний, хитрий, у відмінній формі… жорстокий до супротивника… непоганий тактик, – все це Жуга перераховував, роблячи крок за кроком у напрямку свого столу. Потім раптом зупинився і, повернувшись до мене, кинув: – Оце підготовка!

–Чи не диво! Стріляти, фехтувати… Що там? Битися на кулаках? Сходи в слобідські шинки, ти там і не таке побачиш.

–Уж повєрь мнє! Я і нє такіх повідал на свойом вєку. І кто жє тєбя, братєц, подготавлівал? Точно не ми… не канійци... Стіль не тот…

Жуга сипав ельфійськими слівцями. Може хотів мене чимось вразити, а може то була його особливість… Проте через це я не завжди встигав второпати значення сказаних речень. «Тактик», «нюанс», «стиль»… Десь на підсвідомому рівні я нібито був близький до розуміння, але все ж сердився через подібні забаганки Ісаєва.

–І чий же то почерк підготовки? – спитав я голову приказу. – Імперський?

–Можливо, – погодився Жуга. Судячи з його тону, він також розглядав цей варіант. – А можливо і ні. Бачиш яка заплутана історія?

–Нічого заплутаного… То ти сам все ускладнюєш. Чим простіше пояснення, тим ближче воно до правди. А все інше – від Ніхаза… він той ще шахрай, вміє людський мозок припорошити.

–Так де ти навчився подібному?

–В бійках… то тут, то там… Все приходить з досвідом.

–І де ж ти набрався того досвіду? В яких таких бійках? Чи, вибачай, на Інгосі було де практикуватись? – Жуга повернувся до мене і рішуче наблизився. Він присів та звідкись витягнув ніж. – Так хто ти такий?

–Бор… Я – Бор.

–Зізнайся, ти коли-небудь був на Святій Землі?

–Чого я там забув! Битися за церковні забобони?

–Ну, Свята Земля – алод чималий… Це не тільки піраміда Тенсеса, чи джунглі Текуані, або болота Техіо, – ¬зіщулившись, виблискував своїми знаннями Жуга. ¬– Звісно, що в руїнах старих міст – Міктлані та Ускулі – тебе робити нічого… А ось на плато Коба… на Ельджуні цікавих місць вистачає. Наприклад вільний порт Такалік. Там вештаються ті ще молодці. До речі з ось такім же загаром, як в тебе… Ну що скажеш?

–Ще раз повторюю, я не пам’ятаю, щоб відвідував Святу Землю! І між іншим, як бути з рекомендаційними листами? Вони ж правдиві? Немає приводу їм не довіряти, так?

–Ну, листи листами… Тут ти, Боре, дійсно маєш рацію. Проте твоя особа від того не стає менш загадковою, – Жуга нервово заходив вилицями. Він знову зіщулився та почав спритно грати лезом. – Що ж, друже, ми будемо з тобою робити?

–Слухай, давай припинемо ходити околясом! Якщо є пропозиція, то я уважно слухаю.

–А якщо немає?

–Як нема, то й дарма! Якщо так, тоді й нарікай на себе. А мені байдуже…

–Байдуже? Чим більше за тобою спостерігаю, тим більше переконуюся в твоїй небезпечності... для людей… Ти розумієш кому загрожуєш? – Жуга перестав гратися ножем і вказав їм на мене.

–Я багато чого розумію... Наприклад, що нас тут лише двоє. І це неспроста.

Жуга посміхнувся, але одними очима. Здається, останнє зауваження його чимось порадувало.

А мені ж раптом на пам'ять прийшла одна з тих мільйонних чуток, якими годується новоградські обивателі. Говорили, що Ісаєв якось піймав свою дружину «на гарячому». Але не в приклад іншим не став битися з коханцем, судитися з ним, чи тягнути його в холодну, а лише схопивши обох за петельки, вигнав аж-но за околицю міста, при тому попередивши під страхом смерті, щоб тут, в столиці, ані один, ані другий ніколи більше не з'являлися. З тих пір ні його зрадниці-дружини, ні її полюбовника в Світлоліссі не бачили. Сам же Жуга згодом взяв до себе сім'ю того самого коханця – молоду жіночку та її двох малолітніх доньок. І з тих пір вони разом живуть у нього в будинку, наче справжнісінька родина. Діточки, кажуть, Ісаєва величають татом, наче рідного батька.

Пам'ятаю, як мене здивувала ця історія. Аж занадто то було схоже на байку… При тому вона сильно відрізнялася від тієї картини, що намалювалась в моїй уяві, підпитанною міськими чутками. Не вірилося, буцімто Жуга міг подібне зробити. Хоча... хоча чого в житті не буває! І жук свистить, та й бик літає…

–Отже, вважаєш, що ми з тобою наодинці неспроста? – тихо спитав голова приказу.

Він раптом нахилився та перерізав мотузки на моїх руках, а потім і на ногах. Я відчув, як відразу закололо в кінцівках, немовбито в них впилась тисяча голочок.

–Частково, ти маєш рацію, – заявив Ісаєв. – Присядемо до столу?

Я неохоче підвівся. Після такого напруженого допиту, не особливо горів бажанням бути відвертим. І все ж поплентався до дубової лави. Ми присіли один напроти одного і Жуга вкрадливим голосом почав:

–Моя пропозиція дуже проста. Чи не бажаєш попрацювати на мене? Скажімо так, зараз не вистачає толкових хлопців для роботи в Приказі таємних справ… Чув про такий?

–Що? – чесно сажу, що розгубився.

–Почнеш із загону особливих доручень, – продовжував муркотіти Ісаєв. – Тебе ж навіть рекомендували залучити до цієї справи… правда не у нас, але суті це не міняє… Ну що?

–Вибачай, – все ще розгублено казав я, – однак мені не зовсім зрозуміло до чого ми йдемо… Ти звеш мене в Розшуковий приказ?

–А що тут дивного?

–Тю! Тільки-но ти докоряв мені підозрілою підготовкою… ледь не звав хадаганським шпигуном… і раптом такий поворот в інший бік!

–Як кажуть ельфи: «Навіть ворога слід тримати під рукою».

Знову ельфи. Чи не занадто Жуга захоплюється цим народцем?

–А якщо я не погоджуся? – прямо спитав у нього.

–Як нема, то й дарма, – посміхнувся Ісаєв. – Вже тоді ти вибачай.

–Очманіти… З калюжі впав у болото! То ельфи… тепер ось ти…

–Що ельфи? – не второпав Жуга.

–Бачу, що всім пристав у нагоді мій талант з області «особливих доручень», – сердито кинув я, потираючи кісті рук. – Ніхто з вас не хоче бути заплямованим, тому і шукають дурнів, на кшталт мене. В цьому світі, дивлюсь, не залишилось ніякої моралі...

Голова приказу відкинувся назад, знову склав руки на грудях, мовби статуя і втупився в мене своїми водянистими очима.

–У тебе доволі критичний розум, Боре, – неголосно вичавив він із себе.

–Це погано, чи що?

–Це незвичайно, як для звичайної людини, – і голова приказу тонко-тонко розсміявся власному каламбуру. Трохи згодом він заспокоївся та заговорив більш серйозним тоном: – Ти шукаєш у власному житі якусь мораль?

–Я вважаю, що всі ми повинні дотримуватись певних правил. Для когось це мораль, для когось церковні заповіді, а для третіх – закон.

–А-а-а, ти з тих, хто турбується про те, як буде виглядати на суді Тенсеса? Що переважить – добрі вчинки, або погані, так?

–Та до чого тут те? – розсердився я.

–Тоді що тобі не до вподоби? – нахилився вперед Жуга.

–Вважаєш, мені кортить за кимось лайно прибирати? Ще скажи, що я про те все життя мріяв!

–Справа в оплаті твоїх послуг?

–Знову за рибу гроші!..

–Так поясни, що не так.

–Якщо мене підштовхують до якогось вчинку, то я повинен для себе вирішити, чи це правильно, чи ні. Чи власно я хочу того, чи йде воно все лісом!

–Овва! Тобто я… тобто всі ми тут, в Розшуковому приказі, такі собі ніхазові діти, які підбивають чесних громадян на погану справу? – посміхнувся Жуга.

–Мова йде про засоби… Оці «особливі доручення» мають дурний запах… І до речі, якщо ми вже так відверто почали, от скажи а ти сам не боїшся того, що на тебе може очікувати в чистилищі? Чи повернуть назад, в Сарнаут, як примушує нас вірити Церков, чи ні?.. Серед народу ходять чутки, наче є такий острів, куди відправляються іскри тих, кому не дають наступного переродження. Чи не буде так, що Тенсес на своєму суді тебе відправить туди, а мене навпаки – поверне, бо я, бач, свого роду інструмент у твоїх руках. Наказали – зробив. Підневільна людина…

–Ох-ох-ох… так вже і підневільна… Та тобі, Боре, тільки проповідувати! Якщо чесно, то будь такий острів насправді, я б вважав за краще відправитися на нього, ніж перебувати тут. Чи ти також наївно вважаєш, буцімто я тут молоко із медом попиваю, пузо наїдаю? Наша справа дурно пахне – тут я погоджуюсь… Але вона конче необхідна. Конче!

–Кому? Тому, хто сидить біля корита та вирішує кому та скільки з нього дати?

–Отже ти мені доказуєш, що не треба боротися за справедливість в цьому світі? – посміхнувся Жуга. – Кажи чесно… ми тут самі…

–Чесно? Гаразд! Скажу, хвоста не заховаю… Ти кажеш справедливість? Боротьба за неї? Згодний, це потрібно… проте якими засобами? Я не хвора людина, якій подобається махати мечем праворуч-ліворуч, коли їй щось не сподобалось. Все що зробив до цього… навіть вбивство Сіверських… не вважаю ані поганим, ані благим вчинком. Однак це було викликано через мої власні погляди… правила… через мою мораль… А ти пропонуєш мені виконувати твої накази. Зізнайся, ти хочеш щоб я пішов та когось вбив?

Жуга раптом голосно розреготався:

–Ти мнє нравішся! Опрєдєлйоно нравішся! Єслі б сразу согласілся… клянусь Тенсесом… я б тєбя отправіл в яму! А сєйчас віжу, што нє ошибся! Ти нужний чєловєк!

–Не розумію.

–Я нє зову тєбя для какіх-то ліхіх дєл… Мнє імєно нєобходім чєловєк со своєй моралью… своімі установкамі… правіламі… Своім кодєксом! Своім поніманієм справєдлівості! Умєющій мисліть крітічєскі, а нє тупо ісполнять чьі-то забаганки. Ти опрєдєлйоно подходіш.

Я ще більше заплутався. Або Ісаєв зі мною грає, або… або…

–Так що скажеш? – протягнув свою долонь голова приказу.

–Поясні, що я повинен робити…

–Шукати справедливість! – широко посміхнувся Жуга.

І в цей момент я згадав Баришеву з її «пророцтвами». Чи вважати, наче пропозиція голови Розшукового приказу і є тією «просьбою допомоги з боку канійців», як вона і казала? Якщо я погоджусь, то це нібито буде одним з кроків до розуміння власного минулого. Так обіцяла Єлизавета.

Слухай, Боре, ну не може це бути збігом! А взагалі якось дивно! – від подібних думок мене аж кинуло в жар.

–Так я все ще чекаю на відповідь, – поквапив Ісаєв.

–Можна подумати, що ти мені дав можливість вибору, – пробубонів я, відводячи очі.

–Хм! Теж вірно підмічено... Проте, буду вважати, що ти погодився.

–І що далі? – насупився я, протягуючи руку, щоб потиснути долонь Ісаєва.

Рукостискання виявилось свого роду боротьбою. Десь с півхвилини ми тримали один одного за долонь, намагаючись виявити слабину. Першим розтиснув пальці Ісаєв. Він втомлено потер очі.

–Ну і розмова у нас із тобою вийшла, – промовив голова приказу дивлячись у вузеньке віконце, за яким, судячи по тьмяному світу вуличного ліхтаря, були вже сутінки.

–Так… дійсно… Слухай, а ти не боїшся, що схибив зі мною? Не було такої думки? Адже насправді ти не знаєш яка я людина.

–Чи боюся? – Жуга потер кінчик свого носа. І видихнувши, він знову почав просторікувати, періодично сиплячи ельфійськими слівцями. – Ще й як! Проте за багато років свого життя я навчився бачити людей наскрізь. І це не проста метафора. Через найдрібніші нюанси… деталі, які звичайна людина вважатиме незначними, я можу скласти досить достовірний портрет... Ось ти, Боре, порожніх погроз не робиш. А будь-кого, хто хоч якось «зазіхне» на твою «територію», ти розтерзаєш умить. Не сперечайся… Це так і є. Не треба зараз робити таке обличчя, ніби сказане мною неправда.

Я тут же спіймав себе на тому, що дійсно скорчив кислу пику.

–Не сприймай це за осудження, – продовжував Жуга. Він оперся на руки та втупився кудись вдалечінь. – Так чи інакше, але ми всі боремося в цьому світі, намагаючись зробити так, щоб в ньому панував наш власний світогляд… І саме це робить нас із нас особистість. Розумію, що ці фрази звучать занадто голосно, але така правда. А знаєш, навіть серед тварин… птахів… або риб трапляється щось подібне… Вони також борються… Чи можна навіть сказати «воюють».

–Воюють? – іронічно хмикнув я. А сам подумав, що вже втомився від подібної балаканини.

Моє хмикання Жуга сприйняв по-своєму. Він чомусь спохмурнів та певний час покусував нижню губу. Я вже було подумав, що чимось його засмутив.

–Та боротьба серед тварин, зазвичай, має вигляд дурнуватих сутичок, – промовив він згодом. – До наших, людських, чи наприклад ельфійських висот їм ого-го як далеко! Проте це не відміняє факту подібних…

–Їхні сутички, – перебив я Ісаєва, бо не бажав вислуховувати чергові «повчання», – це звичайне природне явище. І робити з нього щось незвичайне – не варто.

–Згодний… в дечому згодний… «Природне явище», як ти його назвав, звичайно можна пояснити прозаїчними причинами. Але проблема відносин між нами… будь то люди, ельфи, орки чи гіберлінги – це зовсім інша справа. Зовсім! Інша! – останні два слова Жуга промовив так, наче забивав цвяхи.

–Та що там іншого? Просто у нас різні шкали вимірювання. У птахів чи тварин – одна міра, а у нас – на декілька порядків вища. А так – теж саме!

–Ні! От тут я із тобою зовсім не згоден! – Ісаєв раптово захитав головою, наче глибокий старик, у якого трусіння це вже вікове явище. – Скажу тобі то, що іншим ніколи не казав…

–Чому це?

–Бо ти мені подобаєшся, – спробував посміхнутися голова приказу. Але замість того його обличчя перекосило, буцімто він побачив щось неприємне. – Так от, як тільки Сарн наділив нас розумом, дав можливість розмірковувати над буттям, то ми всі раптом усвідомили власну винятковість. Це і стало тим мірилом, яке розділило лівих чи правих, високих чи низьких, красивих або жахливих… Само-іден-тифі-ка-ція! – майже по складах проговорив Жуга.

Мені так і кортіло спитати: «Що»? Оці його зарозумілі слівця іноді били куди міцніше, ніж кулаки. Невже не можна говорити більш простими фразами?

–Всі цивілізації, чи то джунська, наша, або ельфійська, навіть людей племені Зем… всі вони боролися за власне існування, мало того – за власне розуміння цього світу! Як тільки самоідентифікувались, як тільки зрозуміли, що мають особливості, винятковості та несхожості з іншими, так і почалися «війни»… боротьба за те, що б цей світ був саме таким, яким ми хочемо його бачити… От ми казали про тварин, птахів… комах… А уяви, наче метелик раптом надбав розум! Мало того, побачив, що узор, колір та розмір його крил відрізняється від всього цього у іншого метелика. І він скаже: «Овва! Та я не такий! Я кращий»! І діти цього метелика будуть вважати так само… Прийде час і вони, наприклад, раптом заявлять, що належать до обраного Дома жовтокрилих! А Дім червонопузих викине свої курбети! Ось так!

Зовні почулися якісь звуки. Здається, то міська стража обходила вулиці.

–Гаразд, вистачить на сьогодні одкровень! – відмахнувся Жуга. – Йди, Боре, ти вільний. Коли настане час до тебе прийдуть та скажуть: «Рука допомоги». Будь люб'язний – не відмовляйся, – Ісаєв хотів посміхнутися, але вдруге його обличчя перекосило. – Тримай оцей папірець. Покажеш його вартовим біля воріт, щоб випустили тебе з Новограду. Та і взагалі, з цим папірцем можна спокійно йти мимо міських стражників… Їх зараз на вулицях багато ходить, бо часи настали неспокійні. Можуть і затримати… Тоді просидиш до ранку в холодній.

Я забрав сувійку з печаткою, підвівся та вийшов геть. За дверима стояли троє осіб. Один з них взявся мене провести, але я невдоволено відмовився та рушив назовні. Вийшов на крильце, зупинився та втягнув прохолодне нічне повітря.

Цікаво, що стало чинником моєї згоди… Адже я все ж погодився працювати у Ісаєва, хоча прямо того не заявив… Так ось, що ж було чинником? Невже я піддався його вмовлянням? Чи справа в Баришевій? Вона щось наговорила… я вухами похляпав… І ось вам маєте!

Як все заплуталось… як все закрутилось… Але на що тепер скаржитися. Заліз в цю справу, тож не гоже тепер ховатися.

У місті було тихо. Самотні ліхтарі, навколо яких кружляли нічні метелики, ледь висвітлювали закутки Торгового Ряду. Десь за годину я нарешті дістався трактиру Корчакової. Не дивлячись на пізній час, тут досі гуляли якісь хлопці. Я озирнувся та стомлено поплентався нагору.

–А я вже подумала, – раптом почулося за спиною, – що ви зовсім і не прийдете.

Це була хазяйка трактиру. Вона витерла руки й рушила за мною слідом.

–Знову приходили та цікавилися вашою персоною, – додала жіночка.

–І хто? Розшуковий приказ?

–Та вже і якісь бандити заходили… і ельфи...

–Отже, я сьогодні користуюся великим попитом. І що ж ви їм казали?

–Нічого цікавого…

–Зрозуміло…

–А що у вас із обличчям? ¬– здивувалась Зая, дивлячись на подряпини та сінці.

–Познайомився з місцевими краєвидами… Все в порядку. Скажіть, а що мій товариш?

–Та спить.

–Не буянив?

–У мене не забалуєш, – посміхнулася Зая, порівнявшись зі мною. – Ходімо, покажу де розташуватися на нічліг.

–Так я ж це... на підлозі в кімнатці приляжу…

–Та киньте ви це, Ратмире! – плеснула руками Корчакова.

–Насправді я Бор.

Зая завмерла та якось дивно подивилась на мене. Ми зійшлись поглядами. Мені здалось, наче Корчакова щось шукала в моїх очах. Її обличчя злегка округлилося від стримуваної посмішки, від чого на щоках з'явилися милі ямочки.

–Отже, ви Бор, – тихо промовила вона.

Ми стояли близько один від одного. Я відчув приємний запах, що виходив від неї.

–Ну що, йдемо? – спитала вона і не очікуючи відповіді рушила першою.

Що не кажи, а фігура у неї ще та, – промайнуло в голові. І тільки-но я це зрозумів, як відчув, легке збудження. Тонкі зап'ястя рук… округлі плечі… вузька талія, що круто переходила в стегна... Сорочка та довга спідниця багато чого ще приховували, а ось моя уява подомальовувала Заї стільки усілякого, що я навіть на мить зупинився.

Ми пройшли по невеликому коридорчику і зупинилися біля дубової різьбленої двері.

–Прошу, – Зая різко штовхнула стулки й пропустила мене вперед.

–Це чия така гарна світлиця? - пробурмотів я, оглядаючи затишну широку кімнату, освітлювану рядом масляних лампадок, що висіли вздовж стін. Тут густо пахло якимись травами та прянощами.

–Моя, – з часткою зніяковілості промовила Корчакова.

–О, Тенсесу! Ні, я не можу… Та ви що! – і було розвернувся, щоб вийти, але замість того врізався в хазяйку трактиру.

Вона тихо зойкнула, схопилася за мене, щоб не впасти... Ми виявилися дуже близько один від одного… дуже…

–У вас, Боре, красиві очі, – тихо-тихо сказала Зая.

А я, наче хлопчисько, втупився в її пухкенькі червоні губки… Погляд ковзнув трохи нижче, від чого обличчя жінки вкрилося червоними плямами... Запах, що парив від неї, дурманив мою свідомість до одуріння...

Я відпустив себе… зняв контроль… Лівою рукою схопив жінку за талію, а правою – за шию… Вийшло якось грубо, проте спротиву не було... Я притягнув до себе Корчакову, упиваючись губами в її вологі уста. Зая знову не противилася. Вона лише тихо-тихо охнула і відповіла на поцілунок…

Він був гарячим, від чого по моєму тілу пробігло приємне тремтіння… розум застелила якась пелена, і мені схотілося ще сильніше притиснути Корчакову до себе.

Стало відразу якось важко дихати. Вже не гаючи часу на церемонії, я потягнув Заю за собою. Ліва рука майже сама проповзла їй під сорочку, намацуючи ніжні груди. Напружений сосок стирчав, ніби капелюшок недобитого цвяха…

Зая зігнулася і подалася до мене всім своїм гарячим тілом. Ми не припиняли цілуватися… А в якусь мить стало зрозуміло, що ми з нею на ліжку.

Шкіра її шиї на дотик була оксамитовою… теплою… Пальці намацали тонку жилку, що пристрасно билася в такт збентеженому серцю… На якусь мить Зая затримала подих, потім відпустила мене, лягла на спину і прикрила очі...

О, Тенсесу! Як же солодко від неї пахнуло!

Це, мабуть, була остання твереза думка...

6

…Вранці прокинувся в самому прекрасному настрої. Весь вчорашній негатив розвіявся, як туман. А саме цікаво, навіть не боліла голова… А їй вчора ох як дісталося! Та і не тільки їй. В тому міському трактирі лупили, куди попадуть… І все ж, відчував себе добре. М’язи тільки трохи нили, як то буває після важкої праці.

Заї поруч не було. Я чув, як вона встала. Це сталося дуже рано, за віконцем тільки-но посіріло. Намагаючись не шуміти, Корчакова швиденько одягнулась та рушила вниз, напевно, в свій подклет. А незабаром, як доказ моїх припущень, по трактиру поширився приємний запах свіжої здоби.

Я одягнувся, визирнув з-за двері, й побачивши що нікого немає, швидко попрямував до себе в кімнатку. Тут досі голосно хропів Першосвіт. Повітря було спертим, важким, з характерним запахом вчорашнього перегару.

–Гей! Соню! – штовхнув я хлопця.

Той голосно хрюкнув і перелякано розплющив очі.

–Де я? – глухо пробурмотів Першосвіт, озираючись навкруги. Здавалося, що мене він й не помітив.

–Тут, – посміхнувся я у відповідь. – Ну і гаразд ти спати, брате.

–Боре? Що у тебе із пикою? – хлопець втупився на подряпини на щоці.

–Ти на свою б подивився, красеню!

–А Ніхаз його бодай, де ми?

–Ну і пам'ять! Ти б поменше пив би, Першосвіту. Міський трактир пригадуєш?

–Та щось смутно...

–Ну так тебе там обдерли до цурки… І синець під оком поставили. А потім ти заперся до гіберлінгів та витоптав їм квіти. Такий скандал трапився, що хай Сарн милує. Ми ледь відбрехалися.

Першосвіт рефлекторно помацав своє обличчя і сів, бормочучи під ніс, що гіберлінгів пам’ятає. А все інше, наче в тумані.

–Слухай, ми з тобою вчора про баньку розмовляли, – згадав я. – Пропоную сходити, тут недалеко… Ну а потім поїмо. Ти як дивишся?

–Зараз би водички… Відро…

Ми спустилися вниз і я попросив у однієї з дівчаток кухоль квасу. Поки та за ним бігала, помітив Заю. Неспішно наблизився до неї і тихо привітався.

–Доброго ранку! – посміхнулася вона у відповідь. На її щічках загорівся рум’янець.

Ми трохи помовчали, дивлячись один на одного. Я знову відчув, як десь всередині мене закипає кров. От не було б нікого поряд, впився б в ці її солодкі губки.

–Як вам у нас? – тихим голосом спитала Корчакова. – Чи все подобається?

І тут повз промчала дівчинка з кухлем квасу, яка кинула пустотливий погляд в наш бік. В мене відразу зародилось почуття, буцімто вона про щось здогадалась. Від цієї думки спалахнули кінчики вух. Можна було вирішити, начебто їх почали підсмажувати на вогні.

–У вас дуже... е-е-е… дуже приємно, – чомусь зніяковів я, відповідаючи Заї. І раптом подумав, що вийшло якось двояко. Відразу спробував виправдатися, але з рота полилось суцільне белькотіння.

Корчакова мило посміхнулася. Ямки на її щічках стали більш помітними.

Запах… ніжна біла шкіра… тонкі зап’ястя рук… завиток пишного волосся, який випав з тугої коси, заплетеної на голові… Я ледь встиг себе зупинити, бо вже навіть нахилився до Заї.

–Якщо вам сподобалось, то це найголовніше, – промовила вона, трохи відстороняючись.

Звичайно, я підійшов не для того, щоб обговорювати наші нічні забави. Це був якийсь порив… внутрішній порив… Побачив Заю і побіг, буцімто песик за хазяйкою…

І от зараз, стоячи біля неї, я навіть не розумів, що мені далі робити. А вона зніяковіло потупляла очі та нервово витирала руки своїм червоним фартушком.

Чому ж я навіть не намагаюсь хоча б взяти її за долоньку? Звідки ця боязкість? Невже через страх почути у відповідь щось неприємне. Або побачити чиїсь косі погляди?

–Сподіваюсь… е-е-е.., – знову замекав я, як молодий баранчик, – е-е-е… що нічим вас не образив… вчора…

–Нічим, – замотала головою Корчакова. Вона підняла було очі на мене, але відразу ж потупила погляд, ще більше вкриваючись червоними плямами.

Позаду почулися потужні ковтки, які жадібно робив Першосвіт. Він так наліг на квас, що навіть відвідувачі озирнулися.

Зая глянула в його бік та стримано посміхнулася. Я пробурмотів якісь слова прощання, про те що ми ще побачимось, хитнув головою та повернувся до свого товариша.

–Ти чого побіг? – спитав він, витираючи рукавом рот.

–Та так… дізнавався що до чого, – знизав я плечима. І тут же перескочив на іншу тему: – Нумо до бані?

За півтори години, вже привівши себе до ладу, свіжі та сповнені бадьорості ми з Першосвітом поверталися назад до трактиру. Було помітно, що хлопцю значно полегшало. Та і я відчував великий прилив сил.

Ми піднялися до себе, я переодягнувся в ельфійський акетон, затягнув ремінь, причепив до пояса мечі… Єдине, що так і не вирішив одягати, були плащ та шолом із пащею риссю. Вважаю, що це було б занадто… Вийду на вулицю і всі почнуть шептатися в спину, мовляв, дурень якийсь сільський припхався. Тут таку моду ні в гріш не ставили.

Першосвіт одягнув гіберлінгські подарунки, які виявились трохи завеликі, проте хоча б не були рваними.

–Куди ми зараз? – спитав хлопець, приміряючи на голову мій шолом.

–Зними ту гидоту! – посміявся я, глядячи на доробло, що стирчало у Першосвіта на макітрі. – Отже, до полудня погуляємо Торговим Рядом, а пізніше підемо шукати Бернара… Ми з ним ще на кораблі домовились сьогодні зустрітися. Він обіцяв познайомити мене з Ельфійським кварталом.

–Та туди не всіх і пропускають, – промовив Першосвіт. – Як тільки приїхали в порт, притопав до їхніх воріт… А там вартові… та ще такі пихаті… Мовляв, куди сунешся? За прохід в Ельфійський квартал треба платити пів новоградки. Отаке!

–Платити? А якщо я там живу… чи прийшов по справах? Якась дурня!

–Так само і я тоді заявив. І ледь по шиї не отримав!.. Якщо, кажуть, немає міського дозволу… якогось папірця… то плати гроші та не верещи! Ось так.

Першоцвіт поклав на місце мій шолом.

–Ти знаєш, Боре, – насупившись промовив хлопець, – я звичайно людина більш-менш терпима до інших… проте не люблю кривди… ні в якому вигляді…

–Вибачай, але до чого ти ведеш? – здивовано спитав я. Наче нічого не провіщувало подібних бесід.

–Та за ельфів… за них думаю, – махнув своїм немаленьким лапищем Першосвіт. – Чесно кажучи, не дуже хочеться йти до них.

–А що трапилося?

–Та біля тих же воріт до їхнього кварталу трохи посварився з одним ельфом.

–Посварився? – посміхнувся я, уявляючи цю картину. – Що ж ти з ним не поділив?

–Та не в тому справа… Знаєш, мені іноді здається, буцімто ельфи вважають нас, людей, якимись неповноцінними… Стою я біля брами, лаюсь з вартою… тут проїжджає якась пихата ельфійська пика та кидає в мій бік, мовляв, якого бісу в «цивілізовану частину міста пруть дикуни»! А потім додав, що мені помитися треба…

Першосвіт роздратовано ляснув себе по коліну.

–Та не переймайся! – весело посміхнувся я. Мені чомусь подібна ситуація дійсно розвеселила. – Пес бреше на сонце, а сонце світить у віконце… Хай той ельф своїм помелом хоч бруківку оближе, а ми з тобою не собаки, щоб гавкати йому у відповідь. А ліпше, підемо поснідаємо!

Моя поява внизу, в великій залі, одягненого вже не портовим матросом, а на ельфійський манер справила враження на дівчат, що обслуговували вранішніх відвідувачів. Вони стали поводитися тихіше, не настільки зухвало…. Навіть, як здалося мені, з часткою якогось остраху.

Ми з Першосвітом присіли за вільний стіл, потім добре поснідали, і розрахувавшись рушили до міста. У Торговому Ряду пролазили дуже довго. Навіть втомилися. Оглянули різноманітні лавки, послухали глашатаїв, що голосно оголошували столичні новини… До речі, до сих пір ніхто з них нічого не сказав про Горішок. Це мене одночасно і насторожувало, і дивувало.

І знову Торговий Ряд наче випивав з мене соки. Тиснява, духота, гомін… Аж-но в голові загуло.

Десь к полудню притопали до воріт в Ельфійський квартал. Тут дійсно стояли дебелі вартові, які із серйозними обличчями спостерігали за натовпом. Дехто входив та платив гроші, інші проходили без цього… І я, спостерігаючи за тим, не міг зрозуміти механізму подібного відбору. Ніяких дозволів, папірців або ярликів ніхто не демонстрував.

Ми з Першосвітом присіли біля стіни, очікуючи на появу Бернара. Пройшло десь з півгодини, перш ніж той вийшов з проїзду. Він доволі тепло з нами привітався та тут же запросив йти слідом.

–Звичайно, - почав ельф своїм повчальним тоном, – до нас приходять вже ввечері...

–Чому це? – пробасив Першосвіт.

–На відміну від вас, людей, ми – нічні створіння.

Хлопець невдоволено хмикнув та глянув в мій бік, буцімто хотів знову підкреслити, мовляв, бачиш які пихаті… А я ж казав!

–А нас пропустять? – запитав у Бернара. – Чи прийдеться платити?

–Пропустять, – кинув паладин. А потім спробував виправдати своїх одноплемінників: – Подібне зроблено, щоб відсіяти волоцюг та п’яниць, яких в Торгову Ряді хоч греблю гати. До речі, дивиться за своїми язиками.

–Це навіщо? – насупився Першосвіт.

–Бо як зайдете в наш квартал, можете їх випадково проковтнути! – посміхнувся ельф.

Здається, це був жарт. Але ми з Першосвітом того не оцінили.

Вартові дійсно не вимагали із нас грошей. Один з них, високий чорноволосий десятник, кивнув Бернару, буцімто своєму знайомому, та щось сказав по-ельфійські. Паладин весело відповів та потягнув нас далі.

Тільки-но минули арку і вийшли з іншого боку воріт, як народилось відчуття, що ми потрапили в зовсім інший світ. На якусь мить я навіть розгубився.

–Я ж попереджав про язик, – посміхнувся Бернар. – І це тільки початок.

–Та ну тебе! – відмахнувся я.

Ми неспішно рушили по бруківці.

Після галасу, духоти та смороду Торгового Ряду, в цій частині столиці було неймовірно затишно та прохолодно. Ми крокували широкими вулицями, вздовж яких височіли величні будівлі, криті ніжно-голубими дахами. Фасади були прикрашені арочними вікнами, з котрих в прямому сенсі струменів теплий бурштиновий світ. Це було так дивно, що ми із Першосвітом навіть протерли очі.

Ні, дійсно, це не ліхтарі. Це вікна. Але яким чином вони випромінювали світло, було загадкою… Справжні ліхтарі, до речі, тут також були. Вони висіли на стінах будівель у вигляді величезних куль в бронзових витіюватих оправах.

Тишина… спокій… умиротворення… Йдеш і оглядаєшся… Того і очікуй, що спіткнешся і носом зариєшся. Але насправді цього не відбудеться, бо настільки рівної та чистої бруківки не було навіть в центральній частині Новограду, біля Башти Айденуса. Відчуття, наче її тут навмисно вимивають.

Будинки були густо вкриті позолоченими узорами. Тепер зрозуміло чого сюди, в Ельфійський квартал, не всіх пропускали. Мабуть бажаючих щось виколупати зі стіни знаходилось чимало.

На вуличках росло багато дерев, але й не таких, наче лахматий бродячий пес, на якому в ковтунах вже бджоли оселилися. Акуратні, струнки, з підрізаними гілочками та кронами. Дивишся, аж око радіє. Липи, клени, ясені… Правда, серед знайомих дерев побачив і якісь дивні з конусоподібною кроною та з листям бордового кольору...

Росли і квіти. Правда на відміну від Гіберлінгського кварталу, палісадники якого можна було порівняти із занедбаною лісовою галявиною, місцеві квітники виглядали просто казково.

А які серед них царювали кольори! Білосніжні, жовтогарячі, червоні, блакитні… Обрамлені смарагдовою травою, квіти перетворювали клаптики землі на чарівні килими з дивовижними узорами. Різноманіття фарб пестило око, навіювало спокій та благодать.

Тут і там бачились численні фонтанчики, рукотворні ставки з кольоровими рибками. Поряд стояли різьблені металеві лави.

Бернар вів нас мало не за руку. Ми крутили головами на всі боки, розуміючи, наскільки смішно виглядаємо в усій цій пишноті.

Ельфів навколо було небагато. Бернар пояснив, що більшість з них зараз відпочиває.

–А ось увечері тут гаряче, – паладин чомусь підморгнув нам, явно на щось натякаючи.

Ми ще з півгодини вештались цим кварталом, поки Бернар не вказав на одну із будівель:

–Нам сюди.

Ми з Першосвітом зупинилися та втупилися один в одного. В наших очах легко читалось питання: «А куди, бодай тебе Ніхаз, Бернар нас затягнув»?

Паладин між тим піднявся сходами та зупинився біля величезних оббитих бронзою дверей. Ми ще раз озирнувся і рушили слідом.

Стулки на диво відчинились дуже легко, буцімто були невагомі. Ми побачили довжелезну розкішну залу, де неметушливо ходило десятка зо два різношерстих ельфів. Вони навіть не звернули на нас уваги, продовжуючи займатися власними справами.

–Чекай! – схопив я Бернар під лікоть. – Де ми?

–Це ельфійська місія… Не бійся, тебе сюди запросили.

Я оторопів. А як же прогулянка містом? Як знайомство із кварталом? Це ж треба так попастися! Водили, як бичка, а потім затягнули в стійло… Тобто – в місію! Вже й не відвертишся.

Бернар сміливо рушив вглиб зали до високого статного ельфа в довгому крислатому капелюсі. Біля нього крутилися двоє озброєних вартових, які кидали в наш із Першосвітом бік насуплені погляди. Паладин перекинувся парою фраз із незнайомцем і потім вся ця делегація рушила до нас.

–Пане ді Ардер, – голосно начав Бернар, звертаючись до ельфа, ледь вони наблизились, – дозвольте представити вам Бора Головоріза.

Титул різонув по слуху. Я ледь не крякнув від несподіванки. А Першосвіт збентежено затупцювався на місці, наче йому приспічило подзюрити.

–А це, – продовжував Бернар, звертаючись уже до мене, – глава нашої ельфійської місії в Новограді – ясновельможний П'єр ді Ардер.

–Доброго дня! – голос П’єра був якимось нуднувато-солодким, наче свіжий мед. Він поважно кивнув головою і спробував натягнути на обличчя посмішку.

–Доброго дня! – вторив я, намагаючись пригадати, що треба робити в присутності поважної особи. Кланятися, чи також кивати головою. Вибрав останнє. Сам розхвилювався, від чого ледь не почав заїкатися: – Я-я-як я розумію… е-е-е… це ви шукали зустрічі зі мною, посилаючи своїх людей в трактир «Красний пєтух»?

–Так, ми хотіли повідомити вам, Боре, що пані Аманда відбула на Тєнебру. Вона просила передати, що ви поки залишаєтесь в столиці… та повинні всіляко сприяти нашій місії.

–Повинен? – про всяк випадок перепитав я. Згодний, тон вибрав грубуватий.

П’єр ді Ардер пропустив цю шпильку повз вуха та все тим же слащавим голосом спитав:

–Мені частково відомі ваші пригоди на тому дивному острові... Не зрозуміла тільки особистість Безіменного. Він же ельф? Так?

–Хіба Бернар не розповідав? – нарешті я опанував себе та, поклавши руку на ефес фальшіону, задер підборіддя.

Вартові посунулися вперед, але глава місії подав їм сигнал йти геть, а сам доброзичливо посміхнувся.

–А не бажаєте, друзі, трохи перепочити? – запитав він. – Заодно ми б з вами поговорили… про те та про се… Як?

–Давайте спробуємо, – мене явно до чогось змушували. Поки я ще не зрозумів гри ельфів, але прийдеться деякий час слідувати їхнім правилам.

І ми всі разом рушили в кінець зали. Піднялись сходами на другий поверх, там потопали широченьким коридором, поки не потрапили в напівтемне невеличке приміщення. П'єр ді Ардер увійшов першим, плеснув у долоні й високо під стелею спалахнули кулі повітряних ліхтарів. Кімнату залило жовтуватим світлом, від чого відразу здалося, наче зовні глибокий вечір.

Голова місії запропонував нам всім присісти на пухкенькі подушки, і ледь ми те зробили, як незабаром в кімнату «впливли» ельфійські дівчата, які занесли кожному з нас невеличкі столики, та розставили на них частування.

–Я вже говорив і з Амандою ді Дазірє, і з Даніелем ді Плюі, – заговорив П’єр, як тільки дівчата вишли геть та зачинили стулки дверей. – Та і Бернар розповів свою історію… Але в результаті лише стало більше питань, ніж відповідей.

–На жаль, я мало чого можу додати, а тим паче прояснити. Скажу лише одне: ті пригоди, якщо їх так можна назвати, були схожі на стрімкий потік… І ми всі в ньому опинилися маленькими гілочками, яких несло бозна куди.

–Як ви поетично це описали! – стримано посміхнувся голова місії. Здається, він очікував від мене інших фраз.

Бернар, який сидів навпроти, витягнув люльку і почав набивати її ароматним тютюном. Його приклад тут же наслідував і П'єр ді Ардер.

Ми ж з Першосвітом лише переглядались один з одним та очікували на продовження. Ні я, ні він навіть не торкнулися запропонованих частувань, аби не продемонструвати свою нечемність.

Стулки дверей знову розчинились і вельми гарна ельфійка увійшла всередину та принесла тонку запалену паличку. Вона наблизилась до П’єра і підпалила йому тютюн, набитий в люльку. Потім теж саме зробила і Бернару. Закінчив з тим, дівчина взяла скляну посудину та розлила в келихи вина.

Треба було бачити обличчя Першосвіта. Він якось перелякано подивився на свій келих, потім кинув косий погляд у мій бік, буцімто питав дозволу випити.

–«Сутінковий ельф», – промовив П'єр ді Ардер, хитаючи головою на посудину із вином. – Добра витримка.

Я перший потягнувся до свого келиху та зробив обережний ковток.

–Ну як? – запитав голова місії.

Прийшлось збрехати, що нічого. А так – ну ні в сраку не годне вино! Кислятина ще та!

Дівчина вийшла із кімнати, знову зачинилися двері й тоді П’єр продовжив перервану розмову:

–А що ви, Боре, самі думаєте з цього приводу?

–З приводу чого? – я зробив вигляд, буцімто не второпав.

–Я про Безіменного.

–Овва! Мені думалось, що вас більше цікавить напад на Клемента ді Дазірє, а не той старий маг… До речі, дивно, що той ельф був дійсно старий. По-моєму, це у вас рідкісне явище.

–Так... так, рідкісне... І більше нічого дивного?

–Нічого.

–Цікаво.

А що тут цікавого, я все ж не зрозумів.

–Ну, друзі, ваше здоров'я! – посміхнувся П'єр ді Ардер. Він підняв келих і трохи відпив. Потім затягнувся та пустив кілька кілець диму. – Цікава ситуація, – продовжував муркотіти ельф. – Ви так не вважаєте?

–Скоріш незрозуміла.

–Так-так… Ви ось згадували Клемента… Що думаєте стосовно його вбивства? Банальна помста? Щось інше?

–Мені мало чого відомо про відносини між вашими домами. А взагалі в нападі приймали участь і люди, і ельфи… Ді Дюсери…

Я кинув погляд в бік Бернара. Той залишався незворушним. Курив люльку, пускав дим, дивлячись кудись вглиб себе.

–Так, ді Дюсери, – погодився П’єр. – Дехто з них… Бернар мені розповідав… Ви, Боре, билися з одним із некромантів цього Дому. Як, між іншим, і з заколотниками… канійськими заколотниками…

–Сіверськими, – додав Першосвіт. Він вирішився та потягнувся до келиха, понюхав його вміст, а потім обережно пригубив. – Брати Сіверські.

–Ця родина, як вам відомо, вельми шанована в Канії, – промовив голова місії. – Але ми поки не можемо з'єднати воєдино цих заколотників і Дім ді Дюсерів.

–Зв'язок повинний бути, – раптом прокоментував слова П’єра Бернар.

–Так, повинен, – погоджувався голова місії. – Сподіваюсь, що ви, Боре, нам в тому допоможете розібратися.

–Чим саме? Розповідями? – хмикнув я. – До речі, а ви чули про те, що коїться в Горішку? Кажуть, наче його захопили… Я чому про те кажу? В судовому журналі є місце, де розповідається про візит корабля до цієї фортеці.

Голова місії трохи оживився. Він відпив вина та якось розлого відповів:

–Так, про Горішок нам дещо відомо, хоча Канійська рада поки приховує цей інцидент від інших народів Ліги. Ми вже звертались с питаннями… і навіть до Айденуса. Наскільки відомо, в фортеці стався бунт… Причини його появи окутані туманом. Іверський, голова об’єднаного лігійського війська, користуючись своєю владою, таємно стягає до Новограда канійські загони…

–Я перепрошую, а хто такий Іверський?

П’єр завмер. Здається він не второпав мого питання.

–Іверський? Іван Іверський? – голова місії подивився чомусь на паладина.

–На острові Бернар згадував про цю людину, – промовив я. – Але, вибачаюсь, на Інгосі мені не доводилось про нього чути.

Слово взяв Бернар. Його обличчя натягнуло менторську маску і він беземоційним голосом промовив:

–Це голова загонів Захисників Ліги… Як я розумію ти, Боре, і уявлення не маєш, хто вони такі. Це так типово для вас, людей, не цікавитись ані власною історією, ані політичними подіями. Тому, мабуть, так багато помилок створюєте собі… та й іншим…

Я вже трохи звик до подібного бурчання Бернара, тому і не почав огризатися. Лише кинув йому про те, що б він (як завжди) провів урок та поділився власними знаннями.

–Ну як без них? – посміхнувся наприкінці промови та підморгнув Першосвіту. Той оцінив «шпильку» та також посміхнувся.

–Після Ночі астральних порталів, – занудно почав паладин, – стало зрозуміло, що стара система військових дружин, яка опиралась лише на шляхту, не здатна протистояти новим викликам: ані битися з астральними демонами, ані з професійним хадаганським військом. Та і взагалі вашу стару армію не можна було назвати армією. Суцільне збіговисько! Чини покупають…

–Тобто?

–Хочу командувати полком – плачу стільки-но грошей. І ось я в же генерал… Маю грошей поменше – буду полковником, або сотником… І куди воно таке годиться? Тож не дивно, що ви, канійці, в деяких випадках бездарно програвали хадаганцям.

–А давай без цих звинувачень! – насупився Першосвіт. – Можна вирішити, наче ви, ельфи, могутні воїни.

Бернар затягнувся, розтопирив ніздрі та пустив крізь них дим.

–Гаразд… мабуть дійсно зараз не варто про те сперечатися… Отже, після падіння старої столиці, Айденус порадившись із деякими мудрими головами видав указ про формування нової армії. До її лав відтепер відбирають тих, хто бажає саме служити ідеалам Ліги. І туди беруть не дивлячись на глибину та наповненість кишень чи капшуків… Отже шляхту посунули вбік, лишили привілеїв. І тепер серед командирської ланки чимало простолюдинів…

–А Іверський? – спитав я.

–Він шляхтич… але із нових… Ліга для нього понад усе! – закінчив свою розповідь Бернар відомим девізом.

Тут розчинилися стулки дверей і до кімнати тихо увійшло шість ельфів. Вони церемонно вклонилися голові місії та по його запрошенню розсілися на вільних місцях. Нас з Першосвітом вони ніби й не помітили. Бернар нахилився до мене і тихенько встиг декого представити. Серед делегації, як виявилося, були члени так званої Малої ради столичної місії, в яку входили наставники, купці й представники Церкви.

–Шановне панство! – звернувся до ельфів П'єр ді Ардер. – Дозвольте відрекомендувати вам Бора Головоріза і його товариша... е-е-е…

–Першосвіта, – підказав я. Знову цього «Головоріза» притягнули.

–Так-так... Ми тільки-но говорили про того таємничому мага, що був на острові…

Ельфи, почувши те, раптом всі разом заговорили. Оскільки я взагалі не знав їхню мову, то мені було важко зрозуміти, що їх збентежило. П’єр призвав всіх до тишини і попросив мене розповісти про Безіменного.

–Наскільки нам відомо, – голова місії кинув погляд убік Бернара, – ви з ним про щось говорили наодинці.

–Це були особисті розмови. Вони не стосуються його, як особистості… Мова йшла про мене.

–Про вас? А що не так?

–Ще раз кажу, це особисте! – холодним тоном повторив я.

Ді Ардер стримано посміхнувся та знову попросив розповісти про таємничого незнайомця. Я кинув погляд на нудьгуючого Першосвіта та видав все те, що колись казав Аманді. Не більше.

Після закінчення розповіді деякий час висіла тиша. Мені здавалось, наче всі очікували на дозвіл з боку голови місії. Той відклав люльку та, склавши руки на грудях, втупився кудись вдалечінь.

–Послухавши пана Бора, в мене склалася думка, – почав один з ельфів, якого Бернар назвав Феліксом ді Грандером, і який був наставником чарівників Новограда, – що той старий маг насправді може бути джуном. Останнім у своєму роді.

–Що за абсурд! – втрутилася в розмову Мара ді Дюсер. – По-перше у джунів шкіра червоного кольору. Судячи із давніх записів, вони були схожі на людей…

–Схожі? – Фелікс плеснув у долоні. – Та вони і були людьми! Тільки іншої раси. І між іншим, доволі потворні істоти…

–А ще у цього старого були крила! – перебила ельфа Мара. – А що це означає?

–Анічого не означає! Звичайна мімікрія.

Я насупився. Знову якісь ельфійські фразочки. От Ніхаз вас всіх бодай, втрачаю суть розмови. Так продовжать і опинюсь на кшталт глухого.

–Джуни жили так давно, що ніхто з нас не може достеменно заявити, як вони виглядали! – невдоволено казав Фелікс.

–Ще раз кажу, це суцільний абсурд! То був ельф… який чомусь переховувався на острові.

–Скоріш він був у полоні, – додав я. – Не забувайте про Світоч… ту джунську хрінь.

–В полоні? – невдоволено пробурмотів Фелікс. – Це він вам сказав особисто? Чи це ваш висновок?

–Чого ви хочете? – нахилився я вперед.

Ми зустрілися поглядами. Не скажу, що цей павич злякався. Судячи з усього, бита голова.

Фелікс також нахилився вперед та нахабно промовив:

– Повірте мені, друже, магу нічого не варте обманути звичайну людину. Ви так далекі від наших справ, що не зможете достеменно відрізнити правду від примари. Це по-перше. А по-друге, не забувайте самі, що цей ельф користувався джунською магією… А її природа взагалі невивчена.

Я ледь не скипів. І причиною тон, яким зі мною розмовляв цей наставник чаклунів. Особливо не сподобалось то, як він промовив «друже». Збоку задавалось, наче мене обізвали якимось лайливим словом.

–О, Сарне! – вмішалась Мара. Вона роблено сплеснула руками. – Бернаре, підтвердить, що той старий маг – ельф!

–Так, він і зовнішньо схожий на нас, – кивнув головою паладин, – та і у своїх розповідях натякав про приналежність до ельфів…

–Але це не відміняє того, – вступили в розмову троюрідні кузени Аманди ді Дазірє – брати Корвін і Летус, інтенданти місцевої місії (їх точені обличчя з правильним профілем нагадували мені бюсти видатних діячів минулого, якими внизу була прикрашена зала місії), – що той незнайомець знався на джунах.

–Згодний з цими словами, – промовив Рено ді Дазірє, наставник місцевих некромантів. Він скинув з голови капюшон і уважним поглядом втупився на Мару. – Ми досі б'ємося над спадщиною джунів, але все марно… А він, здається, порозумівся на тому. І можливо досить непогано порозумівся.

–Не одні ми б’ємося над загадками джунів, – відповіла Мара. – Не треба забувати про Хадаганську імперію. Люди племені Зем можливо також на дечому порозумілися… І до речі: чого ви всі так вчепилися в тих джунів? Наче злякалися їхнього відродження.

Фелікс голосно хмикнув:

–Маро, ви завжди відрізнялися своєю уїдливістю. Ніхто не боїться тих джунів… Друга справа, як використовувати їхню спадщину.

–Нас весь час вчили, – насуплено сказав Корвін, – що це ми перші створіння Сарнаута, а не якісь червоношкірі потвори…

–Перші, якщо не рахувати Драконів, – додав його брат Летус. – Та і взагалі, невже хтось і досі тішиться старими забобонами? Невже хтось наївно вважає, наче джуни в чомусь нас перевершили?

–Цивілізацію джунів не можна не поважати! – сварилася Мара. – Це велика помилка! Якщо ми як і раніше будемо приндитись своїм походженням, то будемо пасти задніх! Хадаган отримає козир в боротьбі із Лігою, а ми все будемо ховатися за ширмою власної неперевершеності!

Я озирнувся на Першосвіта. Тому стало нудно від всіх цих дивних розмов і він тихенько попивав вино та оглядав кімнату. Мені і самому було незрозуміло, що ми тут робимо. Оці розмови, які зараз веде Мала рада, суцільно внутрішні справи ельфів. І що нам з Першосвітом від цього – один Сарн знає!

–Ми першими пізнали магію! – різким тоном заявив Рено ді Дазірє. Мені здалося, наче він в чомусь звинувачував Мару. Можливо, подумалось, це через її належність до Дому ді Дюсерів.

–Так-так, – кивнув в знак згоди голова місії. – Сарн, Бог Світла, який створив цей прекрасний світ і є батьком всього живого, звичайно хотів, щоб тут був порядок, тому серед всіх своїх дітей він першими обрав нас, ельфів. Ми навчилися у нього усіляким таємницям, і головне – магії... А ось джуни, як відомо, були другими після нас… Між іншим вони відвернулися від Сарна… і визнали Ніхаза, Бога Темряви. Джуни спотворили магію… за що, звісно, і поплатилися власною загибеллю через страшне Прокляття. Все це, що я сказав, є догмою! Беззаперечною догмою!

–Я про це і не сперечаюсь, – відповіла Мара ді Дюсер. – Згодна, що по своїй природі ми, ельфи, більш шляхетні… більш цивілізовані…

Оце заява! – я ледь не крякнув вголос. Хоч би посоромилися те казати при нас з Першосвітом.

–Але звернувшись до Ніхаза, – продовжувала Мара, – джуни багато в чому нас обігнали. Поки ми прославляли ідеали Краси, вони боролися з Драконами. Мало того – перемогли їх!.. Отже, відвернувшись від Світла і прийнявши Тьму, ця цивілізація стала не менш могутньою, ніж ми самі. Й скажу прямо: багато хто до цих пір вважає, що може так виявитися, наче саме вони відкрили портал в інший світ, закликали сюди демонів, які згодом і знищили Сарнаут.

–Ви до чого нас призиваєте? – доволі голосно сказав Фелікс. – Щоб ми, ельфи, також відвернулись від Сарна?

Мара якось презирливо глянула на нього.

–Мені здається, – подав голос ще один ельф, якого Бернар назвав Норіаном ді Плюі, і який був одним з найбагатших купців Новограда, – що ми відхилилися від теми.

Ельф оглянув всіх присутніх, дочекався коли заволодіє загальною увагою, і потім важно продовжив:

–За своїми суперечками хто та коли першим чомусь там навчився, ви забуваєте про те, що ми, ельфи… та й вся Ліга втратила цілий алод з усім, що там було. Врятувалась якась невеличка частина…

Тут піднявся гул, який миттєво заглушив голова місії.

–Спокійніше! – різко промовив він. – Ніхто та нічого не забув, пане Норіане… Йде слідство, йде розгляд цієї справи як в нашому колі, так і серед канійців. Я вчора вечорі мав розмову із деякими представниками їхньої влади… І запевняю, вони віднеслися до цієї події з усією серйозністю, бо серед нападників… серед заколотників виявилися представники деяких відомих шляхетних родів... А ми з вами тут зібралися, щоб вислухати одного із свідків.

П'єр ді Ардер зіщулився та повернувся до мене.

–Отже, пане Боре, – почав він якимсь сухуватим тоном, – ми послухали вашу розповідь… Проте все ж не можемо не спитати про власну думку.

–Стосовно чого?

–Ви в деякому роді стали частиною заколоту проти Клемента ді Дазірє…

–Як це так? – ледь не вскочив я.

–Ви мене не правильно зрозуміли. Справа в тому, що вам прийшлося стикатися із заколотниками… як із середовища ельфів, так і серед канійців. То ж нам хотілося б знати вашу думку, стосовно того, з ким ми… з ким ви малу справу.

Я кинув погляд на Бернара. Той зробив непомітний знак, мовляв, будь відвертим. Так треба.

–Гаразд, але попереджую, що ви самі запитали! – промовив я, піднімаючись на ноги. – Будь-який заколот має під собою тільки одну мету – повалення влади. Вважаю, ви самі розумієте, що проти сили завжди знайдеться інша сила. Вона дивиться на цей світ інакше… Спотворено чи ні, то хай вирішують моралісти. Головне зараз зрозуміти, яку мету переслідують ваші супротивники. Отже, вбивство Клемента… це що? Навмисний крок або випадковість? І хто за ним стоїть? Невдоволенні канійці чи ельфи із проклятого Дому? Чи вони діяли разом, так би мовити, об’єднані однією метою?

–І ви знаєте відповіді? – спитав Фелікс.

–Я можу тільки припускати. І перше, що кидається в око, як би воно примітивно не звучало, так це приналежність канійців-заколотників до шляхетних родів… Ви, ясновельможний П’єру, тільки-но згадували про дрібниці, які й складають цілісність картини. Так чому б не подивитись на нападників окремо один від одного.

–Цікаво… цікаво… Продовжуйте, Боре.

–Тобто «мета», наприклад, канійців цілком може бути простою: повернення власного впливу, який був за часів Валірів. Що до ді Дюсерів, то вони, здається, прагнули зайняти місце серед інших Домів, як то було в старі часи. А ще краще – виграти на вашому Великому балу і керувати ельфійським народом. Друге питання, яке поєднує оці всі дрібнички, це те, як все зв’язати із Клементом ді Дазірє. Що він їм всім зробив? Що він такого мав проти них?

П'єр ді Ардер навіть нахилився вперед. Він довго дивився на мене, погладжуючи своє підборіддя.

–А я говорив, що він не дурень, – раптом порушив тишу Фелікс ді Грандер. – Лок мав рацію: ти, Боре, добре розпізнаєш суть речей.

Я озирнувся. Всі ельфи втупились в мою персону із здивованим видом. Здається промова їх трохи вразила, хоча я не сказав анічого позамежного чи надрозумного.

П’єр ді Ардер підвівся та поспішно наблизився до мене.

–Слухайте, – якось солодкувато пробурмотів він, – а що скажете про наш квартал? Сподобалось?

Я оторопів. До чого тут це? В голос же промукав:

–А-а-а… е-е-е… непогано…

–Ви ще не бачили його ввечері, – голова місії обняв мене за плечі та потягнув вбік дверей. Здається, мене хочуть здихатися. – До речі, – солодкувато підспівував ді Ардер, – сьогодні перший день свята Покровителя Арга. Скоро почнеться вистава. Шарль ді Вевр, наставник бардів, обіцяв показати щось неймовірне… Вам, обов’язково треба глянути. Вирішено! Бернар супроводить вас, так би мовити, прогулятися по ельфійському кварталу.

–З великою охотою, – відгукнувся паладин, піднімаючись з подушок.

–Корвін! Летус! Забезпечте наших друзів всім необхідним, – повернувся П'єр до інтендантів.

Мені навіть слова не дали сказати. Декілька секунд і я з Першосвітом вже був оточений служницями, які провели нас до виходу із місії.

–І що це було? – розгублено спитав хлопець, ледь зачинилися стулки дверей. – То притягнули сюди, а зараз нахабно випхали назад. Ти щось розумієш?

Ми стояли на вулиці озираючись навсібіч.

–Здається, справа в мені, – припустив я. – Невже чимось їх налякав?

З дверей вийшов Бернар. Він показав невеликий капшук з грошима і посміхнувся:

–Наказано вас розвеселити.

–Як мило, – уїдливо промовив я. – Схоже на відкупні…

–Та ти даремно не скалься! – зауважив Бернар. – Місце дурнуватого вояки було тобою проміняне на розумника. Отже тепер ти для них небезпечний. Це ж треба стільки їм наговорити!

–А що, власне, такого я їм розповів? – обурився я. – І що значить «їм»? Ти що ж не в їхній компанії?

–Я сам по собі…

–А як же «наказано розвеселити»?

У відповідь Бернар одарив мене сердитим поглядом.

–До речі, навіщо ж ти подавав мені знаки? – причепився я до паладина. Ми неквапливо рушили по вулиці. – Навіщо пропонував бути відвертим?

–Дурню! Я навпаки показував тобі бути обережним… А ти виклався, наче на сповіді.

–Очманіти! – плеснув я долонями. – А хоча, може то й на краще. Не сподобаюсь – хай виганяють.

–Смішна ти людина… І наївна... У подібних іграх кожна фігура має своє значення. І ось замість того, щоб зіграти роль «тупого вояки», від якого те і потребують, що піти та щось принести, тобі закинуть таки завдання, що хай Сарн милує!

–Небезпечні?

–Не без того.

Ми мовчки уставились один на одного. Я сердився, що все ж попався на ельфійський гачок. А от Бернар, звісно, встиг вмити руки.

Привести нас із Першосвітом сюди не було його забаганкою. Навіть сан та приналежність Церкві не дали можливості паладину обійти цю «просьбу» місії… Адже, впевнений, його примусили до того.

Друге питання, що Бернар міг би й порадити, як мені поводитися на цій зустрічі. Часу для того було достатньо… Паладин просто відсторонився… зіграв роль провідника…

–І що тепер робити? – спитав я у нього.

–Не хочу здатися вам снобом, але навряд вас зацікавить виступ Шарля ді Вевра, – здається Бернар намагався пожартувати. – На поціновувачів музики ви не тягнете.

–Дуже дотепно! – хмикнув я. – Але чекаю щось більш серйозного, ніж паладинські жарти.

–Мені нічого тобі запропонувати. Так чи інакше ти все одно будеш знаходитися під протекцією Дому ді Дазірє. Можу лише порадити не квапитись із виконанням завдань П’єра… Посилайся на те, що ти служиш Аманді. Це допоможе виграти хоч якийсь час.

–Затягнув нас в ельфійські тенета! – сердився я. – А тепер пропонує клеїти дурня…

–Ти сам себе затягнув… ще на тому острові…

–Можна подумати, що в мене був вибір.

–Теж саме скажу і про себе.

–Та припинить ви сперечатись! – прикрикнув Першосвіт. – Раз ми в Ельфійському кварталі, та ще й при грошах, то може і справді погуляємо?

–Душа жадає свята? – посміхнувся Бернар. – Гаразд… Є два варіанти. Перший, це відвідування винної ресторації «Бурштиновий грот». Затишна обстановка, приємна музика і, звичайно, вино, вино і вино.

–А друга? – запитав хлопець.

Тут Бернар чомусь подивився на мене:

–Друга, це Будинок Камелій. Флірт, одноденний романчик й... таке інше...

Очі Першосвіта розширилися, а на обличчі з'явилася дурнувата посмішка.

–Однозначно перше! – заявив я. – Той грот далеко?

–Десь з півгодини ходу, – промурчав Бернар, повертаючи на іншу вулицю. Ми рушили за ним слідом.

Прогулянка тривала трохи довше. До речі, на вулицях побільшало ельфів. Стали з’являтися і люди... А одного разу побачили й гіберлінгів. Нарешті ми дісталися до простої з виду таверни, над входом до якої на вивісці ажурними буквами значилося «Янтарний грот».

–Ось і прийшли, - посміхнувся ельф.

Всередині було дуже затишно. Знайшовши порожній столик, ми зайняли його і стали очікувати обслугу. На моє здивування, в цій ресторації не сиділо жодного ельфа.

–«Бурштиновий грот» – тільки для інших рас, – пояснив Бернар. – Ті, хто бажає розважитися в Ельфійському кварталі, ходять в пару-трійку подібних місць. Ну і, звичайно, в Будинок Камелій.

Тишу прохолодною зали, освітленої тільки ліхтарями-кульками яскраво-золотого кольору, раптово порушили звуки флейти. За мить підключилися тамбурини. І тут же кілька жіночих голосів струнко затягнули якусь веселу пісеньку на ельфійській мові. Ми з Першосвітом озирнулися та побачили на високому помості в лівому куточку таверни молодих дівчат-ельфійок, одягнених в довгі червоні сукні із золотими узорами.

–Ти часто тут бував? – запитав я у Бернара, коли той заказав нам вина та поїсти.

–Я взагалі мало відвідую подібні заклади, – із серйозним обличчям відповів той.

–А що ж так?

Паладин невдоволено відмахнувся та раптом кинув:

–А ти вже, кажуть, встиг в Розшуковому приказі відмітитись?

–Нічого собі! – посміхнувся я. – Все ви знаєте!

–Знає тільки той, кому треба.

–І що ж «требники» ще знають? Як я туди загримів?

–Місія відряджала до Жуги переговірника, – відповів Бернар. – Мабуть успішно, якщо тебе відпустили.

–Мабуть успішно, – стримано посміхнувся я. – Знаєш, друже, мені іноді здається, що Ліга сама себе поховає, бо ця прихована боротьба за верховенство в ній згубно впливає на єдність... Ельфи, люди, гіберлінги – ніби й разом, але постійно хтось з них намагається перетягнути на себе ковдру.

–Це ні для кого не секрет, – відмахнувся Бернар. – Якби не загроза з боку Імперії, то вже давно...

У цей момент нам принесли частування. Ми добре закусили, потім випили та паладин продовжив перервану розмову:

–До речі про «ковдру». А ти, Боре, знаєш, чому виникла ворожнеча серед раси людей? Між вами, канійцями, та хадаганцями?

–У загальних рисах. Буцімто Тенсес і Нєзєб щось не поділили...

–Ех, люди, люди, вам…

–…вам власна історія не цікава, – перекривляв я паладина, продовжуючи за нього фразу.

–Цікава, – подав голос Першосвіт. – Мені мій батько дещо розповідав… Коли він на Святій Землі воював, то все це чув від священиків.

–Ну, давай, розкажи нам, – махнув я рукою.

Хлопець зніяковів, але все ж взяв себе в руки і почав:

–Ми, люди, прийшли з півночі. Це було за часів Старої Ери. Племена аро – так тоді звалися люди, – Першосвіт облизав губи. Видно, що подібна промова йому давалася важко. – І потрапили ми... на руїни імперії джунів... В цей же час туди зі сходу прийшли орки. Людям довелося об'єднатися під проводом двох Великих Магів – Тенсеса і Нєзєба, щоб подолати орду…

Бернар зупинив жестом Першосвіта, явно шкодуючи його:

–Давай я продовжу, - посміхнувся ельф. – В кінці третього тисячоліття Старої Ери ви, люди, дійсно облаштувалися на руїнах імперії джунів. Тоді й з'явилася держава Канія… Я про те вам колись розповідав.

–Ти про боротьбу між Тенсесом та Нєзєбом? – спитав я.

–Так… так… Новій державі був конче потрібний правитель. І при чому один, а не купа... Претендували обидва маги, і у обох були як прихильники, так і вороги. Зрозуміло, що подібне протистояння призвело б до громадянської війни. Щоб цього уникнути, Тенсес та Нєзєб прийняли рішення про поєдинок. Хто переміг, ви вже знаєте…

–Тенсес, – захитав головою Першосвіт.

–Так… Нєзєб же потрапив в південні пустелі… туди, де колись жило плем'я людей Зем. На той момент в цих землях жили кочові людські племена. Вони досить привітно прийняли Нєзєба… Все через те, що серед їх народу існувало пророцтво, мовляв, настане такий день, коли «в золотих пісках пустелі з'явиться людина, котра впаде з неба», і яка поведе хадаганців до панування над всім світом. От такі справи!

–Тобто через цю… цю… дрібничку… й виникло протистояння між Імперією та Лігою? – здивувався я.

–Тоді вони ще не були ні Лігою, ні Імперією… А ти, Боре, чекав якихось билинних історій? – посміхнувся Бернар. – Все в житті відбувається через якусь дрібничку… А вже пізніше до неї додають вигадану легенду. Мало того, ще й з моральним підтекстом.

–Звідки такі пізнання? – спробував підколоти я Бернара.

Той хмикнув та потягнувся до келиха з вином. Я догриз свою порцію смажених перепелів, допив вино й вийшов освіжитися на вулицю.

Сонце вже сховалося за будинками. Небо набуло яскраво-червоного відтінку. Ліхтарі на стінах будівель налилися теплим світлом. Я відійшов за кущі та подзюрив під стіну.

–Рука помощі! – раптом пролунало ледь не над самим вухом.

Від несподіванки я здригнувся і трохи не налив собі на носки чобіт.

–Будеш так підкрадатися, – кинув через плече, – отримаєш наступного разу стусана.

Поруч стояв непримітний молодий хлопець в синьому жупані. Те, що він так тихо наблизився, мене насторожило.

Я закінчив справу, заправився та сухо спитав:

–Що тобі?

–Ви б нє хотєлі проґуляца до Бєлова озєра?

–Я не рибалка. Мені те не цікаво.

–А там і своїх рибаков хватаєт, – хлопець зіщулився. – Дєло в друґом. Надо б виясніть коє-што.

–Завтра вранці приходь до шинку Заї Корчакової... до «Краснова пєтуха»… Якщо прийдеш то і поговоримо що до Білого озера.

–Хорошо… Пріду. Ми парні настойчівиє.

Хлопець недобре посміхнувся і різко кивнув головою на прощання. За хвилину він зник за рогом, а я озирнувся та неквапливо пішов всередину ресторації…

7

…Спав я погано. Крутився. Все через ті кляті думки. І хто їх тільки створив? Кому з богів було так весело, що він надав людині можливість міркувати, та й мало того – робити те перед сном?

Псяче хутро! Та йдіть ви геть! Завтра зранку загляньте, а не зараз! – і знову я перевернувся на інший бік, наче це могло допомогти мені заснути. Але щось всередині завзято гризло свідомість, тим самим відганяючи бажаний сон.

Рядом тихо посапувала Зая. Вона скрутилася калачиком, буцімто маленька дитинка, та щільно притислась до мене спиною, обпалюючи своїм гарячим оголеним тілом. Але жіноча присутність також не заспокоювала розбурханий розум.

Мабуть інтуїтивно я відчував, що вийшов на якусь нову стежку у власному житті. І тому напевно мозок зараз і намагається вияснити моє місце в тій грі, яку затіяли ельфи. До речі, згадував я і про Ісаєва. Про «руку допомоги». В результаті отримав таку кашу думок, що сам Ніхаз не розплутає!

Врешті-решт свідомість втомилася і я провалився в глибокий сон.

І знову бачив в ньому кораблі з хижими контурами… чиїсь мертві тіла… і ту таємничу фігуру, яка схилилась наді мною… Залізна маска закривала лише половину її обличчя. Незнайомець відкрив рот, наче хотів щось сказати. І з темного отвору гучно понеслося:

–У-у-у…

–…рєкууу! – закінчив хазяйський пивень за віконцем. Ще мить і він знову загорланив: – Ку-ка-рє-кууу!

Псяче хутро! Я ледь не звалився на підлогу. Де? Що? Хто?.. Тьху ти! Це ж я в кімнаті у Корчакової!

Заї поряд не було. Мабуть знову «чаклує» в подклеті.

Ранок був похмурим, як і мій настрій. Чомусь в голову знову полізли якісь недобрі думки. Видно все ж вчорашній день тому виною.

Снідали ми з Першосвітом ґрунтовно. Я його відразу попередив, що вечері може і не бути.

–Чого це? – затягнув він, немов вередлива дитина.

–А того! – різко відповів я, і приятель зрозумів, що мій настрій бажає кращого. – Снідаємо, збираємося і висуваємося. Їхати далеко.

–Їхати? – перепитав Першосвіт.

Я не відповів, а лише продовжив їсти.

Рано вранці, ледь вийшов на двір освіжити голову, тут же зіткнувся із вчорашнім посильним з Розшукового приказу.

–Ти що ж, під стінами трактиру ночував? – роздратовано спитав я. І подзюрити наодинці не виходить!

Хлопець зівнув та пробурмотів якесь привітання. А потім, ще раз широко роззявивши рота, почав казати, що мені треба сходити до якогось там Івана Овсова, та взяти у нього коня.

–Іван Овсов? – посміхнувся я. – Що за прізвище?

–Прозвіщє, как прозвіщє! – знизав плечима посильний. Він витягнув з кишені капшук та протягнув його мені. – Вот дєньгі на походниє расходи. Отчйота за ніх ми нє трєбуем, но… но Жуга просіл пєрєдать, што обично єво «просьби» виполняют… і с большой охотой… Нікто нє отказиваєца і нє расказиваєт, што нє можєт сдєлать...

–Ось що, хлопче, передай своєму Жугє, що про подібні «нагадування» він може забути. Принаймні, коли звертається до мене. Второпав? – і я нахилився вперед.

Посильний скорчив таку пику, наче проковтнув жирну муху, і тепер готується блювати.

–Вам єщйо што-та нада? – спитав він. – Какіє-то пожєланія?

Я на мить задумався, а потім прямо заявив, що хотів би отримати непоганий лук і ще один меч.

–Харашо! – кивнув хлопець та повідомив, що мені занесуть трохи пізніше.

І ледь ми з Першосвітом сіли снідати, якийсь чолов’яга дійсно притягнув зброю. Лук був досить непоганий. Тятива новенька. Меч також стерпний. Я приміряв його, махнув пару разів, та відав товаришеві.

–Тримай! І дивись не пропий! – закинув йому.

–Та чого ти! – образився Першосвіт. – То вийшло випадково… Так куди нам їхати? – причепився він із питаннями.

–До Білого озера…

–Агов! Далеченько! І що там?

–Справа…

Відповів грубувато. Хлопець знову відчувши, що я чимось невдоволений, потупив очі та ображено заторохтів ложкою по мисці.

–Ти все рівно не знаєш, чим себе зайняти, – додав я. – Чому б зі мною не розважитися?

–Щось не помітно буцімто ти їдеш розважатися. Що то за справа?

–Розшуковий приказ просить допомогти.

–Хто? Що? – парубок аж застиг.

–Не горлань на весь трактир, – цикнув я. – Ти зі мною, чи ні?

–Ну… з тобою…

–Тоді снідай веселіше! Поговоримо по дорозі.

Вчора, до речі, я пропонував і Бернару піти зі мною. Ледь ми всі вийшли з «Бурштинового гроту», спитав у ельфа про його плани на завтра.

–А що ти хочеш? – зупинився паладин.

–Та мені одна справа підвертається…

Наші погляди схрестилися. Ельф трохи зачекав та обережно спитав:

–В яку авантюру ти намагаєшся всунутися цього разу?

Я озирнувся та неголосно розповів про пропозицію збоку Жуги Ісаєва.

–Отже, ти погодився працювати в Розшуковому приказі? – вислухавши мене, проговорив паладин. Здається він був незадоволений. – І що ти хочеш від мене?

–Скоріш за все завтра вже запропонують якусь справу. Натякають про Біле озеро…

–І що там?

–Хтозна!..

–Тоді все ще не розумію, навіщо тобі я.

–Чесно зізнаюсь, що й сам не знаю… Можливо хочу мати поряд надійного товариша.

–А Першосвіт тебе не влаштовує? – ельф кивнув на хлопця, що дзюрив біля кущів.

–Ти ж розумієш, про що йде мова!

Ельф опустив очі й задумався.

–А я тобі дійсно потрібен? – вкрадливим голосом запитав він.

–Хто ж мені поради давати буде? – спробував пожартувати я.

–Здається, Жуга не буде радий, коли до його справи підключиться хтось із ельфів. І тим паче із Церкви.

–А він мені не ставив умови, кого брати із собою… Так що відіб’юся.

–Гаразд. Можу спробувати, проте не обіцяю… Давай так, у мене завтра зустріч біля лісопилки, бо бач також маю деякі справи.

–Голова місії щось підкидує?

–Скоріш Церква, – трохи роздратовано промовив ельф. – Отже, якщо я тобі все ж знадоблюся, шукай мене там.

На тому і порішили.

Чесно зізнаюсь, я дійсно не знав, чому просив допомоги у Бернара. Це вийшло якось спонтанно. Можна було послатися на те, що мені потрібне підстрахування, яке Першосвіт надати б не зміг… Але насправді, це все притягнуте за вуха. Я йшов по болоту… незнайомому болоту… Де ховається трясовина, де мене чекають пастки – не відомо. Тому і крутився то біля одного берега, тобто Розшукового приказу, то біля другого – ельфів.

«Отже, ти боїшся, – посміхалась друга моя частинка. – Зізнайся, що ти боїшся».

Я сердито цикнув на неї та застукотів ложкою.

Дівчата принесли нам із Першосвітом свіжоспечених вергунів.

–Ето от хазяйкі, – повідомила одна з них.

–Вельми дякуємо, – глухо промовив я, скоса поглядаючи на задоволену фізіономію Першосвіта.

Він ще вранці ставив питання, чому я не ночував у своїй кімнаті, а потім став принюхуватися до мене, явно відчуваючи запах жінки. Першосвіт, звичайно, нічого не сказав, але, думаю, підозрював про мої походеньки.

От цікаво, чому Зая стала до мене, м’яко кажучи, прихильна? – промайнуло в голові. – В чому справа?

Я тут же погнав ці думки геть, бо сам, здається, вкрився червоними плямами.

Поснідавши та зібравшись в дорогу, ми із Першосвітом рушили на пошуки Овсова, як виявилося ¬– доволі відомого в Світлоліссі коняра. Його випаси знаходились десь за Південною Берестянкою, а тут цей чолов’яга мав лише декілька стайнь на околиці Портової слободи, які слугували для продажу коней. Десь за півгодини ми нарешті вийшли на них.

–Та он-н-на стоіт! – хитнув головою малий хлопець, у якого Першосвіт спитав про Овсова. – Оцьтой дядька!

Він вказував на високого багато роздягненого чолов’ягу, котрий крутився біля паркану і давав команди чубатим парубкам, що возилися із парочкою коней.

–Ти што творіш, Глєб? – обурювався Овсов, розмахуючи батогом. – Первий раз гріву чєшєш? – і далі посипалася брудна лайка.

–Це ви Іван Овсов? – запитав я, підходячи ближче.

–Ну я, і што? – чоловік різко повернувся і втупився в нас чорними, мов ніч, очами. – Ви із Городскова пріказа? Так я єщйо вчєра расплатілся! І подушний дал, і чєтвєртіну...

–А я схожий на збиральника податі?

Овсов завмер та окинув мене поглядом зверху донизу. На якусь мить його очі застрягли на мечах, що явно відрізнялися від звичайних, котрі таскали місцеві стражники.

–І чо тєбє нада? – сухо спитав він.

–Ми з Розшукового приказу. Нам наказано взяти у вас трьох коней.

С приводу трьох – це вже моя задумка. Посильний казав про одного, бо вважав, що на справу поїду лише я. Проте, набравшись нахабства, мені спало на думку вимагати більше.

–Да? Можєт чєтирє? Пять? – Овсов поставив руки в боки, а потім смачно вилаявся. – Ви там в свойом пріказє совсєм обнаглєлі!

–Можу залишити залог, – спокійним тоном запропонував я.

–Тогда уж полную стоімость жєрєбцов! А то угробітє мнє жівотінок і помінай как звалі!

–Повну? Мені стільки грошей не дали… тим паче на трьох коней!

–Ну на нєт, і суда нєт! – Овсов розвернувся, демонструючи свою спину.

–Раджу дослухатися моєї пропозиції, – все так же спокійно промовив я. – А то і цього не буде. Отже, десять умойрських «орликів»!

Чолов’яга хмикнув та сказав, що за такі гроші ми з Першосвітом можемо купити три кози, та на них їхати куди нам заманеться.

Треба відмітити, що я вже трохи розібрався із лігійськими грошима. Мозок анічого не пам’ятав із мого давнього життя, тому приходилось всмоктувати знання ледь не з самого найпростішого. І при тому я намагався не демонструвати власного нерозуміння навколишньої обстановки.

Отже, в Лізі, як між іншим і в Хадаганській імперії, ще здавна карбували монети із міді, срібла та золота. Не дивлячись на протистояння сторін, між ними існувала й торгівля. Правда, вона здійснювалася через третіх осіб – так званих вільних торговців. Чесно зізнаюсь, що мені не траплялися імперські монети… Та, мабуть, цього і не буде, бо кожна зі сторін суворо слідкувала за своїми грошима.

В столиці на монетному дворі в основному карбували срібні монети, які в народі стали прозиватися «новоградками». Вони, до речі, вважалися в Лізі повноцінними грошима, можна навіть сказати, були таким собі еталоном. Інші срібні монети через те згодом відійшли в минуле. П’ять таких «новоградок» у міняйлів йшли нарівні з одним лігійським «орликом» – золотою монетою, яку карбували в місті Плагат, що на Умойрі – давньому канійському алоді, яким зараз керувала намісниця Сміяна.

Мідяки ж робили всі, кому не лінь. Правда найвідомішими стали сівєрійські «копійки» з червоної міді, на яких зображувався гербовий знак того алоду – списоносець на коні, що скаче, атакуючи тигра. Інші мідяки мали власні назви: «мечники» – умойрські монети, «щитки» – ці виробляли на Інгосі. Всіх не перелічити. Але ось, як і у випадку з «новоградкою», «копійчані» монети виявилися з достеменною вагою, тому швидко поширювалися по всій Лізі. До речі «списоносців» відтепер приурочували до образу імператора Валіра Четвертого, мовляв він за легендою перемог якогось здоровезного звіра…

Ще, зізнаюсь, я вже трохи почав орієнтуватися в столичних цінах, як на товар, так і на працю. Фунт печеного хліба, наприклад, в Новограді коштував півтори копійки. А от скажімо фунт яловичини близько семі. Цілий гусак – шістдесят. Кошик карасів з місцевого озера – три копійки. А коров'яче масло – чотирнадцять.

Ціни були під більш-менш суворим контролем міської влади, і регулювалися прийнятою на певний термін таксою. Бувало, розповідали мені, що гендляре «бунтували», скаржачись на малий прибуток, і починали самостійно роздувати ціни. І тоді, дивлячись з обставин, столична влада або йшла на поступки й видавала новий циркуляр з рекомендованими цінами, або строго карала торговців... Так, наприклад, сталося в період бунтів на Фороксі, коли із соляних шахт довгий час до Світлолісся не надходила сіль. Тоді вартість цього продукту зросла із тридцяти копійок до сімдесяти за пуд. Міський приказ тут же видав розпорядження опустити ціни до колишнього рівня, а тих, хто не дослухався «поради», жорстко покарали, відібравши сіль зі складів та віддавши її городянам по сміхотворній ціні.

Що стосується оплати праці, то виявляється менше за всіх в Новограді заробляли сміттярі та прибиральники вулиць. Вони працювали від зорі до зорі, за що на добу отримували близько двадцяти п’яти копійок. До речі, міську варту (її нижчі чини) також не балували зарплатами. Я підслухав в Торговому Ряду розмову двох стражників. Так ось виходило, що їм давали близько сімдесяти копійок в день. Тепер не дивно, що багато хто з них промишляв своєрідним грабунком серед приїжджих роззяв, штрафуючи тих за надумані порушення. Ну й також охоронці частенько закривали очі на справжні правопорушення місцевих злодюжок, очевидно отримуючи від них непогану винагороду. Що далеко ходити – випадок із Василем типовий для столиці.

Розповідали, що не погано платили на судноверфі, яка була десь на західному краю острова. Якщо вірно почув, то звичайний робочий там отримував до однієї срібної «новоградки».

Якщо розповідати вже до кінця, не тільки про гроші та ціни, то треба відмітити, що в столиці строго регулювалися й місця торгівлі. Окрім лавок та рундуків Торгового Ряду, окрім Рибного ринку в Гіберлінгському кварталі та й Канатки – вулиці в південній частині головного кварталу столиці, де виносили на торг промислові вироби, а також бруски льоду для льохів, й дрова та вугілля для печей – в інших місцях Новограда було суворо заборонено займатися торгівлею. За столичними мурами же було три подібних місця: в Медовій слободі так званий Привозний ринок, біля Мєльніц – скотний ринок, прозваний Пригіном, та Червоний ринок, що розташувався між Військовою слобідкою та Кузнями, і де здебільшого крутилися перекупники…

–Десять золотих «орликів»! – доволі голосно і не двозначно повторив я.

Овсов стис губи, дивлячись на мене. Якась мить і він вже трохи іншим тоном наказав слідувати за ним.

–Єсть коє-што для вас, – посміхнувся чолов’яга. – Но ето в послєдній раз! В послєдній раз!

Потім він провів нас до своєї дальньої стайні й показав якихось рудуватих жеребців. Здається, не особливо гарних. Хоча, чесно кажучи, я не фахівець по конях. Проте, якщо не доїду до лісопилки, повернусь до цього Овсова, і…

–І што? – насупився той, почувши мої погрози.

–Нагодую вівсом! – без жартів відповів коняру. Той фиркнув, забрав «орликів» та пішов геть.

–Та це не зовсім вже й погані рисаки! – промовив Першосвіт, оглянувши коней. – У нас за таких «орликів» десь по тринадцять взяли б. Тут, в Новограді, значно більше просять… Але ж це столиця!

Ми осідлали коней й попрямували навколо столичних мурів, рухаючись до Східної вирубки. В цей час із затягнутого хмарами неба пішов дрібний противний дощик.

–Осінь вже близько, – промовив мій товариш. – Кажуть, коли в кінці літа такий дощ піде, слід чекати ранніх холодів.

–А я б зараз на полювання сходив. На глухаря... Можна й на оленя... А взагалі, щось скучив сидячи в цьому клятому місті. Не по мені це – в кабаках бенкетувати.

–А мені вчора в тій ресторації сподобалося, – захихикав хлопець.

–Ще б пак! Ти на дівок задивлявся так, що ті аж забували грати на своїх музичних інструментах.

Ми виїхали на вузьку стежку, що тягнулась уздовж кромки лісу.

–А куди прямуємо? – запитав Першосвіт. – Біле озеро, здається, в іншому напрямку.

–Куди? Зараз на лісопилку заглянемо. Там з Бернаром побалакаємо… а потім вже і на Біле озеро…

–А ти так і не розповів, навіщо воно нам?

–Треба знайти плем'я водяників... А саме – їхнього вождя на ім’я Анчута.

Першосвіт посміхнувся та ще раз перепитав, як його звати.

–Насправді, то не ім’я, – кинув я. – Мені здається, то новоградці так усіх водяників обзивають – анчутками. А взагалі чув, що раніше на місці столиці було болото… в давні часи… І жили в ньому водяники. Потім прийшли ми, люди, та зігнали їх звідси.

–Кажуть цих істот повно в Сівєрії.

–Кого тільки не вистачає на алодах, – зауважив я. – Тих же водяників, лісовиків…

–У нас, в Темноводі, таких немає, – додав Першосвіт. – Зате є авіаки… та ведмевухі… Так що нам треба від того Анчути?

–Він просить про зустріч з кимось із Розшукового приказу… А їм-бо ніколи, ось і послали мене… Тобто, нас.

Я лукавив. Мені було дійсно наказано знайти вождя світлоліських водяників, проте справа була не в зайнятості Розшукового приказу. Ісаєв не хотів зайвий раз демонструвати той факт, що підтримує із цим плем’ям якісь особливі стосунки.

Між іншим, водяники – одна з тих народностей, яка не зайняла нічийого боку в протистоянні Ліги й Імперії. Подібні дикунські племена жили за своїми простими правилами та законами. Вони існували майже на кожному з алодів – в Світлоліссі, в Темноводді, на Тєнебрі, Новій Землі… в Лізі, в Імперії…

Я не знаю, як виглядали саме водяники, проте чув, що вони дуже потворні, й схожі на величезних рибо та жабоподібних істот. З іншого боку вже знаючи новоградців, котрим всі чужинці навколо мулять очі, вважаю не варто було брати ці описи за основу.

Біле озеро облюбували й гіберлінги, котрі займалися тут рибалкою. Десь на південно-західному березі було їхнє тимчасове поселення… здається Лужня… Я так зрозумів, що гіберлінги мали домовленість із водяниками стосовно використання цього водоймища. Принаймні не чув про сутички між цими народностями…

–І навіщо мені з цим вождем зустрічатися? – питав я посильного із Розшукового приказу, коли ми з ним шепталися вранці біля трактиру.

–Он очєнь хочєт о чом-то поговоріть, – нахилився вперед хлопець. – Тіпа, важниє свєдєнія…

–Ну так й їдь сам до нього, й послухай оці важливі свєденія.

–Ви кажєца нє понялі… Жуга настоятєльно просіт імєно вас отправіца к Анчутє. Імєно вас!

–Чому?

–Он сщітаєт вас толковим чєловєком… і кромє тово – нє прічасним к мєстним дєлішкам.

–Приємно чути, – оскалився я. Насправді оці пахучі ялини гірше солодкого меду.

–Здєсь, в Свєтолєсьє, – запекло затараторив хлопець, – водянікі едінствєниє, кто пріязнєно относіца до Лігі…

От він каже це, а я чомусь чую голос Ісаєва. Не схоже, що цей посильний настільки розумний, яким хоче здатися.

–Ти хотів сказати – до Розшукового приказу, – перебив я його.

–Ну… ето тожє… Вот єслі взять лєсовіков, так тє открито подстрєкают к нєповіновєнію… Постояно пріходіца отправлять в Озйорноє урочіщє воєниє отряди, штоби іх усмірять, – посильний озирнувся, наче боявся що нас підслуховують. А потім неголосно додав: – Нам нікак нєльзя разбрасиваца союзнікамі. Нікак!..

А гівна ви мерзлого не хочете? – роздратовано міркував я тоді. – От навіщо мені ваші «союзники»? Крутите словесами, як ті гобліни сонцем!..

–Це все? Тільки побазікати з Анчутою? – спитав мене Першосвіт.

Я труснув головою, відганяючи дурні думки.

–Не зовсім, – відповів товаришеві. – Недалеко від водяників живе один медовар. Його звуть Богданом... е-е-е… Лютиковим… Він доносить, наче хтось в полях потраву розкидає. От Розшуковий приказ й просить нас подивитися… Вияснити, що до чого.

Першосвіт задумливо подивився кудись вдалечінь. Ми з ним минули березовий гайок. Звідси дорога розділилася: одна її частина пішла вздовж кам’яних мурів, а друга – повертала різко на схід, до далеких-далеких гірських гряд, вершини яких зараз були огорнути сірими тучами. Далі за ними лежало Темноводдя.

До речі, вештаючись Новоградом почув від когось одну цікаву історію, дуже схожу на правду. Наче колись в астралі зіткнулися три острови. Так і з'явився один великий алод Кватох, котрий ділився на Світлолісся, Темноводдя й Сівєрію. Через це зіткнення з’явилися в центрі алоду мережі гір.

Ми з Першосвітом оминули звалені в купу величезні тесані дерев’яні стовбури й виїхали на велику ділянку. Кроків за двісті звідси виднілася будівля лісопилки. Людей тут було небагато, і вони чомусь не працювали, а сиділи маленькими групками.

–Гей! Де тут знайти керуючого? – запитав я у одних.

–Да тама он! – вказали нам на дерев’яну будівлю.

–А чому тут тиша така? – запитав Першосвіт. – Сталося чого?

–Так, міл чєловєк, відіш от клєщєй спаса нєт.

–Тобто?

–Тю! Ну каво укусят, сразу болєєт, – запекло затараторили люди. – Жар, брєд… ліхорадка… лєжіш, акі брєвно… Тошніт, только голову повєрнйош… Да і тєло всйо ломіт, словна на нєпогоду.

–Ужє два дєсятка работніков слягло! – заявив інший чолов’яга. – Визвалі із століци свящєніков да друідов. Думают, што ето дєло рук Імпєрії.

–Чого так? – здивувався я.

–Да моглі завєзті гадость какую-то со своіх пустинь…

–А що, кліщі в пустелях водяться? – здивувався Першосвіт. – Та і звідки тут імперські посіпаки? Ми ж не на Святій Землі, врешті решт!

–О! – чолов’яга поважно захитав головою. – Аткуда, да аткуда! Еті сволочі умудряюца бить впутанимі во всєх подозрітєльних дєлах! Помніш, как било на Умойрє? Ілі Фороксє? Чєйниє уші там торчалі?

Ми з Першосвітом перезирнулися. Здається, він також не особливо знав, чиї вуха там побачили місцеві лісоруби.

Я ж між тим пригадав слова Сави – вантажника Мухова: «…ето всйо чєрєз клєщєй! Мол, кусают і оттово люді і болєют… страх как болєют… Лежат, акі мйортвиє».

–Работи сталі! – заговорив інший чоловік. – А нам сєм’ї корміть нада! То ж пріходім… да осторожно пробуєм лєс валіть да разпілівать на доскі… Щас сідім, ждйом разрєшенія на оноє.

Тут я біля лісопилки помітив постать Бернара. Він та ще двоє священиків стояли над людським тілом, що було накрите старою дерюгою, і запекло про щось сперечалися, при тому частенько вказуючи вбік. Я прослідів напрям та побачив ще одну людину. Судячи по характерному одягу і невеличкому ведмежаті, який сидів поряд з ним, це, скоріш за все, був друїд. Він щось варив у казані на невеликому вогні, помішуючи дерев'яною палицею. При тому робив вигляд, наче поряд немає ніяких церковників.

Бернар побачив нас і тут же залишив своїх товаришів, рухаючись назустріч. Ми з Першосвітом пришпорили коней та поїхали вперед.

–Доброго ранку! – сухо привітався паладин. Було помітно, що він був чимось роздратований.

Я зіскочив вниз та спитав про справи. Бернар сердито хмикнув та сказав, що стикається з подібним вперше.

–Борррдєль дйо мерррд… Повний срач! – неочікуване вилаявся паладин. – Кліщі й раніше кусали, але щоб з таким ось результатом.., – і тут ельф вказав рукою кудись убік.

Я повернувся і жахнувся: за горою повалених дерев під саморобним навісом лежало з півтора десятка людей.

–Овва! – вирвалось само собою. – Живі?

–Поки ще живі, – хитнув головою Бернар.

–І що це означає? Захворіли?

–Хтозна! Ми тільки годину назад сюди приїхали… Якщо вірити друїдам, все через кліщів. Прямо напасть якась! Весь ліс навколо лісопилки кишить цими істотами.

–А друїди тут давно?

–Другий день. Між іншим вони кажуть, що чули про такі випадки... Хоча мені здається, вони й самі мастаки витворяти щось подібне.

–Ти їх в чомусь звинувачуєш?

–Ні, – роздратовано відповів Бернар. Не дивлячись на це заперечення, мені чомусь подумалось, що ельфу дуже б хотілось бачити винними саме друїдів.

–А чому лісопилку не закриють? – спитав Першосвіт. – Та тут треба все ретельно перевірити…

–Ще повчи нас, що робити! – огризнувся паладин. – І між іншим, нас вже покликали, коли тут почався суцільний мор! Міський приказ занадто довго колупався в одному місці!

–Друїдів також приказ покликав? – промовив я.

–Та це Добромил Літов, керуючий лісопилкою, наполіг! – невдоволено кинув ельф. – До речі, ось той чолов’яга з ведмежам – Благолюб Пименов. – Сказав так, наче я повинен був його знати. – Зараз варить якесь зілля. Буде пробуватиме самостійно лікувати...

–А ти чим невдоволений?

Чесно кажучи, я вже знав відповідь. Тим паче паладин сказав «самостійно», та й ще з таким собі глузуванням. Бернар бачив в цьому друїді суперника. Так-так, він, як паладин, як служник Церкви, ніяк не міг змиритися із тим, що прийдеться співпрацювати з язичниками. А якщо ті ще й вилікують хворих лісорубів (без допомоги церковників), то легко може народитися підстава для подальшої недовіри до Церкви Світла.

–До речі, тут є і Стояна, – заявив Бернар. – Вона зараз якісь травки збирає.

Я кинув погляд на ліс та побачив серед дерев чиюсь невеличку фігуру.

–А вона знається із цим Благолюбом? – спитав у паладина.

–Можливо… Коли я прибув, то мені повідомили, що вона допомагає йому. І все.

–Ясно… Отже, мені вже зрозуміло, що ти з нами не поїдеш?

–Поки ні… Вибачай… Плани різко змінилися… Треба з цією справою розібратися.

–І що ти будеш робити?

–Ми, – поправив мене паладин, хитаючи головою вбік своїх товаришів. – Ми будемо робити… Якщо відверто – спробуємо лікувати Світлом.

Я погладив морду коня, поглядаючи при тому на тіла під навісом.

–Серед лісорубів шириться чутка, буцімто в появі такої великої кількості кліщів повинна Імперія, – повідомив я ельфа.

–Завжди ми в чомусь шукаємо руку якихось ворогів, – роздратовано відповів той. – А найчастіше причиною проблем виявляємось ми ж самі. Все через власну безграмотність, яка й призводить по помилок…

–І в чому ти бачиш нашу, людську, провину? Конкретно в цьому випадку? – я кивнув на нерухомі тіла лісорубів.

–В чому? Як би це зараз дивно не прозвучало, але я погоджусь з Пименовим… з друїдом… Ми прийшли в цей світ… а конкретніше – в цей ліс… і нещадно його вирубаємо, плюючи на всіх інших істот! Невже думаємо, наче нам за те нічого не буде?

–Овва! Так ти вважаєш, що це, так би мовити, кара? – ощирився я. – За вирублені дерева? Ти хоч сам в це віриш?

Паладин нічого не відповів, тим самим підтвердивши моє припущення.

Першосвіт, який робив вигляд буцімто йому не цікава наша розмова, сидів на коні та дивився кудись вбік. Я прослідів його погляд та лише побачив метелика, який пурхав над квітами. Невеличкого жовтого метелика.

–Слухай, Боре, – доволі голосно промовив хлопець, не відводивши очей з галявини. Він начебто відчув мою увагу. – Я от що раптом подумав. Оця літаюча істота... метелик... Чи знає він про наше існування?

–Тобто?

–Ну от уяви собі, наче ти – це він... Або якийсь жук... мураха...

–І що?

–Чи знаєш тоді про існування людей? Знаєш чим вони живуть, що роблять?.. Або чув ти про астральне море, яке пожирає землю... цей острів?

Я здивовано поглянув на хлопця. На якусь мить здалося, наче він мене піддражнює. Але хлопець був цілком серйозний.

–Ні, – раптом захитав він головою, – для тебе... для метелика цей острів взагалі увесь світ! Як для нас Сарнаут... колишній Сарнаут... А поза ним – нічого немає. Просто немає!

–Я про це не думав, – відмахнувся від Першосвіта. Щось в мене зараз не той настрій, обговорювати подібне.

–А я навпаки... постійно думаю... Ми от б’ємося із хадаганцями... з Імперією... А мурахам на те начхати! Їм на все начхати!.. Ми ж ніколи їх не помічаємо. Ловимо, топчемо, гонимо… А ось якась маленька комашка вкусить за палець і ти вже лежиш бездиханним… І вся ця героїчна боротьба за облаштування цього світу за власними правилами летить шкереберть! Знаєте, а ці комахи навіть не розуміють, що існують завдяки Великому магу, котрий тримає острів... рятує його від страшного астрала...

–Що ти хочеш сказати? – спитав я.

–Не знаю… просто міркую… Раніше мені здавалось, наче ми для них на кшталт богів… незрозумілих богів, – випростався Першосвіт. Він чомусь подивився кудись вгору. – А ось зараз… зараз…

І він знизав плечима.

–Скоріш, твої метелики дійсно нас не помічають, – заявив я, намагаючись припинити цю безглузду розмову. – Живуть власним життям... І на тому все!

–От щасливці! Хотів би я так...

–Йди тоді до водяників, – підключився до розмови паладин. – Вони також не розуміють завдяки кому все ще існують. Ці істоти навіть не вірять в силу Великого мага... а на астральне море кажуть, що воно залишається на місці, тому що так було завжди. І нічого воно, мовляв, не пожирає! Ось так міркують ці «щасливці».

–А звідки ти знаєш? – спитав Першосвіт.

–Звідки? Та що взагалі можуть думати дикуни? Їхні уявлення примітивні, як у комах...

Паладин нахмурився, крила за його спиною почали битися якось нервово.

–От ти знаєш, як водяники уявляють вас, людей? – спитав Бернар. – Наймолодшими братами, яких творець всього живого чомусь назначив керувати над старшими… тобто над самими водяниками…

–Молодший над старшим? – перепитав Першосвіт.

–Так, тобі не почулося. Ви – молодші сини, які походять від бобрів, і котрим творець дозволив лише торгувати та видобувати залізо, між іншим ¬ – для потреб водяників, – паладин розтягнувся в єхидній посмішці. – А справжню справу – риболовлю – відав найстаршим, як найгіднішим… Це плем’я по-своєму намагається пояснити, чому вони, як найкращі та улюблені діти свого бога, опинилися у відносній залежності від канійців. З їх оповідань виходить, наче це свого роду перевірка на міцність. Опускатися до рівня людини їм… па ком іль фо! Тобто, не відповідає їхнім правилам хорошого тону…

–Дурня якась! – заключив Першосвіт, чомусь кидаючи на мене здивований погляд. А може шукав підтримки.

–До речі, в старі часи ви, люди, міркували приблизно так само, – продовжував Бернар.

–А ви, ельфи, нам, типу, все об’яснили? Так? – нахмурився парубок. – От кінчай ти, Бернару, приндитись... Можливо в давні часи ельфійський народ і був більш розвинутий, більш... Як там? Ци... цивіло...

–Цивілізований, – підказав паладин, при тому крадькома посміхаючись.

–Ось-ось! Але зараз ви нічим не відрізняєтесь від нас... від «бобрів», бо втратили першість... як оці твої водяники… І можливо через власну гординю! Дивиться, не опиниться на їхньому рівні!

Поки теревенили, не помітили як з’явилась Стояна разом зі своєю супутницею – риссю. Вона, мовчки, підійшла до Пименова, простягнула йому невеликий мішечок. А потім, помітивши нас, рушила назустріч.

Коні, почувши наближення рисі, невдоволено забрикалися. Я схопив свого рисака за морду та ледь заспокоїв.

Дівчина побачивши нервування тварин, жестом наказала своїй кішці відійти назад. Лада сердито труснула хвостом, але все ж послухалася свою хазяйку. Стояна поглянула на нас, спробувала посміхнутися та після наближення, невимушено привіталася.

–Ти тут в справах? – нахилився Першосвіт. Він також спробував посміхнутися, але вийшло якось дурнувато.

–Да вось, сустрела Благолюба... Тоє да сйоє, цяпєр йаму трохі дапамагаю на лєсапільні...

Дівчина відповідала якось напружено, очевидно не квапилась бути відвертою.

–А ви тут па якіх причинах? – запитала вона, кидаючи косі погляди назад на Пименова, котрий нахилився над казаном.

Першосвіт, той ще балакун, ледь не почав розповідати про наші плани. Він встиг сказати про Біле озеро, а потім наштовхнувся на мій погляд та закусив язика.

–Куди? – Стояна тут же зацікавилася. – Да возєра?

–Тобі щось треба? – запитав я.

Дівчина щось забубоніла про листя дуба, які вона вже принесла, потім про звіробій… здається і про глід, руту... Стояна нахмурила свій лобик, дивлячись кудись вбік, а потім пробурмотіла про кропиву та чиєсь коріння...

–Йани павінни расці ув азйор і ручайов, – вже більш зрозуміло додала вона. – Нам то треба для зйолкі.

–Я чесно скажу, в рослинах не тямлю...

–А магу я з вамі з'єздзіць? Нам лєкі ніяк нє удаєца пригатаваць. – Тут Стояна глянула вбік Бернара та, наче вибачаючись, додала: ¬ – Ляченнє Святлом, безумоувна, можа дапамагчи, алє ми вєрим больш сілам природи.

Паладин зробив таку пику, буцімто почув якусь найдурнішу дурницю. А я раптом подумав от що: звичайно, такий баласт, як Стояна, яка шукає трави, нам ні до потреби – буде і заримувати нас, та й це зайві вуха. Але чисто по-людськи зрозуміти ситуацію було можна. От уяви, – казав я собі, – якби ти, наприклад, теж тяжко захворів, чи знайшовся б хтось такий, котрий кинувся б готувати бальзами чи настоянки? Чи відправився б він на пошуки трав чи коренів, не потребуючи за те оплати? А якась мордяка, на кшталт мене, раптом заявила, що такий помічник заважає займатися справжнім ділом.

Хоча, і треба собі в тому зізнатися, всі ці пояснення, якими я обклав себе стосовно Стояни – лише оболонка… Якщо бути чесним, то насправді справа в Бернарі… Тобто, в моїй образі на нього. Не очікував отримати відмову від паладина. Вважав що він все ж рушить зі мною… розраховував на його поради… та й на підтримку… А тепер прийдеться все ж спиратися тільки на себе!

–Добре! – кинув я дівчині, застрибуючи в сідло. – У нас тут ще один кінь є. Коли сама бажаєш, то поїхали.

Стояна хитнула головою та відійшла до друїда. Вони удвох деякий час розмовляли, вочевидь оговорюючи подальші кроки. Повернувшись до нас, дівчина доволі хвацько заскочила на жеребця. Той злякано захропів, побачивши як з-за кущів наближається Лада. Стояна тут же нахилилася і щось зашепотіла на вухо коню. Той миттєво випростувався та припинив хропіти. Рись присіла та втупилася в дівчину немиготливим поглядом.

Мені здалося, що між ними двома проходила незрима бесіда. Лісова кішка сердито замахала хвостом, а потім демонстративно прилягла, буцімто не збиралась більше нікуди не йти. Стояна потупила погляд, наче тільки-но оправилася від неприємної розмови.

Ми розпрощалися із Бернаром і рушили в дорогу. Дощик посилився. Лише коли стежка завела під густі крони дерев, стало тихіше.

До Білого озера, судячи з мальованої мапи, яку демонстрував посильний Розшукового приказу, було десь півдня, якщо їхати верхи. Селище водяників розташувалося на південному березі водойми, поруч з болотом, яке, здається, називали Мороком.

Чому озеро було «білим», сказати було важко. Як я зрозумів, з відтінком води це не було пов’язано. Хтось розповідав, наче так цю водойму називали самі водяники, а вже від них ця назва перекочувала, як калька, до канійців. Саме озеро було утворено Вертишем – річкою, яка тягнулась крізь розломи та пороги в мережі південних гір із самої Сівєрії.

На західному березі водойми розкинувся величезний дрімучий ліс, який тягнувся аж до межі між сушею та астральним морем. В тій частині алоду по давній домовленості із людьми мешкали невеличкі дикі племена лісовиків. Канійці ж панували на східному березі, в Заозер’ї, та Північній Берестянці, яка підпирала озеро на півдні.

Ми минули кілька хуторів, проїхали пару поселень і лише к вечору дісталися заболоченої луки, яка і була початком Мороку. Стояна тут же відпросилася, пославшись на вдале місце для збору, і рушила до кущів у пошуках своїх трав. А ми з Першосвітом об’їхали якесь маленьке озерце та попрямували далі.

Йти безпосередньо крізь болото було нерозумно, та й небезпечно. Ми прямували по тонкий стежці вздовж березняку, огинаючи драговину, з якої голосно квакали жаби. Над головами тучами носилися комари та якась зелена мошка. Вона противно дзижчала над вухом та настирно лізла в рот, ледь ти його відкривав.

Десь за півгодини ми натрапили на першого водяника, який копирсався в одній із заплав. Він старанно вошкався в болотці, щось витягуючи своїм довгим багром.

–Доброго вечора, шановний! – голосно промовив я, чим, здається, перелякав цю істоту.

Водяник різко обернувся і втупився на нас своїми лупатими очима.

Що не кажи, але він дійсно був потворного вигляду. Уявіть якусь дивну помісь величезної риби (правда чомусь з трьома очима, один з яких прямо посередині лоба) і з не менш величезною жабою, котра стоїть на двох кривих тонких лапах. Шкіра у цієї істоти була схожою до мерця ¬ – якась синювато-зеленувато-сіро-біла в крапинку. А на пиці на всі боки стирчали чи то якісь гребінці, чи то голки… чи бозна що!

Тьху ти! Мене аж затіпало!

–Хай мене громом вдарить! – здається, Першосвіта ця істота також вразила. Хлопець тихо вилаявся та потім додав: – Та він блідий, що срака. Й такий же страшний…

–Вечір добрий! ¬– повторив я.

Водяник видав дивний звук та стиснув свій багор.

–Срань ти, ніхазова! – тихо бурмотів Першосвіт, осіняючи себе святим знаменням. – Чого тільки в Сарнауті не знайдеш!

–Та тихо ти! – цикнув я на напарника. – Поводься чемно.

Водяник тупався на місці, продовжуючи нас роздивлятися. Його нарости, схожі на плавники, нервово засіпалися збоку-вбік.

–Який сморід! – не витримав Першосвіт, закриваючи пальцями ніс.

Дійсно, смерділо так, буцімто зіпсувалося сто риб разом.

Водяник нічого не відповів. Лише довго шамкав величезним ротом, немов не міг ніяк надихатися.

–Як знайти Анчуту? – голосно спитав я.

Смердюча істота знову затупала на місці, здимаючи зі дна купу гною. В повітрі розлився характерний запах протухлих курячих яєць. Водяник нахилив голову набік і безмовно зашамкав своїми широчезними пухкими риб’ячими губами.

–От, псяче хутро! До селища далеко? – роздратовано кинув я.

Цього разу водяник зреагував більш адекватно та вказав своєю сухою кістлявою рукою кудись праворуч.

Ледь ми від’їхали, як Першосвіт із часткою зневаги промовив:

–Я вважав, що розповіді про них дещо перебільшені… Але ж ці істоти дійсно двох слів зліпити не можуть. Та й виглядають, наче…

–Та припини ти! – гаркнув я. – Ми всі такі, якими нас створив Сарн! От уяви, яким той водяник бачить тебе… і що розповість своїм товаришам.

Першосвіт раптом по-дитячі розреготався, очевидно уявивши цю картину.

–Ти тільки-но скаржився на ельфів, – нагадав я хлопцю, – що вони приндяться, дивляться на нас із зневагою. А сам починаєш судити про інших так само…

–Але ж погодься, що цей водяник виглядав моторошно. Ну?.. До речі, я тепер розумію, чому Розшуковий приказ сам сюди не рушив, а послав нас.

–Чому?

–Бо від водяників смердить зіпсованою рибою та тухлими яйцями. А столичним хлопцям таке нюхати, м’яко кажучи, не з руки! – і парубок знову розреготався.

Я припинив цю розмову. Відмахнувся від Першосвіта та одночасно і від настирливої мошки.

Дощ нарешті припинився, але небо все ще було затягнуте сірими хмарами. Повітря стало більш прохолодним. З рота навіть почав вибиватися пар.

Ледь ми оминули пагорби, щільно порослі чахлими берізками, як нам відкрився берег озера, а з ним і поселення водяників. Це було близько півсотні хатинок, сплетених з гнучких гілок. Їх можна було порівняти із величезними перевернутими днищем догори кошиками, в яких для зручності зробили дверні отвори. Одні будиночки стояли на самому березі, інші височіли на вбитих палях над водою. Навколо було сушилося чимало сіток, тут і там в'ялилася риба. Водяники займалися власними справами: одні з них все ще копирсалися у воді, інші сиділи на березі, треті вешталися серед хатинок. У сірому вечірньому світлі, їхні худі фігури ще більше були схожі на тіла воскреслих мерців.

–Сарн мабуть був не в дусі, коли творив оцих істот, – знову пожартував Першосвіт.

Він тут же отримав від мене запотиличник.

Ми під'їхали ближче, я звернувся до найближчого з водяників з питанням про Анчуту. Той теж довго вдивлявся в наші обличчя, а потім відповів щось незрозуміле. Прийшлось попросити повторити.

–Туда хаді, – пробулькав водяник. Іншого порівняння з його мовою я не знайшов. – Он стоять возлє запруди… в шлємє…

Зрозуміти, що говорить цей водяник було важкувато. Вся справа в поганій артикуляції та монотонності, через яку я не завжди вловлював початок та кінець слів. Все злипалося в одну купу: «Тудахадіонстоятьвозлєзапруди…вшлємє…»

–Дякую, – кивнув я і ми поїхали до однієї з хатинок, поряд із якою виднівся дивакуватого вигляду водяник. Його шолом, судячи з усього, був також майстерно сплетений з тих же гнучких вербових гілок, та нагадував пташине гніздо, натягнуте на потворну макітру та прикрашене риб’ячими головами.

Побачивши вершників, вождь вийшов з води та оперся на свій довжелезний тризуб.

–Добрий вечір! – привітався я, при тому хвацько зіскакуючи з коня. За цілий день в сідлі вже почала зудіти дупа. – Ви Анчута?

Водяник мовчав. Він втупився в мене своїми трьома лупатими очима. Між іншим, третє око, що стирчало на його лобі, буцімто надутий пузир, здавалося, жило власним життям. Воно дивилось то вгору, то на мене, то на Першосвіта… а то раптом починало скажено обертатися. І це відволікало увагу. Та мало того – трохи дратувало.

–Добрий і вам вєчєр, путнікі, – нарешті промовив вождь. Його мова була більш зрозумілою, ніж у попереднього водяника. Але все ж від булькання він не позбувся. – Ви тє, про каво я думаю?

–Можливо, – кивнув я, передаючи поводи Першосвіту. – Нас відправив Жуга Ісаєв.

–І почєму ти тут?

Я застиг, не розуміючи сенсу цього питання. Здалось, наче він звертався до когось іншого.

–Перепрошую… ви очевидно не дочули… Я від Жуги Ісаєва. Це він мене прислав, щоб…

–Нєт! – рішуче захитав головою Анчута. При тому його шолом-гніздо ледь не звалився на землю. – Нє по етому!.. Ти, – вождь тицьнув в мій бік своїм тонким пальцем, – ідйом за мной!

Він, зсутулившись, поплентався до однієї з плетених хатин. Я подав знак Першосвіту залишатися з конями, а сам рушив слідом.

Піднявшись по сходах, ми опинилися в будиночку. Під моєю вагою все тоскно затріщало і я вже почав подумувати, що гілки ось-ось тріснуть і ми звалимось на пісок.

Анчута присів навпочіпки біля стіни та вказав пальцем теж саме зробити й мені. Ледь я опустився, він почав невдоволено скаржитися:

–Долга же тот Жуга отвєчал на мою просьбу.

–У нього повно справ, – спробував виправдати я Ісаєва.

–Ну да… понімаю… Однако ви так впустую тратітє врємя…

–Тобто, ми зволікаємо?

–Ддда… звалікайатє… Нада жє понімать, што всйо большоє рождаєца с малова. Потом вам тяжєлєє догнать врага…

–Перемогти ворога?

–Ддда… пєрємагті… Я давно просіл Жугу пріглядивать за лєсовікамі...

–А що з ними не так?

Анчута нахилився вперед та заговорив вже більш тихо, але разом з тим і менш зрозуміло:

–…нє будєт іскри, нє будєт і пламєні... с малова начінаєца большоє... Я говорю про лєсовіков… і всєгда говоріл раньшє… Однако вот і прішло врємя, і ви, люді, начінаєте пожінать плоди своєй… своєй бєз… бєз… бєз-пєч-нос-ті, – ледь вимов останнє слово вождь. – Отвєть, зачєм ти прішйол?

–Ну так ти ж нас кликав, – відповів водянику. Вкотре Анчута задає мені теж саме питання, а я все не можу второпати його сенсу.

–Ето ддда… Но прішйол імєно ти. А пачєму?

–Мені наказали… Мабуть, вирішили, що я гідний того, аби відправитися до вас.

Анчута підняв свою сухорляву руку та приклав її до чола. Вірніше, торкнувся свого третього ока.

–Я віжу любова насквозь! – заявив вождь. – Єсть такіє, кто плєтйот сеті. Єсть такіє, кто імі ловіт. А єсть і тє, кто в ніх попадаєца!.. Ви сщітаєтє нас дікарямі… Нє спорься, ето так… А раз ми дікарі, то нєчєво і слушать наші прєдупрєждєнія, поскольку оні нє стоят і утінова яйца!

–Я не з таких, інакше б не приїхав.

Чесно скажу, це брехня. Але мені було потрібно перетягнути Анчуту до себе. Продемонструвати йому поважне відношення з боку «молодших братів», тобто нас, людей. Що-що, а лестощі недооцінювати не варто.

–Лєсовікі ужє давно подбівают нас на то, штоб ми отказалісь виполнять условія договора с людьми...

–І яким чином? Воювати з нами?

Анчута заперечливо замотав головою.

–Я слишал, на лєсних вирубках люді сталі сільно хворать, – промовив він. – Очєнь сільно.

–Так, лісорубів укусили кліщі, звідси й хвороби.

–Угууу… угу… А знаєт Жуга, што в Заозйор’є появілісь какіє-то нєзнакомци? Што оні шастают возлє озєра… і возлє главнова тракта в Бєлий край.

–Куди? – недочув я.

–Ссс… ссс…

–Сівєрію? Білий край, це Сівєрія?

–Ддда… Оні якшаюца с лєсовікамі!

–Слухайте, шановний, – раптом мене осяяло, – а чи ви не хочете сказати, наче кліщі – це справа рук лісовиків?

–Кто знаєт… Вот говорять, клєщєй много в Ссс… в Бєлом крає… в тамошніх лєсах. Можєт іх кто оттуда прівйоз?

–А що за незнайомці біля тракту валандаються? Люди чи інші народності?

–Как раз люді…

–Ну так то може якісь мисливці, чи пасічники?

–Я ужє говоріл, што віжу насквозь… То люді страниє… опасниє… А лєсовікі нам как-то прєлагалі ту рибу, што поставляєм в Новоград, намєрєно портіть. Штоб у вас мор бил…

–Це, сподіваюсь, не жарт?

Але і так було помітно, що вождь словами не кидався. Він знову замотав головою та повідомив, наче плем’я лісовиків в Берестянку вовків насилає, щоб ті нападали на домашніх тварин.

–Развє не слишал про то, што в столічних лєсах волков развєлась тьма-тьмущая? Всйо іх, лєсовіков, рук дєло.

–А де ж мені цих лісовиків шукати?

–Зачєм іх іскать? В Озйорном урочіщє стоіт іх посйолок. Новова вождя зовут Брумом. Молодой он, сільний… Как-то ходілі к нєму гіберлінгі договоріца про лєс для кораблєй… Очєнь повздорілі. Очєнь! – Анчута скрушно закачав головою.

В цей час всередину заглянули два водяника. Вони щось пробулькали своєму вождю і той рішуче встав.

Судячи з усього, наша бесіда добігла кінця. Ми вибрались назовні й розпрощалися. Я рушив до Першосвіта, який куняв біля коней. Штовхнув його в плече та наказав збиратися.

–Куди ми? – схопився парубок.

–Стояну треба знайти. А то вже ніч близько, – відповідав я.

–А що той вождь хотів?

–Розповідає усіляке… про якихось загадкових незнайомців… лісовиків… Проте, його слова ще перевірити треба.

Ми заскочили на коней і поїхали назад уздовж кромки болота. Я десь бачив галявину більш-менш придатну для табору. Сказав Першосвіту, що там зупинимося, поємо та заночуємо.

–Тю, а ти казав, що ми не повечеряємо! – посміхнувся хлопець. – Слухай, а як же Стояна? – запитав він.

–Розведемо багаття і вона сама нас знайде.

Так, між іншим, і вийшло. Тільки-но розпалили вогонь і зібралися повечеряти, з-за заростей очерету виїхала друїдка.

–Як пошуки? – запитав я у неї і Стояна знаком показала, що все вдалося.

–А ув вас што? – дівчина зіскочила з коня.

–Почув таку думку, буцімто кліщів могли наслати лісовики.

Першосвіт навіть завмер.

–Овва! – вигукнув він. – І що ми будемо робити?

–Поки повечеряємо, – спробував я пожартувати. А якщо чесно, то й сам того не знав…

8

…Ранок видався холодним. Правда на траві лежала рясна роса, а значить, міркував я, день обіцяє бути спекотним.

Стояна прокинулась сама. Вона підвелась та присіла біля вогню. Протерла заспані очі, озирнулася… побачила мене та зніяковіло посміхнулася… Не дивлячись на те, мені здалося буцімто їй не сподобався той факт, що споглядав за нею. Дівчина трохи нервово за теребила косу, очевидно розмірковуючи над ти, чи варто її переплітати.

Не знаю чому… можливо це вийшло якось підсвідомо… але я почав порівнювати між собою Стояну та Корчакову.

Юність, невинність… таке собі збентеження нерозумінням того, що відбувається у самій собі… Все це мало певну привабливість. Однак Стояна ще не вміла собою володіти. Ще не рас крила свої сили… Зая ж, на противагу друїдці, володіла дивною чарівністю, як справжня зріла жінка. Саме це кружило голову, манило, кликало до неї.

Що ж те таке? – питав я себе. – Внутрішня зрілість? Впевненість, яка розкриває жіночу силу?.. Так, Корчакова випромінювала загадкову енергію, силу якої я не міг пояснити. Вона знала собі ціну, мало того – поважала себе. І я не помітив, коли піддався тому. Це трапилось саме собою… Щоб я тепер не казав іншим, чим би не виправдовувався, але Корчакова змогла мене полонити. Але ж пройшло якихось два дня!

От, псяче хутро! І як тепер реагувати? Залишитись із нею? – я нервово труснув головою, намагаючись привести себе до тями. Вирішив, що зараз не на часі вирішувати це питання. От повернусь в Новоград, тоді буду сушити мізки.

Першосвіта я ледь розштовхав. Він пробубонів, що голодний і зараз би було непогано з’їсти смаженої ковбаски, якою так смачно годували в « Красном пєтухє». А потім знову почав дрімати, й мабуть уві сні щільно налягав на їжу, бо почав трошки просмоктувати.

–Підводься-бо! – ткнув я хлопця ногою по дупі.

Той сердито буркнув, але швидко відійшов.

–Боре, а ти б чого хотів поїсти? – причепився він до мене. – Зая, бачу, для тебе виготовляє… то вергуни, то…

–Ось що, друже! – перебив я Першосвіта. Намагався говорити неголосно, щоб не почула Стояна. – Часу на роздуми у мене було достатньо, тому вчинимо так: ви удвох повернетеся до вирубки… Ти, Першосвіту, супроводиш дівчину до Пименова, а то мало кого тут носить. А потім відправишся в Розшуковий приказ до Жуги Ісаєва.

–Сам?

–Ні, із загоном реєстровиків! Звичайно, що сам!

–Але.., – почав голосити хлопець, – але… але…

–Дай договорити! Розкажеш йому про лісовиків та про кліщів. Дізнаєшся про наші подальші дії. Чекаю тебе завтра… ввечері… ось тут… на цьому місці.

–А ти що ж?

–Ну… повештаюся Озерним урочищем… подивлюсь, що тут до чого…

–Сам? Тобі не здається, що це небезпечно?

Я відмахнувся та рішуче підвівся. Підійшов до свого коня та причепив до сідла торбу.

–Отже снідайте! – кинув через плече. – А потім вирушайте в дорогу... Я чекати не буду, поїду вже зараз.

–Боре, ти.., – підскочив Першосвіту.

–Цить! – підняв я руку в знак мовчання. – Ось тобі гроші на таке-інше. Переночуєш у Корсакової, зрозумів?

Хлопець щось мляво відповів та поліз в свою торбу за їжею. Я заскочив у сідло і поїхав в напрямку селища водяників. Спробую ще раз переговорити з Анчутою.

До речі, що до своїх планів, тут я не лукавив і дійсно хотів подивитися на місцеве життя, як то кажіть, власними очима. Можливо, треба ще заскочити в поселення гіберлінгів та переговорити із рибалками. Впевнений, що їм також є що сказати.

Ледь вглибився у власні роздуми, ледь почав вибудовувати плани, як краєчком ока побачив якийсь рух вглибині болота. За глинистими пагорбами вщент вкритих дохлими березами, обережно йшов… ні, навіть крався якийсь чоловік. Я потягнув за поводи, зупинив коня та пильно придивився до незнайомця.

Його поведінка здалась мені підозрілою. І дійсно, – розміркував мій розум, – хто при своєму глузді запреться в топі, а не рушить більш-менш придатними стежками? Мало того, буде йти, озираючись навсібіч, наче той злодюжка, котрий лізе вночі в курник.

Тут же пригадались розповіді Анчути про таємничих незнайомців, котрі вешталися навколо озера та біля сіверійського тракту. Ні, тут точно щось не добре коїться!

Чолов’яга мене не помітив. Він рухався крізь невисокі кущі вбік поселення водяників.

Я розмірковував швидко. Чого зволікати? Зіскочив на землю, прив’язав до дерева коня, схопив ясеневий лук, витягнув з торби тятиву та накинув її на древко. Одягнув на правицю наруч, щоб при стрільбі не поранити кисть, потім пару разів примірявся, чи нічого не заважає цілитися. Дістав звичайну стрілу, накрутив на неї наконечник та хутко рушив за незнайомцем. Нас розділяло близько півтораста кроків. Якихось пара хвилин, і я наздогнав чоловіка біля кромки озера, де він присів та вдивлявся вбік дикунів.

Крастися було вже важкувато. Заважали зарості очерету. Я вибрався на ледь помітну стежку та крок за кроком підходив до таємничої фігури. Судячи з усього, це все ж не був мисливець, або звичайний перехожий. Стьобана шкіряна куртка; вовняні штани, заправлені у високі чоботи; на ремені видніється невеличкий меч та добротний ніж; поряд в траві лежить полотняна торба з припасами. Якщо б я так одягався, то тільки відправляючись на…

Під ногою зрадницьки тріснула гілка. Чолов’яга схопився за зброю та підскочив. Ми завмерли на місці, вивчаючи один одного. Я стояв десь трохи менше десятка сажнів від незнайомця та тримав лук напоготові, але й не цілився прямо, та і взагалі не робив ніяких інших загрозливих рухів, пропонуючи своєму опонентові зробити вибір. До речі, мені анічого не заважало стріляти, і чолов’яга це добре розумів.

На його чолі добре проглядалися три довгих білих шрами, явно старого походження. Вони тягнулися до лівої вилиці. Чорна коротка борідка, стрижений чубчик, який ще більше підкреслював високий лоб, погляд пильний, очі чіпкі… міцно збитий тулуб… руки м'язисті, узлуваті… Кожен рух цього чоловіка був м’яким, обережним, наче у кішки, котра вийшла на полювання. Це доволі небезпечний супротивник.

–Ти хто такий? – спитав я.

Незнайомець нервово покусував нижню губу, явно розмірковуючи над тим, чи встигне відбитися, якщо в нього почнуть стріляти з лука. Я помітив, куди він кинув обережний погляд: біля торби лежав зовсім невеликий кулачний щит. Доволі простенький, без усіляких візерунків чи узорів, але від мене не сховалися затерті відмітини від колишніх ударів мечем. Отже, ця річ частенько використовувалася, і її власник зараз подумував про те, що було б непогано тримати цей щит в руці, ніж бачити на траві.

–Ти хто такий? – ще раз повторив я.

–Хмм… Нууу… Матвій… Матвій Шрам…

Голос хрипкий. Відчувається легкий акцент… Де я такий вже чув?

–І звідки ти, Матвію?

–Хмм! – чолов’яга нервово оскалився та трохи здвинувся ліворуч. – А тобі що до цього?

–Стій-но, де стоїш! – попередив я. – Не треба випробовувати долю… Так звідки ти?

–З Умойру, а що?

–Чого тут ховаєшся?

–А це заборонено? – питанням на питання відповів Матвій. Сам уже весь стиснувся, наче готується бігти на мене.

Я трохи при підняв лук із стрілою та питливо втупився йому в очі.

–Це якось підозріло, тобі так не здається? – підморгнув я співбесіднику.

–А ти сам хто такий, що шукаєш підозрілих особистостей?

–Скажімо так – із Розшукового приказу.

Обличчя Матвія раптом змінилося. Він здивовано підняв брови, на мить розслабився та якось глухо промовив:

–Рука допомоги?

–Е-е-е… так…

–Можливо це прозвучить нещиро, але я і сам із Розшукового приказу, – заявив чоловік.

Він прибрав меч та випрямився. Я все ще залишався стояти на місці, тримаючи лук напоготові. Матвій неквапливо поліз в кишеню куртки і за мить витягнув якусь річ. Придивившись, я зрозумів що це була металева бляха у вигляді овального щита з вибитим на ньому гербом – канійським орлом. Зверху цей щит тримала кремезна людська долонь.

–Рука допомоги, – заявив Шрам.

Оце поворот! Виходить, я тут не один такий…

–І що ж ти тут робиш? – обережно спитав у Матвія.

–Мабуть, те ж саме, що і ти: придивляюсь за водяниками… та лісовиками…

–Ага… з кущів? – уїдливо посміхнувся я.

–Кожний працює, як навчений… Може, відкладеш зброю? Поговоримо на рівних?

–Ти знаєш, а мені ніхто не казав, що тут є хтось із Розшукового приказу… Не чув ні про якого Матвія Шрама.

–Дивно! – схоже це були не пусті слова. Мій співбесідник явно розгубився від подібної заяви. Його величезні жовна заходили ходором, немов ковальські міхи. – Дивно! Я стільки вже тут знаходжусь!

–І скільки?

–Ну… з кінця весни… Постійно доповідаю в столицю… а ти ось кажеш, що ніхто не сказав…

–Цікава історія! А мені думалося, що в цій частині алоду нікого з Розшукового приказу взагалі немає, – повторив я, – тому мене сюди й відправили… Може ти, друже, щось не то доповідаєш?

Матвій нахмурився. Схоже, що він трохи образився.

–А як ти зв'язок підтримуєш? – спитав я у нього.

–Через жерців Світла… Тут трохи західніше від боліт є невеликий скит. Живе там Сівер Філаретов… Ось я через нього і передаю послання… та через нього отримую і накази…

Продемонстрований знак Розшукового приказу наче повинен був заспокоїти мене, але все одно всередині щось невдоволено гризло свідомість. З іншого боку, підстав для того, щоб продовжувати цілитися в Матвія не було. Якщо він дійсно посланець Ісаєва, то непоганим буде відверто з ним переговорити. Декілька місяців спостерігання повинно дати якийсь результат.

Я прибрав стрілу та зробив кілька кроків вперед. Дистанцію залишив таку, щоб встигнути вихопити меч та зайняти бойову стійку. Береженого Сарн береже.

–І як спостереження? – запитав я. – Що цікавого побачив?

–Хмм! – здається тепер Шрама охопив сумнів що до мене. – А ти не назвався…

–Бор… Головоріз… Чув про такого?

Матвій нахмурився. Було помітно, що він щосили намагається пригадати чи дійсно чув про якогось Бора Головоріза. Якщо заявить, буцімто чув, то буде сміх!

–А ти сам звідки? Чи не з Форокса? – насупився Шрам.

–Ага… Як здогадався? – прибрехав йому у відповідь.

–Зовні схожий… Та й вимова типова…

Що до вимови, тут він явно лукавив. Або не розібрався.

–Так що цікаво знайшов? – знову спитав я.

–Та різне, – Матвій знизав плечима. Очевидно не квапиться бути відвертим. Дали б і мені таку бляху, козиряв би нею праворуч-ліворуч. Тоді й віри було б до мене більше.

–Я так зрозумів, що у лісовиків з’явився новий вождь, – це була моя спроба розтопити недовіру між нами. Говорив спокійно, діловито та відносно відверто. – Вчора розмовляв із вождем Анчутою. Він каже, що той вождь… Брум, здається… пропонував водяникам травити рибу, яку вони продають в столицю.

–Лісовики – то суцільний головний біль, – захитав головою Матвій. – Я намагався спробувати послідкувати за ними, але це занадто важко зробити. В Озерному урочищі й кроку не ступити, щоб не натрапити на лісовиків… А знаєш, як ревно вони спостерігають за власною землею? Як відносяться до чужаків?

–Там, кажуть, і муха без дозволу на лобі цятку не поставить! – закивав я, хоча треба зізнатися, що насправді анічого не знав про вибрики лісовиків. Просто вирішив трохи злукавити, тому з діловим видом повідомив про суперечку між гіберлінгами й лісовиками стосовно лісу для будівництва кораблів.

–Так, так, – погодився Матвій, озираючись навсібіч. – Після того як вождем став той Брум, все змінилося. І не в найкращий бік!

–В чому ж проблема? Чого ті лісовики такі колючі, буцімто їжаки?

–Та Ніхаз пійме тих дикунів! – сердито відмахнувся Шрам. – От коли починали тут будувати столицю, треба було вчинити так само, як з водяниками! І все б налагодилося!

–Тобто?

–Виселити на хрін! А хто не погодився б.., – тут Матвій зробив характерний жест, який явно недвозначно натякав на вбивство. – Загнали б сюди кінноту та полк реєстровиків, спалили б пару поселень… особливо буйних повісили б вздовж сіверійського тракту – і була б тиша й благодать! Вважаєш, анчутки попервах не бунтували? Та ще пак! Але їм швидко роги обламали та зябра повисмикували! Мені один старий ветеран розповідав, як вони потрошили цих жаб прямоходячих. Як заганяли їх в болото… Ще б трохи й Світлолісся було б очищено від цих потвор.

–А що ж з лісовиками? Чого тоді не билися із ними?

–Були сутички, проте не такі… А взагалі кажуть Айденус був проти подібного… Наказував з усіма домовлятися… А ліса в Озерному урочищі, зі слів гіберлінгів, просто казка! Такі б кораблі побудували – хадаганці від заздрості б повсиралися! Але домовитись з Брумом не вдається, тепер приходиться ледь не з гівна судна робити!.. А прояви б ми в ті роки силу, мали б шовкових лісовиків, на кшталт анчуток. Мало того, що ліс для суден вільно б добували, так той же Брум сам би його нам і рубав!

Шрам чомусь зітхнув та задумливо глянув кудись вбік.

–А справа тільки в Брумі? – спитав я. – Мені водяники казали, наче до лісовиків якісь підозрілі особистості ходять.

–Ти знаєш, Боре, кілька разів, – промовив Шрам, – мені вдалось спостерігати, як до лісовиків приходили якісь люди. От тільки простежити за ними до кінця не вдалося… В урочище просто так не зайдеш!

–Після слів Анчути про незнайомців, зізнаюсь тобі, я тебе за такого й прийняв. Так що вибачай, коли образив!

Насправді, це була не щира заява. Хоча я і доброзичливо посміхався, проте все ж брехав Матвію. Черв’ячок, який гриз свідомість, досі не міг вгамуватися.

–Та нічого! – відмахнувся Шрам. – Буває… Ми, канійці, завжди один з одним порозуміємось…

–Слухай, друже, а що там кажуть про вовків? Мовляв, тих розвелося на підступах до Берестянки – тьма тьмуща! Чи так?

–О, є таке! Сам бачив чималу зграю, та й таких здоровезних вовків, що хай Сарн милує!

–Може це справа рук лісовиків? Як і з тими кліщами, що зараз обліпили Східну вирубку, га?

–Знаєш, сам про те думав! А ось у мене пару місяців тому була сутичка з лісовиками... Хоча, як сутичка? Скоріш посварилися трохи, бо я, бач, без їхнього ніхазового дозволу ходив по урочищу! Тоді одна з тих лярв прямо заявила, буцімто ми, люди, ще пошкодуємо, що в їхній ліс сунулися. Отже, може це вони і творять усілякі злодійства! Чаклують, хай їм грець!

–Оттаке! – продовжував я грати свого хлопця. – Слухай, тоді вважаю, що їм хтось допомагає? Оті дивні люди, котрих ти бачив в урочищі… Знати б, хто вони такі.

–Зізнаюсь, що і гадки не маю. Скільки тут знаходжусь, досі не можу визначитись з цим… Взагалі, тут би побільше людей треба, а від нашого приказу окрім прочуханів – анічого доброго не надходить. Кажу ж їм, давайте загін солдатів... а ліпше – роту… І такий лад наведемо – замилуєшся! А у відповідь лише – спостерігай, не вилазь… і таке інше! Жодної людини на допомогу, наче їм там все одно… До речі, як почув, що ти з приказу, думав нарешті прислали помічника… А тебе, виходить, кинули мене перевірити, так?

–Можливо, – я зробив вигляд, наче зніяковів. – Кажу ж, що навіть не знав про твоє існування.

Якщо чесно, то цей Шрам мені не подобався. Не люблю таких, хто настільки вороже та неприязно сприймає інших істот, інші народності. Ні, звичайно бажання бути обережним із чужинцями не варто засуджувати, бо це свого роду захисний механізм. Але крайності, котрі призводять до появи лютої ненависті спрямованої на знищення або приниження того, хто не схожий на тебе, вказують на якусь душевну хворобу. І оцей Шрам, вочевидь, вже встиг нею заразитися.

–І куди ти зараз? – спитав Матвій у мене, наче у старого друга.

–Говорили, що в Заозер’ї є якийсь медовар, – почав я здалеку. Треба було уникати прямих натяків, нехай ліпше цей Матвій мені підкаже, куди бігти.

–Так, там є такий… Богдан Лютиков… Добра людина! Кажуть, з ветеранів. На Святій Землі з імперцями бився.

–Він також доповідає про «дивних людей» в лісі.

–Ну, чесно скажу, що Заозер’я – не моя парафія... От що, друже, (він сказав «друже», а це явний прогрес в наших відношеннях), тобі треба у Соті Смердючки запитати. Він також там мешкає.

–Це хто? Водяник?

–Та ні! Рибалка з гіберлінгів… У нього є човен, і якщо вже хтось із незнайомців намагався попасти в урочище через озеро, мінуючи чужі очі, то вони могли скористатися послугами Соті.

–І де ж знайти цього перевізника?

–Версти десь чотири, як йти від селища водяників на південь. Десь там і шукати.

–Добре… схожу та й поговорю з ним. А ти, Матвію, куди рушиш?

–У скит, бо треба запаси поповнити.

Це не було схоже на правду. Торба, яка лежала в траві, була вщент чимось набита. Але я лише посміхнувся та побажав удачі.

Ми розійшлися. Я потопав назад до коня, а сам прислуховувався до звуків, опасаючись, що цей Шрам кинеться на спину. Слава Сарну, нічого подібного не трапилося. Можливо, я даремно намовляв на Матвія… Хоча подивимось, що буде далі!

Десь за півгодини дістався поселення водяників. Більшість з них вже збиралися на риболовлю, інші копирсалися із сітками. Побачивши мене зі своєї хатини вибрався Анчута.

–Вєрнулся? Зачєм? – сердито пробубонів вождь.

–Та хотів пару питань прояснити.

–Ну, слушаю тєбя.

–Знаєте такого собі Матвія Шрама?

–О-о! Скритний чєловєк. Постояно по лєсу да болоту бродіт… На лєсовіков глядіт. За намі наблюдаєт… Думаєт, ми єво нє замєтім!

–Чого ви з ним не розмовляли? Чого викликали іншого з Розшукового приказу?

–Ми єму нє довєряєм! – відповів Анчута, стукнувши по землі древком свого тризуба.

–Є причини?

Водяник щось булькнув, здається якусь лайку та рушив по своїх справах.

Оце прийом! Вчора ледь не цілувалися, а сьогодні навіть слова не удостоїли.

Отже, розмова закінчена. Я не став фиркати, кивнув на прощання і поїхав вздовж берега на південь.

Сонце вже піднялось над кронами. Вода набула насиченого зеленуватого відтінку. Поверхню озера вкрили численні маленькі хвилі, які настирно напирали на берег.

Плюх! Плюх! Плюх!.. Шурх! Шурх! Шурх!.. Хвилі лижуть пісок… шеберхне очерет, щільно притиснутий стовбурами один до одного… Вітер з води. З кожною хвилиною він ставав більш різким, наче чимось невдоволеним.

Якщо дивитися на Біле озеро зверху, то було легко помітити його яйцевидну форму. Причому гоструватий носик цього «яйця» приходився як раз на поселення водяників, а тупа частина закінчувалася горами. Саме озеро було чималого розміру. Його протилежний берег можна було побачити лише в ясну погоду.

Судячи із відомого Рибного ринку, у місцевих водах було дійсно багато різноманітної риби: карасів, окунів, щук, судаків і навіть сомів. Промислом в основному займалися декілька артілей, здебільшого гіберлінгські. Вони рибалили в західній частині озера, ближче до Горба – єдиного лісистого острова, що височився посеред водойми. Канійці ж лінувалися рибалити та скупляли улов у водяників, і при тому доволі задешево, бо ті не полюбляли та не вміли торгуватися.

Уявляю, як гендляре дурять «старшого брата». Мабуть скуповують у нього тих же щук або судаків по ціні верховодок, а зі столичних мешканців здирають по три шкури. Ось чому, мабуть, місцеві хазяйки все ж частенько бігають на Рибний ринок до гіберлінгів, бо там відносно чесно.

Десь за годину я опинився біля невеликого мису. З нього вглиб озера сажнів на десять, може трохи більше, тягнувся дерев’яний поміст, біля якого був прив’язаний човник. На березі, на невеличкому пагорбі виднівся акуратний курінь із очеретяним дахом, зовні перемазаний глиною та розфарбований червонобрунатною вохрою.

Я зліз з коня і не поспішаючи та нарочито голосно тупаючи підійшов до будиночка, звідки крізь розчинені навстіж двері доносилося потужне хропіння.

–Гей, господарю! – гаркнув я у всю міць своїх легенів.

Всі звуки миттєво зникли. Кілька секунд тиші, а потім почулися чиїсь кроки. В отворі з’явилася кудлата голова на якій стирчали жмутки нечесаної шерсті зі слідами забутих реп'яхів.

–Доброго ранку! – проволав я.

–Ну ти і галасливий хлопець! – пробурчав гіберлінг. Він неквапливо вийшов назовні, потягнувся та почав розминати маленькі пальці своїх босих ніжок. – І чого тобі треба в таку рань?

–Ти Соті Смердючка?

–Я Соті... так… А ось ще раз назвеш мене Смердючкою, то клянусь вашим Сарном, наб'ю тобі пику. Допетрав?.. Я взагалі вільний рибалка, маю справу із рибою, а вона, як відомо, здобою не пахне. Але обзиватися на те – викусі! – гіберлінг ощирився та стиснув свої невеличкі кулачки.

–Я вибачаюсь, – щиро промовив у відповідь. – Не хотів образити.

–Вибачення прийняті, – махнув Соті. Він присів на колоду, що лежала біля стіни, й став натягувати на ноги шкіряні чобітки. – Чого тобі від мене треба?

–Мене звуть Бором. Я з Розшукового приказу. Хотів про дещо поговорити.

–Ммм! Отаке? – гіберлінг завмер та втупився в мене. До носа долинув такий запах перегару, що останній п’яничка з Новограду буде здаватися квітучою трояндою. Соті гучно видихнув та підвівся. – Фухххх! Котра година?

Гіберлінг рішуче підійшов до води, присів біля неї та пірнув головою по самі вуха. Секунд двадцять і Соті вискочив назад.

–Ох, добре! – рибалка трусонув своєю макітрою, розкидаючи в усі боки купу бризок. Ну тобі натуральна собака, яка тільки-но вистрибнула на сушу. Соті повернувся до мене та хрипло промовив: – Говори, я тебе слухаю... Як там, кажеш, тебе звати?

–Бор! – я прив'язав коня до гілки верби. – Як тут живеться?

–Ох! От не повірю, що тебе і справді цікавить, як мені тут живеться! – гіберлінг по-доброму розсміявся. – Давай без передмов. Я не люблю сюсюкання. Говори, не соромся. Що тобі треба? Пливти на той берег?

–А що, часто про таке просять?

–Буває приходять добрі люди. Чому не відвезти, тим паче, коли за те ще гроші дають?

Цей гіберлінг мені подобався. Його прямота, відверта хлопчача бравада й простота чимось підкуповували.

Проте я не міг не відмітити, що він тут один. Ані братів, ані сестер… живе десь на околиці цивілізації… подалі від інших сородичів… Цей Соті доволі цікава особистість.

–Слухай, – підморгнув я, – а це ти ж мого товариша Матвія Шрама возив до урочища?

–Кого? Матвія? Та він води боїться, як той домашній кіт. Яке там в човні плисти!

–Тю! А кого ж ти перевозиш?

–Та приходили тут… одні… Хто такі не знаю, – хитрувато зіщулився гіберлінг. – Грошей дали. Медухи принесли. А я їх за це туди-сюди звозив. Мені не шкода!

–Медухи?

–Так! Міцненька… з імбиром… Мабуть у Богдана–медовара дістали. Він таку славну медуху робить! Днями до нього ходив, на рибу міняв... До речі, дещо залишилося. Дати спробувати?

І не очікуючи на відповідь гіберлінг побіг в курінь й незабаром притягнув пляшку із зеленого скла. Я прийняв її та оглянув з усіх боків, відзначаючи характерне клеймо в нижньому правому куті у вигляді бджілки. На запах вміст пляшки був начебто нічого, навіть приємним. Я зробив потужний ковток і ледь не вдавився. Горло стис сухий кашель.

–Ох, і міцна зараза! – це все, що зміг вичавити із себе, при тому протираючи очі, які нещадно сльозилися. – Таку на учту не візьмеш!

Гіберлінг розреготався і теж приклався до пляшки.

–Так той Богдан торгує цим, чи що? – запитав я у Соті.

–Угу... Хоча в основному він поставляє до Новограда мед.

–А ті... його друзі, яких ти перевозив...

–Чому друзі? Та ні! Вони точно не його, Богданові, знайомці.

–Чого так вирішив? Звідки у них тоді пляшка?

–Можливо придбали… А взагалі у Лютикова друзів немає! Відлюдний він... Все сам та сам.

–Сам? Ні дружини, ні діточок?

–Богдан як був одинаком та бурлакою, таким, видно, й помре.

–Слухай, а що до Корчакової? – обережно спитав я. – До Заї Корчакової? Чув в місті, що він до неї сватається.

Це мені згадались чутки дівчаток. Першого дня, пам’ятаю, як вони зібралися в зграйку та про Заїних женихів теревенили. Серед них фігурував і Лютиков, якщо не помиляюсь.

–Ха! Ось сміх-то! З Корчаковою у нього чисто ділові стосунки: він їй мед заганяє, а вона, кажуть, славне пиво з нього робить. Та і так використовує… у стравах всіляких…

–Так, пиво у неї що треба! – посміхнувся я. – Так ти пропонуєш з’їздити на той бік озера?

–Що це значить «пропонуєш»? Коли треба, то можу і відвезти.

–Слухай, Соті, а ти давно тих незнайомців перевозив?

–Останній раз це було десь днів п'ять тому.

Останній раз? Виходить цей вони тут були і раніше.

–А ти чого розпитуєш? – хитрувато примружився Соті. – Натворили біди?

–Та хто його знає... Сам розумієш, що з лісовиками справи мати – це якось дивно.

–А чого тут дивного? Там, в Озерному урочище, ліси такі, що ого-го!

–Та чув… Для суден, кажуть, саме те! Ваші… тобто – гіберлінги – ходили до Брума домовлятися.

–Було таке! – погодився Соті. – Хотіли порозумітися. Але де там! Лісовики хлопці безкомпромісні!.. Боре, може поснідаємо? А то в шлунку так гуде, в Новограді мабуть чутно.

Гіберлінг не чекав на мою згоду, поліз всередину будівлі. За хвилину він з'явився з в'яленою рибою і сухуватими коржиками. Відмовлятися я не став і ми з ним нашвидкуруч поїли. Соті наостанок прополоскав горло медухою, витер рукавом замурзаний рот і пішов в кущі подзюрити.

Я тим часом стриножив коня та підготував декілька звичайних стріл, навернувши на них наконечники.

–Овва! – здивувався Соті, побачивши мене із луком. – Тебе-то хоч потім чекати на тому березі? Чи відразу повертатися?

–Коли до вечора не прийду, то повертайся… А коня в такому випадку можеш собі забрати.

–Як ти кажеш тебе звуть? – гіберлінг якось дивно подивився на мене.

–Бор. Бор Головоріз.

–Ага… Головоріз з Дому ді Дазірє? – посміхнувся Соті. – Так у тебе на акетоні написано.

–А ти, виходить, ельфійську розумієш?

Гіберлінг не відповів й пішов збирати свої пожитки в човен. Пара хвилин і ми з ним відправились на далекий західний беріг.

Сонце вже піднялося високо. Небо набуло яскраво-блакитного кольору… ніжного-ніжного… пробуджуючого якісь теплі спогади. У нас, на Інгосі, теж таке небо…

Стій-но! Ти сказав «у нас, на Інгосі»? – мене наче громом вдарило. Але крім цих слів анічого іншого не пригадалось. От дивина!

Я черпнув рукою води з озера та обтер обличчя. Сподіваюсь, сонце мені макітру не напекло, а то мало чого ще в мозку вистрибне.

–А ти, добродію, звідки? – раптом спитав мене гіберлінг.

–Е-е-е… З Інгосу.

–Помітно… Я так відразу і подумав.

–Й чим же помітно?

–Сказав «учта»… Так зазвичай, у вас кажуть.

–А ти бував на Інгосі?

–Та як сказати.., – гіберлінг зіщулився. Він явно не хотів розповідати про власне минуле. – А ти давно звідси виїхав?

–Не рахував… проте, мабуть, давненько… давненько.., – сказав це, а сам раптом зрозумів, що взагалі не пам’ятаю, коли покинув той алод.

Весла розмірено плескали водою. Цей звук заворожував, заманював у тенета спогадів.

Пізня весна… ще толком не жарко, але й не холодно… Зелений бережок… Неширока річечка… Вже вечоріє, й тому холоднішає повітря … Над водою дзижчать зграйки комарів… Десь тьохкають птахи…

–Ой-но, піду я до броду по воду, – линуло звідкись здалеку. То вітер приніс стрункий хор жіночих голосів. Я підскочив, озирнувся. Чую чийсь спів: – Гей-но вези мене, візничку, до роду!

І тут раптом вривається інший голос, густий, наче патока:

–А крич, не крич, дівчинонько, моя, Одреклася родинонька твоя…

–Що ти кажеш? – марево на мить розвіялося одним питанням гіберлінга.

Я дивлюсь на нього і не можу второпати, що коїться. В вухах лине той пронизливий голос… аж мурахи по шкірі біжать…

І він знову затягує:

Ой-но, піду я до броду по воду:

–Гей-но вези мене, візничку, до роду.

–А ти крич, не крич, дівчинонько, моя,

Одреклася родинонька твоя.

Широка ріка береги позаймала,

Скрізь селом йшла – родина не впізнала.

Чи тим не взнала, що головонька сива,

Чи тим не взнала, що доля нещаслива?

Не тим не взнала, що головонька сива,

Та тим не взнала, що доля нещаслива…

–Ти чого посмутнів? – спитав Соті. Він старанно гріб вперед. – Занудьгував за батьківщиною?

–Що? – я відчув себе, наче чумний. – Та ні! Просто задумався… просто…

–А ти знаєш, Боре, хто вперше відправився в астрал? – раптом запитав він мене.

–Не знаю, – відповів я, знизуючи плечима.

–Чув про Астрального Рибака?

–Ні. А це хто?

–О-о-о! – Соті загадково посміхнувся. – То цікава історія… Розповісти? – і не очікуючи на відповідь, він почав під скрип ключиць: – Давно це було... Жив тоді один гіберлінг на ім'я Свен, хоча всі навкруги прозивали його все Свином, бо він дуже любив посидіти в таверні, випити кухоль-другий елю, або ще чогось міцнішого. І набирався цей Свен до такого стану, що вранці перехожі знаходили його в брудній калюжі.

Одного разу зібрався він на риболовлю, але посварився з дружиною. Вона йому каже, мовляв, ти сьогодні знову нап’єшся, і замість того, щоб дійсно риби принести, присунешся вщент п'яний. Забрала його рибальські снасті та замкнула в комірчині. А Свен, парубок впертий! Вислизнув з дому і... напився вщент! – Соті весело розреготався. – Трохи пізніше, звичайно, до нього дійшло, що його чекає вдома, і щоб уникнути розплати, він зважився на те, щоб наловити риби, і без неї до своєї судженої не повертатися.

Добрів до річки, зрізав собі вудилище, спорудив волосінь. Іржавий цвях став гачком, а грузилом вибрав камінь з бережка. Заліз той Свен в човен, закинув вудку і... захропів. Заснув мертвецьким сном.

–Коли прокинувся, – тут Соті зробив невеличку паузу та хитрувато хихикнув, - то тут же поклявся собі не пити більше ані краплі елю. Чому? Бо його човен висів в декількох кроках від краю водоспаду, що виливався прямо в астральне море. Бідного Свена такий страх взяв, що він вже було думав, наче збожеволів. Але головне, що цей гіберлінг все ще залишався живим у цьому самому астралі! Живим! А від грузила, яке бовталося на волосіні та переливалося дивним світлом, виходили дивні промені, які огорнули човен ледь помітною оболонкою, захищаючи від згубного астрала.

Гіберлінг припинив гребти та втупився в мене хитруватим поглядом.

–Ледь діставшись берега, – продовжив Соті, – цей Свен переліз через борт і помчав додому, розмахуючи тим таємничим каменем... метеоритом... Ось так почалася ера астральних подорожей. З такої дурнуватої на перший погляд події.

–Це, як я зрозумів, всього лише... казка... легенда.., – сухо кинув своєму співбесіднику.

–Ха! – той схопився за живіт та розсміявся. – Легенда! Ось Зубар – це легенда… це казка, байка… А ось Астральний Рибак – чиста правда. В житті часто буває так, що неймовірні історії виявляються куди більшою дійсністю, ніж цілком реальні оповіді. Хіба ти не згодний з цим?

–А хіба суть в тому, чи погоджусь я, чи ні? – знизав у відповідь плечима. – До речі, а що за Зубар?

–Та водяники кажуть, ніби в цьому озері з'явилася величезна рибина. Вони її Зубарем звуть. Вона частенько їхні сітки рве. Та й балакають, бува на них одинаків нападає.

–Чого ж не зловлять цього монстра?

–Хитра, кажуть, потвора. Не дається. А взагалі.., – Соті скорчив кислу пику.

–Тобто ти в те не віриш?

–Ні, – хитрувато підморгнув гіберлінг. Він знову взявся за весла. – Водяники брешуть, звичайно... Хоча, мені якось медовар казав, що у нього качки пропадати стали. Йдуть до озера попастись, а повертаються не всі. Богдан думав, що краде хто, навіть чергував біля озера. Але ось увійде у воду з десяток птахів, а у вечорі однієї не дорахуєшся. А ніхто ж не приходив, на човні не плавав.

–І що він? Через це повірив в існування Зубаря?

–Повірити, може, і не повірив, але на вус намотав! Потім, до речі, якось самі собою припинили й качки зникати...

–Значить Астральний Рибак існував, а Зубар – вигадка? – нахилився я до води та знову змочив лоба.

–Чесно тобі скажу, що я тут вже кілька років мешкаю, але нічого дивного не помічав. Так що Зубар – це точно легенда... Або байка.

–Так ти віриш в його існування, чи ні?

–Я вже казав, що сумніваюсь.

–Отаке… Тоді дивись – ми зараз майже на середині озера.

–І що? – Соті навіть озирнувся навколо себе.

–Глибина тут, мабуть, ой-ой-ой, так? Раптом той примарний Зубар переверне човен і утягне нас на дно? А ти все так і не будеш в нього вірити…

–Ти до чого, Боре?

–Що будь-яку байку можна ж і перевірити. Було б бажання… От скажи, є місця, де той Зубар найчастіше буває?

–Ну-у-у... знайдуться. І що?

–Взяти, наприклад, качку. Звичайно мертву... Розпороти їй черево і всередину вкласти розігрітий шматок заліза. Розігрітий так, щоб аж до червоного. Кинути в тому місці, де та рибина сновигає. У воду напустити рибних та качиних потрухів, щоб запашок був… щоб приманити чудовисько…

–І що потім? – здається Соті зацікавився.

–Як проковтне Зубар приманку... а я впевнений, що він її проковтне, і пережовувати не буде… Так ось, як станеться подібне, то чекай, що за півгодини спливе догори пузом.

–Та ну! Дурниці якісь.

–Як знаєш, – я знизав плечима. – Але розмови про чисту правду та видумку ніяк не вплинуть на стан дійсності. Вона залишиться собою, незалежно від того, чи віриш ти в щось, або не віриш.

–Так розмірковувати, значить все перевіряти.

–Все, чи не все, але категоричним в таких випадках бути не можна… Хоча з іншого боку, ще невідомо, яка нас буде очікувати «нагорода» за знання «чистої правди».

Подальший наш путь вже пролягав в суцільній тиші. Здається, Соті надовго про щось замислився. Навіть не помітив наближення берега і ми з розгону влетіли в піщаний берег.

Я зіскочив на землю та кинув гребцю, щоб чекав мене до вечора.

–А ти повернешся? – озирнувся гіберлінг.

–Не сумнівайся, адже я не вигадка… не байка…

І я став підніматися по ледь помітною стежкою вгору по крутому схилу…

9

…Ліс все ж був якимось недобрим. Може, звичайно, це лише моя упередженість, адже, врешті-решт, я міг підсвідомо налаштувати себе на ту думку, що зараз перебуваю на чужій землі, причому роблю те крадькома, а звідси й страхи, звідти й оця настороженість. Хоча не можна сказати, що все навкруги прямо дихало суворістю та похмурістю. Ні, й птахи співали, та ще й солодко співали. І квіти на галявинах пахнули, аж-но в голові паморочилося. Сновигали бабки, пурхали метелики, в траві пробігали дрібні тваринки – їжачки, мишки, серед гілочок стрибали білочки…

Отже ліс, як ліс. Ні тобі непроходимих заростів, ні похмурих вкритих віковічним мохом дерев. Сонця достатньо… Навіть вітер місцями вільно прогулюється…

Чому ж мені тут не подобається? Чому я відчуваю якесь напруження, бажання поскоріше залишити урочище?

Ледь спустився з чергового пагорба, як тут же опинився перед величезними заростями папоротей. Вони здималися доверху, наче дивні долоньки, котрі чогось випрошували у неба. Йдеш серед цих лапищ, і відчуваєш себе маленькою комахою.

Повертатися назад до озера виявилося важче, ніж до цього шастати по бору. Не знаю навіть чому. Здається і не так далеко заліз, а тепер не можу пройти до човна. Невже цей ліс мене не відпускає?

Повітря помітно охололо. Стало навіть сиро, вогко. Я минув папоротеву улоговинку і виліз на черговий пагорб. Внизу розкинулися тихі темно-сині води світлоліського озера. У вечірньому сонці воно ласкаво хлюпалося об великі валуни, котрі розкидало вздовж берега.

Я доволі швидко спустився вниз до загасаючого багаття, біля якого сидів напівсонний гіберлінг.

–О-о-о! – з робленою радістю підхопився він, ледь мене побачивши.

–А ти вже й не чекав? – я наблизився до вогню та почав його гасити. – Давай поквапся! Треба звідси вибиратися.

–Ніч на носі! – вигукнув Соті. – Будемо плисти, можемо в темряві заблукати…

І все ж не дивлячись на ці слова, гіберлінг почав засипати піском вогнище.

–Вважаю, що скоро сюди заявляться лісовики! – кинув я.

–Ти що ж, розтормошив їхній сонний рій? – гіберлінг тицьнув пальцем в бік мого рукава, трохи заляпаного чужою кров’ю.

–Ага… дуже сонний, – іронічно промовив я, і тут же заскочив в човен. Кинув на дно лук та завернуту в тканину залізну клюку.

–Що то ти притягнув?

–Цікавинку! – огризнувся я. – Гайда вже!

Соті підхопив свої нехитрі пожитки, штовхнув човен, одночасно застрибаючи всередину нього. Він підхопив весла, примірявся і ми попливли геть.

–Як я зрозумів, – важко дихаючи промовив візниця, – що там трапилося… в урочищі… ти мені не розкажеш?

–Було б про що базікати, – сердито відмахнувся я, роблячи вигляд, наче хочу подрімати.

Ледь прикрив очі, як перед внутрішнім поглядом швидесенько постали недавні події.

За півтори години шастання лісом, я нарешті вже натрапив на самих лісовиків, а не на сліди їхнього перебування, які де-ніде траплялися мені на дорозі. Це був один із дикунів. Ледь я його помітив, тут же пірнув у найближчі зарості, перетворившись на нерухому змію, котра спостерігає за своєю жертвою.

Лісовик – те ще зеленошкіре волохате страхіття, одягнене в незрозумілий шкіряний балахон – сидів біля дерев'яної клітки, в якій жалібно скавчали маленькі вовченята. Відразу ж пригадалися розповіді про зграї хижаків, котрі рискали по Берестянці. От цікаво, а чи не спостерігаю я свого роду розплідник цих звірів? – промайнуло в голові. До речі, подібні клітки, правда пусті, мені вже попадалися. Я ніяк не міг зрозуміти, кого в них тримали, а ось тепер все стало на свої місця.

Було важко побачити, чим конкретно займається той лісовик. Мені чомусь здавалося – якоюсь ворожбою. Нас з ним розділяло близько тридцяти сажнів, вже ближче я підповзти не міг, як не намагався. Тому зайняв зручну позицію біля групки ялинок та спробував розгледіти маніпуляції цього волхва.

Десь за п’ять хвилин звідкись праворуч почулися тихі кроки й з заростей ліщини вибралися ще два озброєних списами лісовики. Вони підійшли до свого сородича та почали про щось сперечатися. Вовченята заскавчали голосніше, на що отримали сердитий окрик від волхва.

До селища лісовиків було недалеко. Для того треба лише спуститися вниз, в широкий лісистий яр. Звідси, з моєї засідки, можна було розгледіти невеличкі хатиночки та землянки, вкриті темними звіриними шкірами. Правда, чомусь серед будівель не було помітно ніяких жителів. Зрозуміло, що дорослі особи мабуть зайняті справами, але ж де діти, де старики? Невже сидять безвилазно по своїх норах?

Я все ще лежав, дивився то вперед, то навколо себе… Добре, що підстилка піді мною тепла, хоча і трохи вогкувата… Отже, – міркував, – не застуджуся.

Поряд метушливо носилися чорні лісові мурахи. Одна з них лазила перед самим носом. Тягнула невеличку гілочку.

От дивлюсь на неї та пригадую розмову на лісопилці із Першосвітом. І дійсно, цікаво чи розуміє оця мураха, що поряд з нею знаходиться якась велика істота, яка може одним дотиком пальця розплющити її до розмірів цяточки? Навмисно розплющити! Чи, наприклад, підхопити та віднести бозна куди, звідки ця комаха ніколи не знайде дороги додому, га?

Думаю, що ні… Вона між тим так і буде бігати біля ялинки, копирсатися в листяній підстілці… Бо це її світ, бо живе вона власними проблемами: знайти якусь ягідку, дохлого жука, принести в мурашник листочок або паличку… Які в неї ще потреби? Вияснити, навіщо лісовики розводять вовків? Навіщо засилають їх до сусідського лісу? Або вторгувати рибу у водяників: купити її задешево та подати на ринку втридорога?

Що цій мурасі до подібних речей? Плювала вона на них з високої гірки.

А, може, і ми виглядаємо так само по відношенню до богів? Живемо якимись дурницями, з точки зору того ж Ніхаза або Сарна. А ні щоб вирішувати долю світу: де поставити гори, де простягнути річки, викопати яри… наслати дощів, або навалити снігу по самі вуха…

Що ж ми, люди, тут робимо? Що вирішуємо?.. Та й не тільки люди! Ті ж ельфи, гіберлінги чи орки! Мурахи, метелики, жуки, комарі чи черв’яки… От хто ми для богів! Лише дрібні істоти, котрих навіть не шкода, коли випадково розчавиш чоботом?

Трісь! – я напружився. Вочевидь хтось рухався позаду моєї схованки. Долонь стисла рукоять сакса. Тіло напружилося. Я обережно обернувся.

Здається, мене вислідили. Якийсь невисокий лісовик йшов по ледь помітній тропці, вглядаючись в землю. Він рухався саме там, де кілька хвилин тому я й проповзав. Ще трохи й стало зрозуміло, що цей мисливець вийде прямо на мою засідку.

Підняти крик він не встиг. Думаю, лісовик не второпав до кінця, що трапилося. Я рухався, наче блискавка. Удар в кадик… захват… придушення… Ні, не до смерті, а так щоб втратив свідомість. Не вистачало мені потім проблем з лісовиками!

Обережно затягнув тіло під кущі та дременув в гущавину, подалі звідти, поки інші дикуни мене не розшукали…

Весла розміряно плюхкали, заколисуючи мою втомлену свідомість. Соті впевнено гріб на протилежний берег, щось тихо наспівуючи собі під ніс.

Я закинув голову назад, втупившись в сіруватий небосхил.

От часом дивуюсь самому собі. Взяти оцей випадок із лісовиком… Схопився, накинувся, заховав – все це робив, наче і не я! Відчуття, буцімто тіло зовсім не моє, й живе за іншими правилами.

Дивуюсь, як я все ж не вихопив меча. Ото б була заковика! Знайшли б дикуни в кущах тіло, такий би галас здійняли, що хай Сарн милує! Ще б пак! У самому серці, так би мовити, їхнього «дому» і таке трапилося! Можливо, все могло скінчитися прямими зіткненнями із канійцями… Правда, лише у випадку доказу, що вбивство скоєно з боку Ліги.

До речі, бійки я все одно не уникнув. На той час вже дістався астрального берега, який обмежував Озерне урочище на заході. Тут же випадково знайшов кілька дубів з мітками гіберлінгських корабелів. Поряд з деревами лежали іржаві сокири, а трохи подалі виднілися сліди давнього табору. Я обійшов це місце, потім виперся на пагорб.

О! Звідси такий вид відкрився, в мене аж дух захопило.

Уявіть, що позаду вас розтягнувся звичайний ліс, правда сьогодні чарівно осяяний яскравим сонячним світлом. Така собі корона над кроною. Сліпуча корона.

В обличчя дмухає вітерець, співають птахи. Отже цілком знайома приємна оку картина.

І ось повертаєшся та раптом бачиш зовсім інший світ: попереду, куди хватає погляду, ліворуч, праворуч, вгору, донизу – навкруги розкинулося астральне море, яке таємниче грає, миготить, переливається незвичайними фарбами. В ньому спалахує тьмяним світлом якісь «зірочки», пливуть «хмарки», вертяться невагомі «кульки»…

Ні, астральне море я вже бачив та не раз. Навіть плив по ньому, коли кораблі прямували сюди, в Світлолісся. Проте та картина, яка зараз відкрилася мені, вражала раптовим переходом від звичайного світу до невимовного ніякими словами. Ось тобі блакитне небо, травичка, пагорби… І тут же все це різко закінчується, перетворюючись на пурпуровий туман.

Світ, розділений навпіл. Дві зовсім різні частини, не схожі одна на одну. І ти отак зачаровано стоїш на межі, дивишся на все це та відчуваєш, як всередині щось бурлить, як лоскоче в животі…

Лісовики з’явилися, наче нізвідки. Я тільки встиг побачити, як серед кущів винирнули потворні голови. Потім сердитий крик, тупіт ніг, виття.

Нападників було троє. Вони неслися на мене крізь зарості, абсолютно дико щось вигукуючи, закочуючи очі та висуваючи назовні свій потворний язик. Їх супроводжувала зграйка молодих вовченят.

Лісовики махали палицями, продовжували горланити, стрімко наближаючись до мене.

–Ніхазове плем’я! – вирвалось само собою. Вже й забулося про астральне море, про межі світів, про чарівні краєвиди.

Здається, те не погоня. Дуже на це сподіваюсь. Скоріш лісовики випадково натрапили на мої сліди.

Я розвернувся, зайняв характерну позу, демонструючи готовність до бійки. І тут же помітив у одного з нападників дивну зброю. Якась довжезна вигнута палка… Доволі дивно вигнута… Збоку – наче недороблена пародія на сокиру. Але більше за те мене непокоїв матеріал цієї річчі. Вона була залізна…

Лісовик загрозливо нею замахав, чим самим притягнув усю увагу до себе. Таку дивну помісь палиці й сокири мені ще не доводилось бачити.

Взагалі, що до зброї місцевого народцю, то вони здебільшого носили при собі коротенький ніж із широким лезом, спис та дерев’яну палицю із плоским трохи загнутим кінцем. Як що до мене, оця крива палиця доволі незручна річ, й треба мати достатній досвід володіння подібною зброєю.

–Оу! – прокричав я у відповідь, демонструючи, що в руках анічого не тримаю. – Спокійніше, добродії! Спокійніше!

Лісовики наблизились, продовжуючи між голосно перегукатися та показувати мені язика. Я поки ще не став хапатися за мечі чи лук, але дав зрозуміти, що в будь-яку секунду готовий до відсічі. Напевно, це й примусило дикунів зупинитися.

–Спокійніше! – вкотре повторив я.

–Тиии! – лісовик із дивною зброєю тицьнув в мій бік довгим пальцем. – Ти шта дєлать наша зємля…

От, Ніхаз вас бодай! Що ж казати? Вибачайте – заблукав?

–Нєт зємля… нєт дєрєва…

Лісовик сердито тупнув ногою. Вийшло, чесно кажучи, смішно. Так дитина робить, коли у неї щось відбирають.

–Я не за цим тут, – спробував заспокоїти дикунів. – Мені ваш ліс не потрібен.

–Ти красть… ти прятать… Куніца!

Мені було трохи важко зрозуміти суть речення. Скоріш за все, цей лісовик звинувачував мене в крадіжки лісу.

–В мене навіть сокири немає! Який я, к Ніхазу, лісоруб? – роздратовано кинув у відповідь.

–Тии… ти сматрєть… іскать… Ані пріхадіть… ані красть… ані как куніца… Ти куніца! – лісовик наприкінці щось вигукнув. Мабуть якусь лайку.

Я не звик по сто разів повторювати одне й теж саме. Та й зараз не збирався.

Звичайно, лісовиків зрозуміти можна. Канійці та гіберлінги періодично шастали їхніми лісами, мабуть ще потроху цупили деревину… полювали… А кому те сподобається? Домовлялись же не залазити один до одного, нічого не шкодити, проте виходить хтось не дотримується слова.

Хоча, якщо так міркувати, то й лісовики не особливо чесні в цих питаннях. Вони все ж шкодять людям. Взяти тих же вовків, кліщів… Можливо, це свого роду відповідь на наші дії.

Але мені в цьому зараз розбиратися не хотілося. Та й відповідати за інших також.

–Чого ви хочете? – прямо спитав у лісовиків.

Дивляться, гарчать, очі викачують, ледь не на лоба. Язик з рота випадає. Слина бризкає.

Це ж як старанно мене хочуть налякати! Нумо подивимось, хто з нас бздун.

–Ти умірать! – крикнув другий дикун.

–І що далі? – насупився я. – Знайдуть тіло, прийдуть до вас у поселення… спалять все на хєр!

–Куніца всєгда нападать назад… на спіна… на слабий…

Здається нас, канійців, звинувачували в якоїсь підлості.

–Я готовий битися лицем до лиця. Проте дивись, щоб за напад на людину вас всіх не повісили.

–Ми брать… ми кідать ти… кідать в конєц міра…

Лісовик махнув вбік астрального моря.

До речі, непогана ідея, щоб приховати сліди вбивства.

–Ну йди до мене. Спробуй кинути, – я неквапливо витягнув мечі.

Ось тобі друга стадія нашої бесіди. Якщо і це не подіє на дикунів, прийдеться битися. Та й по справжньому.

Лісовики наче очікували на мій вчинок. Кинулися всі разом.

Щоб якось збити їхню пиху, я закрутив віяло. Фальшіон та сакс злобно розсікали повітря. Будь-хто б остерігся бездумно кидатися в бійку, а ці, наче мухи на гівно, закружили навколо мене.

Рухи нападників були різкими й якимись стрибкоподібними, а тому – прогнозованими. Добре було зрозуміло, що вони не зовсім звичні до ратної справи. А ось напасти гуртом, з гущавини й, скажімо, розпороти чужинцю живіт своїм ножом, або розтрощити голову палицею – це легко.

Я рубився діловито, зі знанням подібної справи. Кров лісовиків виявилась такого ж кольору, що і наша, людська. Якісь півтори хвилини й все було скінчено. Вовченята, зрозумівши, що залишилися наодинці зі мною, побачивши свою безпорадність, тут же дременули світ за очі.

Слухай, Боре, – кляв я сам себе, – але ж можна було спробувати домовитись… не вбивати нікого… Продемонструвати свою миролюбність… відступити… А ти ж, як той злодій… як найманець… головоріз…

Стій! А хіба я дійсно не головоріз? Хіба той же Жуга не звав мене до приказу з подібними намірами?

Дурні думки! Дурні та невчасні! Хто жаліється, коли вже справа зроблена? – я витер об рукав клинки та сердито труснув головою, раптом розуміючи, що виявляється спав у човні Соті.

Гіберлінг на мить припинив гребти та роздратовано цикнув:

–Годі стрибати! Потопиш нас!

Уже зовсім стемніло. З’явився блідий погризений місяць. Не дивлячись на відносно чисте небо, він сьогодні світив доволі кволо.

–Пливемо? – неголосно я спитав у гіберлінга.

–А то! – сердився він. – І треба було рухатися вночі!.. Ти що ж там натворив, га?

–Нічого, чого не робив раніше, – невизначено промовив у відповідь і знову прикрив очі.

Щоб приховати сліди бою, я скористався «пропозицією» лісовика та скинув тіла нападників у астральне море. Залізну клюку (таку назву дав тій дивній помісі палиці й сокири) залишив, бо мене насторожувала якість подібної річчі. Навіть сліпцю було б ясно, що цю зброю лісовики самостійно виготовити не могли. Треба буде її показати Жузі. Хай також мізки посмажить.

Я завернув клюку в шматок тканини, яку знайшов серед пожитків лісовиків, та попрямував на північ до неприступної на вид гірської гряди, яка розділяли Світлолісся та Сівєрію.

Навіть здалеку було помітно, що скелі, які монолітною прямовисною стіною піднімалися ледь не до самого до неба, і тягнулися із заходу на схід, представляли собою суцільну неприступний кам'яний мур. В ньому не було помітно навіть натяку на якійсь прохід.

І тут я втрете натрапив на лісовика. Скоріш за все то був ще один волхв. Одягнений в довгополу плетену спідницю, та накинуту на плечі вовчу шкуру, він тягнув перед собою величезний полотняний мішок. Лісовик вийшов на галявину, озирнувся та присів на траву.

Волхв мене не помітив, і слава Сарну. Не хотілося б втрете битися з представником цього племені. І так наворотів, ще приказу розплутувати прийдеться!

Лісовик відставив мішок, взяв в руки паличку та став щось креслити на землі. Я обережно наблизився, заховався за стволом одного з дубів та взявся за лук. Волхв бурмотів щось собі під ніс, іноді постукував паличкою по худющим брудним стегнам, а за кілька хвилин здається взагалі заснув.

Пройшло трохи часу, коли раптом мішок заворушився і з нього вибралася… величезна сива білка. Вона була настільки велика, що я від здивування трохи позадкував. Взагалі, спочатку здалося, що це вилізло якесь ведмежа-однолітка. Але побачивши обскубаний хвіст, характерні китиці на вухах… стрибкуваті рухи… мені стало зрозумілим, що ця потвора –білка.

Тваринка завмерла, принюхуючись до навколишньої обстановки. І вочевидь не знайшовши анічого підозрілого, вона ліниво поскакала в гущавину.

Я стояв на одному коліні, тримав лук напоготові. Лісовик спав, опустивши голову на груди. Здається, треба звідси вшиватися, поки він не прокинувся та не почав розшукувати своє «свійське звірятко».

Крок за кроком, я обережно відступив за пагорб та квапливо рушив геть. І тут зарості папороті стрімко розверзлися, й переді мною вискочила все та ж величезна білка. Вона втупилася в мене дивним поглядом, зовсім не звіриним. Я б навіть додав, що так не дивиться жодна жива істота, яку знаю. Саме жива! Це не обмовка!

Якась мить і ця потвора оголила довжезні гострі зуби-голки. В наступну секунду вона люто ощирилася та глухо загарчала.

Це тобі, Боре, не Сірко з хазяйського подвір’я, – промайнуло в голові. – Така падлюка гавкати на всю вулицю не буде, кинеться при найменшій можливості, та вчепиться наче п’явка. Відгризе шмат ноги або відкусить пальці. А там хоч плач!

Я обережно дістав фальшіон, і скажу що зробив те вчасно. Дико блискаючи викоченими очима, білка ринулася вперед. Моє тіло знову здивувало незвичайною реакцією. Я навіть не встиг зрозуміти, коли рубанув потвору. Тільки отямився, то відразу побачив лежачу окремо голову та тіло, яке сіпалося на траві.

Волхв, що сидів на галявині, раптом глухо зашипів та звалився на землю. Він трохи сіпнувся і застиг в дурнуватій позі, притискаючи руки до своєї шиї. Я кинувся до нього, але ледь наблизився, то тут же второпав, що лісовик помер.

Дива! – промайнула думка. – Це що ж виходить? Оця потворна білка… і ніхазів волхв… якось пов’язані між собою? Невже лісовик перетворився на волохате чудовисько?

Мішечок знову заворушився, і я тут же заніс меч для можливого захисту. Секунда-друга і з нутра почали виповзати зеленуваті жуки… Здоровезні, розмірами десь з ніготь...

Я обережно нахилився та за мить зрозумів, що ці комахи дуже схожі на збільшених в рази кліщів.

–Псяче хутро! – голосно вигукнулось само собою.

І сховавши меч, я витягнув із сагайдака зачаровану стрілу, скомандував «Вогонь» та підпалив злодійський мішок. Він яскраво спалахнув та тут же густо задимів. Другою стрілою я підпалив тіло колдуна.

Ну прямо тобі один до одного! – стрибали в голові стривожені думки. – Клітки для розведення вовків, мішки із величезними кліщами… Хочеш, не хочеш – але все вказує, що до негараздів в Берестянці та на вирубці причетні лісовики!..

–Чого ти там бурмочеш? – голос Соті вирвав мене із дрімотного стану. – Приїхали! Вилазь!

Човен стукнувся об поміст. Гіберлінг хутко схопився за бруси та підтягнув суденце поближче.

Я підвівся та вискочив з човна.

–Слухай, друже, дозволиш у тебе переночувати? – спитав у гіберлінга.

–Ну… добрій людині важко відмовити… Давай так, коли вип'єш зі мною та розкажеш чого цікавого, то залишайся! – Соті розсміявся.

Він вискочив слідом за мною, прив’язав човник та ми з ним пройшли до берега. Тут я розрахувався за його роботу і пішов перевірити коня. Коли повернувся до хатки, Соті вже сидів на дворі й розводив багаття. Поряд, на товстому пеньку, стояла пляшка та щось їстівне.

Мені базікати особливо не хотілося, я за цілий день трохи втомився та й не полюбляю пустобайство. Але і відмовлятися було не чемно.

Ми зручно розсілися біля вогню і я вирішив схитрувати, почавши питати першим:

–А звідки ти знаєш ельфійську мову?

–Тобто? – оторопів гіберлінг.

–Ти прочитав напис на моєму акетоні. Пам’ятаєш?

–А-а-а! – Соті хлопнув себе по лобу та посміхнувся в свої пухнасті білі вуса. Він впевненим рухом відкрив пляшку, розлив по глиняних кухлях медухи, і вже потім відповів: – Я ж не завжди був рибалкою… Кожен з нас сам вибирає, на який розвилці йому повернути. Хтось йде широким трактом, хтось тихою лісовою стежкою. Хтось вибирає сам, хтось під вагою обставин, які не в силах подолати. І на всьому своєму шляху ми збираємо деякі знання. От я, наприклад, вивчив ельфійську мову.

Гіберлінг таємниче посміхнувся, схопив свій кухоль та голосно додав:

–Давай, друже, вип'ємо за те, щоб в кінці шляху нас всіх чекала очікувана нагорода.

–Овва! Оце ти закрутив!

Соті одним махом осушив свою кружку, а я на мить задумався і неквапливо всмоктав медуху.

От, псяче хутро! Ну й міцна, зараза! – знову горло стис колючий кашель.

Віддихавшись, я обережно спитав:

–Ти задоволений своїм... шляхом?

–Цілком! Тиша, ліс, озеро, яке кишить рибою... Спокій та свобода. Ніхто не стоїть над тобою, не вимагає здійснювати того, про що потім можна пошкодувати. А ось ти, Боре?

–Ех, знати б напевно якою дорогою я йду – чи своєю, чи чужою... Кругом цілковитий туман.

–Дивись, не заблукай, – Соті знову розлив медухи. Що-що, а пити він був гаразд. – Знаєш, шлях людей завжди туманний... Свого часу я побачив багато, і зізнаюся тобі чесно, так і не зміг відкритися вам всією душею.

–Чого?

Соті відповів не відразу. Він схопив свій кухоль, знову випив, голосно крякнув та втупився в мене, наче очікуючи поки я не осушу свій посуд. Прийшлось випити.

–А Ніхаз тебе бодай! – відкашлюючись, промовив я. – Де таку гидоту роблять?

Гіберлінг сприйняв це за комплімент та його пика розтягнулася в довільній посмішці.

–Ти питаєш чого я не відкрився? – промовив він. – Не знаю… От чесно, не знаю. Люди чомусь здаються мені гірше орків... Є у вас якась така частинка, котра прагне зруйнувати все в цьому світі. Все, що колись створив Сарн.

–Ну, хіба тільки люди так поводяться?

–Ти так відповідаєш, бо сам людина, – відмахнувся Соті. – Спробував би уявити себе на місці іншого…

–Я нікого не виправдовую. От візьми ти х же лісовиків. Я прекрасно розумію, що ми, канійці, ставимось до них із зневагою. А тим же водяникам намагаємось нав’язати наше уявлення цього світу. Натомість отримуємо спротив… І ні, щоб подолати його перемовинами, беремо та тиснемо силою.

–О! Невже це каже людина? – гіберлінг відкинувся назад. Він подивися на мене якось дивно. – Слухай, Боре, мені здається ти лукавиш.

–Я цілком відвертий!

–Якщо це так, то ти мене двічі здивував! – Соті потягнувся до пляшки, але я його зупинив, та попросив зробити невеличку паузу. – Добре, – кивнув той. – Отже, ти кажеш, що бачиш несправедливість, так? А хочеш я відкрию тобі одну цікаву річ? Ні лісовики, ні водяники не вважають вас, канійців, такими, що були б рівними до них.

–Це як?

–Ну все те, що ви вважаєте з їхнього боку проявом ненависті, скоріш можна назвати відразою… Або – гадливістю. Водяники та лісовики бачать в вас щось на кшталт пацюків…

–Куниць?

–Або куниць, котрі спотворюють все, що бачать навколо. Неоправдана жорстокість і неймовірна ненажерливість! Ти ж, сподіваюсь, знаєш, як куниці хазяйнують на подвір’ях?

Я неохоче кивнув в знак згоди. Гіберлінг розійшовся та гаряче затараторив:

–Ті, яких ви звете дикунами, насправді бачать варварів серед вас! Так що немає чому дивуватись, коли між ними та вами трапляються… е-е-е… назвемо це пом’якше – непорозумінням. Бо лісовикам доводиться думати про власне самозбереження.

Ми обидва замовкли. Мені, чесно кажучи, не подобалась тема розмови. Здається ми занадто глибоко залізли в хащі філософських розмірковувань.

Я взяв згорток та витягнув з нього залізну клюку.

–Кажеш, багато де бував, – спробував змінити тему, демонструючи гіберлінгу зброю лісовиків. – А таке колись бачив?

Соті взяв залізяку, довго її крутив, розглядав, навіть нюхав. А потім заявив:

–Хадаганська сталь!

–Що? Як це? Звідки...

–…знаю? – перебив Соті. – А от так! Це справжня хадаганська сталь. Між іншим, і сама сокира зроблена десь в Імперії… На відміну від нас, там добре знаються на тому, як виливати зброю. Саме виливати! Ти тут навіть не побачиш слідів кування...

–І звідки тут хадаганська сталь?

–Так це ти ж, здається, з Розшукового приказу!

–Ну… ну…

Що тут скажеш? – я розгублено розвів руками. Проте в наступну мить мене осяло:

–А ти кого перевозив, кажеш?

–Куди?

Гіберлінг скорчив здивовану пику.

–Яких людей ти возив до лісовиків? Що у них із собою було? – накинувся я.

–О! Згадав! – Соті схопився за пляшку та, як мені здалося, трохи роздратовано, розлив медуху по кухлям. – Вже ж тобі відповідав, що анічого не пам’ятаю… Бо був напідпитку.

–І як тоді гріб?

–Веслами, – буркнув гіберлінг.

Ми з ним знову випили. І вже після третьої в голові почало трохи кружитися.

Я наліг на їжу, намагаючись чимось набити шлунок.

–Ти пам’ятаєш розповідь про Астрального Рибака? – спитав Соті. Тепер тему змінив він. – Так ось кажуть, що це мій предок…

–Здається, тяга до пияцтва тобі дісталась від нього, – спробував я пожартувати.

Гіберлінг не образився, а навіть розреготався. Він глянув кудись в темне небо, в якому блимали цяточки холодних зірочок, та піддатим голосом сказав:

–Першими, з ким після Катаклізму, так би мовити, зістикувалися гіберлінги, були ельфи. Потім орки з алоду Ізун… Проте через криваві сутички, ми бігли звідти, і потрапили на Кватох, – Соті підкинув у вогнище дров. Полум’я яскраво спалахнуло та жадно накинулася на нову порцію «їжі». – Але ви, люди… канійці, – продовжив гіберлінг, – теж поставились до нас не дуже дружньо. І тільки коли ельфи повідомили, що, мовляв, наш народ володіє таємницею переміщення в астралі, ви сприйняли нас серйозно... майже, як рівних… Тодішній намісник Кватоху, між іншим, вирішив було силою оволодіти знанням про астральні кораблі, й тому нам довелося звідси бігти.

–Прямо так? – здивувався я.

–Тебе це дивує? – посміхнувся Соті. – Між іншим, ви тому і взяли нас в Лігу, що ми знали про астральні мандрівки. А всі ці гарячі розповіді про унію трьох народів¬, про рівні можливості для всіх, будь то ельф, людина чи гіберлінг, та таке інше, що солодше меду, насправді не варті й тухлого курячого яйця!

–Мені здається, це перебільшення.

–Можливо і так, – неохоче погодився гіберлінг. Він протягнув мені коржик з рибою. – Але все-таки після того випадку, ми стали обережними… Та і взагалі, бажання бути самостійними та незалежними від вас, нікуди не зникло. Наша Рада громад наполягає на пошуках Батьківщини. Це прямий шлях до свободи. Розумієш?

–Розумію, – кивнув я. – Свободу ніяким медяником не заміниш... І ще я розумію, що ідеали Ліги давно протухли, як несвіжа риба.

–Тут ти цілком маєш рацію! Але всі ми без виключення самі винні у власних гріхах, і тому нема чого на когось нарікати. Помилки породжують лише помилки... Знаєш, – сумним голосом промовив гіберлінг, – у мене колись було дві сестри. І загинули вони через дурну примху одного сотника. До речі, людини. Пам'ятаю, як на зауваження, мовляв, що під час штурму Павучого схилу на Святій Землі, загинуло дві третини реєстровиків. А з них половина – це гіберлінги. І та червонопика сволота відповідає, що, мовляв, наш народ занадто добре розмножується. Тому, каже ви відновите свою чисельність... У мене тоді перед очима наче якась біла пелена з’явилася... Вбити я його не встиг, бо товариші відтягнули... Потім був суд... Ех!

І це «ех» було таким пронизливим, зо в мене мороз пробіг по шкірі. Я завмер, так і не дожувавши коржа, втупившись в гіберлінга, котрий розгублено дивився кудись в землю, та нервово шаркав ногою.

–Гаразд! – голосно промовив Соті. – Щось я втомився сьогодні. Піду спати.

Він кинув ще одну порцію дров та поплентався до хатинки.

У мене на душі щось недобре заскреблось. Я дивився на маленьку фігуру гіберлінга, намагаючись зрозуміти, що трапилось… що не так…

Ветеран… воював за Лігу… а вона його не прийняла… Або він її… Скоріш, він її... та і всі його одноплемінники стороняться Ліги… Всі їхні думки, всі їхні сподівання лише про втрачену Батьківщину... Свобода та незалежність – ось що їм треба. А вся ця метушня із Лігою, особливо з канійцями, лише тимчасовий етап.

Соті має рацію… та й водянки також… Ми, люди, дуже дивні істоти. Можемо, подібно сосновій смолі, затягувати в себе всіх, кого зловимо. Можемо бути тим «клеєм», що з'єднує воєдино навіть те, що, здавалося, і не з'єднується… А іноді можемо бути й причиною розриву найбільш дружніх відносин, які легко переходять у війну… в руйнування… в смерть…

Я доїв залишки коржа, потім знайшов собі сухе місце, кинув під голову сідло й приліг.

В небі тихо переморгувались сріблясті точки зірок. Провалюючись в сон, я раптом згадав Бернара, якого хвилювало, де все ж знаходяться ці самі зірки. От же часом дивні бувають у нього думки... дивні… дивні…

10

…У роті був такий присмак, немов там миші насрали. Голова була важкою, як камінь. Все через вчорашню медуху, хай вона скисне!

Я піднявся та попрямував до озера. Роздягнувся, заскочив у воду. Ну тобі справжнє парне молоко! Я занурився із головою, розслабився, намагаючись прийти в себе.

О, Сарне! Як же буває здорово просто поплавати.

Відкрив очі, але крізь воду мало чого зміг побачити. І тут наче щось перемкнулося…

Ядовито-зелене світло… аж викликає відразу… щось гудить десь на задньому плані… наче за спиною, чи за стіною… Здається, я у воді… або ще в якійсь рідині… Буцімто крізь якусь пелену чуються голоси… Але це не просто пуста розмова… Зовсім ні! Здається, хтось командує, віддає чіткі накази… проте я не можу зрозуміти ані слова…

–Камі-і-і… йовкхаан…

Що це? Хтось тисне на груди… Я не можу поворухнути ані рукою, ані ногою…

–Камі! – знову командує чийсь тріскучий голос. І вже більш чіткіше. – Адхік!.. Драйган ка діл лє ло!

«Драйган»? Здається, почулося саме це… тобто… тобто… тобто «дракон»… Дракон? – мене наче кинули в бочку із льодяною водою! – Псяче хутро! Та невже мене хтось схопив? Що він, чи вони, роблять? Чому мене так пече в грудях? – думки перелякано притислися по куточках свідомості. А в наступну мить я винирнув із води…

Віддихався, озирнувся. Та ні, ніякого зеленого світла… Біле озеро… берег… хатинка гіберлінга…

Фух! Оце мене щось тіпнуло! Треба поменше горілки жерти! – і я рушив назад, до берега.

Кілька хвилин плавання привели мене до відносного ладу. Марення швидко розвіялося. Голова вже не задавалась важкою. Та і взагалі настрій навіть підбадьорився.

–Полегшало? – почувся веселий голос Соті.

Він стояв на помості та возився з човном. Гіберлінг виглядав так, ніби вчора зовсім і не пив.

–Ти куди вже зрання? – запитав я, вибираючись на берег.

–У рибалки одна потреба, – посміхнувся Соті. – Це риба! А ти б ліпше в баньку сходив, ніж тут плескався.

–І де ж тут баньку знайти?

–Якщо підеш далі уздовж озера, то версти за дві до неї й дійдеш. Там є добрий маєток, який належить міській управі. Можна домовитися із наглядачем, а краще із банщиком, та попаритися, – гіберлінг чомусь хитрувато підморгнув та поліз у човен.

Я отряхнувся, потім приліг на траві й деякий час ніжився в промінцях вранішнього сонця, дивлячись, як Соті гребе по озеру.

Отже, – міркував між тим, – сьогодні треба дістатися до медовара, переговорити з ним, а к вечору повернутися до умовленого місця зустрічі з Першосвітом.

Тому не став зволікати, нашвидкуруч поснідав, напоїв коня, запряг його і не поспішаючи рушив у дорогу. Об'їхавши дрібні озерця, затягнуті блідо-зеленої плівкою якихось смердючих водоростей, я дістався березняку, а звідти вибрався на ледь помітну стежку, що йшла хвилястою змією в напрямку північного заходу. Поява на деревах ранніх жовтуватих листочків характерно вказувала про наближення осені. Мабуть ще якихось пару тижнів і почнуться часті дрібні дощики. Вечори та ранки похолоднішають…. Може вже попруть гриби…

Раптом запахло супом… і саме грибним… духмяним… наваристим… А ще потягнуло свіжою випічкою…

Думки тут же відкотились до Заї.

Ранок… тільки-тільки почало світати… затишна кімнатка... свіжа постіль... Я бачу як тихенько по стіні крадеться промінчик сонця… Він насиченого пивного кольору…

Я відвів від нього очі, уперся поглядом в оголене жіноче плечико… У Заї незвичайно ніжна, бархатна шкіра… Торкаєшся її пальцем і боїшся залишити подряпину… або синець… А в мене така загрубіла долонь… і кінчики пальців шершаві та місцями поколоті…

Я притиснувся до Заї, відчуваючи жар її тендітного жіночого тіла… а ще – дике бажання… сліпуче дике бажання… Навіть тому здавлено загарчав…

Кінь перелякано брикнувся, почувши мій рик.

От, Ніхаз тебе крути! – мовчки вилаявся я. Щось занадто розмріявся.

–Цить! – гаркнув коняці та пришпорив його, тим самим прискорюючи біг.

Місце беріз потроху зайняли могутні сосни й пухнасті смереки. Вони явно потрапили сюди з сівєрійської тайги. Зелений трав’яний килимок також змінився на високі стебла борщівника та кропиви. Стежка кілька разів вильнула і вивела мене до старого кам’яного тину. Вглибині чималої галявини на крутому пагорбі проглядалась величезна дерев’яна садиба. З виду – гарненька, двохповерхова.

Трохи далі неї, майже біля озера, стояла старенька рублена хатинка, поряд із якою лежали березові полінця. Здається, це і є та сама банька.

На подвір’ї виднілися люди – і жінки, і чоловіки. Кожен з них був чимось зайнятий, але побачивши, як у відкриті ворота в'їжджає якийсь незнайомець, вони раптом зупинилися та втупились в мене.

Я попрямував прямо до маєтку. Якась хвилина і опинився на широкому дворі. Тут же скрипнули вхідні двері й на крильце вийшло ще двоє чоловіків. Той, що стояв попереду, мав акуратну стрижену борідку, закручені вуса та був одягнений в довгополу ельфійського покрою куртку. Він поводився доволі гордовито, наче якийсь шляхтич. Другий чолов’яга виглядав по-проще, і крім того був озброєний коротеньким мечем.

–Вітаю, добродії! – як можна м’якше промовив я.

–Д-д-доброє утро! – відповів гордовитий шляхтич.

Він подав якийсь знак застиглим працівникам і ті знову зайнялися своїми справами. Я зіскочив з коня і неквапливо наблизився до крильця.

–Гостей чекаєте? – весело запитав я. – Чи просто прибираєте?

–М-м-можєт і ждйом… можєт і-і-і нє ждйом.

Відповідач помітно хвилювався, тому і почав заїкатися. Його мовчазний напарник, зовнішньо схожий на вояку, хмуро оглядав мою персону, при тому нервово покусуючи нижню губу.

–А-а-а ти кто такой? – спитав шляхтич.

–Я з Розшукового приказу, – після цих слів обидва чоловіки застигли. – Приїхав дещо з'ясувати.

–К н-н-нам? Ну я слушаю.

–Як тебе звуть? – нахабно спитав у шляхтича.

–Хмм! – обличчя мого співбесідника натягнуло маску невдоволення. – Я Прохор Толстолєс!

–Керуючий банею?

–Штааа? – шляхтич скипів. – Я управітель Новоградскава столовова імєнія! Ти на Лєпєстковой економії! Ілі н-н-нє знаєш, куда попал?

Ух! Щось не наладилась бесіда. Здається, я поводжусь занадто нахабно.

Лєпєстковая економія… Ні, щось не пригадую, наче чув про неї. Назва така, буцімто її ельфи дали.

–Овва! Вибачайте, не знав! – і на додаток, я ще трохи склонився. – Так все це належить Міському приказу? І що ж тут робиться?

–Щас я т-т-тєбє вйо так і ра-а-аскажу! – сердився чолов’яга.

Вперед вийшов його товариш. Цей, судячи з усього, розмовляти не стане. Схопить за комір та викине звідси.

–Я ж не те щоб прямо палаю з цікавості, – як можна більш примирливим тоном заявив я Прохору. – Тут, кажуть, люди підозрілі по лісах шастають. Ось і послали перевірити…

Не знаю, можливо я все ж переконав управителя економії, чи можливо він зрозумів, що силою зі мною не справитись, але Прохор відізвав свого охоронця назад та жестом покликав мене до себе.

–Ну на сщйот нєзнакомцєв, – неголосно промовив управитель, – нічєво нє скажу. Нє відєлі нікаво подозрітєльнова… Однако мєсниє хуторянє дєйствітєльно расказивают про нєпонятниє слєди, про огні в ночі… да всякоє друґоє.

–Так ви на когось чекаєте? – знову запитав я.

–Хмм… Ну должон сєводня-завтра Лазарь Полянков прібить, – мені здалось, що Прохор це сказав якось злякано.

–Глава Міського приказу?

–Угу, он самий... Да і єщйо коє-кто, – неохоче додав управитель. – Спєх Оханов, Ратай Сажинов...

Я зіщулився. Чи мені здається, чи це все чиновники із Міського приказу. І що тут за збіговисько організовується?

–Перевірка намічається? – обережно спитав у Прохора.

–Екзєкуция, – мабуть це був жарт. Толстолєс нахилився вперед та додав: – В концє лєта оні всє с’єзжаюца здєсь, в Лєпеєстковой економіі.

Не було помітно, що він це каже охоче. Його обличчя трохи скривилося, наче у роздратованого кота. І все ж не дивлячись на те, управитель продовжував розповідати:

–Ето чісто пріватниє сбори для члєнов Городскова пріказа…

–Таємні гульбища? – підморгнув я.

–Ето такая традіция! – сухо промовив Прохор. Від мене не сховалося, як він судорожно ковтнув, очевидно розриваючись між страхом отримати «по шапці» від начальства за довгий язик, та опаскою приховати щось від Розшукового приказу.

–Ясно. А як тут взагалі? Чужі не заходять?

–Чужиє? – управитель навіть сторопів від подібного питання. – Нєт! – рішучо замотав він головою.

–А Богдана… От Ніхаз, забув прізвище! Ну медовар… Його знаєте?

–Канешна! Ми у нєво медуху для гостєй бєрйом.

–А він щось розповідає? Ну про незнайомців, про вогники в лісі?

–Нє слишалі…

–А далеко звідси до його маєтку?

–На конє, почітай, к полудню і приєдєш.

–Ну, гаразд! Бувайте, – я хитнув головою та попрямував до свого жеребця. – Може, заскочу ще.

Управитель знизав плечима, мовляв, мені байдуже, чи заглянеш, чи ні. Його охоронець взагалі ніяк не реагував. Лише напружено морщив лоба, роблячи вигляд людини, яка займається поважною справою. Він суворо поглядав в мій бік, все ще нервово покусуючи нижню губу.

Я заскочив на коня та рушив геть з економії.

Отже, Міський приказ не гребує гульками, та й ще робить це подалі від столиці, щоб не було чуток на цей рахунок. А то городяни почнуть кістки перемивати, мовляв, міське начальство дурня клеїть, наші гроші тринькає. А те, що Полянков їх тринькає – було зрозуміло. Я коли вештався Торговим Рядом всілякого наслухався.

Традиція, каже управитель. А я додав би – гарненька традиція, пропивати казенні кошти. До речі, здається і тому Прохору чимало перепадає з того.

Сонце вже добре піднялося. Я звернув на розвилці ліворуч, та рушив на північ.

У повітрі висів характерний хвойний запах, але і він з часом почав зникати, поступившись запаху квітів. Галявини між деревами ставали більшими, кудись зникла похмура кропива та інші неприємні оку рослини. Кілька разів мені траплялися дерев'яні вулики, зроблені з великих колод дерев. І ось коли вже було близько полудня, я нарешті виїхав до величезного красивому будиночка. Тут пахло пасікою і було чутно характерне гудіння бджіл.

З-під невеликого навісу вийшов міцний чолов’яга, котрий котив перед собою невеликий бочонок і щось тихенько наспівував.

–Доброго дня! – прокричав я, відмахуючись від настирливих бджіл.

–І тобі... Та ти не махай так! А то ужалять, і світ білий милим не буде.

Я зліз з коня і прив'язав того до дерева, а сам не поспішаючи попрямував до медовара.

–Богдан? Мене звуть Бором, – представився я.

–Радий безмірно! – сердито огризнувся чоловік. – Ти від Ісаєва?

Говорив він різко і уривчасто, ніби наказував. Та і взагалі, збоку здавалося, наче я йому був чимось зобов'язаний. Суворе смагляве обличчя медовара носило печатку якоїсь непривітності.

–Так, від нього, - відповів я. – Рука допомоги.

–І року не минуло... Ну, проходь в будинок, зараз будемо снідати, – наказав Богдан.

Він відкотив бочку в сторону і, витерши руки об сорочку, рушив до дверей.

–Скажіть, чого ви кликали.., – почав було я.

–Давай краще в будинок зайдемо, а там і побалакаємо, – Богдан відмахнувся від моїх питань і увійшов всередину хати.

Судячи з усього, медовар відносився до того типу людей, які зазвичай кажуть: «Ми самі собі господарі». При цьому вони завжди знають «правильне» рішення, яке, до речі, було єдиним і не піддавалося критиці. Всі інші варіанти були або похідними від нього, або навпаки – помилковими. Все залежало від настрою.

Ми пройшли в світлицю і Богдан різким жестом запросив, вірніше вказав де саме присісти за стіл.

Я побачив в красному кутку на стіні образ Святого Тенсеса, який висів над запаленими свічками. Всередині дому було достатньо світла, яке проникало сюди крізь величезні відкриті навстіж вікна. Тут також пахло медом і воском.

Господар почав накривати на стіл. Робив він те з явною насолодою та знанням справи. Відчувалось, що до всього в житті Богдан ставився ґрунтовно, покладаючись тільки на себе. Я не помітив в хаті ані натяку на жіночу руку. Проте назвати його помешкання занедбаним – так це швидше образити господаря. Не у всякої хазяйки в хаті так прибрано та чисто.

Медовар витягнув із печі горщик із гарячою тетерію, заправленою затовченим салом. Приніс із льоху товстелезну гурку, яку швидко нарізав на дрібні шматочки. Наламав хліба, склав його навколо сільнички. А потім звідкілясь з’явилась і зелена пляшка медухи.

–Дуже корисно... якщо в міру, звичайно, – пояснив Богдан. – Та ще з травками.

Я посміхнувся: ще один любитель випити.

–Ви говорили, що бачили в лісі чужих людей. Так? – нахилився до нього.

–Було, – кивнув Богдан. Він присів напроти, протягнув мені ложку, а потім діловито розлив горілку по зеленуватих скляних чарках. – Уже днів десять минуло. Та і до цього траплялося бачити... Ти, друже, їж! На голодне пузо і розмова грузне!

Медовар нахилив голову. Пробурмотів якусь молитву Святому Тенсесу, а потім прийнявся за юшку. Я не став відставати та ухопився за ложку.

Хвилина-дві ми їли мовчки. Такої смачної тетері, зізнаюсь, не куштував. Чи то може я так зголоднів… Проте налягав на юшку, як свиня на брагу.

–Я з лугарів, – повідомив мені Богдан. – У нас тетерю навіть діти вміють готувати. А ти звідкіля? Бачу, що не місцевий, не світлоліський.

–Інгос… Грьонефьелт-фіорд…

–Не бував, - захитав головою медовар.

Я вирішив повернутися до розмови, стосовно чужинців.

–Тут недалеко пролягає Сівєрійський тракт, – говорив Богдану, одночасно ковтаючи юшку, – так, може, ті люди це лише якісь подорожні...

–Ось що, Боре, я тобі скажу: купців, або їм подібних, я за версту чую. І на мисливців вони теж мало схожі.

–Тоді хто?

–Чужинці... Це були чужинці!

Сказано явно із знанням справи. Богдан втупився мені в очі, наче щось там вишукував.

–А вчора, – промовив він згодом, – на південному сході, на передгір'ях, я бачив клуби чорного диму. Знаки, значить, комусь подають... Такі, що і сліпий побачить. Здається мені, що це темноводинці.

–А ви таке колись бачили? – я розгорнув залізну клюку, котру відібрав у лісовиків.

Богдан завмер та уважно поглянув на зброю. За мить він потягнувся до неї, подряпав нігтем її поверхню, і, поцокавши язиком, промовив:

–Добра річ!

–Мені кажуть, що вона з хадаганської сталі.

–Хто тобі те каже – не бреше! Але це не зброя Імперії.

–А хто ж її зробив?

–Спитай щось полегше… Хоча, не виключено, що і в ливарнях самого Нєзєбграду. Інше питання, яка мета… Тобто, кому потрібні подібні «іграшки».

–Я знайшов це у лісовиків.

–Оттаке! – Богдан здивовано хлопнув долонею по столу. – Цікаво!

–Отже, ви кажете, що навкруги вештаються таємничі особи.

–Так, вони багато наслідили в лісі… біля озера...

–Ви їх в обличчя бачили?

–Вони були далеченько... Знаєш, Боре, у мене чомусь склалося таке враження, буцімто ті люди... ті чоловіки – воювали... Або мали відношення до ратної справи.

–Що вас наштовхнуло на подібну думку?

Богдан відразу не відповів. Він взяв чарку, потім кинув погляд вбік образу Тенсеса, осінив себе святим знаменням, одночасно бурмочучи щось про спасіння, а потім повернувся до мене і хитаючи головою на чарку, промовив:

–Нумо, друже, будьмо!

Я підхопив чарку та приклався до медухи. На відміну від вчорашнього напою, цей був більш лагідним. Нічого горло не стискало, та і дух не забивало.

–Для розбійників, – заговорив Богдан, одночасно налягаючи на гурку, – занадто підготовлені...

–Тобто, вони ветерани?

–Можливо… цілком можливо. Я б і до приказу не повідомляв, та ці гади мені бджіл потруїли. Видно ті вулики їм «гуляти» заважали. Мої бджілки, між іншим, чужих не люблять... Ти, Боре, давай розберися. Треба, щоб все було чин чином!

–Розберуся, – кивнув я у відповідь. – А що скажете про Соті?

–Смердючку? А що про нього говорити? Базіка та п'яниця.

–Він розповідає, що воював на Святій Землі...

–Та облиш ти! Хто зараз цим не хизується! Воював! – Богдан відкинувся назад і ляснув долонею по столу так, немов муху прибив. – Знаю я цих вояків. Були часи, їх зі Святої Землі натовпами прибувало. Хто спився, хто в люди вибився...

–А ви?

–А що я? Мені війна без потреби. У мене он – бджілки. Справа прибуткова!

Тут Богдан знову розлив по одній чарці й махом випив свою порцію. Його обличчя якось відразу осунулось і постаріло.

–Ти не думай, наче я скнара якийсь! – сухо промовляв медовар. – Я в Сівєрії у Вертишському острозі своє... відслужив… І з орками, і з гоблінами, та й іншої гидотою стикатися доводилося. І смерть бачив часом таку, що не тільки дітлахам, а і зрілому мужику не розкажеш.

Богдан знову квапливо налив собі, кинув «Будьмо», випив і голосно крякнув. Його величезні жовна заходили ходором. Медовар підпер своїм кулачищем голову і втупився в мене.

–Чого не п’єш? Не подобається? – прямо спитав він.

–Та ні… просто слухав, – і тут же випив, щоб не ображати господаря. Трохи віддихавшись, я у нього запитав: – Є якісь припущення, стосовно того, що ці люди робили біля озера?

–А я хіба з Розшукового приказу? – Богдан підвівся та підійшов до вікна. – Немає ніяких припущень… Та і чого мені їх роботи? Чи те моя турбота загадки розгадувати?

Ну, хоча б чесно, – посміхнувся я. І тут же промовив: – Ще одне питання дозволите?

–Спробуй.

–Кажуть, у Білому озері якийсь Зубар з'явився. Ваших качок краде.

–Ой! Брехня все це! Водяники, засранці лупаті, балують.

–Навіщо їм це?

–Щоб рибку по-дорожче продавати! Придумали отаку байку... наче сітки їм хтось рве! А столичним купцям розповідають про страшного Зубаря… Те, що в мене качки почали зникати, вважаю, вина отих двоногих жаб.

–Давно цей Зубар тут з'явився?

–Кажу ж тобі, немає ніякого Зубаря… А байка ця ходить десь… десь… ну пару місяців... Та казки це все! Звідки тут чудовиську взятися? З Вертиша припливти? Так він би порогів не пройшов!

–А якщо завіз хто?

–Хто? – повернувся до мене Богдан. – І навіщо?

–А ось це і незрозуміло... поки…

–Невже, вважаєш, ці гади лупаті його притягнули? – запитав медовар, втупившись в мене. – Вони в Сівєрії людям жити не дають. В Молотівці постійно скаржаться на водяників. Ті, на відміну від світлоліських, постійно шкоду роблять. Не вистачало, щоб ще місцеві анчутки пакостити почали! – Богдан підійшов до образу Тенсеса.

Кілька хвилин він тихо про щось молився, потім повернувся за стіл, налив горілки та раптом сердито промовив:

–Спогади... щоб вони скисли! У тебе є спогади?

–Так, вони ж є у всіх! – посміхнувся я.

–Мова йде про такі спогади, які рвуть тебе зсередини... Про них зазвичай говорять, щоб їх ніколи не існувало. У мене ось таких повно! Зізнаюся, що часом думаю, краще нічого не пам'ятати. Ні-чо-го! Кожен день, як новий!

–А якщо спогади несправжні? – несміливо запитав я, і тут же себе подумки ляснув по лобу. От якого, питається, астрального бісика, мене смикнуло за язика?

–Це як? – Богдан навіть завмер, здивовано поглядаючи на мене.

–Та так... просто подумалось... Буває ж у житті, коли раптом кажеш: «Я таке бачив, відчував», однак при тому не пам'ятаєш де і коли. Начебто якийсь сон.

–Буває й так, – погодився медовар. – А ти відчуваєш щось подібне?

Що йому сказати? Що я абсолютно не можу згадати своє минуле? Що всім кажу, ніби приїхав з Інгосу, а самого роздирають сумніви? А якщо мої спогади дійсно сон? Або марево? Ото б було диво!

–Хмм! Спогади – не наше життя! – рішуче заявив я, намагаючись уникнути відвертої розмови. – Вони не наша суть. А от те, що знаходиться всередині – є ним.

–Ким? – не второпав медовар.

–Нашою суттю.

–Овва! Та ти, хлопцю, бачу зарозумілий… аж страх бере! – здається, Богдан жартував. – Я тобі одну історію розповім… а ти вже вирішуй, що з цього наша суть… і як вона формується.

Медовар насупився, втупившись в стіл. Якась мить-друга і він неголосно почав:

–Якось довелося нам плисти з Молотівки до Гравстейну, великого селища гіберлінгів, що в Сівєрії. Було то пізньою-пізньою осінню. Отже зупинилися заночувати за Оленячими мохами. Вранці встали, бачимо – немає одного з наших. Зник. Ні слідів, ні... ну нічого немає. Кричали, звали, бігали. Весь день витратили, але так його і не знайшли. А днів за п'ять інший загін проходив тудою, та біля берега, за Крутим рогом, знайшли нашого товариша прив'язаним за ноги до дерева...

Тут Богдан раптом затнувся і чомусь закрив рот рукою. Мені здалося, наче медовар зараз заплаче. Але він швидко опанував себе, різко видихнув і сухо сказав:

–Він... він... він був весь голий. А вже морози почались… Взагалі, знаєш, яки зими в Сівєрії? Підеш посцяти, і твій струмочок на ходу замерзає. А ті курви рибоокі, роздягли хлопця і водою обливали, поки... поки... Ну ти сам зрозумів... Мені один бувалий чолов’яга говорив, що смерть ця страшна і болісна. Людина від холоду кричить не своїм голосом. Біль просто нестерпний.

–І навіщо вони так? – запитав я.

Богдан злобно схопив шматок гурки та впився в нього зубами. Прожувавши його та зібравшись думками, він роздратовано відповів:

–Хто цих дикунів зрозуміє! За весь час моєї служби в нашому загоні двадцять один чоловік загинув. Хто як... хто як… хто як.., – медовар ляснув себе по коліну. – Одне скажу тобі, Боре, що вірити нікому не можна!

Я вирішив змінити тему ще раз спитав Богдана, де він бачив чорний дим.

–Це на сході, – відповів той. – Дістанешся передгір'я… і ось там на одному з пагорбів…

–Там є якісь поселення?

–Не зовсім… Через той край пролягають кілька стежок, що ведуть до Темноводдя... Правда не всі можуть ними скористатись. Місцеві гори дуже небезпечні. Дуже! Без досвідченого провідника там не пройти...

Розмовляти було вже ні про що. Я розгублено крутив в руці чарку, намагаючись второпати свої подальші кроки. Пора, мабуть, збиратися в дорогу.

–А ви тут один… Ні робітників, ні дружини, – промовив я, піднімаючись з-за столу.

–А що? – набундючився Богдан.

–Не боїтесь нападу злодіїв?

–Не боюсь, – з викликом в голосі відповів медовар.

–Слухайте… а ви Заю Корчакову знаєте?

–А то! Я їй мед поставляю.

–І все?

–Що «все»? – Богдан насупився. – Ти про що?

–Ходять чутки, наче ви з нею одружитися хочете?

–А це тут причому?

–Просто питаю… із цікавості…

–Ні, не збираюсь одружуватися! І не збирався! – Богдан насупився, а я зрозумів так, що Зая, швидше за все, йому відмовила. Аж-но на серці легше стало.

Хочеш, не хочеш, але я відчував до цього медовара свого роду ревнощі. Не знаю, як буде в мене складатися в подальшому із Заєю, але знаходитись із потенційним женихом, м’яко кажучи, не до вподоби.

Я подякував господарю за частування та рушив до виходу. Він мовчки хитнув головою, та почав прибирати зі столу.

Сонце вже здорово припікало. Я вийшов з будинку, дістався до коня, напоїв його, а вже потім виліз в сідло та й рушив назад.

В голові повільно, але досить упевнено складалася досить цікава історія. Не вистачало якихось пари деталей до її завершення.

Отже, ми маємо наступні підозрілі речі. По-перше, кліщів на вирубці, котрі нападають на робітників лісопилки. По-друге, в Берестянці завелися вовки… Все так і вказує на лісовиків... немов навмисно. Невже ті настільки нетямущі, настільки недалекоглядні, що не розуміють наслідків подібних дій?

І між тим, як бути з дивними незнайомцями, котрі крадуться до Брума та його племені? Як пояснити гостро заточену залізну клюку, тим більше коли з'ясовується, що вона із хадаганської сталі? Відчуття, ніби хтось підштовхує до думки про ворожість з боку лісовиків. Ніби навмисно хоче нас пересварити.

Все це дуже цікаво… та незрозуміло… Але постає ще одне питання: хто я, щоб розгадувати загадки? Що мені з цього всього? Чим тупіше буду виглядати перед Жугою, тим менше він буде на мене тиснути… Та і з ельфами так само треба поводитися.

Ліворуч щось тріснуло… Навіть не знаю, що мене до того спонукало… здається, хтось прошепотів на саме вухо: «Стережись»… і ось в наступну мить я притиснувся до конячої шиї. Над головою щось підозріло просвистіло, і все той же вкрадливий тихий голос прошепотів: «Стріла»!

Я хутко сплигнув вниз, прикриваючись конем. Стріляли з боку кущів густого ялівцю. Хитання гілок стало підтвердженням цього припущення.

Лук… тятива… Натягнув її в одну мить… Вихопив зачаровану стрілу, і довго не цілячись, скомандував «Вибух» та пустив її в зарості. За пару секунд гримнуло так, що аж дерева повикорчовувало. Кінь встав на дибки, ледь не затоптавши мене. Я ухопив його за вузду та потягнув вниз, нашіптуючи заспокійливі слова.

Кущі полихали, горіла й сосонка, яка нахилилася аж до землі.

Я прислухався. Здається, нічого підозрілого. Але про всяк випадок витягнув ще одну стрілу та обережно пробрався до місця засідки. Вірніше до того, що від неї залишилось. Нападника розірвало навпіл. Тіло – худорляве, цибате, з кішками, що випали назовні – лежало в неприродній позі біля обпаленого стовбура старої сосни. У правиці мертвяк стискав зламаний лук, а його ліва рука… вірніше та її частина, що нижче ліктя, валялася осторонь. Ноги залишилися біля здоровезної ями.

Оце рвонуло! Здається, раніше бахало тихіше та не так масштабно.

–Псяче хутро! – розсердився я. – І як тепер вияснити, хто це був та чого він хотів?

Вірніше, «чого він хотів» – уже було зрозуміло. Але навіщо?

Я озирнувся, намагаючись зрозуміти чи були у цього нападника напарники. Здається, все було спокійно. Наче нікого більше не видно. Я наблизився до вбитого та оглянув його тіло більш уважно.

Обличчя зовсім незнайоме. Принаймні не пригадую цього чолов’ягу. Та і якихось приміток, на кшталт шрамів чи родимих плям, не знайшов. Шкіра обвітрена, присмалена сонцем. Отже, це не якийсь тобі зніжений ельф.

Темні щільні штани, шкіряні чоботи з гострими носками, стьобана куртка чорного кольору, під якою виднілася стара сорочка. Зі зброї лише лук та довгий ніж, що висів на простенькому ремені. Ані якоїсь характерної бляхи, клейма чи кольорового капюшону, котрий би вказував на чиюсь приналежність.

Підвівшись на ноги, я ще раз обійшов місце засідки та знайшов сліди, котрі вели кудись вбік озера. Скоріш за все, цей вбитий незнайомець, рухався звідти.

Повернувшись до коня, я заскочив на нього та рушив по слідах. Прийшлося добряче полазити кущами та ярами, перш ніж знайшов чергове місце стоянки нападника. Було помітно, що він тут ночував: присипане землею багаття, прим’ята трава.

Шкода, що немає Стояни. Вона б більше розповіла.

Я ретельно обнишпорив навколо цього місця та виявив ще одну стежечку, спрямовану на південь. Ще десь півгодини і вона привела на узлісся, звідки легко проглядалася столична економія. Я побачив на подвір’ї близько десятка коней та купу народу, який прямував до маєтку. І серед них всіх не помітно жодної озброєної людини.

Так… так… Думай, Боре! Добре думай! – я озирнувся, наче це могло чимось допомогти.

Висновок напрошувався один: вбитий чолов’яга був спостерігачем. Звідси на економію такий пречудовий вид, що ліпше не вибрати! Хрін помітиш… Шкода, що той нападник загинув… Тепер не допитаєш…

Спостерігач… за столичним маєтком… І навіщо він йому? Невже щось поцупити збирався?..

Стій! А чи не на голову Міського приказу він тут очікував? – і дійсно, ця думка більш підходила до того, що трапилось. – Слухай, а чого тоді напав на мене? Залишався би спостерігати і…

Чекай, чекай, чекай! – мене наче осяяло. – Так він міг почути, що я з Розшукового приказу… А якщо це так… якщо йому стало зрозумілим про мої пошуки незнайомців, котрі вештаються лісом… то напад цілком оправдана дія.

Так тут взагалі намічається якась змова! Лісовики з їх кліщами і вовчими розплідниками; Зубар в озері, щоб «лякати» добропорядних водяників, котрі відмовляються розривати умови договору з людьми… підготовка нападу на Міський приказ, можливо зроблений таким чином, щоб подумали на лісовиків...

Оце я накрутив! Оце завернув! Єдине, що поки не зрозуміло – хто за всім цим стоїть. І по-друге, навіщо воно їм?..

11

…Свята Земля.

За цей величезний алод, котрий досі ніяк не поділений між Лігою та Імперією, точилося страшне протистояння. Скільки вже загинуло живих душ, одному Сарну відомо! І все, на мою думку, через дурнувату примарну байку від адептів Тенсеса про воскресіння.

Отже, Свята Земля… Її серце – Асее-Тепх, величезна малодосліджена територія, вкрита дикими джунглями, підступними болотами, повними жахливих істот та невиліковних хвороб, та зруйнованими давніми містами. Ця частинка Сарнаута пам'ятає і расу джунів, і народ Зем, і розквіт, і занепад... Вона сповнена таємничих загадок, містичних місць, пронизаних давньою забутою магією, й саме тут розташована легендарна Піраміда Тепа, яку нині називають Храмом Тенсеса. Саме навколо нього і точиться жорстока боротьба Церкви Світла та Триєдиної хадаганської церкви.

Чесно кажучи, мені й досі було не зрозуміло в чому полягає різниця між цими релігійними течіями, котрі почалися з одного джерела. І чи варто губити стільки життів, щоб досягнути примарних сподівань на безсмертя?

Піраміда Тенсеса… Колись вона захопила Іскру загиблого Великого Мага, та стала її останнім притулком. Відтепер ця споруда є свого роду колискою великого Дару Тенсеса, тобто можливості переродження… Це – джерело Святої Магії...

Вірування в міць Світла насаджали з обох боків – як на алодах Ліги, так і на алодах Імперії. І всюди завзято придушувалися старі релігії, давні сповідування. Все це позначалося отруйним терміном «язичництво»…

–Чому Піраміда Тепа? – спитав я у Бернара, який неквапливо розповідав про Святу Землю.

Ми сиділи в «Янтарному гроті», потягували винце та дивились, як бешкетує Першосвіт, котрий побіг до ельфійських співачок.

–Тобто? – не зрозумів паладин.

–Чому вона раніше так звалася?

–А ти що ж, ніколи не чув хто такий був Теп?

Я розсміявся. Ельф буркнув щось на кшталт: «Ну як завжди». А потім знову спитав про людей племені Зем.

–Хмм, чесно відповім, що не дуже багато про них чув... Здається і ти щось намагався розповісти… на тому острові… Але я не второпав.

Обличчя Бернара знову говорило про те, що ми, люди, а особливо я – повні бовдури, раз не цікавимося історією.

–Люди племені Зем довгий час співіснували разом із расою джунів, але були, так би мовити, в її тіні, – ельф нахилився до мене та якимось вкрадливим голосом додав: – На півдні Сарнаута знаходились величезні пустелі, широкі степи… Ось там і з'явилася держава земівців – Хікут. Коли всі джуни несподівано загинули, то люди племені Зем стривожилися… Це був для них удар…

–Чому?

–Уяви, що вони відчули, коли побачили падіння могутніх джунів, тобто тих, кого на той час вважали ледь не володарями світу… Хікутці доклали всіх своїх зусиль, щоб розгадати секрет безсмертя. Вони не хотіли покінчити так само безглуздо, як джуни. Та і взагалі вирішили уподібнитися богам та жити вічно. Спочатку вони припускали, що ключем до всього є некромагія. Вони старанно її досліджували та здобули чималих успіхів. Навіть в дечому обігнали нас, ельфів. Але виявилось, що ніяка магія не здатна вирішити питання вічного життя. Що вона лише дозволяє на якийсь час подовжити термін свого існування.

–Я так розумію, люди Зем знайшли інший вихід?

–Так, вивчаючи природу, вони згодом добре просунулися в так званій механіці.

–Що? Меее… що?

–Механіка... Невже слово незнайоме?

–Еее… це... просто не розчув, – збрехав я Бернару.

Той це легко зрозумів, тому спробував пояснити. Переконавшись, що я начебто второпав суть механіки, він продовжив свою розповідь:

–Хікутці стали думати, як замінити свої частини тіла на штучні механізми. Роки наполегливих пошуків і поступово люди племені Зем навчилися це робити. Їхня плоть була замінена на сукупність металевих деталей. Потреба в некромагії відпала сама собою… Але як буває – знаходиться один, котрий не прийняв нових віянь і продовжив магічні вишукування. Звали його Тепом.

–О! Нарешті ми й дісталися до цієї особи, – посміхнувся я, допиваючи черговий скляний бокал вина.

–Нарешті, – хитрувато хмикнув ельф. – Проте скажу тобі наперед, що цей персонаж доволі суперечливий. Отже, він, вивчаючи природу смерті, раптом дізнався одну цікаву таємницю: у будь-якої істоти є... є така собі життєва основа. Назвемо її іскрою. Вона схована в наших тілах, і покидає їх після смерті.

–Іскра? – перепитав я. – Та сама іскра… Тобто, така річ, що ховається в середині нас?

–Так, вона, – погодився ельф, явно отримуючи насолоду від моїх «наукових знань». – Досі вважається, що це першооснова нашої сутності… що це частка світла, навколо якої формується все інше… все те, що складає особистість… індивідуальність… І Теп, треба віддати йому належне, завзято вивчав цей феномен. Він витратив багато років, намагаючись «зловити» іскру. І, кажуть, через його досліди загинуло чимало людей…

–Досліди? Він що ж, навмисно вбивав своїх одноплемінників, щоб знайти та схопити іскру?

–Скоріш за все – так. Принаймні про те кажуть давні манускрипти. Всі свої досліди Теп проводив в цілковитій тайні. І ось, нарешті, йому все ж вдалося зловити іскру іншої людини.

–І що далі?

–Далі? Він зрозумів, що за допомогою іскор зможе забезпечити собі безсмертя, якщо використовувати їх як своєрідне «паливо»… як витратний матеріал… Щоб підтримати власне життя, подовжити його термін, Теп вирішив зібрати в єдине місце величезну кількість іскор. А потім використовувати їх при потребі.

–Піраміди? – осяяло мене.

–Так, Теп та його помічники розпочали будівництво пірамід. Ніхто зараз не знає, скільки їх взагалі існує. – Ельф на мить задумався, а потім додав: – Багато… багато…

–І де ж він наловив іскор?

–Де?.. Знаєш, Боре, в ході дослідів Теп виявив один цікавий факт: іскри постарілих людей були малопридатні для підтримання безсмертя, тому що занадто швидко згасали. І тоді він, після будівництва пірамід, наслав на свій народ чуму. До речі, першими ж, хто туди потрапив, були саме помічники Тепа, адже він не жадав ділитися безсмертям. Сховища почали швидко заповнюватися іскрами загиблих людей племені Зем. Дуже швидко… так що, як бачиш, той Теп досить падлюча натура.

–Так він, виходить, винищив власний народ? Це ж яким треба бути покидьком… якою хворою людиною, щоб подібне утворити!

–Угу… Хікутці між тим все ж зрозуміли в чому справа і вийшли на слід Тепа. Жменька зневірених хворих людей пішла в свій останній бій. Це відбувалося в одній з гігантських пірамід. В ході цієї битви Теп, який міг помирати та воскресати скільки завгодно разів, врешті-решт переміг своїх одноплемінників. Але... але він заразився своєю ж власною насланою хворобою, проти якої ліків не було, бо він і не подумав їх створювати. Кажуть, що Теп, запертий в піраміді, воскресав та помирав в страшних муках знову і знову… Сотні років суцільних страждань…

Мені здалося, наче Бернар казав про те із якоюсь насолодою. Мовляв, перепало Тепу на горіхи, так йому і треба.

–Коли Катаклізм зруйнував Сарнаут, – продовжив паладин, – то він також і пошкодив кілька пірамід. Купа іскор вирвалася на свободу та кинулася до своїх справжніх вмістилищ, тобто до напівмеханічних тіл людей племені Зем… Отак і з’явилися ті самі Повсталі, про яких я тобі колись розповідав. А найцікавіше, що хікутці все ж знайшли свого роду безсмертя: вони відтепер не старіють, а однієї їхньої іскри вистачає для підтримки життя в уже мертвому тілі на дуже і дуже довгий термін.

–Щось мені така картина безсмертя не до душі. Існувати в напівзотлілому тілі-механізмі, нехай і при повній пам’яті та ясному розумі, проте не відчувати ніяких звичайних речей…

–Це яких?

–Яких? Наприклад ранкового вітерця, який лоскоче обличчя... Таких, як гаряча жіноча плоть, що пульсує під твоїми пальцями... Та багато чого! Хіба зараз все пригадаєш?

Паладин задумався. Мабуть все ж мої слова його чимось збентежили. Було помітно, що він стримує хвилювання.

–А якщо б, припустимо, ти все це міг відчувати, – почав ельф, – тоді б погодився на подібне безсмертя?

–Ніхаз його знає! Мабуть, що ні… Ні! – вже більш рішуче додав я. – Не хочу бути залежним від примарного безсмертя!

–Ніхаз знає, – повторив паладин. – А знаєш, давні люди племені Зем вірили в те, що після смерті, їхніми іскрами керує бог Ніх. Саме він вирішував, хто гідний бути повернутим в новому тілі, а кому бути приреченим на вічні муки.

–Ніх? Тобто Ніхаз?

–Хтозна! Ця цивілізація має не менше загадок, ніж ті джуни, або дракони. До речі, зараз Повсталі цілковиті безбожники. Себе ж вони вважають вищою формою буття… Такий собі фінальний етап розвитку будь-якої істоти… розумної істоти… Нефер Ур, Великий Маг Повсталих навіть колись написав такі рядки: «Ми, що пройшли чуму, смерть, забуття, повсталі з мертвих, що підкорили астрал, ми – вінець творіння. Ми провісники нового, іншого стану світу… світу, в якому немає смерті, бо він уже мертвий. А мертве не здатна померти»!

–Ну тут він має рацію, – погодився я із словами Нефера. – Мертве не може померти.

Ельф питливо подивився мені в очі, очевидно намагаючись зрозуміти наскільки я відвертий.

–Після Великого Астрального Походу, – продовжив свою розповідь Бернар, – коли загинув Тенсес, захищаючи стару столицю Кватоха, його Іскра несподівано для всіх потрапила в пастку Піраміди Тепа. Саме вона стала запорукою безсмертя жителів Сарнаута, саме вона стала шансом на відродження... Це його Дар нам всім... Тепер ти розумієш, чому йде війна на Святій Землі?

–Не зовсім, – зізнався я.

–Той, хто володіє Пірамідою – Храмом Тенсеса – отримає контроль над Святою магією. І якщо її захопимо ми – Ліга, то жоден з імперців не зможе воскреснути. Теж саме станеться, коли Хадаган заволодіє нею, і жоден лігієць ніколи не повернеться в наш світ.

–Якась дурниця! – кинув я. – До речі, окрім Повсталих дійсно не існує ніяких воскреслих. Так що Дар Тенсеса поки лише примарна річ.

–Це спірне твердження, – не погодився паладин.

–Можливо, – мені не хотілось сперечатися. – А скажи, друже, який зиск у всьому цьому для Повсталих? Вони ж безбожники! Так ти сказав! Їхні тіла вже воскресли… тому особисто я не бачу причин, щоб вони так завзято билися із Лігою за Дар Тенсеса. Але ж Повсталі разом із хадаганцями та орками воюють із нами на Святій Землі.

–Який сенс? Повсталі стверджують, що обставини дарували їм можливість піднятися над буденним… що вони знайшли шанс привести наш світ до Абсолюту… І це тільки початок їхнього шляху. Природа іскор не розкрита до кінця… На це вказують і події, які пов’язані з Тенсесом і Даром воскресіння…

–Не розумію, на що вони вказують?

–На те, що існують такі сили.., – Бернар раптом запнувся, озирнувся навкруги, наче шукав зайвих слухачів, а потім продовжив: – Такі сили, що здатні маніпулювати іскрами на більш тонкому рівні, ніж це робив Теп. Взагалі, серед Повсталих є окрема група розумників, котрі проштовхують одну крамольну… навіть єретичну ідею про те, буцімто загиблий Теп насправді втілення бога смерті Ніх… який дослухався їх молитов і таким чином дарував цьому народу безсмертя.

–Отаке!

–Цих Повсталих прозивають культистами Тепа… Вони поза законом, навіть в Імперії.

–А яка доля самого Тепа? Невже він і досі воскресає та помирає в якійсь своїй піраміді?

–Хтозна, що з ним зараз! Чув, що деякі Повсталі намагаються його відшукати… Вони навіть старанно вивчають його магічні технології, проводять досліди… а також намагаються створити зовсім інший вид Повсталого.

–І який?

–Без металевих механізмів, бо ті все ж мають свій термін використання.

Я хотів перепитати, що це все означає, але тут нарешті до нас повернувся Першосвіт. Він голосно прокричав комусь, щоб принесли ще випити, та шльопнувся за стіл.

Чому зараз пригадалася ця розмова? – питаю себе і при тому намагаюсь з’ясувати, що в ній мене насторожувало. Свята Земля? Повсталі? Піраміда? Псяче хутро – не можу ніяк второпати! Є якась невідома річ, котра раз-у-раз спливає в свідомості та теребить душу… Але яка? Чому зі всіх розповідей Бернара, оця перетворилась в скалку, що встромилась під шкіру?

Повсталі... Повсталі… Мабуть, справа саме в них… От чому в пам’яті періодично спливає таємнича фігура, яка стояла на імперському судні з моїх снів? Чи то спогадів… марень… Це ж був Повсталий… Так, це був Повсталий, котрий вказував на мене своєю механічною рукою.

Фух! Ну і гидота! Кістлява суха рука, яка блищала в сутінковому світлі астрального моря… Псяче хутро! Йди воно все в болото!

Стежка вивела мене з лісу та попереду замаячив будиночок Соті. Біля нього я помітив декілька людських фігур, котрі крутилися навколо куреня. За декілька секунд стало зрозумілим, що серед них знаходиться Першосвіт, Стояна… і Бернар… Очевидно, останній врешті-решт, знайшов час для допомоги. Інші ж четверо чоловіків, швидше за все, були з Розшукового приказу.

Вони всі помітили мене та згрудилися біля заростів бузини.

–Чого тут чекаєте? – запитав я, наблизившись до них. – Ми ж домовлялись зустрітися…

–Ето я пріказал єхать по твоім слєдам! – заявив кругловидий молодик. Він виступив вперед, поклавши руки на ремінь та демонстративно представився: ¬ – Солодов… Чаруша… Я, как ти понімаєш, возглавляю службу дєйствія Сискнова пріказа.

Здається, мені щось доводилось про нього чути. Це був один з помічників Жуги Ісаєва.

–Ну і народу ж сюди прискакало! – спробував я пожартувати.

Чаруша кисло хмикнув та запропонував розбити тут табір і обговорити мої справи.

–Я так понял, – все з тією ж нахабною посмішкою говорив Солодов, – ти довольно харашо порискал по мєсним лєсам.

Я тут же напружився. Подібні натяки не пахли чимось приємним.

І все ж ми розбили табір, Першосвіт розвів вогнище та всі сіли навколо нього. Вірніше вийшло так, що люди Чаруши розташувалися з одного боку, а ми четверо – з іншого. Бернар, до речі, встиг мені прошепотіти про обережність.

–Гнилувата людина, – додав він, киваючи на Чарушу.

Бернар, зазвичай, розбирається у нутрощах чужих душ. Тому я вирішив покластися на його оцінку.

Солодов знову почав наполягати на моєму звіті. Мовляв, розповідай, що виходив.

Я прикинув, чи нікому не нашкоджу своїми міркуваннями, та почав неквапливо розповідати про те, що тут вже кілька місяців вештається такий собі Шрам, котрий також видає себе за служаку з Розшукового приказу.

–Так і єсть! – погодився Чаруша. – Ми получалі от нєво посланія.

–Матвій каже, що вже все доповідав.

–Єслі послалі тєбя, значіть ми сщітаєм, што нє всйо било нам расказано, – сухо заявив Солодов.

–Ну добре, – кивнув я, та почав говорити про підозрілі дії лісовиків, про бійку з ними біля астрального моря, про знайдені «вовчарні» та мішок-клещевік. Не забув і про Зубаря, про чужинців, котрі переховуються в лісі. Закінчив розповіддю про напад на мене.

Коли я доповідав саме про сутички, на якусь мить на обличчі Солодова пробігала тінь здивування. Так, принаймні, мені здавалось.

–Значіт ти, Бор, думаєш, – зіщулився Чаруша, кидаючи при тому погляд на своїх товаришів, – што тот бродяґа, которий напал із кустов, на самом дєлє слєділ за Ґородскім пріказом? А зачєм?

–А Ніхаз його знає, – знизав я плечима. – Може хотів пограбувати, а може – просто випадково там опинився. Тепер цього не вияснити.

На це Чаруша чомусь кивнув головою, а потім кинув мені невелику бляху. Це був щит, який зверху тримала людська рука.

–Овва! – здивовано вигукнув я, розглядаючи стальну бляху. – Це «Рука допомоги»?

–Да, ето она, – промовив Солодов. – Єйо видают постояним… і провєрєним работнікам сиска, – слово «провєрєний» Чаруша сказав із явним підґрунтям.

–А до цього виходить не довіряли? – запитав я.

–Жуга пріказал провєріть…

–А що змінилося?

–Всйо, – посміхнувся Солодов. – Всйо ізмєнілось… Мєжду прочім, ти провйол отлічную работу…

–І що тепер? – не розумів я. – Повертатись до Новограда?

Чаруша скривився, ніби їв журавлину.

–Ещйо рано! – махнув він рукою. – Твой расказ подтвєрділ наши подозрєнія. Штоб стало ясним, скажу слєдующєє: нє только Шрам і ти, Бор, тут поґлядиваєтє…

Солодов раптом підвівся та показав мені знаком відійти з ним убік.

–Давай-ка, братєц, пошєпчємся, – з якоюсь шпилькою промовив він.

Ми пішли аж до помосту. Чаруша, переконавшись, що ніхто не почує подальшої розмови, заговорив доволі серйозним тоном:

–Нє хотєл прі всєх расказивать… Дєла тут творяца страниє. Жуга сщітаєт, ето как-то связано с Орєшком.

–А що ж там трапилось насправді? – запитав я. – Всі мовчать, наче води в рот набрали.

–В крєпості бунт. Большая часть командіров захвачєна мятєжнікамі… А іниє с німі заодно!

–І хто ті заколотники? Звідки взялись, чого хочуть?

–Нє ясно. Вообщє нє ясно… Оні дажє нє ідут на пєрєговори. Сєйчас крєпость окружєна войскамі…

Солодов нервово почухав кінчик носа. Очевидно, він рішався, чи ділитися зі мною якоюсь інформацією, чи поки не варто.

–Вчєра в століцє питалісь схватіть одново подозрітєльнова чєловєка, – сухо сказав Чаруша. – Стража просто хотєла ґлянуть кто он таков… чєво бродіт ночью по уліцам… В общєм, обичная провєрка… А нєзнакомєц вдруґ вихватіл мєч да в драку. Тяжєло раніл дєсятніка… Білся мужик отчаяно. Питался скрица… Но наши доблєсниє стражнікі, – Солодов після цих слів скривився, – зарубілі єво насмєрть! Кололі, пока нє усталі… І тєпєрь нє ізвєсно, кто он, куда шйол. Прі осмотрє тєла нашлі обривкі какой-то запіскі. Удалось разобрать только одну строку: «Скоро ми будєм ґотови виступіть і захватіть Новоґрад».

–Прямо так і написано? – здивувався я. ґава

–Прямо так, – хитнув головою Чаруша. – Ми полагаєм, што ето одін із людей Дєдяти. Слишал про такова? ? О-о, ето єщйо тот ґад. Хітрая, жєстокая тварь… Он по своєй пріродє бунтарь! Пока служил на Святой Зємлє, бил замєчен в том, што подбівал солдат к нєповіновєнію, к саботажу! За што бил сослан на Умойр… в шахти… Оттуда бєжал, прі том убіл двух стражніков і случайнова свідєтєля. Долґоє врємя злодєйствовал на дороґах. Сколотіл там банду отчаяних ґоловорєзов… А ґдє-то ґод тому появілся у нас в Свєтолєсьє… Послєдній раз єво відєлі в Заозйор’є. Думаю, тот чєловєк, которий накінулся на тєбя в чащє, тожє із єво людішєк.

–Цікава розповідь.

–Єщйо би! – посміхнувся Солодов. – Ти знаєш, етот Дєдята хотя і носіт клічку Ґнільскій, однако довольно лєґко сходіца с людьмі. Мноґіє, мякґо ґоворя, очаровуюца ім. Дажє помоґают…

Після цих слів я відразу згадав Соті, котрий перевозив незнайомців до лісовиків.

–Кто пєрєвозіл? – перепитав Чаруша, почувши від мене про те.

–Місцевий рибалка-одинак… Його кличуть Соті Смердючка, – і я розповів Солодову про все що чув від гіберлінга.

–Большє нічєво нє забил єщйо расказать? – якось сердито промовив Чаруша. – Ну, ладна! Давай разбєрйомся, кому што достайоца по заданіям. Ми займйомся Брумом, новим вождйом лєсовіков. А тєбє пєрєпадаєт Дєдята.

–Що? – не зрозумів я.

–Как ґоворят: «Обєзґлавлєная змєя нє укусіт». Надо убрать ключєвиє фігури, тєм самим растроіть плани мятєжніков Орєшка…

–Яки плани? Ми ж, здається, навіть не знаємо, чого вони хочуть.

–Нє знаєм, – помітно, що неохоче, погодився Солодов. – В крєпость нє пройті дажє штурмом… Большєє количєство бунтарєй – ето служакі ґарнізона. А вообщє, – тут Чаруша нахилився до мене ближче, – оні там, внутрі, словно ково-то поджідают… Ілі што-то. І ето «оно» – здєсь, в Свєтолєсьє! Дажє в Новоґрадє. І лєсовікі, Дєдята да прочіє фокуси – одна цєпочка!

–І що ви з Брумом будете робити? Везти його до столиці?

Чаруша розреготався, а потім пробубонів щось про астральне море. Здається він натякав на мої дії із нападниками, тіла яких я скинув з алоду.

–Ти натякаєш на вбивство вождя? – прямо спитав у Чаруши. – Чи це такий жарт?

Солодов знову бридко розсміявся. А на моє зауваження, мовляв, не можна подібного вчиняти на чужій землі, роздратовано додав, що я, між тим, зробив те першим, так що когось повчати не маю права.

–А во-вторих, – казав Чаруша, взявшись за боки, наче молодець на оглядинах, – у нас, канійцєв, бил с дікарямі парітет. А оні наплєвалі на договори! І как говорят умниє голови – за всйо нада платіть. Мєжду прочім, как раз ето, думаю, ти можєш понять… і прінять… Кажєца, в вашіх інґоскіх традіциях єсть подобноє. Я слишал о... Как оно там?.. «Головщіна», што лі? «Всякій повіний в смерті друґова чєловєка, наказиваєца смєртью». То бішь, своєй ґоловой… І ета ідєя, кстаті, мнє нравіца. Очєнь нравіца!

Солодов похлопав мене по плечу в знак того, що він відноситься до мене з деякою часткою поваги.

–Штоби нє ґоворілі в століцє про сплошноє засільє провінціі: тємноводінцєв ілі іних прішлих, – відверто розповідав Чаруша, – про засільє… чесно скажу – селюков… однако на ніх, мать єво за ногу, дєржица вся Канія! Вся чєловєчєская часть Лігі! Оні так рєвносно ратуют за ісполнєніє ґлавних прінципов, што аж порой настоящім канійцам становица нє по сєбє!

–Кому? Справжнім канійцям? – всередині щось зашкряботіло. – Це ти про новоградців?

–А ти што ж думал? Про вас, інгосцєв? Та нє тушуйся… Я ж віжу, што ти парєнь нормальний! І Жуґа ето отмєтіл…

Ми вперлись один в одного очами. Чаруша спокійно витримав погляд, не відвів його, а це говорило багато про що. Переді мною був небезпечний хитрий супротивник. Протягом всієї розмови він перевіряв мене, як то кажуть, «на вошивість». І так, і сяк, і підмаже маслечком, і пальчиком помахає, бровки на переніссі зведе…

Ну, добре! – промайнуло в голові. – В цю гру можна зіграти й по-іншому. Зроблю все по-своєму.

–Отже, на мене кидають Дедяту, – похмуро почав я. – І кого дають в допомогу? Хто піде зі мною?

–Хто? – Чаруша роблено здивувався. – Якщо у тебе немає своїх людей, то доведеться все робити самому.

–Цікаво... Я вважав, що зазвичай в Розшуковому приказі роблять одну спільну справу, тому допомагають…

–Ха! – Чаруша ляснув себе по пузу. – Скоро поймйош, што у нас на службє всйо нє так, как у всєх. Тєбє ліш видают заданія... ну ещйо дєнєґ… а всйо іноє твоя лічная забота. Хочєш, іді к найомнікам, хочєш – свой отряд собірай... Дам тєбє совєт: лучшє імєть за спіной провєрєних людєй.

–Чудово! – з іронією кинув я. – Слухай, якщо ти вже почав радити, може тоді ще й поясниш, який мені з усього цього зиск?

–Зиск? Маґу тєбє сказать, какой у мєня.

–Вважаєш, мені це буде цікаво?

–Скорєє познаватєльно… Ти нанялся до Ісаєва, а раз так, то нєчєво жаловаца!.. Мєжду прочім, отряд у тєбя ужє єсть! – Солодов хитнув головою вбік Стояни, Першосвіта та Бернара. – Мнє расказивалі, как ви вчєтвєром куролєсілі на том островє… Так вот, найді Дєдяту і виясні, што он удумал.

Солодов діловито смикнув свій ремінь та пішов до своїх помічників. Я ж нервово ткнув камінчик під ногами та присів на бережку.

Незабаром підійшов Бернар, а за ним і Першосвіт. Пики скривили такі питливі, наче у хитруватих мишиних нишпорок.

–Мені ось цікаво, – кинув я їм, – а чого ви всі приїхали із цим Солодовим?

–Ну я, – почав Першосвіт, - виконував твій наказ… Поїхав до столиці, там мене і захомутали…

–А ти ж мене сам кликав на допомогу, – посміхнувся ельф. – Просив ради… І ось я тут.

–Смішно, - хмикнув я.

–А що трапилось? Чого ти такий сердитий? – тихо спитав Першосвіт, кидаючи косий погляд вбік Солодова та його помічників.

–Зв’язалися із тим Розшуковим приказом на свою голову! – прошипів я. – Треба в Заозер’ї декого розшукати…

–Де саме? – діловито спитав ельф. – І кого?

–Якогось Дедяту… бандита… та вбивцю, хай йому грець! Він переховується в Заозер’ї, а де саме – одному Ніхазу відомо. А взагалі – не подобається мені все це!

–Що саме? – не второпав Першосвіт.

–Все! От відчуваю якусь пастку… якійсь підступ… підленький підступ… Мені взагалі іноді здається, що тут… навколо мене… завжди щось не так… але я ніяк не можу зрозуміти що саме... Ніяк! Часом таке відчуття, що я всередині якогось горщика… намагаюсь нього вибратися… І ледь тільки вдається те зробити, як виявляється, що потрапив в ще більший горщик. А за ним наступний… От що це за ніхазівня така?

–Ти, друже, не думай так багато, – хлопнув мене по плечу Бернар, – а то воші заведуться!

Не характерний для нього жарт. Мабуть, таким чином паладин хотів мене хоч трішечки підбадьорити.

Я глянув назад та помітив Стояну, яка задумливо сиділа біля стіни гіберлінгського будиночку.

–Ну з вами зрозуміло, – кинув я хлопцям, – а чому Стояна приїхала?

–От відчував, що нам буде потрібний слідопит, – знову весело промовив ельф. – Це я її вмовив допомогти… між іншим – тобі. Тому Стояна і погодилася.

–Слідопит нам дійсно потрібний, бо куди їхати, навіть не знаю.

–Так, – захитав головою Бернар, – Заозер'я – поняття доволі широке. Це не тільки Ведмежий ліс, а також й Коржові луки, що тягнуться вздовж Серпа, аж до Смоляного бору…

–Якого серпа? – не второпав я.

Бернар присів навпочіпки, взяв маленьку гілочку та накреслив на землі щось на кшталт крутої дуги. Наступним рухом він домалював до неї жирну пряму лінію, а поряд з нею, здається, яйце.

–І що це? – наблизився Першосвіт.

–Вважай це мапою, – ельф ледь помітно посміхнувся. Він глянув на мене, та почав поясніти: – Ось ця дуга – Зуренський Серп – гірський хребет, який оточує Світлолісся майже по всьому зовнішньому кордону. Його, так би мовити, гострий кінець леза доходить аж до судноверфі на заході алоду. Ось тут за Східною вирубкою проїзд в Темноводдя, – паладин підтер дугу приблизно посередині.

–А що це за яйце? – спитав Першосвіт.

–Біле озеро, – пояснив Бернар. – А «руків’я серпа» – насправді частина сівєрійських гір. В місті з’єднання «леза» і «рукояті» – розкол, крізь який протікає Вертиш – головна річка Сівєрії.

–Це вертишські пороги? – перепитав хлопець.

–Так, вони там як раз і знаходяться… Оця частина і є Заозер'ям, – ельф обвів паличкою територію від Білого озера до підтертого проїзду в Темноводдя. – Тепер уявляєте, яку частину віддав нам Чаруша для пошуків? Без слідопита буде важко це зробити…

Я присвиснув: дійсно шматок немаленький. По такому можна місяць вештатися… та і не факт, що при тому щось знайдеш.

–А ці що ж будуть робити? ¬– спитав Першосвіт, вказуючи на Солодова та компанію.

Я неохоче розповів про їхні плани, однак про вбивство Брума промовчав, натякнувши на те, що вождя просто хочуть привести в столицю для розмови.

–Конфлікт з лісовиками назрівав уже давно, – з сумом промовив ельф. – Це суперечка з приводу території: чия вона і хто має на неї право. А оскільки питання постійно відкладалося на потім, то, як зазвичай буває, хтось не витримав першим і почав вважати за доцільне розпочати таку собі «війну». О, Сарне! – голосно вигукнув паладин. – Ситуація, майже така, як колись точилися дебати в Раді, коли прибічники напряму «це все наше», з піною у рота згадували випадок з Інгосом…

–Тобто? – обернувся я до паладина.

–Частину земель цього алоду свого часу віддали гіберлінгам, як свого роду відкуп за таємницю переміщення по астралу. Ти хіба не знав?

–Але ж там править призначений намісник...

–Правильно… проте одне іншому не заважає… На Інгосі тепер чимала діаспора гіберлінгів, котра має вплив на місцеву владу… того ж намісника… Тепер розумієш бучу з приводу «це наше»?

–Тільки що чув від Солодова щось на кшталт того, але про темноводінців та інших , які приперлися в столицю!

–Типу, це «наша столиця», а вони тут хвоста нам крутять? – вставив своє Першосвіт. – А вороги Ліги вміло користуються цими непорозуміннями, хай йому грець!

–Це теж вірно, – промовив Бернар.

Я грубо вилаявся, та раптом згадав Анчуту – вождя місцевих водяників. Як він наполегливо питав мене, навіщо мене сюди занесло… Невже цей дикун знав щось таке, чого ми не помічали? Чого я не помічав?

Дійсно, а чому я тут? – запитав у себе. Перед очима сплив образ Єлизавети Баришевої, тої дивної провидиці, яка розповідала про таємниче майбутнє та не менш загадкове минуле.

Здається, я ще більше заплутався. Мало того, боюсь, наче дехто цим скористається та спробує мене залучити до своїх… недобрих цілей. Не хочеться бути листочком чи гілочкою в річці, та безвільно плисти по течії…

–Знаєте, друзі, – промовив Бернар, нахиляючись до нас, – ніщо в цьому світі ніколи не відбувається просто так! Навіть, маленька непомітна деталь… навіть вона буває призводе до великих наслідків… Це як піщинка: коли вона одна – її не видно, а коли їх купа – це пустеля.

– Забери одну піщинку – пустеля не зникне, - заперечив Першосвіт. – Піщинка, це ніщо...

–Зникне! Повір мені. Не стане крихітної піщинки й дюна почне обсипатися, бо трималася на ній… Підніметься вітер і той рознесе пісок на всі боки...

–Щось мені не подобається порівняння із піщинкою, – все одно чомусь бундючився хлопець.

–Мало хто хоче бути цією нікчемною піщинкою, – відповідав паладин. – Не хоче бути краплею води в великому озері, бо її також не помітно... Але насправді все саме так! І якщо хтось не згоден з цим, то замість насолоди життям, буде мучитися… і при цьому все рівно залишатися піщинкою...

–А я продовжую вірити в свободу вибору! – кинув я Бернару та Першосвіту. – Просто ми всі настільки зжилися із тим, що приходиться виконувати чиюсь волю – начальства або через якісь випадкові причини, що не помічаємо існування тієї свободи.

Всі раптом замовкли. Першосвіт почав піднімати невеличкі камінчики та кидати їх в озеро, відраховуючи кількість плюхів. Бернар присів поряд зі мною, витягнув люльку та неквапливо набив її тютюном. Сонце занурилось в тонке кільце далеких хмаринок, озолочуючи їх тусклим світлом. Я дивився вдалечінь, намагаючись все ж порозумітися із самим собою.

Що не кажи, але інстинктивно відчувалась якась штучність тієї ситуації, що склалася навколо… Та і не тільки навколо, а й всередині мене.

Та хай воно все скисне! Скільки можна себе терзати! – я знову пнув ногою невеличкий камінчик, що лежав поряд.

Сутеніло дуже швидко. Соті й досі не повернувся з рибалки. Не те, що б я за ним скучив, але раптом захотілося випити тієї його медухи. Я підвівся та рушив в будиночок з тією думкою, що можливо там прихована пляшечка. Мабуть, гіберлінг не став би заперечувати, якщо я зроблю пару ковтків… чи з десяток…

12

…Вранці приплив Соті. По ньому відразу було помітно, що той шалено задоволений.

–Всю ніч провозився, – посміхаючись, говорив він мені, ледь зіскочив на поміст. – Подивись в човні.

Я зробив крок, витягнув шию та побачив на дні величезну риб’ячу голову.

–Ох, Ніхаз тебе бодай! – вирвалося у мене. Розмір тієї голови був як у доброго бика.

–Зубар, хай він лусне! – загоготав гіберлінг. – Ти б бачив, які у нього зуби!

І наче в доказ своїх слів, Соті показав мені свій мізинець, буцімто кажучи – ось такі!

–Ловив майже по твоєму способу, тільки без розпалених залізяк, – розповідав кошлатий рибалка. – Знайшов місце. Це Вигріб – здоровезна яма в озері… Мені про неї колись водяники розповідали. Ось я і подумав, а чи не ховається ця потвора в тому згубному місці.

–Чому «згубному»?

–Там час від часу трапляються вири. Самі по собі… без усіляких причин… То пливеш тудою – озерна гладь незворушна, а іншого разу – як закрутить човен, як завертить… Ледь вигребеш. Отже, я вирішився ризикнути та рушив туди. Дістався Вигребу, навколо човна напускав кишок, накидав шматків дрібної риби… Закинув гачок… сиджу чекаю… І ось лише коли почало сутеніти, відчуваю, що хтось торкається снасті. Обережно торкається… А потім хап! І потягнув човна! Та так, що ледь на дно не пустив!

Соті аж підстрибнув та якийсь час захоплено сипав радісними вигуками упереміш з фразами зі своєї рваної розповіді. Він показував, як тягнув Зубаря, як при тому втомився, що аж не відчуває власних рук… Потім показував, як намагався втримати човна…

Закінчив Соті досить складною комбінацією із лайки та слів задоволення.

На поміст вибралися мої товариші, котрі також заглядали всередину човна, щоб роздивитися страшне озерне чудовисько.

–Ну і страшидла! – сказала Стояна. – Нє вєрицца, што такія биваюць.

–Я і сам би не повірив! – посміхався задоволений Соті.

І тут він побачив, як до берега наближався Чаруша із своїми помічниками. Вони зупинилися та негайно покликали до себе гіберлінга.

–Це хто такі? – здивовано спитав той у мене.

–Із Розшукового приказу… Мабуть хочуть з тобою поговорити про тих незнайомців, котрих ти перевозив.

Соті напружився, пробурмотів щось незрозуміле, але рушив до Солодова. І вони всі разом відійшли за будиночок.

–Ну що будемо робити? – спитав мене Першосвіт.

–Богдан, медовар з приозерної пасіки, говорив мені про дим на якомусь плато, – сказав я. – Треба починати звідти… Слухай, Бернаре, а чи правда на місцевих луках ніхто не живе? Чому?

–Та як тобі сказати? – розвів руками ельф. – Є невеличкі хуторці – Музиківські, але вони ближче до Північної Берестянки… ближче до багатолюдних місць…

–А тут що ж? Незаселені пустки?

–Місця там суворі, особливо взимку. Гори занадто круті та майже непролазні. Кажуть, колись на луках жили зуреньці, але вони зараз мешкають в другий частині Серпа… за Південною Берестянкою…

–Я думаю, – підійшла Стояна, – нам варта пачинаць з мєсца нападу на цябє. Калі сапраувди тоє бив чалавєк Дєдяти, то там павіни застацца сляди.

–Згоден, – додав Бернар. – Це хоч якась можливість не шукати голку в стозі сіна.

–При нашому щасті, – сердито додав Першосвіт, – це призведе до ще довшого кружляння цим клятим Заозер’ям.

–Та кінчай ти плакатися! – промовив я. – При такому настрої ти сам відлякуєш від себе удачу. Навіть риба на голий гачок не клює!

–Не зрозумів, – округлив очі гігант.

–Удачу підкормлювати треба! В неї вірять, як в те, що завтра знову зійде сонце. Інакше, не варто братися за справу!

Всі чомусь посміхнулися моєму просторікуванню. Я не образився… Хай не вірять, хай сміються, але ось самі потім побачать, що я мав рацію.

З-за будиночка неквапливо вийшли люди Чаруши. В очі відразу кинулась якась дивність в їх поведінці. А коли слідом винирнув сам Солодов, який неспішно витирав лезо свого ножа, мене наче громом довбнуло.

–Псяче хутро! – вирвалося само собою.

Я рішуче відсторонив Першосвіта, який стояв на дорозі, та швидко попрямував назустріч загону Чаруши. Той нахабно посміхнувся, щось розповідаючи своїм посіпакам. Помітивши мене, він різко зупинився. А прочитавши по моєму обличчю натяки на неприємну розмову, став широко розставивши ноги, наче якийсь наглядач над недбайливими працівниками, та гордовито задер підборіддя.

–Де Соті? – хрипко кинув я йому, відчуваючи, як до обличчя густо приливає кров, як в скроні шалено затарабанив пульс. – Ти оглух? Де Соті?

Чаруша відповів не відразу. Він втупив у мене свої водянисті оченятка та роздратовано заходив жовнами.

–Он помаґал бандітам, – майже по складах відповів Солодов. – Поетому бил наказан!

Я зупинився досить близько від Чаруши. Всередині закипало. Якась секунда і відчуваю, що не втримаюсь та кинусь придушити цього мерзотника.

–Що ти наробив? – нахилився я на Солодова.

Його люді приблизились до нас та обступили мене кільцем.

–Он пєрєвозіл бандітов своєй лодкой! – додав Чаруша. – В том сознался.

–І що? – хрипким голосом спитав я. Руки аж чесались схопитися із Солодовим. – Де він?

–Он мйортв! А ти што ж до сіх пор ето не понял? – спокійно відповів Чаруша.

–Як мертвий? – я все ще сподівався, що вони лише відлупцювали гіберлінга. А тут така заява! Солодов при своєму розумі? – Як мертвий? Та якщо він зізнався… його треба було доставити в столицю! Провести дізнання! Виявити з ким він знюхався… А ти його вбив! Навіщо?

–Зарєзал… Я єво зарєзал… А ти, виходіт, пронікся жалостью до бандітскова пріспєшніка?

–Ах ти ж курва!

В наступну мить в моїх руках вже опинилися мечі. Свої клинки вихопили й підручні Солодова. Не знаю, які з них майстри бою, але відступати не буду.

–Коґда чєловєк такова склада, как ти, – говорив Чаруша, все ще тримаючи руки на ремені, – вєрнєє как ми с тобою… Коґда у нас начінаєца пєріод сомнєній в своєй правотє… пєріод жалості к враґу… то ето совсєм недобрий знак!

–Зараз я випущу тобі кішки, тоді й подивимось на знаки!

–Бор, успокойся… Нє будь бабой! Ти должєн стать твйоржє камня в нашіх дєлах… Ілі прєвратішся в пиль.

–От не треба мене примушувати робити так, як вважаєш ти сам! Зрозуміло?

Підручні Чаруши прикрили його собою, тиснучи на мене з трьох боків.

–Наша служба дєйствія, – промовив Солодов, – нє мєдліт с рєшєніямі! Мєжду прочім, вспомні своїх лєсовіков, которих скінул с бєрєґа. Што-то в то врємя ти нє задавался плаксівимі істєрікамі!

–Це зовсім інше! Ви вбили неозброєну…

–Ми поступілі правільно! І соплєй із-за етоґо нє растіраєм!

Чаруша був абсолютно спокійним. Скоріш за все, він давно переконав себе в тому, що всі його вчинки «правильні».

–Що? – я підвищив голос. Всередині все починало закипати. Ще якась мить і мене накриє з головою.

–Правільно! – нахабно заявив Чаруша. При тому сказав він це так, наче я якесь мале дитя, а він мій вчитель.

–Правильно? От не треба шукати в сраці меду! Це анітрохи не правильно! А-ні-тро-хи!

Ми знову схрестилися поглядами, немов мечами. От чесно, якби вони були сталевими, можна було б почути скрегіт металу.

–Правильно, кажеш ти? – я пробував підступити ближче, але посіпаки були пильними та не давали мені дістатися Солодова. – Хто це сказав? Хто визначив?

–Я! Ми, люді, так рєшілі!

–Ось тобі риска! – я сердито провів ногою по землі, залишаючи добре видиму борозну. – Це межа! Це мій поділ світу! Де стою я, там правильна частина. Твій же бік – неправильна!

–Што? – Чаруша навіть нахилився вперед, щоб подивитися на мої креслення.

–Це мій поділ світу, бо так визначив я! Я! Тобто – людина! Отже, тепер поясни мені, що це помилка. Що твоя мірка правильніша за мою!

Солодов здається напружився. Він дивився на борозну, при тому роздратовано стискаючи кулаки.

–От переступиш цю умовну межу, станеш на мою половину, – твердо говорив я йому, – і будеш зі мною за одне! Тобто – опинишся на правильній половині. Моїй правильній половині! Якщо ж залишишся там, я буду вважати тебе...

–Плєвать мнє на твойо раздєлєніє! – скипів Чаруша.

–В такому разі й тим, хто думає інакше, ніж ти, також плювати на твою міру правильного і неправильного. Ти вбив Соті, бо він тобі не подобався! Бо він гіберлінг! Дикун!

О, Сарне! В які хащі я поліз? Ні щоб дати по морді, починаю сперечатися… доказувати…

–Положі мечі! – наказав Солодов. – Живо! Іначє окажєшся рядом со своім ґрйобаним ґібєрлінґом!

–Вперед! Спробуй!

Раптом перед очима з'явилась дивна біла пелена. Розум наче почав провалюватися в безодню. Лише пам’ятаю постать Бернара, яка виникла з лівого боку. Він торкався моєї скроні своїми м’якими пальцями та при тому щось прокричав Чаруші. Картинка перед очима закрутилася дзиґою, і я, здається, звалився на землю...

Тук-тук-тук… Це тихий-тихий стук в двері… Такий тихий, що навіть здається беззвучним… Мабуть здалося. Або вітер назовні балується. Я закриваю очі, намагаюсь примоститися до сну і тут знову чую ледь помітний стук…

Що за ніхазівня тут відбувається? – сердито буркочу собі під ніс та підводжусь.

Навколо суцільна темнота. Хоча ні – очі відчули (саме «відчули») тьмяне зеленувате світло… та тихе-тихе гудіння… наче величезний кіт, якого погладжують по животі, лежить за стіною та муркоче…

Нарешті я дістався дверей. Хотів взятися за рукоять та відчинити замок, і тут раптом зрозумів, що ніякої ручки та замка немає. Мало того, в мене відсутні й ключі.

Тук-тук… тук-тук…

–Хто там? – хотів було вигукнути крізь двері. А секундою тому стало зрозумілим, що я зачинений ззовні. – Гей! Нумо випустить мене звідси! – почав кричати, але ледь відкрив рота, туди хлинула холоднувата рідина. Горло стиснуло в кашлі, й виникло відчуття, що через це зараз назовні вирвуться легені…

Я з останніх сил вчепився в двері. Наліг плечем… Здається вони трішечки піддались… Нумо ще!..

В очі вдарило сліпуче світло. Я хотів закритися рукою та ледь її відірвав від… землі… Важка, наче стопудова палиця.

Овва! Це я де? – озирнувся, бачу що лежу на траві біля куща.

Недалеко сидів Бернар, який курив люльку та дивився на озеро. Поряд з ним розташувалася Стояна. Першосвіта я побачив біля коней.

В роті пересохло, голова здавалась пустою, кожен звук віддавався по черепу якоюсь металевою луною. Стримуючи нудотні пориви, я присів та озирнувся:

–Де вони? – запитав у ельфа. – Де цей ніхазів Чаруша?

–Він зі своїми людьми рушив до урочища, – спокійно промовив паладин.

–А Соті? Що з ним?

–Можна домовитися, щоб водяники подбали про його тіло, – відповів Бернар, опускаючи очі додолу.

Я зло вилаявся та піднявся на ноги.

–Навіщо ти мене спинив? – кинув ельфу.

–Ти б їх всіх вбив…

–Так я цього і хотів!

–Ліпше б задумався над наслідками подібного вчинку, – сухо відповідав паладин. – Я також не в захваті від того, що зробив цей Солодов… Але кидатися на нього в бійку, вважаю, неймовірною дурістю! Він представник столичної влади! Мало того – очолює якусь гілку Розшукового приказу… Ти уявляєш, що з тобою зроблять, впади з його голови хоч один волос?

–Не треба мене лякати! – сердився я. – Він зі своїми посіпаками вбив Соті! І що ж виходить? Йому за те анічого не буде?

–Повернешся в столицю, звернись до Жуги Ісаєва та розкажи, що тут трапилось. Я буду свідком… якщо бажаєш… Нехай приказ приймає рішення стосовно Солодова, а не ти! Правильно там вийшло, чи неправильно…

–І ти туди ж!

–Слухай, Боре, – більш м’якішим тоном відповів Бернар, – ти ж не маленький. От давай не будемо пускатися в дитячі розмови… Правильно, чи неправильно – все це умовність! Свого роду вигадка!

–О, Сарне! І це каже мені паладин? – обурився я. – А як же моральні принципи? Як же…

–Припини! – нахмурився ельф. – Ти прекрасно розумієш, про що ми торочимо. Не існує ніяких одиниць вимірювання наших вчинків. Все це відносно! Цілком відносно! Навіть той же Сарн із Ніхазом не можуть нам в цьому допомогти, бо вони ділять світ за своєю міркою! А ми лише займаємо чийсь бік: або Світла, або Темряви.

–Ось ти як забалакав! – я ледь стримався, щоб не сказати ельфу щось образливе. Але в наступну мить зрозумів, що він також має рацію. Та й того, що трапилося, вже не повернути. – Більше так не роби! – кинув паладину, обтрушуючись від трави. – Я про твоє приспання!

–Але ти вже був готовий кинутися в бійку.

–Я тобі все сказав! І попереджати більше не буду… Мені ці твої ельфійські магічні штучки не подобаються.

Ніхто на мене не дивився – ні Стояна, ні Першосвіт, ні Бернар, а я відчував, що їм також не по собі. Вбивство гіберлінга не могло не визвати відгуку в їхніх душах.

О, Сарне! Що ж це за світ такий, коли вбивця (а я саме вбивця, хоч як приховуй те від інших) прагне справедливості, бо незадоволений діями тих, хто мав би дбати про справедливість, а замість того вбиває без докорів сумління!

Мене все ще трусило від роздратування. Але, – повторював собі, – вже щось зробити було запізно! А крім того, чесніше б було дорікати за свій довгий язик. От навіщо повідомив тому Солодову про те, що Соті перевозив незнайомців? Га?

Якийсь час моїм першим бажанням було кинутися навздогін за загоном Чаруши. Перебити їх всіх, і хай йому грець! Але твереза частинка розуму просила дослухатися мудрої поради ельфа.

І вона, здається, перемогла.

Я пішов за будиночок. Знайшов тіло Соті біля кущів бузини. Його очі вже заволоко туманною плівкою. В мохнатій руці блиснула якась річ… Я нахилився та витягнув вже з холодної долоні сталевий гачок.

Ззаду підійшов Першосвіт. Він розгублено втупився на мене.

Я знайшов біля стіни стару лопату та почав копати могилу. Чекати, коли про гіберлінга подбають водяники, не збирався. Згодом до мене долучився і Першосвіт.

Десь за годину ми покінчили з похоронами. Я трохи заспокоївся та відставивши вбік лопату кинув своїм товаришам:

–Гаразд, чого сидимо? Рушимо, як домовлялися – на місце сутички з невідомим спостерігачем.

Ми відносно швидко зібралися та поїхали до підліска. Я знайшов стару стежку, і вже за півтори години наш загін був на галявині, але тіла тут вже не було. Горіле дерево, яма – це є, а ось нападника… вірніше його частин – жодної.

Стояна зіскочила з коня, присіла до землі й довго розглядала сліди навколо ями.

–Тут било пяцйора, - згодом сказала вона. – Кожни важив пудов па пяць… Прийшлі йани з паувночнага увсходу, преч з той гушчар. Забралі цєла і панєслі яго... у тим напрамку.

Друїдка встала і пішла напівзігнувшись до кленів, листя яких вже почали місцями жовтіти. Майже не дивлячись до нас, вона голосно промовила:

–Мяркую, што гета било сйоння ноччу. Йани панєслі цєла забітага з сабою...

Тут Стояна чомусь зупинилась, різко обернулась та втупилась прямо в мене, наче на щось очікуючи. Я зрозумів це по своєму: зліз коня, витягнув лук, накинув тятиву та вирушив за друїдкою. Першосвіту та Бернару наказав взяти коней за вузду та вести із собою.

–Дивиться уважніше! – промовив він. – Можливо тут ще хтось вештається.

Йшли ми зі Стояною абсолютно мовчки, не перемовляючись навіть по справі. Дівчина нагадувала свою помічницю рись, настільки була верткою та швидкою. Пролазила під гілками, крізь кущі – отже доволі легко пробиралася лісом. Я ж ледь встигав за нею. Що до Бернара та Першосвіта, то не оглядався на них. Врешті-решт, вони не маленькі, не заблукають. Мені зараз важливіше знайти підручних Дедяти. Сподіваюсь, що нападник все ж був із його людей.

Десь за годину ми перетнули Сівєрійський тракт – вимощену добротним каменем дорогу, що тягнулася широченною стрічкою на північ, аж до Вертишських порогів. А потім, вглибившись кроків на сто в сусідній ліс, вирішили зробили привал. Дочекавшись ельфа та Першосвіта із конями, сіли поїсти. Вогнища не розводили, щоб не викликати зайвої уваги.

–Як вважаєш, чи далеко та п’ятірка могла відійти? – спитав я у Стояни.

–Думаю, дальока, – відповіла дівчинка. І тут раптом вона завмерла, напружилась, втупившись кудись в хащі лісу.

Ми тут же схопилися за зброю, очікуючи від друїди якихось пояснень. Вона лише тихо пошепотіла, що з боку заростів ожини, котра встеляла невеликий схил пагорба, хтось йде.

–Крадзецца, – повторила вона, піднімаючись на ноги.

Я приказав Першосвіту обережно перебратися ліворуч та заховатися за маленькими соснами. Бернар залишився біля коней, а я зі Стояною пройшов кроків зо двадцять та ми розташувалися у густому чагарнику.

Чекати довелося пару хвилин, коли нарешті побачили молодого хлопця, який дійсно крався крізь кущі ожини, при тому з опаскою озираючись на всі боки. Нехитрий одяг, простий лук та короткий меч робили незнайомця схожим на мисливця, але ось татуювання на обличчі свідчили зовсім про інше. Це були якісь смужки темно-синього кольору, які перетворювали пику хлопця на войовничу маску.

Я чув про таку річ. Це жахливе татуювання робили собі відчайдушні бандити, з так званої «вольниці», причому навмисно, щоб підкреслити свою належність до злодійського племені. Мені, звичайно, це було не зрозуміти, але подібний факт в Лізі закріпився з давніх часів. Вони виступали проти будь якої влади – чи то імперської, чи то лігійської… церковної або язичеської…

І ось побачивши цього незнайомця, я раптом зрозумів з ким ми будемо мати справу, і ким може насправді виявитися Дедята Гнильський.

Вольниця… Вона, як та зараза на тілі людини. Так, принаймні, про це явища казали у столиці. Правда, не так голосно, як, скажімо, про той же Міський приказ, який частенько звинувачували в «грабунку» населення. Більшою частиною, люди, котрі відносили себе до «вольниці», мешкали на Ельджуні – західній частині Святої Землі. Це край Вільних Торговців, дезертирів та тих, хто вкусив свободи, і тепер не хотів жити під тиском будь якої влади.

І дивлячись зараз в розфарбоване обличчя незнайомця, я раптом пригадав, що вже дещо подібне бачив… Перед внутрішнім поглядом вставали тумані картинки якогось міста… чи поселення… Біля колодязя стоять двоє… чи ні – троє чоловіків… з такими ж татуйованими обличчями, шиями та руками…

Що ж те? Сон? Марево? Навіювання? – питаю себе, і ніяк не можу пригадати.

Раптом в голові сплило – «порт Такалік». А ні про нього не так давно казав Жуга Ісаєв? Він тоді ще дивувався загару на моїй шкірі та припустив, що я міг його отримати на Ельджуні… в порту Такалік… Невже оці спогади звідти? Якщо так, то чому я там вештався?

Додумати про це не встиг, бо розум вимагав повернутися до незнайомця, жалячи мене думкою про небезпеку.

Чолов’яга рухався досить спритно. Він би так з часом і пройшов повз нас, навіть не помітивши засідку, але коні, біля яких чергував ельф, голосно храпнули. Незнайомець раптово завмер, розшукуючи очима джерело звуку.

Я обережно взяв в руки гілочку та різким рухом кинув її вбік кущів. Але розтатуйований чолов’яга повернувся не до них, а чомусь прямо на нас. Не дивлячись на відстань, його колючий погляд впився прямо в мою фігуру.

Навіть не враховуючи те, що у мене в руках був стиснутий лук та заготовлена стріла, хлопець не став давати драпака, а напроти – витягнув меча та рішуче рушив на нас. І все робив мовчки, спрямовано… Отже, парубок явно не з боягузів.

Я сподівався, що Першосвіту вистачить розуму не вистрибувати із засідки. Інакше бандит міг передумати нападати на мене, і от тоді прийдеться ганятися за ним по лісу.

Хлопець був важче мене та трохи нижче. Судячи із граціозності його рухів, він вмів битися не за правилами. Дистанція між нами скорочувалася, а я все ще не вирішив, як мені діяти. Хапатися за мечі чи стріляти із лука?.. Бажано б було не вбивати незнайомця, а захопити живцем, щоб спробувати розговорити й з'ясувати що до чого.

Спробую його подратувати.

–Ще крок, – рявкнув йому, – і влуплю тобі прямо проміж очей!

–Попар собі качана! – крикнув той у відповідь, починаючи стрибати збоку-вбік.

Я спустив тятиву, намагаючись не влучити в незнайомця. Хлопець легко ухилився, продовжуючи стрімко наближатися.

–Не чіпати його! – сердито пробубонів я Стояні, натякаючи на її блискавки.

Друїдка все ще лежала за пагорбом і нападник її досі не помітив. Я відкинув лук, витягнув сакс та фальшіон готуючись до бою.

Пара секунд і ми вже стояли один перед одним. Я стрибнув до супротивника, він миттєво атакував одночасно намагаючись витримати зручну йому дистанцію. Ми закружляли, наче в танці: випад-ухил, підкат-відскік, фінт. Знову випад.

Здається нападник вже докумекав, що перед ним не якийсь дурень зі зброєю. В його погляді відобразилася невпевненість.

Тут з кущів тихою тінню піднявся Першосвіт. Він досить швидко наблизився, прикриваючись стовбурами дерев, і, дочекавшись зручного моменту, вискочив за спиною мого супротивника. В наступну мить на голову чолов’язі опустилося здоровезне кулачище.

Мені здалося, наче щось хруснуло, і незнайомець мішком звалився на хвойну підстилку. Він тут же спробував було підвестись, але я добавив йому руків’ям фальшіону по тім'ячку.

–Все! Готовий! – якось радісно промовив Першосвіт. На його обличчі розтягнулася задоволена посмішка.

Ми відтягли тіло до коней та поклали його на галявині.

–Зв'яжемо його, – наказав я, але Бернар промовив, що б не квапилися.

Він присів біля хлопця та взяв його за ліву руку. Кілька секунд ельф сидів із заплющеними очима, бурмочучи щось на по ельфійські.

–Все, він нікуди вже не втече, – повідомив паладин. – Тепер буде, як шовковий.

–Ти мене часом дивуєш, – зауважив я. – Аж-но не віриться, що ти паладин Церкви Світла.

–Та вже як ти мене дивуєш! – відмахнувся ельф. – До речі, нам все ж сьогодні пощастило, не дивлячись на скептицизм Першосвіта.

–Не розумію, як ти мене тільки-но обізвав, – роблено насупився гігант, – але ми ще не знаємо, з ким маємо справу.

Я з Першосвітом тим часом спробували усадити безвільне тіло під деревом.

–У нас, – продовжував діловито казати хлопець, – зазвичай у таких випадках кажуть: «Не кажи гоп, доки не закінчив оздоб».

Ельф стримано посміхнувся та чомусь поглянув на Стояну, котра якось розгублено тупалася на місці.

–У мене іноді складається таке враження, – задумливо промовив паладин, наближаючись до мене, – що у тебе, Боре, або дуже добрий Покровитель, або... або оце ось неабияке везіння... чи удача... збіг обставин… все це – ніщо інше, як твоя маніпуляція.

–Тобто?

–Наче ти сам підлаштовуєш щасливий результат своїх, м’яко кажучи, пошуків та мандрівок.

–Скажеш ще! – відмахнувся я. А сам чомусь напружився.

Удача… збіг обставин… Не скажу, щоб мені завжди щастило… однак щось в тому всьому було… Можливо, справа дійсно в Покровителі… в Арзі…

Що там розповідала Анастасія Яхонтова, друїдка з табору на Таємничому острові? Я спробував пригадати: «Випадковостей не існує… відчуваєш якісь зміни в собі… за тобою стоїть велика сила…»

–Що ти там бурмочеш? – раптом спитав Бернар, покладаючи свою руку на моє плече.

–Та нічого! – відмахнувся я, знову подумки даючи собі ляпас. Це ж треба почати вголос розмірковувати… От дурна звичка!

Я нервово затупався на місці, а потім більш-менш відверто промовив, звертаючись до ельфа:

–Якщо буди вже чесним перед самим собою, то весь цей світ таке собі підлаштування для чиїхось забаганок.

–Не зовсім тебе розумію, – Бернар навіть зігнув свої брови дугою.

–Я кажу про штучність Сарнаута. Всі ж знають, що його створив бог Світла, а значить наш світ щось на кшталт якогось виробу… Горщика, залізного серпа, будиночка… От скажи, друже, хіба б подібні речі насправді в цьому світі існували, не приклади ми до них свою руку?

–Хм! Це довга тема для розмови, – задумливо пробубонів Бернар. – Деякі мудрі голови, до речі, запевняють, що штучно зроблена річ – це свого роду ілюзія, яка народилась в наших головах.

–Ілю… Що?

–Химера… міраж… вигадка… Творячи будь-що, навіть випікаючи той же хліб, або куючи цвяхи чи голки, ми уподібнюємося богам. Беремо ідею, котра живе десь в свідомості, та надаємо їй матеріального вигляду. Ось так, Боре! – стримано посміхнувся ельф. – Думки та мрії – велика річ. Між іншим, ти ніколи не задумувався над тим, до чого вони призводять? Як часто вони змінюють Сарнаут? Вірніше те, що від нього залишилось… А можливо, оці залишки – алоди – той же результат чийогось невдалого акту «творення». Га?

–Не тільки ми щось будуємо та створюємо, – промовив я. – Візьми павука, який плете дивовижне павутиння… Або бобрів, котрі перегороджують річку греблею, щоб створити тиху затоку. Мурахи в лісі будують величезні мурашники.

–Ну, в цьому також щось є… Я ж казав, що це тема для довгої розмови… Проте, особисто я вважаю, що треба бути обережним із своїм «підлаштуванням», бо можна легко втопитися у ріках власних ілюзій.

Чесно кажучи, я не зовсім зрозумів останнє. Але вступати в перемовини зараз було не на часі.

Ми всі учетвером розташувались навколо непритомного чоловіка та стали чекати. Пройшло якихось пару хвилин і він тяжко застогнав. Насилу піднявши голову, незнайомець втупився прямо перед собою.

–Питай, – неголосно сказав мені Бернар.

–Як тебе звати? – схилився я над полоненим, а сам все ще тримав сакс про всяк випадок.

–Прозор… на прізвисько Вечір, – якось мляво відповів хлопець.

Я глянув на ельфа. Той пояснив, що цей Прозор, наче спить.

–У нього зараз такий стан… безвільний, – додав Бернар.

–Хто ти? – я знову звернувся до хлопця.

У відповідь пролунало, щось не дуже зрозуміле, прийшлось повторити питання. Першосвіт нахилився ближче, повернувся вухом, а за мить «переклав»:

–Він каже, щось про Дедяту. Буцімто, його людина…

–Ясно, – хоч я це і сказав, проте не міг не дивуватися вдачі. Ми доволі швидко вийшли на слід Гнильского. Або той в край необережний, або самі боги нам посміхаються. – Скільки людей у вашій банді? – прямо спитав я у Прозора.

Той підняв голову і подивився на мене. Вірніше, якось крізь мене. Його очі були, ніби у п'янички. Хоча з іншого боку від мене не сховалося те, як внутрішньо Прозор намагається боротися з тим, щоб не відповідати нам.

–Сімнадцять людей, – сказав він, все ж не впоравшись із магією Бернара.

Чолов’яга раптом спробував піднятися, але тіло його не слухалось, і він звалився на землю, при тому голосно охаючи.

–Ви не розумієте, з ким зв’язалися! – промовив Прозор, відпльовуючись від хвої, яка потрапила йому в рот. – Дедята вам покаже...

–Покаже, покаже, – захитав я головою. – Бернаре, він, здається, вже розбив твої магічні штучки.

–Міцний хлопчина, – погодився ельф. – Але не настільки, щоб побороти закляття.

–Собаки! – а далі посипалася купа лайки. Прозор декілька секунд злобно шипів, а потім знову спробував піднятися, наче натякаючи ельфу, що він не збирається здаватися. – Дедята вас на ремені поріже!

–Послухай, Прозоре, – почав паладин, абсолютно безстрашно сідаючи біля тіла, – якщо ти не станеш відповідати, то цей хлопець, – тут Бернар кивнув на мене, – сам тебе на ремені поріже. Уж повір, він на те здатний!

Бандит посміхнувся і хрипко розсміявся:

–Якщо я вам хоч слово скажу, то мені прийде кінець. Дедята не прощає зрадників. Так що немає різниці, хто першим почне лезом по шкірі бавитися...

–Якщо так, то чому б тобі не відповісти на наші запитання? – наполягав я, взиваючи до розуму Прозора. – Так хоч якийсь шанс вижити…

–Йди в дупу! Я не якийсь пацюк, щоб видавати своїх.

–Тю! Тебе ж і без цього будуть вважати зрадником.

–Чому це?

–Бо я їм скажу… твоєму Дедяті… Зустріну, та передам привітання від Прозора… від тебе… Як там у вас за зраду наказують? Обезголовленням?

–Ну точно не острогом! – кинув у відповідь Прозор.

–Ти сам тутешній? Чи з іншого алоду?.. Та припини приндитись! – я присів біля голови хлопця, намагаючись бути більш чемним, щоб визвати відповідну відвертість. – Не хочеш казати про Дедяту, давай побалакаємо про пусте.

–А навіщо те тобі?

–Полюбляю базікати, – весело підморгнув я. – Так ти звідки?

–З Прихожанів, – після деякої паузи сказав Прозор.

Це була слобідка біля Новограду. Ще з часів побудови столиці тих, хто прибував на алод для постійного проживання, частенько селили в південно-східній частині міста. Воно згодом стало прозиватися Прихожани. Взагалі, це невеликий райончик, і зараз він частково «врос» в Медове передмістя.

–А що тут, в Заозер’ї, робиш? – спитав я з нудьгуючим виглядом на обличчі, наче мені це дійсно не цікаво.

–Ягоди збираю!

–Ага… саме це я і подумав… Давно з Ельджуна прибув?

–Давно, – бути відвертим Прозор явно не хотів.

Він щось тихо пробубнів, здається чергову лайку, а потім відвернувся в інший бік. Ну що ж, спробую його вразити.

–Знаєте, друзі, що означають татуювання на його обличчі? – спокійно запитав я. – Ні? Так я поясню... Ось ці дві довгі спіралі говорять, що він двічі тікав з острогу. Павутина на підборідді вказує на те, що він уб'є будь-кого, хто хоч щось скаже або, не дай Сарн, криво гляне в його бік. Ось чому він кинувся на мене… бо побачив виклик… І якби зараз випав шанс, Прозор убив би мене… нас… як безліч разів до того вбивав інших. І до речі, без жодного докору сумління. Це як пити дати! Недарма на його горлі «живе павук». Ось він! – я різко повернув голову Прозора обличчям до своїх товаришів, та тицьнув пальцем в горло.

–Овва! – здивовано вигукнув Першосвіт. – Звідки такі знання?

Чесно кажучи, я і сам цим запитувався, але в голос сказав наступне:

–Звідки дізнався, там вже не роздають!

Прозор глухо захрипів та знову спробував підвестись. А може хотів кинутися на мене. Але вкотре у нього нічого не вийшло.

–Ми нічого від нього не доб'ємося, – заявив я. – Це марна трата часу. Пропоную продовжити пошуки.

–А з ім што? – запитала Стояна. Вона також здивовано погляду вала на мене, наче до цього ніколи не бачила.

–Що з ним? Він убивця… це головне в усьому цьому, – констатував я. – Отже, в наших діях не буде гріха!

–В яких наших діях? – не второпав Першосвіт.

–Не будь маленьким хлопчиком! – трохи роздратовано промовив я.

–Він пропонує вам мене вбити! – додав Прозор та раптом розсміявся.

–Серйозно? – Першосвіт відсахнувся назад. – Як так?.. Коли ти, Боре, так говориш, стаєш схожим на Чарушу, котрого тільки-но проклинав.

Хлопець тут же відступив вбік, очевидно побачивши на моєму обличчі щось недобре.

Я кілька секунд намагався упоратися із собою. І ледь вгамував жагу врізати по пиці, хрипко промовив:

–І що ти пропонуєш? – в роті страшенно пересохло. – Відпустити його?

–Зв'яжемо його, а потім, коли повернемося, відведемо в Новоград до...

–А якщо не повернемося? Він тут здохне від голоду і спраги. Або дикі звірі розтерзають. Ти це враховував?

Першосвіт мовчав. Я подивився на Бернара та Стояну, чекаючи на їхню реакцію.

Взагалі, порівняння із Чарушою, як не крути, зіграло свою роль. Мене це дуже неприємно саднуло по свідомості. Невже я нічим не відрізняюсь від нього, від Солодова? Невже він був правий, коли нас порівнював?

Тьху ти! Ну і розсердив мене той Першосвіт!

–Я згодна, – раптом заявила Стояна.

–З ким?

–З прапановай Пєршосвіта. Звяжам Прозора, і хай ваш Сарн йаму будзє суддзйой. Калі ми нє вєрнємся, то йон памре ув пакутах, тим самим викупаючи грех забойства. А інакш – калі застанємся живия, то ми отвєдйом йаго ув Наваград.

–Ну, добре… добре, – погодився я заспокоюючись. – В'яжіть його. І кляп не забудьте.

А сам демонстративно відійшов та присів на повалене дерево.

Декілька хвилин і Прозор вже лежав біля старого клена, зв'язаний по руках і ногах з кляпом у роті. Я наблизився та перевірив стан вузлів й ступінь натяжки мотузки. Здається, все в нормі.

–Отже, - звернувся я до загону, – якщо Прозор не бреше, то попереду нас чекають сімнадцять бандитів. Немало, якщо враховувати, що нас лише четверо.

–І що ти пропонуєш? – запитав Бернар.

–Бути обережними... Вважаю, Дедята напевно міг розставити дозори. Слід виявити їх раніше, ніж вони виявлять нас. Інакше – прощавай голівонька… Ясно? Ну, гаразд. Рушили далі, – дав я команду, і ми знову пішли по слідах.

Першосвіт з Бернаром взяли коней за вузду, а я зі Стояною попрямував вперед.

Пару годин наших мандрів, і нарешті друїдка дала сигнал до зупинки. Ми зійшлися з нею і вона тихо прошепотіла, що відчуває запах диму. Я втягнув носом повітря, але нічого не унюхав.

–Напрямок? – пошепки запитав у Стояни.

–Павночний всход. Вунь за тимі соснамі. Думаю да лагєра пару вйорст.

–Нічого у тебе нюх! – присвиснув Першосвіт.

Ми довго сиділи, вдивляючись в довколишню гущавину в спробах знайти дозорних.

–Тут іх, хутчей за увсйо, нєт, – припустила Стояна. – На месци Дєдяти, я б паставіла назіральнікав бліжей да лагєра. А яшче лєпш – вунь на той камяністай градзє, адкуль падиход да бору праглядаєцца, як на далоні.

Я обережно підвівся та виліз на розлогий клен, намагаючись розгледіти те, що нас чекало попереду. Сажнів десь за двісті починалася смужка поля, яка немов та розділова межа між лісами. Той, хто перетинав би цю смужку днем, був би легко помічений з гряди, про яку розповідала Стояна.

–О, а я бачу дим, – раптом заявив Першосвіт. Він вказував кудись праворуч.

Я витягнув шию та і сам помітив, як вгору піднімалася біляста смужка. Дмухнув вітерець, і мій ніс відчув запах вогнища.

Уже вечоріло. До заходу сонця залишалося якихось пару годин.

Я зліз вниз і ми відступили в гущавину. Всі розуміли, що зараз перетнути смужку поля непоміченими буде не можливо.

–Що пропонуєте, друзі? – спитав я.

–Дочекатися ночі, – промовив Першосвіт. – А потім спробувати обережно прокрастися до їхнього табору…

–В темряві? – посміхнувся я. – Боюсь, що нас будуть чекати пастки. Не забувайте, що Дедята – битий чолов’яга! Та і «вільники» не пальцем роблені!

–А ти вже впевнений, що то вони? – насупився Першосвіт, якому не сподобалось моє зауваження.

–Я вже тобі колись казав про вдачу. Не примушуй повторювати!

–Гаразд, а що ти сам пропонуєш?

–Оті уступи… гряди, на яких ми бачили дим… Вважаю, що їх використовують не тільки для спостереження. Богдан-медовар мені казав про густий чорний дим. А значить, люди, які це робили, подавали комусь сигнали.

–Кому? – спитали всі майже в один голос.

–Та звідти мені знати!

Ми всі замовкли, обдумуючи ситуацію. Я, до речі, так і не запропонував свого варіанту. І замість того, щоб обдумувати його, чомусь наполегливо повертався до завдання, котре дав мені Чаруша, а саме – схопити Дедяту.

–Дивно, ви так не вважаєте? – звернувся я до товаришів, поділившись своїми думками.

–Тю! – по-простецькі відповідав Першосвіт. У нього, бачу, що в голові, те і на язику. – Прикмета, що чим важче завдання, тим вірніше його передадуть комусь іншому.

–Не думаю, що в Розшуковому приказі якісь ледарі та дурні, – заперечив ельф. – Дедята та його банда – це серйозна річ. І якщо Жуга дійсно бажає його упіймати, то правильнішим було б відправити більш вправних та досвідчених служак, ніж новачків… Тут ти, Боре, в чомусь вірно міркуєш. Може Чаруша просто чогось не договорював?

–Або хоче нас підставити, – припустив я.

–Чи вбити, – якось похмуро промовив паладин.

–Навіщо те йому? – спитав Першосвіт.

–Чужа душа, як темна ніч, – розвів руками Бернар.

–Ось що, друзяки, – я рішуче підвівся, – ви залишаєтеся тут.

–Е-е-е, а ти куди? – підхопився Першосвіт.

–Оглянусь… мені щось тут не дуже подобається… Чекайте на моє повернення.

Я підхопив лук та заглибився назад в ліс...

13

…Я так і думав. Справа явно не чиста. Аж занадто все якось кострубато виходило. Наче і нічого підозрілого, але питань забагато.

От, наприклад, скажіть, що робив Прозор в лісі? Та ще один? Куди крався?

Мені б треба було бути більш наполегливим при його допиті. А то оця боязкість здатися схожим на Чарушу може вилізти боком. Тепер ходи та гадай що та як.

Ну можна, звичайно, припустити, що Прозор був спостерігачем, або зв’язковим банди Дедяти. Але тут же народжується інша заковика, оскільки таких хлопців не відправляють на подібні завдання. І моє внутрішнє почуття небезпеки сердито про це буркотіло, лаючись із свідомістю.

Я швидким кроком повернувся назад, до міста сутички із Прозором. Хоча вже добряче стемніло, проте мені вдалось його відносно легко відшукати. Але хлопця ніде не було, а біля самотнього куща папороті я знайшов перерізані мотузки.

Псяче хутро! Визволився!.. Або, допомогли визволитися!.. Скоріш за все – допомогли…

І хто? – я озирнувся навсібіч. – Випадкові люди чи товариші?

Лайся, не лайся, а факт того, що відтепер Прозор вільний від цього не зміниться. І що тепер накажете робити? – я нервово погладжував руків’я фальшіону та крутив головою, наче сова в дуплі. – Якщо він дістанеться Дедяти першим за нас, то в найкращому випадку його банда втече. А в найгіршому… Ох-ох-ох!

Я спробував знайти хоч якісь сліди, одночасно сердячись на те, що не взяв із собою Стояну. От би хто зараз був в нагоді!

Хороша дівчина… Головне – мовчазна, на відміну від того ж Першосвіта. Та й розуміє мене вже ледь не з півслова. Це тобі не Бернар, постійно усіх повчаючий.

До речі, Стояна між іншим починає мене трохи дивувати… На острові Безіменного вона була якоюсь колючою, а зараз наче пом’якшала.

Вдача вкотре за сьогодні мені посміхнулася. Якихось пару хвилин і я знайшов сліди. Швидше за все, тут пройшло троє або четверо людей. Вони прямували на північний схід, а не за нами. Чому б це так? Невже Прозору не хотілося помститися? Чи він розумно вирішив спершу дістатися Дедяти?

Цікаво, чи допетрав Прозор про те, що ми з Розшукового приказу? Я б на його місці саме про те і подумав…

Сутеніло доволі швидко. З одного боку це заважало мені орієнтуватися (та і заблукати було легко). А ось з іншого, група, яка звільнила Прозора, могла зупинитися десь на ночівлю. Я дуже на те сподіваюсь.

Йти було вже важкувато. То ями, то пагорби, то зарості… Я все боявся загубити сліди. Та крім того, іноді очам ввижалася усіляка маячня: то чиїсь фігури за стовбурами дерев, то дивні звуки…

Раптом здалося, що хтось торкнувся плеча… Чи ні! Голови!.. Знову ні!.. Хтось обережно торкнувся мого… мозку… моєї свідомості…

Я навіть оторопів та різко зупинився, намагаючись збагнути, як це взагалі можливо. І чи не грає зі мною власна уява?

–Ліворуч… і прямо…

Ні, це явно був чийсь голос… Тихій-тихий шепіт, наче вітерець, що дмухає над самим вухом… Схоже – жіночий… І знову відчуття легкого торкання… А потім пригадалося, що я вже подібне відчував… Це сталося, коли незнайомець намагався влучити в спину із лука. Тоді також хтось прошепотів про небезпеку.

Я повернув ліворуч та обережно попрямував вперед, саме як підказував той голос. Якась чверть години й серед дерев замайорів ледь помітний вогник. Він грався язичками в невеличкій балці внизу, видаючи чиюсь присутність. Я зупинився, про всяк випадок озирнувся, а потім спробував безшумно спуститися вниз. Чим ближче підходив, тим яснішим ставало, що попереду чийсь табір.

Біля невеличкого вогнища сиділо четверо чоловіків. Вони тихо-тихо перемовлялися, і як би я не напружував слух, але мені вдалось лише смутно розрізнити кілька фраз про зброю. А ще, здається, незнайомці згадали про якогось ельфа.

Я віддихався та підкрався ще ближче. З нового місця вже добре проглядалися обличчя, серед яких впізнав Прозора, котрий сидів до мене правим боком. Він похмуро дивився в багаття. Решта людей – бородатих чоловіків, одягнутих так же непоказно, як і Вечір, – щось їла і продовжувала (як я зрозумів) доповідати йому про свої справи.

–...в Південній Берестянці, – говорив той, що був ближче всіх. – Схрони зробили за всіма правилами. Навіть побризкали тією сумішшю проти собак…

–Скоро вони зможуть виступити до Новограду, – сухо перебив Прозор. Хто ті загадкові «вони», він не пояснив.

–Краще б було скористатися послугами того чародія, ніж сипати зілля, – додав інший бандит. – Він обіцяв накласти закляття, щоб відлякувати випадкових мандрівників.

–Там є кому відлякувати, – раптом розреготався перший чолов’яга.

Тут неочікувано Прозор тупнув ногою та злобно додав:

–Зараз би зловити цю сволоту! Зловити та випотрошити, Ніхаз їх всіх бодай, як того карася!

–Ти все ніяк не заспокоїшся, – посміхнувся хтось із товаришів Прозора.

–А ти б що зробив на моєму місці? – сказав Вечір, ледь не плюнув той.

Здається, мова була про наш загін, – вирішив я.

Прозор почав лаятися та нервово тупотіти ногою. Його товариши стримано посміхалися та один з них додав про голодного пацюка. Всі разом пригадали якогось «халепника», якому вони надрізали живіт та закинули туди мерзенну тварюку, щоб вона «згризла печінку».

–А у нас закапували в землю живцем, – промовив той, що доповідав про схрони. – Одну голову залишали стирчати. Потім зверху дерев’яне відро, а під нього пацюка. І давай палками лупити, щоб перелякати. Пацюк гриз і ніс, і вуха… і щоки… Бідолаха під відром починав верещати та ще більше лякав тварину.

Всі знову засміялися.

–Слухай, Вечір, а мені все не дає спокою оте кляте золото! – раптом промовив третій. Він чомусь озирнувся навкруги та пошепки додав: – Не варто було його брати… Ото всі неприємності через нього!

–Заткнися! – Прозор раптом вдарив свого товариша в груди. Той захрипів та відсахнувся назад. – Заткнися! Ніякого проклятого золота! Ще раз хтось про те вякне, залишиться без зубів!.. Ясно?

–Ти, Прозоре, і сам сциш, як би зараз не приндився, – нахабно заявив перший бандит. – Це навіть дитина помітить! Я бачив, що ти те золото також в руки не брав. Засцяв?

Прозор різко підскочив, але не ризикнув битися.

–Ще раз кажу, заткніться! Дедята дізнається, що ви про це теревените, він вам язика хутко відріже!

Четвірка замовкла. Якась хвилина і чоловіки почали готуватися до сну.

Я все ще сидів у засідці. В голові крутилося одне: треба порішати все тут і зараз, інакше вони дістануться Дедяти… і тоді ми не тільки на словах дізнаємось про гру з пацюками.

Вартувати залишили того чолов’ягу, якого Прозор вдарив в груди. Він присів біля куща та втупився у вогонь.

Дочекавшись, коли на бандитів нападе сплячка, я тихо поповз вперед. Благо, що жодна гілка піді мною зрадницьки не хруснула.

Бити треба було так, щоб вартовий не видав жодного звуку. Підкрастися було справою не складною – менше хвилини та я опинився в якомусь кроці від чолов’язі. А ось що робити далі, оце питання!

І між тим, я був спокійним, наче змія. Аж самому дивовижно. В наступну мить моя свідомість наче відокремилась від тіла і воно само почало діяти самостійно.

Набрав в легені повітря… завмер… крок вперед… ліва рука хутко закрила рот вартовому… одночасно правиця лягла на лоб та закинула голову чолов’язі назад… Він розгублено стрепенувся, але вже запізно, і в наступну секунду бандит звалився спиною на землю…

Сакс вистрибнув із піхов, наче сам чекав на те… Я бив під підборіддя, намагаючись увігнати лезо так, щоб воно дісталось аж до мозку. Ледь чутно лопнула шкіра, зашелестіла сталь… руку обпекло чимось гарячим… Чолов’яга різко смикнувся та тут же обм’як, коли я повернув сакс на півоберту…

Секунда… три… десять… Здається, все спокійно…

Я все ще сидів на колінах, затискаючи рот вартового рукою… Серце, що дивно, навіть не колошкалося…

Чисто рефлекторно витерши лезо о куртку вбитого, я акуратно попрямував до наступного бандита. Все також швидко затиснувши йому рот долонею, різко надавив коліном на груди та стрімким ударом увігнав лезо в горло. Чолов’яга смикнув правою ногою, лише дивом не зачепивши сплячого поруч товариша… Знову проворот сакса і залишилось дочекатися, поки тіло припинить битися в судомах…

Ледь я прибрав ліву руку, як з рота бороданя вирвалося тихе шипіння, а слідом заструменів темний потік, котрий запузирився бульбашками, що тихо-тихо лопалися на губах.

Наступною жертвою вибрав Прозора. Віддихавшись, я підступив до нього, і ледве схилився, як той раптом різко відкрив очі та втупився прямо в мене.

Від несподіванки я навіть трохи відсахнувся, але тут же опанував себе та кинувся вперед. Прозор майже миттєво відкотився в бік і встиг при тому заїхати ногою мені в печінку. Я крякнув від болю та випустив з рук зброю. Через цю метушню пробудився і четвертий бандит, той, який шкодував про відсутність допомоги з боку якогось чародія.

З одного боку тепер вже можна було не боятись шуміти. А ось з іншого – битися із двома відразу буде, м’яко кажучи, проблематично. От псяче хутро! Треба було застрелити їх всіх із лука, поки вони спали… І хто мене смикнув хапатися за клинок та напувати його кров’ю? Тепер вже запізно жалуватися!

Я піднявся на ноги та витягнув фальшіон.

Ефект раптовості був мною втрачений і я, хоч і ненавмисно, дав можливість Прозору та його напарнику підготуватися для бійки. Правда, було помітно, що вони обидва розгубилися. А може навіть і злякалися.

Я не став розтягувати «гру» і поки другий бандит намагався отямитися, ми швидко зчепилися з Прозором. Незважаючи на свій, так би мовити, непідготовлений для бійки стан, він доволі вдало відбив мої перші випади. Подальше затягувати атаку було небезпечним. Я тут же перейшов у відчайдушний наступ, зібравши для того всі сили. Ми стрімко зблизилися. Від такої швидкості й напористості Прозор позадкував, і як результат – спіткнувся.

Я вибив меч з його руки і увігнав свій прямо в груди. Шкіряна куртка трохи знизила силу удару, але все одно лезо жадібно увійшло в тіло десь на глибину долоні. Я підняв зброю Прозора та закінчив бій. Меч застряг в передпліччі, перерубавши сухожилля та кістки.

Докумекавши, що він залишився наодинці зі мною, останній з бандитів відчайдушно кинувся вперед, але його клинок розсік лише повітря. Я висмикнув свій фальшіон та легко пірнув під руки нападника, тим самим опинившись у нього за спиною. Підсікання і чолов’яга звалився на землю. Я тут же навалився йому на груди своїм коліном, притискаючи леза меча до горла.

Бандит дихав дуже важко. У відблисках затухаючого багаття в його очах загорівся страх і розуміння власної безнадійності.

–Ім'я, – сухо гаркнув я, дивлячись як лезо, притиснуте до шкіри, заставило виступити темну смужку крові.

–У-у-у... Уйка…

–Запитую тільки раз. Якщо будеш брехати, прощайся з життям. Усвідомив?

–Так… так… так…

–Скільки у Дедяти людей?

–Це... ну.., – очі Уйки забігали, наче загнані зайці.

–Я тебе попереджав, – вирвалося у мене.

–Було п'ятнадцять... Так, п'ятнадцять!

–Скільки дозорів, і де знаходяться?

–На... на... на Білому іклі… Тттам троє… На північній Лисині ще троє…

–Пастки?

–Є… так-так… є… Значить... значить... значить.., – Уйка сильно нервував та починав губитися.

Я не став послаблювати допит та рявкнув: «Швидше»!

–Ккк… кілька «вовчих ям»... з кілками на дні... І самостріли... Я можу показати...

–Обійдусь! Кажи, що робили в Південній Берестянці?

–Нам наказали доставити зброю.

–Яку? Куди? Навіщо?

–Луки… стріли… списи… я всього ннн… не пам’ятаю…

–Для чого зброя? Хто збирався йти на столицю? – я пригадав слова Прозора, які він сказав під час розмови.

–Ммм… мені не відомо… Я лише перевозив… ми лише перевозили… так наказали…

–Хто? Дедята?

–Угу…

Я відняв від горла клинок. Вогонь вже стихав, ліс навколо погружався в темряву. І в цю секунду чолов’яга спробував вирватися. Він різко штовхнув мене в груди та закрутився дзиґою.

Зрозумівши, що втекти не вдасться, чолов’яга роздратовано кинув, що мені від Дедяти не сховатися.

–Він дуже небезпечна людина! – втомленим голосом додав Уйка.

–Ти не перший, хто мені це каже. А я дивлюся, ви Дедятою прямо пишаєтеся!

–Він… він… він.., – і Уйка раптом випрямився. Було помітно, що згадування Дедяти його отверезило та прогнало геть боягузливість. Бандит зітхнув та вже більш спокійним тоном додав: – Я і так вже не жилець! – він обтрусився, а потім витягнув ніж, наставляючи його в мій бік. – І більше тобі нічого не скажу! Нічого! – голос Уйки на мить пискнув, як буває від великого хвилювання.

Чолов’яга заглядав мені в очі, немов намагаючись там щось знайти. А я повільно підходив, стискаючи в долоні фальшіон і розуміючи, що волею-неволею прийдеться закінчувати почату справу…

14

…–Ти де так довго вештався? – запитав явно розсерджений ельф, ледь я з’явився в таборі. Його грубість скоріше вказувала на хвилювання.

Я втомлено присів біля нього та озирнувся навколо. Ніч, в небі переморгуються далекі зірки, в гілках шурхотить вітерець. Тишина.

Першосвіт дрімав, згорнувшись калачиком. Стояна також спала, але при моєму появленні тут же розплющила очі та деякий час сонно дивилась на нас з Бернаром.

–Хвилювався? – спробував я посміхнутися, але вийшло більш схоже на оскал.

–Ага, дуже! – іронічно кинув ельф. Він нахилився вперед та чомусь став принюхуватись. За секунду трохи стривожено спитав: – Чім це від тебе тхне?

– Кров’ю, – заявив йому.

–Угу, – паладин тут же напружився. – Мені саме так і здалося…

Бернар щось промовив на ельфійській мові. Єдине, що я розчув, було «свєрр». Мабуть лаявся на мене.

–І що ти виходив? – трохи роздратовано спитав паладин.

Я втомлено потер шию, а потім спокійним тоном промовив:

–Дізнався, що в сусідньому лісі повно пасток. Хлопці Дедяти постаралися: нарили ям, наставили там колів… самострілів… Вночі йти не можна… Ніяк не можна.

–Угу, – знову загукав, наче сич, паладин. Його обличчя витягнулося, стало якимось напруженим. – Невже ти був там, про яке місце я зараз подумав?

–Звідки мені знати, що ти там подумав…

–Припини балаганити! – розсердився Бернар. – Що взагалі в твоїй голові відбувається? Боре, ти…

–От давай сьогодні без повчань. Я трохи втомився…

Бернар замовк, втупившись кудись в темні хащі.

Ніч поступово добігала кінця. Ще якась година-півтори й почне світати. Поки я йшов сюди, обдумував план подальших наших дій.

–Буди всіх, – наказав я ельфу.

–Навіщо?

–Поговоримо... Думаю, всім буде цікаво те, що я зараз розповім.

Пара хвилин і всі згрудилися навколо. Стояна сіла напроти, Першосвіт праворуч, при тому широко позіхаючи та щось бурмочучи про їжу.

–Поки ще темно, – почав я ділитися планами, – перетнемо розділове поле, вглибимось в ліс та будемо чекати на ранок, щоб на темну не потрапити в пастки. Ото плато, з якого здіймався дим, зветься Білим іклом. Там вартує десь троє чоловіків…

–Ти вже і це знаєш! – хмикнув ельф. – Навіть не буду питати звідки… та яким чином це вдалось вияснити.

Я стримано посміхнувся і продовжив розповідати. Треба було дістатися того плато і по можливості спробувати захопити вартових. Якщо те вдасться, як слід їх допитати та дізнатися місце розташування табору Дедяти.

–Не думаю, що він знаходиться десь далеко, – закінчив я.

–Цікаво, що той Дедята тут робить? – спитав Першосвіт.

Я на якусь хвилину задумався, а потім все ж розповів товаришам про схрони із зброєю.

–Овва! – Першосвіт як завжди не відступав від своєї безпосередності. Він закрутив головою, наче щось відшукував та продовжував вигукувати.

–Швидше за все, – промовив я, – Дедята таємно перевозить до Світлолісся зброю. А ось кому – хоч вбийте, не знаю.

–Ти й про це вже дізнався! – подав голос ельф. – Це що ж тоді виходить?

–Банда Дедяти проводить валки крізь гори… з Темноводдя, – почав я ділитися своїми думками. – Доставляють луки, стріли, списи… мабуть і мечі… А потім все перевозять в Південну Берестянку та ховають по лісах.

–А ти розумієш, що значить провести валок горами? Я вже казав, що в цьому місці Серп доволі непривітний та важно прохідний… А по-друге, рухатись Світлоліссям, ховаючись по лісах, не менш важкувато, бо можуть швидко помітити та повідомити в Розшуковий приказ про якихось «таємничих незнайомців».

–Привітні гори, чи не привітні, але маємо, що маємо. Крім того, чому відразу «ховатися по лісах»? На місці Дедяти я б змовився із якимось купцем. Завантажував би його тут, на Сівєрійському тракті, та той під виглядом перевозки власного товару, провозив би ту зброю хоч аж до Гадючих косогорів.

Бернар скорчив таку пику, наче здивувався подібним моїм розмірковуванням. Прямо так і бачу, як він подумки каже собі: «Отаке»!

–І навіщо ж їм провозити ту зброю? Для кого? – спитав Першосвіт.

–А оце, друже, мені поки ще не відомо. Я лише відмічаю ті факти, які вже відбулися…

–Припустимо, – з поважним видом захитав головою хлопець. – А от скажи чому валки тягнули крізь гори, а не скористались проходом…

–…крізь Печеру Велетнів? – закінчив замість Першосвіта Бернар. Він іронічно хмикнув та додав про сторожову заставу, котра стоїть на вході. – Вартові побачать, що везеш і тоді не оберешся неприємностей…

–Можна подумати, що зброю заборонено провозити, – ображено знизав плечима парубок. – Якщо ось те, що каже Бор про купця правда, то найлегшим було б найняти його для провозу списів та луків без валандання горами. Мені здається, це б було безпечніше.

–Треба розуміти, навіщо ховати зброю… для кого вона призначена, – промовив я. – А що до використання проїзду крізь Печеру Велетнів, то пойміть найголовніше: ніхто не буде ризикувати, декларуючи що саме він везе, бо ці відомості попадуть до столиці. Там відразу зацікавляться, кому стільки зброї знадобилося. Візьмуть того купця за яйця і він розповість навіть про те, що казав Сарн Ніхазу, коли вони з ним на рибалку ходили. Ясно вам чи ні?

Судячи із мовчання, мої товариши глибоко задумалися.

Єдиний шлях між Світлоліссям та давньою волостю Валірів – Темноводдям, пролягав крізь так звану Печеру Велетнів, яка зі слів новоградців, була просто неймовірних розмірів. Вона проходила скелі Зуренського Серпа наскрізь, нагадуючи величезну нору, зроблену гігантським кротом. На виході в Темноводдя розташовувалася та сама сторожова застава, про яку казав нам ельф.

–Хіба вам не зразумєла, для чаго треба зброя? – промовила Стояна, що мовчала продовж наших сперечань. – Мнє думаєцца нє для вєсялосці.

Я здивовано поглянув на дівчину. Здається вона не сказала чогось особливого, проте саме її слова штовхнули мій розум на трохи інший напрямок.

Отже, Дедята мутив тут воду… в Світлоліссі… Його люди підбурювали лісовиків, щоб ті усіляко шкодили нам, канійцям. Лісопилка з кліщами та Берестянка з вовками – як два основних показника подібних «подвигів». Звичайно, вони не призвели к якимось надзвичайним наслідкам, проте за початком діло становиться. Куди все це в результаті призведе – питання друге.

Далі… що до зброї, – міркував я, пригадуючи ту дивну залізну клюку. – От звідки вона могла з’явитися у лісовиків? Все вказує на хлопців Дедяти… Тобто вони посилено постачають Бруму та його воїнам більш якісну зброю, ніж та, яка є у дикунів зараз… Крім того не варто забувати, що вона із хадаганської сталі… А отже тепер зрозуміло, чому мечі та списи не квапляться провозити відкрито. У перевіряльників з’явиться купа питань. Купа!

А додати к цій каші ще таємне спостереження за головою Міського приказу, так вийде настільки цікава історія, що просто охрініти!

–Дивно, що зброя везеться з Темноводдя, – сказав я. Інші все ще мовчали, дивлячись хто куди. – Чому так? Чому звідти?

–Чому відразу із Темноводдя? – насупився Першосвіт. – Горами можна дістатися і тієї ж Сівєрії… До речі, якщо валки йдуть звідти, то це пояснює чому Дедята не користується Печерою Велетнів.

–Знову за руби гроші! – насупився я. – Здається мені, що тобі просто неприємно розуміти причетність своїх темноводинських одноплемінників до темних справ Дедяти. От скажи, звідки в тій дикій Сівєрії може взятися зброя із хадаганської сталі?

–А взагалі, чого гадати? От якщо спіймаємо Дедяту, – почав розмірковувати хлопчина вголос, – то й дізнаємось, що та звідки… та яку капость він задумав.

–Не вважай, що це легко буде зробити, – відповів я. – Судячи із поведінки людей Дедяти, то можна сміливо сказати, що сам він ще той горішок. Ну, гаразд! Обговорювати можна і до завтрашнього вечора. Пропоную вже збиратися та рушити крізь межу.

Ми досить швидко зібралися та взявши коней за вузду рушили до узлісся. Там трохи перечекали, оглядаючись навсібіч, а потім тихо попрямували крізь поле. Ледь дісталися та трохи заглибилися в сусідський ліс, повернули на південь і покрокували до невеличкого улоговинцю, який щільно поріс ліщиною. Тут і зупинились на очікування світанку.

На землю непомітно опустився густий туман. Все навкруги вкрилося тонким шаром роси. Скоріш за все, вдень буде спекотно.

Я позіхнув, примостився біля куща та почав трохи дрімати. Все здавалось спокійним. В лісі повисла така тиша, що мені навіть на мить здалося, ніби я оглух.

–Щось трапилося? – почувся шепіт Першосвіта, який розташувався неподалеку.

–Чого ти так вирішив?

–Та ти чомусь стрепенувся… Дрімав, дрімав, а потім раптом завмер…

–Тобі здалося, – відмахнувся я, знову позіхаючи.

Хлопець підібрався ближче та сів напроти.

–Чого тобі? – спитав я у нього.

–Чесно зізнаюсь – трохи нервую…

–Таке буває. І до речі, в цьому немає нічого ганебного.

–Слухай, Боре, все хотів тебе спитати… Ти ж, бачу, бувалий вояка. Так?

–Ну, це як дивитися, - я знизав у відповідь плечима.

–Та чого тут дивитися! Ми ж бачили, як ти б’єшся. От скажи, брате, невже ніколи не боїшся? Дивишся на тебе з боку – сама впевненість!

Я невдоволено хмикнув. Не люблю коли лестять. Відчуття, наче ножем по голій шкірі шкребуть.

–Ліпше сам скажи, Першосвіту, чому ти зі мною?

–А з ким мені бути? – не зрозумів хлопець, чомусь при тому оглядаючись на ельфа.

–Я про те, чого ти зі мною очікуєш досягти? Багатства? Так його немає і не буде. Може, слави? Так і цього з мишачі сльози. Мені скоріш по шиї дадуть, ніж стануть співати хвалу… У гільдії я також не перебуваю. Та й грошей тобі особливо не відсиплю... А якби, що зі мною трапиться, то...

–Ну ти даєш! – розсердився Першосвіт. – Можна подумати, що я всього цього від тебе вимагаю – грошей, слави та іншої хєрні! Ось якщо ти мені повіриш, то скажу наступне: ніхто так не дбав про мене як ти… Звісно не рахуючи моїх батьків… Я давно зрозумів, ще до того, як потрапив на службу на алод до Клемента, що особливих висот в служивій справі мені не досягти... Це в дитячі роки можна мріяти про славні подвиги, а коли приходить прозріння, то з'ясовується, що ти зовсім не був до них готовий. Що ти не такий, яким зазвичай малюють воїнів героїчних билин. Зовсім не такий.

–В тих билинах, – посміхнувся я, – правди, що у кота совісті. І все ж: навряд чи я тебе навчу чому доброму. От закінчимо цю справу і, вважаю, тобі варто піти в Ратний двір. Навчатися. Я хотів про те більше дізнатися, але якось не склалося… Поговорю із Жугой Ісаєвим і попрошу тебе туди направити. Хлопець ти непоганий...

–Та який з мене воїн? – плеснув руками Першосвіт, при тому густо червоніючи. – Спасибі, звичайно, але мені, здається, краще залишитися з тобою в команді, ніж йти туди, до Ратного двору. Крім того там навчання коштує таких грошей, що навіть продай я свою іскру – стільки не нашкребу.

–Ох! Ну ти і… дурень, – закачав я головою.

Чесно кажучи, мене розлютила така дивна відданість. Я раптом згадав Уйку, котрий витягнув ножа, збираючись зі мною битися. Думаю, він в банду Дедяти потрапив не через те, що був падлюкою від природи. Чим-то той заманив хлопця… як і я Першосвіта…

Ніхаз вас всіх бодай! Я ж такий же вбивця, хоч і на службі Ліги. А натура Першосвіта інстинктивно тягнеться до сильної особистості, якою він чомусь вибрав саме мене. Через свою молодість та наївність цей гігант не в змозі відрізнити тінь від світла, зла від добра. Він бачить лише силу… Першосвіт, немов пухка земля, на яку тільки що пролився дощ: вона вбирає вологу з такою жадібністю, наче той, хто кілька днів не пив. І не хочеться, щоб ця «вода», щоб ті знання, котрі він намагається увібрати від мене, склали його майбутню натуру. Це зовсім не те, що було варто дарувати хлопцю. Зовсім!

–Добре, – махнув я головою. – Ось закінчимо справу, тоді й поговоримо із тобою чим слід займатися… Ліпше все ж відправитись до Ратного двору. Подумай над цим у вільний час.

–А в чому справа?

–Чи розумієш чим відрізняється солдат від найманця?

Першосвіт стримано хмикнув, а потім глухо додав:

–Солдат виконує чужі накази, а найманець – людина вільна, і покладається тільки на себе.

–А в моєму розумінні: одні служать справі, а інші – собі.

–І в чому різниця?

–В світосприйнятті!.. І хочу тобі сказати, що не один і не другий насправді не вільні в своїх діях.

–Я не розумію. По що ти теревениш? Що хочеш мені сказати?

–Ох! Дурню ти, дурню!

К нам наблизився Бернар. Він трохи нахилився та натякнув, що вже час вирушати далі.

–Вже розвиднилося, – додав ельф, озираючись навколо.

–Тоді давайте потроху збиратися, – промовив я, кидаючи погляд на схвильованого Першосвіта. – Коней залишимо тут, – додав наприкінці. Витягнувши зі шкіряного мішечка наконечники, я почав насаджувати їх на стріли, готуючись до майбутньої сутички.

Потім нашвидку поснідавши, ми обережно вирушили в дорогу. Попереду, як і раніше йшла Стояна, і все з тією ж легкістю, наче навкруги не було ніяких перешкод. Вкотре народилось порівняння дівчини з її риссю.

Цікаво, а де та ділась? Невже пішла гуляти місцевими лісами? Чи Стояна її сама відпустила? А коли та знадобиться – просто покличе якимось магічним чином?

О, Сарне, яка тільки маячня мені в макітру не залізе! – промайнуло в голові. А потім чомусь подумалось, чи інші люди також маються маячнею, як я? Чи то наслідки падіння стелі в Червоній залі Клемента?

Два рази Стояна вказувала нам на «вовчі» ями. Я заглядав туди та відмічав на дні здоровезні гострі кілки.

Пастки були зроблені доволі майстерно. Зізнаюсь, що я б їх і не помітив.

Наступного разу Стояна знешкодила прихований самостріл, ще раз доказуючи, що вона непоганий слідопит.

Десь за півтори години ми нарешті дісталися підніжжя Білого ікла – величезної світло-сірої скелі, що стирчала додолу подібно гострому зубу якогось велетенського хижака. Трохи ліворуч ми помітили ледь помітну стежку, що вела вгору, прямо до вершини.

Не минуло і хвилини ледь наш загін сховався в найближчих кущах, як з сусіднього пагорбу вийшли двоє чоловіків. Вони дісталися відкритої ділянки та голосно свиснули. За мить зверху долинув відгук і ця парочка швидко рушила стежкою.

–Зміна, – припустив я.

Минула чверть години і зверху спустилися інші чоловіки. Їх було троє. Вони досягли галявини, а за хвилину зникли за тим же пагорбом, звідки з’явилася їхня зміна.

–Рушимо за ними? – якось радісно запитав Першосвіт.

–Чекай! – прошипів я. – Розберемось спочатку із цими вартовими.

–Та на кой вони нам? Хай сидять на горі…

З одного боку це було цілком логічно. Якщо можна обійти засідку, то варто цим скористатись. Проте залишати когось за спиною мені не хотілося. Вартові могли подати знак та призвати сюди допомогу… А я був впевнений, що в цих лісах вештається чимало підручних Дедяти.

–Ти все ще хочеш їх допитати? – нахилився Першосвіт. – Тоді ти ще відчайдушніший, ніж здаєшся… Це не можливо! Ти ніяк до вартових не підкрадешся. Тут все легко проглядається…

Так, захопити зненацька мені буде важко… А якщо чесно – не можливо, тут Першосвіт має рацію. Отже план, який я виклав вночі, прийдеться корегувати по ходу справи.

–Я магу іх дастаць, – тихо сказала Стояна. – Адсюль.

–Ні… це буде занадто гучно, – відмахнувся я, пригадуючи, як друїдка лупила блискавкою троля на забутому острові. Саме це вона, напевно, хотіла зробити і зараз. – Нам не треба привертати зайвої уваги.

Я наказав усім залишатися на місцях і змією поповз вперед. Незабаром мені вдалося знайти зручне місце, звідки добре проглядався майданчик, де сиділи вартові. Вони про щось перемовлялися, оглядаючи межове поле, що розділяло ліси.

Я витягнув чотири стріли, які поклав перед собою. Не знаю, чи вдасться з першого разу влучити в ціль, бо мені заважала не тільки відстань та різниця в висоті (погодьтесь, що стріляти вгору значно важко, ніж вниз), а і крони дерев та камені, що трохи закривали огляд.

Готувався довго. Заспокоїв дихання, зафіксував ліву руку, правицею хватом взяв стрілу, наклав її зверху кулака, що стискав древко лука. Не дивлячись на те, що цілі були відносно нерухомі, мені чомусь було важкувато зловити відповідний момент. За першу жертву вибрав чоловіка, що сидів вглибині майданчика. Він розташувався біля високого круглого валуна, та щось завзято жував. Інший присів недалеко від краю та вглядався вдалечінь.

Натяг… дотик тятивою підборіддя… вдих… секундна затримка з прикидкою майбутньої траєкторії польоту… видих… Бзинь! І стріла стрімко пішла вгору.

Траєкторію розрахував чудово: наконечник увійшов прямо в яремну вену. Я бачив, як з горла заструменів темно-червоний потік.

Напарник бандита почув якийсь дивний звук за спиною і неспішно обернувся. Зараз він мав би впасти в легкий ступор від побаченого. Таке буває навіть з досвідченими бійцями. Розгубившись, цей чолов’яга не відразу зможе збагнути, звідки стріляли й що йому далі робити. Отже в мене для наступного вистрілу лише кілька секунд, – все це промайнуло в голові зі швидкістю вітру.

Бзинь! І друга стріла помчала вперед. Постріл не був настільки вдалим, як попередній. Я не встиг зробити поправку на вітер, тому стріла увійшла в праве плече. Чолов’яга придушено скрикнув. А я тим часом схопив третю стрілу і прицілився.

Поранений впав навзнак. Зараз він інстинктивно спробує підвестись. І ось тоді хай не скаржиться на свою недбалість.

Так і сталося. Я відпустив тятиву і третя стріла зі свистом влучила трохи вище грудної кістки… в горлянку… Чолов’яга захрипів і повільно звалився на бік.

Я свиснув своїм товаришам, а сам стрімголов помчав нагору. Знадобилася хвилина, перш ніж досяг майданчика. На наше щастя, ніхто з вартових не намагався подати сигнал, бо вони обидва вже були мертві. За пару хвилин слідом піднялася і моя команда.

–Бездоганна робота! – зацокав язиком Першосвіт.

Бернар присів біля тіл та, як мені здалося, невдоволено промовив:

–Чим далі, тим спритніше ти становишся. Рука, як бачу, вже не тремтить.

–А що, раніше я виказував нервозність? – навмисно грубим тоном спитав я.

–Ми ж дійсно могли обійти цих вартових… Але ти вирішив їх вбити… чомусь… Навіщо? Хочеш нам дещо продемонструвати?

–Хм! Якщо ти вважав мої дії якимись ганебними… поганими… то міг би й спинити. Але цього не зробив. Лише спостерігав за мною. Мені теж цікаво, чого ти так вчинив?

–А вам не здається, – вліз між нами Першосвіт, – що ми зараз чимось не тим займаємось? Навіщо ви знову починаєте сперечатися?

Ельф підвівся та підійшов до краю майданчика. Звідси добре проглядалося і поле, і узлісся.

–Што далєй? – запитала Стояна.

Я підійшов до тіл і висмикнув стріли. Наконечники залишилися в середині, але я тим не переймався, бо цього добра в будь-який кузні вистачає. А ось рівних відбалансованих гілочок для стріл не завжди знайдеш.

–Спускаємося, - заговорив я, розповідаючи наступні наші кроки, – та рушимо по слідах зміни. Сподіваюсь, вони приведуть нас до табору Дедяти…

–І що ми будемо робити? – спитав ельф. Він навіть не озирнувся.

–Буде видно, – розвів я руками.

Ми рушили вниз. Стояна шмигнула в кущі на пошуки слідів. Вона спочатку повела нас якимись хащами, а вже за кілька хвилин, ми вибралися на край байраку.

Дівчина раптом зробила знак мовчання і ми всі завмерли на місцях. Я напружив слух і за секунду розрізнив серед лісових звуків чиїсь голоси.

Ховатися було запізно. Мить і на галявину перед нами вийшло відразу четверо здоровенних міцних мужиків. Вони були одягнені в шкіряні мисливські куртки, з-під яких визирала тонка кольчуга. З озброєння я побачив лише мечі.

Зустріч як для нас, так і для них була абсолютно несподіваною. Ми всі застигли, дивлячись один на одного.

Я гарячково прикидав варіанти власних дій. І як на зло, нічого в голову не лізло. А бійки, хоч як крути, не уникнути.

Здається, вояки напроти побачили в нас легку здобич. Це було помітно по виразу їхніх облич. Ще б пак! От хто їм зараз уявляється? Паладин, дівчинка-підліток... Мабуть, вважають, що з цими вони легко впораються. Повозяться лише з гігантом зі старим мечем в руках. А що до мене, що до лучника, то відстань між нами занадто мало, щоб я встиг в когось влучити.

Ось так і міркують незнайомці, в тому я був впевнений. Зараз кинуться на нас з різних боків… розділять та хутко переб’ють.

Як і очікувалося, бандити почали нас оточувати. Оголивши мечі, вони хутко ринулися в бійку. Я кинув лук, потягнувся було до сакса та фальшіона, як раптом повітря здригнулося в страшному гуркоті. А в наступну секунду по всім чотирьом нападникам вдарили сліпучі блискавки.

Нас всіх розкидало в сторони. Стояна навіть покотилася.

–Псяче хутро! – я вскочив на ноги та озирнувся. – Що то було?

Дівчина підвелась та неголосно вибачилася. Її обличчя натягнуло маску розгубленості.

–Я… я… я… спалохалася, што йани… нас… цяпєр.., – дівчинка порачкувала назад, лякаючись власного вчинку.

–Погані справи! – сказав Бернар. Він отряхнувся від бруду та розгублено озирнувся. – Зараз сюди всі збіжаться!

–Нумо, звідси! – гаркнув я. – Спускайтеся в байрак! Хутко, Ніхаз вас бодай!

Першосвіт схватив Стояну за руку та із силою потягнув її за собою. Слідом рушив і ельф. Я ж на якусь мить забарився, потім обережно наблизився до одного з нерухомих тіл, від якого сильно тхнуло паленим волоссям. Здається, чолов’яга ще дихав. Він жалібно простогнав і розплющив обпекли очі. В них не було зіниць… лише біла-біла пелена… наче зварене яйце.

–Мужи-и-ик, памагі умєрєть! – почулося мені.

Обличчя, шия, долоні – все це було пронизано дивною синюшною мережею. Здається, у пораненого запеклася вся кров у венах – від голови до п’ят. Я нервово здригнувся, проте витягнув сакс та нахилився.

–Памагі-і-і, – з важкістю вичавив із себе чолов’яга.

–Гаразд, – якомога спокійніше промовив я у відповідь, заносячи руку для точного удару...

15

…–Вось іх табор, – тихо промовила Стояна. Вона вже трохи отямилася, хоча я відчував, як мандражує її тіло.

Дівчина явно не хотіла нікого навмисно вбивати. І я її в тому розумію. Одна справа, коли б’єшся із тролем, а друга – з подібними до себе. Стояна просто перелякалася і це посилило її здібності. Одномоментно, звичайно, проте посилило. Мабуть лише хотіла оглушити нападників, але вийшло зовсім інакше. Схоже дівчинка ще не вміла керувати прихованою в ній силою.

Я її не осуджував. Бернар із Першосвітом також не показували того. І між тим Стояна все ще нервувала, хоча і намагалася цього не демонструвати.

Взагалі, вона досить загадкова особистість. Я зловив себе на тому, що ми всі не знаємо ні її минулого, ні її справжньої натури. Ми бачимо лише підлітка, сповненого страхів, переживань та типової для її віку невпевненості, хоч вона все це і намагалася приховати.

Наш загін хутко спустився в байрак. Ми засіли в кущах, проте ніхто так і не з’явився. Мабуть не почули, або сприйняли той гуркіт грому за природне явище.

Це ж треба, – міркував я, оглядаючись навсібіч, – вміти лупити когось блискавкою. Цікаво, як це взагалі можливо?

До речі, я ж між іншим мало чого знаю і про себе. Як Стояна – керувати блискавками, чи як Бернар, котрий чаклував із силою Світла – не вмію. Але б’юсь на мечах, влучно стріляю… А ще можу зачаровувати стріли…

–Знайшов час про це питати! – відмахнувся ельф, ледь я тільки почав у нього випитувати про речі, що пов’язані з магією.

–І все ж, – наполягав я.

–Ну… ну… Уяви собі якусь ємність… скажімо відро або горщик, куди стікає рідина. Наприклад – вода. Це такі собі накопичувачі, які дозволяють збирати її якомога більше.

–І що?

–Потім ти можеш її використовувати на свій розсуд.

–Воду?

–Тьху ти, Ніхаз тебе лякай! Я кажу про те, що деякі речі можуть накопичувати силу, – поясняв ельф. – Живі істоти, такі як ми із тобою, також можуть те робити.

–Яку силу? – не второпав я.

–Магічну енергію… Так її кличуть серед чаклунів. Вона міститься всюди, навіть в їжі, – якось плутано розповідав Бернар. Це було зовсім на нього не схоже. Така нехарактерна манера, судячи із всього, могла вказувати лише на його нервозність. – Її можна поповнити з вогню, води… землі… повітря... металу... з живої істоти… А потім перетворювати на щось більш відчутне…

–Що це за «більш відчутне»? І як це – «з живої істоти»?

Ельф дивно посміхнувся, але не пояснив. Він лише додав, що сила буває різних видів. І контролювати її досить складно.

Впевнившись, що ніхто за нами не йде, ми обережно рушили далі. Бернар крокував досить близько від мене, тому я знову вирішив поприставати із хвилюючими мій мозок питаннями.

–Майже всі речі виступають свого роду накопичувачами сили, – повторив він. – Всі… угу… будь-що… Через свою природу, вони схильні до прийняття відповідного виду «магічної енергії». І тільки жива істота… розумна істота, – швидко виправився він, – в той чи інакшій мірі може ретранслювати її в наш світ.

–Ти знову пустився в нетрі свого словоблуддя? Якась нергія… ретра…

–Я кажу про здібності, – ельф нервово хмикнув. – Магій багато, я думаю ти це прекрасно розумієш. Я, наприклад, практикую силу Світла... Джуни – силу, що заснована на людський крові... До речі існує багато похідних видів магії. Так би мовити – підвидів.

–А що до накопичувачів… можна трохи пояснити?

–Ще давні ельфи… та і джуни, чого тут приховувати – помітили, що в Сарнауті існує чимало сил, котрі можна використовувати для власних потреб. А згодом ми всі навчилися підсилювати дію цих сил, створюючи так звані накопичувачі. Їм надали відповідної форми. Це був і одяг, котрий оберігав його власника… Ще – кільця, які додавали міцності закляттям… Амулети…

–Зброя?

–Так, само собою і зброя. Правда, багато секретів згинуло в давні часи… Зараз про ту ж легендарну зброю можна почути лише в казках та байках. До речі, візьми свій сагайдак... Це тобі прямий доказ магічного накопичувача. А ти виступаєш реалізатором… Але не кожен може скористатися твоєю зброєю. Віддай цю річ Першосвіту і він нічого не зробить. Нічого!

–А чому?

–Бо подібні штуки потребують відповідного господаря… вірніше – встановленого зв’язку між накопичувачем та ретранслятором… Взагалі, це складно пояснити тому, хто далекий від розуміння суті природи самого Сарнаута…

–Знову ти приндишся! – розсердився я.

–Я кажу так, як воно є… Між іншим, поглянь на свої мечі.

–А що з ними не так? – я кинув погляд на руків’я саксу та фальшіона.

–Цікаві дрібнички... Незвичайні... Тільки зовні вони здаються простими, а ось що сховано всередині них.., – і ельф загадково посміхнувся.

–Звідки ти знаєш, що там щось сховано?

–Скажімо так – відчуваю.

–Гаразд… А що до Стояни, що до її блискавок? Де вона все це бере?

–Ніде, – зовсім серйозно відповів ельф.

–Тобто?

–Тобто – нізвідки! А взагалі я мало розуміюсь на друїдській магії. Єдине, що можу пояснити – у Стояни досить розвинутий дар до сприйняття енергії… сили, – тихо промовив ельф. – Але, бачу, що нікому цю дівчинку навчити доцільно та впорядковано її використовувати.

–А тебе хто навчав?

–Різні особи, – невизначено відповів паладин. – Якось допомагав і Клемент ді Дазірє.

Бернар насупився та замовк. І в продовж того часу, поки ми кралися до схованки Дедяти, більше цю теми не обговорювали.

І ось зараз, добравшись до якоїсь горбистої галявини, ми сиділи в кущах та дивились на пейзаж перед собою, намагаючись збагнути, де той клятий табір.

–Там нічого немає! – зауважив я пошепки. – Пусто!

Стояна показала на якийсь пеньок і лише трохи згодом я збагнув, що це замаскований димар. А поруч з ним – маленький кущик, який виявився входом до землянки. Дмухнув легкий вітерець і я відчув слабкий запах диму. І ще їжі. Здається смаженого м'яса.

–Непогано сховалися, – вирвалось у мене. – Легко можна пройти мимо…

–І який подальший план? – пошепки запитав Бернар.

Зізнаюсь, що досі ще нічого не придумав. Між тим три пари очей втупились саме в мене, очікуючи на накази. Отже треба було щось казати.

–Повертаємось за підмогою? – запропонував ельф.

Я задумався. Якщо вірити словам Уйки, то у Дедяти залишалося п'ятнадцять чоловік. Шістьох вже нема, але чи брав їх в розрахунок той Уйка – це ще питання. Двоє-троє з банди знаходяться на майданчику другої скелі – на північній Лисині. Тобто всередині як мінімум шестеро, включаючи і ватажка, а як максимум – Ніхаз його знає!

Битися із величезною ватагою – суцільне самогубство. Але якщо все ж дедятівців мало – можна було ризикнути.

–Як вважаєш, – звернувся я до Стояни, – скільки їх всередині?

Дівчина розгублено розвела руками. За мить вона пояснила, що тут непогано все прибрали і поки зі схрону не вилізуть, важко буде щось сказати напевно.

–Давай когось відправимо за підмогою, - знову запропонував ельф. – А інші сховаються та будуть спостерігати, га?

–Скільки? Тиждень? Місяць? Рік? Коли ту підмогу приведуть? – сердився я.

Чуття мені казало діяти. Тим паче, що в голові вже склався план. І я ним поділився.

–Ти нас всіх згубиш, – розсердився ельф. – Ніхто не лізе в осине гніздо палкою.

Я глянув на Першосвіта. Той на пару секунд розгубився, але все ж підтримав мене. Стояна ж стримано знизала плечима.

–Як бачиш, – промовив я ельфу, – за мій план голосує більше, ніж за твій. Та і крім того, ми будемо мати перевагу, бо ворог не знає нашу кількість.

Бернар неохоче погодився.

Отже, ми почали. Бажано б було якось висмикнути дедятівців з їхньої схованки. Спускатися вниз – це верх дурості. Оскільки там нас перебили б як курчат… І ніяка магія не допомогла б... А чекати коли бандити вилізуть самі – теж не вихід. Цілком можливо, що без особливої потреби із землянки ніхто не вибирався.

–І як їх звідти викурити? – запитав мене Першосвіт, якому очевидно також в голову лізли подібні думки.

–Що ти сказав? Викурити?

А це була ідея! – мене аж тіпнуло.

Намагаючись не шуміти, ми підтягнули якомога ближче до входу сухого хмизу. Я наклав заклинання на стрілу і розпалив вогонь. Дочекавшись, коли той розгориться, Бернар кинув зверху сирі хвойні гілки й в повітрі розтягнувся їдкий задушливий дим, від якого ми самі почали кашляти. Очі защіпало, в носі закрутило. Уявляю, що відбувалось внизу, в схроні.

Відступивши назад, ми зайняли позиції в очікувані того, як знизу почнуть вибігати бандити. Я взявся за лук, витягнув зачаровану стрілу та втупився в прохід.

Не минуло хвилини, як нагору вискочило декілька людей.

Вистріл і стріла-блискавка прошила першого з бандитів наскрізь. Пара секунд і за ним звалився другий… Третій швидко отямився та перекинувся в кущі. За ним помчався Першосвіт.

І тут наче гриби з-під землі, звідкись почали вилазити інші бандити. Судячи з усього, вони завчасно наробили додаткові виходи зі схованки. А на подібне я не розраховував. Але лайся – не лайся, проте відступати вже було запізно. І вже не зволікаючи та не звертаючи уваги на дрібні моменти, ми всі кинулися в бійку.

Стріляти мені вже було незручно. Всі змішались в одну кашу. Прийшлось взятись за мечі.

Відбитися від перших нападників було доволі легко. Але кількість людей, які вилазили зі схованки, мене вразила. Їх було не менше п'ятнадцяти... Стій! Вісімнадцяти... двадцяти одного... Та Ніхаз вас всіх дери! Скільки ж тих дедятівців?

Не минуло і хвилини, як я загубив своїх товаришів. Нас швидко розділили та почали відтісняти до дерев. Розуміючи, що ні Першосвіт, ні тим більше Стояна, не мають досвіду в подібних сутичках, я спробував відтягнути на себе якомога більше людей. Кричав, штовхав, дражнив. Головне, - промайнуло в голові, – щоб серед нападників не знайшлося якогось лучника. Інакше – прощавай голівонька!

Раптом відчув, як ногу полоснуло холодне лезо чужого меча. Ось що буває, коли не достатньо зосереджуєшся на справі. Псяче хутро! Сам винен!

Різкий помах і рука нападника, котрий наніс мені поріз, разом зі зброєю відлетіла в бік. Випад і сакс якось радісно (бо чомусь в цю мить мені саме так здалося) впився в тіло бідолахи. Він якось по-дитячому пискнув та рухнув вниз.

Я старанно користувався природними укриттями. Ховався за стовбурами дерев, відстрибував в кущі. Це не дозволяло нападати всім відразу.

Випад… фінт… знову випад… Ще один звалився, тримаючись за живіт.

Я парку не парив. Розумів, куди вліз. Головне – тримався, не хвилювався.

Новий нападник… Навіть двоє… Я вдав, буцімто збираюсь уколоти в живіт того що був ліворуч, а сам зробив обманний випад, відскочив праворуч, та ударив фальшіоном другого чолов’ягу. Потім прикрив корпус і стрімко стрибнув вперед, одночасно полоснувши клинком першого бандита.

І знову відмітив, що мої мечі начебто мали власну волю. Вони радісно тягнулися до ворогів і не менш захопливо впивалися в їхні тіла, насолоджуючись чужою кров'ю. Розум охопило почуття приємного ражу. Втоми взагалі не відчувалось.

Блок… знову блок… Цей боєць досить непоганий… Я різко відступив і вдарив обома клинками – і зверху, і знизу. Чужа кров бризнула прямо мені в ліве око. Тому трохи забарвися, витираючи її.

Куди ти побіг? – ще один бідолаха дав такого драпака, що заєць позаздрить. Ну доганяти тебе не буду, бо на те немає часу… А ось ще один наближається…

Фінт... підкат… сакс стрімко увійшов з-під низу… прямо в печінку, судячи із темного кольору крові…

Пальці трохи забруднились… Я невдоволено витер їх об куртку бандита…

В якусь мить мені раптом стало ясно, що навколо нікого нема. Нападники вбиті, хтось втік, я ж начебто неушкоджений… майже… Хоча порізи та синці не варто враховувати. Головне, що руки-ноги цілі, та і голова не відпала.

Це все? – здивувалась свідомість. Невже вони всі настільки непрофесійні бійці?

І раптом десь праворуч щось глухо бухнуло. В голові тут же закрутилися думки про Стояну, Бернара, Першосвіта. Що з ними? Невже ще б’ються?

Я стрімголов понісся на звук. Кроків десь зо сто і я вискочив прямо на галявину, до схованки. Тут стояло четверо чоловіків. Один з них – дуже високий чорнявий бородань – зиркнув на мене своїми зеленуватими оченятами та роздратовано крикнув:

–Чєво ждйотє, лодирі?

Мене відразу атакувало двоє. Та легкість, з якою я увігнав першому в живіт свій фальшіон, а другому зніс перерізав горлянку, анітрохи не злякала бороданя. Мені здалося, що він навіть зрадів моїй появі.

–Дедята? – спитав я його.

–Он самий! – розтягнувся у посмішці чолов’яга. – А ти, віжу, прібйоґ за мной, а? – і він забрав у свого підручного спис та зробив широкий крок назустріч. – Какая у тєбя знакомая морда, – вишкірився Дедята. – Ти случайно нє бил на Ельджунє?

–Можливо, – прохрипів я, займаючи стійку.

–Угу… угу… Відал я одново в порту Такалік… Уж очєнь на тєбя похож.

Я завмер. Оце так новина! Невже я все-таки дійсно бував в тому бандитському кублі?

–І що ж він там робив? – спитав я, натякаючи на ту «знайому пику з Такаліка».

–Пєл, орал… в дуду іграл…

Дедята несподівано зробив пробний випад, і я тут же забув про свої роздуми, зосередившись на захисті.

–Ти чєво напал на моіх людей? – зіщулився Дедята, відступивши назад. Він обережно, наче та довгонога чапля, почав йти навколо мене, ощирившись списом. Очевидно буде шукати слабкі місця в моєму захисті.

–У мене до тебе не менше питань, – парирував я. – Може для початку просто поговоримо?

–Ага! – кривлявся Дедята. – Ну начінай пєрвим брєхать.

–Чому відразу брехати? – я обережно витягнув знак Розшукового приказу та показав його Дедяті. – Послали тебе знайти… Живим чи мертвим до столиці привести.

–Ух ти! І кто послал?

–Жуга Ісаєв.

–Ето ж дє я єму дороґу пєрєшол?

–Та чудити почав. Ось лісовиків підбурюєш… зброю таємно в Світлолісся тягнеш…

Дедята завмер. Здається я спритно його підчепив. Потискав, як то кажуть, за яйця.

–Ах ти ж Ніхазова залупа! – Гнильський напружився та втупився мені прямо в очі. – От ви собакі пріказниє… Всйо винюхать норовітє…

–Так що? Підеш сам? Чи волоком тягнути?

Тут з кущів вийшов кульгаючий Першосвіт. Помітивши його, підручний Гнильського ринувся на хлопця. Не став і зволікати Дедята. Він дуже швидко мене атакував, і я ледь встиг відбитися та відступити назад, щоб зберегти безпечну відстань.

Що не кажи, а списом Дедята орудував майстерно. Я ж вже трохи втомився і мої рухи від цього уповільнились. Якщо Гнильський почне активно атакувати, можу не впоратися.

Першосвіт з бандитом відступили кудись за дерева. Я чув лише як дзвенить сталь їхніх клинків. Сподіваюсь, хлопчина впорається без мене…

І знову атака. Стрімка, напориста. Я застиг на місці, ні кроку назад, чим здивував Дедяту. Тепер він трохи відступив… А я рушив вперед.

Удар… ще удар… обманний фінт… Дедята раптом оступився та впустив зброю. Я аж завмер, дивлячись як спис падає на траву…

І тут стрибок вперед та удар ножем... лівою… несподівано… прямо мені в бік...

–Ох ти ж.., – захрипів я, роблячи крок назад. Підловив мене, Ніхазів сину! От псяче хутро!

Дедята тут же відскочив назад та довільно посміхнувся, граючись своїм ножем. Ми стояли один навпроти одного: я притискаючи руку із саксом до пораненого боку, а Гнильський – облизуючи губи та стріляючи оченятками по моїй фігурі.

Я подивився на поранення. І хоч акетон трохи стримав удар, проте крізь поріз в ткані проступило чимало крові. Сподіваюсь цей Гнильський нічого важливого не зачепив.

–Нє ожидал? – хрипко запитав він. – У мєня єщйо мноґа фокусов імєєца. Показать?

Я майже фізично відчував, як швидко починали слабнути мої м’язи. Стоїш, наче п’яний. В голові трохи гуде, картинка перед очима пливе.

Пропустив удар… Як же я так? Що трапилося? Невже вдача відвернулась?

Я виставив мечі, зайняв позицію. Нумо, спробуй тепер атакувати, падлюко.

І Дедята атакував… І знову якось різко, неочікувано. Точно пам’ятаю, як у мене спочатку обпекло під ключицею... потім шкрябнуло по ребрах… Я чомусь навіть не встиг блокувати той проклятий ніж… Його лезо наостанок різонуло по кисті…

Все тривало менше трьох секунд. Дедята, хоч що кажи, був досить спритним, навіть не дивлячись на те, що зі зброї мав тільки ніж. Він відскочив назад та знову гадко усміхнувся. І це мене вивело з себе.

Ми зчепились втретє. Чітко пам’ятаю очі Гнильського… вони були близько-близько… і ще блищали від задоволення… А потім той блиск змінився на нерозуміння.

–В мене також фокусів вистачає, – прошипів я йому. – Не очікував? Знайомся, це сакс…

В куточку губ Дедяти з’явилась ледь помітна цівка крови. Він опустив очі додолу, дивлячись на мою лівицю, що стискала меч, який на чверть увійшов йому під дих.

–А цеее.., – почав було Дедята, але не закінчив і ми з ним повалилися на землю… поряд один з одним…

Все паморочилося… картинка перед очима закрутилася… зблякла… Мені було дуже важко дихати… Я глянув на своє тіло… на руків’я ножа, що стирчало в боку…

Псяче хутро! Дістав-таки наостанок! – і мене кинуло в жар.

–Боре! Боре! – голос Першосвіта пробивався крізь якусь тьмяну пелену.

Я хотів щось відповісти, але язик наче зник. Та й голос також. Навіть не знаю як мені вдалося винирнути з того синюватого туману, який щільно окутав розум.

–Боре! – голос Першосвіта став більш чіткішим.

Я нарешті зміг опертися на лікоть та трохи підвестись. Хлопець стояв біля дерева, спираючись спиною о його стовбур та важко дихав. На його обличчі красувався глибокий поріз від лівого ока аж до вилиці.

–Ти як? – ледь стримуючи дихання, запитав він. – Га?

Я опустив погляд. Очі знову вперлися в темну рукоять ножа, що стирчав з-під моїх ребр.

–Як та як… Ось бачиш, – хрипко відповів я, при тому намагаючись посміхнутися. Вийшло якось вимучено.

Дедята лежав в двох кроках праворуч. Судячи з усього, він вже був мертвий. А я навіть і досі не второпав, коли встиг загнати меч в тіло бандита. Наче то були і не мої руки.

На галявину вибралися Бернар та Стояна. У обох був дуже пом'ятий вигляд, а друїдки – порвані на коліні штани.

–Бора поранили, – промовив Першосвіт, все ще спираючись о стовбур.

Паладин рішуче наблизився до мене. Він присів поряд та обережно торкнувся руків’я ножа.

–Добряче увігнав, – промовив ельф, притому цокаючи язиком.

–І не раз, – відповів я. – Все тіло наче кинуте в кип’яток…

–Не раз? – перепитав Бернар. Він торкнувся акетону, пробігся пальцями по порізах. – О, Тенсесу!.. Один… три… сім… Оце в тебе дірок! – заявив Бернар. І якось перелякано додав: – Як же ти так, друже?

А що казати? – я заплющив очі. Хочете чесно? Ніхаз його знає, коли я схибив… І зараз через це злився на себе!

Це ж треба упустити початок атаки. Навіть сліпий би зрозумів, що Дедята накинеться знову. Наніс точний удар, так добивай – такий принцип бою.

Ось тобі, Боре, твоя самовпевненість... Саме вона тебе і підвела. Дивно, що Дедята не увігнав той ніж мені в серце… Можливо просто не встиг…

–Ти лягай! – наказав паладин. – Спробуй не рухатися. Так... буде боляче... І ще буде кров...

В роті пересохло. Говорити було важко, але я все ще тримав себе на тій тонкій грані, що розділяла тверезість думок і безпам'ятство.

–Я крові не боюся, – хотів заявити те з викликом, наче кажучи – а чхав я на ті поранення три рази. Але голос став якимсь тьмяним, пустим. – Та і болю також… Ти роби свою справу, ельфе, – вичавив я з себе наостанок.

А самого аж вивертало. Тіло остигало після бою, а разом з тим на нього навалювався біль.

Бернар різким рухом витягнув ніж і тут же поклав руку на рану, шепочучи слова якихось незнайомих молитов. Я побачив, як кров густими ривками стрімко ринулася крізь його пальці. Очевидно, останнього разу Дедята встиг-таки встромити ножа на повну.

Світ навколо почав бліднути. Ельф повернув голову і подивився мені в очі.

От, Ніхаз! Невже це кінець! Я бачив такі погляди… Зараз не пам’ятаю де, але бачив… Так дивляться на тих, кому вже залишилось недовго…

–Як йон? – тихо спитала Стояна. Виявляється вона сиділа поруч, тримаючи свою долонь у мене на лобі.

Ельф буркнув щось незрозуміле та знову вглибився у молитви. Мені на мить здалось, наче полегшало. І тільки це відчув, як в наступну секунду почав кудись провалюватися… падати... падати... падати...

Темрява огорнула тіло з усіх боків. А потім я побачив себе лежачим навзнак на траві… Навколо метушилися якісь люди… Все було якось розмито… проте я легко міг роздивитися власне тіло… бліді щоки… скуйовджене волосся… долоні, які стискали мечі…

Чекай, а це моє тіло? – від цієї думки мене навіть трусонуло. – Псяче хутро! Це якась… якась… ніхазівня.., – мозок відмовлявся приймати той факт, що це я. – Напевно та людина просто схожа на мене… Так-так, це зовсім не я… Це не можу бути я…

Осклилі неживі очі людини дивилися вгору… в холодне синє небо… Я також глянув туди і тут же відчув, як мене кудись потягло… і знову навкруги суцільна темрява…

Почулося, як тихо-тихо потріскували свічки. Багато свічок. Вони стояли на підлозі, у виїмках темних стін, біля височезних білястих колон… на металевих підсвічниках… Куди не кинь погляд побачиш лише свічки… і тисячі вогників, котрі тьмяно освітлювали невеличкі ділянки навколо себе…

З темряви почулося шаркання чиїхось ніг. Я хотів повернутися на звук, але неочікувано закрутився та опинився прямо перед однією з колон. І вже зупинившись, побачив як вздовж алеї із свічок рухається невисока фігура. Вона йшла неквапливо, ледь перебираючи ногами, несучи в руці величезну металеву чашу та новеньку незапалену свічку. Це був кошлатий гоблін, одягнений в білий балахон. Він наблизився та ліниво окинув мене втомленим поглядом водянистих очей.

–Угууу, – його голос гулко задріботів пустими коридорами. – Хто у нас тут сьогодні?

Це не було питання, скоріш просторікування вголос. Полум’я численних свічок раптом затремтіло, потягнулося доверху. Гоблін торкнувся до мого обличчя, а в наступну мить я опинився на його шершавій долоні.

О, Сарне! Як це можливе? – промайнула перелякана думка. Стій! Та це ж Вівтар воскресіння…

Розуміння того, що я знаходжусь в Храмі Тенсеса, призвела мою свідомість в повний ступор. Гоблін дивився на свою долонь, в якій тупцювалася моя іскра.

–Це тиии, – видихнув слуга Тенсеса. – Хочеш запалииити свічкууу? Залишитись тут? Чиии оплатиш свої гріхиии? – і гоблін трусонув залізною чашею, в якій дзвінко загриміли монети.

Він поставив на вівтар ту саму товстеньку свічку, яку приніс із собою, а поряд – ємність для збору «святого мита»…

Мені стало раптом холодно. Звідкись потягнуло вогким вітерцем… запахло могильною сирістю. Свічки навколо вмить погасли і тьма знову огорнула мене...

Відкриваючи очі, я на мить втратив орієнтацію. Мене морозило… навіть трусило… Прямо над самим вухом хтось невпинно бубонів. Я хотів було зробити зауваження, але рот лише беззвучно відкривався, не в змозі вимовити ані слова. Раптом щось холодне торкнулося губ, і тоді, здається, я важко зітхнув.

– ... приходзіць у сябє, – долинув до мого слуху м’який голос Стояни.

–Точно... ніби стогне.., – пробасив Першосвіт. – Взагалі немислима річ! Сім ран... сім ран! А він ще дихає...

–Та тихо ви, розкудкудакались, як кури! – почувся невдоволений голос Бернара. Я ледь міг роздивитися його обличчя. Здається, ельф нахилився наді мною. – Боре! Боре! Ти тримайся, друже… Борись! Чуєш? Борись!

І знову тьма, знову свічки… слуга Тенсеса…

–Так записувати тебеее в книгууу? – голос гобліна став тріскучим, наче хтось ламав купу гілок. – А, свєррееее?

Він весело підморгнув, а мій втомлений розум між тим занурився в пітьму безпам'ятства...