1

…Спочатку відкрилося ліве око. Світло, яке лилося звідкись зверху, вільно пройшло крізь рожеві пальці руки та різонуло по зіницях, ніби ножем. У мозку тут же прокинувся вулкан. Вибух і лава хутко вирвалась назовні, обпекла мої нерви… усі без винятку… Біль такий, що моє тіло аж затрусило, немов в лихоманці. О, Сарне, до чого ж боляче!..

І знову темрява… знову безпам'ятство… Хоча ні, я ж розмірковую, отже живу…

Сарне, ти наше Світло.. ти наша справедливість, криниця життя… даруй мені сили… відваги й стійкості…

Поки шепочу ці слова, біль починає відступати… і по тілу розтікається приємне тепло… Ці слова раніше мені завжди допомагали….

Завжди? Де?.. В бою, – винирнуло припущення. – Так! В бою! Я завжди звертався до Сарна… Ми всі завжди звертались до Сарна…

І тут мене знову затрусило… Відчуття, ніби знаходжусь в самому серці землетрусу…

–Вставай, твою мать! – хтось стиснув моє плече і щосили тряхнув. Характерне горлове «а» неприємно саднуло слух. І тут я зрозумів, що сиджу… тобто вірніше сказати – розтягнувся на дупі на мозаїчній підлозі гігантської зали. – Ти чаво – оглох? Вставай, бля!

Збагнути, що відбувається, просто не було сил. Проте міцний стусан черевиком по м'якому місцю привів мене до тями.

–Боляче ж! – пробубонів я пересохлими губами. Голова все ще гула як дзвін.

–Та насрать! Подйом, солдат! Подйом! – і мене знову щосили смикнули.

От курво! – я підхопився та… відповів. Руки немов жили самі по собі… Вдарив без замаху.

–Бля! Ну у тєбя і рєфлєкси! – ледве ухилився незнайомець. – Чуть нє прібіл! Успокойся, дурєнь!

Я нарешті продер очі. Переді мною стояв здоровенний чолов'яга в рваному фіолетовому плащі. Він ривком підняв мене на ноги і штовхнув щосили убік дверного отвору.

–Чого тобі? – чинити опір чомусь перехотілося і я слухняно поплентався у напрямку поштовху.

Ноги тремтіли, руки не слухались… Іду, а мене хитає, немов травинку на вітру.

–Бистро, бля, вніз! – скомандував майже на саме вухо чолов'яга. Знову поштовх. – Там найдьош Свєтобора. Ясно?

–Якого..? Чого ти хочеш? – нарешті шкарлупу мозку пробило і свідомість стрепенулася, проявляючи свій характер.

–Відно тєбя добряче долбануло по баняку, раз ти по-канійскі не понімаєш! Бистро давай чеші своімі коромисламі!

Тільки після цих слів я збагнув, що стою серед уламків зводу зали. Підлога під ногами судорожно трясеться, ніби в конвульсіях.

Що відбувається? Як я тут опинився? Де взагалі знаходжусь? – думки, немов стріли, летіли одна за одною.

Рука стрибнула на пояс… а зброї-то немає… навіть ременя немає… Сорочка рвана, на штанах діра… Мене що собаки драли?

Бах! – поряд звалився черговий камінець. Пил аж до неба… Добре, що по макітрі не влучило!

І я розуміючи усю небезпеку, в який опинився, спочатку було неспішно, а далі все більше прискорюючи рух, поплентався до крутих гвинтових сходів, стіни навколо яких були розписані хитромудрим «пташиним» орнаментом.

«Псяче хутро! – вирвалося само собою. – Де я знаходжусь? Анічого знайомого»!

Крок… ще крок… Ішов якось невпевнено, наче п’яний… Лише б не впасти… ноги не зламати…

На стінах сходів більша частина лампад не горіла і навколо панувала напівтемрява. Я озирнувся назад і відразу помітив купу людських тіл…

Мертві! Ніхаз мене бодай! Вони всі мертві! – щось мені аж зле стало.

Той чолов'яга в плащі вже десь зник. А може йому на голову звалився камінь… Я ледь подумав про те, як тут же зібрався духом, відкинув страх та покрокував вниз по напівтемним сходах, які періодичні вібрували, наче в лихоманці. Минув кілька прольотів, коли наштовхнувся на чиїсь ноги. Вони якось дивно стирчали з-під стін… вірніше зруйнованої її частини… А поруч повільно розпливалася темна густа рідина. Я рефлекторно спробував відійти від неї, але все ж вляпався, підспудно розуміючи, що це кров… а ось те, що було жовтуватого кольору, швидше за все виявлялось... виявлялось…

–Псяче хутро! – вилаявся вголос і тут мене знудило. Квакнув прямо в калюжу…

В наступну мить підлога знову затремтіла і я, послизнувшись, покотився стрімголов донизу, перераховуючи ребрами всі виступи кам'яних сходів. Потім пам’ятаю, як чиїсь руки підхопили мене та підняли на ноги. Картинки припинили стрибати перед очима і сердитий голос прогарчав:

–Де зброя?

Дивлюсь, стоїть напівголий бородань з мечем в волосатій руці.

–Втратив, дурню? – питає мене. Вірніше, не питає, а відчитує.

Я інстинктивно знизав плечима, все ще не в змозі прийти до тями від того, що відбувалось навкруги. Мало того, під самим горлом стоїть нудотна грудка. Мить і почну знову блювати.

Раптом щось перемкнуло і я розсердився… Але на себе.

«Чого це мнусь, як дівка на оглядинах? – гарчить свідомість, дає копняків та розсерджено тупотить. – Тюхтій! Нумо зберись»!

–Чого балухи свої вилупив? Новачок? – вже більш м’якіше промовив чолов’яга напроти. Він на відміну від здорованя в плащі, виглядав більш адекватним. – Ти взагалі як?

–Та нічого, – це все, що знайшлося для відповісти.

–Зрозуміло. Звати як?

–Е-е-е...

Питання застало мене зненацька. Як мене звати? Курва-мати! Е-е-е… е-е-е… О, Сарне! Що таке? Як мене звати?

–Ну ти і переляканий! – жартує та посміхається чолов’яга. – Забув? Чи як?

Відповісти я не встиг, бо побачив, як знизу до нас рухався... рухався… мертвяк Ніхаз його забодай!

Спочатку було подумав, ніби просто збожеволів. А ні – справді йде якась почвара!

Бородань відштовхнув мене вбік і легким непомітним помахом зніс мечем голову цій істоті. Те, що то був мрець, видно неозброєним оком: розпоротий живіт з якого випадають нутрощі, ліве око витекло, одне вухо відрубане…

–Курво! – вирвалося з мене. – Це що за… за… за…

Поки пригадував слова, до ніг підкотилася голова, з потилиці якої відпадав клапоть шкіри із жмутом брудного волосся незрозумілого кольору. Мертвяк – тут не дати, не взяти!

–Тримай! – бородань нахилився та висмикнув з долоні вбитого криву дубину. – Буде хоч щось. Нумо вниз, там Аманда...

Договорити він не встиг, бо ас трусонуло, а за мить зверху примчав величезний камінь. Він з неприємним плямкаючим звуком розтрощив бороданю голову.

Плях! І немає людини! – я відскочив назад. – Псяче хутро! Здуріти можна!

Хутко перестрибнув через обидва трупи та понісся щодуху вниз. Ну його до бісиків астральних! В цьому «колодязі» страшно знаходитися…

Лечу вниз, а сам намагаюсь пригадати ту молитву, що шепотів в залі… Як же вона починалась? Щось там про Сарна… Сарна… світло… даруй мені сили… стійкість…

Поки нісся зайцем, пару разів лупило по плечах та спині, проте обертатися і розглядати, що то саме було не став. Воно і без того зрозуміле, що навкруги все руйнується та летить шкереберть. Забарюсь і плюх – від голови корж з мізками назовні!

Увірвавшись в перший зал, я знову остовпів, бо посеред кімнати серед зруйнованого майна та кілька людських тіл, на двох лапах стояло якесь невеличке… невеличке… чи то ведмежа, чи то волохата потвора в людському одязі… Так, невеличка фігура, десь мені до грудей… В лапі у неї красувався довжелезний тесак.

Гіберлінг, – промайнуло в моїй голові. – Інгос… алод… Канія… поселення гіберлінгів…

Сполох… думки в мізках закрутилися дзиґою, витягаючи зі своїх нетрів якісь спогади.

Тю, – дивуюсь сам собі, – та створіння, що переді мною – це гіберлінг! – думка ясна, як світло. – Як я це міг забути?

–Е! – гаркнув волохатий коротун. – Іді сюда, солдат! Куда бєжіш?

Я чомусь підкорився наказу.

–Ну… подалі звідси, – вичавив з себе.

–Новачок? З Темноводдя, судячи з вимови…

Я знизав плечима – нехай буде з Темноводдя. Алодів в Сарнауті чимало, може я і звідти!

–Сходи далі завалені, не пройти, хоч трісни! – схвильовано забурмотів гіберлінг. – Ось отвір в підлозі – спускайся ним. Знайдеш Аманду, племінницю Клемента… Вона просила мене когось на допомогу їй надіслати…

–А-а… а-а… а ти що? – розгубився я.

–Мені братів треба розшукати… До речі, я Глок… на прізвисько Ніж. А тебе як кличуть?

Після цього питання я раптом згадав, як лопнув череп бороданя, і мене знову ледь не знудило.

–О-о! – волохань підійшов до мене. – Так ти, друже, поранений. Бачу в голову вцілило! – Глок наблизився до якоїсь скрині й за кілька секунд витягнув з неї склянку. – Тримай, допоможе.

Пити мені зовсім не хотілося, але Глок наполегливо всунув мені цю баночку і жестом наказав випити одним махом. Я знехотя зробив те і тут же відчув, як по стравоходу промчав вогняний струмочок. За секунду в животі утворилося пекельне озеро.

–Що за гидота? – хотілось плюнути. А ще витягнути язика та ретельно його вичистити.

Не встиг сказати ще щось уїдливе, як в голові прояснилося і тіло стало якимось... гнучким, чи що. Зникла і розгубленість, з’явилась якась впевненість, тверезість думок.

–Полегшало? Давай пірнай в отвір! Не зволікай! – ляснув мене по спині Глок, а сам поспішив геть з кімнати.

І я пірнув на свою дурну голову! Навіщо зробив те буквально?

Отже, впав на підлогу нижньої кімнати, немов мішок з борошном, при тому ледь не зламав обидві ноги. Підняв у повітря купу пилу і лайки, чим налякав якусь людину з мечем у руці.

–Ніхаз тєбя подєрі! – виплюнув з себе незнайомець. – Ето чо за крівомордая хрєнь?

Чоловік явно не очікував на мою раптову появу й інстинктивно зіщулився. Він напружено подивився кудись убік. Я простежив його погляд і побачив за ящиками двох озброєних людей.

–Кончай! – кинув один з них і відвернувся, повертаючись до своїх незавершених справ.

«Що то за «кончай»? – промайнуло в моїй голові. Подібна фраза мене рознервувала. День і без того видався заклопотаним, а тут ще «кінчай».

Ми завмерли один напроти одного. Чолов’яга, якому віддали наказ, ощирився та облизав пересохлі губи. Ну типовий пес – хочеш кістку, кусай кого тобі скажуть.

Від першого випаду я ухилився. Не хватало, щоб тепер моя голова покотилася по підлозі, як у того ходячого мерця зі сходів. Другий удар парирував дубинкою. Тут же зробив кульбіт під ноги супротивникові. Він здивовано підвів брови, дивлячись на мої рухи… Потім мляво неохоче замахнувся… і пропустив удар дубиною по своїй потилиці.

Почувши глухий звук падіння, ворожа парочка, яка копирсалася біля ящиків, обернулася та миттєво оцінивши ситуацію кинулася в бій.

–От гімнюки! Що я вам зробив? – хоч і крикнув те, але, чесно кажучи, виясняти що до чого не збирався.

В голові начебто клямкнуло, і я перестав відчувати себе розгубленим дівчиськом, миттєво перетворюючись на… на якогось спостерігача за власним тілом. Дивне відчуття! Дуже дивне!

Руки, ноги, тіло – все рухалось саме собою, без наказів, без розрахунків, ніби знало що робити. Отже кинувся до лежачого на підлозі хлопця, вихопив з-за пояса його ніж та в один стрибок опинився біля того чоловіка, що віддавав наказ. Піднирнув під його руку з мечем, а потім впевненим рухом (звідки тільки тому навчився) всадив ножа в стегно і прокрутив щосили. Людина дико завила і звалилася на підлогу. Мах дубини й її кінець з хрустом влетів йому в ніс…

Вбив. Ну то й ніякого жалю! Вони напали – я захищався!

Третій чолов’яга явно розгубився. Він зробив якийсь невпевнений крок до мене, скоса поглядаючи на своїх товаришів, а потім… кинувся навтьоки. Біля самих дверей його зустрів Глок. І тільки тепер я допетрав, чому його прозвали Ножиком.

–А ти, парєнь, віжу не робкій! – Глок покінчивши з нападником, рушив до мене. Він подивився на тіла інших людей і присвиснув: – Нічєго сєбє! Так ето ж Курбат Мєщєрскій. От сука рідкісна!.. І спритно ти його прикінчив! Так кажеш, що сам з Темноводдя?

Мої руки все ще дрібно тремтіли. Але не від переляку. Скоріш від задоволення… Ніби вони скучили за подібною справою і тепер смакували подробиці бійки. Розум же відмовлявся приймати інформацію про шкодування за вбитими. Буцімто це зробив хтось сторонній. І до речі – я не намагався знайти собі виправдання… не бурмотів під ніс фрази, на кшталт: «Та вони хотіли вбити мене, от і получили у відповідь»!

Дивно! Це дуже і дуже дивно! Взагалі, хто я?

–Гаразд, давай дуй к Амандє! – промовив Глок, витираючи свого ножа. – Надо організовать евакуацію. Клємєнта нам уже нє вєрнуть, а бєз нєго алоду конєц!

Я втупився в Глока. Десь в глибині мозку заворушилась якась думка… якісь спогади… Здавалося ще трішки напружитися, і все стане на свої місця.

–Ну і гулька у тєбя на башкє! – пробурмотів Глок. – Хорошо пріложился!.. Всьо, я за своімі братьямі. І ти нє спі!

Він поправив свій кілт, змовницьки підморгнув і кинувся бігти.

І знову в моїй голові промайнуло: Канія, алод… Інгос… сторожова застава… Ліга… Хадаганська імперія… А потім все розсіялося, немов туман від вітру. Я роздратовано жбурнув дубину.

Виберусь звідси… тобто, якщо виберусь звідси, треба буде себе помучати, та розібратися… Так не піде, друже, як-там-тебе-звати! Це ненормально! Це не правильно!

Я нахилився, та зняв з пояса мертвого Курбата ніж. Потім підібрав лук та сагайдак зі стрілами. Руки самі «заграли» на тятиві, перевіряючи її міць. Очевидно моє тіло живе своїм власним життям… А воно взагалі моє тіло? Чого я дивуюсь тому, що воно робить?

Перед очима раптом спливло дивне марево, схоже на давній спогад: ніч, палаючі кораблі, вереск стали схрещених між собою мечів, чиїсь крики... І тут же все пропало.

Мій мозок намагається вичавити спогади. Проте лише якісь крихти... Курво! Що ж з ним робити?... От скажи, а звідки у тебе такі бойові навички? Звідки почуття дивної роздвоєності? – з цими думками я спустився сходами в наступну кімнату.

Ельфів, вірніше – ельфійок, визначив відразу. Нікого іншого в кімнаті не було. Легкі та повітряні, вони пурхали над підлогою, немов метелики. За їхніми спинами тихо шелестіли напівпрозорі крила. Якусь секунду-другу я милувався цими створіннями.

Ельфійок було троє. Спочатку здалося, наче всі абсолютно однакові. Навіть одяг практично не відрізнявся. Відчуття таке, буцімто бачиш багаторазово відбите в дзеркалі зображення однієї і тієї ж фігури, тільки під різними кутами.

Ельфійки стояли в колі та дивилися в підлогу перед собою. Так тривало, мабуть, з хвилину. Потім десь гримнуло, зі стін посипалася ліпнина і частини мозаїки. Дівчата миттю розсипалися в сторони, й ось в залі залишилася тільки одна ельфійка.

Вона ніби й не помічала моєї присутності. Наблизившись до центру приміщення, дівчина завмерла в дурнуватій позі аля-мудрець, який намагається розгадати всі секрети світу, поки з-під підлоги не почали виповзати якісь залізні кільця. Вони неквапливо обертались навколо невидимої осі, а до вух линув характерний звук розсіченого металом повітря.

Тільки коли сфери зупинилися, ельфійка дозволила собі озирнутися до мене:

–Новобранець? Тільки сьогодні прибув?

Я спочатку не збагнув, але тут же подивився на себе: одяг на мені була явно новісінький. Візерунки на рукавах і поділі сорочки вказували, що я відносився...

Згадати мені на дали:

–Підійди сюди. Ти взагалі хто такий?

–Е-е-е… мене Глок направив. До Аманди…

–Я – Аманда… Аманда ді Дазірє з Великого Дому...

–І що накажете робити? – перебив я бажання похизуватися своїм титулом.

Ельфи завжди вирізнялися зарозумілістю, були самозакоханими засранцями. Сноби, хай їм грець! Раніше... коли я був на Інгосі... то з ельфами…

Стривай! Інгос? Що то за Інгос? Здається, це слово мені вже пригадувалося… Алод якийсь, так?

–Ну... е-е-е.., – і потім десь з хвилину Аманда бурмотіла щось на своїй дивакуватій мові. Зрозумів, що її не слухають, перемкнулась назад. В голосі, в самій манері розмови відчувалася якась пиха, тому здавалося, ніби вона зовсім нещира. – Я повинна бути гідна пам'яті свого дядька. І краще, що можу зробити – це спробувати замінити його, чи не так?

–Я вас не зрозумів. Про що ви кажете?

Аманда закусила нижню губу і вернулася до сфери.

–Послухай... Як тебе там? – судячи з усього, це було звернення до мене. – Хоча не важливо... Бачиш цей... магічний апарат?

Після останніх слів, я мало не пирснув зі сміху. «Магічний апарат» – ні, люди зазвичай так не говорять. Ось той чолов'яга в плащі з верхньої зали напевно назвав би цю сферу «хрєнью».

–Йому вже майже тисяча років. Уявляєш! – продовжувала ельфійка. А мені так і кортіло штовхнути Аманду. Тут стіни руйнуються, голови розбиваються, а вона реверанси розводить. – Мій дядько був пристрасним колекціонером, – говорила Аманда. Її неквапливість мене дратувала. Розум та тіло потребували дії… наказів… До чого тут теревені? Зараз на макітру звалиться чергова балка або каменюка. Треба ушиватися. – Ця річ... я б переклала її назву на канійську, як «Сфєра Сопротівлєнія», – тицьнула пальчиком ельфійка. – Ти знаєш, саме з її допомогою в давнину маги могли утримувати алоди від поглинання їх астралом. Зараз, звичайно, таким мотлохом вже ніхто не користується, але іншого виходу не бачу. Як у нас кажуть: «Якщо немає дроздів, будемо їсти чорних птахів». Ун п’юі фата д’ю грівес…

Я хмикнув, перебиваючи цей потік словоблуддя.

–Дядько пояснював мені, як вона працює, – нарешті отямилась Аманда. – Сподіваюсь, нічого не забула. Ти, друже, повартуй, поки я буду розбиратися з апаратом… Добре?

Сфера закрутилася, прискорюючи обертання своїх кілець. Я глянув на ельфійку. Її обличчя набуло дивного зеленуватого відтінку. На якусь мить подумав, чи не врізала вона дуба.

У залі помітно похолодало. Свист кілець став занадто голосним, почувся брязкіт, шипіння. Я зіщулився, позадкував, і раптом почувся хлопок, за яким настала тиша.

–Усе! – втомлено промовила Аманда. Вона витерла крапельки поту зі свого миленького чола. – Трохи часу ми виграли. Треба швидше спуститися до порталу та закінчити евакуацію. Ти, напевно, не прагнеш загинути в астралі, чи не так? Я теж.

Астрал… алод… Слова, немов бульбашки, які здіймаються до поверхні… Ось біжить чергова кулька… зараз лопне… Плюм! – Сарнаут… Плюм! – Катаклізм…

Плюм! І все застигло… мозок занурився в якусь дивну тишину…

Я сиджу біля вогника, що горить в печі. Мружусь, дивлюсь як танцюють язики полум'я, як вони лижуть дрова. Хтось розповідає мені дивовижну казочку про Сарнаут – про давній квітучий світ, де всі істоти – люди, ельфи, гіберлінги, живуть в мирі та згоді. Голос каже про благі часи… перед очима малюються щасливі безтурботні створіння… Вони обробляють землю, торгують, будують чудові міста… Але, – продовжує оповідач, – настав час жахливого Катаклізму, що зруйнував світ. Сарнаут розколовся на частини – алоди, які відтепер, немов такі собі острівки, окремо один від одного існують серед ворожого астралу – магічної субстанції, котра пожирає залишки світу. Лише Великі Маги силою свого чаклунства можуть утримувати їх від повного зникнення…

–Пішли! – Аманда торкнулася мого плеча, і бульбашки спогадів миттєво розвіялися.

Ельфійка «попливла» до виходу. Я озирнувся навсібіч, намагаючись визначити, у чому полягала моя допомога. Можливо, Аманда вирішила буцімто їй надіслали слугу, чи особистого охоронця. Адже вона, бачте, з Великого Дому ді Дазірє!

Я посміхнувся, хотів було рушити слідом, як випадково помітив на підлозі… дзеркальце… шматочок дзеркальця… розбитий шматочок дзеркальця... Він був розміром з долоню... може трохи більше… Цей шматочок так вабив мене... і навіть не знаю чому саме... Може, просто захотілось подивитися на себе?

Я нахилився, втупившись очами в цю блискучу річ... Там було чуже обличчя... Так, чуже обличчя! Адже воно не могло бути моїм... Я точно пам'ятаю, що виглядаю інакше... Ось, правда, як саме, не пам'ятаю! Може справа в зачісці? Чи в бороді?

Чекай! Але ж це ти! В дзеркалі ти! Ось посміхнувся... ось насупився... потер пальцем перенісся... Це твоє обличчя! Нічиє інше!

О, Сарну, яке ж воно... дивне... В ньому явно щось не так...

З коридору вискочила перелякана Аманда.

–Там нежить! – заверещала вона.

–Що? – підвівся я.

–Ось дурнуватий! Кажу тобі, що на сходах бродять мерці. Розумієш?

–А-а-а... і там також…

Я плюнув на підлогу, стиснув лук і обережно виглянув назовні. Дійсно, внизу, на невеликому майданчику, стояли два мертвяка.

–Ніхазова ковінька! – пробурмотів я. – І куди ж мені стріляти, щоб убити вже мертвих?

–Некромагія, – прошепотіла Аманда, також виглядаючи з дверей. – Я чула про подібне чаклунство… Кажуть, якщо відокремити голову від тіла, то мерці... помруть остаточно...

–Це точно?

–Жє нун сю парррррту, – промуркотіла ельфійка. Це її занадто довге гаркаве «р» чомусь роздратувало мене.

–Тобто, ви не впевнені? Чудово! – пробурчав я.

І тут знову поштовх, та такий сильний, що по протилежній стіні простяглася глибока тріщина. Зі стелі посипалися камені, ми заскочили назад. А коли пил трохи розсіявся, виглянули та побачили, що нежить розчавило камінною брилою.

–Удача на нашому боці! – вигукнула Аманда, та радісно кинулася вперед. – Хутчіш до порталу!

Отже відчайдух! Навіть не перевірила, чи все безпечно.

Я рушив за ельфійкою, тримаючи лук напоготові. Вниз ми спустилися без пригод. Поблукали коридорами, поки не опинилися біля входу в зал з порталом.

–Слава Сарну, він вцілив! – вигукнула Аманда. – Треба його активувати…

–Ясновельможна! – всередину ввірвався черговий гіберлінг. Він нервово смикав свій забруднений кілт.

–Шпоку? Ти? – здається, Аманда його впізнала. – Де твої брати?

–Глок та Лок залишилися назовні! – гіберлінг не говорив, а скоріш кричав. Ніби ми з Амандою були в чомусь винні. – Там взагалі ціла юрба! Їм сюди не пройти, бо дорогу перегородив загін нежиті… І справа в тому, що кожний убитий перетворюється на чергового мертвяка, який нападає на нас. Якась жахлива магія!

–Звідки взагалі тут взялася нежить? – зіщулилась Аманда. – Не може бути, що сама по собі…

–Звідки, звідки! – тупонув ніжкою гіберлінг. – Ми майже розбили заколотників, – прогарчав Шпок, – а тут ця сволота – ельф-чорнокнижник! Він то і підняв нежить. Ніхаз його бодай!

Я обережно наблизився до височенних дверей і глянув назовні крізь невеличку щілину між дошками. На величезній площі дійсно кипів запеклий бій. Навіть не дивлячись на свою неповороткість, нежить впевнено наступала на бійців, за спинами яких стояли перелякані люди – діти, жінки, старики. Купа людей! Величезна купа людей… ельфів… гіберлінгів…

–Псяче хутро! – аж присвиснув. – А звідки стільки народу?

–Ну ти й дурень! – розсердився гіберлінг. – Це ж городяни!

–А куди вони всі поспішають?

–До джунського порталу! Клемента немає… алод руйнується… астральне море поглинає острів… Це кінець!

–Шпоку, припини! – розсердилася Аманда. – Треба щось придумати… Треба всіх провести до порталу…

–У мене є план, – зважився я подати пропозицію.

–І який? – голос Аманди дзвінко відбився від кам’яних стін.

–Відтягаємо нежить ось до тієї комори. Звільниться отой прохід… що ліворуч… і громадяни можуть рушити до порталу…

Шпок теж подивився в щілину в дверях і кілька секунд щось обдумував.

–Очманіти! Хріновий план! – кинув він через плече. – І яким чином ми відтягнемо нежить?

–Прокрадемось до комори. Звідти нападемо на чорнокнижника. Він відволічеться на нас… це змусить його направити нежить на своїх нападників… Якось так.

Гіберлінг примружився і нервово закусив губу.

–Авантюра... Чистої води авантюра... Але... іншого виходу я і сам не бачу. Ось що, хлопче, ти коли-небудь з нежиттю бився? Тоді слухай: треба влучити їй в голову, щоб тіло не могло виконувати накази. Вони, як джунські ґолеми. Кумекаєш?

Я, звичайно, не знав, хто або що таке «джунський ґолем», але суть справи вловив.

–Незрозуміло що тут робить той чорнокнижник? Яким він боком до бунтівників? Ось загадка! – пробурмотів Шпок, витягаючи з-за пояса кривий широкий ніж, поцяткований якимись узорами. – Гаразд, починаємо!

–Стійте! – Аманда підняла руку вгору. – Візьміть ось це.

З цими словами вона простягла нам зі Шпоком по невеликому камінчику. Не дивлячись на свої розміри, вони були досить важкі.

–Що це? – запитав я.

–Я взяла їх в каплиці. Вони зберігалися в скрині у дядька. Це – «метеоритне залізо». Коли я запущу портал, то камінчики допоможуть налаштуватися мандрівнику на «ворота» Новограда.

Я вкрай смутно зрозумів її слова, але відмовлятися від подарунка не став, ховаючи його в мішечок на поясі.

–Дякую, ясновельможна, – пробуркотів гіберлінг. – Будь обережна!

Він тихенько відкрив двері і подав мені знак йти за ним. Ми непомітно пробралися до комори та зайняли позицію.

–Давай! – скомандував Шпок. – Дивись не схиб!

Тут я вперше усвідомив, що чомусь вирішив взяти лук, а не меч вбитого Курбата. Чого б це так? Невже рефлекс?

«У сагайдаку десь півтора десятка стріл. При всіх гарних розкладах це півтора десятка вбитих… І що потім робити – хто його знає. Коли вони закінчаться, то у мене зі зброї лише ніж. А він тільки для ближнього бою», – думки нервово стрибали одна за одною, вибудовуючи дурнуваті схеми.

–Нумо! – підганяв Шпок.

–Цить! Дай зосередитися! – лук звично ліг в ліву руку. Права торкнулась тятиви. В голові раптом спливли такі собі «поради»: не слід повністю випрямляти упорну руку, бо інакше можна її сильно поранити, чи в ліпшому варіанті – тятива залишить синець… По-друге, треба натягувати тятиву м’язами спини, а не лише рукою… Третє, не можна забувати про ноги – стояти міцно…

Я і раніше стріляв з лука. Це була залізна впевненість! Всі дії звичні, точні... Взяв, приклав, натягнув, завмер... нічого зайвого... Тільки думки якісь... якісь чужі...

Рефлекси! - раптом згадалося саме це слово. Його вимовив той чоловік з зали, що мене «пробудив». - Отже, рефлекси... Звідки вони? Чиї вони? Хто я взагалі? Вірніше, хто ховається всередині мене?.. І скільки їх там сидить?

Нічого собі питань! Але зараз не час порсатися в собі… Трохи пізніше… як все вляжеться… тоді і поміркуєш що до чого…

Отже, я витягнув стрілу… наложив її на стиснутий кулак… потягнув тятиву, доки вона не торкнулась щоки... Роблю все спокійно, чітко. Раджу сам собі не завмирати з напруженими м’язами, довго тримаючи натягнутим лук. Мов, це не варто робити, інакше зіб’ється приціл.

«Ну, почали»! – бурмочу під ніс. Тятива скотилася по пальцях і я відпустив першу стрілу.

На моє здивування ельф-чорнокнижник, що стояв на тому боці площі, миттєво зреагував на небезпеку і якимось незрозумілим чином опинився в парі кроків від того місця, куди я цілився. Він десь секунду-другу оцінював ситуацію. За цей час я встиг вихопити другу стрілу і почав знову натягувати тятиву.

–Він зараз піде вліво, – прогарчав розсерджений Шпок. – Давай з випередженням на пів корпусу!

Я невдоволено покосився на гіберлінга. Чого-чого, а ось зараз мені порад не треба. Я і сам прекрасно відчуваю хід бою.

Тятива дзенькнула і друга стріла стрімко пішла… мимо… Це був навмисний крок.

Ельф кинувся вліво і вже усвідомлюючи свою помилку, що він зараз опиниться в цьому самому «мимо», спробував пірнути назад. Все це тривало якісь долі секунд. Я був абсолютно впевнений, що чорнокнижнику, м'яко кажучи, не пощастило. Що прорахував свої дії і ельф отримає стрілу у груди. Але той чудом встиг ухилитися і вона пройшла повз, лише злегка його зачепивши.

І ось тоді я трохи злякався, бо мерці ніби по команді одночасно розвернулися та рушили до нас з гіберлінгом.

–Вот і всьо! – пробурмотів Шпок. – Мазіло!

–От, курво! – вилізло з мене.

Стріляти втретє було безглуздо. Ельф вже прорахував всі варіанти, а відстань до нього не дозволяла несподіваний постріл. Я подивився в сагайдак: сім… десять… двонадцять стріл. Вже знаю, що три з них будуть випущені даремно… це точно… а ось далі…

Я подивився в сагайдак ще раз та відшукав саму рівну проміж інших стріл…

«Отже, – думки мчали в голові стрімким галопом, – як там мене вчив Гуннар?.. Стій! Хто вчив?..»

Я стрепенувся та подумки лясну себе по лобу: «Не про те зараз думаєш, хлопчику»!

Прицілився... Ельф завмер в очікуванні... Мертвяки продовжують йти до нас… Шпок нервово підстрибує, щось бурмоче на своїй гіберлінгській мові… Напевно, лається.

Все це я відмічаю з холодною ясністю. Нервозність зникла, руки повни сил, страху немає… Перед внутрішнім зором постає картина, як стріла пронизує груди ельфа… входить ліворуч… між сьомим і восьмим ребром… І цей некромант мішком валиться на землю.

–Гей! – і випустивши з легенів все повітря, я розтиснув пальці, тятива глухо дзенькнула.

Не чекаючи результату, хапаю відразу дві наступні. Здвоєний постріл – здається, на практиці він у мене погано виходив. (На якій практиці? Де я міг вчитися стріляти? Я ж, по ідеї, новобранець!)

Різниця між пострілами складала секунди три. Може трохи менше. Ельф доволі спритно ухилився від першої стріли, проте розгубився коли слідом помчали відразу дві інші. Найкращим б варіантом для нього було б відкинути назад. Звалитися плазом, прямо на землю.

Він так і зробив! Ось тут я і випустив четверту… найрівнішу… найзбалансованішу…

Ельф зрозумів свою помилку з падінням, але було запізно. Швидкість його руху знизилась майже вдвічі. І як би той не старався ухилитися, вістря останньої стріли увійшло йому прямо… в праве стегно.

–От, курво! Не влучив… Мабуть, давно не практикувався!

–Чому це не влучив? – здивувався Шпок. – Дажє очєнь нєплохо! Подбірай тєпєрь соплі, сука нєкромантская! – злорадно посміхнувся гіберлінг.

–Я цілився в серце…

–Нічого собі! – Шпок аж підстрибнув. – Для новобранця ти добре підготовлений! До речі, цікава у тебе манера стріляти. Як у цих...

Кого саме він не договорив., бо до нього вже наблизився один з мерців. Гіберлінг злегка присів і тут же стрімко кинувся вперед. Я з деякою заздрістю дивився, як Шпок легко ухилився від спроби нежиті атакувати, як він одним стрибком заскочив тому на плечі.

І в цей момент вся армія мерців звалилася на землю. Це було настільки неочікуване, що я трохи розгубився. Тут же глянув у бік пораненого чорнокнижника, але ельфа ніде не було. Я занадто захопився бійкою Шпока. Лише тонкий слід пролитої крові на бруківці вказував шлях втечі.

Натовп радісно вигукнув та стрімголов понісся до входу в портал. Звідкись з'явилася Аманда, яка наказала всім роздавати камінчики – «метеоритне залізо».

–Ти що, заснув? – смикнув мене за руку Шпок. Він тицьнув кудись за спину.

Обернувшись, я обімлів: повільно, але дуже впевнено до нас рухалася блакитнувата мерехтлива хмара. Вона поглинала всі предмети, що траплялися на її шляху. Саме поглинала… Ось тільки я бачив будиночки, чи вози, ліхтарі, дерева, кущі… а дивна хмара навалювалася на предмети і ті швидко танули в ній. Попереду неї, десь в парі кроків від межі, одночасно рухалася зелена безформна маса… Було таке відчуття, ніби вона «кипіла»…

Шпок знову смикнув мене і потягнув до порталу.

–Нумо! Швидше! Чи ти хочеш бути поглиненим астралом? – гарчав гіберлінг. – Сфера довго не втримає наш алод… а астральний приплив – річ жахлива…

До входу у вежу ми дібралися майже останніми. Потік людей тягнувся до робочої зони порталу, куди заходили невеличкими групками. Райдужне світло за кілька секунд повністю укутувало їх, і люди миттєво зникали.

Аманда стояла на якомусь постаменті та намагалася заспокоїти присутніх (хоча слово «заспокоїти» – це дуже натягнуто сказано). Тут були і люди, і ельфи, і гіберлінги. Вони всі квапились заскочити в рятівний портал.

–Астрал скоро поглине наш нещасний алод! – промовляла Аманда своїм подругам. – Він загине… зникне назавжди… Настройки джунського портала збилися, але ті камінці – метеоритне залізо, яке я вам роздали на вході, допоможе налаштуватися на Новоград… Вони, як маяк.., – потім дівчина перемкнулась на ельфійську мову. «Жур-жур-жур» – якісь суцільний потік незрозумілих слів. Невже я один нічого не розумію?

Півгодини і натовп майже розсіявся. Аманда увійшла в портал останньою. Вона кинула на нас погляд, та рішуче видала:

–Зустрінемось там, в столиці! І дякую, друзі!

Ми зі Шпоком наблизились до робочої зони та глянули один на одного.

–Нервуєшся? – гіберлінг спробував посміхнутися. Але вийшла якась подоба страшної маски.

Я озирнувся до вхідних дверей та побачив, як блакитна хмара вже наполовину поглинула площу. Бачив, як вона «пожирає» трупи, що залишилися лежати на бруківці. Чомусь пригадався ельф-некромант. Цікаво, що з ним? Мабуть вже розчинився в астральному приливі.

Зелена кипляча маса як і раніше булькотіла та копошилася біля самої межи хмари.

–Це демони, – пояснив Шпок. Він стиснув кулаки, та зі смутком в голосі процідив: – Брати мої… Лок… Глок… вони і досі десь на вулицях міста…Іди, друже! Не варто грати з долею, – гіберлінг підштовхнув мене до порталу, а сам чомусь рішуче кинувся до дверей. Невже вирішив покінчити життя самогубством?

Секунду я вагався, але, відкинувши свої сумніви та бажання стримати гіберлінга, увійшов в кам’яне кільце. В голові трохи запаморочилося, перед очима закрутилися якісь спалахи. Стало відчутно, як заворушилося на маківці волосся. Райдужне світло швидко обволокло мою фігуру і я провалився в якусь безодню... в якійсь колодязь…

2

…Я сиджу біля печі. Тут тепло, а на дворі бушує завірюха… гудить сердитий вітер… На Інгосі завжди суворі зими…

Очі мружаться, дивлячись, як тихо пританцьовують язички полум’я. В цій картині є якась дивна магія… вона заворожує розум, уносить його в далекі краї… в той стародавній Сарнаут, про який так часто розповідають брати Задерихвост… Вони гіберлінги… Тримають кузню. І я зараз сиджу у них та слухаю чергову байку про квітучий світ, в якому існували і ельфи, і люди… гіберлінги… орки… гобліни… навіть дракони…

Трійця братів Задерихвост гарні оповідачі. Вони знають багато історій. І цікавих, і жахливих, і героїчних… навіть дуже смішних… Наприклад про сімейку Везучих. До речі, а чи знаєте ви, що в родинах цих створінь майже завжди народжуються трійнята? Так, це не жарт! Це гіберлінгський «росток»…

Серед казкової родини Везучих завжди є двоє розумників та дурнуватий брат… Пригоди цього персонажа сповнені неабиякого гумору. Він постійно потрапляє в якісь халепи, найчастіше пов’язані з тупуватими орками – одвічними супротивниками цього маленького народу, та вміло виплутується з них, залишаючи своїх ворогів у дурнях, та постійно рятуючи своїх зарозумілих сестер чи братів.

Дуже часто брати-ковалі згадують і про Ісу – свою давню прабатьківщину… про перших гіберлінгів – Аса і Емлу… про Велике Древо, під яким збиралися клани… про бойові походи проти орків… Але я люблю страшні розповіді… наприклад про Катаклізм… Це слово, до речі, суто ельфійське… Як, наприклад, і портал… Все тому, що ця давня раса багато чого вигадала… навіть, кажуть, дзеркало… А чому? Бо більш розумні… багато чого знають, багато чому навчилися... Ельфи взагалі створіння дивні, загадкові. Завжди молоді, живуть в декілька разів довше, ніж ми, люди… та і тих ж гіберлінгів чи орків… Ще довше за ельфів живуть тільки Великі маги… Вони, здається, взагалі безсмертні!

Отже, розповіді про Катаклізм, який гіберлінги називають по своєму – Йок…

–Небо розкололося, – ледь не співає старший з братів, – світ тріснув, і крижаний Вовк пожер сонце. Настав великий Йок!

Після цих слів відразу відчуваєш щось недобре… Якщо опустити жарти, то насправді того рокового дня величезна комета (знову дивакувате ельфійське слово) врізалась в землю та розколола Сарнаут на десятки шматків. Тоді й з’явився Астрал – річ незрозуміла, проте страшна, бо почала вона пожирати цей світ… вірніше його уламки…

Брати Задерихвост в ярких фарбах розписують весь жах тих часів. Мій маленький розум тремтіть, намагаючись хоч якось уявити оці «катаклізми» та «комети»… зрозуміти, що відчуваєш, будучи поглинутим астралом… Мабуть, холод? Коли взимку падаєш у воду, то замерзаєш… Напевно і з астральним морем так само…

І ось спасіння! Найцікавіший момент цієї історії. Гіберлінги розповідають мені про Конклав Великих магів, які зрештою долають руйнівну міць Астралу… рятують залишки Сарнаута разом із людьми та ельфами, орками та гоблінами… Але при тому ці маги назавжди залишаються заручниками тих часточок землі, на яких вони жили… і які потім саме і прозвали «алодами»…

–Бранці, – посміхаючись каже старший брат гіберлінгських ковалів. – Відтепер вони бранці острова… алода… і не можуть його покинути, бо в такому випадку той буде поглинений астральним морем…

Вогонь в печі лиже поліна… ті солодко потріскують… пахне димом… навколо тепло та затишно… А там, за стінами хатинки, холоднеча… ніби той загадковий та жахливий астрал... Він сповнений демонів та бісів… він оточує острів… оточує Інгос… та чекає, коли зможе увірватися всередину цього теплого, милого світу та пожерти… поглинути його…

Ноги роз'їхалися і я з усієї дурі гепнувся на дупу. Аж завив, як боляче.

Озирнувшись, зрозумів, що сиджу на невеликому кам'яній майданчику, серед якихось чудернацьких руїн, порослих сивим мохом. Камені від часу покрутило так, немов тут похазяйнував якийсь сердитий велетень.

Я піднявся, потираючи забите місце і не поспішаючи обійшов майданчик. Що то за дивна архітектура? Невеликі камені, що скріплені вапняним розчином… на деяких плитах, відполірованих до блиску, витесані чи то фігурки, чи то узори…

Це куди ж мене занесло? – я напружився та почав озиратися. – Дивне місце!

Нумо, чекай! А ти, друже, і досі про себе анічого не пам’ятаєш! Так?.. От ніхазова сила! Хто я? Звідки? Як звуть? Певно добряче мене довбнуло в тій залі.

–О! Невже ще хтось прибув! – почув я чийсь вигук позаду себе.

Обернувшись, побачив невелику зграйку вертлявих ельфійок.

Слава Сарну, я хоч тут не один… А то в голову вже починає всяка маячня залазити.

–Я його пам'ятаю! – промовила блондинка. – Це він на площі у чорнокнижника стріляв.

Дівчата піднялися по сходах та закружляли навколо мене.

–Вітаємо тебе, добрий друже! – промовила інша ельфійка. – Мене звуть Селена ді Ардер. А тебе як?

¬–Псячі ноги! – вирвалось само собою. – Е-е-е…

–Перепрошую, не зовсім зрозуміла, – розгублено протараторила Селена.

–Бор! – відповів я. А чому так, навіть і не знаю. Здається, це не моє справжнє ім'я.

–Бор, – Селена хитнула головою та швидко промовила: – Гарне ім'я… воно багато чого означає...

Я хмикнув, намагаючись збагнути це жарт, або данина ввічливості. Селена подивилась вгору та зітхнувши промовила:

–Бачиш, Боре, куди нас занесло? Зовсім не схоже на Новоград. Так?

Я знову озирнувся. Так, ці руїни не мали нічого спільного зі столицею Кватоха. Хоча, поклавши руку на серце, відмічу, ще не факт, ніби я там колись бував.

–Бачу, – погодився з ельфійкою. – І де це ми?

–А ніхто не знає… навіть ясновельможна Аманда… Здається, портал десь схибив, та закинув усіх в якусь діру!

Ельфійки заголосили, наче сороки. Жур-жур-жур… жур-жур-жур… ані слова не зрозуміло!

–До речі, – раптом Селена взяла мене під лікоть, – минуло вже три доби з того часу, як астрал поглинув алод.

–І що?

–Три доби! А ти тільки зараз попав сюди! Хіба це не дивно?

Я знизав плечима. Хіба в цих порталах можна щось зрозуміти?

Жур-жур-жур, – ельфійки і не припиняли щебетати. Вони підхопили мене з а руки та потягнули за собою.

–Аманда, коли побачила, куди нас занесло, ледь не оскаженіла! – пирснула блондиночка. Прозорі крила за спиною ельфійки прискорили рух. – Її обличчя так перекосилось! Хі-хі-хі!

–Еллісе! – Селена зробила якийсь знак, очевидно призиваючи подруг бути стриманими. – Не звертай уваги, Боре, на уїдливість моїх кузин. Це вони не зі зла! Пропоную піти в табір.

–Куди піти? – я трохи розгубився. – Та куди ж ми власне потрапили?

–Цей алод нікому не відомий. Ось я, наприклад, відмінно знаю всі належні як Лізі так і Хадаганській імперії острова, навіть спірні території. Мій батько, між іншим, один з авторів «Великого атласу Астралу». Цього острова там не було! – діловито проговорила Аманда, все ще тримаючи мене під лікоть.

Ми спустилися широкими східцями, які вже від давності пророслі густою травою. Обійшли руїни зліва та рушили крізь зарослі кущів.

–Це нічого не значить! – діловито теревенила блондиночка, звертаючись до Селени. – В глибокому астралі іноді трапляються нічийні острови… які, до речі, існують без впливу Великих магів… Хіба ні?

–Це все вигадки мореплавців! – розсердилася Селена. – Еллісе, ти взагалі не розумієшся на цій справі! Припини патякати казна-що!

Блондиночка сердито хмикнула та відвернулась.

–Стійте ви! – нервово кинув я. – Ліпше поясніть, що то за ніхазовня трапилась на алоді? Чому його поглинуло астральне море?

–Ой, бідненький! – Селена заглянуло мені в обличчя. – Невже ти не допетрав? На острів напали якісь заколотники! Клемента ді Дазірє вбили! Ось тому і почався наступ астралу!

–Псяче хутро! Оце новина! – чесно кажучи, не дивлячись на моє здивування, я не знав хто такий Клемент ді Дазірє. І взагалі не розумів що до чого. Які заколотники? Чому напали?

Ми нарешті вибралися з кущів і десь приблизно у версті попереду проглядався доволі великий табір.

–Насправді, мало хто врятувався, – повідомила Селена.

–О, Сарне! – я жахнувся. – Невже цілий алод поглинуло астральне море? З усіма, хто був на ньому?

–Так, так… це величезна трагедія! – заплескала руками Елліс. – Жахлива втрата!

Інші дівчата тут же підхопили цю «пісеньку» та понеслось: «тррррагєді», «ля пертє», «ле пуевенті». Селена хутко подала знак помовчати та додала:

–Звичайно, це жах! – дівчина нахмурила лобик, наче це було повинно додати їй більш розумного вигляду. – Я між іншим не вбачаю вини Аманди, що нас всіх занесло сюди… Сарн його знає куди... Але справа, вочевидь, ось в цих камінцях, – ельфійка показала свій шматочок «метеоритного заліза», отієї штуки, яку всім роздавала Аманда. – Швидше за все, вони налаштовані захоплювати найближчий портал, тому нас і засмоктало в ці джунські руїни.

–Куди? – не зовсім розчув я.

Селена зупинилася та стримано посміхнулась. По її обличчю було зрозуміло одне: «Селюк ти дрімучий».

–Куди ми потрапили? – повторив я питання. – Які руїни?

–Джунські! – ельфійка тицьнула в бік валунів. – Це ж типовий зразок архітектури давніх джунів.

–А хто такі джуни? – зважився я все ж прояснити деякі моменти, згадуючи, що гіберлінг Шпок згадував про «джунські ґолеми».

–О-о! – це вже знову підключилася до розмови Елліс. – Ти хіба ніколи про них не чув?

–Чув, – збрехав я. – Проте ніколи не задавався питанням хто вони такі. Та і мені нікому було розповісти, – пішов я на хитрість.

–А ти сам звідки? – питання, що кажуть, в лоб.

Визнаватися, що я втратив пам'ять не хотілося. І раптом мій язик, ніби навчений так відповідати, видав сам собою:

–Я з невеликого містечка Грьонефьелт-фіорд, що в Вімурському повіті на Інгосі.

–На Інгосі? – перепитала Елліс. В її очах промайнула спроба відновити в пам'яті все, що вона пам'ятала про цей алод: місцерозташування, хто його мешканці, кількість містечок і хутірців...

–О, Інгос! – перехопила ініціативу Селена. – Край лісорубів.

–А-а-а, – захитала головою Елліс. Судячи з усього ельфійка щось надибала у власних архівах свідомості, або робила вигляд, що на Інгосі повинен бути «якийсь там Грьонефьелт-фіорд».

Мені стало трохи смішно за цю ось конкуренцію між дівчатами.

–У стародавні часи, – Аманда знову наморщила лобик, – ще задовго до знаменної Ночі біди, джуни були одним з наймогутніших народів Сарнауту, – цей величний тон розповіді нагадував якусь балагану виставу. Селена зосереджено дивилась прямо перед собою та продовжувала доповідь: - Вони населяли цей світ багато-багато сотень років... Але кажуть, що одного разу, джуни зіткнулися з чимось таким… чи може потурбували щось таке.., – тут дівчина зробила багатозначущу паузу та втупилась в мене своїми прозорими ясними оченятками. Я аж ніяк не відреагував на цю пантоміму. – Отже, – Селена склала губи вуткою, ніби збиралась свистіти, – в кінцевому підсумку зустріч виявилась фатальною та призвела до загибелі раси цього давнього народу.

–Ти ніколи не чув вираз «прокляття джунів»? – підхопила тему Елліс. – Хоча, мабуть, на Інгосі про те мало знають. Та ще в подібному містечку... як воно там?

–Грьонефьелт-фіорд, – повторив я без запинки, не звертаючи уваги на цю шпильку.

–Так-так... До речі, – подовжувала блондинка, – як для жителя північних алодів, у тебе занадто смаглява шкіра.

–Мої предки, кажуть, були звідкись з південних алодів, – збрехав я.

–З півдня? – чомусь здивувалась Селена. А я подумав, що здається ляпнув не те. – Ну добре...

Нарешті ми дісталися піщаного майданчика, з якого починались намети.

В таборі панував суцільний хаос: стогнали поранені, а тут же по сусідству спокійнісінько варився якийсь суп в чорному від сажі казані. А трохи далі обіймалася парочка ельфів… гіберлінги зграйками носилися серед шатрів... Змішалося все! Я трохи розгубився і вже не слухав, що намагалася розповісти Селена та її подруга Елліс.

Скільки ж тут народу? – промайнуло в голові. Хоча, чому я дивуюсь? Скільки на алоді було жителів? Врятувались, звичайно не всі… мабуть тільки ті, хто був у місті…

Відтепер я повністю зміг відчути масштаб катастрофи! Навіть не уявляю, як це загинути в астральному морі… Сотні… ні, тисячі жителів… і всі мертві!

Знову глянув на табір, намагаючись прикинути кількість врятованих? Скільки ж їх тут? Тисяча? Дві? Більше? Люди… ельфи… гіберлінги… молоді… старі… Тоді, на площі, я чомусь не думав про те… а зараз… зараз…

–Ти чого збліднів? – спитала Селена.

Зізнаюсь, мені раптом дуже закортіло позбутися її компанії.

–Перепрошую, – пробубонів дівчатам, - мені треба розшукати… розшукати своїх… командирів…

Сказав і дременув геть.

Насправді, я і не знав свого начальства. В пам’яті було темніше, ніж у печері.

–Гей! Солдат! Поді-ка сюда! – окликнув мене хтось позаду.

Я впізнав цю людину. То був той самий чолов'яга, який тормошив мене у залі зруйнованої башти. Він кривувато посміхався та рукою підкрутив вуса.

–Я тєбя помню! – пробасив чоловік. – Ти мнє чуть морду нє набіл! Чєго валандаєшся по лагєрю бєз дєла?

–Я… я тільки-но прибув…

–Откуда?

–Взагалі, я тільки-но прибув на острів… Селена сказала, що промайнуло майже три доби.

Чолов’яга присвиснув та захитав головою:

–Чудєса! Хотя с етімі порталамі сам Ніхаз мозгі сламаєт! Ну, ладно, раз ти только что прібил... то даю всєго час. Прівєдьош сєбя в порядок… заштопай всє диркі… умойся… поєш… Ну, а потом ко мнє на службу, ясно?

–Е-е...

–Значіт ясно!

Чоловік похлопав мене по плечу, немов давнього знайомого. Ось тобі, Боре, і «здрасьтє»!

Я окинув себе поглядом. Одяг дійсно дірявий та брудний. Руки-ноги подряпані. Якійсь волоцюга, а не солдат...

І раптом мені зовсім перехотілося служити у війську. Чого це я взагалі туди припхався?

–Гей, як вас там? – кинув у спину вусатому здорованю.

–Гюрята Прийма, а что?

–Послухайте… а я і до цього перебував у вас... ну тобто, під вашим началом?

–Чаво? – здоровань спохмурнів. – Как тєбя, говоріш, звать?

–Бор.

–Вот что, Бор, на даний момент всє новобранци находятся в мойом распоряженії! І нікакіх гвоздєй, ясно?

–Напевно, тут так завжди вітають героїв! – уїдливо промовив я.

–Какіх, на хрін, гєроєв? – розлютився Гюрята. – Тєбя відно дєйствітєльно хорошо ударіло по башкє!

Обличчя здорованя покрилося червоними плямами. Він трохи нахилився, очевидно намагаючись натиснути на мене психічно, проте я буквально шкірою відчував його нервозність. Не знаю чому, але цей чоловік лише зовні здавався непохитним.

Секунда і я зрозумів, що мене насторожило. Це легке тремтіння в пальцях його правої руки. Неконтрольоване тремтіння. Я таке вже колись... і десь... зустрічав... Колись і десь… І нехай зараз пам'ять мене підводить, але впевнений, що подібну нервозність мені вже доводилось бачити.

–Ви воювали? – обережно запитав у Прийми.

–Чо? – напружився той. Брови сповзли до перенісся, тремтіння в пальцях стало більш помітним.

Я звичайно не дивився прямо на його долоню, проте відмітити цей факт встиг.

–Чорний полк, – похмуро і невесело буркнув чоловік. – Яворівци… Слишал про такіх?

Чорний полк… чорний полк… щось не пригадую… Але у відповідь кивнув головою.

–То-то же! ¬– чолов’яга спробував посміхнутися. Вийшло не дуже весело.

–Ну, то добре, – пробурмотів я, відступаючи назад. Страху не було, скоріш небажання конфліктувати. А то не встиг в табір попасти, як вже натрапив на неприємності.

Я розвернувся та пішов геть, залишивши свого опонента в роздумах. Деякий час безцільно гуляв по табору, так і не знайшовши нікого зі знайомих (хоча звідки вони можуть взятися). Настрій зпаскудився… і справа скоріш в мені самому.

От, цікаво, а що ж я взагалі за людина? Добра чи погана? Чесна… або та ще падлюка?

–Овва! – заверещав чийсь голос ліворуч від мене. – Ну ти і замурзаний!

Я озирнувся. Біля невеличкого намету навколо казана, в якому щось кипіло та шкварчало, згрудилися три гіберлінги, судячи з усього жіночої статі.

–Чого такий сумний? – запитала одна з них.

–Так… просто…

–Втомився певно? – спитала друга жіночка з «ростка».

¬–Ми – Пампушки, – знову вклинилася в розмову перша. – Я – Гро, а це мої сестри – Грі та Брі.

–Дуже приємно… Бор із Грьонефьелт-фіорду… з Інгосу…

–О, так ти з півночі! – Гро знову театрально плеснула руками. – Дивно, – забурмотіла вона.

–Що саме? – прямо запитав я.

–Та ти дуже дивний... Відразу і не скажеш, що інгосець.

І більше нічого. Я ж спробував проаналізувати що збентежило гіберлінгів.

–Отже, Боре… із фіорду… Прямо як титул якийсь… Ти раптом не шляхетського роду?

–Н-ні, – відповів, а сам невпевнено запитав теж саме у себе. От цікаво, може дійсно шляхтич? – Тут просто всі зазвичай запитують, мов, хто такий та звідки. От і кажу наперед, щоб убити двох зайців.

–Це тому питають, бо на тобі форма новобранця, - поважним тоном промовила друга сестриця Грі. – Хоча в тебе, як для жителя Інгосу, занадто правильна вимова…

–Тобто?

–Тобто не канійська… Хіба ти сам не чуєш?

–Не дуже… А що, на Інгосі розмовляють по-джунські? До чого тут вимова? – я спробував видоїти як можна більше інформації.

–Ну… якби не ти не сказав про Інгос… можна було б вирішити, що ти з Темноводдя… чи з Сівєрії…

–А давно служиш? – спитала Гро. Мені раптом подумалось, що вона в родині Пампушок за старшу.

–Та взагалі... е-е-е… ну.., – сказати щось зрозуміле було важко. От, Ніхаз вас всіх бодай! Що не питання, то заганяють мене в ступор.

–Та ти що ж не бачиш! – втрутилася Грі. – Світло-сіра світка, сині штани, зелені чоботи… та у нього і нашивок немає... і візерунок на комірі найпростіший... Хлопець тільки прибув на службу. Адже так?

–Угу.

–Ех-ех-ех! Прибув, а тут таке! – закачала головою Гро і тут же перемкнулась на інше: – Знімай сорочку, ми залатаємо.

¬–Так він, мабуть, і їсти хоче? – весело підморгнула Брі.

–А зайвого одягу немає? – обережно запитав я. – А то якось незручно напівголим ходити?

–Чого ж немає? ¬– сумно промовила Гро, киваючи головою кудись вбік.

Я простежив її погляд. Трохи далі лежала величезна купа якогось одягу. Судячи з усього, його зняли з мерців...

Псяче хутро! Доволі моторошна картина. Я, звичайно, не цнотливий, але по спині проповз холодок.

–Якщо не гидуєш, то вибирай який хочеш, - вставила своє слово Брі. Таке відчуття, ніби вона прочитала мої думки. – Ми все випрали… як змогли… але сам розумієш – запах і досі залишився.

–Цей острів безлюдний, – заявила Гро. – Тому і допомоги чекати нема звідки. Так що доведеться відкинути сором та цноту… та якось обживатися… користуючись тим, що встигли прихватити… або залишилось від інших…

–Безлюдний? – обережно спитав я. – Як тоді він існує? Чому його не поглинув астрал?

Гіберлінги розсміялися, але якось натужно, ніби з-під палки.

–Спитай чогось легшого! Лок видерся на найвище дерево… ось на тому пагорбі… і побачив, що навкруги суцільний астрал… непомітно жодного житла… жодного натяку на житло, – виправила себе Гро.

–Щось повинно оберігати цей алод, – заперечив я.

–Острів! – перебила Брі. – Алодом він стане, коли тут з’явиться Великий Маг. А зараз це лише кусок давнього світу…

–Аманда також вважає, – промовила Гро, – що тут повинен бути хто-небудь з магів.

–Якщо, звичайно, тут немає запасів метеоритної руди, – перебила Грі.

–До речі, ось там видніються гори, – старша жіночка тицьнула пальцем. – Можливо за ними ми знайдемо хоча б натяк на чиюсь присутність.

–Невже ніхто не знає, де ми опинилися? – наполягав я.

Гіберлінги промовчали. Я ж присів біля купи одягу та вибрав дещо пристойне, але таке, що не вказувало б на мою приналежність до війська Ліги – союзу вільних народів – людей, ельфів, гіберлінгів тощо.

–Іди їсти! – покликала Гро, наливаючи в глибоку чашку гарячого варива.

Я щиро подякував і жадібно накинувся на їжу. В животі вже давно булькало та стогнало.

–Вибач, м'яса там малувато, – сказала Брі. – Повний табір народу, а нікому навіть сходити на полювання… Ось такі справи.

–Та нічого… я не перебірливий… А суп справді смачний! – захитав я головою. – А щодо полювання, так можу сам сходити… Аби лук знайти, та стріли. Я свою збою десь загубив.

–А ти мисливець? – спитала Грі.

Що їй сказати? Можливо, що так… Спогади заховались в якомусь тумані. Лише іноді, ніби спалахи блискавки, які на мить освітлюють навколо темряву ночі, вони вихоплюють з глибин свідомості невеличкі клаптики минулого – деталі, які око ледь-ледь встигає розглянути і, головне, хоч якось усвідомити їхню суть.

–Та вмію… трохи, – кинув у відповідь. – Справа не така вже і важка.

–Лук можеш взяти у своїх, – запропонувала Брі, очевидно натякаючи на солдатів. – Вони кажуть, що цього добра зараз...

–Овва! Юшка! – нашу бесіду перервав чийсь гучний вигук.

Ми вчотирьох озирнулися. Із-за намету вийшов молодий парубок. Він навіть для мене виглядав велетнем, а про Пампушок і говорити нічого.

Туп… туп… туп… Його широкі кроки та цілеспрямований біг до казана трохи лякали.

–О-о-о! Запах, як у матінки в хаті...

Парубок облизався та витріщив баньки. Не дивлячись на свою немаленьку комплекцію, вуса і акуратну русяву борідку, він був схожий на хлопчика-переростка. Такий мабуть повинен подобатися гарненьким дівчатам. І сильний, і високий, і обличчя сажею не мазане… Цього голодного красеня напевно виховали на героїчному епосі про дідів-прадідів. З виду чесний, але... але простакуватий, і від того здається дурнуватим. А якщо ще додати до цього невідповідність одягу з його зростом… Сорочка аж тріщала по швах!

Ох, ну і картину я тут намалював!

–Ну, вітаємо, дорогенький! – вигукнула Гро. – Ти, бачу, голодний?

–Е-е-е… трохи є…

Хлопець зам'явся, скоса поглядаючи то на мене, то на гіберлінгів. Я ж все ще продовжував його прискіпливо розглядати. Судячи з усього, свитку і штани йому видали явно не по розміру. І це ще більше додавало до простецького образу хлопця з далекої глибинки.

–Іди ближче, наллємо і тобі! – покликала Брі.

–Ой, дякую! – і хлопець вправно підскочив до сімейки Пампушок та розташувався біля казану. Мить, і вже з-за пояса ледь не сама собою вискочила ложка. Хлопець облизався та почав чекати.

–Цей підготовлений! – хихикнули сестрички. – Навіть ложка своя. Як тебе звати?

–Першосвіт, – почервонів хлопець. І тут же жадібно накинувся на суп. Не минуло і хвилини, як він вже облизував ложку, та ховав її назад, за пояс. – Велике… іть… вам дякую! – пробасив Першосвіт піднімаючись.

Я також подякував Пампушкам за смачну їжу та відправився шукати лук. Врешті-решт пообіцяв же гіберлінгам сходити на полювання, так що треба те виконувати.

–Кажуть, – промовила Гро мені в спину, – що північніше бачили велике стадо оленів.

Я кивнув головою і відправився на пошуки зброї. А той Гюрята з чорного полку хай іде лісом! Щось не хочеться бігти на службу… тим паче – до нього.

Я деякий час валандався по табору, намагаючись взагалі зорієнтуватися що й до чого. По окремим розмовам стало трохи зрозумілим стосовно минулих подій. Виявляється, алодом керував такий собі Клемент ді Дазірє – Великий ельфійський маг. І ось у розпал урочистого щорічного прийому на службу новобранців з інших країв (один з яких напевно був і я), на місто напали якісь лиходії на чолі з Курбатом Мещерським, тим самим чоловіком, якого я вбив в кімнаті. І допомагав нападникам невідомий ельф-чорнокнижник. Саме він, за словами одного з базікал, викликав таємничу Тінь.

–Я сам бачив, на власні очі! – гаряче розповідав чоловік. – Ми тоді в залі Ради зібралися. Зайшов Клемент для вітальній промові й раптом... раптом… Тут навіть словами не опишеш... е-е-е… промайнуло щось на зразок чорної блискавки... Бах!

–Чорної? – перепитав співбесідник.

–Ну… спалах не був сліпучим світлом, як у звичайній блискавки! Навпаки – темрявою. Потім з'явилася Тінь… Пам'ятаю, як в мене тоді народилося відчуття, буцімто опинився у крижаній воді… і поворухнутися не можеш… м'язи аж задубіли... Далі все немов у тумані: хтось кричить, хтось бігає… всі метушаться... І ось бачу, а Клемент вже мертвий!

–А Тінь?

–Та Ніхаз його знає, куди вона зникла!

–Мггг... Отже, загинув він, загинув і наш алод! – підвив риску другий чоловік. – І навіщо те треба було робити? Абсолютно не зрозуміло... Чого тобі, хлопцю? Стоїш тут та рот роззявляєш.

Це він до мене.

–Та це..., – я вирішив прикинутися простачком. – Мене тут на полювання відправляють... Де б зброю роздобути? Лук, стріли? Га?

–Ось там… в центрі табору… запитай Сивояра.

Я вдячно кивнув і пішов у вказаному напрямку.

Йти було важко, і не тому, що боліли ноги. Навкруги було стільки народу, що хай Сарн милує!

Тут були всі – молоді, старі… родини, одинаки… Хтось спав, хтось їв, хтось плакав, хтось реготав… Від всього цього світ замакітрився! З’явилось нестримне бажання втекти… і якнайдалі звідси!

–Нумо, пива дай.., – до слуху долинув чийсь спів.

Я зупинився, але не від того, що хотів послухати пісню. Просто… просто слова здались до болю знайомими.

На колоді за кущем сидів сивий чолов’яга, який лагодив свою куртку та неквапливо бурмотів слова. Я завмер, дивлячись на нього, уважно вслуховуючись в кожен рядок пісні:

Нумо, пива дай та пробку вибивай!

Нумо, пива більше наливай!

Нумо, пива більше наливай!

Кухоль, другий, ще один -

І бочка вже порожня.

Ти та я, нам кухоль за дружин,

Бо ми п'ємо безбожна!..

Чолов’яга підвів чоло та з питаннях в очах подивився на мене.

–А звідки… звідки ви знаєте цю пісню? –¬ нахилився до нього.

–Ну ти… і дивний! – посміхнувся старий. – Хто ж її не знає! Ти десь служив?

Я знизав плечима.

–Бачу, що новачок! – махнув співак. – Це стара солдатська пісня…

–Так… так… ага-а.., – хитав я головою. Солдатська пісня… стара солдатська пісня…

Чолов’яга підморгнув та знову почав співати. А я рушив далі. І в цю мить десь на самому дні моєї пам'яті спалахнув вогонь дивних спогадів.

Невеличка кімнатка... нас, здоровезних бородатих чоловіків десь до десятка... Зовні зимно, морозно... чутно як фукає стужа... Стоїть глибокий вечір... В кутку в старій печі горить жовте око дикого первісного вогню... Язики полум’я лижуть дрова... і ті солодко тріщать...

Ми сидимо навколо столу... Точно пам’ятаю, що того вечора було якесь свято... Усі тримають кухлі... величезні глиняні кухлі... І вся ця купа здоровезних чоловіків, обійнявши один одного за плечі, горланить у всю міць легенів:

–Нууумо, пива нам дай! Нууумо, пробку виймай! – в такт тупотять ногами. Що дивно, серед цих горлодерів сиджу і я… також з кухолем в руці… Сиджу, та кричу разом з іншими: – Нууумо, піна густа! Нууумо, смакують вуста!..

Сторожовий пост… всі ці люди зі сторожового посту…

Хрясь! – за цими спогадами я не помітив якийсь мішок. Перечепився через нього та ледь не звалився в калюжу.

Неголосно вилаявшись, обтрусив штани та потопав повз намети. Спогади зникли так само різко, як і народилися… Спроби розбурхати сплячу пам'ять ні до чого не призвели. Залишились тільки уривки: далека сторожова застава, зима, загін… і смак пива на губах… В вухах досі звучало оце «Нууумо…» і тупотіння в такт чоботами по дерев’яній підлозі.

Сивояр виявився незадоволеним буркотливим стариганом в червоній сорочці. Він ніжився на невеликій купині біля величезного намету.

–Доброго дня! – підійшов я до нього упевненою ходою ділової людини. – Це ж ви Сивояр?

–Ну я. І что?

–Мене тут відправляють...

–Ти із развєдчіков? Так твоя група ушла єщьо два часа назад.

–Моє завдання трохи інше: уважно оглянути прилеглу територію… берег, руїни... Мало чого ховається на цьому острові!

–А-а! Понятно! Заході в шатьор, бєрі чо хочєш.

Така безпечність мене навіть здивувала. Швидше за все, він вважав ніби всі хто втік з алоду Клемента ніякої небезпеки не представляють. А може, йому було абсолютно байдуже.

Я відкинув полог і увійшов всередину. Що й казати – зброї тут було хоч греблю гати, але нормального – анічого. Я передивився кілька луків, зупинившись на більш-менш пристойному. Серед мечів раптом знайшов... або, скоріше, відчув… Так! Відчув! Це було дивно! Під горою заліза лежала неймовірна дивовижна пара: сакс і фальшіон. Навіть недосвідчене око виявило б, що вони вийшли з-під руки одного ж і того ж майстра. На голівках руків'їв обох мечів був вигравіруваний знак святого Арга, який міцно стискала пташина лапа...

Я обережно витягнув клинки і приміряв їх у долоні. Відчуття, ніби зробили для мене… Відносно легкі, зручні… збалансовані… Такими легко вправлятися.

Я зайняв бойову стійку, зробив два-три помахи і… відразу «закохався» в цю парочку.

–Ти чєво тут разтанцєвался? – всередину заглянув Сивояр. – Ух! Ну у тєбя і від! Прямо мороз по спінє. А ну-ка дай гляну на мечі.

Він прийняв з моїх рук сакс та фальшіон, уважно подивився і схвально клацнув язиком. В очах у чоловіка заблищав знайомий вогник, який буває тих, хто знається на своїй справі. Мій вибір, швидше за все, його вразив. Напевно ті хто заходив сюди раніше, вибирав щось модніше. Або гарніше…

–Нічєво сєбє! Красавци!.. Такім інструмєнтом можна о-го-го…

Що «о-го-го», Сивояр не договорив. Він повернув зброю та раптом додав:

–Я кстаті знаю, кому оні раньшє прінадлєжалі. Ето мєчі Жана ді Вєвра. Єго вчєрась похоронілі… Да прібудєт єго іскра в чістіліщє… пусть Вєлікій Тєнсєс поскорєє возвратіт єго назад, в Сарнаут... Слушай, друг мой, у нєго вєдь єщьо что-то било… било… Гдє ж оно задєвалось?

Сивояр попрямував в правий куточок свого шатра. Відкривши одну зі скринь, він витягнув з її надр короткий стьобаний акетон темно-зеленого кольору, а слідом шкіряні краги. Все було прикрашено характерним трав'яним ельфійським малюнком.

–Прімєряй-ка! В чістіліщє єму ето ужє нє понадобітся.

Я не став поспішати та надягати акетон Оглянув його з усіх боків, відзначаючи відмінну якість цього виробу. Сріблясті «коси» ниток, сплетені складним візерунком, повзли від шиї вниз, а потім за спину, від чого створювався ефект стрункості фігури господаря цієї куртки. У кількох місцях я знову виявив вишиту руну Арга.

Поки я приміряв та возився з зав'язуванням краг, Сивояр витягнув зі скрині поясний сагайдак, в якому знаходилось сім кедрових стріл. Наконечників на них не було. Вочевидь Жан їх накручував перед самим боєм. Так робило багато лучників, адже легше використовувати багаторазові знімні наконечники, оскільки саме стрілу... вірніше, стрілу відмінної якості, виготовити було справою нелегкою. А ось наконечник, так його завжди можна було замінити на новий, благо ковалі робили їх силу силенну. І між іншим, які хочеш – з вусиками, голчасті, листоподібні...

«Нічого собі! – я аж сіпнувся. – Оце у мене пізнання»!

–Нєплохо! – Сивояр знову клацнув язиком. – Чо нє говорі, а у ельфов дажє акєтони виглядят так, что хоть сейчас на бал собірайся. Нє то, что у нас. Одєл і за коровамі пошьол, да хвости ім крутіш...

–А ким він був, цей ваш Жан? – запитав я, закінчуючи з обладунками.

–Нє знаю... Вродє паладіном…

Я одягнувся, начепив мечі, приторочив до поясу сагайдак, коли раптом в намет хтось заглянув.

–Чєго тєбє, здоровяк? – сердито буркнув Сивояр.

Мені здалося, нібито йому не дуже хотілося показувати стороннім, що він чомусь віддав непогане озброєння першому зустрічному.

–Перепрошую, – пробасив знайомий голос. Я обернувся і побачив Першосвіта. – Мені б дещо підібрати для...

–Чєво подобрать? – Сивояр випростовувався та діловито попрямував до хлопця, одночасно перегороджуючи йому шлях. В іншу мить зброяр, навіть не обертаючись, кинув мені шкіряну флягу, судячи з усього також належавшу Жану. У тут же знаком показав, щоб я швиденько звалював звідси. – Кто послал? – розсерджено накинувся Сивояр на Першосвіта.

–Та ніхто... я... мені... сказали... це... е-е…

Я підхопив лук та швидесенько вийшов з намету, не чекаючи продовження бесіди. Намагаючись зайвого разу не потрапляти нікому на очі, попрямував геть з табору до березового гайку, за яким, зі слів Пампушок, повинна була знаходитись сила-силенна оленів.

Бажання бути не поміченим повністю розбилося, коли я вже майже досяг найближчих кущів. Виходячи із-за останнього намету, ніс до носа зіткнувся з якоюсь жінкою. Від удару у неї злетів з голови вінок яскравих жовтих квітів. Вибачившись, я хутко нахилився, щоб підняти його підняти, але раптом почув:

–Не треба, хай лежить…

Голос холодний, але не сердитий. Я випрямився, повернувся до жінки, тут же відмічаючи, що вона якось дивно дивиться на мою персону. І це відразу насторожило.

–Ваша воля, – знизав плечима та спробував ретируватися звідси. Проскочу кущі, а там до гаю шагів сто, трохи більше.

–Бачу, у тебе знак Арга, ¬– жбурнула в спину незнайомка. – Але одяг насправді не твій.

–Ну-у… мені видали.., – це все прийшло зараз в голову. – А щось не так?

Жінка зробила крок вперед та злегка посміхнувшись спитала:

–А ти впевнений, що святий Арг – це твій покровитель? Може, ці речі принесуть тобі ту ж долю, яка була у їх попереднього господаря?

–Ви його знали?

–Ні, але бачу, що з ним сталося.

–Перепрошую, а хто ви?

–Моє ім’я тобі нічого не скаже… Проте, як що хочеш… Я – Анастасія Яхонтова…

Жінка нахилила голову та пильно подивилася мені в очі, ніби мовчки питаючи: «Ну так що, чув про таку? Я ж попереджала, що моє ім’я тобі незнайоме».

–Ви… ви… з друїдів? – обережно промовив я. Ледь не сказав «язичниця».

Жінка раптом розсміялася:

–А ти, бачу, злякався.

–Ні, чому ж відразу злякався? Просто... е-е…

–Куди так поспішаєш? – знову зіщулилась Анастасія.

–Ну... на полювання... бо народ годувати треба...

–А одягнувся, немов на війну! Хоча, чому «як»? – жінка хитрувато зіщулилась. – Впевнена, тобі приходилось в своєму житті вже зустрічати чимало подібного…

–Чого це «подібного»? – не збагнув я.

–Ну… зла... Як двоногого, так і чотириногого... будь-якого.., – Анастасія наблизилася впритул та торкнулася рукою візерунків на акетоні. Її пальці пробіглися по сріблястим хитросплетенням, ніби по струнах. – Упевнена, – сказала жінка, – ти навіть не знаєш, що тут написано.

–Написано? – здивувався я. – Думав, що це просто візерунок…

Тут пальці друїдки завмерли на руні Арга.

–Свого роду це візерунок, а ось з іншого боку… це молитва до святого Арга. От якби він був твоїм покровителем, то промовивши її в критичну хвилину, ти міг би відчути його милість.

–І ви в це вірите? – я скорчив таку пику, ніби проковтнув жабу.

–Так… вірю… Хто ж в те не вірить... тут сам бачиш результат, – і Анастасія тицьнула пальчиком в акетон. – Той опиняється в чистилищі.

–Щодо мене, то це скоріш за все справа випадку. Жану, колишньому господарю цих речей, просто не пощастило. Таке часто буває. Хіба ні?

–Ти ні в що не віриш? – награно промовила друїдка. І чого вона до мене причепилася?

–Я – практик. Тобто вірю в те, що сам помацав.

–Помацав?.. Добре, отже тримай! – і Анастасія знову посміхнувшись, простягнула невеликий мішечок. – Це астральний пил.

–Для чого він мені?

–Іди до берега, до астрального моря. Ось там, – Анастасія показала рукою кудись за пагорби, ¬– недалеко від руїн є давня джунська стела. Саме найліпше місце для спроби… Отже, розпороши біля неї пил, а потім скажи так: «Я слідую за своїм вибором і викликаю міць свого Покровителя».

–Що те за маячня?

–Хочеш помацати, так сказав ти… Отже помацай, якщо не злякаєшся. І повір мені - ти потім багато чого усвідомиш, – Анастасія говорила спокійно, без пафосу, без натяку на менторство.

Але мені все ж не сподобалась ця пропозиція:

–Та що я навіжений? Не буду тією колобродою займатися!

–Все ж злякався?

–Ні. Дурниці те все! Бабусині казки.

–Небажання виглядати дурним – це також страх... Та ти не бійся. До тієї стелі ніхто не ходить… опріч крабів… Так що нікому дивитися на «дурниці».

¬–Та нічого не боюся! – я миттєво завівся. Сходив, курва, на полювання!

–Олені від тебе не підуть, не хвилюйся, – Анастасія немов прочитала мої думки. – А ось користь від того буде ще яка! До речі, навіщо тобі стріли, на яких немає наконечників?

Друїдка показала рукою на мій сагайдак.

–Ніхаз тебе забирай! ¬– шльопнув я себе по лобу. І як міг забути про те? Оце б було полювання! Курям на сміх! – Добре! Куди ви сказали треба йти?

–На південь… ось в тому напрямку…

–Слухайте, а вам від цього яка користь? Чи піду я туди, чи відмовлюсь… чи покличу або не покличу... Що вам з того?

Жінка на мить задумалася.

–Сама не знаю… Але коли бачу силу, що дрімає, хочеться її розбудити…

–А раптом та сила недобра? Спить ведмідь – то не треба його чіпати, а то прокинеться та накинеться. Якби потім не пошкодувати!

Анастасія зіщулилась та глянула мені в очі.

–Будь-яка сила потребує застосування… Контролю! Ліпше тобі самому опанувати її, чим очікувати на випадок… або підкорятися чужим наказам! – друїдка рішуче сунула мені в руки мішечок та пішла геть.

Дурня якась! Що вона зараз наговорила? І взагалі, навіщо друїдці… язичниці… оці паси зі Святим Аргом? – питаю себе і відчуваю, як по спині повзе неприємний морозець.

Віночок, що впав з голови Яхонтової раптом обліпила зграя маленьких блакитних метеликів. Я дивився на них, а сам розгублено м'яв в долоні мішечок з пилом.

«Йти чи ні? Варто чи не варто? – стрибали думки в голові. І раптом: – Може це допоможе мені пригадати минуле? Хоча б спробую, а там…»

Ну день видався! Нехай Сарн милує!..

3

По темному небу неспішно котилося неймовірно величезне колесо повного місяцю. На березі було тихо і від того трохи моторошно. Мабуть, справа в самому місці… тобто в цьому загадковому острові.

Я виліз на плаский пагорб, подалі від настирливих крабів, що снували по холодному піску в пошуках їжі, та вже півгодини споглядав астрал. Там, в густий фіолетовій далечині ліниво оберталися навколо власної осі циклопічних розмірів камені… вірніше шматки скель, які можливо колись відірвав від місцевих гір стародавній велетень. Уявляю, як він бушував та жбурляв їх в астральне море… Навіщо він те робив? – питав я у себе, а потім сміявся над власною уявою. – Який, к Ніхазу, велетень! Ти, Боре, як те дитя!

Астральне море ледь помітно пульсувало. То тут, то там спалахували таємничі вогники, або навпаки раптово темніло, аж до нереальної чорноти. З одного боку це досить моторошне видовище, бо сам по собі астрал – явище незрозуміле… страшна стихія… але в цьому і її привабливість. Небезпечні речі часом виглядають більш спокусливими.

Звідкись із замутнених залишків моєї пам'яті випливло, що жити в безпосередній близькості від Астрала, від цієї магічної субстанції, ніхто не наважується, бо… бо є ризик збожеволіти… Та і взагалі звідти можуть навідатися демони. Хоча і кажуть ніби ті не подолають бар’єр між стихіями, проте є і виключення. З усього завжди є виключення.

Демони… астральні біси… Від цих слів відразу перед очима постає та «кашиця» на міських вулицях та площі, що повзла попереду астрального приливу… Хижі створіння, які так і чекали свого шансу накинутися на людей… Аж-но мороз по шкірі! От цікаво, а чи правда, що ті біси ¬ – це прокляті іскри тих, хто раніше жив в нашому світі, в Сарнауті? Чи все ж байки? Люди взагалі схильні до перебільшень, тому можуть і напридумати усіляких страхів.

До стели було недалеко, але підходити ближче до неї я не поспішав. Все ще сумнівався в доцільності ритуалу. Та ще і справді не хотів виглядати дурником…

Взагалі, дивно, що друїдка наполягає на проведенні цього ритуалу… Наскільки я розумію, язичництво та Церква Світла – різні по своїй суті речі. В чомусь навіть протилежні. А тут тобі заява: «Поклич Покровителя». Як так? Що саме переслідувала ця Яхонтова? І чому біля джунської стели? Бо тут якась прихована сила?

Час спливав. Треба було на щось вирішуватись. Тому нарешті переконавшись, що поруч крім крабів немає нікого, я спустився з пагорбу вниз і підійшов до кам’яних брил. Це була складена з пиляного вапняку чи то фігура дракона, чи то ще якоїсь міфічної істоти. На голові у неї красувався величезних розмірів кристал блакитного відтінку. Він тьмяно пульсував в такт астральним хвилям, і це заворожувало погляд.

Отже, спадщина джунів… Думаючи про це, відчуваєш якийсь трепіт. Давня цивілізація… можливо могутніша за ельфів… Це ж, до речі, саме джуни придумали портали. Ніхто не знає для чого, проте факт залишається фактом.

Взагалі з часів старого Сарнаута залишилось чимало дивних речей… Така собі спадщина, з якою навіть Великі маги не розібралися до кінця… Або роблять вигляд, що не розібралися.

Гмм! Слухай, Боре, а звідки ти все те знаєш? Адже ніби втратив пам'ять… а міркуєш досить впевнено… Якась виборча в тебе забудькуватість!

Подумав про те і тут же сам собі заперечив: «Але в іншому разі можна було б також прискіпливо питати, а чому ти, Боре, не забув, як дихати». Смішне зауваження! А я виявляється ще і жартівник.

З цими думками обійшов стелу навколо і зупинився біля візерунків, нанесених у «дракона» на животі. Швидше за все, це були якісь написи на джунській мові. Можливо, молитви… От цікаво, а кому молились давні народи? Сарну? Ніхазу? Чи ось як друїди… Чекай! А ти знаєш в кого чи в що вірять друїди? Кому моляться? І чи моляться взагалі?

Я торкнувся холодних каменів, пробігся пальцями по візерункам. Потім трохи відійшов убік, витягнув мішечок та розв'язав його. Всередині лежав пісок такого ж блакитного відтінку, що і у кристала на голові «дракона». Висипавши його собі на долоню, я відчув легку пульсацію. Оглянувся навсібіч, чи немає спостерігачів, а потім підкинув астральний пил вгору і неголосно та буденно сказав:

–Я слідую за своїм вибором. І закликаю міць свого Покровителя!

Пил розвіявся. Легкий вітерець підхопив його залишки та поніс вздовж берега.

Хвилина… пішла друга… Щось нічого не відбувалося. Я напружував слух, зір… намагався відчути якісь зміни… але ні грому, ні блискавки, ні якихось інших дивних та магічних речей не побачив, не відчув. Все було як і раніше: тихо та спокійно. Лише де-ніде ледь чутно шарудів пісок під лапами крабів.

–От Ніхазова дитина! ¬– вилаявся я на Анастасію. – Скисне воно все! Ще й повірив їй!

Відійшов від кам’яної статуї та неквапливо поплентався по берегу.

От на що я сподівався? Чого очікував? Що з’являться двонадцять Покровителів, двонадцять святих Великомучеників? Стануть навколо мене та спитають, а кого, мовляв, ти. Боре, собі обираєш в заступника? Тьху ти, ніхазівня якась!

–А-а-а-а.., – ніби подув вітру. Звук йшов наче з-за спини. Виникло бажання озирнутися, подивитися назад.

Все ще продовжуючи рух, я кинув погляд убік стели. Тут же спотикнувся та звалився на коліна. Крякнув від злості й пнув ногою краба, через якого і опинився на піску.

Раптом здалося, що стало світліше. Мабуть в цю секунду над головою і запалилася маленька золота зірочка. Я дивився на неї, роззявляючи рота. А та почала рости, поки не перетворилася в сліпуче сонячне світло. Через те навіть прийшлося заплющувати очі…

–А-а-а-а…

Звук лився мені у вуха, наростаючи з кожною миттю.

–Я… слідую… за своїм… вибором, – намагаюсь чітко вимовити кожне слово, проте здається що в рот налили свинцю. Щелепи важки, язик якийсь довгий. – Псяче ти… хутро!

В цей момент я відчув легкий поштовх. Вітерець скуйовдив волосся і чийсь дуже-дуже тихий шепіт промовив:

– Покровителі зробили свій вибір...

Сліпуче світло зникло. Я продер очі, озирнувся. Виявилось, що лежу під стелою.

Примарилось, чи що? Дурня якась! – сам дивлюсь навкруги. Ніч, місяць в небі, краби на березі… ні вітерцю, ні зірочки над головою… тиша та спокій…

Тільки підвівся, як тут же відмітив, що на голівках руків'я саксу і фальшіону світяться тонесеньким тьмяним сріблом руни Арга. На акетоні по ельфійським візерункам згори донизу побіг яскраво-білий вогник. Руни ярко блиснули й тут же згасли.

–А-а-а-р-р-х-х-х...

Я обернувся – нікого… Мабуть вітер десь балує. Або то якісь магічні штуки… Хоча чому відразу магія? Може, все ж здалося?

Між іншим, до магії взагалі-то треба мати хист. А він навіть у тих же ельфів, м’яко кажучи, через одного… Не всі з них народжуються з відповідними здібностями.

Подальші міркування прийшлось раптово припинити, бо із астрального моря на мене мчало зеленувате… зеленувате… щось! Ніхаз його знає, що саме, проте воно так стрімко рухалося і подолало чималу відстань за якісь лічені секунди.

«Демон, курвий сину! – промайнуло в голові. ¬– От нечиста»!

От не вір після цього в «пророкування»… Клятий мій язик! І взагалі, навіщо я про цих потвор згадував? Може таким чином і призвав з астралу? Псяче хутро!

Чисто інстинктивно схопив лук і висмикнув із сагайдака стрілу, підспудно згадуючи, що наконечнику на ньому немає.

–А хай тебе Ніхаз вдере, бовдуре безмозкий! – вилаяв сам себе. То на полювання збирався без наконечників, то ось зараз стріляти удумав.

Кінець стріли чомусь посвітлішав… Вірніше засвітився, і все той же ледь чутний шепіт протяжно, проте доволі чітко промовив: «Плєд сках-х-х»!

І я рефлекторно відпустив тятиву. Пролунало характерне «дзінь», і стріла помчала в зеленувату тушку. А потім... потім так бабахнуло, що аж заклало вуха. Стріла вибухнула яскравим сліпучим світлом.

«Зелена маячня» закрутилася дзиґою. Я вихопив другу стрілу, прицілився, одночасно намагаючись пригадати заклинання. І все той же хрипкий голос промовив:

–Плєд… сках…

–Плєд сках, хай йому грець! – повторив я.

Спина напружилась, рука застигла… кінець стріли ледь-ледь засвітився… я вдихнув і спустив тятиву, навіть не намагаючись точно прицілитися. Стріла зательопала хвостом та стрімко пішла вперед, одночасно займаючись якимось несправжнім, наче казковим, вогником… Точно такий лизав дрова в кузні братів Задерихвост.

Пара секунд, за яки стріла мчала крізь астральне море, а потім встромилася точно в демона…

І тут все пропало, ніби й не було ніякої бійки, ніякого «зеленого страхіття».

Ніч… місяць… все ті ж краби… стела за спиною… я все так же сиджу на піску… поряд чомусь лежить лук… сагайдак зі стрілами…

Я оглянув той – всі сім стріл на місці!

–Ну і нічка! – втомлено та трохи роздратовано пробубонів вголос. Сам тут же підвівся, витягнув одну зі стріл, оглянув її в білому світлі місяця.

Анічого дивного… тим паче – чарівного… Стріла, як стріла…

Тому і вирішив спробувати вистрілити.

–Плєд сках! – чітко вимовив мій рот, на незрозумілій мові. – Вибух! – я був абсолютно впевнений, що це слово перекладається саме так.

Легкий спалах… язички полум’я обплели дерев’яну палку… мої пальці відпустили тятиву і стріла помчала вздовж берега. Кроків за двісті вона встромилась в пісок і «бабахнула», розкидаючи крабів навсібіч.

–Овва! – це був явно не сон.

Я ледь не підстрибував. Аж-но захотілося ще раз стрільнути. І ось тут впав у легкий ступор, бо в сагайдаці лежало... сім стріл!

–Псяче хутро вам на плечі! – ляснув себе по лобу. Оце так фокус!

Озирнувшись по сторонах, я скинув лук та встав у стійку. В голові ніби клямкнуло, і замість «Плєд сках», я рявкнув:

-Тін-н-н-н!

Навіщо те сказав? Що воно таке? – питаю, і бачу як кінчик стріли ледь зажеврів, проте не так, як минулого разу.

Відпустив тятиву. Дзін-н-ньк… стріла миттєво перетворилася в палаючу кульку, яка стрімко рушила вперед та за кілька секунд домчала до сосни. Замість встряти у ствол, вона прошила його наскрізь та тут же запаливши дерево. Вогник охопив ствол, жваво побіг по гілках, а ще за якісь декілька секунд сосна полихала, наче гігантське багаття, розкладене велетнем.

Оце наробив справ! Треба, мабуть, акуратніше стріляти, а то підпалю ліс… чи ще щось нароблю.

Я знову глянув в сагайдак ¬ – там все ті же сім стріл!

Ну, гаразд, Боре… ще разок, але тихіше…

–Тін! Вогонь! – якимось чином я зрозумів значення цього слова. – Вогонь!

Ще два експерименти, результат той самий. Підпалив кущик та навіть валун… Вірніше, стріла врізалась в камінь, той на якусь мить окутався полум’ям, проте воно тут же і згасло.

Сказати, що я був задоволений – анічого не сказати. Треба визнати, Анастасія мала рацію, і я зміг пробудити якісь сили… Не знаю, чи то свого Покровителя, чи то розбурхав джунські руїни… може, ельфійську магію, що схована в сагайдаці… Не знаю напевно, проте не жалкую! З такою зброєю не страшно йти проти могутнього ворога.

Треба було повертатися в табір і, мабуть, подякувати Анастасії. Дійсно подякувати, це не жарт…

Про всяк випадок я озирнувся по сторонах. Здається, свідків моїх тренувань не було. (От і славно!) Потім дістався до того місця, де вибухнула сама перша стріла. Яма була десь по коліно. Застрибнув в неї, прикидаючи реальну міць зачарованої стріли. Тушки крабів розкидало кроків на п’ятнадцять-двадцять. У світлі місяця було помітно, що з деяких із них витікала густа блакитнувата рідина. Якщо це кров, то досить дивного кольору… Невже так позначається життя біля астрального моря? Блакитна кров! От цікаво, а ще якісь зміни відбулись всередині цих істот?

–Ну як? – від звуку чужого голосу, я аж підстрибнув на місці.

Позаду стояла друїдка. Як вона тихо та непомітно наблизилася!

–Що це з ними? – я вказав на блакитнувату кров крабів.

Анастасія знизала плечима:

–То пусте! Краби, як краби. Розкажи-но краще, як пройшла зустріч з Покровителем. Помацав?

–Помацав, – кивнув я. – Правда, не зовсім збагнув, що саме… але визнаю, що був неправий… Чи бачив Покровителя? Здається, ні… А ось дива з сагайдаком та стрілами – це не описуємо.

Друїдка тепло розсміялася.

–Ти питав, який мені сенс від допомоги тобі? – Анастасія зіщулилась та втупилась в мої очі. – Скажу одне, що коли бачу тебе, то відчуваю щось незвичайне… Воно настільки дивовижне… потужне… що я навіть розгублена… За тобою стоїть велика сила… це відчутно, проте не зрозуміла її природа… Вона не схожа на ельфійську магію, не схожа на друїдську… це і не Церква Світла…

–Джунська? – раптом подумав вголос.

Анастасія знову знизала плечима.

–Хто знає! – і вона посміхнулась.

–Ви впевнені, що відчуваєте цю… як її?... силу? – взагалі, то була «шпилька». Мені не дуже вірилось в щирість слів друїди.

–У таких людей, – тихо промовила вона, – цікава доля. Не знаю, чи добра вона, чи худа, але точно велика… здатна змінити багато чого!

–Ви кажете якимись загадками. Ваші фрази туманні…

–Е-е-е… можливо… бо ти сам загадка.

–Що ж такого в мені «загадкового»?

Анастасія насупилася, стиснула губи й щось забурмотіла собі під ніс. Мені навіть прийшовсь трохи нахилитися вперед, щоб почути її слова.

–…не помилялась… небезпечно…

–Що-що? Я вас зовсім не розумію!

–Гмм… я вважаю… що ти стоїш на початку свого шляху… і не можеш бачити далі, ніж якісь два-три кроки…

–Це все ті ж загальні фрази… Скажіть чесно, от ви направили мене знайти Покровителя. Навіщо це друїдці? Навіщо це вам?

–Я вже казала, що ти джерело дивної сили. І щоб її пробудити, я штовхнула тебе в обійми Покровителя… Святий Арг тебе прийняв! Адже так? – не чекаючи моєї згоди, Анастасія продовжила: – Але я і без того бачила, що саме він твій Покровитель… Випадковостей не існує! Оці речі мертвого ельфа повинні були попасти до тебе… а потім було треба їх опанувати… Вважаєш, що навіть наша зустріч була випадковою? Ні!

Я не розумів звідки у жінки така впевненість. Вона не надавала жодного доказу власних слів. Проте говорила досить переконливо:

–Я думаю, що ти зараз відчуваєш якісь зміни в собі. Можливо не усвідомлюєш цього до кінця, але на якомусь тонкому духовному рівні погоджуєшся з моїми словами...

–Отже, з ваших слів виходить, ніби хтось підштовхує мене в спину, та наче каже, що та як треба робити?

Друїдка м’яко посміхнулась. Очевидно це була відповідь «так».

–Припустимо, я в те повірив… Тоді питання друге: що за сили ведуть мене? І чому?

Анастасія раптом жестом запропонувала мені підійти до краю берега. Тільки ми наблизились до астрального моря, друїдка тихо спитала:

¬–Правда, гарно? Тобі подобається?

Я подивився в напівтуману далечінь та чесно відповів:

–Щось в тому є.

–Кажуть, що Астрал одночасно і творча, і руйнуюча сила… що він – початок усього, і його ж кінець... Наш світ – Сарнаут – це лише один з етапів існування Астралу. Він уособлення того періоду, коли Творення взяло верх над Руйнуванням. Розумієш? Наш світ приречений як на народження, так і на загибель. Саме «приречений»… Якщо творчий початок слабшає, то руйнівна іпостась посилюється... Але баланс повинен бути збережений. Якщо чогось стає більше, чи навпаки – менше, з’являються чинники, які усувають подібні невідповідності.

–Тобто, ви натякаєте що ми всі свого роду «інструменти», народжені як для будування, так і руйнування?

Анастасія знову м’яко посміхнулась.

–Тисячі років тому, – тихо проговорила вона, – коли наш Сарнаут ще не був розколотий на алоди, існував Конклав із сорока Великих магів. І були між ними семеро, які керували цим Конклавом. Так утворилася Рада, на чолі з Скраканом… Всі сорок магів слідкували за балансом… Проте боротьба між творчими началами та руйнівними ніколи не буває спокійною, і одного разу стався жахливий катаклізму. В результаті Астрал зруйнував наш світ… зруйнував все… але не до кінця… Великі маги виявилися єдиними, хто зміг хоч якось протистояти руйнуванню. Правда, ось дванадцять з них все ж поплатилися за це своїм життям.

Яхонтова чомусь різко замовкла. Не було схоже, що вона переживала за тими загинувшими магами, проте в її обличчі відобразилися якісь дивні емоції. Я не міг поки зрозуміти, що хвилювало Анастасію, але відчував як вона тремтить.

–І ось одного разу, – глухо продовжила друїдка, – ті маги, що залишилися в живих, звернули увагу на одну цікаву особливість: в астралі з'явилися дивні по своїй суті магічні «хвилі-припливи». Той, хто вступав у союз з такою «хвилею», отримував якісь незвичайні здібності. Великі уми довго гадали над тією загадкою. Було відмічено, що «хвилі» за своєю природою зовсім неоднорідні. Їх нарахували аж дванадцять… І Великі маги Скракан та Найан визначили природу цього феномену. Вони заявили, що це відгомони іскор тих дванадцяти загиблих побратимів – Арга, Ферра, Ірсена, Лекса, Ульфа.., – тут Анастасія стала перераховувати всіх Великомучеників.

–До чого ця історія? – перебив я друїдку.

–Бачиш, наскільки всі речі в світі можуть бути взаємопов’язані одна з одною? Сила породжує іншу силу, а вона – наступну…

–Дивно! – кинув я.

–Що саме тебе дивує?

–Ваше ставлення до... Ви ж друїдка? Чого раптом такий інтерес до Великомучеників Церкви Світла?

–І що? – підняла брови Анастасія. – Ці Великомученики в минулому Великі маги... Або ти думаєш, ніби мої переконання дозволяють заперечувати існування їх магії, або існування того ж Сарна, бога Світла, чи Ніхаза, його антагоніста? Справа не в вірі як такої. Боги існують окрім наших поглядів, нашої віри і наших переконань, як існує світ взагалі. Якщо ми чогось не знаємо, чи не бачили, не зустрічали, то це не означає ніби цього немає… ніби цього не існує!

–Але ви, друїди, і церковники – постійно конфліктуєте.

–Швидше, Церква Світла з нами конфліктує... Вони взагалі хлопці різкі, нетерпимі до інших світоглядів, – усміхнулася Яхонтова. – А по-друге, вони лише намагаються привласнити собі право на істину... не розуміючи, що лише пропонують свій погляд на неї.

–Так їх магія реальна? Іскри дійсно існують? Чому ж тоді немає нікого, хто б повернувся після смерті з чистилища назад, в Сарнаут?

–Чи реальна їх магія? Скоріше так... хоча я також не зустрічала тих, хто повернувся... І знову додам, що це не означає ніби такого явище не існує взагалі!

–А ваша, друїдська магія, реальна? І яка давніша, сильніша?

–Справа не в часі або пріоритеті. Ось ти, Боре, носиш лук. Вмієш з нього стріляти... і напевно непогано... Інший воїн користується мечем або сокирою... третій – списом... четвертий навіть битися не вміє, і взагалі займається господарством… Всі ви майстри володіння певного навику. Нікому не приходить на думку питати, хто з всіх цих категорії та видів кращий, сильніший або... давніший! – Анастасія розвела руками. – Справа в застосуванні своїх навичок. Коли, навіщо, скільки – такі ж питання, наприклад, ставляться воєначальником перед боєм? Кого поставити в авангард, кого на фланги… Правильно? От і друїди або некроманти... або народ племені Зем... чи джуни... ельфи... Всі ми маємо певні навички у володінні магією, як ти у володінні луком, в стрільбі з нього. Ось й усе!

–І все ж мені дивно, що ви штовхнули мене до Покровителя Арга. Навіщо мені йому відкриватися, з точки зору друїда? Це ж інша «магія»!

–Що тобі відповісти? Я не побачила іншого шляху, щоб пробудити тебе… Я виконала роль іскри, яка запалює вогнище. Чи з власної волі те зробила? – Анастасія ухильно захитала головою. – Ну… ну… напевно… в деякому роді…

¬–Скажіть, а ви вірите в те, що всі ми творіння Сарна?

–Що? – жінка підняла брови. – Хмм… А скажи тепер ти, Боре, чи приємно вірити у власну добрість? – з іронією спитала вона. – Напевно, що так… Кому не хочеться «починатися» з добра? Кому не хочеться вірити, ніби всі ми народжені благим началом?.. Однак світло або тьма, нові боги, або старі та забуті – все це ніяк не впливає на хід долі. Вона така, яка є.

–Можливо б я і погодився з цим… і навіть десь всередині власної душі відчуваю, ніби так воно і є… проте говорити, що всі ми іграшки або слуги в руках вищих сил не завжди правильно. Навіть одна бджола може вбити ведмедя, який прийшов красти її мед. І справа лише в тому, як бачити себе в цьому світі, як уявляти власне місце – нагорі, внизу, посередині, або поза всім цім взагалі.

–Гмм! А ти, Боре, хто в цьому списку? І де? Як вважаєш?

–Складно сказати...

–Навпаки, дуже легко... потрібно тільки зважитися... Ти ж, насправді, знаєш відповідь… дивишся на неї… але щось стримує прийняти її…

Я у відповідь знизав плечима. Чесно кажучи, вже заплутався у всіх цих фразах. Десь погоджуюсь, десь розумію, а все одно відчуваю невпевненість… розгубленість…

–Ну, початок вже є, – ніби підсумувала Анастасія, – поштовх зроблений... Отже, ти вільний рухатися по власній нитці долі, як вирішиш правильним. Якщо…

І знову Анастасія різко замовкла. Що саме «якщо», мені так і не стало відомим.

Я подивився на друїдку, що подовжувала зазирати порожнім поглядом в астрал. Здається, наша бесіда добігла кінця. Зовнішній вигляд яхонтової прямо про те і казав. Не кажучи більше ані слова, я пішов геть. І тільки-но відійшов на пару кроків, як побачив , що із-за південних дюн вийшла невелика група людей. Вони рухалися дуже тихо, явно намагаючись не видавати своєї присутності. Незнайомці тягнули якийсь довгастий предмет. І коли порівнялися зі мною, я збагнув, що це стара корабельна скриня, у яких зазвичай капітани перевозили свої нехитрі пожитки, або зберігали карти й навігаційні прилади.

Один з людей зупинився та пильно оглянув мою персону. Народилося таке відчуття, начебто він мене в чомусь підозрював. Я випнув груди, руки поклав на руків’я мечів, всім своїм видом ніби кидаючи виклик. Чоловік не оцінив моїх старань, лише перевів погляд на друїдку.

Напруженість в його позі нарешті спала, і незнайомець, хитнувши головою, рушив слідом за своїми товаришами.

Напевно це були розвідники, про яких згадував Сивояр. Я провів їх поглядом, а потім не поспішаючи поплентався до табору.

Втомився… чесно зізнаюсь, що втомився… Хватить вже на сьогодні загадок та роздумів, – промовляв сам до себе, та звернув на стежку. – Треба десь переночувати, а вранці, лише займеться зоря, вийти на полювання в той березовий гайок… М’яса ж обіцяв принести!

4

…Я нарешті минув болотисті хащі та вийшов до узлісся березняку. Звідси починався величезний луг, який спадав донизу, до заболоченої річечки, яка поросла густим очеретом. Намагаючись визначити напрям вітру, я обережно висунувся з кущів дикої шипшини. Засідку слід було робити саме тут, бо все вказувало на це. Поруч місце для водопою, луг – відмінне пасовище із соковитою травою… хороший огляд... Отже – вдале місце для засідки!

Вітер дув з боку річки, і це було мені на руку. Я ще раз озирнувся і заліг у кущах. Обережно зірвав пару ягід, кинув їх до рота, а потім неспішно витягнув дві стріли та почав чекати. Перед виходом з табору взяв у Сивояра з десяток звичайних стріл, адже погодьтеся, що з заклинаннями «Вогонь» та «Вибух» я бозна що вполюю.

Чекати довелося довгенько. Вже почав дрімати, коли легкий хрускіт гілки повернув мене в цей світ. Свідомість миттєво напружилася. Я обережно виповз вперед та закрутив макітрою навсібіч.

Кроків за двісті ліворуч від мене з березняку вийшов справжній красень: величезні гіллясті роги, лискуча шерсть, стрункі м'язисті ноги... Ніби із казки!

Олень дуже довго та обережно оглядався, принюхувався. Мені раптом спало на думку, а якщо раптом тут є хижаки? Ті ж вовки, наприклад?

Бик зробив один крок і зупинився. Не виявивши небезпеки, він якось невпевнено, але швидко, попрямував на водопій, вибираючи відкриті ділянки.

І тут я пошкодував, що так добре засів в заростях шипшини, оскільки непомітно рухатися в них було надзвичайно важко. Та ще й до того ж боляче: шипи впивалися в усі незахищені місця, викликаючи бурю негативних емоцій. Проте тільки-но варто було вибратися з колючок, як мисливський азарт узяв своє.

Щоб скоротити відстань між мною і твариною, я вирішив прокрастися до очерету та під його прикриттям підійти якомога ближче. Якась пара хвилин, і ось уже сиджу за великою купиною. Позиція була зручною, мені лише треба було дочекатися слушного моменту…

Головне, – підбадьорюю себе, – вірити у власну вдачу. А мисливець повинен в неї вірити, інакше здобичі не бачити, як обох вух.

І я терпляче чекав. Дивився, як олень підходить до води, як він неквапливо п'є, притому пирхаючи на всі боки від блаженства… Звичайно, хотілось вже діяти. А розум тверезо обсмикував та шепотів, що стріляти треба напевно, бо іншого шансу може й не випасти. Поранена тварина дремене світ за очі... потім ганяйся за нею аж до вечора… Отже чекай слушної нагоди, Боре. Не гарячкуй!

Олень забрів у воду по саме пузо. Озирнувшись навсібіч, він голосно засурмив.

Овва! Голосок у цього красеня, що треба! Аж-но мороз по шкірі.

І тут бику відповіли. Якийсь самець прийняв його виклик. Звук йшов збоку лісу, якраз десь звідти, де я спочатку робив свою засідку.

Бик просто остовпів. Його тварині емоції читалися, мов відкрита книга: хто посмів кинути мені виклик? Олень жваво вибрався на берег, нахилив голову і видав такий рик, що навіть птахи на гілках затихли з переляку.

З цим самцем мало хто зміг би тягатися. Досвідчена звірюка! Судячи з зовнішнього вигляду, побувала у багатьох бійках.

Клич супротивника був слабший. Це навіть я, не будучи оленем, прекрасно розумів. Швидше за все, вторив зовсім ще молодий самець, у якого й роги не зміцніли.

Я встав на одне коліно і приготувався. Бик йшов швидко, в мій бік навіть не дивився, очевидно квапився наказати нахабу.

І ось вже до нього кроків сімдесят… якісь миті і він перетне ту точку, звідки вороття не буде… Відкрився лівий бік, нічого не заважає вцілити в серце… Бик зовсім втратив увагу, і це мій шанс... це та сама очікувана вдача! Я ж казав тобі, що слушна нагода буде обов’язково!

Вдих… видих… вдих… Відраховуй!.. Один... два-а-а... Знову засурмив другий самець. Десь близько-близько… проте якось дивно…

Бик зупинився і завмер, не дійшовши трішечки до бажаної точки неповернення… зовсім трішечки…

Що ж не так? – промайнуло в моїй голові. – Фальш! В голосі супротивника явно прослизнув фальш…

–Псячі ноги! – і тут я докумекав, якщо зараз не вистрелю, іншого шансу вже не буде.

Тятива торкнулася підборіддя і я, слідуючи імпульсу, відпустив стрілу. Але олень раптово стрибнув вбік та кинувся бігти. Стріла пішла мимо...

–А Ніхаз вас всіх дери! – вскочив я на ноги. На другий шанс й годі сподіватися.

З кущів шипшини раптом вибігла величезна фігура, яка дико розмахувала куцою пращею над своєю головою.

Це був Першосвіт, щоб йому всратися! Він страшенно лаявся, чим ще більше відлякував звіра. Камінь, який парубок щосили жбурнув вслід оленю, не пролетів і половини того шляху, що розділяв людину та звіра.

–Дурень! – розсерджено буркнув я, виходячи з очерету. – От дурень!

Першосвіт явно не очікував мене побачити. Я поправив сагайдак і рішуче попрямував до горе-мисливця.

–Як він мене розкусив? – мало не плакав гігант-переросток. Я мимоволі сповнився до нього жалістю, всю злоба та негатив ніби вітром здуло. Першосвіт нагадував маленького хлопчика, у якого тільки що зламалася найулюбленіша іграшка. – Я ж за всіма правилами: з підвітряного боку та ще лежав не ворухнувся...

–Сфальшував ти, хлопче! – я підійшов ближче. – Манок сам робив?

–Угу!.. Як тато вчили, так і робив...

–Мгг... Ну то й добре! – ну що на нього сердитися?

–А ти зараз куди? – Першосвіт сіпнувся до мене.

–Куди? Та знову полювати… Ти ж молодець! Налякав бика… Піду на захід, до гірської гряди. Думаю, що там у них лежбище.

–А можна і мені з тобою? Удвох якось... якось…

Я зупинився. Брови підскочили вгору, рот сам собою відкрився… Нічого собі! Оце нахабство! Але не знайшовши, що відповісти, я розгублено знизав плечима.

–Дякую… дякую… Мене Першосвітом кличуть…

–Я те вже знаю… Мене – Бором.

Ми разом рушили до того місця, звідки олень вперше вийшов з лісу. Знайти сліди було не важко. Вони тоненьким ланцюжком, то гублячись, то знову з'являючись, тягнулися з заходу. Я присів над одним з відбитків. Дуже чіткий слід… характерний… грушоподібної форми, розбитий на дві віддзеркалені округлі половинки…

–Ну що? – пробасив прямо над вухом Першосвіт.

–Треба на захід… як я і думав.

Ми вирушили крізь зарослі до гірської гряди. Сонце вже піднялося над хмарами і офарбувало верхівки беріз в золотисто-рожевий відтінок. Здавалося, що на деревах виникла димчаста корона.

Гарні тут місця…. колоритні… неймовірно мальовничі… Чого тільки варті шикарні галявини залиті сонячним світлом, та вкриті пухнастою ніжно-зеленою травичкою? Так і хочеться прилягти та відпочити…

Голосний тріск зламаної гілки вивів мене з зачарованого стану. Першосвіт розгублено промурчав вибачення.

–Сивояр, бачу, тобі так нічого і не дав? – посміхнувся я, киваючи на пращу. Хлопець захитав головою. – Ну то нічого… щось вигадаємо. Ти, до речі, теж новобранець?

–Угу... А ти, Боре?

–Зізнаюсь, в мене раптом зникло бажання служити, – неохоче промовив я. Мені дійсно в цей момент стало дивним, що при всій своїй котячої незалежності, якимось чином примудрився вступити до місцевого війська Ліги. І що я там забув? Хоча... хоча хто його знає, ким я був до свого безпам'ятства. Можливо був обтяжений обставинами…

Я раптом зупинився, в голові швидко промайнуло: «А чого, власне, про це раніше не замислювався? Адже я до всього цього гармидеру повинен бути кимось… кимось…»

А крутись воно дзиґою! Взагалі нічого не пам’ятаю!

–Ти власне звідки? – звернувся до Першосвіта.

Той раптом зойкнув та відскочив, ніби ошпарений. Я встиг побачити, як в кущі прошмигнула лісова гадюка.

–Ось ніхазова сила! Їх тут, що бруду! – парубок хотів було вилаятися, але глянувши на мене, сором’язливо стримався. – Я з Жодіно, що в Темноводді... Валірський уділ…

–А-а-а.., – потягнув я, слабо уявляючи де це насправді. Мабуть та ще діра!

–У нас там зі службою не дуже... Та й службою це все не назвеш... а так - одне баловство... А в Новоград, сам розумієш, не так легко потрапити. Ось тато і запропонував вирушити на алод до Клемента. Мовляв, там зараз набір почали... можна спробувати послужити у війську… хоч і так далеко від рідного краю… Я і погодився! Хай так, ніж прозябати в Жодіно!

–Ясно. І дійсно, закинуло ж тебе в таку далечінь! – сказав, а сам спробував пригадати, що взагалі знаю про алоди Ліги. Є Інгос… Темноводдя… Те-е… Те-е… Тєнебра… Сі-і-і… Сі-і-і… От, Ніхазова ковінька! Взагалі все в тумані!

Я присів, побачивши свіжі сліди оленів. Швидше за все, тут пройшло кілька самочок.

–Кажуть, що сьогодні вночі розвідники знайшли корабельну скриню на астральному березі, – раптом сказав Першосвіт. – Уявляєш? Оце знахідка!

–Що? – не збагнув я, намагаючись виповзти зі своїх спогадів. – Що вони знайшли?

Тріск пролунав звідкись зліва. Ми простежили напрямок і побачили відразу трьох оленів. Швидко визначивши вітер, я жестом вказав напарнику місце його засідки, і той на диво безшумно зник в заростях.

Я теж почав прокрадатися з іншого боку. Пару раз повз мене шуркнули гадюки, які безтурботно дрімали на сонечку. І дійсно, цих потвор тут, що бруду! Треба бути обережнішим.

Знадобилось десь хвилин п'ять, щоб дістатися зручної позиції. Олені все ще стояли на галявині, повільно обриваючи з кущів зелені листочки.

Злегка віддихавшись, я піднявся на одне коліно та взяв лук. Відрахувавши такт биття серця, спустив першу стрілу. Вона з тихим свистом попрямувала вперед, виляючи хвостом ніби задоволений пес.

Постріл був влучний. Тварина зробила було ривок вперед, але тут же звалилася на землю, чим злякала інших оленів. Вони шарахнулися вбік, але наче з-під землі виросла величезна фігура Першосвіта з пращою над головою. Він так загрозливо нею махав, що навіть я впав у легкий ступор. Тварини жалібно закричали, задкуючи до кущів. Камінь, немов блискавка, вирвався на волю. Від його удару одна з тваринок ледь не перекинулась на місці.

Ми одночасно рушили до здобичі. Я витягнув сакс і добив одного з оленів. Глянув на Першосвіта. Той люто обрушив на голову своєї жертви кулак. Мені здалося, ніби почувся хрускіт шийних хребців, які глухо зламалися від потужного удару.

Овва! А у цього молодика кулак, що молот! Силою, бачу, Сарн не обділив!

Я зрубав кілька тонесеньких берізок і кинув на них свого оленя. Першосвіт же відмовився від подібного та звалив собі на плечі тушку вбитої тварини. Ми рушили до табору.

Зізнаюся, що першу половину шляху я намучився. Вже хотів кинути все, але та частина характеру, яка звалася упертістю, змусила тягнути волоком гілки з впольованим оленем і далі.

Чергового привалу я чекав, як дару Тенсеса. Зробивши ковток з жановської фляги, я передав її своєму молодшому товаришу.

–І чого тебе на полювання потягнуло? – запитав в нього, намагаючись віддихатися.

–Так їжі в таборі не вистачає, ось я... Пам'ятаєш, Пампушки ж розповідали?

–А я думав, тебе десятник послав.

–Розумієш… з мого загону залишився тільки я... А прибитися до когось не вдається... Як тоді перед присягою почалась та маячня...

–Чекай! А ти мене в тієї залі бачив?

–Тебе? Не пам'ятаю… Я взагалі й своїх не особливо запам'ятав. Там новобранців було стільки, що хай Сарн милує! – відповідь Першосвіта мені не зовсім сподобалася. Я інтуїтивно відчув у його словах якийсь фальш.

–Шкода… дуже шкода…

–А що таке?

Зізнаватися, що у мене відбило пам'ять, не хотілося. Та й щось підказувало, що цього не варто робити… Принаймні зараз!

–Та нічого! – сердито кинув я. – От що, забалакались ми... занадто… Давай до роботи!

Отже, – міркував я, тягнучи оленя, – Першосвіт мене не знає… Сподіватись, що хтось взагалі запам’ятав новобранців – на те розраховувати, мабуть, не варто… З одного боку – це погано, а ось з іншого – дає мені можливість залишатися відносно вільною людиною.

Другу частину шляху ми подолали трохи швидше, але вже біля самого табору дорогу нам перегородило кілька солдатів. Судячи з усього, це були вартові.

¬¬–Стій! Хто такі? – вискочив вперед маленький руденький хлопчина з характерним візерунком десятника на комірі.

–Свої, – буркнув я, зупиняючись. – Якого Ніхаза тут відбувається? Кого взагалі ви тут хочете побачити? Хадаганську гвардію? Що за ігрища?

–Які такі «свої»? – руденький вискочка нахабно наблизився та став у позу.

–Тобі, хлопчику, зайнятися нічим? – виступив вперед Першосвіт. Він все ще тримав на плечах оленя, і від того виглядав дуже колоритно.

–Е-е-е! Ти тут не гавкай! Я, між іншим, для того і поставлений...

–Послухай, десятнику, – примирливо почав я, – поки ми тут незрозуміло з чого сперечаємось, м'ясо починає псуватися.

Рудий підійшов до моєї здобичі та сів біля неї навпочіпки.

–О-о-о! – він почухав за вухом і раптом видав, вказуючи на тушу: – Цю залишай, а іншого оленя можеш проносити.

–Що? – я навіть не відразу і допетрав.

До десятника підступили інші солдати. Не треба бути провидцем, щоб прочитати по їхніх обличчях про не зовсім дружні наміри.

Всього їх було семеро і всі, схоже, з новобранців. Голодні, молоді, сильні... Чому б їм тим не скористатися? Отже маємо у зовсім близькому майбутньому натяк на добру бійку… Семеро на двох – гарний розклад!

–Цей олень надходить в розпорядження війська Ліги! – офіційним тоном заявив рудий, піднімаючись на ноги.

Він не жартував. Це був типовий зразок зарозумілої, нахабної і жорстокої за своєю природою людини. Ледь помітні, але вміло приховувані нотки такої собі переваги над усіма, видавали в хлопці шляхетне походження. Швидше за все, він і комір десятника отримав не за бойові заслуги.

Від нервового напруження у мене навіть ліва повіка стала сіпатися.

–Ти впевнений? – я трохи відступив, морально готуючись до бійки. Назвати це сутичкою, або битвою, просто язик не повертався.

–Абсолютно! – рудий випростав свої худі плечі.

Впевнений в собі хлопчина! Від такого всього чекай.

Першосвіт скинув свою ношу та спробував вилаятися. Збоку це виглядало трохи неприродно, відчувалося – хлопець ще не настільки заматерів та не втратив цнотливість свого патріархального виховання. Але вартові вже схопилися за зброю, приймаючи за чисту монету поведінку Першосвіта.

Я раптом подумав: «Невже справа може зайти так далеко»? Якійсь абсурд! Дратися заради оленя? Тут що всі з глузду з’їхали?

Розумним кроком було б відступити, але почуття власної гідності приправлене справедливим гнівом, не давало цього зробити. Вже краще бути битим, ніж злякатися, – прошепотіло воно мені. Відчуваю, що припиняю себе контролювати... як підповзаю до якоїсь межі... крапелька, знову крапелька... ось-ось переллє через край і тоді... і тоді тримайте мене семеро!

Чекай, а що тоді? Невже ти готовий битися з усім натовпом? Відчайдух!

Першосвіт роблено закатав рукава. Ніякої іншого зброї, крім кулаків, у нього не було. А мої «колупалки» у порівнянні з його ручищами, що тонесенькі гілочки. Обличчя хлопця почало червоніти, та так швидко, що подумалось: «А чи не вхопить його зараз удар»? Так і піна з рота піде.

–Ти вже зовсім совість втратив? – тихо прошипів я, звертаючись до молодого десятника.

Здається, все ж мій вид його трохи перелякав.

–Валі давай, пока нє навалялі! А то ми і второго можєм забрать! – промовив хтось із-за спини рудого.

Одним стрибком подолавши відстань, що розділяла мене і хлопців, я навіть без попереднього замаху ткнув першого ліпшого, а далі... далі, немов шори на очі опустилися. А коли знову «піднялися» – десятник розтягнувся на землі, спльовуючи кров. Ще кілька хлопців сиділи, тримаючись хто за живіт, хто за щелепу.

«Курва! Ну я даю»! – такого від себе навіть не очікував. Бачу, багато чого цікавого ховається в глибинах моєї свідомості.

Зброя… крики… лайка… Солдати стрибали переді мною, але все ж якось невпевнено, немов очікуючи наказу напасти. На крики збіглися люди.

–Що таке? Что за драка? – загомоніли навколо. – Кажуть, ті двоє м'ясо хотіли вкрасти! Тримай цю наволоч! Морди ім набіть мало!

І тут я збагнув, що ми з Першосвітом опинилися в невигідному світлі, бо олені лежали біля солдатів, і з боку виглядало так, ніби це вони принесли м'ясо, а ми його хочемо забрати.

–Усім стояти! – гаркнув мій товариш, та так голосно, що деякі гикати почали.

–Что там? – із-за наметів вийшло кілька ратників, серед яких я впізнав того Гюряту. – Ух ти! Какіє люді! А я думаю, гдє ето он пропал!

Дехто з хлопців підскочив до нього, щось жваво зашепотів, і Прийма за мить сердито прошипів:

–Значіт крисятнічаєш?

«От вляпалися»! – я від досади аж сплюнув.

–Я тєбє когда сказал явіться? – прогарчав ратник. Тут я помітив, що у нього красується свіженький комір сотника.

–Я не солдат, – огризнувся у відповідь. – Присяги не приймав… отже…

–Что? – обличчя новоявленого сотника аж почервоніло.

Свариться ще й з ним, було б верхом дурості, але тут мене понесло. Я відчував, що зараз знову впадуть ті «шори» і почнеться потіха.

–Не треба так волати! – якомога спокійніше сказав у відповідь. – Ми йдемо з полювання. Несемо в табір м'ясо для...

–Да мнє насрать! Я тєбє сказал...

Натовп раптом розступилася і вперед вийшла Селена ді Ардер з групкою озброєних ельфів.

–Гюрято, що тут відбувається? – якось буденно, проте досить зневажливо спитала вона. – Мені прийшлося перервати раду!

–Дезертирів спіймали. Хотіли м'ясо.., – почав було говорити рудий десятник.

–А срати тобі в рота ! – сіпнувся я. – Зараз відправишся до Тенсеса в чистилище!

–Хлопці, скажіть, хіба я брешу? – звернувся до своїх хлопчисько.

–Я не тебе запитала! ¬– голосно промовила ельфійка. – Чи ти також Гюрята?

–Вибачте, пані Селено, – пробурмотів десятник, витираючи розквашений ніс.

–Еті двоє, – почав сотник, вказуючи на нас, – самовольно сбєжалі со служби! Оні полност’ю...

–Вони солдати?

–Оні новобранци.

–Вони присягнули на вірність війську Ліги?

–Ну-у... фактичєскі нікто нє успєл прісягнуть... ви ж самі помнітє, что пріключілось в Красной залє...

–Так чи ні? – зараз Селена зовсім була не схожа на ту милу панночку, яка мене зустріла в руїнах.

Дивилася ельфійка прямо мені в очі, немов чекала відповіді саме від мене. Погляд її зелених очей був настільки пронизливим, а поза така виразна, що мабуть не будь я зараз заведений, то вже б відступив.

–Нєт, – глухо відповів Гюрята.

–Чудово! – Селена зробила знак, щоб сотник відійшов вбік. – А тепер ви, друже! Звідки, куди, навіщо? Розповідайте!

–Ми з товаришем йдемо з полювання. Несли Пампушкам оленину, щоб ті змогли...

–Це Пампушки вас просили?

–Ні. Просто ми вирішили...

–Чудово! – Селена обірвала мої потуги виправдатися та уважно оглянула всіх присутніх. В повітрі повисла така пронизлива тиша, що чути було тільки далекі співи іволги. Люди ніби оніміли й перетворилися в нерухомі статуї. – Гюрято, нехай твої бійці віднесуть м'ясо Пампушкам… І простеж, щоб його все ж туди доставили. Чув? Ну а ви, двоє, йдіть за мною.

Мені б дуже не хотілося коритися, але зараз розумніше було вчинити саме так. Озброєні ельфи підійшли до мене і жестом попросили віддати мечі та лук.

–Здається, брате, тобі вже точно не світить служба. Принаймні тут, – посміхнувся я Першосвіту.

–Сам бачу, – вишкірився він, і ми рушили за ельфами.

Пройшли майже весь табір. Добралися до великого намету, біля якого Селена веліла нам почекати, а сама зникла за пологом. Наш ельфійський озброєний супровід розташувався поряд та зробив вигляд, ніби йому немає до нас діла.

–Як думаєш, що нас чекає? – розгублено пробурмотів Першосвіт.

Відповісти не встиг, бо із намету вийшло кілька сурових хлопців. А потім винирнула Селена, яка жестом запросила пройти всередину.

–Сідайте там! – ельфійка вказала на м'які подушки ліворуч.

Тільки-но ми розмістилися, як до намету зайшли ще двоє ельфів. Один з них – гарненький блондин в розкішному одязі, який відразу ж присів біля Селени, а другий, схожий на сноба брюнет, з похмурим, проте вельми красивим обличчям, дочекався запрошення, і тільки потім розмістився біля нас. І зробив він це настільки велично, буцімто це був його намет, а не Селени ді Ардер.

Цей ельф поводився досить дивно, я б навіть сказав – зухвало дивно. Він явно протиставляв себе іншим представникам своєї раси. Серед розкішної обстановки та одягу, цей хлопець був якоюсь темною плямою, яка відтягувала на себе погляд.

А у мене раптом народилася думка: «Звідки вся ця розкіш? Невже хтось біг крізь портал та з собою тягнув подушки, столики, дороге вино»? А може справа в хвалений ельфійській магії? Адже про неї таке розповідають, що і повірити важко.

–Ось що, друзі мої, – в голосі Селени знову заграли ліричні нотки, як тоді в руїнах, – я вас запросила для однієї справи. Сподіваюся, на вас можна покластися?

Запитала, а сама при цьому дивилася саме на мене. Але в цей раз погляд її зелених очей став липким, як буває у жіночої половини, коли вона чогось хоче від чоловіків.

–Дивлячись, яка справа. Не хочеться купувати «кота в мішку», – обережно відповів я.

Здається, ми кудись не туди «йдемо». Тільки-но була сварка щодо м’яса та військової служби, а тут…

–Та-а-ак, зараз важко з надійними людьми, – посміхнулася своєю милою посмішкою Селена. – Поки Аманда відсутня, мені доводиться очолювати наш табір. А опертися особливо нема на кого. Самі бачите, хто оточує...

–Одні телепні! – вторив ельфійці блондинистий красень.

Він зараз був схожий на нахабного хазяйського кота, якому дозволили посидіти на колінах у господині.

–Брайане, прошу... Вибачте, це забула представити – це мій кузен Брайан.

–Розвідники вже в четверте знаходять на астральному березі скрині, – почав той ліниво. – І звідки вони там – зовсім не ясно. Ніби хтось кожного разу нам їх підкидає!

–Так вже і підкидає! – втрутився я в розмову. Зізнаюсь, мене насторожував той факт, що ми не обговорюємо ситуацію з оленями. Що відбувається? Що то за дивна гра?

Брайан нахабнувато посміхнувся. Мені цей хлопчина не сподобався. Ельфи взагалі створіння незрозумілі… Правильно кажуть, що у них сто облич. І при тому – жодного справжнього.

–Що в скринях? – поцікавився Першосвіт.

–Лікарські зілля, одяг, зброя... кожного разу по-різному. Проте речі необхідні!

–Ніби подарунок долі! – спробував пожартувати гігант.

–Що ж, нехай буде подарунком.

–Що вас бентежить? – нарешті заговорив другий ельф. Спитав те абсолютно беземоційно.

Я спробував оцінити цю загадкову постать. Голос злегка хриплуватий, але приємний. В чомусь навіть мелодійний. Таким голосом можна було б зваблювати дівчат. Закриваєш очі, слухаєш цей вібруючий тембр і уявляєш високого статного брюнета… сильного та сміливого… таку собі скелю, від якої розбиваються всі життєві бурі…

Судячи з одягу, цей ельф був жерцем Церкви Світла, але невисокого рангу. Можливо, капелан, а можливо – паладин… Я чув колись… мабуть в своєму «минулому житті»… що ельфи довго не прагнули приймати вчення Церкви, але після смерті Великого Тенсеса все змінилося. Дехто стверджував, що вони просто спокусилися красою культу. Ельфи взагалі схиблені на понятті «краси», у них для цього навіть слово таке є... е-е-е… Забув яке саме!

Речі, одяг, картини… музика… їжа… навіть будинки – все це в їх розумінні має відображати досконалість і гармонію.

–Можна було припустити, – Брайан піднявся та підійшов до витонченого столика, на якому стояв глечик і кілька келихів (і звідки те все тут взялося, ця думка мене жалить, немов бджола), – що це наслідки астральних корабельних аварій... зіткнень… чи щось на кшталт того… Але ось періодичність, і тим більше цінність цих знахідок, вказує на те, що ці скрині нам дійсно підкидають, як помітив… е-е-е…

–Бор, – підказала Селена.

Брайан підтакнув та налив собі вина.

–Після бесіди з розвідниками, – продовжував він, після невеликого ковтка, – напросився висновок, що ми на острові не одні.

–Дивне припущення… як і дивні ваші розмірковування… Ну, скажімо, зробимо вигляд, ніби це правда, – кивнув я. – Проте від нас що потрібно?

–Аманда з групою рушила на північ. Ми зараз втратили з ними зв'язок…

–Це як? – не второпав Першосвіт.

–Відправляли зв'язкових, а ті не поверталися… Можу припустити, що до цього причетні... хтось зі своїх.

–Псяче хутро вам на подарунок! – не витримав я. – З чого такі висновки? Здається, ваші думки стрибають немов зайці! Ви нічого не пропустили в цій розповіді?

–Погоджуюсь з Бором, – промовив другий ельф. – Ви, Брайане, занадто швидко перестрибуєте. Ланцюжок ваших умовиводів страждає на відсутність деяких ланок…

–Мій кузен хоче сказати, щоб ви знайшли Аманду та дещо їй переказали, – втрутилася Селена. – На жаль зараз ми дійсно обмежені у виборі та не знаємо кому довіритись… проте, після бою на площі, ви, Боре, здаєтесь нам достатньо чесною людиною!

–Дякую, звичайно, за подібні слова, – посміхнувся я. В голові між тим промайнуло інше: «Що те за маячня? Що це за таємниці та змови»? Йти на пошуки Аманди мені зовсім не хотілося. – Пошліть розвідників, вони більш досвідчені, та більш заслуговують довіри! – запропонував я.

–Вони вже вирушили.., ¬– тут Селена запнулася і трохи згодом закінчила, – на інше завдання. А вас, Боре, ми просимо про невелику допомогу... послугу...

Дешеві фрази… Які ж дешеві фрази!

Ельфійка раптом наблизилась і несподівано торкнулася своїми тонкими пальчиками мого обличчя. Від неї запахло чимось приємним, квітковим. Очі Селени, наповнені медовою патокою, жадібно обпалювали поглядом… Розширені зіниці, шовковиста волога шкіра пальців… хвилясте волосся... На секунду я мало не піддався цім чарам, але встояв і озирнувся.

Першосвіт та ельф-паладин вдавали, ніби нічого не помічають, що вони зараз поглиблені вивченням обстановки всередині намету. Брайан з погано прихованою дивною посмішкою на кінчиках губ дивився на Селену жадібним поглядом. Йому явно подобалося, що його кузина проявляє знаки уваги якомусь «брудному селюку з числа людей». Я прямо відчув ці його думки.

Ось збоченці! Ніхаз їх всіх забирай!

Ельфійка відчула мій настрій та прибрала руку, при цьому прикро зітхнувши. Вона повернулася до Брайана і взяла з його рук келих з вином. Зробивши великий ковток, Селена обережно запитала:

–Ну то як? Чи згодні на мою пропозицію?.. Або кликати Гюряту та почати розбиратися з тими оленями?

Псячі ноги! Казали ж мені про цих ельфів… Ну і шкури!.. Отже чи є у мене… у нас з Першосвітом вихід? Власне і немає. Варто вийти з намету без згоди на завдання Селени, то ми потрапимо в лапи солдатів. А на цьому острові, бачу, в кого сила, той і диктує правила…

Піти та знайти Аманду… Здається не дуже складно… Можливо, це дійсно шанс вибратись з мого… нашого дурнуватого становища... Це лише таке собі невеличке… нескладне завдання…

–А цей пан, – тут я кивнув на паладина, – наглядати за нами буде?

–Не виключено, – посміхнувся Брайан.

От недолуга наволоч! – сердився я. Обличчя цього ельфа хоч і красиве, але не спроможне випромінювати доброту. Так зараз і вписав би йому проміж очей, хай би зірочки подивився.

–Ми можемо з товаришем пошепотітися в сторонці? – запитав я, замість того, щоб дати Брайану стусана.

–Ваше право. Але зволікати не раджу…

Ми Першосвітом вийшли з намету.

–Ну що? – запитав він мене. Яскраво-червоний колір його щічок видавав легкий сором від того, що йому доводилося спостерігати.

–Тобі чесно відповісти? Чи зняти штани та показати?

–Я і сам допетрав, що нам з тобою повна срака...

–От потрапили в халепу… Вважаю, треба погоджуватися. А там буде видно, хто кому ще за комір накладе.

Ми повернулися назад.

–Гаразд, – кинув з порога Селені, – але старшим буду я. І ще – у Першосвіта немає пристойної амуніції та одягу.

–Це не проблема, – промуркотав Брайан. – Він отримає те, чого забажає.

–Добре, переходьте до суті завдання...

5

Ельфи, як і обіцяли, запропонували Першосвіту непогану амуніцію. (Теж саме стосувалося й мене, але я делікатно відмовився, бо, по-перше, не хотів бути зобов’язаним, а по-друге, все ще отримав від Сивояра – цілком мене влаштовувало.) І все ж мій напарник упустив свій шанс. При всьому тому виборі, який запропонувала Селена, він чомусь натягнув потерті шкіряні лати, а від мечів зовсім відмовився, кажучи, що краще списа зброї немає. Правда, трохи подумавши, Першосвіт окрім сулиці все ж прихопив і сокиру.

Зрозуміло, що острова ми не знали. Йти кудись «в тому напрямі», як промовила Селена, не просто дурість… Так можна потрапити і в халепу. Добре, що Брайан запросив декого з розвідників, і ті поділилися своїми відомостями та спостереженнями.

Хлопці дослідили лише невеличку частину острова. З їх слів, на заході уздовж берега тягнулась відносно невисока лісиста гірська гряда. Вона обмежувалась астральним морем і збоку здавалось, ніби острів «відкусили» від чогось більшого.

–Відкусили, – повторив доповідач та м’яко посміхнувся. Він якось нервово погладив своє коліно, та повідомив, що середину острова покриває суцільний ліс. – Здебільшого березняк. Саме туди відправилась Аманда зі своїми людьми… Вона сподівалась знайти хоч якийсь натяк на присутність на острові чи то Великого мага, чи на кшталт того.

–А що на сході?

–Треба дослідити… Однозначно можу лише сказати, що там також гори… Взагалі острів схожий на чашу, яка оточена з усіх боків скалами. Можливо в далекому-далекому минулому, це була долина…

–А що до тих руїн?

–Джунських? – чолов’яга кинув погляд на Брайана, а потім на своїх товаришів. – Руїни і… руїни… Мабуть, то було давнє місто. Чесно кажучи, мені це не цікаво.

Розмова доволі швидко стухла. Я відчув, що розвідник все ж не дуже щирий. Він занадто швидко підскочив на ноги та розпрощався, пославшись на зайнятість.

–Отже, йдемо в ліс? ¬ – спитав мене Першосвіт.

–Зранку рушимо, – кинув я, готуючи торбу для походу. – Але, якщо не знайдемо Аманди, – звернувся до Брайана, котрий також збирався йти геть, – то я вмиваю руки… причому з чистою совістю!

Ельф огидненько посміхнувся, чим визвав в мене ще більше його неприйняття, та поспішив до Селени.

От, падлюка! – промайнуло в голові. – І відчуваю, ніби щось задумав, проте сам зв’язаний по руках і ногах власним словом…

Вранці, ледь зажевріло, ми нашвидкуруч поснідали, та вийшли з табору. Таємничий ельф тримався осторонь. Чесно кажучи, ми теж до нього, як то кажуть, не всією душею. Я взагалі був упевнений, що у нього є ще одне завдання, і, швидше за все, ми виступаємо лише як його охорона та супровід.

Ще в таборі я помітив, що ані Селена, ані Брайан також не проявляли особливої прихильності до свого одноплемінника. Мені навіть здалося, що вони були дещо ворожі один до одного, хоча... хоча чужа душа – темний ліс. Тим більше душа ельфів.

«Чому ж цураються? – переслідувала мене думка, як та настирлива муха. – Швидше за все від того, що він паладин... воїн Світла... Якщо цей ельф дав обітницю служити ідеалам, заповіданих Тенсесом, то не варто дивуватися, що він ні в гріш не ставить відносини з власною расою. Лише тільки справжня віра, молитва і служіння Сарну… і більше нічого»!

Що тут додати? Церква давно і міцно засіла у владних колах... і не без допомоги тих же паладинів...

Тоді ж чому Селена звернулась по допомогу саме до нього? – питав у себе. І не поки не знаходив відповіді. – Треба буде уважно придивиться до цього ельфа… Щось він не вселяє довіри.

Рухалися ми досить швидко. Я йшов попереду, слідом мовчазний ельф-паладин, а замикав групу Першосвіт. Раптом пригадалося, як гігант виправдовувався, що обрав сулицю та сокиру.

–Володіти мечем… ніколи не виходило освоїти цю науку… Та і як її освоїти? Треба гарного вчителя… А у нас що? Грошей тільки на те, щоб якісь дірки заткнути!.. А спис взяв, прицілився та жбурнув…

Я посміхнувся. Простий хлопець, це Першосвіт. Аж занадто простий…

–А ось ти спритно б’єшся! – з якоюсь заздрістю промовив він. – Коли ті засранці хотіли оленів відняти… Одному, другому… Ух! – Першосвіт махнув кулаком.

–Битися, справа не така вже і важка. Головне, не втрачати тверезості та пильності… А що до мечів, вважаю ця зброя не потребує надоособливих вмінь, – промовив я. – Побільше тренувань…

–А ти з якої родини? – раптом спитав хлопець, і тут же почервонів.

–Сьома вода на киселі! – відмахнувся я.

А що йому казати? Про втрачену пам'ять? Хоча, якщо покласти руку на серце, сумніваюся ніби відношусь до шляхти… Ані поведінка, ані звички на те навіть не вказують.

–А-а-а, – потягнув Першосвіт, хитаючи головою. І ніби вибачаючись, почав щось теревенити про своїх предків. – Звісно, хтось із них був з роду Валірів, проте коли то було! Та і взагалі, що у нас в Жодіно залишилось на спадок? Хата… невеличкий наділ біля Вільшанки… Це річка в Темноводді… Ти, Боре, бував у Темноводді?

–Ні, – кинув у відповідь.

–А багато мандрував?

–Достатньо…

–А мій тато служив у війську Ліги. Майже всі чоловіки нашого роду служили…

–Чому ж батько не навчив управлятися мечем?

–Ну… після важкого поранення йому було не до танців з ним… Тато взагалі людина мирна… Ось я і навчався майже сам…

–Скільки ж дітей в твоїй родині? – запитав я.

–П'ятеро – я та сестриці. Дар'я, Єлизавета...

–Ти що єдиний син?

–Угу!

–Уявляю собі це жіноче царство.

Ми з Першосвітом розсміялися. І тут же я прямо в лоб отримав питання:

–А ти один в родині?

Все ще продовжуючи посміхатися, я трохи забарився з відповіддю. Але спохватився та збрехав: «Один». А чи так це? На душі раптом стало гидко. Чому мені не хочеться дізнатися про свою родину? І справді ж не хочеться! Зовсім… Навіть думок подібних не народжується. Невже я не людина?

Знову пригадую про це і чомусь починаю сердитися. Чи занадто багато в мені приховано загадок?

Берези на нашому шляху почали потихеньку пропадати, поступаючись місцем дубам, а деінде ялинам. Відразу стало похмуро та якось тихо. Пташині трелі змінилися на тривожні крики сорок.

Орієнтуватися було трохи важкувато, тим паче коли взагалі не знаєш куди рухатися. Ми з сьомго початку відправилися на північ, проте, здається, десь трохи схибили. І до речі, за весь цей час ані разу не знайшли слідів загону Аманди. Дивно, чи не так? Особливо враховуючи, що той складався щонайменше з півсотні ельфів, людей та гіберлінгів.

–Привал! – скомандував я. Мабуть, варто трохи перепочити та розібратися в обстановці. А ще б було добре розпланувати подальші кроки. Інакше по лісу можна валандатися до кінця часів.

–У-у-у! – Першосвіт задоволено звалився на траву. – Добре-то як! Ніколи не любив таке тісне взуття, – і він почав стягувати чоботи.

–Навіщо ж тоді ти таке собі прихопив?

Першосвіт у відповідь лише посміхнувся, а потім раптово звернувся до ельфа:

–Слухай, друже, а як тебе звати? А то ми нібито разом одну справу виконуємо, а чомусь толком не познайомилися.

Ельф на якусь мить здивовано поглянув на хлопця, ніби кажучи: «Це ти до мене звертаєшся»? Кілька секунд він над чимось роздумував, а потім досить гордовито відповів:

–Бернар! – ельф зробив наголос на першому складі. – Бернар ді Прі.

–А звідки ти? – не вгамовувався Першосвіт.

Взагалі-то, мені самому треба було це випитати. А чому я цього не зробив – Ніхаз його знає!

–З Тєнебри, – спокійно відповів ельф. Обличчя його не виражало жодних емоцій. Він взагалі поводився дивно, як для ельфа. Може це тому, що він свого роду жрець… або дав якусь обітницю…

В очі кидалась відсутність прикрас на одязі. На Бернарі був звичайний чорний балахон до самої землі, де-ніде розшитий символами Церкви Світла. В руках ельф тримав звивистий дерев’яний посох, зовсім простий. Ніяких тобі цяцьок, хутряних або шовкових накидок, шапок чи іншої дурні. Все просто і лаконічно.

«Мабуть, все ж дав обітницю вести аскетичний спосіб життя», – вирішив я.

За весь час привалу Бернар більше не промовив жодного слова. Він з часткою байдужості сидів осторонь і навіть відмовився від запропонованої фляги з водою. Я не став на цьому акцентувати увагу. Не хочеш, та й Тенсес тобі в допомогу! Моє діло запропонувати, його – погоджуватись чи відмовлятись.

Я полишив Бернара у спокої, та вирішив зайнятися з’ясуванням того, куди нам все ж далі рухатися. Зізнаюсь, слідопит з мене поганенький… Проте не настільки, щоб не знайти цілий загін.

Залишивши на землі зброю та похідну торбу, я поліз на сосну. Вибрав одне з високих дерев та почав збиратися. От скажу вам заняття! Хай Сарн милує!

Отже вже на вершині, спробував зорієнтуватися і… зрозумів, ми не те, щоб схибили, взагалі пішли геть в інший бік – до західних плоскогір'їв. Оце нас закрутило, хай йому грець!

Я спустився і ми знову рушили, але цього разу із поправкою на помилку.

–Отже, ти з Темноводдя, – ми тихо перемовлялися з Першосвітом. – Як ти там казав? Уділ Валірів?

–Ну то ж всім відома річ! – вигукнув хлопець, проте якось здивовано. Ніби я сказав дурницю. – Колиска Канії! Серце алода Кватох!

–Так прямо і «колиска»! Серце! – а не занадто голосно для такої діри, як Темноводдя?

–А чого ти? – насупився Першосвіт. Здається, окрім того, що він з цієї давньої частини алоду Кватох, який складався із Світлолісся, Темноводдя та Сівєрії, хвалитися було нічим. – Між іншим, ця земля – родове володіння Валірів, перших імператорів Канії… Ти ж знав, що колись і сама Канія була імперією?

–Чув… то було дуже давно… дуже-дуже давно… Ще до Катаклізму, здається…

–Так, так, – захитав головою Першосвіт. – В ті часи навіть не було ніякого Хадагану! Добрі старі часи… Між іншим, чи ти знаєш, що через Тенсеса люди і розсварилися? Коли правили Валіри, серед народу Канії не було розбіжностей… А ледь Тенсес знову захотів влади, як почалося… І ось тепер маємо ворогів серед собі подібних…

Першосвіт натякав на Хадаганську імперію. Чесно кажучи, я не особо знався на давній історії, тому сперечатися не став. Для мене хадаганці просто залишалися ворогами, не більше, не менше. А з яких причин так сталося, то хай вчені голови розбираються.

–І що ви в своєму Темноводді? Чи часто згадуєте валірське правління? – піддражнював я хлопця. Здається, він щось розійшовся у своїх розповідях. Вже і на самого Святого Тенсеса почав наговорювати. Хоча мені до Церкви Світла немає діла!

–Хто ж не хоче жити добре! – розвів ручищами Першосвіт. – От хіба зараз та держава, що була за тих часів? Валірів згадують, лише для красного слівця. Старої столиці немає, а Новоград… От хіба це справжня Канія?

Хлопець явно розмірковував не власними думками. Скоріш за все – це було десь підслухано. Відчутно, що всі слова чужі, не Першосвітові. Він ще деякий час досить зверхньо відгукувався про теперішню правлячу верхівку. Жалкував, що давні роди відсторонені, а їх місце зайняли якісь вискочки…

Мені до того не було аніякого інтересу. Це суцільне скиглення, яке часто можна спостерігати в далеких від центру частинах Лігі. «Колись», та «колись», або «ось раніше» – типова хвороба забутої Сарном периферії. А ледь Першосвіт потрапить в Новоград, та зможе там прижитися, його розмови кардинально зміняться. І буде вже кричати на всіх кутах: «Понаїхали! Дихати вже нічим»!

Розмова з Першосвітом притихла. Хлопець замовк, занурившись у власні думки, а я відірвався трохи вперед, та продовжив пошуки слідів загону Аманди.

Декілька годин ми топали, пробираючись крізь буреломи та хащі, обходили глибокі яри, але чим далі йшли, тим мені знову зрозумілішим ставало, що кудись не туди забрели. Приховувати власну слабкість було б неправильним, - мізкувалося мені. - Врешті-решт зі своїми напарниками треба бути чесним.

–Ну що, хлопці, робити будемо? – запитав я на вимушеному привалі, після того, як пояснив про блукання лісом.

–Може знову виберемось на дерево? – спитав Першосвіт. – Хочеш, я це зроблю?

Я розсміявся, уявляючи, як Першосвіт буде стрибати по вітках. Білка з нього ще та!

–Ми це зробимо, - погодився я. – Проте, боюсь, знову виясниться, що ми відійшли від напрямку.

На обличчі ельфа промайнуло щось схоже на розгубленість.

–Скажи, Бернаре, – звернувся я до нього, - а ти віриш в те, що Аманда рушила досліджувати цей острів?

–Безумовно! – швидко відповів ельф.

–Якщо у неї немає добрих слідопитів, її загін також міг блукати по лісу.

Бернар фиркнув та раптом доволі сердито промовив:

–У мене відчуття, пане Боре, що ви навмисно топчетесь на місці.

–Можу поступитися вам місцем…

–Я не слідопит!

–Ну і не дуже на те претендую!

Ми втупились один в одного. Ельф насторожено погладжував свій посох.

–Тоді скажіть, друже, – звернувся я до Бернара, – навіщо пішли зі мною? Що вам треба від Аманди?

–Нічого! – сухо відповів той.

–Дивні у вас ігри… у ельфів… Що взагалі за ніхазовня відбувається?

–Я тебе не розумію.

–А що тут розуміти! В таборі щось трапилось, так?

Ельф навіть вусом не повів. Він легко витримав мій погляд та спокійно спитав:

–Чому ти так вирішив?

–Бо не дурний, та вмію слухати… А ще через розвідників! Скажи, чому їх не відправили на пошуки Аманди? А я тобі сам відповім: в таборі щось трапилося і розвідники потрібні для іншої справи. Так?

Бернар мовчав. В куточках його губ заховалась посмішка, проте вона скоріш за все говорила про досаду, ніж про щось інше.

–Селена була щирою, – продовжував я, – коли розповідала, що особливо довіритись їй нікому, і вибір впав на мене скоріш через безвихідь… Вона взагалі не дуже раділа тому, що доводиться керувати цілим табором, доки Аманда десь мандрує. Селені б з красенями ельфами час провести, або зі своїми подругами… а тут таке щастя впало…

–Аманда не загубилась, просто зв’язок з нею дещо втрачений, – перебив мене ельф.

Раптом на пагорб майже беззвучно вийшла попелясто-сіра рись. Вона ліниво оглянула нас і присіла на задні лапи, ніби вирішила поспостерігати за людьми. Першосвіт рефлекторно потягнувся за списом, я поглянув на лук, але Бернар різко підвівся та різким жестом зупинив нас.

Пара секунд і на пагорб піднялася закутана в шкіряний одяг невеличка фігура.

–Псяче хутро! – я напружився. – Це що?

–Язичник, – тихо кинув Бернар. Він сказав саме «язичник», а не «друїд», як типовий служник Церкви. І було в його голосі щось схоже на зневагу.

Незнайомець скинув капюшон і перед нами постала… дівчина… Так, молода дівчина… Навіть, зовсім молода! Я би сказав – підліток… Юне-юне личко... акуратний маленький носик... Гарненька буде паночка, коли дозріє…

Друїдка зробила рукою якийсь незрозумілий жест і рись відступила вбік, наче дозволяючи дівчинці пройти вперед.

Бернар зробив пару кроків назустріч та кивнув головою в знак привітання. Дівчина також відповіла кивком, але залишилася стояти на місці.

Мій погляд притягнула шикарна коса темно-каштанового кольору. Товста… довга… У нас, між іншим, косу заплітали вже зрілі дівчата. Таким дозволяли навіть носити жіночий одяг, а не дитячий… А ще у нас було заведено, щоб після народження дівчинки батьки плели солом’яну косу. Її вішали в будинку за піччю, аби дитинка безтурботно дожила до свого дівоцтва…

Чекай! Де це «у нас»? На Інгосі? – я заплющив очі, намагаючись схопити спогади за хвіст. Вони, наче сонячний промінь, на якусь мить пробилися крізь щільну тканину забуття, висвітливши тумані картини минулого, а потім потьмяніли… І чи то минуле? Може то моя свідомість балує?

Літо… селище… сизе небо… погляд ковзає по картинкам, так і не в силах зупинитися хоч на одному з них…

–Хцо сє ви? – все вмить зникло з голосом дівчини-друїдки.

Я розплющив очі, озирнувся… Ліс… поряд Першосвіт… Бернар… ніякого селища… ніяких картинок…

–Розвідники, – відповів ельф, при тому гордовито посміхаючись.

Дівчина схилила голову та про щось задумалася. Рись прилягла і втупилася в нас недобрим поглядом. Таким кішка, мабуть, дивиться на мишей, коли ті знахабніло вилізли з нірок та шастають по хатинці.

Я пам'ятаю, хтось в таборі брехав, що у кожного друїда є «помічник» – безтілесний дух тварини, чи то ведмедя, кабана, оленя… та бозна кого ще... Але дивлячись на цю рись, чомусь починаєш сумніватися в його безтілесності. Можливо, це ніякий не дух, а простий годованець.

От цікаво, ця дівчина звідси, з цього острова, чи бігла з нами крізь портал? – раптом промайнула інша думка. Я тут же напружився. – Така метушня тоді була… на площі… Але не дуже пам’ятаю, щоб серед біженців були друїди… тим паче з тваринами… Проте з іншого боку, в портал біли тисячі людей… ельфів… гіберлінгів…

Поки про те розмірковував, дівчинка кивнула нам головою та попрямувала назад у зарості. Рись тут же схопилася на ноги і рушила слідом за своєю господинею.

–Що це було? – тихо пробубонів Першосвіт.

–Що та що! Язичники, – відмахнувся ельф. Ніби ця фраза повинна була все пояснити.

Я чомусь пригадав Анастасію. Вона на відміну від цієї дивної дівчинки виглядала більш адекватною, хоча також трималася давніх язичницьких культів. А взагалі, орден Друїдів настільки заплутане і незрозуміле явище, що дивуватися поведінці їх членів не варто.

–Одного разу в Залізному порту, – раптом продовжив ельф, - того, що на Зимовому березі, на заставу напали хадаганські солдати. Вартові практично не встигли надати ніякого опору... І ось вже коли здавалося прийшов кінець, з лісу повернулися язичники. Вони стрімко атакували і в якісь лічені хвилини хадаганці були перебиті. А ті, хто з них залишився в живих, попадали на коліна і почали благати пощади…

Бернар важко зітхнув та поправив свій балахон.

–Друїдські ведмеді, – неголосно додав він, – роздерли нападників, як овець… пожираючи живцем.., – ельф опустив очі та про щось задумався. Декілька секунд він стискав свій посох, буцімто намагався вичавити з нього воду, а потім глухо промурчав: – Я мав досвід спілкування з язичниками, і скажу чесно, що вони дуже... дуже... дуже…

Кожне наступне «дуже» ставало все більш схожим на гарчання роздратованого звіра. Бернар знову зітхнув, так і не закінчивши свого речення.

Ми з Першосвітом перезирнулися.

–Нам треба було у неї запитати, – раптом сказав гігант.

–Що запитати? – не допетрав я.

–Про сліди… А може вона й загін Аманди бачила… чи зустрічала?

–От псяче хутро! Чого ти раніше не сказав!

–Ну то добра думка приходить завтра...

–Гаразд… Що ж будемо робити, хлопці? – я ляснув себе нозі.

Бернар нагадав мені про бажання видертись на дерево та оглянути місцевість. Я так і зробив, на що витратив десь зо десять хвилин.

–І знову нас віднесло на захід, – спустившись розповів своїм товаришам. – Наче тягне туди…

–На захід, так на захід, – Першосвіт піднявся на ноги. – Туди, так туди! Ми все одно не знаємо, де шукати Аманду!

–А ти що скажеш, Бернаре? – спитав я у ельфа. Недавньої розмови на підвищених тонах наче і не було зовсім. Поява друїди напружила всіх, чим може і трохи зблизила наш невеликій загін.

Ельф кивнув головою, погоджуючись з пропозицією Першосвіта. Ми підібрали свої пожитки і рушили далі. А вже до вечора вийшли до скель та вирішили заночувати на невеликому плато.

Принесли хмизу та розвели багаття. Потім повечеряли. Розмови, як такої, не складалося. Можливо все ж через Бернара. Він втупився в яскраві язики полум'я, про щось розмірковуючи. Раптом обережно відкашлявся і тихенько заспівав.

Це була досить красива мелодійна пісня, але на жаль на ельфійській мові, так що зрозуміти її суть було неможливо. Хрипота в голосі Бернара надавала їй незвичайного звучання. Ми з Першосвітом навіть затихли, не бажаючи порушити струнку гармонію пісні.

Коли Бернар закінчив, в небі вже засвітилися перші зірки.

–Красиво, – підсумував Першосвіт. – А про що ж пісня?

Бернар знову відкашлявся та неголосно відповів:

–Це «Пісня про Драконів», найпрекрасніших істот Сарнаута.

–Дракони? Вони ж давним-давно зникли, – здивувався хлопець.

А я раптом пригадав ту статую на березі, біля якої призивав Покровителя. Вона, здається, також була у вигляді дракону… Хоча, яке це створіння насправді, я не знав.

–Так, давним-давно, – кивнув головою ельф. – Але пісня залишилась…

–А що це ти про них згадав?

–Просто так, – криво посміхнувся Бернар. – Чи мені може кабацькі пісні співати?

–Тю! Та до чого тут це, – образився Першосвіт.

–Послухай, Бернаре, - долучився я до розмови, – а з якого ти Дому? Ді Прі – про такий рід щось не чув.

Чесно скажу, що взагалі в ельфійських родах ні в зуб ногою! Просто знову спробував щось прояснити про нашого с Першосвітом попутника.

–Це невелика… зараз маловідома гілка сім'ї ді Дюсер.

–А-а, – кивнув я.

А в голові ніби спалах… що ді Дюсери… ді Дюсери… А Ніхаз тебе бодай! Що з ними не так? Чого мене раптом напружили це слово?

–Хмм! – роблю зарозумілу пику. ¬– Хмм! Мені думалося, що всі інші родини загинули після Катаклізму... Хіба не так? Скільки Домов лишилось?

–Це хибна думка, – сердито відрізав Бернар. – Маленькі Дома ще існують…

Розмова явно розклеїлася. Я не став пробувати її продовжувати, бо відчув як напружився Бернар. І чого б це? Безвинне питання… лише поцікавився… а ельф відразу перетворився на колючого їжака…

–Гаразд! – примирливо промовив я. ¬І тут же перемкнувся на часи чергування, вирішивши заздалегідь обговорити коли та кому вартувати, поки інші будуть відпочивати.

Першим охороняти спокій випало мені. Що ж, не саме погане закінчення дня… А той, зізнаюсь, був сповнений ще тих неприємних моментів, загадок та несподіванок, хай їм грець!

Отже перепочинемо, а завтра подивимось, куди ноги занесуть…

6

–І нехай прибуде з нами Світло! – Бернар нарешті завершив вранішню молитву та підвівся з колін.

Я щиро запросив його поснідати. Ельф не відмовився.

Треба все ж спробувати полагодити з ним, – промайнуло у мене в голові. – Врешті-решт, зайвих ворогів чи недоброзичливців наживати не треба.

–Ніч була щось холоднувата, – пробурмотів скуйовджений Першосвіт. Він до речі так хропів уві сні, що гори здригалися. – Одне радує – тут комарів набагато менше, ніж у нас... в Жодіно…

Хлопець натягнув чоботи та раптом пробурмотів:

–Мені наснилась матуся.

Голос був цілком серйозний. Мені навіть здалось, трохи стривожений. Першосвіт подивився на мене, ніби я щось повинен відповісти.

Настрій в мене, зізнаюсь, став кепський. Чомусь в голову наче ті мурахи полізли думки про моє минуле: ким був, хто мої рідні, чи живі вони... І від цього всього ставало так сумно, що хоч вовком вий. А тут ще Першосвіт про мамку питає! Ще більше дратує…

–Наснилась, – знову пробурмотів хлопець. – Кажу їй, мов, укрий будь ласочка, а вона якось бочком… бочком… відходить все далі, та далі, і дивно споглядає. А я їй знову: «Укрий, холодно щось». Потім дивлюся, а у мене ніг-то і немає... Виявляється, що лежу в Червоній залі причавлений величезним шматком стіни… а з-під каменів кров тече… ціла калюжа набігла… Ось тому і холодно... Слухай, Боре, до чого б це все?

Питання ніби зависло в повітрі. Я взагалі-то в сни не вірю… А що вони таке по суті – не знаю… не задумувався… Ну наснилась якась маячня, так і Ніхаз з нею! Чого надавати цьому якесь особливе значення?

–До чого б це? – знову спитав Першосвіт.

Я знизав плечима. А потом заявив йому , що будь-які дії зазвичай ліпші ліки. Вони відволікають від суму… Тим паче коли душу з’їдає зграя набридливих думок.

–Отже, хлопці, рушаймо! – кинув наприкінці своєї промови обом товаришам – і ельфу, і Першосвіту.

І ми пішли вгору по вузькій стежці.

Дивно, до чого я буваю байдужим стосовно власного минулого. Невже не хочу дізнатися ким був, що робив? Та і ще лякають навички. Звідки знаю, наприклад, як стріляти з лука? Мало того, виявляється рівень моєї підготовки в рази вище рівня будь-якого новобранця. Якщо я з Інгосу, то ким же там був? Мисливцем? Чи шукачем пригод? А ще примітка: як ти, Боре, приспокійнісінько розібрався з ратними обладунками ельфа! Не кожний зможе з першого разу одягнути акетон з усіма його шнурівками і гачечками…

Отже, висновок напрошувався один – я все ж не новачок в ратній справі! Тоді питається, а чому тоді був в одягнений, ніби новобранець?..

Розжалували? Не було інших місць? Так можна гадати аж до кінця життя… До речі, Гюрята тебе не знав, і це також цікавий факт… Про що він говорить? Що я на тому алоді Клемента… чи принаймні у загиблому місті – був також новоприбулою людиною! Може, я як Першосвіт – також шукав доброї долі?

І тут в одну мить перед внутрішнім поглядом знову промчалися «картинки» якихось спогадів. Проте, то була не кузня братів Задерихвост… не якісь поселення…

Палаючі кораблі… тіла вбитих солдатів… і ще ця раптова біль в грудях. Я рефлекторно торкнувся ребер, немов хотів висмикнути якусь уявну стрілу. Навіть заболіло всередині… запекло…

С-с... с-с.., – на язиці завертілось якесь слово. Пригадати його заважав все той же біль у грудях. І раптом: – Свєрр! – аж полегшало.

Що це? Чиє ім’я? Чого раптом згадалося?.. Псяче хутро! Хто він, той Свєрр? – питань більше, ніж пташок в лісі! Повинно бути якесь пояснення! Треба лише спокійно поміркувати…

–Ти з ким там розмовляєш? – наблизився Першосвіт.

–Та не звертай увагу! – відмахнувся я. – Мабуть, просто не виспався... тому і буркочу собі під ніс…

Тут же подумки себе вилаяв. Так же можна і не помітити, як видаси власні секрети! Обережніше треба, Боре! Обережніше!

Я трохи прискорився, намагаючись збільшити дистанцію між своїми товаришами. Не треба, щоб вони раптово почули мої розмірковування, якщо знову почну бурмотати вголос.

Слухай! – в голові наче спалахнуло. – А, може, все дуже просто пояснюється? Ти дійсно звичайний новобранець, який прибув з алоду Інгос, щоб присвятити себе служінню війську Лізі. Можливо на власному острові було важко зробити кар’єру… А ти, Боре, судячи з усього, намагався служити, оскільки маєш характерні навички… ось і все! І ніяких зарозумілих припущень! Все просто! Прибув з Інгосу… познайомитися ні з ким не встиг... Потім, після нападу на Клемента ді Дазірє та атаки на острів на твою голову звалився шматок стелі й відбив геть усе, що пам'ятав до цього.

Гарне пояснення? Звичайно що гарне! – погодився я, але хробачок сумніву все одно точив мою свідомість.

Пополудні ми піднялися на чергове плоскогір'я. Підійшовши до краю обриву, оглянули прилеглу місцевість. Величезна громадина лісу тягнувся далеко на північний схід. З іншого боку плоскогір’я, як мені і розповідав розвідник, розкинулось астральне море. «Відкусані» скелі… І справді, наче відкусані…

–Дивись, там димок, – показав кудись на північний захід Першосвіт.

Ми напружили очі й точно, із-за невеличкої скелі тяглася біляста смужка. Ніс відчув характерний запах вогнища.

–Удача? – підморгнув я товаришам. Справжній мисливець повинен вірити в свою удачу. – Не дарма кружляли!

Ми рушили вперед. За декілька хвилин знайшли вузеньку стежку, яка вела до самого узлісся. Йти стало легше, особливо від думки, що попереду є люди. В голові вертілося: «Швидше б виконати завдання і нарешті звільнитися від зобов’язань».

Минувши чергову скелю, ми вибралися на відкритий майданчик, ліворуч якого виднівся вхід до печери. Саме з нього і тягнулася смужка диму.

–Щось тут не дуже людно, – нервово посміхнувся Першосвіт.

–Ще б пак! – я тут же махнув рукою вбік купи кісток, які лежали недалеко від входу.

–Ніхазова ковінька! – гігант скинув на землю торбинку і схопився за зброю.

Я тицьнув йому пальцем в напрямку правого флангу, мовляв, рухайся туди. А сам взяв лук напоготові та пішов обходити ліворуч. Бернар скинув капюшон, чомусь встав на одне коліно і почав щось шепотіти.

От знайшов час для молитов! – сердився я. А з іншого боку осаджував себе, бо який з цього ельфа вояка? Хай ліпше молиться, чим заважає.

Але не встигли ми пройти і півдороги, як Бернар піднявся і рушив слідом за мною. Всі натяки знаками залишитися на місці, він ігнорував… Або ж дійсно їх не розумів.

Першосвіт досяг печери. Він довго вдивлявся в темряву, а потім крикнув нам:

–Тут порожньо. І смердить... собакою, чи що! Е-гей! Живі є?

Я наблизився до кісток. Це були останки тварин… скоріш за все оленів… може, диких кіз…

Не схоже, на людський бенкет, – промайнула думка. – А з іншого погляду, який звір складає в сторонці кістки з’їдених тварин та палить вогнище?

Першоцвіт ще раз крикнув у темряву печери та попрямував до мене.

–Тенсес його знає, що це за-а-а-а.., – останнє слово переросло в суцільне довге «а». Хлопець підстрибнув, озираючись на печеру, звідки з диким ревом вирвалося щось неймовірно величезне.

Першосвіт навіть зреагувати не встиг. Ударом його відкинуло вбік кроків на десять.

–От курво! – позадкував я. Це ж був справжній пожирач… Гірський велетень… Їх у нас ще прозивали тролями. Невже десь ще збереглись ці потвори?

Я натягнув тятиву і прошипів крізь зуби заклинання «Вибух». Бабахнуло так, що аж мене ледь не відкинуло назад. Велетень здивовано замахав руками, проте навіть не звалився. Ані дірки в його грудях, ані поранення…

Очманіти! – я здивовано подивився на лук. Чи то в ньому справа, чи то заклинання ослабло… але троль стояв на ногах та люто витріщав очі.

–...закликаю до Світла.., – почулося позаду бубоніння Бернара.

Якась вогняна хмара опустилася на пожирача, перетворюючи його на факел. Велетень закрутився дзиґою та почав верещати наче свиня перед смертю. У повітрі повис характерний запах горілого м'яса і підпаленого волосся.

Хмара швидко згасла, наче її залили водою. Троль порився пухирями, як жаба з болота. Він затупотів ногами і махнув палицею, більше схожою на дерево, що викорчували із землі разом із коренями.

Першосвіт хотів скочити на ноги, але захитався і знову звалився. Пару секунд він корпався в пилюці, а потім нарешті зібрався силами, схопив свій спис та побіг на троля. І поки той верещав, спробував увігнати наконечник чудовиську в живіт.

Удар був міцний! Таким можна і наскрізь проштрикнути. Проте спис лише зігнувся дугою… ще мить, і древко тріснуло навпіл.

–Псячі ноги! – вилаявся я і знову вихопив стрілу. Треба встигнути вистрілити, доки троль не отямився та не зніс Першосвіту голову.

–Вогонь! – і в другу мить стріла встромилась в спину пожирачу. Спалахнула перекинута через плече шкіра якоїсь тварини. Троль закрутився на місці, але встиг палицею збити з ніг Першосвіта. Потім потвора розвернулася та помчала на нас із Бернаром.

Я кинувся вбік, вихоплюючи мечі. Очевидно бійки не уникнути, отже готуйся, Боре, до добрячих стусанів. У цього велетня шкіра, що залізо! Ти бачив, що сталося зі списом? Невже таке буває? – думки застрибали в голові, штовхаючи одна одну. В роті пересохло, серце люто забарабанило в ребра.

У порівнянні з цим чудовиськом, ми всі були якимись жалюгідними мурахами. Навіть не впевнений, що його можна чимось здолати.

–Драпай! Чого застиг, ніби крижина? – прогорланив я ельфу, сам готуючись до атаки.

Але Бернар наче і не чув. Він знову чи то почав молитися, чи щось навіювати, ставши на обидва коліна. Його раптом огорнув ледь помітний білуватий серпанок.

На моє здивування, троль на мить зупинився, і тут же повернув у мій бік. Я сердито вилаявся і з криком кинувся назустріч потворі.

Наступаю… розмахую мечами, ті страшно свистять… вичікую момент для удару… сам продовжую стрімко наближатись… Троль зупинився, встромив у мене свої здоровезні очі та заорав, що аж вуха заклало…

Я стрибнув вперед… Змах, удар… відступ назад… знову атака… удар зліва… другий – справа… назад… Вертись навколо нього, Боре! Вертись! Не зупиняйся!..

Змах… атакую по ногах… От, Ніхаз його бодай! Курво! Навіть подряпини не залишилось! – я ще раз наскочив, завдав декілька ударів мечами, проте ніякого результату. Невже справді шкіра із заліза?

Троль сердито гримнув та спробував відмахнутися. Я ледь встиг відскочити. Палиця просвистіла перед самим носом.

Треба відступити подалі… бо ліпше, бачу, стріляти із лука… Вогнем його, падлюку, палити! – думки знову застрибали в голові, наче блохи. Я жваво позадкував, продовжуючи крутити мечами.

–Гей, пико жаб’яча! Нумо сюди!

Не те, щоб я дійсно храбрився. Але цього троля треба тримати якнайдалі від Бернара та Першосвіта. То ж прийдеться навіть під дудку скакати, лише б відволікти.

Я помітив, що Бернар замахав рукою. Тут же на Першосвіта, що лежав без свідомості, опустилося ледь помітне оку біле сяйво. Далі вже спостерігати не було часу. Троль знову почав рухатися на мене. Я схопився за лук, якась пара секунд щоб витягнути стрілу та прицілитися. А потім:

–Тін! – кричу на все горло і потвору знову охопила вогняна завіса.

Шкіра велетня на очах потемніла та миттєво вкрилася великими пухирями. Троль зупинився і заволав, аж скелі затремтіли.

–Тін! – і спускаю тятиву. – Вогонь!

Краєм ока помітив, що Першосвіт заворушився. Отже, живий, зараза! Ну то й славно!

Вистріл… другий… третій… Спалах, ще один… наступний… Сам відступаю, тримаю дистанцію… Нс відчуває противний запах паленого м’яса…

Пожирач опинився в кільці вогню… палало все: трава під ногами, звіряча шкіра на тілі, вірніше її залишки… і саме тіло троля… його волосся… Моторошне видовище… особливо шкіра, що пливла, немов віск…

Троль завмер, розвернувся до мене та кинувся бігти, наче хотів розчавити «цю дрібну комаху», яка плювала вогнем… І він би те зробив, мені відступати вже було нікуди… але зовсім несподівано надійшла допомога. Із-за валунів ліворуч вискочила рись, а слідом за нею – знайома нам дівчинка-друїдка. Вона різко зупинилась, оцінюючи ситуацію… а потім сплеснула долоньками, і вже за декілька секунд в голову троля вдарило блискавкою. Пожирач звалився на землю, немов підкошений.

–А Ніхаз мене бодай! – здивовано вигукнув я. – Ти йому, мабуть, останні мізки випалила!

Чесно скажу, що вже було подумав, ніби це кінець бійки. Але в наступну секунду монстр жваво піднявся і… квапливо почимчикував до своєї печери.

–Дай йому ще раз! – крикнув Бернар.

–Няма сіл! – відповіла дівчинка, важко дихаючи.

Мабуть, такий фокус з блискавкою не так легко створити, – промайнуло у мене в голові.

Стріляти в спину тролю я не став. Щось всередині мені виступило проти того. І рука, яка вже потягнулась до чергової зачарованої стріли, завмерла на півдорозі.

Фігура троля, шкіра якого була вже обпечена до гігантських пухирів, заповнених жовтуватою рідиною, а місцями й обвуглена до чорноти, нарешті дошкандибала до зіву печери. Велетень щось жалісно прокричав в наш бік і зник в темряві проходу.

–Як там у вас? ¬ – крикнув я убік Бернара та Першосвіта. Сам намагався тримати в полі зору чорний зів печери. Раптом все ж потвора вирішиться напасти знову.

Руки тремтіли від напруги… чи то, може, нервове... В роті пересохло, хотілося пити…

–Першосвіт! – гаркнув хлопцю. Той хрипко застогнав, але нарешті підвівся. – Ти там як, друже? – спитав у нього.

–Фууух… Бувало й краще…

Поруч з хлопцем вже стояв ельф. Він наклав руки на голову Першосвіту і щось зашепотів. Друїдка вибралася з-за каменів та підійшла до мене. Її обличчя загострилося і стало чимось нагадувати мордочку хижої кішечки, яка побачила самотню пташку.

Ревіння троля затихало. Він, здається, забіг вже досить.

–Нумо, хлопці! Йдемо звідси! – кинув я товаришам.

І тут з глибин печери вилетів здоровезний валун. Він гепнувся недалеко від купи кісток.

–От, бздун! – невдоволено прокоментував Першосвіт. – Ще і кидається!

Я витягнув стрілу, підняв лук, прицілився трохи вище входу і тихо пошепотів заклинання. Стріла помчала вперед.

Яскравий спалах…. Вибух… Скалу над входом рознесло на друзки. На землю впали величезні каменюки, які перегородили шлях.

–Нумо! Рушимо звідси! – крикнув своїм товаришам. – А то чи мало чого ще трапиться!.. Хутко, хлопці, хутко! – і сам підхопив торбинки.

Ми всі поспішили до стежки. З печери лунало завивання пораненого троля. Здається, він там зовсім шаленів від болю… при тому дико верещав та іноді лупив чимось по стінам.

Уявляю його стан. Це ж які муки!

Жалобні завивання троля посилені луною, наче трубні звуки, гучно виривалися назовні. Лише за поворотом їх сила значно зменшилась, а вже кроків за п’ятсот і зовсім стихли.

Бернар підтримував Першосвіта, доки ми не дійшли до лісу. І лише заглибившись в нього, ми дозволили собі невеликий перепочинок.

–Всратись та не встати! – констатував Першосвіт, важко сідаючи на землю. – Забрели на свою голову!

Бернар допоміг йому скинути куртку і сорочку. Очам відкрилися жахливі синці на ребрах.

–Краса яка, і очей не відвести! – зареготав Першосвіт, але тут же зойкнув, бо сміятися було боляче.

Ельф присів навпочіпки, оглядаючи тіло хлопця, а потім знову поклав руки йому на голову та щось беззвучно прошепотів.

–Сподіваюсь, молитви дійсно допомагають, ¬ – посміхнувся я. Але Бернар пропустив мимо вух цю шпильку, продовжуючи свою справу.

Друїдка присіла на валун і вказала рисі місце в сторонці від нас. Та слухняно відійшла та лягла під ялинкою.

–Ви… ви… ви проста дурні! – сердито промовила дівчина. Її обличчя навіть розчервонілося. – Вам сє ще неймовірна пощасцило! І добра, юж я знайшла ваші слідзи та...

–Чому це ми дурні? – образився Першосвіт. – Хто ж знав, що ми натрапимо на...

–На той, що тута живе троль, указивала... сто прикмет! Ув першчу чергу – єго слідзи, – дівчина вказала на якісь вм'ятини в землі. – А запах! Той єго смярдючий запах чуцно за...

¬–Спокійно! – втрутився я – Ми не такі досвідчені слідопити, як ти... І все-таки спасибі, що прийшла, не злякалася. Не всякий так зробить.

Обличчя друїдки ще більш спохмурніло. Я чомусь вирішив, ніби ляпнув дурницю.

–Вибач, не хотів образити, – пробубонів у виправдання. – Послухай, якщо ти непогано читаєш місцевість навколо, не явиш таку ласку і чи не допоможеш ще трошечки?

¬–Ув чому?

–Ми декого шукаємо – невеличку групу ельфів та людей... Вони пішли з табору дня чотири тому...

Друїдка раптом весело розсміялася:

–А чо їх шукаци! Табір на входзє. Півдня і ви їх знайдецє.

–Ось так? – посміхнувся у відповідь Першосвіт. – Ось так просто? Дякуємо за підказку.

–А як тебе звати? – запитав я. – Мене кличуть Бором. Це Бернар… а це – Першосвіт…

–Стояна Мовчан, – якось гордовито відповіла дівчина. Навіть зайве гордовито.

–Послухай, Стояно, зроби милість та проведи до табору. Домовились?

Друїдка чомусь зам'ялася. А може насторожилася… Воно і не дивно, бо хтозна, що то за чоловіки… тобто ми… Які в нас наміри?

–Ну-у... той добра, провяду, – підвелась вона і зняла з пояса саморобну флягу.

Зробивши невеличкий ковток, Стояна підійшла до мене і простягла флягу:

–Випі! Табє патребния сіли.

–Що це? – спитав я.

–Гета… добри напой… дасць вам сіли, – повторила дівчинка.

Я понюхав зміст. Звідти потягнуло чимось різкуватим… хмільним… На смак рідина була схожа на збитень, але з щирою добавкою якихось лісових трав. Сил це мені не додало, але приємно освіжило.

Я передав флягу Першосвіту. Той зробив два могутніх ковтка і затряс головою:

–Ох, зараза! Аж-но в голову вдарив.

Бернар відмовився від напою, пробурмотів щось про піст. Хоча взагалі я не зовсім зрозумів його слова. Скоріш за все, він не став пити, бо збитень був друїдський… а для служника Церкви Світла це щось на кшталт «неподобства».

Першосвіт одягнувся і ми нарешті рушили далі в дорогу. Стояна йшла попереду, навіть не озираючись в наш бік. Вона іноді нахилялась та збирала якісь трави, які акуратно укладала в свої заплічну торбу.

–Дуже болить? – поцікавився я у Першосвіта.

Той іноді важко зітхав та хекав.

–Нічого… терпимо, – пробурмотів хлопець. – Жити, мабуть, буду… А взагалі, я сердитий на себе.

–Чому?

–За неуважність.

–Ти просто не розрахував власні сили… Я от не ризикнув сходитись з цією потворою в єдиноборстві… акуратно спробував, і відступив… Бачив, яка міцна у нього шкіра?

–Це ж пожирач? – спитав Першосвіт. – Справжній пожирач, так? Я вважав, що такі істоти лише в казках… і в у них три голови… А ти, Боре, з ними стикався?

–Н-н-не пам’ятаю…

–Як це, «не пам’ятаю»?

–Тобто – ні! – швидко виправився я. От, Ніхаз тебе бодай, ледь знову не проговорився.

–А ти, Бернаре, зустрічав пожирачів? – причепився Першосвіт до ельфа.

–Це звичайний троль, – глухо кинув той. Сказав, та зробив вигляд, ніби чимось зайнятий.

–Звичайний, я так і подумав, – пробубонів хлопець. Потім звернувся до мене: – А ти, Боре, не казав, що знаєш вогняні заклинання. Де такому навчився?

Тепер мені не хотілось відповідати. Але я не Бернар, зарозумілу пику корчити не став. Просто перескочив на іншу тему:

–Слухай, друже, а хто твій покровитель?

–Е-е-е… це святий Ульф…

–А ти до нього за допомогою звертаєшся?

–Ну… буває… Але толку ніякого, – останнє хлопець сказав з оглядкою на Бернара. – Кажуть, що треба піти до церкві та там йому помолитися… А ще смирни купити та ладану… І ось тоді він почує та...

–Дурниці! – розсерджено сказав ельф. Він все ж нас слухав. – Це лише домисли! Порожня балаканина! Обивательщина! Іскри Великих Магів, полеглих в боротьбі з астралом, завжди будуть оберігати… і оберігатимуть жителів Сарнауту. І ніякою смирною чи ладаном не можна «купити» їх прихильність.

Бернар навіть зупинився. Його погляд пронизав нас до самих кісток, ще мить і спопелить. Ох вже ці служники Церкви!

–Вони прихильні до всіх без винятку! ¬ – ледь не по складах промовив ельф. – І тільки віра та молитва здатні створити непохитний зв'язок між покровителем і його обранцем. Віра і молитва!

Першосвіт скорчив незадоволену міну, але промовчав.

–Послухай, Бернаре, – наблизився я до ельфа. – Отже у що віриш ти, мені зрозуміло. А скажи, в що ж вірять язичники? – і тут же кивнув убік Стояни, яка рухалась далеко попереду і не звертала на нашу балаканину ніякої уваги.

Ельф якось дивно подивився на мене. Він хотів щось сказати, це було помітно, проте чомусь стримувався.

Стояна раптом подала знак зупинитися. Вона завмерла та до чогось прислухалася. Менше хвилини дивилася кудись в гущавину, а потім повернулась до нас і тихо промовила:

–Гіберлінги… Палявничі…

Я подивився на своїх товаришів і рішуче рушив уперед. Під дубом за кущами сидів «росток» волохатих гіберлінгів. Трійця якраз обробляли невеличкого оленя, якого вони вполювали.

–Доброго дня! – якомога миролюбнішим тоном промовив я, виходячи на галявину.

Гіберлінги завмерли та втупилися в мене своїми чорними оченятками-бусинками. Вони, на відміну від Глока чи Шпока, були одягнені типово по-ельфійські: в бірюзові камзоли розшиті золотими нитками.

«Як на бал зібралися, – чомусь згадались мені слова Сивояра про мій акетон. – Дійсно, це тобі не кілт Ножика… От знають ельфи толк у витончених речах».

–Добрий і тобі, незнайомцю! І твоїм товаришам… А чого вони ховаються в кущах? – промовив один з гіберлінгів, мабуть старший з «ростка». У манері його розмови теж відчувалася характерна ельфійська чемність.

–Вони не ховаються, а просто стоять осторонь, бо не хотілось вас лякати.

–Ми не з боягузливих. Так хто ви? Куди йдете?

–Та шукаємо табір Аманди ді Дазірє… Нас послала до неї Селена ді Ардер.

–До табору йти недалеко. Він за тією балкою...

Я подякував та махнув рукою своїм товаришам. Гіберлінги посміхнулися, причому всі одночасно, ніби по команді. Їхня посмішка, правда, була схожа на оскал.

Ми пройшли повз мисливців та рушили в зазначеному напрямку.

–Цікаво, а гіберлінги завжди ходять по троє? – запитав Першосвіт. – У вас, Боре, на Інгосі їх багато, що скажеш?

Я знизав плечима. Ніхаз його знає, тих гіберлінгів!

–Зазвичай, – проговорив Бернар, – в їх родинах народжується трійня, яку зовуть «ростком»…

–Зазвичай, це завжди? Чи є виключення? – ну і допитливий цей Першосвіт. От видно, що вирвався у великий світ, і тепер всім цікавиться.

Хлопець навіть пристав поближче до ельфа.

–Бувають випадки, коли і один, і два, – відповідав Бернар. – Але це дуже рідко… дуже… Та й живуть тоді ці «ростки» недовго... Справа в тому, що гіберлінги міцно зв’язані один з одним… на духовному рівні… Якщо в «ростку» гине хоч один його член, то незабаром вмирають й інші... Це, між іншим, не для гарного слівця сказано.

–Отже… між ними є містичний зв'язок! – Першосвіт тицьнув пальцем кудись за спину.

Ельф гордовито пирхнув, мовляв, не задавай дурних питань. Я вже все сказав.

Ми піднялися вгору і вийшли на величезну галявину в кінці якої виднілися намети.

–Прибули, хай йому грець! – пробурмотів Першосвіт. – Слава Сарну… і всім Святим Великомученикам… Буду десь в церкві, обов’язково свічечку поставлю!

Бернар почув останню фразу і невдоволено фиркнув.

Ледь ми пройшли кроків зо сто, як нам на зустріч рушили декілька дозорних...

7

…Аманда втомлено терла скроню. Поруч з нею стояв якийсь чоловік і щось невдоволено говорив. Коли я з Бернаром увійшов в нашвидкуруч зроблену хатинку, вона тут же відмахнулася від настирливого відвідувача:

–Добре, Велесе. Тільки я все одно не розумію... Поговоримо пізніше, прошу тебе!

Чоловік почав було знову щось доводити, але Аманда його вже не слухала. Вона роздратовано пробурмотіла: «Велесу… нуж бо…», – та вказала на вихід. Потім звернулась до нас:

–Від Селени? Сідайте там… на ту лаву… Зараз прийдуть мої радники, послухаємо що у вас за послання…

Я хотів сказати, що його немає. Що справа в іншому: Селена загубила зв'язок із загоном. Але Аманда знову тицьнула на лаву та заплющила очі…

Табір на пагорбі більше походив на поселення. Це ставало зрозумілим, чим більше ми до нього підходили у супроводі вартових. Навкруги йшло суцільне будівництво. Людей, ельфів та гіберлінгів виявилось більше, ніж сотня голів. Судячи з усього, з Амандою пішло чимало біженців з алоду Клемента. І напевно не шукати Великого мага, чи місцевих жителів, якщо такі тут є… а зайнятися будівництвом поселення…

А про що це говорило? З цього острова нам не вибратися, ані крізь портал (який судячи із розмов ельфів працював лише на прийом), ані при допомозі кораблів (бо ніхто не знає наше місцезнаходження, а зв’язатися з метрополією ми не можемо). Тому залишалось лише спробувати налагодити побут на острові.

Так мабуть і думала Аманда. Отже похід був пов’язаний з пошуком більш-менш придатного місця для нового поселення…

Питання друге – а чи знала про те Селена? Про пошук сприятливого місця? Про будівництво? Чи вона і справді вважала, буцімто Аманда шукає Великого мага?

О, Сарне! Як же з цими ельфами важко та складно! Відчував же, ніби щось не так… Ну, відчував же! – сердився я. – Все ж роблять потайки! Від всіх ховають власні плани! Мабуть, тому і найняли саме мене, бо бачать, що ні з ким в таборі на побережжі не пов'язаний, а значить нікому буде і розповідати. А цей Бернар… а цей Бернар також чимось схожий на мене… Він служник Церкви Світла, отже що стосується ельфійських Домів, то йому байдуже що відбувається серед родів та сімей…

Однак, все одно щось в ньому є! Не все так просто, як здається с першого погляду.

Розмірковую, а сам серджусь… Все через те, що відчуваю себе дурником, якого використали обманом.

Тим часом вартові попросили зачекати, поки повідомлять про наш прихід Аманді. Я визвався провести Першосвіта до місцевого лікаря, щоб той оглянув його ниючі ребра. Стояна же вирішила повернутися назад, до лісу, тому швидко з нами попрощалася й пішла геть. Вона свою роботу виконала, її тут нічого не тримало…

А за півгодини ми з Бернаром вже були у Аманди.

–Сідайте там, – повторила ельфійка, потираючи скроню.

Чоловік, якого вона назвала Велесом, сердито тупонув ногою, незадоволений ігноруванням з боку Аманди, та попрямував до виходу, при цьому мало не штовхнувши мене плечем. Я ледь встиг ухилитися.

Ельфійка задумливо дивилась кудись вбік, нервово барабанячи пальцями по поверхні невеличкого столу.

–Я тебе пам'ятаю! – раптом кинула до мене Аманда. – Тоді, в башті… ти мені допоміг... То ж був ти?

Я кивнув головою в знак згоди.

–Б-б-б… Перепрошую, забула твоє ім’я, – ельфійка зіщулилась, а потім задумливо промовила: ¬ – Отже, тебе прислала Селена?

Її голос був досить тьмяним. Так говорять зазвичай втомлені особи.

–Нас, – виправив я Аманду, і тут же кивнув головою на паладина.

–А ти.., – звернулась вона до нього. – А ти…

–Бернар ді Прі, ясновельможна! – представився ельф. – Служник Церкви Світла…

–Я тебе теж впізнала… Бернаре, – м’яко посміхнулась жінка. – Бачила у дядька в кабінеті… у Клемента… Проте, ти тоді, здається, ще не був служником Церкви… Чи я помиляюсь?

Бернар нічого не відповів, лише знову скорчив свою зарозумілу пику. Здається, він у всіх подібних випадках починає уникати відвертої розмови.

–Дивно, що Селена послала і тебе також, Бернаре, – промовила Аманда. І оце мене раптом напружило. Напевно я трохи схибив, стосовно цього ельфа. Є в ньому ще щось, окрім приналежності до Церкви Світла. – Чого ж ви прийшли? –¬ спитала Аманда. – Чого хоче Селена?

–Вона хвилюється з приводу втрати зв'язку з вами… з вашім загоном, – промовив я, розуміючи, що кажу повну нісенітницю. Є інше завдання. І воно у Бернара. Мене використали, як супровід.

–Цікаво, – здивовано посміхнулась Аманда. Вона питливо оглянула мене, а потім повернулась до паладина, мовляв, а ти що скажеш.

Бернар декілька секунд над чимось роздумував, а потім сухо додав:

–Селена передала вам листа!

Ну от тобі й послання! – я подумки ляснув себе по лобу. – Казав же!

Двері раптом відчинилися і всередину увійшов літній гіберлінг, весь в бойових обладунках. Пару секунд і за ним протопали кілька ельфів, серед яких я впізнав місцевого лікаря – Даніеля ді Плюі, того що оглядав Першосвіта.

–Альфреду, – звернулася Аманда до одного зі своїх сородичів, – прочитай нам листа від моєї кузини.

Вона показала знаком, щоб Бернар передав послання радникам. Паладин поліз під свій балахон та за мить витягнув невеличкий папірець. Альфред наблизився та неохото його взяв. Він неквапливо розгорнув лист і неголосно зачитав: «Мон шєр кюзін. Йа вю да вюс…»

–Альфреду, переклади, будь-ласка! – перебила Аманда ельфа. – У нас… гості…

–Добре, – з солодкою посмішкою промовив той.

Гості… це про мене… Хмм! Дуже цікава ситуація… Дивно, що Аманда вирішила залишити мене на цих зборах. Дуже дивно! Це знову якісь їхні хитрі ігри…

Альфред відкашлявся та продовжив читання листа. В ньому йшлося про знайдені на березі судові скрині, а ще про метеоритне залізо та проведені з ним досліди Брайана.

–Метеоритне залізо, – вкрадливим голосом промовила Аманда. – Хмм… Чи не занадто навколо нього скачуть? От Велес приходив… також дослідити його… розібратися…

По обличчю ельфійки було видно, що вона чимось невдоволена.

–Отже виходить, – заговорив гіберлінг, погладжуючи свою борідку, – зі слів Брайана, наче саме метеоритне залізо виною тому, що ми опинилися не в Новограді, а на цьому острові. Оці камінчики вашого дядька Клемента, які ви видавали перед тим, як скористатися порталом.

–Брайан… Брайан.., – хмурилась Аманда. Відчуття, ніби це ім’я визивало в неї зубний біль. – Можливо ці його умовиводи притягнуті за вуха… Треба ретельно дослідити цей нюанс.

–Дослідити, звичайно, можна, – заговорив Альфред, прибираючи лист. – А що вам, ясновельможна, відомо про метеоритне залізо? Чому ви вирішили, ніби його використання повинно було направити нас на Кватох?

Аманда нервово підвелась та сердито відповіла:

–Дядько розповідав, що на Святій Землі він проводив з цими камінцями деякі досліди. Хотів зрозуміти, як саме вони співпрацюють із джунськими порталами…

–Клемент покидав алод? – здивувався гіберлінг.

–Так, Локу, покидав! – відмахнулася Аманда. – Великі маги на то і великі, що деякі речі можуть обійти… Чи ви вважаєте, ніби вони сидять на своїх алодах безвилазно?

Лок? – промайнуло в моїй голові. – А чи не брат він Шпока та Глока? І де взагалі його брати?

–Клемент, скажу вам відверто, іноді залишав острів… на короткий час, – пояснила ельфійка. – Отже, що до метеоритного заліза, дядько вважав, що воно свого роду компас, через який можна з’єднати начало та кінець тунелю джунського порталу… Загалом, це якась дуже древня магія, – раптом якось роздратовано промовила Аманда, так і не пояснивши суть дослідів Клемента.

–Шкода, не вдалося захопити з собою всі записи вашого дядька, – захитав головою Альфред. – Це могло багато чого прояснити…

–Могло! – ледь не виплюнула Аманда.

У приміщенні повисла якась напруженість, від чого всі замовкли.

Я ж зрозумів те, що десь втратив нить розмови. Ця балаканина про камінці, портали, досліди – що в цьому всьому цінного? Важного?

Отже, Селена приховала від мене наявність листа… Чому? Боялася, ніби стане всім відомо, що ми опинились на острові через помилку ельфів? І тоді… і тоді чекай бунту?

Аманда все з тим же невдоволеним обличчям хитала головою, втупившись очима в підлогу.

–Ми, до речі, упустили тему судових скринь, – подав голос лікар ді Плюі. – Здається вони не менш загадкові, ніж ваші джунські портали. Селена пише, що вони регулярно з’являються на березі… Хіба це не дивно?

–Так! – заговорив Альфред. – Звичайно, це дивне явище… Але все можна пояснити, що десь в астральному морі трапились аварії на кораблях… Наприклад, зіткнення з…

–Проте чому тоді не знаходять залишки цих кораблів? – парирував Даніель.

–Друзі… давайте перейдемо к іншим темам, – перебила всіх Аманда.

Вона чомусь втупила свій незадоволений погляд саме в мене. Мабуть тепер вважає помилкою, що дозволила гінцеві залишитись на нараді. Тут такі речі відкрилися, що хай Сарн милує!

–Скрині та метеоритне залізо, – продовжувала ельфійка, – речі цікаві… Проте ми їх обговоримо трохи згодом… А зараз мене більше цікавить, наприклад, питання що до облаштування нашого поселення, – Аманда нарешті опанувала себе, та спробувала відсторонити неприємні розмови про камінці Клемента на інший раз. – Працівників не вистачає. Вважаю, що треба привести з берега...

Тут до мене з Бернаром наблизився гіберлінг, який доволі різким жестом попросив вийти з приміщення.

–Лок, затримай їх на хвилинку! – Аманда різко розвернулась та наблизилася до нас з паладином. І вже шепотом промовила: – Я хотіла б з вами дещо обговорити. Отже, зайдіть увечері.

–Обидва? – запитав Бернар, але з якимось здивуванням.

Аманда трохи задумалася, але потім ствердно кивнула:

–Обидва!

І ми покинули будівлю, розбрідаючись кожний в різні куточки. Я пішов відвідати Першосвіта. Знайшов його біля кухні. (А де ще б!) Відразу пригадалися його фраза, сказана під час походу по лісу: «Добре проведений час – це багато смаженого м'яса, багато пива... або вина ... можна татової грушевої наливки... А м'ясо по-жирніше, щоб аж сало капало»!

Хлопчина завзято налягав на печеня з оленини та щось розповідав вартовим. Ледь побачивши мене, він схопився і кинувся обійматися:

–Ось, – закричав гігант, – справжній товариш! Якби не він...

–Нумо! Що то за люб’язності?

–Я розповідав хлопцям про пожирача! Як ти його і в хвіст, і в гриву…

–Гаразд вже, досить хвалебних од, – перебив я. – Як ти взагалі?

–Та ребра ще гудуть, але жити буду!

–Ну то і добре. Відпочивай, а я по табору прогуляюсь. Подивлюсь що до чого.

Першосвіт повернувся до своєї тарілки та розповіді про битву з тролем. Я ж рушив далі. І якщо чесно, то все ж не оглянути будівництво, а просто обміркувати ситуацію.

Ну і що ми, Боре, маємо? – питав сам себе, міряючи ногами табір. Дійсно, що ж то виходить? Саме Аманда винна в тому, що ми опинилися на незнайомому острові. Всі очікували потрапити в Новоград, в столицю Кватоха, а портал закинув усіх… а Ніхаз його знає куди! Мало того, знову скористатися порталом не можливо, бо він як ті двері, що відчиняються тільки в один бік. До речі, щось мені підказує, що Аманда це зрозуміла з самого початку, бо чого тоді, питається, кинулася будувати поселення? Та і ти бачив її обличчя, коли зачитали листа від Селени?

Я провів рукою по шиї, яка неприємно чесалася. Добре б було помитися… та і взагалі…

Різко розвернувшись, я побрів до гіберлінгів, що корпалися біля якихось дерев’яних балій. Випросивши у них невеличке відерце із водою та ножиці, відійшов вбік та зайнявся власною пикою. По-перше підрізав бороду. Цього мені здалось замало, тому виголив скроні, залишивши волосся лише на маківці та на потилиці. Зав’язав пасма у тугий вузол, а потім, скинувши акетон та сорочку, помився.

Глянувши пізніше на своє відображення у воді, здивовано відмітив, що десь подумки саме таким себе і уявляв… Мабуть тому і не впізнавав тоді у дзеркальці. Ще б шию та лоба намазати сажею, щоб…

Чекай! Навіщо те робити? – я навіть завмер, застібуючи гачечки акетону.

Плям! – на очі навалились темні шори… Ніч… запах диму… тьмяно блискають далекі зорі… обличчя перемазано сажею… я стою на одному коліні, натягую лук… цілюсь…

Плям! – дійсно стою на колінах… мабуть звалився… чи то запаморочилося в голові…

Оглядівся на всі боки. Ніхто нічого не помітив… Ну то й добре, а то б вирішили, наче я п’яний…

Швидко одягнувся. Підхопив зброю, торбу та відійшов подалі від табору. Розташувався під старою березою. Тут, до речі, відкривався неймовірно красивий краєвид.

Поселення розбили на великому пагорбі, огородженому з заходу заростями квітучої червоноплідки та поодинокими молодими берізками. Їх гілочки, ніби густе дівоче волосся, спадали донизу, до шовкової трави, буцімто прикриваючи дівочу красу струнких білих ніжок. Високо в небі носилися дзвінкі жайворонки, які викликали з пам'яті своїми вечірніми співами якісь теплі спогади забутого дитинства… Вони були настільки хиткими, навіть нереальними, я б ще додав – надуманими, що приймалися за вигадку.

А взагалі, – розмірковував я, – якщо спробувати проаналізувати події, то здається, ніби мою пам'ять відняли навмисно. От же псяче хутро, та що ж відбулося? Де знайти відповіді? Звідки оті дивні картинки, які іноді викидає пам'ять? От стою ніби біля якоїсь двері… а відкрити її не можу…

Поки все це обмірковував, поки душа раділа місцевим красотам, руки самі собою витягли мечі і стали точити леза. Роблю те, а сам і не помічаю, що саме роблю… А між тим, все по науці, за всіма правилами! Взяв в ліву руку шматочок тканини, насухо протер клинок, потім правою великим пальцем пройшовся по периметру леза, промацуючи його придатність на всіх ділянках і відзначаючи дрібні відколи. Точило спритно стрибнуло в долоню. Нахилив сакс під певним кутом і почав процес. Рука йшла звично, старанно… до себе… Відчувався навик. В голові клацнуло і звідкись спливло, що особливої заточки вимагає тільки перші дві третини меча...

І на все це дивився начебто з боку, ніби те не я роблю, а хтось інший… Так хто ж ти такий, Боре? Звідки такий узявся?..

Вечоріло. Сонце неухильно йшло на спочинок, небо розфарбувалося червоними кольорами найдивніших відтінків. І вже коли з'явилися перші зірочки, я склався і попрямував до Аманди. Мабуть, вже прийшов час з нею побалакати. Як вона проте і просила.

Біля дверей її хатини стояли похмурі вартові.

–Куда? – спокійно запитав один з них.

–Я – Бор. Мені призначено...

Другий чолов’яга тут же пірнув всередину будиночка і за півхвилини повернувся назад:

–Проході, тєбя ждут.

У центрі приміщення горіла масляна лампадка. Аманда сиділа на м'яких подушках, розшитих золотими нитками і слухала Бернара. Коли я увійшов, той миттєво замовк, та, як мені здалося, нервово поглянув у мій бік. А можливо і не нервово… Бо Аманда також якось дивно подивилась на мене. Навіть завмерла.

І вже за секунду я зрозумів, що справа в моєму зовнішньому перетворенні…

Чесно кажучи, сам не міг до кінця збагнути, чому так пристрасно бажав поміняти власний образ. Навіщо зав'язав вузол на маківці, виголив скроні... Дії як би звичні, ніби так завжди раніше робив, але...

Раніше! Ось головне слово! Воно само собою спливло в мозку... А значить на підсвідомому рівні я завжди так робив... раніше... в старому житті...

Дивовижно! Однак причин своїх дій все ще второпати не можу...

Аманда задумливо захитала головою, та кинула Бернару:

–Продовжуй!

Ельфійка підняла високий зелений келих та відпила з нього. Я розгублено поглянув на подушечки… на келих… на напій в ньому… можливо, то було вино… Звідки все це тут взялося? Начаклували? Принесли із собою з алоду Клемента?

–Меа це.., – почав заперечувати Бернар.

–Продовжуй! – прикрикнула Аманда.

–Ц’етит тю десаде… Це ваше бажання.., – трохи невдоволено проговорив Бернар. Він зіщулився та глухо промовив: – Отже, розвідники не встигли взяти його живим. Він стрибнув з берега прямо в астральне море.

–Страшна смерть, – подав хтось голос.

Я обернувся. У темноті куточка сидів Лок, той самий гіберлінг, якого я бачив на нараді.

–Селена вирішила відправити розвідників на схід, – подовжував Бернар. – За їхніми словами, сліди незнайомця вели саме звідти.

–Виходить, ми тут все ж не одні, – підвелась з подушечок Аманда. – Що скажеш, Локу?

–Це все дуже підозріло, – відповів гіберлінг. – Вважаю, загиблий з кимось зустрічався в таборі. Або хотів зустрітися.

–Скільки таємниць! – Аманда спробувала посміхнутись. – То скрині… тепер ось шпигун...

–Для мене найбільша загадка – це причина нападу на алод. Хто? Навіщо? В чому сенс? – розмірковував гіберлінг. – Всім відомо, що з падінням Мага, астрал поглинає острів…

Я відкашлявся, намагаючись привернути до себе увагу.

–Що трапилось? – спитала Аманда.

–Перепрошую… можливо я заважаю…

–Ні, залишайся! – вимагала ельфійка.

–Тоді дозвольте питання… Як саме Великі маги борються з Астралом?

–А навіщо то тобі?

–Хотілось би мати повну картину… Взагалі, погоджуюсь з Локом… бо все якось нелогічно… Напад… Тінь… атака на площі, – розмірковував я вголос.

Аманда сумно зітхнула і неголосно розповіла, що після того як Сарнаут розколовся на острови, Великий маг Скракан винайшов закляття, за допомогою якого можна утримувати землю від агресивних дій астралу. До цього всі користувалися Сферою Опору, проте це вимагало чимало зусиль і не завжди приносило бажаний результат.

–Закляття призвело до того, що Астрал не міг більше «пожирати» залишки Сарнаута, – продовжувала казати Аманда. – Острови наче ховалися від нього за невидимою стіною… Решта Великих магів взяли приклад зі Скракана, проте з'ясувалося, що умовою існування будь-якого острову стає сам маг, який возз’єднується з ним в одне ціле та нероздільне… Ніхто з них відтепер не міг покинути власний шматок землі... тобто надовго покидати, – виправилась Аманда, явно натякаючи на Клемента та його мандрівки на Святу Землю. – Інакше астральне море починало поглинати острів… До речі, з того часу і з’явилось поняття «алод». Повне володіння шматком землі, часткою Сарнаута… проте ж і повна залежність від нього… Ні покинути назавжди, ні перекласти на чиїсь плечі… Заручники один одного… Розумієш?

Я кивнув головою. Здається дійсно допетрав, що до чого.

–От знали б ви, як дядько тяготився цією ношею! – зітхнула Аманда. – Це тюрма, яка тримається саме на власнику… Отакий парадокс! Воіс юн парадокс!

Лок ляснув себе по ляшці і голосно додав:

–Отже, слухаючи вас, ясновельможна, я вкотре приходжу до висновку, що нападники на Клемента якісь божевільні! Інакше пояснити їхню логіку неможливо!

–Теж про це думав, – сказав я. – Як варіант, вважаю, що можливо ніхто не хотів вбивати Клемента… але сталося, що сталося…

–Ти сам звідки? – наблизився гіберлінг. – М?

–З Інгосу.

–Далеченько, – Лок поморщив ніс та пробурчав щось незрозуміле.

–Боре, поясни нам, будь ласка, свою думку, – попросила Аманда.

–А що тут поясняти? Хотіли зробити одне, а вийшло інше… Чи справді метою була саме смерть вашого дядька Клемента ді Дазірє?

На який час повисла така тиша, що можна було почути далекі розмови назовні.

–Ось бачиш, Локу, а ти не хотів його запрошувати! – Аманда посміхнулася і підійшла до мене. – Може, Боре, у тебе є й інші міркування?

–В деякому роді… але то скоріш питання, ніж роздуми. От, наприклад, а хто все ж Великий маг на цьому острові? Де його шукати?

Двері відкрилися і всередину увійшов вартовий:

–Госпожа Аманда, к вам Доброміл.

–Що трапилося?

–Развєдчікі что-то нашлі.

–Клич!

За кілька секунд всередину безшумно увійшов чоловік. Одягнений він був зовсім непримітно. З першого погляду і не скажеш, що солдат. Злегка вклонившись, він швидко відчеканив:

–На північному березі ми знайшли пораненого гіберлінга… не з наших…

–Одного? – здивувався Лок.

–Абсолютно одного. Він зараз настільки погано почувається, що ми його не стали навіть переносити до поселення.

–Ось що, Добромиле, знайди Даніеля ді Плюі та негайно вирушайте з ним туди. Ти, Локу, також...

Менше хвилини і у хатинці залишилися тільки я, Бернар і Аманда.

–Гіберлінг без своїх братів, – промуркотіла ельфійка. – Ще і поранений… Сподіваюсь, Лок зможе його розговорити. У них, між іншим, буде хоча б одна спільна точка дотику.

Піймавши мій нерозуміючий погляд, Аманда пояснила, що Лок втратив братів.

–Ні один з них не повернувся з алоду, – після невеликої паузи, додала вона.

–Виходить, що я останній, хто бачив Шпока… Він наказав мені відправлятися, а сам, нібито, хотів знайти своїх братів… проте, виходить…

–В тій метушні, що царила біля порталу, було легко когось загубити, – промовив Бернар.

–І не тільки загубити, – додала Аманда.

Натяку я не зрозумів, але ельфійка нічого до цієї фрази не додала. Вона раптом повідомила, що у неї для нас із Бернаром є справа.

–Кажуть, ви непогано спрацювалися… Ось, здається, і троля вбили...

–Поранили, - виправив я.

–Це неважливо… Отже, на північно-західному березі розвідники бачили джунську стелу. Судячи з опису, це залишки якоїсь ритуальної споруди… Мені дещо потрібно звідти.

–Що саме? – нахилився вперед Бернар.

–Обсидіанові камені… Там повинні бути обсидіанові камені…

–Що це таке? – не зрозумів я.

–Інакше обсидіан називають чорним склом, – пояснив мені Бернар. – Воно здатне концентрувати в собі силу астралу.

–Правильно, – погодилася Аманда.

–Отже, це знову якісь камінчики! – здивувався я. – Перепрошую, звичайно, але навіщо вони вам?

–Для справи, – Аманда натягнула на обличчя свою милу посмішку.

–А… а навіщо воно мені? – прямо спитав я. – Яка з того буде користь власно мені?

–Якщо б ти зараз не спитав про це, – знову посміхнулася ельфійка, – то я б, мабуть почала сумніватися, чи варто тобі взагалі довіряти, бо зазвичай люди, які роблять добрі справи за просто так – або дурні, або засланці.

Овва! Оце так заява!

–Ну невже збоку виглядаю настільки продажною душею? – зніяковів я. – Просто… просто…

–Кожний має свою ціну! – прямо заявила Аманда. – В інше – не вірю. Ні в жертовність, ні в інші меркантильні речі… Отже, що стосовно моєї просьби… Вважаю, ви вже зайняли чийсь бік, пане Боре?

–Тобто? Який бік? Ви про що? – розгубився я. Тут же спіймав себе на тому, що Аманда сказала «пан».

–Навіть тут, на цьому острові, є різні течії… От ви, пане Боре, вже влилися в одну з них.

–А-а-а… можливо, - обережно пробурмотав я. – І що?

–Не всім так щастить… От що, я пропоную протекцію… це більше ніж гроші, чи якась інша матеріальна вигода, – Аманда допила вино та вернулась на свої подушки. – На цьому острові зараз ліпше триматися тих, кому є що запропонувати. Ти ж, сподіваюсь, розумієш?

Чесно кажу, що не дуже, проте зізнаватися не став. Здається, мене знову використовують опріч моєї ж волі… Тобто, дурять.

А може не противитися? Нехай вважають, буцімто я лопух? Та і що до прихованих «течій», ліпше я постою на боці однієї з сторін, чим буду плисти проти них. Хай Аманда вважає, наче я погодився бути свого роду слугою…

–Так що, пане Боре? – ельфійка налила собі із глечика ще вина. – Чи супроводите Бернара ді Прі до джунської стели?

Ніхаз тебе роздери! – мовчки вилаявся я та демонстративно кивнув головою.

–От і добре! Ви з самого початку здавалися мені розумною людиною, – промурчала Аманда чарівним голоском. – Отже, виходьте вранці!

І ми з Бернаром вибралися назовні. Ельф подивився на мене, ніби хотів щось сказати, але нервово потерши підборіддя, лише пробурмотів: «На добраніч».

–Чекай, – зупинив його я. – Ти б не хотів пояснити, що тут відбувається?

–Хмм! – паладин нахмурився. – Якщо б я сам знав напевно…

Відповідь явно не щира. Та і дивна поведінка… якась підозріла.

Бернар різко розвернувся і мовчки рушив у темряву. Я так і залишився стояти, проводжаючи фігуру ельфа поглядом.

Ну, добре! – промайнуло в голові. – Розберемося згодом…

Я знайшов собі непогане місце біля одного з вогнищ, де нашвидку перекусивши, ліг спати. Сон прийшов швидко, очевидно далися взнаки втоми сьогоднішнього дня.

Але в якійсь момент мої очі раптом відкрилися, я озирнувся, намагаючись зрозуміти, що могло перешкодити сну. Насилу піднявшись, побачив недалеко від себе Бернара. Він сидів під деревом та дивився в небо на повний місяць.

–Красиво, правда? – неголосно запитав він, помітивши, що я прокинувся.

–Ти давно тут?

–Давно.

–А чого не спиш?

–Ще встигну... У чистилище часу на відпочинок буде достатньо.

Не збагну, жартує Бернар, чи говорить серйозно.

–Твоя відстороненість і неприйняття мирських радостей дивовижна навіть для твого сану, – зауважив я.

Ельф повернувся до мене.

–Овва! Ніч одкровень? – весело проговорив він. А потім якось колюче промовив: – Ти також вельми дивний чоловік… як для канійця… Боре… Чи як тебе насправді?

Я напружився і тут же сів. Сон пройшов сам собою.

–А гарна компанія зібралась, чи не так? – підморгнув паладин.

–Так, дуже цікава компанія… Ельф, який, здається мені, заперечує Світло в своїй душі, хоча йому і служить...

–...і людина, яка заблукала в своєму розумі, – парирував Бернар. – Вважаєш, один ти такий спостережливий?

–У кожного є свої таємниці, – спробував відбитися я.

–Весь наш світ складається з таємниць.

–Гаразд! ¬– я випростовувався. Якщо ми почали настільки відверту розмову, то, Бернаре, не чувайся. Тримай удар. – Гаразд! Отже, таємниці… Ось у мене стійке відчуття, що практично всім твоїм одноплемінникам, мій ельфійський друже... всі їм на тебе насрати! – останнє слово я промовив по складах. Чітко, голосно, щоб його сенс дійшов аж до печінки. – Так чому ти допомагаєш їм? Яка тут таємниця?

–Тому що я вірю в свою необхідність та...

–А от не треба мені запорошувати мізки! Факт того, що їм все одно наплювати на твою «доброчинність», аж через верхи лізе! Я не сліпий! Аманді, Селені, Брайану та іншим ельфам байдуже, що може трапитися із тобою. І взагалі, вони ведуть себе так, ніби ти їм щось винен… Ну от я дію швидше через те, що не бачу поки іншого виходу... а ось ти…

–Ще раз повторюся, що мені все одно, яки думки в голові моїх одноплемінників... Мені важливо, що думаю особисто я! Якщо вважаю це важливим, то буду робити не дивлячись…

–Дивна точка зору. Дуже дивна… і якась нещира…

–Ти не тямиш, оскільки сам зсередини порожній, як непотрібна... дірява посудина! Я вірю, що творю добро... що несу оточуючим благо... Світло... Ти ж поки ще бродиш в пітьмі власних почуттів.

–Вірю, чи не вірю… Це повне лайно!

Бернар стис губи. Він пильно втупився мені в очі, ніби щось хотів крізь них побачити.

–А знаєш, Боре, у що вірять гіберлінги?

–У що? – сухо спитав я.

–Що все на світі – живе і неживе – абсолютно все взаємопов'язане одне з одним… Пов’язано невидимими нитками. Вони переплітаються, створюючи Тканину Світу. Ось і ми з тобою вплелися своїм неповторним візерунком… І у кожного торба за спиною… сповнена таємниць, власних поглядів… та віри…

–Припустимо… Проте скажи, а у що віриш власно ти? – кинув я йому.

Бернар відвернувся та втупився очами в місяць. Отже знову відповіді не чекати…

Я посміхнувся: ну і слизький цей служник Світла. Хоча... хоча не мені його судити, – подумав так, та знову приліг на покривало. – А до речі цікавий факт: ночувати Бернар прийшов біля мене, а не десь у Аманди, чи ще когось з ельфів…

8

…Попереду лежав Сутінковий ліс – так прозвали його місцеві поселенці. До нього було десь з півверсти.

Вийшли ми з поселення, коли сонце піднялось вже досить високо. Місцеві інтенданти – сімейка Запальних – трійнята гіберлінги, одягнені в довгі балахони василькового кольору (як я пізніше узнав, це гербовий колір сім'ї ді Дазірє), попередили нас, що Сутінковий ліс кишить хижаками:

–Там повно рисей! – страшним голосом промовив старший із «ростка».

Я на те лише посміхнувся. Ліс на то і ліс, щоб в ньому були й хижаки, й ті, кого вони їдять.

–Так, так! – хитав головою інтендант. – Нещодавно троє взагалі не повернулися, а четвертого знайшли в яру… напівживим… Славуту Рубцова.

–І що він каже? – спитали ми.

–Та що він може сказати! Лише марить... Його з товаришами відправили заготовити дрова, і ось результат.

–І це все рисі?

–Розумієте, хлопці, – Запальні навіть перестали копирсатися в скринях, – коли ми були в Сівєрії, місцеві мисливці нам говорили, що рисі на групу людей не нападають... не ризикують… Вони ж не дурні! А в зграї, як вовки, ці тварини не збираються.

–Щось ми не зрозуміли? Тоді, хто ж тих хлопців так?

–А Тенсес його знає! Ви ось, кажуть, троля зустріли… Чи мало хто на цьому острові ще вештається! Але... але рисей слід остерігатися. На самотнього мандрівника вона може і накинутися…

–Якщо здобич завелика, – розповідав інший інтендант, – то вона насамперед вгризається їй горло… і висмоктує кров.

–Що? – Бернар чомусь подивився на мене, ніби чекав що я підтверджу ці слова.

–Потім, – розповідали гіберлінги, – рись розриває черево і поїдає нутрощі… Особливо полюбляє печінку і серце. Решту не чіпає до пори. Потім, як знову зголодніє, приймається за шию, плечі...

–Ясно вже, чого лякати-то! – і ми з Бернаром відійшли убік. – Що скажеш? – запитав ельф у мене.

–Нічого… Про рисей треба було у Стояни питати… вона в неї приручена…

–Гей, браття! – із-за наметів вийшов напівсонний Першосвіт. – Зібралися куди? А як же я?

–Ти? Відпочинь… наберися сил.., – почав було я, але парубок насупився.

–Я ж не дівка якась немічна! Прекрасно себе почуваю.

–Добре, – квапливо кинув Бернар. – Утрьох крізь Сутінковий ліс йти буде легше.

–Куди йти? – перепитав Першосвіт. Здається слово «сутінковий» його трохи збентежило.

Я весело махнув рукою убік далекого лісу і вже за чверть години ми рушили вперед.

Першосвіт майже постійно балакав. Я хитав голою, хоча насправді зовсім його не слухав. Мої думки стрибали в мізках немов блохи. Їх було так багато, що аж голова почала пухнути.

Дивно, що я все ж погодився вв’язатися в якусь незрозумілу авантюру. Принести камінці! Ось задача, так задача! А головне – скільки таємничості навколо неї! У-у-у-у!.. А ще Бернар бозна що з себе корчить. Було б мені правильнішим його якось розговорити… Хммм… Здається, що я заслужив довіру в ельфів... у цій Аманди... Видно вплинули і ті події на площі... битва з нежиттю... Швидше за все, я здаюся оточуючим таким, на якого можна покластися... тобто – серйозним, відповідальним... Ось Аманда і клюнула... Правда, до кінця вона не відверта... як і Бернар... той ще кіт в мішку... Його і свої, ельфи, чомусь остерігаються... Хммм… Я навіть знаю, чому він раптом погодився взяти Першосвіта із собою, бо боїться мене... боїться залишатися зі мною наодинці... Хмм… Чим же його так лякаю?.. Цікаво, як я взагалі виглядаю збоку? Дурним? Розумним? Хитрим?.. Ніхаз його розбере!.. Хммм... Так в які ігри гають ці ельфи? Треба б звичайно розібратися... Бути дрібною сошкою не дуже приємно... Ось принесу ці камінці... чорне скло... і треба буде натиснути на Аманду... бо Бернар той ще мовчун... Цікаво, що ховається в його минулому? Бо не тільки моє повно загадок!..

За цими розмірковуваннями нарешті ми дійшли до лісу, де і вирішили зробити невеличкий привал. В повітрі розливався запах якихось місцевих квітів, десь співали птахи. Чесно кажучи йти не куди не хотілося. Ось так би залишитися лежати на м'якому трав'яному килимі до кінця свого віку.

Я приліг та на мить прикрив очі... та тут же провалився в недовгий, але дуже глибокий сон.

Ніч… тишина… Бачу безкрає астральне море… фіолетову напівпрозору тканину, яка огорнула весь світ… Я витягнув лук і прицілився в темну громадину корабля, який повільно опускався донизу… Ось уже проглядаються його «крила», видно вітрила...

Імперський корвет... Я впізнав його по хижому риб'ячому контуру… Саме такі роблять в Хадагані…

Оперення стріли торкнулося щоки… Я тягнув тятиву ще далі і стріла дійшла аж до вуха, лоскочучи шкіру… Ціль – примарна людська фігурка біля борта…

М’язи напружилися, в животі запурхали метелики в передчутті славної бійки… Один… Фігурка стала чіткішою… Два… А дивне в незнайомця обличчя! Не дуже схоже на звичайне людське... Три… Треба вже стріляти…

Людина племені Зем? – мене аж тіпнуло. Цей чолов’яга на борту імперського судна був з цього давнього племені! З Повсталих! І він дивився прямо на мене!

Тятиву було спущено… Вона раптом лопнула з таким гучним звуком, який нагадував... нагадував регіт Першосвіта…

Я схопився, озираючись на всі боки.

–Ось... дурні.., – сердито мовив своїм товаришам. – Чого регочете?

Підвівся, обтрусився. Першосвіт відкинув в сторону гілочку якої лоскотав мою щоку і повернувся до торбинки.

–Довго спав? – спитав у нього.

–Та ні, недовго... Проте так хропів.., – хлопець весело посміхнувся. – Я і не втримався, вирішив тебе полоскотати… А ти чого такий блідий? Кошмари наснилися?

Я розлючено захитав головою, струшуючи сон, і першим попрямував в темряву глухого лісу.

Дивний сон. Нав'язливий... Невже це пам'ять мого минулого життя намагається таким чином пробудити, так би мовити, свідомість, га? – я знову хитнув головою, намагаючись зосередитися на справі й тут же натрапив на сліди рисі.

–Овва! – підійшов ззаду Першосвіт. Він з дивуванням оглянув величезні подряпини на стовбурі дуба. – Сподіваюся, ці тварини все ж на трьох відразу не нападуть.

–Хотілося б в те вірити, – пробурчав я, згадуючи про пораненого хлопця… Як його там? Славута?

Чим далі ми заглиблювалися в ліс, тим похмурішим ставало навколо, і тім зрозумілішим було, чого його прозвали Сутінковим.

Тиша… Ані трелей птахів, ані шереху лапок дрібних тваринок – їжачків чи мишей… Лише важка зловісна тиша… Де-ніде десь ухне сова, або заскрипить старе дерево…

Всі йшли напоготові, намагаючись не відходити далеко один від одного. Перемовлялись більшістю випадків жестами. Всього один раз нам вдалося побачити хижака. Руда бестія на іншому боці глибокої балки безшумно прослизнула серед кущів. Очевидно рись не помітила нас, бо дозволила собі привільно рухатися по стежці. Хвилина, і вона зникла з очей, заринувшись в хащі.

Ми зупинились, засіли за впавшим деревом та деякий час оглядали протилежний схил.

–Великувата, – процідив крізь зуби Першосвіт, натякаючи на хижу тварину.

–А ти взагалі хоч одну рись у житті бачив? – спитав у нього.

–Ну… ну… е-е…

–Зрозуміло! – посміхнувся я. – Намагаєшся вразити мене своєю липовою обізнаністю?

Хлопець образився. Його обличчя спохмурніло. Я хотів було сказати щось примирливе, коли він несподівано штовхнув мене в плече і показав кудись вниз. Прийшлося підвестися.

В зазначеному напрямку з’явилися троє чоловіків та жінка. Якщо судити по їхнім позам і жестам, то вони щось вимагали від неї.

–У них якийсь мішок, – пошепотів Першосвіт.

Я тут жестом призвав до тиші, намагаючись почути про що сперечаються люди внизу. Зрозумівши, що звідси нічого не збагнути, вказав хлопцю куди йому переміститися, а сам із Бернаром поповз вниз до густого чагарнику.

Придивившись, я впізнав одного з чоловіків. Це була та сама сердита людина, яку Аманда назвала Велесем. Це він тоді ледь не штовхнув мене плечем в її будинку.

Жінка, стояла до нас спиною. Вона завзято жестикулювала, щось пояснюючи трійці чоловіків. В якусь мить мені раптом здалося, що Велес готовий її вдарити. Він навіть замахнувся, а в наступну секунду стримався і, стиснувши кулаки, зробив крок назад.

–Дивний у них одяг, – прошепотів Бернар. – У тих двох…

Я глянув крізь гілки: одяг, як одяг. Чого в ньому дивного?

–І поведінка у них дивна, – продовжував бубоніти ельф. – Ніби чогось бояться… Бачиш, як головою на всі боки крутять?

Тут прийшлось погодитися. Двоє чоловіків за спиною Велеса не визивало до себе довіри. Як кажуть: «Типові бандити». Зазвичай, таких людей видає поведінка, манера розмови. Вони завжди нахабні та нетерпимі, немов здичавілі собаки, які дивляться на оточуючих, як на свою здобич. А то буває і гірше – як на сміття.

Дивно, що в такій компанії робить шляхтич?

–...мой брат! – долинуло до вух. Ми вже достатньо близько підкралися до цієї дивної компанії. Велес починав злитися і від того його голос гучнішав. – Ми борємся за правоє дєло! А ви... ви... ви.., – тут він аж захлинувся словами та махнув рукою, немов хотів знести жінці голову.

Один з його підручних, пробурчав щось типу: «Чєго ми тут возімся!», і тут же схопив мішок, збираючись йти геть. Жінка в розпачі повисла у того на руці. Лайка, боротьба… Нарешті чоловік відштовхнув її, а інший витягнув меч. Велес кинувся вперед та зупинив його:

–Стой, Рубан! – він нахилився над жінкою: – Міла, ти вибірай! Ілі со мной, ілі... ілі ужє с німі? – Велес кивнув убік своїх посіпак.

–Сволота ти паскудна! – жіночка, яку він назвав Милою, зайшлася в риданнях. – Яка ж ти сволота, Велесу! І брат твій...

Закінчить фразу вона не встигла. Велес різко вдарив її по обличчю навідліг та дав якийсь знак одному з посіпак:

–Вєша... Только прошу тебя – бистро!

Чолов’яга кривувато посміхнувся та витягнув довгого ножа.

Псяче хутро! – я стрепенувся. Схоже, що цей Вєша не збирається проводити спільну молитву.

І тихо лаючись, я стрімко вихопив звичайну стрілу, яких запасливо взяв в поселенні десь із десяток. Швидко піднявся на одне коліно. Захоплена «бесідою» трійця втратила пильність, тому і не помітила мене.

Вєша підійшов до жінки, схопив її за волосся… Вж-жик! – стріла помчала вперед, легко пробиваючи шкіряні обладунки. Вєша здавлено гіркнув і звалився на землю, судорожно хапаючи ротом повітря.

Велес, не дивлячись на свою щільну комплекцію, спритно відскочив убік, вихоплюючи меч. Але я цілився не в нього. Постріл і друга стріла попрямувала у іншого чолов’ягу – Рубана. Той встиг повернутися боком, тому наконечник впився йому в передпліччя. І тут зверху, немов снігова лавина, обрушився Першосвіт. Він метнув свою сулицю, проте Рубан, навіть не дивлячись на поранення, легко її відбив. Але він відкрився, тому отримав від мене ще одну стрілу… точнісінько в горло…

Велес збагнув, що оточений з обох боків, однак здаватися не поспішав. Він прокричав, щось не дуже шляхетне… здається про смердючих псів… і зайняв бойову стійку.

–І тобі не хворіти! – якось весело відповів Першосвіт, перекидаючи з руки в руку сокиру.

Я краєм ока помітив, що Бернар схилився над жінкою. Мабуть знову буде молитвою призивати Світло. Сам неквапливо вийшов на галявину та досить твердо заявив:

–Нумо, шановний, поклади свою залізяку.

Велес мовчав, проте було ясно, що він це робити не збирається.

Чомусь ось так взяти і просто вистрілити в нього, як в Рубана чи Вєшу, мені не хотілося. Найрозумнішим було б полонити Велеса. Потім допитати, що то за хрінь тут відбувалася… А з іншого боку всередині мене аж підстрибував якийсь бісик, який так і штовхав у спину, мовляв, вріж цьому нахабі по зубах.

І хай мене вб’є Ніхаз, але цей клятий бісик переміг. Я демонстративно відкинув лук та витягнув сакс і фальшіон.

–Давай, собака! Подході! – Велес нахабно посміхнувся.

О, Сарне! Які гучні промови! Ну, шановний пане, ти сам напросився! – і я відпустив свого бісика погратися. Отже подивимось у кого дзюндзлик більше.

Велес, здається, також зрадів. Його відкрите молоде обличчя натягнуло задоволену гримасу, як у того кота, що заліз в льох та побачив сметану. А я мимоволі відчув дивний трепет, який змією вповзав в мою душу. Потягнуло під грудьми, ніби від якогось недоброго передчуття. Хоча от з іншого боку – дуже кортіло бійки. Недарма ж я вчора клинки точив, нехай скуштують людської плоті…

Велес заклав ліву руку за спину та зайняв позицію, якої мабуть його навчали в школі фехтування: права нога вперед, напівзігнута, а інша відставлена назад... готова для поштовху тіла вперед… Усе за правилами… Відразу помітно, що шляхтич… Велес не дарма бравував словами, все ж досвід в його діях відчувався.

Я виступив вперед і торкнувся його меча своїм фальшіоном. Секунду ми стояли в наче роздумах, а потім понеслося.

Його випади ледве встигав блокувати. Розгубившись від такого напору, я ледь було не позбувся власної голови – меч Велеса зі свистом пронісся над макітрою. А тут ще ноги зачепилися за якийсь корч. Заледве втримався, хоча і завалився на одно коліно.

Один-два-три – віяло ударів у відповідь, щоб збити натиск, і Велес все ж відступив назад… Я тут же скочив та пішов кругом нього, тримаючи дистанцію.

Першосвіт було рушив на допомогу, але я жестом його зупинив. Сам впораюсь!

–Нічєго, псіна! – вишкірився Велес на хлопця. – Сєйчас етого заколю… а потом і твоя очєредь настанєт посєтіть чістіліще Тєнсєса!

Я спробував потягнути час, щоб віддихатися та спланувати атаку. Відчувається відсутність практики… Битву з тролем не враховую…

Руки, ноги, саме тіло все пам’ятає, кожний рух, кожний випад… як та що робити… але все відбувається якось повільно… ніби уві сні… Наче я десь закляк, хай йому грець!

«Нерозумно! Нерозумно! Нерозумно»! – кляну себе, проте відступати запізно. Якщо чогось не придумаю, то можу не протриматися ще одного кола атак.

Не знаю чому, але раптом найрозумнішим здався варіант зі зміною стійки на дзеркальну.

Отже, поїхали! Випад… блок… випад… знову блок… Один-два-три… віялова комбінація… Один-два-три… блок… знову блок…

Довга дистанція – це не моє. У Велеса клинок майже вдвічі проти мого сакса та фальшіону. А підскочити ближче не зможу, бо отримаю на горіхи... Хоча... хоча чим Ніхаз не жартує! Не спробуєш, не дізнаєшся.

Велес ледь помітно махнув, переходячи в наступ… Взагалі, всі його рухи були без попереднього замаху… легкі, невимушені… Гарний боєць, що не кажи… і небезпечний… непередбачуваний… Проте – чесний… тобто б’ється за правилами…

Велес атакував. Я вирішив не відступати назад, а рушити назустріч лезу, та ще як можна ближче до рукояті. Велес рефлекторно відступив, намагаючись зберегти дистанцію. Проте мене не на козі дикій робили… та і що до «чесних правил фехтування» – срав я на них з великої гірки… Пірнув під руку Велеса, наносячи саксом удар в його передпліччя… знизу вгору…

–Ах-х, ти ж...

Закінчити фразу Велес не встиг, бо фальшіон закінчив маневр, входячи в шию та розрізаючи артерію. Гарячий струмінь крові вдарив мені в обличчя… навіть здалось, що обпік шкіру…

Велес захрипів, опускаючись додолу. Здається, він намагався ще щось сказати, але з рота виривалися лише темні згустки крові.

–Все! – втомлено промовив я, відкидаючи мечі та сідаючи на землю.

Окрім втоми, не відчував більше нічого. Навіть радощів від перемоги і тих не було… Буцімто виконав якусь рутинну нудну роботу… нудну-нудну, що аж набридло з нею возитися…

Велес дивився на мене такими злими очима, що здавалося ще трохи і пропалить дірку. Його тіло завалилося на бік. Чоловік сіпнувся у спробі піднятися, однак це призвело лише до того, що він звалився навзнак. Декілька секунд і його тіло припинило смикатися.

Я обернувся до Першосвіта. Той чомусь потупив очі й з огидливою маскою на обличчі почав терти лезо своєї сокири. Здається, вбивство він побачив уперше.

Бернар також виглядав розгубленим… Він вперився в мене очима та нервово стискав кулаки.

–О, Тенсесу! – заголосила жіночка. – О, Тенсесу…

–Хто ви така? І хто вони? – сердито запитав я. – Поясніть, будь ласка, а то якось дивно виходить… Ми… Хмм! Я вбив ваших кривдників, проте досі не знаю з яких причин вони напали на вас.

Чекати подяки від жінки було марно, – чомусь в цьому я був впевнений.

–Я... я... Ми-и-ла-а.., – схлипнула жінка. – Мила Дубовська. А це... це... Велес Сіверський. Тих двох... тих двох я не знаю... О, Тенсесу, який жах! Яка ганьба! – вона по-дівочому схлипнула і розплакалася.

Бернар наблизився до Мили впритул, та її до себе, наче маленьку дитину, та почав гладити по голові.

–Хто ці люди? І що тут між вами трапилось? ¬ – обережно запитав ельф.

Мила трохи заспокоїлась та стала розповідати.

Велес був наймолодшим сином Бориса Сіверського. Взагалі цей рід сходив корінням до молодшого сина Валіра Четвертого, а саме до Семена Меншого. Як і багатьох молодих шляхтичів, Велеса змалку віддали на Ратний двір для підготовки до військової служби. Нічого іншого йому, окрім того щоб стати офіцером, не залишалося, оскільки все майно в майбутньому переходило до двох старших братів – Береста та Івана.

Не можна сказати, що ратна справа була саме для Велеса. Його більше цікавила алхімія, до якої він почав тягнутися під впливом Сивояра Форокського – відомого столичного наставника алхіміків. Останній тільки-тільки перебрався в Новоград і завдяки доброму до нього ставленню з боку Айденуса ¬– Великого мага Кватоха, почав свою практику та викладання таємниць цієї науки в столичному університеті.

Одного разу, під час прогулянки головною площею Новограда, юний Велес зіткнувся з Сивояром. Той під час якогось свята демонстрував на площі усім бажаючим власне мистецтво. Побачене так вразило молодого Сіверського, що він негайно напросився в учні. Кілька разів Сивояр все ж відмовляв тому, але бачачи таку напористість молодого шляхтича, врешті-решт погодився.

Батько Велеса, Борис Сіверський, був досить відомий своїм крутим норовом. Ледь він дізнався чим займається його син, тут же відлупцював його мало не до смерті й заслав на далекий лігійський алод Умойр. Пару років Велес перебував під наглядом свого дядька Михайла, проходячи службу в одному з полків. І тільки-но він повернувшись «із заслання» до столиці, то дізнався, що один з його братів – Іван – загинув в поході на Святій Землі. Саме після цієї події батько нарешті звернув свою увагу на молодшого сина. Але не в тому сенсі, що почав проявляти «батьківську любов». Він наказав Велесу відправлятися на алод до Клемента ді Дазірє і залишатися у нього при дворі, бо саме це місце було уготоване для його брата Івана…

Ось таку «історію» повідала нам Мила. З риданнями, хлипанням та іншими жіночими принадами, які нібито повинні додавати розповіді драматизму. Чи ще якоїсь маячні.

Взагалі-то мені не було цікаво слухати про життя-буття Велеса. Хоча десь всередині свідомості заворушилась якась тривога… Не розумію, з чим вона зв’язана, але холодок залишився.

–А можна ближче до суті! – вимагав я у Мили.

–Велес хотів, щоб я йому допомогла... Ось дурепа! – жінка знову збиралась ридати. Проте наштовхнувшись на мій колючий погляд, спробувала себе опанувати: – А я... як взагалі могла... а він... а ще з роду Валірів!

–Ти виразно можеш пояснити? – розсердився я. – Що вони хотіли?

–Метеоритне залізо, – прошепотіла жінка.

Бернар простягнув їй флягу. Зробивши кілька ковтків, Мила десь на хвилинку впала в ступор, але отямившись, спробувала щось пояснити:

–Він сказав, що треба йому допомогти зібрати декілька десятків метеоритних каменів. І я, дурепа, погодилася. Спокусилася на його... а він... Це його брат Берест все організував! – останню фразу мила ледь не викрикнула.

–Що «все»?

–Напад на Клемента! Вони ж насправді хотіли заволодіти його розумом… спробувати контролювати мага… А ще – захопити камені, які привезли зі Святої Землі.

Ми з Бернаром перезирнулися. Оце історія! Оце поворот!

–Псяче хутро вам на шию! – не втримався я. – І що далі?

–Велес сам спочатку намагався «випросити» камені у Аманди, але вона не погоджувалася... задавала питання… незручні питання… Тоді він і став умовляти мене. Казав що у нього є припущення… що він знає, як вибратися з цього клятого острова… треба лише притягнути метеоритне залізо.

–Стій! – гаркнув я. – Давай ще раз про Клемента! Велес зі своїм братом Берестом напали на алод? Ти в цьому впевнена?

–Він мене підмовив! – оправдувалася Мила. – Казав, що буде все нормально…

–Так ти з самого початку це знала?

Жінка шарахнулася вбік, вириваючись з обіймів ельфа. Але Бернар тримав її міцно. Він силою посадив її на стовбур поваленого дерева.

Я підвівся, підняв мечі та наблизився до жінки.

–Чого хотіли Сіверські? Чого добивалися? – спитав у Мили.

–Я не знаю! – викрикнула та. – Мені не відомо… Ось же я дурна! Наївна та дурна! А ще хотіла одружитися з ним!..

–Ти його наречена?

Мила покосилася на закривавлений меч та потупила очі.

–Чому не віддала йому камені?

–Бо… бо… бо зрозуміла, що він лише використовує мене! Заручення, це лише привід!

Я витер обидва мечі та сховав їх у піхвах. В голові був повний сумбур. Якщо слова Мили це правда, то… то… Далі думки губилися… Вірніше, вони взагалі стояли в повній розгубленості.

Тим часом Першосвіт відкрив мішечок та витягнув кілька камінців.

–Метеоритне залізо! Тут його... ого-го! – аж-но присвиснув парубок. – Це навіщо йому стільки камінців?

–Хлопці, відійдемо пошептатися, – запропонував я. Ледь ми зібралися в сторонці, прямо спитав: – Що про все це думаєте?

–Ці, –¬ Пешосвіт кивнув на вбитих Рубана та Вешу, – скоріш за все не з наших… Взагалі не з наших. Можливо дійсно з тієї ж банди заколотників...

–Звідки вони тут? – запитав Бернар. – Невже також скористалися джунським порталом?

–А чому ні? – спитав я. – В тій метушні, що була біля порталу, легко було загубитися… Слухай, Бернаре, а ти, начебто, вчора ввечері говорив Аманді, ніби на південному узбережжі розвідники когось хотіли затримати?

–Так… було таке… Але людина стрибнула з берега в астральне море… Навіть не знаю, що могло змусити наприклад мене вчинити так само? Це дійсно страшна смерть.

–Що ж це виходить ?¬ – я спробував підвести риску під розмовою. – На острові є також і заколотники… нападники… які незрозуміло яким чином сюди потрапили… І Велес один з них, якщо Мила, звичайно не бреше!

–Не схоже на те! – промовив Бернар.

–Отже Велес та його брат напали на Клемента ді Дазірє! Вірніше, хотіли підкорити його розум своїй волі! Цікаво, це взагалі можливо?

Ельф знизав плечима, а потім пробурмотів, що в цьому світі чимало таємниць.

–Ти чув, де загинув Іван Сіверський? – спитав Бернар.

–Мила сказала, що він був у поході на Святій Землі. І що?

–Вона сказала, що це було біля Тіканна. Чули про нього? Ні? Це давне джунське місто… Зараз від нього залишились самі руїни, – Бернар задумався, а потім пробурмотів: – Мертве місто Тіканна.

–Що тебе бентежить? ¬– спитав я.

–Сам поки не знаю… Проте, Велес не маг, та і його брати, думаю, також… Яким чином вони намагались подолати Клемента? Невже Сіверські щось знайшли на Святій Землі?

–Що знайшли? Якусь джунську хріновіну?

–Це не жарти, Боре! – розсердився ельф. – І Клемент, це тобі не балаганний фокусник!

–Гаразд, повернемось до головного! Отже ти, Бернаре, вважаєш, що окрім Велеса та оцих двох чоловіків, повинні бути ще… заколотники?

Ми всі втрьох повернулися до Мили, яка все ще сиділа на стовбурі та тихо схлипувала, дивлячись на вбитих чоловіків.

–Що будемо робити, хлопці? ¬– спитав я.

Бернар нахилився до нас і тихо промовив:

–Пропоную вчинити так: ти, Першосвіту, проведеш Милу в табір… до Аманди… Тільки до неї! Заодно віддаси камені. А ми рушимо на берег, бо треба отой обсидіан все ж принести.

–Дурниці! – кинув я. – Навіщо воно нам зараз? Треба розповісти Аманді про…

–Першосвіт з цим впорається самостійно! – перебив мене ельф. Він повернувся до хлопця і додав: – Головне, друже, щоб ти прийшов саме до Аманди! Вона повинна дізнатися про все, що тут трапилося, але не з чужих вуст. Розумієш?

–Чого ж не зрозуміти? Не дурний бо! А з тілами що робити?

–Постарайся привести сюди солдатів до того, як з'являться падальники…Ех, Боре, Боре! Шкода, що ти їх всіх вбив!

Я сердито огризнувся. А сам подумав, що цього Велеса ще розговорити треба б було. Не факт, що той взагалі рот відкрив би для одкровень.

Коли Першосвіт із Мілою пішли в поселення, Бернар знову насів зі своїми гнівними докорами.

От же менторська натура! – сердився я.

–Ох! Ти розумієш що накоїв? – чіплявся паладин.

Ми продовжили рух далі, вбік узбережжя.

–Чу! Тихіше, ельфу!

–Ми втратили свідків. Ти всіх вбив, в тому числі й Велеса!

–Ти хіба сам не бачив, що там коїлося? – відмахнувся я. – Вбив, то й вбив! Уже нічого не вернеш!

–Зрозуміло, що оті двоє посіпак – справжні бандити! – продовжував бубоніти Бернар. – Але Велес… він зі шляхетного роду!

–І що з того? Хіба він не причетний до вбивства Клемента? Ти чув, що казала Мила?

–А знаєш, що скажуть люди в таборі? Що це її слова проти слів Велеса… якого, до речі, вже нема… Так що виправдатися він не може, а Мила здатна наговорити Сарн-зна чого ще!

–Ти натякаєш, що їй можуть не повірити?

–Вона також причетна до нападу на алод… Чому б їй не скористатися смертю Велеса і не звалити все на нього, мовляв, використали всліпу. Га?

Я знизав у відповідь плечима.

–Благо, що ти викликав його один на один… і на бій на мечах, – продовжував просторікувати ельф. – Правда, свідків цього – раз-два і все! Я, Першосвіт та Мила.

–На що ти натякаєш? – напружився я. – Кажи вже прямо!

Але Бернар того не почув, або зробив вигляд:

–А ще добре, що ти йому голову не зрубав. Це був би такий... такий скандал! Чи бачено: шляхтичу відрубали голову, як тому бандиту! Тоді його Іскра ніколи би не вибралася з чистилища! Розумієш? Цього не відбулось би, навіть якби тисячі людей молилися і жертвували на смирну, чи інші пахощі всі свої статки.

–По-перше, ти казав, що смирна чи свічки – повна маячня! Що треба прийняти світло в серце, а не виставлятися на показ… А по-друге, чого ти вирішив, що я збирався йому голову відрубати? Хоча, якби і так, то нехай посидів би в чистилище та подумав, як варто жити… От скажу, чи дотримувався він благих помислів? Га?

–Ну, посидіти-то, він посидів би, а вже назад не повернувся. Ніколи! Навіть якщо б розкаявся. Тобі відомо, що нового тіла Тенсес не дає! Понівечиш його і вже ніде буде існувати іскрі при повернення в Сарнаут.

–А якщо його закопали та згризли черв’яки?

Бернар відмахнувся від цього питання та пробубонів щось про мою дрімучість в церковних питаннях.

–А ти не занадто піклуєшся за вбитим Велесом? – гіркнув я. – А те, що він та його товариши напали на алод, на Клемента ді Дазірє? Це не турбує?

–Це, мабуть, тебе зараз і рятує. Але не думай, що сім'я Сіверських тобі це спустить з рук. Нащадки Валіра! Їхній рід, між іншим, один з наймогутніших… та навіть не тільки в Кватохе, а у всій Канії! Враховуй це!

–От не треба за мене хвилюватися! Вже нічого не повернути… Та і власні вчинки я не вважаю ані підлими, ані…

–Та до чого тут це! Хіба я таке казав?

Мене вже ця розмова починала дратувати.

–Ти чого кип'ятишся, як вода в казанку? – кинув Бернару. – Що буде – те й буде. І третього не дано!

Від цих слів ельф навіть від здивування рот роззявив.

–Ти відчайдушна людина, Боре, – вичавив він з себе. ¬– До речі, вибач за прямоту, але техніка бою в тебе дуже дивна.

–Це як розуміти? Яка така «дивна»?

–Розбійницька, – Бернар хитрувато зіщулився. – Не шляхетна, – майже по складах додав ельф. – Я вже бачив подібне... Так, як рубився ти, навчають лише того, кому доводиться сходитися… в нерівній битві… де місця для шляхетності немає. Або ти – або тебе!

Бернар різко зупинив мене і заглядаючи прямо в очі спитав:

–Так звідки ти, Боре? З Інгосу?

–Тебе щось бентежить? – я перейшов до контратаки. Подібний допит мене напружував.

–Якщо ти з Інгосу, то це багато чого пояснює... Не дарма туди свого часу засилали.. хммм…

Бернар ніби подавився словом. Але я не пальцем роблений, вже здогадався натяк.

–А хіба і так, то що? – зло кинув я.

Ельф відпустив моє плече та потупи очі.

Невже злякався? Чи щось задумав? – питав сам себе.

Бернар зітхнув і потопав вперед.

Подальший шлях ми пройшли абсолютно мовчки. Я чесно кажучи дуже розсердився на ельфа. Розумію, що в дечому він має рацію, але саме це і дратувало. Думки раз від разу поверталися до бійки в лісі. Я не переставав запитувати себе, чому кинувся стріляти по Рубану та Вєші? Невже так кортіло скористатися зброєю? Чим я обґрунтовував власні дії? Навіщо вбив Велеса? Можна було його поранити, обеззброїти… допитати… Чому ж діяв, як якийсь головоріз-розбійник?

Вбивав я не вперше, досить згадати події в башті та на міській площі. Але, треба зізнатися собі чесно – при тому відчував якесь дивне задоволення… Що-що, а вбивати мені... сподобалося! Ось це і лякало.

Я пригадав ті почуття, яке викликав у мене вид крові поваленого супротивника. Хоча вони тривали якась миті, проте були! Оця «солодкість» перемоги... захоплення... навіть блаженство… А потім порожнеча, та байдужість.

Я подивився на Бернара. Він вловив мій погляд і зупинився.

–Що? – беззвучно запитав ельф.

–Послухай, а ти коли-небудь... е-е.., – я розгублено замовк.

Бернар довго дивився на мене своїм зарозумілим поглядом. Його ефірні «крила» за спиною нервово барабанили по повітрю. Мабуть, це все, що видавало його збудженість.

–Так що ти хотів? – перепитав він.

–Нічого! Пусте…

Ніхаз все це забери! Звідки в моїй макітрі стільки мотлоху? – я спробував відволіктися. Лише за годину нарешті вдалось трохи вгамувати свій розум та почуття.

Десь к пізньому вечору ми вийшли на берег. В небі вже почав гуляти місяць. Пісок офарбувався в блакитнуватий відтінок. Мене чомусь потягнуло подивитися на астральне моря зблизька, на цю могутню силу, з якої, кажуть, все виникло… і куди, можливо, все врешті-решт піде.

Моє спостерігання чомусь не сподобалося Бернару.

–Боре! – сердито гукнув він. – Ті хто «упиваються» красою Астрала... хмм… ті божеволіють!

–Ось що, друже, – кинув я через плече, – вже час розбити бівак. Може там, біля лісу?

–Згоден, – кивнув ельф і рушив першим.

Ми не стали розводити багаття, щоб не привертати уваги. Домовившись про час чергування, я розстелив підстилку і першим ліг спати. Тільки почав провалюватися в дрімоту, як почув тиху лайку Бернара. Коли підвівся, побачив вдалині цілу зграйку якихось летючих вогників.

–Що це? – тихо запитав у ельфа.

–Хмм! – той розсерджено тер долоні. – Бродячі вогники!

Бернар подивився на мене своїм здивовано-зневажливим поглядом, так само, як колись дивився в будинку Аманди.

–Блукаючі вогники... Ти що ж про таке не чув? – Бернар потер долоні, ніби ті мерзли. – Невже ти нічого не чув?

–От уяви собі!

Зрозумівши, що я не жартую, Бернар трохи розслабився.

–Точно тобі не скажу, що це за явище, – вже більш м’яким тоном промовив він. – Однак це знак недобрий... Там, де є мерехтливі вогники – справа нечиста.

–І що про них говорять? – я встав та почав вдивлятися в далекі світлі крапочки, які танцювали вдалині. Здається, їх відносило вітром кудись убік дюн.

–Люди, канійці, кажуть, що це частинки іскор грішних небіжчиків: чаклунів, лиходіїв. Або тих, які помер неприродною смертю і не потрапив у чистилище.

–А ви, ельфи, як вважаєте?

–Ніяк.., – відмахнувся Бернар. Я тут же хотів було запитати, якщо «ніяк», то чого він лається на ці вогники. – Але я ось що думаю, – продовжив ельф, – дивним є те, що такі речі часто бачать там, де колись існували Джуни.

–І що?

–І ніщо! – буркнув ельф. Ох і важкий в нього норов.

Хвилина і вогники зникли серед дюн, наче їх і не було зовсім.

–Ніби шукали щось, – тихо прошепотів Бернар.

–А, може, когось? – пожартував я.

Після цих слів ельф недобре подивився на мене і, відвернувшись, став молитися.

Я повернувся до сну. Забобони та всяка подібна церковна маячня мене мало турбувала. І взагалі дивно бачити, щоб ельф подібним переймався. Вони ж нібито багато чого знають про цей світ… чому тоді сліпо йдуть на повідку у дурнуватих розмірковувань?

Коли я вже наступного разу відкрив очі (виявляється непомітно для себе заснув), місяць стояв в самому «зеніті». Бернара ніде не було. Я тут же схопився і озирнувся.

–Гей! Ельфу, де ти? – кинув у ніч. – Бернаре!

Тишина… ні вітерцю, ні якогось звуку… Лише астральне море ледь помітно мерехтить.

–Бернаре! – гаркнув вже гучніше.

Схопив зброю і спробував хоча б при світлі місяця розібратися зі слідами ельфа. Але все було марно, того немов вітром віднесло.

Та і які б він сліди залишив зі своїми крилами. Взагалі-то під словами «пішов», треба було б розуміти те, що ельфи торкалися ногами землі, лише коли просто стояли. Ледь вони починали рухатися, то тут же піднімалися та парили над нею. Ефірні крила за їхньою спиною переносили тіла з місця на місце. Причому, що цікаво, у кожного ельфа форма цих крил була різною: у одних – на зразок бабкиних, у інших – пташиних, у третіх – наче як у метеликів... Чим це було викликано, мені не зрозуміло, але, можливо, що так звані «крила» це насправді ілюзія, і їхній вигляд зумовлений внутрішніми впливами або якимись рисами характеру власника.

–Та що ж за хрінь така! – тихо вилаявся я, а сам рушив в той бік, де нещодавно миготіли вогники.

Пісок тихо поскрипував під ногами. Хвилин за п'ятнадцять дібрався до перших дюн. Блукав поміж них десь з півгодини, поки за черговим пагорбом кроках в трьохстах не помітив якесь дивне спорудження, схоже на обеліск. Воно ледь відблискувало блакитним світлом. Наблизившись, я побачив під ним Бернара. Той сидів на піску і дивився на це тускле сяйво, що відбивалося звідкись зверху кам’яної споруди.

Погляд ельфа був досить дивний. Я обійшов його фігуру навколо, але той мене навіть не помітив.

Що це? Якась екзальтована релігійна прострація? Цих паладинів бозна хто зрозуміє!

–Бернаре! – обережно кликнув ельфа. – Ти там знову молишся чи придурюєшся?

Мовчить… не рухається… очі, немов скляні…

Я подивився вгору: високо-високо в небі ледь помітно мерехтіли все ті ж вогники.

Схоже, поки я спав, Бернар все ж не втримався та побіг за ними, і ті привели його сюди, до напівзруйнованої стели…

–Гей! Бернаре! – вже голосніше промовив я.

Ельф не рухався. Здавалося, наче він спав з відкритими очима.

Я підійшов до споруди та торкнувся її рукою. Холодна шорстка поверхня тихо вібрувала в такт випромінювання, що виходив зверху неї. Навіть не повірив цьому, ще раз помацав – точно вібрує.

Бум! – і я звалився в темний колодязь. Лечу… лечу… зараз досягну дна і розіб’юсь к Ніхазовій матері! Тут же рефлекторно розкинув руки, щоб ухопитись… пальці мацають… мацають… Анічого немає! Псяче ти хутро! Це кінець!

Ніч… недалеко астральне море… воно тьмяно мерехтить… здається я лежу на землі… в грудях пече та болить… пальці намацують стріли… Здається, все це я вже бачив… колись бачив… Ці картинки наче закарбувались в свідомості…

О, Сарне, як пече в грудях… Скільки ще терпіти?

І тут чиясь рука торкнулась мого обличчя…

–Ще живий! – чую чужий голос. Дивний у його господаря акцент. Дуже дивний. – Він все ж живий… Несіть на судно!

Бум! – голова гулко бухнулася в кам’яну споруду.

Де я, Ніхаз забирай! Дюни… берег… ніч… стела…

–Псяче хутро! Живий! – скочив на ноги та швидко відступив на крок назад. Пощупав груди – аніяких стріл… нічого не пече. – Бернаре, що то за ніхазовня? – занервував я. – Ти мене чуєш?

Різко наблизився та дав ельфу стусана. За декілька секунд той прошепотів:

–Чу-у-у-ю…

–Що з тобою? Бернаре? – я щосили трусонув його за плече.

Ельф ледь не повалився на пісок. Він закрутив головою, ніби тільки прокинувся та намагається прийти до тями.

–Що таке? Де це ми? – пробурмотів Бернар собі під ніс.

–Де та де? Серед дюн… Здається, ми біля якоїсь кам’яної хєрні…

–Де? – ельф підвівся.

–От скажи, що ти тут робиш? – накинувся я на нього. – Чи тебе Ніхаз сюди затягнув? Ми ж домовлялися про позмінне чергування… Прокидаюсь, а тебе і сліду немає… Ти навіщо забрів хрін його знає куди? І що тут робив? Що шукав?

–Забрів? – Бернар озирнувся. – О, Тенсесу! Це як?

–Стиць-пердиць! Ти знущаєшся?

–Це… це ж.., – Бернар підскочив, наче ошпарений. – Це ж Світоч!

–Що?

–Світоч! – ніби мені від цього слова відразу все стало зрозумілим. Бернар оббіг стелу навколо та схвильовано забубонів: – Таких речей дуже мало… в усьому Сарнауті… Це ж джерело древніх знань!

Бернар зараз був схожий на квочку, що ніяк не може сісти на яйця. Він носився по колу, мацав камені та щось шалено бурмотів. Я тільки зміг виловити в цьому гамі скарги на те, що ельфу ніяк не вдається допетрати, як саме користуватися Світочем. Бернар сердито розмахував руками та перейшов на свою мову. Тут взагалі все стало незрозумілим.

Погляд ельфа шалено гасав з предмета на предмет… то на мене… то на вогники в небі… то на Світоч. Я вже було подумав, що Бернар збожеволів.

Сяйво на стелі повільно згасати й незабаром зовсім пропало. Ельф прикро вилаявся, але все ж вгамував себе:

–Все-таки може і на краще, що ти мене «повернув»… А то історії всякі ходять… Кажуть, ті хто хоч раз «запускав» Світоч, вже ніколи назад не повертаються… залишаться блукати в глибинах свого розуму…

–Навіщо ж ти тоді поліз до цього… до цього.., – замість визначення, я тицьнув пальцем в кам’яну споруду.

–…кажуть, що вони функціонують за рахунок пожирання іскор живих істот, – продовжував бубоніти Бернар. Він навіть мене не чув. – А все-таки шкода, що ми не зможемо ним скористатися… шкода…

–Слухай, а може оті блукаючі вогники – це залишки іскор тих, хто раніше ризикнув скористався цим... Світочем? – налякав я ельфа.

Той зупинився та подивився на мене, наче вперше побачив.

–Цілком може бути. А ми, наче метелики, що летять на вогонь... та не розуміють усієї небезпеки, яка ховається в цьому артефакті! – здається налякати Бернара вдалося. Він різко відійшов від Світоча та прошепотів: – Йдемо звідси… і подалі… Не вистачало, щоб нас «пожерла» якась давня джунська машина.

І ельф мало не побіг геть. Я рушив слідом, проте ледь встигав за ним. Раптом здалось, що хтось дивиться в спину. Обернувся – нікого… здається нікого… Лише стела, що ледь помітно світиться…

Проте відчуття небезпеки не зникло. Лише ще більше посилилось… І я хутко поспішив за Бернаром, бо хтозна, що той Світоч хоче… Чи кого він там зве…

9

…Ранок був похмурим, ніби він не виспався, тому і незадоволено затягнув небо сизими хмарками. Буцімто говорив: «А не хочу на вас і дивитися»!

А може справа в моєму настрої? Може це я похмурий, бо не виспався? До речі, відчуття, наче хтось за мною слідкує, досі не зникло. Все всередині стислось, напружилось… очікує якоїсь несподіванки… Внутрішній голос шепоче на вухо: «Боре, будь уважний… не розслабляйся». І я зиркаю навсібіч, вдивляюсь в дюни, в кущі, прислуховуюсь до будь-якого підозрілого звуку.

Вночі з Бернаром бігли від того Світоча, буцімто від пожежі. Не знаю, як ельфа, а мене всю дорогу не покидало відчуття небезпеки… Навіть коли ми зупинились та лягли відпочити, десь всередині крутився дзиґою черв’ячок. Закриваєш очі, а мозок починає тебе тормошити, мовляв, озирнись, чи немає кого! Підхоплюєшся, дивишся… знову лягаєш…

І ще образ того колодязя… він не відчіпляється… Падаєш в нього, падаєш… голова кружиться… все паморочиться… якісь голоси… зеленуваті сполохи…

Ледь почало світати, я підвівся, розвів вогонь та зайнявся приготуванням сніданку. Це хоч якось відволікало від дурних думок.

Бернар, до речі, також виглядав пом’ятим та розсіяним. Навіть забув помолитися. Ми з ним нашвидкуруч поснідали, не перекинувшись ані словом, та мовчки рушили в путь.

Я знову взявся смажити власну голову. Думки час від часу повертались до сутички з Велесом. Тільки зараз ставало зрозумілим, наскільки я ризикував вплутавшись в бійку з ним. Наступного разу не треба бравадитися, та намагатися продемонструвати власну силу та вміння. Відразу стріляти здалеку.

Після повернення до поселення, – мізкувалося мені, – на що очікувати? Ситуація важка… заплутана… Хоч як ти крути, а неприємних розмов не уникнути. Залишив би того Велеса в живих і привів би полоненим… О-о-о! Скільки б ми узнали!

Тут думки спіткнулися. Йшли, йшли, а потім – шльоп… і пригадався той погляд Велеса, сповнений ненависті. Як він втупився мені в очі… Навіть знаючи, що помирає, рвався в бійку. Як би міг, то задушив би мене… чи зарубав… Ані страху в його очах, ані каяття, лише досада, що програв… Лише досада…

Небезпечна людина… Навіть не знаю, щоб було, якби я дійсно полонив Велеса та привів його до Аманди… І, до речі, ще треба родичів Сіверського взяти до уваги. Адже в поселенні повинні бути якісь його родичі, чи як? Можливо сьома вода на киселі, але ж цього факту виключати не можна… Та і не тільки родичі, а й шляхта взагалі. Врешті-решт вбили одного з них, при чому те зробив не рівний за походженням (навряд я з аристократичного середовища). Подібна подія все одно викличе негативні наслідки… Крім того не зовсім ясно, що вони скажуть на звинувачення Мили… Справа може повернути на лихе.

Отже… отже… отже, що ми маємо? Вбитого Велеса, який, можливо, причетний до нападу на алод… Доказів на те – тільки слова жінки, його зарученої. Що ще? Берест Сіверський… старший брат Велеса… Чи є він зараз в таборі, або в поселенні, чи залишився на тому алоді – необхідне узнати… В обох випадках мені треба бути готовим до власного захисту.

Сіверські… Сіверські… Це слово мені поки що анічого не каже. Можливо, я просто не пам’ятаю… можливо і взагалі не чув… Все, що відомо, так це те, що їхній рід веде свій початок із династії Валірів…

Отже, Валіри… володарі Канії… Старої Канії, якщо бути більш точним… Майже вся теперішня шляхта хизується тим, ніби вони так чи інакше пов’язані з цією династією…

Я зупинився та запитав у Бернара. Ельф подивився на мене так, немов шукав якесь підґрунтя в питанні. Трохи поміркувавши, він неохоче відповів:

–Валіри... колись правили Канією… Це було ще до Великого Катаклізму, – сьогодні Бернар явно не був балакучим. Він періодично нервово теребив свій балахон, буцімто струшував невидимих мурах. Ельф кілька на секунд замовчав, а потім сухо додав: – Сам Тенсес колись був їхнім радником.

Ми вирішили трохи перепочити. Бернар звісно не виглядав утомленим, проте нервозність в його рухах ставала все більш помітною. Ельф озирнувся, наче щось шукав, а потім чомусь знову повторив:

–Тенсес був їхнім радником…

–Тенсес? ¬– перепитав я, присаджуючись на пісок. – Той самий?

–Угу, – ельф кивнув головою. – Той самий… Один з найкращих учнів Великого Мага Скракана.

–Це правда, що він причетний до війни між людьми? Першосвіт щось казав про створення Хадаганської імперії…

–Ну, в деякому роді можна і так сказати… Взагалі, тім подіям більше ніж дві тисячі років… Це було ще в Стару еру, до руйнування Сарнаута.

На обличчі Бернара нарешті проступило щось схоже до рум’янцю. Здається, своїми питаннями я вивів його з тривожного настрою. Тремтіння крил за його спиною вказувало на пробудження цікавості до початої розмови.

–Ви, люди, часом байдуже ставитеся до власної історії! – заявив ельф з деякою перевагою в голосі, ніби кажучи: «Ну що ж, повчу тебе, Боре, бо бачу дрімучий ти чоловік». – Після занепаду джунської цивілізації з’явилось чимало молодших рас, серед них були і ваша. В ті часи Старої ери кожен з нових народів намагався зайняти власне місце в Сарнауті. І це призводило до постійних сутичок… до воєн… Головним ворогом людських племен були орки, які прийшли зі сходу. Перемогти їхню орду можна було лише об’єднавшись… Саме цього добилися два великих мага тих часів, два учня Скракана – Тенсес і Нєзєб. Саме вони заснували вашу Канію! Саме вони згуртувати розрізнені людські племена в один народ!

Бернар посміхнувся. Здається, він розійшовся. Уявив себе таким собі вчителем, який розповідає малечі про билинні часи.

Ельф витримав невеличку паузу і потім додав:

–Що до появи Хадагана, то Тенсес причетний швидше опосередковано, ніж прямо… Коли вороги людства були вже переможені, і на руїнах джунської імперії зародилася Канія, між Тенсесом та Нєзєбом почалось суперництво за те, хто буде стояти на чолі нової держави. А подібне явище, Боре, зовсім не рідкість. Спочатку тобі з кимось рухатись одним шляхом, а коли ти досягаєш мети, виявляється, що ділитися перемогою не хочеться. Я зараз кажу про владу…

Погляд Бернара став досить колючим. В якусь мить я раптом відчув, що він розповідає не зовсім абстрактні речі. Не треба бути головатим, щоб зрозуміти ¬ – цьому паладину приходилось стикатися з чимось подібним.

–Це річ згубна, – наче вторячи моїм розмірковуванням, додав Бернар. – Влада засліплює навіть мудрі голови… Отже, щоб уникнути розколу в суспільстві, Тенсес та Нєзєб вирішили розв’язати власні протиріччя через магічну дуель. Переможцем виявився.., – ельф нахилився вперед і неголосно промовив: ¬– Тенсес. А його суперник був вигнаний в південну пустелю, колишню землю людей племені Зем… На той час ця цивілізація також зникла і по їхнім володінням «гуляли» розрізнені кочові племена угрів. А пустеля та звалася Хадаганом… і люди, що там проживали, пізніше стали іменуватися хадаганцями…

Я посміхнувся, вже розуміючи до чого клонить Бернар. Нєзєб, скоріш за все, не змирився з програшем та повів кочівників на Канію, щоб відновити свою владу.

–Так, так, – погодився з моїми припущеннями ельф. – Хадаганці захопили чимало південних провінцій Канії. Тому сприяло й те, що не всі люди підтримували Тенсеса… дехто навіть чекав на повернення Нєзєба… Війна було жорстокою, кровопролитною… жахливою.., – кожне слово Бернар наче смакував. Здавалось, що йому подібні описи приносили якусь збочену насолоду. – Обидві ворогуючи армії зійшлися біля невеличкого поселення Молодь. Три дні боїв… втрати катастрофічні… проте ні одна зі сторін не отримала переваги… Ніхто не знає, чим би все закінчилося, однак Тенсес вирішився піти на перемовини. В результаті них велика частина завойованих територій залишилася за Нєзєбом… Після цього, можна сказати, і появився Хадаган, – розвів руками ельф. – А Тенсес вирішив поступитися владою і незабаром вже родина Валірів почала правити Канією… вірніше тим, що залишилось від неї після війни з Хадаганом. Так було до самого Катаклізму… І щоб ти розумів, Валіри продовжили ворогувати з Нєзєбом, намагаючись повернути втрачені землі. Війни та сутички тривали біля тисячі років. І навіть зараз вони не закінчилися, чи не так? Хіба Ліга вільних народів та Хадаганська імперія не ведуть війну? – Бернар зіщулився та якось кривувато посміхнувся.

Не знаю, що визвало у нього радість. Можливо він таким чином натякав на перевагу ельфів над людьми, так би мовити старшою, більш виваженою, расою над молодшою, дурнуватою? Якщо це так, то чого ельфійські Дома втягнулися в протистояння? Стояли б собі осторонь, дивились би як одні народи б’ються з іншими…

–Цікава історія, – процідив я крізь зуби. – Гаразд, а що до Валірів… Чому занепала династія?

Закінчити цю бесіду ми не встигли. Із-за дюни з боку лісу вийшла рись і тут слідом за нею з'явилася Стояна. Друїдка стримано посміхнулася, киваючи головою на знак привітання.

–Знову вона, – процідив Бернар.

–Дзє ви утрацили свага друга? – тихим голосом запитала дівчина.

–Залишився в таборі, – збрехав я. – А ти що тут робиш? – запитав, а сам подумав, що, мабуть, нариваються на грубість.

На подив Стояна лише знизала плечима:

–Ца так… гуляю па узбярєжжі... А ви юж куди сє кяруєце? – очі дівчини заблищали ледь помітною іскоркою лукавства.

Стояна не була красунею, скоріш можна назвати милою. Типовий підліток… ще толком не розквітла квітка… Риси дівчини видавали в її характері нервозність. Вочевидь ще не навчилася впевнено спілкуватись з незнайомцями.

Одне викликало деякий трепет, це очі… Неймовірно великі, вони здавалось випромінювали жар… вірніше – дивовижне тепло... Проте одночасно з цим мали й колючий пронизливий наскрізь погляд… От ніби дивиться на тебе, але відчуваєш, що і також кудись ще… Аж-но страх бере! Мабуть правильно кажуть, що друїдам відомі інші світи в яких вони черпають мудрість і силу. Чи не туди саме заглядає Стояна?

–Обстежуємо берег, – неохоче відповів дівчині Бернар.

–Шукаєце нешта магічнає? – усміхнулася дівчина. Мене вразила її прозорливість.

–Чому «магічне»? – здивувалися ми.

–Таму, шта ви працюєце ув парі – ельф і людзина, – логіка Стояни була трохи незрозумілою, але заперечувати я не став. – Тут недальока бачила адну річ… щось зі даувньох часов… Здаєца, джунськє.

–Де? – запитав Бернар.

–Дик ви її шукаєце? – друїдка знову посміхнулась і втупилась в нас отим своїм пронизливим поглядом. – Гета далі… па бярезі… за тих дзюнов…

Бернар дякуючи кивнув головою і поквапився розійтися з друїдкою. Ледь ми відійшли на таку відстань, щоб вона нічого не почула, як я промовив:

–Дивна дівчина. Ходить самотньо по острову…

–З риссю, – виправив мене Бернар. – Що до «дивного», тут згодний. Але ж Стояна друїдка, а я тебе про них попереджав…

–Та я не про те… Дивно, що ця дівчинка завжди біля нас крутиться.

–Що ти хочеш сказати? – напружився Бернар.

Я посміхнувся:

–Те і хочу сказати, що сказав… До речі, ти так і не сказав про Валірів.

–Хмм… особливо нічого більше додати… Валіри, вірніше їх нащадки з різних шляхетських родів, до сих пір дуже впливові особи і в Кватохе, і в Лізі. Але ситуація змінюється… Зараз з'явилася інша сила, яка може посунути їх.

–Ельфійські Дома?

–Церква Світла! – Бернар нахабно посміхнувся. – Її вплив і авторитет зросли настільки, що відтепер ми.., – після цього слова ельф зробив паузу і втупився прямо мені в очі.

–Ми? Чи ви?

–Відтепер ми диктуємо, хто буде головувати в Канії. Як ти знаєш нещодавно главою Кватоха став Воїсвіт Залізний… Думаю тобі відомо, що він простолюдин… А це потужний удар по престижу аристократії. Вони і досі не оговталися. Ось і каламутять воду на всіх алодах, намагаючись відновити своє право на владу... Я кажу і про цих Сіверських.

–А що з ними? Ти щось про них чув?

–А що тут чути! – ельф зітхнув та чомусь стис кулаки. – Не треба бути мудрагелем, щоб второпати просту річ: влада ніколи не валяється на землі. Її беруть силою…

–Тенсесу ж хватило мудрості відмовитися від неї.

–Це був лише крок назад, для того, щоб оцінити ситуацію… Іноді зовсім не треба бути попереду свого війська. Керувати ним можна осторонь.

–Щось зарозумілі речі ти зараз кажеш, ельфу…

–Можливо, – відмахнувся Бернар. – Проте, залишимо цю тему якось на інший раз.

За півгодини ми нарешті добралися до напівзруйнованої стели. Вона в чомусь була схожа на той вчорашній обеліск… Світоч… правда, була більш зруйнованою.

Ми не відразу наблизились до неї. Особливо я прислухався к своєму внутрішньому голосу, намагаючись почути щось про небезпеку. А ельф спочатку вирішив помолитися Тенсесу. Лише тільки після цього він першим рушив уперед.

Бернар обійшов стелу з усіх боків, та якось дуже прискіпливо її оглянув.

–Чи знаєш, – раптом сказав він, – що тут зображено?

–Чудовисько якесь… Дракон, чи що? – кинув я.

Бернар примружився, роздивляючись вибиті з усіх боків дивні візерунки. Хоча можливо це були написи на стародавній мові.

–Хочеш розповім одну цікаву історію? – запропонував ельф.

–Яку саме? – запитав я, озираючись у пошуках чорного скла – обсидіану. У моєму розумінні це повинні були бути якісь незвичайні каменюки, але нічого подібного до них я не побачив.

–Ми, ельфи – одні з найдавніших істот Сарнаута. Думаю, тобі те відомо.

–Угу, – пробурмотів я, відчуваючи нову порцію лекцій. Сподівався почути щось більш цікаве, ніж історію ельфів.

–У старому світі, до великого катаклізму, ми жили зовсім по-іншому. Зовсім! Головним поняттям нашого світорозуміння була Краса. Вона вважалася основним критерієм життя… і мала вплив на все-все-все: філософію, архітектуру… на вчинки… навіть на одяг... Але чим більше ми пізнавали цей світ, тим більше потворності в ньому знаходили. І ця потворність була схожа… схожа на хворобу… Так ми, ельфи, вважали. Тому тоді й почалася Битва за Красу. Ми вирішили змінити саму природу… до самих її витоків… Але чим більше змінювали, тим більше ставало наших ворогів, бо не всі розділяли думку про панування Краси в Сарнауті.

–Можливо, не всі просто приймали «вашу красу» за красу як таку! – пожартував я. – Як то кажуть, сто голів – сто умів.

–Так, – раптом погодився Бернар. Це мене здивувало. Я вважав, він буде заперечувати, викручуватися. – Так… скільки існує ді персоунос, єтанте ді опіньонос… стільки думок… Краса – це занадто складне поняття, щоб її могли второпати усі істоти Сарнаута. Коли давні ельфи зіткнулися з джунами, виявилось, що вони мали зовсім інші погляди на світ… і тим паче на те, як він має бути влаштованим. Ця раса здалась нам власним відображенням, але в якомусь кривому дзеркалі… Ми були прекрасні, вони – потворні… жахливі…

–Тобто, ви вважали і їх «хворобою»? – я знову встромив чергову шпильку. – Звичайно, не знаю, як виглядали давні джуни, але судячи з твоїх слів, вони були гірше троля! – і я розсміявся.

Бернар стримано посміхнувся та погодився кивком голови:

–Ну, не зовсім тролі, проте ти сам бачиш, що вони були… дивні, – ельф тицьнув пальцем на якусь невеличкий барельєф, вибитий на стелі.

Я придивився та побачив лише щось схоже на зображення людської голови, проте якоїсь квадратної… з гігантськими очима та носом… Якщо це зображення давнього джуна, то не дуже приємне оку.

–Ця цивілізація, – продовжив Бернар, – між тим була не менш могутньою, ніж ми, ельфи. А, може, в чомусь і більше... Питання зараз не в цьому. Загалом, не дивлячись на розбіжності, обидві наші раси прийшли до паритету… стосовно цієї Битви за Красу. МИ царювали на одній частині Сарнауту, вони на іншій. Кожен будував власний світ… Але одного разу союз дав тріщину. Це сталося після того, як Сарнаут зіткнувся з Драконами.

Бернар шльопнув рукою по каменій споруді та відійшов від неї вбік.

–Дракони… дракони.., – бубонів ельф собі під ніс. – Це був Ідеал, сама Досконалість. Це були Господарі світу!

Чесно кажучи, я про драконів нічого, крім казок, не чув. Мене зараз здивувало, що Бернар говорить про цих істот в доволі ярких тонах. Чи може це такий жарт?

–Господарі світу, – повторив ельф. – Але з’явилась одна проблема – вони почали знищували все… та всіх… і ельфів, і джунів, і тролів, і авіаків… Всіх без винятку! Ми – ельфи – бачили в цьому тільки одне пояснення: весь світ, включаючи й нас самих, для драконів був потворністю.

–Тобто ви вирішили, ніби дракони також б’ються за Красу? Але власну?

–Так… в цьому і заковика… Наші принципи вимагали одного – померти в ім'я Краси… тим паче якщо того ж вимагають Ідеальні Істоти Сарнауту – Дракони.

–Скласти ручки та сісти в очікуванні смерті? Дивні у вас були принципи! Що це за заячі міркування?.. Хоча, чому заячі? Навіть ці тварини можуть накинутися на вовка… А тут – бозна що!

–Так, це зараз звучить дивно… але на той час більшість ельфів міркувала таким чином. Згодом був знайдений ще один вихід: спробувати самім змінитися, та тим самим наблизитися до Досконалості… стати подібним до Драконів! Майже двісті років тривали магічні зміни... Двісті років! І перше, що у нас з’явилося, це.., – тут Бернар розправив свої крила та гордовито випростовувався.

–Тобто всього чого ви добилися, це лише примарні крила? – мені стало смішно. Думав зараз Бернар скаже щось дійсно варте уваги, а він лише продемонстрував цю дурню у себе за спиною.

–Після Великої зміни ми не стали жити вічно, – продовжив ельф, не звертаючи уваги на мої шпильки, – лише довше… досить довше, ніж було спочатку… А крила лише піднімали наші тіла над землею... Можна було б знову запустити процес Великої зміни й скорегувати деякі моменти, але потреба в цьому відпала сама собою, – тут Бернар зробив театральну паузу, та виставив вперед ногу, ніби балаганний блазень.

–Чому? – підіграв я йому.

–Джуни не схотіли миритися з роллю жертви… зайця… і врешті-решт прийняли виклик та билися із драконами, і з часом перемогли їх! Проте вони самі потім стали жертвою незрозумілого прокляття... але то інша історія…

–І до чого все це було розказано?

Бернар невдоволено скривився.

–У всьому цьому я бачу важливий урок, – сухо промовив він, – що в нашому світі право на життя немає ні у кого! Навіть тим же Господарям, чи їх переможцям, ані Краса, ані Потворність не дали додаткових ді бонюсе! В кінці всього всіх чекала загибель! – Бернар повернувся до стели та торкнувся рукою каменів.

Все-таки дивні ці ельфи. Зрозуміти їх, практично, неможливо. Тож тепер ясно чому їх, м'яко кажучи, цураються… та від того і недолюблюють – через суцільну пихатість!

–Бернаре, – гукнув я ельфа. – Може почнемо шукати обсидіан. Ми же тут для цього.

Кілька секунд ельф стояв із закритими очима, знову цим нагадуючи артиста з вуличного балагану. Пара секунд і він, важко зітхнувши, відійшов вбік.

–Що їх шукати! – кинув Бернар і витягнув з-під однієї з розкиданих на піску прямокутних плит якийсь камінь. – Тримай.

Схоже, це була частинка з цієї стели. Своїм виглядом вона була схожа на гігантський гострий зуб…

Бернар обійшов навколо споруди ще раз і незабаром приніс декілька шматків обсидіану. Ми акуратно склали їх в торбинку, а потім присіли плиту один напроти одного.

–Не часто побачиш подібні залишки давніх світів, – кивнув головою убік споруди ельф. – Якби був вільний час, я би їх досліджував…

–Навіщо це тобі? – насправді хотів спитати, навіщо це служнику Церкви Світла. – Може ти даремно став паладином?

Бернар сердито гмикнув.

–Ти, Боре, часом такий… такий…

Закінчити фразу він не встиг, бо із-за пагорба знову з’явилась Стояна.

–А Ніхаз тебе.., – ледь стримався ельф. – Та вона за нами ходить, як та кішка за господинею. Начебто і сама по собі, а здається, що прив'язана.

–І не кажи, – прошепотів я.

Друїдка неквапливо наблизилась, присіла неподалік від нас та з дивною посмішкою на обличчі спитала:

–Знайшли, шта хацелі?

–Майже, – ухильно відповів я.

Друїдка витягнула свою саморобну флягу і зробила кілька акуратних ковтків.

–Чи не жадаєш? – запитала вона, простягаючи її мені.

–Ну-у… не відмовлюсь…

Я принюхався: це був той самий хмільний збитень – іншої назви йому не знайшов. Декілька ковтків, і по стравоходу розлилася приємна легкість.

–Пішли вже! – раптом закомандував Бернар.

От він переляканий! Від тих друїдів бігає, наче від чумних.

–Гаразд… і як рушимо? Крізь ліс? – запитав у нього, підводячись.

–Ні, обійдемо! – промовив він, тікаючи від стели. – Зараз на північ, а звідти до табору…

–Бувай! – кинув я друїдці, повертаючи їй флягу.

Стояна трохи здивовано глянула на фігуру Бернара, потім неголосно, і як мені здалося, ображено сказала:

–Дзівний ув цебе друг.

–А хто з нас не «дивний»! – підморгнув я, збираючись услід за ельфом. – От я між іншим і тебе вважаю трохи… дивакуватою… Але що з того зміниться?

–Меркаваць можна увсе шта завгодна, але факту «дзивацтва» гета не змєніць, – парирувала Стояна. – Ти, Бору, приглядься до Бернара…

–А що тебе в ньому непокоїть?

–Йаго минулоє… Йано занадта явна прабиваєцця крозь шкарлупинку маски паладзина.

Я напружився. Оце заява! Підліток, проте розмовляє ніби доросла людина! От цікаво, що помітила ця дівчинка в ельфі? Чого я не бачу?

–Йон мене цураєцца, гета пометна, – промовила Стояна. – З аднаго боку і зрозумєла, паскольки йон лічиць мене язичницаю. А для служицялєв Свєта друїди гета...

Дівчина зробила дивний жест, очевидно в її уявленні він означає щось мерзенне.

–А ти хіба не друїдка? Хіба не дотримуєшся інших поглядів, іншої віри, ніж орден паладинів? – я спробував пом'якшити ситуацію. – Ти ж дійсно язичниця? Так?

–Бернару юж не варта забиваць, што ув Сарнаутє сє багата різних... магій... І не всі юж носяць печатку Свєта... Аднак і адносиць їх да зла не варта… Йон бяжиць од сваво минулава, таму і цураєцця мене… нєби боїцця, што йано знова захопиць йаво душу…

–Яке таке «минуле»? Що ти про нього знаєш?

–Анічаво асобливава… проста дещчо бачу…

Що саме, друїда не пояснила. Вона зітхнула та відвернулась, ніби кажучи що розмова закінчена. Я трохи розгублено захитав головою та поспішив за Бернаром. Ледь добіг до цього збаламученого ельфа.

Ми рушили узбережжям, залишаючи праворуч густий темний ліс. Десь ополудні той скінчився, і його місце зайняла зелена долина, що тягнулась до синіх гір. За годину ми вийшли на широкий горбистий пляж, а ще згодом опинилися біля пошарпаної лісничівки, що ховалася поміж дюн.

Старенька будівля… зроблена, здається, з підручних матеріалів… невеличка… зовсім невеличка, як порівнювати із зростом дорослої людини…

Ми з Бернаром зупинилися та про всяк випадок озирнулися. Навколо не було жодної живої душі. То ж обережно наблизилися до хатиночки і заглянули всередину.

У приміщенні на підстилці з гілок лежав якийсь гіберлінг, а поряд з ним сидячи дрімав ельф. Я його відразу впізнав. То був Даніель ді Плюі, той самий лікар, що доглядав Першосвіта.

Дивно, як вони удвох тут вмістилися. Цей будиночок більше нагадував вулик, ніж хатинку… правда слід відмітити, він все ж був просторішим за нього.

–Гей! – обережно покликав я.

Ельф трохи сіпнувся і повернувся до нас.

–Ви тут одні? – запитав його Бернар.

–Так... один, – Даніель хотів було піднятися та ледь не стукнувся головою в стелю.

Напівзігнувшись, він наблизився до маленького дерев'яного столу, на якому були розставлені якісь склянки, й почав там копирсатися.

–Лока та розвідників сьогодні вночі терміново викликали назад до поселення, – пробурмотів лікар. – Я залишився доглядати цього незнайомця. Не слід його залишати одного…

–Як він? – запитав я. Очевидно, це і був той самий «невідомий гіберлінг з північного берега», про якого доповідали на нараді у Аманди.

–Важкий... все ще марить... Бачите, як охляв... та ще поранення до всього, – ді Плюі змішав якісь ліки та повернувся до гіберлінга. – Напевно його корабель розбився… Так він і потрапив на цей острів... От подивіться: вся його хатина побудована з судових уламків...

Я озирнувся і тільки тепер допетрав, що лікар має рацію.

–А хтось шукав на березі залишки судна? – запитав й нього.

–Ніколи було це робити, – тут Даніель раптом зупинився і якось дивно подивився на мене. – До речі, це ж непогана думка! – вигукнув він. – Якщо тут є рештки корабля, то можливо серед них знайдеться і астральний рушій? Можна спробувати його полагодити та побудувати нове судно! Га?

–Я в цьому не розбираюся, – знизав у відповідь плечима.

І дійсно! Я що корабельних справ майстер? Ну чув, ніби для судна потрібні якісь рушії, паруса та інша маячня. Чув, що потрібен і якийсь захист від згубного астралу.

–Пошукати залишки судна… це варто уваги! – промовив Бернар. – Не впевнений, звичайно, чи ми зможемо побудувати справжній астральний корабель, але… але спробувати треба.

Ельф подивився на мене, наче чекав заперечень. Я лише знизав плечима та присів навпочіпки біля порогу.

Бернар зігнувся та підійшов до гіберлінга. Він поклав йому на чоло свою руку, та заплющивши очі, почав молитися. Так мені здалося того моменту. За декілька хвилин паладин закінчив з тим та промовив:

–Згодний з вами, Даніелю, це важкий випадок. Гіберлінг багато марить… проте все якось туманно і незрозуміло...

–Ти що думки його бачиш? – спитав я.

Бернар трохи роздратовано подивився на мене, та кинув «Ні». Сказав, ніби відрізав.

Мабуть Стояна дійсно права! Цей Бернар справжній кіт в мішку...

Я подивився на Даніеля. Той зробив вигляд, наче взагалі не чув наших перемовин, продовжуючи змішувати свої зілля. Швидше за все, він знав дещо про Бернара. І взагалі більшість ельфів, яких я зустрічав останнім часом, теж, хоча і заочно, була знайомі з Бернаром... І з його минулим…

Так мені чомусь вважалося. Цікаво, – питав себе, – що ж в ньому ховається? Страшна таємниця? Чи я просто себе накручую?..

До речі, ти в собі, Боре, не розібрався! Так що спочатку покопайся в своєму минулому, а до інших нічого заглядати… Тобі, чесно кажучи, Бернар не зробив анічого поганого. Ну трохи кепський у нього норов, проте зі всяким буває… Так що ти не в праві думати про нього, як про якогось злочинця…

Я відійшов від хатинки та присів на пісок. Думки знову повернулися до розбитого судна. Якщо корабельна аварія дійсно мала місце, то це повинно було статися не дуже далеко від місця розташування лісничівки, бо маленький самотній гіберлінг не став би тягати колоди та дошки на досить далекі відстані.

Може і правда сходити та подивитися? Чого сидіти с з цими ельфами?

Я повернувся до будиночка та повідомив їм, що пройдуся узбережжям, і не чекаючи слів у відповідь, рушив до дюн.

Наблизившись недалеко до краю берега, я попрямував убік скель. Під ногами шаруділи краби. Побачивши мене вони відбігти убік та невдоволено клацали клешнями.

На диво, довго ходити не довелося. За якісь півгодини я натрапив на залишки невеликого астрального корабля, що валялися прямо серед валунів. Від часу дерев'яний корпус розсохся і місцями сильно потріскався. Судячи з усього, це був невеликий, але швидкохідний бриг. Назва судна була відсутня, як і його більша частина… ані корми, ані вітрила... Очевидно, вони і досі літають десь в астралі. Отже розраховувати на рушій та інші важливі деталі судна не приходилось.

Щось ще шукати серед розвалин було марним. Впевнений, що той гіберлінг, який зараз лежить напівмертвим у хатинці, давно переніс все саме цінне до себе. Отже десь хвилин зо п’ять побродивши навколо корабельних залишків, я вирішив пройтися ще дальше на північ, до гір.

Десь за півверсти почалися чагарники, пісок змінився на кам’яний ґрунт. Місцевість все більше ставала якоюсь непривітливою. Ще сотня кроків, як раптом відчулася вже забута тривога… той самий гробачок, що тормошив мене всю ніч…

Я тут був не один, – від цієї думки навіть ноги заклякли. Вони зробили ще один крок… і зупинилися… наче були не мої…

І тут я щось відчув ще… буцімто погляд в спину... Відразу народилося бажання кинутися тікати звідси. Бігти не оглядаючись.

Я закрутив головою, але, як і передбачалося, нікого окрім крабів на березі не побачив. Вони тихо копошилися в своєму темнувато-сірому пісочку, клацаючи клешнями один перед одним.

«Невже здалося? – думаю про те і тут же знімаю з плеча лук. – Чи все ж здалося»?

Питаю у себе, а сам відчуваю, як кров починає холонути в жилах, волосся стає на дибки. Такого безпричинного страху давно не відчував. Хоча, з іншого боку, звідки мені про це пам'ятати?

Крок… завмер… прислуховуюсь… знову крок… стою, чекаю…

Йшов дуже-дуже обережно, весь час чекаючи, що із-за чергового пагорба, чи дюни, куща, ями – на мене вискочить... бозна хто… Може чудовисько… або якийсь хижак… бандит чи злодій…

Ось така маячня в голову залізла! Мабуть, тут місце погане! Я колись чув про такі… Впевнений, що чув…

Чим далі рухався, тим важче ставало.

«Ні, Боре! – міркую сам до себе. – Нумо, друже, повертай назад… Нічого Ніхаза дратувати за дарма».

Я позадкував, поступово прискорюючи рух.

«Святий Арге! Дай мені…», – про всяк випадок забубонів якусь молитву, але тут же забув її слова, хай йому грець. Лише коли дістався пляжу і зупинився, відчув невеличке полегшення. Озираюсь навколо, проте досі не бачу анікого та анічого підозрілого… Все начебто спокійно… Ось навіть волосся опустилося…

Сонце вже сховалося за верхівками гір, в небі чітко проступили мерехтливі цяточки зірок. І все це раптом здалось таким красивим, наче ніколи подібного не бачив.

Я трохи розслабився, підійшов ближче до берега, втупившись в безбережне астральне море. Це ж треба – така жахлива річ, як Астрал, а як заворожує людський розум! Вдивляєшся в нього… вдивляєшся…

Я тут же обернувся, бо волосся знову стало дибки.

Із-за високого піщаного пагорба зовсім беззвучно вилетів величезний мерехтливий вогник.

Ні, це ніяке не марення! Ця річ була справжньою!

Вогник закрутився на місці, а я в ту ж мить я відчув... відчув… Спочатку і не міг допетрати, як те пояснити. Саме це було, коли я дивився в очі вмираючого Велеса. Щось всередині стислось в грудку, потім засмоктало під серцем…

О, Тенсесу, та це ж Проклята Іскра!

Про подібні речі говорили таке, що навіть у сміливців волосся сивіло. Більшість людей сходилася на думці, що Прокляті іскри – незаспокоєні частинки загиблих лиходіїв, які уникли чистилища і застрягли в цьому світі. Не знаю, можливо все це лише чутки, проте стояти поряд з подібною річчю було моторошно.

Я позадкував, намагаючись швидесенько забратися геть з цього пляжу. Але було запізно. Іскра мене помітила і стала наближатись.

От, курво! – і я щодуху побіг.

Щодуху? – питаю себе і бачу, як ледве рухаюся мої ноги, як вони грузнуть в піску… Це як уві сні, от нібито біжиш-біжиш, а втекти ніяк не можеш.

Іскра зробила невеличкий віраж і стрімко понеслася за мною. На якусь мить здалося, буцімто я побачив в її переливах чиєсь зловісне обличчя, яке беззвучно ворушило губами.

–Вибух! – закричав закляття, а сам і не цілився. Стріла метнулася вбік Іскри і повітря струсонув сильний гуркіт. Мене навіть підкинуло догори та шмаркнуло на пісок.

У вухах залунав тихий сміх… Навколо суцільна пилова хмара… аж в рот набилося… Я знову підскочив і помчав щодуху. Лише досягнувши чергового пагорба, дозволив собі зупинитися та озирнутися.

Хмара пилу та піску вже осіла, Іскри ніде не було помітно. Невже я її позбувся? Може вона просто зачаїлася?

Швидко зорієнтувавшись куди йти, я покрокував крізь чагарники. І тільки вибрався з них, як наштовхнувся...

–Та що ж це за ніхазовня? Святий Тенсесу! – серце аж стислося. І все тому, що один з валунів, що лежали праворуч, раптом обернувся до мене… Я чітко почув характерне клац-клац… і побачив здоровезні клешні...

–Ніхазова ковінька! – це дійсно гігантський краб. Мені зовсім не здалося. Величезний, потворний, покритий кривими брудними шипами. Він повільно погойдувався з боку в бік, дивлячись на мене своїми стеблинками з малесенькими оченятками... Хоча, чому малесенькими? Розміром з кулак!

Говорили ж мені, що ті істоти, що живуть біля астралу, з часом змінюються, проте не до такої ж міри! Хоча, ось тобі, Боре, і прямий доказ.

Нас розділяло кроків десять. Не знаю, що творилося зараз в крихітному мозку краба, але мої думки були спрямовані на одне – тікати звідси. Бігти за тридев'ять земель. Вважаю, що бігаю я напевно швидше, ніж цей монстр. Ось тільки чи встигну швидкість набрати.

Додумати не встиг, бо краб кинувся вперед, розмахуючи своїми жахливими клешнями. Я відскочив і мало не впав. Лук тут же вивалився з рук.

Вскочив, і сам не розумію яки мені те вдалося… Швидко витягнувши мечі, спробував зайняти зручну позу для бійки. А краб свого не ґавив, він продовжував наступати. І хоч я рухався трохи швидше за нього, проте виявилось не зміг завдати йому мечами навіть однієї малесенької подряпини. Панцир цієї потвори лише глухо озивався на всі удари.

–Та щоб ти всрався! Ще один непробивний! – я спробував зайти збоку, але краб не давав цього зробити.

Клац... клац… Майже перед носом! От мені щастить! Тільки від троля здихався, нова потвора за дупу вщипнути хоче.

В повітрі чимось запахло, а в наступну мить сліпучий спалах прошив краба наскрізь. На якусь секунду я навіть розгубився, але тут же вирішив скористатися шансом на порятунок. Кинувся до лука, підхопив його та щодуху кинувся на вершину найближчої дюни. Вже там зупинився та приготувався до стрільби.

–Вогонь! Вогонь! Вогонь! – три постріли і краб задимився. Стріли пройшли крізь панцир, спалахнувши ярким полум’ям.

З сусіднього пагорбу виглянула Стояна. Вона напружено вдивлялась в краба, що димився, наче погана піч. Він крутився дзиґою, а за хвилину побіг геть.

–Вогонь! – четверта стріла увійшла в панцир, наче ніж у масло.

Ще пару кроків і краб звалився на пісок, все ще розмахуючи клешнями. Хвилин зо п'ять, і гігантська потвора здається вигоріла зсередини. Панцир не витримав спеки й гучно лопнув. У небо потягнулися густі цівки білого диму.

Ми зі Стояною майже одночасно наблизились до залишків монстра.

–Як ти мене знайшла? – запитав я у дівчини. – Невже знову «гуляла»?.. Проте дякую тобі…

–Яшче адной маланкі, каб адбіцца, я б больш не знайшла, – прохрипіла друїдка, важко дихаючи. Її лоб був вкритий потом, буцімто вона пробігла кілька верст. Не думав, що їй так важко викликати блискавку.

Стояна тупнула ногою по панциру.

–Жудасна істота, – сказала вона. – Да яшче ув таким жудасному месці… Калі б ти був уважним, то адразу б помєтив...

–Знаю, знаю… Сліди! Був би більш уважним, то легко знайшов би їх… Треба знову визнати, що слідопит з мене хріновий.

До нас наблизилась рись. Вона присіла та втупилася на мене своїм немиготливим поглядом.

–Дзивна! – зітхнувши, промовила Стояна.

–Що знову тобі здається дивним?

–Ти… Бору… Ти! Спачатку вось бив горни троль… тепера гетая… гетая… гетая.., – Стояна замість слова знову ткнула ногою по панциру. – Тебе бицим тягне да падобних небяспек. Хаця… хаця…

–Чого відразу тягне? ¬ – сказав те і тут же пригадав Прокляту Іскру. – Взагалі, треба вшиватися звідси… Чи мало чогось або когось тут носить! – і ми удвох попрямували в бік хатини гіберлінга.

Стояна йшла мовчки. А мене це трохи обтяжувало. Не те, щоб я був базікалом, проте щось в цій дівчинці змушувало бути обережним… Особливо оця її манера з’являтися біля небезпечних місць… Хоча, Стояна має рацію, я і сам там валандаюсь.

Потрапили ми до будиночка, коли вже настали сутінки. Біля входу горів вогонь, поруч якого сидів Даніель ді Плюі.

–Ну що? – тихо запитав він. – Вдалось щось знайти?

–Вдалось, – кивнув я. – Судно… вірніше його залишки, були там, далі по берегу… Але скажу прямо – від корабля мало чого залишилося.

Полог відкинувся і назовні вийшов Бернар. Він побачив Стояну та насупився.

–Як там хворий? – запитав я у нього. – Допомогли молитви?

–Вранці буде видно, – відповів ельф, сідаючи біля вогню. – А ти що виходив? Щось довгенько вештався.

Розповідати про Іскру та сутичку з крабом не хотілося. Благо що і Стояна не рвалася про це розповідати. Тому я невизначено знизав плечима та пробубонів про «таке-сяке». Сам відсів осторонь та вирішив трохи поїсти. Після сьогоднішніх пригод у мене прокинувся вовчий апетит. Стояна відмовилась від пропозиції також повечеряти та разом зі своєю риссю примостилися біля кущів, і почали готуватися до сну.

Мабуть і мені треба наслідувати її приклад. Я швидко закінчив з їжею та приліг на землю.

На подив сон прийшов дуже швидко. Почалось з того, що моє тіло раптом почало повільно падати в темний колодязь… Дуже повільно… І тут з жахливим клацанням і шипінням повз промчала Проклята Іскра. Я чекав, що вона схопить мене своїми краб’ячими клешнями, але цього так і не відбувалося…

Полум'я Іскри переливалося різними відтінками блакитного світла. Поступово воно перетворилося в страшну напівлюдську маску, схожу на обличчя мерця. Колодязь розширився і ось ми вже були в темному коридорі, стіни якого світилися противним для ока зеленим світлом.

Це був… це був некрополь людей племені Зем! Думка така ясна, така чітка, що навіть не скажеш, що то сон… Хоча звідки я міг знати, про сон, коли сплю? Отже виходить, що не сплю?

Літаюча голова відкрила темний зів, щоб голосно закричати: «Пі-і-і...»

10

– ...ідйом! Підйом! – хтось затряс мене за плече. – Вставай!

Я миттю схопився, намагаючись одночасно витягнути мечі.

–Оуу! Спокійно, друже, спокійно! – то був ніякий не мрець з некрополю, а лише Даніель ді Плюі. Він простягнув мені чашку та м’яко промовив: – Це трав’яний чай… Спробуй, відразу полегшає.

–Що? – я все ще намагався збагнути, де перебуваю. – Що відбувається?

–Ти занадто нервував уві сні… Тому я вирішив тебе розбудити… Тримай! Чашка цього напою буде дуже тобі корисна. Прекрасно відновлює сили... і усуває головний біль.

–Який головний біль! – скривився я, раптом розуміючи, що дійсно відчуваю нестерпний головний біль. – А-а-а… е-е… дякую...

Вийшло, звичайно, не дуже щиро. Я взяв чашку, обережно зробив пару ковтків та присів на пісок, збираючись думками.

Ранок тільки починався. Сонця ще не було видно, але небо вже забарвилося рожевими кольорами.

–Так, дійсно чудовий ранок! – ніби почув мої думки лікар.

–Що там гіберлінг? – спитав я, посьорбуючи пахучий чай.

–Поки ще марить, – сумно посміхнувся ельф.

Бернара ніде не було видно. Очевидно, він ще знаходився в хатинці. Стояна зі своєю риссю спали під кущем, вкрившись хутряної курткою.

–Ну що, стало легше? – спитав Даніель.

Я кинув головою, вже остаточно прийшовши до тями.

–Дозвольте дещо спитати… дещо стороннє, – промовив після чергового ковтка. – Ви взагалі знайомі з Бернаром? Раніше його знали?

–Чесно кажучи – ні, – захитав головою лікар. – Що до церковних справ – тут я далекий…

–Я мав на увазі не зовсім Церкву Світла.

Даніель на мить задумався, а потім знову заперечно захитав головою.

–Аманда казала, ніби Бернар раніше приходив до Клемента, – пробубонів я. – От чомусь подумалось, ніби ви, Даніелю, також його бачили… зустрічали…

–До Клемента приходило чимало народу, – з теплом в голосі відповів лікар, згадуючи мага. – І з проблемами, і за допомогою… і щоб навіть запропонувати власні послуги… Він взагалі благоволив до відвідувачів, нікому не відмовляв… Можливо і Бернар приходив до Великого мага, тут ліпше у нього самого спитати…

Я стримано посміхнувся та знову сьорбнув гарячого чаю. Біль в голові стих остаточно, з’явилась ясність думок.

–Гарний напій, – кивнув я на чашку. – Ви, бачу, непоганий лікар… знаєтесь на травках…

–Не тільки, – трохи зніяковіло відповів Даніель.

–Але ж магію ви не застосовуєте, як Бернар?

–Ну-у… ммм… кожний вибирає той шлях, який йому ближчий по духу… Чи, наприклад, бути під щитом Тенсеса, чи покладатися на власні сили та знання…

–А чим погано служити Церкви? – відверто спитав я. На якусь мить мені здалося, що Даніель не дуже тепло відізвався про служників Світла. – В решті-решт, хіба вчення Тенсеса несе зло? Хіба воно не дає живим істотам шанс на воскресіння та нове життя?

–Хмм… я цього не казав, – голос лікаря став більш холодним. – І взагалі це із розряду філософських доктрин…

Піймавши мій розгублений погляд, Даніель додав:

–Я маю на увазі те, що визначення хто заслуговує повернення в світ живих, а хто вічної кари – і досі спірні моменти релігії Світла… Раніше в Сарнауті не було ніякого воскресіння. Всі живі істоти так чи інакше вмирали… Силою для повернення до життя володіли лише некроманти, та і то лише у вигляді нежиті… До речі, Боре, ви цей процес вже побачили на площі… чи не так?

Я погодився та додав, що то було не дуже приємне знайомство.

–Так-так, не дуже, – лікар стримав посмішку. – Ще кажуть, що Великі маги знають деякі таємні ритуали, проте вони досить небезпечні… Один такий ритуал на моєму віці закінчився страшною катастрофою.

–Ви про що?

–Про замок Валірів у Темноводді. Хіба не чув? Минуло якихось двадцять років…

–Ні, не чув… Я не настільки старий, та і взагалі прибув з Інгосу. А що там трапилось?

–О-о, заплутана історія, скажу тобі. А чув про Даккара ді Дізайєр? – Даніель зробив наголос на другому складі прізвища.

–Дазірє, – поправив я.

–Ну, як правильно казати назви наших Домів – ти мені не розповідай… Ви, люди, часто перекручуєте ельфійські імена. І це ріже мій музичний слух!

–Перепрошую, не хотів нічим образити… Так що там з цим магом?

–Він був відомим чорнокнижником… проте не впорався з власними силами…

–Ви кажете загадками. Можна більш ясніше?

–У Даккара була наречена – людська дівчина на ім’я Світлана… До речі – прямий нащадок давнього роду Валірів. Як трапилось, що вона загинула і досі незрозуміло… У тому звинуватили Дім ді Д'юз'ї…

–Який Дім?

–Ді Д'юз'ї, – повторив Даніель з якоюсь гадкою посмішкою. А потім додав: – Ді Дюсер.

Що це за натяки? – промайнуло в голові. – Чи не занадто захопився цей лікар повчати мене?

–Ді Дізайєр, ді Арди, ді Д'юз'ї, – продовжував казати він. – Здається, ми трохи відволіклись… Просто не дуже полюбляю перекручені слова, – виправдовувався лікар. – Отже, в смерті Світлани звинуватили Дім ді Дюсер… А взагалі то темна історія… дуже темна… Одне знаю точно, що Даккар спробував повернути її до життя, а в результаті лише перетворив на нежить… І не тільки її, а і весь замок з усіма його жителями!

–Овва! Навіть і не віриться…. Більше схоже на якусь страхітливу легенду… чи казку…

–Угу… на легенду, - посміхнувся лікар. – Скандал був такий гучний, що… ой-ой-ой… Даккар, до речі, десь зник. Кажуть покінчив життя самогубством…

–А чого ж не скористалися магією Світла? Чому не звернулись до Церкви? Хіба Тенсес не повертає іскри до Сарнаута? Можна було і цю Світлану…

–Я вже казав, що далекий від подібних справ… А якщо відверто, то розмови про воскресіння і досі лишаються лише розмовами. Я ні разу не бачив нікого, хто б заявив, нібито повернувся із чистилища, – останнє лікар сказав досить тихо, буцімто боявся що його хтось почує. – Що ти, Боре, знаєш про Дар Тєнзеса? Між іншим, саме так звучить його ім’я.

–Нічого… нічого не знаю… я також далекий від цих церковних справ…

–І все ж?

–Ну-у… що цей Великий маг загинув і… і відтепер нібито ми через його жертву можемо воскресати… Якось так.

–Ти знаєш, друже, я живу досить довго… і бачив Тенсеса ще до того, як він став святим…

–А, я зрозумів! Вам важко прийняти його, бо для вас, Даніелю, він залишається лише…

–Чекай! – лікар різко підвівся. – От не треба мене ловити на словах! – ельф ще було хотів щось додати, але тут із хатинки вибрався Бернар.

Мені чомусь подумалось, буцімто він чув нашу розмову. Здається по збіднілому обличчю лікаря, той вирішив так само. Але паладин нічим не виказав зворотного. Наблизився до нас і присів біля вогнища, як ні в чому не бувало.

–Що там гіберлінг? До тями не прийшов? – обережно запитав я.

–Прийшов… десь годину тому… Проте зараз знову спить…

–Отже, молитви допомогли?

–Так, слава Тенсесу! – Бернар втомлено потягнувся.

Даніель чомусь забубонів про якусь термінову справу та пішов геть. І в цю мить із хатинки донісся крик. Ми всі підхопилися та поспішили до дверей.

Здається, гіберлінг отямився. Він перелякано дивився в стелю і тихо стогнав. Почувши наші голоси, поранений спробував підвестись, але не зміг, звалився навзнак та заплакав.

Мені відразу стало якось незручно, наче я таємно за ним підглядав. Хотів було піти геть, як тут гіберлінг подав голос:

–Вибачте... вибачте… три роки самотності... Я вже знову подумав, що ви примари… Вони часто приходять по ночах...

–Які такі примари? – запитав Даніель.

–О-о… жахливі…

–Блукаючі вогники? – промовив Бернар.

–Вогники? І вони теж... Ви б бачили їх! – гіберлінг знову тихо заплакав.

Паладин поклав долонь на лоб пораненого, та, заплющивши очі, тихо звернувся до Тенсеса. Лікар же стояв осторонь, що з одного боку мене дивувало, а з іншого наводило на думку, що той не хотів пересікатися із паладином… Вірніше із Церквою Світла. Та і отой переляканий зойк про «ловлю на словах» доводив про те, що я, мабуть, правий.

Отже, Бернара сторонилися, скоріш за все, із-за його приналежності до культу Тенсеса… А святий той був, чи ні – друге питання. За паладином стояла чимала сила, раз ельфи не ризикували сперечатися чи виказувати своє незадоволення.

–Хто ви? – спитав я у гіберлінга. – Як тут опинилися?

–Я… я… я – Тон Вітродуй, – заявив поранений. Він нарешті опанував себе, та, трохи відкашлявшись, продовжив: – Десь років зо три тому я із моїми сестрами очолив експедицію… ми рушили за дорученням нашої Ради… Але потрапили в астральний шторм… і після невдалої спроби здійснити маневр розбилися об місцеві скелі. Пам'ятаю, як наш корабель розколовся, мене викинуло на пісок... а інших… інших… О, мої бідні сестрички... О-о-о, ця Проклята Іскра! Вона ніяк не хоче їх відпустити...

З хвилину гіберлінга стрясало в риданнях. Я знову відчув себе незручно, але попри бажання вийти, конче хотілося дізнатися про Прокляту Іскру. Адже цей гіберлінг згадав про неї.

Ельфи перезирнулися один з одним. Даніель виглядав розгубленим, а ось Бернар навпаки – зосередженим. Здається їх обох також зачепила фраза про Прокляту Іскру.

–Вибачте... вибачте… вибачте… вибачте мене, – ледь не сто разів повторив гіберлінг. – Разом з розумом ви повернули мені і горе!.. Знаєте, як страшно загинути в астралі? – прошепотів Тон. – Як вони всі тоді кричали!

–Отже ви тут три роки? – підсумував я. – На самоті?

–Три роки! – погодився гіберлінг. Здається, такий довгий термін перебування на цьому острові сказався і на манері його розмови. – Три довгих… нескінчених роки самотності… Я вже думав, що це кінець!.. А тут ви... ви…

–Як же вам тут вдалося вижити? – запитав Даніель.

–Було важко…Чесно зізнаюсь, що справа навіть не в їжі, чи в даху над головою… Самотність! Ось мій ворог! – ледь не захникав Тон.

Не можна його засуджувати, – зупинив я себе. – Між іншим, ти і сам не знаєш, яким би став, опинись на його місці! Так що, Боре, спробуй бути більш м’яким… людяним…

–…це повільне вмирання… болісна душевна рана, – бурмотів гіберлінг. Напевно, всі ці роки він розмовляв тільки із собою. Ось і результат цього. Тон зітхнув, та продовжив: – Життя позбавляється сенсу… бо коли ти один-однісінький… коли поряд немає анікого, хто розуміє… хто вислухає… кого ти любиш… то життя перетворюється на існування… просто існування… А знаєте, – раптом гіберлінг смикнувся, – іноді все ж мені здавалось, ніби хтось дивиться за мною… допомагає… підкидає припаси... Тут, на цьому острові, – заговорив пошепки Тон, опершись на лікоть, – присутня дивна сила. Клянусь, це так і є!

–Зрозуміло, – пробурмотів Бернар, прибираючи руки та відступаючи назад..

Мені раптом пригадалися розповіді про сундуки на березі. Цікаво, чи ні про це каже гіберлінг?

–Хто тебе так поранив? – запитав Даніель. – Схоже на напад звіра.

–Це зробили канійці! – голос Тона став різкий та якийсь злий.

–Хто? – ледь не разом спитали ми.

–Люди! Канійці! Так-так, – хитав головою Тон. – Я почув у лісі людські голоси… Кинувся на зустріч, вважав, що це нарешті прибуло спасіння… а вони... вони нацькували на мене свого білого ведмедя!

Тон впав на спину і закрив очі. Він важко задихав.

–Кого нацькували? – недочув я.

Але гіберлінг нічого не додав. Він лише стис кулаки та здавлено застогнав. Думаю, не від болю… принаймні не від фізичного болю…

–І… і давно це трапилось? – спитав Даніель.

–Не знаю... А скільки я вже тут лежу?

Лікар знизав плечима:

–Розвідники знайшли тебе позавчора… ввечері… Де, кажеш, ти зустрівся з тими канійцями?

–В лісі. Тут, в лісі.

Ми з Бернаром перезирнулися та обидва вийшли назовні.

–Що скажеш? – тихо запитав я у нього. – Ніби схоже на марення… проте рани вказують на напад звіра… Звідки тут взялись канійці з білим ведмедем? Може Тон щось плутає?

–Можливо… А з іншого боку згадай посіпак Велеса…

–Слухай, а пам’ятаєш, коли ми виходили з поселення, то розповідали про хлопців, які зникли в лісі… А одного з них знайшли з глибокими рваними ранами... Славута Рубцов, так, здається, його звали...

Назовні вийшов Даніель. Він почув мої останні слова і додав:

–Славута? Так я його оглядав… та лікував… Ви натякаєте, ніби того хлопця та інших зниклих також загриз білий ведмідь?

–Я просто намагаюсь скласти усі часточки до купи, – розвів я руками.

–Чесно кажучи, – промовив лікар, – у лісі і без цього ведмедя хижаків вистачає. Та й для нього тут занадто спекотне...

–Але ви теж чули гіберлінга… про канійців з їхнім білим ведмедем… Може, той приручений?

Даніель лише посміхнувся. Здається він вважав слова Тона маренням.

–Я лише викладаю факти та намагаюся збагнути, що відбувається, – заявив обом ельфам. – Якщо у вас є інші припущення, то… будь ласка… поділиться ними…

–Треба повернутися до Аманди… в поселення, – запропонував Бернар. – Доповімо що до чого, і будемо чекати рішення ради.

–А що із гіберлінгом? – запитав у нього.

–З ним залишуся я, – запропонував лікар.

–А раптом з’являться ці примарні канійці з їхнім ведмедем? – питання так і залишилось висіти у повітрі. Ні Бернар, ні Даніель нічого не відповіли.

На нашу розмову підійшла Стояна. Вона жестом покликала рись і чомусь похмуро втупилася на мене. Здається, це був натяк на приватну розмову.

Отже, поки ельфи все ж вирішували що робити, ми з друїдкою відійшли убік, подалі від їхніх очей, та тихо переговорили.

–Бели мядзведзь, – неголосно промовила вона. – Мнє нє пачулася?

–І що?

–Падчас нападу на горад, я бачила гетага звєра.

–Де?

–У порта… йаго нацькували на вартових… Чув пра лихадєєв? Не цих злодзяв, якія крадуць на ринку, або грабуюць на дарогах… Про іншия людзяв. Я кажу пра іншия людзяв…

–Перепрошую, але я тебе не зовсім розумію, – мабуть вперше стало ясним, що ми зі Стояною люди абсолютно різних світоглядів. Для неї все виглядало зовсім інакшим. Зовсім!

Дівчина сердито захитала головою, ніби кажучи – ну який же ти тупиця, Бору! Наче мале дитя!

–Кались ми, людзі, й живі цварини не билі адзелені адин ад аднаво, – нахилилась вперед Стояна. Її оченятка заяскрилися дивними вогниками. – Ми жилі разем…

–Хіба зараз не так?

–Я не в тим сенсу… Старажитня людзіна могла вільна жиць хоц із мядзведзем, хоц із вовком, наваць із крумкачом або арлом… Од як цяпер ми живем із ельфами, орками, гіберлінгами тосчо… Адчуваєш суцнасць маїх слов?

–Мабуть, що ні… Давай повернемося до нападу в порту. Що ти там робила?

–Рушила з іншими людзьми да плошчі, - невдоволено промовила дівчина. Бути більш відвертою вона явно не збиралась.

Отже Стояна зізналась, що була в місті... З її слів виходить, що вона також біженка… А то я вже було почав подумувати про неї не дуже добрі речі… Навіть десь далеко-далеко в свідомості промайнуло щось на кшталт її причетності до заколотників.

Щось мені вже всюди вважаються заколоти… Треба заспокоїтися, та розмірковувати тверезо.

–Серед нападників були друїди? – прямо спитав я.

–Лихадєї, – повторила Стояна. – Не друїди! Не друїди!

І вона різко відвернулась. Очевидно її дратувала моя «тупість».

А що тут зробиш? Я дійсно поки ще не вловлював розбіжностей… оцих дивних натяків… розповідей бозна про що…

Бернар, Аманда… Стояна… сімейки гіберлінгів… Всі вони уявляли собою лише частинки загальної картини. Опинитися в їхній шкурі та побачити світ їхніми очима – це занадто важке завдання. А всі вимагають саме цього! Тут у собі не можеш розібратися.

Судячи з усього подальша розмова зі Стояною зійшла нанівець. Я повернувся до хатинки, де Бернар заявив, що все ж треба рухатися до поселення.

Ми нашвидкуруч зібралися та вийшли в дорогу. За нами тут же ув’язалася Стояна. Вона повідомила, що хоче також добратися до поселення. Я помітив, як сердився Бернар, хоча прилюдно він стримано погодився.

Дорогу вирішили трохи скоротити та убезпечити. Частину шляху прокрокували горбистою долиною, залишаючи праворуч похмурий Сутінковий ліс.

Весь цей час я йшов з однією думкою: що власне мене очікує в таборі?

Зізнаюся, було трохи лячно. Чи то моя свідомість «протверезіла», чи то наклалися усілякі дурні думки… але відтепер я не був таким бравурним. Чого тепер приндитися? Прийдеться відповідати за ту сутичку у лісі…

І через це я починав злитися на себе.

От ніхазова сила! І троля бив та не злякався… і з тим гігантським крабом бився, не всрався… і на башті з нежиттю... а тут... Видно, так влаштована людина… тобто я… Отака моя природа – спочатку кидатися в бійку, а потім розбиратися з ким!

А може я дійсно притягую неприємності? Га? Може Стояна мала рацію, коли про те говорила на узбережжі? Я наблизився до друїдки та спитав про те.

–Не ведаю, – знизала та плечима, – напевна – не ведаю чи прицягвуєш ти неприємнасці… але навкола тебе не зусім утульна, – тут вона вперше посміхнулась.

Дивно, а що язичниця робила в місті? – раптом знову промайнули в моїй голові недавні думки, які я того часу відклав убік. – Чому вешталася портом? Якось нелогічно… Стояні більше підходить чисте поле, чи ліс… А тут людський натовп, будівлі замість дерев… Що ж вона там робила?

–Усе без виключення прицягваєць да себе певния рєчі, – заявила дівчинка з серйозним обличчям, – таму шта юж так закладзена ув нас спершапачаткова... чи то багамі, – тут Стояна кинула красномовний погляд в спину ельфу, очевидно натякаючи на його віру в Сарна та його антагоніста Ніхаза. – А може гета закладзена природай… Не ув гетому сутнасць... Не ув гетому!

Які філософські розмірковування. Мені навіть стало трішечки смішно.

–Так йосць ад пачатку! – повторила Стояна. – Квєтки прицягваюць камах, наприклад тих же бджол... Прицягваюць сваїм пилком... А бджоли прицягваюць мядзведзяв... сваїм салодкім мьодам... Разумєю, што паравняння мажлива гучиць па-дурному, але йано юж як нішто іншає паказує сутнасць таво, што адбиваєцця вакола нас… і ув саміх нас… Самає дзивнає, што ні квєти, ні камахі, ні мядзведзі ні разу не задавалися питаннєм, чаму да їх «прицягваєцця» тоє, або іншає. Ось і нам не варта мучиць себе падобним... Проста приняць увсе як йосць...

–Тобто ти натякаєш, що я…

–Што ти, Бору, інакша не зможаш! Бо риби не лятаюць, правильна? А птушкі не капаюць нор, як крати. Патрабаваць ад їх іншава – дурная заняцця.

Раптом Стояна різко підняла руку:

–Чекайце!

Ми з Бернаром завмерли на місці. Ельф чомусь втупився в мене, ніби потребував пояснень.

Дівчина жестом вказала, щоб ми її чекали на узліссі біля великого мурашника. А сама зі своєю риссю хутко зникла в гущавині.

–Ти їй довіряєш? – раптом спитав ельф. – Щось я нервуюсь…

–Звідки в тебе такі думки? Також навколо вважаються заколоти?

Бернар невизначено знизав плечима та сів на пеньок. Він втупився на небо, та з таким виглядом, ніби і не починав розмови. Ось же характер! Сноб, чистої води.

–Як ти вважаєш, – раптом звернувся ельф до мене, – сонце, місяць і зірки...

–Що «сонце», «місяць» та «зірки»? – оторопів я.

–Де вони?

–Не зрозумів.

–О, Сарне! Ше хомб’ро стюпіде… який ти нетямущий, Боре… Якщо вони в астральному морі… ин маре ас’трале… то чому ця матерія їх не поглинає, як ті ж острови? А якщо вони поза ним, то... то як це взагалі можливо? Комо цест посібель ень тодо?

Чесно кажучи, я подумав що Бернар зовсім з глузду з'їхав. Часом взагалі перестаю його розуміти… Та і до чого тут астрал та зірки? Стрибає з теми на тему, як та блоха.

–Бачиш скільки в житті дивних речей, – ельф повернувся до мене. – От дивишся на них, на ці речі… дивишся і розумієш, що вони не вкладаються в загальну канву власного світогляду.

–Що?

–Ой! – Бернар невдоволено відмахнувся та втупився вдалечінь.

Нарешті з лісу повернулась Стояна. Вона підійшла до нас і хмурячись вимовила:

–Усьо ціхо.

–Так це ж добре! – посміхнувся я. – Чи щось не так?

–У лєсе усьо ціхо, – із завзятістю повторила дівчина. Мабуть, ця тишина її і напружувала.

–Слідів не видно? – я тут же пригадав, як Стояна постійно нарікала про мою незрячість.

–Відаць. І вельмі багаццо.

–Чиї? – нарешті проявив інтерес до нашої бесіди Бернар.

Стояна про щось задумалась, а трохи згодом невизначено пробубоніла:

–Такіх слядов я раней не бачила… Йани вельмі вялікія.

– Ведмежі?

Дівчина замотала головою:

–Не упевнена…

–Що ще? – запитав я.

–Косткі… косткі аленяв. Вельмі багаццо.

Я тихо вилаявся. Не те, щоб мене налякала ця інформація, але після гігантських крабів, тролів та інших істот, острів не здавався вже таким приязним.

Ми обговорили наш подальший шлях, а потім попрямували в ліс. У цій його частині було багато сушняку і непрохідних завалів. Рух сповільнився і дуже сильно.

Отже вибрали короткий шлях! Ліпше б повернулися старим! – буркотів я, пробираючись слідом за друїдкою.

Легкій посвист. Стояна винирнула з кущів та рукою покликала нас до себе. Я з Бернаром хутко наблизився.

–Вось самий виразни слєд, – неголосно сказала дівчина.

Ми присіли, розглядаючи відбиток на землі. Навіть не зважаючи, що я хріновий слідопит, було зрозуміло ¬¬– то котяча лапа. Правда її розміри були занадто великими.

–Глядзі, – дівчина торкнулася мого плеча та показала убік, – бачиш, як широка расставления лапи при хадзе. Значиць, звер ньос нєшта цяжкає. Вось тут нават бачни адбіткі кіпцюров... Накшталт, як би слєд рисі, алє вось йає памери.., – Стояна присіла і поклала поруч з відбитком свою долоньку. – Памєр з добрага бика!

Я запропонував пройти по слідах ще далі й незабаром ми наткнулися на залишки обгризеного тіла. Воно було прикопано, але якось неохайно… ніби з наміткою на подальше повернення звіра.

Стояна взяла палицю і обережно розкидала грудки.

–Псяче хутро! – вирвалося у мене. З-під землі показалася людська рука.

І тут я відчув характерний трупний запах: огидний і одночасно «солодкуватий». Стояна піднялася на стовбур одного з повалених дерев і довго озиралася на всі боки. Її приручена кішечка наблизилася до людської руки й присіла, обнюхуючи брудні пальці.

–Геть звідси! – гаркнув я, але проганяти рись не наважився.

–Йана чалавєчину не єсць, – кинула Стояна і раптом додала: – Ціха! Усім ціха!

Ми напружили слух. Спочатку я почув ледь помітне бурчання... а за якісь долі секунди – запах... дуже характерний запах… Такий буває у…

–Ув мацьори драпєжнік! – промуркотіла дівчина, наче відчула мої думки.

Я подібне колись відчував… мабуть в тому житті, що було до падіння стелі на мою макітру…

Так-так, це не перебільшення. Подібний запах мені вже доводилось відчувати!

Я озирнувся: ми перебували на маленькому майданчику з усіх боків огородженому навалою сухих гілок та старих дерев. Місце явно незручне для захисту. Ніякої свободи дії. Хоча з іншого боку ворогу і підкрастися важкувато…

Рись Стояни раптом оскалилась і одним махом дострибнула до своєї хазяйки.

–Що там? – запитав Бернар.

Я жваво накинув тятиву, витягнув стрілу і взяв лук напоготові. Друїдка все ще стояла на стовбурі поваленого дерева та напружено вслуховувалась.

–Вкажи напрямок, – кинув я їй.

–Павдньови всход, правєй йон той високай йолкі.

–Ти бачиш... його? – обережно спитав я.

–Нє бачу... алє вєдаю, што йано там.

Ну, то й добре, – спробував себе підбадьорити. Взагалі, зараз самий час продемонструвати нападнику нашу силу… щоб йому не перехотілося битися…

«Святий Арге! Закликаю тебе…», – зашепотів я молитву. Зізнаюсь, що подальші слова відразу ж забулись. Хоча, насправді, я їх і не знав.

Поки шепотів, відчув легку вібрацію, проникаючу в кожну частинку мого тіла. Потім легкість… спокій… впевненість…

–Вибух! – голосно скомандував і відпустив стрілу.

Її кінчик злегка спалахнув помаранчевим світлом і вона понеслася в зазначеному Стояною напрямку. Вибухом підкосило кілька невеличких дерев. Сухостій охопило полум’я. Ми всі завмерли в очікуванні.

–Ну що там? – нервово спитав у Стояни.

–Нє адчуваю присутнасці... Можа биць ушов...

–Ні! – заявив ельф. – Затаївся… Я його... я її добре відчуваю.

–Її? І хто це? – я повернувся до Бернара.

Той промовчав. Він все ще стояв із заплющеними очима та бубонів чи то молитви, чи то заговори. Зате відповіла Стояна:

–Гета Гаспадиня лєсу... І йой не падабаєцца наша присутнасць.

Вогонь почав стихати, проте гілки все ще густо диміли.

–Покажіть напрямок, – знову почав вимагати я. – Де ця ваша Хазяйка?

Стояна змочила слиною подушечку великого пальця і стала протирати їй під своїм носом. Потім втягнула ніздрями повітря, крутячи головою на всі боки… Зараз вона мені нагадала якогось маленьке звірятко…

Щось ріднить її з риссю… ріднить…

–Йана пайшла преч! ¬– заявила друїдка. – І нам треба йцці.

Дівчина махнула кудись на схід і рушила першою. Бернар навіть забув про своє відношення до язичників, і поспішив слідом. Я ще декілька секунд цілився в хащі, вирішуючи чи стріляти туди, чи залишити все, як є. Мабуть, не варто зайвий раз дразнити ту Хазяйку… Не схоже, що вона злякалась, просто розумно відступила. Тому і мені слід робити розумні справи.

Я опустив лук та пішов за своїми товаришами. Ми просунулися вглиб лісу, проте бурелому виявилося ще більше. Сонячне світло ледь проникало крізь густу дубову крону. Кілька годин ми бродили лісовими стежками, коли раптом Стояна всіх зупинила:

–Нам адсюль ня вийсьці.

–Що? – ми з ельфом перезирнулися. – Якого астрального біса тут відбувається? Чому нам не вийти?

–Бо ми ув треці раз праходзім повз гетага мєсца.

–Хіба?

Стояна роздратовано тупнула ногою:

–Вось вам і «хіба»! Ув треці раз… толькі з іншага боку… Лясная Гаспадиня нас «водзіць» па крузє…

–Невже ти не можеш визначити напрямок? – здивувався я. І тут же подумав, якщо вже Стояна плутається, що казати про нас із Бернаром?

–Не магу! – голос дівчини став колючим. Визнавати свої поразки мало хто полюбляє, і схоже дівчина через це роздратувалася. – Тут старажитная магія. Я з такім нє сутикалася...

Обличчя дівчини розчервонілося. Вона втупилася в Бернара, ніби очікуючи від нього якихось слів. Проте ельф був абсолютно незворушним.

–Не стикалася, – пробубонів я. – Отже зараз ми у пастці… І що робити?

–Гети вострав пераповнени старой магіяй. Куди ми не ідзем, усюди натикаємся на... на... на перашкоди…

–Скажи, що знову я винен!

На це зауваження чомусь відреагував ельф. Він пирхнув, ніби погоджуючись з цим твердженням.

–Та йдіть ви обидва в.., – ледь стримав себе, щоб не нагрубити. Те ж мені знайшли крайнього!

–А ведеци, хто гетая Лясная Гаспадиня? – спитала Стояна. Судячи з усього, друїдка щось знала, чи здогадувалась. – Йана – захавальнік… х-х-ранитель…

–Хранитель чого? – нахмурився Бернар. Мабуть вважає, що все це язичницькі ігри.

–Стария людзі мнє казалі, што йосць месци, якія захоуваюць нейкую даувнюю таямніцу.

–Наприклад? – ельф стримано посміхнувся.

–Што «наприклад»? – не відразу докумекала Стояна. За пару секунд вона вицідила: – Ну… ну… калі не хочуть, каб хтось кудись патрапів, то ставяць варту… магічних захавальнікав.

–Це що ж виходить? – розмірковував я. – І той троль… потім краб… всі вони… хранителі?

–Який краб? – не второпав ельф.

–І вогники на узбережжі? – продовжував я, не зважаючи на здивування Бернара. – А зараз ось маємо якусь невидиму Хазяйку ліса… Що тут, Ніхаз його бодай, відбувається? Якщо всі ці потвори і справді хранителі… чи вартові… тоді що, або кого вони ховають?

Перед внутрішнім поглядом виник образ Проклятої Іскри, яка переслідувала мене на березі острова. А що як справа в ній? Чим тобі не «давня таємниця»?

–От що, друзі, ¬– спохмурено пробубонів Бернар, – мені раптом на думку спав… отой Світоч. Джунський Світоч, руїни якого залишилися серед дюн… Це дивовижний артефакт... Колись чув ніби їх охороняють Прокляті Іскри... Можливо в ньому заковика?

Після слів я мимоволі опустив очі додолу. Сказати чи ні? Крім мене ніхто тієї Проклятої Іскри не бачив… адже Стояна підійшла, коли я бився із крабом…

–Яким крабом? – спитав ельф. – Ти так і не відповів!

Виявляється останнє слово я промовив вголос.

–Хмм! Ну… коли я шукав залишки корабля гіберлінгів, то... то випадково натрапив на гігантську потвору… на здоровезного краба… Добре, що поряд з’явилась Стояна… Вона і допомогла мені…

А тут я запнувся. «Поряд була Стояна»… Це ж мої слова, так? А чому, питається, вона завжди поряд, коли ми натикаємося на Хранителів?

–Краб? – перепитав ельф. Він кривувато посміхнувся та пробубонів про те, що зазвичай крабів не використовували для таких цілей. – Хоча...

Бернар знизав плечима, мовляв, поясняти нема чого. Сам не знаю толком.

–Ну і як ми будемо вибиратися звідси? – трохи роздратовано спитав я.

Всі чомусь промовчали. Було зрозуміло, що сутички з цією ніхазовою «Гаспадинею» не уникнути. А попереду ніч і скажу вам вона не наш союзник.

–Спрабуєм яшче раз, – запропонувала Стояна.

–Вперед! Ти ж у нас провідник, от і веди! – втомлено промовив я. А сам подумав, чи справді вона «провідник»?

Ми знову рушили крізь завали й коли вже добряче стемніло, повернулися до цього ж самого місця.

–Паскудство! – вилаявся я. Навмисно відмічав усі дії Стояни, сам слідкував, спостерігав, але не помітив з її боку ніяких підозрілих дій. – Паскудство якесь! Прийдеться заночувати прямо тут!

Ніхто не заперечив., ані ельф, ані друїдка. Вони ніби виглядали збентеженими, проте не дивлячись на мою підозрілість, не похоже, що хтось з них хитрував.

–Гаразд! Тягніть сухі гілки! – наказав я їм. – Робимо чотири однакових купи по кутах квадрата… зі сторонами кроків... кроків по десять. Ясно? Потім їх підпалюємо… Дров треба багато!

Десь за чверть години ми спорудили чотири високих курінця. Я витягнув стрілу з ельфійського сагайдака та підпалив її заклинанням вогню. Потім підпалив нею перший «курінь», пару хвилин – й інші три.

–Будемо чергувати по черзі! - наказав я. – Якщо Сарн допоможе, до ранку дотягнемо.

І ліг першим...

11

…Здається я занадто глибоко опустився на дно озера… тут же зверху навалилося щось важке… груди притисло, аж-но не продихнути... Мабуть якийсь камінь… В обличчя вдарив жар чийогось дихання.

Що за ніхазівня? Де це я? А раптом захлинусь водою?

Спробував поворухнутись, підвестись – а дзуськи! Ані сил, ані можливості – притисло так, що хай Сарн милує…

Я напружився, аж навіть застогнав… Перед очима закрутилися блискучі різнокольорові цяточки… В скроні почувся гучний бій серця…

Не знаю яким чином, але вдалось перекинутися на бік. Невидимий тягар спав… І ось тут стало зрозумілим, що я не на дні озера… а біля вогнищ… лежу на траві…

Схопивши мечі, я швидко підскочив на ноги і зайняв бойову стійку. Навколо тихо догорали курінці. Стояна спала, сховавши обличчя в живіт своєї рисі. Бернар сидів біля оберемки дров та задумливо водив гілочкою по землі. Побачивши мене в такій дивній позі з мечами напоготові, він добродушно посміхнувся та тихо запитав:

–Кошмари?

–Є трохи, – я віддихався і вклав мечі в піхви.

–Буває… І що наснилось?

–Ну… ну.., – я розгубився. По-перше, не дуже і хотілось ділитися, а по-друге, сон розвіявся, залишивши в пам’яті лише страх померти. Тому відповів ніби мені байдуже: – Якась маячня… Вона не варта уваги…

–Я помітив, що ти постійно знаходишся в якомусь напружені, – раптом заявив ельф. – В якомусь внутрішньому напруженні. Звідси, мабуть, і кошмари… Можу дати пораду, якщо бажаєш.

–Валяй, – все тім же байдужим тоном сказав я.

–Виріши власні проблеми і нічні страхи зникнуть самі собою… Якщо тобі сниться напад, то це вказує на…

–А якщо не напад? – перебив я. – Якщо сниться, ніби тонеш… або знаходишся в пастці?

–Це вказує на необачні вчинки. Мабуть, ти вважаєш, буцімто десь схибив… помилився… або бредеш в потемках та не знаєш правильного напрямку. Що тебе мучить?

–Нічого такого, – розвів я руками.

Ельф посміхнувся та сказав, щоб лягав спати:

–Ще не твоя черга…

–Та щось вже не хочеться. Ліпше посиджу поряд…

Я озирнувся, потім витягнув флягу, жадібно зробив декілька ковтків та підсів до Бернара. Він швидко стер паличкою свої малюнки на землі й втупився на вогонь.

–Послухай, – звернувся до нього, – чи дозволиш задати пару особистих питань?

–Спробуй.

–Упевнений, що правди ти не скажеш… принаймні всієї. У вас, ельфів, це, видно, в крові.

Після цих слів Бернар знову посміхнувся, а я раптом зрозумів, що ще відрізняло його від інших ельфів. Справа в його крилах. Так, саме в крилах! Тільки тепер до моєї свідомості дійшло, що на відміну від інших представників його раси, крила яких нагадували бабкини, чи метеликові, на худий кінець – білосніжні лебедині, його були темними... хижими... драконячими. Вони не були огидними, як, скажімо, у кажанів. Елегантність, холодна химерність, сила і... краса. Так, так! Краса, яка буває у завзятого хижака!

Цікаво, чому у ельфійського капелана Церкви Світла такі похмурі крила?

І тут знову до мене дійшло – вони ж драконячи!

А пригадуєш, Боре, його розповіді про найпрекрасніших істот в Сарнауті? Чи немає тут якогось підґрунтя?

–Питай, – промовив Бернар. – Спробую бути відвертим… якщо…

І що то за «якщо» ельф не пояснив.

–Ти ж не завжди був капеланом? – спитав я у нього.

–Звичайно, що не завжди, – тут Бернар з якимось викликом подивився на мене.

–Чому ж їм став? Що спонукало?

–Так вийшло, – після цієї фрази ельф відразу ж замовк, і вже було подумалось, що прийшов кінець спроби поговорити відверто, але Бернар випростався та сказав: – Я тобі не все про себе розповів. Моє справжнє ім’я… Бернар… Проте я – Бернар ді Дюсер.

Ми подивились один одному в очі. Вочевидь ельф очікував від мене якоїсь бурхливої реакції, але я сидів нерухомо, намагаючись пригадати, де чув прізвище ді Дюсер. Думки крутилися, немов слизькі риби. Ось-ось схоплю їх, а ті все викручуються.

Чекай, чи Даніель про них згадував? Що ж там було?

–Здивований? – Бернар нахилився вперед. – Так, я з Дому ді Дюсер.

–Зізнаюсь, що мало чого знаю про цю родину.

–Ді Дюсери, між іншим, свого часу були досить відомими фігурами, – з часткою бравади промовив паладин. – І не тільки серед ельфів.

–Чому ж ти відтепер ді Прі? Церква наказала відмовитись від родинних зв’язків?

–До чого тут Церква? ¬– розсердився Бернар. – Так склалися обставини… Ти взагалі нічого не чув про ді Дюсерів? – і не дочекавшись відповіді, ельф додав: – Вони довго правили серед нашої раси, неодноразово беручи гору на Великому Балу.

–Що то за Великий Бал?

–Простої відповіді на це питання немає… Скажімо так, що це важлива частина Великої Гри, запеклої боротьби між сім'ями… Домами… за право керувати державою… Взагалі, сторонньому спостерігачу Бал здається такою собі зустріччю ельфів з різних родин. Вони схожі на грандіозні свята, де панує магія в усіх її проявах. А між тим в кулуарах…

–Де?

–За лаштунками, – посміхнувся Бернар. – Отже там вирішувалися куди більш важливі… я би сказав політичні питання… що мають неабиякий влив на…

–А хто такий Арманд ді Дюсер? – перебив я потік пусти слів. Так ми зайдемо в такі нетрі, що будемо з них вибиратися сто років.

–Так ти все ж знаєш хто…

–Просто це ім’я було якось на слуху, – збрехав я. – Так що там з ним?

–Арманд ді Дюсер, глава нашого Дому… Якось підчас Великої Гри… підчас змагань серед магів… він зазнав нищівної поразки… програв змагання іншому магу з Дому ді Дазірє…

–Даккару?

Бернар зіщулився та процідив щось незрозуміле. Здається, він вилаявся на своїй ельфійській мові.

–Та і в чому зазнав поразки, аж смішно! – почув я сердите буркотіння паладина. – В мистецтві магії смерті – нашому родинному «конику».

–Магія смерті? Некромагія? – напружився я. Чомусь відразу згадався той ельф-чорнокнижник на міський площі, який керував нежиттю.

–Так, – погодився паладин. – Не знаю, що до чого, але про ті події ходять безліч чуток. Загалом, після поразки все і почалося...

–Все? Що саме?

–Все, – повторив ельф. – Ді Дюсерів звинуватили в тому, ніби вони порушили правила Великої Гри, тому нас із ганьбою вигнали з Бала... і не тільки з нього… А потім ще додалися ті події в родовому замку Валірів в Темноводді...

–Ти про Світлану?

«А цікаво послухати цю історію з іншого джерела, – промайнуло в голові. – Що ж додасть Бернар»?

–Так, про неї, – сухо сказав ельф. – Тоді під час ритуалу воскресіння, який проводив Даккар ді Дазірє, голова валірського роду перетворився в… в нежить... Хіба ти не чув тих байок?

–Та як сказати… Чув дещо… Проте насправді сам анічого не знаю… ані про валірські справи, ані про ваші – ельфійські… Чи то ді Дюсери підставили ді Дазірє, чи навпаки…

Бернар стримано посміхнувся:

–Знаєш, а я можу і образитись…

–А на що ображатися? – кинув я. – Ти нічого толком не кажеш, тому я цілком можу припускати різні речі.

–Ну, гаразд, розповім тобі в загальних рисах. В Темноводді досі стоїть давній замок, побудований в часи ранніх Валірів. Зараз він повністю безлюдний… занедбаний… а головне – проклятий! Зачумлений замок – так його кличе простий люд.

–І що ж там трапилось?

–Важко сказати напевно… адже відтепер немає анікого, хто був в ті хвилини в замку, коли Даккар проводив ритуал.

–Та що ти ходиш околясом! Говори як є!

–На замок опустилося прокляття, – сухо промовив ельф, – і в усьому звинуватили наш Дім, мовляв, ми в помсту за програш на Балу втрутилися в хід ритуалу Даккара... скористалися якоюсь давньою магією… Прямих доказів на те не було, але нажаль зараз це єдина офіційна версія, – слово «офіційна» Бернар сказав з особливим наголосом, – що зазначена в судовому звіті... Скінчилося тим, що всіх, хто хоч якимось чином пов'язаний з родиною ді Дюсер, почали переслідувати. Жорстоко переслідувати. Я знайшов порятунок у Клемента ді Дазірє… Саме він і допоміг мені вижити...

–Вижити? – здається я почув саме це слово. – невже все було настільки… суворо?

–Щеб пак! Ти просто не розумієш, хто такі ельфи, – цю фразу Бернар сказав з такою гіркотою, що в мене всередині проповз дивний холодок.

–Якщо ти був ані до чого не причетний, то чому тоді «переслідування» торкнулися і…

–Справа ні в причетності! – доволі різко перебив мене паладин. Він більше нічого не пояснив.

–Слухай, а Клемент з родини ді Дазірє, так? – почав я розмірковувати вголос. – Мені здалося, ніби цей Дім – ваш супротивник. Чи ні? Чи помиляюсь?

–Тобі здалось, – дещо нервово кинув ельф. – І між іншим, я дуже вдячний Клементу ді Дазірє! Дуже!

А ось це взагалі прозвучало фальшиво. Але я не став про те казати, лише кивнув головою, мовляв, хай буде так.

–Трохи згодом вирішив звернутися до Світла, – продовжив Бернар, – і… і таким чином саме потрапив в церковники… в паладини… Відтепер я Бернар ді Прі, вірний капелан Церкви Світла.

–Так ось чому ельфи не дуже прихильні до твоєї персони, бо ти ді Дюсер.

Бернар знизав плечима та із сумом повторив:

–Докази були непрямими… А я тепер несу дар Тенсеса всім стражденним… бо є капеланом Церкви Світла… Це мій вибір! – його крила за спиною напружилися.

Цікаво, скільки ж йому років? Бернар, здається все ж відносно молодий, якщо вимірювати за ельфійською шкалою. Але ж він старший за мене… Напевно старший…

–Дивлюся, дрова закінчуються, – кинув я вбік вогнищ. – Піду принесу ще.

Розмови далі все-одно не вийшло би. Ельф закрився в своїй «раковині» і тепер надовго замовк.

Я піднявся і відійшов до найближчого поваленого дерева. Відвернувся, подзюрив, а потім почав збирати хмиз. Наламавши гілок, відволік їх до центру імпровізованого майданчика. Бернар поцікавився, чи буду я лягати спати, і ми домовились з ним, що відтепер буде моя черга вартувати. Ельф згідно кивнув і приліг біля дров, кутаючись з головою в свій плащ.

Підкинувши гілочок до всіх курінців, я відійшов наламати нових. А тим часом голову заполонили різні думки.

Отже, Бернар насправді ді Дюсер, – розмірковував я. – Він відмовився від свого Дому, щоб зараз не казав, як би не виправдовувався… І щоб там не було, щоб там ці ді Дазірє з ді Дюсерами не поділили, але останні явно причетні до якихось, м’яко кажучи, недобрих справ. Бо не буває диму без вогню! Не вірю в наклеп та підставу… От не вірю і все!

А що ж до самого Бернара? Судячи із усього, то він також був замішаний… і чи прямо, чи опосередковано – друге питання… Зараз він не зізнається… Та і хто я такий, щоб мені про те розповідати!

А що до Клемента – ось тут цікаво! От чому він приютив Бернара? Ді Дюсера? Не свого ж родича ді Дазірє!.. Дуже цікавий момент!

Можливо той розкаявся… в чомусь зізнався… А може допоміг Клементу? А той порекомендував йому змінити прізвище… і мало того – стати церковником! Це тобі й спокута (якщо звісно є гріхи), і служіння благим ідеалам (бо справа найчесніша та справедлива серед усіх), і… захист(бо хто з Церквою буде зв’язуватись)!

Хм! Стояна мала рацію – не такий вже і простий цей Бернар… Його минуле може бути більш загадковим, ніж моє власне, – я завмер, кидаючи погляд убік сплячого ельфа. – А чи не накручую себе?

Десь ледь чутно затріщали гілочки. Я завмер, озираючись в темряву лісу…

Здається нікого... Може вітер? Лісовий звірок?

Спробував акуратно відступити до палаючих курінців. Намагався не повертатися до хащі спиною. Була думка витягнути мечі (лук я залишив лежати біля своїй торбинки), але поспішати не став, бо не хотів здатися збоку боягузливим...

Псяче хутро! Ти, Боре, зовсім подурнів! Боїшся здатися смішним? Ну-ну… давай ще темноти лякатися! Мишка пробіжить, гілочку лапкою зламає, а ти в штани навалиш! – з цими думками взяв і розвернувся обличчям до вогнів.

Поштовх… навіть удар… Щось незрозуміле вистрибнуло зліва і збило мене з ніг, одночасно обдаючи сморідним диханням… Диханням хижака!

Ми покотилися по лісній підстілці, борючись в повному мовчанні. Звір, морди якого я ніяк не міг розглянути, навіть не гарчав. Він цілився вгризтися мені в горлянку, а я якось встиг схопити руками його за шию та з усіх сил пробував відштовхнути величезну смердючу пащу… Волохата лапа встала на мої груди здавила її так, що і не продихнути. Друга розмашисто з'їздила по животу. Благо ельфів акетон витримав та захистив… я на те щиро сподіваюся, бо перевіряти не було часу.

Нарешті вивернувся та, сильно відштовхнувши звіра ногами в груди, звільнився від нього. Схопився на ноги і витягнув мечі.

Дихати було важко, перед очима загасали кольорові цяточки, в голові трохи запаморочилося. Неймовірним зусиллям волі я втримав себе на ногах.

Туман в очах швидко розвіявся, очі нарешті сфокусувалися, і я побачив перед собою рись. Вона була просто неймовірних розмирів, аж не повірилось… Гігантська тварина, їй-богу!

Звір нетерпляче бив хвостом, втупившись в мене своїм немиготливим гіпнотизуючим поглядом. У полум'ї багаття його шкура переливалася рудуватими спалахами.

–Срань ти хадаганська! – в мене аж сперло в грудях. – Бернаре! Стояно! – крикнув щосили, але ніхто з них навіть не поворухнувся. – Гей! Спляче кубло!

Мені здалося, що рись навіть усміхнулася. Ну прямо як людина. Мовляв, зови, зови, але тобі це не допоможе.

Вона нахилила голову, ніби оцінюючи ступінь ризику, і одним махом подолала відстань, яка розділяла нас. Проте я не розгубився… очікував нападу…

Один-два, один-два – відпрацьована комбінація ударів, але мечі лише розсікли повітря, де секундою раніше була голова рисі.

От швидка стерво! – і в цю мить в плече вп'ялися кігті.

Я впав на коліно і відмахнувся фальшіоном. Вчасно те зробив, бо гігантська кішка кинулася вперед, збираючись впитися в горлянку. Побачивши, що назустріч мчить меч, вона відскочила в бік, та сердито забила хвостом.

–Бернаре! – крикнув я, але немов у порожнечу. – Стояно! Псяче хутро, ви що оглухли?

Мої товариши не ворушилися. Мабуть дійсно не чули… Але як те можливо? Я ж не шепочу, кричу щосили!

–Ти диви, які сплюхи! – бурмочу під ніс, сам приміряюсь, придивляюсь.

Страху не було. Лише злість, що дозволив захопити себе зненацька! Ну і нехай ця потвора розмірами з доброго бичка, проте і я не на козі роблений.

Різко видихнув та рішуче перейшов до атаки. Врешті-решт треба опанувати ситуацію… Нехай ця тварюка понервує… нехай знає, на кого напала!

Рись повільно відступала, скалячись і явно вибираючи момент для стрибка. І я дав їй цей момент, завалюючись вліво, ніби спіткнувся о корч. Звір тут же стрибнув і... захрипів.

–Тримай-но... с-с-суча гадина! – я відкотився убік та підвівся, залишивши стирчати в грудях рисі сакс. І тут же швиденько зайняв зручну позу, зосередився і, зробивши повний оборот навколо себе, зніс їй голову фальшіоном…

З одного удару! Меч навіть не помітив кісток… пройшов, як крізь масло!

Тіло звіра зробило крок і звалилося додолу.

Дихати все ще було важкувато. Руки й ноги трусилися, немов листя на вітру. Груди здіймалися, але їм ніби не вистачало повітря. І все ж я здолав цю гадину! Вбив потвору… вбив…

–Гей! – закричав я, збираючись силами. – Гей, соні! Щоб вас Ніхаз на деруни пустив!

Голос вже не був такий глухий, як раніше… наче зник невидимий бар’єр…

–Гей! – і Бернар зі Стояною вскочили, ніби вжалені.

Вони швидко зорієнтувалися та підбігли до мене.

–О, Тенсесу! ¬– ельф присів біля вбитого хижака. – Що то за… за…

–Ти паранени? – запитала в мене дівчина. Вона вдивлялась то в звіра, то в мене, і було не зрозуміло, що більше її лякало – я, чи вбита рись.

–Не знаю, – знизав плечима. – Може бути...

І хоч запал битви ще повністю не згас, вже починало нити все тіло – і руки, і ноги, і спина… Наче я весь день ходив по полю за конем, та пропахав те від краю до краю.

Рись Стояни підійшла до відрубаної голови хижака і невдоволено засичала на неї.

–Не подобається? – спробував пожартувати я. Посміхнувся і тут же зойкнув.

Бернар допоміг мені дістатися до майданчика і зняти акетон.

–Начебто нічого страшного, – пробубонів він після огляду. – Синці та садна. Ти чого ж сам кинувся в бійку? Чого нас не кликав?

–Та я вас кликав! А ви як бабаки взимку: спите – нічого не чуєте.

Стояна притягнула відрубану голову та схвильованим голосом промовила:

–Гета ж Гаспадиня Лєси!

–І що? – розвернувся я до дівчини. – Ця потвора на мене накинулась…

–Гета ж Гаспадиня Лєси, – повторила дівчина, і я збагнув, що вона… в захопленні. Це виявляється не переляк, як мені думалося спочатку. – Гляджу, што абєзгалоувліваннє становіцца тваєм «каньком».

Цю фразу взагалі не зрозумів. На що натякнула друїдка?

Я подивився на Бернара, проте той був зайнятий молитвою. Стояна взяла жердину і, загостривши її з одного боку, насадила зверху голову гігантської рисі.

–Ну хто що по те думає? – спитав я, намагаючись самостійно одягнутися. – Що це за тварина така? Зачарована?

Стояна встромила жердину біля самого краю майданчика і ще довго стояла, втупившись на голову звіра.

–Щось не так? – звернувся я до неї.

–Дзівна, – пробубоніла вона. – Дзівна, што йана вибрала цябє... Знов ти апинувся ув гушчи падзєй..

.–Та просто... просто так вийшло... Я збирав хмиз, а тут…

Цей дурнуватий лепет з мого рота полився сам собою. От не збирався виправдовуватись, але саме те і зробив. Дурень!

–Спачатку той троль… потим краб... цяпер вось гета... Мяне всьо мучила думка, што я ніяк не магу знайсці вихад і ваджу вас па крузу, ніби вперши ув лєсє. Чаму так сталася? Питаю ув сябє, питаю... А цяпєр разумєю, што гета всьо ти, Боре...

Стояна повернулася до Бернара, ніби чогось від нього очікувала.

–Може, ти нам щось не договорюєш? – запитав ельф. – Адже дійсно, над тобою наче... висить знак смерті... Як же я раніше його не побачив...

–Що за маячню ви верзете? – здивовано проговорив я. Рука сама потягнулась до меча, ледь її зупинив. ¬– Ви що обидва змовились? Натякаєте, ніби я якийсь…

І тут же захлинувся в словах. Мене аж затіпало!

Бернар відступив на крок назад, склавши руки на грудях. Навіть не дивлячись на погане освітлення, я встиг помітити на зап'ясті у ельфа тонку мережу якихось візерунків.

«Пікуаж? Татуювання? Так він… некромант, хай йому грець»! – я напружився. Отже, Бернар в минулому був чорнокнижником. Воно, звичайно, і зрозуміло, якщо він дійсно належав до родини ді Дюсер…

В голові ніби щось відчинилося… Якась мить і у пам'яті чітко сплив образ якогось гордовитого ельфа, одягненого в елегантну куртку кольору воронячого крила. Поруч з ним стояла людина з племені Зем… Бачу мерехтливе зеленувате світло похмурих стін… Склеп, чи що? Де я, Ніхаз забирай?

Обидві постаті про щось тихо-тихо перемовлялися і раптом повернулися до мене.

–Не треба його зараз чіпати! – попередив повсталий з племені Зем сухим неприємним голосом. – Не на часі…

На руках ельфа чітко були видні синюваті лінії загадкових малюнків… Некромантське татуювання… подібне до пікуажу Бернара…

Невідомий зробив пару кроків, опустив тростинку і... і тут це марення пропало.

–…знак смерті, – почув я голос паладина. – О, Тенсесу, мені ніби очі закрили… а зараз все прояснилося… Все!

–Що тобі прояснилося? – розсердився я.

–На тобі хтось поставив відмітку смерті…

–І хто? Навіщо?

Бернар зіщулився та пробубонів щось незрозуміле.

–Проклята Іскра! – заявив я. – Це все, мабуть, через Прокляту Іскру!

–Що за Проклята Іскра? – напружився паладин.

–Я зустрів її на березі… недалеко від місця аварії корабля… Вона кинулася за мною, проте вдалося збігти... А вже потім... потім був краб... Ми побилися з ним!

–Проклята Іскра… серед дюн… Виходить, Боре, ти сунув свій ніс туди, куди заглядати заборонено…

–Ким заборонено?

Ельф задумався.

–Можливо, ти дієш не з власної волі, – згодом промовив він, дивлячись на голову Хазяйки лісу. – Я ось було вважав, що ти притягуєш небезпечні речі, яких на цьому острові сила силенна… що вони тебе переслідують… Проте, боюсь, це помилкові припущення. Я згодний зі Стояною – ти дивна людина. Навіть більше, ніж дивна!.. Цей острів сам по собі загадка… та ще цей Світоч… і Проклята Іскра, якщо вона дійсно є…

–Дійсно! – сердито кинув я. – Що ти там кажеш про притягування небезпеки? Вважаєш, ніби я навмисно те роблю?

–Мені здається, ти розшукуєш… Хранителів… Так, Стояно, ти їх прозвала? – звернувся ельф до друїдки. – Ти мала рацію… у всіх зіткненнях тільки один з групи був присутній постійно. Був, так би мовити, константою – постійною величиною.

–Ким був?

–Константою… І це ти, Боре!

–Овва! Оце фортель! А ти, Бернаре? Чи Стояна? Першосвіт?

–Ні я, ні Першосвіт краба не зустрічали… А по-друге, під час бійки з Хазяйкою лісу, Стояна та я спали. Хто залишився? Хто з ними всіма бився постійно?

–Псяче хутро! Ніхазовня якась… Я нікого та нічого не призивав… не чаклував… і взагалі…

–А я проте і не кажу! – перебив мене ельф. – Ці вартові, здається, тут поставлені, щоб оберігати звичайний люд від небезпеки зіткнення з… з…

–З ким? – квапив я ельфа.

–Е-е-е… мабуть з Іскрою… або тим Світочем…

У мене склалося відчуття, що Бернар і сам не повірив у власні слова. Він якось здивовано, навіть розгублено про те сказав, і відразу замовк, дивлячись по сторонах.

–Чакайце, – подала голос Стояна, – я да гетага часу нє зразумєла, хто ж гэта увсьо зрабів – краба, троля, гіганцкую рись?

–Це незнайома мені магія, – зізнався ельф. Він втупився в землю та нервово забубонів: – Не знаю... не знаю… Проте мене все ще турбує питання: навіщо Бору наказано знищувати вартових? Хранителів?.. Кому вони тут заважають? На безлюдному острові? Адже він весь цей час був безлюдний… Того пораненого гіберлінга я не враховую.

–Що значить «наказано»? – обурився я. – Ще раз кажу: не маю ніякого відношення ні до ваших тролів, ні до лісових хазяйок! Нічого навмисно не шукаю!

Бернар примружився і якось по-іншому подивився на мене.

–Хто ж ти такий, Боре? – тихо пробубонів ельф. – Чого тебе тягне до зла?

Якщо б я сам знав на те відповідь!..

12

…Хто ж я?

Думки заплуталися… Вміють же ельфи мізки запорошити! – тупаю за друїдкою, а сам ніяк не можу поладнати із власним розумом.

Всю дорогу до поселення ми йшли мовчки. Першою крокувала Стояна, я посередині, а замикав Бернар. І ніякої плутанини, ходіння по колу, якихось незрозумілих перешкод… Все це зникло, ніби і не було вчорашнього бродіння.

Ліс взагалі змінився. Я б сказав – посвітлішав. Ані тобі завалів, ані непролазних хащ… ні відчуття небезпеки… на гілках поють птахи… десь ухають сови… під ногами соковита зелена трава… сонце пробивається крізь листву…

Проте на душі було якось гидко… Ні, скоріш моторошно… Щось тисне в середині… І що саме – треба зрозуміти, а я не можу, бо забагато питань, забагато подій… І серед всіх них одне найголовніше: а якщо Бернар має рацію? Якщо це ніяка не випадковість? Що той за ніхазовий знак смерті?..

І придумав же таке! Наче, як прокляття!.. Ні, дурня! Якась дурня! Притягнуто за вуха! – відмахуюсь від обтяжливих думок та продовжую рух. І тут же намагаюсь себе підбадьорити. –Так, я поборов це стерво – Хазяйку лісу! Чи то вона нас заманювала, примушувала плутати хащами – то інше питання. Головне, що я переміг… І до речі, Бернар помиляється. Я не тягнусь до зла… Це воно до мене липне! І отримує по зубах!

Раптом згадався вечір напередодні полювання на оленів, коли один із реєстровиків – солдат-ветеран Ліги розповідав про свою службу на Святій Землі в рядах невеликого загону «стяговників». Це були особливі вояки, що стояли на сторожі військового прапора. З розповіді ратника виходило, наче він з товаришами потрапив в саму гущу битви з імперською піхотою.

–Мнє і раньше говорілі, что хадаганци кидают на захват стяга основниє часті, – розповідав чолов’яга, – но слишать і участвовать, как ви понімаєте, совсєм разниє вєщі. От нашєго отряда осталось троє, но боєвой стяг ми отстоялі... Ми єго удєржалі... Ми далі ім по зубам!

Отже і я встояв. Переміг цих Хранителів: троля, краба, рись… Між іншим, може я також свого роду «стяговник», який притягує до себе «хадаганців»…

–От що, друзі, – зупинив я ходу та звернувся до ельфа і друїдки, – до поселення треба не просто прийти, а гордо заявитися.

–Що? – Бернар та Стояна переглянулися. – Ти чого, Боре?

–Заявитися! – повторив я. – Так, вам не почулося. Приходити треба не тишком-нишком, а гордо! Врешті-решт, нехай всі знають, з ким справу мають.

Це не була пуста бравада… Принаймні в моїх власних очах. Тому взявши свій фальшіон, я тут же зрубав молоду берізку, очистив її від гілок і на один з кінців насадив голову вбитої рисі.

Ось тепер це мій стяг. І хай хтось спробує піднятись проти!

Закріпивши жердину до спини, я відсторонив Стояну убік та рушив на чолі загону.

–Дитячі забавки! – пробубонів Бернар.

–А дзуськи! – посміхнувся я. – Відтепер перед вами знищувач Хранителів! Адже ви обидва таким мене намалювали? Хай тепер усі про те знають!

Ельф хмикнув та відмахнувся, вважаючи мене балаганним лицедієм.

Здається, вони обидва лякалися мене… Хоча, може, і не лякалися… це я вже занадто перебільшив… Скоріш, вірним було б сказати, що вони просто цуралися мене.

А може я себе знову накручую? Бачу, Боре, ти схильний до подібного! У своє виправдання скажу відверто, що у кожного з нас є таємниці… І у Бернара, і у Стояни… Адже у неї також вони повинні бути… А те, що вона ними не ділиться – зовсім не означає, ніби їх немає.

Серед всього цього нагромадження думок, я втрачаю саме цікаве – власні «пробіли» в пам’яті! Проте і зізнаватися будь-кому, навіть своїм, так би мовити, товаришам, що страждаю амнезією, вважаю недоцільним… Скоріш небезпечним… Так-так, небезпечним, бо це зараз могло привести до ще більш гірших наслідків, чим «цурання».

Те, що Бернар та Стояна вважають, ніби я причетний до «боротьбі з хранителями», мені як і раніше здавалося повністю безглуздим припущенням. Та ще несправедливим! Всі ці звинувачення в якійсь змові, в мітках смерті... це суцільна маячня! Кого я хочу вбити? Кого знищити? Хіба винний, що натрапляю на якісь «перешкоди»? І до речі, хіба я вибирав напрямок руху, коли ми з Бернаром вирішили повернутися до поселення? Це ж він наполягав скоротити шлях. А Стояна водила нас по лісу кругами… І де тут моя провина? Дурня якась!

Вкотре ніхто «спасибі» не каже. Скільки добра зробив, а у відповідь лише підозри та звинувачення... Коли з некромантом бився – вже всі й забули. Або ось коли м'ясо оленя в табір біженців приніс, ледь дезертиром і злодієм не зробили… Чи витягнув Першосвіта з лап голодного троля – так це, виявляється, ніби я спеціально наш загін до печери заманив!

Очманіти, як все здорово! Як все гарно! – від досади вдарив сухе деревце. Воно затріщало і повільно звалилося на землю. Ельф та друїдка зупинились, здивовано поглядаючи на мене.

–Що трапилося? – спитав Бернар.

-Та то я так… просто…

Ми било знову рушили, але я зупинився та спитав у ельфа:

–Мене непокоять твої слова про знаки смерті. Що це таке? І де їх побачити? Оце вони? – я тицьнув пальцем в узори на акетоні.

Бернар стримано посміхнувся:

–Ну, друже, не все в житті можна побачити… Я маю на увазі – очима… От, наприклад, запахи. Ти ж їх відчуваєш носом, чи не так? А побачити – не побачиш… Ось і зі знаками. Це абстракція!

–Що?

–О, мон д’ю Сарн! – ельф театрально заплющив очі. – Інгос, Інгос… простота… хммм… Цього знака не можна побачити, бо він… він…

-Невидимий? Чого ти смієшся? Кажи прямо!

–В деякому роді невидимий, хай буде так! – сердито мовив Бернар. – Коли я казав про знак, то мав на увазі, що ти схильний… е-е-е… вірніше – ти ніби пастка для відповідних речей. Приманка! Розумієш?

–Ну, припустимо. Але що то за речі?

–Хвороба… смерть… або любов… вдача… чи негаразди, – перелічував ельф. – багато чого! Все в залежності, яку мету переслідувати, коли її створюєш… Проте все це лише загальні терміни… Ось ти дивишся вдалину і бачиш дерево, але дуб це, чи липа – не зрозумієш, поки не з’ясуєш.

–Тобто ти натякаєш, наче не розумієш природи цього… знака?

–Майже так… майже… Маги в нашому світі черпають сили з одної зі стихій, чи то води, вогню, землі або повітря. З чим зручно із цього працювати – кожний із чаклунів обирає сам. Зазвичай, відчутно хто до чого схильний… хто чим користується… Проте не завжди, бо з тих пір, як з'явився Астрал, дехто намагається використовувати і його міць!

Паладин чомусь зіщулився, закрутив головою, наче шукав втрачену річ, а потім неголосно додав:

–Скажу тобі, Боре, відверто, навіть Великі маги не розуміють, що таке Астрал.

–І до чого це? – не зрозумів я. – Хіба я про те питав?

–Мені здається, – ще тихше промовив Бернар, – що він до тебе тягнеться… що це його мітка…

–Кого?

Ельф лише похлопав мене по плечу та рушив уперед, так і не пояснивши власних слів. Стояна, яка спостерігала за нашою з ним бесідою, задумливо перезирнулася із своєю риссю, а потім наблизилась та додала:

–Йаму лепш відаць… Я нє настолькі дасвєдчаная…

Дівчина хитнула головою та пішла слідом за ельфом. Я ще декілька секунд приходив до тями.

А не занадто багато вісточок в останні часи мені випало дізнатися? Спитав про одне, у відповідь наговорили інше… Треба, мабуть, звернутися до Аманди… Так-так, до неї…

З цими думками покрокував за своїми товаришами.

Треба було бачити обличчя вартових біля поселення. Вони дивилися то на мене, то на голову чудовиська… і по їхніх очах було видно, що на відміну від Бернара, мій імпровізований стяг справив на них неабияке враження.

Я вже протопав півтабору, коли дорогу раптом перегородило з десяток солдатів. І здається, не для пустої бесіди… аж занадто нахабна була у них поведінка.

Ми зупинились, я тут же відв'язав жердину і з силою встромив її в землю. Прямо перед собою.

–Гдє такую красоту нашьол? – кивнув один із реєстровиків.

Із-за його спини з’явилася фігура сотника Гюряти… Кого-кого, а його я не очікував тут побачити… Невже прискакав з табору Селени, хай йому грець?

–Де знайшов, там вже немає, – холодним тоном відповів я.

–А ми думалі, что то сказкі расказивают про тєбя, – промовив Гюрята, виходячи наперед. – Про армію тролей… как ти іх всєх побіл… А тут новую забаву приволок! Ну-ка пріврі нам с трі короба!

Натовп розреготався. Тут наблизився Бернар і доволі сердито сказав, щоб нам дали пройти до Аманди. Проте його різко обірвали:

–Ви, господін ді Прі, можетє проходіть! – Гюрята гидко посміхнувся. – Вас ждут... А вот тєбє, парєнь, прідьотся протопать в другоє мєсто.

Ельф розгублено витріщився на сотника.

–На якій підставі? – нервово спитав він. – Ми виконуємо…

–Сєйчас ідьот разбіратєльство дєла про убійство Вєлєса Сівєрского! – різко перебив ельфа Гюрята. Я помітив, що нас непомітно обходять із флангів. – Вєдь ето ти єго заколол? – сотник тицьнув мені пальцем в груди.

Я відразу ж закипів. Це що за жести? Що за тички?

Бернар раптом схопив мене за кисть правої руки, ніби натякаючи заспокоїтися. Мабуть, відчув мої емоції.

–Звичайно, що я! – спокійно промовив сотнику у відповідь. – Він зрадник і бунтівник… один з організаторів нападу на Клемента ді Дазірє...

–Почєму ето? – Гюрята навіть задер підборіддя.

Овва! Поки ми ходили за обсидіаном, тут щось змінилося! Бачиш, Боре, як сотник храбриться? Чогось ми з Бернаром не знаємо…

–А ти спитай про це у Мили! – все також спокійно сказав я.

–Хорошо! – нахабно посміхнувся сотник та чомусь подивився на солдатів. – Кому надо, спросіт… А пока нє провєдут дознаніє, вовсє нє ясно бунтовщік он, ілі нєт.

–Дізнання? – перепитав я, та таким тоном, що аж самому лячно стало. – Яке к Ніхазу дізнання? Що тут відбувається? Тебе хто послав? Аманда?

Гюрята знову нахабно хмикнув:

–Мнє твоя Аманда нє указ! Я – чєловєк, а нє ельфійскій вишкрєбок!

–Псяче хутро! – здається все стало на свої місця.

Шляхта! Все це кодло на чолі із сотником прислала канійська шляхта! Побачили мене, і поки я не дістався до ельфів, вирішили схопити.

–Ти, паря, мнє с самого начала казался.., – заговорював мені зуби Гюрята. Закінчити він не встиг, бо в цей час на нас накинулися відразу з обох боків.

Ельфа відштовхнули, що із Стояною – не бачив. Сам я взагалі-то пильності не втрачав, хоч і сперечався із сотником.

Коли почалась колотнеча, хутко зробив крок вперед і закрутився на місці, одночасно виймаючи мечі. Солдати забарилися. Вочевидь не всі жадали отримати по пиці.

Ти ба, як я вчасно прокрутив фокуса із головою рисі! Цей трюк применшив у вояк запалу, що не кажи! Відтепер думають-гадають як крученик зжерти, та рота не роздерти!

Секунду я міркував з приводу доцільності ведення бою в повний контакт, а потім махнув на те рукою і перейшов у наступ. Бився жорстко, але намагався нікого не вбити. Троє з авангарду першими попадали додолу, скорчившись від болю. І це я лупцював їх поки ще тільки гардою.

Ех, погано одне, що мені прийшлось першому оголити мечі. Тепер відступати нікуди. Навіть якщо нікого не пораню, вони будуть вважати, наче я готовий на все.

А я готовий йти до кінця? Готовий на все?

–Дійсно, справжній головоріз! – голосно сказав хтось позаду.

Натовп розступився і наперед вийшов Лок.

–Нумо всім припинить дурня клеїти! – гаркнув він. – Всім!

Гіберлінг був не один. За ним стояли двоє якихось чоловіків, явно не із загону Гюряти.

–А непогану ти кицьку роздобув! – Лок кивнув на жердину з головою вбитої рисі. – Я так розумію, що тут хтось хоче власну голову на палю підвісити?

Солдати завмерли, поглядаючи на мене із часткою незадоволення. Ніхто з них більше не ризикнув нападати.

–Лок! – вискочив Гюрята. – Лок, послушай-ка… Ти ж знаєш, что бєз нєго ми нє уйдьом! Ти…

–Нумо цить! – гіркнув гіберлінг. – Я не дозволю тут самосуду!

–Ми всєго ліш хотім отвєсті єго до ями!

–Цить, я сказав!.. Послухай, приятелю, не треба більше крові, – спокійним тоном промовив Лок. Він звертався до мене. – Даю тобі своє слово, що ти в цілковитій безпеці. А зараз прошу віддай свої мечі… Мені!

–А чому я повинен те робити? Чому я повинен тобі вірити?

–Тому… тому що так буде спокійніше… всім спокійніше… А по друге, мої брати тобі вірили, – відповів гіберлінг. – Це ж ти тоді допоміг Аманді з порталом… Та й бився з чорнокнижником на площі... Так?

–Той ельф тоді втік. Я не встиг його...

–Ну і нехай. Вважаю, його вже покарано… адже алод проковтнув астрал… разом із нападниками, – Лок кривувато посміхнувся. – Твої дії в місті дали можливість евакуюватися. Отже, Боре, ти не підвів нас тоді, а я обіцяю, що не підведу тебе зараз. Домовились?

Я все ще роздумував, коли до мене наблизився Бернар. Він потягнувся до моєї зброї й голосно повідомив:

–Викликаюсь особисто відвести Бора.

–Ось і славно, – підхопив цю ідею Лок. – Сподіваюсь, сотнику, ви також не маєте претензій до Бора?

Гюрята подивився мені в очі, наче хоті щось сказати, але просто замотав головою. Бернар взяв мої мечі, передав їх гіберлінгу. Нас тут же оточило кілька солдатів, які проводили мене до виритої в землі глибокої ями, що знаходилась аж в самому кінці поселення.

–Не бійся, я поговорю з Амандою, – прошепотів Бернар, який супроводжав мене туди. – Думаю, вона на твоєму боці… Тут якась помилка…

–Сподіваюсь, що на моєму, – іронічно посміхнувся я. – А помилка, ельфе, в тому, що Велес був шляхтичем… Ти, Бернаре, прозорливець! Говорив тоді в лісі про неприємності, ось тепер маємо. Схоже, халепа перетворюється на мій «коник»… Навіть не знаю, навіщо підкорився проханню здатися!

Останні слова напружили солдатів. Їхні руки відразу потягнулися до мечів. А я відтепер беззбройний, тому можуть і по пиці з’їздити.

Але натомість мене лише підштовхнули в спину, мовляв, спускайся в яму.

–Привіт, брате! – донеслося знизу.

Глянув туди: на соломі сидів Першосвіт. Під оком синяк, ніс подертий… Здається, не сам заплигував у яму.

Солдати поставили сходи, дочекалися поки я злізу і тут же їх витягли, ніби боялися, що вискочу назад.

–Вітаю, – промовив Першосвіт. Він підвівся та кинувся обійматися.

–Полегше, друже! Ребра переламаєш!

Гігант розреготався та запросив присісти на сіно.

–Розповідай, як все у вас пройшло? – пробасив він. – Що бачив?

–Ну, без пригод не обійшлося, – посміхнувся я. – І бився, і драпав… всього вистачало… А тепер ось тут… із тобою… Як сталося, що тебе сюди запроторили?

–Що тобі повідати? – сумно зітхнув Першосвіт. – Прийшов, розповів… потім привів і показав… А зараз тут, – і хлопець сумно всміхнувся. – бо, бач, не повірили!

–Як так? А що Мила? Промовчала? Чи збрехала?

–Ніхаз його знає, що з тією Милою! Після того, як привів її до табору, я з нею не бачився… Сиджу тут вже… бозна скільки! Здається мені, зараз в поселенні така каша заварилася, що хай Сарн милує! Підслухав розмову вартових, так з їхніх слів виходить, ніби між людьми і ельфами стався розкол! В таборі, на побережжі! Це ж не алод Клемента, де усім керували ді Дазірє! Це вільний острів… і хто тут зараз за головного – сам Ніхаз не розбере!

–Тобто табір та поселення розділилися? Чи як?

–Та ні… скоріш за все, на березі почались якісь заворушення… чи на кшталт того… А тут ми з тобою та з тим клятим Велесом до гарячого ще приском сипнули! Ось такі піроги вийшли!

Картина, скажу, не дуже гарна, і я знову пожалкував, що здався. Ми з Першосвітом замовкли, сіли по кутках та втупилися в стіни.

Уже вечоріло. У повітрі розлилося стрекотіння цикад, далеке ухання сов. В ямі було сирувато та незручно. Ледь я прикрив очі, як відразу став куняти. Здається, втомився… Дні насичені… пригод, що зірочок, тільки встигай рахувати, хай йому грець!

Поки тут сиджу, анічого не можу зробити. Прийдеться покладатися на вдачу… та на Бернара… Сподіваюсь, він зможе посприяти моєму з Першосвітом звільненню… Сподіваюсь, він зможе… Сподіваюсь… він… сподіваюсь…

А, Ніхаз його бодай! Задрімав, чи що? Думки по сто разів навколо одного й того же бродять…

В наступну мить я раптом відчув дивне вібрування… Перед очима постали образи якогось склепу… зеленуваті відблиски на його стінах… чиїсь тіні… шепотіння…

Повсталі… Люди племені Зем… Ці поняття самі собою спливли в розумі. Проте я ніяк не міг збагнути, чому мені постійно видиться той клятий колодязь… чи склеп, хай йому грець! Що взагалі то за місце?

–Ти спиш там, чи що? – торкнувся плеча Першосвіт, і марево розвіялось. – Знаєш, – неголосно промовив гігант, – а нас відтепер кличуть головорізами.

–Нас? – мій голос трохи захрип.

–Ну… тебе… мене… і Бернара… Так і кажуть, я сам чув – загін головорізів.

–А ще що говорять?

–Мовляв, ми звичайні найманці. Хто заплатить, на того і працюємо…

–Дурниці.

–Та сам розумію, проте… проте люди шепочуться…

–Не хвилюйся! Якось виплутаємось…

–До речі, а чого Бернара не затримали?

–А Тенсес його знає! – я закрив очі, намагаючись нагнати сон, але він, як на зло, кудись втік. – Мабуть тому, що він паладин! Та ще ельф!..

Здається нагорі хтось прийшов. Він неголосно перемовлявся з вартовими, а за пару хвилин вниз опустилися важки сходи. У світлі факела я побачив Бернара.

Овва! Про вовка промовка, а він вже тут! – ми з Першосвітом встали та дочекалися поки ельф спуститься на дно.

–Ну як ви, хлопці? – кинув він нам.

–Було б краще, коли б сиділи наверху, – огризнувся Першосвіт.

–Судячи з усього, – почав я, – справи наші не дуже добрі. Так?

Ельф показав жестом, щоб я говорив тихіше.

–Щойно закінчилася рада у Аманди, – сказав він рівним голосом, але я вловив нотки невдоволення та нервозності. – Ситуація наступна: більшість канійців вважає, що ти, Боре, вбив Велеса з інших причин, ніж ми всі кажемо…

–Тобто? – оторопів я. – Давай ближче до справи!

–Якщо ближче, то те, що він бунтівник треба ще довести...

–Почекай, а що ж Мила? Невже збрехала? То ж вона нам розповіла…

–А ось тут саме цікаве, – паладин нахилився до нас і неголосно сказав: – Почнемо з того, що Мила… отруїлась. Вона мертва!

Ми з Першосвітом перезирнулися та навіть одночасно позадкували від ельфа.

–Отакої! – здавленим голосом промовив хлопець. – І як це сталося?

–Тенсес його знає! – Бернар сердито хмикнув. – Свідків немає… Прийшли до шатра, заглянули всередину, а вона мертва… Ось і все! Навіть допитати не встигли!.. І чи то вона сама це зробила, чи хтось – не зрозуміло! Взагалі не зрозуміло!

–Псяче хутро вам на шию! – я розгубився. Чесно зізнаюсь – розгубився. – Тобто, свідка у нас немає? Це… це… це просто якась…

Слова скінчилися. Опанувати себе не було ніяких сил. В голові дико застрибав переляканий розум.

Я проковтнув нудотну грудку, що підкотила по самі гланди.

–Гаразд… гаразд… гаразд.., – спробував казати спокійно. – Це було перше… я так розумію… А що друге?

–Друге? – ельф зітхнув. – Тут гірше не придумаєш. Виявляється, родина Мили давно хотіла поріднитися з Сіверськими. Але тих щось не влаштувало і вони майже в останній момент відклали заручення. І тепер ситуація виглядає так, ніби Мила найняла нас для... навіть не нас, а тебе, Боре... Отже, ніби вона найняла…

–…головоріза, – закінчив я, пригадуючи слова Першосвіта. – Тобто вбивцю, щоб той помстився за її честь. Так?

–Один в один.

–Дурня! – кинув Першосвіт. – Та хто в таке повірить!

–До речі, – заговорив ельф, – мої свідчення взагалі ніхто до уваги не взяв. Послалися на те, що я був для відводу очей… Ви з Милою розіграли сценку для правдоподібності… а ми з Першосвітом на те і клюнули…

–От же срань хадаганська! – продовжував лаятися хлопець.

–Слідство вважає, що ти, Боре, взяв на справу своїх подільників – отих двох бандитів. Вони ніби визвалися допомагати Велесу… а Мила заманила його в ліс… а там вже все і сталося! А потім ти, Боре, вбив своїх подільників, щоб не було зайвих свідків… Убив разом з Велесом… Сам розумію, що все це притягнуто за вуха, та і прямих доказів немає, але…

–А не занадто складно? – хмикнув я. – Я б в подібну маячню навіть п’яним не повірив би!

–Ти, може, і не повірив би, а ось канійці…

–А що Аманда? – перебив я ельфа. – Що думає вона?

Бернар не відповів. Він нервово почав терти підборіддя.

–Зрозумій, – заговорив ельф наче чужим голосом, – зараз не час відкрито виступати. Були б докази причетності Велеса до вбивства Клемента, то... то ніхто б не викрутився! Але рід Сіверських дуже шанований в Кватосі… Звинувачувати його не маючи підстав, та ще тут, на цьому острові, без підтримки інших Домів… Зараз ситуація не сама ліпша. Назріває конфлікт між ельфами і людьми. Серйозний конфлікт! Після того, як ми всі опинилися тут, Велес очолив канійську шляхту та визвався вирішувати спірні питання між людьми та ельфами…

–Отже, Аманда не піде проти…

–Ніхто не хоче порушувати крихкого перемир'я! – перебив мене ельф. – Уяви, до чого це може призвести! Всі й без цього заведені до крайньої межі. Досить одного неправильного слова, однієї неправильної дії… і все спалахне… Не можу уявити, до чого призведе відмова видати тебе шляхті.

–Очманіти! – підбив підсумок Першосвіт. – І ви вирішили кинути нас на вівтар, так би мовити, відносин між ельфами та канійцями? Не можете вирішити, хто з вас тут найголовніший?

–От не треба мене тільки вписувати в ці ігри! – промовив ельф. – Я зараз на раді бився, що лев! Але, нажаль, був в меншості…

–Ти казав, що Аманда буде на моєму боці! – підступив я до Бернара. – Переконав мене здатися! Та ліпше б я бився! Хоч би загинув, як чоловік!

–Вибач, Боре, я помилявся! Я просто не знав усього, що…

–До сраки твої вибачення! Псяче хутро! Навіщо я тебе послухався?

–Заспокойся… Чуєш? Я ж не втік, а прийшов до тебе!

–Просити вибачення? – мені так і хотілося схопити ельфа за горлянку.

–Це також… Заспокойся, давай поговоримо… Добре?

–Та про що тепер говорити? Про гріхи? Чи дозволить мені Тенсес повернутися назад із чистилища?

–Навіть, якщо б тобі вдалось привести Велеса живим, ситуація б не змінилася! – сердито додав ельф. – Знаєш чому? Бо на його боці занадто багато тих, хто мріє володарювати на цьому острові! Володарювати, чуєш! А живий Велес був би в сто разів небезпечнішим для тебе, аніж мертвий. Ось так, друзі! Його б виправдали, навіть не дивлячись на звинувачення Мили… Свої б і виправдали! А тебе, Боре, так чи інакше…

–Отже, ми в халепі що зверху, що знизу? – спитав я. Відповіді не очікував, вона і так була зрозумілою. – І що вирішила рада?

–Вранці тебе, швидше за все, стратять, – глухо відповів Бернар. – Першосвіта, можливо, відпустять…

–Стратять? – серце стислося в кулак. – От курво!

–Цього вимагає канійська шляхта, а з нею і більшість людей, яких вона підбурює. Аманді доведеться погодитися, хоча зараз вона цього прямо не сказала.

–Псяче хутро!

–Будь ласка, дослухай до кінця! У тебе зараз тільки один вихід, – продовжував ельф, – а саме знайти непорушні докази власної невинності…

–Овва! Який же це вихід? Як, сидячі в ямі, можна знайти докази? А по-друге, де їх шукати? Мила – отруїлася… і на тому кінець!

–Не гарячкуй… і не поспішай… Мені дещо підказали.

–Хто?

–Е-е-е… Ла.., – Бернар раптом замовк та роблено закашлявся.

Я вже збагнув – це Лок. Серце відразу сіпнулося. Старий вояка все ж не дарма давав своє слово мені допомогти.

–У табір, що на березі, – неголосно продовжив ельф, – не повернувся загін розвідників. Його відправляли на схід… за водоспад, але ось уже кілька днів від розвідників ні слуху, ні духу. Ми впевнені... е-е-е… я впевнений, що на цьому острові крім нас є й інші люди.

–Люди? Хто? Бунтівники, що напали на місто?

–Скоріш за все – так. Проте вони десь переховуються… Повинні десь переховуватись… Цілком ймовірно, що зниклі розвідники знайшли їх лігво…

–Де? За водоспадом? – нервував я.

Ельф лише знизав плечима.

–Ну, припустимо, ¬– більш спокійним тоном сказав я. – Припустимо… Що далі?

–Повторюю: треба розшукати цих покидьків! Вияснити у них роль Велеса в бунті… та і взагалі… Це поки, єдиний вихід.

–І хто цим займеться? Хто піде шукати? – спитав Першосвіт.

–Ви обидва дурні? – здивувався ельф. – Я вже годину їм кажу, що спасіння у ваших руках, а вони питають хто тим займеться!

–А яким чином ми виберемося із цієї ями? – спитав я.

Бернар замовк. Кілька секунд він вслухався в нічні звуки, а потім майже пошепки сказав:

–Чекайте третьої варти.... А далі самі зрозумієте!

–Нам потрібен слідопит, – заявив я ельфу. – І сам знаєш хто!

–Стояна? Ти знаєш, язичники це не найкращий...

–А іншого варіанту у нас немає. По цьому острову сліпим вештатись – немає дурних.

–Гаразд… я зрозумів… між іншим, я також йду з вами.

–Якщо ти підеш, то тут же станеш співучасником.

–А я їм вже став. Тільки просто ще ніхто не знає… І в цьому наша перевага.

–Не знайдемо доказів, тебе стратять разом зі мною.

–Чому бути, того не минути – так ти, здається, говорив?

–Майже... Проте знову наполягаю, що треба знайти Стояну... Інакше ми можемо потрапити… не туди, – м’яко закінчив я фразу.

–Якщо вона погодиться, то…

–А ти постарайся, друже! Я знаю, ти можеш бути переконливим.

–Не буду обіцяти, – і ельф попрямував до сходів. Хвилина і він зник нагорі. В ту ж мить солдати прибрали сходи.

Ми з Першосвітом лягли на соломі та вирішили трохи подрімати. В голові було народилась думка, а чи чесний з нами Бернар, чи не прийшов зуби заговорювати, але в наступну мить я себе смикнув та присоромив.

Приблизно за годину почав накрапати дрібний дощик. Мені чомусь я здалося, що це до удачі. Дощ завжди до удачі.

Повітря стало помітно прохолодним. Місячне сяйво із-за хмар зовсім не проглядалося і темінь стала така, що хоч в око стрель.

Пройшла ще година… або дві… Визначити було важко. Я все чекав Бернара, женучи геть сумніви й думки про можливу пастку. Після розповідей про протистояння ельфів та канійців, починаєш думати усілякі дурниці.

Зверху щось заворушилося і за мить в яму опустилися сходи. Я штовхнув Першосвіта в бік, той підскочив та рушив за мною. Нагорі нас чекав ельф. Він простягнув нам пакунки зі зброєю і знаками показав слідувати за ним. Недалеко від ями я побачив тіла вартових. Судячи з усього, вони були живі, просто без тями. Бернар показав напрямок руху і ми потопали на південний схід.

Стояна чекала біля самої кромки лісу. Я б її і не помітив, не підійди вона сама.

–Заблитаю слєди, – запропонувала друїдка і повела нас на південь. – Ідзіце за мной і ні кроку ув бок. Ясна?

До ранку вийшли до невеличкого, але глибокого озерця, що знаходилося на вершині пологої плато. Його води спадали вниз, переходячи в невелику річку, що тягнулась у напрямку гір.

–Привал, – наказала Стояна. – Адпачнєм і увніз да той цясніни, – друїдка показала на ущелину на північному сході.

Бернар присів на березі й розв'язав вузол на своїй торбинці.

–Обс-с-с... Як його там? «Драконяче око»! – вигукнув я. – Ти що ж його не віддав?

–Обсидіан... «драконяче скло»... Цей камінь «порожній», – відповів ельф. – Аманді потрібен був повний… «заряджений»… я занадто пізно це збагнув.

–А навіщо?

–Вона хотіла спробувати активувати метеоритні камені. Думала, що їх еманації з обсидіаном... Бачу, що тобі зараз складно зрозуміти. Це магічні речі... Скажу одне – Аманда хоч і магістр, проте не Великий Маг, як її дядько Клемент. І їй не під силу здійснити подібну...

–Ну, ціха! – прошипіла Стояна, піднімаючись на ноги.

Вона підійшла до краю і обережно визирнула з-за кущів. Її рись залягла поруч, нервово смикаючи хвостом.

–Вось жа дрень! – вирвалося у дівчини. Вона хутко повернулася до нас. – Йани вжо пачалі нас пєраслєд, – заявила друїдка. – Треба ісці.

Ми спустилися вниз по вузькій стежці вздовж озерного водоспаду.

Стояна замикала процесію, постійно зупиняючись і сідаючи навпочіпки. Що вона там робила, мені було не зрозуміло. Сподіваюсь, дійсно приховувала наші сліди. А може чаклувала над ними…

Пройшовши ще кроків двісті, ми зайшли в воду і рушили на протилежний берег. Ледь вибралися, як Стояна знову скомандувала залізти в річку і прямувати назад до водоспаду. Сама ж вона залишилася на місці, проводила нас поглядом, а потім зникла в кущах разом зі своєю риссю.

Наверх ми піднімалися під холодними струменями води, які гучно довбали по баняку. Це зайняло близько півгодини. Втомлені і мокрі вибралися наверх до озерця і, зробивши перепочинок на величезних каменях, рушили вплав до східного берега. А тут нас вже чекала друїдка. Вона з'явилася немов з нічого.

–У чарот, хутка! – сердито скомандувала Стояна і зникла в очереті.

І тільки ми сховалися, як на місці нашої стоянки з'явилося зо два десятки вояків. Вони дуже довго крутилися на піску, розшукуючи наші сліди.

–А як найдуть? – тривожився Першосвіт.

Я виписав йому ляпаса та наказав замовкнути.

Загін швидко розосередився і пішов до водоспаду, а звідти вниз по стежці, прямо по нашим слідам. Я глянув на дівчину, та з задоволеною пикою промурчала:

–Так треба. Хай ідуць! – а потім знову скомандувала рухатися далі. – За мной... і слєд у слєд! – друїдка вискочила на валуни і пішла по ледь помітній стежці.

Спускалися ми десь годину. Уже сховавшись в тіні дерев на дні ущелини, Стояна дозволила перепочити.

–Сподіваюсь, ці «танці» принесуть добрий результат, – пробубонів ельф. – А то бігаємо, ніби ті зайці…

Стояна пропустила зауваження повз вуха. Вона все ще вдивлялась назад, ніби очікувала побачити переслідувачів.

–Лок обіцяв, що серед солдат не буде справжніх слідопитів, – тихо промовив мені Бернар. – Він їх відправив до пораненого гіберлінга… на узбережжя…

–Отже ми відтепер офіційно зараховані до лав заколотників, – я кисло посміхнувся. Жарт явно не вдався.

–Це до тих пір, поки не принесемо докази своєї невинності, – додав паладин.

Небо затягло сірими хмарами і незабаром замрячив дрібний дощик. Стояна підвелася та наказала рушити далі. Йшли ми до глибокого вечора і вже коли зовсім стемніло, зупинилися для відпочинку.

Друїдка витягнула зі своєї торбинки кілька шматків в'яленого м'яса, за смаком схожим на ведмежатину, і роздала нам. Швидко прожувавши свій шматок, я, прикрившись плащем, завалився спати… Моє чергування було тільки під ранок...

13

…Вночі опустився настільки густий туман, що за пару кроків не було можливості щось роздивитись. Я закутався в плащ і нерухомо сів біля засохлого куща. Зараз мій час вартувати.

Багаття ми не розводили, щоб не накликати в гості власних переслідувачів або випадкового мандрівника. Взагалі вели себе сумирно, непримітно.

Одяг і досі не просох, і сидіти в постійній сирості вже починало дратувати. Але що поробиш! Прийдеться терпіти…

Взагалі, не хотів улазити в ці ігри між канійцями та ельфами, – мізкував я, озираючись навсібіч. – От не хотів, а волею-неволею прийшлося… На чиєму боці я опинився? Начебто і Аманда не підтримала… принаймні відрито… але інша сторона вважає мене «ельфійскім вишкрєбком», так, здається, сказав Гюрята. Потрап я зараз до нього, він би із задоволенням відправив мене до чистилища.

Отже ходу назад немає. Або шукати заколотників, якщо вони дійсно існують, або переховуватись на цьому острові до кінця своїх днів. Останнє – не радісна перспектива. І від цієї думки чомусь стає тоскно.

Десь за півгодини небо стало світлішати. Здається вже починає прокидатися сонце. Волога малесенькими крапельками осідала на всіх предметах, перетворюючи світ на химерний сплав чогось наполовину реального, наполовину казкового, а будь-який звук гучним відлунням розносився по околицях.

Я тихенько підвівся та розбудив загін. Найважче було підняти Першосвіта. Він довго щось бурмотів і відмахувався, але потім прийшов до тями й сів, при тому голосно сопучи та хитаючи головою в спробі розігнати сонне марево. Я швидко поснідав і став складатися в дорогу. Бернар пустився в ранкові молитви, Стояна відійшла в бік і почала переплітати косу.

–Дреннає мєсца, – раптом сказала вона мені.

–Ти сама нас сюди привела, – кинув я.

Дівчина схилилася над риссю і, як мені здалося, щось прошепотіла їй на вухо. Звір озирнувся і хутко зник в тумані.

Ще хвилин п'ять ми возилися по своїх справах, а потім рушили далі.

Насторожувала незвичайна тиша. А після слів Стояни, я взагалі очікував якогось підступу. Блукали в тумані недовго, коли раптом на нашому шляху з’явилася рись.

–Што, Ладушка? – Стояна присіла біля неї і обійняла за шию.

–Погоня? – запитав Першосвіт, озираючись вбік кущів.

Дівчина заперечно похитала головою.

–Сюди, – тихо промовила вона і повела нас кудись вліво.

Я вже збагнув, що нас там очікувало. В повітрі з’явився характерний солодкуватий запах. А кроків за п'ятдесят в кущах ожини ми знайшли людське тіло.

Реєстровик… характерний одяг… юхтові чоботи… стьобаний синій жиппон… в торбі – сухарі, солонина, дикий часник… Скоріш за все, один із зниклих розвідників…

Я присів поряд та роздивився мерця.

–Закололи… Ось тут… зі спини.., – тицьнув я рукою вбік темної плями.

Бернар наблизився та прискіпливо подивився на рану, яку я йому показав.

–Хмм! – ельф зіщулився та почав щось бубоніти собі під ніс.

–Зі спини? – поряд присів Першосвіт – Дивно... дивно… Невже він не помітив нападника? Що ж то за розвідник?

–Нічога дзіувнага, – відповіла Стояна. – Йон уцякав. Вось бачиш слєди на зямлі? А там зламаная галінка. Т-а-а-ак... та-а-ак.., – дівчина нахилилась до землі, нібито принюхувалась. – Тут слєд ботав його забойци... Даречи, той подволаківал правую нагу... А йон слєди іншага нападніка...

–То їх було двоє? – спитав я, піднімаючись на ноги.

–Падобна на тоє… Ідзьом!

Ми рушили крізь кущі праворуч. Стояна попереду, поряд рись, ми всі втрьох – позаду.

Почав накрапати противний дощик. Туман злегка розсіявся, проте ясніше не ставало.

Стояна різко зупинилася.

–А вось вам яшче адна дзівнісць, – сухо промовила вона.

–І що там? – наблизився я.

–Вось гетая разора на зямлі. Ведаєш, што гета?

–Ні... не відаю, – знизав я плечима, дивлячись на борозну, яка виднілась на землі. – Гілку, може, тягнув?

–Меч! Забойца цягнув за сабой меч.

–Чому це? Був поранений? Чи той був заважкий?

–Можа биць і паранєни…а можа і нє… Слєдов крові не відаць.

–А що другий вбивця?

–Той пайшов ув процілегли бок.

–Напевно, шукають когось, – припустив Першосвіт. – Скільки було розвідників?

Бернар знизав плечима та пробурмотів щось про трьох, або чотирьох.

–Пропоную йти за пораненим вбивцею, – я оглянув товаришів. Ніхто не сперечався. – Він, напевно, попрямував до своїх… в табір…

Ми рушили далі на схід, приготувавши про всяк випадок зброю.

–Вось тут у йаго пачалі плитацца ногі, – помітила Стояна. – А вось тут йон пачав віхляць з боку ув бок...

–Очевидно, дуже поранений, – припустив я. – Можливо, той розвідник його зачепив.

Дощ припустилися сильніше і незабаром Стояна втратила слід.

–Гаразд, – махнув я, – все одно напрямок його руху ми знаємо... Отже йдемо по ньому і далі.

Аж к вечору вибралися на кам'янисту гряду, за якою починався широкий піщаний пляж. Це була невеличка бухта, на березі якої виднілася сіра громадина розбитого корабля. Помітивши її, ми тут же залягли в кущах.

–Ох, нічого собі гігант, – пробурмотів Першосвіт.

–Так, величенький, – погодився Бернар. – Галеон другого рангу, це як мінімум...

Розколоте навпіл судно лежало правим бортом, а корма злегка звисала з берега. В добре видному розломі я побачив три палуби – отже це дійсно галеон, Бернар не помилився. Бізань-щогла валялася в двадцяті кроках праворуч. Дощ заливав очі, але навіть це не завадило мені нарахувати з одного борту близько сорока гарматних амбразур.

–Лігійське судно! – кивнув головою Бернар. – І клянусь Тенсесом, я навіть знаю, що це за корабель… Саме він увійшов у порт перед нападом на місто. Бачите на носі фігуру із крилами? Так от, це «Ураган» – один з кораблів Першої флотилії. Йшов на ремонт до нашої верфі.

–Звідки ти знаєш? – спитав я.

–Бо перебував у порту на той час… Спілкувався із вартовими, ось один із них мені і розповів… Цю фігуру із крилами я добре запам’ятав. Добре… Стою недалеко від пірса, – трохи заплющивши очі пригадував ельф, – дивлюся на цього красеня… Не часто в наш порт подібні судна приходять. І от цей галеон наближається та раптом перед самим берегом розгортається правим бортом й відкриває вогонь з усіх гармат... Ось так все і почалося!

–Ти в башті на той час не був?

–Ні, – замотав головою ельф. – Тоді навіть і не знав, що на Клемента вже напали… Взагалі, заколотники судячи із усього, діяли організовано… по плану… Атакували з кількох точок: в порту, в башті, біля арсеналу… Скоріш за все, в місті ще до приходу «Урагану» були зрадники.

–Серед них і Сіверські, – додав я.

–Цілком імовірно, – погодився паладин.

–Цікаву, яку все ж мету вони всі переслідували? Напад на Великого Мага – це неабияка подія! Вважаю, що без участі іншого мага тут не могло обійтися!

Бернар якось дивно на мене подивився та чомусь захитав головою, чи то погоджуючись, чи то нервуючись.

–І що було після нападу на порт? – спитав я його. – Що ти робив?

–Втік, як і всі! А ти думав, я кинувся в бійку?

–Я таксама памятаю гети карабель, – заявила друїдка. – Таксама била ув порцє… Праувда, не бачила, як йон пачав страляць. Затоє бачила атрад нападнікав… як йани перакінулі трапи і кінуліся на стражнікав…

–Ви впевнені, що то був цей корабель? ¬ – спитав я у обох і вони стверджено захитали головами. – Цікаво… Отже «Ураган» тепер тут… на острові… Це ще більша загадка! От яким чином він тут опинився? Якщо галеон збіг… врятувався… то зараз він повинен бути де завгодно! Астрал великий! А натомість ми бачимо розбитий корабель на березі цього дивного острова…

–Так, ти кажаш всьо вєрно! – прошепотіла Стояна. – Толькі чамусь каманди не відаць. Такоє адчуваннє, што на караблі нікога няма.

–Швидше за все, люди пішли геть звідси… Може сховалися в лісі, а може у печерах, – припустив я.

Ми довго лежали в кущах, ведучи спостереження за берегом і розбитим судном, але так і не помітили аніякого натяку на присутність хоч якоїсь живої душі.

–Думаю, – вирішив я внести пропозицію, – що нам слід оглянути корабель зблизька.

–Мабуть, ти маєш рацію! – підхопив мої слова ельф. – Добре б відшукати там судовий журнал. Це прояснило б багато моментів... якщо, звісно, капітан їх записував.

Ми ще раз озирнулися навколо і обережно вирушили до чорної громадини галеону. Вже починало сутеніти. Дощ не закінчувався, а ще й піднявся вітерець, і це ускладнювало спостереження. Ноги грузнули в мокрому піску.

–Сляди йосць! – крикнула Стояна. – Алє вжо трошкі сцерці. Мабиць па всьому, тут прайшло чалавек за сто.

–Команда на таких судах становить близько трьохсот людей, – пояснив Бернар. – А то бува й більше.

На піску місцями валялася зброя, якісь ящики і жодного мертвого тіла чи захоронення (адже при такому зіткненні із землею повинні бути загиблі). Хіба це не дивно? Тем паче судячи із слідів, судно добряче протягнуло по березі.

Ми розділилися, оглядаючи речі. Особисто я анічого вартого уваги не знайшов. Першосвіт із Бернаром попрямували до носу, а ми зі Стояною наблизились до розколу в борту. Я першим пірнув всередину корабля.

Тут було сиро, смерділо цвіллю, ще якоїсь гидотою. Валялись якісь ящики, бочки, канати. Я витягнув стрілу і скомандував «Вогонь». Яскрава квітка полум'я розпустилася на кінці палички, перетворюючи її на своєрідний факел.

–Завсьоди здзівляла, як хутка і льогка даюцца цябє гетия загавори, – промовила Стояна, піднімаючись слідом за мною. – Відаць, ти на кароткай назе са сваім заступнікам. Хто йон?

–Мені одна друїда казала, що то Арг…

–Друїдка?

–Так… саме вона відкрила мені…

І тут десь ліворуч почувся дивний стук. Ми зі Стояною завмерли, вдивляючись в темноту. В розлом заглянули ельф та Першосвіт.

–Ви теж це чули? ¬– спитав хлопець.

–Схоже на витівки вітру, – припустив я. – Корабель розбитий, ось десь і гуде…

Ми оглянулися. Навколо панував цілковитий хаос. Удар вочевидь був неабиякої сили. Дошки, бруси, переборки – все потріскалося, усюди стирчали гострі скалки. На підлозі валялися якісь ганчірки, деталі розбитих астральних гармат, такелаж. Невдалий крок і можна зламати ногу.

–Ми зі Стояною піднімемося на верхні палуби, – промовив я, запалюючи другу стрілу та протягаючи її Бернару. – Пошукаємо там, а ви пройдіться внизу… На що повинен бути схожий той журнал?

–Книга… рукописна книга, – відповів ельф, знизуючи плечима. Судячи з усього, він подібні речі ніколи не бачив.

Сходи наверх сильно постраждали. Їх перекосило, а нижні сходинки тріснули і тепер стирчали, ніби гострі ікла. Піднятися виявилося дуже не простою справою. Все тріщало, хиталося під ногами. Якщо схибиш та не втримаєшся, то покалічишся, або втратиш життя. Приходилось сто разів перевірити, перед тим як ступати.

Я першим дістався до третьої палуби та подав знак дівчині. Та дуже спритно, наче кішка, вискочила на бруси і підтяглася. Декілька секунд і друїдка разом із своєю супутницею-рисссю вже стояли поряд зі мною.

Ми завмерли, прислухаючись до завивання вітру. На мить здалося, що десь попереду за перегородками хтось ходить. Я віддав «факел» Стояні, а сам витягнув мечі.

Скрип стих, але залишилося якесь дивне відчуття, наче із темряви уважно дивляться. Лада, рись друїдки, напружилася та завмерла. Я помітив, як шерсть на її загривку піднялася дибки.

–Що ти там побачила? – тихо спитав у звіра, а потім покосився на Стояну.

Та присіла біля звіра, притислась до її морди щокою і здається щось прошепотіла. За декілька секунд дівчина підвелась та пробурмотіла про якісь неясні тіні.

Десь внизу у трюмі загриміло і цей звук гулко рознісся по всіх палубах. Здається то шуміли ельф з Першосвітом. Мабуть перечепилися.

Крок за кроком ми зі Стояною повільно рухалися вперед, минаючи розбиті вщент ящики та іншу речі. І знову сходи, але в цей раз цілі. Вони вели вгору, можливо в кормову каюту… Взагалі на судні я орієнтувався погано… Намагався пригадати, що взагалі знаю про корабельну справу, але рештки пам’яті анічого не знаходили.

Сходинки тихо поскрипували під нашими ногами. Ми із друїдкою нарешті піднялися, проте тут же зупинилися від несподіванки, бо побачили, що біля розбитого вікна каюти стояла людська фігура – темний силует на тлі сірого отвору.

Чоловік стояв до нас спиною. Він абсолютно не рухався і саме це насторожувало, адже він повинен був почути звуки наших кроків. Ми ж не тіні, врешті-решт! Дерево під ногами хочеш-не–хочеш, а скрипить. А по-друге, мене ще бентежив запах… Так воняє куча сміття, а не каюта.

Стояна витягнула вперед «факел» і почала обходити фігуру ліворуч, а я ж виставив мечі й повільно крок за кроком підбирався до неї ззаду. В якусь секунду мені здалося, що незнайомець щось пробурмотів собі під ніс. Я краєм ока подивився вбік Стояни, помічаючи як вона змінюється в обличчі. І в цю ж секунду людина різко повернулася до дівчини, мабуть реагуючи на світло факела.

–Ніхазова ковінька! – вирвалося само собою. – Мрець!

Це дійсно був мрець... вірніше – нежить. Розрубане плече, праве око витекло, в правій покаліченій руці сокира...

Ця потвора зробила два невпевнених кроки і спробувала замахнутися для удару. Стояна перелякано позадкувала, а її рись вискочила наперед та люто загарчала. Я тут же вдарив мерця під коліно і той мішком звалився на палубу. А за секунду фальшіон зніс йому голову.

Не очікував, що мій меч не відчує перепон. Наче у мерця і не було кісток.

Друїдка дивилася на мене розширеними очима. Здається, перелякалася цієї нежиті… Хоча, був би я на її місці, може і сам всрався.

–З-з-ззаду! – ледве процідила Стояна.

Я не став озиратися, а зробив широкий крок вперед, одночасно розвертаючись. І, скажу, вчасно. Важка дубина з гуркотом бахнула по дошках.

Це ще одна паскуда звідкись вилізла. Слава Тенсесу, що нежить рухалася повільно, так що я встигав відреагувати на всі її дії. Декілька секунд і на підлогу впала друга голова. Цього разу так легко зрубати її не вдалось. В мозку народилась дурна думка, наче клинок зрозумів, що кров не свіжа, та неохоче взявся до справи.

–Ходзім адсюль! – нестямно зойкнула Стояна, збираючись бігти вниз по сходах, але було вже запізно – внизу стояло з десяток мерців.

Вони дивилися на факел немигаючими порожніми очима. Я схопив Стояну за лікоть та потягнув її назад. Сам окинув поглядом каюту – начебто тут більше нікого.

–Нумо шукай цей клятий судовий журнал! Здається ми в каюті капітана! Стояно, Хутко! – гаркнув розгубленій дівчині, а сам зайняв зручну позицію на сходах.

Друїдка ще пару секунд намагалася прийти до тями, перш ніж кинутися на пошуки. Не скажу, що я і сам не боявся. Коли дивишся в очі оцих потвор, відчуваєш як по спині повзе зрадницький холодок.

Абсолютно мертвий беземоційний погляд… Навіть у хижака чи у Повсталого в очах більше милосердя, ніж у нежиті…

Чекай! Повсталий? Людина племені Зем? Чого це я раптом згадав про цих… істот? (Мозок відмовлявся називати їх «людьми», навіть не дивлячись на те, що вони і були людьми.)

Боре, ти зараз не в ті хащі лізеш! – смикнув я себе. І тут же взявся за лук та пустив дві вогняні стріли, підпалюючи нижню палубу разом із нежитю.

–Што ти зрабів? Як ми пойдзєм адсюль? – почувся переляканий голос Стояни.

–Крізь вікно… До землі недалеко… Сподіваюсь, вогонь тут все очистить, – заспокоїв я дівчину й знову взявся за мечі.

Нежить не поспішала підніматися, мабуть тому, що зараз нікому було їй управляти. Той чорнокнижник згинув в місті, а з ним і керування… Відтепер оці мертві бідолахи безцільно вештаються по кораблю. Треба спалити їх, щоб відпустити іскру до чистилища… Так буде милосердніше… так буде по-людськи…

Мені згадалися розмови з Бернаром з приводу некромагії та воскресіння з чистилища Тенсеса.

–Нежить – це лише позбавлене души, а головне – іскри тіло, – розповідав ельф. – В ньому немає анічого… навіть проблиску свідомості… А ось повернувшийся з чистилища – це зовсім інше. Іскра отримує тіло – чи нове, чи старе – не в цьому суть.

–А в чому? – питав я тоді.

–У тому, що тіло без Іскри це лише механізм, відроджений до життя. Ґолем!

І ось внизу стояли ці «механізми», реальні й небезпечні, здатні одним ударом розкроїти череп.

–Ну що там? – кинув Стояні. – Щось знайшла?

–А на што гети журнал павінєн биць падобни? – голос друїдки сильно тремтів.

–Знав би сам напевно… Бернар казав, що на книгу... Або щось на кшталт того.

–Нє бачу.

–Шукай… шукай… Спробуй! – я говорив спокійно і впевнено, хоча сам дуже нервував.

Полум'я внизу вже розгорілося добряче. У вогні повільно пересувалися мерці, які навіть не помічали, що вже горять. В ніс вдарив неприємний запах горілого м'яса і паленого волосся.

–Йосць! – радісно закричала друїдка, витягуючи з-під перевернутого столу якийсь пухкий том.

–Давай сюди, я гляну.

Чесно кажучи, прочитати не зміг. Якісь закорючки, завиточки, рисочки, помітки… Сподіваюсь, це і є журнал.

–Ну што? – квапила мене дівчина.

Цікаво, а чому я взагалі вирішив, що вмію читати? – промайнуло в голові. А сам в голос промовив: «Здається, це воно».

–Як ми будзем скакаць адсюль? – запитала Стояна, яка вже підійшла до вікна та дивилася вниз.

Я підійшов до неї та виглянув назовні. Забрав у дівчини факел та жбурнув його вниз.

–Не бійся, –заявив друїдці. Мене чомусь потягнуло пожартувати: – Я стрибну першим. Якщо вб'юся, то стрибай на мене зверху, зрозуміла? Впадеш на м’якеньке.

–Ти што! – ще більше перелякалась Стояна.

Я перекинув ногу через підвіконня і не роздумуючи стрибнув у темряву. Ноги вперлися в пісок, а тіло по інерції шльопнулось на берег. Коліно боляче врізало по печінці. Люто лаючись, я спробував підвестись і ледь знову не звалився.

–Ну? – покричала Стояна. – Можна?

–Кидай свою Ладу! – наказав я, але рись сама стрибнула вниз і підбігла до мене, при тому жалісно дивлячись на свою хазяйку.

–Ззаду!

–А хапай тебе Ніхаз за ногу! – я розвернувся і тут же пірнув під ноги нежиті, одночасно всаджуючи свій сакс їй в живіт.

В ніс вдарив різкий запах загнилої плоті. Мрець зупинився, намагаючись визначити моє розташування, а я тим скористався і спробував зрубати голову. Замах вийшов в півсили і фальшіон застряг в шийних хребцях. Висмикнути відразу не вийшло, тому довелося відштовхнути нежить ногою та закінчити справу вже другим мечем.

Недалеко від мене щось гупнуло об пісок.

–Стояна, то ти?

–Я, хто яшче! – сердито пробубоніла дівчина.

–Нумо до розлому! До Бернара та Першосвіта! – наказав я, спробувавши витягнути фальшіон. Ледь вдалося те зробити.

Вже палахкотіло півсудна. Навіть дощ не міг згасити вогонь. Хвилина і ми зі Стояною були біля діри. Але тут нікого не було.

–Гей! Бернаре! – крикнув я і тут же відскочив назад, бо з темряви трюму вийшов черговий мрець. Крок назад, замах… Фальшіон тонко засвистів та впився в шию. І знову застряг. – Та хай йому грець! – прийшлось закінчувати саксом. – Псяче ти хутро, а не меч! Ледащий, ти чи що? – лаявся я, витягаючи зброю.

І знову заглянув всередину судна.

–Бернаре! Першосвіту! – гаркнув щосили. Потім повернувся до Стояни і кинув: – Йди-но в ущелину. Якщо не дочекаєшся нас до ранку, то віднеси цей журнал в табір та віддай Аманді. Тільки їй, добре?

Стояна кивнула і раптом знову позадкувала. Я обернувся: з розлому вилізли троє. Вони наче і не помітили нас та повільно рушили до носа судна. Підхопивши палаючу гілку, я рішуче поліз в трюм.

–Гей, хлопці! Ніхаз вас бодай, де ви ділись?

Вже жалкував, що підпалив цей клятий галеон. Як би ельф з Першосвітом не згоріли!

Раптом спалахнуло яскраве світло. Очі засліпило. Знадобилось кілька секунд, щоб хоч якось отямитися. На сходах з'явилася чиясь фігура, що була оточена дивною напівпрозорою світловою сферою. Я зачаровано втупився в неї, а за мить почув що зліва хтось голосно вилаявся. Із-за тріснутої переборки вибрався забруднений в сажі Першосвіт.

–Боре, це ти?

–Я... Ти де лазиш? Кричу, кричу…

–Лазиш! – хмикнув гігант. – Тут мерців, що бліх на собаці. А це що? – Першосвіт питав про фігуру в світовій сфері. – Бернар?

Дошки над нашими головами вже тріщали. Того і гляди палаючи палуби впадуть на макітру.

–Бернар! Давай сюди! – крикнув я. – Нумо поквапся!

Ельф почув мій голос і рушив до нас.

–Щось знайшов? – запитав у нього.

Сфера навколо ельфа згасла. Бернар обтрусився і промовив щось про залишки команди та якусь купку.

–Що? – перепитали у нього.

–Купку «зоряних сліз», – повторив сердитий паладин. – Йдемо звідси… Тут вже нічого не знайдемо… самі бачите – навколо одна нежить...

Першосвіт вискочив в діру. Я почекав Бернара і лише потім вийшов слідом.

–Це ти підпалив судно? – незадоволеним тоном запитав ельф.

–Я... ну, вважайте, що так вийшло...

–Вийщло? – паладин вибрався назовні і ми утрьох хутко рушили геть з берега. – Щось ти часто робиш такі речі.., – він чомусь запнувся.

–Які речі? Ти говори вже до кінця, – кинув я.

–Хммм… Боюся, що разом з цим судном згорять всі докази...

–Ти на що натякаєш?

–Я лише констатую факт. Навіщо було спалювати «Ураган»? Я ж тобі розповідав, що на ньому були нападники…

–От Ніхаз! – я ляснув себе по лобу. – Не подумав! Зовсім не подумав!.. До речі, ми зі Стояною знайшли журнал!.. Сподіваюсь, що то він,

–Знайшли? – зрадів ельф. – Це безсумнівно добра звістка… Але я впевнений, що нас… хмм… що тебе, Боре, звинуватять у навмисному знищенні доказів, – нервово проговорив Бернар. – І до речі, де той журнал? Де дівчина?

–Я наказав їй сховатися та чекати нас до ранку.

Паладин придушив бажання вилаятися та вичавив із себе: «Ясно». Це його «ясно» було схоже на «ну ти і дурень».

Ми досягли насипу і зупинилися. Бухту яскраво висвітлював палаючий галеон, навколо якого догоряла і нежить.

–Тепер мені зрозуміло, від кого тікав той вбитий розвідник, – промовив Першосвіт. – І чому його вбивця волочив ногу та тягнув по землі свій меч...

–Це, вважаю, вже всім зрозуміло, – невдоволено відповів ельф. Він знову недобре подивися на мене.

–Зрозуміло, але залишилося ще одне «але», – заявив я. – Куди пішов другий мрець-вбивця? І скільки їх ще в ущелині бродить?..

14

…Бернар возився з журналом цілу годину. А може і більше. Ельф був зосереджений, зібраний, і відразу заявив, що у капітана судна поганий почерк, багато чого він скорочував, тому розібрати його каракулі дуже важко. Прийшлось повірити, бо ані я, ані Стояна читати не вміли. Що стосується Першосвіта, той взагалі заявив про нелюбов до книжок.

–Хай ельфи їх розглядають, – відмахнувся він.

Бернар стримано посміхнувся, і ледь він почав розбиратися з журналом, як тут же вказав нам на відсутність декількох сторінок.

–Бачите, – паладин розгорнув книжницю та продемонстрував ледь помітні шматочки вирваного аркушу, які стирчали наче осна у погано щипаної качки. – Ось… і ось… і тут…

–Навіщо? – не зрозумів я. – Навіщо капітан те зробив?

–Боре, ти мене іноді вражаєш! – невдоволено пробубонів ельф. – Звичайно, щоб дещо приховати.

–Що приховати?

Паладин вилаявся на своїй ельфійській мові та відійшов убік. Він присів на траву та вглибився в читання…

Ми знайшли Стояну біля місця нашої ночівлі. Вона обережно вийшла з кущів, ледь помітивши нас. При тому вдивлялась так пильно, наче перевіряла чи не перетворилися ми на нежить. І лише почувши бурчання ельфа, дозволила собі розслабитися. Дівчина протягнула мені журнал та втомлено присіла на стовбур поваленого дерева.

Весь шлях від корабля Бернар постійно бурчав та дорікав мені на підпал «Урагану». А я і сам не розумів, що спонукало те зробити. Ми ж з друїдкою могли спокійно сплигнути на пісок, навіть не підпалюючи судно. Ну продовжували б ходити собі мерці по берегу, і що з того? – питався я сам себе виправдати.

–Припини! – сердито кинув Бернару, коли вже відчув край його бурчанню. – Мені все зрозуміло… але зробленого вже не повернути! І до речі, судно ж зовсім не згорить… щось та залишиться!

–Щось? – хмикнув ельф. – От саме «щось» і залишиться! Ти як навмисно те зробив! І взагалі…

–Що, Ніхаз тебе бодай, «взагалі»? – закипів я.

Ельф лише відмахнувся, так і не відповівши. Ми обидва замовкли та продовжили рухатися ледь помітною стежкою.

–Мене трохи інше непокоїть, – заявив я згодом, вже трохи заспокоївшись. – Ці мерці… ця нежить… звідки вона тут? Невже заперлась на корабель ще в місті? Якщо так, то хто ними керував? Хто взагалі керував кораблем?

–Виходить, що ніхто, – промовив Першосвіт, який рухався позаду нас. Він почув питання та почав мудрувати: – Мабуть тому корабель і розбився…

–Тоді, що то за сліди на піску, які знайшла Стояна? Чиї вони? – перебив я. А потім звернувся до ельфа: – Слухай, Бернаре, а хто такі Повсталі?

–А до чого тут це? – зупинився паладин.

Я розгубився. Ну не казати ж йому про свої дивні спогади… про склеп… про туману фігуру ельфа та начебто людини із племені Зем, що стояла поряд! Не казати ж йому, що вони обидва приходять уві сні! Слава Тенсесу, ельф не став очікувати моїх пояснень, та все ж взявся розповісти:

–Вкотре приходиться тебе повчати, Боре, – забурчав ельф, хоча, бачу, що йому імпонувало виступати в ролі «повчальника». – Тебе виправдовує те, що ти, мабуть, ніколи не стикався з цими почварами.

Я знизав плечима. Це було більш правильним, ніж прямо казати «так» чи «ні». Бернар стримано посміхнувся та неголосно продовжив:

–Отже, люди племені Зем, чи як зараз кажуть – Повсталі, це ще один з найдавніших людських народів… Вони, звісно, не джуни, проте теж цікаві… Відносно цікаві, – поправив сам себе ельф. Мені здалось, що Бернар говорив про них якось зневажливо. – Жили вони десь в південних степах Сарнаута. Їхня держава звалася Хікут… Взагалі ця цивілізація загинула від чуми більше ніж дві з половиною тисяч років тому. Після себе вони залишили лише піраміди… Одна з них, до речі, знаходиться на Святій Землі.

–Ти про піраміду Тенсеса? – спитав Першосвіт.

Бернар неохоче кивнув та чомусь замовк, втупившись в нас своїми чорними оченятками.

–Це все? – запитав я.

–А що саме тебе цікавить? – нахилився вперед ельф. На мить здалось, що він намагається проникнути всередину мого мозку.

–Що саме? – я нервово відкашлявся та потер підборіддя. – Що саме?.. Е-е-е… якщо плем’я Зем загинуло, то яким чином воно зараз опинилися в імперському Хадагані?

Бернар аж рота відкрив від здивування. Схоже, я запитав щось з розряду дурниць. Ельф подивився на Першосвіта, наче шукав якоїсь підтримки, але побачивши на його обличчі дурнувату маску такої собі зацікавленості, зрозумів що і хлопець анічого не знає про Повсталих.

–Як та як! – ельф стримано зітхнув. – Бо вони воскресли, ось як!.. Хочете знати більш детально? Добре… добре.., – захитав Бернар головою.

Це його «добре» було скоріш схоже на приговор: «Ну ви обидва і дрімучі». А ще мені здалось, наче йому не дуже кортить розповідати про Повсталих. Чому саме – я не міг збагнути. Ельф нахилився до нас ближче та сухо сказав:

–Люди Зем взагалі-то спочатку цікавились некромагією. Все тому, що шукали безсмертя… не хотіли загинути, як ті ж джуни від незрозумілого прокляття… Проте згодом вони відійшли від чаклунства, від некромагії… Не всі, проте більшість… Медицина та механіка – ось в чому вони добилися найбільших результатів. Та ще в майстерності бальзамування. Земські вчені рушили ще далі та почали заміняти частини власного тіла на механізми, які служили довше…

–Як це? – не зрозумів я.

–Руки, ноги, частини тіла… ось як! – сердито промовив ельф. – Вони все це заміняли на механічні пристрої. Ти дійсно їх не бачив? Ніколи?

Я знову знизав плечима. Бернар щось сердито пробубонів та, зітхнувши, продовжив холодним тоном:

–Потім на людей Зем напав мор… чума. Вся цивілізація хікутців загинула… Я не знаю причин, чому так сталося… не цікавився… Може вони самі до того призвели, а може це природне явище… Отже, ця цивілізація пала. Про неї забули на десятки століть. І ось лише десь років триста тому, може більше, на алодах Лігі та Імперії раптом почали з’являтися дивні мерці. Не якась дурна нежить. Новоз’явлені повсталі були дивні на вигляд і головне здавалися розумними! Лише згодом вдалось вияснити, що вони є представниками племені Зем! Спочатку мало хто в те вірив… У нас взагалі їх відразу ж вбивали… вважали небезпечними… А ось хадаганці допетрали що до чого, та придумали цим потворам власне застосування. Повсталих перетворили на рабів, яких використовували на рудниках та інших важких роботах… Потім в Імперії стались ряд бунтів, – ельф скрутив таку пику, наче проковтнув жабу. – Хікутці боролися за незалежність. Але добилися лише того, щоб стати частиною Імперії. Можна сказати її мозком! – Бернар чомусь посміхнувся, проте недобре. Він на мить замовк, а потім кисло додав: – До речі, треба відмітити, що саме Повсталі створили астральні гармати, які зараз стоять на кожному кораблі! Ви, мабуть, про те і не чули?.. А про те, що вони ж і побудували перші астральні рушії, ви також не чули? До цього всі користувалися парусами, намагаючись ловити астральні вітри та течії…

Я остаточно переконався, що Бернар ставився до Повсталих, м’яко кажучи, не дуже добре. В його голосі не було чутно теплих ноток. Скоріш навпаки, ельф дійсно говорив про людей Зем з часткою презирства. А, може, і заздрості… хоча би до того, що оці «істоти» та «потвори» виявились більш розумними, ніж ельфи… До речі, Боре, ти чув яким солоденьким голоском він сказав фразу «перетворили на рабів». Невже задоволений таким вчинком хадаганців?

–Ось така історія! – підвів риску Бернар. – Я розповів усе, що знав... От скажи, Боре, чому ти про них розпитував?

–Ти сам вже мабуть зрозумів… Ні? Ну, у нас на Інгосі всяку маячню розповідали, – збрехав я. – Чомусь мені здалося, ніби оці мерці на кораблі – Повсталі. А що? Хто не знає, тому всіляке може в голову залізти!

–Дурня! – відмахнувся Бернар. – На вашому Інгосі, бачу, суцільна дрімучість.

І ельф рішуче рушив далі. Ми з Першосвітом перезирнулись, я спитав у хлопця, чи чув і він щось про Повсталих, а той кинув лише про свого батька. Наче той бився із ними десь на Святій Землі.

–Хоча, як «бився»! – знизав Першосвіт плечима. – Просто бачив… бачив їхніх заклинателів… Вірніше, одного з них. Його полонили та притягнули в табір.

–І що батько?

–Та він тоді ще молодий був! –нервово знизав плечима парубок. Судячи по його розгубленому погляду, він анічого не пам’ятав із розповіді батька. – Е-е-е… казав… е-е-е… що той Повсталий та ще потвора! – і хлопець роблено захитав головою.

–Схоже, твоє Темноводдя ще більша діра, ніж мій Інгос! – посміхнувся я і ми пішли слідом за ельфом…

А зараз всі разом сиділи біля невеличкого вогника, грілися та чекали, коли Бернар закінчить розбиратися із судовим журналом.

Я кинув погляд убік Стояни і знову задався питанням, чому вона погодилась йти з нами. Чим же Бернар її заохотив?

–Не зайнята? – тихо запитав у друїдки, підсаджуючись поряд з нею. Так, дурнувате питання, згодний.

Між нами миттєво з’явилась Лада. Рись тихо загарчала, наче попереджувала мене.

–Магу і пагавариць, – відповіла дівчина, заспокоюючи рукою рись.

Веснянки… акуратний маленький носик… по-дитячому пухкі губки… коротенька, проте товстенька косичка… шкіра біла-біла… тонка-тонка, аж видно блакитні прожилки вен… і погляд… Тенсес мене забери! Ну і погляд! Не скажеш, що перед тобою ще відносно дитя…

–Е-е-е… послухай… а чому ти погодилася піти з нами? – обережно спитав у Стояни. – Тобі нічого не загрожувало… ти нам нічим не зобов'язана… Отже немає і причин наражати себе на небезпеку.

Зіниці в очах Стояни трохи розширилися. Невже я сказав якусь дурницю?

–Бернар сказав, што ти пра гета прасів, – дівчина прищулилася, дивлячись мені в очі.

–Ну… було… але ж питання не в тому.

Стояна невдоволено хмикнула та відвернулася. Було явно зрозуміло, що вона не хотіла відповідати. Дівчина стисла губи та чомусь схопилась за косу.

Цікава особа, ця друїдка… цікава та водночас незрозуміла… От що у неї в голові? – думаю про те і раптом стає її шкода. – Вирішила піти з нами… отже тоді готова розділити й загальну долю… У випадку невдачі, може загинути ні за гріш! А в цьому ж буде і моя вина, бо це ж дійсно я просив Бернара уговорити взяти із собою Стояну…

Чекай, вона сказала «ти просив». Навіть зробила на тому наголос… Це що означає? Невже мого прохання виявилось досить, щоб погодитися? І хто при здоровому глузді на подібне йде?

–А ти сама звідки? – спитав у дівчини.

Стояна скоса поглянула на мене, явно роздумуючи над відповіддю, коли раптом Бернар гучно захлопнув книгу і хутко підвівся.

–Ти закінчив? Чи вдалося розібратися? – обережно запитав я.

Наші із Бернаром погляди зустрілися. Здається, щось було не так.

–Так що? – я також підвівся.

–Звичайно, капітан був обережний та не писав все, що відбувалося, – глухо промовив ельф. – Та і сторінок не вистачає… Писав щось на кшталт того, що зайшли в якійсь порт, провели заміну корабельного обладнання, підняли на борт такий-то вантаж… або зробили ремонт... Ну і так далі.

–Тобто журнал нам нічого не дав? – подав голос Першосвіт.

–Ні, частково проскочила пара цікавих моментів...

Ельф присів напроти нас та пробігся по всім оченятками.

–Що ти, як той сич в дуплі? – сердито кинув я. – Кажи вже, не тягни вола!

Бернар не квапився. Здається, він був трохи розгубленим. Секундою пізніше я зрозумів, що він дивиться на мої мечі.

–Справа приблизно така, – неголосно промовив ельф: – напад на Клемента готувати почали ще рік тому. Хтось із вас чув про такий союз «Держава»?

Я покопався у залишках своєї пам’яті, проте нічого такого не знайшов. Інші також мовчали. Бернар ще трохи почекав та продовжив:

–В основному цей союз… таємний союз уклали між собою деякі канійські шляхетські родини… Капітан не написав ні одного прізвища… зокрема Сіверських.

–Отже ця родина все ж причетна до нападу? – спитав я.

–Непрямо… Принаймні капітан про те не пише… До речі, сам він із родини Залигіних.

–І що?

–Якщо я не помиляюся, то вони також хизуються своєю давністю… Начебто ведуть свій рід від Валірів… якоїсь його гілки… На кшталт Першосвіта! Ти ж також тим хизувався?

Хлопець знизав плечима, мовляв, ну було, і що?

–До чого ці слова? – я також не второпав цієї ельфійської гри. – Бернаре, ти можеш казати більш зрозуміло?

–Можу… але все ще хочу дізнатися, чи хтось із вас чув про «Державу»?

–Тобі ж вже відповіли!

Паладин посміхнувся та чомусь втупився в Першосвіта. Гігант випростався та трохи розгублено поглянув на ельфа.

–«Ураган» напередодні нападу заходив в Новоград, – продовжував той. – А звідти раптом судно направляють на ремонт до нас в астральний порт… Чому так – в журналі ані півслова. Отже галеон виходить із столиці, чомусь спочатку йде до фортеці Горішок, що на мисі Дозорному… Далі сторінка відсутня… А може і більше, ніж сторінка… Вже звідти судно прямує до нас на алод… Ось такі дивні походеньки.

–Чому відразу «дивні»? – хитнув я головою.

–Чому? Бо здається мені, що на борт «Урагану» в Новограді декого взяли… Та і в Горішку мутна історія…

–Та не тягни ти вола за дрючок! Говори вже! – розсердився я. – Які думи надумав?

–Ну… ви самі попросили! – ельф підвівся. Голос його змінився, став якимось чужим, холодним. – Із Новограда на кораблі відправились деякі члени «Держави»… шляхтичі… зі Світлолісся… Темноводдя… навіть з Форокса… Так зазначено в журналі у капітана «Урагану». Вважаю, що всі вони підготували заколот та напад на Клемента ді Дазірє. Ти, – ельф раптом повернувся до Першосвіта, – пам'ятається, говорив щось про невдоволення теперішнім правлінням!

–І що? – гігант густо почервонів та стис кулаки.

–Як потрапив на алод до Клемента? Чи не на «Урагані»? З Новограду?

–Ні… я прибув іншим шляхом, – Першосвіт нервово облизав губи. – В Новограді ніколи не був! Ясно? У судна того в очі не бачив!

–Ти казав, – продовжував ельф, – що не пам’ятаєш свого загону до якого потрапив… Сам вештався по табору на узбережжі та не міг визначитися до кого прибитися. Зображував із себе нещасного новобранця.

–І що з того? – гігант покосився в мій бік. – Що з того?

–Гарна ширма… дуже гарна. Головне – правдоподібна! Серед всього цього натовпу, який ледь встиг врятуватися з острова, можна легко загубитися та назватися ким завгодно!

–Я ніякого відношення до нападників не маю! – ледь не по складах промовив гігант, піднімаючись на ноги. – Доказувати нічого не буду. Я н-н-не шпигун! Н-н-не зрадник! Не заколотник! – від хвилювання Першосвіт навіть почав заговорюватися.

Чесно кажучи я вловив легкий натяк на брехню. Щось ховалося за цими словами Першосвіта. Щось він недоговорював.

У повітрі повисла така тиша, що здалося, ніби я оглух. Обличчя хлопця вкрилося червоними плямами, а на скронях здулися криві вузли вен. Парубок дуже нервував.

Я дивився на обох чоловіків, а сам намагався скласти власну «мозаїку».

Так, збоку трохи здавалося, начебто хлопець міг бути причетним до нападників, але мене підкупала його «дитяча безпосередність». Та і якщо він дійсно один з бандитів, тоді актор просто відмінний.

А взагалі ельф не навів ніяких переконливих доказів. Лише слова капітана… та і ті тумані, незрозумілі… Тут на кожного другого в таборі можна навісити подібні ярлики – зрадник, заколотник, бандит… А крім того, чи були взагалі слова капітана? Ми ж не читали… ніхто з нас не читав… Тільки Бернар каже, що в тому журналі написано!

–Чому в таборі на тобі був одяг новобранця, проте занадто малого розміру? – запитав ельф у Першосвіта. – Схопив перший ліпший, щоб скрити свою приналежність до нападників?

–М-м-м… м-м-м.., – хлопець нахилився прямо на Бернара. Його очі налилися кров’ю. – Іншого не було! – нарешті вичавив із себе парубок. – Запитай у Гюряти… він був присутній, коли я лаявся з інтендантом…

–Зараз Гюряти тут немає і тобі буде складно довести…

–А я ось зараз візьму тебе за твою тонку шию т-т-та… та так смикну, щоб іскра ніколи не знайшла шлях в цей світ… і залишилася к-к-кувати в чистилище... Якщо ти вже такий спостережливий, то чого ж за собою не дивишся?

–Що? – Бернар примружився.

–А те… а те… а те, що підмовив нас з Бором втекти з-під варти, нібито для пошуку доказів… А сам з нами рушив… буцімто допомогти та таке інше… Такий прямо добрий, такий чуйний!

–Ну і?

–Ну і! М-м-м… Н-н-ну і!.. А чи був той суд? Була рада насправді?

–Була! – ельф натягнув на своє обличчя пихату маску. – Була, та ще яка!

–То все твої слова! Нібито нас там захищав… А хто те підтвердить? Га? Мовчиш?

Паладин зіщулився та чомусь покосився на мене.

–Ти взагалі особа підозріла! – продовжував Першосвіт. – Тебе навіть ельфи стороняться… Я ж бачив, як ти на галеоні нишпорив… як «астральні сльози» в торбинку ховав… А на ручках у тебе татуювання… н-н-некромантське… Прикрив його за довгим балахоном та вважаєш ніхто не помітить? Може ти з тим ельфом-чорнокнижником заодно був? Га?..

–Що ти мелеш? – розгубився Бернар. – Я – служник Світла!

–Козла ельфійського ти виблудок, а не служник Світла! – Першосвіт закатав рукав на правиці.

–Е-е-е! Нумо обидва замовкніть! – я встряв в суперечку. Не хватало зараз бійки. – Одійшли один від одного!

Для вірності відштовхнув ельфа та хлопця в різні боки.

–Та пішов він! – буркнув Першосвіт, відступаючи назад. – Буде ще тут повчати… Я, між іншим, не приховую своє походження! Шляхтич і що? І що?

–Замовкніть! – ще раз грубо повторив я. – Ви, дивлюся, зовсім уже головою бахнулися!

–А ти, Боре, сам що думаєш? – раптом запитав ельф.

–Про що? Про змову? Лазутчиків? Бернаре, отямся!

–Це ти отямся! Хіба не бачиш, що…

–Ти не привів ні одного доказу! – перебив я паладина. – Лише якісь домисли! І чого ти насів на хлопця? Тебе яка муха укусила?

–Тому що капітан писав про те, – обличчя ельфа чомусь зблідло.

–Що він писав? Конкретно? Назвав прізвища? Ти ж сам казав, що немає ніяких зачіпок… тільки Сіверські…

–Казав… казав… казав.., – бубонів ельф. І раптом зло кинув: – Ти і сам, Боре, підозріла особа! Докази за собою прибираєш… Велеса вбив, корабель спалив…

–А зараз я тобі по пиці вмажу!

–Б'єшся ти якось дивно, – подовжував Бернар тут же киваючи на мою руку на ефесі меча. – І взагалі, для новобранця занадто добре підготовлений… Може, ви із Першосвітом з одного тіста? Із «Держави»?

–А може це ти із «Держави»? – підступив я до паладина. – Серед нападників були і ельфи… Отой чорнокнижник! Чого ти про нього анічого не розповідаєш? Невже капітан про те не писав?

Бернар стиснув губи та важко засопів. Я глянув на Стояну, що сиділа на поваленому дереві та здивовано крутила головою. Здається наша суперечка неабияк її напружила. Вона не квапилась зайняти чийсь бік.

–В журналі мало написано про ельфа, – заявив паладин. – Один з останніх записів – про відхід з порту після того, як алод майже проковтнув астрал… та про бій з астральними демонами... Той некромант спробував активувати портальний пристрій на судні, проте не написано для якої цілі… Він використав здобуті в башті Клемента метеоритні камені й «астральні сльози». В результаті цього магічного експерименту корабель отримав сильні пошкодження та був викинутий на берег… ось на цьому острові. А вже далі жодного рядка. Припускаю, що капітан і частина команди або загинули, або.., – і Бернар розгублено розвів руками. – Не знаю… не знаю… Окрім нежиті, ми нікого не знайшли… поки ще…

–А ти вважаєш, що той ельф все ж залишився живим? Що оці потвори на кораблі – справа його рук?

–Цілком можливо… Ти пам’ятаєш слова Тона про канійців?.. В журналі є примітка, що поряд з ельфом були і друїди-чаклуни…

–Овва! Цілий набор! – посміхнувся я. – Канійська шляхта, ельф-чорнокнижник та друїди… Може, Бернаре, ти зараз і до Стояни причепишся? Га?

Ельф сердито хмикнув та знову покосився на Першосвіта. Той зло сплюнув на траву та присів біля вогнища.

–Пропоную усім заспокоїтись, – мовив я, розмірковуючи над подальшими діями.

–Вважаєш, що ти тут за головного? – кинув ельф. – Сказав і тим все вирішив? Розігнав нас по різних кутках, а питання то залишились без відповідей!

–Гаразд, друже ельфу, – я став посередині імпровізованого майданчика. – Ми зараз тут всі начебто на рівних умовах… бо у кожного щось за спиною ховається! Не будемо розгойдувати човен своїми криками, лайкою чи биттям пик. Пропоную всім чесно відповісти на питання.

–Чесно? – насупився ельф. – Звідки ми всі будемо знати, що відповідь чесна?

–Будемо на те сподіватися! – парирував я. – Отже, якщо ти, Бернаре, не будеш змією крутитися туди-сюди, то вважаю, що й інші вчинять так само. Тому і почнемо з тебе!

–Ти нібито із Розшукового приказу! – бурчав паладин. Але схоже він погодився на мою пропозицію.

–Скажи нам, чи Першосвіт говорить правду? Ти дійсно взяв «астральні сльози» з розбитого галеону?

–Взяв, та й взяв, – ельф раптом насупився. – І що?

–Бо якось дивно… Ти визвався шукати для Аманди обсидіан, проте не віддав його… Тепер ось тишком-нишком прихопив на кораблі «сльози»… Ніхаз його знає, що то за хрінь, але ти їх прихопив! От навіщо все це? Що ти задумав?

–Вважаєш коли я відповім, ви всі зрозумієте? – з часткою нахабства сказав ельф.

–А ти спробуй!

–Гаразд! При поєднанні в певній пропорції метеоритного заліза, обсидіану і «астральної сльози», можна спробувати стабілізувати процес переміщення джунськими порталами.

Бернар задер підборіддя та втупився в нас своїми зарозумілими оченятками, наче кажучи: «Ну що, второпали»?

–Те ж саме хотіла зробити і Аманда? – спитав я, намагаючись пригадати давнішні розмови.

–Вона думала про те, – відповів ельф. – Проте немає досвіду… та достатніх знань…

–А ти, виходить, маєш? І де тому навчився?

–У Клемента ді Дазірє! Я допомагав йому у дослідах, ясно?

–Угу… цікаво… цікаво і незвичайно. А знаєш чому? Бо ти тільки-но розповідав про чорнокнижника. Він також захопив метеоритне залізо… із башті Клемента… а також «астральні сльози»… Потім почаклував на судні…

–На що ти натякаєш?

–На дивний збіг у ваших з ним діях!

Бернар судорожно проковтнув. Його крила за спиною нервово затремтіли.

–Ще раз кажу, що я не знаю того ельфа! – відповів паладин, а потім швидко додав: – Капітан не написав як його звуть… Його експеримент схожий на то, що хотів зробити і я... дуже схожий… Проте ніякого відношення до…

–І що це дасть? – перебив я паладина. – навіщо всі ці речі поєднувати?

–Ми зможемо спробувати налаштувати місцевий портал так, щоб увімкнути його та вибратись звідси.

–Мені звичайно не збагнути, як взагалі працюють портали… проте я хотів би почути більш ширшу відповідь. Чому ми не можемо зараз скористатися ним, цим порталом?

–А тому що він працює на вихід! Це як залізти в глечик, горло якого запечатали… Джунська магія одна із найзагадковіших у всьому Сарнауті. Її тайни згинули разом із давнім народом… Клемент намагався розгадати деякі моменти, особливо ті, що стосуються роботи порталів. Аманда вже казала, що він навіть таємно побував на Святій Землі… Ех! – Бернар чомусь різко махнув рукою. – Ти не розумієш, Боре! Багато чого не розумієш! Клемент для мене… він для мене був більше, ніж вчитель. І… і…

Бернар завмер та важко задихав.

В якусь мить у мене пробігла дивна думка… Вірніше, припущення. Здається, Бернар зараз відчував розгубленість… Так-так, саме її. Він стояв на роздоріжжі. Якщо Клемент дійсно був для нього наставником, тим хто направив його до Світла, то зараз, після вбивства Великого мага, у нашого паладина почалась зневіра. Адже Клемент не повернувся до Сарнаута… не вибрався із чистилища Тенсеса… Чому? Не схотів сам чи його не відпустили? І чи існує взагалі переродження?

Мабуть так зараз повинен думати Бернар. І спроби відшукати винних, оці нападки на Першосвіта та мене, це лише засіб захисту від внутрішніх протиріч. Йому так легше… інакше можна збожеволіти…

–В тебе є ще питання до мене? Ні? – перебив мої розмірковування ельф. – Тоді дозволь перейти до Першосвіта.

–Добре, але питати буду я! – і повернувшись до хлопця, промовив йому: – «Держава»… адже ти знаєш, що це… Так? Давай чесно, гаразд?

Першосвіт напружився, важко зітхнув, але брехати не став:

–Так... звичайно, що я чув по неї… Та і взагалі, в будь-якому суспільстві є закриті союзи… «Держава» саме така річ…

–Отже, в Темноводді існують її прихильники?

–Існують, – сердито відповів парубок. Він кинув невдоволений погляд на паладина та додав: – Ми через власну бідність, так би мовити, туди не вхожі.

–А ти б хотів? – ущипливо спитав я.

–Та до чого тут це! – насупився гігант. – Скажімо так: чув, що хлопці з «Держави» не дуже прихильні до теперішнього стану речей… Ряд канійських шляхетних сімей незадоволені владою Айденуса, головного мага Ліги. Тим паче, той зараз опирається на паладинів Воїсвіта Залізного…

–Тебе дратує, що він простолюдин? – підхопився ельф.

–Ні! – вскочив Першосвіт.

–Нумо цить! – встав я між ними. – Ми ж домовились про стриманість… Отже, друже, що то за сім'ї? Хто входить до «Держави»?

–Хоч убийте, але я не знаю. Чесно, не знаю!.. То взагалі були чутки! Суцільні чутки! Хтось, десь, кудись, колись… Нічого конкретного… Може насправді тієї «Держави», як такої, і немає. Може її придумали!

–Жалюгідне виправдання, – кинув паладин.

–От, вилупок ельфійський! Думаєш, коли багатенький та магії навчився, так тепер Сарна за бороду вхопив?.. Та ну тебе до Ніхаза! – Першосвіт гордовито випростався і солодко промовив: – Нічого-нічого! Як в Новоград потраплю, обов'язково в якусь гільдію вступлю. Уявляєш, Боре, буду носити гербову накидку... вишиту золотими нитками… А ще…

–Наскільки я знаю, в гільдію просто так не приймають. Навіть в саму хєрову, – відповів ельф. – А накидку з гербом дають тільки за вірність, доведену службою... або великим гаманцем. У тебе грошей багато?

–Грошей? – хлопець напружився і на диво чомусь відповів. – Ну… ну… монет двадцять.

–Мідяки? Срібло? Золото?

Колір обличчя тут же видав відповідь Першосвіта.

–Ну ось! ¬– посміхнувся Бернар. – А гільдійська накидка, якщо ти вже так хочеш її придбати, щоб дівчатам подобатися, буде коштувати... м-м-м… найгірша... золотом... монет, десь, п'ятдесят.

–Звідки ти… ти… ти…

Першосвіт різко відмахнувся від нас і знову присів біля вогню.

–Боре, ти чого? – штовхнув мене в плече Бернар. – Що ти бурмочеш?

Тільки зараз я докумекав, що стою дивлячись в небо, і при тому жую слово «гільдія».

Чекай-но, що ж не так? Чого це я раптом? Гільдія… гільдія.. гільдія…

Клац… і в голові почало трохи яснішати… Хтось мені раніше казав про гільдію… Клац… клац… Намагаюся пригадати, а в мізках суцільний розгардіяш… Що ж я чув? Від кого?.. Знаєте, як буває – крутиться, вертиться… ось-ось вхопиш спогад, а він наче той пес, який ганяється за власних хвостом…

То була чиясь розмова!.. Відчуття, ніби хочу підняти голову та подивитись, а її хтось тримає, не дає того зробити… Чую тільки голоси… І один з них розповідає, що «до гільдій треба придивитися»… «прискіпливо придивитися»… «та використати»…

Стій, не так! Не так він говорив!

–К гільдіям надо прісмотрєца! Іх можно іспользовать… Бу-бу-бу-бу, – далі щось незрозуміле. Чи то просто мій мозок відмовляється згадувати. – Бу-бу-бу… План простой… дажє очєнь… бу-бу-бу… І хорошо би чтоби вход в нашу гільдію бил нє дєшовий… І очєнь нє дєшовий!

Потім сміх… Він був схожий на хекання старої людини… Другий голос спитав про план. Я тут же згадав, що його власник розмовляв з дивним акцентом… зовсім мені незнайомим…

–Закритая общность… со своїмі правіламі, законамі, – продовжував перший чолов’яга. – Туда нє будут брать случайних прохожих… дажє тєх, кто готов хорошо вложица…

–Дєньгі будут нє лішнімі… Ето своєго рода гарантія…

–Соглашусь, но ми нє станєм на етом акцєнтіровать… Такой союз будєт лєгко контроліровать… ім будєт лєгко управлять… набірать людей… Главноє создать соотвєцтвующую ієрархію…

–А Жуга Ісаєв? – спитав другий співбесідник. – Єво люді вєздє…

Знову сміх, схожий на хекання.

–Союз нє для всєх… Только для вєрних! Такая сєбє дєржава!..

А далі не пам’ятаю… І знову відчуття, що хтось тримає за голову, не дає озирнутися…

Ніхаз тебе бодай! Що це було? Цей спогад… якщо він дійсно спогад… він мене не те що вразив, ледь не залишив стояти посеред лісу з роззявленим ротом. Скільки же моя пам'ять ховає загадок?

Це точно був не сон… це саме спогад! Може я просто когось підслухав? Буває ж таке, що чомусь пригадуєш чужі розмови!

О, Сарне! Допоможи розібратися!.. Чи мені треба до Арга звертатися? – я ледь зміг себе опанувати. Сподіваюсь, ніхто з присутніх нічого не запідозрив… Не можна допустити, щоб ця трійця зрозуміла мою розгубленість та безпорадність.

–Боре, ти чого? – знову торкнувся плеча Бернар.

–Нічого, – відмахнувся я. – Сподіваюсь, ми більш-менш розібралися стосовно один одного?

–А що до тебе? – спитав ельф. – Ти нічого не кажеш про себе?

–Гаразд, – пішов я ва-банк. – Слухаю, у кого що до мене є?

Першосвіт лише знизав плечима, мовляв, мені байдуже. І взагалі відчепиться від мене. Стояна же сиділа, наче мишка в норці. Вона поки не розуміла того, що тут зараз відбувається. Стріляла очима то на мене, то на паладина, то на роздратованого Першосвіта. А рись сиділа під кущем, нервово махаючи хвостом.

Бернар же ніяк не міг вгамуватися:

–Ти прибув з Інгосу, так? А чим там займався? – обличчя паладина перетворилося на скам’янілу маску. Слова він вже не добирав: – Чому приперся на інший алод? Чому записався до війська Ліги? А потім вже тут, на острові, намагався від цього відхреститися, га?

–Овва! Ну в тебе і питань! А ще казав ніби я із Розшукового приказу… Добре, я відповім, проте дозволь спочатку поцікавитись у тебе: чому взяв мене в напарники? Чи тоді не хвилювався через моє минуле?

Ельф потупив очі та пробубонів щось незрозуміле.

–Я так і думав! – іронічно посміхнувся я. – Ну гаразд, скажу вам всім, щоб не було нарікань. Отже, я з невеликого містечка Грьонефьелт-фіорд, що в Вімурському повіті на Інгосі. Рідних своїх не пам’ятаю… Хто, де, коли – все в тумані… Здебільшого, ріс як той бур'ян на городі.

–А що кажуть люди? – здивувався Першосвіт. – В твоєму цьому… Грьон… Як там, курво, далі?

–Грьонефьелт-фіорд! – повторив я і раптом відчув, що всі ці фрази, які зараз кажу, наче завчені. Буцімто навмисно їх відрепетирував, щоб ось так відбиватися, коли якійсь дуже прискіпливий кліщ почне пхати свого носа в мої справи.

От дивина! Невже дійсно навмисно завчив їх? – питаю сам у себе, але не можу знайти відповіді.

–Так що вони кажуть? – говорив Першосвіт. – Ну… про твоє минуле… Та і взагалі…

–Анічого не кажуть! Стануть добропорядні господарі зв’язуватися з голодранцем, який вештається по містечку та... Ну, ви зрозуміли.

–І чим ти там займався? – спитав ельф.

А Ніхаз його знає чим! Проте, треба щось казати, – і я почав брехати:

–Був якось і лісорубом… Пробував полювати на звірів заради хутра… Десь вартував, десь охороняв… Прийшов час щось в своєму житті змінити. Ось добрі люди й запропонували записатись до реєстровиків, мовляв, непоганий заробіток на військовій службі… Суперечка між Хадаганом та Лігою і досі триває, так що це дійсно заробіток, чого приховувати правду! Війна війною, а грошики в кишеню капають. Не всі ж воюють заради принципів, – чомусь почав я виправдовуватись. – От і вирішив було, що послужу років зо п’ять, а там щось ліпше випаде…

–Як ти браво відповідаєш! – захитав головою ельф, наче засумнівався.

–А ти що хотів почути? Про заколоти? Мене, між іншим, ледь не прибили, коли я бився в місті біля порталу та намагався врятувати людей! Так що вибачай, ельфу, я до нападників маю таке ж відношення, як сало до гівна!

Бернар потупив очі, явно тим визнаючи правоту моїх слів. Більше жодного питання від нього не пролунало.

–Ну якщо ми розібралися з непорозумінням, – промовив я, беручи у власні руки подальший хід подій, – то у мене є пропозиція: подовжити пошуки команди «Урагану». Заперечень катма? Ось і добре… Залишається ще одна необстежена ділянка. Це східна гряда. Судячи з усього, чорнокнижник, якщо він живий, та залишки команди галеону могли сховатися там. Спробуємо знайти їх сліди й нарешті вирішити питання з власною невинністю. Домовились?

Всі насуплено мовчали. Це вже непогано… Після досить емоційних «розмов» зазвичай наступає якесь опустошення. І вже не дуже тягне на суперечки.

Поорали один на одного, таке теж треба. За одно і розібралися хто кому ким доводиться.

–Тоді виступаємо! – наказав я і дав знак Стояні.

Вона зі своєю риссю рушила першою, за нею покрокував ельф, потім я і замикав – Першосвіт.

На відміну від вчорашнього дня та неспокійної ночі, погода з ранку встановилася відмінна. Тільки калюжі й мокра земля подекуди нагадували о вчорашній негоді. Ми пішли ближче до східного схилу ущелини, намагаючись розшукати хоч якісь сліди. Стояна часто зупинялася, але кожного разу розводила руками, так нічого не знаходячи.

–Чи вони перелетіли, як ті птахи! – тихо лаявся Першосвіт. – Ходимо, ходимо, а толку ніякого!

Він все ще сердився і похмуро бурчав з будь-якого приводу.

–Це цілком можливо, – ущипливо кинув ельф гіганту, очевидно натякаючи на якийсь різновид магії.

–Та йди ти…

–Ви знову за своє? – гаркнув я. – Ми не знаходимо слідів, тому що команда могла рушити з берега іншим шляхом… і відразу піднятися в гори.

–А, може, ми шукаємо те, чого насправді немає? – посміхнувся Бернар.

Наш загін блукав до самого вечора. Зупинитися вирішили, вже коли зовсім засутеніло. Ризикнули розвести багаття та розсілися вечеряти.

Всі втомлено жували, ніхто ні з ким не розмовляв. Я хотів було вже наказати про час вартування, коли ледь чутний тріск гілок змусив всіх стрепенутися і вскочити.

–Спокійно, хлопці! – почувся чийсь голос.

З темряви вийшло п'ятеро незнайомців. Судячи з кольору капюшонів та характерного одягу, це були розвідники Аманди. Крил за спиною не видно, отже це люди… реєстровики…

–Ви хто такі й що тут робите? – запитав один з них.

–Ми – шукаємо обссс... тьху ти! – вилаявся я, раптом забувши назву каменів.

–Обсидіан, – підказав Бернар.

–Ось-ось, обсидіан! Для пані Аманди ді Дазірє. А ось ви хто такі? – я виступив вперед, опускаючи руки на мечи.

Серце шалено калатало в грудях. Якщо нас вислідили, то треба рішатись на зовсім недобрі дії… А якщо ці розвідники нічого не знають про нас, то треба якось відбріхуватись.

–Обсидіан? – здивувався чолов’яга, озираючись на своїх товаришів. – Навіщо?

–Пані Аманда буде проводити якийсь магічний ритуал, – додав з-за спини Бернар. Він витягнув з торби чорний камінець. – Ось такі штуки…

–Угу… ясно… Я – Мал, – назвав себе розвідник. – Мал Темний. А це мій загін. Хочу вас попередити, що ви занадто близько від Могильного гроту.

–А що це? – запитав я. Здається, нам повірили, отже все обійшлося.

–Трохи північніше звідси… десь за версту… є вхід до печери… Ми вчора там були… хотіли подивитися… а всередині все кишить нежиттю.

–Овва! Нічого собі! – я ледь стримав радість, прикривши її здивуванням. – Оце так звістка! Дякую за попередження…

–Будьте обережні! – знову повторив Мал.

–Перепрошую, а ви куди зараз куди прямуєте? – запитав я у нього. – Та ще й вночі.

–Як раз до Аманди… в поселення... А час доби для нас не має значення, – трохи зухвало проговорив команди розвідників.

–Ага… е-е... хлопці, не а могли б ви супроводити туди дівчину? – запитав я, киваючи убік Стояни.

–Чому ж ні, можемо!

Я тут же наблизився до друїдки й тихо їй промовив:

–Візьми судовий журнал, та передай його Локу. Тільки йому! А на словах додай про галеон і чорнокнижника.

–Ви далєй пойдзєцє самі? – насупилась вона.

–Підемо... а тобі все ж не слід глибоко занурюватися в цю справу. Домовились?

–Але...

–Стояно! Я тебе дуже прошу! – кожне слово сказав з силою в голосі, щоб дійшло аж до печінки. – Від твоїх подальших дій залежить наша з хлопцями доля.

–Я нє разумєю…

–Нічого, збагнеш пізніше. Бернаре, віддай! – наказав я, і ельф протягнув дівчині журнал.

Стояна знехотя поклала його до своєї торбинки та пішла слідом за розвідниками.

–Ти впевнений, що робиш? – трохи згодом запитав ельф. – Ми не знаємо тих людей… І по-друге, чи можна довіритись Стояні?

–Кинь це! Ми вже обговорювали тему «довіри» та «підозри»… Я більше про те слухати не хочу!

–Я б такий документ передав особисто і...

–Бернаре! – сердито прошипів я.

–От все нібито в тобі, Боре, добре. Начебто і зухвалий, і тямущий... навіть хитрий... Проте думати, так би мовити, на два-три кроки наперед ніяк навчитися не можеш.

–А ти мені на що? – спробував я пожартувати. – Підказуй… Питання в тому, чи буду я прислуховуватись…

–Ти занадто швидко приймаєш рішення. Спонтанно... Ця непередбачуваність в чомусь дає позитивний результат, але справа скоріш в твоїй удачі, ніж в прорахованості дій.

–Тим і беру! – посміхнувся у відповідь.

Ми швидко закінчили вечеряти та я визвався першим чергувати. Вирішили виходити рано вранці, щоб встигнути потрапити в Могильний грот до приходу солдатів з поселення. Впевнений, що Лок відправить їх туди… Обов’язково відправить, – з цими роздумами я присів біля вогнища і почав заточувати свої мечі. – Бо завтрашній день, судячи з усього, буде більш важким, аніж сьогоднішній…

15

…У печері було доволі сиро. Зсередини тягнуло цвіллю та ще якоюсь гидотою.

Я запалив факел, зробивши той зі своєї зачарованої стріли, і ми не поспішаючи рушили вглиб. Звід в печері був досить високим. Але вже кроків за сто, він різко знизився. Ми пройшли першою галереєю десь третину версти та опинились біля завузького проходу. Вглядаючись в подальший тунель, можна було побачити на стелі «бахрому» невеличких, проте гострих пик сталактитів. Вони яскраво вигравали різнокольоровими вогниками від відблисків факела. Звідси печера різко попрямувала донизу. Ще десь пара сотень кроків і ми вибралися в напівкруглу залу, з якої виходили два чорних зіву нових тунелів. Повітря похолодало, з рота потягнулися густі клуби пару.

–Куди підемо далі? – тихо запитав Першосвіт, але відбите відлуння посилило його голос і питання понеслося кудись удалечінь. – Який шлях оберемо? Правий? Лівий?

–Так можна легко заблукати! – сказав Бернар. – Треба позначки ставити на стінах.

Я розгублено крутив головою, намагаючись вирішити питання із вибором тунелю. Ліворуч? Праворуч? Чи все ж ліворуч? Куди? Га?

–Давайте підемо оцім, – запропонував своїм товаришам, тицьнувши пальцем в лівий прохід. – Якщо щось не влаштує, то повернемося і продовжимо рух іншим тунелем.

Ельф тут же наблизився до стіни та чимось намалював значок біля входу.

Я рушив першим. Чого зволікати?

Тунель майже відразу вигнувся вправо, а десь кроків за тридцять різко розширився, перетворюючись в гігантських розмірів прохід. Дивлячись на стіни, я відчував себе ніби в утробі якоїсь величезної почвари. Не знаю якої саме, може дракона, чи змії… І це так неприємно давило на свідомість, що інстинктивно хотілося кинутися бігти назад, на волю, до просторів. Сталактити, наче розплавлені свічки, переплелися в химерних вигинах, які чомусь мені нагадували ребра. І це ще більше додавало схожості із черевом якогось монстра. В голові перелякано стрибали якісь дурні думки. А від знання того, що десь в темноті бродять мерці, взагалі ставало не по собі. Я напружено придушував пристрасне бажання тікати.

Цікаво, а що вважається моїм напарникам? – подивився назад та помітив, яке бліде обличчя у Першосвіта. Бернар же навпаки виглядав спокійним та зібраним, наче все життя провів у печерах. Вони його явно не лякали.

Ліворуч… праворуч… вгору… знову ліворуч… а потім різко вниз… Тунель петляв, наче заєць, що заплутував власні сліди. Він то розширявся, то звужувався, то приводив нас до глибоких калюж з неймовірно холодною водою. А ми все йшли, йшли та йшли… Куди? Сарн його знає!

Бернар, що крокував поряд, різко зупинився та схопив мене за плече. Він показав рукою в темряву тунелю та щось прошепотів.

Ми з Першосвітом напружили зір. Простояли так з хвилину, намагаючись зрозуміти, що побачив ельф. Перед очима стрибали різнокольорові цяточки, проте не дивлячись на це, мені здалося, що попереду ворушиться якась чорна фігура.

–Що там? – тихо запитав у ельфа. Його очі, на відміну від наших, людських, були пристосовані для сутінкового зору. Тому і не дивно, що Бернар міг щось розгледіти в темряві.

–Нежить… Двоє… або троє.., – прошепотів паладин.

Я віддав йому факел, а сам зняв з плеча лук і витягнув стрілу.

–Вогонь! – і на її кінці спалахнуло маленьке полум’я. Мить і стріла помчала в темряву, висвітлюючи на своєму шляху «черево змії».

Декілька секунд і ми побачили двох мерців. Вони з дурнуватими масками на обличчі дивилися на палаючу стрілу, яка встромилась в стіну.

–Ось вони, красавчики! – проворкотів Першосвіт, витягуючи свою сокиру.

–Е-е-е, ти куди? – здивовано кинув я, глядячи як хлопець трохи пригнувшись, стрімко ринувся вперед. – Дурню, стій!

Проте Першосвіта було вже не зупинити. Поки нежить все ще тупо розглядала палаючу палку, він за кілька секунд домчав до мерців і його сокира з лютим свистом увійшла в їх мертву плоть. Обезголовлені тіла глухо впали на кам’яну підлогу.

–Спритно! – кинув я, наближаючись до місця сутички. – Тільки даремно ризикувати не варто. Хто його знає, хто тут в темряві ще є… Та і слизько тут… Впадеш, втратиш перевагу і прощавай твоя власна голова!

–Угу, – з дурнуватою посмішкою на своєму обличчі захитав головою парубок. – Як вважаєш, а скільки їх тут може ходити?

–Та Сарн його знає! – я глянув на паладина, який зараз схилився над тілами.

–Матроси, – за мить промовив він. – Можливо виконують роль вартових… Мабуть йдемо правильним шляхом.

–От чесно зізнаюсь, – пробасив Першосвіт, – не хотів би, щоб моє тіло після смерті ось так використовували.

–Вважаєш, їх питали про бажання? – кинув у відповідь Бернар. І тут же він пустився у філософські хащі: – В нашому світі взагалі мало хто кого питає, чи хоче він щось робити, чи ні! Хтось прикривається обов’язком, хтось службою, когось цікавлять гроші…

–Якого мерця цікавлять гроші? – роздратовано пробурчав хлопець.

Бернар махнув рукою, мовляв ти мене не розумієш, тому і не варто про це і розмовляти. Ельф підвівся і ми знову рушили вперед.

Декілька сотень кроків і тунель закінчився черговим залом, проте трохи більшим, ніж попередній. На підлозі розкинулося неглибоке озерце, вода якого була настільки холодною, що здалося буцімто на ноги накинули кайданки.

Я першим досяг протилежного берега, зупинився, вслуховуючись в темноту. Потім запалив ще один факел, який передав Першосвіту.

Подальший шлях був вгору. Ми повернули праворуч та покрокували вздовж гладеньких напівкруглих стін, по яким дріботіли тонюсінькі струмінці води. Від полум’я факелів здавалося, наче все навколо вкрито шаром самоцвітів.

–Не знаю, як вам, – подав голос Першосвіт, – але мені зараз здається, ніби ми повземо в чиїйсь дупі… Хай йому грець!

–Чи то дупа, чи то срака – головне не заблукати! ¬– кинув я.

–Але ж кудись-то вийдемо! – Першосвіт раптом розреготався та пожартував щось про гівно. Тут же спіткнувся, та гепнувся на підлогу.

–Здається, цій печері твої жарти не до вподоби, – з’єхидствував ельф.

Підйом завершився невеликим круглим майданчиком, з якого ми потрапили у вузьку галерею. Трохи далі було помітно відгалуження, звідки проглядалися помаранчеві відблиски… Здається там, за рогом, горів вогонь.

Ми всі втрьох зупинились та прислухались.

–Навряд там сидить нежить, – тихо промовив ельф.

Ну це і так було зрозумілим. Я визвався піти та перевірити, і обережно рушив уздовж стіни. Досягнувши повороту, присів навпочіпки і виглянув.

Попереду лише голий відкритий майданчик, який закінчувався обривом. Біля його краю було розкладене невелике вогнище… поряд лежала якась торба… І все. Ні души!

Я десь із хвилину сидів у очікувані, а потім тихо повернувся до товаришів.

–Пусто, – промовив їм. – Або відлучилися, або зовсім пішли...

–А якщо це якась пастка? – припустив Бернар.

–Для кого? Хто в печері лазити буде, крім нас, дурнів?

Ми ще раз оглянулися, а вже потім рушили далі. Біля повороту зупинились, промацали очами майданчик і впевнившись, що тут пусто, протопали далі по тунелю.

Кроків за двісті прохід несподівано різко попрямував донизу. Ледь ми почали спуск, як Бернар неголосно скомандував чекати.

Мої очі, навіть не дивлячись на факели, вже більш-менш звикли до темряви. Цього разу я доволі швидко помітив, що внизу копошиться якась темна маса. Але, здається, там було вже не двоє мерців, а значно більше. І вони відреагували на вогонь та дружною юрбою потяглися до нього... тобто до нас.

–Відступаємо до «зміїної кишки»! – наказав я, хапаючи лук і пускаючи палаючу стрілу.

Заклинанням «Вибух» вирішив не використовувати, інакше звід печери похоронив би нас всіх. Та й подібною витівкою я міг би розбурхати не тільки нежить.

Стріляв вогнем просто в темну масу, навіть не цілячись. Одяг на мерцях спалахнув, буцімто був чимось намащений. Менше хвилини і деякі людські фігури перетворилися на суцільне полум’я. Але нежить продовжувала рушити в наш бік.

Скільки ж там її? – напружував я очі. – З десяток? Півтора?

–О, Сарне! – почувся позаду вигук Першосвіта.

Швидко озирнувся та побачив, як з бічного відгалуження, з того самого пустого майданчика, вийшла чиясь темна постать.

–О, Святий Тенсесу, це ж некромант! – прошепотів Бернар, чомусь при тому відступаючи назад.

Невже злякався? – здивувався я і, відштовхнувши своїх товаришів убік, вийшов наперед, назустріч з чорнокнижником.

–Очманіти! – з бравадою в голосі кинув йому. – Не може бути! Ти живий, курво?

Фігура ельфа раптово збільшилася. Не знаю, може то із-за поганого освітлення, а може то якийсь його магічний фокус. Дивне інше: звідки він взявся? На тому майданчику біля багаття нікого не було! Ми всі втрьох тоді дивилися і там було пусто.

–От вам і дупа! – я хотів пожартувати, але було явно не до сміху.

Чорнокнижник скинув капюшон. На якусь мить мені здалося, що у нього замість очей темні дірки, якими він пропалює нас наскрізь. Аж в животі закрутило та схотілося збігати до кущиків.

–Псяче хутро! – вирвалося само собою. Проте я швидко себе опанував. Страху не було, бо, між іншим, вже цього покидька бив, і він не настільки могутній, як здається збоку. – Першосвіт, нумо дивись, що позаду нас! Прикривай спину... А ми із Бернаром зараз побалакаємо з цим поганцем, покажемо де нас в сраку цілувати, – почав я вголос приндитися.

А що таке? Нехай також понервує!

Бернар закотив рукави і гучно плеснув у долоні. Печера миттєво засяяла вогняними сполохами, які освітили всі її куточки.

Я зробив крок, зайняв зручну позицію, тут же витягнув чергову стрілу, але вистрілити не встиг. Чорнокнижник якось дивно захитався і раптом «розпався» навпіл. Одна з його частинок виступила вперед. Вона нагадала мені полум'я свічки, що коливається на вітрі… проте на відміну від нього ж – було абсолютно чорне… Абсолютно, наче якась найтемніша діра.

–Цєст льомбрє! Тінь! – кинув Бернар. А далі, здається, була якась ельфійська лайка. Прозвучала вона, як: «Все пропало».

Чорний силует Тіні перестав хитатися. Він набрав відносної чіткості, виріс до гігантських розмірів й цілеспрямовано попрямував до нас. Я відразу відчув з його боку сильний холод, наче знаходишся біля крижини. Сполохи на стінах потухлі, буцімто їх хтось задмухав. Секунда-друга і ми занурилися в пітьму.

–Не підпускай Тінь близько до себе! – попередив паладин, задкуючи до валунів.

–Бернаре! – гаркнув я. – Мені треба світла! Багато світла!

Ельф знову плесну в долоні, щось пробубонів і на стінах спалахнули яркі вогники. Вони пробіглися взад-вперед, і Тінь на декілька секунд стала прозорою, наче розтаяла.

Я швидко прицілився та пустив стрілу. Вона пройшла крізь чорний силует і відразу затухла.

–Срань хадаганська! – і що тепер робити. Не очікував, що так станеться.

Стрільнув ще раз і той же результат. Вогники на стінах потихеньку стухали, ще півхвилини і ми опинимось в суцільній темряві.

–Та буде Світло! – крикнув паладин. Плескання в долоні призвело лише до того, що вогники на якійсь час стали яскравішими. Проте моторошний холод, що виходив від Тіні, все одне перемагав зачакловане паладинське світло. – Треба вбити некроманта! – схвильовано сказав ельф. – З Тінню ти нічого не зробиш! Нічого!

–У тебе що ж, немає якогось заклинання? Будь-яка тінь боїться світла… Додай же його більше!

–Не можу! – розгублено кинув Бернар. – Я не настільки сильний маг! Сонце тут не запалю!

–Псяче хутро! – далі я вилаявся більш смачно та тут же наказав: – Тоді відволікай цю кляту Тінь! Вона мені заважає!

–Цікаво, як мені це зробити?

–Придумай! Ти ж паладин Церкви Світла, хай йому грець! Та й до того ж некромант… хоча і в минулому…

–Я відмовився від того! – сердито пробурчав Бернар.

–Знайшов час про те згадувати! – я відмахнувся від паладина та підбіг до стіни, ніби тікав, а сам стрибнув за невеликий валун. Сподіваюсь, що Тінь не попрямує до мене, а чаклун вирішить, ніби я боягуз, який втік з полю бою.

Припавши до холодної підлоги, хутко поповз вперед, ховаючись за каменями. Те, що Тінь десь поруч зі мною я швидше відчув, ніж побачив. Вода вмить замерзла, а на валунах виступили колючи сніжні їжачки. Від морозу аж в очах потемнішало. Мені навіть здалося, що голову закували в стальний обруч.

Слава Тенсесу, ані Тінь, ані чорнокнижник мене не помітили. Я повз, повз, повз… поки не відчув відносного полегшення… І тоді вже зібравшись силами, вистрибнув із-за каменів та хутко кинувся вперед, на ходу витягуючи сакс і фальшіон. Чаклун здивовано позадкував, але тут же опанував себе і спробував повернути Тінь назад. Я метнув меч в ельфа, добре розуміючи, що навіть його не раню. Мені було потрібно лише виграти дорогоцінні миті для того, щоб наблизитися до чаклуна.

Некромант легко ухилився і відступив назад, до проходу на майданчик. Я наблизився достатньо, щоб зробити перший випад… Але мимо. Ще один замах і знову мимо.

Курво! Цей ельф рухався дуже швидко. Брати його змором не було часу. Рано чи пізно Тінь добереться до мене… Та ще нежить прискаче… Сподіваюсь, Першосвіт ще тримає оборону.

Випад… крок вперед… змах… випад… Та що ж відбувається? Некромант легко увертався від моїх ударів. Ще одна атака і знову марно! А я вже спиною відчуваю морозець… Якась хвилина і ця Тінь притисне мене до себе та висмокче всі живі соки!

Чорнокнижник несподівано зашипів, немов головешка що впала у воду. Навколо нього в якомусь дикому танці закружляли кілька чорних вихорів. Вони виступили вперед, прикриваючи свого господаря. Почувся такий страшний свист, що мені раптом захотілося бігти звідси геть.

–Та мати твою так! – я зібрався та відчайдушно стрибнув вперед, поміж цих вихорів.

Ми з некромантом опинилися на майданчику. Чорні смужки завихрень закрили вихід з нього, наче заперли нас сам на сам. На обличчі некроманта не було ані страху, ані злоби. Суцільна беземоційна маска.

–Ну що, курво! В тебе є ще якісь фокуси? – насунувся я на чаклуна.

Меч в руці тьмяно поблискував вогняними сполохами, які відбивалися від багаття. Чотири кроки… нас розділяє лише чотири кроки… Поряд нікого та нічого…

–Це ти! – прошипів крізь зуби некромант. Здається, він впізнав мене. – Так це ти! Уві, цєст тьо!

–Я… Це я, і що?

–Тю ес ун трайтрьо! – чорнокнижник стис губи.

–Що? Як ти мене назвав?

Ельф втупився в мене своїми пустими зіницями. По спині прокрався неприємний холодок. Подібна гра в баньки мені не подобалась. Пам’ятається, хтось казав, ніби некроманти можуть вилучати життєві соки своєї жертви. Не вистачало зараз перетворитися на висушену мумію.

Я відвів погляд та закрутив мечем, готуючись до атаки.

Ельф озирнувся назад, наче щось відшукував. Проте там був лише обрив… Отже, або битися зі мною, або… Вірніше, без «або»! Взагалі! Бо іншого виходу у чорнокнижника немає.

–Вважав, тебе не знайдуть? – насувався я, граючи мечем. – Зруйнував алод… загубив купу народу… і зараз думаєш, що тобі за те нічого не буде?

–К’ю ест сот! Дурень, ти нічого не розумієш…

Ельф закрив очі і в ту ж мить я відчув що мені хтось дивиться в спину. З’явилося нестримне бажання озирнутися… скоріше озирнутися… а то…

І я озирнувся. Нікого… тільки вихори на вході… та, здається, якась примарна димка схожа на людську фігуру…

А в іншу мить в плече врізався некромант. Ми з ним зчепились, покотилися по землі.

Я хутко перекрутився. Удар ногами в груди і ельф відлетів убік, звалившись поряд із обривом.

–Курвий сину! ¬ – я схопився та підняв меч.

Крок вперед, і поки некромант борсався внизу, зробив один швидкий помах. Фальшіон опустився прямо на шию супротивнику, перерубуючи воріт куртки та заглиблюючись в м'язи. Мені не вистачило сили, щоб повністю відокремити голову і вона повільно та якось неприродно відкинулася вбік, повисаючи на уцілілих зв'язках. Кров вирвалася одним великим темним фонтаном.

Тіло чаклуна повернулося, а в наступну мить звалилося вниз, в темряву обриву. В цю ж секунду розвіялися вихори, і громадина Тіні, що стояла за ними, перетворилася на густу хмару чорного диму.

Ковтаючи підступившу до горла нудотну грудку, я рушив до повороту на основну галерею. Сутичка з нежитю добігала кінця. Першосвіт, який десь вже роздобув дерев'яний щит, спритно орудував сокирою, добиваючи останнього мерця. Бернар же стояв біля валунів, тримаючись за них обома руками. Здавалось наче він тільки-но закінчив переносити важкий вантаж, і тепер переводив дух.

Паладин знову плеснув в долоні, ще раз висвітливши спалахом тунель та голосно промовив:

–Судячи з усього, ти його прикінчив…

–Угу, – вичавив я із себе.

–Ніхто не поранений? Усі цілі? – після цього питання ми подивилися один на одного. Бернар важко видихнув та додав: – Ну, сподіваюсь, це все!

Першосвіт неквапливо позадкував до нас, все ще опасаючись нападу нежиті.

–Слухай, ельфу, – вирішив спитати я, – а що значить «тратро»… «труонтро»… Псяче хутро!

–Лє трайтрьо? – припустив паладин.

–Напевно… Цей покидьок не дуже виразно розмовляв… все крізь зуби…

–А ти знаєш, хто це був? – раптом запитав Бернар. Він випрямився та попрямував до мене.

–Звідки мені знати!

–Арсен! Це Арсен ді Дюсер.

–Твій брат?

–Родич. Далекий родич, – якось сердито кинув паладин. Він підійшов до повороту та почав уважно вдивлявся в майданчик, явно шукаючи тіло вбитого некроманта. – Я його впізнав.

–І що нам с того? – я підібрав сакс та втомлено опустився на найближчий валун. Після сутички з некромантом відчував себе так, ніби з мене висмоктали всі сили. Напевно він дійсно встиг щось начаклувати!

–Я ж тобі казав про наш рід… про ді Дюсерів… І зараз знову будуть говорити, що ми… що всі ді Дюсери.., – Бернар не закінчив фразу та роздратовано махнув рукою.

Звичайно, що будуть говорити, - промайнуло в моїй голові. ¬– Адже хіба цей Арсен не зрадник?

Але цього вголос не сказав. Не хотілось знову починати суперечку.

–Послухай, друже, – як можна м’якіше промовив ельфу, – скрізь існують щурячі душі. Навіть ми з тобою часом думаємо про те, щоб...

–Я все розумію! Але судити будуть по прізвищу... І скажуть: «Ось бачите, ми ж попереджали! Ді Дюсери це гниль!» І всі будуть вважати наш Дім тією ще поганю! Ніхто ж не згадає, що під час Ночі астральних порталів на алоді Кірах саме наш рід прийняв удар на себе. Саме ді Дюсери! І також ніхто не згадає, що за багато років Великої Гри, поки керували ми, серед ельфів був лише мир і справедливість... До речі, де Арсен? Де його тіло? Куди воно поділось?

–Впало з обриву.

–Так він поранений? – ельф здивовано подивився на мене.

–Я відтяв йому голову. Вважаю, з такою раною важку бути пораненим, – сказав, а сам раптом подумав який же я цинік. Навіть в такий час намагаюсь жартувати.

–Треба підняти його тіло! – заявив Бернар. – Воно буде нашим доказом… Інакше, ніхто словам не повірить!

–Ти все ж таки хочеш позору для Дома ді Дюсер?

–Мені нічого приховувати! – розсердився ельф.

Ми з ним наблизились до краю обриву.

–І знову ти залишив нас без свідків, – пробубонів паладин.

–Вважаєш, я це зробив навмисно? В запалі бою про таке не думаєш…

–А треба! Нам із тобою відразу треба було про це подумати!

–Ти сердишся від того, що це твій родич? Чи справді жалкуєш, що Арсена вже не можна допитати? Хіба не ти кричав, щоб я його вбив, інакше Тінь не здолати?

–А ти прямо все так і робиш, як я кажу!

Ми почули чиїсь кроки. Вони гулко рознеслися по галереях печери.

–Це десь там, – прошепотів Бернар, махаючи вниз.

Ми заховались та обережно визирнули з-за каменів. Внизу в одній з галерей повільно рухалося світло, судячи з усього факел.

–Троє, – тихо промовив Бернар. І я йому повірив. – Йдуть на захід.

Якій «захід»? ¬– здивувався я. Як Бернар визначає тут сторони світу?

Ми оглянулися, проте не знайшли, як спуститися вниз.

–Прийдеться повернутися до розгалуження, – зауважив я. – Швидше за все, вони пішли другим шляхом.

І ми швидко вирушили назад крізь «кишку» та «черево змії».

Другий тунель був завузьким, але не петляв, ніби заєць. Йти було важче, бо, по-перше, він деінде виявився заповненим водою, що доходила часом до пояса, а по-друге – тут було ще холодніше, ніж в галереї з нежиттю. За якісь півгодини нарешті ми вийшли в тої самої зали, вид на який відкривався з майданчика Арсена.

Тіло некроманта лежало в невеликій калюжі. Бернар схилився над ним і якось сердито промовив:

–Часом, Боре, я починаю тебе боятися.

–Чому?

–Ти зовсім не боїшся вбивати.

–Як це? – не второпав я. Запитав цілком відверто.

–Як та як! Для тебе це так само, як в кущах подзюрити, – пробубонів Бернар.

Першосвіт чомусь підтакнув та тут же спитав:

–А чим ти кажеш раніше займався?

–Полював! – трохи нахабно кинув їм.

–Не схоже, – сказав ельф, відходячи від тіла. – Чомусь з тебе поганий слідопит вийшов… аж-но до Стояни прийшлось звертатись…

–Може поговоримо про те іншим разом? – запропонував я, намагаючись уникнути чергового з’ясування відносин. – Коли на те буде слушна нагода, га?

–Як скажеш…

Ми обійшли кілька величезних сталагмітових стовпів і опинилися біля наступного тунелю. Той вивів нас до яйцеподібної зали, в кінці якої нарешті побачили щось схоже до виходу із печери.

–Будьте напоготові, – промовив я, знімаючи лук і дістаючи зачаровану стрілу.

Першим до виходу наблизився ельф. Він дав знаки чекати та довго визирав назовні. Повернувшись до нас, паладин розповів, що попереду невеличка астральна бухта, яка обмежена з обох боків крутими скалами.

–Нарахував на березі з двадцять канійців, – закінчив ельф. – Хоча, вважаю, їх значно більше…

–І що вони роблять?

–Завантажуються на корабель.

–Що? – ми з Першосвітом стрепенулися. – Корабель? Ще один? Справжній? Цілий?

–Невеликий старий фрегат… Назву не побачив.

Тепер вже ми утрьох наблизились до виходу та, обережно вибравшись назовні й сховавшись за валунами, стали спостерігати за берегом.

–Бачу, на самому фрегаті ще близько півтора десятка людей, – промовив Першосвіт, який розмістився праворуч мене.

–На юті стоїть брат Велеса, – додав Бернар. – Я його впізнав, це Берест Сіверський.

–Ну в тебе і зір! – захопливо кинув я. – Ну і що будемо робити далі? Повернемось до Аманди та розповімо про бухту?

–Ці бандити чекати не стануть, – сказав ельф. – Сядуть на корабель і ау рєвуар!

–Цікаво, а чого вони раніше те не зробили? Чого тут стирчать? Чого чекають?

–Метеоритне залізо! Це ж його хотів викрасти Велес? – припустив паладин.

–Ну, можливо… І все ж, що ми будемо робити? Хто піде до поселення?

Ніхто не відповів. Крім того, щоб знайти команду галеону, ми інших цілей собі не ставили, не обговорювали подальші дії. Тому зараз розгублено дивились один на одного.

–Ці бандити скоро помітять, що Арсена немає, – сказав Першосвіт. – Ми не зможемо довго переховуватися непоміченими…

Я втомлено протер очі. Отже, що ми маємо? Печера з нежиттю, яку контролював Арсен ді Дюсер… Це свого роду залог безпеки від нападу з боку сил Аманди… Що далі? Закрита бухта з кораблем готовим до відльоту… До речі, звідки той узявся? Мабуть також брав участь в нападі на алод Клемента.

–Подивіться наверх! – раптом прошепотів Першосвіт. – Ось туди, праворуч!

Ми з Бернаром обережно визирнули та задерли голови. Уздовж пологого схилу виднілася ледь помітна вузька стежка. Наверху, біля згаслого багаття, дрімали двоє вартових. Це чудо, що вони нас не помітили…

Ще трохи далі від них, за густими кущами, стояла дерев'яна хатинка, за якою, в сотні-півтори кроках можна було помітити величезний блакитний кристал, що наче висів у повітрі, закутий в кам’яне кільце.

–Це що за дивина? – тихо спитав я у ельфа.

Той пробубонів щось про прибережний портал.

–Овва! – оченята ельфа блищали, наче він непогано прийняв на груди. – Це наш шанс!

–Який, к Ніхазу, шанс? – не зрозумів я.

–Якщо цей портал працює, то він веде… веде… веде на інший острів.

–Поясни?

–Це «джунський алмаз»… так він зветься у нас, на Тєнебрі… Камінь, за допомогою якого давні джуни переміщувалися у просторі…

Бернар подивився на мене, немов чогось чекаючи. А що я міг сказати? Лише кліпав очима, намагаючись допетрати, якого бісу той ельф зараз нагородив?

–А-а-а, – сердито відмахнувся він. – Ніхазов Інгос! Що ви там взагалі бачили!.. Хмм… Нам би зараз дістатися до того кристала та перевірити його працездатність… Якщо він дійсно відмикає портал, то ми можемо дістатися до найближчого острова, з яким він пов'язаний… Розумієш хід моєї думки?

–Ну… майже…

–Подібні прибережні портали працюють на невеличких відстанях. Ти був на Новій Землі? Бачив, як на цьому архіпелазі пов’язані між собою острови?

–Ні, не був! – трохи роздратовано відповів я.

–Ну… ну.., – ельф розгублено крутив головою.

–У нас в Темноводді є подібний портал, – сказав Першосвіт. – Звідти прямо на Тєнебру можна потрапити…

–Ну ось бачиш! Отже, десь поряд повинна знаходитися ще одна земля, з якою і пов'язаний цій таємничий острів…

–А якщо його немає? Якщо він не працює?

Настала черга ельфа кліпати очима.

–Гаразд, нумо ці пусті розмови! – промовив я. – Отже ти нам пропонуєш розвідати?

–Було б непогано…

Я хитнув головою в знак згоди і тут же витягнув з сагайдака дві звичайні стріли.

–Ну ти і швидкий! – хмикнув ельф. – Знаєш, а за власну безпечність часом приходиться дорого платити…

–Ти це скажи отім двом вартовим, – в тон Бернару відповів я. – Сидять та вусом не ведуть… Вважають, що твій Арсен стереже прохід в печерах, так що можна собі спокійнісінько спати.

Я обережно вийшов з-за валуна та натягнув тятиву. Перо торкнулося правого вуха. Очі втупилися прямо в найближчого вартового, який сидів до мене спиною… Яка безпечність з його боку!

Дін-н-нь! Звук спущеної тятиви пішов вглиб тунелю. За кілька секунд чолов’яга захрипів, намагаючись зрозуміти, чому не може зробити вдих. Наконечник пройшов під потилицею… напевно розірвав трахею… та вийшов з підборіддя.

Другий вартовий навіть очі не відкрив. Хропів, що ведмідь в барлозі… А напарник відчайдушно спробував підвестись на ноги. Втрачаючи останні крихти свідомості, він звалився прямо в затухаюче багаття.

Друга стріла проспівала свою пісню і встромилась в ліве око сплячого чоловіка. Її наконечник, схожий на широкий дубовий лист, впився в мозок.

–Тільки не кажи, що мені це подобається, – пробубонів я ельфові, ховаючи свій лук. – Це лише раціональний розрахунок… Відтепер у нас на двох ворогів менше.

Бернар хмикнув, а потім раптом промовив:

–Помітно, що ти любиш знищувати ворогів… Я вже натякав про твої дивні здібності… До речі, ти питав що таке «трайтрьо»?

–Було… Здається твій Арсен так сказав, коли ми з ним зчепилися біля обриву…

–Дивно!

–Чому?

–Бо «трайтрьо» означає «зрадник»…

Я здивовано поглянув на паладина. Той чомусь зіщулився та якось недобре поглянув у відповідь. А потім хутко рушив до стежки. Слідом за ним попрямував і Першосвіт.

Зрадник? Чому той чорнокнижник так сказав? Може мені почулося? А може я не зрозумів фразу? А якщо Арсен казав саме про себе, ніби він зрадник… Тьху ти! Вірніше, намагався сказати, що він не зрадник… Га?

Псяче хутро! Як там вся фраза звучала? – в цих роздумах я присів за камені, очікуючи сигналу від товаришів.

Хвилина, а то й менше, і ельф з хлопцем опинилися біля хатинки. Пірнули всередину, а за кілька секунд звідти визирнув Першосвіт, який подав знак йти до них.

Я ще раз озирнувся і жваво побіг. Вже проходячи повз вбитих чоловіків, зупинився та підпер їхні тіла, роблячи вигляд ніби вони все ще сидять на варті. Не хватало нам, щоб хтось із команди корабля помітив якісь негаразди біля порталу…

В хатинці царила напівтемрява. Усередині біля дальньої стіни лежало чиєсь тіло. Знадобилось трохи часу, щоб зрозуміти – це ельф, і він… старий! Чесно скажу, я ніколи не бачив старого ельфа! Дивлячись на його позу, можна було подумати, ніби він мертвий, але ледь помітне здіймання грудей вказувало на зворотне. Поруч з тілом сидів Бернар.

–Що це з ним? – тихо запитав я, одночасно вказуючи Першосвіту стежити за ситуацією зовні.

–Сам не второпаю, – відповів паладин.

Він почав оглядати незнайомця.

–Якійсь бродяга… чи відлюдник… чи ще хтось! – пробубонів Бернар. – Його борода сто років нечесана… волосся нестрижене… Відчуття, ніби він тут лежить споконвіку.

Я нахилився, розглядаючи довгу лляну та вже вицвілу сорочку, перепоясану затасканим шкіряним ременем.

–Він же ельф, так? – кинув Бернару. – Я ж не помиляюсь?

–Ельф, звичайно, – кивнув паладин.

–Ніколи не думав, що ви старієте! Таке взагалі можливо?

–Можливо.., – якось невизначено відповів Бернар.

–Тю! Думав ви завжди виглядаєте молодими… навіть, коли ваш час добігає кінця…

–Ага! Знайшов! – вигукнув Бернар, витягаючи якусь блискучу річ, дуже схожу на голку. – Жало мантікори... Такою іграшкою, якщо знаєш куди вколоти, можна приспати навіть дракона. Будеш і не живий, і не мертвий. Лежати, як ти сказав, до кінця своїх часів…

–Ельфійські штучки? – спитав Першосвіт. – І навіщо її вкололи?

–Можливо, щоб приспати… можливо, щоб… щоб… А Ніхаз його знає! – вилаявся паладин.

–Хто він? Ти його знаєш? – питав я.

–Н-н-ні… він мені не знайомий, – промукав Бернар, роздивляючись старече обличчя. – Поглянь, який він худий… виснажений… наче та мумія!

Паладин раптом закрив очі, поклав руки на голову незнайомцю та почав щось шепотіти. Судячи з тих слів, що вдалось почути, Бернар молився та призивав Світло.

–Таке відчуття, – промовив я, звертаючись до своїх товаришів, – що ті двоє не тільки вартували вхід до печери та сторожили кристал, але й доглядали цього… цього.., – визначення не знайшлося. Прийшлося просто хитнути вбік напівмертвого старого бороданя. – Які в нього дивні крила! Як у кажана… тільки бліді, ледь помітні, ніби розтаяли…

–І що це значить? – підійшов Першосвіт.

–Що?.. Це ж некромант, хай йому грець! Так, Бернаре? – звернувся я до паладина.

Той завмер, розплющив очі та якось невдоволено погодився.

–Отже, маємо чергового некроманта, – підвів риску Першосвіт. – Сподіваюсь, це не якийсь твій родич?

–Я вже казав, що не знаю цього… цього ельфа! – сердився Бернар.

–Чого ж квапишся його розтормошити? – не відчіплявся гігант.

Я тут же наказав хлопцю повернутись до входу та спостерігати за обстановкою зовні.

–Пропустиш ворога, відкручу тобі голову! – загарчав на нього. – Отже, Бернаре, – тепер вже я насідав на ельфа, – може поділишся своїми думками? Навіщо ті двоє охороняли цього чорнокнижника?

–Ти ще спитай, про що розмовляли Сарн з Ніхазом на початку часів!

–Ну ладно! Не сердься!.. Мабуть, цей чаклун був з ними, – припустив я більш м’яким тоном. – З нападниками.

–Не схоже… Зверни увагу, що цій хатинці років і років! Вона стара, як і цей ельф! Мені здається, що він тут живе… чи жив… на цьому острові…

–Тоді це виглядає ще більш дивним та загадковим! До речі, щось не бачу ніяких зручностей… Ви ж, ельфи, звикли до солодкого життя, – я натякав на будиночок Аманди, в якому навіть подушки були та добре вино. – Будь-який маг вже давно перетворив би своє помешкання на більш-менш пристойне місце, а не залишив ось такою халупою, куди і гостя соромно позвати!

–Дурень! – розсердився Бернар. – Ти подивись во що він одягнений! Ще раз кажу – це відлюдник!

–Отакої! – все ще сумнівався я.

–А ще згадай жало мантікори! – продовжував свою лінію ельф. – Таку річ самому собі не встромиш… Ти мав рацію: оці вартові дивились, щоб він не прокинувся. Я теж в цьому впевнений!

Старий ельф, судячи з усього, почав приходити до тями. Його обличчя порозовіло, дихання стало глибоким. Бернар знову вдався до молитов та магії Світла, і ось десь хвилин за п'ятнадцять нарешті незнайомець розплющив очі.

–Вітаю… Як ви себе почуваєте? – нахилився я до нього.

–Йа-а-а… мі сєн бі-і-ін.., – прошепотів ельф запеклими губами. Його очі розсіяно стрибали з предмета на предмет. – Начебто… непогано… голова тільки... голова трошки паморочиться... К’ю сес тю?..

–Що? – недочув я.

– Х-х-хто ви такі?

–Добрі люди! – ухильно відповів я. – А ви хто такий? – питання вийшло трошки нахабне.

Ельф спробував присісти. Бернар поквапився йому допомогти, причому мені здалось ніби занадто послужливо це зробив. Старий здивовано поглянув на паладина та щось спитав у нього ельфійською. Бернар стис губи та почав бурмотіти здавленим голосом, а його крила нервово затіпалися.

–Чого ви він хоче? – хитнув я головою вбік незнайомця.

–Питає з якого я Дому, – невдоволено відповів Бернар.

–А ви самі з якого Дому? – насунувся я на старого.

Той або не розчув, або зробив вигляд, проте не відповів, а почав озиратися.

–Що зі мною сталося? – незнайомець підвівся. Він зробив невеличкий крок, тримаючись за руку Бернара. – Все ніби в тумані…

–Ми знайшли вас непритомним, – говорив паладин. – Ви взагалі щось пам’ятаєте?

–Приходив ельф… Так, до мене приходив ельф…

–Чорнокнижник? – швидко спитав я.

Старий раптом застогнав та захитався. Проте мені здалося, що йому все ж стає краще. Крила за його спиною набули блиску, зникла їхня прозорість.

–Приходив ельф, – повторив незнайомець. – Він сказав, що судно, на якому плив, розбилося на о берег… Я запропонував йому допомогу… А потім… потім взагалі нічого не пам’ятаю…

–Він встромив вам оцю річ! – Бернар витягнув жало мантікори. – І ви, можна сказати, заснули.

Старий покосився на голку та зіщулився.

–А ви хто такі? – раптом спитав він. – Як тут опинилися? ¬

–Скористалися давнім порталом, – відповів я.

–А-а-а... ви з тих самих… Пригадую, пригадую...

–Яких «тих самих»?

–Ви з тих прибульців… з тієї навали, яка хлинула на мій острів!

–Ваш острів? Так хто ви такий? Маг цього алоду? Як він зветься? Чому тут немає нікого? – я засипав старого питаннями.

–О-о-о, – старий розправив крила, відпустив руку Бернара та почав роздивляться усіх нас. Погляд його очей став більш усвідомленим… а ще якимось дивним… І мені це не подобалось. – Отже ви всі прибули крізь старий джунський портал… А я вважав, ніби він давно не працює… І тут одного дня помітив, що на березі повно народу… Зізнаюсь, що був здивований, коли побачив таку навалу! – розповідав ельф. – Серед вас було багато немічних та поранених… тому я вирішив дечим допомогти… Непомітно, звичайно, бо сторонюсь публічності.

–Чекайте! – раптом допетрав я. – А чи не ви нам сундуки на берег підкидали?

–Можливо… можливо… А звідки ви всі прибули? Чого хочете?

–Наш алод зруйнований, – промовив Бернар. – Оцей чорнокнижник та хлопці, які зараз копошаться біля корабля, причетні до нападу на Великого мага…

–А хто він? Хто тримав ваш алод?

–Клемент ді Дазірє. Він загинув… На нього напала якась Тінь…

Старий раптом застиг та окинув паладина здивованим поглядом.

–Клемент? – голос ельфа став якимось сухим. – Він загинув?

–А ви його знали? – підступив Бернар.

Проте відповіді не було. Незнайомець нервово стис кулаки та задумливо втупився в підлогу.

–І все ж хто ви такий? Чому уникаєте відповіді на це питання? – відкрито звернувся я до нього.

–Я – простий маг.

–Ви тримаєте цей острів?

–Нажаль, ні… Друзі мої… Можу я вас так називати? Так ось, цей острів – велика пастка! Це вогник у темряві, який притягує дурнуватих метеликів… Вони не розуміють, що потрапивши сюди, ніколи не повернуться назад.

–Що то за маячня! – здивувався і я, і Бернар. – Яка пастка?

–А де дівся той некромант, що встромив в мене жало? – питанням на питання відповів старий ельф.

Чим далі, тим більш впевненим він ставав. І де ділась та розгубленість? Нас ввів в оману оцей його образ простачка та відлюдника.

–Той ельф мабуть в чистилищі,– спробував пожартувати Першосвіт, який знову повернувся до нас. – Розповідає Тенсесу про своє життя… А той вирішує, чи відпускати його іскру назад, в Сарнаут.

–Хмм… А що ви сказали про судно?

–Тут, біля берегу, стоїть старий фрегат, – говорив парубок. – І зараз на нього завантажують…

–Мій корабель захопили? Ох, ти ж.., – крила у ельфа напружено затремтіли. – Ви навіть не уявляєте, що станеться, коли ці люди розберуться, що до чого!

–Тобто? – нахилився я вперед. – Перепрошую, шановний, але ми вимагаємо відповідей! Кажете, це ваше судно стоїть на приколі?

–Так, моє…

–А ви хто такий? Як вас звуть? – вкотре повторював я запитувати одне і теж саме.

–Ну… моє ім’я вам, напевно, нічого не скаже…

–І все ж? – твердим тоном вимагав я чесних відповідей.

–Ось як раз це зараз і не важливо! – відмахнувся ельф. Він попрямував до виходу, а звідти визирнув назовні. – Аби вони не розібралися з кристалом доступу... Судно треба повернути! – кинув старий маг приказним тоном. – Такої зброї не можна віддавати нікому. Нікому!

–Якої зброї?

–Судно напхане джунськими речами! – ледь не крикнув ельф. І чого це він так розхвилювався? – Аж через край! На негайно треба повернути корабель! Негайно!

–Шановний, – розсердився я, – ви, здається, не армією командуєте! Нас тут троє! Лише троє!

–Ми зараз всі у великій небезпеці! – старий маг, здається, мене не чув. Його фрази звучали якось занадто бундючно, і від того я мимо волі не повірив сказаному. Хоча він, можливо, говорив правду. – Якщо вони випустять Прокляту Іскру…

Ельф не закінчив та різко наблизився до нас. Його очі загорілися недобрим світлом.

–Вважаю, що судно – річ необхідна! – раптом промовив Бернар. Він втупився в мене, явно на щось натякаючи.

–Ну… ну… мабуть, було б непогано його мати, – пробурчав я, намагаючись зрозуміти чого хоче паладин.

Самим розумним було б за допомогою корабля зв’язатися з Канією… полетіти до Світлолісся… до Новограда… Потім організувати звідси евакуацію. Чи не до цих думок намагався підштовхнути мене паладин?

–Судно небезпечне! – сердито промовив старий ельф. – Воно не повинно нікому належати!.. Це по-перше! А крім того, ви не зможете їм скористатися, щоб вилетіти звідси! – сказав так, наче мої думки прочитав. – Я ж попереджав, що цей острів – пастка! Проклята Іскра не випустить звідси жодної живої істоти!.. Вас не дивує, що я досі звідси не вибрався, навіть маючи корабель, га?

–Звідки нам відомо, що ви взагалі звідси хотіли вибратися? – парирував я.

Ельф сердито хмикнув та за мить додав:

–Будь-який корабель, який опиняється в межах дії Проклятої Іскри, гине… наштовхується на камені, що літають навколо цього острова… Спитайте у Тона Вітродуя, гіберлінга, який чудом врятувався від загибелі…

–Вже питали, – кинув Бернар. – Що то за Іскра? Звідки вона тут взялася?

–Не знаю… Коли я сюди потрапив, вона вже тут була! Можливо, це все, що залишилось від якогось давнього мага… джунського мага…

–Так це вона тримає острів? – поцікавився паладин.

–Скоріш за все, що так! Мені вдалось блокувати Прокляту Іскру на північному березі, проте якщо ці люди на кораблі відключать захисний механізм, то ця почвара вирветься на волю та поглине всіх нас! Всіх нас! – майже по складах повторив старий маг. – Повірте мені!

–Троль в горах, краб на берегу, рись в лісі – це справа ваших рук? – спитав я.

–Так… Тим самим хотів убезпечити тих, хто випадково потрапив на цей острів, від Проклятої Іскри…

–І від Світоча! – зіщулився я. – Щось ви мовчите про цю річ. Чому?

Ельф збліднів та потупив очі. Повисла мовчазна тиша. Судячи з усього, старому магу було що приховувати.

–Давайте прояснимо ситуацію! – рішуче заявив я. – Ви доволі дивний ельф! І хоча стверджуєте, ніби допомагали нам сундуками з якимись речами, яки викидали на берег… проте суть не в тому… Мені не зрозуміло, чому ви не прийшли до нас в таборі? Чому не відкрилися? Чому переховуєтесь в цій бухті?

–А ви би, юначе, як віднеслись до появи купи народу в вашому домі?.. Отож!.. Ну то добре, хочете поговорити відверто, давайте відверто! Називайте мене... як самі забажаєте. Наприклад – Безіменний, – хитнув головою ельф. – А моє справжнє ім'я мабуть давним-давно забуте... стерто з пам'яті народів... Все, що вам потрібно знати про мене, так це те, що я... що я колись прийняв обітницю більше не вдаватися ані до насильства, ані до.., – старий неочікувано замовк, наче подавився словами. Я так і не зрозумів, до чого ще у нього обітниця. Безіменний нервово відкашлявся, та вже більш стримано повторив: – Ніколи! І причин на те було багато... Буде час та нагода ми з вами можемо те оговорити окремо.

Маг примружився, знову якось настирливо дивлячись саме в моє обличчя. На якусь секунду здалося, що він «проник» в мій мозок. І тут же перед внутрішнім поглядом шаленим галопом пронісся якийсь розпливчастий калейдоскоп спогадів.

–Я так зрозумів, – почувся крізь туман образів голос старого мага, який все ще вдивлявся в мене, наче щось шукав, – що ти бачив Прокляту Іскру… бачив Світоч…

–Мало того, – задер я підборіддя, – мені вдалось знешкодити ваших Хранителів! Їх більше немає!

–Навіщо ти те зробив?

–Вони самі нападали на мене… Це не був навмисний крок!

–Самі? – здивувався ельф.

–Він наче їх притягав до себе, – підтвердив мої слова паладин.

–Хмм! Дивно… А тобі подобається боротися із перешкодами, – раптом тихим голосом заявив Безіменний, звертаючись до мене, – як би ти це не приховував, чи не виправдовував! – тут він наблизився впритул і прошепотів прямо мені на вухо: – Ти створений для того, як добрий меч… Хочеш знати хто ти такий? Допоможи мені та із судном, і я відкрию тобі правду.

Мене аж сіпнуло! Що ж він про мене таке знає?

–А якщо я не хочу чути правду? – відповів також на вухо ельфу. – Вважаю, якщо боги б хотіли мені про те повідати, то…

–Боги? – тихо хмикнув чаклун. Він взяв мене за руку і відвів вбік кімнати, подалі від інших товаришів. – Ти занадто самовпевнений, що до їх прихильності…

–Я такий, який є! Яким мене задумали боги. Чи ви в них не вірите?

Безіменний чомусь насупився. Ми стояли занадто близько один від одного. Ні Бернар, ні Першосвіт так і не наблизились. Вони стояли осторонь та здивовано дивились на наші із магом перемовини.

–Вважаєш, – тихо промовив Безіменний, – що всі ми лише знаряддя в руках богів? Або долі?

–Чому б ні?

–Тоді чому ти сам не так давно відмовився від ролі меча в подібних іграх? Чому став проти того?

–Про що ти говориш, старий?

–Ти ж прекрасно розумієш, про що саме.

–Ні! Абсолютно не розумію!

Подібна словесна дуель починала напружувати. Чесно скажу, я занервував.

–Хммм! ¬– Безіменний зіщулився та знову втупився прямо мені в очі. – Хммм! Можливо... можливо… можливо дійсно ти поки до кінця і не усвідомлюєш, що зробив! Проте хіба не відчуваєш, як противишся наказам згори? Я маю на увазі не твоїх командирів, якщо такі є… Зовсім не них! Ось скажи, юначе, хіба десь глибоко всередині ти не відчуваєш біль від того горя, яке приніс поза своєї волі?

–Кому я приніс горе? Коли?

–От що – всі відповіді на кораблі... Якщо ти, звичайно, ризикнеш їх прийняти... Або вибереш довгий шлях?

–Я не люблю загадок, старий!

Безіменний насупився та вже зовсім тихо проговорив:

–Минуле наздожене тебе… І це буде тоді, коли ти не будеш його чекати. Тому краще бути готовим до того.

Я зізнаюсь, що впав у якийсь ступор. З одного боку мені дуже кортіло дізнатися своє минуле, але якась інша частинка свідомості просто молила, щоб я навіть і не намагався того робити.

–Відповідь про те чекає тебе на судні, – чаклун наче дражнив.

–Добре, старий! – голосно промовив я, так щоб чули вже всі присутні. – Добре… Але на кораблі зараз декілька десятків заколотників. А нас тут лише троє! Навіть, якщо сюди встигнуть підтягнутися ратники із табору...

–Все що потрібно, – перебив Безіменний, – так це лише щоб я потрапив на корабель. А вже далі, повірте, все буде дуже легко і просто… Ви, друже, врятуєте всіх, хто є на цьому острові!

–Я про те вже чув! І навіть зрозумів… Не треба сто разів нагадувати!

–І як ми це зробимо? ¬– почувся голос здивованого Першосвіта. – Як ми дійсно утрьох вистоїмо проти цілого війська?

Я глянув на своїх товаришів та задумливо пробубонів:

–Вистояти… Питаєш, як нам вистояти?.. Як попасти на корабель? ¬От що, хлопці, у мене з’явилася абсолютно божевільна ідея! – заявив я вголос. А самого наче тіпнуло: «Ніхаз все бодай! І хто мене взагалі штовхав в спину, погоджуватись із вимогами Безіменного? Псяче хутро!»…

16

…Ми з Першосвітом обережно затягнули в хатинку вбитих вартових, та почали переодягатися в їхні обладунки. План був простий, проте доволі нахабний. Ми з хлопцем повинні були взяти тіло Безіменного та віднести його на корабель. Бернар же зіграв би роль вбитого некроманта Арсена. Для цього ми хотіли натягнути зверху на ельфа плащ з капюшоном, щоб приховати обличчя.

–У нас з ним все ж різні крила! – заявив паладин.

–Хай йому грець! – сердився я. – Рубаєш в накоренку… Ну, сподіватимуся, що канійці одразу на це уваги не звернуть… Взагалі, не всі схильні до пильного придивляння. От для нас, для людей, ви, ельфи, майже всі на одне обличчя. А тут якісь крила! Хто на них подивиться?

–А якщо знайдеться якась сволота? – перелякано пробубонів Першосвіт.

–Нам би до корабельного трапа дістатися… а там, судячи з усього, все буде добре. Так? – і я глянув на старого мага, очікуючи від нього якихось слів згоди чи підбадьорення.

Нічого такого ми у відповідь не почули. Безіменний взагалі наче відсторонився. Що він буде робити на кораблі – залишалось невідомим. В цьому місті мій подальший план обривався, бо я не розумів подальших дій старого чаклуна. Сподівався на якусь магію, чи щось на кшталт того…

Дурниця, – так вам скаже більш-менш тверезомисляча людина. – Навіщо занурюватися у воду, якщо не знаєш глибини? Це авантюризм! Це нерозумно!

А я все ж вирішився ризикнути, навіть не дивлячись на те, що не мав ніякої уяви стосовно подальших дій.

Безіменний звідкись достав дивний ніж, заховав його в складках свого одягу та пробубонів про якісь чи то ритуали, чи то на кшталт того, і знову наблизився до входу. Він виглядав назовні, спостерігаючи за своїм судном. Крила виказували на його нервозність. Мабуть все ж на судні було дещо дійсно важливе…

Чесно кажучи, я все ж не особо довірявся цьому старому магу. Занадто підозріла особистість. Не сказав свого імені, не розповів того, що він на цьому острові робив, та й Світоч обійшов стороною… По все це мовчить, наче риба.

І знову питаю себе, так чому ж ти, Боре, тоді погодився йому допомогти? Бо, мабуть, дурний! Наївний, хоч і дядько вже здоровезний!.. Проте, будь з цим магом обережний!

–Згодний з тобою, – тихо промовив Бернар, хитаючи голою вбік Безіменного. – Дивний він якийсь…

Я завмер та подивився на паладина. По-перше, не очікував, що він про це почне говорити. Мені взагалі здалося, нібито Бернар віднісся до незнайомця з часткою благоговіння. А тут раптом подібна заява… Виглядає, як блюзнірство… і нашим, і вашим… Ех, Бернаре, Бернаре!

А по-друге, – продовжував розмірковувати я, – невже настільки помітно, що ми із цим Безіменним не поладили?

–Оці його фрази, – шепотів паладин, – про неприйняття агресії, дуже схожі на повну нісенітницю… Я бачу, що він неабиякий чаклун… дужий чаклун… але те приховує…

–Що тобі на це сказати? Не знаю! – я знизав плечима і почав натягувати кожані нагрудники. – Поживемо – подивимось!

Отже підготувавшись до справи, ми підняли Безіменного і почали виносити його назовні. Той прикинувся сплячим, заплющив очі та не ворушився.

Треба сказати, цей старий був важкуватий. Принаймні, для мене особисто. Відчуття, ніби здоровезний мішок з каменями тягнеш. Це Першосвіту, судячи з усього, було байдуже. Він так легко підняв ношу, що я аж мимоволі позаздрив. От, міцний хлопець!

Ми обережно спустилися по стежці та потопали по піску вбік корабля. Попереду процесії рухався Бернар, який натягнув капюшон на самі очі. Збоку дивишся, ну типовий некромант… Та ще ці хижі крила додавали фарби к образу…

До корабля залишалось десь кроків зо тридцять, коли до нас підступили троє вартових. Взагалі, вони нас давно побачили. Уважно вдивлялися, про щось один з одним перемовлялись, і ось вирішили поцікавитись.

–Ей, что за хрєнь проісходіт? – промовив один з них. – Куда ето ви старіка тянєтє?

Бернар різко розвернувся та з-під капюшону тут же донеслось злобне: «Пашьол прочь, пьос»!

Псяче хутро! З «псом» Бернар явно перегнув. Не натурально якось вийшло... Я аж напружився, бо думав нас розкусять.

Але вартові аж-но випросталися. Ну воно і не дивно, бо паладин в цьому темному плащі, та ще з драконячими крилами за спиною, які стовбурчилися над фігурою ельфа, роблячи її ще більшою, зараз здавався схожим на якогось служителя стародавнього зловісного культу. А інтонація, з якою він промовив фразу, була настільки яскравою, що солдати миттєво припинили цікавитися і вирішили відійти від гріха подалі.

–Прошу прощєнія, господін Арсєн ді Дюсєр, но ви самі сказалі...

–Сказал! – гаркнув Бернар. – А тєпєр я тоже сказал!

І ельф рушив далі, а ми слухняно потопали слідом за ним до корабельному трапу.

Пронесло, чи ні? – це єдина думка, яка крутилася в моїй голові. – Треба себе нічим не виказати! Ми з Першосвітом звичайні служаки, які виконують накази начальства… Сказали нести, от і несемо!

–Убрать! – скомандував Бернар, хитаючи головою убік ящиків, які стояли на нашому шляху. – Живо!

Двоє канійців швидко відтягнули їх, звільняючи нам прохід до трапу. Ми зайшли на нього та обережно покрокували на борт корабля. Це зайняло десь пару хвилин. Я намагався не дивитися вниз, де майоріло астральне море… Гнав дурні думки геть, особливо ті, що перелякано шепотіли про «а раптом оступишся та впадеш».

Спокійно, Боре! – підбадьорював себе, крокуючи вузькою дошкою. – Все буде добре!

Ледь ми опинились на палубі, я тихо запитав Безіменного, мовляв, куди нам далі.

–Спускайтеся вниз, до кают, – прошепотів він.

Але ми не встигли зробити і з десяток кроків, як до нас стрімко рушили ще троє солдатів. Судячи з усього, цих криком відігнати не вдасться. Відразу помітно, що биті голови.

–Е-е-е… куда? – про волав один з них.

–А в чьом дєло? – наблизився Бернар.

–Ви кто такіє? – чоловік впився очима в фігуру ельфа. Крок вперед і він різким рухом скинув з голови Бернара капюшон. – Ти кто, мать твою?

От і все! – промайнуло у мене. Чекати коли ця трійця збагне, що трапилось, було дурною справою. Треба нападати першими.

Безіменного навіть не опускали, просто відкинули убік… нехай падає, може, не уб'ється… А самі тут же кинулися в бій. Я стрибнув між солдатами і, виймаючи мечі, рубанув їм по ногах.

–Нападєніє! – встиг закричати хтось праворуч.

От Ніхаз його бодай! Зараз сюди навалить народу!

Я прискорився та вже за декілька секунд тіла цих трьох канійців розтягнулися на палубі. Першосвіт підскочив до трапу, збираючись прикривати нас від солдатів, що були на березі. Ми ж з Бернаром та старим магом, який охаючи підвівся на ноги, рушили до кают.

–Показуй дорогу! – крикнув я Безіменному. – Куди нам?

–Сюди… вниз та праворуч… до рубки...

Ми рушили далі, але в наступну мить знизу почувся тупіт ніг і нам назустріч вибігло декілька людей. На сходах було тісно, цим я і скористався. Обманним фінтом вибив меч у першого з нападників і ударом гарди йому в лоб, оглушив. Падаючи, він зачепив своїх товаришів, утягуючи їх всіх за собою вниз.

Але в запалі сутички я випадково впустив фальшіон. Він стукнувся о дерев’яні сходи і залетів під них.

Озирнувся до ельфів… бачу, обидва розгубилися… а Безіменний навіть витягнув ножа та нервово виставив його перед собою…

–Дай сюди! – гаркнув йому, видираючи з рук зброю. Звичайно, це не бойовий ніж, навіть не мисливський, та не дивлячись на його незручність, краще вже я ним скористуюсь, чим переляканий Безіменний.

Одним стрибком досяг купи-мали і без жалю почав орудувати саксом та ножем.

От цікаво, – в голові тут же закопошилися дивні думки, – може я в минулому розбійник? Або ще гірше – найманий вбивця? Чому я відносно легко переступаю межі дозволеного? Хто пояснить?

Удар… удар… блок… удар у відповідь… В обличчя бризнуло щось гаряче… Знову змах та удар… Раптом в очах на якусь мить потемніло…

Ні, мене ніхто не поранив, ніхто не зачепив… Просто потемніло… Відчуваю, що тіло само по собі б’ється із ворогами, а розум наче розділився навпіл і одна його частинка почала нишпорити серед спогадів…

Бачу берег… навколо холодна ніч… вдалині пливе корабель… у нього хижий щучий оскал… Овва! Це ж імперський фрегат… Він впевнено наближається… Вже видно матросів, які бігають по палубі… Здається, серед них є й ратники…

А на носі стоїть він… Бачу темну незграбну фігуру… на обличчі страшна маска… Це Повсталий! Людина племені Зем!.. І вона махає комусь позаду себе рукою та вказує в темноту…

Я виглянув з кущів… зняв лук, натягнув тятиву… цілюсь в цю фігуру на носі… довго цілюсь…

–Боре, припини! – темряву розрізав крик Бернара. Він схопив мене за плече. – Вони всі вже мертві! Припини!

Дихати важко… повітря не хватає… ще і руки тремтять, ніби листок на вітрі… Зараз буде команда висадиться на берег, і ці імперські солдати хлинуть, наче стрімкий потік…

–Боре! Боре! – паладин ривком потягнув до себе.

–Якого… ти.., – я ледь стримав себе, щоб не вдарити ельфа. – Більше ніколи не хапай мене за руки! Чуєш?

–Так… так.., – позадкував той. – Просто… просто… вони всі вже мертві!

Я озирнувся. Дійсно вже ніхто з нападників не ворушиться.

–Хутко нагору! – командую паладину. – Допоможи Першосвіту. А я тут з Безіменним сам впораюсь! Та, хутко ж! Чого застиг? – аж крикнув наприкінці.

Бернар здригнувся, проте послухався. Я витер рукавом обличчя та рушив далі.

–Нумо, вказуй дорогу! – наказав Безіменному.

Старий ельф якось розгублено дивився на мене, потім на вбитих та пробубонів, щось про кров.

–Що таке? – сердито питав я.

–Кров… пролилася кров… Ти… ти… ти приніс жертву! – обличчя Безіменного зблідніло. Я взагалі не зрозумів, що він тут бурмоче. Старий ельф потягнувся до свого ножа, який я все ще стискав у долоні, і тут же відсмикнув руки назад.

–Псяче хутро! Тебе нудить від виду крові, чи що? – труснув я мага за плече. – Отямся! Куди нам йти?

Сам нахилився та витягнув фальшіон, який закотився під сходи.

З темряви раптом донеслися гулкі звуки, наче хтось мчався до нас. В ніс вдарив такий смердючий запах, що аж завернуло.

Буммм… буммм… буммм… Вглядаюсь в темряву… Білий ведмідь! А щоб тебе біси замордували! – я завмер, виставивши перед собою зброю. – Це не той самий, що накинувся на Тона Вітродуя?

Ведмідь був частково закований в залізні обладунки. Він різко зупинився прямо навпроти мене… кроків зо десять...

Ошкірена морда… злісний погляд з-під лоба… з рота клуби пару… і тихе гарчання…

Здоровезна ж тварюка! Лапа, наче трольска! А які кігті! Кинджали!

Позаду ведмедя почувся тупіт численних ніг. Здається з трюму бігла підмога.

Безіменний наблизився, став позаду мене і тихо промовив:

–Каюта… ось там, ліворуч… Бачиш? – він натякав на двері позаду звіра.

–І що? – спитав я, нервово стискаючи рукояті мечів.

–Мені треба до тієї каюти… щоб зупинити… зупинити…

–Кого зупинити?

–Ти приніс жертву! – із жаром зашепотів старий маг. – Це аутем – ритуальний джунський ніж!

–Та до Ніхаза той клятий ніж! – відмахнувся я, дивлячись на ведмедя, який наче чекав наказу нападати. – Може ти ліпше почаклуєш? Чи зі своїм несприйняттям агресії готовий голову тут покласти? На хєра ми на корабель заперлися? Ти ж обіцяв…

–Ти вже сам… начаклував! – сердито перебив мене старий ельф. – Навіщо схопив того ножа?

–Та забирай його собі! – роздратовано промовив я, втюхуючи цей аутем магу. – Буде чим відбиватися, коли мене на шматки розірвуть!.. Чому я тебе взагалі послухався! Приперлись на цей клятий корабель…

Ведмідь знову голосно загарчав і, нахиливши голову, рушив на нас. Безіменний зовсім тихо прошепотів мені на вухо: «Тобі його не здолати», а сам сховався за сходами.

Оце обрадував! Оце допоміг! Дурний ти, Безіменний, хоч і ельф! – сердився я, тупочись на місці.

Відступати не став. Все одне не втекти…

І що робити? – крутилося в голові. І в цю мить доля посміхнулась… Правильно, мабуть, кажуть, що розумний дбає, а дурня Сарн наділяє! Ведмідь на якусь секунду зупинився, обнюхуючи мертвих солдат, а я скористався цією паузою і рішуче стрибнув вперед. Клинки тихо засвистіли, підрубуючи звіру праву лапу. Удар прийшовся трохи вище стопи. Мечі з дивною легкістю відсікли її від м’язів та кісток.

Ведмідь зовсім не очікував від мене нападу, і втративши опору, гучно звалився мордою вперед, завиваючи диким ревом.

Натовп нападників, які неслися стрімголов в наш бік, завмер, наче по команді. Люди витріщили очі, бо явно не очікували від мене подібних дій… А я тут же ввігнав обидва мечі трохи вище лопаток ведмедя, в те місце, де була своєрідна «дірка» в його залізній броні. Наточена сталь м'яко увійшла на дві третини своєї довжини, ніби всмоктуючись, як зголодніла п’явка. А вже за декілька секунд «вогник життя» почав швидко затухати в очах величезного звіра. Він ще трохи сіпнувся, скоріш по інерції, й остаточно затих.

Висмикнути назад ані сакс, ані фальшіон я не зміг. І ось так залишився без мечів.

Глянув на нападників… на їх розгублені обличчя… Що таке? Обхезалися?

–Це він… він.., – почулися голоси. – Людина без шрамів!

Це про мене? Це вони так про мене кажуть? – здивувався я. І раптом подумав, а чи дійсно є в мене шрами?

Проте не всі нападники розгублено топталися на місці. Дехто не став чекати і вони кинулися на мене юрбою.

–От срань хадаганська! – я ледь встиг відстрибнути назад.

Безіменний сховався десь за сходами, хоча на його допомогу і так не розраховував. Шкода, що відав йому ножа… отже зараз битися прийдеться голими руками.

Я майстерно ухилився від випаду найближчого з нападників, одночасно підсікаючи його опорну ногу. Коли він почав завалюватись, встиг захопити його за шию, та прикриваючись ним, немов щитом, відступив ще трохи назад. Другою рукою вирвав у чолов’яги меч.

Інші не дуже квапились нападати. Очевидно побоялися зачепити один одного. Воно і зрозуміло, бо в цій напівтемряві тісних палуб скоріш повбиваєш своїх, ніж ворога. Я все ще прикривався хлопцем, а сам вичекав момент та штовхнув його вперед. Крок слідом за ним, і за мить опинився біля одного з матросів. Одночасно наніс удар. Лезо увійшло в живіт, як раз нижче нагрудника. Секунда-дві й ось у мене два мечі...

Канійці відсахнулися назад. Я завмер, все ще очікуючи від них нападу. В голові шалено бахав відгомін серця… Нумо, хто наступний? Хто ризикне? І один все ж відчайдушно атакував.

Удар… другий… контрвипад… мечі свистять, наче скажені… От, цікаво, а де я такому навчився?

Чоловік звалився, хапаючи ротом повітря, наче риба, яка опинилася на суші. Я підскочив до наступного, той з переляку позадкував, перечепився, та звалився вниз.

З-за спин матросів з’явилась чиясь фігура.

–Берест… Берест… це Берест.., – зашепотіли нападники та миттєво розступилися.

Отже, черговий Сіверський! Обличчям цей чоловік не був схожий на свого вбитого брата Велеса. Проте мав такий же високий зріст та каштанове волосся.

Я дивився, як до мене неквапливо та впевнено наближався Берест. Тонка смужка його губ стримуючих посмішку не обіцяла нічого доброго. Відразу ж пригадалися розповіді Бернара стосовно цього персонажа.

Неабияка особистість… я ще тоді про те подумав… Він ще з підліткових років ходив у військові походи разом із своїм батьком. Будь то придушення бунту на якомусь далекому алоді, чи то війна з Хадаганською імперією – ходив і навіть не питав навіщо. За свою кмітливість Берест отримав прізвисько Голова. А під час служби на Святій Землі проявив себе прекрасним воєначальником. Однак при штурмі Павучого схилу, коли через прорахунки розвідки, проведеної під керівництвом Ізбора Іверського, котрий на разі очолював об’єднану армію Захисників Ліги, полк Береста був вщент розбитий і практично весь знищений. Тоді ж не розібравшись в ситуації, його несправедливо звинуватили в поразці й розжалували до звання сотника.

Сіверські та Ізбор Іверський увійшли в таку страшну конфронтацію, що тільки пряме втручання Клемента ді Дазірє змогло погасити «пожежу», яка була здатна привести до сутички між цими знатними родами. І все одно результатом закулісних інтриг стало відсторонення Сіверських від військових справ.

–Ти! – почувся роздратований голос Береста. – Ето ти! – далі почулася лайка, серед якої пролунало «ніхазов футляр». Здається, мені не почулося. – Живой, падлюка! – Берест злобно втупився мені в очі.

Не зрозумів, невже ми знайомі? І до чого тут «футляр»? – я розгублено вдивлявся в обличчя Сіверського, намагаючись хоч щось знайти в своїй пам’яті.

–Арсен помилився… він вважав, що ти мабуть загинув, – просипів Берест, витягаючи меч.

–То твій Арсен загинув! Я відтяв йому голову… і тобі кишки випущу… Ви, падлюки, цілий алод згубили!

–Ну ти і чудовіщє! – кинув Берест.

Чесно кажучи, я здивувався цьому вигуку. На мить здалося, наче Сіверський мене в чомусь звинувачував.

–Єслі б не ти, – Берест зіщулився та зайняв стійку, – всьо б било совсєм іначє…

–Жалкуєш, що я зірвав ваші плани?

–Сорвал? Ти іздєваєшся, собака? Єслі б нє ти… єслі б нє ти…

І Берест захлинувся у власних словах. До речі, ніхто з його людей так і не вирішився більше нападати. Всі відступили назад, за спину Сіверського, та уважно слідкували за подіями.

Слухай, Боре, бійки не уникнути! Це факт! Тому хоч спробуй захопити Береста живим! Не можна знову допустити того, як вийшло з Велесом.

Раптом судно затремтіло. Зовні долинув такий жахливий крик, що можна були вирішити, ніби когось пожирали живцем. А потім ще один… В мене навіть кров застигла в жилах.

Крики спалахували і тут же обривалися. Деякі канійці від жаху кинули зброю та позадкували… За хвилину все раптово затихло.

Ми всі дивилися один на одного, намагаючись зрозуміти, що відбувається наверху. Я почав хвилюватися за Першосвіта та Бернара, які були на палубі... Що за ніхазівня там почалася?

Берест пересилив себе та судорожно ковтнувши, пішов на мене в атаку… На відміну від свого брата, цей Сіверський був більш вправним і бився не за шляхетними правилами. Добре, що ніхто з поплічників зараз не кинувся йому на допомогу. Відчувається досвід у нерівних бійках.

Я спочатку відносно легко парирував випади, але як тільки він змінив руку на протилежну, то почав ледь встигати блокувати удари. І Берест це відчув. Його віртуозні рухи стали більш напористими, більш швидкими. Ніякі мої хитрощі з підкатами чи фінтами не допомагали впоратись з цим лютим натиском. Мені не вистачало сил, і ще одну хвилину можу не протриматися. Треба на щось вирішуватись.

Бзінь… аж вуха заклало… бзінь… ще один удар… Берест швидко атакував. Навіть два мечі у мене в руках не додавали переваги. Отже довелося підставитися. Клинок Береста описав ледь помітну дугу і опустився мені на голову… Вірніше, там тільки-но була голова... і меч Сіверського пролетів крізь порожнечу, доки не врізався в підлогу.

Я сильно ризикував, відкриваючи себе для удару супротивника. Як би хоч трохи схибив, прощавай, Боре… прощавай життя… Іскра би вже була десь на півдорозі до чистилища Тенсеса.

Я зробив відчайдушний розворот навколо своєї осі й в напивсидячому положенні всадив обидва клинка в лівий бік Береста. Було чутно, як лопались м'язи під шелестом залізних лез, які хутко впивались в тіло.

–Псяче хутро! – знову вилаявся я, розуміючи, що врятувати Береста вже неможливо. От не вмію обеззброювати, тільки вбивати, курвий сину!

Від досади я витягнув один з мечів і з усієї сили опустив його зверху вниз, розрубуючи тіло від ключиці до грудини.

Тупіт за спиною… Це канійці перелякано кинулися геть звідси. Причому чогось вгору, по сходах, штовхаючи один одного.

–Гей! Куди ви? – я було рушив за ними, проте звідкись вискочив Безіменний, який схопив мене за руку.

–Не ходи, загинеш, – прошепотів він.

–Що там?

–Пожирач іскор… Тобі краще не бачити ані його… ані того, що там відбувається.

–Що ти мелеш? Який пожирач?.. Звідки він тут? Кого ти сюди покликав, старий?

–Це не я! Це ти його покликав...

–Кого?

–Прокляту Іскру… Ти приніс жертву!

Ми дивились один на одного. Я намагався збагнути, що взагалі коїться, а на обличчі Безіменного відобразилася маска неабиякого хвилювання.

–Там же Бернар! І Першосвіт! – все що зараз зміг сказати.

Ельф на те лише розвів руками. Я кинувся до ведмедя і спробував висмикнути з нього свої клинки. На диво, цього разу витягнув їх навіть не напружившись…

–Якого хріна! – залаявся вголос. – Що це за балагані фокуси?

В цю мить зовні пролунали нові крики. Не минуло й хвилини, як вони також затихли.

Я швидко витер кров з лез і обережно попрямував до сходів.

–Чекай! – крикнув старий маг. – Почекай тут!

–Та йди ти в сраку! Там мої товариши!

Крок, другий, третій… Навкруги царювала така глибока тиша, що було чутно, як біжить по вінах кров. Шостий… десятий… голова вже опинилася на рівні з палубою… Можна визирнути…

Поряд від входу розпростерлися два чиїхось тіла. Судячи з усього, то були матроси… Вони лежали якось не зовсім природно… ніби це не людські тіла, а якісь ляльки…

А ще трохи далі від них я побачив чиїсь ноги… просто ноги і калюжа темної крові…

–Бернаре! Першосвіту! – гаркнув я. – Гей! – стиснув мечі та знову обережно визирнув.

Позаду почулися кроки Безіменного.

–Ти що за хєрню мені всучив, ельфійська собако? – від злості я хотів було заколоти мага. – Що то за ніж, бодай тебе Ніхаз?

–Ти сам його схопив, – виправдовувався Безіменний. – Цим аутемом викликають Прокляту Іскру…

–Ти що тут мелеш, старий падлюко? – злився я. – Що за маячня відбувається? Не приведи Сарн знайти мені Бернара та Першосвіта мертвими! Я тобі голову зніму! Чув?

–Я тут! – раптом одна з бочок біля правого борта підвелася і з-під неї виповз скуйовджений Першосвіт. На лобі у нього проглядалася глибока подряпина, а пика була перемазана кров’ю… і біла-біла, наче перший зимовий сніг. – Я тут, – прошепотів він, озираючись на мертві тіла. А їх, що битих мух. – Слава Сарну! Слава… слава… слава.., – губи у хлопця тремтіли, очі сльозилися. Він явно намагався пригадати слова якоїсь молитви, але не міг впоратись зі своїми почуттями.

Звідкись з’явився і Бернар. Його одяг був порваний, місцями навіть обпалений. Ельф озирнувся та хутко попрямував до нас.

–Ви живі? – здивувався Безіменний, виглядаючи з-за моєї спини. – Це... це... чудово!

–Чудово? – гаркнув я. – Та… та… зараз… тебе.., – і знову задихнувся від великої кількості емоцій.

–Що це було? – запитав Бернар. У самого обличчя бліде, наче у поганки.

–Ніхаз його бодай! – підтакнув Першосвіт. – Я ледь не обхезався! Добре бочку побачив… було де заховатися… Що то за потвора на всіх накинулася?

–Я ж попереджав, – промовив Безіменний. – Попереджав!

–Про що, хай йому грець? – рявкнув я. – Ах ти ж курво! Прихопив того ножа… того джунського аутема… Ти що тут збирався робити? Яку поганську магію застосовувати? – знову я кинувся на Безіменного, стискаючи мечі. – Вважаєш, ніхто не помітив, що ти насправді некромант?

–Заспокойся, юначе! – тон ельфа миттєво дзвякнув стальними нотками. – Не треба голосити… Так, я розуміюсь на некромагії. І на багато чому іншому! Взагалі, весь мій корабель – це суцільна лабораторія!

–Що? – недопетрав я. – Хто ти такий? Навіщо нам качана парив своїми розказнями про несприйняття агресії? – всередині все ще розбурхано клекотіло. Так і рвалося виплеснутись на цього старого чаклуна.

–Хто я такий? Перед вами зараз лише жалюгідна оболонка минулого, – ельф сумно посміхнувся, – яка ніяк не може розібратися у власних помилках…

–Якими іграми ти тут балувався?..

І тут наче осяяло – Світоч! Джунські знання! Ось в чому справа!

–Секрети давнього народу, – сердито вимовив я. – Так ось чим насправді ти займався!

Безіменний розгублено було позадкував, але тут же зупинився та витримав мій погляд.

–Острів це пастка, так ти казав нам? – подовжував насідати я. – А може визнаєш, що саме ти і винний в тому? Що це ти її зробив?

–Джунська магія? – долучився до розмови Бернар. – Ви намагалися експериментувати зі Світочем?.. А вам відомо, що джуни чаклували на крові? Ви грали з вогнем! Ніде більше в Сарнауті не використовують…

–Я про те знаю! – Безіменний втупив очі донизу та протопав повз мене, вибираючись на палубу. – Так… я все знаю… і розумію… Але не вважайте, наче все було для поганої справи! Навпаки!

–Хто такий Пожирач іскор? – спитав я. – Звідки він тут?

–Це було дуже давно… Мені пощастило знайти серед астральних слоїв оцей острів. Хоча зараз, думаю, справа не в щасті… Можливо, оця Проклята Іскра мене і розшукала… та закликала… заманила сюди… Я хотів розгадати давні ритуали, щоб… щоб... щоб…

Чаклун завмер біля борту, глядячи в астральне море. Ми з Бернаром підійшли до нього збираючись до кінця дізнатися що до чого.

–Так для чого? – спитав я. – Що ви шукали?

–Відповіді… можливості… Все! – незрозуміло відповів ельф.

–Ви з якого Дому? – сухо промовив паладин. – Вважаю, ми маємо право те знати.

Безіменний зітхнув та розвернувся до нас. Його голос, як і манера розмови раптом змінилися. Я вже не бачив старого немічного чаклуна. В поведінці Безіменного з’явилось дещо інше.

–Багато років, – заговорив він, – я робив страшні й одночасно великі речі. Проте одного разу прийшов час розплати. Жорсткої розплати… Як би це зараз не прозвучало, проте мені довелося пережити… хмм… Я не побажаю нікому пережити подібне… Тому, мабуть, втік!

–Злякалися? Чи здалися? – спитав я.

–Не знаю напевно… Все своє життя я захоплювався магією джунів, – продовжував говорити старий ельф, – намагався її зрозуміти… багато експериментував, поки це все не закінчилося страшною трагедією… І тоді я вибрав інший шлях… Інший шлях! Я покинув Сарнаут на своєму судні… і під час поневірянь наштовхнувся на цей острівок. І знаєте, на що першим натрапив? Саме на Світоч!

–Ви… ви використовували його? ¬– з якимось жахом в голосі спитав паладин.

–Так… і як бачиш ось результат! – Безіменний показав обома руками на себе. – Він висмоктав з мене всі живі соки! Я ледь не загинув… не втратив свою іскру… Оце жалюгідне… нікчемне тіло – єдине, що вдалось вберегти з джунської пастки.

Ельф хотів розсміятися, але збоку здалось, ніби він заридав.

–Ви… раб Світоча? – обережно спитав Бернар.

–Хмм… мабуть, можна і так сказати…

–А Проклята Іскра?

–І вона також!

–Перепрошую, – перебив я, – а що ж то за Проклята Іскра? Чия вона? Мені казали, - я кинув косий погляд убік Бернара, – що такі іскри залишаються на місці загибелі якихось злодіїв.

–Напевно не скажу, – захитав головою Безіменний, – але думаю, що це іскра давнього мага… До речі, дійсно саме завдяки їй цей острів не поглинуло астральне море.

–Отже, це якийсь маг, – підвів риску Бернар. – Джун?

–Не виключено! – погодився старий ельф. Він повернувся до мене. – Я обіцяв тобі розповісти правду… Якщо ти все ще бажаєш її знати, то…

–Бажаю! – швидко хитнув я головою. А сам кинув погляд на своїх товаришів. – Але про те хочу поговорити наодинці.

–Гаразд, відійдемо, – погодився Безіменний. Ледь ми опинились без свідків, ельф промовив: – Я відчуваю, що ти зовсім не той, яким здаєшся оточуючим. І далеко не той!

–А що ще відчуваєш?

–Давно ти пробудився? – питанням на питання відповів ельф.

–Я тебе не розумію!

–Ти ж не той, ким здаєшся! Що сталося?

Я розгубився. А Безіменний зіщулився, вдивляючись мені в обличчя, наче випробовував на міць.

–Ми з тобою, – тихо почав ельф, – тільки-но говорили про долю… про ігри богів… Ти заявив, ніби усі ми бранці обставин… Так, тут я згодний із тобою! Проте доля грається навіть із богами! Не думаю, що твоя поява на цьому острові, це випадковість.

–Ну… якщо ми зараз відверті, то я зізнаюсь, що втратив пам'ять. Це трапилось в залі Ради під час урочистого прийому новобранців… Я опритомнів… і побачив поряд шматок стелі… Здається, він звалився мені на голову. В результаті – анічого не знаю про себе. Анічого! – майже по складах повторив я останнє слово. – Ні ким був раніше… ні чим займався… Взагалі нічого!

Сказав, аж полегшало на душі. А в іншу мить перелякався: навіщо все ж зізнався? А раптом цей ельф тим скористується? Ще не знаю як, але таке виключати не варто.

–Цікаво, – вичавив із себе Безіменний. – Все тепер виглядає більш заплутаним, ніж спочатку… А знаєш, Боре, чому іноді валяться та руйнується цілі цивілізації? Тому що з’являються ось такі… ось такі дрібні речі… Ти вибач, що я так про тебе! Але саме через цю дрібноту спотикаються велетні! Ти… ти зараз просто не усвідомлюєш того, що намагаєшся позбавитись полону.

–Чийого полону?

–Тобою користувалися у власних цілях… Але ти збунтувався! Я це відчуваю! Не думаю, що той шматок стелі також випадковість.

–Ти знову кажеш загадками. А я попереджав, що не люблю подібного… Скажи прямо та відверто.

–На жаль, я і сам достеменно того не розумію. Хоча відчуваю зміни… і ти, юначе, їхній чинник.

–Гаразд! Скажи, чому я тут, на цьому острові?

–Ти там, де починається руйнування старого укладу… Магія крові! – ледь не вигукнув Безіменний. – Магія крові! Це вона тебе кличе…

–Тобто?

–Ти… ти якийсь дивний… Всередині тебе відчутні незвичайні речі… пов’язані з давньою магією крові… Можливо ти тут тому, щоб…

Ельф раптом замовк та озирнувся вбік берега.

–Ну же! – квапив я. – Припини цей балаган, кажи відверто!

–Тобі потрібно відправитись на північний берег… до Проклятої Іскри… до Світоча…

–Навіщо?

–Скоріш за все ти тут, саме через них! – ельф задумливо погладив бороду. – Магія джунів – річ загадкова, твій товариш, паладин, має рацію. Можу припустити, що тебе кличе той Світоч.

–Я не дурний туди пхатися.

–Даремно! Можливо там теж відповіді на те, хто ти такий?

–Отаке! – я ледь не підстрибнув, проте не від радощів. Мені так і кортіло загнати шпильку ельфу. Ледь стримався. – А може мене кличе Проклята Іскра?

–Може, – раптом погодився чаклун. – Всі втомлюються… Раптом і Пожирачу іскор прийшов час… е-е-е…

Дивна пауза мене насторожила.

–Час до чого? – прямо спитав я.

–Щоб звільнитися…

–Очманіти! – заява Безіменного ввела мене в ступор. – Як це?

І знову ельф знизав плечима. Чи не забагато «нерозуміння» з його боку? Здається Безіменний не хоче говорити відкрито.

–Якщо та Іскра це Великий маг, – почав у голос міркувати я, – то її звільнення, це прямий шлях до чистилища. Тобто – свого роду самогубство! Так? Бо знищивши її, ми втратимо захист від Астралу! Острів буде поглинений ним. Це… це шлях до власної загибелі…

–Це шлях до визволення! Ми всі в пасці! – сказав ельф. – Ніхто не може залишити цей острів… Навіть та ж Проклята Іскра!

–А портал біля твого будинку?

–Я тебе розчарую: він веде на невеличкий острів… атол… з якого також немає виходу! Ми навіть не можемо використати астральний рупор, щоб передати повідомлення… Це пастка! Без жартів!

–Але ще раз кажу, що знищивши Прокляту Іскру, ми знищимо і себе!

Ельф стис кулаки і раптом зовсім не в тему заявив:

–Буде гроза... Відчуваєш, як напружилося повітря? Як запахло пилом? Перед грозою завжди міцно пахне пилом!

–До чого тут це? Ти чув, що я сказав? Якщо здолати Пожирача, то ми всі загинемо! Загине острів… А по-друге, чому ти вирішив, ніби я буду битися з Проклятою Іскрою? Навіщо це мені?

–А навіщо ти знищив Вартових? Навіщо звільнив Пожирача, коли скористався джунським кинджалом?.. Не знаєш? А я тобі скажу: ти руйнуєш усі нагромадження, якими обмежили цей світ! Ти отой камінчик… і через тебе спіткнуться великі гравці!

–Маячня! Повна маячня! Я нічого не просив! Нікому не служив! Все вийшло випадково… Чуєш?

Безіменний якось дивно втупився в мої очі, а через півхвилини заговорив, та так, наче і не було моїх питань і заперечень:

–В мене на судні є Сфера Опору… Я спробую її запустити, щоб якийсь час острів протримався, після падіння Проклятої Іскри.

–А що потім?

–Бажано, щоб всі біженці пробралися сюди та скористалися прибережним джунським порталом. Вони повинні переправитися на атол… він в парі астральних сажнів звідси… та покоїться на невеличкому шматочку метеоритного заліза, тому і не гине в астралі.

–Навіщо всім туди перебиратися? Ти ж сам казав, той атол замалий і…

–Якщо ти подолаєш Іскру… коли ти подолаєш Іскру, – виправився Безіменний, – ми звільнимося із пастки… і можна буде спробувати зв’язатися із лігійськими кораблями… Я покличу їх на атол, щоб врятувати вас… вас всіх…

Тут я взагалі розгубився. Безіменний говорив так, наче знав подальші події.

–Я не збираюсь йти на північне узбережжя! Не збираюсь битися з Пожирачем…

Ельф стримано посміхнувся та рушив назад до Першосвіта та Бернара, наче демонструючи – бесіда закінчена.

–Ти звільнив Пожирача, – кинув він, не обертаючись. – Чекай, скоро він почне нападати на людей… доки на острові не залишиться нікого! Ні-ко-го! В тебе немає виходу, Боре! Я ж казав, що ти руйнуєш всі нагромадження!..

17

…Події останніх днів показали, що я опинився в стрімкому потоці, й подібно до гілочки в річці, яку захопило течією, не в силах щось змінити, а тим більше – вплинути. Щоб не казав Безіменний про мою спробу звільнитися від «гри богів», це насправді неможливо зробити… Дорога веде в один кінець. І натяки на вибір – це марення… суцільне марення…

Гра богів, – сказав Безіменний. Давно я не чув цього виразу… Так колись прозивалось одвічне протистояння Сарна та Ніхаза. Ходило чимало легенд, байок та міфів, і всі вони розповідали доволі цікаві історії про боротьбу Світла та Темряви…

–Хіба не помітив, що тебе наче вабить зануритися в струнку тканину подій? Зануритися і перекаламутити все-все-все! – говорив наостанок Безіменний.

Ми збирались утрьох покинути його судно, проте старий ельф попросив саме мене затриматися на декілька хвилин.

–Важко сказати, – я неохоче знизав плечима. – Збоку здається, наче все так і є… але правди ми не бачимо. Можемо лише припускати.

Безіменний задумливо погладив свою скуйовджену борідку, а потім глухо промовив:

–Іноді мені здається, що ми всі, ніби риб'ячі ікринки: маленькі та беззахисні. Живемо в своєму закритому світі. А що за стіною, що за перепоною? Чи лише тільки «астрал»? А може це все страхи... Може там живуть наші страхи! – повторив Безіменний. Він наблизився та неголосно додав: – Невідоме – найбільший страх в нашому нікчемному житті. Хто ризикне вибратися зі своєї шкарлупки, тому судилося стати рибою і жити у величезному озері. Хто злякається, той назавжди залишиться в своїй ікринці… на своєму острівці… де і загине...

–Тобто, моє минуле життя… якого я зовсім не пам’ятаю… це та ж ікринка? Я пташеня, яке вилізло зі шкарлупи, ти про це торочиш?

–Можна і так сказати.

–І хто ж поклав цю ікринку… це яєчко? Хто його задумав таким, яким воно є? Хіба ж не боги? – з іронією спитав я. – Коли це так, тоді й сліпому стане зрозумілим зумовленість подальших дій… подальшого життя… долі, врешті-решт, оттого примарного «пташенятка». Воно вилізе назовні та перетвориться на дорослу курку, орла чи зяблика, хай йому грець. Все в залежності від того, до якого роду належить ця істота… яка його природа… Не більше, не менше. І якщо це так, тоді в чому сенс цієї розмови? Про яке звільнення ти розповідаєш? Вибачай, ельфу, але твої слова виглядають цілком притягнутими за вуха… Ми – це ми! І є такими, якими створенні! – казав я, поглядаючи убік своїх товаришів, що крутилися на березі. – І знову повторю, що тій же ікринці написано долею вирости та стати… рибою… жабою… чи ще кимось, в залежності від власної природи.

–А як вважаєш, чи багато з ікринок вилуплюється… жаб? Чи всі вони, так би мовити, плодоносять?

–Я не рахував… можливо, що ні… Проте факту народження або смерті це не відміняє! Звільнення, як ти це назвав, цілком надумана річ! Вона насправді закономірна! Вона повинна відбутися, не зважаючи на наше бажання, або навпаки – небажання.

–Нажаль, ми з тобою говоримо про різні речі… Я не до того вів! Зовсім не до того!.. Шкода, що не все можна пояснити словами… дещо треба просто прийняти…

Мені здалося, наче Безіменний каже про себе. Так воно, мабуть, і було. Його поневіряння в астральному морі, пошук джунських артефактів, потрапляння на цей таємничий острів – все це неспроста. Причина повинна існувати… То не пуста данина жаги знань, або природної цікавості. Цей ельф також хотів вирватися з власної ікринки та стати тим, ким він сам і бажає. Моя поява для нього шанс звільнитися від пастки, в яку він себе загнав… Переродитися, як що це так можна назвати.

Проте мене дивувала його впевненість в тому, що я чинник, який повинен зруйнувати оцю примарну «шкарлупу». Чому так? Звідки зародилась ця впевненість? Може просто Безіменному так хочеться? Він переконав себе, намагається теж саме зробити і зі мною, га? Що скажеш, Боре?..

–От що, юначе, – перебив мої роздуми старий чаклун. – Чи знаєш ти, що в твоєму сагайдаці приховані заклинання?

–Безумовно! – погодився я, і тут же посміхнувся. – «Вогонь» та «Вибух»… Гарна річ, цей сагайдак! В ньому завжди сім стріл. Сім зачарованих стріл.

–Не буду питати, де ти його взяв… Бачу, що він належав іншому… проте попередній господар не використовував цю річ належним чином, – погляд Безіменного пробігся по моїй фігурі.

–А я, виходить, належним?

–Іноді подібні магічні речі самі шукають собі господаря. Доброго господаря. Натомість потребують відповідного догляду… інакше вони гинуть… або гине їх хазяїн…

Я нервово пройшовся туди-сюди. Ця пуста розмова вже починала мене втомлювати.

–Ельфу, ти хочеш мені щось сказати? Якщо так, то давай швидше… без усього цього колоброду.

–Боре, Боре! – захитав головою Безіменний, наче в чомусь засуджував. – Добре… бачу ти не схильний до бесіди, тому не буду зайве затримувати… Отже, а якщо я тобі скажу про трете заклинання? Подивись ось сюди й сюди, – старий чаклун тицьнув на якісь трав’яні візерунки на моєму сагайдаці. – Це не прикраси. Ця гілочка також читається…

–І що ж там написано?

–Краще витягни стрілу і прицілься куди схочеш.

Я так і зробив, вибравши невеликий камінь на березі.

–Ляєн-Бліт! – голосно сказав старий. – Тобто, «Спалах»!

Я повторив заклинання, спускаючи тятиву. Стріла не встигла толком відлетіти, як тут же перетворилася в стрімку золотисту блискавку. А за якусь мить камінь, в який я цілився, рознесло на дрібні шматочки.

–Ну як? – посміхнувся ельф. – Слова лише один з інструментів для опису цього світу. Вони мають силу, якщо знати як їх застосовувати… але при тому, не всім вони підвладні… Вважаєш, якщо віддати цей сагайдак, скажімо, твоєму товаришеві Першосвіту та розповісти йому про заклинання, він зможе вчинити так само, як ти зараз?

Я знизав плечима, а потім спитав:

–Тоді в чому секрет?

–Ще раз кажу, що меч в руках пахаря зовсім не зброя… так само, як і глина для лісоруба – це лиже бруд, а не основа для створення посуду. Чи розумієш те?

Я знову знизав плечима. Потім ще раз вистрілив, оцінюючи міць заклинання.

–Що відчуваєш? – раптом спитав Безіменний.

–Ну… здається, нічого, – розвів я руками, при тому намагаючись прислухатись до власного тіла. В голові промайнуло: «Невже є якісь підступ у цих заклинаннях»?

–Все має свою межу, – додав ельф. – Не вважай, ніби ти ні за що не заплатиш!

–Ти про що? Яка оплата?

–А звідки ти вважаєш черпає сили цей сагайдак?

–Ти кажеш про магію?

–Я кажу взагалі, – ухильно промовив Безіменний. – Меч без догляду та відповідного застосування ржавіє…

Ельф зіщулився, наче від зубного болю. Було помітно, що він теж вже перехотів продовжувати бесіду. І наче підтверджуючи це, Безіменний сухо сказав, що прийшов час прощатися.

–Я впевнений, що ми з тобою колись зустрінемося, – додав він.

–Тобто? – трохи розгубився я. – Де? І коли?

Ельф знизав плечима і чомусь зітхнув. А мені раптом стало зрозумілим, що як тільки падуть примарні окови, які тримали його на цьому острові, то він дремене світ за очі! Не стане нікого чекати, а відправиться на кораблі по своїх справах. І чи врятуємось ми всі, чи загинемо – йому насправді байдуже…

Так і не дочекавшись відповіді, я рушив по трапу, спустився вниз та наздогнав своїх друзів. Ми втрьох підійшли до входу у печеру та зупинились, щоб обговорити свої подальші плани.

Я обернувся, дивлячись як неквапливо відходить від берега судно старого мага.

–Міг би когось забрати, – невдоволено пробубонів Першосвіт. – Втік, хай йому грець!

–Не зовсім так, – трохи роздратовано промовив я. Безіменний на відміну від нас, знав свою подальшу роль. Вірніше, відчував. Цей острів для нього був черговою віхою, час якої добігав кінця… І чаклун в це пристрасно вірив, та намагався примусити повірити і нас… Тобто мене… тому і штовхав у спину, направляючи до Світоча…

–Про що ви там з Безіменним шепотілись? – поцікавився Першосвіт. – Що ти йому показував? Свої чарівні стріли?

Я неохоче знизав плечима. На цю тему говорити не хотілось.

–До Аманди ви підете самі! – сухо заявив ельфу та Першосвіту.

–І на що підбив тебе цей старий? – Бернар скорчив серйозну пику.

–Я відправляюсь на північний берег… до Світоча…

–Сам? Ти що задумав? – ельф різко наблизився. – Ти дурний відправлятися туди?..

–Я повинен зрозуміти, що за маячня тут відбувається, – ухильно відповів ельфу.

–Ти? Навіщо воно тобі?..

Я сердито відмахнувся.

–Чекай! – не відчіплявся Бернар. – От не кажи, ніби цей старий маг тебе переконав лізти в петлю? І чим він те обґрунтував? Обраністтю? Наче на роду написано саме тобі…

–Та до чого тут це! – розсердився я. – Припини клепати своїм язиком!

Ельф миттєво замовк та втупився в мене палаючим поглядом.

Я раптом спіймав себе на думці, що слова Безіменного все ж разшаруділи якісь струни моєї души. І серед всього цього – пробудити таку собі гординю. Ну а як же! Бор обраний, Ніхаз його бодай! І Бернар мав рацію, натякаючи про те… Тому, мабуть, я і злився. Мене розкусили, наче дурнувате дитя…

Нерозумно говорити, що я не боявся наслідків своїх подальших дій. Щось всередині стискалося від однієї лише думки, що ця пригода може виявитися моїм останнім вчинком. Проте десь продовжувала зріти думка, що так треба зробити… треба рушити до Світоча…

–Чи я дурний? – перепитав у Бернара. Спробував зробити нахабну пику. – Хай буде так!

–І що ти там хочеш зробити? – вже більш спокійно питав ельф.

Говорити якісь зарозумілі фрази зовсім не хотілося, та я і не вмів те робити. І що взагалі поясняти, коли мені самому не все ясно… не кажучи вже про відсутність бажання бути вбитим Проклятою Іскрою… Мабуть, я дійсно дурень, якщо повівся на балачки Безіменного. Повірив в свою особливість…

–Сподіваюсь, що Безіменний не обдурить та справді виконає свою обіцянку, – промовив Першосвіт. Він очевидно натякав про лігійські кораблі, які ельф повинен був викликати на атол. – Інакше…

–А що таке «футляр»? – перебив я хлопця та звернувся до Бернара.

Той оторопіло закліпав очима.

–До чого тут це? – спитав він.

–Та так… почув, коли внизу бився…

Ельф зазирнув мені в очі, нібито щось там шукав, а потім неквапливо пояснив значення цього слова.

–Дивно… якось дивно.., – розгублено бубонів я.

Про що це розмовляли люди Береста? До чого взагалі «футляр»? Де він? На судні? І що всередині приховано?

Аж-но голова розболілась! І знову відчуваєш себе дрібною сошкою, яку використовують кому як заманеться. Все через мої здібності…

До речі, які саме? Вміння спритно вбивати? – подібна думка мене ще більше розсердила. І між іншим, битися в тіснині, в звалі, в кучі-малі... крутитися змією, повзти повоєм... ось, що в мене виходить найкраще. Наче в минулому робив подібне не раз… і не два…

Цікаво, де тому навчився? – питаю себе. – Навіщо? Коли то було?

І раптом: «А якщо ти, Боре, був злодієм? Адже є велика вірогідність, ніби в минулому тобі приходилось робити жахливі речі…»

Від подібної думки мене кинуло в піт. Але мізкам здалось замало того, і клаптик за клаптиком, фраза за фразою, дія за дією – все швидко почало вимальовуватися в якусь дивну картину. І вже починаєш розмірковувати інакше: «А може я лазутчик, якого закинули на алод Клемента?.. Цілком імовірно… І взагалі, це припущення багато чого б прояснило… Навіть оту фразу Береста про «чудовисько». Здається, вона була сказана не просто так! Той Сіверський мене знав… Знав»!

О, Сарне! Що то за маячня! Невже це правда? – руки затремтіли, в роті пересохло, серце перелякано закалатало. – Ні! Ні! Ні! Це брехня… Боре, ти просто сказився! Як ти взагалі можеш про таке казати? Невже не відчуваєш відразу від однієї лише думки про несправедливість? Зізнайся сам собі?

Я не можу буди заколотником! – твердо прошепотіла інша моя частинка. – Не можу, і все, хай йому грець!

–Боре? Ти взагалі нас чуєш? – почувся голос Бернара. – Чого застиг, наче пам’ятник? Що ти бурмотиш собі під ніс?..

–Не дури! – підспівував ельфу і Першосвіт. – Йдемо в поселення… до Аманди… до Лока… Все роз’яснімо та разом вирішимо, що робити далі.

–Я не хочу більше про це говорити! – різко заявив своїм товаришам. – Справа вирішена! Йдіть до Аманди без мене…

–Та що з тобою? – не відчіплявся паладин. – Ти як зачарований!

Я сердито гіркнув та рушив в печеру. Десь за хвилину обидва товариша наздогнали мене і ми мовчки потопали крізь темряву тунелів. Зупинилися тільки біля вбитого Арсена ді Дюсера. Бернар присів над його тілом, здається прошепотів якусь молитву, а потім попросив нас відтягнути вбитого ельфа до невеликої ями. Ми допомогли та заклали некроманта каменями. Тільки після цього рушили далі.

Дурні думки вже трохи розвіялися. Я переконав себе в тому, що мені конче необхідно дістатися Світоча. Вважаю, що це він мене і кликав, як метелика вночі… це він мене міг примусив знешкодити Хранителів, яких розставив Безіменний чи то заради захисту людей проти нападу Проклятої Іскри, чи то старий чаклун хотів аби ніхто не дістався до джунської стели… Проте дивно, що коли ми з Бернаром були біля Світоча, то анічого не відбулося, крім того, що ельф ледь не збожеволів… Пам’ятаєш затьмареного давньою магією Бернара, який дурнувато стрибав навколо стели, не розуміючи того, що відбувається?

А на мене ж анічого толком не подіяло! Анічого!.. падіння до колодязя не враховую, бо подібне траплялось і раніше…

Отже, чому зі мною нічого не сталось? Може треба було виконати ще якісь додаткові умови для того?.. Або Світоч не має такого впливу на мій розум, як то відбулося із паладином?

Загадки… загадки… загадки… Це те, що я більше всього не люблю. І наче в насмішку саме вони мені й дістаються!

Нарешті ми вийшли з печери. Я знову наказав ельфу та Першосвіту рухатися до Аманди, розповісти про все, що тут сталося. А також про прибережний портал, про атол, про пропозицію Безіменного. І закінчивши промову, не став чекати заперечень або просьб піти з ними, а закинув за спину торбу, покрокував своїм шляхом.

Свій шлях – дивна фраза. В чому, цікаво, він полягає? Змиритися та зробити як кажуть?.. Виглядає, як свого роду покарання… Чи ні! Не покарання, а спокута!

Тьху ти! Звідки такі дивні розмірковування? – сердився я сам на себе. – Одні лише загадки та питання… від яких починаєш божеволіти… Вихід з цього тільки один: дістатися Світоча та спробувати розібратися з ним.

До північного берега я добирався майже півтора дня. К вечору нарешті дістався побережжя, і, звалившись на пісок, дозволив собі перепочити.

Чесно кажучи, що робити далі поки не знав. Ось там, десь за півтори версти звідси, стоїть одинокий Світоч, річ незрозуміла, давня, загадкова… А далі, десь далеко за дюнами, ховається Проклята Іскра…

Цікаво, а чи дійсно це те, що залишилось від невідомого Великого мага давнього Сарнаута? Можливо він попав у пастку, скориставшись Світочем… Безіменний теж хотів «порозумітися» з тією джунською стелою, і ледь не заплатив за те життям… Куди ж тоді лізу я? На що сподіваюсь? На «дастьбог»?

Трохи поївши, перепочивши, я вирішив рушити далі. Піднявся на високий піщаний пагорб, озирнувся, шукаючи стелу, а потім покрокував вперед. Серце калатало, наче скажене. Я спробував заспокоїтися, проте чим далі йшов, тим сильніш відчував нервозність власного стану.

За наступною дюною вибрався на відкритий майданчик, звідки відкривався неймовірний вид на невеличку бухточку… на астральне море… Сонце в небі стрімко рухалося на спокій, наче говорячи: «Боре, а може відпочинь і ти? А вже завтра, на свіжу голову…»

Так ось думаю, а ноги йдуть… йдуть… йдуть… Уже помітна і стела. До неї якихось триста-чотириста кроків. І тут хтось позаду пронизливо свиснув. Я аж підскочив та швидко озирнувся. Мить і побачив невеличку групу, що стрімко рухалася в мій бік. Одна з фігур замахала рукою.

Незнайомців було шестеро. Серед них виділявся ельф (його легко було впізнати і по крилам, і по манері переміщення) та гіберлінг. Інші четверо, судячи з усього, були людьми. Ледь вони обійшли чергову дюну, я впізнав в групі Першосвіта та Бернара. А ось маленька фігурка гіберлінга, скоріш за все, належала Локу.

Овва! І що це все значить? – промайнуло в голові. – Куди стільки народу мчить? За мною? Якщо так, тоді навіщо?

Пара хвилин і процесія нарешті дісталася мене.

–А Бернар нам казав, ніби ми знайдемо тебе в роздумах десь на берегу! А ти ось куди добрався! Швидкий, що вітер! – посміхнувся Лок, який вийшов наперед. Його рука чогось опустилася на гарду коротенького меча.

Я роздратовано фиркнув:

–Навіщо тут така навала зібралась?

–Та Бернар переконав Аманду відправити нас до цієї джунської стели, – продовжив Лок, хитаючи головою вбік споруди. – О, Сарне, яка ж вона величезна… та потворна…

–Оттаке! Направили? А мені здалося, наче ви всі чогось злякалися, – нахабно посміхнувся я, втупившись поглядом саме в ельфа, – тому швидко зібрали команду та дременули до стели… Що відбувається? – я вимагав відповіді у Бернара. – Ви прийшли за мною? Чи як? Невже затримати та знову кинути до ями?

–Хо-хо! Ну ти й сказав! – і знову відповів чомусь гіберлінг.

–Я не простак! Не дурень… хоч і з Інгосу… Серед вас немає жодного мага, лише тільки воїни… Тебе, Бернар, в розрахунок не беру… бо відчуваю, що в тебе тут зовсім інший інтерес… А Першосвіта, вважаю, прихопили аби відвести очі…

–До чого тут маги? – насупився Лок. – До чого тут воїни? Який такий «відвід очей»? Що ти там надумав?

–Питаєш чого? Бо ми біля Світоча! – я тицьнув рукою собі за спину. – Чи ви всі хочете сказати, наче прийшли його просто роздивитися зблизька? А може дослідити? Хто з вас знається на джунській магії, зізнавайтесь!

–Так, вони прийшли не для вивчення Світоча, – спокійно відповів Бернар. Він став прямо напроти мене. – Але також і не арештовувати тебе, Боре… Аманда та її радники вважають, що Світочом можна спробувати скористатися в…

–Скористатися?! Ніхазові діти! Ви що задумали? В які ігри бавитесь?

–А ти сам що тут зібрався робити? – кинув Бернар. – Що той клятий чаклун тобі набазікав?

–Так ось в чому справа! Ви перелякались, ніби я скористаюсь Світочом, та зможу керувати Проклятою Іскрою? Або захоплю ваші іскри?

–Тьху ти! – ельф аж розчервонівся. ¬– Дурень! Ну ти і дурень!

–Це ти дурень! Тобі мало того, що ти побачив на кораблі у Безіменного? Захотілось самому спробувати приборкати Пожирача? Жага до влади?

Якщо б очі ельфа могли, то пропалили б в мені здоровезну дірку. Я думав, що Бернар зараз мені вмаже по пиці.

–Ти себе чуєш? ¬– прошипів паладин, немов змія. – Яка муха тебе вкусила?

–А що себе чути? – в тон відповів я. – Вважаєш, мені не помітно, як ти із Локом переглядаєшся? Така поведінка ще більше наштовхує на думку про власну правоту. От цікаво, коли ви на мене накинетесь?

Бернар стиснув кулаки та неголосно вилаявся. Ми всі завмерли, проте поки ще ніхто не демонстрував навіть натяку на напад.

–Так!.. Заспокойся, друже! – спробував поладнати Лок. Він зосереджено оглянув всіх присутніх, наче давав ту ж саму пораду іншим. – Заспокойся!.. Ти зараз занадто збуджений… сам на себе не схожий… Сподіваюсь, це близькість до Світоча так на тебе діє!.. От чого набундючився? Чого кидаєшся, сердишся? Схожий зараз на свєрра…

Близькість до Світоча? Чекай, Боре, а може гіберлінг правий? Чого ти дійсно так рознервувався? Звідки народилася підозрілість?

–Що за «свєрр»? – це слово мені здалося знайомим. Я вирішив, що все ж треба поладнати із загоном. Хоча б на якийсь час. Тож поговоримо про третє-десяте.

Гіберлінг здивовано округлив оченятка.

–Ну… ну… Свєрр.., – Лок потер ніс та розгублено додав: – Це ж Свєрр! – потім він здається нарешті зрозумів, що я питаю без підступу, та спробував пояснити: – Був давним-давно… років може зі сто тому… такий хлопець, на ім’я Свєрр… До речі теж з Інгосу.

–І що?

–Так він прославився тим, – до розмови нарешті підключився Першосвіт, – що бився сам на сам з авангардом імперських солдатів! Ті намагалися висадитися на березі… Кажуть, перебив купу імперців! Купу!

–Так, – захитав головою Лок. – Не злякався… бився до кінця… Відчайдух був ще той! Тепер свєррами звуть всякого сміливця…

–Ти, мабуть, хотів сказати – всякого скаженого безумця? – поправив я гіберлінга. Той відмахнувся, мовляв, вважай, як хочеш.

А потім Лок раптом запропонував розбити бівак прямо тут.

–Йде ніч, – промурчав він. – Пропоную всім відпочити… не лізти зараз до цього клятого Світоча… А вранці на тверезу голову побазікаємо, та вирішимо що до чого.

Після цих слів всі втупились саме в мене.

–Хочете відкласти справу до ранку? Гаразд, – трохи поміркувавши, погодився я. А сам дав собі настанову все ж не розслаблятися.

Здається, кляті ельфи з Дому ді Дазірє дійсно хочуть спробувати приборкати Прокляту Іскру. Вважають, це можна зробити підкоривши Світоч… А цей загін вислали, щоб, м’яко кажучи, переконати мене не лізти до джунського артефакту. Невже вірять, що я на щось можу вплинути?

–А ти, Боре, чому-таки не схотів повертатися в поселення? – спитав Лок, ледь ми розсілися на піску та розвели багаття.

–Можна подумати, що мене там чекають з короваєм! Чи ви всі вже забули, який зуб точить канійська шляхта після вбивства Велеса… а потім і Береста? Ледь з’явлюсь в поселенні, то тут же буду звинувачений в зраді. Особливо після того, що написано в судовому журналі про лазутчиків… Не виключено, що мене вирішать пов’язати із ними…

–Чому? – здивувався Лок. ¬ – Вже зрозуміло, що Сіверські причетні до нападу…

–Причетні! – фиркнув я. – Це лише слова! Прямих доказів немає!.. Був би зараз живий той же Берест, можна б було його допитати і…

–Не сердься! – заспокоював Лок. – Ти щось занадто рознервувався…

–А ще б пак! Хто я такий для них, для аристократів? Якийсь волоцюга… злодій… вбивця, що назвався Бором, затерся серед натовпу… Хто мене знає? Аніхто! Ось і скажуть, що я один із заколотників!

–Чекай! – раптом перебив мене один із ратників, що сидів ліворуч. – Я заносив тебе до реєстру.

–Ти про що, Ратмире? – втупився в свого товариша Лок.

–Кажу, що пам’ятаю його… тебе, – чолов’яга кивнув на мене. – Ти був останнім, кого я записав… Хіба ти сам те не пам’ятаєш?

Я мовчав, дивлячись на цього Ратмира. Мовчала і моя пам’ять.

–А може так статися, що ти сплутав його з іншим? – спитав Лок. Ратмир тут же заперечно захитав головою. – Тоді розкажи всім, як те було! – почав вимагати гіберлінг.

–Це точно він! Бор… Бор… е-е-е… От, Ніхаз! Дещо підзабув… але у нього… у тебе із собою були рекомендації від мого приятеля Прокіпа Трута з Інгосу.

–Що за рекомендації? – стрепенувся гіберлінг.

–Його начебто направляли до нас на алод для служби в загоні особливих доручень.

–Чому це «начебто»? – не зрозумів Лок.

–Обмовився… Просто обмовився…

–Ти точно нічого не плутаєш?

–Ні… То було днів десь за три до нападу, – продовжив чоловік. – Ти, Боре, при собі мав листи… Почерк Прокіпа я впізнав... це його рука, тут впевнений…

Я здивовано закрутив головою, намагаючись зрозуміти що до чого. Отже, виходить ніби я дійсно прибув з Інгосу. Мало того, мав при собі рекомендації. Вже трохи легше…

–Ну? – по-дружньому ляснув мене в плече гіберлінг. – Ось бачиш, нібито у всьому розібрались… Чи ти все ще вагаєшся?

І що відповісти? Типу: «Перепрошую, я нічого не пам’ятаю», так? Чи погодитися зі словами Ратмира, мовляв, звісно все так і було?

А якщо то перевірка? Якщо вони зі мною грають? Намагаються вивідати, чи справді я той, ким назвався, або лазутчик?

О, Сарне! Заплутався! Заплутався… І що робити?

–Е-е-е… Отже, мене направили в загін особливих доручень? – обережно спитав у Ратмира. Занадто довгі паузи в нашій з ним розмові могли наштовхнути гіберлінга на підозру. Треба спробувати утриматися від прямих відповідей, а натомість закидати ними співбесідників.

–Ти про те кажеш з якимось дивуванням… Невже не знав?

–Ну… Слухайте, а де ті листи? Невже залишились у місті?

–Як в таких випадках належить, – промовив Ратмир, – ми переслали їх в Розшуковий Наказ, прямо в Новоград… для перевірки… та погодження… Тоді й було вирішено взяти тебе звичайним рядовим... тимчасово… поки не надійде відповідь зі столиці.

–Припустимо… А ким я був на Інгосі?

–Ти що нас перевіряєш? – здивувався гіберлінг.

–Мене не покидає відчуття, що ви заговорюєте мені зуби, – парирував я, знову відчуваючи прилив підозрілості та нервозності.

–Даремно ти так…

–Чому відразу «даремно»? Спробуйте стати на моє місце, особливо після арешту та ночі в ямі… Я прекрасно розумію, що поки не довів свою… свою… е-е-е… невинність, тим паче після підпалу судна та ще одного вбитого Сіверського. От що зараз в таборі каже канійська шляхта? Невже отямилась, невже в неї відкрилися очі на зраду у власних рядах? Вважаю, що ні! З тобою, Локу, сюди прийшли лише люди! Кому вони служать? Аманді? Чи комусь іншому?..

–Ти що мелеш? – вскочив гіберлінг. – Що взагалі коїться в твоїй голові? Дурень ти, Боре! – плюнув Лок. – Тобі вже навкруги вважаються заговори!..

Ми подивились один на одного. Я все намагався побачити в очах Лока якийсь підступ. Проте ті горіли «праведним гнівом».

–Добре… добре… давай підведу риску, – сердито сказав я. – Мене не вважають лазутчиком? Так чи ні?

–Я вже казав, що ти не раз доказував протилежне! – спокійно промовив Лок. Він покосився на Бернара, який сидів поруч, проте на протязі всієї розмови чомусь мовчав.

От цікаво, що цей ельф наговорив Аманді та іншим? Чи ділився своїми припущеннями? Якщо судити по цьому косому погляду Лока убік Бернара, той все ж міг натякнути на дивні збіги в моїх діях.

–Чого ви всі прийшли сюди? – я нахилився вперед.

–А навіщо ти сюди прийшов? – в тон спитав Лок. – Що тут шукаєш? Давай чесно… кожний розкриє свої плани… Домовились?

–Добре… Я тут, бо хочу дещо зрозуміти…

Моя фраза так і залишилась незавершеною. В цю мить за однією із дюн щось ярко спалахнуло, а за декілька секунд звідти з'явилася Іскра. Чомусь вона здалась мені більш яскравішою, ніж коли побачив її першого разу.

–І що це? – здивувались люди.

–Пожирач! – гаркнув я. – Ходу звідси!

Ми всі разом підскочили та не змовляючись дременули геть. Обійшли декілька дюн та зупинилися на невеличкому майданчику.

–Втекли? – почувся голос Першосвіта.

І наче у відповідь почувся противний свист, а за секунду над сусіднім пагорбом виникла Іскра.

–Псяче хутро! – я скинув з плеча лук та схопив стрілу. – Здається цього разу не відірватися!

Чоловіки закрилися щитами, наче це якось могло допомогти. Скоріш, це був чистий рефлекс. Я ж хутко помчав на сусідній пагорб та приготувався до стрільби.

Пожирач стрімко наближався і на диво – вбік загону. Невже мене не помітив? Чи навмисно обходить?

–Спалах! – і стріла-блискавка помчала вперед. Секунда і вона прошила Пожирача наскрізь, та полетіла далі. – Промазав? – здивувався я. І тут же пустив другу та третю: – Спалах! Спалах! Нумо!

І раптом гримнуло так, що я на якусь мить і осліп, і оглух, та навіть звалився на коліна. Світ перед очима стрімко закрутився, а мозок наче відключився.

Що це було? Чим це мене шандарахнуло? – питаю у себе і відчуваю, як провалююсь в якийсь дивний колодязь. – Е-е-е… стривай, друже! Куди це ти поперся?

Поки все це крутилося, зрозумів, що валяюсь на піску.

–Ратмире! – почувся десь здалеку командний голос Лока. – Ратмире, обходь її! – крик ледь пробився крізь шкарлупу, яка оточила мій розум. – Виставляй бар’єр! Бернаре!.. Здається, ми втратили Бора!

Кого ви там втратили?¬ – кричу у відповідь. Вірніше, відкриваю рота, а звідти лише хрипи та стони. Оце мене бабахнуло!

Я вкотре спробував протерти засліплені очі. І ось нарешті зміг хоч трішечки зорієнтуватися навколо себе. В голові посвітлішало та вже не гуло, як спочатку.

Підхопивши впавший лук, я знову витягнув зачаровану стрілу та зайняв стойку для стрільби. Битва внизу нагадувала скоріш якусь балагану виставу. Якщо б не Проклята Іскра, то саме такої думки був би сторонній спостерігач. Якісь золотисті бризки туману, чи чогось на кшталт нього. Якісь різнокольорові спалахи… Люди стрибали навколо Пожирача, розмахували мечами та списами, а той крутилася дзиґою, припадаючи до землі, а то вириваючись вгору. Десь кроках в десяти я побачив Бернара. Він стояв стиснувши кулаки та напружено вдивляючись в Іскру.

–Тримай бар’єр! – горланив гіберлінг, який бігав по майданчику. Здається, слова були призначені паладину. І оцей золотистий туман був тим самим бар’єром, який стримував Пожирача від подальших нападів. – От срань джунська! Хай тебе грім вб’є! – лаявся Лок.

Цієї миті з Іскри, що була майже притиснута до землі, вирвалися червоні сполохи. Вони стрімко рушили убік двох найближчих чоловіків. Ратники застигли в дурнуватих позах, а потім рухнули вниз. Мені здалось, що я побачив, як з їх тіл вирвались ледь помітні білі кульки.

–А Ніхаз його бодай! – заволав Лок. – Щоб ти провалилась!

–Курво! Вона зжерла іскри Ратмира та Ігоря! – крикнув хтось праворуч.

Я прицілився та голосно попередив про свої наміри. А потім понеслося.

–Спалах! Спалах! Спалах! – говорив, наче заведений. І вже до сьомого вистрілу ледь не осліп.

Відчуття, наче мене вичавили до останньої краплі. Руки тремтіли, не хотіли підніматися. Лук здавався важким. Все приходилось робити, буцімто долаючи невидиму перепону… наче я знаходився десь під водою… Рухи повільні, нечіткі…

Іскра навіть не ухилялася від моїх пострілів. Кожне попадання віднімало у Пожирача часточку яскравості. Він тух… тух… тух…

Чи то може меркнуло в моїх очах?..

–Вибух! – остання стріла ввійшла майже в чорний згусток. Але вибуху не трапилось. Почулося тихе шипіння… потріскування… А потім тиша… і темрява…

Все? Знищили потвору? – тільки те подумав, як побачив маленьку цяточку червоного світла… Маленьку-маленьку… Вона блимнула, зникла, знову блимнула… А вже за мить почала швидко рости…

–Стережись! – крикнув Лок.

Першосвіт жбурнув свій спис. Яркий спалах і зброю розірвало на друзки. Всі навкруги розлетілися, наче листя на вітру. Мені в обличчя вдарило гарячим повітрям, аж-но навернулися сльози.

–Спалах! – я діяв майже рефлекторно.

Стріла раптом налилася настільки ярким світлом, наче перетворилась в сонце. Я спустив тятиву і вона блискавкою помчала в червону цятку, що вже встигла вирости до розмірів бичка.

–Та що б ти здохла! – крикнув я.

Вибух… але абсолютно беззвучний… наче несправжній… як уві сні…

Ударна хвиля кинула мене на спину. Від падіння я сильно гупнувся потилицею і, здається, на якісь митті втратив свідомість.

–Вона зникла! – крізь вапняну перепону в вухах донісся тьмяний голос Першосвіта.

Я виплюнув з рота пісок, присів, одночасно помічаючи, що лук зламався. Після усіх цих спалахів та вогнів, перед очами з’явилась різнокольорова пелена.

–Вона зникла! – вже більш радісно вигукнув Першосвіт.

–…ниті обірвалися… шкода, що Пожирач проковтнув їх іскри.., – це здається бурмотів гіберлінг.

Я протер очі, намагаючись хоч якось відігнати різнокольорові цяточки.

Отже, Проклятої Іскри ніде не було. Посередині майданчика красувалась здоровезна яма.

Бернар втомлено присів на пісок та важко дихаючи подивився в мій бік.

–Вона зникла, – повторив він.

–О, Тенсесу! ¬– почулося бубоніння паладина. – О, Тенсесу! Прояви милість…

–Боре! – окликнув мене Лок. – Боре, хутко нагору! Подивись на астральне море!

Я вже зрозумів, на що натякав гіберлінг. І коли вибрався на дюну побачив, як заграли фарби на побережжі. Астрал почав свій неквапливий наступ.

–Ти все ж те зробив! – сердито промовив гіберлінг. – Тепер Світоч зникне в астралі… як і цей острів…

Я спустився вниз та невдоволено огризнувся. І дійсно, хіба хотів подібної розв’язки? Все знову сталося не за планом… Може Безіменний правий, і моя доля «каламутити все-все-все»?

–Нумо, хлопці, до поселення! – суворо наказав гіберлінг. – Треба всіх виводити в бухту до джунського порталу!

–Сподіваюсь, ми встигнемо, – пробурмотів Бернар.

–А я сподіваюсь, що той чаклун нас не обдурить із Сферою та кораблями…

18

…Аманда мовчки спостерігала за черговою в її житті евакуацією. На обличчі ельфійки не відображалось жодної емоції, наче переді мною стояла холодна статуя.

З того часу, як ми добралися до бухти Безіменного пройшло близько чотирьох днів. Ну я вам скажу то була та ще пригода! Не позаздриш ані Аманді, ані її помічникам. Спробуйте самі переконати різношерсту навалу та змусити її рушити бозна-куди, й мало того ¬– ще летіти в незвідані далі. Це ще благо, що астральне море, стримуване Сферою Опору, не квапилось пожирати острів, хоча вже і відкусило чималі шматки землі, а серед них оту ділянку зі злощасним Світочом. Якщо б астрал наступав швидше, то навряд ми всі встигли втекти звідси.

Біженці, як з прибережного табору, так і з поселення, сьогодні вранці майже закінчили добиратися до порталу. Партія за партією, вони відправлялись на далекий атол. Всі сподівались, що там нас чекають лігійські кораблі, які обіцяв викликати старий чаклун.

–Отже, він не назвався, – промовила Аманда, продовжуючи своє безпристрасне спостерігання за золотистими бульбашками, які уносили людей вдалечінь астрального моря. Чи то ельфійка мене питала, чи то констатувала факт, я так і не зрозумів. – Дивно, тобі так не здається? – вона спробувала посміхнутися.

–Можливо… Ви, ельфи, взагалі складні створіння… та ще до того полюбляєте накинути на себе таємничості…

Аманда нарешті повернулася до мене. Де ділась та легковажна особа, яку я бачив в башті? Де ці замудрі розмови? Переді мною стояла зовсім інша особистість.

Після прибуття до табору, мене відразу оточили декілька ратників. Лок тут же поквапився пояснити, що це для мого ж захисту. І весь цей час вони не відходили від мене, навіть коли я ходив дзюрити. От і зараз охорона стояла кроках в двадцяти від нас із Амандою. А поряд з ними на пласкому валуні сидів Лок, який уважно спостерігав за обстановкою.

–Яка твоя думка про те, що тут відбувалось? – раптом спитала мене Аманда. Оцей занадто поважний тон мене миттю напружив.

–Робити якісь висновки не в моїх інтересах, – сухо заявив я. Треба бути обережнішим у словах. Взагалі треба бути обережними з цими ельфами.

Аманда втупилась мені в очі й неголосно промовила:

–Я тебе покликала для відвертої розмови… І до речі, ні в чому не звинувачую… Добре розумію, що все вийшло так, як вийшло.

–Я не хотів знищувати Прокляту Іскру… Лок підтвердить це… Вона напала на нас, ми відбивалися…

Аманда хитнула головою, та чомусь подивилась на Лока.

–Коли ми попадемо в Новоград, – начала ельфійка, – то Розшуковий Приказ з тебе не злізе, Боре, доки не видоїть усе до останньої краплі. Шляхтичі тому допоможуть, будь впевнений.

Це прозвучала як погроза, хоча, вважаю, Аманда просто наводила мене до якоїсь думки. Чомусь відразу потягнуло виправдатися… Ненавиджу себе за подібну поведінку. Наче якась побита собака.

–Я вже казав, що не знався із Сіверськими! – голос чомусь затремтів. – Принаймні такого не пам’ятаю…

–Жуга Ісаєв допоможе пригадати, – зло пожартувала Аманда. – У нього, кажуть, навіть мертві розповідають, як Сарн з Ніхазом на риболовлю ходили… Ти, вважаю, зрозумів, про що я.

Волею-неволею, прийшлось погодитись. Проте я тут же додав, що ми зараз зібрались не для жартів.

–Здається, ясновельможна, ви не це хотіли зі мною обсудити.

–Не це, – хитнула головою ельфійка. – Твої дії тут, на острові, безумовно, говорять про відповідні моральні якості...

–Бернар би сказав інакше. А взагалі, солдат і мораль – речі не сумісні…

–Так, між іншим, частенько кажуть в Хадагані… в Імперії, – задумливо промовила Аманда. – Твої вчинки були вельми необачні… Лише дивом це не призвело до страшних наслідків… Чесно тобі скажу, що я не Великий Маг! І не збиралась ним ставати… Це випадковість, що зараз на цьому острові мені приходиться виконувати роль голови суспільства… шукати компроміси між расами… Я зізнаюсь, що не бажала подібного, та не хотіла приймати в цьому участь! Але склалося інакше…

–Мені здається, що багато хто хотів би опинитися на вашому місці.

–Я в тому не сумніваюсь… От і кажу тобі, Боре, що заради збереження відносного миру та спокою мені приходиться наступати собі на горлянку! Лавірувати поміж течіями… шукати компроміси, які б задовольнили усіх…

–Ви якось дивно про те кажете… На вашому місті, після повернення до Новограда я б вимагав негайного розслідування нападу на алод… на Клемента, вашого дядька… А раптом серед тих, хто врятувався, є причетні до заколоту Сіверських? Ви ж читали про «Державу» в судовому журналі?

Погляд ельфійки злегка затуманився.

–Виходить, наче деякі шляхетні родини Канії та Дім ді Дюсерів, – тьмяним голосом заговорила вона, – а може ще хтось, поки невідомий нам… всі вони об'єдналися заради вбивства мого дядька.

–Ви це серйозно? Мені здається, їхня мета зовсім інша… а саме повалення теперішньої влади…

–Ну ось ми, нарешті, й почали відверту розмову, – м’яко посміхнулася ельфійка. – Отже, ти вважаєш, наче вони хочуть скинути Айденуса, головного мага Канії?

–Можливо і не тільки його… Проте, для того, щоб скинути Айденуса, треба подолати першого паладина – Воїсвіта Залізного… А за ним стоїть Церква Світла!

Аманда уважно вдивлялась мені в обличчя. Судячи з усього, вона і сама прекрасно знала, все те, що я зараз сказав. Проте чомусь не квапилась озвучувати вголос подібні речі.

–Айденус Айденусом, але це суто канійські справи, – продовжував я міркувати вголос. – Ви, ясновельможна, упускаєте Арсена ді Дюсера. Що цей чорнокнижник з проклятого Дому робив серед заколотників? Ви питали себе про це? Що вони всі взагалі робили на алоді Клемента? Судячи із капітанських записів, та дій Сіверських… я маю на увазі викрадення метеоритного заліза… то справа куди глибша та загадковіша, ніж здається з першого погляду.

–І ти її розгадав? – хитрувато зіщулилась ельфійка.

Я не стримався та розсміявся.

–Вважаю, – промовив трохи заспокоївшись, – що вам слід копати серед своїх… серед ельфів… Бернар розповідав, що Дюсери пограли на Великому Балу… вашому Дому… ді Дазірє… Бачите зв'язок?

–На Балу постійно хтось когось перемагає, – якось невизначено промовила Аманда. А потім заглибилась у спогади: ¬ – Я не любила ці хронології, якими нас напихали ще з дитинства. Який Дім, в якому році, при яких обставинах – знаєш, скільки подібної маячні мені владали в голову? – ельфійка сердито хмикнула та додала чужим голосом, наче когось перекривляла: – В 823 році на чолі Бала стають ді Ардери, яка замінюють родину ді Грандер… В 901 році влада переходить до Дому ді Дюсер… В 990 перемагають ді Дазірє… Все відбувалось законно, все було справедливо. Так записано в наших підручниках, так нас навчають із дитинства… Проте забувають одну річ, що під покровом всіє цієї законності, – це слово Аманда промовила з часткою огиди, і це мене, чесно кажучи, здивувало, – відбуваються найстрашніші справи!

–Ви про що? Невже Дім ді Дазірє переміг на Великому Балу… нечесно?

–Чесність ¬– це така ж невизначена міра, як і мораль. Все залежіть, якою шкалою скористатися, – розвела руками Аманда. – Тримати алод, та ще й такий, як Тєнебра – це велика честь та не менш великі можливості для всієї Сім'ї! Ти сам розумієш, що кількість островів обмежена… Мабуть тому на Балах не гидують ніякими методами… Але це наша, внутрішня справа. Будемо вважати, що я нічого зараз не казала.

Здається Аманда вже шкодувала, що була настільки відвертою. Вона дала якийсь знак Локу та присіла на камінь.

–Якщо твої слова про заколот проти влади Айденуса мають підґрунтя, – вже іншим тоном промовила вона, – то нікому в Кватосі не оминути лиха. Це прямий шлях до громадянської війни... як серед людей, так і серед ельфів… А якщо сюди ще й Хадаган влізе, то каша завариться ой-ой-ой яка! Що ти скажеш, Локу? – звернулась Аманда до гіберлінга, який наблизився до нас.

Той байдуже знизав плечима:

–А що тут сказати, ясновельможна? Наше пріоритетне завдання зараз – покинути цей острів і дістатися до Новограда. А ось виконавши його, і будемо міркувати про змови й іншу нісенітницю.

–Нісенітницю? – скипіла Аманда.

-Вибачте, ясновельможна, я не те мав на увазі. Проте нам дійсно треба забиратися звідси якомога швидше. Розвідники доповідають, що астрал вже на третину увійшов в Сутінковий ліс… Сфера Опору довго не протримається…

Але Аманда, здавалося, цього не почула.

–Ось що, Боре, – вона раптом підвелась та повернулася до мене. Подоли її камзола кольору воронячого крила витончено закружляли. – Як я вже згадувала, після повернення до Новограду тебе чекають, м’яко кажучи, великі неприємності. Кращим буде, якщо ти перейдеш до нашого Дому на службу, як Лок… та інші…

Чесно скажу, що такого я не очікував. Говорили про одне, про змову, про сутички, а тут тобі в лоб – бац.

–Е-е-е… я подумаю, – пробелькотів у відповідь, наче баранчик.

–У тебе немає вибору! Або ти приймаєш наше заступництво або ж нарікай на себе, – обличчя Аманди спотворилося злісною гримасою.

Я подивився на Лока, чекаючи його слів, але він знову натягнув маску байдужості.

«Звідки така підозріла щедрість? – промайнуло у мене в голові. – Чого Аманда раптом протягає мені руку допомоги? Чого вона насправді хоче»?

–Ви повинні розуміти, – почав я трохи здалеку, – що зі мною буде важко...

–Боре! Від тебе просять дати лише просту відповідь: «так» або «ні». Не більше! – чомусь сердилася Аманда. І мене знову насторожила ця квапливість.

–І що за служба? Я повинен розуміти, що отримую натомість ...

–Будеш виконувати деякі... делікатні доручення... Локу, поясни, будь люб'язний! – Аманда демонстративно відійшла вбік. По її кислій пиці було ясно, що ті «доручення» не самі найприємніші. Ось тобі і «шкала моралі».

–А що пояснювати? – гіберлінг розвів руками. – Ти, Боре, і до цього все робив для Дому ді Дазірє. Шукав вбивцю Клемента і... розквитався з ним... з ними… Все згідно «кровного закону» твого алоду... Інгоса. Адже так? Саме так ви робили зі злодіями у себе?

–Це таким чином ви намагаєтесь обілити мої дії перед іншими? Перед канійською шляхтою? – здається я допетрав натяки Лока. – Цікава картина…

–Вона може бути зовсім іншою, – нахилився вперед гіберлінг. – Ін-шо-ю! Це як поглянути: з нашого боку, чи з вашого… людського… Чи взагалі!

–Тобто?

–Тобто? – перепитав Лок. – В Новограді тебе обов’язково спитають, на чиєму боці ти стояв… чи знався з Сіверськими, наприклад… Ну і таке інше! – Лок спробував посміхнутися, оголюючи свої маленькі гострі зубки.

До сих пір ми в розмові з Амандою не торкалися підозр щодо моєї ролі в заколоті. А зараз Лок ледь не прямо говорив, що цілком імовірно я можу «опинитися ставлеником Сіверських», і з метою того, щоб приховати цей факт, вбив обох братів – і Велеса, і Береста.

–І багато ще у Дома ді Дазірє ворогів? – спитав я.

–Багато, – відрубала Аманда.

–А якщо я дійсно виявлюсь одним із них? Із ворогів?

–Я віддаю перевагу тому, – сухо відповіла ельфійка, - щоб і друзі, й вороги находилися поруч зі мною. Так їх легше контролювати.

Отаке! Я попався… Як риба на гачок…

–Знаєш, яки чутки ходять серед канійців? – знову підключився Лок. – Вони все ще вважають, ніби ти найманець, підкуплений Милою Дубовською, щоб змити ганьбу безчестя її роду після того, як Сіверські скасували весілля… А інші кажуть, що ти…

–Ну, добре, добре… Я вже все зрозумів! – сердито перебив гіберлінга. А потім повернувся до Аманди і суворо заявив: – Але у мене є умова! Навіть дві!

Ельфійка здивувалася. Напевно, ніхто не ставив їй умов в подібному становищі.

–Які?

– По-перше, термін моєї служби – один рік.

–П'ять!

–П'ять – це довго. Рік і...

–Боре! Не забувай, з ким зараз говориш. Я, як-ніяк, магістр Дому ді Дазірє! А по-друге, я тебе не прошу служити… Віднесись до цього, як до неминучості! Так, Локу?

–Згоден, ясновельможна, – стримано підтакнув гіберлінг.

–Лок зі своїми братами служить нашому Дому вже п'ятнадцять років.

–Сімнадцять, – уточнив Лок.

–І за цей час, мені здається, вони встигли усвідомити хто такі ді Дазірє.

–Саме так!

Останні фрази прозвучали досить жорстко і не викликали бажання суперечити. Проте, я незворушно запитав:

–Ну так що? Домовилися на два роки?

Аманда навіть затремтіла:

–Ну… ну… ну ти й нахаба, Боре! Виключно через це я встановлюю термін твоєї служби три роки. Не менше!

–У мене є ще друга умова.

Ельфійка стисла кулачки та недобре подивилась в мій бік.

–Кажи, – вичавила вона із себе.

–Свобода… відносна свобода… Я не хочу сидіти сиднем в ваших палацах! Як буде треба, покличете. І оплатите!

–Йди! – різко промовила Аманда.

–Це слід розуміти, як «так»?

–Розумій, як хочеш, – ельфійка повернулась до мене спиною – Скоро ми відправимось на атол. А зараз знайди інтендантів… Отримаєш від них капшук із двадцятьма срібними монетами…

–Дякую, – посміхнувся я. Хоча, чесно кажучи, мені було не до сміху.

–Локу, забери у нього акетон! – наказала Аманда. – Хай інтенданти там вишиють напис: «Головоріз із Дому ді Дазірє»!.. Бувай, Боре!

Я кивнув головою та рушив за гіберлінгом.

Інтендантів знайшли біля хатинки Безіменного. Це була вже знайома мені сімейка Запальних. Вони мовчазно видали мені капшук з грошима, бірюзовий плащ, нові шкіряні ботфорти та непоганий лук.

–Овва! Скільки речей! Ви нічого не сплутати?

–Так наказано! – байдужим тоном повідомив старший із гіберлінгського «ростка». – І ще, візьміть ось це. Подарунок пані Аманди...

Запальні протягнули шолом, зверху якого абсолютно незрозумілим мені способом, була прикріплена морда Лісової Господині. Саме морда, я не оговорився! Ощирена ікласта пика.

–Очі, наче справжні! – здивувався я, глядячи на шолом.

–Плащ підшитий її хутром, – повідомили інтенданти.

В мене тут же забрали акетон, а за півгодини повернули починеним та з вишитою яскравою золотою гілочкою, яка потягнулася від лівого плеча до печінки.

–Отже, ти відтепер головоріз Дому ді Дазірє! – посміхнувся Лок, тицьнувши пальцями в напис.

–Навіщо ця вистава? – сердився я.

–Це попередження іншим… Попередження ворогам родини ді Дазірє! Натяк на те, з ким вони будуть мати справу.

–А на мою думку, це дрібна помста Аманди!.. До речі, Локу, ти не бачив Першосвіта? Бернара? Де Стояна?

–Вони, здається, вже давно відправились на атол. Через пару годин прийде і наш час…

Евакуація тривала трохи більше, ніж розраховувалось. Я разом із Амандою та деякими іншими ельфами попрямував до порталу. Моя черга була летіти слідом за Локом. Він махнув рукою, а за мить його проковтнула напівпрозора куля, і тіло гіберлінга понеслось в астральне море.

–Наступний! – командував якийсь ельф. – Нумо, не зволікай!

Чітко пам’ятаю, як наблизився до кристала… потім моє тіло обволокло золотистим туманом… стало лоскотно… В наступну мить з'явилося відчуття, наче різко падаю назад, а за кілька секунд стало зрозумілим, що насправді я вже парю над пляжем… Хотів схопитися за якусь опору, а натомість знову відчув падіння… Все закрутилося, завертілося, до горла підступила нудотна грудка… Лише неймовірним зусиллям волі мені вдалось уникнути паніки.

Бульбашка, в середині якої опинилося моє тіло, рухалась все далі й далі в астрал. Я озирнуся та побачив, як від порталу відлітають такі ж самі бульбашки з ельфами. Стало трохи лячно… бо чесно кажучи знаходитись в астральному морі, яке від тебе відділене лише напівпрозорою стінкою, це дійсно страшно!

Вуха заклало, нічого не чутно… серце калатає… А бульбашка мчить собі вперед… в темно-фіолетовий туман… В голові рояться дурнуваті думки. Типу, а раптом лопне перепона, яка розділяє мене і астрал? Чи така: «А якщо на той атол ніхто не прилетить»?

І дійсно! А якщо Безіменний не зміг нікого покликати? Хто його знає, чи є на атолі вода? Чи знайдеться їжа? Та і взагалі, чи є той атол?

Летиш… думаєш… чекаєш…

Десь за півгодини польоту я побачив світлу цятку, яка з’явилась серед темноти астралу. Вона росла, поки вже не перетворилася на чітке розуміння – це невеличкий острівок. Поряд з ним були помітні декілька кораблів… Відразу ж відлягло від серця!

Бульбашка плавно опустилися вниз, до піску. На березі товпилося з десяток латників з характерним лігійським орлом на обладунках.

–Сколько вас єщьо там? – запитав десятник, наблизившись до мене та Лока.

–Майже останні, – кинув гіберлінг.

–Харашо! Поднімайтєсь на борт, скоро отправімся в Новоград.

–А як ви нас знайшли? – запитав я.

–Кто-то пєрєдал сообщєніє чєрєз астральний рупор. Ми думалі, что ето ловушка… Стянулі сюда кораблі… А тут оказиваєца єсть атол… на которий ви всє і прілєтаєтє... Так что так! Ужє второй рейд сюда дєлаєм!

Ми з Локом рушили до трапа та піднялися на борт одного з галеонів. Я залишився на палубі, хотів подивитися, як матроси розгортають астральні вітрила, що були схожі на крила величезної бабки. Вони яскраво переливалися райдужним світлом.

За чверть години остання група піднялась на корабель. Загудів двигун і в ту ж хвилину галеон, набираючи хід, пішов до Новограду...