1

…Осінь.

Тиха, незрозуміла, меланхолійна, вічна. Вона сумно бродить серед провулків портової слобідки. Сидить під пожовтілими липами Млинів. Бавиться вітерцем, закручуючи вузликами темно-сірі стовпчики диму з труб над хатами Кузнів, які неквапливо та якось поважно тягнуться до похмурого неба.

Грона калини, немов розпечені вугілля, заглядали у віконце моєї світлиці. А на землі виднілися розсипи листя, яскраво-жовтого, іноді з кривавим кантом. Вітер їх кружляв, розкидаючи навколо, розфарбовуючи світ золотом.

І ось все це наче зникло. Майже в один день. От і сонце вже рідко сміється. Навколо лише тумани й противні дощі… наче сльози цього втомленого світу...

Що ж не так? Що мене раптом напружило?

Ось поряд Зая… А я чомусь вдивляюсь у вікно та намагаюсь зрозуміти незрозуміле…

Осінь.

Вона нині була пристрасна, навіть божевільна… вся сп'яніла красотою смерті згасаючого світу, передвісником якого була купа мертвого листя, котрі незліченною армією покрили землю та пожовклу траву. Вони наче були авангардом, і впали в своїй першій та єдиний битві.

Янтарно-золота осінь раптово перетворилася в страшну чорну старуху, з голими кривими руками-гілками, кривавою усмішкою багряних кленів та холодними батогами нескінчених дощів. Вона ознаменувалася цілою низкою гучних жахливих подій, котрі схвилювали жителів столиці, як в тому й людей в інших містах Ліги. Світ навколо наче здригнувся, увійшовши в круговерть незрозумілого і дикого танцю. Чорна старуха пробудила чорні серця. І не було в них ні жалю, ні милосердя. А тільки лише смерть, яка диким вовком завиває в ночі. Відчуваю, що все це торкнеться і мене… Ох, торкнеться!

Але все по порядку…

Уже минуло майже два місяці з того моменту, як я повернувся до столиці. Хоча «повернувся» – це занадто голосно сказано. Навіть не пам’ятаю того повернення. Взагалі нічого не пам’ятаю. До тями прийшов уже на ліжку в світлиці «Красного пєтуха». Пригадую, що поряд тоді сиділа Зая Корчакова, яка з сумним обличчям вдивлялася у вікно.

Мій голос все ще був слабкий. Руки-ноги наче чужі – взагалі не слухались. Я спробував покликати жінку, а замість того лише застогнав. І знову забуття, марення…

Зізнаюсь, одужання було важким. Боліло все тіло. Нила кожна його частинка. Мене кидало то в жар, то в холод… Більш-менш відпустило днів десь за десять.

Якось вранці навідався Бернар. Скоріш за все це була данина чемності, так мені здалося в той час. Можливо, що я помилявся, бо, зізнаюсь, дуже сердився на себе. А бачити ельфа, який хоч і не дорікав мені за помилку із Дедятою, все одно було не дуже приємно.

Бернар обережно увійшов у світлицю, а помітивши, що я не дрімаю, зі шпилькою промовив, що на мені все заживає, як на собаці.

–Навіть шрамів не буде помітно, – посміхався ельф.

–Та звідки ти те знаєш? – трохи роздратовано промовив я у відповідь.

–Позавчора заходив… дивився на тебе… Запалення, бачу, спало. Порізи трохи затягнулися… Тобі потрібне лікар!

–Не треба ніяких лікарів! – втомлено промовив я. – Взагалі нічого не треба!

–Ооо! – захитав головою паладин. – А ти, бачу, зовсім скіс.

–Просто немає настрою.

Бернар нахилився вперед та чомусь почав розповідати про купу крові, яку я втратив.

–Порізи виявилися дуже глибокими, – казав ельф. – З тебе лилося, вибачай, як з кабана! Добре, що той Дедята не зачепив ані печінки, ані серця…

–Пощастило… мабуть…

Потім ми перекинулися парочкою пустих жартів і ельф раптом цілком серйозно сказав, що дуже радий моєму одужанню. А взагалі – здивований, що я викарабкався.

–Не думав, кажу чесно! Дивився на твоє тіло і вже.., – Бернар замовк і я відчув в його голосі хвилювання. Невже дійсно турбується? – Ми ледь тебе довезли до Новограду. Ти майже не дихав…

–А що там на місці бійки? Когось упіймали?

–Декому із банди вдалось втекти, – розводив руками паладин. – Потім, кажуть, знайшли в лісі кинутий обоз. В ньому була зброя… Мабуть, ми сполохали бандитів… переламали їм всі плани… До речі, я тут підвів такі собі підсумки. І знаєш що? Ти відправив в чистилище до Тенсеса чотирнадцять дедятінців… Це включно із самим Гнильським. Жуга Ісаєв коли про те дізнався, довго дивувався.

–І що? – насупився я.

–Чотирнадцять! Один проти купи бандитів! Хіба це не вражає?

–По-перше, я був не один… Нас четверо. Чи ви утрьох не билися, а тільки я віддувався за всіх?

–Та ну як.., – трохи розгубився ельф. – Першосвіт впорався лише з одним, а двох поранив. Стояна ж… ну якщо не брати до уваги тих чотирьох, яких вона вдарила блискавкою… вона також перемогла одного нападника…

Ельф замовк та чомусь відвернувся.

–А ти? – стримано спитав я.

–Ну… ну… поранив трьох, – насупився Бернар. Судячи з усього, він не особо радів подібному вчинку. Трохи помовчавши, ельф продовжив розповідь: – Ми послали Першосвіта за допомогою. Треба було і тебе перевезти… та й полонених доставити до Розшукового приказу… Ото були деньки! До речі й зараз навколо така круговерть, що хай нас береже Тенсес.

Я спитав у чому проблеми. Ельф знову нахмурився та чомусь згадав Стояну. Пробурмотів, що вона зараз рушила в Сівєрію.

–Особисті справи, - якось невизначено додав він, дивлячись кудись вгору. Явно щось недоговорював. А потім раптом повідомив мені про стягнення до Горішку реєстровиків. – І дуже багато! – зіщулився ельф.

Сказано все це було якось сумбурно. Мені здалося, що зовсім не до теми. Хоча, – міркувалось, – здається це я просто щось упускаю.

Паладин нервово стиснув губи, від чого його обличчя набуло своєрідної відрази. Він явно вагався, чи розповідати мені відверто або промовчати. Після фрази: «Щось намічається», – стало зрозумілим, що перемогло перше.

–Ніхто і досі не повідомляє в чому причина заколоту в тому Горішку, – казав ельф. – Ходить чимало чуток, але в основному всі сходяться на тому, що події у фортеці пов’язані із невдоволенням через теперішній стан речей, мовляв, в старі добрі часи все було краще… А поки глашатаї на вулицях теревенять про зраду.

–Невже «Держава»? Невже це вони?

–Вважаю, ти маєш рацію… Схрони зброї, захоплення Горішку, напад на Клемента… Арсен ді Дюсер… Сіверські… Все це ланки одного ланцюга. Жє сю жюре ку то ес лі… Вважаю, все це якось пов’язано.

В кімнату ввійшла Корчакова і Бернар трохи розгублено позадкував до вікна. Він тут же зробив вигляд, наче згадав про якісь справи й вже на виході раптово промовив:

–Знаєш, друже, мені треба буде від’їхати на певний час… Поговоримо іншим разом. Ти одужуй, – і ельф відкланявся.

Потягнулися одноманітні дні. Розпочалась осінь. І хоча я все ще в основному лежав у ліжку, іноді ж намагався рухатися, сподіваючись на свій молодий організм. Тепер єдиними співбесідниками були лише Зая та Першосвіт. Останній взагалі страшенно нудьгував без справи. Я це не раз помічав.

І ось коли до мене ввечері прийшов сам Жуга Ісаєв (дізнатися про стан здоров’я), я не забарився натякнути про хлопця.

–І що ти хочеш? – здивувався голова приказу.

Я прямо заявив про Ратний двір. Ісаєв ніяк не виказав своїх думок. Він нічого не обіцяв, але не пройшло і трьох днів, як Першосвіт радісно повідомив про своє зачислення до військової школи.

–Уявляєш? Ратний двір! – хлопець ледь не підстрибував. – А я навіть не писав ніякого прохання про зачислення… А тут приходять, питають, мовляв, ти такий-то? Кажу, що я. Нумо, відповідають, післязавтра явитися до начальства. Тебе, мовляв, рекомендовано до зачислення… А витрати на себе бере Міський приказ!

Я хотів посміхнутися. Першосвіт це сприйняв за невдоволення, і тут же почав гаряче промовляти, що «вже не квапиться до Ратного двору».

–Нічого! – махав він руками. – Іншим разом… ще встигну…

–Припини дурникувати! – я зібрався силами та майже рявкнув на хлопця.

–Але ж я не можу тебе кинути в такому…

–Зая за мною пригляне! Та і взагалі, хіба я якийсь каліка? Коли вичухаюсь, тоді ми і побачимось, так що шуруй до Ратного двору! А якщо не підеш до школи, я на тебе страшенно ображусь. Чуєш?

Першосвіт розгублено захитав головою. За пару днів він з’їхав до Ратного двору.

І знову до мене приходив Ісаєв. Цього разу голова приказу випитав про все, що трапилось під час наших походеньок. Його цікавили навіть дрібниці.

–От не думав, що Чаруша таке викине, – дивувався Жуга, дослухавши мою оповідь.

Не знаю, чи був він відвертий, чи дійсно голова приказу сердився на свого помічника.

–Взагалі, він завжди стриманий, – наче виправдовував Солодова Жуга. – А тут кинувся до лісовиків, якогось бісу… І його хлопці вбили Брума… Хмм! – Ісаєв сердито засопів. – Прийшлося направляти в Озерне урочище вояк… е-е-е… реєстровиків з Червоного полку… для приборкання того осиного гнізда, яке розворушив Чаруша. Розумієш, після загибелі Брума, лісовики зовсім показилися. Кинулися спалювати найближчі хутори… лани… Звичайно солдати досить швидко зі всім впоралися. Але ж серед селян купа загиблих! Люди невдоволені…

Ісаєв ходив туди-сюди, опустивши голову. Мені, чесно кажучи, зараз було байдуже, що там відбувалося. Я лише шкодував, що послухавшись Солодова, піддався власної дурості, через яку і опинився на ліжку.

–До речі, більшість лісовиків мала при собі залізну зброю, – додав Жуга, наче про щось жалкуючи. – Ту саму, про яку ти доповідав Чаруші… а він, зараза, забув попередити…

«Зараза» було чомусь сказано без негативного відтінку.

–Та і з Гнильським Чаруша погарячкував, – продовжував бубоніти Жуга. – Ми не давали йому наказу відправляти тебе… та ще можна сказати – наодинці, щоб битися із цілою бандою. Лише збирати свідчення, в ліпшому випадку – виявити схованку… А тут… Якщо б я не знав Солодова стільки років, то подумав наче він хотів все зіпсувати.

–Це як? – не второпав я.

–Буцімто навмисно направив тебе… тобто непідготовлену людину… Наче сподівався, що ти не впораєшся і…

Ісаєв замовк, втупившись в підлогу. Я тим часом спитав його про Соті.

–Теж якась дурість, – відповів Жуга. – Згоден, що того гіберлінга було б краще допитати… Привести до приказу та ретельно допитати.

–І що ж Чаруші за це буде?

–Я з ним ще поговорю.

–І все? – здивувався я. – Та він же…

–Цить! – гаркнув Жуга. Він різко обернувся та полоснув по мені своїм невдоволеним поглядом. – Що він зробив, то зробив!

–Але ж гіберлінги будуть…

–Не будуть! Не бу-дуть, – нахилився голова приказу. – Соті вбили бандити… дедятівці… Тобі це зрозуміло?

Я сторопів. Оце заява!

–Ви що ж, його покриваєте? – обурився я.

–Давай припинимо сперечатися! – доволі грубо заявив Жуга. – Ти видужуй, потім ми про це ще поговоримо…

Я сердито гмикнув та стис кулаки. Ісаєв рушив було до виходу і вже біля дверей кинув:

–А взагалі, Боре, ти в деякому роді молодець! Це я тобі кажу без лестощів… як є…

Мене ці слова, зізнаюсь, трохи збентежили. Щоб якось уникнути продовження похвальних промов, я перескочив на іншу тему:

–А що там з Горішком?

–Хмм! Скоро дізнаємось, – якось невизначено відповів Жуга. – Фортецю оточили Захисники Ліги. Візьмуть її штурмом…

–Чекайте! Чого відразу штурмувати?

–Можна подумати, наче нас з тобою про це будуть питати! Це справа військових!

–Ну можна ж спочатку піти на перемовини. Чого взагалі вимагають ті, хто захопив Горішок? Хто вони?

–Заколотники! – знову роздратованим тоном промовив Жуга. – Пам’ятаєш братів Сіверських?

–Так все ж виходить, що ми маємо справу з тією таємничою «Державою»? – я аж ледь не підскочив на ліжку.

–Я тобі скажу відверто, але це не для всіх вух. В Канії давно назрівали нездорові речі… Декому конче хочеться повернути старі добрі часи. Оті схрони Дедяти, скоріш за все, призначалися для заколотників. Вони планували захопити столицю, але щось не зрослося… Або не вистачило сил… Чи, – і тут Жуга перейшов на шепіт, – чи гірше того – ми просто чогось не бачимо! Чогось дуже великого!

–Тобто? – теж пошепки спитав я.

–На Західному тракті починаються якісь негаразди, – Ісаєв більше нічого не сказав, так і не пояснивши що то за «негаразди».

–А вам відомо хто саме стоїть за захопленням Горішку? Тільки-но були причетні брати Сіверські? Невже у них немає спільників?

–Більш-менш зрозумілим чия рука всім хороводить стане лише після захоплення Горішку. А взагалі, мені багато чого в цій справі здається підозрілим.

Жуга різко розвернувся та вийшов геть. Більше він не приходив.

І ось уже минуло майже два місяці, але заколот в фортеці на мисі Дозорний так і не був приборканий. Два дня штурму закінчилися тим, що Захисники Ліги загалом втратили майже цілий полк.

О, як тоді загудів Новоград! Такої жахливої поразки не було мабуть з часів змагань з Імперією за Павучий схил на Святій Землі. І хоч Ізбора Іверського почали звинувачувати ледь не у всіх гріхах та повній недієздатності війська, він, кажуть, якось зміг відбрехатися на загальній раді й подовжити керування реєстровиками.

Відтепер прийшлось перейшли до облоги фортеці. Замість загиблого воєводи Михайла Старого, на якого і списали поразку, був призначений Володимир Залеський на прізвисько Зозуля, представник одного з найдавніших шляхетських родів Канії. Новий воєначальник поки себе ніяк не проявив. Лише нарощував навколо Горішку військові сили та зміцнював табір.

В Раді почали нервувати. Багато хто все ще жадав «показово наказати заколотників» та скоріше покінчити із «заразою заколоту» (благо ще, що на Святій Землі зараз було відносне затишшя). Але ніхто не брав на себе відвагу посилати війська на новий штурм.

Між тим то тут, то там по всіх землях Канії починали спалахувати невеликі бунти. Столиця відповідала на них досить жорстко, незважаючи на те, що на кожному алоді були свої намісники з військами, і відправляла на придушення заколотів добірні частини. Багато висловлювалися про те, що подібні дії призведуть лише до нових бунтів. А, крім того, це було порушенням всіх принципів, закладених в самій Лізі, спочатку задуманого державою вільних людей.

Були й інші думки. Деякі прошарки населення висловлювалися з приводу того, що зараз не час панькатися. Що треба показати «тверду руку». І при тому часто посилалися на приклад Імперії.

Що дивно, подібні речі починали знаходити підтримку і серед простого народу. Свободу ж вибору та свободу поглядів, яку проповідували як єдино правильний шлях, який відрізняв Лігу від Імперії, стали піддавати сумнівам.

Як не крути, але в нових реаліях Канія повинна була якось змінитися. Це розуміли всі сторони.

В столиці, спочатку потроху, але все частіше починали спалахувати конфлікти між старою шляхтою та міщанами. Одного разу подібна суперечка переросла в жахливу бійку. Агресивно налаштовані молодики аристократичної крові, будучи на добрячому підпитку зіткнулися з двома паладинами. Приводом послужило те, що ці парубки бачили проблему появи заколоту в Горішку через погане керування Воїсвіта Залізного. Мовляв, буцімто це він став чинником того, що державними справами відтепер займаються люди «зовсім неблагородної крові». Натяк був недвозначний:

–Бидло! – горланили хлопці. – Через вас Канія і гине!

Слово за слово і почалася бійка. В результаті цих двох паладинів жорстоко побили, а один з шляхтичів залишився без ока.

Все спробували швидко зам'яти, але народне обурення перетворилося на буйне море, яке ось-ось вийде зі своїх звичних берегів. Столиця знову загула стривоженим вуликом. Пристрасті вляглися лише тоді, як обидва боки прилюдно замирилися та пообіцяли не мститися. На якийсь час конфлікти вщухли.

Весь цей час я перебував в трактирі Корчакової. Зая дивилася за мною, як за маленьким. Іноді мені здавалося, що їй навіть це подобається. З часом вона часто стала приводити в кімнату Піменова – друїда, який лікував працівників лісопилки. Той приносив якісь настойки та мазі, котрими намагався мене виходити. Не знаю чи допомагали вони, чи ні, але я не став відмовлятися від його допомоги.

Коли нарешті зміг більш-менш самостійно пересуватися, Піменов задоволено зацокав язиком.

–А ти міцний чолов’яга! – казав друїд. – До речі, що дивно – я не помітив жодного старого шраму на твоєму тілі.

–Бо їх немає.

–Невже щастило? Для людині з твоїм родом занять це доволі дивне явище, ти так не вважаєш?

–Ну не всім же ходити з роздряпаними пиками, – роздратовано промовляв я.

Піменов підморгнув та чомусь спитав, чи не обтирався я мертвою водою?

–Кажуть в старі часи… ще до Катаклізму, – казав він, – чаклуни та маги знали секрет заживлення ран. Для того виготовляли мертву воду.

–Це все казки для дітлахів… всі оті ваші води – живі чи мертві.

–Ну не скажи, – посерйознішав друїд. – Багато казок колись були дійсністю. Давні маги на відміну від теперішніх старанно досліджували наш світ. Той же відомий всім Скракан взагалі багато на чому розумівся.

–А ви?

–Ну… я, наприклад, затратив чимало часу на розгадку того, як виготовляти живу та мертву воду. Побував на багатьох алодах, заглядав в книгосховища, бесідував з розумними людьми…

–Знайшли секрет?

–Нажаль ні. Лише деякі натяки… Наприклад чув, що коли когось занурити в особливий відвар, в якій окрім всього додавали кров білого єдинорога, то тіло стане наче нове.

–І ви в те вірите?

Піменов здається образився. Я начебто не сказав нічого такого, а він нахмурився та на деякий час замовк. І вже уходячи заявив, що найкращі ліки, це кохання.

–А це тут до чого? – здивувався я.

–Хмм… Сліпий ти, хлопче. Поряд така квітка, а ти…

Друїд невдоволено затрусив головою і вийшов з кімнати.

Це він казав про Корчакову. Я ж не дурний… Бачу, що вона знайшла в мені нову «забаву»! Мабуть вже склала плани що до нас двох…

Ні, Зая мені подобалась. Навіть більше того. Але після слів Піменова я мабуть вперше задумався про те, як будувати свої відносини із Корчаковою далі.

Чому б ні? – розум заглядав прямо в душу. – Ну чому б ні? Вона добра жінка… лагідна… красива…

–Чого ти на мене так дивишся? – спитала Зая того вечора.

Я стояв біля вікна. По склу барабанив дощик. Серед гілок гудів вітерець.

–Що таке? – почервоніла дівчина.

Вона сиділа на куточку ліжка, нервово накручуючи на палець локон, який грайливо вискочив на лівій скроні.

–Ти розумієш, хто я такий? – прямо спитав у неї.

Вона мовчала, дивлячись кудись осторонь. Я ж раптом відчув себе якимось дурником. Не знав ні що казати, ні що далі робити. Стояв біля вікна, спираючись о стіну та дивився на її пальчики, які все ще теребили неслухняний локон.

–Коли я тебе вперше побачила, – якось глухо промовила Зая, – зі мною щось сталося… щось дивне… Я відчула якесь тепло… ось тут.. всередині себе…

І вона густо-густо почервоніла. А в мене відразу всередині все стислося, в голові наче запаморочилося. Я забурмотів якісь слова… здається, почав то виправдовуватись, то освідчуватись… А потім, наче прорвало:

–Зі мною також ніколи такого не було, – зізнався я. – Скажу прямо, що такої души, як в тебе, не зустрічав ні у кого! Я… я… я хочу жити з тобою… і тільки з тобою!.. Напевно, я з’їхав з глузду, але про те аніскільки не жалкую!

Повисла така пронизлива тиша, що на якусь мить мені здалось буцімто негода за вікном вщухла. Ані барабанного дробу дощу, ані співу вітру… Лише серце гучно б’ється в грудях.

–Напевно і я збожеволіла, – тихо-тихо промовила Зая, дивлячись прямо мені в очі…

2

…Нарешті я справді відчув, що починаю йти на поправку. Тілу додалась енергія, жага чогось зробити. Я вже міг виконувати неважку роботу. А іноді брав мечі та лук і крадькома ходив в гайок, щоб спробувати привести себе в норму. Зая кожного разу, як дізнавалась про те, трохи сердилася, але не лаялася. Лише просила бути обережним. Я посміхався та з бравадою заявляв, що почуваюся добре. А вона лише витирала розпареного лоба та непомітно зітхала.

Бути якимось трутнем поряд із працьовитою бджілкою, зізнаюсь, було м’яко кажучи трішечки малопристойно. Так чи інакше я почав поступово вглиблюватися в справи трактиру. Спершу все носило відмітку простої допомоги: сходити туди, сходити сюди, щось принести. А потім непомітно я почав братися за більш важливі справи. То відправлявся в столицю до гіберлінгів домовлятися про закупівлю свіжої риби. Другого разу шукав теслярів, щоб найняти їх для починки сходів. Ще їздив на Млини за мукою… Ну і таке інше.

Визнаю, що це, по-перше, було приємнішим, ніж просто валятися в ліжку та стогнати. А по-друге, подібне ще більше зближувало нас із Заєю.

Будучи якось в Новограді, я нарешті зайшов до Розшукового приказу. Жуга був на місці, він мене доволі тепло прийняв та спитав про здоров’я. А потім підморгнув та промовив:

–Що, без справи киснеш?

Слово за слово і я весело кинув, що нудьгувати не доводиться. Тут в кімнату заглянув Чаруша. Він вочевидь не очікував мене побачити, тому трохи розгубився. Але швидко зорієнтувався та зробив вигляд, наче мене тут зовсім і не було. Щось доповів Ісаєву та рушив собі геть.

Жуга чомусь похмуро глянув на мене і на якийсь час замовчав. А я все стояв біля його столу та на щось очікував. Всередині мене жваво застрибали усілякі думки, які, зізнаюсь, могли легко довести мене до кипіння.

–Знав би ти, – раптом заговорив Жуга, розганяючи своїм голосом неприємні хмарки мого настрою, – що насправді зараз відбувається в столиці… та і взагалі в Лізі. Охх! Зріє розкол, – якось туманно почав поясняти голова приказу.

Я спочатку не зрозумів до чого ці слова. І лише в подальшому допетрав – ситуація з Горішком була лише віддзеркаленням невдоволенням владою, і ця подія ще більше розколола все канійське суспільство. Виходило, що не тільки в Раді, навіть в самому Розшуковому та Місцевому приказах з’явилися зовсім протилежні реакції на ті події, які зараз відбувалися в Світлоліссі. Солодов, судячи з усього, мав за своєю спиною чималу підтримку збоку аристократичних родів. А от Ісаєв виступав за міщанські інтереси. І якщо раніше обидва боки находили спільну мову, то тепер вони ставали один проти одного в позу та страшно лаялися.

Ми з Жугою говорили про щось доволі абстрактне. І чим далі вглиблювались, тим відвертішим ставав голова приказу.

–Якщо чесно, то це не моя справа з'ясовувати причини, які призвели до розколу, – якось знехотя казав він. Але не дивлячись на цю заяву я розумів, що Ісаєв трохи лукавив. – Можливо... Повторюся – можливо, я здогадуюся (тут Жуга підняв палець вгору, немов підкреслюючи свою непричетність до тих думок, які зараз висловлював мені) хто і навіщо все це робить...

–Хіба це правильно? Хіба ваша задача не боротися із подібним в зародку?

–Це доволі тонка грань… Трохи помилишся і зруйнуєш все! – що саме «це», голова приказу не пояснив. – Я борюся... е-е-е… ми боремося лише з наслідками, а не причинами. Розумієш?

–Угу, – кивнув я.

Жуга тут же втупився мені в очі, немов намагався побачити там відображення власних слів.

–А може є сенс виступити в Раді? – спитав я. – Розповісти про все… про все-все?

–О, Тенсесу! Ти дійсно настільки наївний? – Жуга навіть плеснув в долоні. – Навіть якщо тобі дадуть на те дозвіл, вважаєш хтось буде перейматися та слухати твої розповіді?

–Але спробувати варто, так?

Ісаєв криво посміхнувся:

–Я тобі рекомендую... я раджу цього не робити. Викинь цю думку із своєї голови, бо в результаті залишишся без неї!

–Слухайте, але і сліпому видно, що тут явна змова! Тут – це в самому серці Ліги! А Горішок, хай йому грець, разом з тими бунтарями, лише відволікають всіх від реальних…

–Ти дурень? – розсердився Ісаєв.

Я оторопів. Не очікував подібних слів. Спочатку забекав, замекав, потім знову став плутано казати про можливу причетність когось з Ради.

–Боре! – Жуга навіть підскочив. – Та тебе, бачу, життя нічому не вчить! Варто тільки висунути подібну думку в Раді, як не оберешся неприємностей! – закипів голова приказу. Але він тут же заспокоївся та вже якось м’яко промовив: – До речі, ти сказав: «Серце Ліги». Так ось воно разів десь зо сто, як запаршивіло. Від нього тхне таким смородом, немов від... від.., – Жуга здається навмисно не закінчив. Він склав руки перед собою та втупився у вечірнє вікно. – Минуле має вплив на сьогодення. Не існує таких речей, котрі проходять просто так… Вважаю, що джерело заколоту слід шукати ще з того часу, коли Тенсес віддав більшу частину земель Канії Хадагану. А, може, і того раніше... Я не історик, але думаю, що справа саме в цьому. Ми занадто довго ведемо війну з Імперією. Вона виснажує наші сили, а результату, як бачиш, практично ніякого.

–Але ж Канія не програє! – спробував я звести все до жарту.

–Ну… на Святій Землі, звичайно, зараз сформувався своєрідний паритет сил, і ніхто не може взяти гору. А це дратує… Всі обвинувачують один одного. Церковники – старі порядки, аристократи – міщанство… Ні до чого доброго подібне не призводить!

Ісаєв підвівся та роздратовано заходив туди-сюди. Я пробубонів, що погоджуюсь з його останніми словами, на що голова приказу роздратовано кинув:

–Ти думаєш, я сам не бачу, що відбувається в нашій Раді? Та й не тільки в ній! Думаєш, мені не хотілося виступити з обвинувальною промовою? – Ісаєв зупинився та повернувся до мене: – Світ змінився! І Ліга теж змінюється... Канійська аристократія загрузла у власних інтригах. Знаєш, скільки було бажаючих на роль Намісника Кватоха? Знаєш, як вони всі гризлися? І це зіграло злий жарт з ними всіма, бо в результаті був обраний Воїсвіт Бєлов, герой війни з Хадаганом, простолюдин! – мені здалося, що останні слова Жуга вимовляв з якимось підґрунтям. – Якби був лише один-два… ну три претенденти з боку шляхти, можливо все склалося б по-іншому. А тепер дехто з них намагається повернути собі владу, не розуміючи, що лише розхитує Лігу… веде її до бунту.

–Якщо ви знаєте, хто винен в тому, то чому не можете припинити? Ви ж на те маєте повне право, адже так?

–Справжніх постановників цієї балаганної вистави не видно. Нам лише показують «ляльок». Втомлених, ображених «ляльок». І ми по своїй дурості робимо все, щоб ці «ляльки» ще більше нас ненавиділи.

–Ну, домогтися єдності в суспільстві завжди важко. Але на тому і тримається Ліга.

–Досить про це базікати! – втомлено промовив Жуга. – У мене зараз зустріч, треба йти... А ти ось що, Боре, приходь завтра вранці. Дещо обговоримо.

Я відкланявся та рушив геть з приказу. Побродивши трохи брудними вуличками Торгового Ряду, я повернувся назад до трактиру, де мене чекала Зая. Вона мило защебетала про те, як минув її день. Спитала про мої перемовини з Люком ді Плюї, відомим новоградським постачальником прянощів. Я і слова не встиг відповісти, як Корчакова раптом сплеснула руками:

–Ой, до речі, до тебе тут приходили... е-е-е… від цього... Та дай, Сарне, пам’яті! Як той ельф назвався? – обличчя Заї напружилося. Вона ніяк не могла згадати.

–І що він хотів? – запитав я.

–Е-е-е… говорив щось про якусь гру… е-е-е… не все зрозуміла… Мовляв, просять... Так! Він так і сказав, що тебе просять прийти завтра о полудні до ельфів в резиденцію.

–Навіщо? – знову запитав я, хоча вже починав здогадуватися.

–Не знаю. Він сказав щось про розслідування. А потім осікся і замовк, – Зая насупилася та присіла навпроти мене. – Гей! Оцей твій погляд мені не подобається, – спокійно заявила вона, витираючи свої руки від муки.

–Погляд, як погляд, – буркнув я, ховаючи очі.

–А, може, тобі не варто ходити до ельфів? – невпевнено запитала Корчакова. Її обличчя вкрилося червоними плямами. – Ти ще не повністю відновив свої сили, – почала було вона мене відмовляти. – Тобі б...

–Послухай, кохана, ти ж розуміла це і раніше, що я не якийсь домашній кіт, який заглядається на сметану. Я повинен, і цього не змінити!

Зая нахилила голову та втупилася в підлогу. Ота її радість, яка щиро випромінювалася та підтопляла усіх навколо, раптово зникла, буцімто хтось притушив свічку.

–Той раз, коли ти пішов по справах, мало не став для тебе останнім, – тихо промовила молодиця. – Ось і мій тоді пішов… посилаючись на якийсь примарний поклик... і в результаті.., – Зая зітхнула і по її щоці повільно покотилася велика сльоза.

Це було вперше, коли вона згадувала свого загиблого чоловіка. Я раптом відчув, як щось стисло моє горло. Прийшлось роблено відкашлюватися. І ледь відпустило, твердо сказав:

–Можу тобі пообіцяти одне, що буду вкрай обережний.

Зая нахилила голову і нічого не відповіла. Я, звичайно, не відносив себе до витонченої натури, але чесно зізнаюся, краще б вона накричала б на мене, а то ці сльози-соплі в хустинку неприємно шкребуть по серцю.

Ми більше не говорили на цю тему. Вже коли стало зовсім пізно, рушили до світлиці відпочивати. Я роздягнувся, заліз в ліжко та спробував заснути. Зая задула свічки та прилягла поряд.

За вікном тихо підвивав вітер. Гілки старої берези тихо постукували в віконце, наче просилися всередину. Я закрив очі, думки в голові тихо зашелестіли своїми волохатими лапками, наче ті нічні мишки, які намагаються не тривожити кота. Мені чомусь знову пригадались туманні нерозбірливі картинки марень, коли я лежав непритомним в лісі… поряд з землянкою Дедяти… Серед всього спливав той старий гоблін – слуга Тенсеса.

От цікаво, він був справжнім, чи це все дійсно лише марення?

–Що скажеш, свєрре? – питав він у мене, стоячи серед свічок, а сам хитро підморгував.

Чекай! А що казала Баришева, ота дивна віщунка котра заглядала в мою долоню? – я напружився, намагаючись пригадати її слова. Перед внутрішнім поглядом чітко встала її постать та палець, який боляче тицяв у ребра.

–До речі, бува і так, що іноді потрібно якби стріла ворога встромилася в твої груди!

«Стріла ворога»… Дивно! Чи мова не про ніж Дедяти, який натикав в мені дірок, наче хотів зробити решето? Невже це і є «падіння з коня, яке було заплановано саме мною»?

Дурня! Маячня! Навіщо подібне мені? Хто при здоровому глузді кинеться на лезо пузом? Хто стане шкодити самому собі? – знову питаю я, як тоді на вулиці. Але Баришевої немає, відповісти нікому… Проте факт мого поранення, в якому я сам і винен, залишається незворушним.

Ну що, Боре, ти дізнався про своє минуле? – намагаюсь себе ж підколоти. – Дурень ти, хлопче!

І вже провалюючись в сон, чомусь знову подумав про слугу Тенсеса. Його фразу «Що скажеш, свєрре», можна трактувати і по-іншому: «Що скажеш, Свєрре»?

Посміхнувшись подібній дурості, я обняв Заю та втонув у сонному мареві.

Встав рано, за вікном тільки почало світати. Намагаючись не потривожити жінку, я тихенько підвівся та, відкривши скриню, дістав свою амуніцію і почав одягатися. Коли обернувся, побачив, що Зая вже не спить і дивиться на мене. В її погляді прочиталися явно змішані почуття смутку та такої собі гордості, що поруч з нею подібний чоловік... Її чоловік!

–Я тебе нікому не віддам. Нікому! - раптом промовила Зая. – А якщо ти не повернешся, як обіцяв мені, то.., – її погляд блиснув холодною сталлю. Такого ще в неї не бачив.

Я мовчки причепив мечі й вийшов геть з кімнати. Снідати не став, а відразу рушив на двір.

Зовні було доволі сиро. Сіре вранішнє небо, пожовкле листя дерев, пожухла трава – все це навіювало якусь сувору урочистість. Я випустив з рота клуби пара і кілька секунд спостерігав, як вони розчиняються в прозорому холодному повітрі.

Людей ще було мало. Дехто поспішав в порт, стражники байдуже позіхали біля ліхтарних стовпів. По дорозі, противно мукаючи, рухалася темна маса незадоволених корів, яких кудись ліниво гнали укутані в теплі овчини пастухи.

Я минув крайні хати й вийшов до головної дороги, що вела до воріт столиці. В повітрі розлився запах горілого листя. А за хвилину я побачив, як із-за напівголих заростей кущів малини в небо піднімалися густі клуби їдкого білого диму. Поряд стояв якийсь чолов’яга, котрий з байдужою маскою на обличчі, колупав палкою невеличке багаття.

Менш ніж за чверть години я дістався брами та, минувши її, опинився в Торговому Ряді. Тут теж ще було тихо і малолюдно. Біля Розшукового приказу стояли двоє озброєних хлопців.

–Куди? – невдоволено прогорланив один з них.

–До Ісаєва.

–Нема ще. Спить вдома.

–Значить, почекаю, – і я присів на лаву біля стіни. Тут же за комір накапала холодна вода, яка стікала з даху, котрий щільно поріс мохом.

Я невдоволено обтрусився і відсів у сторонку. Чекати довелося недовго. Ісаєв приїхав на огрядному вороному коні. Легко зіскочивши на бруківку, він передав поводи одному з хлопців та з діловим виглядом кивнув, мовляв, слідуй за мною. Його обличчя було серйозним. Мені навіть здалося, що він чимось стурбований.

Пройшовши вузьким коридорчиком, ми дісталися кімнати. Жуга витягнув ключ, відімкнув двері та потопав до свого столу.

Всередині було темно. Голова приказу запалив масляні світильники та бадьоро кинув:

–А ти, дивлюся, сьогодні по-бойовому... Як настрій?

–Та нічого.

–Добре, – Жуга присів та вказав мені зробити теж саме. – Пам'ятаєш про схрони?

–А що?

–Не буду вдаватися в подробиці, скажу лише, що в Південній Берестянці випадково натрапили на один з таких схронів. Там зброї – можна не одну сотню солдатів спорядити.

–Отже, я в чомусь був правий.

Жуга зіщулився та хмикнув.

–Поїдеш в Межовий Гай до Березівки. Там Захисники Ліги тепер організували лазарет для поранених… Знайдеш Горяну Іверську, торговку тканиною.

–Іверська?

–Угу… Чого дивуєшся?

–Вона раптово не родичка Ізбора Іверського?

–Ох ти! – зіщулився Жуга. – А якщо і родичка то що?

Я розгублено знизав плечима. Не зрозуміло, чому голова приказу так нервово відреагував на мої слова.

Ісаєв припинив погладжувати край столу та нахилився вперед.

–Вона з давнього канійського роду, – промовляв голова приказу, наче намагався мені щось довести. – Правда, на відміну від багатьох інших шляхтичів, Горяна розуміє, що наша сила в єдності, а не в поділі на вищих та нижчих. Отже, знайдеш Іверську та пристанеш до неї.

–Що значить «пристанеш»?

–Будеш їй допомагати розшукувати інші схрони. Цього разу я не даю можливість вчиняти, як тобі заманеться. Ти не ображайся за ці слова, – поквапився додати Ісаєв. – Це не через недовіру… Не зрозумій неправильно. Хочу, щоб ви діяли разом.

Я це проковтнув та не став обурюватися.

–Отже, – продовжував Жуга, – спробуй не сильно там виділятися. Роби все тишком-нишком. Добре? – а потім він неголосно пояснив про можливу причетність до схронів когось із місцевих. – Не треба демонструвати, що ми здогадуємось про те. Ясно?

–А ця Горяна теж працює в приказі? Чи вона доброволець?

–Хм! – чомусь знову насупився Жуга. – А ти знаєш, – якось розлого почав він, – що рід Іверських походить ще від молодшого сина Валіра Другого – Фалірота Красивого, який одружився з дочкою великого воєводи Рімути?

–Я не особо знаюся на ваших шляхетських справах. Та хто кому ким приходиться. Чи рідним дядьком, чи сватом, чи братом! – я хоч у відповідь і розвів руками, але на обличчі зобразив цікавість.

Ісаєв захитав головою та почав розповідати про Іверських.

Чесно кажучи, я дійсно нічого не чув про воєводу Рімуту. Давні часи – річ туманна. Про них складено чимало усіляких «казок», і що з того вважати правдою – незрозуміло.

Рімута, виявляється, був ще тим хлопцем – прямим, різким, гарячим! Його запам’ятали лише дякуючи доволі владному войовничому характеру. Одного разу, – розповідав Ісаєв, – на прийомі у імператора, воєвода перебив доповідачів та різко висловився про те що, в Канії вважатися вільною людиною має право лише той, хто не цурається зброї. Він пояснював власні слова доволі просто: кожний чоловік має за необхідність захищати себе, своїх близьких і будь-кого іншого жителя країни.

На відміну від інших дворянських сімей, рід Рімути Божаволі не став численним, як, скажімо, ті ж Заліські, Ширинські або Правдичі. І не настільки багатим, як, наприклад, Жученки. Його представників загалом відносили до войовничої аристократії, але згодом вони загубилися серед інших і, в кінцевому підсумку, непомітно розчинилися в загальній канві дворянських родів, поступово перетворившись на Іверських. Зараз єдиними, хто ще носив це прізвище, залишалися батько Горяни – полковник Іван, якого за очі кликали Голоногим, та голова Захисників Ліги – Ізбор. Вони не були ані рідними братами, ані кузенами. Єдине, що їх поєднувало – спільний корінь.

Приблизно років десь десять тому за наказом начальства Іван був відправлений на Умойр. На той момент вже вдівець, він взяв із собою малолітню дочку Горяну. Отже, закинувши на корабель свій невеличкий скарб, що дістався у спадок, полковник відбув на нове місце служби.

В історії Ліги алод Умойр прославився тим, що був першим обгороджений магічною завісою від згубного астралу. Це найбільший канійський острів, багатий лісами й водоймами, рівнинами й горами. У самому центрі алоду розташувалася вежа Великого Мага Скракана, місце якого зараз займала намісниця Сміяна.

Спочатку служити Івану Іверському було дещо важкувато, оскільки багато часу довелося витратити на навчання незграбних та неслухняних новобранців. Горяна часто залишалася вдома наодинці. Згодом на неї лягли всі домашні справи і, треба відзначити, що вона почала добре з ними вправлятися.

Дівчина була вся в матір: гордовита, розумна, проте не цуралася тих, хто був нижче за матеріальним становищем, бо чітко спиралася на батьківські настанови.

–Не мати грошей, – часто казав Іван дочці, – це зовсім не ганьба! Запам’ятай, людину людиною робить милосердя та розуміння ближнього.

Горяну не можна було назвати красивою, скоріш – милою. Час і обставини не псували її характер, хоча він і ставав твердішим. Проте дитяча м’якодушність, притаманна її природі, часто брала гору.

Жили Іверські, звичайно, не впроголодь, але брак грошей був очевидним, адже, як і всякому чесному солдату, Івану, не дивлячись на військовий чин, платили не так вже й багато. А користуватись своїм становищем він не міг, та і не хотів. Вся справа була в принциповості, яка не робила полковника популярним в своєму оточенні.

Одного разу, взявшись за полагодження своїх старих суконь, Горяна за ніч перекроїла і пошила непогане добротне плаття з довгими фалдами позаду та майстерно зробленою попереду шнурівкою. І відразу заслужила похвалу з боку подруг. І отак поступово лагодячи то свій, то батьківський одяг, дівчина зайнялася кравецькою справою. Назбиравши трохи грошей, вона прикупила тканини та виготовила на заказ кілька нових суконь, заслуживши славу доброї модистки.

Заняття було, звичайно, не для такого давнього дворянського роду, але батько, який шалено любив свою єдину дочку, не став їй перешкоджати, а в душі навіть радів, що його дівчинка не була «повною дурепою», як її однолітки.

Навесні Іверський з двома загонами вирушив у гори, а Горяна, якій вже набридле нудне життя в столиці Умойру – Плагаті – напросилася в дорогу з батьком. Справа не віщувала анічого екстраординарного, тому Іван погодився взяти дочку із собою.

Похід складався вдало і вже на зворотному шляху полковник вирішив скористатися нагодою та під час однієї із стоянок вирішив піти пополювати. Але ось пройшов день. Другий. Третій, а Іверський все не повертався. Організовані його загоном пошуки нічого не дали.

Убита горем Горяна повернулася разом із солдатами в столицю. Кілька разів вона ходила до начальства з проханням розшукати батька. Ті організували кілька спроб, але жодна з них не закінчилася успіхом. Згодом чиновники почали уникати зустрічей з настирливою дівчиною, пославшись на те, що її батько, скоріш за все, загинув десь у горах. Горяна ще якийсь час намагалася чогось добитися, але врешті-решт була вимушена залишити пошуки. Підкопів трохи грошей, Горяна залишила Плагат та поїхала в Новоград.

На відміну від аристократичного Умойру, де ще були міцні давні канійські традиції, тут, в столиці Ліги, всі здавалися рівними. Ніхто особливо не хвалився своїм шляхетним походженням, намагаючись зайняти тепле містечко на службі. На перше місце висувалися тільки твої вміння.

Спочатку поселившись в Торговому Ряду, Горяна спробувала відкрити власну лавку для пошиття жіночого одягу. Але поневірявшись столицею, вона опинилась втягнутою в місцеві негаразди. Захист був наданий з неочікуваного боку – з Розшукового приказу. Але за те Горяні прийшлося піти на негласну службу до Ісаєва…

Я здивовано слухав голову приказу, дивуючись тому, звідки він стільки знає про Іверську. З одного боку відчував захоплення Ісаєвим, а ось з іншого – напружувався, адже ця людина могла не менше знати й про мене. А це і лякало, і дратувало одночасно.

–Рік тому вона перебралася в Березівку, – додав наприкінці розповіді Жуга, – де відкрила лавку з торгівлі тканиною… До речі, ти сьогодні йдеш до ельфів в їхню місію. Так?

–Так... А звідки ви...

–Ти ж на службі у Дома ді Дазірє? – хитрувато посміхнувся Жуга. Отже, він і це знає. Хоча, чому дивуватись, якщо він мені про Горяну виклав від її народження до сьогодення!

–Є трохи, – неохоче погодився я.

–Сподіваюся, що участь у Великій Грі не завадить тобі впоратися з нашою справою?

Дане питання мене приголомшило.

Жуга між тим підвівся, підійшов до мене і по-дружньому поплескав по плечу.

–Я не вимагаю від тебе звіту по їхніх справах, – сказав він. – Аби тільки вони не заважали нашим. Ти мене розумієш?

–Угу, – це все, що я зміг відповісти.

Ісаєв підійшов до невеличкої скрині. Він дістав ключа, відімкнув замок та, відкривши кришку, витягнув зсередини шкіряний мішечок. Судячи з усього – з грошима.

–Тримай… Як завжди, мені не потрібен звіт про використання коштів. Але це не звільняє від економії.

–Можна питання? – почав я.

–Прошу.

–Як там мій Першосвіт?

–Чесно скажу, що не цікавився. Знаю лише, що він почувається в Ратному дворі непогано… А що?

–Та так... Просто цікавлюся… Він казав, що його утримання оплачується з коштів Міського приказу. Так?

–Про це не турбуйся. Йому дають все, що треба, – сухо відповів Жуга. – Отже давай не гаяти часу. Збирайся в дорогу.

Я піднявся, забрав торбочку з грошима та пішов геть.

Небо, як і раніше, було затягнуте сірими хмарами. На голову сипав дрібний противний дощик, прийшлося прикрити голову накидкою. Я обігнув кут будівля та рушив до брами, за якою починався Ельфійський квартал…

3

…Круглі громадини яскраво-золотих ліхтарів освітлювали бруківку приємним теплим світлом. Не дивлячись на негоду, в цій частині столиці було більш приємніше знаходитись, ніж будь-де. Правда, на вулицях не було видно жодної живої души, але мене це не лякало.

Я безперешкодно дістався місії та піднявся сходами до величезних дверей. Всередині будівлі було тихо. Деякий час я озирався навсібіч, не наважуючись йти далі.

–Гей! Є хто живий? – крикнув вглиб холу.

Звідкись випурхнула молода ельфійка. Вона швидко підлетіла до мене і щось запитала.

–Не зрозумію, – кинув я їй.

–Ви до кого?

До полудня було ще далеко, але чекати не хотілось. Отже я вирішив трохи прискорити події:

–До П'єра ді Ардера.

–Як вас йому представити?

–Бор Головоріз, – посміхнувся я. Нехай буде так.

–А-а, ви Бор Срібний, – ельфійка кивнула та шмигнула в коридор.

«Чому «Срібний»? – подумалося мені, а за мить із-за колон з'явилися кілька озброєних ельфів.

Вони повільно наблизилися до мене, зупинившись на деякій відстані. Відразу з’явилося доволі неприємне відчуття, наче мене взяли під варту.

Минуло кілька хвилин, перш ніж та ельфійка повернулася.

–Прошу, вас чекають, – запросила вона. – Марк проводить.

Один ельф відокремився від групи і показав мені жестом слідувати за ним. Ми пройшли невисоким, але доволі широким та затишним коридором, прикрашеним якимись статуями й картинами. На стінах висіли все ті ж бурштинові ліхтарі. Їхнє світло було злегка приглушене, але все таке ж м'яке і приємне для ока.

П'єр ді Ардер чекав мене сидячи на м'яких пуховиках в круглій кімнаті з високою стелею. Він тримав в руці чашку з якимось напоєм і повільно його смакував.

–Доброго ранку! – привітався ельф. – Ти сьогодні зарано.

–Уже є деякі справи, тому вирішив не зволікати з вашими.

–Як взагалі себе почуваєш? Відновився?

–Відновився, – сухо кинув я голові місії.

–Дуже добре... Марку, а подай пану Бору оту склянку, – П'єр вказав стражникові на столик за моєю спиною. Там стояла півтора десятка різних баночок, але Марк якимось чином вибрав з них саме ту, про яку просив голова. – Попий кілька днів, болі як рукою зніме, – і ельф дивно посміхнувся. – Сідай, Боре, за постій грошей не платять, – П’єр вказав на подушки, які лежали поруч з ним.

Я прибрав склянку в кишеню і присів.

–Як ти розумієш, у мене до тебе є невелика особиста справа… Отже, до нас надійшли повідомлення, що одного нашого... скажу так – дуже відомого чарівника... так от, нам повідомляють, що він раптом незрозумілим чином зник.

–Зник? Зовсім?

–А ти колись бачив тих, хто зникає частково? – роздратовано промовив ельф. – Він вирушив кудись по справах, – це слово П'єр сказав явно з підґрунтям, – і на шляху зі столиці до Південної Берестянки зник.

–У цього «відомого чаклуна» є ім’я?

–Його звуть Ентоні ді Вевр, – кивнув ельф. – Тобі це ім'я нічого не скаже, але ще раз повторюся – він дуже важлива персона.

–Чому ви не звертаєтеся в Розшуковий приказ? Навіщо така приватність?

–На те є свої причини... Хоча, до речі, ти, Боре, і сам звідти, правильно?

Я спробував посміхнутися, хоча це зауваження мені не дуже сподобалося.

–Що потрібно від мене? – перейшов я до справи.

–П'ятого дня в Південну Берестянку виїхав Жан ді Блізар, наш судовий пристав. Він повідомляє, що йому потрібен компетентний помічник. Ми просимо тебе відправитися туди й допомогти йому в пошуках чарівника.

П’єр посміхнувся, наче та лисиця, яка побачила жирного півня.

–Ти готовий нам допомогти? – в тоні цього питання знову прозвучали дивні нотки.

–Можна вирішити, що в мене є вибір! – підколов я голову місії.

–Хм! Думаю, не треба ще раз нагадувати про те, що наше «прохання» приватне, так? Що не слід про нього нікому розповідати? Тим більше Ісаєву.

–Мені було ясно з першого разу! – я різко встав.

–Почекай! Марку, принеси мені ту річ з комори.

Охоронець знову розуміюче кивнув головою і вийшов геть.

–Дозволиш зробити тобі невеличкий подарунок? – спитав ельф. – Треба ж берегти лояльних до нас людей, так?

Я знову хотів посміхнутися у відповідь, але вкотре було помітно, що це явно нещиро.

Повернувся Марк з якимось пакунком. П'єр ді Ардер піднявся і прийняв його з рук охоронця. Він жваво розгорнув тканину і моєму погляду постала тонка блискуча кольчуга. Я торкнувся її, водночас відчуваючи холод сталі.

–Під курткою вона буде не помітна, – говорив голова місії. – І ще: ця річ може витримати прямий удар меча.

Я прийняв подарунок та ще раз його оглянув: тонкі міцні кільця, подібно риб'ячій лусці, яскраво блищали в світлі бурштинових ельфійських ліхтарів.

–Дякую, – кивнув я, згортаючи кольчугу назад. – І коли мені слід відправлятися до пристава?

–Бажано не затримуватися. Чим раніше, тім краще. Марк видасть тобі грошей та проводить на стайню. Вибереш собі коня… Зв'язок тримай через Блізара. Якщо вдасться виконати наше «прохання»... вірніше, я хотів сказати, що треба виконати наше «прохання»… Дуже треба! Отже, в такому випадку ми в боргу не залишимося.

Я вийшов слідом за Марком. Деякий час ми з ним вешталися якимись заплутаними коридорами. Ельф все робив мовчки. На якусь мить навіть здалося, що він німий.

Отже, діставшись стайні, мені показали декілька жеребців. Серед них сподобався сірий довгоногий іноходець. Його швидко запрягли та я заскочив у сідло. Кінь затрусив головою і трохи брикнувся. Довелося сильно натягнути поводи.

–Він взагалі-то у нас спокійний, – поясняв конюх, наче вибачаючись за поведінку жеребця. – Просто новий наїзник, от він і нервує.

–Як звуть цього красеня? – запитав я, погладжуючи коня по шиї.

–Попіл.

Марк простягнув мені капшук з грошима і відразу ж пішов геть. Я раптом подумав, чи не забагато отримую платні?

Це насправді не було смішно, але мимоволі на обличчі з’явилася задоволена посмішка. Справа не в тому, що я жадаю грошей. Чесно зізнаюсь, що мені від них ані жарко, ані холодно. Але ж хіба це не дивно, коли в кишеню сиплеться так багато монет?

Я обережно виїхав зі стайні й попрямував геть з міста. Попіл ще раз спробував мене скинути, але зрозумівши, що вершник не такий же простак, тут же заспокоївся.

До Торгового Ряду я дістався відносно швидко. А там, скоротивши шлях менш завантаженими вуличками, проїхав крізь ворота та рушив у порт.

Чому туди, а не до трактиру? Мене ось яка думка осяяла… Вона, звичайно, виглядала трохи дурнуватою, але варто було її перевірити.

Отже, – міркував я, – Дедята мав зв’язки з кимось із столиці. І ці люди допомагали в його справах… Вважаю, то були не тільки нечисті на руку купці, на яких я грішив. А і місцеві бандити. Ну не вірю, що вони не знали про задуми Дедяти! Хоч краєчком вуха, хоч одним очком, але заглядали та підслуховували… І якщо це дійсно так, то чому не спробувати вияснити у місцевих злодюжок про плани Гнильського.

Наївно? Виглядає по-дитячому? Згоден… Проте, чим той Ніхаз не жартує?

Небо трохи посвітлішало, дощ припинився. За столичними мурами піднявся холодний північний вітер. Було видно, як на Біле озеро низько-низько потягнулися дикі качки.

А у порту життя кипіло не зважаючи ні на що. Я під'їхав до одного із стражників і запитав, де знайти Жереха Грабова, того самого ватажка місцевих бандитів, які пограбували Василя Ликова. У відповідь охоронець лише витріщив очі від подиву, але побачивши «руку допомоги», знехотя відповів:

–Нєту єво. Давнєнько ужє нєту. С тєх пор, как подхватіл чахотку.

–Що? – я не відразу зрозумів слова стражника.

–Да заболєл он… мєсяца полтора назад. Дюжє сільно заболєл. Говорят нє протянєт ету зіму… Сейчас вмєсто нєво Новік.

–Не протягне? Настільки все серйозно? – розгубився я.

–Ну так знамо дєло! – розвів руками чолов’яга. – Он дажє к всякім знахарям бєгал, да колдунам… І дєньгі, гаварят, нємалиє прєдлагал. Агромниє деньгі! Но нікто помочь нє можєт… ілі нє хочєт… Вот так вот!

–Да-а, – затягнув другий стражник, – сваліло єво здорово! А прі Жєрєхє, мєжду прочім, тут хоть какой-то порядок бил. А Новік… е-е-ех…

Тут перший охоронець цикнув на свого товариша, натякаючи, щоб не базікав зайвого. Я стримано посміхнувся подібній наївності стражника, який видав і себе, й інших з усім зуздром. Хоча чого приховувати: обидві боки – злодії та стражники – трусили населення, що грушу. Іноді, навіть, змовляючись чия черга.

–І де зараз Жерех? – спитав я.

–Да кто єво знаєт! – розвів руками перший стражник. – Єжай-ка, міл чєловєк, на Кузні. Послєдній раз єво там відалі… Вот што, найдьош старую Морозіху, у нєйо і спросіш.

Я кивнув на знак подяки та поїхав далі. Дорогою запитував у перехожих про ту саму Морозиху, і десь за півгодини нарешті дістався її хати, яка виявилась зовсім недалеко від астрального берега. Дивлячись на неї можна було подумати, що цю будівлю так і не завершили, бо щось в ній не вистачало. Нахилена, із солом’яним дахом, з кривою трубою із якої ледь здіймався димок – вона одиноко стояла біля занедбаного городу.

–Гей, є хто живий? – голосно гаркнув я, наближаючись до дверей.

Десь за хвилину вони тоскно рипнули й на поріг вийшла старенька жіночка.

–Чавой тєбє? – прошамкала вона беззубим ротом.

–А скажи, добра пані, де б мені відшукати Жереха Грабова? Чула про такого?

–Хех! Кто ж єво нє знаєт!.. нє знал...

–Де ж його шукати? Не підкажете?

–А тєбє он зачєм? – Морозиха хитро зіщулилася.

–Справа до нього... важлива.

–Іш ти, важлива! – стара начебто розсердилася, але тут же заспокоїлася і якось сумно глянула на мене. – Да он, хлопчє, в лєс ушол. С тєх пор как захворал-то, так, значіт, і ушол. Нє нужєн стал нікому...

Тут і до знахарки не ходи, все зрозуміло: жіноче серце цієї жіночки шкодувало цього Жереха. Я, навіть, на секунду вирішив, що вона його мати.

–Давно пішов? – запитав я.

–Давнєнько, – захитала головою Морозиха і тут в хатинці щось звалилося. Жінка здригнулася та нервово застріляла оченятками.

–Він там? – я навіть не питав, а вже точно це знав, хитаючи головою вбік дверей.

–Хто? – схитрувати Морозиці не вдалося, і вона це швидко зрозуміла. – Да он бальной… дюжє бальной… Лучшє нє заходіть!

–Я на пару слів, – відмахнувся від старої та зіскочивши з коня, увійшов в хатинку.

Тут було темно і сиро. У дальньому кутку на ліжку лежав якийсь чоловік. Я насилу впізнав в ньому Жереха.

–Пам'ятаєш мене? – спитав його, наближаючись до хворого.

Жерех виглядав дуже погано. Єдиним, що ще жеврілося та горіло іскрою життя в цьому чоловікові, були його очі. Вони пройшлися по мені, наче оцінювали, чи вартий я взагалі того, щоб відповідати. За мить Жереха скрутило в кашлі. Він зайшовся та десь за хвилину харкнув кров’ю в дерев'яне корито, що стояло біля ліжка.

–Помню, – знехотя відповів Жерех. – Вот тєбя, братєц, харашо помню.

І знову цей колючий погляд. Аж до холоду по спині. Зізнаюсь, я навіть трохи злякався. Всередині щось стислося, напружилося.

Жерех вмирав. І судячи з усього – помирав довго та дуже болісно. Він це розумів, і ні на що більше не сподівався.

–Як же це так трапилося? – спитав я, киваючи на корито. – Невже невиліковне?

Грабов роздратовано хмикнув, витираючи долонею рот.

–Ти прішол посочуствовать? – нахабно посміхнувшись, промовив він. – Так мнє етава нє нада!

–Я щирий у своїх словах.

Жерех потупив очі та глухо додав, що йому відтепер ніхто не допоможе.

–Очєвідно, – втомлено промовляв він, – дєло куда сложнєє, чєм кажеца… Я ужє ходіл до, мать іх, лєкарєй! А оні ліш рукамі разводят… Одін чєсно сознался, што мнє нє долго осталось, і што болєзнь носіт іной характер… нє обичний. Ніхто із тєх, каво я спрашівал, нє знаєт прічін вазнікнавєнія етой зарази, – і тут Грабов знову закашлявся.

Лише коли його відпустило, сухо додав, що мабуть легше опанувати природні стихії, ніж розібратися із людською природою.

–А може варто піти до церковників? – промовив я.

Жерех хотів розсміятися та знову скрутився. Вихаркавши червону пляму в долонь, він потягнувся до глиняного кухля із якоюсь рідиною та почав жадібно пити.

–А ти тут один? – я окинув поглядом стару хату.

–Адін… етава і слєдовало ожидать. В волчєй стає за старимі вожакамі нє пріглядивают… Я і сам прєдидущєва вожака... таво... Ну, сам понімаєш.

–Розумію... До речі, я до тебе у справі.

–Да? Інтєрєсно какой?

–Чув колись про Дедяту Гнильського?

–О-о-о, пріходілось… Та єщйо сволочь! Нє даром Гнільскім клічут! Слишал, што єво в лєсу вмєстє с бандой людішкі Ісаєва прірєзалі.

–Угу, – кивнув я. – Слухай, тут в народі кажуть, наче цей Дедята якось пов'язаний з тими, хто зараз захопив Горішок.

–Вазможна… А тєбє што до етава? – Жерех вкотре закашлявся і кілька хвилин намагався прийти в себе.

Він знову харкнув кров'ю, а стара Морозиха метушливо закудахкала. «Точно його мати», – вирішив я.

–Так што тєбє нада? – запитав Жерех.

–Допомога. Скажімо так, в мене приватна справа… Хочу вийти на людей Дедяти, бо знаю, що дехто з них переховується десь в Південній Берестянці. Може, твої люди...

–Во-пєрвих, у мєня ужє нєт «моіх людєй». А во-вторих, ми нікогда нє связивалісь с лєсной братієй. Тєм боліє с тємі, кто баламутіт воду. Понімаєш, про што я?

–Угу… А може Новік щось знає?

–Нє думаю, што он настолько дурной!

–Тобто допомогти нічим не зможеш?

–Слушай, паря, мой совєт простой – дєржісь подальшє от такіх, как Дєдята. Такіє гніди довєдут до халодной!

–Та це я розумію, але ж… мені треба.

–Дєдята бил нє с етіх мєст. Тєбє б лучшє разисківать єво саобщніков на іних алодах.

–Ясно, – я кивнув головою. – Вибач, що потурбував.

Жерех раптом ощирився. Саме ощирився. А я в ту мить подумав, що він як той вовк, котрий хоч і старий та хворий, але хватки не втрачав і зараз.

–Знаєш, – почав Грабов доволі дивним тоном, – помню, как в дєтствє у нас бил пьос… Звалі єво… е-е-е… Вот Ніхаз єво дєрі! Забил! – Жерех смачно вилаявся, а потім продовжив: – Ну да ладно… Так вот, нє любіл я етава пса. С гадамі пастарєл он. Раньшє бивало і глаза блєстят, і гавкаєт звонко, а сєйчас, гляжу, помутнєл взгляд… нагамі єлє-єлє пєрєбіраєт… І вот помніца мать гаваріт, поді, мол, пакармі сабаку. Я вихажу, нєсу єму чєво-то там пажрать, а он сідіт возлє варот, куда-то вдаль смотріт. Клічу єво, клічу, а пьос нє шєлахнйоца. І вот вдруг паднімаєца на лапи да ідіот вон со двора. Возлє самих ворот поглядєл в мою сторону… да так поглядєл, што аж мурашкі по кожє… вздахнул… і ушйол… Большє ми єво нікагда нє відєлі.

Грабов стис кулаки та втупився кудись в підлогу. Більше він нічого не казав.

Ми з Морозихою перезирнулися та вийшли назовні.

–Нєдолга єму єщйо, – кивнула за спину стара. – А што до Новіка, ти, паря, нє хаді к нєму. Он падлєц ещйо тот… хотя і трус немалий. Єму б только купцов за мошну трясті.

–Син? – спитав я, натякаючи на хворого Жереха. А тим часом витягнув пару золотих «орликів» та простягнув їх Морозиці.

–Да што ти, мілок! Какой син. Маво Станіслава зарєзалі в порту, – жінка схлипнула і витерла очі рукавом. Її зморщене обличчя набуло якогось жовтуватого кольору.

Морозиха взяла монети і стисла їх в своїй малесенькій долоньці.

–А хто те зробив? – запитав я, одночасно розуміючи, що питання виглядає нетактовним.

–Да робята Жєрєха і зарєзалі.

Я так і встав. Оце заява.

–Он добрих людєй біл да грабіл, вот єво і наказалі, – пояснювала Морозиха.

–А «робята» Жереха хіба не тим самим займаються?

–Ані грябют каво нада… погань всякую… А мой Станіслав – простих людєй... А ето нєгожє дєло! Нєгожє!

–Але ж… але ж… він ваш син! Той Станіслав!

Жінка нічого не відповіла, а лише чомусь розвела руками. Я розгублено рушив до свого коня, і все думав, що це якийсь абсурд. Хіба не дивно, що мати каже, наче її сина зарізали «правильно»? А крім того тримає в своєму домі того, хто причетний до вбивства! Мабуть, я зовсім не розумію людей... Або… або це якийсь розіграш!

Можливо все ж Жерех має рацію, кажучи, що природа людей незбагнена.

Я заскочив в сідло та неквапливо рушив назад, до трактиру. Морозиха все ще стояла біля хати, стискаючи в руці «орликів» та сумно дивилась вбік астрального моря…

4

…Я прив'язав коня до стовпа та піднявся нагору в нашу кімнату. Заї ніде не було видно, але судячи по запаху свіжої випічки, вона скоріш за все поралася в підклеті. Швидко склавши в торбу свої похідні речі та одягнувши під акетон кольчугу, я вийшов геть та рушив на пошуки Корчакової. Вона явно не очікувала мене зараз побачити, а помітивши в руках мішок, відразу посмутніла.

–Вже? – тихо запитала Зая, відставляючи убік рогач.

–Поїм та рушу по справах.

–Коли тебе чекати?

–Точно не знаю, – знизав я плечима.

–Сідай тут, – вказала жінка на старий дубовий столик в кутку підклету. – Зараз тобі накрию.

Посунувши мішок з борошном, я присів на бочонок. Зая застелила стіл лляною скатертиною і незабаром принесла мені поїсти.

–Я складу тобі дещо в дорогу, – зітхнувши, промовила вона.

–Добре... До речі, ось гроші, – я простягнув жінці капшук Ісаєва. – Закупиш м'ясо у Чеслава Кишки. Я з ним другого дня мав розмову з цього приводу. Він обіцяв скинути ціну.

Зая якось байдуже кивнула головою. Оця її мовчазність мене пригноблювала більше, ніж лайка. Ліпше б вона зараз вибухнула та наговорила якоїсь гидоти, або обізвала б мене поганцем.

–Не журися так! – промовив я. – Не на війну ж їду! Справа проста: знайду декого і відразу назад.

–Ти не брешеш? – з надією в голосі запитала Корчакова.

–Тю! Я тобі до цього брехав?

Обличчя Заї відразу посвітлішало. Я швидко пообідав, підхопив мішок та торбиночку з їжею, яку склала Корчакова, потім гаряче поцілував її в губи та рішуче вийшов на двір. Задовгі прощання не по мені.

Їхати бозна куди – справа небезпечна. Та і не розумна. Треба знати на що очікувати. Так я розмірковував, сідаючи на коня. А хто, питав у себе, знає про ту Березівку ліпше за самих березівців? У мене була лише одна відповідь – митарі!

Тому спочатку я рушив до столиці, в Прибутковий приказ.

Отже, Березівка… Манівцями мені дещо вдалось дізнатися про це містечко, яке розташувалося на Західному тракті, можна сказати по самому його центрі, біля так званого Межового Гаю – доволі великого лісового масиву, що розділяв Південну Берестянку та Гадючі косогори. Спочатку це були окремі хутори рільників та мисливців, але з часом, при тому доволі швидкими темпами (і дякуючи своєму відносно вдалому розташуванню – на перехресті шляхів) вони розрослися до розмірів містечка, де вже нараховувалося близько восьмисот дворів. І хоча серед місцевих жителів й досі було чимало рільників, але окрім них тут дуже широко почало процвітати ткацтво, шкіряна та кравецька справа. Було й багато майстрів з берестяного ремесла. Зараз березівці наполегливо намагалися добитися дозволу на будівництво власної пристані, щоб мати змогу розширити торгівельні зв’язки з містами інших алодів Ліги.

–Е-е-е… згідно останніх відомостей, – скорчивши серйозну пику, казав мені дрібний чинуша з Прибуткового приказу, який до цього невдоволено розглядав мою «руку допомоги», – в Березівці нараховується ще сім млинів, одна броварня, одна цукроварня, дві пекарні… є ринок… дві винні лавки… Побудована добра божниця – церква Світла. Кам’яна, висока з дзвіницею. Якщо треба, то можу розповісти скільки там ковалів, теслярів, шевців… навіть пічників, – криво посміхнувся чолов’яга. – Таке цікавить?

Я подякував, а сам почав вдивлятися у величезну мапу Світлолісся, що висіла за спиною митаря. Березівка там була зображена у вигляді високого домику, який стояв біля двох дерев.

–І що, столиця дозволяє будувати пристань? – спитав я у чинуші.

–Та де там! – він трохи подався вперед та пошепки додав: – Тоді березівці припинять їздити до Новограду та продавати тут задешево. Метикуєш?

Я стримано посміхнувся та вийшов геть. А менше ніж за годину вже вибрався з галасливої столиці.

Відразу за мурами Новограду у напрямку на південний захід розкинулися широкі та вже прибрані лани, які перемежовувалися з гайками та лісочками, котрі були ще трохи вкриті бляклим осіннім золотом. Широкий утоптаний Західний тракт тягнувся до Гадючих косогорів, а там на розвилці поділявся надвоє, і одна його частина вела мандрівників до Західної верфі, а друга – на мис Дозорний до горезвісного Горішка.

Я знову пригадав мапу в Прибутковому приказі, де Західний тракт був намальований широкою жовтою хвилястою стрічкою, яка наче повторювала обриси «леза» Зуренського Серпа – гірського хребта, який відокремлював Світлолісся від того ж Темноводдя та астрального моря широкою дугою. До речі північний схил цих гір, на відміну від інших його частин, був доволі пологим і майже весь складався з величезних полонин. Це був справжній медоносний край. Місцеві пасічники (та й не тільки вони) – здебільшого зуреньці, жили величезними хуторами, які прозивалися селитьбами. Серед найвідоміших – Бортиця, що була розташована на північному лісистому схилі Серпа, майже посередині хребта. Пам'ятається, коли я бродив Торговим Рядом, якийсь купець розповідав, що бортьових угідь тут налічували близько п'яти сотень. А то може й більше. Окрім меду в Бортиці також виробляли віск та свічки.

Десь за годину я вже минув останні приміські селища і незабаром в'їхав у великий лісовий масив, званий Південною Берестянкою. На зустріч мені зрідка рухалися вози, завантажені то мішками, то якоюсь живністю. Люди привітно віталися, я ж питав у них про дорогу. Чи все добре? Відповідали різне. Хтось згадував про «баловніков» – дрібних злодюжок, котрі вешталися лісами та грабували одиноких подорожніх. Інші казали про «порядок».

Верстові стовпи, які самотньо стояли біля дороги, сумно дивилися на проїжджаючих. Від часу багато з них вкрилися зеленими плямами моху, або втомлено завалювались набік.

Дорога до Березівки зайняла у мене три з половиною доби. Ночувати приходилось в лісі, розводячи багаття та кутаючись в похідну ковдру. Прибувши до околиці містечка десь під вечір, я розпитав про Горяну Іверську та рушив на її пошуки.

Горяна, зі слів місцевих, жила на Бондарській вулиці. Треба було їхати ледь не до астральної бухти, щоб потрапити на неї. Отже я пришпорив коня та рушив у вказаному напрямку.

Праворуч від Березівки розташувався лазарет, про який згадував Жуга. Мене здивувало, скільки там вешталося людей. То були не тільки поранені, а й реєстровики у повному споряджені. Здається, лазарет використовували ще й як проміжний табір для військових.

Сама ж Березівка скоріш була схожа на велике село, ніж на місто. Галасливі гуси, брудні кури, нахабні кози, пузаті корови, кошлаті собаки біля воріт, облізлі коти на парканах – типовий сільський набір. Кам’яні будівлі виднілися лише в центрі. Скоріш за все це були маєтки більш заможних березівців, та ремісничі майстерні. Ліворуч, на доволі високому пагорбі, височіла нарядна божниця Тенсеса.

До речі, що до вуличок Березівки, то це були суцільні непрохідні брудні дороги, щільно вкриті неймовірно великими калюжами. Навіть Попіл невдоволено фиркав, як крокував ними.

Взагалі березівка справляла тоскне враження. Їдеш, дивишся на сірі будиночки, на втомлені обличчя місцевих жителів, і питаєш себе: «О, Сарне, куди це я потрапив»?

Попереду юрбилася купа народу, були навіть гіберлінги. Зіваки втупилися кудись вбік астрального моря та щось гаряче обговорювали. Я рушив в їх бік, а сам напружив зір та трохи згодом зміг розгледіти в темно-бузковому тумані заливу бойові лігійські кораблі, які рухалися кудись вбік мису Дозорний.

–Що там? – спитав я у одного з гіберлінгів.

–Знову йдуть на штурм Горішку, – махнув він. – Тиждень тому, кажуть, був такий страшний бій! – і гіберлінг якось відчайдушно тупнув ногою. – Два корвети пошкодили!

–Да хрєна оні лисава смогут пробіть стєни! – заговорив сутулий чолов’яга, котрий почув нашу розмову. – В Арєшкє пушкі мощниє! Далєко б’ют. В отвєт так бахнут, што нє горюй! Я іх сам кагда-та прістрєлівал.

–Ви служили в Горішку? – спитав я.

–Да, било дєло! – посміхнувся чолов’яга.

–Слухай, а що ж там зараз трапилось? – вирішив я зіграти роль зіваки. – Чому це в тому Горішку збунтувалися?

–Да Ніхаз іх разбєрйот! – скриви кислу пику співбесідник. – Ваабщє в послєднєє врємя в наших краях нєспакойна стало.

–Тобто?

–Молодци распаясалісь! – обурено промовив чолов’яга. – Канєшна і раньшє тут в лєсах воду баламутілі, но штоби так, как сєйчас...

З цими словами погодився і гіберлінг. Він зацокав язиком та раптом повідомив, що позавчора в лазарет привезли якогось поважного ельфа.

–Сам бачив, – продовжував розповідати він: – весь перев'язаний, голова розбита… Начебто, кажуть, сунувся в ліс, а там його і...

–Да што там ельф! – вторив колишній служака. – Оно на днях двє тєлєгі с правіантом «хлопнулі». Вот жє вори! Куда пріказ смотріт?

Я насторожився: якого «поважного ельфа» привезли в лазарет? Чи це не того чарівника, якого треба розшукати?.. Хоча подібне було б занадто просто, адже в реальному житті не буває, щоб справа вирішувалася настільки легкою, – і я швидко відігнав думки про такий розвиток подій. Щоб мене не пекло в подальшому, виріши навідатися туди, в лазарет, та подивитися на власні очі.

–...савсєм нікаво нє жалєют, – це заговорив ще один чолов’яга, який також спостерігав за рухом кораблів. Він підійшов до нас та обурено захитав головою. – Ладно би просто грабілі, а то і убівают пачом зря!

–Угу, – підтакнув служака. – Днямі пятєрих нашлі. Глаза викалати, язикі атрєзани. Нє па-людські ето… нє па-канійскі как-та!

–Дікарі! Дажє оркі так нє паступалі на Святой Зємлє! – погодився другий базіка.

–Це щоб не розповіли про те, що бачили, – додав гіберлінг.

І вони утрьох почали плетеники плести. Мені вже тут нічого було слухати. Я від’їхав осторонь та спитав у перехожих про Бондарську вулицю. Виявилось, що вона була за рогом. То ж я пришпорив коня та рушив далі.

Сутеніло вже рано, повітря помітно похолодало. Погода почала псуватися. З неба посипалася дрібна мжичка, а зі сходу піднявся вогкий вітер. Від довгої дороги на мене навалилася втома. А може це через поранення, бо тіло ще певно не повністю одужало.

Будиночок Горяни виявився зовсім непримітним. Я в’їхав до неї у двір, прив’язав коня та піднявся по сходах. Двері різко рипнули та відчинилися. На порозі з’явилася темноволоса дівчина, одягнена в просте ельфійське плаття. Вона швидко оглянула мене та рішуче спитала:

–Ви ка мнє?

Її голос був доволі приємним, і мені чомусь подумалось, що ця дівчина повинна непогано співати.

–Я до Горяни Іверської. Сказали, наче вона тут живе.

–Ммм… Тоді до мене. Отже, слухаю вас.

–Я приїхав запропонувати руку допомоги. Мене звуть Бором.

Жоден м'яз на обличчі Горяни не здригнувся. Вона лише зітхнула і сказала, щоб я провів свого коня до невеличкого сарайчика.

–Можете його там розпрягти та нагодувати, – говорила дівчина. Вона глянула в небо і тут же запросила мене всередину будинку.

Коли пізніше я увійшов, дівчина підвелась з-за столу, за яким щось шила, та, хитаючи головою, промовила:

–Швидко ж ви приїхали. Не сподівалась… Не хочете повечеряти?

–Е-е-е, – я розгубився. Вважав, що ми відразу перейдемо до справ.

–Пропоную відкласти розмову до ранку, – наче здогадавшись про мої думки, сказала Горяна. – В мене зараз невеличка робота… Треба встигнути її закінчити. Так що до вечері?

–Не відмовлюсь.

Я скинув плащ та присів до віконця.

–Ви навіть не спитали про папери, – кинув їй. – А раптом я не від Ісаєва?

–Ну якщо так, – Горяна розвела руками, – то мене очікують неприємності.

–І ви це кажете не боячись за власне життя?

–Можна вирішити, що в іншому випадку, я зможу дати відсіч, – і Горяна рушила до невеличкої печі.

Фізичними відмінностями вона дійсно не володіла. Це було видно по типовій жіночності її рухів. Цікаво, чому ж її тоді взяли до Розшукового приказу? Невже через розум? Чи є якісь інші здібності?

Я спробував за зовнішніми даними визначити характер Іверської. Її світло-блакитні очі відразу притягували до себе увагу. Вони підкреслювали той факт, що їх господиня дуже серйозна людина... Хоча ось широкий та по-дитячому відкритий лоб говорив про зворотне.

Дівчина накрила стіл та повернулась до своїх справ. Я доволі швидко поїв і ледь відставив убік порожню миску, як Горяна вказала мені на лавку:

–Можете там прилягти спати.

Вона сиділа до мене спиною, нахилившись на шматком тканини. На стені висіла ледь жива свічечка, яка тьмяно-тьмяно висвітлювала невеличку робочу ділянку. Навіть не розумію, як та Горяна там щось бачить.

–Вогонь! – кінчик зачарований стріли ярко спалахнув та розцвів величезною вогняною квіткою. – Тримайте! – протягнув я дівчині «факел». – З цим буде по-краще працювати. Вона довго не згасне.

Горяна дуже здивовано глянула на стрілу, але охоче її взяла, та розташувала над столиком. Стало набагато світліше. Дівчина пробурмотала слова подяки та посміхнулась. Я ж скинув чоботи та примостився на лавці.

Спав чуйно, зрідка провалюючись в глуху темряву сну без сновидінь. Іноді здавалося, ніби мене засмоктує в якусь бездонну темряву. Я знову прокидався, дивлячись на «факел», на спину Горяни, яка схилилася над столом. Вогник ліниво облизував стрілу, і вона тихенько потріскувала. Мій сонний мозок непомітно вимальовував якісь дивні картинки. Останнє, що більш-менш чітко пам’ятаю, так це величезне вогнище від палаючого бойового корабля. Я стояв на одному коліні біля якихось голих кущів та натягував лук, цілячись в темну фігуру. Десь голосно закукурікав півень… і я прокинувся.

В кімнаті було порожньо. Свічка та мій «факел» були притушені. У маленьке віконце заглядало вранішнє сонце, яке прикрасило приміщення бірюзовими фарбами.

Я підвівся, натягнув на ноги чоботи, і тут вхідні двері рипнули та всередину увійшла Горяна. Не дивлячись на таку ранню годину, виглядала вона, наче і не працювала допізна.

–Доброє утро! – промовила дівчина, широко посміхнувшись.

–Хропів? – второпав я суть цієї посмішки.

–Да, трохи… Вибачте, я вчора була така заклопотана. Зараз поснідаємо та обговоримо справи. Добре? – Горяна знову посміхнулася і на її щічках з'явилися милі ямочки.

Я раптом спіймав себе на тому, що стою з відкритим ротом і милуюся такому гармонійному збігу кольору її блакитних очей та яскраво-червоних соковитих губ із забарвленням ельфійської сукні. Здається моє обличчя густо почервоніло.

–Вибачте, а як ви казали вас звати? – запитала Горяна, пораючись біля печі.

–Е-е-е… Бор…

–Гарне ім'я.

Від такого комплементу мене знову кинуло в жар. Я присів на лавку, відчуваючи, що повністю розгубився.

Дівчина розвела вогонь, почала щось готувати. Вона вже не виглядала такою непривітною, як звечора. Посміхалась, весело базікала.

–Отже, ви з Розшукового приказу? – казала Горяна.

Я для вірності слова продемонстрував «руку допомоги», що стискала щит. Це до речі мене трохи отверезило.

–Як я розумію, нам треба розшукати схрони зброї. Мене послали на допомогу…

–Так-так, - захитала головою Горяна. – На захід від Березівки… від нас – Межовий Гай. Південніше йде півкільце гір – Зуренський Серп.

–Я бачив мапу, знаю де що знаходиться.

–Отже, тоді ви, Боре, розумієте наскільки величезний шматок нам треба дослідити, щоб знайти ті схрони. Вони можуть бути і біля каменоломень – Великих валунів, і в Загубі – Згиблій хащі, що східніше від них… А може і в Смолянці – смоляному борі…

–Або в Південній Берестянці, – посміхнувся я. – Виходить, що ніхто точно не знає де їх шукати?

–Виходить... Інакше тут був би загін солдатів, а не ми з вами.

–Славно, - я почухав підборіддя, дивлячись на те, як спритно справляється Горяна. – Чи є якісь припущення? – запитав у неї.

Дівчина підняла голову, дивлячись мені в очі, і тут я зрозумів, наскільки вона мініатюрна в порівнянні зі мною. Горяна чомусь нагадала милу домашню кішечку, яка терлася о руку та муркотіла від задоволення.

–Є, – кивнула «кішечка» головою. – Перше, – тут дівчина почала загинати свої тоненькі пальчики, – це те, що в нетрях лісу вештається якась доволі жорстка банда грабіжників.

–Так, я чув від місцевих про злодійства на шляхах. І до чого тут вони?

–Вважаю, що ті бандити цілком можуть бути причетними до схронів. Можливо вони зналися із Дедятою, або це залишки його банди… Якщо ні, то не виключено, що ці злодії можуть знати чи здогадуватися про існування схронів. До речі, кажуть вони доволі непогано озброєні. А чим це не додатковий доказ, га?

–Вперше бачу жінку, яка так спритно розкладає свої розмірковування по поличках. Не всякий чолов’яга на таке здатен! – жартував я, хоча якщо чесно, то Горяна дійсно мене вразила.

–Це зветься жіноча проникливість та спостережливість! – заявила Горяна цілком серйозно.

Вона наблизилась до столу та поклала початий коровайчик хлібу.

–Ну добре, з «першим» ми вже ознайомились, а що на друге? – спитав я у дівчини.

–Друге… Ось вам, Боре, і друге! – тут Горяна раптом злегка прищулилася та присіла напроти. – В зв'язку з тим, що напади цих бандитів кожного разу проходять доволі успішно, у мене є припущення, буцімто у них є «помічники» в лазареті... або в містечку…

–Помічники?

–Так. Ну не вірю я в те, що вони кожного разу удачливо виїжджають на дорогу, а тут їм випадає захопити обоз… та ще і без охорони… та ще який везе полкову касу, чи інші коштовні речі.

–Прямо так? – я дійсно здивувався подібному щастю.

Горяна захитала головою та додала, що військові було кинулися на пошуки злодіїв, але все виявилося марним.

–Розчинилися, наче у воді… буцімто їх хтось попередив, – розповідала дівчина. – Мало того, потім бандити знову напали, немов знущалися над реєстровиками. Нахабно напали! Отже, думаю якщо нам вдасться виявити шпигунів, то вийдемо і на табір розбійників, а вже від тих дізнаємося і про місце розташування схронів.

Подібні розмірковування мені здалися занадто «дитячими». Я стримано посміхнувся, намагаючись не образити Горяну, і між тим одночасно розуміючи, що під словом «ми» буде фігурувати тільки «я». Не схоже, щоб Іверська вміла «добувати» відомості. Тим більше коли треба натискати.

–Чи є припущення, хто той шпигун? – спитав я у Горяни.

–А давайте все ж поїмо! – ні з того, ні з сього раптом запропонувала вона.

Здається, дівчинка не квапиться ділитися всією інформацією. Я не сердився та прекрасно розумів її обережність. Тому не став наполягати на відповіді, а лише погоджуючись захитав головою – снідати, так снідати.

–Добре… добре, – казав я їй. – До речі, у мене є ще одна справа… Особистого характеру… Вона не менш серйозна, ніж схрони. Зможете допомогти? – і не очікуючи на відповідь Горяни, додав: – Тут кажуть наче якогось поважного ельфа привезли в лазарет. Він був сильно поранений. Як би з'ясувати хто він такий?

–Навіщо вам це?

–Кажу ж – особиста справа. Так що? Зможете допомогти?

–Звичайно! Нам навіть не прийдеться йти до лазарету.

–Овва! Як так?

–Якщо я не помиляюсь, то ви кажете про знайому мені особу… Так сталося, що позавчора у мене були справи в лазареті, – розповідала Горяна. А у мене відразу в голові спалахнуло, мов, що за справи у цієї дівчини в такому місці? – Я бачила одного ельфа, якого привезли дозорні, – приголомшила мене Горяна. – Його звали Жаном ді Блізаром. Мені вдалося з ним трохи поговорити.

–Отаке! І який результат розмови?

–Ну, скажімо так – чогось особливого він не розповів! Той ельф толком нічого не пам'ятає. Їхав лісовою дорогою і тут звідкись вискочили якісь люди. Вони накинулись на нього, сильно поранили, пограбували та кинули помирати. Це добре, що трохи пізніше тим же шляхом їхав загін дозорних. То він і підібрав його…

–А чи можна якось так зробити, щоб і мені вдалось потрапити в лазарет та переговорити з цим ді Блізаром? – спитав я, пригадуючи пораду Ісаєва не виділятися.

–Ну, можу спробувати, – Горяна хоч і виглядала трохи збентеженою, але нічого зайвого питати не стала.

І ми домовились, що після сніданку відправимось до пораненого …

5

…У лівому куточку на саморобному ліжку лежала довга фігура ельфа. Зі слів знахаря, з яким мене познайомила Горяна, це й був Жан ді Блізар. Дівчина пошепталася з доглядачами й мене безперешкодно проводили до пораненого.

Лазарет уявляв собою кілька здоровезних нашвидкуруч побудованих приміщень, де розташувалася купа поранених солдат. Деякі з них брали участь в перших штурмах фортеці. Чесно зізнаюсь, що наслідки захвату Горішка мене вразили... Неприємно вразили. Відчуття, наче армія Ліги була абсолютно не підготовлена, наче ніколи і не воювала. Стільки поранених, стільки калік без кінцівок – рук або ніг… Просто жах!

Ні, справа не в страху від виду самих поранень, а скоріш від такої великої маси покалічених. І головне, не дивлячись на присутність в лазареті усіляких священиків, лікарів, знахарів різних народів та віків, це майже аніяк не впливало на повне їхнє видужання.

Я увійшов усередину одного з приміщень та почав шукати очима Жана ді Блізара. Груди ельфа були перев'язані широкими шматками білої тканини. Я раптом згадав про скляночку, яку подарував мені П’єр ді Ардер, та витягнув її з кишені. Потім рішуче наблизився до ліжка і присів поруч на якийсь бочонок. Ельф відкрив очі й з питанням в них подивився на мене.

–Бор Срібний, – представився я. – Мене прислав П'єр ді Ардер.

–Ох! – ельф скорчився від болю і спробував сісти. – Зрозуміло.

–Лежіть, не рухайтесь! – після цих слів я простягнув Жану склянку із зіллям.

–А що це?

–Ліки… вони допоможуть зняти біль. Що з вами трапилося?

Жан покосився на поранених на сусідніх ліжках та напівпошепки почав розповідати:

–Я їхав на південь. Там, біля Світлого яру, є невелика літня садиба, яка належить Ентоні ді Вевру.

–Це той чаклун, що загубився в місцевих лісах?

–Так, – Жан втомлено зітхнув та на мить прикрив очі. Зібравшись силами, він додав, що та садиба належала Ентоні, та була побудована тут досить давно. – Йому дуже подобалося в Світлоліссі, – пояснив ельф. – Місця гарні… колоритні… От він і вирішив, що непогано мати тут власний шматочок землі.

–Щось мене забули попередити про цей будиночок, – уражено промовив я.

Жан ді Блізар зробив вигляд, що не почув цю фразу… Або дійсно не почув. З цими ельфами хіба що второпаєш!

Пристав знову скривився від болю та тихим-тихим голосом промовив, що хотів почати пошуки чаклуна з тієї садиби.

–З того місця, – Жан заплющив очі. – Але, як бачите, не встиг... Вони вискочили, немов з-під землі.

–Бачу, – буркнув я. – Скільки було нападників?

–П'ятеро... або шестеро… Думав, вб'ють, але, хвала Тенсесу, якось минуло… Пам’ятаю, що прийшов до тями десь улоговині… в кущах… Увечері поповз і добре, що зміг на дорогу вибратися... А там їхали реєстровики. Вони й підібрали.

–Де саме знаходиться садиба Ентоні ді Вевра?

–Як рухатися до Бортиці. Приблизно на півдорозі є розвилка… прямо за Світлим яром… Звідти верст десь зо десять і потрапите до будинку Ентоні.

–Угу… Отже, він був там.

–Припускаю, що міг заїхати…

–Що він взагалі робив в Світлоліссі?

Жан закусив губу. Його обличчя витягнулося, стало непривітним.

–Слухайте, якщо мені буде відома мета його мандрів, – говорив я ельфу, – то це зможе пришвидшити...

–Та я все розумію! – перебив мене Жан. – Думаю, вам відомо, що в каменоломнях Великих валунів добувають метеоритну руду?

Я зробив вигляд, наче дійсно це знав. А ельф тим часом додав, що переплавлене метеоритне залізо поставляють на Західну верф для астральних кораблів, щоб тім було чим захищатися від згубної дії астралу.

–Але не так давно з’ясувалося, що метеоритне залізо можна використовувати трохи по-іншому. Ентоні ді Вевр відправився з'ясувати це, і провести деякі магічні експерименти... Адже скоро Бал Восьми великих Домів. А ви самі розумієте, що на там буде вирішуватися доля правлячого клану. І хто покаже…

–Мені мало чого зараз стало зрозумілим! – скривився я на всю цю патетику. – Давайте відверто: що не так з тим ніхазовим залізом? Які експррр… Псяче хутро! Що той чаклун збирався робити в каменоломнях?

–Магістр, – поправив мене Жан. ¬– Так правильніше говорити.

–Добре, хай магістр, хоч суть питання це слово не змінює, – трохи роздратовано кинув я. – І яка мета дослідів? Що ви там вияснили про «інше застосування»?

–Хмм… Те, що я зараз скажу – велика таємниця! – зовсім тихо промовив Жан. – Ентоні збирався спробувати відкрити портал в будь-якій точці алоду, – заявив ельф, бліднучи від цих слів.

Псяче хутро! – і хоч вголос я нічого не сказав, проте по моєму обличчю стало ясно, які зараз думки вирують всередині мене.

–Тобто… тобто, – почав заговорюватися я, – тобто Ентоні хотів дізнатися, чи можна переміщуватися з алоду на алод минаючі джунські портали?

Мовчання Жана було красномовнішим за будь яку відповідь.

Я ніяк не міг оговтатися від того, що зараз почув. Якщо це не жарт, то зниклий магістр грався з вогнем!

–Мені здається, – чесно начав я, – що до зникнення вашого Ентоні доклав руку хтось з ельфів. І можливо, це все через ту вашу кляту Велику Гру!

–Ентоні – незалежна особа. Він не відносить себе до якогось конкретного Дому, хоча і походить від клану ді Вевр. Його роль – це роль арбітра на Балу...

–Та ну! – махнув я рукою. – Ви, ельфи, здатні крутити своїм язиком, що помелом! Роль арбітра… незалежний, – почав я перекривляти Жана. – Як можна було таку особу, що знає секрет вільного переміщення з алоду на алод, пустити вештатися лісами, повними злодюжок? Наодинці? Де охорона?

–Охорона? Він же магістр...

–Магістр… Ви чули, що зробили з Клементом ді Дазірє? Між іншим – Великим Магом!

–Тихо! – озирнувся Жан. – Що ви так голосно кричите? На нас люди вже дивляться!

–Якщо ви знали, що він займається подібними дослідами, то хоча б негласно його оберігали. Та хіба мало куди він відкриє портал! Джуни теж експериментували, а бачите чим скінчилося! Оті ваші таємничі ігри та інтриги – воно до добра ніколи не приводило.

Пристав сердито хмикнув. Вся ця його хворобливість миттєво зникла. Очі ельфа блиснули палким вогнем і він щось залепетав на своїй мові.

–Як ви з'ясували, що магістр зник? – вже більш примирливим тоном почав питати я. – Звідки відомості? Може він десь експрр… Тьху ти, нелегка!

–Він спробував увійти в ментальний контакт з посольством в Новограді, – пояснив ді Блізар, – але зв'язок з ним різко обірвався. Все що вдалося зрозуміти, буцімто на нього напали.

–Куди увійти? – не второпав я.

На це пристав лише відмахнувся. Він взяв склянку П’єра, відкоркував її та понюхав. В наступну мить ельф проковтнув вміст сосуду.

–Чому ви самі сунулися в ліс? – спитав я у нього. – Що за самовпевненість?

Жан прибрав порожню склянку та вже спокійним тоном відповів:

–Погоджуюсь, що це дурість з мого боку. Хотів як найшвидше розібратися з цією справою, але... Ви, Боре, маєте рацію. Якщо Ентоні вдалося вияснити, як застосовувати метеоритну руду з метою мандрів по алодах, то він автоматично стає головною метою для... для.., – Жан якось перелякано озирнувся навкруги, а потім підморгнув мені.

–Тепер зрозуміло, чому ви так за цим магістром трясетесь, – промовив я, піднімаючись з бочки. – То ж думаю-гадаю, чого це П’єр ді Ардер переді мною солов’їними трелями заливається… А чи не запізно кинулись рятувати Ентоні? Га?

Жан буркнув, а потім спитав про мої плани.

–Прийдеться поїхати до тієї садиби, пошукати сліди, – заявив я.

–Ви туди відправитесь наодинці?

–Можливо. Ну, добре, мені вже час йти, – і я рушив геть звідси. Розмовляти вже було нема про що.

Спочатку, зізнаюсь, в голові був повний сумбур. Лазутчики, загублений магістр, досліди з метеоритним залізом, схрони, Горішок… Збожеволіти можна! Оце заварили кашу!

Але чим далі я про те думав, тим яснішим вирисовувалась картина. Хоч і повільно, крок за кроком, мозок почав складати мозаїку з всієї цієї накопиченої інформації. Багато ланок ще не вистачало, були чималі проріхи, але десь далеко кружляла якась здогадка.

Отже, – міркував я, – Горяна говорила про шпигунів в Березівці. Мені теж здавалось, що це так, інакше б розбійникам дійсно не вдавалося настільки хвацько прокручувати свої справи. Крім того звідси зручно вести спостереження за Західним трактом. Тим більше обози часто зупиняються в Березівці.

Але ось хто міг бути цим спостерігачем? Треба поміркувати… Інформація від розвідника повинна бути точною. «Чув» чи «помітив» – не підходить, інакше справа ставала ризикованою. Від шпигуна вимагалось вести спостереження за життям в лазареті, та і в самій Березівці… при чому непомітно… не визиваючи недовіри… А потім доповідати про приїжджих… або про плани військових… купців… якихось мандрівників, на кшталт того ж Ентоні ді Вевра.

Отже, хто у нас є на приміті, окрім місцевих жителів? Стража в лазареті, вояки, лікарі, церковники, заїжджі купці… Багатенько! Кого ж відкинути? Кого залишити?

Я завмер, оглядаючись навкруги. Перше, що кинулось в очі – місцева стража, яка охороняла лазарет та слідкувала за порядком.

–Агов, ви тут! – раптом вивів мене з роздумів голос Горяни, яка виникла наче нізвідки. – Щось з'ясували?

–Про що? – не второпав я.

–Ну ельф… Жан ді Блізар… Ви ж з ним розмовляли?

–А, ви про це... Розмовляв, але нічого конкретного. Ви, Горяно, мали рацію, він не пам’ятає нічого про нападників.

–Які ваші подальші плани?

–А ваші? – відповів я питанням на питання.

Горяна зіщулилась та оглянула мене з ніг до голови так, ніби я був якоюсь колодою, що лежить на дорозі й заважає йти.

–Нам з вами конче необхідно розшукати схрони зі зброєю, – неголосно нагадала дівчина. Говорила вона чітко, знову розкладаючи «розкидані речі» по їхніх місцях. – Це найголовніше завдання. Але їхати в ліс навмання та сподіватись на боже провидіння, ясна річ, дурість. З нами може статися так само, як ось з тим Жаном ді Блізаром. Тому правильним буде, якщо ми з’ясуємо, чи не пов’язані лісові бандити з Дедятою.

–Ну для того їх хоча б треба знайти.

–Згодна… Тому знову повертаюсь до шпигунів. У мене під підозрою знаходяться троє.

–Овва! Так ви, Горяно, виходить, не тільки сукні шиєте. Здивували, здивували! Мене так і підвертає спитати, звідки про те дізналися.

Горяна сприйняла ці слова, як комплімент. Вона стримано посміхнулась та почала розповідати далі:

–Отже, перший, кого я підозрюю, це Федір Вижлятников. До речі, кажуть непоганий мисливець!

Мені здалося, що я вже десь чув це ім’я. Але пам'ять ніяк не могла підказати, де само.

–Перебрався сюди, в Березівку, десь пару років тому, – додала Горяна. – Сам зуренець… зараз найнявся постачати в лазарет м'ясо.

–Яке м'ясо?

–Овече… Їздить по хуторах на Зуренському Серпі, там скуповує туші. Везе сюди й перепродує інтендантам Захисників Ліги. Взагалі, мені здається, там якісь темні ділішки…

–Ммм, непогано той Вижлятников влаштувався. А інші підозрювані хто?

–Тихомир Громов. Лікар… знахар… Я дізналася, що він часто відлучається… Ходить в ліс, ніби як на пошуки якихось травок та корінців. Тут знаходиться з першого дня створення лазарету.

–Ну, ходити в ліс не заборонено. Не думаю, що цей Громов причетний до бандитів. Занадто помітна фігура.

–Так цим він і підозрілий, бо хто подумає на лікаря! – затялася дівчина. – Останній – Велеслав Третяк, колишній сотник, а тепер займає чин наказного.

–За що розжалували?

–Точно не відаю. Начебто, за неналежну поведінку.

–П'є, чи що?

Горяна у відповідь лише знизала плечима.

–Чому ці троє? – спитав я. – У чому причина підозр?

–Ну… ну… я ж пояснювала…

–Мені цікаво, чим ви, Горяно, керувалися, вибираючи цих осіб?

–Я вмію уважно слухати, добре оцінювати, розмірковувати… а ще споглядати, – заявила дівчина. – Отже, знову пройдусь по цім трьох чоловіках. Вижлятникова завжди немає, коли відбуваються напади. Він в цей час постійно кудись виїжджає.

–Ні! Так Вижлятников себе тільки видасть, оскільки потрапляє в перші ряди підозрюваних, – заперечив я. І тут же згадав, де чув це прізвище – від дівчат Заї. Першого мого дня в Новограді я чув, як вони казали про багато жениха – мисливця Вижлятникова. Невже це він? Оце збіг!

Горяна насупилася. Звичайно кожному неприємно чути, що він неправий. Дівчина нервово хитнула головою та перейшла на Громова:

–Він не завжди з травами повертається з лісу. І до речі, якщо інші знахарі ходять групками, то цей наодинці, ніби не переймається тим, що на нього можуть напасти.

–Я теж по лісі ходжу наодинці. А що до колишнього сотника?

–При його постійних боргах, вже занадто часто буває поміченим з грошима, які тут же спускає.

–Ясно... Почнемо зі стражника.

–А чому з нього?

Я не став пояснювати своїх мотивів, лише додав, що чекати ніколи. Треба йти.

–Тобто, – розгубилася Горяна, – ви хочете зараз... просто зараз піти до Третяка?

–А чого тягнути?

–Може прослідкуємо? Сховаємось та…

–Чекати ніколи! – впертим тоном повторив я. – Піду в «лоб», як бик. Але вам, Горяно, не варто бути поряд.

–Чому? – очі дівчини округлилися.

–Від гріха подалі… Та й у випадку халепи, ліпше вам залишитись не заплямованою зв’язком із Розшуковим приказом. Ведіть!

Горяна знову зобразила на обличчі дивування, але мовчки проводила мене до стражників. Непомітно вказуючи на чолов’ягу, що сидів праворуч від всіх, вона назвала його Третяком та сказала, щоб я був обережним.

–Кажуть у нього поганий характер. Швидко вибухає, – додала Горяна.

–Це добре! Саме те, що зараз треба! – я кивнув головою та уважно поглянув на Велеслава. То був величезний повненький мужичок з некрасивими рисами обличчя, які до всього іншого псував зламаний ніс. Він стояв осторонь, підперши спиною хирляву осику, і колов руками лісові горіхи. Поруч стояли ще троє стражників, які голосно перемовлялися, при тому весело регочучи.

Я зняв з пояса мечі й віддав їх Горяні.

–Навіщо? – не зрозуміла вона.

–Щоб не поранитися, – весело вишкірився я та рушив до солдатів. – Доброго ранку, шановне товариство! – крикнув їм, наближаючись впритул. – Послухайте, хлопці, а хто може допомогти?

–Ну, дивлячись в чому, – відповів один з них.

–Тут сьогодні мав проїжджати загін Казенного приказу. Не бачили?

–А навіщо йому тут проїжджати? – пожвавилися стражники. Лише Велеслав як і раніше колов горіхи.

–Скарбницю в табір Залеського везли.

–А тобі воно нащо? Чи ти зарплатню не отримав? – загоготали стражники.

–Побоююся наодинці в табір під Горішком їхати. Думав до них пристати й дістатися до місця.

–Ми не чули, а паче і не бачили, – знизали плечима стражники.

–А ти? – запитав я у Велеслава.

Той здригнувся і недобре подивився на мене.

–Я теж не чув, – глухо відповів Третяк.

–А якщо почуєш, то скажеш?

–Ага… обов’язково! – все так же глухо відповідав чолов’яга.

–І кому? – наблизився я впритул. – Чи не місцевим розбійникам, щоб тим знову було чим поживитися? А потім і у тебе раптово грошики з’являться… І можна бути добре на них погуляти. Чи як?

–Ти на що натякаєш? – почувся за спиною голос одного зі стражників.

–А цей красень знає на що! – хитнув я головою вбік поблідлого Третяка. Його очі стали злими, наче у дикого кабана. Ось-ось вибухне. – Думав, я не бачив, як ти оченятками застріляв, ледь про скарбницю заговорили?

–Гей, друже! – на моє плече лягла важка рука. Судячи з усього товариши Велеслава вирішили заступитися за нього. Ну це по-своєму і добре. – Ти б вибачився, а тооо…

Я бив не оглядаючись, але при тому намагався нікого не поранити. Кілька секунд знадобилося, щоб всі троє стражників, які грузно тупоталися за спиною, впали на землю і приглушено застогнали. Я задоволено похвалив сам себе – не втратив через те кляте поранення вправності. Правда, цих стражників і гідним противником не назвеш.

–Я за свої слова відповідаю! – нахабним тоном промовив їм. І тут же зробивши широкий крок назустріч Третяку, який хотів було чкурнути звідси, але зрозумівши, що відступати нікуди, притиснувся спиною до дерева.

Овва! Так ти боягуз! От дивна річ! Дивишся на людину і ніби бачиш здоровезну скалу, а ткнеш пальцем – жаб’ячий пузир. Лопне і розбризкає навколо вонючих сопель.

Я підморгнув нервово тремтячому Третяку та стиснув кулаки. Велеслав закусив нижню губу майже до крови й тут же жбурнув мені в обличчя залишки горіхів. Я вже здогадувався, що він зробить, тому навіть не став закривати обличчя, а лише трохи відхилився убік та швидко вдарив чолов’ягу в підборіддя. Хльостко. Навідліг.

Голова Велеслава смішно сіпнулась, його очі на мить затягнуло поволокою, але він устояв на ногах. Не звалився. В іншу мить я вдарив його в кадик стиснутими пальцями. Третяк захрипів і, обхопивши руками шию, немов збираючись себе задушити, осів на землю.

–Що ти робиш? – почув я ззаду голос Горяни.

Псяче хутро! Просив же її не втручатися в справу.

Я нахилився над Велеславом, одночасно приголомшивши його ударом долонями по вухах. Очі Третяка закотилися і він ледь зовсім не впав на траву.

–Наступним разом, зламаю тобі руку, – голосно попередив я стражника. – Лівицю... А потім і правицю, якщо знадобитися.

–Що-о-о ти хо-о-очеш? – простогнав Велеслав.

–Де і яким чином ти зв'язуєшся з бандитами?

–Я-я-якими бандитааа...

Я тут же хльостко в'їхав кулаком трохи нижче плеча. Рука Велеслава безвольно опустилася вниз і він завив, буцімто бита палкою собака.

–Ось же, Ніхаз мене бодай! Не зламав! – вишкірився я. – Зараз виправимо.

–Не-е-е треба.

–Що не треба?

–Я розкажу.

–Чудово! – і дійсно чудово. Думав знадобиться більше часу, щоб розговорити Третяка. – Ну і?

–Вони приходять до верстового стовпа… що біля Мокрої балки…

–Коли ви зазвичай зустрічаєтесь? – я нахилився до стражника та зняв у нього з ременя невеличкого ножика.

–Вони… вони… вони зараз поїхали… Коли повернуться, тоді самі мене знайдуть, – замекав здоровань.

–Куди поїхали? Нумо! – лезо ножа торкнулося щоки Третяка. На шкірі виступила кров.

–Я не знаю! Чесно, не знаю! – ледь не заплакав Велеслав. Чесно скажу, було дивно бачити мужика, котрий скиглить, наче недорізана свиня. Навіть не огризається, не намагається вдарити. – Вони переховувалися біля Червоного стрімчака!

–Це де?

–Я знаю, де те місце! – почувся голос Горяни. Вона тут же осіклася, ледь побачила мій погляд.

Прибравши ножа, я нахилився к самому вуху Третяка та неголосно проговорив:

–Мене звуть Бором Головорізом. Думаю, ти здогадуєшся чому так… Якщо ти збрехав, то твоя макітра буде красуватися на колу біля Західного тракту, замість верстового стовпа… того, що біля Мокрої балки… Це ясно?

–Я… я… я не брешу, – прохрипів Велеслав. – Чесно!

Виявляється, поки допитував цього Третяка, навколо зібралася купа народу. Судячи із здивованих облич, мало хто з натовпу розумів, що тут відбувається.

–Мамо! – почувся за спиною чийсь дитячий голосок. – А чому цей дядько б'ється? Він розбійник?

Горяна, яка стояла поруч, густо-густо почервоніла й опустила очі додолу. Мені ж раптом стало смішно, бо чути, що, виявляється, «розбійник» – це я, було, м’яко кажучи, дивно.

Тим часом інші стражники отямилися і зараз мовчки та похмуро дивилися на мене.

–Можете забирати свого товариша, якщо він вам дійсно товариш, – махнув я їм головою, одночасно забираючи у Горяни свою зброю. Чоловіки втупилися в знак Розшукового приказу, який нібито випадково випав у мою долоню, та густо почервоніли. – Самі вирішуйте куди його дівати. А у мене інші справи.

І після цього ми з дівчиною рушили звідси. Натовп миттєво розступився і я відразу звернув увагу, що ніхто з людей не дивиться мені в очі. Обличчя дівчини все ще було червоним. Ледь ми відійшли на достатню відстань, щоб говорити без зайвих вух, вона сердито накинулася на мене:

–Ви звір чи що? Хіба так можна з людиною? Милосердя...

–Можна! – кивнув я головою. – І потрібно! Ви згадайте, що бандити витворяли. Яке, к Ніхазу, тут милосердя!.. І взагалі – важливий результат, якого ми досягли! І відмітьте – доволі швидкими темпами, без слідкування і такого іншого. А вже те, як я цього досяг – нікого не хвилює...

–Ви дійсно так думаєте? Тоді скажіть, чим ви краще бандитів?

–Тим, що я на боці правди.

–Ось це аргумент! – демонстративно замотала головою дівчина. – Ви самі звідки?

–З Інгосу… А це тут до чого?

Горяна не відповіла, хоча по її обличчю було видно, що вона дуже незадоволена тим, що побачила. Дівчина насупилася та пішла далі.

–І що будете робити? – десь за хвилину мовчання запитала вона.

–Відправлюся до Червоного стрімчака. Спробую знайти хоч когось із бандитів, а там з'ясую, де їх лігво… А пощастить – знайду і схрони… при умові, якщо вони з ними пов’язані…

–З'ясуєте? І як?

–Звичайно... без милосердя...

Дівчина роздратовано хмикнула:

–А ви не така проста людина! Мене, звичайно, попереджали, що буде важко із помічником… але щоб так…

–Втрачаю довіру? – прямо спитав я.

–Ні, швидше, повагу! – сміливо заявила дівчина.

А це було образливо! Хоча з іншого боку, я за повагою не гнався.

–Коли ви плануєте виїжджати? – запитала Горяна.

–Зараз! Повернусь за конем і гайда по справах.

–Я з вами.

–¬Що? Зі мною? – від подиву я аж рота роззявив. – Ви мабуть вважаєте, що це якась прогулянка по лісу?

–Я все прекрасно розумію. Ще раз кажу, що все ж хотіла б їхати з вами.

По моєму погляду і дурному стало б ясно, що це дуже погана ідея, але, здається, Горяну це анітрохи не лякало.

–До речі, – дівчина знову обернулась до мене, – все хотіла у вас дізнатися, чи це ваші клинки?

–Зараз – так.

–Хм! – Горяна подивилася мені в очі, ніби щось намагалася там знайти. – Здається, ви не зовсім розумієте... знаєте… що у вас за зброя. І яка в цих мечах прихована сила.

–Чому ж! Вони належали...

–Я не про це! – Горяна зіщулилася. Ми нарешті вийшли на Бондарську вулицю та покрокували до її будиночку. – Ці клинки кочували з рук в руки багато разів, вони змінили чимало господарів. Це горезвісні Брати Ворони! Чули про таких?

–Ні, – чесно зізнався я, кидаючи погляд на клинки.

–Зрозуміло! Мечі відмінні, годі й казати, але ось доля їх господарів...

–А що доля?

–Брати Ворони люблять кров. Якщо їх нею не поїти, то вони вип'ють хазяйську... тобто вашу, Боре! Ось це – молодший братик... Несамовитий, – Горяна вказала на сакс. – А фальшіон прозивають Співцем... бо він співає про смерть...

–Овва! – я витягнув клинки й з цікавістю подивився на них. – Нічого собі пізнання!

–Угу... У цих мечів є ще старший брат – Ярий. Це величезний бойовий меч... Останній раз його бачили у воєводи Льва Загряжського. Чули про такого? Його ще прозивали Чорною Рукою.

–Не чув.

–Це дядько мого діда. Останній раз його бачили, коли на Хладбергу гірські цвергі намагалися захопити обоз, що йшов в Прохіндєєвку. Тоді ж в останній раз бачили й Ярого. Ці мечі виготовляв старий майстер – Едельмір ді Дусер. Кажуть на замовлення родини Валіра, як подарунок якомусь із молодших синів імператора... Напевно в цій «сімейці» прихована якась давня магія... Магія крові... Зараз прийдемо до мене, я вам дещо покажу!

Ми увійшли у двір, дісталися хатинки та Горяна запросила мене всередину. Опинившись в кімнаті, вона підійшла до старої скрині й незабаром витягла з її надр якийсь згорток. В ньому виявився невеликий «кішкодер» – клинок, який застосовували в гущі ближнього бою. Що цікаво – у нього було таке ж саме руків’я, як і у моїх мечів. Горяна взяла його за лезо і простягнула мені, при тому заявляючи наступне:

–А ось познайомтеся – молодша сестричка, Люта. Її зробили, звичайно, дещо пізніше її братів…

Я обережно взяв меч у Горяни та зацокав язиком. Це була дійсно непогана зброя. Махнувши мечем пару разів, та оцінивши її вагу і точність відцентрування, я ще більше в тому переконався.

–Знатна річ. А чому «сестричка»? – спитав у Горяни. – Це ж типовий «кішкодер», а не жіночий варіант меча?

–Так цей клинок, кажуть, прозивав майстер. А чому? Бо напевно тому, що Люта, як дика кішка, вчепляться в свого ворога і дере його на клаптики, – сказала Горяна. – Скільки ж ця «сімейка» крові людської попила, просто жах! Не дарма свого часу їх всіх розділили по різних господарях.

Я повернув меч дівчині. Вона кілька секунд тримала його в руках і раптом простягнула його назад:

–Тримайте, Боре. Цей «кішкодер» повинен належати вам! Я в тому переконалася…

–Та ви що! Це шалено дорога річ! Я не можу…

–Припинить! Нашій сім'ї ця зброя добра не принесла. Та й взагалі, подібні речі в скринях зберігати не можна, інакше... хмм…

Горяна різко замовкла, втупившись кудись вбік.

–Це коштовний подарунок! – знову повторив я. – Мені нічим вам відплатити.

–Я в ньому… в цьому мечі особливої коштовності не бачу… А вам він якраз підійде. Ви, Боре, крові не страшитися... ви нею живете!

Горяна забобонно осінила себе святим знаменням та плюнула в лівий кут. Я ще раз оглянув «кішкодер» та причепив його до ременя.

–Отже, – промовила Горяна, – ви хотіли зараз їхати до бандитської схованки? А хто ж вам покаже, де знаходиться Червоний стрімчак?

–А ви, виходить, слідопит? – підколов я дівчину. – Залишайтесь тут… Це і безпечно, та й шиття, вважаю, більше пасує такій особі, як ви. Це я кажу не для образи.

–Так, я не слідопит… і не ратник, – відловила Горяна. – Але в мене є інші переваги.

–І які?

–Вміння слухати… і міркувати… Вміння знаходити підхід до будь кого!

–О! Щось я не помітив це стосовно наших відносин.

–Давайте, Боре, припинимо сперечатися з цього приводу, – більш м’яким тоном сказала Горяна. – Я їду з вами й це однозначно. Дозвольте мені переодягнутися, добре? Почекайте на дворі.

Під таким напором прийшлось відступити, хоча мати подібний тягар, як Горяна, не дуже і хотілося. Але я кивнув головою та вийшов назовні.

Що ж, Боре, а спритно тебе Горяна підкупила тим мечем? – підколов я сам себе. І поки займався конем, дівчина зібралася та за кілька хвилин вже стояла переді мною переодягненою в шкіряні штани й довгу куртку чоловічого покрою. Замість черевиків, вона взула високі чоботи. В руках у Горяни була торбинка з якоюсь їжею, а на тонкому витонченому ремені виднівся невеличкий мисливський ніж.

–Де ж ваш кінь? – спитав я.

–Кінь? – дівчина розгублено озирнулася.

–Зрозуміло, отже доведеться їхати на моєму удвох. Ну гаразд, – я забрав з рук Горяни торбинку та причепив її до сідла. – Застрибайте! – наказав дівчині, а сам взяв жеребця за вуздечку, щоб вивести з двору.

Хвилина і ми рушили в дорогу…

6

…Думки, немов опале листя з дерев. Ось їх підхопив вітерець, поніс праворуч... ліворуч... вгору... і вже ти далеко від початкового місця... Стоїш, думаєш, як сюди занесло? Чого так сталося?

І ось зараз так само… Чого мене носить збоку в бік? Чому я якийсь розсіяний, незібраний? Чому мені так тоскно? – і ось так правиш конем, їдеш крізь сирий ліс, міркуєш про якусь маячню… А потом ловиш себе на думці: «Е-е-е, Боре! Ти куди запхався»?

А взагалі, дивна річ – хід нашого життя. Хто ним керує? Ми самі? Боги? Доля, що вище того ж Сарна та Ніхаза? Хто, врешті-решт?

Не менш загадкові причини наших вчинків. Часом оттак робиш одне… прагнеш досягнути певного результату, а виходить, що на наступному «перехресті» або «повороті» твого життєвого шляху внаслідок тих чи інших причин раптом народжуються зовсім неочікувані речі… Тобто, якщо казати більш зрозумілою мовою, то ось ти рухався до однієї мети позначеним шляхом, виконуючи для того якісь завдання… а опиняєшся в якомусь болоті!

Ні, звичайно буває і навпаки! І навіть так, що все йде чітко, як планував. Але, здається мені, це скоріш виняток, ніж правило! Або дуже добре замаскований фінт, де ти навіть не розумієш того, що тобою керує… не розумієш, що власні побажання – це лише насправді мара…

І як же це все дратує, коли ти не в змозі ні на що вплинути… коли перетворюєшся на дрібну сошку, що пливе за течією…

Чи справедливо це? – питаю себе і не бачу ніякої відповіді. Ні «так», ні «проти»… Анічого!

От, псяче хутро! Звідки такий кепський настрій? Чого це мене почало гризти зсередини, га? Невже через порівняння із «бандитом»? – сердито бухтів я. – Зазвичай, всі люди вважають себе «гарними»… «добрими»… «чесними»… в певну міру, звісно… А тут дитина говорить: «Мамо, а цей дядько розбійник»? І що робити?

А Ніхаз вас всіх бодай! Хіба я все це робив не заради доброї справи?

Хоча, якщо відверто, я дійсно не билинний герой. Це у них кожний вчинок аж горить світлом та благом. Такий собі взірець для наслідування. Але, впевнений, що в житті вони робили так само, як і я. Просто з часом людська поголоска відшліфувала події давнини до дзеркального блиску, і ніхто вже не бачить темних плям на життєвому шляху того героя.

І все ж, кого звинувачувати в своїх вчинках? Наче себе, підказує розум, але у випадку з невизначеністю власної долі та неясністю того, хто нею керує, можна спокійно заявляти, що ти «чистий», наче новонароджена дитина.

Ну, і що далі, Боре? – роздратовано хмикнув розум. Йому точно не сподобалось таке виправдання. – Отже ти дитина, яка знімає з себе будь які звинувачення, заявляючи, що вона тут ні до чого. Що все це вищі сили!

Дійсно, виглядає смішно… В такому випадку можна оправдати все, навіть страшні злочини.

І отак сидиш та очікуєш на поблажливість чи того ж Сарна, чи Ніхаза… або якоїсь іншої сили… Але, чи будуть вищі сили кидати «кістку» скиглячій собаці? Чи не буде правильнішим схопити в руки молота та переламати хід свого життя? Переламати вщент… і почати будувати власний… Сміливо заявити, що я, Бор Срібний… Головоріз… не визнаю над собою ані земних сил, ані вищих. Що плювати я хотів на їхні вибрики…

Чекай! А якщо це також фінт? Якщо саме цього бажає… е-е-е… Так хто бажає, Боре? Боги? Доля? Хто? Заплутався… заплутався… хай йому грець!

Можливо, найвірнішим слід вважати себе своєрідним вершником, який сидить на коні та править власний шлях. Швидше… повільніше… вперед чи назад… ліворуч чи праворуч… або взагалі стоячи на місці… Все залежить від моїх побажань, від моїх переконань, від моєї сміливості або боягузливості… та ще від того, що зустрічається на шляху – перепони, непролазні хащі… чи гладенька рівнина… Що скажеш на те, Боре?

Та що ж тобі, дурна голово, відповісти? Ти, мабуть, не думай забагато, а то воші заведуться!

І тут кінь під нами з Горяною якось сердито фиркнув. Він труснув головою, наче відмовляючись рухатись далі.

–Псяче хутро! – тихо вилаявся я, зіскакуючи вниз. – Приїхали!

–Що сталося? – тихо спитала дівчина, яка сиділа позаду мене.

–Схоже нам час готуватися до нічлігу.

Горяна, як мені здалося, радісно сприйняла цю фразу. Було помітно, що вона дійсно втомилася від нашої мандрівки. Це, між іншим, і зрозуміло. Чого ще очікувати від тендітної дівчинки?

Цілісінький день з неба сипала дрібна мжичка. Навколо гуляв холодний пронизливий вітер, через який ми намагалися зайвого разу не виїжджати на відкриті галявини. Але той все рівно проривався крізь нещільні ряди стовбурів дерев та сердито кидався на нас.

Вийшло так, що ми зупинились біля старої берези, яка була викорчувана прямо з корінням. Вона розтягнулася вздовж пологого пагорба, знімаючи чималу ділянку. Я прив'язав коня до однієї з гілок цієї берези й допоміг спуститися дівчині вниз. Її долоньки були холодніше жаб'ячих лапок.

Я витягнув зачаровані стріли, розвів з них тимчасове багаття та усадив Горяну біля вогню грітися та сушитися. А сам рішуче взявся за будівництво невеличкого куреня. Зібрав великі палки, спорудив з них остов, зверху накидав дрібних гілок із залишками листя, а потім для щільності покрив мохом та травою. Нажаль всі ці матеріали були вологими, але через брак іншого, довелося задовольнятися ними. Щоб вітер не зніс нашу халабуду, я зверху поклав хрест-навхрест декілька великих гілок.

Хоч курінь і вийшов невеличким, але для нас двох був цілком стерпним. Я зайнявся конем – скинув сідло, обтер його круп, а Горяні, тим часом, запропонував сховатися всередині будівлі.

Вже добре стемніло. Повітря стало ще більш прохолодним. Я присів біля вогнища та поліз у свою торбинку за їжею. Покликав дівчину вечеряти, але через її слабке бурмотіння стало зрозумілим – вона дрімає. Я внутрішньо посміхнувся: яка Горяна ще дитина! Безтурботна дитина!

Отже вечеряти мені прийшлось наодинці. Чесно зізнаюсь, в цю мить уявив себе в подклеті у Заї: тепло… смачно пахне… а черствий хліб в моїх руках здавався святковим папушником…

Я давно помітив, що зазвичай в пам'яті зберігається маленька-маленька дрібничка. Вона, наче відправна точка… або той ключик, який відмикає приховані спогади… Це може бути слово з пісні, навіть ціла її фраза... або якийсь запах ... наприклад хліба... Хліба! Так!.. Запах хліба... повні столи пишного святкового хліба…

Чекай! А звідки цей спогад? Де я подібне бачив?

На Інгосі... в Грьонефьелт-фіорді... Точно! Стояв кінець весни, самий початок літа... Пригадую величезні довгі столи, що розставили на траві…

Я заплющив очі, але думки вже стрімко понеслися ще далі… на берег озера… Так, це Грьонефьелт-фіорд… я абсолютно в тому впевнений…

Озеро… На здоровезних столах видніються пухкі святкові хлібини… поряд величезні бочки… мабуть з пивом… Крики, сміх, галас… Це навколо ходять ошатно вбрані люди... Вони сміються, розмовляють... підспівують...

То було якесь свято! – осяяло мене. А у вухах в цю мить линув мелодійний жіночий голос… почулися слова… Чому ж я ся, милий, – згадую я їх, – тобі… тобі сподобала?

Псяче хутро! – в грудях защеміло. – О, Сарне… чому ж так боляче? Що не так? – А у вухах знову і знову крутиться та фраза. А потім наче щось прорвало.

Пливе, пливе качка,

Пливе сороката.

Я тобі казала,

Що я не багата…

Я тобі казала,

Що я не багата…

Ніхаз вас всіх бодай! – тихо вилаявся я, але не через пісню, а від глухої болі всередині мене. А перед внутрішнім поглядом спливають чиїсь очі… великі сірі очі… Вони дивляться прямо в мене.

Хто ти, людино? Чого я дивлюсь тобі в очі й наче клякну?

О, спогади. Вони постійно ховаються під загадковою темною вуаллю… Хочеш її скинути, тягнешся, але бачиш лише якісь обриси, натяки… анічого конкретного… Мине багато років, і ця вуаль стане зовсім непрозорою… а самі спогади перетворяться подібно до верстових стовпів на Західному тракті. Будуть такі ж старі… у пилюці, багнюці... порослі мохом... нахилені вбік… Того і чекай, що вони ось-ось зваляться на землю, ось-ось забудуться...

Це зараз вони ще грають роль міток на моєму шляху, а згодом перетворяться на дивні споруди, значення яких зовсім забудеться…

Чого ж вони, ті стовпи, постійно вказують мені дорогу на Інгос (а я впевнений, що саме туди)? Розумним здається пояснення – це моя батьківщина, але ж… але ж є в ньому якась каверза… якась недомовленість…

Ти, багацький сину,

Я бідна дівчина.

Ти в садочку лежав,

Я в полі робила…

Ти в садочку лежав,

Я в полі робила…

Який солодкий жіночий голос… Вірніше, дівочий. У Заї також приємний голос… Мені взагалі іноді здається, що вона когось нагадує… на когось схожа… що я її зустрічав раніше…

До речі, так пару разів було і зі Стояною. Можливо, ці дві жінки просто увібрали в себе якісь ледь помітні риси когось з минулого. Таке ж трапляється! Зустрічаєш незнайомця, а щось всередині шепоче: «Я його знаю». Дивно, чи не так?

А от цікаво, раніше пригадувався той дивний бій вночі. Палаючи кораблі, фігура людини племені Зем… А тепер ось мариться трохи інше... але, вважаю, не менш важливе... І також з Інгосу…

Ти в садочку лежав,

Я пшеницю жала.

Чому ж я ся, милий,

Тобі сподобала?..

Чому ж я ся, милий,

Тобі сподобала?..

Підборіддя торкнулося грудей. Через це я і прокинувся. От, псяче хутро, задрімав! Навіть того і не помітив, – я різко встав та розім’яв м’язи, які закляклі в незручній позі. – Завтра до полудня ми з Горяною вже повинні досягнути того клятого Червоного стрімчака, лігва бандитів… Сподіваюсь, що вони там ще є…

От, цікаво, а що ти Боре станеш робити, коли знайдеш тих злодіїв? – ошкірилася твереза частинка мого «я». – Кинешся в бійку, не зважаючи на чисельну перевагу? Невже випадок з Дедятою тебе нічому не навчив?

Я смачно вилаявся сам на себе. З куреня виглянуло опухле обличчя сонної Горяни.

–Що трапилося? – тихо спитала вона.

–Та нічого! – кинув я. – Просто вголос думаю всіляку хрінь…

–Мені здалося, ви співали.

–Коли? Що? – не второпав я.

–Та про дівчину… щось про садочок… У вас гарний голос.

Я оторопів. Оце так! Знову не контролюю свої думки… знову починаю говорити вголос…

–Ніколи не чула тієї пісні, – заявила Горяна. – Ви казали, що прибули з Інгосу, так?

–Так, – погодився я, присаджуючись біля входу. – Колись там жив.

–А у вас там хтось залишився? Батьки? Родичі? Жінка, діти?..

Я давно очікував на питання про рідних. Давно готував відповідь… Думав, що спитає Зая… чи ще хтось зі знайомих… Але досі ніхто не поцікавився… Ніхто, крім Горяни…

Отже, я готував відповідь. Кілька разів уявляв, що стану говорити… Проте зараз різко передумав. Не хотілось казати завчену брехню… та і правду про власне безпам’ятство теж.

–Ви ось наспівували, і мені здалось, наче за кимось скучили, – тихо промовила Горяна. Здається, вона якось по-своєму трактувала моє мовчання.

Ми зустрілись поглядами. Дівчина чомусь відразу потупила очі. А в наступну мить занурилась в курінь.

Вітер помітно посилився. З неба сипонув було припинившийся дрібний дощик. Він ліниво стьобав мене своїми холодними батогами. Я закутався в плащ і ще довго сидів біля вогнища із зачарованих стріл, і знову та знову обдумуючи питання Горяни.

Насправді, раніше готуючи відповідь на нього, сам ніколи глибоко не задумувався, чи справді є у мене на Інгосі родичі. Взагалі, – міркував мій розсудливий розум, – може так статися, що ти, Боре, не звідти… не з Інгосу…

А що тоді до тих картин, які зрідка спливають у пам’яті? Ті ж брати-гіберлінги Задерихвост зі своєю кузнею… або оце свято з накритими столами біля озера… Звідки вони? З яких місць?

Розум впевнено окручувала своїми важкими путами дрімота. Я вкотре не помітив, як почав провалювався в глибоку темну безодню сну, абсолютно чорну і беззвучну. Кілька разів вдавалося вибратися звідти, лавіруючи на якийсь межі між сном та реальністю. Але ось мене остаточно зморило. Я падав на дно якогось глибокого колодязя. Падав повільно, відчуваючи, як водна товщ здавлює тіло. Нарешті воно досягло дна та занурилося в прохолодний липкий мул.

З кожною миттю темрява навколо ставала все густіше. Я нерухомо лежав в абсолютній тиші, навіть не намагаючись поворухнутися. В голові не було жодної думки. Вони застигли, немов холодець в подклеті у Заї.

Ледве помітне світло блимнуло звідкись праворуч... Я спробував повернути хоча б очі й побачив догораючий остов астрального корабля. Вогонь, подібно до гігантського ненажерливого чудовиська, жадібно обгризав дерев'яні перегородки судна.

Мені чомусь було байдуже... Давно не відчував подібної апатії… млявості…

Я відвів очі від корабля і в наступну мить у відблисках вогню побачив, що з моєї куртки стирчали довгі оперені хвостовики бойових стріл. Вони пронизали моє тіло в сімох місцях...

Дихати стало важко. А тут ще той дощ, який заливав очі... Я бачив, як краплі тонкими струмками стікали по держаках здоровезних орочіх стріл.

Меч в моїй руці був дуже холодним. Здавалося, що він навіть тим своїм холодом відморозить долонь. Я хотів підвестись, спираючись на нього, але сили мене залишали.

Погляд затуманився. Світ навколо почав розпливатися... надбав каламутності... Я припинив відчувати власне тіло… лише холод…

Ще один подих і темрява згустилася. Мене кудись понесло… хоча ні, я падав… падав… падав…

І ось знову знайомі колонади, які здіймаються вгору. Їхні верхівки губилися в темряві стелі, якщо та тут дійсно була. Навкруги стояли сотні воскових свічок, які тихо-тихо потріскували тьмяними вогниками… В повітрі характерно пахло смирною... прямо як у церкві…

Тихо. Неймовірно тихо... І раптом звідкись линуло старчаче човгання… а трохи згодом і напівсонне покашлювання…

Я втупився в білий силует, який неквапливо крокував до мене. В голові зараз не було ніяких думок, лише якась нескінченна втома… і байдужість…

І ось в освітлене коло нарешті увійшов низенький кошлатий гоблін, закутаний в білий балахон. В його руках була величезна металева чаша, в якій щось гриміло та шаруділо. Він наблизився і з незадоволеним виглядом оглянув мене.

–Ще один, – буркнув гоблін тріскучим голосом. – Треба тобі місце підібрати, – і він глянув на затиснуті в іншій руці воскові свічки, які, здається, тільки-тільки були ним зроблені. Гоблін потеребив пальцем їхні ґніти та, киваючи на меч у моїй руці, суворо заявив: – Кинь свою залізяку, бо вона тобі тут не знадобиться...

Я пам’ятаю, як розтиснув пальці. Клинок беззвучно звалився вниз.

–Ну, йдемо за мною, – промовив гоблін. – Як звуть?

–Бо-о-ор... Бо-о-о-оре-е.., – промовив я не своїм голосом.

Гоблін зупинився та здивовано подивився на мене, намагаючись зрозуміти, чому я так дивно кричу.

–Бо-о-оре-е...

Темрява розступилася… і я розплющив очі.

Сірий холодний ранок… іній на траві… згасле багаття…

–Боре! – на плече лягла чиясь рука.

–Хто тут? – напівсонно запитав я.

Поряд стояла перелякана Горяна. Вона відскочила назад, ледь я поворухнувся.

–Що трапилося? – запитав у неї.

Сам же ніяк не міг збагнути, де перебуваю. Сон був настільки реальний, що до сих пір чулося тихе потріскування палаючих свічок, а ніс вловлював тонкий аромат воску і смирни.

Горяна відкрила було рот, збираючись відповісти, але так нічого і не народила. Вона лише розвела руками.

Моє тіло від незручної пози дуже заклякло. Та й змерзло до мозку кісток. Тепер не дивно, що уві сні мені було так холодно...

Я підвівся та інстинктивно помацав себе, чекаючи знайти діри від стріл, але з полегшенням зрозумів, що це все лише наснилося. Ніяких поранень… ніяких дірок… ніяких стріл…

Чекай! Сім стріл... Чому сім? Може, це спогади про сім ран отримані в бою з Дедятою? Тоді я теж був однією ногою в чистилище... І той же гоблін... залізна чаша… свічки…

Тьху ти! Ну і насниться маячня усіляка!

–Ти так дивно лежав, – почувся голос Горяни. З переляку вона перейшла на «ти». – Наче мертвий. Я було злякалася... Вибач, якщо я тебе.., – бурмотіла дівчина і при тому подовжувала задкувати. – Я дивилася на тебе, та думала… думала… думала, що.., – Горяна нарешті зупинилася. – Ти навіть не дихав!

Її широко розкриті очі не кліпаючи дивилися на мене. Вона нагадувала ту дитину, якій вперше показали розчавлену жабу, і вона ніяк не може оговтатися від побаченого. Мало того, не знає як реагувати на те.

Я нарешті розім’яв долоні та витягнув зачаровані стріли. Хвилина і вже біля куреню горіло вогнище. Ми з Горяною присіли поряд, тягнучи до нього руки, щоб трохи зігрітися.

Не знаю, як супутниці, мені ж дуже хотілося їсти. Я поліз в торбинку за припасами. Витягнув хліб, ковбасу. Відламав від них по шматочку та протягнув Горяні, й ми з нею нашвидкуруч поснідали. Потім почали збиратися в подальшу дорогу. І вже коли ледь піднялося сонце, я загасив вогонь та ми рушили далі на південь…

7

…Їхати мовчки було скучнувато. Я набрався нахабства та заговорив з Горяною про Умойр. Дівчина спочатку неохоче, але згодом більш розкуто почала розповідати про далекій алод. Згадувала, як там жила, чим займалася. Торкнулася і місцевих звичаїв.

–Умойр завжди був таким собі відокремленим алодом, – промовила Горяна, наче підводячи риску. Я попросив пояснити. – Ну… скажімо так… свого часу, він намагався протиставити себе усій Канії. І зараз навертає всіх на свій звичай, заявляючи, що тільки на ньому збереглися давні традиції.

Сказано все це було з явною ноткою незадоволення. Якусь хвилину ми їхали мовчки, а потім Іверська пустилася у розповіді про давні часи:

–Взагалі, кожний канійський алод – це невід’ємна частина нашої держави! Я розумію, коли було важко мандрувати астралом, тоді той же Форокс, Умойр чи Інгос могли претендувати на «особливу роль», – говорила Горяна. Чесно кажучи, я не зовсім зрозумів підґрунтя фрази «особлива роль», але перепитувати не став. – Але існування цих частин окремо від Канії – просто немислимо! Був випадок, ще в епоху старої столиці, коли Умойр спробував піднятися над іншими алодами, називаючи себе «справжньою Канією», що ледь не призвело до розколу самої Ліги! На це тодішня влада швидко зібрала військо та пригрозило умойрцям жорстко придушити їхні спробу бунтувати. Все ледь не дійшло до страшного кровопролиття, але, слава Сарну, вдалось владнати ситуацію… Проте відтепер старої столиці немає… у владі істотні зміни… і що? В Канії та Лізі забродили усілякі вільнодумці… Вгадай, хто знову підгортає під себе, хто знову хизується своєю «справжністю»?

Я кволо посміхнувся та пробурмотів щось на кшталт: «Знову Умойр». Горяна підтакнула та гаряче додала:

–Будується Новоград – нова столиця, котра на відміну від старої, повинна стати осередком всієї Ліги, об’єднати всі вільні народи! І хто ж кинувся сюди керувати? Хто каламутить воду? Умойрці! Подивись, Боре, сам! – дівчина знову не помітила, як перейшла на «ти». – Вони під приводом змін, лізуть в усі гілки влади! Ні, звичайно, що час правління Валірів вже давно добіг кінця. Тут нічого і сперечатися! Що було, то відгуло… Землі Валірів разом з давніми родами занепали… Хоча, поклавши руку на серце, правильніше б було сказати – вони не в пошані! Взагалі у всіх поразках тепер прийнято звинувачувати ту ж шляхту!

–А хіба це не так?

–Справа не в тому, – продовжувала казати Горяна. – Мене обурює умойрське лицемірство! Я достатньо пожила на їхньому алоді, щоб зрозуміти, хто вони насправді.

–Ти хочеш сказати, що…

–…що умойрці рвуться до руля! – перебила мене Горяна. – І що саме цікаве, вони називають себе справжніми канійцями! Себе! А інші, виходить, якісь недороблені…

–Несправжні, – посміхнувся я.

–Був випадок… мені про нього розповідав батько… коли на раді заявляли, що в Астральному поході Умойр все одно б переміг, без тих же темноводинців, інгосців… фороксців та інших… бо в їх жилах, бачиш, тече кров переможців… справжніх канійців!

–Отаке!

–Так… так… До речі, умойрці ставляться зверхненно і до інших народів.

–Тобто?

–Я кілька разів була свідком того, як, наприклад, тих же гіберлінгів, які зважилися на проживання на тому алоді, місцеві називали «звірятками, що розмовляють».

–А ельфів?

–Ельфів? – Горяна на якусь мить замовкла. – Ну… можна сказати, що тут така собі суміш остраху та поваги… Більш-менш точно це можна відчути через слова Скряби – одного з представників Умойрської ради. Він казав так: «Ельфи, це народ дивний, який нахабно використовує канійців у своїх підлих цілях».

Чесно кажучи, я погоджувався із Скрябою, але вголос того не видав.

–Мій батько, – продовжувала Горяна, – постійно з ним сперечався з того приводу.

–Я чув твій батько зник десь у горах…

–Так… справа темна… незрозуміла, – сухо пробурмотіла Горяна.

Ми зупинились на черговій галявині та я запропонував дівчині трохи перепочити. Зіскочивши з коня, допоміг те ж саме зробити Іверській. Розташувавшись в затишному місці, ми вирішили трохи поїсти.

–Взагалі, – продовжила розмову Горяна, приймаючи з моїх рук шматок хліба, – мій батько був чоловіком складної вдачі. Як людина шляхетного походження, та й та в силу своєї посади, він частенько брав участь в тих радах… та інших умойрських збіговиськах… Пригадую, що кожного разу, як він повертався з подібних зустрічей, то був дуже роздратований… сердитий… А іноді довго сидів за столом та мовчки пив горілку, – голос дівчини трохи здригнуся. Я побачив, що Горяна ледь стримує сльози. – Одного вечора, коли я трохи його лаяла за пияцтво, він раптом заявив, що все скінчиться дуже плачевно. Що саме «все», я тоді не зрозуміла… А ось тепер вважаю, що його зникнення якось пов’язано з виступами на раді.

–«Все», – повторив я це слово. – Доволі туманний термін…

–Туманний, – погодилася Горяна. – Я було запитала у батька, але той нічого не поясняв. Лише продовжив пити... Мені часом здається, що він передбачав весь той…

Вона так і не закінчила речення, бо неочікувано нас оточили з усіх боків. На галявину вийшло десь до десяти озброєних до зубів чоловіків. Вони всі були в берестяних машкарах на обличчі, розкрашених страшними малюнками. Вийшли незнайомці спокійно… навіть якось нахабно, немов тим самим кажучи, що вони хлопці хвацькі та нічого не бояться.

Я бачив, як зблідла Горяна. Але вона (і варто віддати їй належне) швидко взяла себе в руки й перехопила ініціативу розмови на себе. Я став грати роль простого охоронця, який супроводжує свою хазяйку.

–Дєнь вам добрий! – почала дівчина.

Я нахилив голову, втупившись в землю. Думки закружляли в стрімкому галопі, визначаючи мої подальші дії.

Незнайомці стояли на безпечній відстані. Троє із списами, один з луком, який він тримав в напівнатяжку, цілячись мені в спину. А інші були озброєні мечами. Я краєм очка встиг побачити, що лук був самий звичайний… Стріла з нього не змогла б пробити кольчужку, схованою під моїм акетоном. Хіба що з такої відстані залишить синець, та й то це ще під питанням.

–І тєбє дєнь добрий! – пробасив невисокий чоловік в темному кунтуші. Серед інших, одягнених в непоказні кобеняки, він явно виділявся своїм статусом. Мабуть, був за головного.

Я ще раз обережно (щоб не визивати зайвої уваги до себе) оглянув незнайомців. Отже, ліворуч і праворуч від лучника стояли два худорлявих списоносця. Навіть по тому невеликому набору їхніх рухів стало зрозумілим, що ці хлопці доволі спритні. В разі чого, наколють мене, як ту жабу. Третій списоносець стояв спереду поряд із ватажком. Він підняв свою зброю наконечником вгору, оперся на древко, розглядаючи Горяну своїми хтивими оченятками. Поряд з ним розташувався огрядний велетень, з-під машкари якого стирчала кудлата чорна борода. За ременем у нього красувався страшного вигляду обушок.

Горяна зробила невеликий крок у напрямку ватажка, всім своїм виглядом наче говорячи: «І що вам треба»?

–Кто такіє? – сердито кинув той дівчині. – Куда путь дєржитє?

–Па торговим дєлам, – відповіла Горяна, ігноруючи перше питання. – Єдєм в Бортіцу. А вот ви кто такіє? Чєво в лєсу дєлаєтє? Чєво за лічінамі ліца прячєтє?

У відповідь стриманий смішок. Ватажок рушив до Горяни, одночасно прибираючи зброю.

–Какая ти гарячая! – промовив він. – І смєлая…

Останнє явно було сказано зі шпилькою. Чолов’яги тут же зареготали, наче ті коні.

–І зачєм вам в Бортіцу? – спитав ватажок.

–Я ужє тєбє сказала! – нахабно відповіла дівчина. Вона явно відтягувала на себе всю увагу бандитів. – Ілі ти глуховат? Па торговим дєлам, вот зачєм!

Я заплющив очі й прокрутив в голові свій майбутній бій, намагаючись точно визначити, що і як зараз слід робити. Головне в подальшому не схибити.

Лучник трохи втомився, – розмірковував я. – Він зараз повинен злегка опустити руки, тим самим збиваючи приціл. Списоносці, що були поряд з ним, також відволічуться на Горяну. Опустять наконечники вниз, чи взагалі обіпруться на держаки…

Я вже визначився з напрямком атаки і лише чекав на відповідну мить. Мене раптом збентежив той факт, що всі нападники приховують обличчя. Так зазвичай роблять ті, хто частенько буває на людях і побоюється, що його впізнають.

–А ти, дєвка, дєрзкая! – роздратовано проговорив ватажок.

–Да чєво с німі вазіца! – подав голос велетень. Він вихопив обушок та стис древко в своєму величезному кулачищі.

Це і була моя відправна точка, свого роду сигнал до атаки. Я в два стрибки опинився біля цього здорованя і майже не замахуючись завдав удару по незахищеній жирній горлянці. «Кішкодер» жадібно вп'явся в його плоть. Кров на диво не бризнула навсібіч, як буває в таких випадках, а лише потекла повільним тягучим струмочком. В очах у гіганта одночасно відбився жах і здивування, немов він питав сам у себе: «Це вже кінець? Чому? Як? Ні... ні... Не хочу»! А вже другої миті його погляд затуманився.

Я ж кинувся до своєї наступної цілі – лучника. Він з переляку навіть не намагався підняти руки та вистрілити. Замість того позадкував до кущів. Йому на допомогу кинулися хлопці зі списами, але відстань між нами була вже занадто мала, щоб вони змогти діяти вправно. У одного з них наконечник зачепився за траву і той закляк, намагаючись зрозуміти, що не так. Я стрімко перестрибнув через спис та вдарив фальшіоном навідліг по нозі нападника. Потім атакував другого чолов’ягу. Наступна мить – і проткнув «кішкодером» переляканого лучника. Меч наче вчепився зубами в людську плоть… прийшлось його залишити та витягнути сакса.

Побачивши рух зліва, я пірнув за колючі кущі дикої шипшини, намагаючись розділити атакуючих. Краєм ока я побачив, що Горяна закрила голову руками та чомусь звалилась на землю.

Удар… удар… ще удар… Я навіть не контролював свої рухи. Все виходило само собою.

Стон, і черговий бандит завалився на бік. Нарешті прийшов в себе ватажок. Витягнувши довгий широкий меч, він швидким кроком попрямував до місця бійки. Я як раз закінчував з останнім списоносцем, заганяючи сакс йому в живіт.

Залишилось троє. Бандити нерішуче топталися на місці. Ніхто з них не міг взяти на себе ініціативу атаки, оскільки кожен розумів, що першому, так би мовити, не пощастить. З їх ротів виривалися клуби білої пари. Я завдав кілька прямих ударів, а потім обманним фінтом вибив меч хлопця, що стояв ліворуч. Він якось по-жіночому зойкнув і відскочив убік, при цьому притиснувши до грудей руки, немов побоюючись залишитися без них. Наступним випадом, ударом зверху, я розрубав голову чоловіку в центрі.

Ватажок почав бій нерішуче, все ще ніяк не визначиться зі своїми діями. Мене взагалі дивувало, що нападники виявилися людьми неспритними… кволими… наче і не збиралися битися… Щось я іх всіх занадто переоцінив.

Отже, ватажок махнув пару разів, а потім (і це було легко помітно), майже в останню секунду зупинився на старій завченій схемі атаки… На тому і попався. Я швидко подовжив дистанцію, і ледь чолов’яга рушив слідом, двома короткими і різкими наскоками скоротив відстань до мінімуму. Вістря фальшіону м'яко увійшло під ребра нападнику, занурившись в тіло десь на третину своєї довжини. Я навіть здивувався подібній легкості проколювання… Взагалі, лезо меча – це не вістря голки, та й людська шкіра разом із м’язами – річ доволі щільна.

Очі ватажка затягнуло характерною поволокою. Він напружився, немов боячись дихнути зайвого разу … і тут же осів на землю…

Я озирнувся: здається бій скінчився. Аж сам не очікував на подібну легкість! Вкотре переконався, що ці нападники не такі вже і майстри. Як то кажуть, наче і повна пазуха цицьок, а вони і борщу не зварять!.. Тьху ти!

Отже, все! Судячи по стонах, схоже лишилось двоє поранених біля кущів шипшини… інші, скоріш за все, уже відправились до служки Тенсеса в чистилище… Мабуть стоять перед гоблином із залізною чашею та чекають де розмістити свою іскру, на яку свічечку примоститись… Єдиним цілим та неушкодженим чоловіком залишився той бандит, що так перелякано впустив свій меч після моєї атаки та пискнув, наче дівчина. Він зараз стояв щільно притулившись спиною до берези. Його очі під машкарою безупинно бігали з місця на місце, а руки, по-дитячому притиснуті до грудей, ходили ходором.

Я демонстративно витер мечі й акуратно вклав їх назад у піхви. Потім неспішно підійшов до тіла лучника і висмикнув з нього «кішкодер». На секунду мені здалося, що клинок невдоволено гаркнув, наче сердячись на те, що його потривожили. Але це був лише обман слуху: то голосно чавкнули м'язи на тілі й з рани густо потекла темно-вишнева кров. Ще кілька кроків і я вже стояв напроти тремтячого бандита.

–Н-нє-е-е… н-нє-е-е… у-у-убіва-а-айтє.., – насилу видавив він із себе, витріщаючись на Люту. По її лезу ліниво збігали густі тонкі цівки крові.

Я зірвав машкару, побачивши бліде обличчя чоловіка років до тридцяти. Густі чорні вуса робили цю людину трохи старшою, а ще вони надавали йому характерну чарівність самця, яка так подобається одиноким жінкам.

Зліва почувся шурхіт. Я різко обернувся та побачив фігуру Горяни, яка хитаючись наближалась до мене. Вона притискала руку до свого лоба, а по обличчю розтеклися кілька яскраво-червоних смужок.

–Жива? – запитав я у неї. До речі, ну і дурне питаннячко вийшло. А по-друге, як я взагалі забув про Горяну?

–Здається так, – підколола мене дівчина.

–Болить? – і знову дурне питання.

–Гуде, – Горяна наблизилася, зупинившись за кілька кроках від мене. – І щось нудить... А ти, бачу, напоїв Люту.

–Ага… добрий клинок… але жадібний, – я знову махнув ним перед носом переляканого бандита. – Ім’я?

–Пі-і-і... Пі-і-і…

–Та швидше!

–Пі-іскля, – голос бандита підстрибнув угору, і в поєднанні з прізвищем, ситуація стала надзвичайно смішною. Як би в унісон з моїм думкам, позаду нервово хихикнула Горяна.

–Піскля? – перепитав я. – Псяче хутро! Це хто ж тебе так не любить?

–Ти… ти… ти іх всєх… всєх… всєх убіл! – знову пискнув Пискля.

Мене ледь не порвало. Стриматися було дуже важко… тим паче корчити з себе страшного хлопця…

–Убив, – кивнув я головою. – А ви своєю бандою хіба не збирались зробили з нами те ж саме?

Пригадалась розповідь в Березівці про знайдених в лісі людей з виколотими очима і відрізаними язиками. Совість мене, звичайно, зараз не мучила, а цей факт катування перехожих завжди можна було використовувати для того, щоб заткнути їй рота.

–Ми... ми... ми.., – Пискля захлинувся і судорожно облизав губи.

Я опустив «кішкодер» вниз і ще раз окинув місце бою.

–Т-ти іх вс-с-сєх... всєх…

–Та що ти трясешся над цим! – перебив я це набридливе лепетання.

–Дивись! – вигукнула Горяна. Вона присіла біля одного з бандитів та зняла берестяну машкару з його обличчя.

Я покосився, але не впізнав цю людину.

–Він був там… тоді, – якось невизначено промовила Горяна. – Це один із охоронців, з якими ти бився біля лазарету.

–Овва! Цікаво... цікаво… Що скажеш? – я повернувся до Писклі. – Вона має рацію?

Пискля все ще невідривно дивився на лезо Лютої. Мені навіть здалося, що він зараз внутрішньо уявляє, як воно розпорює його живіт і на землю валяться кишки. І цим часом у повітрі поширився неприємний запах.

–Тьху ти, бздун! – сердився я. – Слухай сюди, якщо відповіси на мої питання, то, мабуть, залишишся жити. Второпав?

Пискля підняв очі й подивився на мене, як на якогось страшного звіра. В його погляді прочиталася ціла гама почуттів від відрази до нескінченного жаху.

–Згоден? – знову запитав я у Писклі та одночасно піднімаючи вістря меча.

Чолов’яга жваво закивав головою.

–Де схрони? – встряла Горяна, яка все ще сиділа біля тіла та затискала долонею свою розбиту голову.

Міцна дівчинка… я її явно недооцінив… Інша б давно каталась в істериці, чи впала би на землю, втратив свідомість.

По очах Писклі було зрозуміло, що він не чує питання. Тваринний страх перед тим, щоб не опинитися вбитим, вибив з голови чолов’яги усі думки. Прийшлось ляснути йому по щоці, щоб привести до тями.

–Ти давно в банді? – запитав у нього.

–Я?.. Да-а-а… ето… нє очєнь... Я… я… нічєво нє знаю! Атпустітє мєня…

–Фу ти! – мене почало вернути від цього боягуза. – Відпустити?

Я покосився в бік кущів, де стогнали двоє бандитів. Різко розвернувшись, підійшов до них і швидкими вправними рухами заколов обох.

Ноги Писклі підкосилися і він ледь не впав на коліна.

–А-а-а… н-нє-е-е на-а-а-да-а, – замекав він, дивлячись чомусь на Горяну.

Дівчина сердито зиркнула на мене та глухо промовила:

–Це було зайве. Навіщо так?

–Щоб не мучилися! – огризнувся я, повертаючись до Писклі. – Ось що, шановний, скажу тобі прямо – почнеш відповідати, та ще й чесно і відкрито, залишу тебе в живих. А інакше вибачай. Ясно?

Пискля швидко захитав головою.

–Ми… ми… ми нє бандіти! Ми нікакіє нє бандіти! – затараторив чолов’яга. – Самі прієхалі нє так да-а-авно… С-с-слишалі, будта в-в-в лєсу орудуєт... орудуєт.., – Пискля занадто хвилювався і від того ніяк не міг зібратися з думками.

–Орудує, – повторив я за ним. – Хто? Нумо?

–Да-а-а... какая-то банда... Вот рєшилі подзаработать... Благо нікто іх в глаза нє відєл! То ж і одєлі лічіни…

–Ясно, – повернувся я до Горяни. – Вони вирішили прикритися справжніми бандитами. Виходить, деякі напади робилися стражниками лазарету, а не лісними злодіями.

Дівчина підвелась та впритул підійшла до Писклі:

–Ви такі ж бандити, як і ті нападники, що грабували людей на Західному тракті!

–Н-н-нєт! – замотав чолов’яга головою. – Нєт! Ми нікаво нє убівалі! Нікаво!

–Сколько вас, причетних до грабунку? – питала Горяна.

–Нє многа… около двадцаті чєловєк… Чєсно! І ми нікаво нє убівалі!

–Велеслав нам збрехав про Червоний стрімчак?

–Ви… ви… ви накінулісь на нєво… Вот он на ходу і прідумал… Ми рєшілі што нада вас вислідіть…

–І що далі? – ледь не крикнула дівчина. – Вбити?

–Н-нєт… канєшна нєт!

–А що ж тоді? – спитав вже я, при тому криво посміхаючись.

–Я нє знаю! Мнє нікто нічєво нє сказал!

–Тепер нікому заперечити твої слова, бо всі вбиті, – додала Горяна. – Ну, добре, зробимо вигляд, наче ми повірили. Скажи інше: невже ваш загін ні разу не стикався із справжніми бандитами?

–Нєт-нєт, ми билі осторожнимі… Я слишал, как коє-кто із парнєй говоріл, што відєл тєх в лєсу.

–Де? – спитав я.

–Возлє... возлє Бєлова яра…

–Можливо, Світлого яру?

–О-о-о, да! Там, імієно там… Єщйо, говорят, усадьба там дєто єсть… кажеца ельфійская…

–Хто це тобі казав?

–Н-нє-е-е помню... чєсно нє помню...

–І як же так сталося, що той розповідач залишився живим, побачивши бандитів?

–Да коє-кто із наших подалісь к нім…

–До кого?

–Ну к бандітам! К дєдятовцам!

–Отаке! Ти мене все більше і більше дивуєш! Чому ти їх назвав «дедятовцями»?

–Бо… бо… бо ані, кажеца, раньшє билі в євойной бандє.

–Це тобі все той же зрадник розповів?

–Да-да, он самий, – наче зрадів Пискля. – А как Дєдяту зарєзалі, банда вродє і разбєжалась. А ваабще, ето парні атчаяниє… страх какіє атчаяниє!

–Мабуть, не рівня вам, – ощирився я, киваючи вбік вбитих. – Отже, кажеш, тих злодіїв бачили біля будинку ельфа? І що вони там робили?

Пискля розвів руками, мовляв, не знаю, і тут же, дивлячись на «кішкодер», побожився, що то чиста правда.

–Де їх шукати? – спитав я у нього.

–Слишал, што оні моглі подаца до Больших валунов… до камєноломєн…

–Навіщо?

–Да нє знаю я! – відчайдушно крикнув Пискля. Він знову по-дитячому притиснув руки до грудей.

Я глибоко замислився. Судячи з усього, виходило, що справжні бандити – решта «дедятивців» – швидше за все раз-другий-таки «засвітилися» в нападах на Західному тракті… а потім, щоб не визивати зайвої уваги збоку приказу, розчинилися в нетрях Берестянки. А ось ці бовдури-стражники захотіли розжитися… і щоб на них не подумали дурного, все підлаштовували так, наче всі їхні злодійства робили лісові бандити. Для того надівали берестяні машкари, щоб їх не визнали жертви… Спритні хлопці! Ех, і чого я відразу не зрозумів, що слова Велеслава – хибний слід?.. Хоча, чого лаюсь на себе? От як би те второпав?

–От що, друже Пискля, повертайся спиною! – наказав я стражнику.

–Навіщо? – аж підскочив той

–В'язати буду.

–Ти… ти… ти обіцяв...

–Я від своїх слів не відмовляюсь. Обіцяв залишити тебе в живих, але не відпускати! То ж і залишаю… Зараз лише зв’яжу… міцно… Давай повертайся!

Пискля зітхнув. Його обличчя набуло якогось сіруватого відтінку. Він повернувся і я швидко зв'язав йому руки, а потім змусив стати на коліна, та стягнув петлі на ногах.

–Ми його понесемо? – здивувалася Горяна. Вона сиділа на купині й намагалася самостійно стерти кров з обличчя. Виходило те погано, і червоні смуги перетворювалися в суцільну розмазню.

–Ні, нести його ми точно не будемо! – сухо відповів я, намагаючись не думати про те, що збирався зробити, а сам тим часом підійшов до дівчини. Оглянувши рану, я аж присвиснув: – – Нічого собі! Чим це тебе?

–Не знаю... не побачила. Пам’ятаю, як хтось підступив впритул та вдарив в голову… А що, все дуже погано?

–Під волоссям видно не буде, проте шраму, напевно, все одно не уникнути.

Останні слова явно засмутили дівчину.

–Що будемо робити? – трохи згодом запитала вона, поки я акуратно витирав її лоб.

–Рушимо до Бортиці… Там тебе залишу, а сам спробую знайти садибу ельфа.

–Залишиш? – скипіла дівчина. – Та мені…

–Припини! – різко обірвав я Горяну. – Пару днів проведеш під наглядом. В тебе голова розрубана… Потім повернусь, вирішимо що робити далі.

–А що то за ельф, садибу якого ти шукаєш?

–Ентоні ді Вевр, – сказав я, вдивляючись в обличчя Іверської.

–Не чула про такого, – заявила та, і судячи з цього це була правда. – А навіщо він… нам?

–Якщо бандити були у нього в садибі, то могли наслідити, – трохи злукавив у відповідь.

Нарешті покінчивши з раною, я обійшов місце битви. Познімав берестяні машкари з убитих, і серед них побачив ще двох знайомих стражників. Потім привів коня та допоміг Горяні влізти в сідло.

–Що з ним? – глухо запитала дівчина, киваючи на Писклю.

–Та нехай живе! – промовив я, але так, щоб це почув і стражник.

–Ти його залишаєш тут? – якось перелякано сказала дівчина, ледь ми тільки рушили в путь. Вона дивилася на мене дикими очима, при тому не зважуючись щось заперечити.

Можна було б наговорити купу виправдань за свій вчинок, навіть пофілософствувати. Мовляв, у житті дуже часто дрібні на перший погляд моменти вирішують подальшу долю людини. Адже саме на них життя перевіряє її, показуючи хто вона насправді… яка її природа... І ці моменти подібні камінцях на дорозі: ти або спіткнешся про них, або...

–Що «або»? – сухо перепитала розсерджена Горяна.

–Або ти його прибереш… чи переступиш…

–Боре, ти про що зараз верзеш? Там же людина… одна… зв’язана… а ми кидаємо її…

–А подивись на це з іншого боку. Відпустиш Писклю, і він приведе своїх товаришів, щоб цього разу вбити нас тишком-нишком...

–А, може, і не буде цього? – заперечила Горяна. – Може, він одумається?.. А так той Пискля загине!

–Можливо, – знизав я плечима. – А якщо ні, то на зворотному шляху, коли станемо повертися до Березівки, ми його підберемо.

–Але... але... це не по-людськи... не по-канійські! Він може тут загинути!

–Це цілком справедливо вчинок! Тим паче я обіцяв його не вбивати… А взагалі, кожен повинен розуміти, що його може очікувати за підлі справи! Взивати до богів марно. Справедливість робиться лише людськими руками.

–Несправедливість також робиться людськими руками! – заперечила Горяна. – Але треба пам’ятати, що ми спершу люди! Ми повинні бути милосердними…

–Ти і справді вважаєш, наче з убивцею треба бути милосердним?

Обличчя Горяни стало блідим, ледь вона зрозуміла, що я дійсно не жартую і не перевіряю її. Що Пискля справді залишиться лежати зв’язаним в кущах.

–Ти… ти… ти страшна людина! Ти нічим не краще від тих же вбивць, хоч і прикриваєшся справедливістю! – дівчина судорожно виговорила ці слова і замовкла, дивлячись вниз.

–Уж повір, що навіть для мене такі важкі рішення ніколи не бувають легкими, – відповів я, тягнучи коня за вузду.

Тут з гущавини линули люті прокльони й крики Писклі. Десь за пару хвилин вони змінилися на відчайдушне виття, ледь чолов’яга зрозумів, що залишається лежати в лісі наодинці. Чим далі ми їхали, тим тихішими ті ставали. А вже за півгодини зовсім зникли.

Горяна якось осунулася. Вона навіть не гляділа в мій бік, їхала мовчки, втупившись прямо перед собою. Я її розумів, бо не кожному до вподоби стикатися із чужою «справедливістю», яку ще, до того, треба полагоджувати із своїм сумлінням.

–Дивись, Боре, – раптом промовила дівчина, – коли-небудь ти наткнешся на підйомний камінець на своєму шляху!

Я озирнувся, але Горяна, сказавши це, навіть не вирішилася подивитися мені в очі…

8

…Староста Бортиці – огрядний могутнього вигляду чоловік, в кожусі з ведмежої шкури та в баранячій кучмі на голові, стояв біля дерев’яного хліву. В сизому вечірньому повітрі висів характерний запах пічного диму упереміш з запахом пасіки. Останній був такий пекучий, що я аж чихнув, і тут же зрозумів що ті запахи збудили страшений апетит. В животі тихо забурчало, забулькотіло, навіть стало якось від того ніяково.

Вдалині, за селом, виднілися темно-сині піки гір Зуреньского хребта, які підпирали потемнілі багряні хмари небосхилу. Вони чомусь здавалися дуже близькими, тільки протягни руку і відразу вхопиш. Дивлячись на них, я раптом відчув якийсь дивний спокій та умиротворення.

Староста кілька разів прочитав мою охоронну грамоту, яку видали в Розшуковому приказі, а потім ще раз мовчазно глянув на «руку допомоги».

–Влажелі далеко ж ви, – нарешті порушив він мовчанку. – Чє шукайте нєка?

Я і не відразу зрозумів сказаного, тому розгублено подивився на Горяну. Вона чомусь захитала головою та швидко відповіла:

–Ми то йджємо по чєстованій злужбє.

Староста раптом посміхнувся. Навколо його очей розпливлася сітка дрібних зморшок. Горяна, повернувшись до мене, пояснила, що старосту здивувало, як ми далеко забралися в гори.

–Що тут дивного? – знизав я плечима. – Ми ж не до Ніхаза на подвір’я приперлися! Чи тут люди не живуть?

–Шля на купи до диму, – заявив староста, запрошуючи нас до свого двоповерхового кам'яного будиночку.

Ми з Горяною перезирнулися та рушили слідом за ним. Дівчина пошепки повідомила мені, що цей край споконвіку належав зуреньцям, і що канійці тут рідке явище.

–Це кватохська верв цього народу, – говорила вона. – Тобто громада... по-їхньому – «сполучнецтво». В Бортиці багато мисливців… До речі, Федір Вижлятников, який поставляє в лазарет м’ясо, з цієї громади.

–Ти мені про те вже казала, – промовив я.

Нарешті ми наблизились до будівлі біля дубових дверей якої стояли двоє молодих парубків одягнених в простенькі, але добротні шерстяні опончі. Староста зупинився та, повернувшись до нас, представив їх як своїх синів:

–Се – Рогашка… найстарші. Те – Лока, промежни.

У Рогашки на щоці виднілися два величезних шрами. А так хлопець він був видний та на вигляд серйозний. Мені чомусь подумалося, наче староста, як батько, повинен був їм пишатися.

Лока, підліток з густою чорною копицею скуйовдженого волосся, прийняв у мене коня і повів його в темряву двору.

Першою в будинок увійшла Горяна, а я ще пару хвилин постояв на подвір'ї, вдихаючи холодне гірське повітря. Рогашка, опершись спиною о дерев’яний стовп, прискіпливо глядів на мене. В його юнацьких очах читалось свого роду захоплення… Скоріш за все, він зараз оцінював мою зброю, поки ще не зважуючись на те, щоб попросити потримати її у руках.

Зсередини крізь прикриті двері потягнуло смаженим м'ясом та якимись прянощами. Живіт знову замурчав, наче натякаючи мені, що вже час заходити до хати. Буцімто почувши заклики мого голодного шлунку, виглянув староста.

–Прушу на купи, – знову покликав він мене.

Я кивнув і рушив слідом. Переступивши поріг широкої кімнати, натикнувся поглядом на величезного кошлатого вовкодава. Той різко підвівся та зробив мені назустріч пару кроків. Під його могутньої лапою тоскно заскрипіли дерев'яні мостини.

Пес присів і втупився байдужим оком в мою персону. Вірніше, псевдо-байдужим… Я спиною відчув, як він напружився, хоча зовні виду не подавав. Ми зустрілися з ним поглядами, і я, все ще продовжуючи йти у напрямку дубового столу, ніяк не міг відірватися від холодних карих собачих очей з чорними бездонними намистинками зіниць.

Не знаю чому, але цей пес мене лякав. І справа навіть не в його міці. Мені здалося, що собака глядів прямо в мою душу, і якщо б він міг говорити, то обов’язково сердито пробурчав щось на кшталт того, мовляв, я тебе, Боре, наскрізь бачу… Знаю, що ти за людина!

Ми одночасно відвели погляд один від одного, і вовкодав повільно підвівся та попрямував до дверей. А за мить і зовсім вийшов геть з хати.

Ніхто не звернув уваги на нашу маленьку «сутичку», в якій поки ще була нічия.

Горяна сиділа за столом і щось втомлено відповідала господині. Та у відповідь неголосно бурмотіла, оглядаючи рану на голові у дівчини.

–Худи людці, – пояснювала Іверська, явно натякаючи на наших нападників.

–Гах, нігазово сімя! – лаялася жінка, мотаючи головою.

Слідом за мною увійшов і старший син старости. Він з дурнуватою пикою втупився на Горяну, і не треба було бути провидцем, щоб зрозуміти, що дівчина йому сподобалася.

–Госпо! – гукнув господиню староста. – До наші купи гостєм навштєву! Запрашуй на столу йдлі! Рушло! Рушло!

–Почакай! – жінка відмахнулася від чоловіка. – Алі нє відєш? Девча є зранена!

Кілька хвилин і господиня закінчила оглядати Горяну. А вже менш ніж за чверть години стіл ломився від страв. Нас із Іверською посадили в найкращих місцях.

–Здраві! – вигукнув староста, наливаючи нам в невеличкі кухлики медівки.

Я трохи потягнув носом і вловив тонкий запах брусниці.

Питво питвом, але їсти хотілося, аж страх як. Я не став себе стримувати, накинувшись на частування. Староста це зрозумів, тому не наполягав на «здраві». Він хитрувато посміхався у вуса, відщипуючи невеличкі шматочки хлібу, які змочував у плоскій тарілці з якоюсь підливою, та закидав їх до роту.

–Здраві! – нарешті потягнувся я до кухлика.

Випили ми з ним… охнули… закусили… Староста налив повторно. Цього разу з нами пригубила і Горяна. Вона зробила маленький ковток, закашлялася, а потім, прийшовши до ладу, чомусь попросилася спати, і господиня, яка стояла осторонь, метушливо плеснула руками та провела Горяну по сходах нагору.

Отже, я залишився в кімнаті із старостою та його синами, котрі як неприкаяні стовбичили біля печі.

–Бор! – представився я.

–Я те чітав, – посміхнувся староста натякаючи на охоронну грамоту. Він спробував говорити канійською. – Добре імя… Мєне звати Бороміль. Ми – Длушеки.

Повернулась господиня. Вона взяла у печі глибоку чашу та налила в неї жирний м'ясний бульйон. Тим часом староста знову додав в кухлики медівки та спитав у мене:

–Воткуда ти?

–З Інгосу.

–А-а, знамо сєй хостров. В молодості буть там. А місцо? Воткуда?

–Місце? Грьонефьелт-фіорд.

–О! – староста підняв вгору палець і повернувся до старшого сина. – Я говоріль, памятажь?

–Сказ про Сверре? – раптом перепитав молодший.

–Так єст, – кивнув староста.

–Що це? – я не зрозумів перемовин.

–То є стара биличця. Вашшя… інгозька… про Сверра… Сверр Бутовть – велика воїн.

Я зробив вигляд, наче не чув про такого. Попросив розповісти…

Взагалі буває цікаво послухати якусь більш-менш відому історію з інших вуст. Кожного разу відкриваєш щось нове… Воно і зрозуміло, бо оповідач зазвичай додає якихось своїх «нюансів». Але зараз було цікаво ще й тому, що я взагалі-то толком не знав нічого про того Свєрра. Тільки в загальних рисах.

–Нє може буть, жє обиватель Інгозу нєчуль о Сверре! – розвів руками староста. Але все ж вирішився розповісти.

Було це років сто тому... в Калтмарку… в селі Нордор… То відомий всім край, що розкинувся біля Грьонефьелт-фіорду…

От ледь староста про те згадав, як перед внутрішнім зором спалахнули якісь яскраві картинки: густі діброви, тонка смужка якоїсь річки… верби біля неї… горбисті долини… озерця, наче скельця дзеркал…

Інгос… так, це був Інгос… І розуміння того, що я це пам’ятаю та пригадую неочікувано породило в душі якісь дивні почуття. Я штовхнув прикриті стулки дверей до своїх споминів і раптом зрозумів, що дійсно багато чого знаю про Інгос, про цей далекій алод. І не з чиїхось розповідей.

А якщо так, то цілком імовірно, я прибув з нього… Отже я інгосець, хай йому грець! І геть сумніви!

Інгос… Треба відмітити, що цей алод мав доволі цікаву історію. Ще за давніх часів, до розколу Сарнаута на частинки, які зараз «плавають» в астральному морі, тут траплялося чимало різноманітних подій. Після занепаду цивілізації джунів Інгос бачив і навалу орди орків, тут облаштовували свої поселення і їхні супротивники – гіберлінги… До речі, місцеві землі й досі носять чимало назв, які залишились після цього волохатого народцю. Та же провінція Калтмарк, чи Грьонефьелт-фіорд, або містечко Вьокше, село Нордор, річка Лальвен… Люди сюди зайшли значно пізніше. Довгий час вони воювали з орками та співіснували разом з гіберлінгами, доки перших вщент не перебили, а останні не перебралися на свою легендарну Ісу. І тільки згодом, вже після Катаклізму та появлення Ліги трьох народів, гіберлінги частково повернулися на ці землі… Вірніше (якщо уже бути відвертим), вони отримали дозвіл на поселення на Інгосі, та і то в обмеженій кількості.

Більша частина острову була щільно вкрита густими лісами. А взагалі він уявляв собою величезну горбисту рівнину, яка місцями перемежовувалася зі скельними породами, котрі наче виривалися на поверхню землі. В крайових легендах часто згадувалися давні велетні, через дії яких цей острів і надбав подібного рельєфу. Буцімто тих гігантів найняли орати землю та вони через власну неумілість заганяли ножі велетенських плугів досить глибоко в землю та піднімали з ґрунту на поверхню ось ці скали, найбільш відомі з яких були Ґітль, Бардалур, Сніжна гора та Орочий щит. Окрім гористих брил невдахи-рільники залишили після себе величезні криві борозни, котрі з часом перетворилися на фіорди – довжелезні вузькі затоки, які за давніх часів були заповнені морською водою, а зараз – астралом.

Окрім густих лісів, де здебільшого росли сосни, ялини, берези, дуби та клени, та широкої долини в центрі Інгосу – Оленячого рову, цей алод був багатий на озерця та річечки, які утворювали на ньому доволі розгалужену водяну мережу, що облегшувала перевезення товарів та вантажів між містами. На півночі острову розкинулись пологі гори, в чиїх надрах добували залізну руду, запаси якої були найбільші у всій Лізі.

На перший погляд місцевий клімат можна було б назвати суворим. Здебільшого це було пов’язано із зимовим періодом року, котрий іноді тривав до п’яти місяців поспіль, а сніговий покрив в деяких частинах остова міг сягати зросту дорослої людини. Але чужинці, які вирішували залишитися проживати в цьому краї, дуже швидко міняли власну думку. По-перше, ті ж зими тут були м’якими і не настільки холодними, як, скажімо, в Сівєрії чи на Новій Землі. А по-друге, багато кого очаровувала саме інгоська природа: ліса повні птахів та звірів; болотисті низини, на яких росло чимало усіляких грибів та ягід – брусниці, лохини, чорниці; річки та озера де ловили смачну форель, лосося та осетра. В теплу пору року тут було не жарко і найчастіше царювала приємна прохолодна погода з вологими вітрами.

Зазвичай, основним заняттям жителів острова була заготівля лісу, промислове мисливство, добича залізної руди в північних горах та сільське господарювання. Процвітала й деревообробка. Взагалі, Інгос разюче відрізнявся від інших алодів. Така собі неквапливість, ґрунтовність, терпимість та доброзичливість – це, мабуть, основні риси як і людей, проживаючих на цьому острові, так і взагалі самого його устрою. Але за простуватим виглядом, який заслужив в Канії цей алод, був й інший бік – при найменшій загрозі інгосці, котрим була притаманна абсолютно природна ввічливість (і яку люди з інших країв Ліги вважали аж занадто нудотною), без вагань бралися за зброю та люто відстоювали власні інтереси. Поетична ельфійська натура не могла не відзначити подібного факту. Поль ді Грандер – відомий поет з Тєнебри – якось порівняв у власному вірші місцевих жителів з такими собі працелюбними мирними лісовими бджілками, які старанно будують свої вулики, збирають нектар та роблять з нього мед. Але варто лише ворогу, тому ж ведмедю, напасти на них, спробувати вкрасти мед, то ті кидалися на нього цілим роєм та безжально жалили.

І все одне, не дивлячись на подібні поетичні па убік інгосців, треба правдиво сказати, що в Канії склалася упереджена думка, наче цей алод ледь не сама забита та дрімуча діра, куди не варто їхати, якщо тільки немає якоїсь важливої справи. З цього приводу на інших островах Ліги, навіть, з’явилась приказка: «Сом (живе) у вирі, а (ім’ярек) на Інгосі», тобто бозна-де… Окрім того, інгосців вважали впертими мовчунами, котрі не скажуть ані слова, навіть «якщо їм по пальцю вдарити молотком» – це ще одна приказка, котра народилася на Умойрі. Взагалі ця якість стала свого роду осудовиськом. Умойрці, наприклад, жартуючи бажали один одному мати дружину з Інгосу, та на питання, мовляв, чому так, посміхаючись додавали: «Бо люди вчаться говорити, а ведмеді – мовчати», з одного боку натякаючи на миролюбний характер жінок цього алоду, а з другого – на їхню відсталість…

Отже, Свєрр народився в Калтмарку, – неквапливо текла розповідь старости, – в селі Нордор. Сталося так, що його батьки померли, ледь хлопцю виповнилося дванадцять років. Деякий час він прожив сам, харчуючись завдячуючи власним мисливським навичкам. Правда, добрі люди з його села все ж трішки допомагали хлопцю, але той, як справжній інгосець, не жалівся на життя та долю. І ось пішла слава, що Свєрр, начебто, влучний стрілок. Як не піде в ліс, обов’язково повернеться зі здобиччю. То з лісовою курочкою, то із зайцем, тетеревом чи глухарем. На весь Грьонефьелт-фіорд слава гула…

Слова старости пролітали перед моїм внутрішнім поглядом такими реальними живими картинками, ніби власні очі все це бачили насправді. Імена, назви місць – як це все знайоме слуху! Вони найтоншими струнами відгукувалися в моїй свідомості, миттєво вириваючи цілі снопи яскравих епізодів чужого життя...

А чи чужого? – здивовано питав я, неквапливо попиваючи медівку та старанно прислуховуючись до власних відчуттів, які вирували всередині моєї свідомості. – Ну, звісно чужого! Мені ж не сто років! Чи ти, Боре, вважаєш себе Свєрром? – від подібної думки стало навіть смішно.

І ось, – продовжував я слухати розповідь старости, – якось влітку повз село проїжджав сторожовий загін такого собі Гуннара Топуновські. Кажуть, то був найліпший загін Калтмарку, а його командир – Гуннар – відомий воїн, який брав участь в силі силенній битв з хадаганцями.

Почув Свєрр про появу в селі такої великої людини, то ж схотів тоді прийти та кинути виклик ратникам з його загону. Явився хлопець до Топуновського та почав вихвалятися. Гуннар же питає у народу, який зібрався на сільській площі, мовляв, чи то правда стосовно влучності Свєрра. Чи той просто хвалько?

Треба сказати, що Топуновські був людиною суворою і пустодзвонів не любив. Наказав він принести справжній бойовий лук і запропонував Свєрру вистрілити в три цілі, котрі розставили таким чином, щоб були видні лише маленькі їх частини. На кін поставили одну умову: влучить Свєрр хоча б в одну мішень, отримає лук в подарунок, а ні – забирають його на службу на п’ять років.

Три постріли зробив хлопчик, але жодного разу не влучив. Все село сміялося над Свєрром. Багато хто вважав, що ті зайці та куріпки, яких він приносив з лісу, або здобуті випадково, або зовсім не ним.

Отже, Свєрра забрали до загону і майже рік, як покарання, примушували виконувати найважчу роботу. Хлопець працював, при тому ані разу не промовивши й слова проти. І ось одним ранком побачив Гуннар, як Свєрр приніс кухарові двох зайців. Наступного ранку хлопець також крадькома приніс тетерева. І вирішив Топуновські простежити та дізнатися, де Свєрр бере дичину.

Дісталися вони болота, і побачив Гуннар з якою легкістю парубок вправлявся із луком, як влучно бив на льоту дику качку. Вийшов чолов’яга із своєї схованки та спитав у хлопця: «Чому ж ти тоді не потрапив ні в одну з мішеней»? На що Свєрр чесно відповів, що всім відомо – в загін до Гуннара не беруть абикого. Навіть за гроші. Через почуття власної гідності хлопець не міг дозволити собі напрошуватися на службу до Топуновські, тому і вирішив злукавити та потрапити в загін через власні промахи, щоб навчатися там ратній справі.

Гуннар попросив хлопця продемонструвати своє вміння у володінні луком. Побачене дуже сподобалося старому воякові, й він прийняв Свєрра, як рідного сина. Декілька років навчав його всьому, що вмів та сам знав.

Якось одного разу біля Мохової гори, що самотньо височіла на краю алоду, спробували висадитися орки Хадагану, котрі прибули на чотирьох імперських суднах. Цілий полк відчайдушних шибайголів. Вони накинулися на сторожовий загін і перебили всіх ратників Гуннара, а його самого жорстоко стратили. Свєрра на той час не було на заставі. Він полював у лісі й коли повернувся, то від побаченого ледь не збожеволів.

Парубок дав собі слово не відступати та, вислідивши передовий загін нападників, перестріляв усіх орків, що в ньому були. Не вижив ніхто.

Вночі Свєрр прокрався до бухти та, вступивши в бій, підпалив два ворожих кораблі із всіма солдатами, що там були. Бутовть бився відчайдушно. І хоча стріли орків сім разів пронизували його тіло, навіть тоді парубок не відступав. З рештою, вирішивши, що Свєрр користується якоюсь незнайомою магією, імперські корвети забрали своїх солдатів, які ще залишилися в живих, та боягузливо втекли звідти.

Коли до Мохової гори прибули реєстровики, то там все було скінчено. Але Свєрра так і не змогли знайти, ні пораненого, ні мертвого. Одні кажуть, що його забрали боги, щоб відродити в інший час для великої мети. Інші стверджують, що прибулі на корветах люди племені Зем відвезли тіло важко пораненого Свєрра із собою, щоб піддати його страшним тортурам. А як відомо, Повсталі майстри по цих справах. Як би там не було, але з тих пір його ніхто не бачив. Правда, іноді на Інгосі зустрічають срібного єдинорога.

–Кого? – перепитав я, відволікшись від розповіді старости.

–Кажут, що то Искра Сверра, яка крайює по радному крайю, – закінчив Бороміль.

Сини старости уважно слухали батька. Рогоша похмуро дивився в підлогу, немов уявляючи, що робив би він, коли б випало опинитися на місці Свєрра. Лока сяяв очима в праведному гніві, бажаючи цієї ж миті кинутися в бій та знести клятим імперським солдатам їхні голови.

Я ж задумливо погладжував борідку. В цій історії було стільки нестиковок та питань, що прийняти її за правду було дуже важко. Звичайно, люди ще й прикрасили цю байку, надали їй такої собі епічності. Проте мене дивувало інше… Варто було почути ім’я Гуннара Топуновські, як чомусь уявлялось, і доволі чітко, образ бородатого підстаркуватого чолов’яги, одягненого в потемнілу кольчугу. А ті палаючі кораблі? Хіба не вони періодично уявляються мені у снах?

Ніч... холодний білий сніг... тіла вбитих орків… вогонь… А ще біль... Але не від ран, а через власне безсилля. Як хотілося підхопитися і, махаючи мечем, кинутися на ворога... Проте ти лежиш на землі, і немає сил підвестись…

От звідки все це? Невже спомини моїх давних битв? Хто скаже, чим я займався до втрати пам’яті?..

Староста голосно кашлянув. Я підняв очі на нього та холодно спитав:

–А хто бачив бій Свєрра з орками, якщо ті перебили весь сторожовий загін? Хто знає про кораблі Хадагану, котрі прибули до Мохової гори? Чому ви вважаєте, наче він герой? Можливо перейшов на бік ворога… і здав підходи до сторожової застави прибулим оркам…

Бороміль здивовано підняв брови. Він кинув погляд на своїх синів, а потім розгублено забурмотів про маячню.

–Це лише припущення, – хмикнув я. – Адже насправді в житті не все так героїчно, як здається с першого погляду, – і тут вхідні двері тихо рипнули та всередину хати увійшов все той же вовкодав. Він підійшов до старости та присів поряд з ним, втупившись в мене своїми колючими очима.

–Отщє ви мишлитє, счо сказ про Сверра лож? – обережно промовив староста. Він стримано хмикнув.

–Я хочу сказати, що не все в ньому правда… А кораблів було лише два, а не чотири. Передовий загін орків – це четверо розвідників. Четверо! Перестріляти їх не було не такою вже важкою справою…

–Откєль то вєдаш? – брови старости зігнулися в крутій дузі.

–Ведам… ведам… І ще: інших орків було близько півсотні, – додав я наостанок. – Лише півсотні вояків, а не цілий полк.

Ліва губа вовкодава злегка сіпнулася вгору, і в тьмяному світлі воскових свічок я побачив величезні ікла. Здається, мене вже втретє про щось попереджали.

Бороміль зіщулився. Він деякий час нервово постукував пальцями по столу, а потім додав:

–Насч гостем втомився. Локу, покаші йаму спочівальню.

Я піднявся та рушив слідом за хлопцем, відчуваючи, як пече спину собачий погляд. Невже ця псина щось відчуває? Невже щось знає? Щось бачить?

І знову думки про мою причетність до цього Свєрра. Тільки тепер вже не здавалось, що ті дивні картинки-спогади насправді мої… Ні! Ні! Ні! Тепер я був впевнений, що був лише спостерігачем, а не учасником…

А взагалі це смішно, вважати себе зниклим Свєрром Бутовтем. Десь в глибині душі подібне мені імпонувало, але ж треба тверезо міркувати… Та і дійсно, скільки зараз було б років тому Свєрру?

Гаразд, а як же пояснити залізне переконання в кількості кораблів, орків та всього іншого? От звідки я все це знаю? Звідки пам’ятаю, що в той рік, коли зник Свєрр, літо було страшно спекотним? Га? Та мені навіть відома така дрібниця, що на галявинах Інгосу з’явилися здоровезні стайки бабок, чого ніколи не було раніше. Вони носилися над травою по двадцять-тридцять штук, вишукуючи легку здобич – комарів та мурашок.

Дивно, чи не так? – питав я себе, а сам гарячково шукав відповіді.

Ми з Локою дісталися невеличкої кімнатки. Я подякував хлопцю та, втомлено зітхаючи, скинув ремінь зі зброєю, відставив убік свою торбинку, поклав на неї лук та сагайдак, і нарешті, навіть не роздягаючись, сам опустився на простеньке ліжко. Отже не думав, що настільки втомився.

Ледь прикрив очі, як в голові знову закопошилися усілякі припущення. Я вважав, що справа в моїй занадто живій уяві. Що всі ті спогади – лише примара, створена мозком. Потім пробігала думка, наче я – людина, повернута Тенсесом з чистилища, і яка раптом прийшла до тями в тій Червоній залі. Ніяка стеля на мене не падала, просто… просто… просто…

Ні, стій! Це дурня, адже як бути зі словами інших людей, котрі бачили мене раніше… до нападу на алод Клемента…

О, Сарне! Я заплутався! Страшенно заплутався! – і варто було на секунду заплющити очі, як наступної миті… я прокинувся… тільки вже вранці.

У маленьке віконце, затягнутою бичачим міхуром, пробивався яскравий золотий промінь сонця. В кімнаті було доволі прохолодно. Я обережно поворухнув головою, відчуваючи в роті неприємний присмак вчорашньої медівки. Вставати зовсім не хотілося, але мозок уже включився і неспішно розкладав плани на сьогодні.

Було чутно, як внизу возилися господарі. Десь за стінами хати протяжно заревли корови, а після щосили прокукурікав півень.

Я ривком піднявся та підійшов до діжці з водою. Всі вчорашні роздуми про Свєрра зникли майже миттєво, і відтепер здавалися якоюсь маячнею не вартої уваги… Можливо, – запевняв себе я, – це лише відблиски власних спогадів з того життя, яке, нажаль, зараз приховано в глибинах пам’яті. Те що вони трохи відлунюються із Боромільским «сказом о Сверре», лише співпадіння. І доки мені не відкриються усі спомини, нічого надумувати собі усілякої хріні.

Я вмився, відчуваючи, як поступово приходжу до ладу, а потім неквапливо спустився вниз. На столі, де ми вчора ситно вечеряли, стояв свіжоспечений хліб і глиняний глечик з молоком. Біля печі крутилася вишукано одягнена господиня: в полотняній розшитій яркими візерунками сорочці, поверх неї накручена суконна плахта синього кольору, на плечах кожушок без рукавів, на голові – білий рантух, на ногах – чоботи з сап'яну.

Щось занадто святково, – промайнуло в голові.

Жінка помітила мене та, широко посміхнувшись, бадьоро привіталася:

–Добре рано! Како биль сє спанєць?

–Непогано, – махнув я головою.

Господиня поставила на стіл миску із запашним медом:

–Візьме є то снідаце.

І вона вискочила на подвір’я. Я наблизився до напіввідкритого вікна та визирнув назовні. Треба сказати, що вид звідси відкривався не просто чудовий, а скоріш неймовірно чарівний. Вчора, в сутінковому світлі, було важко щось розгледіти, але зараз… А зараз бурштинова монета сонця осяяла блакитно-рожеві верхівки гір. Яскравий килим осіннього лісу, котрий чомусь тут ще не повністю скинув свою світку, широкою дерюжкою тягнувся по схилах, чаруючи своїми дивовижними неповторними візерунками. А яке тут повітря! Прозоре-прозоре, наче кришталь.

На подвір'ї метушилися якісь чоловіки, до речі одягнені доволі франтувато, як для звичайного дня. Серед них впізнав старосту в розшитому червоними шнурками сіряку та лисячій шапці, а поряд крутився його старший син. Вони із купою інших людей виносили із-під повітки здоровезні перев’язані снопи сіна.

Позаду почулися чиїсь швидкі кроки. То по сходах мчав Лока, і на моє німе запитання, мовляв, що трапилося, весело прокричав:

–Чє славночсць! Велка мйодова борошнича!

І він хутко втік із хати, а я з дурнуватою пикою було крикнув навздогін: «Що»? Та де там! Лови вітру в полі!

Я знову виглянув у вікно: чоловіки рухалися до краю поселення, до пустого переораного поля, тягнучи на собі дошки та товсті поліна. Звідкись з’явилися ще виряджені люди, дехто з них ніс лави, довжелезні палки, інші котили бочки. За ними рухалися жінки: хто із лляною скатертиною, хто переплетеними снопами. Я почекав десь з пару хвилин, намагаючись зрозуміти, чого вони всі копошяться на тому майданчику. Здається, почалось спорудження величезного столу… та не одного…

«Свято, чи що»? – запитав я у себе, і, знизуючи плечима, присів на лаву, збираючись поснідати.

По сходах повільно і якось невпевнено спускалася Горяна. Виглядала вона трохи краще, ніж вчора вечорі, але все ще була блідою.

–Виспалися? – запитав я у неї.

–Так... здається… А що відбувається?

–Сам не зрозумію. Суєта якась... Думаю, напевно до свята готуються.

Горяна задумалася, присаджуючись поряд. Я налив їй в кухоль молока і відрізав довгий шмат хліба. Дівчина пробурмотіла слова дяки та якось мляво посміхнулась.

–Виглядаєте поганенько, – кинув я, ні на що, взагалі-то, не натякаючи.

–Голова паморочиться, – поскаржилася Горяна. – Іноді.

–Таке буває… До речі, може почати нудити. Після подібних сутичок, декому важко орієнтуватися… Вам, Горяно, необхідно відлежатися, відновити сили.

–А ви що ж, не передумали? Підете самі на пошуки будівлі того ельфа… ді Вевра?

Я кивнув головою, погоджуючись зі словами дівчини. А потім згодом додав, що треба лише знайти якогось провідника.

Ми деякий час, мовчки, поглинали сніданок, поки в будинок не увійшов староста. Від його широкої усмішки на нас линула якась безпричинна радість.

–Добро ранко! – кинув він гучно. – Како биль сє спанець?

–Дуже добре, – відповів я. – Що у вас відбувається? Що за метушня на подвір'ї?

–Чє славночсць! Свйато... Велка мйодова борошнича!

Сказав так, наче це мені щось пояснило.

–Будемо гулять… та пить, – додав Бороміль, все також дружньо посміхаючись. – Чє запрошаємо вас.

–Нас запрошують на свято великої медової... булки... хліба... Взагалі виробів із муки, – пояснила Горяна. – Я так розумію, що зараз зберуться усі мешканці Бортиці... та і навколишніх хуторів…

–У мене справи, – заявив я, але дівчина цикнула та поки староста возився в сусідній кімнаті додала, що відмовлятися не можна.

–Таким чином ви, Боре, – трохи роздратовано казала вона, – скривдите Бороміля... осоромите перед усіма людьми… Наче ви, як гість, чимось невдоволені.

–Ну, добре! – буркнув я, погоджуючись на запрошення, хоча зізнаюсь, гуляти не дуже й хотілося.

–І ще, – прошепотіла Горяна, – не слід ходити на свято озброєним. Така традиція… Люди тут мирні, поява чоловіка з мечем викличе невдоволення.

Скоріш, останнє дівчина додала від себе. Очевидно, вчорашні події її дуже налякали й вона не хотіла якихось неприємностей через мене.

Староста повернувся в кімнату, все ще широко посміхаючись. Він знову запросив нас на свою «славночсць». Я не помітив в його поведінці тієї нервозної напруженості, яка склалася вчора під час розповіді про Свєрра. Ми з Горяною підвелися та рушили за господарем.

Назовні було вже чимало всілякого люду. Багато хто вітався із нами, викрикуючи: «Ано мйоду до хлібця»! Здається, це була якась типова фраза, яку було слід казати під час свята.

Я ніяково посміхався, хитав головою. Горяна щось примудрялася відповідати, а за пару хвилин якісь молоді дівчата підхопили її під руки й хутко кудись повели. Староста зник ще раніше, ледь ми тільки рушили вулицями Бортиці. Очевидно, він десь відправився по святкових справах. Отже, до майданчику, де майстрували столи та лави, мені прийшлось добиратися одному.

Чесно зізнаюсь, я вже хотів було повернутися в будинок старости та спробувати непомітно втекти із поселення, відправившись на пошуки ді Вевра, хай і без провідника. Але якимось чином опинився біля здоровезного стовпу, прикопаного в землю. Навколо нього товпилося чимало народу, здебільшого чоловіки різного віку.

–Ано мйоду до хлібця! – раптом пробасив хтось над самим вухом.

Я озирнувся та побачив міцного чорнобородого чолов’ягу, одягненого в багато розцяцьковану святкову світку. Він тримав в руці невеличку сокиру, при тому ефектно нею граючи. Незнайомець широко посміхнувся та голосно спитав:

–Хочце спробуть?

–Не зрозумів, – позадкував я.

–Кажу, не хочеш спробувати? – канійською промовив чоловік.

–А що спробувати?

–Сокири покидати.

–Це як?

На нашу розмову, як мухи на мед, почали сходитися люди.

–А йдемо, покажу, – пустотливо підморгнув незнайомець.

–Хей! Фодор! – гукнув його староста, котрий наче винирнув з нічого. – То наш госць! Чи не...

–Я буду упівсили! – розсміявся чоловік із сокирою.

Не встиг я нічого відповісти, як мене підхопили під руки й потік народу присунувся ближче до товстелезного стовпа. Звідкись принесли ще кілька сокир. Одну з них сунули мені в руки, і я відчув холод її рукояті. Це був короткий топірець, який скоріш використовували у ближньому бою або як доповнення для лівої руки, або – для метання.

Людина, яку староста назвав Федором, взяв ще одну сокирку та кілька разів поперемінно попідкидав їх догори, спостерігаючи, як ті з легкістю крутяться в повітрі.

–Ну? Почнемо? – підморгнув він мені та різким рухом руки, практично не замахуючись, метнув перший топірець.

Відчуття було таке, ніби той сам хотів втекти від свого господаря. Лезо зі смачним звуком вп’ялося в стовп. Слідом пішов другий, в'їдаючись в дерево трохи вище свого побратима.

Гул схвалення пронісся по рядах глядачів. Я так і не зрозумів сенсу змагання, тому озирнувся, і це, здається, оцінили, як боязкість.

–Що повинно робити мені? – неголосно запитав у Федора.

–Метнути сокири так, щоб ті не збили мої, але при тому влучити і не надто високо або низько від них. Допускається розбіг близько ліктя… Але для тебе, друже, дамо два. Також, програвшим вважається той, хто або не потрапить в стовп взагалі, або зіб'є сокиру, без різниці чию – свою чи чужу.

–Дивна забава, – розгублено пробурмотів я, а сам між тим ще раз зважив в долоні топірець та замахнувся, одночасно розуміючи, що не зможу спритно метнути його, бо, чесно кажучи, не практикувався.

–Нумо! Сміліше! – жартуючи казав Федір.

Я метнув сокиру, але та мляво закрутилася в повітрі й гулко стукнулася об стовп держаком. Людський гул миттєво розтікся над галявиною.

–Не вийшло, – розвів я руками. Прикро мені не було, хоча черв’ячок всередині почав ворушитися.

–Спробуй ще раз, – поважним тоном запропонував Федір. На його обличчі розтяглася маска задоволення. Ще б пак, він переміг, чого ж тоді не проявити щирість та не запропонувати противнику другу спробу.

Він протягнув ще один топірець. Я знехотя взяв його та знову примірявся.

Махати в бою цією річчю було б дуже зручно, – промчалося в голові, – якщо, звісно, пристосуватися. А коли взагалі взяти «під горло», то можна використовувати як наручник в кулачному бої… а держаком прикрити передпліччя… тим паче що широченький край не дає сокири вислизнути з рук при хорошому замаху…

Я раптом зрозумів, що навколо стало підозріло тихо, і лише озирнувшись, второпав чому: всі з подивом дивилися на мої па зі зброєю. Непомітно навіть для себе, я захопився боєм з уявним супротивником, атакуючи його зуренським топірцем.

–Прошу вибачення, – пробубонів бортничанам, які напружено вглядалися в мене. – Гаразд, почнемо! – і закривши очі, почав готуватися до кидка. Сокира кілька разів підстрибнула в моїй руці. – А-а-а! – і тут же вона із жахливою навіть мене швидкістю полетіла вперед, роблячи один широкий розворот.

Хлюп! – лезо встромилося в стовп на один палець ліворуч від сокири Федора, при тому занадто голосно плямкаючи своїм єдиним залізним зубом.

По колу поповз тихий гомін. Людей стало додаватися, багато хто з них кинув справи й підійшов подивитися на змагання.

–А, добро оправліно! – ляснув мене по плечу староста. – Локу, несці жбанці!

Федір щось крякнув у відповідь та взявся за наступну сокиру.

–Ех-х! – вирвалося з нього. Зробивши несподіваний пірует, він жбурнув топірець в стовп і той увійшов на цілу голову вище попередніх. – Оттаке! Нумо, давай ти, друже!

Я і сказати нічого не встиг, як отримав черговий топірець. Покрутивши його в руці й прикинувши траєкторію польоту, неквапливо замахнувся та викинув руку вперед.

Сокирка дзвінко влучила в свого попередника та відлетіла вбік. Смішки, жарти… Натовп заворушився…

Федір усміхнувся і запустив останній топірець, який спритно ввійшов між своїми собратами, правда ледь не зачепивши їх руків'ям. Тут прибіг Лока з двома величезними дерев'яними кухлями, один з яких простягнув мені, а інший – Федору.

–Спостуймо! – пробасив останній і підніс кухоль до рота.

Я на це лише кивнув головою, бо не знав, що відповідати, та також пригубив напою. На смак той нагадував хмільний кислуватий квас, але вже надто був густим і терпкуватим. Федір швидко осушив свій келих, а потім підійшов до стовпа, витягнув всі сокири й повернувся до мене. Я вже подумав, що змагання зараз продовжиться, але під загальні окрики Федір сам почав метати їх. За хвилину він спорудив своєрідну драбину, а потім легко видряпався до самого верху, а це, Сарн не дасть збрехати, три людських зросту. Він поклав там ведмежий кожушок та також легко спустився. Сокири познімали, а всім бажаючим почали пропонували зробити таку ж саму драбину, і в якості призу пообіцяли віддати подарунок Федора. Зібралася ціла черга молодих парубків, які жадали випробовувати себе.

А мене взяв за руку Федір та відтягнув убік:

–Ти не ображайся, брате, – промовив він. – Бачу, що воїн ти відмінний, але до нашої забаві треба звикнути… Я – Федір Вижлятников.

–Чув про тебе… Кажуть, ти добрий мисливець.

–Всі ми тут добрі мисливці. Ось бачиш на старості ведмежий кожух, то він в позаминулому році добув, коли ми взимку за Темну пущу ходили. Тоді його сина, Рогошу, з собою взяли. Йому ведмедик на пам'ять пику прикрасив. До речі, тебе як звуть?

–Я – Бор… із Розшукового приказу.

В доказ власних слів була показана «рука допомоги». Вижлятников стримано хмикнув та чомусь розгубився.

–Слухай, Федоре, – перейшов я до справи, – у мене є проханням… нескладне... Зможеш допомогти?

–Цікаво, і що саме?

–Чи не візьмешся стати провідником? Треба до садиби одного ельфа потрапити… Ентоні ді Вевра.

–А-а-а, чув про такого… Ну чому ж не провести! Але давай завтра. Сьогодні у нас свято, – Вижлятников широко посміхнувся і потягнув мене до столів. – Сьогодні боги вимагають від нас відпочинку. Цілий рік працювали… важко працювали… то ж треба перепочити…

–Добре, давай завтра.

Ми дісталися саморобних столів, що були розміщені рівними рядами на зораному полі. Навкруги них лежала купа солом’яних сніпів. Деякі були сплетені в людиноподібні фігури. Федір пояснив, що то «помічники».

–Вони дивляться, щоб ніхто сьогодні не працював та докладають про те Сарну, – весело казав Вижлятников.

–А хіба спорудження столів та всього іншого – не праця? – парирував я.

–Праця від праці відрізняється! – Федір зупинився та с поважним видом додав: – У нас кажуть: «Працюй, як коняка, а їж, як собака».

І він голосно розсміявся, поясняючи, що то жарт.

Незабаром закінчили накривати на столи. На них з'явилося безліч всіляких страв, але головним блюдом сьогодні були круглі хлібці, іменовані «борошничею». Їх мочали в глиняних чашах з медовою юшкою та, присмоктуючи, бажали «спостувати» (Ніхаз його знає, що то означало).

Мені ледь не насильно всунули в руки черговий кухоль, який був до країв наповнений бошкою (як мені потім пояснили) – місцевим хмільним напоєм з міцним медово-солодовим присмаком. З чого його варили, я так і не зрозумів, але після третьої порції, ноги стали неслухняними, хоча ос голова працювала чітко.

Їжа поглиналася просто в небачених масштабах. Все запивалося бошкою в не меншій кількості. Веселощі тривали майже до самої темряви. Та й потім запалили смолоскипи, знову заграли музики. Пам'ятаю, що я навіть намагався танцювати, але захмеліле тіло слухалася погано. До речі, і свідомість почала здавати.

Очухався десь на краю майданчика. Поряд сидів якийсь мужичок, котрий був на доброму підпитку. Він все намагався щось пояснити, але крім слова «бошка», зрозуміти було важко. Лише трохи згодом я допетрав, що це староста. В нього вже не було ані святкового сіряку, ані лисячої шапки. Нарешті він зібрався силами та, піднявши вгору праву руку – у зуреньців це був знак уваги, серйозним тоном промовив:

–Сче мій а-атець... він варив знаменну бошку. Оох, йаку! – чолов’яга простягнув мені до країв наповнений кухоль та взявши свій невпевнено підвівся: – Знаменну! Памятай про те! Спостуймо!

–Спостуймо, – посміхнувся я і взявся пити.

–Хароша ти людина! – поліз обніматися староста, ледь випив свою порцію. Він не втримався на ногах та впав на пожухлу траву.

Звідкись з’явився Вижлятников. Він підняв старосту та спробував посадити на лаву.

–А, до речі, – посміхався Федір, підморгуючи мені, – мій кожушок зі стовпа так ніхто і не зняв.

У мене тут же, було, виникла думка самому це спробувати, але я зрозумів, що не тільки в стовп не потраплю топірцем, але навіть і в долоні його не втримаю. Тому вирішив продовжити бенкетувати зі всіма зуренцями далі.

Як дістався хати старости – взагалі не пам’ятаю. Просто зрозумів, що уже знаходжусь в кімнаті біля ліжка на яке рухнув, наче вбитий. Очі самі собою заплющилися і розум огорнув глибокий сон без усіляких сновидінь…

9

…На всьому шляху до садиби Ентоні ді Вевра накрапав дрібний холодний дощик. В лісі було тихо, спокійно. На подив, мій розум працював ясно, а тіло й тим паче голова навіть не нили після вчорашньої гулянки. Про неї нагадувала лише важкість у шлунку та періодичне бажання подзюрити під кущик.

Вижлятников виглядав якимсь втомленим, але весь день тупав ногами, ні на що не скаржачись. Вирішили йти з ним пішки, бо він розповідав про незручні для коней стежки. Згодом з’ясувалося, що він мав рацію: суцільні хащі, пагорби, западини та порослі очеретом яри. Навіть на своїх двох йти було важкувато.

З нами ще ув'язався Рогоша. Ледве углядівши наші приготування до походу, він кинувся до Вижлятникова з проханням взяти з собою на полювання.

–Та ми у справах, – відмахувався той. – Яке полювання!

–Дяцько, вжемі з собой!

–Дуже полюбляє ходити на звіра, – пояснював мені Федір. – А то, може, і справді його з собою взяти? Зайвим ротом не буде! Він хлопець спритний.

Я знизав плечима, мовляв, вирішуй сам. Хоча, якщо чесно, можливо треба було відмовити.

Рогоша, отримавши дозвіл від Вижлятникова, радісно кинувся по свою торбу. Кілька хвилин і він принісся до нас, наче свіжий вітер.

Сонце ще сонно проглядало крізь хмарки, а ми вже вийшли з Бортиці. Першим рухався Вижлятников, потім я, а замикав групу Рогоша, озброєний коротким тонким списом. Потемніла сталь тьмяно поблискувала на його листовидному довгому наконечнику. Ми заглибились в ліс та потопали ледь помітними стежками.

–Гарний край, – промовив я, порушуючи мовчазну тишу. – Уявляю, як тут повинно бути влітку.

Вижлятников озирнувся та по-доброму посміхнувся. Вочевидь, йому сподобались мої слова.

–Кажуть, ці землі із самого початку належали вашому народу, – додав я.

–Зуреньці давно сусідили з Канією, – відповів Федір. – Через свою малу чисельність, нас відтіснили до гір… сюди… Ми, до речі, теж боролися з орками, намагаючись очистити ці землі від орди… А ось тепер увійшли під владу Ліги.

–Ну, на все воля богів, – кинув я.

–Слухай, Боре! – Вижлятников раптом зупинився та дочекавшись, коли я наближусь до нього, якось стривожено (так мені спочатку здалося) сказав: – А ти от ніколи не помічав, що ми, люди, за частую кажемо «боги»?

–Вибачай, але я не зовсім зрозумів твої слова, – чесно зізнався йому.

–Чому ми кажемо саме «боги», тобто у множині?

–Тю! А хіба бог один? Сарн… Ніхаз… Бог Світла, бог Темряви…

–Це вже пізніша прив’язка, – захитав головою Вижлятников, хитрувато зіщулившись. – Справа в тому, що люди дізналися про Сарна та Ніхаза значно пізніше, ніж ті ж ельфи, або джуни. Значно!

–Звідки ти про те знаєш?

–Так склалося, – розвів руками Федір, – що мені довелося вчитися в Плагатському університеті на Умойрі. Там був такий…

–Ти навчався? В університеті? – я глянув на Вижлятникова вже іншими очима. От не думав, що він – вчена людина!

–Що тебе дивує? – хихикнув Федір. – Мої батьки постаралися, хай Тенсес зберігає їхні іскри. Я відучився, потім трохи послужив, поплавав по різних алодах... Вдалось скопити грошей… Тепер повернувся на батьківщину, займаюсь торгівлею… Ось таке життя!

Вижлятников розвів руками та чомусь підморгнув.

–Так ось, ти питаєш звідки я набрався тих знань? – продовжив минулу тему чолов’яга. – В університеті серед викладачів був такий собі Ламмерт ді Блізар…

–Ельф?

–Ну, звичайно! – посміхнувся мій співбесідник. – Він добре знався на давній історії. От і розповідав нам про людські племена… про їхні поганські вірування… Багато цікавого розповідав.

–А звідки той Ламмерт про них знає?

Вижлятников знизав плечима. Він скривив пику, наче говорячи: «Ну ти прискіпливий»!

–Зі слів ді Блізара, – продовжував Федір, – виходило що прадавні племена людей мали свій пантеон богів. Правда, зараз важко встановити його повністю… Ламмерт згадував про деяких істот. Це Тінь, Око, Ям та Доля…

–Ну, вірили в них, і вірили. Що з того? Зараз ось інша віра…

–А чому б не піддати її сумніву? – знову хитрувато зіщулився Вижлятников. – Чому прадавні боги вважаються поганськими, а Сарн із Ніхазом – істинними?

–Ну, я настільки глибоко не замислювався…

Подібні розмови нагадали мені сперечання із Бернаром. Той полюбляв пускатися в хащі усіляких розмірковувань.

–Ми, зуреньці, також мали свої вірування, – з якоюсь дивною ноткою в голосі сказав Федір. – На жаль, навіть на самому далекому хуторі не залишилось анічого пов’язаного з тим… Вчорашнє свято і те перетворили на подяку Сарну за плоди важкої праці. Знаєш, Боре, я іноді думаю, що ельфійські розповіді про Сарна та Ніхаза зовсім чужі для нас… для людей… Що ми піддалися та погодилися в те вірити, щоб не виглядати дурнями. Уяви, приходиш ти у велике місто з далекого-далекого хуторка, а над тобою починають насміхатися, мовляв, явилася якась голова - капустяна розсада… І ти, щоб не уславитися повним бовдуром, починаєш погоджуватися з усіма «казками», які тобі розповідають городяни. Приїжджаєш додому і сам починаєш всіх розуму навчати. Бувало таке? От скажи, бувало?

Я невизначено знизав плечима. Взагалі, дивна розмова виходить. Хотів просто о місцевих краєвидах поговорити, а вибралися бозна куди.

–Маю думку, – продовжував просторікувати Вижлятников, – що ті давні боги насправді існували… Що це наше уявлення про Сарнаут. Наше, людське… не ельфійські спотворення.

–Спотворення? Ельфи прадавні створіння… одні з найперших…

–Це з їхніх слів! – перебив мене Федір. – І ми, як ті сільські дурні, розвісили вуха та хитаємо головою, слухаючи чужі історії.

–Отже, ти не віриш ані в Сарна, ані в Ніхаза? Прямо так категорично?

–Повторюся, що по-перше, я не хочу бути хуторським простаком, якого дурить зарозумілий городянин. А по-друге.., – тут Вижлятников якось дивно на мене глянув, але більше нічого не додав.

Він раптом відірвався від мене та пішов вперед, так більше і не повертаючись до цієї розмови.

Десь під вечір ми потрапили в потрібне місце. Ледь минули широку лисину чергової галявини, що поросла густою пожухлою травою, яка доходила нам до плечей, Федір повідомив, що садиба ельфа повинна бути за ялинником. І при тому хитрувато підморгнув.

Десь за півгодини наш маленький загін вийшов на пагорб, з якого на великій галявині я побачив дивну бурштинову конструкцію, котра, буквально, світилася зсередини. Вона була легка, повітряна, незвичайна… і дуже контрастувала із загальним фоном.

Очевидно, це і є садиба Ентоні ді Вевра: така собі величезна куля, що зовні нагадувала яблуко, обвите блискучим рослинним візерунком. На самій маківці будівлі виднілася якась бронзова річ, схожа на ельфійську ліру. Знизу із кулі стирчав гострий конус, носик якого встромився у величенький плаский щит на землі. Було дивно, що садиба при тому не падає на бік, видно трималася за допомогою якоїсь магії. Знизу вгору по периметру бурштинового яблука здіймалися витончена спіраль ажурних сходів, які вели прямо до входу.

Ми з Рогошею застигли на місці, вражені побаченим. Здається, Вижлятников очікував подібної реакції. Він стримано розсміявся та першим пішов униз.

–Ти, Боре, видно, ніколи не був на Тєнебрі, – кинув він мені. – Там подібних штучок сила силенна… Та, навіть, і красивіші будуть.

–На Тєнебрі? – чомусь перепитав я, слідуючи за чоловіком. – Я взагалі-то бачив ельфійські будиночки… але… але…

–Бачив? Це де? В столиці? – і Вижлятников знову розсміявся. – Ну що, відчуваєш себе сільським простачком? Тепер готовий вірити усьому, що кажуть «городяни»?

–Ти щось маєш проти ельфів? – прямо спитав я.

–Ельфи ельфами… У них своя культура, свій погляд на світ. Вони до всього цього прийшли самі… І тут в мене претензій до них немає… А ось ми, люди, замість того, щоб рушити власним шляхом, почали пристосовуватися до чужого. Взагалі, якщо чесно та відверто, я кажу не про всіх людей, а скоріш про вас, канійців.

–Овва! А що не так?

–Ми, зуреньці, намагаємось хоч якось зберегти власні традиції… звичаї… мову… А ви кидаєтесь на чуже, як мухи на гівно, а свого цураєтесь! Біжите від нього геть! От скажи, чи багато хто в столиці розмовляє канійською?

–Вибачай, але я, здається, тебе не розумію.

–Все ти прекрасно розумієш, Боре! – з якимось натиском промовив Вижлятников. – Пройдися вуличками Новограда. Навкруги суцільна умойрська говірка, яку тепер називають справжньою канійською мовою. Чи не так? А ви, горді нащадки Валірської держави, труситесь, наче перелякані зайці, бо боїтесь!

–Чого ми боїмося? – насупився я.

–Пошитися в дурні! У вас це почалось давно… ще навіть до падіння старої столиці… Якимось незрозумілим чином у ваші макітрі вкоренилась думка, наче власна мова якась спотворена… простенька… що вона меншовартісна… І тепер навіть якось соромно нею користатися. А ось умойрці, думаєте ви, – оці розпещені ельфійським благами вискочки, і є справжні потомки племен аро!

–Я нічого не соромлюсь…

–Ти звідки? Дай вгадаю! Мабуть, з Інгосу?

–І що?

–Боюсь, Боре, що ти просто того не відчуваєш, бо, мабуть, не бував на Умойрі… та ще мало часу провів в Новограді. Згадай мої слова через рік! Згадай, коли тобі прямо в очі заявлять, що твоя говірка – це ублюдок народжений сільськими дуриндами, котрі не знають справжньої канійської мови! – Федір зупинився та втупився в мене палаючими очима. Я все ще не міг зрозуміти, чому його так верне наговорити мені якихось гидот. – От скажи, хіба ви не бачите, що ваша культура, ваша мова пригнічується? А вона, насправді, зберегла чистоту давньої Канії… Канії! Не тієї імперії, котру колись побудували пізні Валіри, об’єднавши купу племен, та через яку пішов розбрат з приводу, хто найголовніший. Ні! Я кажу про давню Канію!

–Слухай, а тобі то що з того? Ти ж зуренець, Ніхаз тебе бодай!

–Зуренець, – хитнув головою мій співбесідник. – І що з того?

–Що? По-перше, дивно чути подібні речі від людини, яка навчалася на Умойрі, так би мовити твоїми ж словами – «місці, де дурять простий народ»…

–Як раз в цьому і суть! Будучи там, в Плагаті, я зрозумів одну просту річ: ти або приймаєш умови Умойра і його світогляд, що б не стати посмішищем, або противишся тому, борешся…

–Противишся?

–Так… У них це звалося – бунтувати, ¬ – хитрувато посміхнувся Федір. – Ми були молоді, гарячі… повні бажання боротися із несправедливістю… А викладачі з числа людей – здебільшого прихильники інших поглядів, так званих «ісконо канійскіх», де всі племена, окрім умойрців, це якісь задвірки світу… Раз довелось чути й таке – підленькі народці. Уявляєш? Виявляється, людей з Умойру оточують підленькі народці… Зізнаюсь, що я так і недовчився. На третьому році був виключений з університету за постійні «бунти».

Вижлятников раптом розреготався, наче ці спогади доставляли йому неабияке задоволення.

–Таких, як я, до речі, – продовжив він розповідь, – там було вже не так і багато, бо приїжджі «усєрдно впітивалі в сєбя всьо канійскає»!.. А ще говорять, наче у нас Ліга вільних народів. Вільних! А між тим більшість людей мислить по-рабськи... Тьху!

–Слухай, а до чого ти мене підбурюєш? Мене, людину, що працює в Розшуковому приказі?

–Я? Підбурюю? – і знову Вижлятников натягнув хитрувату маску простачка.

–І взагалі, Федору, ти розумієш, чим може тобі загрожувати подібне вільнодумство?

–По-перше, ти інгосець... А вони не славляться підлістю. Упевнений, що наша з тобою розмова залишиться тільки між нами...

–Овва! – оце лестощі. Але ж і я не такий простак. – А може ти мене перевіряєш? – прямо спитав у Вижлятникова. – А сам потім напишеш кляузу до приказу, мовляв, розпитував у Бора про його настрої та відношення до…

–Та ти мене вважаєш якимось негідником? – зіщулився Федір. Не схоже, щоб він награвав.

–Я лише просто подумав… Адже, ти прекрасно знаєш, що не всі речі є такими, якими ми їх собі уявляємо.

–Хмм! Так… так… І герої можуть виявитися зрадниками... та навпаки, – неголосно теревенів Вижлятников. – Навіть той Сарн, бог Світла, може творити погані справи, а Ніхаз, наприклад, добро.

–Цьому тебе вчили ельфи в Плагатському університеті? – підколов я.

–Вони мене навчили дивитися на речі тверезо.

–Дивно, як для тих, хто «порошить мізки простому народу»…

–Я тобі казав, що проти ельфів нічого не маю!

–Скажи, а чому ти раптом вирішив про подібне поговорити саме зі мною?

–Не знаю... Напевно від того, що твоя натура підштовхує до одкровень.

–Не парь мені качана! Я не лопух якийсь… Зрозумів?

–З самої першої хвилини, – примирливо сказав Федір. – Інакше б з тобою не розмовляв на ці теми… А взагалі, бачу, що тебе щось гнітить.

–Ха! У всіх є за плечима важка ноша. Одні роблять вигляд, що вона їм в радість, інші не приховують, що хочуть її скинути…

–А ти?

–Я мовчки йду вперед і чекаю коли стане легше.

–Ясно... У чомусь я з тобою погоджуюсь... Але не можна кинути камінь у воду, щоб після того по поверхні не побігли кола.

–Ти про що?

–Про твоє минуле. Це ж воно тебе гнітить.

Псяче хутро! Та невже це так помітно? – роздратовано міркував я. – Цікаво, яким чином тому Федору вдалось розгледіти в мені той клятий «гніт»?

Ми нарешті підійшли до самої садиби та зупинилися. Вижлятников раптом перемкнувся на будівлю, при чому зробив те миттєво. Ось тільки гаряче промовляв про знахабнілих умойрців, про свою боротьбу за справедливість, а зараз зацокав язиком, розповідаючи о майстерності ельфів.

–Господаря тут давно не було, – заявив Федір. – Судячи з усього, десь з півроку…

–Слухай, друже, – напружився я, відчуваючи якусь нервозність, – а ти б не міг оглядітися навколо будинку… Мені тут щось не подобається.

Федір здивовано подивився на мене, але прохання вирішив виконати. А я тим часом піднявся по драбині вгору до самого входу. Замість дверей тут була якась дивна жовтувата імла. Я обережно простягнув руку і вона тут же «провалилася», не відчувши жодної перепони.

–Псяче хутро! Ніхаз розбере цих ельфів! Понавигадують казна-що, – бурчав я, зважуючись на пробний крок.

Мить, і нога прослизнула крізь «завісу». Я продовжив рух і опинився у величезній яскраво освітленій округлій кімнаті.

Дивно… Мені гадалось, що ці «імлисті двері» не повинні нікого пропускати, окрім господаря. Чи той Ентоні ді Вевр роздай-біда? Заходь, хто побажає, бері що схочеш… Дивно!

Ледь очі привикли к сліпучому світлу кімнати, стало зрозуміло, що тут хтось побував. На підлозі валялися подерті подушки, напроти входу біля округлої стіни виднівся перевернутий догори дригом столик, а поряд з ним – розбитий посуд. З шафи вивернули книги, якісь папери. Я ще раз озирнувся та тихенько вийшов назад.

Мене окликнув Федір. Вони з Рогошею підійшли до будівлі з-за невеликого пагорбу.

–Ти мав рацію, – голосно доповідав Вижлятников. І ледь я спустився вниз, він продовжив: – Припускаю, що на ельфа напали… та кудись відвезли… Він навіть до будинку не встиг дістатися. Ось бачиш ті кущі, там все і трапилося.

–Хто напав?

–А хтозна! – розвів руками Федір. – Сліди затерті… мабуть навмисно… Взагалі важко щось толком зрозуміти.

–Чи знайдеш тоді куди повезли ді Вевра?

–Нападники рушили в той бік, – чолов’яга вказав на південний схід.

–А що там?

–Там? – Федір наморщив лоба. – Там... там ліси… ще далі – гори… каменоломні, Великі валуни... східніше – Згибла хаща... Сліди губляться, важко сказати куди конкретно поїхали нападники.

–Отже, тіла ельфа не видно? Виходить, він ще живий…

–Вочевидь, що так, – погодився Вижлятников.

–В його будинку також хтось побував. Все перевернуто…

–Мабуть, шукали скарби, – припустив Федір.

–Скарби… чи щось значуще за них… Отже, Великі валуни… Великі валуни.., – забубонів я, намагаючись вхопити вертку здогадку.

–Ну, так... Це ж каменоломні, де добувають метеоритну руду.

–А вони охороняються?

–Не зрозумів, – нахмурився Федір. А потім захитав головою: – Звичайно, що там є охорона. Як без цього!

Ми перезирнулись один з одним, і я чесно спитав у Федора поради, куди б на його думку було б варто відправитися, щоб знайти нападників.

–Це, звичайно, не моя справа, – якось ухильно почав казати Вижлятников, – але навіщо тобі той ельфійський чаклун?

–Не забувай, що я з Розшукового приказу! – сердито смикнув Федора.

–Вибачай… Гаразд, давай поміркуємо разом. Ельфа не вбили, отже приїхали не грабувати його. Так?

А гострий розум у цього Вижлятникова. Відразу хапає суть справи.

–Також вони понишпорили в будівлі, – подовжував казати Федір. – Дивно, що той ді Вевр нічого не заподіяв своїм нападникам. Він же чаклун!

–Ти натякаєш, що серед нападників також був чаклун?

–А чому б ні? В цих місцях якось вештався один злобний чорнокнижник… Правда, то було давно…

–І що за чаклун?

–Та пусте, – відмахнувся чоловік. – Отже, я б на місці розбійників… поїхав би в Згиблу хащу… Місце таке, що... Загалом, як ти зрозумів з назви – нема чого туди сунутися.

–Якщо немає чого сунутися, то чого вони туди попруться?

–Бо хто стане їх там розшукувати? Хто ризикне… О, ні! – судячи з усього зараз на моєму обличчі відобразилися подальші наміри, оскільки Вижлятников почав сердито лаятися та швидко-швидко тараторити: – Ну ти, Боре, зовсім з глузду з’їхав! Чого нам туди пхатися? Викинь це з голови!

–Треба розібратися, – пробубонів я. – Треба знайти ельфа. Ти ж, до речі, тільки-но розповідав про свої молоді роки та боротьбу за справедливість… Хіба напад та викрадення Ентоні ді Вевра добра справа? Хіба не обов’язок добропорядної людини захистити пригнобленого та ображеного?

–От давай без цього пафосу! – Федір знову вилаявся і зло махнув рукою. – Я давно вже пережив ті парубоцькі дурості…

Ми зійшлися поглядами. Вижлятников не витримав першим та відвів очі.

–Добре, – бубонів він, – я відведу тебе на Стару лисину. На тому пагорбі зазвичай збираються всілякі мисливці та інший люд… А далі – вже сам, якщо, звісно, не переконаєш когось з мисливців погодитися відвести тебе до Загуби… Ми з Рогошею можемо почекати тебе на лисині, коли схочеш, але в ті хащі лізти не будемо.

–Чого там такого лячного? – мене дійсно здивували оці страхи Вижлятникова. Здається, він не все про себе розповів.

–Чого-чого… Ти чув про вовче весілля? Отож!

Що за «вовче весілля» – Сарн його знає, проте я закивав головою та кинув, не бажаючи більш сперечатися:

–Домовились, отже відведете мене до тієї Старої лисини! Туди далеко йти?

–Добу, якщо рухатися швидким ходом.

Я запропонував залишитися на нічліг, але мою пропозицію піднятися до будинку ельфа Федір тут же відкинув.

–Ще чого! – сердився він. – Ти ж знаєш, хто тут жив? Чарівник… Маг...

–І що? Ти як вперше з ними стикаєшся!

–Ну ти дурень! Я тебе питав про вовче весілля? Так ось люди кажуть, що то все через одного злобного ельфійського мага.

–Ентоні ді Вевра?

–Та при чому тут він! Це до слова сказано… А взагалі, Ніхаз його знає, що в цьому будинку з нами може статися. Я краще тут з Рогошею посиджу… переночую…

Я ще раз подивився на «яблуко» садиби та вирішив також залишитися внизу.

Восени темніє швидко, особливо коли погода не радує. На ніч піднявся пронизливий північний вітер. Ми нашвидку перекусили та, загорнувшись у медвежі шкури, полягали спати навколо вогнища.

–Соромно зізнатися, – неголосно сказав я, – але що то за «вовче весілля»?

–Знайшов час про те згадувати! – розсердився Федір. Він закрутився на місці, закректав, а потім сухо сказав: – Гаразд… слухай… То було давно… Скільки точно не скажу, але давно… З’явився в цих місцях один колдун.

–Ельф?

–Так… чорнокнижник… Чого він тут шукав, ніхто толком не знає, але кажуть, все трапилось через його кохану, яку хтось чи то вбив, чи то наклав закляття…

–І як його звали?

–Хмм! Мені одна стара на вушко прошепотіла, що то був Даккар ді Дазірє…

–Хто? – стрепенувся я. Відразу пригадалися розповіді лікаря Даніеля ді Плюі на далекому таємничому острові. – Наскільки мені відомо, він причасний к закляттю Замка Валірів у Темноводді.

–Темна історія, скажу тобі… Дуже темна.

–Кажуть, він взагалі пропав безвісті.

–Зараз – так. Але якийсь час він вештався біля Згиблої хащі. Той чаклун настільки збожеволів через втрату своєї коханої, що прокляв весільну процесію, яка їхала лісовою дорогою. Всі, хто там був, перетворилися на вовків… на здоровезних злих вовків… І жених, і наречена… їхні батьки… свати та гості… Всі-всі-всі! – Федір замовк та прислухався к лісовим звукам.

Я почув, як здалеку линуло щось схоже на вовче виття.

–О! – присів Вижлятников. – Тепер вся та навала бродить по дальніх лісах у вовчому обличчі. І поки вони не з’їдять сто чоловік, не зможуть повернути собі людську подобу.

–І ти в це віриш?

–Знаєш скільки вже зникло людей в тих місцях? Отож!

–А що той Даккар тут робив?

–Кажу ж – шукав, яким чином воскресити свою наречену… Кажуть, він бавився із джунською магією… та визвав у Валірський замок в Темноводді якесь давне чудовисько. Ось будеш в тих краях, спитай у місцевих. То їхній край, їхні байки.

Вижлятников відвернувся та укутався в шкуру з головою. Я також приліг та заплющив очі.

«А чув про Даккара ді Дазірє? – згадалося раптом питання Даніеля ді Плюі. Ми тоді сиділи на березі біля домику пораненого гіберлінга. – То темна історія… дуже темна… У Даккара була наречена – людська дівчина на ім’я Світлана… До речі – прямий нащадок давнього роду Валірів. Як трапилось, що вона загинула і досі незрозуміло…»

Крізь вітер знову донеслося, щось схоже на виття. Я зіщулився та спробував заснути. В голові наостанок промайнула ще одна фраза ді Плюї: «В смерті Світлани звинуватили Дім ді Дюсер»… А потім я провалився в дрімоту…

10

…Вранці, ледь розвиднилося, ми підвелися, поснідали та вирушили в дорогу.

Отже, – міркував я, знову намагаючись скласти все до купи, – ді Вевра викрали біля його будинку. І Вижлятников, до речі, помітив правильно: скоріш за все серед нападників був чаклун. Інакше не вдалось би захопити мага…

А що до історій з Даккаром ді Дазірє? – подовжував я питати себе. – Які припущення?

Хмм, цікава особистість… І знову я чомусь стикаюсь з нею. Спершу мені розповідали про неї на тому далекому острові… а зараз тут… Наче навмисно хтось підштовхує до його особистості.

Слухай, а якщо він нікуди не зник, а дійсно переховується в Згиблих хащах? А щоб його не шукали, начарував кровожерливих вовків… Га? Розумно? – Розумно! З цього, до речі, виходить, наче він міг бути тим таємничим чаклуном, котрий приймав участь в нападі на ді Вевра…

Але, навіщо він йому? Що той маг міг такого знати або вміти?

Судовий пристав – Жан ді Блізар – казав, що Ентоні працював над розгадкою секрету по переміщенню між алодами без допомоги джунських порталів. А Даккар шукав засіб воскресити свою наречену… Який зв'язок між цим всім? Тільки те, що обидва користувались знаннями цивілізації джунів… І все!

Гаразд, зайдемо з іншого боку. У мене є ще дедятивці та схрони зброї… Ну і? Що далі?

Псяче хутро! Ще більш заплутаніше стало… Як то кажуть: срала, мазала, ногою розтирала… Що я тут накрутив? Що попридумував? В сраку воно все годне! – і я сердито стискав зуби, лаючи свою тупість.

Вижлятников йшов, як і раніше, попереду, швидко та безпомилково знаходячи помітні тільки йому лісові стежки. Рогоша не відходив і намагався йти поруч свого старшого товариша, який взявся пояснювати йому мисливські істини.

Дивний все ж він чоловік, той Вижлятников… Виступає проти засилля Умойра, а ще боїться магів… І між тим носить прізвище на умойрський манер. Цікаво, як так сталося?

–Через помилку писаря, – відповів Федір, ледь я про те запитав на черговому привалі. В його голосі продзвеніла така собі сталь: – Через помилку!.. Мої пращури взагалі-то були Вижлоці. А коли заносили їх в реєстрові списки, то записали, як ти кажеш, на умойрський манер…

–Чому ж не зміниш? – спитав я.

Федір сердито хмикнув та поліз в свою торбу. Він так нічого і не відповів. А я вже допетрав, що до чого: його пращури так прагнули оканієтися, що навіть змінили власне прізвище. Вижлоць став Вижлятниковим, бо так легше було пристосуватися в чужому суспільстві.

–Тобі цікаве моє життя? Хочеш зрозуміти, чому я якийсь дивний? А я впевнений, що ти зараз саме так і міркуєш, – різко зупинився Федір та поглянув на мене з якимось викликом. – Добре… Зараз поділюся власними поглядами.

Він дещо нервово за теребив власну борідку та скрипучим голосом додав:

–Я насправді вірю в богів… проте не вірю тим, хто про них все знає… особливо священикам… Коли мене запевняють в безпеці, я перевіряю гостроту своїх клинків та наявність стріл в сагайдаці… Ще я впевнений лише у власних уміннях та силах, міру яких знаю від початку до крайньої точки… і за допомогою яких зможу вижити в таких місцях, де навіть заядлі завсідники пасують… Я не люблю показних людей… а також чужих правил, проте розумію грань дозволеного… В мене власне почуття справедливості… і воно часто відрізняється від загального… А все тому, що я не дурю сам себе!

–Цікаво! – я витримав погляд Вижлятникова, одночасно ловлячи себе на думці, що по-своєму починаю поважати цю людину. – Проте не почув від тебе ні слова про друзів… А вони при таких справах існують?

–Хмм! – Федір протягнув руку. – Можеш бути одним з них… якщо побажаєш…

Я лише на мить забарився, але все ж протягнув свою долонь у відповідь та потиснув руку Вижлятникова.

–Попереджаю відразу, – заявив йому, щоб уникнути в подальшому непорозумінь: – в мене складний норов.

–Бачу…

Рогоша дивився на нас с неприхованим подивом.

–Ну, добре! – процідив Вижлятников, озираючись навкруги. – Мабуть, зупинимось тут на який час. Куди квапитись?

Ми розсілися поїсти та трохи перепочити. Розмістилися біля тоненького ледь помітного струмочка, який журчав крізь лісові зарості.

Гарна все-таки ця частина Світлолісся, – промайнуло в голові. – По своєму приваблива… А у нас на Інгосі вже мабуть сніг випав.

І тут раптом мене немов осяяло. Юниця, – сплило у мізках якесь знайоме слово. – Юниця… Що то таке? – я напружився, навіть завмер. Перед внутрішнім поглядом пробігла якась круговерть з образів та картинок минулого. Я був впевнений, що то саме минуле.

Стій-но! Юниця, це… це свято… свято на Інгосі… Літнє свято…

–Що ти кажеш? – почулося, ледь не над вухом.

Я озирнувся та наткнувся очима на Вижлятникова.

–Ось ти згадував про давні традиції, – зіщулившись, промовив я. – У нас на Інгосі збереглись такі… Чув про свято Юниці?

–Звичайно, – хитнув головою Федір. – Це свято молодої худоби. Мені якось вдалось побувати на такому… правда не в твоєму Грєні… е-е-е… От, Ніхаз, бодай! Забув. Як воно зветься!

–Грьонефьелт-фіорд, – підказав я. А потім виправив Вижлятникова: – Це не тільки свято народженого по весні молодняку…

І тут щось всередині стислося.

Очі… п'янкі сірі очі… густі вигнуті дугою брови… а ще світле волосся… кольору свіжої соломи… А от обличчя туманне… його риси постійно вислизали від моєї пам’яті… Якась суцільна розмита пляма.

–Ну так… можливо, – промовив Вижлятников. – Здається, ваші дівчата тоді шукають собі жениха… Я бачив, як вони кидають в річки та озера вінки.

Вінок… Бачу свою руку, яка виймає з води тендітне трав’яне коло… бачу в ньому квітки…

Ой-но, піду я до броду по воду:

–Гей-но вези мене, візничку, до роду…

О, Сарне! Який пронизливий голос!

–А ти крич, не крич, дівчинонько, моя,

Одреклася родинонька твоя.

Широка ріка береги позаймала,

Скрізь селом йшла – родина не впізнала…

–Слухай, а в тебе є жінка? – раптом спитав Федір. От набридлива натура!

Я хотів було заперечити, все ще при тому намагаючись згадати хазяйку сірих очей, котра зараз співала у моїх спогадах. Але тут же подумки шльопнув себе по лобу: «Тю, а як же Зая»?

–А ти скажи мені друже інше, – повернувся я до Федора. – Чому ти боїшся чаклунів?

–Я їх не боюсь… просто стережусь…

І тут Федір раптом підвівся та наблизився до кущів. Він нахилився, щось розгріб рукою серед пожухлого листя, а потім кинув нам із Рогошею:

–Свіжий. Дуже свіжий…

Я підійшов та нахилився, дивлячись туди, де шаруділа рука Вижлятникова.

–Послід, – пояснив він. – Бачиш? – після мого угукання Федір додав: – Здоровезний кабан... Ми зараз на його землі.

–І що?

З хвилину Вижлятников щось обдумував, а потім раптом витягнув ніж і рішуче заявив:

–Така потвора, чого доброго, може чатувати та накинутися на нас при сприятливій нагоді.

–Хто? Кабан? Він що, хижак? – здивувався я.

–Мало ти, Боре, ще стикався із цими звірами. От що, треба його, так би мовити, сполохати та налякати. Ми з Рогошею вистежимо його та відправимо на відкриту галявину. Як ти стріляєш? – звернувся Федір до мене.

–По-різному… Іноді потрапляю, іноді – ні. А що?

–Підеш на той пагорб, заховаєшся та станеш чатувати. Коли вепр пробіжить повз галявину, спробуєш його вполювати. Все просто!

–Е-е-е… Але навіщо…

–Рогоша, підеш зі мною! – перебив мене Вижлятников. – І щоб мені ні-ні, зрозумів? Нюх у кабана гострий! Відчує в одну мить… Та й слух непоганий. Ясно? – хлопець кивнув головою.

–Чекай! Навіщо нам це полювання? – промовив я. – Може ліпше нам тихесенько чкурнути геть? Не варто випробовувати терпіння богів там, де можна просто…

Але Федір мене не слухав. Захоплений мисливським азартом, він разом з Рогошею рушив крізь зарості ліщини. Я навіть не встиг побачити, як вони розчинилися серед листя.

Це дурне гаяння часу! Навіщо я погодився на це полювання? В мене інші справи… От я дурень! – кляв себе, дивуючись чому зрештою послухався Вижлятникова.

Жодного разу мені не доводилося полювати на кабана… Хоча це, можливо, свого роду лукавство, бо я все ще не пам’ятаю усього життя… Лише якісь уривки, серед яких немає мисливських пригод.

Отже, натягаючи на лук тятиву, я спробував згадати все, що чув про кабанів. Але замість того в голові раз від разу виникала наїжачена морда дикого вепра. І чомусь при тому з довгими закрученими іклами. Уявляю, як вони легко розпорюють черево кривдника… як звідти вивалюються кишки… як різкими поштовхами виривається назовні багряні струмені крові...

Овва! Оце уява! А ти ще, Боре, дивуєшся, звідки ті картинки про Свєрра, – і саме після цієї думки я твердо впевнився в тому, що до тієї легендарної особистості не маю ніякого відношення. Скоріш за все, будучи ще молодим… навіть дуже молодим… чув розповіді про Свєрра та уявляв себе на його місці.

День починав наближатися до вечора. Я досяг зазначеного Вижлятниковим місця та розташувався за старою березою. Дрібна мжичка рясно лягала навколо, немов покриваючи все маленькими діамантами.

На вечір став посилюватися вітер. Гілки дерев над головою затанцювали в дикому танці, скидаючи останні листочки.

Напевно, – розмірковував я, – Федір вже вийшов на слід тварини. Можливо навіть почав гнати його в мій бік...

І тут раптом десь ліворуч линув гучний хрускіт ламких гілок. Якщо правильно розсудити, то подібний гам могло створювати явно велике створіння. І воно мчало на мене…

В іншу мить я з незвичайною ясністю второпав одну доволі цікаву річ – а чи не є це все пасткою? Псяче хутро, Боре! Що ти таке гадаєш!

А з іншого боку, чим не варіант? Кабан нападе на людину… на мене… при тому може важко поранити… чи навіть вбити… А до Вижлятникова і питань не буде.

Я швидко витягнув зачаровану стрілу.

–Вибух! – і вона полетіла вперед.

Бабахнуло так, що на землю відразу впало кілька молоденьких сосонок. На мою думку, кабан зараз повинен сторопіти та кинутися назад.

Для вірності я випустив слідом другу вибухову стрілу. Повітря розірвав несамовитий вереск, гучно затріщали кущі ліщини, що були кроків десь за п’ятдесят переді мною. Мене почала бентежити погана освітленість, тому я випустив послідовно дві стріли, підпалюючи стовбури кедрів на висоті трьох людських ростів. Вони спалахнули величезними смолоскипами, осяюючи світ навколо себе.

На галявину вилетіла темна туша, розмірами з доброго бичка. Я навіть не уявляв наскільки величезним може бути дикий вепр. І недавні думки про ікла здалися дитячою забавкою.

Я вмить покрився потом. Серце завмерло, а потім побігло в шаленому галопі. Кабан зупинився, випускаючи густі клуби пари і, немов знаючи моє місце розташування, помчав різко вправо.

У мене було максимум п'ять-шість секунд. Треба було негайно вирішити, куди стріляти… В шию? В бік?

Тю, псяче хутро! А чого я гадаю! – миттю прицілився та випустив «блискавку».

Стріла тихо зашаруділа, гриво виляючи хвостом, а потім в одну секунду перетворилася на сліпучу змійку, котра пройшло крізь звіра наскрізь та врізалась у стовбур кедра за ним. Я від здивування навіть відкрив рот.

Вепр за інерцією зробив ще кілька кроків та звалився в траву, не діставшись до мене якихось п’ять-шість сажнів. Я не став відразу ж кидатися вперед, розуміючи про хитрість звіра. Той міг прикинутися мертвим, і ледь наблизишся до нього, так очікуй на напад. Розірве на дрібні шматки.

Взявши в руки сакс, я повільно підвівся та став чекати. Минуло хвилин п’ять, коли ледь чутно затріщали кущі й з гущавини вийшов Вижлятников. Трохи згодом з’явився Рогоша. Вони обидва попрямували до мене.

–Що це було? – глухо запитав Федір, хитаючи вбік палаючих кедрів.

–Те ж саме можу спитати у тебе, – я вказав на тіло вепра. – Що то за ніхазівня?

–Ти чого, злякався? Що з руками? Чого вони тремтять?

Я подивився на свої руки і побачив, що ті дійсно злегка тремтять.

–Що це за ігри, брате? – злим тоном спитав у Федора. – Чому вепр йшов прямо на мене?

–Випадковість… Ми з Рогошею хотіли його прогнати убік яру, а він звернув до тебе.

–Отак? Мені чомусь здається, що це не випадковість.

–Перевіримо! – заявив Вижлятников.

Він з Рогошею дістався тіла кабана. Федір присів та зацокав язиком:

–Здоровезна тварюка! Я коли з батьком ходив на свого першого сікача, то, чесно зізнаюся, мало не обхезався, хоча там було лише невеличке порося... А цей – просто велетень! Йди-но сюди, Боре. Не бійся, він вже неживий.

–Може поясниш, в чому справа? – спитав я, про всяк випадок не прибираючи сакс. Сам же неквапливо рушив до Федора та Рогоши.

–Звичайно поясню… Вважаєш, що те гівно, котре я знайшов біля кущів, було першим? – казав Вижлятников, обережно штрикаючи ножем в вепра. – Я не вчора народився. Цей кабан, як би те дивно не прозвучало, переслідував нас протягом дня. Спочатку мені подумалось, що то збіг обставин… але згодом подібні «зустрічі» з його лайном та слідами копит наводили на думку, що все не так просто.

Я завмер, дивлячись на Вижлятникова. В його обличчі не було ані натяку на брехню. Хоча люди такі лицедії, що хай Сарн милує!

–Ми з Рогошею рушили до його схованки, – продовжив розповідати Федір. – І тут я помітив, що вепр шукає саме тебе, Боре… Тебе! Нас він просто проігнорував. Ледь ти залишився наодинці, цей звір рішуче пішов за тобою. Ми навіть не встигли нічого зрозуміти…

–На що ти натякаєш?

–Дивись сюди, – Федір взявся за ніж двома руками, а потім щосили увігнав його лезо в серце кабану. Шкіра глухо лопнула, ледь залізо возилось в плоть, а в наступну секунду вепр… заволав…

Мене аж тіпнуло. Так звірі не кричать. Це цілком людський голос.

Вижлятников щось наказав Рогоші, обличчя якого стало білішим за сніг. Він перелякано позадкував, а потім взяв себе в руки та підійшов до невеличкої ялинки, від якої відламав гілочку.

–Неси її сюди! – сердито промовив Федір.

Забравши з тремтячих рук Рогоши гілку, він наклав її на місце уколу та щось зашепотів.

–Ну все! – підвівся Вижлятников. – Можна не лякатися…

–Чого саме? – не допетрав я.

–Закляття, дурню! Закляття! Коли лиходій помирає не своєю смертю, то проклинає вбивць…

–Хто?

–Тьху ти, Ніхаз тебе побій! Перед тобою, Боре, лиходій… Чув про таких?

–Лиходій? Оцей кабан?

–Ти ще сумніваєшся, – хихикнув Вижлятников.

Він нахилився над вепром і чітким рухом відрізав йому вухо. Зі словами «Тримай», жбурнув його мені. На долонь впало… людське вухо.

–Псяче хутро! – просипів я, відкидаючи його вбік. – Це що ж, чаклун? Чи хто?

–Можна і так сказати. Він, між іншим, тебе розшукував, брате. Не нас з Рогошею, а саме тебе. Отаке!

–Навіщо?

–То ти тепер нам розкажи, Боре! Звідки, казав, прибув? З Розшукового приказу?

Я розгублено озирнувся, а потім кинув Федору:

–Нам треба дістатися Старої лисини. Негайно!

–Ох-ох-ох! Ти ще не передумав лізти в Згиблі хащі?.. Хоча з таким луком чого боятися!

–Це звичайний лук, – буркнув я, повертаючись до берези. – Ну, ми рушаймо, чи як?

–Навіть якщо будемо бігти, все одно не встигнемо до ночі. А по-друге, поки ми лізли в кущі за кабаном, я знайшов ще дещо цікаве.

Вижлятников витягнув ніж з мертвого тіла та підійшов до мене.

–Загін, чоловік тридцять, – неголосно сказав він. – Не схоже, що то солдати чи якісь мандрівники…

–Розбійники?

–Думаю що так.

–І які в тебе підстави так вважати?

–Перша… ось лежить на землі, – кивнув Федір на тіло кабана. – А друга підстава: за ними слідом бігла зграя вовків. Розумієш, про що я?

Прийшлось зізнатися, що ні.

–А казав, що чув про лиходіїв, – хмикнув Вижлятников. – А ще в Розшуковому приказі служиш! Нумо, друже, зберись думками!

–Я так розумію, що серед тих людей є чаклуни, які можуть керувати тваринами… Щось на кшталт друїдів…

Відразу згадалися лісовики та їх вигодованці – вовченята з звіринців, яких вони потім насилали на місцеві хутори.

–Цілком імовірно, – кивнув головою Федір. – Думаю, що то не проста зграя вовків… А їх я повидав, щоб не збрехати, чимало!

–І куди цей загін рушив?

–Ось в ту сторону, – Вижлятников показав кудись на захід. – Знаєш, що там? Бортиця…

–Дивно… Навіщо тій банді ваше поселення? Куди вірніше та легше рушити до Західного тракту та там грабувати перехожих...

–Ти у мене про це не питай, – відмахнувся Федір. – Я не з Розшукового приказу! Можливо, їм і не поселення треба… а ти! – Вижлятников здавалося розсердився. – Так що, розповіси нам, Боре, що за ніхазівня тут відбувається?

–Якщо б я сам знав…

–От не треба брехати. Ти ж от про ді Вевра знав… чи здогадувався… А зараз рвешся на його пошуки, причому аж в Загубу. А потім цей вепр, котрого ти застрелив… Чого він за тобою полював?

–Питання в іншому: хто знав, що я зараз ходжу цими лісами? Хто взагалі знає де я та що роблю?

–І хто?

Я на якийсь час задумався. Не можу пояснити чому, але раптом вирішив, що нам треба негайно повертатися до Бортиці.

–Підемо по слідах того загону! – наказав я.

–Вночі?

–А хай і так! Вночі! – кивнув я.

Моя нервозність передалася і Вижлятникову. Він більше ні про що не питав, лише прикрикнув Рогоші, щоб той не зівав на ходу. Ми підібрали свої речі та швидко рушили назад, до Бортиці…

11

…Ніч була місячною і до всього іншого – теплою. Ми завзято йшли за Вижлятниковим ледь помітними лісовими стежками. Федір взагалі-то нагадував мені кішку, яка безпомилково в темряві знаходила правильний шлях. До ранку дісталися якогось вузького глибокого яру, де вирішили трохи перепочити. І раптом Вижлятников глухо скрикнув. Ми з Рогошею підбігли до нього та побачили, як Федір розгрібає якісь гілки. Під завалою виявився схрон.

–Ти глянь, як замаскували! – присвиснув чолов’яга. – Я навіть не відразу помітив!

Ми разом спробували зрушити з місця дерев'яний настил, поверх якого був встелений дерен. Очам відкрилися акуратно укладені в полотняні мішки мечі, держаки стріл, корзини з різними наконечниками та інше озброєння.

–От не очікував, а знайшов! – радісно вигукнув я. – Оце щастить, так щастить!

–Це куди стільки зброї? – нахилився над ямою Федір. – З ким ці поховувачи воювати зібралися?

Ми перезирнулися один з одним.

–Судячи з усього, ти знав про схованку, – промовив Вижлятников. – Може варто поділитися ще чимось?

–Це справа Розшукового приказу, – ухильно відповів я.

–Знаєш, брате, мені здається, що тут, в нашому краї, намічається якась недобра колотнеча... І вона торкнеться мого народу, тому не треба казкувати про «справу Розшукового приказу». Що тут відбувається насправді?

–Якби я знав достеменно…

–Отаке! А що ти тоді знаєш?

–Мабуть, теж саме, що і ти: на Західному тракті хазяйнують якісь банди… чи банда колишніх вояків. Не знаю, можливо то дезертири, а можливо якісь бунтівники. Ти ж чув, що в Горішку твориться?

Федір задумався. Його обличчя раптом набуло дивного вигляду, наче він дізнався про якусь несподіванку.

–Ти натякаєш на канійський бунт? – обережно спитав він.

–Тобто? – не відразу докумекав я. – Як ти сказав? Канійський бунт?

–А що ти так здивувався? Ще скажи, буцімто не маєш гадки про що йде мова! Та все Світлолісся товкмачить про бунтівників в Горішку.

–І що люди кажуть?

–Що в столиці намічався заколот… Наче деякі шляхтичі, невдоволені теперішніми порядками, вступили в зговір з радикальними угрупуваннями, на кшталт «Держави»… Ще кажуть, до них примкнули деякі реєстровики… Можливо, навіть, і ті, що зараз лазять по Південній Берестянці. Отже, ці сили готували переворот, але його вчасно викрили. Заколотники збігли в Горішок, захопили його…

–Ти й про «Державу» чув? – здивувався я, на що Федір по-доброму посміхнувся. – От що, друже! Добре запам’ятай це місце, – наказав я йому. – Якщо зі мною щось трапиться, повідом про нього Розшуковий приказ.

–Домовились, – кивнув Вижлятников. – Отже, ти вважаєш, що ця зброя була для заколотників?

–Цілком імовірно, – погодився я. – Можливо, що оці банди, які нишпорять по Берестянці, як раз і поклали цю зброю у схрон.

Рогоша зліз вниз та обійшов всі куточки ями. За хвилину він підніс нам декілька золотих монет.

–Кинь їх! – гаркнув Вижлятников. – Негайно!

–Ти чого? – кинувся я до нього.

–Ніхазова ковінька! – лаявся той. – Ти глянь, що то за хрінь! Це джунські монети! Кинь, я сказав!

Рогоша перелякано жбурнув їх убік та хутко вискочив нагору.

–Не можна торкатися джунських речей! – заявив Вижлятников. – Аж ніяк не можна! Це прокляті речі! Прокляте золото!

–Твоя боязкість того, що все навкруги зачаровано, мене напружує! – заявив я.

–Дурень ти, хоч і з Розшукового приказу. В Сівєрії був? Ні? Там часто знаходять монети, подібні до цих… Та і не тільки їх… А потім на людину нападає якась хвороба. Чи ще щось погане…

Рогоша з Федором озирнулись, наче очікували побачити живого джуна. Я сердито сплюнув та наказав закрити доступ до схрону.

–Повернемо все, як було. Не треба, що хтось випадково натрапив на нього, – додав наостанок.

Ми пересунули дерев’яний настил, закидали зверху гілками та рушили далі.

«Оце мені дійсно пощастило, – промайнуло в голові. – Шукав би ті схрони… шукав… Навіть не знаю скільки витратив би часу. А тут бігли-бігли і наштовхнулися».

У передранковій тиші почулося протяжне виття. Вижлятников зупинився, перетворюючись на слух. Ми з Рогошею завмерли, дивлячись один на одного.

–Пішли, здається, на північ, – заявив Федір. – Може передумали йти в Бортицю?

–А куди тоді? Рушать до Західного тракту?

–Ніхаз їх знає! – розвів руками Вижлятников. – Може до Гадючих косогорів?

–А там що?

–Туди сходяться усі дороги цього краю. А звідти хоч до судових верфей, хоч до Горішку… Ми все ще відстаємо від них.

–Бо вони їдуть верхи, – кинув я. – А ми, дурні, на своїх двох… бо хтось розповідав про яри та непролазні хащі, тому переконав нас залишити коней в поселенні…

Вижлятников на це зауваження тільки хмикнув.

–Так куди вони йдуть? – спитав я у нього. – До Бортиці чи в інші місця?

–Та хто їх зрозуміє! Петляють, як ті зайці.

–Я то чуйку гарь, – подав голос Рогоша.

Ми з Федором як по команді втягнули носом повітря.

–Нічого не відчуваю, – промовив Вижлятников.

–Також, – кивнув я головою. – Звідки вітер?

–Із заходу... Стій! – і він знову втягнув повітря: – Є щось... Здається горіле дерево… Точно, горіле дерево!

Ми втрьох перезирнулися. До Бортиці залишалося верст п’ять, може, менше. Запах йшов звідти, але не думаю, що горіло десь в поселенні. На такий відстані ми б його не відчули.

Проте, чим далі ми йшли, тим запах гару ставав виразнішим. І піднявшись на черговий пагорб, з якого добре проглядалася долина, ми зупинилися як укопані.

–Ох! – видавив з себе Федір, а Рогоша навіть позадкував.

Внизу догорали остови дерев'яних хлівів. А далі, в поселенні, густо димили деякі хати.

Але більше за все мене дивувала тиша. Ні людей, ні худоби… Лише за хвилину пильного спостерігання мені стало ясно, чому так: кольорові плями, які я спочатку прийняв за прикраси на подвір’ях, виявилися… тілами людей.

Поряд почулася брудна лайка. Очевидно, Федір також зрозумів причини тиші у поселенні.

–Чо то так єст? – прошепотів Рогоша.

Вижлятников стис кулаки та знову вилаявся. Вони удвох з Рогошею хотіли було кинутися вниз, але я утримав їх окриком:

–Стійте! Стійте обидва! Куди ви стрімголов помчали? Не бачите – напад на поселення!

Вижлятников мене швидко зрозумів. Риси його обличчя миттєво загострилися, набули суворого вигляду.

–Ми з тобою підемо по флангах! – заявив він мені. – А ти, Рогоше, дивись звідси. Якщо щось побачиш, дай нам знак.

Йти удвох в поселення, де, можливо, хазяйнують бандити, було цілковитою дурістю. Але Федору, вочевидь, було на те начхати. Він рішуче простягнув хлопцеві свій лук та сагайдак зі стрілами, сам вихопив дві сокири й стрімко пішов ліворуч.

Я ще раз глянув на Бортицю, взяв напоготів лук, одну із зачарованих стріл, та рушив праворуч. Скориставшись вузьким звивистим ярком, наблизився до краю схилу. А там, ховаючись за кущами, почав підніматися вгору, до найближчих хат.

Іноді визираючи з кущів, бачив тіла зуреньців – чоловіків та жінок – з яких стирчали довгі чорні стріли. Вони лежали на пожухлій траві обличчям до землі. Напевно бігли до поселення, намагаючись сховатись від нападників. Зустрічались й інші тіла з жахливими слідами, наче їх хотіли порвати на шматки, відірвати руки або ноги.

Діставшись паркану найближчої будівлі я помітив двох дітей, яких жорстоко зарубали біля сіновалу. Ця картина неприємно саднула по свідомості. Я і сам чимало кого вбивав, але навіщо таке звірство стосовно дітей? Ні, я таке не розумію… Не хочу розуміти!

Діти не добігли до свого будинку кроків десь тридцять. Пожухла трава під ними надбала темно-вишневого кольору. Я мимоволі поморщився, але незрозуміле бажання змусило доторкнутися до тіла найближчої дитини. Холод шкіри пробудив до дії глуху злість, яка стрімко підім'яла під себе всі інші почуття. Всередині щось закипіло і мозок наче розділився надвоє: одна його частина перетворилась на спостерігача, а інша – на завзятого вбивцю.

Нападники нікого не пощадили. Принаймні, не знайшов жодної пораненої людини. Зарубані, застрелені, затоптані, порвані – такого мені ще не доводилось бачити. Так могли діяти ті ж орки, наприклад. І це б не визивало питань: ворог на те і ворог, щоб діяти безжально та жорстоко. Але нападники були людьми! Навіщо робити настільки люті справи? – вирувало в мені. – Навіщо взагалі нападати на мирне поселення? Тільки раді грабунку?

Щось тут не стикувалося. Але, на жаль, часу на роздуми не було. Я подовжив крастися подвір’ями вбік будівлі старости.

Вижлятникова не було видно. Думаю, він теж непомітно підбирався до Бортиці. Уявляю, як йому дивитися на вбитих одноплемінників. Головне, щоб тримав себе в руках, не зробив якоїсь дурниці.

Минувши остов хліва, в якому виднілися обвуглені трупи корів, я обережно виглянув у бік подвір’я будинку старости. На землі лежав Попіл – кінь, якого мені дали ельфи. Судячи з усього, його також добре пошматували.

Почулися чиїсь приглушені голоси. Обійшовши колодязь справа, я підкрався до тюків із соломою та побачив біля стіни трьох чоловіків. Не схоже, що то були місцеві. Вони про щось тихо-тихо перемовлялися, іноді посміюючись.

За хвилину з дверного отвору кам’яної комори, де зберігались запаси, з'явилися ще п'ятеро кремезних хлопців, які тягли на своїх плечах якісь мішки. Здається, вони вигрібали з всі припаси та грузили їх на вози.

Відразу за молодою вербою показалася розпатлана голова Федора. Він побачив мене і знаками показав, щоб я відвернув увагу бандитів.

От, цікаво, що Вижлятников збирається робити? Невже напасти на цих вісьмох чоловіків? Це безглуздя!

Але між тим я опустився на коліно, поклав стрілу і прицілився в борт першого возу. Стріляти намагався поближче до трійці бандитів, котрі все ще продовжували перемовлятися біля будівлі. Тятива глухо тенькнула. Один з чоловіків обернувся на звук, втупився поглядом прямо в мене. Було помітно, як по його обличчю пробіг подив. Ще мить, і напевно він би вигукнув: «Е-е! Що відбувається»? Але прозвучав вибух, від якого віз розірвало навпіл. Колеса помчали до неба, голоблі закрутилися дзиґою.

Такої потужності я ще не бачив. Бандити розлетілися наче нічого не важили. Другий вибух припав в інших розбійників, які вискочили назовні з комори. Цього разу рвонуло ще сильніше. Від нападників залишилась суцільна каша з крові та м'яса.

–Псяче хутро! – я глянув на свої руки. Невже то їхня справа?

Тим часом Вижлятников вискочив з-за верби та підбіг до оглушеної трійці. Його топірці хвацько впилися в першого з них. Голова бандита почала нагадувати розчавлений гарбуз. Я кинувся вперед, але Федір все-таки встиг зарубати другого чолов’ягу.

У закривавленому обличчі третього я впізнав… Писклю. Він здивовано крутив очима, намагаючись підвестись. За секунду я зрозумів, що це йому заважає зробити здоровезна дерев'яна тріска, яка стирчала зі стегна.

–Ну ти й сволота! – прошипів йому.

Вижлятников замахнувся, але я схопив його за руку та відштовхнув геть:

–Чекай! Не так швидко, брате!

–Ти чого? Вони… вони… Ти бачив, що вони наробили? – люто загарчав Федір. – Там тіла пошматовані, наче.., – він запнувся та судорожно стиснув руків’я топорців. – Вони вовків натравили на поселення!

Я кивнув, а наступної мить врізав чоботом по трісці в стегні Писклі. Той заверещав, немов порося.

–Де решта? Куди вона поділась? – схопив я бандита за грудки та трусонув щосили. – Скільки вас було?.. Будеш мовчати, він відрубає тобі долоні, – я вказав на Вижлятникова. – А потім руки… по самі лікті… Нумо!

Мені здалося, що Пискля зараз почне кликати свою мамку, як той маленький хлопчик. Він схопився за розбите обличчя та заридав.

–Куди вони пішли? – я знову трусонув колишнього стражника.

Вижлятников роздратовано тупнув ногою та рушив всередину будинку. Я відштовхнув Писклю убік та, витягнувши фальшіон, рушив слідом за Федором.

У кімнатах був повний погром. Тіло старости ми знайшли біля сходів, а буквально поруч розпластавшись лежала його дружина. Глибокий рубець, що розділив її обличчя навпіл, робив жінку невпізнанною, лише тільки одяг вказував на неї.

У наступній кімнаті в німій сцені лежали двоє: вовкодав, практично розрубаний на частини та якийсь озброєний довгим мечем бородань з розірваним горлом. Вижлятников застиг на місці, дивлячись на старосту та його дружину. А я пройшов нагору, сподіваючись знайти тіло Горяни, але там було порожньо. Заглянувши в інші кімнати, я повернувся назад.

Біля комірки, де зберігалися дрова, почувся тихий шелест. Я різко нахилився та смикнув маленькі дверцята, ледь не зірвавши їх з петель. Всередині було темно. Мимоволі зіщулившись, я намагався роздивитись комірчину, але прийшлось зачекати, поки очі звикнуть до темряви.

Тут хтось був. Я відчув слабке-слабке дихання і обережний шурхіт. Він линув з правого кута. Розсунувши мечем навалу з дров, я побачив, що на мене перелякано дивляться чотири ока.

Діти? Невже це діти?

–Ви хто такі? – неголосно запитав я, але оченятка перелякано вперлись у вістря фальшіона, і навіть через те не кліпали. – Виходьте, не бійтеся! Нумо, давайте! Вилазьте!

Я швидко прибрав клинок та присів навпочіпки. Замурзані голови заворушилися і незабаром на світ вилізли двоє: дівчина, років шести, та крихітний хлопчисько. В кімнату увійшов Федір. Він побачив дітей та щось вигукнув, а ті впізнали Вижлятникова й хутко кинулися до нього, схлипуючи на ходу.

Я не став нікого бентежити своєю присутністю, даючи вихід почуттям і попрямував на подвір’я. Біля Писклі стояв Рогоша, і мені відразу стало ясно, що в пориві гніву хлопець хоче проштрикнути списом цього чоловіка.

–Чекай! – я ледве встиг зупинити Рогошу. – Відійди! Нумо!

Спробувавши привести бандита до тями, я дав йому міцного ляпасу. Той застогнав і знову пустив слину.

–Говори, вилупок, або клянусь тобі, пошкодуєш! – прошипів я, заносячи руку над його макітрою.

О, Сарне! Я розмовляю, наче ельф на балу! «Клянусь», «пошкодуєш»… Тьху ти! Заразився! – і я роздратовано лупонув Писклю у вухо.

Той розтягнувся на землі та по-дівочому запищав.

–Нє нада... нє нада… я скажу.., – плакав Пискля.

–Псяче хутро, ну ти і баба! – не втримався я. – Як тут опинився?

–Ані нашлі... нашлі в лєсу...

–Кого знайшли?

–Мєня.

–Хто знайшов?

Я знову почав заводитися. Оці односкладні питання – «кого», «хто» та їм подібні – виставляли мене повним дурнем. Тож міцно вилаявшись, я гаркнув на Писклю, щоб не розпускав соплі та відповідав більш розгорнуто. Так і сказав «розгорнуто»… Тьху ти! Ну знову на чемного ельфа перетворююсь!

–Наши рєбята, вот кто, – додав Пискля. – Ані праважалі какіх-то людєй на Западний тракт… Но тє билі нє с банди...

–Якої, Ніхаз тебе побій, банди? Слухай, ми ж домовились детальніше та ясніше…

–Е-е-е… Ну я ж ґаваріл, што нєкоториє парні пошлі в ту банду… ну ту, што ґрабіт на дорогах…

–І?

–А до ніх заявілісь какіє-то нєзнакомци… Вєрнєє, главарі іх знают…

–Так знають, чи не знають?

Пискля плутано почав щось доповідати. Я зрозумів лише одне: прибулі люди були добре озброєні, трималися особняком, і що цікаве – серед них знаходилось декілька так званих лиходіїв, котрі керували чималою зграєю вовків.

–Чому вони сюди прибігли? Звідки? – питав я.

–Да аткуда мнє знать-та! – розтирав соплі Пискля. – Главарі пріказалі парням провєсті тот атряд тропамі… ну штоб мімо постов… мімо вояк Лігі… Вродє ані каво-та вузлі… ілі што-та.

–А ти що ж, не бачив?

–Да ані на мєня наталкнулісь случайна! На мєня… каторава ти ж бросіл связаним в лєсу! – нагадав мені Пискля. – Аднаво! А єслі б напалі волкі?

–Ти мене на сльозу не пробивай! Вовки напали! Це, між іншим, були твої… ваші вовки, які напали на жителів Бортиці! А тебе, гівнюка, навіть не понюхали! І по-друге, чи ти забув, що збирався зробити зі мною та Горяною? – я тицьнув пальцем в груди Писклі. Той скривився та застогнав. – Отже, до вашої банди прибули якісь люди. Хто? Скільки? Навіщо?

–Нє до моєй банди! Я там оказался случайна! Случайна! – виправдовувався чолов’яга. – І вабщє, я нічєво нє знаю! – перелякано тараторив він. – Мєня развязалі… асвабаділі… Увідєлі убітих товаріщєй… сталі спрашать кто да што… Рєшилі, што так нє гадіца аставлять.

–І ти, гадюко, розповів про мене? Так?

–Ну да! – знову по-дитячому скривився Пискля. – А што? Ані спрасілі, я і повєдал!

–І тому ваш загін раптом рушив в Бортицю? Якось не складно виходить!

–Ну… ну.., – оченятка Писклі боягузливо застрибали збоку-вбік. Лише після мого окрику, він продовжив розповідь.

Виявилось, що перебіжчики з лав стражників забажали мене спіймати та стратити. Тобто – помститися. Вони підговорили загін незнайомців, яких повинні були провести до Гадючих косогорів, допомогти їм.

–І ті погодилися? – дивувався я.

–Да… да… Тєм болєє, – говорив Пискля, – кагда стало ізвєсна, што ти ісправнік Разискнова пріказа, каторий прієхал із сталіци, шоб найті…

–Псяче хутро! Брешеш, залупа тороччя!

–Нєт! – різко замотав головою Пискля. – Ані сагласілісь памочь. І ми всє паєхалі по тваім слєдам. Вот так і ачутілісь в Бортіцє.

–Я тебе питав, чому ви вбили місцевих жителів!

–Ето нє я! Нє я! – захитав головою Пискля. – Ми нє зналі, што тєбя тут нєт, но било позна...

–Що «позна»? – розсердився я. – Навіть орки так не влаштовують! Ти подивись навколо!

–Я нє хатєл... ім пріказалі... а ані самі.. самі.., – по обличчю Писклі потекли сльози, але це явно не було проявом жалю за вбитими. І навіть не сорому. Він попався і розумів, що йому буде, м’яко кажучи, непереливки.

–Сволота! – вичавив я та встав у весь зріст.

–Не треба-а-а, – заскиглив бандит, схопивши мене за ногу.

Клянуся, всередині навіть нічого не здригнулося. Один раз я його вже пошкодував, і ось результат.

Я відкинув його вбік та буквально відійшов на пару кроків, як почувся глухий удар. Коли озирнуся, побачив Рогошу, котрий увігнав списа в Писклю до самого древка.

–Сгіняшь нігазово сімя! – промовив він, відступаючи на крок назад.

Обличчя хлопця вкрилося червоними плямами, руки трусилися, очі наче оскляніли. Схоже йому ще не доводилось вбивати людину.

Я не став нічого говорити: ні осуджувати, ні погоджуватися із діями Рогоши. Що зробив, хай буде не його совісті. Я оправився і пішов навколо будинку, вирішивши оглядітися, чи нема ще когось в живих. Також шукав Горяну, живлячи себе надією, що вона сховалася від бандитів, або втекла в ліс чи гори, бо поки ні в одному з убитих її не впізнавав.

Трохи згодом ми всі знову зійшлися біля будинку старости.

–Напевно, декому все ж вдалося втекти в ліс, – заявив Федір.

–Так! Не схоже, що тут лежать всі жителі поселення, – я кивнув головою, погоджуючись з Вижлятниковим.

Рогоша же повідомив, що не знайшов свого брата Локу та двоюрідну сестру Ірену.

–Слідів не видно? – запитав я у Федора.

–Та звідки! Затоптали все!

–Що за дітлахи? Чиї вони?

–Це Мала і Вушка – племінники старости. Дівчинка каже, що як бандити напали на поселення, тітка їх в комірчині сховала та веліла не вилазити, поки все не стихне. Мала чула, як нападники в будинку «господарюють». Тітка, каже, голосно кричала... Дівчинка братика дровами засипала і приспала, щоб не заплакав випадково…

–Я і досі не можу прийти до тями! – чесно зізнався Федору. – Не можу зрозуміти, в чому сенс подібних дій? Валити на помсту, що місцеві жителі допомогли мені, людині з Розшукового приказу… то якось… якось.., – я не знайшовся, як закінчити речення.

Скажу чесно: відчував себе винним. По-перше, через те, що залишив живим Писклю. А по-друге, через свій задовгий язик. Не треба було розповідати, що я з Розшукового приказу… Псяче хутро! Попереджав же Жуга, щоб був обережним! А я, дурню, примудрився розбазікатися та продемонструвати «руку допомоги».

–Нігазово сімя! – прогарчав темний, наче ніч, Рогоша. Він знову наблизився до вбитого Писклі та пнув його тіло ногою. – Нежаліша ніхчє.

І плюнув на спину.

–Загін пішов далі на захід, – заявив Вижлятников, задумливо глядячи вдалечінь. – А цих, – тут мисливець кивнув на мертвого Писклю, – скоріш за все, відправили «погосподарювати» в місцевих помешканнях.

–Треба розшукати інших жителів, – сказав я. – Нехай Рогоша залишається тут, а ми з тобою рушимо на пошуки.

Вижлятников погодився. Ми залишили із Рогошею дітлахів і Федір перед уходом заявив йому:

–Послухай мене, синку! Тепер ти тут за головного, і я сподіваюся, що ти це розумієш. У цих двох маленьких «мишенят» зараз нікого немає. Для них ти – фортеця. Якщо вона впаде, то всі, хто ховається за її стінами, просто пропадуть. Отже, будь сильним… Оплачеш рідних згодом.

Обличчя хлопця, наче скам’яніло. Він нічого не відповів нам, лише втупився кудись вбік, опершись на древко списа.

–Ось ще одне серце згоріло, – сам собі під ніс пробурмотів Вижлятников, ледь ми трохи відійшли від паркану.

Не знаю, щоб я відчував на місці цього хлопця. Навіть не хочу уявляти.

Рогоша похмуро дивився нам услід. На його обличчі читалися німі питання: «Чому? За що? Невже богам це потрібно? Яка їм від того вигода? Чи не можна просто жити? І жити найпростішим життям… Ніхто ж не просить чогось надзвичайного... Збирати мед, сіяти хліб, полювати в лісі… святкувати... Невже це занадто багато»?

Рогоша заплющив очі й опустив голову. Воно і ясно: від сьогоднішнього дня світ для нього набув зовсім інших фарб… Зовсім! «Старий світ» тріснув, ніби старий глечик, і з утворених розколів нещадно витікало все, що раніше його складало… з усіма радощами та печалями… Все витікало геть! Скоро на дні залишиться лише брудний осад.

Псяче хутро! – я сердито стискав кулаки. – Як же Сарн подібне допустив? – питав про те, розуміючи, що відповіді все одно не буде.

Ми спустилися зі схилу та увійшли в ліс. Федір почав шукати сліди, а я дивитися навколо, щоб не потрапити в пастку.

В голові, наче розсерджені бджоли, вертілися усілякі думки. На жаль, вони ніяк не могли скластися в єдину картину. Не вистачало якихось деталей. І при чому ¬ дуже важливих деталей.

Куди, цікаво, супроводжували бандити той загін озброєних людей? Хто вони такі? Як сюди потрапили? Звідки? Що пов’язує ватажків бандитів та тих лиходіїв? – ось скільки питань, ось скільки роздратованих бджілок. І всі жалять свідомість, всі вимагають на відповідь.

Вбити всіх… Чому? – думав я. – Що то за загін такий, котрий не можна нікому показувати? Що він таке віз? Куди поспішав? В Горішок? Але ж там армія… Всередину не потрапити…

Пискля сказав, що вони щось везли… Або когось…

–Знайшов! – долинув окрик Вижлятникова. Я підбіг до нього. Федір почав тицяти пальцем вниз: – Ось тут пройшли четверо... або п'ятеро... На північ... Один з них поранений.

Ми пішли ледь помітною стежкою і через півгодини натрапили на невеличку групку людей. Їх виявилося семеро. Дівчина у розірваному кожусі виявилася двоюрідною сестрою Рогоши Іреною.

–Ти не бачила Горяни? – запитав я у неї.

Та пояснила, що люди бігли, хто куди. Було чимало груп. Одну, за її словами, вів Лока, і там, здається, була Горяна.

–Куди вони рушили?

Ірена вказала на північний захід, в напрямку Західного тракту. Пояснивши біженцям, що вони можуть повернутися в Бортицю, ми вирушили з Федором далі й десь під вечір знайшли ще одну групу. Тут вже було чимало жителів поселення. Серед них я побачив Горяну та Локу.

–Боре! – полегшено промовила дівчина, побачивши мене. І тут же схвильовано промовила: – На Бортицю напали...

–Я знаю. Серед нападників був Пискля.

Обличчя Горяни набуло трохи дурнуватого вигляду. Вона відкрила рот, наче хотіло щось сказати, але так і не знайшлась, що саме.

Ми повідомили людям, що можна повертатися. І поки йшли з ними назад, я в двох словах розповів дівчині про схрон та події в поселенні.

–О, Сарне, який жах! – захитала вона головою. – Що ж нам робити?

–Зранку рушимо до Березівки! – заявив я. – Ти викличеш допомогу з Новограду. Вижлятников покаже, де схрон…

–А ти? – зупинилась дівчина.

–Мені треба знайти Ентоні ді Вевра. Я хочу дістатися Згиблих хащ…

–Все ж думаєш йти туди? – почувся голос Федора. Очевидно він був невільним свідком нашої із Горяною бесіди.

–Збираюся.

–На Південній стежці є стара капличка. Коли я там був останнього разу, туди прибула Рум'яна Кочкіна, служниця Світу. Вона, вважаю, тобі допоможе. Зійшлися на мене, у випадку чого... Табір мисливців недалеко від каплички. Вона тебе проводить...

–А ти не хочеш рушити зі мною?

–В мене зараз трохи інші плани, – дещо роздратовано сказав Вижлятников.

Мені здалося, що він не дуже хоче мене бачити. Можливо через те, що я, хоч і формально, але став причиною загибелі його одноплемінників.

В Бортицю прибули вже затемна. Я відразу ж кинувся допомагати з тілами вбитих. Всіх їх віднесли до дома старости та залишили лежати до ранку, щоб потім вирішити стосовно поховання.

Ми з Горяною заночували в старому хліву, а вже з першими променями сонця, вирушили до Березівки…

12

…Наступні два дні для мене минули, як і не було. Ми з Горяною прибули до Березівки пізно ввечері. Всю дорогу погода була бридкою та сирою. Рухатися без коня дівчині було важкувато, але вона ні на що не скаржилася, хоча було помітно як виснажилася.

В місті вже ходили якісь недобрі чутки, правда вони стосувалися зникнення півтора десятка людей з повітової стражі, серед яких називали і Велеслава Третяка – того самого чолов’яги, якого я допитував напередодні походу до Бортиці. Ще ніхто в Березівці не чув про напад на селидьбу зуреньців, проте я дізнався дещо інше: сотник біля лазарету, відповідальний за перевезення продовольства заявив, наче розвідники бачили на Гадючих косогорах якійсь загін незнайомців. Він пройшов ярами на захід. Хто то були такі, чого вони там вешталися – на ці питання сотник лише розводив руками. Я підійшов до нього впритул та сердито запитав про збіглих стражників.

–Якщо відверто, – пошепки промовив він, – то боюсь, що вони зрадники… Тут десь зараз ходить Комаровський – старший справник повітової сторожи… Його прислали до нас з Південної Берестянки, щоб розслідувати зникнення хлопців… Ти ліпше поговори із ним.

–А взагалі, ще напади на тракті були?

–Ні… що до цього, то все якось затихло… на диво…

Я відійшов до Горяни, що стояла осторонь, та заявив, що нам не можна гаяти часу.

–Відправляй послання в Новоград… Ісаєву… Доповіси все… Все-все. Чуєш?

–А що ж ти? Все-таки підеш в ті хащі?

Я не відповів, а рушив до Жана ді Блізара, судового приставу, який все ще знаходився в лазареті. Він виглядав вже краще, ніж першого разу. Вислухавши розповідь про викрадачів ді Вевра, Жан дещо роздратовано стукнув себе по коліну:

–Все-таки викрали! А я сподівався на добру звістку… Отже, нападники потягнули його в Згиблі хащі... Дивно якось.

–Чому? – запитав я, тут же пригадуючи страхи Вижлятникова про «вовче весілля».

–Вже півроку як ходять чутки, наче там завелася нечиста.

–Хто? Що? – не второпав я.

–Точно тобі не відповім, – розвів руками ельф. – Але заявлю відверто: ніхто при здоровому глузді, навіть якщо він і бандит, не стане ризикувати та лізти в ті нетрі, бо там почали зникати перехожі.

–Знаєш, Жане, тут є своя логіка.

–Яка?

–А така, що людина при здоровому глузді відтепер теж не полізе в такі нетрі… Так що там можна переховуватися хоч до кінця своїх днів.

–Чутки носять дещо інший окрас… магічний… Кажуть, що там якась ніхазівня відбувається.

–Магічні, – на якусь мить задумався я. – А ти, Жане, не взяв в розрахунок ще одну деталь. А саме – можливу участь у викрадені ді Вевра якогось невідомого чаклуна. До речі, вважаю що ти чув про Даккара ді Дазірє?

–А він тут до чого?

–Кажуть, наче свого часу його тут бачили… Правда, то було давно.

Жан криво посміхнувся:

–Маячня! Даккар ді Дазірє уплив на своєму судні в найглибші шари астралу. Я не кажу, що він тут ніколи не був… але, як ти вже сказав – давно.., – і Жан декілька раз повторив це слово: – давно пішов геть. Це я тобі заявляю зовсім не голослівно! Мені приходилось бути в тій групі, яка займалася його справою.

–А яка його справа? – прямо спитав я. – Кажуть, він винен в гибелі останніх Валірів.

–Винні в тому ді Дюсери! – різко заявив Жан. Далі він заговорив цілковито казенною мовою, наче ми були на суді: – В дев’ятсот дев’яностому році на Великому Балу переміг Дом ді Дазірє. Поєдинок відбувався в мистецтві некромагії.

–В якому перемогли Арманда ді Дюсера… Я про це вже чув.

Але мою заяву Жан проігнорував, продовжуючи говорити про справи, котрим вже була майже чверть століття:

–Незабаром наречена принца Даккара ді Дюсера – княжна Світлана з роду Валірів – раптово помирає у замку в Темноводді. Спроба повернути її до життя терпить крах! Мало того – на Валірський замок в Темноводді лягає дивне прокляття. Його мешканці перетворюються на нежить.

–Всі?

–Ні, – різко замотав головою Жан. – Лише члени родини та дехто з гарнізону… Після цього, принц Даккар скидає з себе повноваження голови та на власному судні упливає невідомо куди. З тих часів ніхто його більше не бачив. От чому розповіді про його причетність стосовно викрадення Ентоні ді Вевра я вважаю суцільною маячнею. Ясно?

Я стримано посміхнувся та вимушено кивнув головою.

–Що ти вирішив? – прямо спитав мене Жан.

–Відправлюсь в Згиблі хащі. Спробую знайти там когось з мисливців, щоб ті допомогли мені у пошуках.

–Добре, – кивнув судовий пристав. – Туди зі столиці відправився Андре ді Дазірє. Йому наказали з'ясувати ситуацію з так званою «нечистю»...

–А хто він такий, що отримав подібні вказівки?

–Він? – Жан тут же недвозначно хмикнув. – Він – майстер своєї справи… Якої? Зустрінешся з ним – зрозумієш.

–Мені помічники не потрібні.

–А П’єр ді Ардер вважає по-іншому! Отже так: знайдеш Андре, назвешся, і спробуйте удвох розібратися зі справою Ентоні ді Вевра. Повір мені, цей хлопець стане тобі у нагоді… особливо в тих місцях…

Судовий пристав поводився занадто нахабно. Цьому могло бути тільки одне пояснення: поки я був відсутній, Жану надійшли нові вказівки. І вони були доволі неоднозначні… Тільки ось мне в них спустили до рівня «інструменту», якому слід лише виконувати завдання, не більше.

Я невдоволено встав, збираючись йти геть.

–Боре! Ти мене чув? – пискнув ельф, хапаючись за боки.

–Ось що, Жане: я прекрасно все розчув і зрозумів. Але нагадаю, що перед вами, ельфами, не сторожовий пес! Я буду діяти так, як вважаю за потрібне! Якщо магістр Ентоні ді Вевр досі живий, то…

–Живий! Він живий, вже будь на те впевненим! – набундючився пристав. – Бандити просто не розуміють, яку «рибку» зловили...

–Боюся, що це ви, ельфи, не розумієте, як влипли. Якщо, на твою думку, магістр живий, то якого.., – я ледь стримався, щоб не наговорити якоїсь лайки. – Навіщо він здався бандитам? Га? Викуп? Так чому ніхто не вимагає його? Здається мені, що це не прості бандити, як всім думається. Тут взагалі доволі дивна ситуація…

Ельф мовчав. Він дивився на мене так, ніби збирався просвердлити наскрізь.

–Я вас дуже прошу, – процідив він стиснувши зуби, намагаючись перейти на більш ввічливий тон. – Вірніше, навіть вимагаю, щоб ви діяли разом з Андре ді Дазірє! – голос Жана став холодним. – Ніяких непогоджених витівок.

Я швидко розпрощався та рушив до дому Горяни, а сам між тим задумався, чи не варто доповісти Жузі Ісаєву про Ентоні ді Вевра та його пошуки способу переміщуватися між алодами, минаючи джунські портали? Розвиток цієї історії може мати такі страшні наслідки, що хай Сарн милує!

–Гей, чекай! – почулося позаду.

Я озирнувся та побачив якогось незнайомця, який впевненим кроком підходив до мене. Щось в його поведінці вказувало на те, що цей він знав, хто я такий.

Це був високий довгоногий чоловік, одягнутий в короткий суконний каптан, підперезаний вузькою попружкою. На його боку виднівся короткий меч. Він швидко наблизився та неголосно кинув:

–Ти Бор? Вітаю! Я старший справник повітової сторожі, – чолов’яга раптом глянув по сторонах, а потім пошепки назвався Глібом Комаровським.

Я знову окинув поглядом чолов’ягу, відмічаючи, що він одягнений по-простому, а не згідно загального циркуляру про однострій для повітової сторожі.

–Вже чув про тебе, – заявив я. – Кажуть, що ти з Північної Берестянки. Так? – судячи із манер та того, як тримався Комаровський, він був із шляхтичів. Можливо, бідних. – І чого тобі треба?

–Взагалі-то я дійсно не звідси. Ось отримав нове розпорядження: прибути сюди та…

–…та вияснити, куди побігли зрадники? – закінчив я.

–Так! – одно складність та прямота вказували на військове минуле Комаровського. – До речі кажуть що ти, Боре, встиг «проінспектувати» місцеву стражу.

–Угу… Велеслава Третяка…

–Так, так… Він зізнався тобі, що допомагав бандитам, – Гліб посміхнувся. – Правда той кудись збіг. А разом з ним ще кілька людей втекло… Мабуть спільники.

–Питай про це у їхнього начальства, – неохоче розвів я руками.

–А ти сам з Розшукового приказу, так?

–Можливо…

Мене щось не тягнуло на відверті розмови, нехай Гліб і назвався старшим справником. Справник це добре зрозумів, але все одне спробував «потоваришувати».

–Тебе, мабуть, відрядили сюди на пошуки розбійників, – нахабнуватим тоном додав він. – Ті творять тут, що хочуть… Слухай, а не бажаєш трохи випити та потеревенити? Ось там є одна невеличка…

–Я тільки повернувся та дуже втомився після лісної прогулянки. Давай-но наступним разом поговоримо, – і щоб уникнути подальших питань, хутко рушив до Горяни.

В неї вдома на мене вже чекала вечеря, а потім такий бажаний сон. Втома дала про себе знати: відрубився, наче хтось врізав по маківці. А вранці підскочив, ледь сонце визирнуло з-за лісу. Горяна також підвелась, зайнялась сніданком. Ми з нею знову поговорили про лист до Жуги.

–Вже готовий, – повідомила дівчина. – Треба тільки вирішити, як його доставити.

–Правільнішим було, якщо б ти сама відправилась до столиці.

–Я теж про те думала. І можливо саме так і вчиню…

Тут раптом хтось гримнув в двері. Ми перезирнулись із Горяною. Я підхопив сакс, швидко причепив його до ременя та пішов відчиняти.

На порозі стояв мій вчорашній знайомий – Комаровський. Цікаво, як він мене знайшов? Невже стежив?

Гліб виглядав доволі стривоженим і плутано почав говорити про напад на Бортицю:

–Прийшло повідомлення від місцевих жителів. Якійсь загін розбійників…

–Я про те все знаю! Вже там був… і бачив наслідки на власні очі.

Гліб здивовано поглянув на мене.

–Отаке! – все, що зміг він зараз сказати. – Ясно... ясно… що нічого не ясно… Чому ж ти мені вчора нічого не сказав? – розсердився чолов’яга. – Що там трапилося?

–Якісь покидьки напали на зуреньців, – ухильно промовив я, бо чесно скажу – все ще не дуже довіряв повітової сторожі. – Вони вбили чимало жителів поселення… А потім втекли. Ти тут розслідуванням займаєшся, тож так і напиши в столицю, що повітова сторожа мишей не ловить! Серед нападників, між іншим, були і колишні вартові…

–Отаке! Це не жарт? Не красне слівце?

–Я схожий на балаганного лицедія? Звичайно, що кажу без жартів!

–Третяк? Хто був серед нападників?

–Той хто був, вже кормить могильників.

Ми зійшлися поглядами один з одним. Комаровський зайняв визиваючи позу, виставивши ліву ногу вперед та поклавши руки на руків’я меча.

–Ясно… ясно.., – пробурмотів він. – Отже, ти зі зрадниками не церемонишся…

–Це був захист, – я чомусь почав виправдовуватись перед Глібом. Але тут же силоміць змусив себе відкинути подібні блеяння.

–Вважаєш, нападники хотіли пограбувати Бортицю? – повернувся Гліб до нападу на селидьбу.

–Не схоже на грабунок. Там була цілковита бійня! Не пошкодували навіть дітей… Попалили будівлі, вбили худобу… Відчуття, наче на поселення налетіла орда орків, а не людей.

Я в двох словах описав те, що бачив. Додав деяких деталей, але обійшов ті моменти, чому ходив по лісу, що там шукав.

–Отаке! – насупився Комаровський.

–Я такого не розумію, – чесно сказав Глібу. – Не бачу сенсу у подібних диких речах.

–Ну, сенс є у всьому, – зіщулився Комаровський. – У всьому… навіть у «незрозумілих» речах.

–І який же ти тут бачиш сенс? – напружився я.

–Ну… підняти мул… Так… так… так.., – хитав головою Гліб. І вже більш впевнено додав: – Саме підняти мул… Не второпав? – спитав він, нахиляючись вперед. – Південна Берестянка вже надбала недоброї слави. Ти сам це бачиш… Місцеві жителі обурюються, кажуть: «Де влада? Чому ніхто нас не захищає»? На дорогах вештаються бандити… люди бояться зайвий раз виїхати… Але все одне звикають. Погодься?

Я знизав плечима, бо поки ще не бачив куди веде розмову справник.

–І ось, – продовжував той, – напад на Бортицю, та ще, з твоїх слів, настільки лютий! Тобто бандити ще більше піднімають «мулу»…

–Навіщо? Це зайвий раз підбурить населення до спротиву…

–Спротиву владі! – хитрувато підморгнув мій співбесідник. – Вони домагаються того, щоб люди скаржились на владу, адже вона повинна надавати захист… Допетрав? Ні? Бандити розхитують ситуацію з безпекою в Світлоліссі…

–Навіщо? Кому потрібний подібний стан речей?

–Можливо, хтось бажає примусити столицю піти на якісь поступки…

–Хто це «хтось»?

–А оце і цікаво, бо спершу треба зрозуміти, хто стоїть за всією цією каламуттю. Чи лише бандити? Можливо, що і бунтівники з Горішку… А чому б і ні? Як бачиш облога не пішла на користь ані Захисникам Ліги, ані тим, хто заховався за мурами. Все опинилося в глухому куті… Якщо так, то треба змінювати тактику.

–Отже ти вважаєш, що бандити в Берестянці пов’язані з бунтівниками?

–Це один із варіантів. Другий: є ще хтось, який пробує отримати зиск із положення, в котрому зараз опинилося Світлолісся. Не виключено, що цим невідомим схотілося потягнути на себе ковдру, поки в столиці дехто чеше товсту дупу.

Я попросив пояснити. Комаровський знову хитрувато підморгнув та промовив:

–Мені бачиться наступна картина: після оцього нападу на Бортицю влада отримає не просто невдоволених громадян… а голосну бучу! Це буде щось жахливе! – лякав мене Гліб. Судячи з усього, він добре розумівся на подібних справах. – Громади, які проживають в цих краях, почнуть вимагати негайного вирішення питання безпеки… упіймання винних… показного покарання… Тобто, щоб влада поводилась як влада!

–Дивно, ти так кажеш, наче сам не представник цієї ж влади.

–Звичайно, що я також відповідаю за порядок… але ж не тут! – обурився Комаровський. – А взагалі, я розповідаю тобі можливий варіант розвитку подальших подій, який стане наслідком через напад на Бортицю… Адже це свого роду остання крапля.

–Якщо ти такий розумний, то скажи чесно, чому раніше не можна було послати в Південну Берестянку загони вашої повітової сторожі? За чим стояла справа?

–Мабуть, хтось в столиці не вважав цю проблему проблемою. Або це банальна боротьба за владу!

«Банальна», – хмикнув я собі під ніс. Ще один поціновував ельфійських слівців.

–Так чи інакше, а сюди буде спрямовані загони стражі, – казав Комаровський.

–Так вже запізно! Що сталося, то вже сталося!

–Ти зрозумій, Боре, що для охорони настільки великої території, як ця Південна Берестянка… для пошуків бандитів в лісах, треба куди більше людей, ніж є зараз.

–Ти виправдовуєш своїх товаришів?

–Я кажу про загальну проблему. В повітовій сторожі брак людей!

–Військових можна було задіяти…

–Вони і без того задіяні! А тим паче зараз… Я кажу про Горішок, хай йому грець. Та і взагалі, використовувати військових для вирішення внутрішніх проблем не дуже вдала думка. Це меч… Ні, це сокира, яка знесе голову як своїм, так і чужим. Останнього разу, коли військові придушували бунти, постраждало мирне населення… Отже, громада не бажає бачити їх у вирішені внутрішніх питань.

–Все одне я вважаю це відмовками. Якщо землі вам забагато, а людей не вистачає, тоді б звернулися до інших алодів… До Умойра, наприклад.

–Уявляєш цю картину? Столиця звертається за допомогою до васалів.

–Для захисту власного населення можна звернутися навіть до ельфів. Що з того?

–А-а-а! – відмахнувся Комаровський. – Ти так і не второпав, що тут відбувається.

Нічого собі заява! – миттєво спалахнуло в голові. Я швидко опанував себе та спробував говорити спокійно:

–Ну так поясни!

–Простіше кажучи, кожний алод бажає стати головнішим за інші. Тим паче той же Умойр. Мені взагалі раптом подумалось, що всі ці негаразди можуть бути спровоковані саме ним.

–Та ну! Що ти верзеш? Я скоріш повірю в руку Хадагана, ніж в те, що свої стануть топити своїх…

–Одне іншого не виключає! Тут може бути й змова з хадаганцями.

–О, Сарне, які дикі речі ти кажеш! – відмахнувся я.

–Як знати, – розвів руками Гліб.

Я не став продовжувати подальшу бесіду та рушив назад в будівлю. Комаровський пробубонів ще щось про «клятий Умойр» та пішов геть.

Нашвидкуруч поснідавши та зібравши в дорогу деякої їжі, я спитав у Горяни про її дії.

–Поїду в столицю, – рішуче заявила вона. – Пошлюсь на те, що мені треба дещо закупити в Новограді… щоб не викликати підозри…

–Здається, я все одно тебе викрив. Сусіди будуть питати про те… про мене… про «руку допомоги»…

–Буду брехати, мовляв, ти просто напросився переночувати…

Я розсміявся та трохи грубувато додав, що люди можуть до цього «переночувати» і не таке собі нафантазувати. У відповідь отримав такий суровий погляд, що волею-неволею прикусив язика.

Отже, прихопивши похідну торбу та начепивши зброю, я вийшов назовні та рушив до лісу. Південна стежка, про яку згадував Вижлятников, знаходилась десь в трьох верстах від Березівки. Діставшись Західного тракту, я рішуче потопав до розвилки. А там звернув на стежку та рушив на пошуки старої каплички, де повинна була знаходитись служниця культу Світла – Рум'яна Кочкіна.

Лише к пізньому вечору я нарешті дістався місця. То була поросла мохом древня руїна, біля якої я побачив не менш древній джунський портал. Що цікаво – тут нікого не було, жодної живої душі. Я, звичайно, бачив сліди чийогось перебування – золи від багаття, прим’яту траву, залишки речей – однак на мої оклики ніхто не відгукнувся.

Покрутившись біля руїн старої каплиці, я вирішив заночувати. Розвів багаття із зачарованих стріл, та повечеряв.

Джунський портал, судячи з усього, був неактивний. У світлі вогню, він здавався дуже похмурим та непривітним. Взагалі, дивно бачити таку річ… та ще без нагляду…

І раптом подумалось: «А якщо він робочий»? Відразу після цього я спробував пригадати все, що дізнався про цю джунську спадщину.

В Новограді в башті Айденуса, кажуть, є неймовірно величезний портал. Сам я там і досі не був, тому не бачив, не знаю чи правда, чи ні. Але, зазвичай, в кожній башті Великого мага (навіть того ж загиблого Клемента ді Дазірє) завжди є джунський портал. Пригадується, що хтось мене переконував, що саме через нього і вибрали місце для будівлі нової столиці…

А мені ось цікаво, – роздумував я, укутавшись укривалом, – як так стається, що хадаганьскі портали не перетинаються з лігійськими? Адже і там, і тут – джунська спадщина. Хтось мені казав, що це єдина мережа таких собі шляхів… Проте жодного разу не чув, щоб з Нєзєбграду – столиці Хадаганської імперії – переміщувалися в Новоград. Або в Плагат. Треба буде про це спитати у Бернара.

І тут наче в мене блискавка бабахнула: а раптом цей місцевий портал насправді діючий, га? Мозок миттєво почав фантазувати та в кінцевому результаті я вже уявляв, як ним таємно користуються хадаганці, орки, люди племені Зем… Як вони проникають в Світлолісся, «піднімають мул» (якщо користуватися термінами Комаровського)… або стежать за діями канійців…

Від подібних думок навіть сон пройшов. Ледь зміг вгамувати багату уяву своєї свідомості. Саме через це спав погано. Підвівся, тільки зайнялась зоря, та швидко склався і рушив далі на південь до Старої лисини, сподіваючись, що знайду її сам.

Ліс ставав все більш непрохідним. Якби не стежки, котрі траплялися на моєму шляху, то б намучився, пробираючись крізь гущавини. Іноді мені здавалося, наче з чорних нетрів буреломів, видивляються чиїсь недобрі очі. Але я відганяв подібні страхи, продовжуючи йти крізь зарості.

Мабуть, – розмірковував на ходу, – саме через стан цього лісу і з’являються дурнуваті оповіді про нечисть. Випадкові мандрівники дивляться в туманну димку та серед безлічі повалених дерев, бачать не сиве волосся моху, чи позеленіли від лишайника камені, а чиїсь хижацькі морди, котрі так і чатують одинокого перехожого, щоб його скривдити.

До Старої лисини я дістався, коли вже зовсім стемніло. Побачив попереду вогні багать та сміливо вийшов з хащ.

–Хто там? Кого тут Ніхаз носить? – почувся чийсь сердитий голос.

Вийшовши з кущів на освітлену вогнищами галявину, я побачив кілька сторожок, розтягнуті на палях шкури якихось тварин та з десяток кремезних чоловіків, котрі смажили на багатті тушку кабана.

–Ти хто? – знову спитав чужий голос.

Тьмяно блиснуло лезо спису і я побачив сутулого бороданя, одягненого в непоказну темну свитку.

–Бор, – назвався я.

–Який такий Бор?

–З Грьонефьелт-фіорду.

–Хмм! І що тобі, Боре?

–Та ось зайшов на вогник. Хотів на нічліг напроситися.

–Ти один? – здивувався чолов’яга, кидаючи погляд на свої товаришів, котрі повставали у повний зріст та дивились на мене.

–Один.

–Отаке! Ти що ж, не боїшся по цим згиблим місцям бродити наодинці?

–Не боюся.

–Нумо, друже, освяти себе знаменням Сарна.

Я посміхнувся, дивуючись переляканості мисливців. Але між тим освятив себе знаменням.

–Як бачиш, на морок не перетворився, – кинув чолов’язі зі списом. – Так що, товариство, дозволите нічку з вами провести?

Мисливці про щось зашепотіли. Один з них, мабуть ватажок, вийшов наперед та жартівливим тоном пробасив:

–Ну виходь, друже, до нас… на світло… Подивимося, що це за сміливець такий знайшовся.

Я зробив кілька крокв вперед, одночасно витягаючи з кишені «руку допомоги».

–Непогана в тебе цяцька, – весело промовив ватажок. – Але тут вона скоріш не оберег, а річ, яка притягає неприємності. Хіба не чув, що лісами бродять якісь злодії?

–Тому і сам тут вештаюсь. Хочу розшукати цих бандитів…

–Та як же ти, добродію, вирішився їх шукати наодинці?

–А ось так… Слухайте, я тут бачив стару капличку. Мені казали, наче там є служителі Світла, але я нікого не знайшов. Куди всі поділися?

– Ти про Рум’яну, чи що? – подав голос хтось зліва. – Так вона в Новоград поїхала. От як в лісі стало неспокійно, то і поїхала…

Запах смаженого м'яса приємно лоскотав ніс, нагадуючи шлунку, що я давно нічого не їв. Невільно погляд притягувався до кабанячої тушки.

–Сідай! Почастуємо! – весело промовив ватажок.

Раптом кривуваті двері однієї з сторожок голосно рипнули та назовні вибрався чорнокрилий ельф: темна шкіряна куртка, високі до коліна чоботи, легка щетина на витягнутому, але доволі гарному обличчі…

«Невже, некромант? Схоже на те», – промайнуло в голові. Щось підказувало мені, наче цей незнайомець представник Дому ді Дазірє.

Одночасно пригадались слова Бернара, що не всі готові користуватися некромагією. «Це доля обраних, – розповідав він мені. – Взагалі-то, деякі ельфи не приймають постулат про Красу смерті. Вони вважають те свого роду дикістю… навіть божевіллям… Колись був такий час і цей вид магії забороняли використовувати під страхом жорстокої страти».

Ельф наблизився і деякий час розглядав мене. Причому робив те з такою неприкритою цікавістю, що я навіть трохи зніяковів.

–Вважав, що ти набагато... вище, – промовив ельф приємним баритоном. – Ти Бор?

–Так… А ти, вочевидь, Андре?

–Що, знайомця зустрів? - запитав один з мисливців у ельфа.

Той кивнув головою та подав мені знак йти за ним в сторожку.

–Довго ти добирався, – промовив Андре, ледь ми зачинили двері.

На стіні висіла масляна лампадка, світло від якої було доволі ярким та сліпило очі. Ельф присів біля маленького віконечка та дістав довгу розцяцьковану люльку. На столі була розкладена якась їжа, стояв невеличкий дерев’яний кухоль, мабуть, з вином.

–Була задовга дорога, – відповів я, сідаючи навпроти Андре.

–Справа тут така, – почав ельф, ледь запалив люльку та випустив першу цівку сивого диму. – В Загубі з'явилися перевертні.

Він замовк, немов очікуючи від мене якоїсь реакції. Мовчав і я, продовжуючи спостерігати за цівками диму з його люльки.

А між тим в голові знову спливли слова Вижлятникова про «вовче весілля». Можливо, таки, в його розповіді була якась частка правди.

–Ти щось знаєш про перевертнів? – спитав ельф.

Він простягнув мені свій кухоль з вином, пропонуючи зробити ковток, але я не квапився. Спершу подивимось, що ти за особистість, – промайнуло в голові.

–Окрім казок чи жахливих історій – нічого не чув, – розвів я руками, відповідаючи ельфу.

–Мені так і подумалося, – посміхнувся Андре. – Зазвичай, в уяві звичайного обивателя, перевертень – це та ж людина, але якийсь злобний чаклун перетворив її на вовка, ведмедя чи, навіть, собаку.

–А це не так?

–Наприклад, у Темноводді у найдальшій його частині – у Барліжжі, що далеко за Калиновим мостом, мешкають так звані ведмевухі – перевертні в обличчі ведмедя. Це вроджені істоти… тобто такі, яких ніхто не зачарував... такі, що народилися перевертнями…

–Вони що ж, не перетворюються на людей?

–Між вами, насправді, та між ними немає нічого спільного. Так само, як немає загальних зв’язків, наприклад, між гоблинами та орками… Всі ті казки, як ти сказав, результат відсутності знань.

–Давай без цих моралей. Чи у вас, ельфів, це як за правило?

Андре зіщулився та пустив тонку цівку диму.

–Це не моралі, – неголосно промовив він. – Мені доводилось досліджувати це явище… Саме через те я тут і знаходжусь.

–Гаразд, – підняв я руки вгору, демонструючи свою миролюбність. Мабуть, дійсно занадто починаю кип’ятитися. – Мені дійсно цікаво… Єдине прохання: не намагатися розповідати в повчальному тоні. Не люблю подібні речі. Домовились?

Ельф стримано хитнув головою. Хижацькі крила за його спиною завмерли в якомусь напруженні.

–Ваші казки та жахливі історії мають початок в далекій давнині, – розповідав Андре. – Це почалось в ті часи, коли ви намагались порозумітися на магії… на примітивній магії… Вважалось, якщо надягнути на себе шкуру вовка чи ведмедя, то людина перетвориться на цю істоту.

–А насправді?

Андре по-доброму посміхнувся та глибоко затягнувся.

–Ясно, – хитнув я головою. – Отже, перевертні, які мешкають в Згиблих хащах це…

–…плем’я дикунів, котрі перебрались в ці місця… правда, не знаю звідки… та коли саме, – розвів руками ельф. – Мене відправили прояснити ступінь небезпеки через їхню присутність в Світлоліссі. Мабуть, те вже чув, що в Згиблих хащах зникають люди?

–Це правда?

–Правда в тому, що люди дійсно зникають, а чи справа в перевертнях – то друге питання.

–А чому тоді відбувається зникнення?

–Є ще одне припущення, наче немає ніяких перевертнів. Буцімто розбійники навмисно залякують місцевих давніми жахами… Можливо, вони переодягаються в шкури та нападають на поодиноких мандрівників.

–«Піднімають мул», – знову згадав я слова Комаровського.

–Розумієш, Боре, люди взагалі приймають незрозуміле з великою боязкістю. Повір, я не хочу нікого образити… але ви у владі забобонів! Знаєш, які кроваві сутички були свого часу в Темноводді між ведмевухими та людьми? О! Там творилися страшні речі… причому з обох боків! Коли будеш там, спитай про місцеві байки, та почуєш стільки всілякої маячні… І про викрадення дітей, яких нібито перетворювали на ведмевухих потвор. І про людські тіла без шкіри… геть без шкіри, лише м'ясо та кістки… Їх «періодично» знаходять в хащах.

Ельф замовк та втупився кудись в стелю. Його правильні риси обличчя, світле волосся та відкритість погляду не носили відбитку негативізму. Можливо, він не такий вже сноб, яким здався на початку.

–Якщо з'ясується, що там все ж перевертні, то встає питання: звідки вони тут взялися? – спитав я, беручи кухоль з вином. Ковток і горлянку обволокла приємна терпкість. – Ці істоти на гриби не схожі, щоб просто вирости з-під землі. Адже так? Може хтось навмисно їх сюди затягнув?

–Оце запитав! – посміхнувся Андре. – До речі, а що ж з Ентоні ді Вевром? Жан казав, наче ти відправився на його пошуки в Берестянку.

Якусь мить я обдумував ситуацію, а потім в двох словах повідав про стан справ. Некромант спохмурнів та важко задихав.

–Скрізь якісь змови, – пробубонів він. – Люди проти ельфів… ельфи проти людей… Якась каша виходить! Знаєш, – Андре нахилився вперед та майже пошепки додав: – мені часом столиця Ліги, цей клятий Новоград, нагадує якесь гніздо, здатне народжувати лише всепожираючих павуків та змій.

Я не знайшовся, що відповісти. Лише допив вино та поставив кухоль назад на стіл.

–Вийду, подишу свіжім повітрям, – наче підводячи риску під розмовою, сказав ельфу.

Той втомлено хитнув головою та знову втупився кудись в стелю. Я вибрався назовні та побачив, що мисливці вже зняли тушу кабана і почали відрізати від нього здоровезні шматки м'яса.

–Давай підходь! – крикнув один з них, ледь побачив мене.

Я подякував за гостинність та приєднався до вечері. Їв, а сам все думав про перевертнів, про ді Вевра, напад на Бортицю. І раптом звідкись здалеку линуло тихе протяжне виття. Мисливці разом замовкли та напружено подивились один на одного.

–Вогнику треба піддати! – сказав ватажок.

Інші чоловіки мовчки закивали головами та почали домовлятися про час чергувань…

13

...Настільки похмурих лісів мені ще бачити не доводилося: криві товстелезні дерева, величезні валуни в зеленому моху, непривітні галявини з облізлими кущами та засохлими будяками. Саме те місце, щоб в ньому існувала якась погань. Не дивно, що тут ніхто не хоче оселятися, – міркував я, крокуючи крізь колючи кущі.

Ми йшли з Андре, намагаючись не зчиняти зайвого шуму. Земля під ногами якось неприємно пружинила, немов на якомусь болоті. Здавалося, що навіть дерева з голими чорними стовбурами і з розкиданими на всі боки жадібними кривими руками-гілками, невдоволено поглядали на нас, збираючись схопити та зжерти водночас.

О, Сарне! Чому це я сьогодні якісь напружений? Чому мені в макітру лізе усіляка маячня? – бурчу собі під ніс, сердячись на власні забобони.

Провідником виступав Андре. Ми з ним навіть те не обговорювали. Ельф без зайвих слів рушив з табору першим, а я почимчикував слідом. Некромант впевнено рухався на південний схід, навіть не поглядаючи навкруги, наче ми з ним прогулювалися якоюсь людною вуличкою, а не недоброзичливим лісом. Здається мені, що цей ельф тут бував, та ще й не раз… А крім того, від нього тягнуло чимось незвичним… чимось незрозумілим… Не схоже, наче він настільки безтурботний та не чим не переймається. В його діях читалася залізна впевненість.

Згодом виявилось, що цей Андре досить балакучий ельф. Правда, до розмов він вдавався з якоюсь дивною періодичністю. То ми йшли абсолютно мовчки, то Андре раптом пускався в розповіді. Мені часом здавалося, ніби він вів своєрідний діалог із самим собою, а не зі мною.

Говорили взагалі про різне, здебільшого про те, що не варте уваги. Але серед всього мене зацікавив Такалік – порт на Ельджуні, величезній західній частині Святої Землі.

–Треба чесно сказати, – почав розлого розповідати Андре, – що те містечко побудоване не на порожньому місці.

–Тобто? – спитав я, радіючи розмові. Це трохи відволікало від дурних думок.

–Там знайдені залишки давніх джунських поселень. Взагалі, те заплутана історія...

–Кажуть, в Такліку зовсім інші порядки, ніж у Канії.

–Так, згоден. Там тобі не Канія... і навіть не Хадаган... не ельфійська Тєнебра чи інші землі... Що цікаво, найбільший потік дезертирів спостерігається саме в тих краях. В Ельджуні.

–Дезертирів?

–Тікають всі: орки з імперської армії, Захисники Ліги… Та що там люди! Я бачив і ельфів з бунтівних Домів.

–Ді Дюсерів?

–Ну їх теж, – хитнув головою Андре.

Мені стало трохи не зрозуміло, чому про «бунтівні Доми» було сказано у множині? Проте ельф нічого не пояснив.

–А що ти там робив? – спитав я у нього.

–Допомагав декому в дечому, – невизначено відповів некромант. А потім щось додав про прихильників астральних демонів.

З плутаних пояснень мені стало зрозумілим лише те, що він зовсім не второпає, чому «розумні істоти Сарнаута поклоняються демонам, які намагалися зруйнувати залишки нашого світу».

–А там були якісь їхні прихильники? – спитав я.

Андре замовк та деякий час йшов мовчки. Вже було подумалось, що це кінець розмови, раптом ельф голосно сказав, що Такалік, це «досить добре укріплене місто».

–До речі, як ти правильно казав, там царюють особливі порядки, – якось хитрувато додав ельф. – Чув про вільних торговців?

–Краєм вуха.

–Ось вони там і «правлять».

–Прямо так?

–Ну… не зовсім… Скажімо, жителі Такаліку дотримуються особливих правил. Їх називають «Кодексом гідної людини». Там є дуже цікаві пункти.

Останнє речення пролунало з якимсь дивним забарвленням. Я не став уточнювати, що саме мав на увазі Андре, а просто запитав про місцевих жителів.

–Місцеві? Це слово там звучить трохи в іншому сенсі. Місцевим буде всякий, хто згоден з умовами «Кодексу».

І знову загадки, знову недомовки.

–А скільки там шпигунів! – раптом вигукнув Андре. – Між іншим, саме в Такаліку між Лігою та Імперією відбуваються досить захоплюючі «ігри». Це точка дотику двох світів… двох світоглядів. Саме наявність неї призвела до появи «гідних людей»! На Тєнебрі, між іншим, Такалік вважають розсадником «заразних думок».

–Це яких?

–Та різних, – ухильно знизав плечима Андре. – Як у нас кажуть: «Такалік – гніздо вкрай шкідливих ідей».

І тут я знову відчув у голосі ельфа щось схоже на симпатію. Невже, будучи там, Андре встиг підхопити «заразу», про яку він мені туманно натякає?

Раптом некромант пустився в розповідь, що з війська Ліги за останні два-три роки втекло близько сьомої частини реєстровиків, причому як нижчих чинів, так і вищих.

–І всі на вільні хліби подалися? - запитав я.

–Ні, деякі відправилися в Хадаган. Між іншим всупереч розхожій думці Імперія дуже охоче приймає перебіжчиків. Дуже! А ось у нас до них ставляться... м'яко кажучи... зі зневагою.

–Приймає? – здивувався я. – А якщо це шпигуни? Невже Хадаган настільки необачний?

–В такому випадку з тебе живого здеруть шкіру та зварять в казані, – чи то пожартував Андре, чи то була правда, я так і не второпав. – Взагалі, як ти розумієш, не всі хочуть пристосовуватися до лігійських умов існування. Я кажу про тих, хто народився саме тут! Не про прийшлих! Не чужинців!

Тон Андре став якимось сухуватим, наче розповідь про подібне його чимось схвилювало.

–Тікають взагалі-то не від солодкого життя, – додав він. – Не дивлячись на те, що вголос заявляє Ліга… не дивлячись на те, які цінності вона пропонує… насправді ж все досить складно. Іноді в Лізі відбуваються доволі неприємні речі, чого гріха таїть. І що саме цікаве – з цим мало чого можна порішати… Ось чому в тут, в Канії… і навіть серед ельфів… відбуваються усілякі бунти та заворушення.

–В Хадагані, виходить, такого немає?

–Жорстка структура, яка володарює там, подавляє подібні «витівки» ледь ті пробують подати голос, – мені здалося, що Андре промовив те із заздрістю.

Якийсь час ми йшли мовчки. Накрапав невеличкий дощик, небо затягнуло рваними хмарами. В лісі була тиша. Не співали ніякі пташки, навіть дрібних тваринок не було помітно. І знову в душу поповзли усілякі страхи.

–Кожна істота, – неочікуване промовив Андре, а потім виправився: – кожна розумна істота боїться цього світу, як той равлик, що тягає на спині власний будиночок – черепашку. Тому, – продовжував ельф, – ми будуємо навколо своєї свідомості… свого, так би мовити, справжнього «я» – захисні мури. Ми ховаємось в особистій фортеці… Вона ніби оболонка, всередині якої існує зовсім інша особистість.

–Чому ти вирішив, що ми щось ховаємо? – обережно спитав я.

–Бо, по-перше, я морокоборець! Ти, мабуть, про таких і не чув… Ми кожну істоту бачимо наскрізь!

–А по-друге? – обірвав я вихваляння ельфа. Оці всі «бачення наскрізь» – повна маячня. Бачив вже таких хвальків.

–Так роблять усі… Усі! – із залізною впевненістю підкреслив Андре. – Чи знаєш, чого ми всі боїмося? Що хтось зруйнує нашу фортецю… оті захисні мури… і всі побачать «голу сутність», яка переховується там… і почнуть насміхатися… дражнитися… Говорити: «Овва! Яка ж ти потвора»! Тому і намагаємось виглядати неприступними. Як ось ти, Боре, – раптом заявив ельф.

Подібне зауваження мене огородило.

–Ти до чого ведеш? – роздратовано спитав я.

–В щілини… віконця… навіть в привідчинені дверцята твоєї «фортеці» можна побачити трохи іншу людину, ніж та, яка зараз йде поряд зі мною, – заявив ельф.

Він був цілком серйозним. Говорив сміливо, відкрито. Це з одного боку імпонувало, а ось з іншого… З іншого – ми говорили про мою глибину суть, і це дратувало.

–Проте іноді всіх нас в чомусь прориває! Жити під власним контролем – найжорстокіша річ у світі! Бо треба тримати рівновагу між тим, що всередині та що назовні, – продовжував Андре. – А назовні конче хоче вирватися монстр. Те чудовисько, яке ховається за мурами. Так, так, чудовисько! Ти, мабуть, наївно вважав, що ми насправді ховаємо тендітну квітку? – ельф дозволив собі посміхнутися. – Ні, ми просто не погоджуємося з тими правилами, якими сповнений Сарнаут… і які нас примушує виконувати суспільство та обставини життя… І подібні розбіжності між тим, що «треба», і тим, що «хочеться» породжує чудовиськ. Тому для нього потрібен притулок.

Андре хихикнув, наче подібні розмірковування були якимись веселими історіями. Він глянув на мене та підморгуючи додав:

–Ось тому і тікають з Ліги до Імперії… та навпаки… Розумієш? Ні? Бо нам наївно вважається, наче є такі місця, де можна випустити своє «я».

–Стій! – різко наказав я ельфу. – Стій на місці!

Андре різко застиг і я відчув ледь помітний холодок, який ковзнув мені під одяг. Так вночі крадеться змія, що повзе по твоєму сонному тілу.

Ельф втупився перед собою пустим поглядом, хоча (і я в тому був впевнений) насправді він «оглядав» місцевість навколо… Проте зовсім не очима! А якоюсь своєю дивакуватою магією.

–Що таке? – неголосно спитав він, згодом обертаючись до мене.

Я тицьнув пальцем праворуч, за старі ялини. Крізь зарості виднілися рештки дерев'яного возу. Ми обережно пройшли туди та зупинилися на краю невеличкої галявини. В очі кинулися колеса цієї старої підводи, які майже вросли в землю. Зотліла тканина натягнута на остові нагадувала якийсь чудернацький мох. В якусь мить вона ніби чогось злякалася і відсмикнулася вбік. Я вирішив, що це мені здалося, бо саме дивовижне – тут не було навіть натяку на якійсь вітерець. Швидше за все, мій стривожений розум зараз не зовсім адекватно сприймав навколишній світ, вишукуючи всілякі капості.

–А вмієш ти знайти пригоди! – посміхаючись, промовив Андре.

Ми з ним наблизились до воза та помітили біля нього череп та побіліли кістки якоїсь людини. Поруч з ними валялася розтрощена невеличка скриня, ободи якої від часу позеленіли.

–Порожньо, – чомусь підморгнув мені ельф, натякаючи на розбиту скриню.

–А я і не очікував у ній щось знайти.

Андре подивився на мене загадковим поглядом, і поки я обходив віз по колу, він спокійнісінько витягнув люльку і закурив. Його флегматичність і якась байдужість до навколишнього, починала трохи дратувати. Моя натура вимагала дії, а тут ніби поринаєш з головою в студену воду. І ще це дивне почуття тривоги, яке несподівано виникло ледь не на порожньому місці. Серце прискорено забилося, вуха заклало, ніби я пірнув у воду... В наступну мить великий палець правої руки сам по собі почав гарячково погладжувати фаланги зігнутих в кулак вказівного і середнього пальців. Збоку якомусь спостерігачеві це здалося би схожим на те, буцімто в моїй руці було стиснуте руків’я невидимого меча, а подібною процедурою я наче перевіряв, наскільки міцно долонь стиснута в кулак.

Нервове? Напевно, що так… Але чому раптом подібне виникло? – я завмер і озирнувся. Наче нічого і нікого, щоб могло так мене налякати.

Ельф неквапливо обійшов навколо черепа та тихо спитав:

–Ну що? Ходімо далі?

Я знову озирнувся. Здалося, щось не так… щось не в порядку… А потім почулися чиїсь голоси…

Ні, насправді вони не були реальними голосами. Скоріш десь в середині мене… в голові… в нетрях розуму пробіг ледь відчутний «вітерець»… Саме він перетворився на голоси. Наче перемовлялися кілька осіб. Мова була незнайома… чи може просто незрозумілі слова… Але ось настрій тривоги… він залишився…

–Ходімо, – кивнув я ельфу.

Голоси не зникли, а стали ще більш чіткими. Вони зверталися до мене… шепотіли якесь слово…

–Стій! – гаркнув я Андре. – Стій! – саме це і мені шепотіли на вухо.

Те, що я спочатку було прийняв за викорчувані пні, заворушилися, і в одну мить виросли до солідних розмірів. В туманій димці, яка царювала попереду, було важко розгледіти, чи це жива річ, чи нежива…

Чекай, Боре! Це ж істота… Істоти! Троє... четверо... ще двоє…

–Ніхазова ковінька! – мене аж тіпнуло, а ось ельф все також флегматично дивився на темні фігури, які рухалися до нас.

Руки самостійно схопили лук та стрілу. Я тут же націлився вбік загрози.

–Ляєн-Бліт! Спалах! – прошипів вголос, відчуваючи, як стріла почала вібрувати. За якусь секунду вона почала перетворюватися на блискавку.

Фігури… цілком подібні до людських… Вони рухалися досить швидко і впевнено, неухильно наближаючись до нас. Ось я вже міг розгледіти обличчя незнайомців... Вірніше, то були морди… Вовчі морди із характерним оскалом… А ще дикі очі, котрі палали хижацьким вогнем...

–Вовкулаки, – промовив ельф, та причому так спокійно, наче казав: «Дивись-но, Боре, яка гарна квіточка росте на галявині».

Перевертні ніби й не бачили, що я стою на напоготові. У мене виникла думка, що вони просто ніколи не стикалися з лучниками й тому не розуміють власної небезпеки. Але кроків за п'ятнадцять до нас, коли я вже вибрав першу жертву та приготувався стріляти, вони всі завмерли, втупившись на нас. У всіх на морді звірячий оскал, шерсть на загривку дибки, гарячі клуби пару, які здіймалися над ними стовпами... пальці на долонях з величезними кігтями… Такими лапищами можна розірвати людське тіло навпіл! – промайнуло в голові. Тут же ніс відчув характерний запах, який буває тільки у звіра, що харчується живою плоттю.

Не те, щоб я злякався, але в голову закралася думка, що напевно здолати таких чудовиськ буде важкувато. Мені треба було стріляти, ледь вони вийшли з хащі, а зараз момент упущений.

–Які ж вони потворні! – голосно заявив Андре, який все ще пахкав люлькою. – Їй-богу, потворні!

Я відразу згадав розповіді Бернара про Красу, та подумав, що зараз заводити подібні промови про це дуже недоречно. Але ельфів, схоже, не змінити!

–Га-а-а, – вищирився один із перевертнів. В тьмяному світлі блиснули його величезні ікла. – А славне м'ясце.

Заговорив він, на диво, канійською. Не чистою, звичайно, з явним придихом в словах, шипінням та хрипінням, від чого не відразу був зрозумілий сенс сказаного. Якби не відчуття небезпеки, яке примусило мозок працювати швидше, то я взагалі б прийняв фразу про м'ясце, як гарчання.

–Зробиш ще крок, – якомога спокійніше відповів я вовкулаці, – і славним м'ясцем будеш саме ти.

Стріла, що лежала на вказівному пальці, в такт моїх слів почала переливатися холодним блакитним світлом. Якби я був на місці цих перевертнів, то сто разів подумав, чи варто атакувати.

–Гррр! – загарчав самий найближчий з вовкулаків. Від нетерплячки він зробив невеликий крок вперед та щось промовив. Декількома секундами пізніше, явно осяяний думкою, щоб налякати нас, він також заговорив канійською, звертаючись до своїх товаришів. Якщо відкинути стороні звуки та перекласти його фразу в більш зрозумілу форму, то промовив він наступне: – Дозвольте мені поласувати першим… оцим ось зухвалим чоловічком, – перевертень кивнув на мене. – Всіх перестріляти він не встигне…

Я відпустив тятиву. Вовкулаче явно на подібне не очікував. Блискавка прошила тіло наскрізь, вириваючи чималий шмат зі спини перевертня. Його відкинуло назад десь на пару сажнів. Він глухо гепнувся на землю та застиг. А моя рука вже сама витягнула наступну стрілу. Я хутко натягнув тятиву… знову губи прошепотіли закляття… вистріл і ще одна блискава звалила з ніг другого вовкулаку. Решта перевертнів відскочила назад і вони спритно поховалися за стовбурами старих сосен.

–Овва! – почулося позаду від ельфа. – Давно не бачив подібних фокусів!

Я не став слухати подальших слів Андре. Зараз не час на жарти… Ліпше б допоміг із нападниками, а не курив свою люльку.

–Вибух! – гаркнув я наступне закляття та ще раз спустив тятиву.

Стріла рушила вперед. Вона увіткнулася в одну з сосен, гучно бахнув, і на всі боки полетіли гілки та тріски. Я обережно висунувся вперед, пройшов крізь чагарник та випустив ще одну вибухову стрілу.

Один із вовкулаків не витримав та боягузливо вискочив зі своєї схованки. Він кинувся бігти в бік низькорослого ялинника. Якихось три кроки і йому в спину встромилася блакитна блискавка.

Я знову поглянув на Андре, але ельф явно не збирався допомагати. Він безпристрасно спостерігав за тим, що відбувається, і цей спокій та байдужість мене розлютило більше, ніж напад вовкулаків.

–Псяче хутро! Та щоб тебе біси замордували! – вирвалося само собою. Я звичайно не волав на весь ліс, проте сподіваюсь Андре почув моє невдоволення.

Ледь помітне ворушіння праворуч повернуло мене до бою. Я випустив кілька вибухових стріл, перетворюючи ліс на суцільне пекло, і знову став напоготові.

З диму вискочила величезна фігура. Вже було добре зрозуміло, що я не встигаю вистрілити, а тим паче витягнути мечі для захисту. Удар в плече і мене відкинуло назад. Я утнувся спиною в щось тверде, буквально на секунду втрачаючи свідомість. В голові закрутилася тільки одна думка: «Встигнути встати та вихопити клинки, інакше прийдеться вітатися із Тенсесом».

Я все робив майже несвідомо. Ледь картинка перед очима прояснилася, стало зрозумілим, що вовкулака поруч немає. За те за спиною сидів величезний… неймовірно величезний мерзенний павук, який наче мерехтів зсередини якимось противним синюватим кольором. Його лапи метушливо копошилися над... над...

Я придивився: павук пожирав те, що залишилося від перевертня.

–Ось тобі на! – і я зайняв стійку, щоб битися із новоявленою потворою. – А щоб тебе… Ніхазова ти падлюко!

–Стій, гаряче голово! – почулося ліворуч.

Обернувшись, я побачив Андре, який стояв опершись ногою о пеньок. Його змарніле обличчя блищало і здавалося було вкритим липким слизом. Блідо-зелена шкіра, очі, наче п’ятаки… а ще зіниці, в яких виблискувало малиновим вогнем.

Хай Сарн мене милує! Прямо ожилий мрець, а не ельф. А щоб Ніхаз тебе побив! – мене все ще тіпало від картини перед очима.

Ді Дазірє якось втомлено видихнув. Прихована недобра посмішка в складках його губ видавала ельфа із головою. Йому явно подобалось дивитися на сніданок павука. Андре із задоволенням споглядав, як волохате чудовисько жадібно пожирає перевертня. Мені навіть подумалося, що цей ельф отримує якийсь екстаз від подібного споглядання.

–Це… це твоє… створіння? – обережно спитав я.

–Авжеж!

–Звідки воно тут?

–Покликав, – незрозуміло відповідав Андре. – Взагалі-то павуки не їдять живцем, а лише висмоктують живильні соки, – некромант почав читати нотатки про життя цих мерзенних тварей, буцімто мене це дійсно цікавило. – Вони вприскують в здобич отруту, яка її паралізує. А коли та розм'якшиться до такої собі кашиці, починають її поглинати.

Андре нахабно посміхнувся та додав, що його «павучок зовсім позбавлений подібної ласки та полюбляє пережовувати м'ясо».

–Я подарував йому кілька гарних щелеп, – закінчив ельф.

–Бачу, – невдоволено кинув йому у відповідь. Дивитися на цю істоту було, м’яко кажучи, неприємно. Чомусь представилось, як мене намагаються вкусити ці щелепи. Як вони перемелюють мої кістки, жують жили, п'ють кров. – Тьху ти, хай воно скисне!

–Гаразд, друже. Цей вовкулак був останній… Інші збігли… Ти своїми гучними пострілами півлісу переполохав. Отже хутко рушимо звідси, а то сюди скоро набіжить купа «доброзичливців».

Павук різко повернувся в мій бік і злобно замахав передніми лапами. Я шарахнувся назад. Ельф сердито цикнув і рішуче підійшов до мене.

–Ти взагалі як? – запитав він.

–Боки болять, а так – нічого.

Андре розуміюче хитнув головою і пішов на південний захід. Я швидко оговтався, підняв лук та рушив слідом за ним.

–Спритний ти хлопець, – сказав ельф, коли ми відійшли на пристойну відстань. – Мені здалося, що вовкулаки тебе порвуть на шматки… Ти так перелякано на них дивився.

Подібна заява мене розсердила:

–Я не злякався! Ти щось плутаєш.

Ельф не сперечався. Він лише стримано посміхнувся та підморгнув:

–Отже, найкращий захист це напад? Чи ні! Бачу, ти скоріш шанувальник тактики «канійського спису».

–Що? – не второпав я.

–Кажу про тактику використання зброї в якості останнього аргументу. Не чув про «канійські списи»? – ельф не став очікувати на відповідь та пояснив, що в часи ранніх Валірів шляхта між собою на перемовинах часто прибігала до застосування особистих загонів списоносців. – Коли сторони заходили в глухий кут, то одна з них підмовляла військових та за їх допомоги вбивала супротивників. Отже, це така собі тактика останнього аргументу.

–В моєму випадку це були стріли. І перемовини я не вів, – цілком серйозно відповів я, на що ельф раптом розреготався.

–Тепер розумію, чому на тебе покладається П’єр ді Ардер. Для нього ти той самий «канійський спис».

–Мені якось байдуже, хто та що в мені бачить.

Андре спритно клацнув пальцями, наче подавав якийсь сигнал павуку. Блідість шкіри на обличчі Андре вже зникла. Не було і того дивного слизу, яке додавала образу ельфа мертвості. Поряд йшов той самий незворушний красень.

Моє питання про павука, котрий наче залишився на галявині, ельф спочатку проігнорував, але трохи пізніше все-таки сказав, що це осквернитель.

–Це не зовсім жива істота, – розповідав Андре. – Але не будемо вдаватися в деталі, бо тобі, друже, те не зрозуміти... Вважай, що це лише... образ. Так, образ.

–Щось той «образ» занадто реальний. Ну, гаразд, нехай так! – я відмахнувся, а сам про всяк випадок озирнувся та побачив, що за кущами, кроках десь в двадцяти, слідом біжить все та ж мерзенна павуча істота. – Отже, суко, прив'язався за нами!

Андре якось криво посміхнувся. Ельф дивно смикнув плечем, немов відганяв настирливих комарів, а потім неохоче відповів:

–Не переймайся, через годинку його не стане. Розтане, як ранкова імла.

Якийсь час Андре виглядав надмірно активним, навіть, скоріше, смиканим і нервовим. Так було десь с годину, може трохи більше. Ми з ельфом швидким кроком минули густі зарості кропиви біля невеличкого струмочка, піднялися високим крутим схилом і опинилися в майже непрохідних нетрях старого лісу.

Куди йдемо? Взагалі не зрозуміло. Цей Андре як і раніше майже не дивився навсібіч. І ця його дивна безпечність не припиняла мене дратувати. Хіба мало тієї сутички із вовкулаками? – міркував я, слідуючи за легким рухливим ельфом. Позаду, кроків вже за п'ятдесят, шарудів лапками осквернитель. Його величезна купа темно-синіх очей втупилися нам в спину жадібним поглядом голодного хижака.

Я чесно зізнався, що мені ця істота не подобається. Бажано б було, щоб вона взагалі не йшла за нами. Андре зупинився, подивився на мене явно збираючись щось сказати, але натомість нервово посміхнувся та пішов далі.

Ми не зробили і десятка кроків, як змушені були зупинитися. Все через навалу вовкулаків, яка вийшли нам назустріч із густої хащі.

Перевертнів було багато. Дуже багато. Вони впевнено та досить спокійно вилазили на відкриті місця та хижо скалячись, дивилися на нас. Їхня поведінка не обіцяла нічого приємного. І відчуваю, що цього разу так легко відбитися не вдасться.

–А ці потвори тобі подобаються? До «канійських списів» прибігати будеш? – підколов мене ельф. Він підморгнув та тут же звернувся до вовкулаків, голосно крикнувши вперед: – Хто тут вожак?

Здавалося, що Андре зовсім не злякався. Мене ж пройняв холодний піт, а ельф, між тим, виглядав так, немов прийшов на якійсь світський раут. Зараз ще почне поклони бити.

Пауза затягувалася. Ніхто з перевертнів не відповідав. Вони ніби на щось чекали. Кільце навколо нас щільно зімкнулося, отже відступати було нікуди.

–Охочих претендувати на роль вожака клану, бачу, немає, – пожартував ельф. – Може мені визватися очолити вас?

–А що тобі треба? – почувся хрипкий низький бас.

Канійська, котрою розмовляв перевертень, як я вже раніше відмічав, була дуже спотворена. Мені знову ледь вдалося зрозуміти сказану фразу.

Ми з Андре повернулися убік голосу. Вовкулаки, які юрмилися ліворуч, різко розступилися і вперед вийшла широкоплеча невисока фігура. Скоріш за все, це і був ватажок клану перевертнів. Його важкий погляд пройшовся по нам, немов порив холодного вітру.

–Хотілося б дізнатися, – заговорив ельф зайнявши нахабну позу, – чому це ви на чужій землі балуєте? Недобре те якось. Адже ви порушуєте закон гостинності та...

–Ми зла нікому не хочемо, – перебив Андре ватажок перевертнів. – Все що потрібно моєму племені, так це добра здобич та тихі хащі.

–І хто тут здобич?

Перевертень підійшов до нас впритул та втупився очима в ельфа. Дуель між ним та Андре тривала недовго. Ді Дазірє не витримав і відвів погляд. Я знову відмітив, як змінюється у Андре колір шкіри.

–Так хто тут здобич? – повторив я питання з викликом в голосі, перебираючи на себе роль переговірника. – Ми? Люди?.. Чи знаєш ти, скільки в цих хащах згинуло місцевих?

–Вони тут «гинули» і без нас.

–А відтепер їхня кількість збільшилася.

–Дурррня! – гіркнув вовкулака. – Ми до цього не маємо ніякого відношення.

–А хто ж тоді робить лихо? – нахабно ощирився я.

–Ви, люди, і робите. А нас перекидаєте… Ми просто хочемо жити, – процідив ватажок перевертнів. – Нікого не чіпаємо…

–Нікого?

–Нікого, – хитнув головою вовкулака. Він тут же оскалився, демонструючи чималі ікла. – Хочеш доказів?

–Я хочу порозумітися. Чого ви тут?

–Бо це місто, саме те, що нам підходить... Правда, ви нам спокою не даєте. Варто було свого часу тут з'явитися, як починаєте лізти в ліс, наче ті мухи на гівно.

–Отже, ми мухи, – знову ощирився я, – а ви – гівно.

Цієї миті почулося дивне гарчання та шерех. Я побачив, як розступилися вовкулаки і до нас наблизився павук Андре. Перевертні злякано розійшлися, а осквернитель підбіг до ельфа, немов дворова собачка. Я знову відчув неприємний холодок, який пробіг між лопаток. Навіть той факт, що павук стоїть на моєму боці, не викликав особливого захоплення.

Вожак напружився, але не відступив назад. Його хвіст нервово затремтів, а шерсть на загривку стала дибки.

–Пропоную поговорити спокійно, – заявив я примирливим тоном.

–Ще один «пропонувач», – хмикнув перевертень.

–Що це значить: «Ще один»?

–Приходив тут один... ватажок… гррр…дворянин, - виправився перевертень. – Грр! Пропонував союз в обмін на гроші.

–Тобто?

–Хотів, щоб ми йому допомогли в Південній Берестянці.

–У чому?

–Вам, людям, в голову зазвичай лізуть лише лихі справи.

–Тобто, вам пропонували дещо недобре? – спробував уточнити я.

–Напевно… Взагалі, нам було не цікаво, тому ми не перепитували, – неохоче відповів перевертень. – Ми не настільки жадібні до золота, ніж ви, люди.

–А вам пропонували золото? – мені стало трохи смішно. Це ж треба бути таким дурником, щоб пропонувати гроші дикунам.

–Гррр! Так, той чолов’яга обіцяв нам золото, але ж воно прокляте.

–Чому це?

–Він притягнув його з давніх могильників.

–Те золото джунське? – уточнив я.

–Ми не знаємо, хто раніше правив в цьому світі. Кажуть, то були великі чаклуни, яким підкорювався весь світ. Вони були настільки могутніми, що вирішили відламувати часточки сонця, перетворюючи його на золото. А з місяця – срібло. В світі ледь не запанувала темрява… Подібні дії прогнівали богів. Вони знищили тих чаклунів… Ті згинули, наче пил…

Мене так і кортіло спитати про «богів» перевертнів. Цікаво, в кого вони вірують?

Але замість того, я ще раз спитав про золото джунів.

–Це прокляті речі. І взагалі, ¬– гаряче розповідав ломаною канійською вовкулака, – не слід зв’язуватися зі злом… Ваше золото вас і засліплює! Прийде час і ви, люди, через нього перекинетесь на пил, як і давні чаклуни.

–І тоді в Сарнауті запануєте ви, перевертні.

–Ми – чисті створіння! – з викликом промовив ватажок. – А ви удвох навіщо сюди прийшли? Не віриться, наче заради з’ясування, хто «балується на чужій землі», – після цих слів вовкулака поглянув на Андре.

–Піймали! – роблено хихикнув той. – Звісно не заради цього… Ми з товаришем хотіли б в дечому розібратися. Сталося так, що невідомі викрали мого одноплемінника. Вважаю, що його переховують в цій частині алоду.

–Повірте нам, – відповідав ватажок, – тут ніхто не ховається, окрім нашого племені. Нам тут подобається… Дуже подобається.

–А звідки ви сюди прийшли? – спитав ельф. Мені здалося, що він хотів сказати «припхалися».

Ватажок оскалився, явно не збираючись відповідати на це питання.

–А що з тією людиною? Дворянином? – запитав я. – Він був один?

–Звичайно, що ні! То була ціла зграя!

–Загін, – поправив я. – Як звали їхнього ватажка? Адже він, впевнений, назвався.

–Борис… Дуже пихата особа. Трусив своїм золотом та ще з таким виглядом, наче то була така бажана для нас річ, хоч зайцем за неї стрибай!

–Він не сказав, звідки у нього те золото?

Вовкулака чомусь замовк. Я зрозумів причину за мить: перевертні вже починали дратівливо гиркати. Очевидно, їм не подобалось, що ватажок приятелює з вбивцями їхніх товаришів.

–Звідкись з півночі, – після невеличкої паузи додав ватажок.

–А куди рушив потім?

–Грр! До Великих валунів…

–А…

–Ось що, шукачі пригод, – перебив потік моїх запитань перевертень, – раджу вам йти собі геть. Подібного більше пропонувати не буду... Мої хлопці і без того зуб на вас точать, а я тут сюсюкаю.

Я глянув убік вовкулаків, що нетерпеливо переминалися з ноги на ногу. Битися з подібною зграєю було б самогубством. Це розумів і Андре. Він стримано кивнув головою та подав мені знак уходити.

Кільце перевертнів розімкнулося. Вовкулаки зробили прохід і ми з ельфом, лише трохи забарившись, все ж потихеньку попрямували на північ. Слідом задріботів волохатими ніжками осквернитель.

–Цікаво, вони нас дійсно відпускають? – вичавив із себе я. – Чи це, можливо, пастка?

–Від дикунів всякого можна очікувати, – прошепотів ельф. Блідість його обличчя сильно відтінювалася кольором костюма, і тому він знову почав здаватися мені мерцем з синюшною шкірою. – Хоча ця земля формально їм не належить… Отже, думаю, поки нас не стануть чіпати. А загалом, не будемо гадати, і краще покинемо їхні хащі.

–Чому це? Ми прийшли сюди за Ентоні ді Вевром, пам’ятаєш?

–Його тут немає.

–Ти повірив цим істотам?

–Вони не настільки спотворені, як ми. До шахрайства не привчені.

Я роздратовано сплюнув та сказав, що все одне треба бути обережним. Хоча би через те, що декому захочеться помститися за вбитих товаришів.

Сказав про те і озирнувся. Проте ніхто з перевертнів слідом за нами не йшов.

–Помститися? – задумався ельф. – Це можливо, але у них панує залізна дисципліна, – почав знову віднікуватися Андре. – У дикунів з тим куди більше порядку, ніж у нас. Вважаю, що вовкулаки не нападуть на нас зненацька.

–Це чому? – сердився я.

–Дякуючи твоїм діям, – посміхнувся ельф. – Я кажу про бійку біля возу. Це був досить розумний та передбачливий хід. Хоча помітно, що ти був під впливом інстинктів, ніж розмірковувань. Але все одне це рішення було правильним. Дикуни в більшості покладаються на силу, – пояснював Андре. – Ти її продемонстрував. Це було свого роду попередження, яке змусило їхнього ватажка піти на перемовини. Адже сам розумієш, їхньому племені приходилось залякувати місцевих жителів, щоб ті не ходили на зайняті перевертнями землі.

–Ти вважаєш, що вовкулаки все ж нападали на людей? – я пригадав розбитий віз та білий череп, який лежав біля нього.

–Не думаю, що справа заходила занадто далеко, – заперечив Андре, зрозумівши мій натяк. – Той віз стоїть в лісі вже не один рік, але це не означає, що до смерті того бідолахи приклали руку вовкулаки…

–У нас на Інгосі кажуть: «Де верба, там і вода».

–Напад виключений! – замотав головою ельф. – Це була б дурість… Ну, може, перевертні боки комусь нам’яли. Не більше. Головне було налякати, а не нападати відкрито, адже перевертні розуміють, що в такому випадку сюди прийдуть військові…

–Ти бачив скільки тут вовкулаків? А тепер скажи: як таку ораву прокормити? Один вовкулака може з’їсти цілого барана! А їх тут сотня… А може і більше! – розмірковував я вголос. – Господарством вони не займаються… Тих же баранів та кіз не розводять… Як тоді їм виживати? Тільки полюванням! Постійним полюванням! Але ж тут не буде стільки здобичі, так? – я поглянув на ельфа. Той стримано посміхався.

–Ти вважаєш, наче вони нападають на жителів цього краю? – прямо спитав Андре. – Ще раз кажу, що в такому випадку, Новоград вже б знав про подібне та послав сюди ціле військо. Я погоджуюсь про полювання… і навіть припускаю, що вовкулаки іноді лазять по Південній Берестянці… Але не більше! То в тобі кажуть забобони!

Декілька хвилин ми йшли мовчки, все ще поглядаючи назад. Я не витримав першим, та знову почав запитувати:

–Що ти зрозумів із розмови з ними?

Ми відійшли десь на версту та зупинилися оглядітися.

–Що комусь дуже кортіло задіяти цих вовкулаків для не зовсім доброї справи, – відповідав Андре.

–Він назвав його Борисом…

–Я чув… Оскільки ми зараз все ще не бачимо правильного шляху, – казав ельф, – то пропоную йти до Великих валунів, – Андре рішуче махнув рукою в бік каменоломень.

Я погодився, бо і сам вже не знав, що робити. Врешті решт, треба хоч за щось братися, а вже згодом, вважаю, все складеться в загальну картину.

З хащі ми вибралися вечорі. Довго блукали, обходили завали, перш ніж вийшли на стару дорогу.

Осквернитель пропав десь кілька годин тому. Я навіть того не помітив, бо той потворний павук нишпорив у віддаленні від нас, а потім просто раптом настав такий момент, що його не стало.

Ми вже не розмовляли з Андре ані просто так, ані з якогось важливого приводу. Ельф виглядав якимось неприступним, задумливим. Очевидно, все через зустріч із вовкулаками. Здається, він був розгублений, але не хотів це виказувати.

–Довго ви щось, – чийсь жіночий голос вивів мене з роздумів.

Ми з Андре обернулися: біля маленької похиленою берези стояла якась ельфійка. Вона широко посміхалася, дивлячись на нас... вірніше – на Андре. Той по чудернацьки привітав дівчину і негайно попрямував до неї.

–Я очікував зустрітися з тобою південніше, – промовив ельф, наблизившись до дівчини впритул. Ще мить і я подумав, буцімто вони поцілуються. – Як ти нас знайшла?

Ельфійка не відповіла, а лише знову посміхнулася.

–Ходімо, – згодом промовила вона, – я зупинилася недалеко звідси.

Андре взяв дівчину за руку та, звернувшись до мене, сказав:

–Знайомся, це Мішель ді Грандер… моя знайома… А це, – тут Андре вже представляв мене, – «канійський спис» П’єра ді Ардера – той самий Бор Головоріз.

–О! Я про тебе чула! – мелодійним голосом промовила Мішель

В цю мить розсунулися сусідні кущі й на галявину повільно вийшов... єдиноріг.

Я здивовано дивився на цю тварину, не вірячи своїм очам. Білосніжна шовковиста грива, заплетений в широку косичку хвіст, довгий сріблястий ріг на лобі… Це дійсно був єдиноріг… Кажуть, що побачити такого звіра – до великої удачі.

Ельфи ж, здавалося, навіть не звернули уваги на цю гордовиту тварину. Вони тихо про щось перемовлялися, і я, грішним ділом, подумав, що переді мною марення. Але це припущення тут же розсіялося, ледь єдиноріг підійшов до Мішель і ткнувся своїм носом в її долоньку. За мить я побачив майстерно зроблене сідло, яке знаходилось на могутній спині.

Єдиноріг пирхнув і захитав головою. Ельфійка рефлекторно гладила його по шиї та злегка штовхала в бік, щоб не заважав розмовляти із Андре. Тварина зробила пару кроків і раптом попрямувала до мене. Не знаю чому, але мої руки самі потягнулися до єдинорога. Пальці торкнулися його вітіюватого рогу… Той, на подив, виявився теплим, навіть гарячим, наче це не кістка, а якась рука чи нога…

Єдиноріг довго поглядав мені в очі, фиркаючи та обмахуючись хвостом. Мішель зіщулилася та припинила розмову із Андре. Пройшла якась хвилина і ельфійка цілком серйозно заявила, що ніколи не бачила, щоб єдинороги так тягнулися до незнайомців.

–Особливо до людей, – додала дівчина. – Дивно! Хто ти, Боре?

–Тобто? – не второпав я, будучи не в силах відірватися від тварини, до якої мене наче тягнуло.

–Ти йому явно сподобався, – промовив Андре. – Насправді сподобався.

Тварина, немов вторячи його словами, задоволено фиркнуло і різко мотнуло головою. Але тут же розвернулася і повільно пішло геть з галявини. Я все ще стояв з роззявленим ротом і дивився вслід єдинорогу.

Зізнаюсь, на душі стало якось легше. Всі тяжкі думи розвіялися, наче і не було.

А ельфи все ще здивовано переглядалися між собою.

–Щось не так? – зважився я запитати.

Але відповіді не послідувало. Мішель відпустила руку Андре та задумливо хмикнула. Через пару секунд вона жестом покликала нас йти за собою, пропонуючи залишитися на ночівлю.

–Розповісте мені, що було в хащах, – додала вона, звертаючись до свого товариша. – А вранці вирішимо, що робити далі.

Андре угукнув та рушив слідом за Мішель. А я ще трохи постояв, дивлячись в вечірньому світлі на білу фігуру єдинорога, перш ніж рушив за ельфами…

14

…У каменоломнях на диво було тихо. І це насторожувало. Зазвичай, подібні місця кишать усілякими ділками, робітниками-найманцями та навіть пройдисвітами. Навіть на лісопилці, де свого часу хазяйнували кліщі, й то було чимало народу. А тут ані випадкових перехожих, ані якогось малого натяку на будь-яку діяльність! Відчуття, наче ми знаходимось біля кладовища, але з однією відмінністю – тут навіть доглядача не спостерігалося. Попереду лише купа каміння, величезні ями, заповнені водою та рідкісні чахлі деревця. І тиша!

–Стій! – раптом заволав мені внутрішній «страж». – Стій! – шепотіли чудернацьки голоси. – Чекай!

І я зупинив ходу та наказав заховатися в засідці – в шипшиновому чагарнику. Ми утрьох почали уважно розглядати місцевість перед собою.

Ельфи, здається, також відчули якусь небезпеку. Мішель та Андре іноді перемовлялись на своїй гаркавій мові, та пильно вглядалися в пустинні майданчики чималої каменоломні Великих валунів.

Нинішню ніч ми провели в своєрідному таборі, якщо його так можна назвати, в якому Мішель спорудила доволі величезний шатер, куди пішла ночувати разом із Андре. Отже я мав рацію, стосовно наявності «деяких» відносин між цими двома ельфами.

Хоча, що мені до них? Це їхні особисті справи. Тому, хай що хочуть, те і витворяють у своєму наметі.

Я ж повечеряв наодинці та, укутавшись в похідне покривало, заснув мертвим сном біля пухнастої ялинки. А вже вранці після доброго сніданку ми всі рушили убік Великих валунів. Єдиноріг, як мені потім стало зрозумілим, пішов в ліс, заливши свою хазяйку з нами. Ця тварина на відміну від свійського коня, була досить незалежною істотою, тому вчиняла так, як їй заманеться.

Отже, погода сьогодні стояла добра, світило сонечко, небо було чисте, без хмаринки. Ми дісталися широчезної дороги та покрокували убік каменоломень. Мішель та Андре майже не розмовляли ані зі мною, ані один з одним. Мені чомусь подумалося, наче цієї ночі між цими особами щось трапилося. Можливо трохи вони трохи посварилися.

І знову я себе відсмикнув: ну що мені до них? Боре, припини перетворюватися на торговку із сільського ринку! Не пхай носа в чужі справи!

Десь до півдня ми дісталися місця призначення. І вже на підході я знову відчув оті чужі голоси, котрі шепотіли про небезпеку. Ми утрьох сховалися на невеличкому пагорбі, вщент порослому густими кущами, та почали уважно спостерігати за безлюдними каменоломнями.

–Подивитесь туди, – раптом почувся голос Мішель.

Ми з Андре повернули голови у вказаному напрямі. Навіть не дивлячись на відстань, я розрізнив удалині людську фігуру, яка зачаїлася за тесаною сірою брилою. Незнайомець озирався на всі боки, перш ніж вирішився прокрастися до лісу.

–Спостерігач чи біженець? – спитав Андре, толком ні до кого не звертаючись.

–Бажано б було його перехопити, – заявив я.

Ми обережно пройшли кущами до місця зустрічі й сховались, почавши чекати на чоловіка. Той вкрай повільно просувався в наш бік, постійно оглядаючись назад. І ось коли він нарешті досяг заростей та з облегшенням на обличчі заліз в кущі, Андре продемонстрував нам із Мішель жестом, щоб ми залишалися на місці, рішуче вийшов назустріч незнайомцю, при тому голосно волаючи:

–Нумо стій!

Чолов’яга – мокрий, брудний, блідий, наче смерть – миттєво змінився в обличчі й рефлекторно позадкував, але усвідомивши, що перед ним ельф, полегшено зітхнув. Бідолаха, мабуть, очікував побачити якогось громилу.

–Стій! – повторив Андре твердим голосом. Його крила випростовувались та застигли, наче заледеніли. – Ти куди так квапишся?

–А-а-а-а… а-а тєбє што до-о-о таво? – від хвилювання незнайомець навіть почав заїкатися.

Він оглянувся навколо та вирішивши, що тут окрім нього та ельфа нікого нема, трохи заспокоївся, одночасно займаючи нахабну позу.

–Што тєбє нада? – знову перепитав незнайомець.

–Я спросіл пєрвим?

–І што? – чолов’яга зіщулився та відразу набундючився.

Ооо! Так ми будемо тягнути вола за яйця ще півроку, – промайнуло у мене в голові. – Треба прискорити потік подій.

Я рішуче вибрався з кущів та підійшов до незнайомця. Той аж підстрибнув та почав квапливо мацати себе за ремінь, явно шукаючи меч, але коли він усвідомив, що його немає, то судорожно ковтнувши, жваво підхопив із землі здоровенний камінчик й відступив на пару кроків назад.

–Спокійно, приятелю, – промовив я. – Ти хто такий? Чого ховаєшся серед брил?

–А-а-а… а ви самі кто будєтє? Чєво самі-то прячєтєсь?

–Бо щось занадто тихо в каменоломнях, – відповів я. – Нам здалось це підозрілим… Так хто ти?

–Я? – людина озирнулася. – Я? Е-е-е… Яробор... Яробор Ртіщєв. Стражнік здєшній.

–Куда таропішся? – знову спитав Андре. – Ілі пріключілось чєво?

–А-а-а… в камєналомні бандіти ворвалісь. Всєх пєрєбілі… Всєх!.. Пачті…

–Отаке! – я подивився на Андре, той задумливо втупився в мене. – Ти, друже, нічого не плутаєш? – спитав я у стражника.

–Аґа! Сплутаєш тут! – відмахнувся той. – Как ворвалісь… как началі всьо крушить… всєх рєзать… ґнать в пєщєри!

–А тебе чого ж не чіпали?

–Повєзло, – сердито відповів Яробор. Його змарніле брудне обличчя натягнуло маску люті. – Я за вадой пашол… к озєрцу... Мєня і нє прімєтілі. Я-я-я таґда спрятался… залєз в камиши… Вот так! Так… так… Ясно?

Яробор нервово затряс головою. Здається його нарешті наздогнав страх. Руки затремтіли, на очах навернулися сльози… навіть нижня щелепа заходила ходором…

Не знаю, чи правду казав він про себе, чи прибрехав, розповідаючи про похід за водою… Може побачив ворожу навалу та з переляку кинувся тікати. А може і дійсно опинився в такому положенні, що ані спротиву, ані чогось іншого зробити не встиг.

–Замйорз в том озєрє чуть нє насмєрть! – жалівся стражник. – Ви сідєлі каґда–нібудь в лєдяной вадє? Ґа?

–Хто це був? Ти хоч когось серед нападників впізнав? – спитав я, намагаючись відкинути ці спроби визвати в мене жалість.

–Да я етіх… етіх ґадов толька запрімєтіл, так сразу… сразу в воду залєз… А ані всьо винюхівалі… всьо вихаживалі… іскалі… Потом тєла в озеро скінулі… Прівязалі к ноґам камні і скінулі. Аж вода покраснєла!

Нижня губа у Яробора почала сильно тремтіти, наче у маленького хлопчика, якого образили більш дорослі діти.

–І де зараз ті бандити? – спитав я у стражника.

–В управє засєлі! Там цєлая крєпость палучілась… нє падступіца… Работніков загналі в пєщєри, а входи туда завалілі камнямі, штоб тє нє вибралісь!

–Отже, не всіх перебили, – зіщулився я.

–Нє нада на мєня так сматрєть! – образився Яробор.

–І чого бандити хочуть?

–Да аткуда мнє знать! – ледь не закричав стражник.

–Заспокойся… Скажи ліпше, ти впізнав хоч когось?

Ртіщєв відчайдушно замотав головою, мовляв, ні, не впізнав. Він повідомив, що вже другу добу сидів у озерці з мертвяками. Все чекав, коли заспокояться нападники та він зможе втекти.

–Другу добу? – перепитав я. – Невже за цей час ніхто не прибув в каменоломні?

–Да сюда і нє так часто захаживают! – знову замотав головою Яробор. – Дєто раз в двє нєделі абоз с харчамі прієзжаєт… Слєдующій будєт… будєт… будєт…

Стражник витріщив очі, намагаючись згадати, коли приїде наступний обоз.

–Дивна ситуація, ти так не вважаєш? – звернувся я до Андре.

Цієї миті з кущів вийшла і Мішель. Вона щось промовила своєму одноплеміннику, а потім звернулась до переляканого Ртіщєва:

–Сколька іх?

–Я-я-я… я-я-я… я нащщітал трі дєсятка… І ето, – Яробор вмить посерйознішав: – срєді ніх билі ліхадєі! Чєлавєк пять!

–Що ще ти бачив? – не відступав я. Розповідь чим далі, тим ставала більш цікавою.

–Ані с сабой прівєлі ельфа. Мнє паказалось, што он бил іхнім плєніком…

–Ельфа? – ледь не в один голос вигукнули ми всі. – Чаклуна?

–Да аткуда я знаю! – сердився стражник. Камінець, між іншим, він все ще не відкидав. А це могло вказувати на те, що він нам поки ще не довіряв.

–Як він виглядав?

–Как… как… Как абичний ельф!.. Мнє паказалось, што он нємноґа нє в сєбє.

–Де вони ховають цього ельфа? Куди загнали?

–Нєту єво… Ужє… Утрам прієхалі какіє-то бравиє рєбяткі. Ані вмєстє с ліхадєямі етава ельфа пасаділі на каня і куда-та увєзлі. А єщйо нєскалька мєшков мєтєорітнава жєлєза пріхватілі.

–Куди це «куда-то»? – питав я.

–На запад… да, я слишал, што на запад сабіраліся.

–Можєт ти слишал ещьо зачєм он ім панадабілся? – подала голос Мішель.

Яробор виглядав втомленим. Він розвів руками на питання ельфійки, а потім тихо додав, що у розбійників у полоні були ще якісь дивні гіберлінги.

–Дивні? Це які? – не второпав я.

Стражник знизав плечима, а потім якимось розгубленим тоном додав, що «іх тожє увєзлі вмєстє с ельфом».

Я все ще намагався скласти до купи усі відомості: напад на каменоломні, вбивство працівників та охорони… перевезення із собою ельфа… вивіз метеоритного заліза…

–Я каґда-то встрєчал правідцєв, – заявив Яробор. – Так вот мнє падумалось, што еті ґіберлінгі – правідци.

Чесно скажу, що не зовсім зрозумів, про яких «провидців» каже стражник. Я поглянув на Адре, а той зробив знак, що поясне все згодом. Ельф перекинувся парою фраз з Мішель, а потім звернувся до Яробора:

–Тєбє нада дабраца до бліжайшєва посьолка і визвать падмогу.

–Мнє? – перелякано перепитав стражник. – А ви што ж?

–Ну а ми пака паглядім, што за рєбяткі тут сталі хазяйнічать.

–Да ви што! – замахав руками Яробор. – С-с-с-скажу сразу… сразу… Тє рєбяткі нє робкава дєсятка. І вабщє: можєт бить то бившиє салдати, бо уж очєнь слажєно да умєло дєйствовалі. О-о-очєнь!

–Колишні? – перепитав я. – А хто у них за ватажка? Чув чиєсь ім’я?

І знову Яробору було нема що відповісти. Андре повторно наказав стражнику рушити до найближчого поселення. А той ще кілька хвилин намагався нас залякати «стра-а-ашнимі бандітамі», а потім все ж побіг в ліс.

–Цей Ртіщєв має рацію, – промовив Андре, ледь ми залишились без стражника, – бо я і сам поки не знаю, що нам робити.

–Найправільніше було б спробувати розвідати ситуацію в каменоломнях, – запропонував я. – Добре, якщо б вдалось спіймати когось із нападників та прискіпливо його допитати: хто такі, що за ельф, куди його відвели… І таке інше.

Андре з Мішель погодились з цим, але все ж при тому висказали сумніви, що до цього плану.

–А якщо подібне не вийде? – казав некромант.

–А треба, щоб вийшло, – насупився я. Не люблю, коли починають занадто вагатися.

–Легко сказати: «Захопити когось із нападників». Ти ж чув цього Ртіщєва? Там, в управі, засіли відчайдухи. Якщо це дійсно колишні ветерани, то не факт, що нам вдасться навіть підкрастися…

–Я беру це на себе! Ви залишайтеся тут…

–Сказати, що ти дурень – так не хочеться ображати, – розвів руками ельф. – Вважаєш, там немає секретів? Або пасток?

–Як стемніє, то й рушу до них… І все! Більше про те не говоримо! Я вирішив, ясно?

Мішель байдуже знизала плечима. Андре ж пробубонів щось ельфійською та втупився убік каменоломень.

–До речі, – казав я, – ви обидва також чули про ельфа. Що думаєте?

–Можливо, що це Ентоні, – хитнула головою Мішель.

–В житті всіляке буває. Будемо сподіватись, що це дійсно він, – знову почав свою пісню Андре. Зараз ще скаже про випадковість, чи щось на кшталт того.

Ми повернулись до засідки в кущах шипшини та зручно розташувались для нагляду за ситуацією у Великих валунах.

–Мене насторожила фраза про мішки із метеоритним залізом, – промовив я трохи згодом. – Вам, взагалі, відомо, чим займався Ентоні в Світлоліссі? – поглянувши на ельфів, на їхні обличчя, мені стало зрозумілим, що ні Андре, ні Мішель не знали про дослідження ді Вевра.

Оце так! Невже їм про те не розповідали?

–Так що там? – нахилився вперед Андре, демонструючи цікавість.

–Що? – я спробував перестрибнути на іншу тему. – Слухай… ти ліпше скажи, що то за гіберлінги-провідці?

–А-а-а… А чому ти раптом питаєш?

–Намагаюсь скласти все до купи.

Андре та Мішель переглянулись один з одним. Не минуло і хвилин, як некромант вирішився поділитися своїми знаннями. Він розповів, що серед гіберлінгів іноді народжуються особистості з доволі рідким даром – передбаченням майбутнього.

–Овва! – мене раптом потягнуло на жарти. – Зустрічав я в столиці якось одну особу… Вона також казала, що може передбачувати майбутнє… Баришева, чули про таку?

Андре та Мішель знову якось дивно поглянули один на одного. Мені здалося, що прізвище Баришевої їм нічого не сказало. Некромант взагалі зробив вигляд, наче не почув моїх слів. Він пустився в якісь пояснення, що у гіберлінгів дуже розвинуте несвідоме чуття «вгадувати перебіг подій».

–Проте, лише на короткий термін часу, не на роки вперед! – додав він наприкінці. – Взагалі, гіберлінги доволі замкнута народність. У них важко про щось дізнатися… А їхня релігія ще більш незрозуміла! Можливо, провидці це свого роду жерці. А, можливо…

Ельф не закінчив речення та розвів руками.

–А навіщо тим бандитам ці провидці? – спитав я.

–Ти сам казав, що нам ліпше когось допитати, щоб про це дізнатися.

Приходилось з цим погодитись. Ми сиділи до глибокого вечора. За цей час ніхто не приїжджав та не виїжджав. Все та ж тиша та безлюддя.

Я залишив біля Андре свою похідну торбу та почав збиратися, щоб прокрастися до управи.

–Відчайдушна ти людина! – стримано посміхнувся ельф.

–Послухай, Боре, – подала голос Мішель. – Якщо справи будуть кепські, кричи щосили: «Гравєль аніман. Еті мо се волонте». Запам’ятав?

–Що? – застиг я.

–Просто повтори за мною, – і ми хвилину завчали ці дурнуваті фрази. – Зараз немає часу пояснювати, – казала наостанок Мішель. – Буде зовсім важко, повтори цю фразу пару разів. Голосно повтори! Ну а потім, по можливості, ховайся!

–До чого подібні попередження? – напружився я.

Ми втупились один в одного. Було помітно, що ельфійка казала мені цілком серйозно. Це не було схоже на якійсь жарт. Проте вона зовсім не квапилась поясняти своє дивакувате прохання про незрозумілу мені фразу, котру треба казати вголос.

Так нічого і не дочекавшись, я рушив вперед. Десь півгодини крався серед кам’яних брил, намагаючись не шуміти. Незабаром біля східного краю озерця побачив ледь помітні вогники… Виднілись і якісь дерев’яні споруди… серед них – людські фігури… Чулись неголосні перемовини.

Я рушив ще обережніше. Йти було трохи важкувато. Все боявся випадково звалитися в яму чи оступитися та зламати ногу. Темрява така, що хоч в око стрель.

В якусь мить мені здалося, наче праворуч зашелестіли камінчики під чиєюсь ногою. Я насторожився і кілька хвилин намагався хоч щось розгледіти.

Напевно, мені то привиділося. То ж я зробив крок. Ще один… Знову прислухався… В ту мить відчув чиїсь погляд, встромлений в спину. Я хотів було озирнутися, але натомість отримав сильний удар по потилиці…

15

…У роті пересохло. А ще я відчув неприємний металевий присмак. Здається, то була кров.

Що за ніхазівня? – промайнула перша думка. Але мозок, на щастя, швидко отямився. Ніякої розкачки. – Здається, я попав у засідку. Отримав по макітрі… можливо прикусив губу… звідси і кров… От, дурень! – але лайся, не лайся, проте вже нічого не поробиш.

Я спробував розплющити очі. Яскраві промені вранішнього сонця боляче різонули по зіницях. Напевно, я невільно закректав, бо почув, як поряд зареготав чиїйсь басок:

–О! Ажил!

–Іді-ка Тятє скажи! – промовив другий голос з грубими хрипкими нотками. – Он прасіл єво позвать, коґда етот лапух ачньоца.

«Лапух» – це, виходить, я. А «Тятя», можливо, ватажок цих бандитів.

Я спробував поворухнутися, але тут же зрозумів, що не можу цього зробити. Руки та ноги були міцно зв’язані.

Потилиця почала гудити. Мабуть, добряче по ній вчора вночі отримав. І як це я пропустив нападників?

Знову спробував розплющити очі й тут же втупився у високу пронизливу синь осіннього неба. Кілька хвилин я приходив до тями, підспудно міркуючи, що тепер робити. Почулися чиїсь кроки та веселий басок комусь крикнув:

–Ну вот он, Тятя! Сматрі!

–Уґу! – промовив третій голос. Мабуть тятін. У моєму становищі було важко кого-небудь розгледіти. Прийшлось покладатися лише на слух. – Худасочний какой-то! Ну-ка, паднімітє єво! Хачу поґлядєть на сєво красавчіка!

Мене різко підхопили під пахви та ривком поставили на ноги. Очі все ще сльозилися, але я зміг розгледіти перед собою невисокого, проте дуже кремезного чоловіка. Сивий, з довгими вусами, одягнений в потемнілу від часу кольчугу, шкіряні штани, котрі були заправлені у високі чоботи. На поясі красувався багатий ефес бойового меча.

Отже цей Тятя, скоріш за все, дійсно ватажок нападників. І судячи з одягу та виправки – ветеран… Можливо ще і шляхтич, – відмічав я деталі.

Ватажок довго та уважно вдивлявся в моє обличчя, а потім раптом сказав:

–Я тєбя так сразу і нє узнал! Нада жє, хлопци! Знаєтє кто к нам пажалавал?

Оце так! Невже ми з цим чолов’ягою знайомі? Чи може він мене прийняв за когось іншого?

–Кто? – в один голос закричали тятіни посіпаки.

–Ето мой старий… старий… старий знакомєц! – посміхнувся ватажок. Я між тим як не намагався, але ніяк не міг пригадати його. – Как тут аказался?

–Он вдоль озєра крался! – проговорив бас за моєю спиною. – Ми думалі…

Тятя різко підняв руку, наказуючи чолов’язі замовкнути та наблизився до мене впритул.

–Как ти нас нашол? – сердито промовив старий вояка. Посмішку з його обличчя здуло, наче вітром.

Псяче хутро! Оце вляпався в гівно!

–Вісті не лежать на місці! – розлого відповів я, поки ще нічого толком не розуміючи. – Отак і знайшов.

Та звідки цей Тятя мене знав? Може все ж помилився… Га?

–Пити мені не дасте? – прохрипів я, облизуючи сухі губи. Спробую потягнути час, щоб з’ясувати що до чого.

–Андрєй, дє ти курва? – звернувся Тятя до когось ліворуч. – Дай єму вади!

Мені приставили до рота флягу і я зробив кілька жадібних ковтків. Вода мала приємний солодкуватий присмак. Хоча, можливо, саме через спрагу вона задавалась такою смачною.

Поки пив, помітив біля одного з бандитів свою зброю. Вона лежала акуратно складеною на шматку тканини. Мечі, лук, сагайдак – все на місці.

–Руки та ноги затерпли, – почав я свою гру. Йду, звичайно, навмання, але іншого виходу не бачу. – Може розв’яжете врешті-решт? Хіба так гостей приймають?

Тятя знову подав знак Андрію, той почав було сперечатися, але отримав добрий наганяй. Хвилина і мене звільнили від пут. Я відчув, як закололо в долонях. Руки відразу стали якимись неслухняними, важкими. Не допомагало й тертя зап'ястя.

–Так как ти нас нашол? – повторив питання Тятя. Судячи з виразу його обличчя, моя поява для нього була якимось підозрілим явищем.

Де ж ми з ним могли зустрічатися? В Новограді?.. Ні… це виключено… У мене в столиці немає подібних знайомих… Є варіант, що на алоді Клемента ді Дазірє… Нумо чекай! А якщо ще раніше? – від цієї думки мене обдало жаром. – Псяче хутро! – вилаявся я. Проте тут же себе подумки смикнув: занадто довго кваплюся з відповіддю. Це може визвати ще більшу підозрілість… Треба хоч щось відповідати, Боре… Нумо!

–Мене направили сюди, – туманно заявив я Тяті. При тому намагався казати впевнено, і здається, це вийшло відразу.

–Кто?

–Вовкулаки…

–Ніхаз іх раздєрі! – Тятя ляснув себе в груди. – Глупиє сазданья!.. Знал жє, што с німі каши нє сваріш… Андрєй! Іван! – старий звернувся до своїх посіпак. – Правєртє сєкрєти! Еті тупіци-обаратні маґлі расказать єщйо каму-то про нас… Тєм жє ельфам, напрімєр! Живо! Нє спітє! ¬ – прикрикнув він на чоловіків. ¬ – А ти… ти.., – Тятя примружився, явно намагаючись згадати моє ім'я. – А ти…

–Бор, – підказав я йому.

–Как? Ну да ладно! Хай будєт Бор! Ідйом за мной! – наказав ватажок. – Поґаварім по душам.

Ну що ж, перший лід недовіри я розтопив. Тепер би втриматись… не схибити…

Де ж ми з ним могли зустрічатися? – знову крутилося у мене в голові. – Головне не показати, що я нічого не пам’ятаю.

Зброю мені не повернули. Мабуть, все ж Тятя остерігається… Як заслужити його довіру? Нумо, Боре, давай міркуй веселіше!

Нас з Тятею супроводжували двоє чоловіків. Відразу можна було зазначити їх військову виправку. Коли так, то виходить, що Яробор мав рацію: нападники колишні вояки. Дезертири чи ветерани – то друге питання. Але зі зброєю ці чоловіки товаришували.

Я поглянув на обличчя Тяті, одночасно визначаючи, що в його рисах було дещо знайоме. Мені знову згадалися слова ватажка вовкулаків про шляхтича, який пропонував союз… Мабуть, річ все ж йшла про Тятю та його посіпак… Псяче хутро! Як же він його назвав?

–Ви чого полізли до вовкулаків? – спитав я, намагаючись взяти на себе ведучу роль у бесіді. – Якщо вони мені, сторонній людині про вас розповіли, то не дивуйтеся, що слідом на гостювання припхнеться Розшуковий приказ.

–Чєво да чєво! – Тятя хмикнув та чомусь махнув навколо себе. – Ґудя хатєл, што б ми абставілі всйо так, будто тут похазяйнічалі обаратні. Ми сначала папробавалі іх атправіть в Бєрєстянку… ну што б заінтєрєсавать… а патом уж пазвать сюда. А тє сволачі наатрєз атказалісь «поґулять» нє тут, нє там. Хітриє зарази! Ми ім дажє дєньґі давалі… і золото…

–Відмовились?

–Само сабой… Дуракі ані! Полниє! Тьху ти! – і ватажок сердито плюнув на землю.

Ох-ох-ох! – стримано посміхався я. – З цього Тяті перемовник, як з цапа Ніхаз! Золото він пропонував… гроші… Ще й дивується, що вовкулаки відмовились!

Борис! – раптом згадав я. – Вовкулака назвав його Борисом… Отже, Борис… Борис… Борис… Який, к Ніхазу, Борис? Кого я знаю з таким ім’ям? – крутилося дзиґою в голові.

–А ти зачєм пріпхался к нам? – кинув через плече Тятя.

–Е-е-е… по ельфа… по Ентоні ді Вевра…

–Дааа? – старий зупинився та здивовано втупився в мене. – Вот ета новасть! Тєбя кто паслал? Ґудя? Ґудімір?

–Угу, – захитав я головою. Хай буде Гудимир, ким би він не був.

–Тю! Ахрєнєть! Так ми ж вчєра утром таво калдуна с рєбятамі Івєрскава атправілі.

–Якого Іверського? – тепер прийшла моя черга дивуватися.

–Ну, Ванькі Івєрскава! Он своіх хлопцєв пріслал… Ти чєво застил?

–Так він же… він же…

І я захлинувся у власних думках. Якщо ми говоримо про одну і ту ж людину – Івана Іверського, батька Горяни – так він зник кілька років тому на Умойрі. Всі вважають його загиблим, а тут така звістка!

–А он навєрна снова самодєятєльность проявіл! – вирішив Тятя і весело хмикнув.

Нумо, Боре, чекай! – мене аж тіпнуло. – Цей Борис… цей Борис… Чи не Сіверський він? Батько Береста та Велеса, тих двох заколотників, яких я вбив на острові Безіменного – ельфійського мага? – від цієї раптової здогадки, мене кинуло в жар. – Що тепер, Боре? Га? Хіба не дивно, що цей Борис звертається до тебе, наче до старого знайомого? Знаєш, що подібне може означати? Отож! – мене аж затіпало. Виходить, буцімто я в минулому… в минулому…

О, Сарне! Ні! Ні! Нє може того бути!

–Ти чєво «нєкаєш»? – здивовано питав Тятя.

–Борис Сіверський… Так?

–Што «так»? Тєбя відна маі хлопци по ґалавє сільно ударілі… Чі ти забил, как мойо імя? Да… Сівєрскій… Баріс… І што?

Я судорожно ковтнув. Свідомість ніяк не хотіла приймати той факт, що я, м’яко кажучи, приятелював із бунтівниками… Тими, хто був причасний до вбивства Клемента ді Дазірє.

Ні! – волало воно. – Не може того бути! Це якась помилка…. Непорозуміння… Повинно бути якесь інше пояснення!

Інше? Але, звідки я тоді знаюсь із Борисом Сіверським? Чому я з ним майже приятелюю? Чи ти хіба, Боре, не помітив, що цей Тятя не сприймає тебе, як ворога? – заперечувала друга частинка мого «я».

Хай Ніхаз тебе б’є! – в роті пересохло, наче в пустелі. Я насилу стримав хвилювання. – Спокійно, друже… Спокійно… Розберемось зі всім згодом…

–Нєужєлі Ґудімір нє знал, што за ельфом поєхалі люді Івєрскава? – спитав Тятя. Він посміхнувся та знову рушив до дерев’яного будинку.

Я крокував слідом. Ноги стали наче чужими. В голові набігло туману, думки перекаламутили все, що могли.

Так… так… так.., – повторював я, крокуючи за старим Сіверським. – Очевидно Борис не знає, що я це вбив його синів… що зараз служу в Розшуковому приказі… Інакше висіла б моя голова десь на палі… Гаразд! Що робити?

–Ох-ох! – хитав Тятя головою . – Пєрєкрутілі… пєрєвєртєлі… То ж нє удівітєльно, што всє плани ідут к хєрам сабачім!.. Я вабшє удівляюсь, што нам удалось так далеко забраца! Я нє про свой атряд… я про ситуацію в цєлом… Ти ж понял?

Нарешті ми дісталися будівлі та зайшли всередину. Супровід з двох колишніх вояк залишився назовні. В хаті було простенько, ніяких зайвих речей та надмірностей. Сіверський присів на пустий бочонок, витяг зі своєї похідної торби шкіряну флягу. Відкоркувавши кришку та зробивши пристойний ковток, Борис простягнув її мені.

–А куди вони повезли ельфа? – запитав я, беручи флягу.

–Да што ти так раздухарілся? На вєрфь єво повєзлі. На вєрфь!

–А-а-а! – захитав я головою, а сам трохи відпив. Вміст виявився добрим вином з приємним медовим відтінком. – А що то за напад на Бортицю? Це хто так наказав зробити? Хто підняв бучу?

–Напад? – зіщулився Сіверський.

Здається він про це не чув. То ж я в двох словах розповів, наче дізнався від перехожих про жорстоке пограбування зуреньців.

–Багато жителів селидьби вбили, – закінчив я розповідь. – С таких успіхом ми тут, в Південній Берестянці, усіх людей проти себе піднімемо.

–Нє думаю, што ані зашєвєляца! – відмахнувся Тятя. – Нападєніє, нвєрняка, Ґудімір пріказал сдєлать. Очєнь на то похожє.

–Навіщо?

–Штоб паказать слабасть нинєшнєй власті! А как пабєдім, то нас будут прінімать, акі спасітєлєй! – після цих слів Сіверський весело зареготав, наче сказав дотепний жарт. – А ти, виходіт, спасся вмєстє с тємі бєженцамі? – підморгнув Тятя, явно натякаючи на події на алоді Клемента ді Дазірє. – Затєсался в іхніє ряди?

–Приблизно так і сталося.

–Скажи-ка, а моіх нє встрєчал? – вже зовсім іншим тоном спитав старий.

–Велеса та Береста? – обережно уточнив я. – Ні… не зустрічав…

–Ясссна… ясссна… Слушай, Бор, – почав Борис, а потім раптом кинув: – Што за дурноє імя!

Я не став нічого говорити. Подібний натяк в його словах міг вказати на те, що раніше я звався якось інакше… Якщо так, то чому? Де справжнє ім’я? Зараз чи тоді? – знову закрутилися підозрілі думки.

–Ну да ладна! – насупився Борис. – Скажи, как жє так вишла с Клємєнтом? Ґа?

–А що вийшло? Заколот не вдався… Взагалі, я толком нічого не скажу, бо в момент нападу на Клемента був… е-е-е… трохи в іншому стані…

–Дє? – не второпав Сіверський. – Какому «стані»? Што ти мєліш? Што там пріключілось по-правдє? Мнє такую хрєнь расказивалі… ґалава чуть нє лопнула!

–Яж кажу – заколот не вдався. Начебто звідкись з’явилася якась чарівна Тінь, яка і вбила Мага. Через те захист від астрального моря зник та острів почав занурюватись у…

–Закалат! Ну і ґромкіє ж слова! – стримано загарчав старий Сіверський. – Ета бил наш долґ!

–В чому він полягав? У руйнуванні алоду? Вбивстві купи народу? Там же було чимало канійців! Ні в чому невинних канійців!

–Тьху ти! Думаєш ми етава хатєлі? – розсердився Тятя. – План бил савсєм друґой! Ти ж знаєш! Нам нужєн бил етат алод цєлим і нєврідімим! Ми сабіралісь іспользовать єво, как фундамєнт для страітєльства Новой Вєлікай Каніі! А тєпєрь вот пріходіца крутіца тут, в самом лоґавє новаіспєчоних «властітєлєй Ліґі»! Тьху ти! Хай ані скіснут!

–Плани на Велику Канію! – наче погоджуючись із Борисом я захитав головою, хоча в дійсності поки анічого не розумів. – Але, як бачиш, Тінь вбила Клемента… то ж ми втратили того, хто міг би контролювати захист острову від астралу. А через це – все зникло!

–Проклятиє ельфи! – Тятя забрав у мене флягу та зробив великий ковток. – С німі каши нє сваріш! Я сразу про то ґаваріл!

–Ді Дюсери?

–Ані самиє! Думаєш, пачєму іх своі жє проґналі? Бо воду мутілі! І здєсь с Клємєнтом закрутілі своі іґріща… Он жє ім каґда-та дароґу пєрєшол. Думаю, што та Тєнь – іхняя хрєнь!

–Я чув, що вони збирались контролювати Клемента, – поділився я своєю думкою.

Тятя зіщулився та якось дивно подивився на мене.

–Ну… таков бил пєрвоначальний план.., – неквапливо промовив він. – Ґудя нє тянєт на Вєлікава Маґа… патаму ді Дюсєри і прєдлажілі сваі услуґі. Слушай, Бор, а ти.., – Сіверський запнувся та підозріло зіщулився, – а ти… Хмм!

Судячи з усього, я десь примудрився ляпнути якусь дурницю, бо Сіверський занадто насторожився. Він дивився на мене дуже прискіпливо. Треба було викручуватись.

–Ді Дюсери пішли на особисту помсту, – з діловим видом продовжив я. – Можливо, дійсно трохи перегнули в цьому…

–Ну, што-та вродє таво! – хитнув головою Тятя. – Нєт, штоб дєйствовать как даґаварілісь, так ані са сваєй маґієй пєрєбарщілі! – старий насупився та раптом поскаржився, що через тих ді Дусерів загинули його сини. – Всйо пєрєсралі! Всйо поґубілі!.. Ти, мєжду прочім, тожє с етімі ґадйонишамі валандался.

–З якими «гадйонишамі»?

–З ді Дюсєрамі!

–Я?

–Ой! Вот нє нада сєйчас дєлать від, будта ти с німі нє знался! У мєня ж тожє єсть сваі люді дє нада! Так што юліть хвастом нє стоіт! – хитрувато зіщулився Тятя.

Тепер я зрозумів підґрунтя його побоювань. Очевидно все ж в минулому я міг знатися із ді Дюсерами. І Арманд, вбитий в печері, тому доказ.

Цікаво, що мене з ними пов’язувало? Псяче хутро! Скільки ще загадок в тому минулому! – я, чесно зізнаюсь, злякався. Думка про те, що моя справжня сутність може виявитись злочинною, приводила мене до паніки. – Невже, я такий же заколотник, як і Сіверські? Ніхазова ковінька!

–Можна вирішити, що ти святий! – огризнувся я Тяті. Бо якщо зараз піду в глухий захист, справа може повернути не в мій бік.

–Ми – Сівєрскіє – всєґда чтілі понятіє чєсті і долґа! – підвівся Борис. – Каґда родіна трєбуєт, штоби…

–Долг? Родіна? А вам не здається, що ви зараз не на тому боці, щоб про те говорити? – прийняв я виклик. – Мені думається, ви з тих, для кого батьківщина завжди смердить гівном! І якщо треба, то можна перекинуться на бік ворога… Головне, щоб залишитися живим!

–Штооо? – проволав Сіверський. – Што? Ти щітаєш, што я… што ми… Ах ти ж сволоч! Ну-ка вийді на двор. Вийді да спрасі-ка у маіх парнєй… Спрасі! Узнай, што по іх мнєнію азначаєт служєніє родінє. Да єслі нада, ані самаму Ніхазу ґолову атарвут! Ясна?

–Заспокойся! – в тон Борису кинув я. – Розійшовся, що той свєрр.

–Нє нада мєня са сваім свєрром сравнівать! Я родіну, в атлічіі от нєво, нє прєдавал! Ясна?

–Тобто? Ти щось плутаєш, друже. Свєрр, натомість від вас, відомий тим, що не здався… не збіг з бойового поста на Інгосі! Він загинув, але вигнав ворога геть…

–Бор, ти наївний, што рєбйонак! – Борис втупився в підлогу. – Давай єщйо начнйом сваімі хєрамі мєряца! У каво больший!.. Ти проста путаєш родіну с Ліґай. С ґрйобаной Ліґай. Ха! Смєшно, єй-єй!

Здається, Сіверський трохи заспокоївся. Очевидно, моя гарячність його запевнила у тому, що я на їхньому боці та готовий захищати батьківщину, під якою Тятя, скоріш за все, розумів відновлення Великої Канії.

–Ми дамой нє успєлі вєрнуца, – якимось втомленим голосом промовив Борис, – а тут... А тут у каво-та і дома ужє нєт... Сколька ми крові пролілі зараді сучєй Ліґі, сколька ґалов палажилі! І вот возвращаєшся будта би ґєроєм, а здєсь полная срака! І тєбя нє в ґрош нє ставят, бо ти для ніх – ніхто!

Сіверський знову приклався до фляги та зробив кільки величезних ковтків. Його очі заблищали, обличчя розчервонілося, лоб спітнів.

–Вот ти, Бор, думаєш, што наши дєди і прадєди нє служилі родінє? Толька чі такая ана била, как сєйчас? Всє еті эльфи... ґібєрлінгі… ґобліни… ґрязная кров! Запаланілі Канію! Засралі єйо! Всє еті новаявлєниє управітєлі… спасітєлі да защітнічкі, оплившиє ат ситай жизні! А кто єйо ім дайот, ету ситую жизнь? Кто стоіт за іхнім щастьєм? Кто по-правдє защіщаєт іхніє сракі от посяґатєльств Імпєріі? Молчіш, Бор?

Я дійсно мовчав, даючи змогу виговоритись Сіверському. Не те, щоб хотів зрозуміти причини, які привели його до заколотників. Просто через те намагався вияснити про власне минуле.

–Ми уміраєм, ані жируют! Толстазадіє нєдадєлкі! Ґрязная кров! Здєлалі із нас, дварян, какіх-та… какіх-та… Твою мать! – і десь хвилину може трохи більше, Борис лаявся останніми словами. – Дє тєпєрь ета блаґадарная родіна? – продовжив свою промову хмільний Сіверський. – Прасралі ані єйо! Аддалі , сука, ельфам! Аддалі ґібєрлінгам!.. Вот для тєбя, Бор, што такоє родіна? Вєдь ето нє што-та ефємєрноє, так жє? Увєрєн, што ти скажеш: ето – сєм’я, тваі блізкіє, друзья, баєвиє таваріщі... живиє і мйортвиє... Вот што настоящая родіна для каждава із нас! – тут Тятя гучно стукнув по своїм широким грудям. – І каждий із нас стаіт за ета ґарой! Ти саґласєн?

–Так, – хитнув я головою. А сам прикидав, що робити далі.

–Вот скажи мнє чєсна, каво б ти сдєлал щаслівим: ельфа-сласталюбца, нєдамєрка-ґібєрлінга, ілі своєво, канійца? Ґа? Малчіш? А прєставь какаво тєм радним, каторим ти ґаваріш о смєрті іх сина, брата, мужа, атца! Каґда ані смотрят на тєбя і в толк нє вазьмут, пачєму он паґіб, защіщая страну, а в ето ж врємя в сталіцє жируєт ельфійская харя… Хатя, хрєн с нєй! Абіднєй, каґда жируєт бидло, што вазамніло сєбя хазяїном Каніі! Людскоє бидло, катороє снюхалось с ельфамі! Катороє размахіваєт міфічєскімі хартіямі а вольностях, а равєнствє, а свабодє… І вот тєбя спрашивают родічі убітава, мол, а нас-та кто будєт тєперь защіщать? Пачєму нас сваі жє ґрабят? Пачєму атбірают паслєднєє? Дє справєлівасть? На хрєн такая Ліґа нужна?.. Ну нічєво, нічєво! Хай до пори до врємєні жируют. Вот прідйом ми к власті — іх ґолови первиє палєтят. Уж павєрь мнє!

Сіверський підвівся та підійшов до мене впритул. Він дружньо хлопнув мене по плечу та м’яко додав:

–Ладна! Ти нє абіжайся! Нє прінімай блізка к серцу варчаніє старіка… Можєт я тєбя чєм зацєпіл, то ізвіняй… нє хатєл!

–Нічого, нічого, – спробував посміхнутися я. – Єдине, за що образився, то це за Свєрра… У нас на Інгосі його почитають, як героя. Він не зрадник… Подібні слова мене тіпнули…

–Ооо! Понял, понял, – Борис хитнув головою. – Как-та на Святой зємлє ми паймалі зємєлю. То да сйо, пока вєлі єво до наших, я разґаварілся с нім…

–Кого піймали?

–Зємєлю… Ну Ваставшєво із плємєні Зєм… А-а-а, – Сіверський розреготався, – ти падумал, што ми паймалі сваєво… Зємєля – так хлопци називалі Ваставших.

Я здивовано закліпав очима. Борис ще трохи посміявся, а потім продовжив свою розповідь:

–Етот плєнік мнє расказал адну удівітельную історію. По єво словам, Свєрра увєзлі с сабой… на Хадаґан. Єво нє убілі, как думают у вас, на Інґасє. Вродє толька ранілі… тяжєло ранілі… Свєрр саґласілся служить Імперіі.

–Брехня! Це брехня! – образився я. – Хадаган навмисно намагається сплюндрувати пам'ять про нашого героя.

Сіверський поклав мені руку на плече, заглянув прямо в очі та солодкуватим голоском промовив:

–Нє кіпятісь… Слишиш? – Борис спробував посміхнутися, але у нього на обличчі з’явився скоріш оскал. – Я нє асуждаю Свєрра. Чі правду сказал тот зємєля, чі сбрєхал – то втарой вапрос! Ми с табою… да і маі парні… всю жизнь жилі правильно… паступалі правільно… Аднака, ето всйо, – Сіверський чомусь обвів рукою кімнату, – аказалось видумкой... сказкой... із тєх самих, што расказивают в дєтствє. Із ніх нічєво нє асталось! Ні-чє-во!

Тятя відійшов до віконця, виглянув назовні та тихо додав:

–А щас прішло врємя ваплатіть в жизнь сваі сказкі! Викінуть, вимєсті к Ніхазу еті ліґійскіє росказні да взяца за…

–Чекай! – мене так і тягнуло заперечувати Сіверському. Можливо, я таким чином хотів виправдатися у власних очах за те, що співпрацював із заколотниками. – Втілити в життя, сказав ти? Це як? Через чиюсь смерть та страждання?

–Можна падумать, – насупився Борис, – што інтєрєси Ліґі билі ідєальнимі! Да всєґда за чьі-та сказкі пріходіца атвєчать бєзвіним! Всєґда!.. Щас нам трудно… Очєнь трудно… Аднака я вєрю, што всйо вийдєт!

Раптом скрипнули двері й всередину будівлі увірвався скуйовджений замурзаний хлопець. Він злякано подивився на мене, потім на Тятю, затнувшись на півслові.

–Што там такова? – невдоволено буркнув Сіверський. – Чєво лєтіш сламя ґолову? Ґаварі, нє тяні.

Хлопець знову покосився на мене, але побачивши від Тяті знак дозволу, доповів:

–Біля кромки лісу ми побачили двох ельфів.

–Што? Каво? – швидко перепитав Борис.

–Ельфів… двох… Вони ховаються в заростях. Судячи з усього, спостерігають за нами.

–Ґадйониши! – Сіверський клацнув пальцями й скривився. – Так… так… У нас всйо готово? – запитав він у хлопця, але тут же сам собі відповів: – А што тєбя спрашивать! Пазаві-ка мнє Вячка! Жива!

Хлопець вискочив геть, а я розігравши здивування, спитав:

–Що трапилося?

–Кажеца, нас настіґлі. Я, канечна, ждал ельфов. Как-нікак, ми іхнєва маґа захватілі... Но думал, што ані нє скора вийдут на наш слєд. Нєдаацєніл… А ета плоха.

–А навіщо захопили каменоломні?

–Навіщє? Бо Ґудя пріказал мєтєарітную руду вивєзті. Ми нєскалька пудов пєрєдалі рєбятам Івєрскава, а астальную нада в лєсах пріпрятать, но ми падводи пака нє нашлі, так што нємноґа падзадєржалісь, – і Тятя раптом якось роздратовано відмахнувся від мене. Очевидно, йому самому не подобалась та ситуація, що склалася в каменоломнях, проте він нічого поробити не міг. – Нє врємя щас балтать попусту! Давай трохі пожжє.

Сіверський вискочив назовні, залишивши мене наодинці. Я розгублено оглядівся, навіть присів на бочонок.

От, псяче хутро! – крутилося в голові. – В мене ще стільки питань було… І що тепер робити?

Хоч стрибай, хоч гадай… хоч що роби, але, Боре, роби! – і я рішуче вийшов з будинку, збираючись відшукати свою зброю.

Тут же наштовхнувся на одного з вояків, що супроводжував нас із Борисом. Він сердито покосився в мій бік та підійшов ближче.

–Чого тобі? – кинув я йому. Надав собі такої собі важності, пихатості.

–Наказано споглядати, – пробубонів чолов’яга.

–Ніхаз тебе побий!.. Ну то споглядай! Тільки відійди дальше!

Вояка насупився, проте відступив кроків на двадцять. Видно мій новий образ на нього подіяв.

Отже, без зброї я зараз мало чого міг зробити. Треба якось неї дістатися та забрати назад. Швидко зорієнтувавшись, я попрямував до того місця, де лежав зв'язаним. Слідом покрокував і спостерігач. Я тут же встромив в нього свій «пекельний погляд», і вояка, наче наштовхнувшись на невидиму перепону, зупинився та подовжив дистанцію між нами.

От, цікаво, які йому ще накази Тятя дав? – промайнуло в голові. – Все ж не до кінця, видно, переконав Сіверського у своїй лояльності.

Я намагався не викликати зайвих підозр. Неквапливо дістався місця, але зброї не помітив. За то побачив біля величезного сірого валуна, що лежав праворуч, зовсім молодого хлопця. Він здивовано поглянув на мене та жваво підвівся.

–Привіт! – махнув я йому рукою. – Слухай, а де мої пожитки?

Хлопець зіщулився та напружився.

–Нумо, давай веселіше! – гаркнув я. – Мене Тятя направив до Вячка, щоб я йому допоміг. То ж де моя зброя? Не бачив?

–Та там, – хлопець махнув кудись ліворуч.

–От і добре.

Я відійшов у вказаному напрямку та виявив свій згорток з луком, сагайдаком та мечами. Вони лежали в тіні куща, поряд із якимось мішком. Спостерігач нарешті допетрав, в яку халепу вляпався та хутко побіг до мене.

–Е-е-е! Нумо поклади на місце! – гаркнув він, одночасно погрожуючи кулаком. – Тобі не можна…

Я діяв швидко. Руки схопили фальшіон та сакс… ноги зайняли звичну позу…

Сутичка була короткою. Вояка виявився не таким вже і спритним. Лезо увійшло йому вбік, легко пробиваючи шкіряну куртку. І знову подумалось, наче меч скучив за людською кров’ю, як колись казала Горяна.

Юнак, побачивши мій напад, перелякано позадкував назад. Нас розділяло якихось п'ятнадцять кроків. Я подолав їх за пару секунд. Хлопець навіть не захищався. Сакс впився йому в живіт, а фальшіон добив зверху.

Я озирнувся – більше нікого поряд не було. То ж наймудрішим кроком було б спробувати втекти звідси, з каменоломень. Тим паче, що із загоном хлопців Сіверського мені наодинці не впоратись. Сюди б загнати полк реєстровиків і нехай вони розберуться з бандитами.

З цими думками я спробував непомітно вибратися з території управи. То ж спустився до мутного озера та рушив уздовж крутого берега. Проте ледь подолав півдороги, як натрапив на засідку. З кущів визирнули четверо озброєних чоловіків. Під їхніми шкіряними куртками проглядалася кольчуга.

–Гей, ви! – наказовим тоном крикнув я, бо діяти треба було швидко. – Нумо зі мною!

–Куда ета? – вишкірився один з них, судячи з усього – найстарший.

–Біля лісу зачаїлися двоє ельфів. Наше завдання захопити їх і привести до Тяті.

Чоловіки перезирнулися один з одним. Я тим часом продовжував наближатися. Натягнув на пику ділову маску, спробував виглядати серйозним.

–Што-та бистра тєбя Тятя пріласкал, – недовірливо сказав найстарший.

Він подав якийсь знак іншим та зробив декілька кроків мені назустріч.

–І аружиє вєрнул, – вголос продовжував розмірковувати вояка. – Странна-странна.

–Чого тут «страннава»? – нахабно кинув я. – Ми з Борисом давно знаємось.

–Так і я нє пєрвий ґод под єво началом… Поді, лєт двадцять ужє! – парирував чолов’яга. – Тятя нє дурак… чєлавєк астарожний… Давай-ка, Мішка, – звернувся ратник до одного зі своїх товаришів, – зганяй-ка в управу, да виясні, што за дєла. Куда ета нас засилают…

–Часу на те немає! – сердито гаркнув я, раптом розуміючи, що тим видаю себе.

Всі завмерли, втупившись в мене. Я продовжував рушити, але неквапливо, та й при тому намагаючись нічим не визивати зайву підозру. Чоловіки опустили руки на ефеси своїх довгих мечів. Дай я хоч натяк на якусь агресію, вони тут же кинуться, як вовки на здобич, і враз мене заріжуть.

Крок… Другий… Намагаюсь контролювати власні руки. Тільки б не торкнутися ними зброї…

Все! Ближче підходити вже не можна. Старший навіть дихання затримав. Його погляд зупинився... Ще один рух і він почне атакувати.

Я зробив вигляд, наче спіткнувся, проте, здається, переграв, спробувавши впасти на коліна: тіло не втрималось та покотилося убік озера. Позаду почувся характерний хрускіт. Мабуть, зламався лук…

Псяче хутро! Боре, ти лопух! – вилаявся я. – Як ж ти так! Га?

Але все одно приходилось грати далі. Я розтягнувся на каменях та застогнав, наче дуже вдарився.

–Вот дурачіна! – линуло слідом.

Посипалися камінчики та вниз до мене спустився один з бандитів. На вид, йому було десь біля двадцяти. Мабуть, наймолодший в цій групі.

–Што там с нім? – запитали зверху його товариші.

Чолов’яга наблизився, присів та торкнувся мого тіла.

–Та вродє дишит! – він нахилився і в ту ж мить неголосно зойкнув. Сакс ковзнув під кольчугу і увійшов у живіт, наче ніж у м'яке масло.

Я відштовхнув обм'якле тіло і ривком скочив на ноги.

–Ігарь! Синок! – проволав старший. – Ах ти ж сука!

Обличчя у вояки зблідло. Він хутко витягнув з піхов меч та помчав на мене. Інші двоє лише на секунду-другу забарилися, та потім також рушили слідом.

Здається, зарізаний приходився сином командира цього маленького загону. От, псяче хутро! Якось вийшло по-дурному…

Одна з моїх думок спочатку була, якщо мене зараз вб'ють, то правильно зроблять… А потім раптом згадалися замурзані обличчя діточок з Бортиці. А ще – їхня убита тітка… чорний від горя Рогоша...

Це все хто наробив? Отакі ж наволочі, що зараз перерізали працівників каменоломень. Так що нічого жалітися… Хто худим живе, той від худого і гине!

Найстарший занадто квапився атакувати. Він вирвався уперед та почав без розвідки. Двоє інших вояки між тим почали заходити з різних боків. Я спершу легко парирував удари, правда прийшлося трохи відступити назад. Під ногами хлюпнула вода. Ще крок і я опинюся у озері.

–Стойтє! – крикнув старший. – Я ево сам… Сам! Слишалі? – і він загарчав, наче поранений звір.

Мої руки звично відбивали випади, тіло легко пристосувалося до схеми бою. Чергова шалена атака бандита захлинулась. Я вибив меч із руки нападника, але йому на допомогу кинулись товариши. То ж прикінчити командира не вдалося.

Крайній правий чолов’яга трохи кульгував, тому його рухи можна було легко прорахувати. Я визначив момент і блискавичним фінтом перерубав саксом його стегно. Чоловік зойкнув від несподіванки й повалився на землю. Я тут же перейшов до контратаки. Кілька секунд і вже другий нападник звалився на землю із перерізаною горлянкою.

Отже залишився найстарший із загону. По його обличчю було помітно, що він вже не сподівався перемогти. Проте і здаватися не збирався.

Помах. Удар. Ще удар. Фінт, тут же блок та укол.

Чолов’яга не відступав не дивлячись на те, що його дихання вже збилося. Я зрозумів, що він готується до фінальної контратаки. Ще трохи й кинеться вперед. Швидше за все, він навмисно підставиться. І я його проткну, через те розслаблюсь, втрачу увагу, а той спробує дістати мене у відчайдушному випаді...

І він підставився. Я ухилився і тут же завдав удару в скроню «яблуком» сакса. Нападник «поплив» і впав на коліна. Я вибив з його руки меч і приставив лезо до горлянки.

–Бєй, чєво ждйош? – прохрипів бандит. – Бєй жє!..

Я все ще вагався. Чолов’яга ж у відчаї кинувся вперед та схопився своєю міцною долонею за лезо мого меча. В наступну мить він витягнув з-за ременя ніж.

–Та Ніхаз тебе бодай! – зціпив я зуби і рубанув другим мечем.

Кров бризнула на всі боки та її бризки потрапили мені в ліве око. Швидко протерши його, я витягнув з долоні бандита лезо свого меча і підступив до пораненого в стегно. Від великої втрати крові той був надзвичайно блідий. Сакс встромився йому в кадик, а голові між тим промайнула думка: «Це щоб не мучився».

О! Виправдуєшся, Боре? Старієш, чи що? – хмикнуло друге «я».

Запал від бою ще не пропав. Навіть втоми не було. От не гадав, що зможу відносно легко впоратися із людьми Сіверського…

Думаю про те і тут раптом:

–Стоять!

Від цього крику в мене навіть серце застигло. Голос належав Борису.

Я на мить завмер, потім озирнувся. Назустріч з-за кам’яної навали вийшло десь півтора десятка чоловік, а з ними й Сіверський. На насипу з’явилися лучники, які цілилися в мою персону.

Псяче хутро! Попався! Тепер не відіб’єшся… Справитися з усіма не вдасться.

Я втомлено видихнув та лінивим рухом спробував обтерти леза мечів о рукав. Тікати вже запізно… Залишається лише одне – битися далі. Хай там як, але все одно ми всі врешті-решт помремо. То ж раніше, чи пізніше, вже не так важливо, – переконував я себе. А у самого серце аж в п’ятках сховалося. Страшно, хай йому грець! Переконуй себе в іншому, не переконуй – а зробити вже нічого не встигнеш.

–Нєдоацєніл я тєбя! – промовив Сіверський, виходячи наперед. – Прінял как своєво… а ти, падлюка, всйо-такі с ельфамі снюхался! Што ж з табой, сволоч, дєлать?

–Краще відпустити.

Дружний сміх струсонув повітря. Хлопці Сіверського оцінили жарт, проте Тятя різко до них обернувся та голосно вилаявся, щоб «заткнулі своі рти».

–Вот ґаварілі мнє, што за табою ґлаз да ґлаз нужєн, – вилиці Бориса заходили ходором. Його обличчя стало червоним, наче оббризкане буряковим соком.

Хлопці Сіверського обступили мене, при тому зупинившись на доволі безпечній відстані. Майже всі вони були озброєні мечами, у декого їх було по два. Відсутність списів, звичайно, добрий знак, але він не рятував мене від бійки. Не думаю, що вона буде чесною… як то кажуть: один-на-один. Кинуться разом, можливо у два заходи. Останній удар залишать за Борисом.

Я глухо рикнув… Треба було бігти звідси, коли випала така можливість… Так ні! Кинувся битися… демонструвати власну перевагу… Догрався?

Мені раптом пригадалось, що Мішель говорила зробити, коли опинюся в халепі. Вона казала крикнути якусь незрозумілу фразу. Може, звичайно, і варто спробувати? Не дарма ж завчав її напам'ять. Як там воно починалось?

–Гра-а-а… гра-а-а… Ніхаз його бодай!

Сіверський подивився на мене, наче на божевільного.

–Маліца сабрался? – стримано хмикнувши, спитав він.

–Гравєль… гравєль аніман! Еті… еті мо се волонте! – крикнув я у всю міць своїх легенів.

–Што? – не второпав Борис.

–Гравєль аніман! Еті мо се волонте… Хай йому грець!..

Сіверський примружився та кинув своїм хлопцям:

–А нєплоха он, сучка ельфійская, по іхнєму ругаца научілся!

Бандити реготнули. Розсміявся і я. Понадіявся незрозуміло на що. Уявляю, як це виглядало з боку.

–Гравєль аніман! Еті мо се волонте! – в останнє повторив я.

В небо кроках десь за двохстах від нас почали повільно здиматися ледь помітні пилові вихори. Я подивився на них, потім перевів погляд на небо, в якому не побачив жодної хмаринки. Раптом в наступну мить щось чорне вирвалося з-за скелі і помчалося по абсолютно непередбачуваній траєкторії: то вгору, то вниз, то ліворуч… знову вниз… А потім воно винирнуло вже біля лучників, врізаючись в одного з них з гучним плямкаючим звуком. З горлянки у бідолахи фонтаном бризнула багряна кров.

Слідом пролетіли ще дві аналогічні речі. Моє око прийняло їх за якихось божевільних кажанів, котрі сильно ранили лучників. Вони покидали на землю зброю та перелякано заверещали.

–Што за.., – закінчити речення Сіверський не встиг.

Здивований, він дивився кудись убік. Я простежив його погляд і сам обімлів, бо там, де кілька секунд тому крутилися вихори, тепер повільно рухалися величезні кам'яні фігури.

Так, саме рухалися… Вони неквапливо наближались до нас. Позаду них я побачив Мішель ді Грандер. Судячи з її напруженої зосередженої пози, вона намагалася керувати кам’яними брилами, які згодом надбали людиноподібного образу.

На східній кручі з’явився Андре. Чорні «кажани» зробили друге коло та один за одним влетіли у виставлену долоню ельфа. Мить, і вони зникли.

–Ти визвал елємєнталєй? – роздратовано крикнув Борис. А далі він посипав прокльонами. – Ах ти ж ельфійская падстілка!

Судячи з усього, «елємєнталі», про яких казав старий вояка, були саме оці ходячі кам’яні брили – живолаки, або стихійники. Вони продовжували наближатися до загону майже з трьох сторін відразу, відрізаючи можливість до відступу.

Одна… дві… чотири… вісім… Отже, вісім фігур. Кожна розміром з величезний дуб. А, може, і більше.

Мені відразу пригадались попередження ельфійки, тому я позадкував, заходячи в озеро майже по пояс. Бо здається, зараз тут буде та ще вистава… Ліпше її перечекати десь подалі… нехай і в озері… нехай і у холодній воді… лише б подалі звідси… подалі…

Не дивлячись на свої незграбність, менше ніж за пару хвилину людиноподібні фігури живолаків дісталися зграї бандитів. Що дивно, хоч підручні Сіверського і виглядали переляканими, проте ніхто з них не тікав від свого ватажка. А той наче оскаженів. Він голосно лаявся, перетворюючись на розлюченого бика. Кляв ельфів, кляв і мене, обзивав зрадником… обіцяв усілякі кари…

Така поведінка дозволила мені відійти достатньо далеко від місця сутички.

Борис же трохи заспокоївся роздратовано витягнув меча та голосно попрощався зі своїми товаришами. Я почув, що він наказав всім швидко помолитися, перед тим, як вони відправляться до Тенсеса. Чоловіки за його спиною оголили зброю, явно готуючись до смертельної битви.

От дурні! – промайнуло у мене в голові. – Що ж вони не тікають? Невже не розуміють, що їм не здолати цих живолаків?

–Хватайтє ельфійку! – наказав Борис. – Ето ана імі управляєт!

Навіть звідси я бачив, що обличчя Мішель залишалось абсолютно беземоційним. Суцільна біляста маска, де єдиною кольоровою плямою були її червоні губи. Та вона виглядала ще більш страшнішою, ніж той Андре, коли той керував своїм павуком.

Стихійники грізно застигли напроти людей. Живолакі наче очікували на команду від ельфійки.

–Чєво всталі? – крикнув Сіверський. Він першим кинувся вперед.

Його обличчя несло маску неприхованої неприязні та злоби, яка буває у людини, що ясно розуміє свою поразку, але не дивлячись на те все ще прагне помститися. І помститися якомога болючіше.

Товариши Сіверського голосно закричали та наче мурахи кинулися на живолаків. Навіть не уявляю, яким чином вони збиралися здолати кам’яні фігури? Невже хтось з них вважав, що тих можна було зарубати мечем, чи застрелити із лука?

Менше ніж за якісь десять хвилин все було скінчено. Сутичка, зізнаюсь, налякала мене своєю жорстокістю. Чесно кажучи, я б такою смертю померти б не хотів.

Знаходячись лише в п’ятдесяти кроках від берега, мені все одно було видно розмазану по землі кроваву кашу. Те, що раніше було людьми, перетворилось на клаптики одягу, з яких стирчали зламані кістки, нутрощі та шматки м’яса, приправлені жовтуватими часточками жиру. У всій цій купі навряд чи можна було когось впізнати.

Живолакі ще хвилину стояли посеред цієї м’ясорубки, а потім разом обсипалися на землю кам'яними брилами, піднімаючи хмару пилу.

Я нарешті вирішився вибратися на сушу. Мішель разом із Андре знайшов за пагорбом. Ельфійка важко дихала. Вона сиділа на пласкому валуні та дивилася, наче, в нікуди. Андре стояв поряд, тримаючи дівчину за кисть її тонесенької ручки.

Дивно, як в такому тендітному тілі, співіснує настільки могутня сила? – промайнуло в моїй голові. І тут же наче спалах: – Чекай, Боре! Та ця ж Мішель з самого початку готувалася знищити нападників… Готувалася! Інакше, навіщо вона вимагала від мене завчання тієї дивної фрази?

Я обійшов місце схватки стороною, намагаючись не дивитись на людські залишки. Не через власну пиху, чи бундючність… не через огиду… Просто всередині заворушилися якісь дивні відчуття… страхи… навіть забобони…

Що тут взагалі відбувається? – крутилося в мізках. – Якого, питається, астрального біса, ельфи вирішили знищити вщент банду Сіверського?

–З'ясував куди повели Ентоні ді Вевра? – почувся крик Андре.

Виглядав він так, наче тут нічого і не відбувалося.

–Е-е-е… майже, – відповідав я, все ще намагаючись взяти себе у руки. – Майже… Імовірно на Західну верф.

–А навіщо? – здивувався ельф.

Я розвів руками, а сам між тим зупинився та знову поглянув на побоїще. Андре відпустив руку Мішель та наблизився до мене. Поглянувши на залишки тіл, ельф з якимось викликом в голосі видав:

–Як там ви, люди, говорите? «Собакам собача смерть»…

Я різко обернувся і відчув, як до обличчя прилила кров. Так раптом схотілося сказати: «Та самі ви собаки»! Ледь стримався, щоб те не зробити.

Андре навіть уваги не звернув на моє неприховане невдоволення. Він з незрозумілою радістю на обличчі теж поглянув на місце бійні та, прицмокуючи губами, спитав:

–Що ми будемо робити далі?

–Ми? - сердито перепитав я.

Андре відірвався від споглядання кривавої каші й якось нахабно втупився на мене.

От, бридка пика! – закипіло в середині. Пам’ятаю, як він споглядав на свого павука, який жер вовкулака… Точно така ж була маска задоволення…

–Що ти хочеш сказати? – повільно вимовляючи кожне слово, запитав ельф.

–А те, що далі я буду діяти наодинці. Мені подібні помічники не потрібні!

–Що?

–От не треба корчити із себе цнотливу особу! – ледь не виплюнув я ці слова. – Ви ж із Мішель знали, хто в переховується каменоломнях… Знали!

–Чого ти так вирішив?

–Через оце ось… це.., – я не знайшовся, що сказати. Натомість обвів рукою «криваву кашу». – Що тут коїться? Що відбувається? Кажіть відверто, а то, клянусь Тенсесом, відправлю вас до чистилища!

Ох! Оце я сказав! Навіть не очікував на подібне!

Моя рука лягла на рукоять фальшіона, через що Андре різко розвернувся. Якась мить і він явно збирався мене атакувати. Їй-богу, атакувати!

–Так! – голосно сказав він. – Так! Ми, можна сказати, знали про те, що в каменоломнях буде Сіверський. Борис Сіверський. Мішель отримала звістку від П’єра ді Ардера, що в Південній Берестянці орудують його хлопці. Вона розповіла мені про це тією ніччю, коли ми зустрілися… Я в шатрі прочитав послання від П’єра ді Ардера, котре він передав з Мішель. Мені… тобто нам з нею було наказано спробувати знайти Сіверського та привести до ельфійської місії в столиці.

–Живим! Живим! Впевнений, що під словом «доставити» розумілося «живим»! – гаркнув я. – А ви що наробили?

–У випадку, коли Борис не захоче здатися… а так воно і сталося… бо на його місці я також не здався. Отже, П’єр наказав покарати Сіверського… По-ка-ра-ти! – Андре зблід. – Жорстоко покарати!

«Невже, – міркував я, – він знову зараз викличе свого павука? Треба бути обережним… Не вистачало ще опинитися в пащі тієї потвори».

Мої пальці нервово стискали руків’я меча. Очі вперлися в обличчя ельфа. Я все очікував, коли він почне чарувати, щоб тут же кинутися на нього.

–Ти шкодуєш за цим виродком? За людиною, яка була однією із головних фігур заколоту? – насупився Андре. – Яка причетна до вбивства Клемента ді Дазірє? Вбивства сотень жителів його алоду? За тим ти шкодуєш?

–Ти, друже, не питав би так багато, а то твої мізки скиснуть! – огризнувся я. – Тятя не був головною фігурою! Бориса використовували також, як і Береста з Велесом – його синів!..

–Твій Тятя знав, що ми, ельфи, полюємо на нього… Знав! – впевнено заявляв Андре. – Тож здаватися він не збирався… А відпускати його…

–Срала, мазала, ногою розтирала! Та хто казав «про відпускати»? Взагалі, знаєте, що ви удвох наробили? Знищили свідків! На суді б…

–Суді? Не було б ніякого суду, – набундючився Андре. – Якщо Бориса вдалось би привезти до П’єра живим, то.., – ельф показав якийсь дивний жест. Скоріш за все, він намагався мені сказати, що Сіверського б стратили. Таємно стратили. – Ми виконали наказ! – рішуче промовив ельф.

Неочікувано в розмову між нами вступила Мішель:

–Гаразд, Боре! Твоя правда…

–Але ж ми.., – скипів Андре.

–Припини! Ми з тобою про це вже розмовляли! – кинула ельфійка. – Можливо, даремно я погодилася на твої увіщування. Бор має рацію… Як свідок, Сіверський мав більшу цінність, ніж зараз…

Мішель підвелась та трохи похитуючись підійшла до свого одноплемінника. Її тонка кисть лягла на його плече. Ельф стримано хмикнув та потупив погляд.

–Куди ти зараз рушиш? – миролюбно спитала мене дівчина.

–Піду на верф! – твердо заявив я. – Спробую розшукати сліди Ентоні… Врешті-решт, моє завдання ще не виконане. Ваш чаклун і досі у полоні.

–Можеш взяти мого єдинорога, – додала Мішель. – А нам із Андре треба відбути до столиці. Будемо пояснювати оцю… оцю «пригоду», – ельфійка кивнула убік місця сутички.

Я хитнув головою, розуміючи стан Мішель, який випало стати «знаряддям помсти»… До речі, сьогодні мені й про себе вдалось узнати чимало цікавого… і не зовсім приємного… Правда, десь в глибині души все ще жеврілась думка, що то не правда… Або часткова правда…

З одного боку добре, що Борис вже нікому не розповість про моє минуле. А ось з іншого – я і сам до кінця в тому не розібрався.

Отже, оправивши свій одяг, обтрусившись, я почав збиратися в подальшу дорогу…