Сидячи в затишному кафе, вона думала. Над чим? Хто його знає... В її білявій голові роїлися тисячі думок, збиваючи одна одну, не маючи ніякого сенсу і можливостей... чи все-таки маючи? Ніхто не знає і, напевно, вже не дізнається. Та повертаючись до подій двухрічної давності, розуміла, що вина давить на плечі, забираючи останні життєві соки, вимиваючи фарби і залишаючи після себе сірість. Сірість була з нею повсюди, крокуючи як добре знайомий друг, інколи махаючи своєю рукою, а інколи доводячи до сказу... Не було поділу на біле й чорне, існував лиш сухий землистий колір.

       Жахіття по ночам стали буденністю, звичкою... ні, одержимістю без якої неможливо існувати у світі. Горло боліло вже від вою звіриного в подушку, лякаючи кожен раз сусідів, але їй без різниці як тріпотіти в сітці Морфея. Пальці рук давно були розідрані до крові, а якщо закотити рукав піджака, можна роздивитися свіжонанесені рани, які не кровоточили, але біль несли. Та нічого не допомагало. Всередині поселилась льодяна змія, яку витравити не вдавалось...

       — Лізка! — цей потужний викрик відірвав від повільного вбивства самої себе. — Я не вірю своїм очам, що це ти! Ні на грам не змінилась, ну хіба що волосся обрізала коротко, а так... А ти знаєш, що Власницький тепер вчиться в Києві? Цей шаболд...

       Далі порожнеча... знову пропустила всі слова. Деколи блондинка так робила, не засмічуючи голову непотрібними фактами із життя нецікавих для неї людей. Хоча для неї все стало одноманітним, втрачало всю цінність варто їй було поглянути. У чому проблема? Мабуть, в тому, що вона перестала цікавитися життям. Їй все осточортіло. Хотілося припинити цей спектакль. Але правда вбиває гірше кулі. Батьки не витримають. Та і не заслуговують по правді вони на це. Тому потрібно і далі прикидатися. Так зручніше, так правильно. Вона мала грати свою роль, ховаючись під чужим образом, вдаваючи із себе ту, яку ніколи неможливо досягнути, якою ніколи не являлась і не хотіла бути...

       — Інна, ходімо.

       Цей тихий голос привів до тями, і блакитні очі вже з подивом розглядали іще одну стоячу трохи осторонь дівчину. Красива як завжди, та щоправда сором'язлива. Вона ніколи не усвідомлювала факту, що на її фотографіях можна непогано заробити. Вона не любила хвалитися і в колі своїх друзів була завжди непомітною тінню. Та вона мала таке до болю знайоме обличчя... до болю. Хотілося розбити кулаки об землю, лиш би заглушити це щалене серцебиття, лиш би покінчити з цим всим. Але дівчина відчула переміни інтуїтивно... Погляд... він став диким, можна сказати лютим, як у звіра, що давно не ловив здобич у свої пазурі. Зараз її ім'я Мелана як ніколи не вписувалося в картину, що спостерігала світловолоса: пальці впиваються в долоні, насторожена поза, стиснуті губи тоненькою ниточкою і сірі очі, що горять вогнем необузданої дикості... Не Мелана, ні. Від неї колишньої нічого, мабуть, і не залишилось!

       Вона підчепила під руку вочевидь свою нову подружку, кинувши наостанок взір, що можно було розшифрувати так: «І нащо ти сюди приїхала? Тебе тут ніхто не чекає!» Тепер Ліза була впевнена, що та не просто здогадувалась, а знала...

       Розплатившись у кафе за чашку кави, дівчина попрямувала... куди і навіщо сама не знала... Ноги привели до багатоповерхівки, нагадуючи про день, що став точкою неповернення на карті долі. Вона блукала поміж порожнечі, знаходячись у вакуумі, не розуміючи чому ще жива?.. навіщо дихати, коли немає сенсу?.. навіщо сміятися?.. любити?.. та і кого любити?

       Зручно вмостившись на краєчку даху, ціпко зачепилась руками за камінь, трохи відкинувши назад голову, вона зазирнула у блакить, що давно так манила ніжністю і свободою. Вітер перебирав волосся, тихо гладячи зморені плечі, яким набридло підтримувати стан гордої, непохитної леді. На її юну долю так багато випало...

       Вона сиділа на парапеті, звісивши ноги, гойдала ними в повітрі, думаючи коли все пішло не так?..