Як допомогти Лізі?
У тривожній валізці Орисі точно був теплий спортивний костюм. Вони з бабусею нап'яли ковдру, і за нею Ліза перевдяглася у сухе.
- Лізо, дорогенька, ти ж усвідомлюєш, що тобі більше не можна тут лишатися, треба дістатися у пологове.
- Так, але мій лікар не відповідає.
- Ой, Лізо, зараз ніхто не відповідає, щось зв'язком. Але ми маємо іти. Зараз впіймаємо машину. Навіть, якщо не впіймаємо, я впевнена, ми дійдемо вчасно.
Бабуся щось намагалася протестувати, мовляв перечекайте хоч тривогу, але суворий погляд Орисі був красномовніший за бабусині причитування.
На вулиці не було жодної людини. Гул сирен був таким гучним і лячним, що, мабуть, загнав всіх до сховищ. Але машини час від часу стрімко пролітали Проспектом.
Не зупинилася ні перша, ні друга, ні п'ята. Дівчата мляво просувалися у бік пологового, машини мчали повз них і Орися, втративши надію, вже перестала підіймати руку.
- Тримайся, Лізо, ми дійдемо. Тобі дуже боляче?
- Та ні, мені не те щоб дуже боліло. Трохи болить спина і тягне ноги.
Орися була медсестрою, тож знала, що буде після того болю у спині.
- Якщо можеш, давай трошки жвавіше, Лізо. Треба встигнути, ми маємо встигнути. На кого чекаєш?
- На Назарчика.
- Ось заради Назарчика ми маємо трішечки поспішити, добре?
Опираючись на Орисю, увішану торбами, Ліза, як могла, намагалася додати кроку. Тим часом біля них стрімко загальмував автомобіль.
- Агов, дівчата, ви що не чуєте, що тривога? - зелені очі водія були лагідні та усміхнені, навідміну від суворої інтонації у голосі.
- Чуємо, та в нас теж чимала проблема...
Хлопець, побачивши Лізін живіт, без зайвих слів вискочив з машини, забрав у Орисі торби, допоміг бідолазі вмоститися на задньому сидінні.
- Ти чого стоїш, сідай спереду. Я без тебе не справлюся. Як звати тебе?
- Орися.
- Сідай, Орися, на нас чекає велика справа.
Ці слова були останніми, які почула дівчина перш ніж її оглушило вибухом. Потім якась невідома сила розвернула машину і, перекинувши Орисю через неї, як дитячу іграшку, так і лишила її у неприродній позі під деревом біля дороги....
- Лізо, дорогенька, ти ж усвідомлюєш, що тобі більше не можна тут лишатися, треба дістатися у пологове.
- Так, але мій лікар не відповідає.
- Ой, Лізо, зараз ніхто не відповідає, щось зв'язком. Але ми маємо іти. Зараз впіймаємо машину. Навіть, якщо не впіймаємо, я впевнена, ми дійдемо вчасно.
Бабуся щось намагалася протестувати, мовляв перечекайте хоч тривогу, але суворий погляд Орисі був красномовніший за бабусині причитування.
На вулиці не було жодної людини. Гул сирен був таким гучним і лячним, що, мабуть, загнав всіх до сховищ. Але машини час від часу стрімко пролітали Проспектом.
Не зупинилася ні перша, ні друга, ні п'ята. Дівчата мляво просувалися у бік пологового, машини мчали повз них і Орися, втративши надію, вже перестала підіймати руку.
- Тримайся, Лізо, ми дійдемо. Тобі дуже боляче?
- Та ні, мені не те щоб дуже боліло. Трохи болить спина і тягне ноги.
Орися була медсестрою, тож знала, що буде після того болю у спині.
- Якщо можеш, давай трошки жвавіше, Лізо. Треба встигнути, ми маємо встигнути. На кого чекаєш?
- На Назарчика.
- Ось заради Назарчика ми маємо трішечки поспішити, добре?
Опираючись на Орисю, увішану торбами, Ліза, як могла, намагалася додати кроку. Тим часом біля них стрімко загальмував автомобіль.
- Агов, дівчата, ви що не чуєте, що тривога? - зелені очі водія були лагідні та усміхнені, навідміну від суворої інтонації у голосі.
- Чуємо, та в нас теж чимала проблема...
Хлопець, побачивши Лізін живіт, без зайвих слів вискочив з машини, забрав у Орисі торби, допоміг бідолазі вмоститися на задньому сидінні.
- Ти чого стоїш, сідай спереду. Я без тебе не справлюся. Як звати тебе?
- Орися.
- Сідай, Орися, на нас чекає велика справа.
Ці слова були останніми, які почула дівчина перш ніж її оглушило вибухом. Потім якась невідома сила розвернула машину і, перекинувши Орисю через неї, як дитячу іграшку, так і лишила її у неприродній позі під деревом біля дороги....
Коментарі