Останнім часом мені було особливо тяжко прокидатися. Ковдра паралізувала рухи й кожної наступної ночі все сильніше притискала до ліжка. Не пам'ятаю, коли це почалося, ніхто не пам'ятає, але переслідувало почуття, що нещодавно.

Однак, не один я відчував це щоранку. Колеги по роботі нарікали на болі в плечах та шиї. Обговорювали, як це бути розчавленими своєю ковдрою уві сні. Їх бесіду супроводжував гучний сміх, який ставав дедалі тихіше в міру наближення керівника з рукою на ключиці. Нероби розходилися по місцях, а я продовжував шукати зручну подушку у каталозі нашої компанії, хоча до моїх обов'язків входив тільки облік матраців.

Та яку я мав — була мені надто великою. Витягувати з неї пір'я бажання не було, як і дошкуляти знайомим майстрам з фірми. Її спіткала не найгірша, але й не сказати що найкраща доля — місце у підлокітника дивана. Нова ж, трохи менша, прослужила не довго і вирушила туди ж. Подушки вийшли з мого побуту швидше, ніж хотілося б. А на самому спальному місці з'явилися дивні провалля...

Йшов час, я переживав неспокійні сни перед здачею звітності. Тіло поверталося у всі боки та під усіма кутами, чи то від агонії, чи то від щастя. У той самий останній день, оберти набули такої сили, що затягли ковдру під мене. У маренні мерехтіло щось неясне, щось дивне. Я впав зі стелі. Невже у таке можна повірити?

Від цієї думки я одразу прокинувся. Шкода що це не позбавило мене болю падіння з ліжка. Я подивився на годинник і побачив щось жахливе, що захоплює дух і зупиняє серце. До планерки залишалося 30 хвилин. Усвідомлення глибини мого можливого запізнення, ошпарило окропом сухі нерви й вдарило молотом у дзвін моєї тривоги.

Завдяки навичкам швидкісного збору, які я отримував зі сльозами та горем від невдач, мені вдалося одягнутися за 5 хвилин, поснідати у дорозі та бути на місці вже за годину. Хоч усі й косо глянули на джентльмена, який тільки-но завершив свою подорож громадським транспортом, мені таки вдалося знайти вільне місце. Доповів я через 10 хвилин, і закінчення цього виступу якісно виділялося на тлі попередніх.

”- З вищезазначеного можемо зробити висновок, що як тільки люди пристосуються спати на стелі — ми зазнаємо збитків”.

Ті, хто вловив тонкі нотки впевненості в голосі, взяли це твердження до відома і поповнили свої саркастичні запаси. Посмішки промайнули біля кількох осіб і розчинилися в натовпі оплесків доповідачеві. Що я щойно ляпнув?

Розвивати цю думку продовжив вже біля кулера. Руки тремтіли після виступу, а, отже, хвилястий паперовий стакан з водою також. Після пари ковтків я вирішив повернутися до свого місця, за щасливим збігом обставин обливши тільки себе, і дослухав захід до кінця.

Рутина вбиває людей, і мене не обійшла стороною. Робочий день закінчився трохи пізніше, але його вдалося вкоротити у приймальні. “Ваш жарт наприкінці виступу, як на мене, невдалий, і предметом обговорення ставить негатив. Ви зі мною згодні?" - "Так, сер" - "Тоді, будьте ласкаві, надалі, закінчувати на позитивній ноті. Краще зайвий раз не нервувати серйозних дядьків... Ви згодні? ” - “Так, сер” - “Добре, не забудьте переодягнутися, бо я бачу вас наскрізь”.

Вдома на мене чекали холодний чай і теплі макарони. Щось м'ясне я з'їдав на роботі, через знижку для співробітників у їдальні. Далі за планом мене розважали кумедні відеоролики з тваринами. Дві три години я проводив за блакитним екраном та йшов відпочивати. Але в якийсь момент звичний спосіб життя зруйнувала одна єдина знахідка. Довго я не міг зрозуміти що до чого, але варто було лягти на ліжко, як...

...ковдра виявилася на стелі?

Я пролежав у роздумах близько двох годин, але так нічого й не збагнув. Спочатку в моїй голові обговорювалися різні можливості взаємодії матеріалів та за яким принципом працює клей. Після цього, до загального чана думок приєдналася вся доступна мені теорія електрики, від статичної до магнітної взаємодії. Згадувалося і те, як я розважався на уроках з фізики. Ми з моїм сусідом по парті грали у “точки”. Правила прості: хто більше обвів за контуром точок супротивника, той і виграв. Як тільки я зрозумів принцип, мені не було рівних. У певний момент зі мною навіть відмовлялися грати через відсутність інтересу. Так, а про що це я?

У кімнаті ставало дедалі холодніше, мої очі повільно заплющувалися. Вкритися було нічим, а проводити ніч в одязі незручно та негігієнічно. Виходячи з цього, я залишав собі єдиний варіант — якимось чином спустити ковдру.

Щоб до неї дотягнутися, мені вистачило правильним чином поєднати три табурети. Конструкція випромінювала ненадійність, але подітися нікуди. Торкнувшись краю ковдри я нічого не відчув, у квартирі також панувала тиша та спокій. Складно було просунути пальці під стелею, тим більше суттєво вхопитися за серцевину і потягнути. Але, мало-помалу, пірнула кисть, перша та друга. Слідом за ними пішли лікті й спроби тягнути його на себе. Толку було мало і виникало відчуття того, що залізти під нього легше, ніж зняти. Я поліз далі...

Табуретки під ногами розхитувалися, і створювався ризик зависання на руках, з наступним падінням на спину. У пошуках альтернативної точки опори довго чекати не знадобилося — поруч стояла відкрита шафа, а до неї примикали відчинені двері. Поступово відштовхуючись по черзі від табурета, поличок і врешті-решт стіни, мені вдалося залізти під стелю, під ковдру. Дивно те, що я не впав разом з нею вниз, як передбачалося, а миттєво заснув.

Мене більше не переслідували болі в шиї та спині, прокидатися стало легше. Навіть у найхолодніші часи я не мерз, і комахи не завдавали незручностей. Було ухвалено рішення забути про цей інцидент, як про страшний сон, у тому числі й тому, що компанія несподівано почала зазнавати збитків. А родичі, усі, кому не кажи, не вірили, доки не побачили самі.

Єдине, довелося витратитися на набір "юного альпініста", і підтягнути фізичну форму.

Щиро кажучи, я швидко звик і незабаром забув, що колись було інакше.