“А що було робити, кругом ні душі”

учасник подій

– Сильно болить?

– Та-а-ак, боляче йти – Петро зупиняється.

– Де ти кажеш болить? – Андрій повертається до нього та придивляється до одежі.

– Тут – притискає руку сильніше до правого підребер'я та переводить нижче.

– Не добре – Андрій крутить головою по сторонах та шукає орієнтир. – Ой не добре.

– Що це може бути?

– Довго воно у тебе болить?

– З початку спуску

– Ой не добре. Ти колись мав проблеми зі шлунком, чи підшлунковою?

– Та ніби ні, може гастрит колись вискакував, ай, але він у мене так не болів, й-ай.

– Рухатися можеш? – звертається до Петра.

– Так, але я ж казав, й-ай, з болем

– Добре, – Андрій підходить до Петра – дивись, – кладе руку на плече – за маршрутом, – та стає напівобертом вказуючи рукою напрямок – найближче поселення там, десь у двох кілометрах звідси.

– Добре

– Отже, ми зробимо так, – повертається тулубом до Петра – ти зараз віддаєш мені свій рюкзак і ми помаленьку йдемо у тому напрямку. На камені не наступай, з коренів не стрибай, у нори не провалюйся. Все зрозумів?

– Так. Так, а що зі мною?

– Я поки не знаю, давай рюкзак.

Клацнув фастекс, Петро знімає свій похідний баул та передає Андрію. Той чіпляє його перед собою та продовжує рух. Петро шкутильгає слідом, час від часу зойкаючи від болю.

З пів години, вони таки дістаються невеликого селища. Петро помітно зблід.

– Агов, є хто? - питає Андрій та після деякої паузи, склавши руки біля рота, кричить – Аго-о-ов, є хто?

– Що ви кричите? - з будинку поряд виходить бабця.

– Вітаю, мене Андрієм звати, а то Петро - вказує на Петра, він махає вільною рукою.

– Галина - напівобертом махнула долонею Петру.

– Раді знайомству. Нам би зв’язатися з містом.

– Містом?

– Так, у вас є телефон, абощо?

– Звісно є, а що ви хочете?

– Розумієте, – Андрій підходить до неї ближче та продовжує вже шепотом – бачите Петра? – вказує на Петра, стара киває – Так ось, йому погано.

– А що з ним? – продовжує шепотом Галина.

– Не важливо.

– Як це не важливо?

– Нам би викликати лікаря.

– Ти скажи спочатку що з ним.

– Це важливо?

– Так – дивиться Андрію прямо в очі.

– Отруївся грибами. - вимовляє він, не відводячи погляду.

– Так у мене цей, є відвар… - Галина вже збиралась піти до хатини.

– Облиште, ніякого відвару - зупинив її Андрій.

– Чому? Він натуральний, на травах м’яти, рома… - почала було бабця.

– Шо ви мені баки забиваєте?

– То ви мені забиваєте! – сварить Андрія. – Живіт у нього болить, то нехай піде до кущів, розумнику. Скільки приходили до мене – все помагало.

– Добре, – притуляється ближче і каже на вухо – я підозрюю у нього запалення апендикса.

– А, апендицит! – голосить стара.

– Апендицит?! – дивується Петро і непритомніє. Андрій кидає рюкзаки та біжить до нього.

– Ах-х. Тільки цього не вистачало. – нахиляється та перевіряє чи дихає Петро – То ви дасте подзвонити чи як? – звертається до Галини.

– Добре, подзвоню я лікареві, тільки він все одно сьогодні не приїде

– Чому ви так думаєте?

– Я знаю – Галина заходить до хати та йде до телефону.

Андрію таки вдається ідентифікувати ознаки життя у Петра і він вирішує затягнути його до хати Галини.

– Вітаю, можете мене з’єднати з Січовим? – каже Галина у телефонний апарат, – Ну, лікарем Голосіївського повіту. Так, це Галина. Так. Добре, чекаю. Вітаю. Доброго здоров’ячка. Потрібна ваша допомога. У мене тут два чоловіки заблукали – дивиться та гукає руками Андрія, він полишає Петра біля дверей та йде до неї – зараз я їм передам слухавку – передає слухавку Андрію. Галина у цей час пішла до Петра.

– Вітаю. Доброго здоров’ячка. Мене звати Андрій. Ми тут проходили біля села – пригортає слухавку до грудей і тихо, але чітко питає Галину – Галино, що це за село?

– Висотне, клич мене Галя – каже Галина і береться тягти Петра глибше до хати, ближче до ліжка.

– Біля Висотного проходили, і, значить, мій друг - Петро, він почав відчувати сильні періодичні болі у животі, точніше у правій його частині, нижній, десь під ребрами. Ні, раніше він на таке не жалівся. Їли, ну, ми зігріли воду, дістали консерви і зварили з того бульйон. Та ні, то була курятина у власному соку. Добре. Цього я не можу зараз запитати. Він знепритомнів. Добре. Завтра? А можна сьогодні? Чому? Але ж, це може бути апендицит! А що тоді? Розумію, але і ви зрозумійте! Якщо це саме те що я думаю, то він до завтра не доживе! Де-де, у довіднику. Так що? Не можете? Зрозумів. Добре, розпитаю місцевих. До побачення. – Андрій понуро поклав слухавку.

– Вдалося? – підходить з-за спини Галина.

– Ні, він сказав, що буде завтра – Андрій почав розтирати лоба руками. – Добре, Галино, ви знаєте когось з місцевих?

– Ти мене ображаєш – зітхає стара.

– Добре, – прибирає руки й встановлює зоровий контакт – Галю, ви знаєте когось, хто мав справу з медициною?

– Звісно ж, Семен, двома хатами далі. – відводить погляд та йде до Петра, Андрій дивиться їй у спину – Чолов’яга ще той, управний з тими усіма шприцями, бинтами. Колись мав освіту, працював у бригаді з минулим лікарем. Зараз на пенсії.

– Добре, то ви можете мене до нього відвести?

– Так, тільки хто буде за ним дивитись? – вказує на Петра, якого приволокла до ліжка.

– Добре, тоді зараз його туди покладемо і підемо

– Дзуськи, я його одного тут не полишу

– Чого?

– А біс його знає що він тут накоїть поки ми будемо селом вештатись.

– Гхм, тоді я піду сам, тільки дорогу вкажіть.

– Може спочатку його вкладемо?

– Добре – Андрій береться за плечі, Галина за ноги, вони підіймають Петра та кладуть на ліжко. Він починає рухатись, на що Андрій протирає його лоба, щось собі запам’ятовує та каже – скоро повернусь.

– Зараз як вийдеш, заверни направо, потім дві хатини прямо і поверни ліворуч, друга з них твоя. – з додатковими жестикуляціями каже Галина.

– Якісь додаткові прикмети?

– Темно-зелений паркан

– Добре – після цих слів Андрій заніс рюкзаки до хати та вийшов.

Дороги як такої не було, кордони вулиць обмежував лише паркан. Кожне з угідь було по периметру огороджене темно-зеленими дерев’яними кілками. Андрій керувався настановами старої, тому як опинився за дверима відразу повернув праворуч та пішов прямо. За найближчим поворотом він розминувся з привабливою рудою дівчиною яка несла порожнє відро. Андрія настільки здивувала її присутність, що він озирнувся і ще деякий час проводжав її поглядом. За декілька десятків метрів стояв дім Семена.

– Є хто в дома? – гупає Андрій рукою по хвіртці.

– Є, є, заходьте, хвіртка не зачинена – кричить Семен з глибини будинку.

Андрій знаходить простий засов та висуває його. До ґанку вела доріжка викладена з каменю, поряд з обох боків, розташовувались грядки засаджені перцем та помідорами. Семен у цей час порався на кухні, готував основу під консервацію.

– Добрий день – заходить Андрій до Семена та зупиняється у дверях – у вас тут так приємно пахне

– А як же, ще б воно не пахло як я його все роблю з самого рання - миє руки та підходить до Андрія

– Андрій. – простягає руку

– Семен. – потискає руку – Ви до мене по ділу, чи за овочами?

– Я до вас прийшов за допомогою.

– Слухаю.

– Мені потрібна ваша допомога як спеціаліста.

– Добре, а що сталося.

– Ну, тут така ситуація… – Семен йде до плити. – Ви куди?

– Розповідай, розповідай, - починає щось мішати ополоником у каструлі.

– Добре. Отже, ми з другом проходили тут повз і йому стало погано, ну дуже погано. Він почав жалітися на біль у правій частині живота. Йому було боляче ходити.

– Ближче до суті.

– Мені здається, що це все через апендицит.

– Ти лікар?

– Ні.

– А чому ти тоді так вирішив?

– Ну, сходяться ознаки.

– Знаєш, у нашому житті люди також сходяться, – Семен витримав паузу довжиною в один оберт ополоника – і на жаль розходяться.

– Але ж я телефонував лікареві…

– Якому?

– Січо… Сечо… Сичовому

– Січовому кажеш?

– Так, так, саме йому

– І що він тобі відповів?

– Що його сьогодні не буде

– А по діагнозу?

– Він сказав мені не робити таких різких заяв і зайвий раз не хвилюватись, бо це погано вплине на здоров’я.

– Зрозумів. – витримує паузу у два оберти – Де твій друг зараз?

– У Галини, непритомний, з температурою.

– Гхм, що ж ти його кинув Галі на з'їдіння?

– Перепрошую? – здивувався Андрій

– Галя старший вампір, ти не знав?

– Ні-і-і… – по спині пройшовся легкий холодок

– Висмоктує кров тільки так. – Семен витримує паузу у три оберти, Андрій близький до зневіри – Добре, зараз я піду його огляну, не залишати ж тебе з пустими руками.

– Дякую

– Мішай ту субстанцію до однорідної маси, поки я не прийду, зрозумів?

– Зрозумів

– От і добре, тримай – простягає йому ополоник, Андрій береться за нього та одразу випускає на підлогу з характерним зойком. – Гарячий, ага? – посміхається Семен.

– Та-ак

– Ну от, – знімає з вішака рукавиці та дає Андрію – для того всього є прихватки, – він бере їх і одягає, – будеш знати. – Поки Андрій підіймає та миє те приладдя, Семен спокійно собі виходить на ґанок та йде геть.

Мішати субстанцію - завдання нехитре, але відповідальне. Здавалося б, що поганого може статися за хвилину часу? Це питання мав дослідити Андрій, тому почав активно вимішувати той жмих, притримуючи каструлю іншою рукою, щоб вона не полетіла на підвіконня. Ополоник ледве рухався, постійно зачіпаючи дно. За хвилин п’ять активних дій на його лобі виступив піт та потроху почав стікати по носу. Непомітно для Андрія до будинку зайшла дівчина з повним відром води. Вона без шуму поставила його на вході, і також тихо наблизилась до Андрія, щоб постукати пальцями по плечу.

– Вибачте – вимовила вона.

– Га?! – злякався Андрій та смикнув каструлю так, що чверть вмісту перелилась через край, проте майже одразу поставив на місце. – Вибачте, Семен попросив мене доглянути за… – глянув на підлогу залиту сумішшю, – оцим.

– А-м-м, до-обре – удала що зрозуміла.

– Зараз він прийде – Андрій знайшов якусь ганчірку і почав витирати

– А куди він пішов?

– Подивитись на мого друга – викидає те що зміг зачерпнути тканиною у смітник.

Забігає Семен.

– Отже, всі у зборі - оглядає дівчину та Андрія – Що ви завмерли? – переводить погляд на підлогу – Ах ти ж паразит!..

– Прошу вибачення

– У Бога проситимеш, а мені відпрацюєш

– Д-добре

– Що стоїш, мішай далі! – Андрій продовжує мішати – Отже, про що я? Це Роза, моя онука - показує на дівчину – а тебе як?

– Андрій.

– Буду звати тебе паразит. Отже, ходив я до твого друга і йому дійсно погано. Думаю, будемо різати – Андрій затремтів. Семен звернувся до Рози – Підготуйся, мені потрібні будуть інструменти та знеболювальне.

– Але ж залишки того препарату ми використали минулого тижня.

– І ти забула купити нову пачку?

– Так само як ти забув дати мені гроші!

– Добре, тоді запасний план.

– А без нього ніяк? – обурюється Роза.

– Боюсь, ніяк.

– Гхм-х. – дивиться йому прямо в очі, але він не кліпає, – Добре. Будеш винен.

– Андрій тобі винен. – парує Семен і починає підготовчі заходи, він дістає з шафи бокс для стерилізації інструментів, заливає його водою, закриває і ставить на плиту поряд з каструлею.

Починається метушня, за лаштунками якої обома ногами у жмиху стоїть Андрій. Роза бігає по сусідніх кімнатах і збирає медикаменти, Семен шукає пристойний одяг, Андрій мішає гущу. Ця вся карусель тривала ще десять хвилин, поки бокс не вибухнув і Семен не зрозумів, що все готово. Реакцію Андрія годі й описувати, він отримав легку контузію.

– Ходімо, Галя вже зачекалася – Семен звернувся до Андрія, – Прикрути газ, воно готове вже як хвилин двадцять.

– Добре, – Андрій прикрутив газ, але осад залишився.

– Спочатку справа, потім прибереш, – звертається до Рози – Ти готова? – Роза киває – Тоді ходімо!

Трійця висувається до Петра та Галини. Шляхом Андрій відходив від контузії, Роза проголошувала про себе настанови, а Семен ловив лицем вітер. Можна сказати, що вони були готові до операції, наскільки це взагалі було можливо.

Біля хатини їх зустріла Галина.

– Ось ви де, явились не забарились

– Що ви вже зробили з пацієнтом? Скільки крові випили? Знайте, вона нам буде ще потрібна. – весело каже Семен

– Заспокойся.

– Знаю я вас, кровопивць. – Семен заглядає у глиб та дивиться на Петра – Що він зараз п’є?

– Чай з ромашкою

– Зробіть нам також.

– Буду я тобі служанкою

– Андрій, вона на тобі – каже Семен та разом з Розою проходить повз неї до пацієнта

– Вибачте, ви не могли б зробити нам чаю, з ромашкою? – звертається Андрій.

– Піди й нарви.

– Добре, – Андрій підходить до свого рюкзака, дістає з кишені пакет вже сушеної ромашки та простягає Галині – ось, тримайте.

– А воду де я тобі візьму

– Ось вам, відро, – Галина мовчки взяла його і понесла на кухню – тільки всю не беріть, бо вона нам ще знадобиться.

– Ходи – підзиває Семен Андрія – як його звати?

– Петро.

– Отже, Петро, ми тобі зараз будемо робити операцію, з видалення апендикса. Це моя асистентка, і за сумісництвом онука, Роза – показує на Розу – вона допоможе нам з анестезією.

– Вітаю Роза – слабким голосом каже Петро, Роза киває.

– А це Андрій, він мені буде подавати чай, якщо руки дозволять. – Семен дивиться на нього з презирством.

– Андрія я пам’ятаю – слабким голосом відповідає Петро та усміхається.

– Добре, тоді ти все ще операбельний – усміхається Семен.

Він трохи відводить всіх від ліжка і каже:

– Так, Роза, підготуй нам меблі та подушки, Андрій, організуй світло та чай. Зустрічаємося на місці через 10 хвилин.

Роза йде до сусідніх кімнат та знімає з усіх крісел та шаф подушки, там само знаходить і стільчик з табуреткою. Андрій згадує, що в його рюкзаку є ліхтарик та починає думати як його краще зафіксувати. У цей самий час він йде до старої контролювати виробничий процес. Семен виходить на вулицю подихати повітрям. Він вважав, що хороший настрій є неодмінною частиною успіху, тому залишив технічну частину молоді. За 10 хвилин вони збираються посеред кімнати, чай готовий, світло виставлене, подушки під Петра підкладені, всі мають куди сісти, окрім Галини.

– От паскудство! – гарцює Галина.

– Заспокойтесь, вам не можна цього бачити

– Командувати будеш у своїй хаті

– Я ж казав, кровопивця. – звертається до Андрія – Виведи її, будь ласка, – переводить погляд на напівоскаженіле обличчя Галини – Дозволяю застосувати фізичну перевагу. – Андрій посміхається, Галина мовчки виходить з кімнати. – Закрий двері та заштор вікна.

– Добре, – Андрій виконує вказівки Семена і повертається назад.

– Петро, ти з нами?

– Так – тихо каже Петро

– Клас, ми готові, включай світло – Андрій вмикає ліхтар, і тіло Петра стає ще більш блідим – Роза, спирт – Роза подає вату просочену спиртовим розчином – Роза, готуйся.

– Готова.

– Андрій, принеси чаю.

– Добре – Андрій пішов за чаєм.

– Петро, скажи-но мені, тільки чесно, у тебе була колись дівчина?

– Ні, поки ще не було - понуро відповідає Петро.

– Добре, це все що я хотів дізнатись. Дякую – Андрій підійшов зі склянкою чаю. Всі ці питання пройшли повз нього, він їх не почув. – Тоді, починаємо – Семен протирає місце майбутнього надрізу та область біля нього тричі. – Зараз буде боляче, Андрій, відвернися в ліву сторону – Андрій відвертається – Роза, рушник – Роза дає рушник, Семен підкладає його під місце надрізу та сам нахиляється над ним – Роза, анестезія – Андрій чує як скрипнула табуретка, Петру перехоплює дихання, Семен робить розтин. – Роза, досить – Роза сідає на місце. – Андрій, можеш повернутись.

Перші секунд десять Петро не міг кричати через брак повітря, наступні п’ятдесят він набирав оберти і тільки через хвилину йому вдалося відновитись. За цей час Семен встиг розсікти його шкіру та зажати рану марлею.

– Добре, дуже добре, зараз буде наступний раунд.

– А-А-А – кричить Петро

– Андрій, чаю, Роза, приготуватись. Тобі боляче? – звертається до Петра.

– Та-А-ак.

– Дай-но мені той затискач – звертається до Рози, – а після анестезії тобі було легше? – Петро киває – Добре, ми повторимо фокус.

– Ось – підходить Андрій з чаєм, Семен п’є його з рук.

– Щоб я без тебе робив! – усміхається Андрію, той у відповідь – Добре, до роботи! Андрій відвернись, Роза скальпель – Роза дає йому скальпель. – Що ж. Роза, анестезія – Андрій знову чує скрип, Петру перехоплює дихання, Семен знімає марлю та лізе затискачем у середину Петра. Як тільки йому вдається захопити той рудиментарний орган він просить Розу повторити анестезію і Петро не кричить ще двадцять секунд. Цього було цілком достатньо Семену, щоб відтяти апендикс скальпелем. Він обробив це місце медикаментами та притиснув рану марлею. – Петро - молодець, Роза - молодець, Андрій - молодець, я - молодець, всі ми молодці. Залишилось лише тебе зашити. Андрій, можеш розвернутися. Диви який – показує на шматок плоті у контейнері – ще б трохи й усе, лопнув би.

Андрію стало зле і ранковий бульйон вийшов назовні.

– Думаю, далі ви обійдетесь і без анестезії – сказала Роза і вийшла з кімнати.

– Залишаємося ми у двох – звертається Семен до Петра – такі справи, друже. Тримай міцно – та відпускає марлю.

Семен йде до боксу та бере там голку з ниткою. Андрій усвідомлює що сталося і йде до Галини за ганчіркою. Кожен зайнятий своєю справою. Так, через годину, вони в чотирьох вже пили чай у Галини на кухні. Петро поки дотримувався дієти. Ще через дві години Андрій вже витирав підлогу в домі Семена. Йому дозволили залишитися на ніч, з розрахунком, що він завтра поїде разом з Петром до лікарні.

***

Час йшов, але дещо Андрія все ж таки непокоїло, він не міг зрозуміти яким таким дивом Розі вдалося імітувати ефект знеболювального, тому за ліпшої нагоди він вирішив про це запитати у прямого свідка подій, Петра.

– Пам’ятаєш наш похід у гори? – питає Андрій

– Так, як таке можна забути

– А пам’ятаєш як тебе апендицит зненацька схопив?

– Так, було таке

– Я тоді метушився, щось, ходив, бігав, домовлявся, а що у тебе відбувалось?

– Ой, згадати б ще, тоді, напевно, Галя, так її звали, мене чаєм поїла, мед пропонувала. А до того, коли був непритомний, то молилась. Я все чув, здавалось що мою душу відмолюють, а тоді зайшов Семен і вона вся стала на диби, гнати його хотіла, але все ж таки він мене оглянув. Потім ти вже був.

– Пам’ятаєш операцію?

– Так, пам’ятаю – щоки Петра почервоніли.

– А пам’ятаєш Розу?

– Звісно – червоніє ще дужче

– Пам’ятаєш, мене просили відвернутися?

– Так – усміхається.

– А що тоді відбувалось?

– Ти дійсно хочеш про це дізнатись?

– Так

– Ти певен?

– Так, я певен.

– Ну добре, коли Семен давав команду, то Роза… – Петро замовк, йому не кортіло розповідати про це, він ще тоді відчував як це було складно зробити Розі для нього, або для будь-кого іншого.

– Що Роза?

– Підходила і цілувала мене.

– Але ж… не може бути!

– Так і було – понуро відповів Петро.

– Невже все так просто? Я думав, може, вона тобі груди показує абощо.

– Ні, то був поцілунок. – Петро зберіг таємницю, хоча ніхто його про це ніколи не просив і не попросить.