Ви часто просиналися від холоду? А від падіння? Лише у спідньому, Микола прокинувся від дзвону каструлі, якій раптом закортіло полежати на кухонному кахлі. Наступною на черзі була кришка, за нею тарілка. Він хотів бодай, вскочити та подивитися на це дійство, але легким помахом руки доєднався до інших, з характерним звуком падіння мішка цементу з другого поверху. Микола почув тишу тупотіння. Він почав повзти по килиму вздовж виходу і зупинився біля брудних, розмазаних багнюкою чобіт, добряче наглитавшись пилу.

– Хто ти?

– Хто я.

– Хто ти, м?

– Степан.

– Стьо-о-опа. Приємно познайомитись. – хапає правицею відповідну ногу та намагається її потрусити.

– Дуже.

– Покажи-но, це у тебе, що, берці від M-Tac? – Микола підсувається ближче та сильніше тисне ногу.

– Дядь, це MilTec.

– А, не впізнав, багатим будеш.

Микола підгинає ноги та підсувається ближче.

– А це що, конкістадори?

– Дядь, це агресори.

– Бачу, гівно. А це що, складний ніж?

– Так

– А сертифікат маєш?

– Ходімо покажу. – Степан робить крок назад, але Микола вже вчепився в одну з ніг.

– Нікуди ти не підеш, ухилянт. – Микола робить кидок кобри та б'є рукою по зворотній частині коліна.

Разом зі Степаном вони складаються на підлозі. Мить і Микола лежить вже знерухомлений.

– Шо ти робиш, п'яна мордо? – дає Миколі ляпаса.

– Ауч

– Шо ауч? – лоскоче його щоку іншою рукою.

– Та за шо?

– За батька

– Ау

– За матір

– Иех

– За неньку Україну

– А-ахг, досить

– Прокинувся?

– Так

– Точно?

– Точно

– Скажи, як мене звуть по батькові?

– Васильович.

– А батька як звати?

– Василь

– А мати як звати?

– Марія

– Яка ще Марія?

– Ауч. Діва Марія

– Хто я по твоєму?

– Владика

– Який ще до біса "владика"?

– Ауч. Все-все. Звати тебе Степан Васильович Злийборода, 2002 року народження, студент 1-го курсу магістратури, Київського Національного Університету ім. Лесі Українки. Факультет відпочинку, спеціальність "Рекреаційна промисловість"

– І шо я по твоєму рекреаціюю?

– Свій анус.

Степан подивився в очі Миколі, згадав, що той має схильність до мазохістських практик та вирішив більше не напружуватися.

– Ти щось жерти будеш?

– А що є?

– Звідки я знаю, ми ж у тебе вдома.

– Справді? – примружився Микола, наче від яскравого світла.

– Ну а де ще?

– Дійсно – Микола відчув на дотик килим яким проходив майже кожен день. – Я десь мав локшину швидкого приготування... Хліб у холодильнику, разом з ковбасою і сиром.

– Бутерброди?

– Деконструйовані

– Добре, що хоч не перероблені – Степан встає та йде на кухню.

– Дякую – Микола продовжив лежати на килимі. Йому була до вподоби його волокниста структура. Він уявляв себе на піску десь посеред Арабатської стріли.

– А де вода? – кричить Степан з кухні.

– Яка? – кричить Микола у відповідь.

– Питна

– А баклажка вже порожня?

– Так

– Мммм... Сходиш?

– Проспонсоруєш?

– У куртці, внутрішня кишеня, там гаманець.

– Я твою куртку не чіпатиму

– Чого?

– Я манав, сам діставай.

– Коли це ти встиг почати поважати приватну власність? – Микола потроху встає та повільно йде до вішака. Він у цей час позіхає.

– Відколи ти до неї дістався.

– А звідки цей сморід? – ніс Миколи пробив легкий запах фекалій.

– З ванни

– А де моя куртка? – Микола обшукав усі види верхнього одягу які містилися на вішаку, але так і не знайшов бажане.

– У ванній – це здивувало Миколу, а особливо посилення запаху від зближення з дверима.

– Матір Василева! – він відкрив двері, жахнувся та моментально їх зачинив. Від зайвих думок відвернув його увагу раптовий потяг до блювання. Микола на реакції застрибнув у сусідні двері з туалетом і проблювався.

– Водички? – Микола жадібно випиває майже повний стакан солоної води.

– Що це за гидота?

– Це Бювет з холодильника. – Микола пішов на другий захід. Степан залишив коло нього пляшку і рушив до автомата з водою.

– Ну і гидота – Микола одним махом випиває ще два стакани й надалі випльовує лише жовч.

За хвилин десять він одягається та йде на кухню до Степана.

– Ти пам'ятаєш що вчора було? – питає Степан, ставить чайник і розкладає локшину по тарілках.

– Хммм... Епізодично

– А що конкретно ти пам'ятаєш?

– Як йшли до бару, як випивали, як виступав, як просив бармена налити, як ми стоїмо на касі у магазині, як сперечаємося з контролеркою метро, як біжимо по ескалатору... більше нічого

– А як ти на пам'ятник ліз, пам'ятаєш?

– Пам'ятник?

– Хах, то ти не пам'ятаєш?

– Не пам'ятаю що?

– О-о-о, дядько, таке не пам'ятати

– Не тягни кота за берці

– Відкрий Дію

– А шо там?

– Ну відкрий

– Шо там може бути, крім нового голосування за пісню на Євробаченні?

– А ти відкрий

– А де мій телефон?

– Тримай

– Дякую. Добре, що у нас тут? Оновлення. Добре, що пишуть у новинах? Ха-х, хтось обмазав пам’ятник Щорсу гівном. Треба буде знайти цю людину і вручити їй медаль “За видатні заслуги перед громадянським суспільством” – Степан від сміху випльовує чай і повністю заляпує ним Миколу. – Степане, вчись тримати свої думки при собі.

– Ха-х, вибач. – Степан протирає все навкруги від чаю – Я вже уявляю, як ти вішаєш цю медаль на свій китель і гордо крокуєш на пари.

– Знаєш, з такою медаллю не соромно і перед Богом стати.

– Побачимо. – Степан кидає ганчірку та продовжує пити чай – А ти вже зайшов у Дію?

– Зараз, зараз. Завантажилося. Ох уж ці новітні технології. Держава у смартфоні. Як гордо. Зикурат у смартфоні. Добре, куди дивитись?

– У сповіщення.

– Штраф?

– Так.

– За хуліганство та/або розпиття слабоалкогольних напоїв. Ага, 119 гривень. У тебе теж?

– Так

– Це ми якось подужаємо, спільними зусиллями.

– І тобі зовсім не цікаво, як ми до цього докотилися?

– Ні, бо це мій звичайний вечір п’ятниці.

– Ти кожну п’ятницю мажеш куртку лайном?

– Буває по всякому: коли тютюном, коли напоями, коли дівчатами, коли блювотинням, на цей раз лайном. Життя воно таке, як коробка шоколадних конхвет.

– І кожну п’ятницю видираєшся на пам’ятник?

– Бувало і таке, але… До чого ти хилиш?

– Щорс – це твоя робота

– Та невже? А з цього моменту детальніше.

*****

Третя година перебування Миколи у барі. Конкурсна програма закінчилася. Він у другому турі поетичного протистояння з тріском програв власнику закладу, проте весь цей час все ще продовжував слідкувати за перебігом подій. Микола обіцяв Степану не пити до кінця змагань, але олімпійська система вбила у ньому бажання дотримуватись будь-яких правил, тож він відкоркував пляшку та почав потайки у туалеті потягувати віскі з горла. Степан не витримав натиску і згодом доєднався до нього: він замовив пиво. Микола доволі швидко вичерпав свої запаси спирту, проте цей факт не вплинув на його інтерес до споживання. Він добре знав, що бар у закладі дорогий, як і те, що йому конче не хочеться витрачати гроші, тож вирішив вдатись до хитрощів.

– Бармен, я тебе прошу, я воював, я ветеран, налий 50 рому, коштом платників податків, тільки не білого, а янтарного, як моя сеча. Вип'ю за здоров'я неньки України

– Ветеран? Тобі скільки років, ветеран?

– 22 повних і один про запас.

– Який з тебе ветеран?

– Звичайний, патріотично налаштований, одна штука

– УБД є?

– УБД-шо?

– Посвідчення учасника бойових дій.

– Мені не потрібне посвідчення, брате, щоб відчути твою турботу про військових.

– Без посвідчення ти мені не брат.

– Ти мені от що скажи, братику, але тільки чесно, ти допомагаєш військовим?

– Так.

– Щось не бачу.

– А ти військовий?

– Я ветеран.

– Чого?

– Війни.

– Назви частину.

– Захід

– Який "захід"? Назви частину, рід військ, номер, прізвище командира частини

– Засекречено

– Слухай, ветеране, бар для засекречених прямо і ліворуч

– А ти жартівник. Знаєш скільки крові ми проливаємо кожного дня за таких як ти?

– Знаю

– Звідки тобі знати, обслуговуючий персонале, що коїться на нулі? Ти проживаєш своє найкраще життя тут, поки гине цвіт нації!

– Слухай сюди, цвіт нації, ще щось бовкнеш про свою причетність до військових і вилетиш звідси, як підірваний.

– Ти ще й рота будеш мені затикати, відрижка ресторанного бізнесу? Не хочеш грати за правилами? Зараз я тебе зроблю знаменитим. – Микола шукає телефон по кишенях – Де мій телефон? – звертається до Степана.

– У мене – відповідає Степан

– Дай його мені

– Не дам

– Ну дай

– Не дам

– Ну дай

– Ні

– Сука ти. – Степан б'є йому ляпаса та продовжує пити пиво. – Ах так?

– За суку.

– Ммм, погань. – Степан б'є ще одного ляпаса. – Аакхг, впрфефе фе.

– А це за погань.

– Так діло не піде, так діло не піде, так діло не піде, так діло не піде...

Микола ривком відривається від барної стійки та в міру своїх можливостей стрибає на Степана з криком: “Віддай”. Вони обидва падають та продовжують борсатися у калюжі пива. Бармен разом з іншими хлопцями поряд рознімають парочку, заливають перцем та за шкірку викидують з пабу на вулицю. Микола зі Степаном по черзі пролітають сходи та опиняються на тротуарі. Якби не перцевий балончик в очах, вони б могли побачити яскраве нічне небо.

– Тайм-аут, все, брейк, перерва, мир, пакт про ненапад. – Кричав Микола, поки в положенні лежачи до нього долітали стусани від Степана. Це на нього не подіяло, але через деякий час біль в очах переважила його гнів і він полишив Миколу у спокої. – Господи, ауч.

– Ти перший почав.

– Ні, ти перший

– Я перший?

– А хто мій телефон зажав?

– А хто його попросив потримати у мене?

– Коли це було?

– На вході в бар.

– Часи змінились.

– Та пішов ти. – Степан підіймається та поволі човгає до магазину. Через деякий час, Микола розуміє, що він пішов і намагається наздогнати. Відстань йому вдалося скоротити коли Степан вже був у магазині, де брав молоко. Микола зустрічає його вже біля каси.

– Друже, я прошу вибачення.

– …

– Я забув про своє прохання.

– …

– Я вдячний тому, що ти його дотримався, незважаючи ні на що. – Микола побачив вагання в очах у Степана – Я прошу тебе, візьми собі щось, я заплачу.

– Добре…

– Мир? – Микола простягає руку.

– Мир – Степан її потискає.

Вони купують молоко і вже на вулиці протирають очі. Потім, у тому ж магазині, Степан взяв пару пляшок дубового стауту, а Микола два напої на основі коньячного спирту.

*****

Микола разом зі Степаном, продовжили свій променад з пляшками у руках. Їх чекав підйом вздовж вулиці Симона Петлюри

– Ану, дай-но глянути на цього чорта

– Туди веде перехід

– Розумний в гору не піде, розумний гору обійде

– Щось ти не вловив.

– Скажи мені, ти колись бачив потяг, який огинає гірський масив?

– Так

– Ось і я у тунелі нічого не бачив.

– Дядя, не газуй

– Що таке трисмугова дорога у масштабах всесвіту? Це ніщо, це пил, це сходинка на шляху до пізнання – Микола перекидає ногу за паркан, Степан бере його за руку та тягне назад.

– Не роби дурниць, ходімо на метро

– Дурниці? Які дурниці? Я пізнаю своє місто! Місто торта і котлети!

– Що ти верзеш?

– Дай мені спокій, комуняко! – Степан зціпенів від обурення і випустив Миколу з рук, він впав на першу смугу та випустив пляшку. Водій ланоса на повороті зробив небезпечний маневр, та ледве не влетів у паркан.

– Сучий сину, ти це мене комунякою обізвав!? – крикнув Степан та з силою кинув пляшку з алкоголем на тротуар. Пиво розлилося, а скельця розлетілися вздовж паркану.

– Друже...

– Іди-но сюди – Степан поліз через паркан за Миколою. Той второпав, що справа пахне стусанами й почав тікати у сторону пам'ятника.

Микола перевалився через другий паркан та впав на тротуар. Степан перечекав поки проїдуть машини, викинув порожню пляшку з проїзної частини на тротуар та рушив слідом. За декілька хвилин вони вже намотували круги навколо пам'ятника чоловіку на коні. Земля у клумбі за постаментом промерзла, тож вони спокійно по ній бігали, без загрози для зовнішнього середовища.

Через декілька хвилин, Микола усвідомив, що у такому стані його спортивної вдачі буде не достатньо, для того, щоб відірватися від Степана, тож він почав перепрошувати перед ним на ходу.

– Вибач, я не те мав на увазі – але це Степана не спинило, тож він продовжив шукати варіанти виходу з конфліктної ситуації.

– А що мав?

– Пам'ятник! – Микола зупинився прямо перед мідними літерами та вказав на нього рукою. Степан нарешті його наздогнав та повалив на землю. – Пам'ятник! – Ще декілька зайвих рухів і вони зафіксували свої руки, ситуація зайшла у глухий кут.

– Шо пам'ятник?

– Щорсу пам'ятник, комуняці цьому, клятому полководцю-початківцю.

– І шо?

– Я його мав на увазі, не тебе

– А-а-х-ф... Ти в мене колись допатякаєшся. – Степан послаблює хватку, злазить з Миколи та сідає поруч.

– Звідси він мене гнітить ще більше. – Микола мружиться і формує правицею козирок – М. О. Щ-о-р-с... Людина яка попри пробиту голову, змогла приборкати металевого коня серед Шевченківського бульвару.

– Наші постаралися.

– Якби ж то тільки наші... – Микола витримав паузу. Він дивився на небо та потроху відчував холод асфальту. – Ти ніколи не думав, на що він дивиться?

– Дай-но глянути. Нічого не видно. – Степан встає, підходить ближче, дістає телефон та вмикає ліхтарик.

– Він закликає нас до боротьби чи скласти зброю?

– Не знаю, але він дивиться праворуч.

– Він дивиться на вокзал. То він закликає нас звідси поїхати чи лишитися?

– Я думаю, йому вже байдуже.

– А я думаю, його б вижили звідси, за заслуги перед вітчизною. – Микола вже не в змозі терпіти холод, тож підіймається та підходить до постаменту впритул. – Хочу подивитись на світ його очима.

– Лекцій з історії тобі не вистачило?

– Історія, як і будь-яка інша наука, спирається на експериментальну базу. Це буде моєю експериментальною базою.

– І що ти збираєшся там побачити?

– Велич імперської думки. – повисла пауза. Вони переглянулись. Микола не витримав перший, і заіржав на манір коня, Степан до нього доєднався миттю пізніше.

– І що, ти дійсно зібрався лізти?

– Так, тільки знайду потрібний кут... – Микола піднявся по сходах до самої основи та спробував залізти одразу, але його зросту не вистачило навіть, щоб зачепитися за платформу зі скульптурою. Він проповз навкруги боком, але так і не знайшов додаткових вигинів за які можливо було б зачепитися. – Так діло не піде, так діло не піде, так діло не піде... Ти мені допоможеш?

– Тебе підсадити?

– Було б непогано. Вставай отут – Микола вказує на місце між двома верхніми сходами перед собою.

– Добре. – Степан займає позицію біля постаменту. – На рахунок три.

– Три – Микола відштовхується від рук Степана, хапається за карниз та намагається підтягнутися. Але алкогольне сп'яніння дається в знаки, тож Степан підхоплює його ноги та штовхає нагору. Потім переставляє їх на плечі. Доклавши зусиль, використавши майже всі не атрофовані м'язи, Миколі вдається випрямити руки та закинути праву ногу на платформу, після чого все інше було лише справою техніки. – И-и-х. – Микола пролазить далі та лягає під конем.

– І як воно?

– Трохи в горлі пересохло.

– Пива?

– Ні, я маю дещо краще. – Микола дістає з зовнішньої кишені невеличку пляшку з коньяком і випиває половину. Його лице кривиться від болю в горлі. – А-а-х-ф... фе-еф... уф... а-а-аф. Гидота. – кладе залишки до кишені.

– Щось бачиш? – Степан сідає біля колони, дістає з кишені пляшку пива та відкриває її ударом об сходинку.

– Бачу як спливає наше життя: як розквітають дерева, як проходять сесії, як припадають пилом книжки у бібліотеці, як проходять роки, а молоді дівчата спілкуються з усіма окрім нас.

– А серйозно? – Степан потягує дубовий стаут після кожної своєї репліки.

– А серйозно, я бачу вокзал, та поодинокі яскраві квадратики в багатоповерхівках. Цікаво, чим вони зараз займаються?

– А чи не байдуже?

– Ні, можливо саме в одній з них прямо зараз відбувається щось неймовірне: хтось пише наукову роботу, малює креслення будівлі, формує опис проєкту, закриває дедлайн по поточній роботі або банально у пориві пристрасті тренується до поповнення генофонду

– А яке місце в цьому переліку займаємо ми?

– Визначальне, бо ми формуємо цей список самостійно.

– А це, по-твоєму, не занадто нарцисичний підхід?

– Ні, допоки не знайдеться більш небайдужий дурень за мене.

– А що як я стану цим дурнем?

– Мені прийдеться визнати, що ти дурніший за мене.

– А мені?

– А тобі цього недостатньо?

– Добре, я зроблю висновки самостійно.

Микола перевертається на бік, підповзає до краю, хапається за бронзову ногу та сідає. Йому стає зле, але спуститися він не встигає. Коньяк дався у знаки. Микола відчув тяжкість та біль внизу шлунку, йому дуже кортіло сходити до туалету. Він не знайшов кращого виходу, ніж зробити це прямо тут і зараз. Степан все ще дивиться на яскраве марево вокзалу. Микола огинає фігуру та займає положення між хвостом і задньою правою ногою. Але несамовите полегшення супроводжується дедалі гучнішим звуком сирен машини поліції. Микола перестрашився, тому продовжив робити свої справи більш інтенсивно. Екіпаж проїхав повз. Микола завершив свої справи та зліз, як поспів інший екіпаж поліції. Степан сховав пляшку пива у кишеню куртки, але невдало.

– Доброго вечора, сержант Карпенко Іван, ваші документи.

– Ось, тримайте – як один відповіли Степан з Миколою.

– Добре, подивимося. – Іван дістає ліхтарик. Дивиться на фотографію, ПІБ, номер документа та пересвідчившись у відповідності облич віддає назад – Все добре. Чим займаєтесь на вулиці у такий пізній час?

– Дихаємо свіжим повітрям – відповідає Степан. Іван помічає розкорковану пляшку пива в його кишені.

– Ану, дихніть

– Нащо? Ми не за кермом, державні посади не обіймаємо, бешкет не влаштовуємо.

– Тоді чого ви боїтесь? Дихніть – звертається до Степана.

– ф-У-у-у

– Не подуйте, а дихніть. Ви ж розумієте різницю між цими двома діями?

– Добре. х-А-а-а

– І ви також – звертається до Миколи.

– А я тут до чого, я так, проходив повз. – включився Микола.

– Я б на вашому місці пішов на зустріч службі правопорядку, поки служба правопорядку не пішла до вас на зустріч.

– х-А-а-а

– То ви п'яні?

– Ні – відповідає Микола

– Ну може трохи – каже Степан.

– Це правда, що ви випорожнилися на пам'ятник?

– Ні – каже Микола

– Ні – каже Степан і дивиться на Миколу.

– Хтось з вас бреше…

– Звідки у вас така впевненість? – питає Степан.

– Може це сам кінь не витримав публічного тиску? – каже Микола та помічає злий погляд Степана.

– А-агхф. Мені байдуже як це сталося. Якщо ви не приберете це протягом наступних – Іван подивився на годинник – 40 хвилин, то я вам випишу штраф за дрібне хуліганство та розпиття спиртних напоїв у громадському місці. Ви мене зрозуміли?

– Так точно – Микола приставив руку до голови, щоб віддати честь.

– Ваші паспортні дані на камері є, тож до зустрічі. – Іван хоче піти, але на пів розвороті каже – А ще, я тебе прошу, не роби так, ти не на службі – та йде до машини. Згодом він поїхав.

– Не роби так – перекривляв Василя Микола. – Ніби я не знаю, що мені не слід робити.

– Що ти вже наробив?

– Я? Ну… – Микола відвів очі трохи далі від Степана та почав шукав привід для зміни теми.

– Так і кажи, тут всі свої

– Добре, – Микола опустив очі – я задовольнив природну нужду прямо під хвостом фігури. Ти задоволений?

– Так, і зараз ти підеш це прибирати.

– Ну чому одразу я?

– Бо хто якщо не ти?

– Ти

– Я?

– А хто, я?

– Твій телефон досі в мене.

– Добре, тоді ти мене підсадиш.

– Окей

Микола зі Степаном провернули все по тій самій схемі. На цей раз процес потребував ще більшої віддачі. Микола переліз до потрібного місця, та скотив коричневу бурульку з платформи. Але як і минулого разу, йому знову стало зле. Тікати було нікуди, тож він повторив попередні події, та на цей раз консистенція змінилася. Було надзвичайно складно вийти сухим з води. Микола прийняв вольове рішення, допив коньяк та з криком: “Декомунізація у кожний дім” прийнявся обмазувати людську фігуру власними фекаліями. Степан не одразу зрозумів якою такою субстанцією він вирішив покрити статую, а як усвідомив, то у швидкому темпі допив пиво й прийняв положення низького старту. Микола, як тільки закінчив з людиною, перемкнувся на коня. Першою він намастив гриву. Творче натхнення тривало недовго, але і цього вистачило, щоб цей діяч більше ніколи не виблискував. Микола, як тільки вичерпав свої запаси, зістрибнув та побіг разом зі Степаном на метро. На зустріч їм рухався екіпаж патрульної поліції, тож Микола сховав свої руки від гріха подалі у кишені куртки. Витягнув він їх вже у метро, щоб сплатити за проїзд. Вахтова подивилася на Миколу, хаотично вимазаного лайном, зі студентською карткою й руками у лайні, та як почала на нього кричати. Він оглух одразу, тож проскочив швидко і разом зі Степаном побіг по ескалатору до перону. Для того, щоб не впасти, Микола користувався поручнем, з обох боків.