Кажуть, час лікує...

Він як мудрець, що слушну відповідь дає.
Від філософії буває сумно,
Вивчаючи її — вивчаєш лиш себе.

З роками поле стало темним,
У ньому завелися то́всті стіни.
Яскраве сонце в небі смеркло,
Зі стелі в воду хлюпає, як в зливу.

Сидить наш Ріхтер на бордюрі,
Його брати щури вже спати полягали,
Він є взірцем руйнації культури,
Сотень тарганів страшних обвалів.

Дітей залишились лиш тільця,
Як черстві спогади минулих днів.
І коло них діагональна стрілка,
Що каже всім спускатися униз

В каналізацію...

Не може Ріхтер з усіма заснути,
Лунає гучно в коридорах протяг.
Щур проганяє підліткові муки,
Наза́вжди залишивши у дитинстві те, що залишав на потім.

Чужі зустрічні, що диявола у нім вбачають,
Не знають як із Ріхтером нелегко,
Хоч в серці темнота, але в очах палає сяйво,
Як помсту бачить в людях пекло.

Всі друзі - позолота над іржею,
І фраза "як ти?" в них по таймеру.
Всередині програмний код знущатись над душею,
Коли нарешті вартими вже стануть?

Сидить сей щур у тиші наодинці,
Батьки і дітлахи зібрались в коло,
Із темноти звели кострище.
І попіл тарганів почав повільно тліти.

Нагадує картина школу,
Про неї прийнято щось зле казати.
Вона - доба святого перелому,
Яка розбила серце із гармати.

Облишив Ріхтер злі слова,
У ньому лиш уламки.
Ненавидів,
Ненавидів її всім сердцем,
Хотів спалити у кострищі.
Він думав, буде ліпше...

А спогади не можна просто стерти,
Яскраві образи про існування смерті.

Не знав він, як відкрити скриньку,
Боявся, що розіб'є хтось необережний,
Любов його в клітинку з тріщин,
Зосталась з ним лише залежність.

А перший раз забути неможливо,
Про це ще Nemo вам казав.
Вона була тендітна і дбайлива,
Хоч не послухала вкінці сльоза.

Який був сенс казать про біль?
Про долю і сумне майбутнє?
Фінал прийшов за кілька днів,
Із плином часу Ріхтер так й не зміг забути.

Вона приходила іще, постійно поверталась,
І він, як бовдур, все питав:
"Що буде далі? Що між нами раптом сталось?"
Хотілось в серці розпалить напалм.

Він стане президентом світу,
Збере усі круті гітари.
Як тільки у собі увІмкне світло,
Як тільки поверне́, що втратив.

Ті очі, що підлогу споглядають,
Мовчання, що не може "НІ" сказати,
Його життя без неї десь за перевалом,
Потрібно лиш дістати щастя.

Збере до купки знову душу і забуде,
Тварина чинить похибки щодня.
А він чекатиме нового суду,
Бо до цього кожен раз програв.

Немає сенсу кликати по допомогу,
Не звично пацюкам допомагать.
Між болем і тобою більш нема нікого,
Важливо не розводити багать.

Повторювати Ріхтера граблі не треба,
Бо так втрачають віру в себе.

У нього вже давно нема матеріалу,
Лиш манекени, таргани, нічого більше.
Він знає точно, досконало,
Що померти мав раніше.

Як друг з дитинства і духовний лідер,
Життя якого вдарило безжально.
Він написав с десяток літер,
І став гойдатись на мотузці в спальні.

Раніше Ріхтер малювать любив,
Тому пошматував свої зап'ястя.
Згадав дорослих на шляху падінь,
Хоч сам хотів упасти у сімнадцять.

Шкода́ батьків і Бога, що надію мали,
Їм краще би було не сподіватись.
Йому не вдасться вистрибнуть за межі гратів,
Не можна жити с серцем, що колись зламалось.

І спроба всохла,
Він хотів цього,
Хотів зробити,
Якщо знайдете Ріхтера, то переріжте йо́му горло,
Та у червоний пофарбуйте стіни.