Моє Я заховане за товстими дверима. Я іду до них, але вони роблять на два кроки більше у невідомість, у темноту. Їх важко наздогнати. Очі бачать замок, він злегка майорить і підморгує мені, наче сміється з моїх невдалих спроб переставляти ноги швидше. Замкова свердловина спустошує своїм мовчазним поглядом. Нагадує, що я не маю ключа, що я загубив його десь у нічному океані на глибині у нескінченність кілометрів. Наївний дурень сподівається, що найважливіше — наздогнати двері, а там, може, доля нагородить його і відкриє перешкоду протягом, зірвавши іржаві ланцюги. Фальшива Гамаюн на правому плечі шепче мені на вухо — чомусь кортить торкнутися сталі. Повзучи у невідомість, я вірю, що за дверима ховаюсь Я, і що це Я — просте, не хитромудре, істинне. Може, ніяка це не мудрість шепче? Мій досвід запевняє, що від мудрості одні неприємності. Але так не повинно бути. Мудрий той, хто знає відповідь. А я не здатен дійти. Інколи здається, що поривом для мене служать демони. З ними порівняти себе набагато легше, ніж з добром. Все, що я роблю, я роблю лише з приводом утекти від тиші і від свободи. А хтось казав мені, що свобода — звільняє крила від кайдан. Сидячи перед дзеркалом, я з острахом виказую собі: "Краще б крил не було взагалі." Приберіть частину мого мозку і викиньте у смітник. А потім усвідомлюю, що Нічого приведе мене до свободи, до темної ями, яка настільки порожня, що здатна задушити. А раптом я придаю цьому занадто багато значення... Раптом моя війна — це лише моя війна... І для інших вона — пустий звук. Можливо не існує ніякої війни. Але ж тоді не існував би і я. А я існую... Мислю, а значить — існую. Відчуваю — існую. Не розумію, чому Я настільки важливий для себе, і неважливий для всього. Коли я височію на вершині гір та окидаю поглядом нескінченність небес, відчуваю тінь моєї леткості в цьому величному світі. Але тим не менше, Я не можу зректися себе. Я вступаю у фантомну конфронтацію зі світом. В мене стається парадокс стосовно замислу природи. Я не знаю, хто я, але знаю, що Я дуже важливий для себе. Незважаючи на те, що мені невідомо, звідки я йду і куди, я бачу крізь Що мені доведеться тримати свою путь. Мене ведуть демони — янголи, що зробили себе максимально схожими до людей, — вони ведуть мене до дверей, і я піддаюся. Попри біль, страждання і тисячі розчарувань, що чекають на мене, я йду, я хочу дійти. Це суперечить замислу природи. Хоча Я сам свій замисел.

Всі розмовляють, ніхто не слухає...

Люди люблять лише якісь три речі, і я не підпадаю під жодний список любові жодної людини. Не знаю, може, люди люблять і більше, але я такого не зустрічала. Зустрічала, коли люблять менше, але щоб більше – ніколи. Я, наприклад, така. Що люблю менше. Бо подивіться: я люблю гризти нігті – раз. Люблю куриво – два. А більше нічого не люблю. Не можу придумати якоїсь третьої речі, яку люблю. Третім завжди має бути – себе. Мусить бути „себе”. А я себе не люблю. Не маю для цього жодної причини. Я переконана, що всі люди однакові, всі однаково дурнуваті. І той не дуже старий дід, який вчора харкав на трамвайній зупинці, такий самий дурнуватий, як і решта людей. Як я. Такий самий, як я. І тому, якщо я люблю себе, то значить мушу любити і того харкотливого діда. А я його не люблю! І ніколи не полюблю! Розумієте мене? В цьому світі забагато любові, ось як я думаю. Цей світ рано чи пізно (зарано чи запізно) здохне від надміру любові в ньому. А я – ні. Не здохну. Буду жити все одно. Буду курити і гризти нігті. Бо я це люблю. А любов не вмирає. © Тетяна МАЛЯРЧУК "Любов і я"