Я тримала пензлик в своїх руках. Дивлячись на пусте полотно, яке стояло на мольберті. Подумки я малювала картину, однак ніяк не могла перенести її на полотно.Я мовчки продовжувала сидіти і дивитися в одну точку. "Можливо, щось намалюю".Але думки ніякі не приходили. Я відклала пензлик та фарби в бік та підійшла до дверей. " Не сьогодні " подумала і вийшла з кімнати. Я спустилася сходами вниз і зазирнула в кухню.Мама жарила котлети, дивлячись якийсь серіал, ледь не плакала. Я посміхнулася, однак мама не помітила, що я стою перед нею.
-Що на обід, -спитала.
-А це ти донечко, -посміхнулася вона. -Котлету будеш?
-Ага.
Мама дала їжу, а сама знову продовжувала дивитися серіал.
Я мовчала, настільки їй було нудно дивитися, як усі зайняті, а вона самотня. Канікули, нічого не змінюють, друзі кудись поїхали і мені довелося бути однієї. Я поїла, помила посуду та пішла знову у свою кімнату.
Поглянула на годинник і засмутилася, попереду ще цілий день, а я нічого не можу з собою вдіяти. "Хм може погуляю", спало мені на думку. Однак самій бажання не було, але все таки я одяглася і побігла на вулицю, сказавши мамі, що пішла на прогулянку. Не знаю, чи вона чула,  але телефон є. На вулиці було тепло, тільки хмари ховали сонце, тому сьогодні погода виявилася похмурою. Проте це не мало ніякої різниці, особливо для мене. Я замріяно йшла стежкою по парку, навіть не помітила, як наткнулася на когось, я вже повинна була впасти, але хтось підхопив мене. Я поглянула на обличчя рятівника. То був хлопець з красивими блакитними очима і білявим волоссям.
Я підвелася і вибачилася.
-Та нічого,-відповів він. -Я теж неуважний, ходив по парку, щоб трохи розвіятися.
-Ясно.
-Вибач, а як тебе звуть, -спитав він трохи вагаючись.
-Я Еммі.
-А я Кларк.
Він простягнув мені руку, і ми потиснули одне одному руки. Я відчула тепло його пальців, поглянула на нього і помітила, що він не відводить від мене погляду. Ми двоє так стояли декілька хвилин, поки не отямилися і не забрали свої руки одне від одного.
-Ти тут сама гуляєш?
-Так, друзі поїхали хто куди, а я залишилася сама, мама постійно дивиться серіали і мені не має з ким поговорити.
-Ясно, -засміявся він. -Знаєш в нас щось є схоже.
-Можливо.
-Слухай давай погулямо разом, тобі і так немає з ким.
Я трохи вагалася, але все ж погодилася. Він був настільки чудовим, любив вірші, літературу.
Кларк поглянув на мене трохи, задивившись в мої очі і спитав:
-Ти чим займаєшся, як поглянув на тебе зрозумів, що ти творча людина.
-Так я люблю малювати, трохи пишу, звичайно обожнюю книги.
-Цікаво, кажу, що є щось між нами..
Його голос трохи стих і тепер ми мовчки йшли стежкою, було тихо, проте було чути, як вітер злегка торкається дерев. Здається я знайшла рідну душу, зовсім випадково.
-Відтепер ми друзі, -порушив тишу він.
-Звичайно, -я посміхнулася йому в  відповідь.
Очі Кларка заблищали мов зорі.
Ми спілкувалися з ним довго, я дізналася, що він старший від мене на цілих вісім років, однак він був таким цікавим, що різницю у віці я не помічала. Ми обмінялися номерами і я пішла додому вкрай щаслива.