Всі люди довкола такі серйозні, кудись поспішають з робочими портфелями в руках, хоч на дворі літо.
Вона йшла не розбираючи дороги, кудись… немов в тумані, потоплена розпачем, розгубленістю. По щоках потекли солоні сльози. Пропихаючись повз натовп вона роздивилася стенд-стіну оголошень і натрапила поглядом на одне із повідомлень :
« Шукаю юного працівника працівника. 380974457303»
Зацікавленість Оксани побороли сумніви  – як на диво вказаний лише номер телефону …
Дівчина вирішила переночувати на лавці у  Центральному еко- парку неподалік зоопарку.
Ксені прилинув сон-спогад: її дідусь Дмитро Оксентович тоді вперше сходив на своє полювання, та так вийшло, що після 12-14 пострілу качка померла зо сміху. У вісні дівчина залилася реготом.
Уранці Оксена згадала про свого нового смартфона – подарунка татка, (встигла його захопити на бігу).  Вона зателефонувала за номером.
  Секретарка Юлія і Ксеня домовилися про зустріч у відомому зоопарку «Вухо-лапо-зубий хвіст». Та, на жаль, ніхто не прийшов на домовлене місце і в домовлений час. Тому  дівчина вирішила прогулятися по зоопарку, так як ще ніколи в подібних місцях не була. По черзі вона підходила до кліток з тваринами і зацікавлено розглядала звіряток, таких як кенгуру, страусів, опосумів, сумчастих ведмедиків, сурикатів, канапо, качкодзьобів та ще багато яких «братів наших менших». Але як тільки Оксана підходила до клітки і починала лагідно усміхатися до тваринок, як вони раптом жахалися, починали дичавіти і ховатися в куток. До дівчини підійшов чоловік у спецодязі з написом « Вухо-лапо-зубий хвіст», а ще « Охорона». Він почав відводити Ксеню до брами з написом « Вихід – Exit».
- Що відбувається? Відпустіть мене ! У чому, я не розумію, справа?!! – горлала Оксана, не встигаючи іти за інспектором, що волік її мало не по землі. Підтюпцем, створюючи клубки диму за собою, бідна дівчина сунулась за чоловіком і, озираючись навсібіч, зрозуміла, що сама поводиться, наче оскаженілий, дикий кабан, якого впіймали в капкан і намагаються прив’язати, щоб в невдовзі скуштувати його екзотичне м’ясце.
Охоронець відпустив синьо-зелену, блідувату руку дівчини і сердито втупився в неї.
- Все! Вистава закінчена.
- Зачекайте, що це значить?  Чому ви мене приволокли сюди?! – задихаючись обурена Ксеня почала поправляти зачіску і рукав джинсової блузи.
- Людей з брикетами бояться тварини. А все тому, що думають - це капкан. Це у них природний інстинкт… - промовив чоловік, не змінюючи свого наказового тону.
Інспектор обернувся і, оглядаючись, рушив далі.
Дівчина сіла на лавці, засмучено вийняла свій бутерброд з сиром, ковбасою і засохлим хлібом, який встигла схопити на кухні перед втечею.
Її охопило розчарування. Чому ось так обводити кругом пальця – назначити зустріч і не прийти? До цього часу їй ніколи не доводилося почуватись отак.
« Розчарування? Що  ж це таке розчарування? Відчуття людини, боляче враженої тим, що дійсність, з якою вона зіткнулася, не така, яку бажано було б бачити. Але ж це чудово, що дійсність іде власним шляхом, абсолютно байдужа до того, чого ми від неї очікуємо, і їй плювати на наші прагнення і надії. Тому розчарування – це щось абсолютно невідоме й незрозуміле, навіть для мудрої, з філософський складом людини.» - Оксана пригадала слова Валентини Микитівни – вчительки світової літератури, ковтаючи черговий шматок бутерброду.