– Було це, коли я вчився в одинадцятому класі. Перестрівши мене у коридорі, завуч попросила затриматися, щоб проінформувати про завтрашню поїздку на обласну олімпіаду. Вислухавши її, я пішов на урок фізичної культури. 

Зайшовши до роздягальні, побачив, що там нікого немає. Скориставшись нагодою, хотів було трохи перепочити, бо голова аж розривалася від навантаження: олімпіади, конкурси, статті у шкільну газету, міські заходи. Я сів на лавочку, закрив очі, а потім нібито відключився. 

Прокинувся вже наступного ранку. Подивився на годинник – 6:50. Страшенно перелякався, бо мав приготуватися до двох контрольних. Підійшов до дверей, але вони були зачинені. Я розгубився, крокуючи по роздягальні, намагався заспокоїтися. Думав, думав, що мені робити. Занурений у свої думки, не помітив, як вийшов з роздягальні.

"Стоп! – наказав я собі, – Що це тільки що трапилося?" 

Намагаючись це зрозуміти, я взявся за дверну ручку. Але моя рука ніби пройшла крізь неї. 

"Оце так дивина!"

Вийшов у коридор, узрів там сторожа. Я сполошився – думав він зараз мене побачить, але той – нуль уваги. Я підійшов ближче, а він як сидів, так і сидить. Спочатку це все мені подобалося. Я глузував зі сторожа і думав, що у нього проблеми із зором. Але коли у школі почали з'являтися діти, тоді мені стало зрозуміло, що проблеми у мене. 

Мене ніхто не бачив! Мені стало так моторошно, захотілось вибігти на вулицю, але стіни мене не випускали, як я не силкувався. Я був заточений у гімназії і покинути її не міг ніяк. Довго мізкував над тим, як таке сталося. Злітавши в учительську, побачив там об'яву, що урок фізичної культури вчора був відмінений. Дізнавшись про це, я зрозумів, що мене помилково замкнули у роздягальні.

– А як же твої друзі? Невже вони не помітили твоєї відсутності?


– У мене не було друзів.


– Тобто "не було"? Зовсім?


– Я був відмінником, а у таких, як я, майже ніколи немає друзів. Справжніх друзів. 

Звичайно, були такі, які робили вигляд, що товаришують зі мною, але, як я довідався пізніше, був для них цікавим тільки через мої знання. Поза школою вони зі мною спілкуватися не хотіли. Але я їм у деякій мірі вдячний, бо вони не обманювали. 

Деякі ж грали у "фальшиву" дружбу, а потім елементарно кидали мене. А інші просто ненавиділи за те, що я вчуся набагато краще. Бувало так, що вчитель накричить на когось, що, мовляв, не вивчили параграф, а я відповім правильно на питання, і мене хвалять, за взірець ставлять. Моїх однокласників це так бісить, що вони у кращому випадку просто не розмовляють зі мною, а у гіршому – чинять мені якісь пакості. Мені було дуже тяжко у школі. Були такі хвилини, що я жалкував про те, що навчаюся на одні п’ятірки.

– Жалкував? Але ж хіба гарна освіта це не головне?


– Цим твердженням я і намагався себе переконати. Але як освіта може бути гарною, якщо у класі такий мікроклімат, якщо не відчуваєш ніякої підтримки від товариша? 

Моє шкільне життя було таким одноманітним. Я спостерігав, як інші веселяться на перервах, планують наступні вихідні. Коли дивився на них, моє серце переповнював смуток. 
У вихідні, коли я сидів за книжками, до мене то й діло долітав сміх. За моїм вікном хлопці-однокласники грали у футбол. Вони сміялися, шуткували, раділи життю. Пам’ятаю, як колись був важливий матч. Наш тоді ще 10 клас грав проти 11. Андрій із центра поля віддав пас на Дмитра, а той як заб’є під поперечину! Мені так захотілося бути на його місці, відчути те, що відчував він, забивши вирішальний гол. Тоді ми тріумфували! Але мені було болісно дивитися, як радіють мої однокласники. Бо вони були єдиною командою. А я сидів дома та вчив уроки.

Мені часто снилося вночі, що я, буцімто, теж у команді. Біжу по флангу і віддаю під удар Денису. Він б'є і влучає у самісінький кут воріт. Гол! Потім Денис підбігає до мене і каже: "Дякую! Це був неперевершений пас!" Глядачі скандують: "Молодці! Молодці!". Дівчина, що мені подобається, мило посміхається. І я відчуваю себе найщасливішим! Мені хочеться, щоб це тривало нескінченно… Але я просинаюся, і виявляється, що тримаю у руках підручник з хімії. І знову занурююсь у читання, але змісту не розумію, бо всі мої думки у сні.
 

А ставши привидом, я взагалі перестав спати. Щоночі я тиняюсь пустими кабінетами, щоб хоч якось згаяти час. А вдень, коли школа оживає, починаю свої спостереження. Я просто існую серед людей. А вони всі такі різні. У кожного своя історія, свої радості, проблеми, переживання, власна думка. Але їх всіх об’єднує школа. І спостерігати за тим, як різні особистості існують в одному середовищі є для мене найбільшою втіхою.

Мені понад все у світі хочеться бути Справжнім. Щоб у мене були Справжні друзі. По-справжньому радіти. По-справжньому кохати. Мати Справжнє життя! 
Ти допоможеш мені у цьому?
 

Не сумніваючись ні секунди, дівчина відповіла:
 – Так, звичайно!


– Тоді допоможи мені запалити ще дванадцять свічок і створити з них коло.


Коли свічки були запалені, Відмінник попросив Наталку стати у центрі кола і взяв її за руку. Тільки-но їх руки зблизилися, як полум’я свічок сягнуло стелі і миттю згасло. Темрява і тиша. Тиша і темрява.