Двері були незачинені, з них пробивався потік слабкого світла. Глибоко вдихнувши і збагнувши, що вороття назад вже немає, вона зайшла.
Джерелом світла була скорчена свічка, що малювала химерні образи на вогкій стіні. Зненацька полум’я свічки здригнулося. Повіяло холодом. Двері роздягальні зі скрипом зачинилися від протягу.
– Я чекав на тебе, – почулося від дверей.
Дівчина обернулася. Напівпрозоре створіння повисло під стелею. На неї дивилася пара чорних, як ніч, очей, над якими нависали такі ж самі чорняві довжелезні вії, що надавали погляду ілюзорної відвертості. Оманливо-фальшива посмішка, невдало намальована на блідому, як сніг, обличчі, ніби молила про порятунок. Він дивився їй глибоко в очі, проникаючи через них до її підсвідомості.
– Хто ти? – очікуване для нього питання поставила Наталка.
– Я – Відмінник. Точніше, я був відмінником 10 років тому, коли навчався у цій гімназії.
– Але як ти став привидом?
– Послухай мою історію.