У кабінет української мови із п’ятихвилинним запізненням влітає Любов Петрівна: — До дошки розказуємо правило!
По традиції першим вийшов Влад. І на велике здивування розповів без жодної помилки про односкладні речення і навіть дібрав приклади до кожного виду. Здивована Любов Петрівна декілька секунд мовчки дивилася на Влада, не вірячи тому, що почула від нього.
— Розумничок! — нарешті спромоглася оцінити його відповідь, — Я завжди знала, що ти здібний хлопчик! Молодець!
Після закінчення уроку до радісного Влада підбіг Стефан: — Слухай, друже, як же це тобі вдалося, нарешті, вивчити правило?
— А я його і не вчив.
— Що значить "не вчив"? А як же ти так розповідав?
— Так це завдяки тобі, Стефане! Дякую.
— Чекай-но, за що?
— За те, що допоміг.
— Я допоміг?
— Стефане, годі клеїти дурня! Я добре чув, як ти мені підказував. Ще раз дякую. Ти справжній друг. А тепер, вибач, мушу йти.
— Але ж ти йому не підказував, — підійшла до розгубленого Стефана Наталка.
— Ні, не підказував, але він каже…
— Я чула. Тобі не здається це дивним?
— Ще й як здається.
У їх розмову втрутився Максим: — Та облиште ви його! Він над вами сміється, а ви, наївні, вірите. Я вас не розумію!