Група солдатів та Джон обережно пройшли кілька сотень метрів, контролюючи свій шлях. Кілька разів в них на шляху були потвори, але вони вміло оминали їх та продовжували свій шлях. Загалом, незважаючи на розруху та кількість потвор, все виглядало не так погано. Більшість зомбі були сліпими, тому солдати могли без проблем уникати їх, не вступаючи в бій.

Зрештою, через дві години, вони прийшли до звичайного багатоквартирного будинку. Будівля була оточена загорожею, яка не дуже успішно захищала їх від зомбі. Проте, це краще, ніж нічого. Особливо, якщо врахувати, що тільки зомбі-мутанти могли б її перелізти. Група солдатів зайшли всередину, оглядаючись навколо, щоб не потрапити у засідку. Джон побачив, що коло однієї з стін подвір'я влаштовано меморіал пам'яті загиблим.

- Насправді, людей набагато більше,- сказав капітан Морган, підійшовши до Джона,- Напевно, в сотні разів більше.

- Це тільки ті, кого вдалось впізнати.- Джон відійшов на кілька метрів та зайшов на невеликий дитячий майданчик.- Написи на асфальті свіжі. Скоріше за все, діти.

- Значить, ми вчасно.- сказав капітан та підійшов до дверей в будинок. Тоді, він звернувся до своїх солдатів,- Особисті справи місцевих нас не стосуються. Ми приходимо до людей, ввічливо говоримо з ними, а, після цього, йдемо в лабораторію.

- Якщо вони не стануть допомагати?- спитав один з солдатів.

- Ми все зробимо самі. Проте, вони знають місто набагато краще, ніж ми. Я б не хотів потрапити в пастку бандитів чи купки потвор, тому їхня допомога нам потрібна.

Солдати кивнули та пішли всередину одразу за командиром. Пройшовши кілька метрів темними коридорами, їх зустріло кілька людей, озброєних автоматами сучасної американської армії.

- Спокійно,- сказав Генрі, опускаючи автомат,- Ми свої.

- Група "Альфа"?- спитав один з чоловіків.

- Так.

- Вітаємо вас. Чесно кажучи, ми довго чекали, коли хтось прийде до нас від Організації. Можете залишатись в нас скільки-завгодно, але їжі в нас не дуже багато.

- Ми не планували залишатись надовго,- відповів командир та повернувся до своїх солдатів,- Можете відпочити, хлопці.

- Мене звати Сімон,- говорив афроамериканець з коротким темним волоссям та чудовою фізичною формою, ведучи гостей будівлею, де майже повноцінно жили люди.

Оглядаючись на місцевих, Джон бачив багато болю в очах жителів, але сам чудово розумів їх. Незважаючи на все, що відбувається навколо, такі люди, як Сімон, залишаються оптимістичними.

- Генрі Морган, Міжнародна Гуманітарна Допомога,- представився військовий,- Це Джон. Він допомагає мені в цьому завданні.

- Тутешній?- спитав Сімон.

- З околиць,- відповів Джон.

- Зрозуміло. Напевно, вам краще не говорити про це тут. Жителі в напрузі, бо півтора місяці тому, хтось з околиць напав на вантажівку, яка перевозила для нам припаси. Скажем так, є деякі люди, яка упередженно ставляться до всіх, хто міг би бути причетним до цього... Напевно, я проведу вас до нашого керівника.

- Буду дуже радий,- сказав Генрі, перевівши погляд на Джона.

Вони сіли в старий та скрипучий ліфт, який дуже повільно піднімався на десятий поверх. Коли старі двері відчинились, чоловіки вийшли в коридор та підійшли до дверей. Мовчки відчинивши двері, Сімон зайшов всередину.

Коло входу в кабінет, Генрі зупинив Джона, вставши перед ним.

- Буду говорити я,- сказав командир,- Ти мовчиш. Зрозуміло?

- Тобі нагадати, де я мав твої накази.

Джон впевнено обійшов Генрі та зайшов всередину. Кімната керівника виглядала так само, як і будь-яка середньостатистична кімната будь-якої сім'ї. Великий килим на стіні, ще більший килим на підлозі, диван, стіл та комп'ютер на столі. Нічого особливого. Чоловіки кілька хвилин розглядали кімнату, коли до них підійшов добре вдягнений чоловік.

- Впевнений, що ви не очікували побачити такого, коли за кілька десятків метрів бігають потвори,- посміхнувшись, сказав чоловік,- Можете називати мене Ал.

- Генрі Морган,- сказав військовий, потиснувши руку чоловікові,- Його звати Джон.

Хлопець мовчки перевів погляд на чоловіка та легко кивнув.

- Здається мені, що він не з ними,- сказала молода дівчина, зайшовши в кімнату. Обійшовши Генрі, дівчина дуже близько підійшла до Джона,- По ньому видно, що він не один з їхньої групи.

- Я провідник,- сказав Джон,- Вони ніколи не зустрічались з такою кількістю зомбі, а я виріс, борячись з ними. Без мене, вони б померли після посадки.

- Пробачте Лін,- сказав керівник,- Здається, її не вчили манер.

- Знаєш, а він мені подобається.- сказала дівчина, вказавши на Джона,- Він перший хто не став підкатувати до мене одразу.

Хлопець легко схилив голову на бік та ледь помітно посміхнувся.

- Ми тут для того, щоб обговорити можливість проникнення на військову частину та лабораторію,- втрутився Генрі.

- Це... буде доволі проблематично. Люди Кріса проникнули туди набагато швидше, ніж ми могли очікувати. Тепер туди можливо прорватись лише з боєм.

- В нас недостатньо людей,- невдоволено сказав Генрі,- Чому ви раніше з нами не зв'язались?!

- Це сталось вчора. Я намагався встановити зв'язок, але марно.

- У вас є люди, які могли б допомогти?- несподівано спитав Джон.

- З тих, хто мав досвід в бою, є лише Сімон та троє колишніх солдатів. Більшість перейшла на сторону Кріса.

- Твою ж ма...!- розлючено почав Генрі, але Джон перебив його.

- Можна влаштувати диверсію. Закладемо вибухівку в важливому для них місці. Змусимо їх витягнути війська, або стягнути на головну базу.

- Це може спрацювати,- погодилась Лін.- Я знаю, де можна влаштувати вибух.

Дівчина швидко вибігла з кімнати.

- Слухай,- сказав Джон, провівши Генрі в сторону,- Я знаю, що ти дуже ризикував йдучи сюди, але не треба зривати свою злість на цих людях. Ти ж не хочеш сказати, що вони мали віддати свої життя, щоб на їхні трупи прийшли якісь незнайомі мудаки, які не привезли їм припаси на зиму.

- Тобі нагадати, через кого ці припаси не дійшли до них? Не забувай, що Лембер працював на нас. Я знаю про тебе все.

- Лембер працював на культ фанатиків, а вас він використовував для збільшення своїх повноважень... Просто, спробуй зрозуміти цих людей.

В кімнату забігла Лін, тримаючи в руках якийсь згорток паперу. Джон та Генрі повернулись до столу, де дівчина розклала карту міста.

- Ми знаходимось на півночі міста,- сказала дівчина, вказавши на місце, де вони знаходились,- За кілька кілометрів на захід є бізнес-центр - головна база Кріса. Туди ми точно не підемо, бо помремо ще за сотню метрів до підходу... Проте, за кілька кілометрів на південь від бізнес-центру, є будівля суду, де Кріс тримає свої припаси.

- Хіба не було б логічніше, тримати їх на головній базі?- спитав Джон.

- Якщо щось піде не так і вони здетонують, нічого хорошого не чекай... Якщо ми проникнемо в суд, то зможемо знищити його припаси і йому потрібно буде відступати.

- Далеко від суду до лабораторії?- спитав Генрі.

- Кілька сотень метрів. До військової частини - кілометр.

- Це може спрацювати, але треба діяти швидко,- сказав Ал,- Як тільки ви підірвете його склад, він одразу відправить людей туди, а потім до важливих точок.

- Я з своїми солдатами підемо до військової частини,- сказав Генрі,- Джон зробить диверсію.

- Не забувайте, що ми виграємо лише кілька хвилин та ефект неочікуваності, поки його люди перевіряють, що сталось з припасами... Я піду з Джоном...

- Ні!- категорично сказав Ал,- Ти залишишся тут, поки вони будуть робити свої справи.

- Вона мені потрібна,- сказав Джон, побачивши благальний погляд дівчини,- Я не знаю міста та не можу знати скільки вибухівки потрібно класти.

- Пішли,- зраділа дівчина та, разом з Джоном, вийшла з кімнати.

Вони спустились ліфтом на перший поверх та, взявши зброю та вибухівку, покинули будівлю. Сонце, яка стояло високо над горизонтом, яскраво освітлювало все довкола, тому Джон вдягнув сонцезахисні окуляри.

- Вперше на завданні?- спитав хлопець, коли вони йшли покинутими та брудними вулицями.

- Ні, не вперше. Я кілька разів ходила в розвідку, але нічого серйозного. Це перший раз, коли я дійсно можу допомогти. Тільки не кажи, що розвідка також дуже важлива. Мені набридло постійно слухати це від Ала.

- Розвідка дійсно важлива. Проте, набагато цікавіше знаходитись на передовій... Веди,- сказав Джон, пропускаючи дівчину вперед.

***

Мію та Роба розділили в одному з коридорів. Дівчину вели дальше, обзиваючи та пхаючи вперед, доки вони не дійшли до кімнати, де було кілька інших людей, які, очевидно, також були полоненими. Солдати пхнули Мію вперед та підняли автомати.

- Ми не збираємось втікати,- сказав красивий біловолосий чоловік з багатьма шрамами на тілі,- Можете опустити зброю.

Дівчина оглянулась навколо та побачила, що опинилась у невеликій темній кімнаті, на стінах якої висіла різна зброя: ножі, труби, дерев'яні палки та інше.

- Можеш не замислюватись,- сказав біловолосий чоловік, підійшовши до дівчини,- Якщо нічого не вийде, ми всеодно помремо.

- Ти про що?- прошепотіла дівчина.

- Просто, будь готова.

- До чого?!- голосніше прошепотіла дівчина, але побачила погляд солдата.

Біловолосий нічого не відповів та відійшов на своє місце. В цей момент, Мія почула знайомий голос Кріса, що звучав через гучномовець: "Пані та панове, впевнений, що ви достатньо довго чекали цього дня. Я знаю, що ви давно не робили ставок та не розважались. Саме сьогодні я дам вам таку можливість. Повернення на арену! Надіюсь, що ви будете задоволені."

Інші двері кімнати повільно відчинились і дівчина побачила, що їх виводять на велику простору місцевість, яка колись була стадіоном.

- Вперед!- крикнув один з солдатів, штовхнувши їх на вихід.

Біловолосий, перекрутивши ніж в руці, сильно вдарив ним солдата, що був ближче до нього. Другий солдат направив зброю на нього та кілька разів натиснув на курок, але чоловік сховався за тіло солдата. Цим моментом скористалась Мія, напавши на солдата та кілька разів вдаривши його ножем в шию. Біловолосий та Мія взяли в руки автомати та, разом з іншими полоненими, побігли до виходу.

- Вбити їх,- спокійно сказав Кріс, наче це відбувалось кожного дня.

Біжучи коридором, десятеро полонених почули сигнал тривоги. З різних кімнат одразу почали виходити солдати, озброєні пістолетами. Проте, пололені були достатньо швидкими, тому нападали на противників неочікувано. Крім того, біловолосий та Мія, маючи з собою автомати, надавали перевагу. Зрештою, вони добігли до головного коридору, де одразу натрапили на добре озброєних, захищених та навчених солдатів. Противники відкрили вогонь. Кров майже одразу бризнула на тіло та обличчя Мії. Вона спробувала відстрілюватись, але це не давало потрібної користі. Солдати швидко просувались вперед, вбиваючи полонених. Зрештою, один з них кинув гранату. На жаль, її побачили тільки біловолосий та Мія, які встигли відстрибнути подалі від вибуху.

Біловолосий швидко встав на ноги та, взявши в руки зброю, допоміг піднятись раненій дівчині, яка також тримала автомат. Озирнувшись навколо, вони побачили, що ворожі солдати оточили їх. Майже хвилину вони чекали, коли ворожі солдати відкриють вогонь. Зрештою, біловолосому увірвався терпець, тому він приготувався стріляти. В цей момент, в його голову потрапила куля, випущена в потилицю. Кров бризнула на обличчя Мії. Дівчина швидко обернулась та побачила Кріса, який тримав пістолет коло голови Роба.

- Дай хоч одну причину, щоб я не вбивав його.- сказав Кріс.

- Я маю інформацію, за допомогою якої ти зможеш тиснути на МГД,- після недовгої паузи сказала Мія,- Прошу, не вбивай його.

Роб розчаровано видихнув, розуміючи, що знання сестри не мали потрапити не в ті руки. Дівчина повільно опустила автомат на підлогу та підняла руки вгору.

- Відведіть його назад,- сказав Кріс, пхнувши Роба солдатам,- Ти підеш зі мною.

***

Джон та Лін швидко йшли пустими та неприродно тихими вулицями міста. Зазвичай, тут багато потвор, які готові роздерти кожного, хто підходить до них, але цього разу все не так. Над їхніми головами повільно пропливали хмари, а сонце нещадно палило в спину. Очевидно, це було востаннє, перед тим, як настане холодна зима, яка забере не одне життя.

Зрештою, після години ходьби, вони прийшли на місце.

- В будівлі суду багато озброєних людей Кріса,- почала дівчина, сховавшись за кущем,- Треба йти без шуму.

- Зрозуміло,- коротко відповів чоловік, перевіряючи автомат.

- Це означає, що ми не будемо використовувати вогнепальну зброю. Якщо нас почують, солдати швидко нас розстріляють... Ходи за мною.

Дівчина, не випрямляючись, пішла до одного з інших кущів, уникаючи поглядів солдатів, що охороняли периметр. Підійшли до Лін, Джон побачив, що, з-під куща, вона витягнула невеликий згорток, в якому був лук та стріли.

- Надіюсь, ти знаєш, як цим користуватись,- прошепотіла дівчина.

- Колись я жив у дикій природі, тому навчився полювати, маючи тільки лук та заточену палку.

- Вражає.

Чоловік проігнорував байдужі слова дівчини та взяв зброю в руки. Вони вправно оминули патруль, який ходив лише по одному маршруту та, скориставшись невеликим отвором в загорожі, проникнули на територію суду. Лін, побачивши групу солдатів, які говорили коло головного входу, жестом вказала, що потрібно розділитись. Вирішивши не сперечатись, чоловік легко кивнув головою та пішов у напрямку, куди йому показала дівчина. Швидко спустившись вологими та холодними сходами, Джон підійшов до металевих дверей, що вели у підвал.

- Надіюсь, що тут не буде жодної чотирилапої потвори, яка хотітиме моєї смерті,- прошепотів до себе чоловік та відчинив двері.

Швидко пройшовши темним підвалом, де не було нічого, крім порожніх ящиків та зіпсованих харчів, чоловік піднявся на перший поверх. Вийшовши в коридор, Джону знадобилось кілька секунд, щоб звикнути до контрасту в освітленні підвалу та коридору. Прижмуривши очі, чоловік пройшов кілька метрів та зупинився коло однієї з кімнат. Двері до неї були відчинені, а всередині говорило троє чоловіків, випиваючи алкоголь.

- Чули про тих дурнів, які прийшли просто на базу?- змінив тему розмови один з солдатів.

- Ти про що?- спитав другий, зробивши кілька ковтків дешевого пива.

- Я чув, що просто до Кріса прийшли "щури", які хотіли проникнути в місто.- почав третій незнайомець,- Блада і його малу він залишив, а двох новеньких, здається, відправив на арену.

- Я був там,- втрутився чоловік, що почав розмову,- Хочу сказати, що дівчина доволі бойова. Жодної поваги до Кріса в неї тоді не було.

Звикнувши до світла, Джон вирішив не тягнути час, тому витягнув стрілу та, міцніше вхопивши лук, вийшов з-за стіни і вистрілив у противника. Після цього, чоловік майже миттєво витягнув другу стрілу та вбив другого солдата. Третій незнайомець, зрозумівши, що немає при собі зброї, побіг до автомата, який лежав на столі, за кілька метрів від нього. Джон швидко побіг за чоловіком та повалив його на підлогу. Перевернувши противника на спину, Джон кілька разів сильно вдарив його, після чого витягнув стрілу та проткнув шию незнайомця. Кров швидко потекла з рани. Чоловік спробував щось сказати, схопивши Джона за одяг, але помер занадто швидко.

Оглянувшись навколо, хлопець витер закривавлені руки об брудних одяг та, не знайшовши нічого цікавого, вийшов з кімнати. Чоловік швидко піднявся сходами на другий поверх, коли натрапив на втомлену Лін, яка оглядала ящики з боєприпасами.

- Здається, він готується до війни,- сказала дівчина, побачивши друга,- Того, що є тут, на іншому його складі та, можливо, головній базі, вистачило б для того, щоб захопити цілий штат.

- Думаєш, він хоче покинути місто?- спитав Джон.

- Який сенс? Всеодно, крім Антарктиди та кількох островів, світ зруйнований,- відповіла дівчина.

- Збудувати імперію на руїнах. Коли ніхто, крім кількох загонів армії та бандитських груп, не буде заважати встановлювати свій порядок. Звучить непогано.

- Можливо, ти правий.- дівчина вказала на іншу кімнату,- Там є ще якісь ящики. Я була б вдячна, якби ти глянув, що там.

Чоловік мовчки кивнув та, приготувавшись до атаки, зайшов всередину. Втім, всередині нікого не було. Це була абсолютно порожня кімната, якщо не враховувати кількох невеликих ящиків, які лежали на підлозі. Підійшовши до одного з них, чоловік відкрив його та, побачивши, що всередині, вражено відійшов назад.

- Твою ж мать,- втомлено провівши руками по обличчю, сказав чоловік.

Він знову підійшов до ящиків, щоб переконатись в тому, що він не збожеволів. Всередині, як і кілька секунд тому, лежало кілька десятків капсул з дивною рідиною всередині. Хлопець розумів, що, можливо, це ліки від вірусу. Ліки про які говорив Сах.

- Зараза!- знову вилаявся хлопець та, витягнувши рацію, зв'язався з Генрі,- Мудак, ти тут?

- Я зараз не в тій ситуації, щоб говорити з тобою,- через кілька секунд відповів чоловік.

- Боюсь, в тебе немає вибору. Справа невідкладна.

- Говори,- невдоволено сказав Генрі.

- Я та Лін в будівлі суду і... В одній з кімнат я знайшов кілька військових ящиків з капсулами, які заповнені ліками... Ліками від вірусу, Генрі.

- При всій повазі, я не думаю, що ти знаєш, як виглядають ліки від вірусу. Поки що, їх немає.

- Їх немає, але, повір... Або це нова наркота, яка виглядає доволі дорого, або це ліки, які можуть врятувати кількох тисяч людей, які живуть в місті та не заразились.

- Почекай хвилинку,- коротко сказав Генрі і Джон почув, що зв'язок зник.

Переконавшись, що Лін не чує його, чоловік сів на один з закритих ящиків та просто чекав, дивлячись на білу стіну. Хлопець намагався обміркувати, що щойно відбулось.

- Якщо вдасться випустити ліки у масове виробництво, можливо, світ буде врятовано. Тисячі або мільйони людей зможуть жити.- тихо говорив чоловік,- Ми зможемо відбудувати світ та почати все спочатку.

- Джоне, ти мене чуєш?- раптово з рації пролунав нетерплячий жіночий голос.

- Хто це?- холодно спитав хлопець.

- Аманда Кінд - голова Міжнародної Гуманітарної Допомоги. Зі мною зв'язався Генрі та сказав, що ти маєш важливу інформацію, яка повністю змінює операцію.

- Так, це правда. Крім боєприпасів, яких достатньо, щоб почати невелику війну, в нього є кілька ящиків, в яких, цілком можливо, ліки від Ханаанського вірусу.- кілька секунд тривало мовчання,- Ви ще тут?

- Так. Я та мої люди обдумуємо наступні кроки. Ти впевнений, що це вони?

- Ні. Я, звісно, не бачив, як має виглядати вакцина, але це не дуже схоже на ліки від грипу чи кору.

- Ми тебе зрозуміли, Джоне. Ми вважаємо, що ти повинен знищити їх.

- Що?!- вражено спитав Джон, всередині якого накипала лють.

- Якщо це справжні ліки, то ти повинен розуміти, який вплив буде мати Кріс. З того, що ти нам сказав про його ресурси, ми можемо зробити висновок, що він піде проти Сполучених Штатів. В нього буде підтримка народу і він буде мати вплив на нас. Ми не можемо цього допустити.

- Яка різниця? Сполучених Штатів більше не існує. Потвори знищили все, що робило нас великою нацією. Державу ви вже не врятуєте, але можете врятувати людей.

- Боюсь, це не твоя справа. Проте, якщо в нього не ліки від вірусу, а якась отрута, то можуть постраждати тисячі, перш ніж населення зрозуміє. Наша група вчених достатньо близька до завершення розробки, тому треба просто трохи почекати. Ми цінуємо те, що ти робиш для нас. Надіюсь, ти розумієш, що ми хочемо якнайкраще для жителів американської землі.

- Я думаю, що ви хочете збагатитись на трагедії, яка забрала життя мільярдів!

- Ти маєш право злитись, але буде краще, якщо ти знищиш капсули. Інакше, ми змушені будемо застосувати силу для того, щоб знищити Кріса та тих, хто йже проти нас. Повір, нікому від цього не буде краще. Особливо, тобі та людям про яких ти намагаєшся дбати. Думаю, ми зрозуміли один одного. Ще почуємо один одного.

Хлопець хотів щось відповісти, але жінка розірвала зв'язок.

- Чорт!!!- крикнув Джон, забувши, що Лін чи вороги можуть його почути.

Чоловік підійшов до ящика, взяв кілька ампул та, сховавши їх в рюкзак, встановив заряд. Востаннє глянувши на ліки, хлопець вийшов з кімнати та натрапив на Лін, яка хотіли йти до нього.

- Тебе довго не було,- сказала дівчина,- Знайшов щось цікаве?

- Ні,- збрехав чоловік,- Трохи їжі, яку ми не можемо забрати, та старий одяг.

- Чорт,- невдоволено сказала дівчина,- Жаль. Я поставила заряд коло припасів, які мають збільшити силу вибуху. В нас є кілька хвилин, тому, думаю, нам не варто тут затримуватись.

***

Мія та Кріс сиділи на задньому сидінні броньованого позашляховика "Hummer", який вправно оминав різні перешкоди, у вигляді залишків людей та покинутих автомобілів. Перед ними сидів водій та озброєний солдат.

- Ти повинна знати, що, можливо, мої методи не дуже гуманні, але ціль - праведна,- говорив Кріс,- Ти не повіриш, але я хочу врятувати це місто, зробити його центром "Нової Америки". Звісно, мені заважають МГД та місцеве ополчення. Проте, колись, я зможу отримати те, що так давно бажаю. В мене є достатньо ресурсів, щоб вилікувати людей. В мене достатньо людей, щоб відбудувати територію. В мене достатньо сили, щоб встановити порядок. Звісно, декого врятувати неможливо, але решта... Вони будуть боготворити мене за те, що я їм дав.

- І що тобі допоможе?- спитала Мія.

- Сама побачиш. Тоді ти зрозумієш, що я не такий поганий, як тобі здається.

- Я б не вважала тебе поганим, якби ти не змушував людей битись насмерть.

- Ти думаєш, що я це почав? Не я це почав і не мені це закінчувати. Глядачам подобається і вони виконують мої накази. Я обов'язково зарахую це до необхідних жертв.

Водій повернув на повороті та виїхав на вулицю, яка вела до будівлі суду. В цей момент пролунав потужний вибух, який майже одразу зруйнував будівлю. Одразу за ним, пролунали два інші вибухи.

- Ні!- закричав Кріс,- НІ!!!

Водій зупинив автомобіль і розлючений чоловік вискочив з автомобіля.

- Виродки! Щурі! Діти собаки!- кричав чоловік, б'ючи ногою колесо,- Кляті жебраки, які думають, що отримали зброю і тепер можуть робити що-завгодно.

Скориставшись моментом, Мія вислизнула з автомобіля та швидко сховалась серед невеликих та покинутих будинків.

- Сер, дівчина...- почав водій, коли звернув увагу на відсутність Мії.

- Начхати на неї! В нас мало часу. Треба діяти швидко... Дуже швидко.

***

Пройшла година з того часу, як Джон та Лін повернулись в будинок ополченців. Хлопець сидів коло головного входу та, оглядаючи зброю, говорив з Сімоном.

- Ти хочеш сказати, що МГД не хочуть нам допомагати?- перепитав чоловік.

- Вони роблять вигляд, що святі. Показують, що, нібито, допомагають нам, але, насправді, це не так. Засранці відбілюють своє ім'я перед світовою спільнотою... Точніше, перед тим, що від неї залишилось. Насправді, вони хочуть робити жахливі речі в місті та його околицях.

- Це цілком можливо, але вони часто допомагали нам. Лише через них ми отримали зброю та змогли облаштувати це місце.

- Сумніваюсь, що ці мудаки не переслідували власні цілі. В будь-якому випадку, поки що, ми не можемо точно сказати про це. Залишається лише спостерігати за розвитком подій та надіятись на краще. Хочеться вірити, що я помиляюсь.

Краєм ока чоловік помітив рух на подвір'ї. Повернувши голову, він побачив, що це були троє ранених американських військових, які тримаючись за животу, намагались дійти до будівлі. Джон та Сімон взяли в руки зброю та, переконавшись, що за солдатами ніхто не йшов, провели їх всередину.

- Відведи їх до лікаря,- сказав Сімон одному з жителів будинку. Незнайомець легко кивнув та, разом з двома солдатами, повільно пішов сходами нагору.

- Що трапилось?- спитав Джон в третього солдата, що сидів на стільці, неподалік від підвалу.

Джон побачив Ала та Лін, які, побачивши, що відбувається, вирішили спуститись вниз.

- Вони напали на нас,- говорив військовослужбовець,- Ми прийшли до військової частини. Спочатку, все йшло за планом. Після вибуху ми пішли в атаку. Все йшло добре. Ми тримали базу кілька хвилин, а потім, на нас напало більше сотні ворожих солдатів. Ми отримали наказ не відступати... Померли всі, крім нас трьох.

- Чорт... Мені жаль,- сказав Джон,- Тобі треба відпочити.

- Ти правий, але я не можу... В мене є завдання, інакше він вб'є всіх. Інакше, він зробить те, що планував.

- Хто?

Солдат встав з стільця та витягнув з кишені пульт.

- Мені дуже жаль,- говорив військовий, а по його обличчю текли сльози. Всі озброєні люди, що були на поверсі, направили на нього зброю,- Пробачте.

- Вивести всіх цивільних!- наказав Ал.

- Вже пізно,- тихо прошепотів солдат та натиснув на кнопку.

- Чорт!- крикнув Джон,- Всім сховатись!!!

Через секунду пролунало три потужні вибухи, які зруйнували перший поверх та пошкодили опори будівлі.