Джон отямився, лежачи на підлозі. Хлопець швидко піднявся на ноги та, озирнувшись навколо, побачив, що досі знаходиться на першому поверсі будинку. Він був впевненим, що відбувся вибух, але нічого, крім відсутності людей, не вказувало на це. Він просто стояв в темному та порожньому будинку.

- Ща за чортівня?- спитав себе Джон.

- Хороше питання,- мовив чоловік, який раптово опинився за спиною хлопця.

Обернувшись, Джон впізнав чоловіка, якого колись бачив.

- Я тебе знаю. Ти був у тому сні, де мене зжерли зомбі... Я впевнений в цьому.

- Не зовсім так. Точніше, це був не зовсім сон. Тобі, поки що, рано про це знати. Суть в тому, що ти ледь не помер, а я не міг цього дозволити.

- Ти Бог?!

- Що? Звісно, ні. Я б хотів Ним бути, але ні. Я не Бог. Слухай, я не звик давати інструкції, але ти опинився в такій задниці, що я просто змушений це зробити. Ти маєш вибратись та знайти свою подружку.

- Я навіть не знаю, де я.

- Суть в тому, що ти маєш знайти Мію та завершити те, для чого ви прийшли сюди. Це важливо. Ти не можеш уявити, наскільки це важливо. Мені не можна затримуватись надовго. Роби все необхідне, щоб завершити те, для чого ти прийшов сюди.

- Почекай...- почав Джон, але незнайомець торкнувся лоба чоловіка.

Важко дихаючи, Джон прокинувся та відчув жар, біль, кров у роті та крик ранених, що лежали неподалік. Піднявши голову, він побачив, що лежить на брудній підлозі, а його тіло проткнув немалий шматок заліза.Закричавши від болю, Джон витягнув його та, відірвавши частину одягу, приклав тканину до рани. Шматок тканини швидко почервонів від крові, яка активно текла з рани.

- Не можна тут залишатись,- сказав Джон та встав на ноги, кривлячись від болю.

Пройшовши кілька метрів, тримаючись за все, що потрапляло під руку та оминаючи тіла загиблих, хлопець зрозумів, що будівля починає руйнуватись, а шматки стелі, точніше того, що від неї залишилось, падали просто на голову. Неподалік від себе, він побачив тіло мертвого Ала, який намагався врятувати маленьку дівчинку. Втім, безуспішно. Зрештою, хлопець не витримав ваги свого тіла та впав на підлогу. Тоді, легка рука торкнулась його плеча.

- Все добре,- сказала Лін, яка також отримала серйозні травми. Друга її рука неприродно вигнулась, шия та обличчі поранені та, забравши здорову руку з плеча Джона, вона скривилась від болю та схопилась за ребра.

- Хтось ще вижив?- спитав Джон, піднявшись на ноги.

- Сімон мав вижити... І люди на верхніх поверхах. Джоне...- важко дихала дівчина,- Ми повинні...

- Мені жаль... Ми нічого не можемо зробити.

- Там сотня людей... Старі, діти!

- Будівля скоро впаде. Якщо нам вдасться пробратись нагору, ми не встигнемо врятувати всіх. Нам треба вибиратись... Будь ласка.

- Як ми зможемо їх врятувати, якщо втечемо?

- Я спробую зробити все необхідне.- говорив Джон,- Зараз, нам треба знайти Сімона.

- В тебе жахлива рана,- сказала дівчина, побачивши рану чоловіка.

- Переживу.

- Здається, він був найближче до виходу... Йдемо туди.

Джон кивнув і за кілька метрів від них впав шматок стелі, придавивши два мертвих тіла. За кілька метрів від дверей, що вели назовні, вони побачили тіло чоловіка, якого придавило шматком стелі. Підійшовши ближче, вони впізнали Сімона, який залишався живим та в свідомості.

- Зараза!- вилаявся чоловік, побачивши Джона та Лін,- Я думав, що вижив тільки я.

- Немає часу на розмови.

- До біса все! Ви всеодно не зможете забрати цей шматок бетону. Думаю, це той момент, коли ви маєте залишити мене та йти рятувати світ.

- Ми не залишимо тебе тут!- протестувала Лін, але її крик перейшов у кашель.

- Я в цьому не сумніваюсь. Якщо ти не проти, я б хотів поговорити з Джоном.

- Ми витягнемо тебе звідси,- сказала дівчина та, підійшовши до дверей, вийшла назовні.

- Я розумію, що ситуація доволі непроста. Проте, з цього лайна мені вже не вибратись. Навіть якби був спосіб витягнути мене з-під цього каменю, я всеодно буду скалкою в задниці. Від мене вже не варто чекати користі, тому рятувати немає сенсу. Ти вже дорослий мужик, тому маєш розуміти до чого я хилю.

- Ти впевнений?

- Я не збираюсь лежати тут та чекати, коли другий камінь розчавить мою голову... В моїй кишені є пістолет.

- Я не можу цього зробити... Лін...

- Вона, хоч і молода, але все зрозуміє. Вона народилась, коли це лайно вже набрало свого розмаху. Ми вчили її, що в цьому світі все не так добре, як хотілось би.

Скривившись від болю, Джон дістав пістолет з кишені Сімона та зручніше вхопив рукою. Десь, вдалині, чоловік почув, що на підлогу впав інший шматок стелі. Навівши пістолет на голову Сімона, Джон вистрелив.

- Чорт,- розчаровано прошепотів хлопець, опустивши руку.

Джон обернувся та, шкутильгаючи, пішов до виходу, де побачив Лін. Дівчина нічого не сказала, але хлопець побачив, що з її очей потекли сльози.

- Мені жаль,- спробував сказати Джон.

- Він сам про це попросив?

- Він розумів, що ми не зможемо його врятувати. Він хотів покінчити з цим швидко.

- Боже...- прошепотіла дівчина та, впавши на підлогу, підусунулась до фургона, що стояв на подвір'ї і сперлась спиною.- Чому?

- Ми розлютили його. Не треба було підривати його припаси. Він вирішив, що, з підтримкою МГД, ми серйозна загроза, тому усунув, поки все не зайшло занадто далеко.

- Мені треба побути наодинці.

Джон легко кивнув та, відійшовши від дівчини, яка заплкала, дістав рацію, яка ще працювала.

В штаб-квартирі Міжнародної Гуманітарної Допомоги панував хаос. Головний директор Аманда Кінд спокійно спостерігала за багатьма моніторами, а десятки операторів та інші працівників активно про щось говорили.

- Щось відомо про суд, де були припаси Кріса?- спитала жінка.

- Безпілотники передають інформацію, що будівля знищена. Кілька хвилин тому в місті відбувся другий вибух. Маємо інформацію, що це будинок людей, з якими мав зв'язатись Генрі Морган. Скоріше за все, теракт. Опис частково зруйнував опори будівлі, тому вона може впасти в будь-який момент. Всередині близько сотні людей... І ще одне. Джон вийшов на зв'язок.

- Всі заткнули свої роти!- крикнула жінка та взяла до рук рацію,- Я слухаю тебе.

- Не знаю, що входить в обов'язки вашої організації, але це точно більше, ніж просто гуманітарна допомога. Після того, що я зробив, ви мені винні. Якщо ви нашкребли гроші та ресурси на американських найманців, яких, до речі, перебили, ви зможете нашкребти на кілька гвинтокрилів, які зможуть евакуювати людей з будинку.

- Ми знаємо про те, що відбулось і вже відправили авіацію, щоб вирушити проблему. В нас є для тебе завдання.

- Я нічого не хочу чути, поки всі люди не будуть врятовані. Лише тоді ми зможемо обговорити умови нашої співпраці.

- Ти не в тому положенні, щоб вказувати нам, що ми маємо робити. Ти послушний пес, який буде робити те, що скажуть. Тобі зрозуміло?

Джон почув звук дивний звук об'єкта, який швидко наближався. Обернувшись, він побачив винищувач, який швидко рухався в його сторону. Спочатку, хлопець не зрозумів задуму. Все стало на свої місця, коли літак випустив чотири ракети, які вдарили в будівлю. Цього було достатньо, щоб знищити крихку будівлю.

- Ціль знищено,- підтвердив один з працівників, який сидів за комп'ютером, неподалік від Аманди.

- Як ми вже сказали, Джоне, ми боремось за правильну справу. Я впевнена, що, з часом, ти це зрозумієш та допомагатимеш нам.

Хлопець, нічого не говорячи, вимкнув рацію. Він дивився на зруйновану будівлю та думав, як легко можна забрати життя сотні людей, будучи за тисячі кілометрів від них.

- Треба йти,- сказав хлопець, підійшовши до Лін, яка мовчки дивилась на руїни багатоповерхового будинку.

- Там були діти, старі... Ні в чому невинні люди.

- Мені жаль,- сказав Джон, дивлячись в порожні очі дівчини,- Нам треба рухатись. Не думаю, що Кріс не відправив сюди своїх людей.

- Ти... Ти не винен. Мене попереджали, що це може статись,- дівчина витерла очі та вказала на вантажівку,- Можна скористатись нею.

Вони швидко сіли всередину, а Лін, без проблем, завела транспорт.

- Ти знаєш, куди ми можемо поїхати?- спитав Джон.

- Є поселення під мостом. Ці люди можуть нам допомогти.

***

Джон та Лін зупинили автомобіль коло поселення. Місцеві люди жили на березі річки, що, за кілька кілометрів, впадала у величезне озеро. Ворота всередину села одразу відчинились, тому прибулі змогли в'їхати всередину. Вийшовши з вантажівки, вони одразу зустріли старого та сивого чоловіка.

- Радий тебе бачити, Лін,- посміхнувся чоловік.

- Так, я теж,- сумно відповіла дівчина.

- Щось сталось?

- Так,- відповів Джон, не бажаючи, щоб вона відповідала,- Люди в тій будівлі... Їх більше немає. Люди з МГД знищили її.

- Сотня людей?

- Вони всі мертві, Френку. Всі!- по очах дівчини знову прокотились сльози, тому вона сильніше обняла старого.

- Мені так жаль. Хоч вони йшли неправильним шляхом, але я знаю, що вони означали для тебе.

- Ми можемо бути тут?

- Звісно. Я заснував Село Біженців саме для цього. Живіть тут стільки, скільки потрібно.

Озирнувшись, Джон побачив, що місцеві жителі живуть доволі непогано. Хтось облаштував собі невеликі городи, щоб вирощувати їжу. Хтось ловить рибу в річці. Хтось тренується в бою чи в паркурі, а хтось метушиться коло транспорту.

- Тут люди мають можливість почати життя спочатку,- сказав Френк, побачивши погляд Джона.

- Я таке бачив... І, одночасно з цим, не бачив. Я виріс в Укритті, яке мало чим відрізнялось, але там не було настільки щасливих людей, які задоволені тим, що мають.

- Вони живуть так, як хочуть. Світ їх покинув. Всі розуміють, що ніхто про них не потурбується, крім них самих.

- Вони можуть покинути місто по воді?

- Ні. Американські військові, оголосивши карантин, провели колючий дріт на воді та під водою. Ніхто не зможе проплисти. Повір, пробували.

- Зрозуміло. Лін казала, що ти вчений.

- Так, це правда.

- Ти зможеш дослідити це?- спитав Джон, витягнувши з куртки капсулу.

- Це те, що я думаю?

- Не впевнений, тому мені потрібна твоя допомога.

- Звісно. Я візьмусь за це.

- І... Я б не хотів, що люди знали про це. Це може бути проста отрута або щось гірше, але, дізнавшись про здогадки, їм буде начхати.

- Я розумію. Поки що, я все збережу в таємниці.

Джон кивнув та підійшов до Лін, що стояла коло берега, а до її ніг повільно припливали невеликі хвилі. Дівчина дивилась вдалечінь, де вона надіялась знайти вільне життя. Холодний вітер куйовдив її волосся, тому, поправивши його, вона побачила Джона, що нечутно підійшов до неї.

- Як ти?- спитав хлопець.

- Тримаюсь. Принаймні, намагаюсь. Скільки людей не підозрювали, що помруть в цей день. Якби не ми. Нам не треба було йти туди. Всі були б живі.

- Кріс псих, який має померти. Він всеодно б зробив це. Рано чи пізно, але зробив би. Кріс заплатить за все. Як і МГД. Вони виродки, яким начхати на людські життя. Тому я прийду за їхніми. Обіцяю.

- Дякую.

- За що?

- За підтримку. Зараз вона потрібна, як ніколи.- Лін легко посміхнулась та перевела погляд на річку.

***

Мія йшла темними вуличками міста, уникаючи скупчень небезпечних потвор. Озброєвшись металевою трубою, вона сподівалась, що це допоможе їй у випадку боротьби проти одного з них. Крім того, вона боялась, що не зможе знайти безпечне укриття до заходу сонця, що означає смерть. Через кілька годин блукань, дівчина побачила будинок, з якого світилось світло.

"Нарешті"- подумала втомлена дівчина та пішла туди.

Вона майже підійшла до дверей, коли її зупинив професійно озброєний, але брудний та втомлений чоловік.

- Я б не радив тобі йти туди.

- Хто ви?

- Генрі Морган, командир загону "Альфа". Колишнього загону "Альфа". Якщо ти думаєш, що це твій порятунок, то дарма. Там набагато небезпечніше, ніж на вулиці.

- Чому?

- Божевільний псих, який, на початку карантину, вбивав людей, а їхні тіла з'їдав, не викликає довіри.

- Звідки вам знати?

- Я військовий розвідник. Це моя робота. Я б не радив тобі йти туди. доки я з ним не справлюсь.

- Тоді, чого ви чекаєте? Скоро стемніє і на вулиці вийдуть мутанти.- сказала Мія, але побачила рану чоловіка,- Це...

- Так, це від кулі. Не дуже приємно, але так сталось. Тепер ти розумієш, чому я не можу просто зайти туди.

- Якщо я зможу виманити його сюди, а ви вистрелите йому в голову чи спину - це допоможе?

- Може спрацювати, але ти дуже ризикуєш.

- Це краще, ніж ночувати на вулиці. Знайди місце, звідки буде найкраще.

Тремтячи від страху, дівчина подивилась на сонце, яке заходило за горизонт. Тоді, вона підійшла до дверей та кілька разів постукала. Кілька хвилин вона чекала, коли хтось відчинить двері. Коли Мія подумала, що це марно, вона почула звук замків, що відчиняються, а ще через кілька секунд, їй відчинив двері товстий, брудний та неохайний чоловік.

- Чого тобі?- грубо спитав незнайомець.

- Пробачте. Я тут заблукала. Намагалась знайти інших людей, але, як і всюди, тут нікого немає. Скоро стемніє і я не хочу помирати на вулиці. Можна зайти всередину?

- Так,- відповів чоловік, оглянувши Мію з ніг до голови.- Проходь.

Всередині дому, як виявилось, все було в порядку. Нічого не вказувало на те, що чоловік міг вбити когось. Пройшовши через вітальню, Мія сіла на м'яке крісло.

- Пива?

- Ні, дякую.

- Звідки ти?- спитав чоловік, сідаючи в крісло.

- З центру.

- Кажуть, що свого часу, вірус виніс там немало народу.

- Майже всіх. Мені вдалось уникнути цього, тому я досі жива.

- Яка різниця? Всеодно помремо. Як не від зомбі, то від голоду.

- Треба вірити в те, що нас врятують. Влада обіцяла, що ми будемо жити.

- Більше двадцяти років тому, а зараз нічого немає. Місто, яке було найкращим у Сполучених Штатах, після Нью-Йорку та Чикаго стало... Перетворилось на руїну. Ще й всесвітня олімпіада, яка проводилась в той час. Сотні тисяч туристі, які прийшли подивитись на спорт, а рознесли хворобу по всьому світу... Принаймні, так кажуть. Що це, якщо не найбільший теракт в історії людства?

- Невдалий науковий експеримент.

- Називай, як хочеш. Суть від цього не зміниться,- чоловік зробив кілька ковтків пива,- Думаю, нам брешуть. Це, звісно, добре, що вони дають нам "гуманітарну допомогу", хоча хочуть, щоб всі в цьому місті передохли. Кілька годин тому їхній літак підірвав будинок з мирними людьми, старими та дітьми. Я впевнений, що їх можна було врятувати. Від їхньої їжі помирають сотні людей. Це рулетка - невідомо, кому випаде отрута. Ти б знала скільки людей від цього подохло. І все це вони називають допомогою, щоб світова спільнота не засуджувала їх за польоти в закритій зоні, над місцями бойових дій. Тобі не здається дивним, що у всьому світі апокаліпсис, а вони нам присилають безкоштовні копії відеоігор та фільмів. Я знаю, що вони кажуть, що це для того, щоб люди не збожеволіли. Проте, хіба б їм було діло до виробництва фільмів, якби в них було те саме, що в нас? Звісно, ні. Вони нам брешуть. Наїдаються в своїх офісах та палацах, доки ми повільно помираємо та боїмось, щоб якийсь зомбі не зжер нас вночі. І я знаю, чому вони це роблять. Їм не потрібні свідки, не потрібні люди. Після смерті останнього, вони введуть сюди своїх найманців та зачищуть місто за тиждень, а, після цього, відбудують його. Проте, ніхто не дозволить їм напасти на живих людей. Проблема в тому, що телевізор перестав ловити сигнал. Ми залишились самі.

- Ви хочете сказати, що вони відрізали нас?

- Так.

- Для чого?

- Вони втомились чекати. Хочуть діяти. Вже і негайно.

- Але ті, що вижили?

- В них є зброя, яка вирішить цю проблему. Одна така боєголовка знищить місто та околиці. Іншим вони скажуть, що в Ханаані виявлено загрозу для всього світу. Пілот може взагалі не знати, що люди тут досі живі. Вони за мить вб'ють тисячі людей, якщо ми нічого не зробимо.

Пролунав постріл і кров бризнула на обличчя Мії. Дівчина миттєво встала з крісла та закричала, дивлячись на отвір в голові незнайомця.

- Він сказав більше, ніж достатньо,- сказав Генрі, зайшовши всередину,- Прийдеться вбити і тебе. Таке в мене завдання.

Солдат підняв автомат, але дівчині вдалось сховатись в укриття. Кілька куль пролетіли над її головою.

- Ти не мала в це втручатись!- крикнув Генрі.- Проте, ти значно спростила мені завдання.

Чоловік підійшов ближче до укриття, за яким сиділа дівчина. Мія скористалась цим та сильно вдарила чоловіка ногою. Вона швидко перебігла через кімнату та, опинившись в коридорі, сховалась за стіною.

- Ти всеодно не втечеш. Надворі ніч. Мутанти зжеруть тебе.- Генрі, тримаючи перед собою автомат, вийшов у коридор, але побачив, що дівчина вже втекла.- Чорт!

***

Джон сидів на піску та дивився на воду, яка особливо виблискувала на нічному небі. Кілька разів хлопець чув крик мутантів, але вони були занадто далеко, щоб налякати його. Джон розумів, що їм не проникнути в поселення, тому залишався спокійним.

- Джоне,- несподівано почав Френк, який нечутно підійшов до нього,- Я маю деякі новини.

- Так швидко?- спитав хлопець.

- Так. Справа в тому, що я визначив, що це прототип ліків. Ліків, які можуть вилікувати від Ханаанського вірусу, але я не знаю, наскільки він завершений. Так само, як і не знаю, чи може він допомогти, чи лише нашкодить. Для цього потрібне обладнання, яке є в лабораторії.

- Ми не можемо туди йти. Якщо люди Кріса змогли перебити МГД, то нас вони точно вб'ють.

- Іншого варіанту немає. Тільки так. Прийдеться йти на договір.

- Він винен у вчиненні теракту про більше, ніж сотні людей. Не думаю, що нам варто обдумувати таку можливість.

- Боюсь, що іншого вибору ми не маємо. Нам потрібні матеріали та обладнання.

- Зараза!- розлючено сказав Джон та обернувся до річки.

***

Джо та двоє інших озброєних солдатів стояли на невисокому зеленому пагорбі та, дивлячись в бінокль, спостерігали за кількома американськими солдатами.

- Останнім часом, вони стали проводити все частіші рейди вглиб периметру,- говорив один з чоловіків,- але основні свої сили - відводять.

- Вони відступають?- спитав Джо.

- Схоже на те. Навіщо? Вони ж не могли просто покинути позиції, які тримали більше двадцяти років. Можливо, вони зрозуміли, що карантин - марна трата грошей і в них повно своїх проблем?

- Ні. Я так не думаю. Це щось інше. Нам треба вияснити, що вони задумали.